Аннотация: У дитинствi менi дуже подобалася бабуся Шапокляк iз мультфiльму про Чебурашку. Я мрiяла в старостi не бути схожою на всiх нудних та правильних бабусь, а стати такою ж бешкетницею, як вона. I ось менi майже сiмдесят... Що б таке утнути?
*Маразм - обумовлюється атрофiєю кори головного мозку. Спостерiгається в кiнцевiй стадiї старечого недоумства та при важких формах недоїдання. Характеризується неадекватною поведiнкою.
Життя пролетiло так швидко, начебто йому було зi мною не цiкаво. Так i зовсiм вiдлетiти може. Треба зробити щось таке, щоб воно зацiкавилося i затрималося хоча би подивитися. Треба, як я i уявляла в дитинствi, побешкетувати, похулiганити, попустувати, побалуватися! I нехай оточуючi думають, що я збожеволiла! У своєму вiцi я вже маю право на маразм! У головi залунала пiсня:
Нехай менi давно за шiстдесят,
Та витiвки хай душу звеселять.
Я шокувати буду вас не раз,
Бо з вiком маю право на маразм!
Що би таке утнути?... Може, як у тому анекдотi про сметану? Ви його не знаєте? Ну, тодi слухайте:
Заходжу я якось у продуктовий магазин (я всi анекдоти примiряю на себе, а потiм розповiдаю їх вiд свого iменi, нiби це сталося зi мною), купую стаканчик сметани, зупиняюся посеред зали та виливаю сметану собi на голову. Всi довкола в шоцi. А я, кокетливо посмiхаючись, кажу всiм i нiкому конкретно:
- Яка я сьогоднi загадкова...
Та нi. Дивувати треба не на шкоду собi. Пiсля такого i голову мити доведеться, i сукню прати... Прогуляюся я краще мiстом, може, щось у голову само залетить.
Я вийшла з пiд'їзду i побачила на лавцi бабусь. Сусiдки, як сусiдки, з ранку до вечора на лавочцi сидять, робити, мабуть, їм бiльше нiчого. Я з ними тiльки вiтаюсь, навiть iмен не знаю. Може, вони навiть i молодшi за мене, але я на лавочцi не сиджу i плiтки не переказую... А чому б i нi?! От зараз як пiдкину їм якусь новину для обговорення!
- А ви чули новину? - Повернулася я на пару крокiв назад до бабусь, ще навiть не придумавши, що буду їм розповiдати.
- Яку? - Здивувалися тi, знаючи, що я нiколи бiля лави не затримуюсь i в розмови не встряю.
- От ви давно бачили Варвару, мою сусiдку праворуч? -
Назвала я iм'я своєї самотньої сусiдки, яка вчора заходила до мене, щоб вiддати ключi вiд своєї квартири, бо на два тижнi лягала до лiкарнi.
- Вчора ввечерi бачили, як вона з роботи прийшла. - Вiдповiла повна бабуся в квiтчатому халатi поверх товстого светра.
- Нi, це було позавчора! - Заперечила iнша, ще повнiша, але в штанах i куртцi. - Їй ще Валерка з третього поверху запропонував сумки до квартири донести. Я тодi подумала: "Ну, все, ночувати в неї залишиться!" Але вiн майже одразу знову вийшов i зустрiв таку блондинку у блакитному...
- А! Згадала! Точно, позавчора! Вiн цю блондинку одразу обiйняв i став цiлувати! Тьху!... А потiм до себе повiв.
- Отож! А вчора вранцi вони пiшли на роботу. Обiймаючись! А я на них так поглянула, що вiн руку вiд її талiї вiдсмикнув, i вони вже так пiшли.
- Отож, а ми з тобою встали з лави i простежили за ними до рогу.
- А вони й за рогом цiлуватися почали! Неподобство!
- А як Варвара на роботу йшла, не бачили?
- Нi, пропустили.
- Це тому, що за рiг заглядали!
- А що, з нею щось трапилося?
- Ой, не знаю, що й сказати... Ви, мабуть, навiть не повiрите. - Набула я стурбованого вигляду.
- Та кажiть, вже!
- Ну, гаразд. Тiльки ви нiкому...
- Та ми - могила!
- Ми плiток не розпускаємо! Кажiть!
- Ну, ви ж знаєте, що у нас з нею балкони стикаються... - Вперше присiла я на лаву поруч iз бабусями. - Та ось увечерi чую, на балконi якесь гудiння i свiтло таке слабке, зеленкувате... Я тихенько так пiдiйшла до балкона, вiдсунула фiранку - нiкого. А свiтло наче з Вариної квартири розливається... - Я зупинилася, щоб трохи зiбратися з думками, але бабусi менi подумати не дали.
- Що, у Варвари хтось був? - Майже в один голос ахнули вони.
- Був! Iнопланетяни! - Видихнула я i, щоб бабусi не встигли прийти до тями вiд такої заяви, дала своєї фантазiї мчати, як їй заманеться. - Я вийшла на балкон, зазирнула за перегородку - а там двоє! Такi тонкi, тоншi за мене в два рази, високi - близько двох метрiв i сiрi.
- Костюми сiрi?
- Нi, шкiра. I очi теж великi та сiрi. А костюми у них срiблястi iз зеленим оздобленням, i при кожному русi переливаються.
- Ну, ну? А Варя?
- А Варя лежить на диванi i, здається, непритомна. Я хотiла зателефонувати до полiцiї, почала набирати номер, але тi сiрi почули. Один iз них вискочив на балкон, направив на мене палець - такий довгий, тонкий i звивається, як черв'як - я й остовпiла. От просто так застигла на мiсцi i поворухнутися не можу, i навiть майже не дихаю, не те що на допомогу покликати.
- Я б тут таки впала! - Сплеснула руками та, що була в халатi.
- Не впала би, вiн же тебе заморозив, так i стояла б, як пам'ятник!
- Точно! - Продовжила я. - Ось саме як пам'ятник я й стояла. А вони пiдняли Варю з дивана, один iз них закинув її собi на плече. Я ще подумала: "Зараз переломиться пiд її вагою, адже вiн такий тонкий". А Варя, ви ж знаєте, жiнка в тiлi. Але вiн не переломився, а так легко, як iз пiр"їнкою на плечi, вийшов iз нею на балкон. - Тараторила я вже без зупинок. - А другий у цей час направив палець у небо i з нього вирвався дуже тонкий зелений промiнь. А по цьому променю до балкона спустилася сiра хмара, схожа на летючу
тарiлку.
- Семенiвна з другого пiд'їзду теж щось таке бачила. - Закивала головою та, що у штанях. - У неї високий тиск був, вона на диванi лежала, а повз вiкно лiтаюча тарiлка пролетiла. Я думала, їй вiд тиску таке примарилося, а, виявляється, i справдi...
- Та не перебивай ти! Що далi було?
- А далi ця хмара втягла їх у себе, всiх трьох, разом з Варею i майже миттєво злетiла вгору, так, що за секунду на небi тiльки зелена зiрочка блимала. Серед решти зiрок. Якби не знала, що це тарiлка, нiзащо не вiдрiзнила б... - Я вирiшила перепочити.
- А що далi? - Запитала квiтчаста.
- А нiчого. Вранцi прокинулася у своєму лiжку, до Варi у дверi дзвонила - нiхто не вiдповiдає... Тепер просто чекаю.
- Я чула, вони людей для дослiдiв викрадають. - Довiрливо повернулася до подруги та, що у штанях. - Поекспериментують, а потiм повертають назад.
- Отакої! А потiм у таких викрадених зеленi дiти народжуються!
- Не зеленi, а сiрi! - Я встала з лави i зiбралася йти далi. - Цi iнопланетяни були сiрими. - I я пiшла, як нi в чому не бувало, помахуючи сумочкою.
- Треба буде до неї зазирнути, подзвонити у дверi, постукати, а раптом... - Почула я за своєю спиною.
Ура! Одна справа вже зроблена! Поки Варя два тижнi лежатиме у своїй лiкарнi, її iсторiя такими подробицями обросте! А що я? Я нiчого? Сказала ж, що вранцi у своєму лiжку прокинулася, може менi це просто наснилося?
Я йшла вулицею, роззираючись довкола чи не трапиться щось для витiвки. Нiчого придатного не спостерiгалося. Та раптом я звернула увагу, як молода мама веде за руку дитину по бордюру. Дiти люблять ходити бордюрами, сама пам'ятаю... А чому б менi зараз теж не пройтися бордюром? Бо бабусi так не роблять? Бабусям не можна? А хто сказав, що не можна? Нема такого закону! А все, що не заборонено - можна! Я стала на бордюр i, розставивши руки в сторони для балансування, пiшла вперед. Виявилося, що у вiцi пiд сiмдесят це робити не так просто, як у п'ять рокiв. По-перше, дiти нижчi, отже, й ближче до землi; по-друге, у них ще не порушенi рiвновага та координацiя, по-третє, їх часто мами за ручку пiдтримують. А мене нiхто не пiдтримував. I тренування давно не було... Я хиталася, оступалася, знову залазила на бордюр i так йшла всього по кiлька крокiв.
- А що? - Взявши руки в боки, глянула я на пару перехожих, що збентежено поглянули на мене. - У моєму вiцi це дуже корисно - координацiю рухiв тренує! - I я знову пiшла по бордюру вже бiльш впевнено i рiвно, посмiхаючись перехожим, що здивовано озиралися на мене, i пiдтримуючи себе подумки спiвом: "Я шокувати можу вас не раз, Бо з вiком маю право на маразм!"
Згодом така прогулянка мене трохи втомила. Проходячи повз столики кафе на вiдкритому повiтрi, я вирiшила сiсти вiдпочити. За сусiднiм столом сидiло двоє молодих хлопцiв i страшенно матюкалися. Їх матюки були не те що багатоповерховими, а ще й великоблочними. Люди за iншими столиками на них сердито озиралися, хтось навiть намагався зробити їм зауваження, але тi не звертали нi на кого уваги. Тодi я демонстративно розгорнула свiй стiлець до них i сiла, захоплено дивлячись на них, як у театрi. За кiлька секунд хлопцi почали збиватися i говорити трохи тихiше. Не чекаючи, поки вони перекинуть свої матюки на мою адресу, я зобразила безмiрне захоплення i гучно зааплодувала:
- Браво! Молодцi! За двадцять хвилин жодного разу не збилися, жодного разу не повторилися!!! Фiлологи, лiнгвiсти, полiглоти! Справжнi таланти! Та вам треба вiдкрити власну школу i давати майстер-класи!!! Люди довкола теж зааплодували, але не молодикам, а менi. Хлопцi збентежили-
ся, зiбралися i швидко зникли в дверях магазину навпроти.
- Дозвольте вас пригостити? - Пiдсiв до мене чоловiк вiком трохи за сорок. - Чому ви вiддаєте перевагу в цей час доби - чаю чи кавi?
- У цей час доби менi зазвичай подають бутерброд з iкрою та шампанське. - Приймаючи свiтську позу, поблажливо сказала я. - Але з огляду на виставу, яку ми всi мали честь щойно переглянути та прослухати, думаю, доречнiшим буде чай.
- Хвилинку! - Чоловiк схопився i за кiлька секунд повернувся з двома чашками чаю.
Отакої! Виявляється, така вiдчайдушна поведiнка приносить i свої плоди! Ось на чай вже заробила!
Чоловiк спочатку робив менi комплiменти, потiм пiдсунув свiй стiлець до мене ближче, а потiм (от нахаба!) поклав руку менi на колiно. То й що, що я в штанах? Хiба я дозволяла таку фамiльярнiсть? Невже вiн не бачить, що я рокiв на двадцять старша за нього? Може, у нього iз зором проблеми? Я пильно подивилася за його плече i вдавано злякалася, зобразивши на своєму обличчi неймовiрний жах.
- Що? Що таке? - Почав озиратися вiн.
- Привид... - Напiвпошепки вiдповiла я. - Он вiн коливається у вас за спиною i нiби збирається задушити...
- Нiчого не бачу... - Засовався мiй кавалер на стiльцi, ковтнув слину i потер рукою своє горло. - Нiчого там нема.
- Та ви ж не бачите! У вас просто поганий зiр! А я бачу!
Мiй кавалер дiстав з нагрудної кишенi окуляри, надiв їх, ще кiлька разiв озирнувся i його як вiтром здуло. На цей час майже всi глядачi "матiрної вистави" вже розiйшлися. Пiду i я далi.
Поки я, вставши, як порядна, ставила стiлець на мiсце до столу, повз мене до стiйки попрямував новий вiдвiдувач. Iшов цей амбал, як криголам, збиваючи дорогою стiльцi i штовхнувши мене. Я мало не впала на стiл, але вчасно встигла обiпертися об нього руками. "Криголам" не те що не вибачився, вiн, здається, навiть не помiтив мене! Дiдько! Прикро, так? Я вся така в червоному пальтi та червоному капелюсi, на мене всi увагу звертають, а цей... Ну, постривай, зараз ти в мене отримаєш!
Я стояла, роблячи вигляд, що копаюсь у сумочцi, i чекала, поки вiн сяде за столик. Тiльки вiн з тарiлкою бутербродiв i чашкою паруючої кави сiв, як я пiдскочила до нього, схопила чашку i вилила її вмiст у клумбу:
- Скажiть спасибi, я врятувала вам життя! - Гордовито промовила я на його отетерений погляд. - Там була отрута! - I я незворушно пiшла вулицею. Не оглядаючись, але трiумфуючи в душi.
Настрiй був припiднятий, вiдчувала я себе молодою та красивою, у мене навiть хода стала набагато легшою.
- Ба-бах! - Пiдстрибнула я на мiсцi вiд несподiваного вибуху поряд.
Хлопчаки, смiючись, кинули менi пiд ноги петарду i побiгли за рiг будинку. Налякали, аж серце мало не вистрибнуло. Їм можна, а менi не можна? Дзуськи! Зараз вони дiзнаються, як зв'язуватись iз Шапоклячкою! Я тихенько пiдiйшла до рогу, за яким зникли хулiгани, i прислухалася. Хлопчаки шушукалися зовсiм поряд:
- То що, ходiмо? Вона, певно, вже пiшла.
- Ходiмо, ще когось налякаємо. Скiльки у нас ще петард лишилося?
- Двi штуки.
- Дiставай!
- Гав!! - На всю силу свого голосу закричала я, щойно вони з'явилися з-за рогу.
Хлопчаки кинулися навтьоки, а я, пiдiбравши петарди i поклавши їх у сумочку, спокiйно пiшла далi.
Гуляла я досить довго, настав час повертатися додому. I, хоч я вже втомилася, настрiй був бадьорим, а в головi звучала мелодiя: "Нехай менi давно за шiстдесят, Та витiвки хай душу звеселять. I хоча ноги вiд ходьби гудуть, вони мене кудись та заведуть!"
А ноги з незвички вже й справдi гули. Я почала шукати очима, де можна було б сiсти, i раптом побачила бiблiотеку. Ось тут i посиджу!
Я зайшла до читального залу, як завжди привiталася i попросила кiлька журналiв. Поки бiблiотекарка пiдбирала менi науково-популярнi журнали, якi я люблю почитати, почалася невимушена розмова:
- То як вам на пенсiї живеться? Нудно, мабуть?
- Не скажiть. От сьогоднi, наприклад, у мене була купа пригод.
- Яких це?
- Ну... - Я вдала, що вигадую на ходу. - Я сьогоднi роззброїла двох хулiганiв.
- Та невже?
- Отож, вiдiбрала у пiдлiткiв петарди, якими вони лякали перехожих. - Перебiльшено "чесно" дивлячись прямо в очi бiблiотекарки, продовжувала я.
- I як вам це вдалося?
- А я сама їх налякала.
- Чим? Своїм капелюхом?
- Нi, я на них гавкнула з-за рогу.
- Ви? Гавкнули? Ну, у вас фантазiя!
Я вдала, що й справдi прибрехала, i сiла у крiсло бiля вiкна. Хвилин за десять-п'ятнадцять до читального залу зайшла ще одна вiдвiдувачка.
- Привiт, Мариночко, менi, як завжди, садiвництво та кулiнарiю. Новi рецепти пошукати хочу. У чоловiка незабаром день народження, треба щось новеньке приготувати.
- Вiтаю.
- Ой, та це ще за тиждень! Ще сто разiв передумати встигну - за такого життя!
- А що з життям не так?
- Щось так, щось не так... Йой! Що я сьогоднi бачила! Сиджу, отже, я на балконi, дивлюся на людей. Ну, як завжди. А там двоє хлопчакiв десь роздобули петарди i давай кидати їх пiд ноги перехожим. Перехожi пiдскакують, кричать, а хлопцi за будинок тiкають. I нiхто їх наздогнати не може. А потiм iде така представницька дама. У червоному пальтi, у червоному капелюсi, така iнтелiгентна...
Бiблiотекарка кинула погляд у мiй кут, але нiчого не сказала.
- А вони i їй петарду. Та, як i всi, пiдскочила, але кричати навздогiн не стала. Як ви вважаєте, що вона зробила?
- Далi пiшла?
- Нiчого подiбного! Вона сховалася за рогом, а потiм як гавкне на хлопчакiв, та так голосно, що я аж на балконi пiдскочила. Ще й кричить: "Покусаю!" Хлопцi, мабуть, подумали, що вона божевiльна, i з переляку втекли. А дама далi пiшла, поважно i шляхетно.
- От бачите, я вам правду казала, а ви менi не вiрили! -
Встала я i поклала на стiл бiблiотекарки двi трофейнi петарди. У вiдвiдувачки аж щелепа вiдпала. А я, здавши журнали, пiшла додому.
Вже на подвiр'ї зустрiла свою знайому. Поки йшли до пiд'їзду, вона попросила дати їй якусь книгу почитати на нiч.
- А що до бiблiотеки не зайшла? - Запитала я.
- Та якось забiгалася, затуркалася, та й забула.
- Про бiблiотеку забувати не можна, їм план треба виконувати. - Повчально промовила я, наближаючись до свого пiд'їзду, бiля якого, як завжди, сидiли бабусi. - А ось що я вичитала про лiтаючi тарiлки... - Останнi слова я спецiально сказала голоснiше, щоб бабусi обов'язково почули.
Ми пiднялися на мiй третiй поверх, я вiдчинила дверi ключем, сказала приятельцi: "Заходь", i вiдразу зачинила дверi перед її носом. Похихикавши за дверима кiлька секунд, я знову набула серйозного вигляду, вiдчинила дверi i, як нi в чому не бувало, сказала:
- Що ж ти стоїш? Заходь!
- Так ти ж...
- Та пожартувала я! Заходь давай!
- Ну, й жарти у тебе! З чого б це?
- А я сьогоднi у Шапоклячку граю.
- Як це?
- Ну, всякi дрiбнi капостi роблю, жартую. Менi вже стiльки рокiв, що можна трошки побешкетувати. А потiм сказати, що в мене вже маразм. От ти колись робила якiсь капостi? Пiдкажи, бо я не знаю, що завтра робити.
- Ну, я в селi у бабусi зiштовхувала хлопчакiв iз мiсткiв у воду, коли вони рибу ловили... - Вибирала вона на полицi книгу. - Ще за те, що вони нам за комiр сипали черв'якiв, била їх по ногах i руках кропивою.
- Менi це за статусом не пiдходить.
- А ще я одного разу гостям усi цукерки намазала аджикою i знову їх завернула. Ото смiху було, коли вони роти пообпалювали!
- Це можна було б... Якби до мене гостi приходили, а то всi лише на кiлька хвилин, от як ти! Ну, розповiдай, якi пiдступи ще були в твоєму дитинствi?
- Взагалi-то я була слухняна, зразкова... А от хлопчаки у нас у дворi з балкона кульки з водою на перехожих кидали! Або яйця.
- Нi, такого я не робитиму.
- Ще вони кидали камiнцi у вiкна, стрiляли з рогаток, рвали квiти з клумби, зрiзали мотузки для бiлизни...
- За це й посадити можуть.
- Не посадять, штрафом вiдбудешся!
- З моєю пенсiєю? Менi б щось без порушення законiв.
- Ну, я не знаю! Пiдстав комусь пiднiжку або парасольку! Понявкай, зрештою в якомусь громадському мiсцi!
- А це iдея! - Погодилася я, виставляючи їй за дверi.
"День удався!" - думала я, лежачи ввечерi у ваннi. - "Чого б такого вигадати на завтра?... Ну, може спробувати по фенi поговорити? Я в iнтернетi словник бачила... Заходить така свiтська панi у фiлармонiю i починає по фенi... А можна в магазинi випити пакет молока, а на касi пред'явити порожнiй пакет... Можна замовити щось по iнтернету, а потiм, коли зателефонують i скажуть, що товар прийшов, сказати, що мiй опiкун менi на це грошей не дає. А в мене маразм!"
А вночi менi снилося, як я на Євробаченнi натхненно спiваю пiсню: