Аннотация: Книга "Сиджу та згадую" - про мене, реальне життя моїх батькiв та iсторiї бiльш далеких предкiв, написана за спогадами та документами. Частина перша - це спогади про моїх предкiв.
СИДЖУ ТА ЗГАДУЮ
Частина 1
ТЕ, ЩО БУЛО ДО МЕНЕ
Пам'ять у всiх влаштована по-рiзному. Однi пам'ятають себе вiд народження, iншi - рокiв iз чотирьох-п'яти, третi вже зi школи. Моя пам'ять влаштована так, що я багато чого пам'ятаю майже з самого народження. Саме тому я вирiшила написати iсторiю своєї сiм'ї. Поки ще жива i все пам'ятаю.
Iсторiю свого роду треба знати. Добре, коли вдається зiбрати уривчастi спогади в єдину розповiдь, тодi i дiти, i онуки, i правнуки можуть поринути у тi далекi часи, уявити життя своїх предкiв.
Ну а стороннi читачi через повну загадок та пригод iсторiю нашої родини можуть поринути у минулi епохи, уявити собi життя колишнiх поколiнь.
Ця книга - про мене, реальне життя моїх батькiв та iсторiї бiльш далеких предкiв, написана за спогадами та документами.
Звичайно ж, те, що було до мене, я пам'ятати нiяк не можу. Але я пам'ятаю розповiдi та спогади моїх бабусь, дiдусiв, мами, тата, родичiв мого чоловiка та його спогади... Все це дає можливiсть вiдновити картину нашого роду. А ще фотографiї. Зараз, коли бiльшiсть людей фотографуються на смартфони, вони, у кращому разi, створюють фотоальбоми на комп'ютерi. Але це неможливо порiвняти з картонними прямокутниками старих фотографiй...
ЛАБИРИНТАМИ ТАТОВОГО РОДУ
Загадки прiзвища.
Моя бабуся Таня, татова мама, народилася в Москвi в сiм'ї машинiста поїзда... Так нам розповiдали. Але з домашнiх розмов та спогадiв вимальовувалась дивна картина. Цей звичайний робiтник мав два двоповерховi будинки - один у Москвi, а другий, лiтнiй - у селi Полонне Хмельницької областi. Туди сiм'я виїжджала на все лiто, як на дачу. Дружина в нього не працювала, маючи шiстьох дiтей, займалася з ними музикою, рукодiллям та читанням лiтератури. У них були куховарка i няня-покоївка. Взимку цей робiтник ходив у довгiй до п'ят вовчiй шубi, в капелюсi та з палицею. Йому належали акцiї залiзничної кампанiї, паровоз та частина залiзницi... Дивна картина для робiтника?
Коли ми дивувалися, нам казали, що так жили усi робiтники до революцiї. А коли питали, навiщо ж вони тодi робили цю саму революцiю, нам вiдповiдали, що вони хотiли зробити життя ще кращим... Такi були часи, необхiдно було мати робоче корiння.
Але одного разу, коли бабуся пiсля чергової операцiї думала, що скоро помре i за нею, забравши її з лiкарнi додому, доглядала татова старша сестра Тамара, яка працювала хiрургiчною медсестрою, вона ночами почала розповiдати їй, як все було насправдi. У цей час ми - я, моя молодша сестра Марина та двоюрiдний брат Петя - тимчасово жили в неї. Так я вже влаштована, що коли розповiдають щось цiкаве, я спати не можу, я пiдслуховую i запам'ятовую. I ось що я дiзналася.
Легенду про робочий статус Сергiя Суховерхова (чи Сухорукого?) вигадали пiсля революцiї, коли на представникiв дворянства почалися гонiння. Саме тодi Сергiй Сухоруков став, згiдно з документами, Сергiєм Суховерховим - машинiстом поїзда. А насправдi вiн належав до древнього княжого роду Сухорукових, якi вели свiй родовiд ще вiд Рюриковичiв. У сiм'ях тодi було багато дiтей i не всi успадковували родовi маєтки i багатства. Сергiй Сухоруков належав до збiднiлої гiлки роду, а тому жив так скромно - лише два будинки та акцiї залiзничної кампанiї.
Тодi вночi бабуся попросила тiтку Тамару дiстати з якоїсь книги документ. Це було Родове Древо. Бабуся хотiла передати його своїй старшiй дочцi, але та дуже злякалася - були радянськi часи, i за приналежнiсть до дворянського роду можна було постраждати. Вона сказала:
- Нi, я не вiзьму. Я боюсь. Та й що з цим робити не знаю. Ось приїде Вiктор (мiй тато), вiддаси йому. Вiн у нас найрозумнiший, вiн розбереться.
Справдi, тато взяв цей документ i також зберiгав його у книзi. Менi вiн показав його у 1974 роцi, коли я навчалася у дев'ятому класi. Це був великий аркуш досить щiльного паперу з двоголовим орлом, портретами в овалах та безлiччю лiнiй. Ведучи пальцем по лiнiї, що згиналася, розгалужувалася, перехрещувалася з iншими, вiн довiв її до ствола - до Рюриковичiв. Вiн розповiдав про наших предкiв, але тодi я не прагнула запам'ятати все, думала, що для цього ще буде час. Папа сховав документ iз гербом та печатками в обкладинку вiд "Геометрiї" Погорєлова i поставив на книжкову полицю своєї домашньої бiблiотеки, в якiй було понад п'ять тисяч книг. Бiльше цього документа я не бачила.
Потiм тато зi своєю бiблiотекою переїжджав iз мiста до мiста та з квартири до квартири ще чотири рази. Пiсля кожного разу бiблiотека трохи рiдшала - вiн вiддавав деякi книги до бiблiотек. Можливо, з "Геометрiї" документ перемiстився до якоїсь iншої книги. Коли тато помер, я намагалася вiдшукати родовiд, перерила безлiч книг у домi, але, зрозумiло, не все. Часу було замало, ми забирали маму з Одеси до Полтави, треба було продавати квартиру. Так i не знайшовши Родовiд, ми вiддали всi книги батьковому другу, який вивiз їх до однiєї з бiблiотек Одеси.
Таким чином, хоча ми й не маємо пiдтверджуючого документа, ми знаємо, що є нащадками великого роду князiв Сухорукових, якi ведуть свiй родовiд вiд Рюриковичiв. Вiд цього роду нам дiсталася i спадкова хвороба - сильнi головнi болi та носовi кровотечi при зниженому тиску та недокрiв'ї. До речi, вiд бабусi з усiх її десятьох дiтей це захворювання перейшло тiльки до мого тата, а з усiх її численних онукiв - тiльки до мене. Успадкував його i мiй син, а от моєму онуковi вже нiчого поганого, дякувати Богу, не дiсталося.
У сiм'ї розповiдали, що один з наших предкiв приймав участь у росiйсько-турецькiй вiйнi 1806-1812 рокiв i привiз iз Туреччини, нiбито викравши з гарему самого султана (хоча я в цьому сумнiваюся), собi дружину. З того часу всi нашi родичi по цiй лiнiї були смаглявими, з чорним волоссям i пекучими карими очима.
До революцiї.
Як же мешкала родина Сергiя Сухорукова до революцiї? Працював вiн, виявляється, не машинiстом, а доглядачем гiмназiй - це щось подiбне до теперiшнього працiвника МiськВНО. Його зарплати та надходжень вiд акцiй вистачало на утримання двох двоповерхових будинкiв, дружини з шiстьма дiтьми, куховарки та покоївки.
Сiм'я була iнтелiгентна, прогресивна, тому виступала проти самодержавства за буржуазну революцiю. Так, пiсля 9 сiчня 1905 року (Кривава Недiля), коли в Росiйськiй Iмперiї вiдбувалися революцiйнi подiї, у пiдвалi московського будинку Сергiя Сухорукова було встановлено друкарський верстат i друкувалися революцiйнi листiвки. Бабуся Таня, друга дочка у сiм'ї, народилася 25 сiчня 1905 року. Коли в будинку проводили обшук, мама сховала кiлька пачок готових листiвок у пелюшки новонародженої дочки i сидiла на стiльцi, поставленому на килимку, пiд яким був люк у пiдвал. Обшук проводився поверхово, не надто ретельно, з повагою до дворянської особи, тому анi листiвок, анi верстата полiцейськi не виявили.
Зрозумiло, свого народження та дитинства бабуся не пам'ятала. Про тi подiї вона знала з оповiдань батькiв. Докладнiшi спогади у неї вiдклалися з часу вступу до гiмназiї.
У сiм'ї було шестеро дiтей: старша сестра Серафима (приблизно 1900 року народження), потiм бабуся Тетяна (1905), потiм Галина (приблизно 1908), i сини - Сергiй (приблизно 1910) та Євген (близько 1913). Нещодавно, перебираючи старi папери, я знайшла конверт польової пошти за 1944 рiк вiд Миколи Сергiйовича Суховерхова - так я дiзналася про ще одного брата бабусi Танi, але про нього нiколи нiчого не чула i його нiколи не бачила. Всi дочки Сергiя Сухорукова в молодостi були смаглявими, з темно-каштановим волоссям, з карими очима i дуже крутими, гарними вигинами тiла.
Сiм'я жила у двоповерховому будинку - на першому поверсi кухня, їдальня, вiтальня, санвузли, комори, на другому - спальнi та кабiнет батька. Сходи на другий поверх знаходилися по центру. Життя в Москвi текло розмiрено i звично. Вранцi всi снiдали. Потiм глава сiм'ї йшов на роботу, а старшi дiти - до гiмназiї. Приходили кухарка та покоївка. Мама з кухаркою вирушали за покупками, а покоївка залишалася з молодшими дiтьми та займалася прибиранням.
Раз на тиждень кухарка збирала в кошик брудну бiлизну i, дорогою на базар, здавала її в пральню. Чисту бiлизну приносив посильний. Пройшовши з кухаркою продуктовими лавками, мама - моя прабабуся, вiдпускала її готувати обiд, а сама йшла по крамницях. Без сумки, без грошей, з носовою хустинкою за рукавом або за рукавичкою. Якщо їй щось у крамницях подобалося, вона це купувала - просто просила принести додому. Приходила вона додому ближче до обiду, без нiчого. Купленi речi та рахунки потiм приносили посильнi. З речами розбиралася мама, а з рахунками - тато.
На обiд приходили всi i сiдали за великий круглий стiл у центрi їдальнi. Покоївка на той час, впоравшись зi своїми справами, йшла. Кухарка подавала обiд, потiм мила посуд, готувала вечерю та йшла. За обiдом обговорювалися справи у гiмназiї та на роботi тата, якiсь громадськi та побутовi подiї. Пiсля обiду тато деякий час вiдпочивав, а потiм знову вирушав на роботу. (Це яка ж мала бути обiдня перерва, щоб встигнути пiшки прийти з роботи, пообiдати, вiдпочити i знову пiшки повернутися назад?)
Мама та всi дiти йшли на прогулянку. Старшi могли зустрiчатись iз подругами, а молодших вигулювала мама. Бабуся розповiдала, що якось на прогулянцi на одному з будинкiв побачила табличку з написом "Пан Суховерхов". Тодi вони з подругою дуже смiялися - вона Сухорукова, а неподалiк живуть Суховерхови! Мабуть, саме звiдти потiм i з'явилося це прiзвище - Суховерхови.
Вечорами вся сiм'я знову збиралася разом. Батько читав газети чи книги, часто працював у своєму кабiнетi. Старшi дiвчата робили уроки, а потiм, пiд керiвництвом матерi, займалися рукодiллям: шили вручну сукнi, перешивали їх, переробляли, прикрашали новими деталями - грошей було не багато, а в однiй сукнi ходити довго було не можна, непристойно, одяг повинен був змiнюватися. Ще вони вишивали подушечки, серветки, скатертини тощо i самi шили собi туфлi-балетки.
Балетки були одноразовими, на один бал. Може, хтось i замовляв їх у майстрiв або купував готовi в магазинах, але бiльшiсть знайомих моєї бабусi так само все шили самi. Рукодiлля було звичайною справою для тодiшнiх дiвчаток, адже анi радiо, анi телебачення тодi не було. Для балеток робилася картонна пiдошва, обшивалася тканиною, верх нашивався з обрiзкiв красивих тканин, прикрашався бантиками чи бусинами... Пам'ятаєте, як у казцi дванадцять сестер-принцес ночами кудись зникали, а ранком у них виявлялися зношеними до дiр бальнi туфлi? Вони тому так швидко зношувалися, що були одноразовими.
Молодшi хлопчики вже вчилися читати i по черзi читали вголос якiсь книжки.
Жiноча гiмназiя, де навчалися Серафима, Тетяна i Галина, була навпроти чоловiчої. Багато вчителiв (переважно чоловiки, жiнки-вчительки тодi зустрiчалися вкрай рiдко), прочитавши урок в однiй гiмназiї, на наступний йшли в iншу. Зустрiчалися хлопчики та дiвчатка тiльки на вулицi, де можна було лише привiтатись i кивнути одне одному, та на загальних балах. Але кокетувати та спiлкуватися за допомогою записок починали вже з п'ятого класу. Записки передавалися за допомогою вчителiв - засовувалися в їхнi портфелi, кишенi, за стрiчку капелюха i так далi. Хто i як домовлявся їх там шукати i звiдти дiставати, я не знаю. Думаю, вчителi чудово знали, що виступають у ролi листонош, але поблажливо ставилися до цiєї гри.
Якось у жiночiй гiмназiї класнi дами влаштували для дiвчаток справжнiй допит:
- Зiзнайтесь, - Казали вони, - Вам за це нiчого не буде. Хто написав цей лист? Нам просто хочеться дiзнатися, хто так досконало володiє французькою?
А любовну записку французькою мовою написала моя тодi ще дванадцятирiчна бабуся Таня. Французькою вона володiла не краще за iнших, але... Ви читали "Вiйну та мир" Льва Толстого? Кiлька перших сторiнок роману майже повнiстю написанi французькою. Внизу сторiнок є зноски - переклад на росiйську. Ось користуючись цими зносками, переписуючи потрiбнi фрази з французького тексту, бабуся й склала записку.
Звiсно ж, нiхто не зiзнався, i її таємниця не була розкрита. Пiзнiше, коли вже я навчалася в шостому класi, я за цим методом писала записки (не любовнi, а так, щоб розважитись) латиною. Де я брала потрiбнi фрази? Iз "Трьох мушкетерiв" Олександра Дюма, з тiєї частини роману, де Арамiс читає д'Артаньяну свою дисертацiю.
Коли бабусi було дванадцять рокiв, сталася жовтнева революцiя 1917 року. Спочатку все було не так уже й погано. Гiмназiї продовжували працювати, вчителi продовжували викладати, дiти продовжували навчатись.
Через постiйнi носовi кровотечi та головнi болi бабуся часто впадала в депресiї, вiд яких не хотiлося жити (по собi знаю). У п'ятнадцять рокiв, уявивши собi, що в неї нещасливе кохання, бабуся спробувала отруїтися. Для цього вона випила пляшку оцту. Чомусь для цього вона посеред ночi вийшла зi своєї спальнi на сходи. Випивши майже пiвпляшки, вона закричала та впала. Її знайшли внизу, на першому поверсi, бiля пiднiжжя сходiв. Її врятували, хоча вона зазнала сильного опiку горла, i деякий час не могла розмовляти.
З 1922 року становище у Москвi помiтно погiршилося. Почалося цькування iнтелiгенцiї. Мабуть, саме тодi Сергiй Сухоруков, перетворившись на машинiста Сергiя Суховерхова, вивiз дружину та молодших дiтей до селища Полонне Хмельницької областi, де вони мали лiтнiй будинок. У цьому будинку вони й жили далi, як родина Суховерхових iз чотирма дiтьми. На той час Сергiю Сухорукову було вже далеко за сорок, i машинiстом поїзда вiн так i не працював, засiвши в якiйсь конторi.
Сiмнадцятирiчна Тетяна Суховерхова, яка до цього часу закiнчила гiмназiю, пройшла у Полонному шести мiсячнi вчительськi курси i була спрямована Радянською Владою до Середньої Азiї навчати грамотi тамтешнє населення.
У двоповерховому московському будинку залишилася лише найстарша з дочок - Серафима. У ньому вона прожила все своє життя, нiкуди не виїжджаючи. Вона вийшла замiж, мала принаймнi двох дiтей, яке прiзвище носила, я не знаю. Я бачила цей будинок у 1967 роцi, коли ми їхали до Сибiру з пересадкою в Москвi. Середньостатистичний (за дореволюцiйними мiрками) будинок для однiєї родини був подiлений на квартири: двi на першому поверсi та двi - на другому. Серафима жила у невеликiй квартирцi на другому поверсi, дверi вiд сходiв лiворуч.
Красень-ловелас.
Батько мого тата Дем'ян Мартинович народився 1889 року, мабуть, десь у Захiднiй Українi, яка тодi входила разом iз Польщею до Росiйської iмперiї. Прiзвище у нього було Цимбалюк, але....
Цимбалюкiв у Захiднiй Українi стiльки ж, скiльки Iванових у Росiї. Можливо, пiсля деяких подiй, про якi я розповiм пiзнiше, вiн змiнив своє справжнє прiзвище на таке поширене.
Вiдомо, що його дiд, татiв прадiд, був повним Георгiївським кавалером, тобто мав чотири Георгiївськi Хрести першого, другого, третього i четвертого ступеня, якими нагороджували офiцерiв, що особливо вiдзначилися в боях, та нижнiх чинiв. Повний Георгiївський кавалер отримував добавки до зарплатнi (все вищi з кожним новим ступенем), а потiм i до пенсiї. Вiн володiв невеликим маєтком у сiльськiй мiсцевостi, чудово їздив верхи, мав якiсь таємнi знання та вмiння, переданi йому вiд предкiв - козакiв-характерникiв.
За татовими розповiдями його прадiд був високим, смаглявим, з чорним кучерявим волоссям, все життя не втрачав стрункостi i навiть на старiсть мав бойовий характер. Помер вiн незадовго до революцiї у вiцi 120 рокiв. Тодi, у 120 рокiв, вiн, ще досить мiцний старий, пiшов пiшки до сусiднього села на весiлля. Там вiн з кимось посварився i навiть побився. Образившись на всiх, вiн пiшов з весiлля ранiше. Наступного дня його знайшли мертвим - вiн лежав на могилi своєї дружини, обiймаючи її. Дружина померла за пару десяткiв рокiв до цього.
Його онуку Дем'яну дiсталися чотири Георгiївськi Хрести, що зберiгалися в жерстянiй коробцi. Цi хрести Дем'ян Мартинович показував i моєму татовi.
На момент революцiйних подiй татовому батьковi, Дем'яну Мартиновичу, було вже 28 рокiв. Вiн пiшов у свого героїчного дiда - зрiст бiльше двох метрiв, смаглява шкiра, карi очi, чорне кучеряве волосся, бравi вуса. Вiн закiнчив медичний iнститут у Москвi i горiв iдеями революцiї, брав активну участь у революцiйних подiях i воював "iз золотопогонниками" у Громадянську вiйну. У нього був улюблений кiнь, що пройшов iз ним через усю Громадянську. А завдяки високому росту, бравим вусам i вiйськовiй виправцi вiн мав славу невтомного ловеласа.
У 1920 роцi, у вiцi 31 року, вiн чомусь не повернувся до роботи лiкарем, а якимось чином (мабуть, завдяки своєму росту та мiцнiй статурi) потрапив в особисту охорону Ленiна. Приблизно в 1923 роцi вiн вчасно зрозумiв, що найближче оточення Ленiна, якого усунули вiд керiвництва i поселили в Горках, його травить, тож, пiсля його смертi знищуватимуть усiх, хто мiг щось бачити або про щось здогадуватися.
На наступне чергування вiн просто не з'явився. Вiн спалив усi свої документи i вирушив до Середньої Азiї, яку Радянська Влада тодi ретельно обробляла агiтацiєю, освiтою та вiйськовою силою, щоб вона залишилася частиною Росiї. Для цього туди вiдправляли дуже багато освiчених росiян, тому там було легко загубитися. До Середньої Азiї вiн приїхав уже пiд прiзвищем Цимбалюк i оголосив, що є ветеринаром, але у революцiйних подiях втратив документи та диплом. Йому зробили новi документи (благо, тодi ще не було комп'ютерiв i всi документи виписувалися вручну).
Дем'ян мав багато старовинних книг з медицини, якi вiн всюди возив iз собою. Лiкуючи домашнiх тварин (у тi часи це були, в основному, конi та корови), вiн лiкував i людей. Причому, якщо траплявся дуже складний випадок, що загрожував пацiєнтовi смертю, вiн вимагав, щоб спочатку хворого везли до лiкарнi i, якщо лiкарi давали письмову вiдмову вiд лiкування, посилаючись на його неможливiсть, приймався за лiкування своїми методами.
Вдома вiн розповiдав, що їх навчали ставити точнi дiагнози за пульсом. Вiн знав понад сто видiв пульсу, захоплювався водолiкуванням, володiв якимись старовинними знаннями. Одну зi старовинних книг iз водолiкування я тримала в руках i навiть переглядала. Iнодi вiн робив дуже складнi операцiї, яких офiцiйна медицина тодi ще не робила. Пiзнiше такими методами, досить жорстокими, вiн врятував ногу моєму батьковi Вiкторовi та руку його братовi Петру. Робив вiн удома навiть операцiї на мозку, а асистувати собi змушував свою старшу дочку Тамару, яка потiм, пiшовши з дому у шiстнадцять рокiв, стала операцiйною медсестрою. Але про це згодом.
Мої бабуся та дiдусь зустрiлися в Середнiй Азiї, в Ашхабадськiй областi. Норовлива, амбiтна, хоч ще й молода вчителька теж не змогла встояти проти бравого ветеринара, але зумiла настiльки заволодiти його думками, що вiн вирiшив одружитися. Вона знала, що ранiше прiзвище в нього було iнше, але яке саме, вiн так жодного разу i не сказав, хоча вона йому про iсторiю змiни свого прiзвища розповiдала. Незважаючи на рiзницю у 16 рокiв, вони незабаром одружилися.
Високий, красивий, розумний, харизматичний, з авантюрними генами в кровi, дiдусь i пiсля одруження не мiг залишити своєї схильностi до любовних втiх на боцi, часто зраджуючи бабусi, яка народила вiд нього десятьох дiтей. Через його любовнi пригоди, проти яких чомусь бунтували всi чоловiки, яким вiн зумiв наставити роги, родинi часто доводилося рятуватися втечею - переїжджати в iнше мiсце.
Розiйшовшись у серединi п'ятдесятих рокiв iз бабусею, дiдусь переїхав жити в якесь село Тернопiльської областi. Там вiн продовжував працювати ветеринаром, негласно лiкував людей i вважався у селi чаклуном.
Подейкували, що вiн умiв не тiльки зцiлювати людей i тварин, а й розсувати хмари i викликати дощ, а поглядом мiг пiдкорити своїй волi будь-кого. Вiн розраховував, як i його дiд, прожити 120 рокiв, але помер у дев"яносто.
Коли вiн захворiв, тато вирiшив забрати його до нас у Полтаву. Мама вiдмовитися не змогла б, але й дуже боялася такої змiни в нашому життi, адже нашу родину вiн не визнавав. Дякувати Богу, до нас вiн так i не приїхав. Доглядати його поїхала старша сестра мого тата Тамара.
Вона розповiдала, що вмирати вiн дуже боявся, казав, що зробив у своєму життi багато такого, за що ТАМ доведеться вiдповiдати. Декiлька разiв на день просив Тамару, щоб вона його пробачила, але та так i не змогла цього зробити. (За що? Не знаю). Навпаки, батьковi, що вже не вставав з лiжка, вона сердито сказала:
- Пробачити тебе я нiколи не зможу! Так i помреш з усiм вантажем провини!
А коли вiн помирав, село накрила чорна хмара, вулицею пронiсся смерч, пiдняв дах на його будинку i з останнiм подихом вмираючого зник у небi. Пiсля цього хмари розiйшлися, i знову засяяло сонце.
У селi казали:
- Чаклун помер...
На той час вiн був сутулим стариганом, але смерть його знову випрямила - труну довелося замовляти довжиною 2 метри 40 сантиметрiв...
Схiд - справа тонка.
До Середньої Азiї бабусю направили не одну. У школу невеликого Туркменського мiстечка приїхали викладати росiйську мову три сiмнадцятирiчнi дiвчини, якi щойно закiнчили вчительськi курси. Усiх трьох поселили в одному будиночку за мiстом. Бабуся розповiдала, що пiсля холодної Москви спекотний клiмат Туркменiстану був просто нестерпним. Щоб якось зменшити спеку, вони мочили простирадла та завiшували ними всю кiмнату. Простирадла висихали, забираючи частину спеки, i їх треба було мочити знову.
У двадцятi роки iнтелiгенцiя, на вiдмiну вiд робiтникiв i селян, ще могла слiдувати модi. А в жiночiй модi тодi були дуже вузькi довгi сукнi, що дозволяли ходити лише малесенькими кроками. Щоб дiйти вiд свого будинку до мiської школи через пiски та камiння, дiвчата розпорювали на спiдницях боковий шов, роззувались i так, босонiж i з бiчним розрiзом майже до самого пояса, йшли до мiста. На околицi мiста на березi стрiмкої рiчечки вони сiдали на великий камiнь, обтирали ноги й взували туфлi, а потiм, по черзi, допомагали одна однiй зашити бiчнi шви спiдниць, прихованими в портфелях голками з нитками. Потiм вони у вузьких сукнях дрiботiли до школи, проводили уроки, могли погуляти мiстом, сходити на базар чи у магазин, i навiть у пересувне кiно. Повертаючись до дому, знову розпорювали за мiстом спiдницi ножицями та знiмали туфлi. Вдома готувалися до урокiв, прали, вiдпочивали.
Рiчки в Таджикистанi зустрiчаються дуже рiдко, вони дуже вузькi, мiлкi i швидко перебiгають камiнчиками. Виявилося, що бабуся не може дивитися на миготливу воду, вона втрачала орiєнтацiю i могла зомлiти. Через таку рiчку дiвчата-сусiдки переводили її, тримаючи за руки. Це були прояви так званої "прихованої епiлепсiї". У спадок вона дiсталася моєму синовi та однiй iз моїх двоюрiдних сестер. Пару разiв при сильнiй спецi виявлялася i в мене. Потiм, навiть купаючись у морi, бабуся намагалася нiколи не дивитись на воду, i заводити її в море нам треба було, тримаючи за руки.
Коли i де Тетяна познайомилася з Дем'яном, менi залишилося невiдомим. Одружилися вони там же, у Середнiй Азiї, i перший син народився у них там же - в Ашхабадськiй областi, у мiстечку з незрозумiлою назвою, прочитати яку я не змогла, коли розглядала його метрику за 1928 рiк. Бланк старовинного паперу був надрукований двома мовами - туркменською та росiйською, а всi данi до нього занесенi пiр'яною ручкою вiд руки. Сина назвали Євгеном.
Схiд - справа тонка, незважаючи на красу туркменських пейзажiв, жити там було досить спекотно. А ще спекотнiше ставало, коли високий красень Дем'ян звертав увагу на мiсцевих красунь. Не в силах встояти вiд спокус, Дем'ян наражав не лише себе, а й свою сiм'ю на небезпеку, адже мiсцевi чоловiки готовi були пускати в хiд не тiльки кинджали, а й рушницi чи нагани, вiдстоюючи честь своїх жiнок... Вiд усього цього треба було рятуватися втечею.
Переїзд до України.
Отже, 1929 року молода сiм'я Цимбалюкiв, яка вже чекала нового поповнення, вирушила з Туркменiстану до України, до Хмельницької областi, де в селi Полонному на той час уже жила родина батька Тетяни - тепер Сергiя Суховерхова, котрий служив у якiйсь конторi. Не знаю, чи була на той час жива його дружина, але молодшi дiти - дев'ятнадцятирiчна друкарка Галина, сiмнадцятирiчний робiтник Сергiй, чотирнадцятирiчний школяр Євген i Микола (не знаю, якого вiку) жили з ним.
Там же, зовсiм не знаючи про них, жила й сiм'я мого iншого майбутнього дiдуся - Григорiя.
Через твердий i впертий характер бабусi Танi, а також через дон-жуанськi пригоди дiдуся Дем'яна, новоприбулiй сiм'ї доводилося часто переїжджати з мiсця на мiсце. Тому бабуся ставала i вчителем, i директором шкiл то в одному селi, то в iншому, то в третьому, їздячи по всiй Хмельницькiй областi.
Вже в Українi, 1929 року у них народився син Валентин, а в 1930 - дочка Тамара. Роблячи дiтей своїй дружинi, тридцятидворiчний красень Дем'ян, вискакував iз вiкон сусiднiх хат, коли туди поверталися чоловiки мiсцевих молодух, часто навiть без порток, а потiм напiвголий городами пробирався до свого будинку, де його зустрiчала грiзна, але гарна дружина.
А 1933 року розпочався Голодомор... У цей час у родинi Тетяни та Дем'яна Цимбалюкiв було вже троє дiтей, на пiдходi був четвертий. Чотирирiчний Євген був явно у батька - сильний, високий не по роках, вiн мiг уже самостiйно принести два повнi вiдра води вiд колодязя. Трирiчний Валентин ще не мав такої сили, але теж намагався не вiдставати вiд брата. А дворiчна Тамара ще була надто малою. Поки батьки працювали, за дiтьми наглядала нянька - сiльське десятирiчне дiвчисько. Але з настанням голоду вiд її послуг довелося вiдмовитися.
Якось бабусi наснився сон. Вона пiднялася на горище i побачила там три купки зерна - одна бiльша, друга трохи менша, а третя - найменша. Якийсь чорний чоловiк пiдвiвся над цими купками i простягнув до них руку. Спочатку вiн потримав руку над великою купкою, потiм над меншою, а потiм над найменшою.
- Гаразд, ця нехай залишається... - Важко зiтхнувши, сказав вiн, i зник.
Так i сталося. Спочатку з голоду помер Євген, потiм Валентин. Наймолодша Тамара дуже хворiла, але вижила. Саме тому бабуся потiм народжувала стiльки, скiльки дозволила їй природа. А природа дозволила їй народити пiсля цього ще сiмох дiтей, всього живих залишилося вiсiм. Пiд час Голодомору, у 1933 роцi народився син Микола, потiм 1935 - Костянтин, а 1936 - мiй тато Вiктор. Пiсля нього з'явилися Петро (1937), Надiя (1939), Олександр (1940) та Юрiй (1942). Всi вони були смаглявими, з чорним кучерявим волоссям i яскравими карими очима, тiльки Шура i Юра були свiтлiшими. Але високими виросли лише троє - Тамара, Вiктор та Юрiй. Тамара та Вiктор були зростом до 180 сантиметрiв, а Юрiй - близько двох метрiв. Решта мали середнiй зрiст.
Бабуся викладала росiйську, а згодом i українську мови та лiтературу, а дiдусь лiкував тварин i час вiд часу людей. Рокiв iз десяти Тамара вже асистувала йому на складних операцiях. Якось їй довелося брати участь у трепанацiї черепа жiнки, вiд лiкування якої вiдмовилися лiкарi кiлькох мiських лiкарень. Жiнка вижила.
У Великiй Вiтчизнянiй вiйнi багатодiтний батько Дем'ян Мартинович, у якого на той час було сiм живих дiтей, а на пiдходi був восьмий, участi не брав, хоча йому було 43 роки. Усi дiти, хоч i мешкали в селi, виховувалися iнтелiгентами. Найстрашнiшою образою у нiй вважалося слово "мужик". Якщо хтось iз дiтей починав поводитися так само, як мiсцевi, мати сердито смикала:
- Не мужикуй! - (Тобто не будь таким, як мужики).
Не по-мужицьки виглядав i поводився й батько. Усi повиннi були говорити чистою росiйською або українською мовами, не вживати лайки чи якихось жаргонних слiв, ходити i сидiти прямо, з високо пiднятою головою i рiвною спиною, всi повиннi були вчитися, багато читати, ставилася мета отримання подальшої освiти.
Найстарша Тамара, якiй дiсталося няньчити всiх своїх молодших братiв та сестру, у шiстнадцять рокiв вступила до медичного училища та пiшла з дому. За нею вступили до технiкумiв Коля та Костя, поїхавши на Схiд, а потiм до Калiнiнградського вiйськового училища вступив мiй тато Вiктор.
У серединi п'ятдесятих рокiв родина переїхала до Тернополя. Бабуся стала директоркою середньої школи No4, викладаючи росiйську та українську мови та лiтературу. Неподалiк школи, на вулицi Соломiї Крушельницької вона отримала однокiмнатну квартиру на другому поверсi двоповерхового будинку. Пiд час вiйни у будинок потрапила бомба, i вiд нього залишилася лише половина. Пiсля вивезення смiття вiд бомбардування ту стiну, яка примикала до зруйнованої половини, заклали цеглою без вiкон.
У Тернополi терпець бабусi закiнчився, i вона розлучилася з дiдусем. Вiн якийсь час ще жив у мiстi, а потiм оселився у якомусь селi Тернопiльської областi. (На жаль, його назви я не знаю). Дiдуся я нiколи не бачила, бо вiн мене "за свою" не визнав - я була свiтленькою та блакитноокою.
- У мене не може бути бiлих онукiв! - Сердито сказав вiн татовi. Так само вiн не визнав i мою маму - теж золотаво-русяву з блакитними очима.
Приблизно в тi ж роки, що й бабуся, до Тернополя переїхала i її молодша сестра Галина - тiтка Галя, яка працювала друкаркою в якомусь проектному бюро i була одружена з дядьком Петром, водiєм швидкої допомоги. Отримавши двокiмнатну квартиру у новенькiй п'ятиповерховiй "хрущовцi", вона перевезла до себе свого батька - дiдуся Сергiя. Матерi вже не було в живих.
Коли дiдусь Сергiй помер, я не знаю. Напевно, ми тодi мешкали в Польщi, а коли приїхали, його вже не було...
Молодшi бабусинi брати Сергiй та Євген у цей час теж жили в Тернополi, причому Сергiй зi своєю родиною навiть на тiй же вулицi, що й бабуся - в одноповерховому будинку на розi, одразу ж, як перейти кам'яний мiст через канаву. Бабусин будинок знаходився через три-чотири будинки далi i був єдиним на вулицi двоповерховим.
Пiд час вiйни Сергiй працював на якомусь заводi i був зв'язковим для партизанiв, передаючи якiсь записки. Але пiсля вiйни нiхто не розбирався: працював на нiмцiв! Його вiдправили до ГУЛАГу, а амнiстували лише пiсля смертi Сталiна.
На початку шiстдесятих рокiв Євген та Сергiй переїхали у Крим, до Сiмферополя. Про Євгена я майже нiчого не знаю, а Сергiй залишив свою першу дружину в Тернополi, а в Сiмферополi одружився вдруге. Там обидва брати i померли, молодший Євген у 1972 роцi, а старший Сергiй - у 1977 роцi.
Бабуся до кiнця життя залишалася у тiй же однокiмнатнiй квартирi на вулицi Крушельницької, яку її син Шура за допомогою перегородки переробив на двокiмнатну.
Померла бабуся у Тернополi 1983 року у вiцi 78 рокiв. Я в цей час була з сином у iншої бабусi - маминої мами - у Сочi. Папа подзвонив, повiдомив про нещастя i сказав, щоб я на похорон не приїжджала. Мертвою я бабусю Таню не бачила, вона так i залишилася для мене живою i ще багато рокiв приходила до мене у снах, даючи рiзнi поради та допомагаючи менi у вирiшеннi складних питань. Але про це пiзнiше...
РОДОВIД МОЄЇ МАМИ
Всi дороги ведуть в Україну.
Мою бабусю по мамi звали Нiна Фiлiпiвна. Народилася вона у сiм'ї Марiї та Фiлiпа Шуклiних. Тому розповiм спочатку про них.
Бабусин батько Фiлiп Олексiйович Шуклiн народився 1864 року в селi Шуклiнiвка Курської областi. Взагалi-то у тому селi майже всi були Шуклiни. У нього були брат i сестра, мабуть, молодшi.
Вiн розповiдав, що в молодостi багато подорожував по всьому свiту, а коли був у Францiї, його завербували у французьку армiю. Це було близько 1890 року. Служити у Францiї в тi часи було дуже складно, солдати часто голодували i добували собi їжу самi. Фiлiп Олексiйович розповiдав, що їм доводилося ловити устриць i їсти їх, звичайно ж, сирими. Те, що в нас зараз вважається делiкатесом, для нього було засобом виживання.
Потiм його занесло до Нового Афону на Кавказi. На той час вiн був чудовим муляром i будував куполи в Ново-Афонському монастирi. Вiн розповiдав, що там, пiд час молiння, вiн зустрiвся з Богом i той назвав йому точну дату його смертi, не вказавши, щоправда, року. Згiдно з передбаченням, Фiлiп Олексiйович помер саме того сiчневого дня. У Новому Афонi дiд Фiлiп став настiльки релiгiйним, що вирiшив постригтися у ченцi. Перед постригом повернувся до Шуклiнiвки, щоб попрощатися з рiдними. Було це 1904 року, коли йому вже виповнилося 40 рокiв.
I тут вiн зустрiв вiсiмнадцятирiчну красуню Марiю Алєксєєву. Кохання виникло вiдразу i настiльки сильне, що вiн вiдмовився вiд своїх планiв на чернецтво i майже вiдразу одружився, незважаючи на двадцяти дворiчну рiзницю у вiцi. Яким чином родина Алєксєєвих iз Пiдмосков'я потрапила до Шуклiнiвки Курської областi, невiдомо. У сiм'ї, крiм батька Iвана та матерi, iм'я якої нiхто не пам'ятає, було шестеро дiтей: Настя, Тетяна, Лiза, Петро, Павло та наймолодша - Марiя.
Марiя Iванiвна Алєксєєва народилася у 1886 роцi десь у Пiдмосков'ї, а у 1904 вже вийшла замiж за Фiлiпа Олексiйовича Шуклiна, старшого за неї на 22 роки у селi Шуклiнiвка Курської областi.
Iз початком Першої Свiтової вiйни всi - i Шуклiни, i Алєксєєви повними сiм'ями знялися з мiсця та переїхали до селища мiського типу Буди Харкiвської областi. Чомусь родичi маминої гiлки та родичi татової лiнiї, рятуючись вiд негараздiв Першої Свiтової вiйни та революцiї, виїхали саме в Україну. Мабуть, щоб на свiт з'явилася я, всi дороги мали вести в Україну.
У Будах усiм переселенцям для будiвництва видавали 40 соток землi на сiм'ю. На своїх сорока сотках Алєксєєви збудували довгий будинок на три сiм'ї - три окремi квартири, а поряд, вже на своїх сорока сотках Фiлiп Шуклiн поставив свiй великий цегляний будинок, тiльки для однiєї своєї родини, тому в них був не тiльки двiр, а ще й сад iз городом.
Його сестра з сiм'єю оселилася на вiдстанi, приблизно за кiлометр вiд будинку Фiлiпа. У них iз чоловiком була лише одна донька Зiна, яка, перехворiвши в дитинствi на полiомiелiт, не могла ходити i весь час сидiла у крiслi бiля вiкна. До школи вона не ходила, але була дуже розумною. Усi, хто проходив повз, зупинялися, щоб поговорити з нею. А вона могла говорити на будь-якi теми, на все мала власну думку, тож розмовляти з нею було цiкаво.
Сестра Фiлiпа Олексiйовича, мама Зiни, пiшла працювати до колгоспу, щоб доглядати Зiну, довелося найняти няньку. У няньки був син приблизно 1936 року народження, який став для цiєї сiм'ї майже рiдним. Вiн ходив до школи, вчився добре, про все, що дiзнавався, розповiдав Зiнi.
Брат Фiлiпа Шуклiна теж оселився в Будах зi своєю родиною, але жив десь на околицi. Моя мама пам'ятає, як його дочка, мамина троюрiдна сестра, казала:
- Я не Шуклiна! Тато Шуклiн, отже, i я Шуклiн!
У сiм'ї Фiлiпа та Марiї Шуклiних народилося шестеро дiтей: Георгiй, Костянтин, Микола, Глафiра, Люба та Нiна. Нiна - наймолодша з дiтей, народилася 26 сiчня 1917 року, а її сестра Люба була лише на 2 роки старша.
Фiлiп Олексiйович був дуже вiдомою та поважною людиною. Вiн був спадковим пiчником, славнозвiсним далеко за межами свого селища. Саме вiн клав печi для випалу посуду знаменитого на всю Росiйську iмперiю Будянського фарфорово-фаянсового заводу постачальника Двору Його Величностi мiльйонера Кузнєцова. Клав вiн печi й у будинках звичайних людей. Моя мама ще будучи дитиною часто дивилася, як вiн це робить, тому, коли вона вже вийшла замiж за вiйськового i змушена була з ним переїжджати з мiсця на мiсце, цi спостереження їй дуже стали в нагодi - вона сама перекладала пiч i димар у будинку, в якому нас поселили, а тата вiдразу ж вiдправили у вiдрядження.
Так як далi я розповiдатиму про батькiв своєї мами, хотiлося б ще трохи зупинитися на родичах по лiнiї її дiдуся.
Так, пiд час вiйни, Зiна, яка не вмiла ходити, а весь час тiльки сидiла в крiслi, раптом схопилася на ноги, вискочила на ґанок i закричала:
- Мама!
Мама вискочила за нею. I вчасно - у будинок влучила бомба! Будинок зруйнувався, а вони обидвi залишилися живими, хоча Зiна так i не стала ходити.
Ще до революцiї дiд Фiлiп, повiривши агiткам комунiстiв, вступив у комунiстичну партiю, але коли бiльшовики почали трощити церкви, повернув свiй партквиток i бiльше з комунiстами справ не мав.
Дiд Фiлiп був дуже побожним, запрошував до дому мандрiвних жебракiв, годував їх, розмовляв iз ними, вважався у Будах святим. Хоча вдома бив свою дружину.
Коли почалася Велика Вiтчизняна вiйна, Фiлiпу Олексiйовичу було вже 77 рокiв, вiн нiкуди не хотiв їхати i залишився в Будах, а Марiю Iванiвну дочка Люба вивезла в евакуацiю, щоб та допомагала їй доглядати дiтей - Валерика (1939 року народження) та Свєту (1937).
Будинок Фiлiпа Шуклiна знаходився неподалiк залiзницi. Повз йшли поїзди на фронт i з фронту, часто вони зупинялися надовго. Тодi дiд Фiлiп запрошував солдатiв до хати, пригощав їх i розпитував про вiйну. Пiд час частування лунали й тости. За всi дiд пiднiмав склянку, крiм одного:
- За Сталiна! - Пiднiмали кружки солдати.
- Не буду! - Твердо вiдповiдав дiд i ставив склянку на стiл.
Майже всi родичi повернулися з евакуацiї пiсля визволення Харкова 1943 року. Оселилися хтось у Будах, хтось у Харковi, хтось повернувся до Києва. Тiльки син Марiї та Фiлiпа Георгiй залишився у Москвi. Вiн був успiшним iнженером-конструктором з озброєння, тому його дуже цiнували.
Сiм'я брата маминого дiдуся вважалася дуже заможною, тож зi скромною сiм'єю бабусi особливо не спiлкувалася.
Щолiта численнi онуки приїжджали до дiдуся Фiлiпа та бабусi Марiї. I було їх дуже багато:
- Люда (1936 р.н.) та Толя (трохи старше) вiд сина Георгiя.
- Тамара (1936 р.н., всього на один день старша за мою маму) i Юля (1939 р.н.) вiд сина Колi та його дружини-єврейки.
- Iгор (1932) вiд дочки Глафiри, яка одружившись взяла прiзвище Засєда, а набагато пiзнiше, вже вiд другого чоловiка Нiночка (1955 р.н.).
- Валерик (1939) та Свiтлана (1937) вiд дочки Люби. Люба все робила для своєї дочки-принцеси Свєточки, змушуючи раба-Валерика працювати на неї.
- Нелла (1936) та Вiолетта (1938) вiд дочки Нiни та її чоловiка-єврея Григорiя Ароновича Колодєжа.
- Арнольд, або, як його називали, Нолiк (1937 р.н.), син сестри Григорiя Колодєжа Рози та її чоловiка Якова Шпiльберга.
Таким чином, у бабусi та дiдуся влiтку збиралася цiла зграя з дев'яти-десяти дiтей приблизно одного вiку. Ходили у кiно, у лiс, на ставок, вiдпочивали в саду, борючись за єдиний гамак, пiдвiшений на деревах. Для поливу городу носили воду зi струмка, що протiкав унизу за садом. Для домашнiх потреб носили воду з криницi. Моя мама дуже пишалася, що вже тодi, у вiцi майже восьми рокiв могла донести вiд колодязя до будинку аж два вiдра води на коромислi.
Помер дiд Фiлiп вже пiсля вiйни, чи то 1945, чи 1946 року у вiцi вiсiмдесяти двох рокiв. Моя прабабуся Марiя, мамина бабуся, пережила його на 13 рокiв i померла у 1965 роцi у вiцi 79 рокiв.
Про долi всiх маминих родичiв я майже нiчого не знаю, знаю, що бiльшiсть iз них жили у Харковi, а пiсля вiдокремлення України вiд Росiї майже всi виїхали до Америки.
Двоюрiдний брат Нолiк (Арнольд Шпiльберг) був вiдомим конструктором у Москвi, розробляв космiчнi апарати. Але його через "п'яту графу" постiйно утискували, всi його винаходи оформляли, як колективнi, нав'язуючи десятки спiвавторiв. Тому коли з'явилася можливiсть, вiн теж виїхав до Америки з невеликим портфельчиком. Жодних креслень та документiв вiн не вивозив, все було в його головi. В Америцi вiн прожив решту життя i помер вiд раку вже в роцi приблизно 2014.
Бабусина сестра Люба разом зi своєю родиною пiсля евакуацiї повернулася до Києва. 1945 року її чоловiк, колишнiй друг маминого тата, вже був майором МДБ. У них було двоє дiтей - Валерик та Свiтлана, тому їм дали чотирикiмнатну квартиру по вулицi Енгельса.
Iгор Засєда разом iз мамою та вiтчимом у 1945 роцi теж повернулися до Києва. Спочатку оселилися у тiтки Люби в їхнiй чотирикiмнатнiй квартирi. Мама намагалася вiдновити колишню родину, але у них нiчого не вийшло. Батько Iгоря поїхав до Марiуполя, а мати зняла десь кут. А коли знову зiйшлася з вiтчимом, вони отримали однокiмнатну квартиру без жодних зручностей на Рибальському островi.
Iгор все життя прожив у Києвi. Вiн був майстром спорту мiжнародного класу з плавання, чемпiоном та рекордсменом України (1952-1957), призером iгор ХVI Олiмпiади (1956), чемпiоном та рекордсменом Європи з плавання серед ветеранiв (1989-2001).
Закiнчивши факультет журналiстики Київського держунiверситету (1956), вiн був кореспондентом "Робiтничої газети" (1957-1971), завiдувачем вiддiлу в журналi "Ранок" (1971-1974), власним кореспондентом заступника завiдувача Українського вiддiлення АПН (Москва) "Стадiон Olympic" (1990-1994), головним редактором журналу "Київський журналiст" (2004-...).
З 1992 року вiн був головою Київської Спiлки Журналiстiв регiональної органiзацiї НСЖУ, секретарем НСЖУ, членом НСК України (1981-1994), головою Комiсiї НСК з пропаганди олiмпiзму (1991-1994, 1999-2002).
Як спецкор Iгор Засєда висвiтлював змагання чотирнадцяти лiтнiх та зимових олiмпiйських iгор, трьох чемпiонатiв свiту з футболу, дванадцяти чемпiонатiв з хокею. Iгор Засєда автор тридцяти книг, переважно детективного жанру. А його перша в Українi книга про Олiмпiйськi iгри (1957) перекладалася в Нiмеччинi, Францiї, Японiї, Угорщинi. Багато його книг я читала. У бiблiотеках вони були дуже затертi, що свiдчить про їхню популярнiсть серед читачiв. Назву найкращi, на мiй погляд, його книги: "Катастрофа", "Вистрiл у снiжнiй пустелi", "Iз закордонної командировки не повернувся", "Таємниця справи No963", "Побратими", "Без назви", "Бiй за рингом", "Засiдка бiля орлиної стежки".
За свою лiтературну дiяльнiсть вiн здобув заслужене визнання - був Лауреатом Мiжнародної Письменницької Премiї iменi В. Пiкуля, премiї "Київ" iменi О. Москаленка, одержав звання Заслуженого Журналiста України (1987). Його неодноразово нагороджували: медаллю "За трудову доблесть" (1957), орденами "За заслуги" III ступеня (1999), Св. Володимира (2001), Св. Нестора-Лiтописця (2004), Почесною Грамотою ВР України (2002), "за мужнiсть i професiйну майстернiсть пiд час лiквiдацiї аварiї на ЧАЕС" (1986).
З Iгорем Засєдою мої батьки пiдтримували дружнi стосунки аж до його смертi. Помер вiн вiд раку легень 5 листопада 2005 року.
Я була молоденька студенточка.
Моя бабуся - Нiна Фiлiпiвна Шуклiна народилася 26 сiчня 1917 року та жила зi своїми батьками у селищi Буди Харкiвської областi.
Пiсля закiнчення школи-семирiчки Радянська Влада направила її працювати слюсарем на завод. Тодi нiкого не питали, ким ти хочеш бути. Чотирнадцятирiчна дiвчинка ростом всього 1,40 метра i вагою близько 38 кiлограмiв навiть дотягтися до верстата не могла, їй доводилося, як дитинi, пiдставляти дерев'яний пiдмiст. А вже пiдняти або обробити важку залiзну цурку було ще складнiше. Дякувати Богу, навiть на заводах були розсудливi люди. Наступного року Нiну направили до Харкова навчатись у технiкумi. Вона дуже пишалася тим, що стала студенткою.
Коли вона закiнчувала технiкум, їй було лише 17 рокiв. Приїхавши перед останнiм курсом до своєї сестри Люби у Київ, де та вже була одружена з офiцером Акаловським, вона познайомилася з його другом, теж офiцером, Григорiєм Колодєжем. Вiн був старший за неї на 4 роки i служив у Харковi. Молодий офiцер був комсоргом, спортсменом, писав вiршi та керував художньою самодiяльнiстю частини, в якiй служив. Майже вiдразу вони закохалися одне в одного. Бабуся казала:
- Ще б пак, я ж була молоденькою студенточкою!
Але єврейська родина Колодєжiв, яких доля з Бiлорусiї перекинула до села Полонне Хмельницької областi (саме туди, куди пiсля революцiї переїхала московська родина моєї бабусi Танi), не прийняла росiйську наречену, тому розписуватись закоханим довелося у Будах, де жила родина Шуклiних.
Другого червня 1934 року, у Будах, двадцяти однорiчний офiцер та сiмнадцятирiчна студентка одружилися. На той час бабуся пiдросла i мала вже 1,50 метра зросту. Нiну, що закiнчила технiкум, як дружину вiйськового, нiкуди не розподiлили, i вона поїхала за мiсцем служби чоловiка до Харкова. Вони дуже любили одне одного i не хотiли розлучатися навiть для роботи. Тому Григорiй, який вмiв добре друкувати на машинцi, навчив i Нiну друкувати, i вона почала працювати в тiй же вiйськовiй частинi друкаркою. Куди б не виїжджала вiйськова частина, вони завжди були разом.
А потiм його перевели служити до Вiнницi. Там, через два з половиною роки пiсля замiжжя, першого дня зими, 1 грудня
1936 року народилася їхня перша дочка Неллочка - моя мама.
Вiнницi мама не знала, бо за три мiсяцi пiсля її народження сiм'я переїхала до Рибiнська, куди перевели тата. Квартиру дали неподалiк вiд оперного театру, тож молода подружня пара, яка дуже любила мистецтво, часто туди ходила. У Рибiнську 21 лютого 1939 року народилася молодша мамина сестра Вiолетта. Так її назвали, бо бабуся Нiна дуже любила оперу та оперету, саме перед народженням Вєтточки вони ходили на "Травiату", героїню якої звали Вiолетта.
Сiм'я Колодєжiв вже з двома дiтьми ще раз спробувала налагодити стосунки з мамою та бабусею Григорiя. Влiтку вони приїхали до Полонного, але єврейська родина навiть не впустила їх у будинок.
А потiм тата перевели до Київського вiйськового училища
та призначили комсоргом. I тут вiн був дуже активним: вiв усi спортивнi заходи училища, займався художньою самодiяльнiстю, органiзовував рiзноманiтнi заходи, брав участь у зустрiчах iз письменниками, поетами, вiдомими громадськими дiячами. Нiна й надалi працювала в тому ж училищi друкаркою.
Жили в маленькiй кiмнатцi комунальної квартири - Неллочка, Вєтточка, мама та тато. У пiдвальнiй кiмнатцi оселилася няня Вєрка - сiльське дiвчисько рокiв п'ятнадцяти, що постiйно поралася з дiтьми, коли батьки були на роботi. У її кiмнатцi було i дитяче лiжечко, в якому обидвi дiвчинки спали разом вдень. На утримання няньки училище виплачувало якiсь грошi.
Коли почалася вiйна, бабусю разом iз дiтьми та нянею евакуювали до села Борське Куйбишевської областi, куди перевели вiйськове училище. Двадцяти чотирирiчне дiвчисько з двома маленькими дiтьми на руках вирушило в невiдомiсть у переповненому товарняку. Нiнi вдалося знову влаштуватися друкаркою у своєму училищi. Вiд чоловiка, який залишився захищати Київ, вона майже щодня отримувала листи. Ось деякi з них:
"... Вiйна жахлива, жахлива i наша розлука та повна невiдомiсть про завтрашнiй день. Невже це кiнець нашому щастю? Цього не може бути... Порад давати не буду - тобi буде важче, нiж менi, маю два шляхи: або жити, або загинути на вiйнi. А на тебе чекає важка боротьба за життя наших дiтей... Поцiлуй наших милих дiток, бережи їх, не лай, важко їм буде, бiдненьким..."
"16 серпня 1941 року. Вчора ввечерi, коли зовсiм стемнiло, ми почали грати на полi стадiону у футбол. М'яча майже не було видно, але грали. Вдень, зрозумiло, грати не можна... Чи мiг я подумати ще два мiсяцi тому, що житиму на стадiонi "Динамо", ходитиму футбольним полем, мiж рядами сидiнь i згадуватиму той чудовий час, коли ми з тобою приїжджали на футбольнi матчi з Вiнницi... Адже багато чого в Києвi ми не бачили, i не знали ми цiни життю, не знали ми, що треба було брати вiд нього усе, що можна... Не знаю, чи доведеться ще колись нам з тобою побувати в Полонному. Ворога, звiсно ж, звiдти виб'ють, але куди ми поїдемо, якщо мами давно немає, а приїхати на мiсце, де вона була замучена фашистами, не так просто. Ось якби поїхати туди вбивати ворога - це було б приємно."
В одному з листiв Григорiй згадував, як для них почалася вiйна:
"22 серпня 1941 року. Сьогоднi рiвно два мiсяцi з тiєї хвилини, як Нелла, прокинувшись вiд вибухiв бомб, запитала: "Мамо, це вiйна?" Тодi, справдi, почалася ця жахлива вiйна, яка вже сьогоднi занапастила стiлькох людей... Страшно навiть подумати про те велике горе, яке випало людству. Втiшає тiльки те, що ми вiримо i здобудемо перемогу над фашистами. I нехай це буде не так легко i швидко, але це буде обов'язково, а тодi життя стане ще кращим, чим було. А поки що Київ захищається i вперто захищатиметься... Пишу, а поруч вiдпочивають Скарбовський, Островський, Феденко, Нiкольський. Передай усiм, що ми поки що разом."
А ось ще один лист:
"...Ти маєш писати менi через день, навiть коли вiд мене не буде анi рядка. Я можу бути в рiзних мiсцях, у рiзному станi, може, в такому, коли писати взагалi неможливо, а ти не повинна ображатись i все одно писати... Думай про зиму, готуй себе до неї... Вiйнi ще не кiнець... Вчися будувати своє життя самостiйно, адже ти мати двох чудових дiток i маєш зараз думати про себе та про своїх дiтей..."
Пiсля того, як прийшла похоронка, стало зовсiм туго. Дiти голодували. Тодi Нiна прийняла залицяння викладача циклу фiзкультури вiйськового училища - старшого лейтенанта Гапонова Вiталiя Семеновича.
Харкiв'янин Вiталiй Семенович з перших днiв їхнього приїзду до Борського почав впадати за Нiною, вiн був дуже романтичний i по-справжньому в неї закоханий, хоча вже був одружений i мав сина. Його дружина з сином вiдмовилися їхати в евакуацiю слiдом за вiйськовим училищем i залишились у Харковi. Розлучившись iз дружиною, вiн одружився з Нiною. До речi, це глибоке почуття любовi вiн пронiс через усе життя, i нiколи не докоряв їй нi за спогади про першого чоловiка, нi за листи, якi вона зберiгала усе життя, нi того, що доньки залишилися на прiзвищi свого батька. Нiна тепер уже була старшою друкаркою, працюючи в тому ж училищi. Потiм училище перевели спочатку до Молотова (Перм), а потiм до Куйбишева (Самара). У Молотовi всi дружини офiцерiв з дiтьми жили в однiй величезнiй кiмнатi, на кожну родину було видiлено всього по одному лiжку.
Померла моя бабуся Нiна у 2006 роцi у вiцi 89-ти рокiв у мiстi Сочi.
Мiй дiдусь, який загинув на вiйнi.
Мiй дiдусь, мамин тато, Колодєж Григорiй Аронович народився 2 вересня 1913 року в селi Полонне Хмельницької областi у звичайнiй єврейськiй родинi, яка переїхала в Україну з Бiлорусiї ще до Першої Свiтової вiйни. У нього була лише одна сестра Роза.
Дивно, як так вийшло: i родина татової мами - Суховерхови (Сухорукови), i родина маминого тата (Колодєжи) оселилися в одному мiсцi. Вони ходили одними й тими ж вулицями, можливо, навiть зустрiчалися десь на базарi або в магазинi.
Пiсля школи Григорiй одразу вступив до вiйськового училища i, закiнчивши його, залишився там працювати. Спочатку у Харковi, потiм у Вiнницi, у Рибiнську, а з 1940-го року його перевели до Київського вiйськового училища комсоргом. Було йому тодi 27 рокiв.
Коли Григорiй Колодєж одружився з Нiною Шуклiною, сiм'я її не прийняла. Вони - євреї, а вона - руська. Це було проти сiмейних правил. Тому багато про них моя мама згадати не могла.
Пам'ятає, як ще до вiйни вони приїхали до татових батькiв у Полонне, але тi їх у будинок не пустили, винесли на ганок блюдечко з кiлькома вишеньками - частування для дiвчаток.
Сiм'я почала жити у Києвi, мама та тато працювали разом в одному вiйськовому училищi. Щолiта все училище разом iз курсантами, офiцерами та їхнiми сiм'ями виїжджало до таборiв, що знаходились у селi Капiтонiвка пiд Києвом. Так було й улiтку 1941 року. На початку червня вся сiм'я - мама Нiна, тато Гриша, доньки - Нелла, яка ще не досягла п'яти рокiв, i трирiчна Ветта разом з п'ятнадцятирiчною домробiтницею Вєркою, виїхали у табiр.
На свiтанку одного з днiв Нелла прокинулася вiд гуркоту, повернула голову до лiжка батькiв i запитала:
- Мамо, це що, вiйна?
Справдi, так розпочалася вiйна, фашисти бомбили наш Київ... Довелося термiново повертатись додому.
23 червня 1941 року, на другий день вiйни, Київськi курси були спiшно переформованi на 4-й батальйон особливого призначення вiйськ НКВС. Бiйцi новоствореного пiдроздiлу мали на озброєннi лише гвинтiвки та нагани. Бiльшiсть iз них в армiї не служили i одягли вiйськову форму на курсах перепiдготовки всього за кiлька тижнiв до початку вiйни.
Залишившись захищати Київ, Григорiй писав дружинi листи, в одному з яких написав, як загинули його батьки. Його батька Арона не стало ще до вiйни, а мати Сару та бабусю, iм'я якої моя мама не пам'ятає, нiмцi вбили у газовiй душогубцi у липнi 1941 року.
4-й батальйон особливого призначення брав участь у боях на рiчцi Iрпiнь, пiд Васильковим, у Голосiївському лiсi, пiд селом Мишоловкою, але головною їх справою були спецiальнi завдання. Щоночi окремi групи супроводжували товаришiв у нiмецький тил, збирали розвiдданi про артилерiю, яка вела вогонь по Києву, уточнювали дислокацiю гiтлерiвських вiйськ, якi готували наступ на Київ, органiзовували пiдпiлля та партизанськi загони.
Та про все це ми дiзналися набагато пiзнiше з публiкацiй у газетах та журналах про те, як загинув мамин тато та з його листiв, якi всi цi роки зберiгала мамина мама...
Публiкацiї про його загибель.
Третього березня 1981 року газета "Змiна" надрукувала короткий лист про розшук дружини та доньок Г. А. Колодєжа, але ми цю газету не читали. У сiчнi 1984 року в газетi "Комсомольський прапор" було опублiковано нарис про чекiстiв - захисникiв Києва. В нарисi згадувався комсорг 4-го батальйону особливого призначення вiйськ НКВС Григорiй Колодєж. I вже за кiлька днiв пiсля публiкацiї до редакцiї зателефонував племiнник Григорiя Колодєжа, мамин двоюрiдний брат, журналiст i письменник Iгор Iванович Засєда. Вiн i повiдомив про те, що нас розшукують, просив переслати копiї листiв батька до матерi, його фронтовi фотографiї.
Про нього писали:
• У газетi "Комсомольський прапор", 1984, сiчень. "Нарис про чекiстiв - захисникiв Києва".
• У журналi "Київ", 1985 рiк, No7: повiсть-пошук Володимира Костенка "Батальйон особливого призначення".
• У книзi: "Книга пам'ятi воїнiв-євреїв, якi загинули у боротьбi з нацизмом у 1941-1945 роках". Видано фондом "Народна пам'ять", Москва, 2014 рiк, том 11, с. 216.
Завдяки зiбраним документам, архiвним даним, збереженим фронтовим листам та розповiдям очевидцiв у 1985 роцi в журналi "Київ", No7 було опублiковано повiсть-пошук Володимира Костенка "Батальйон особливого призначення", в якiй розповiдається про долю батальйону та його воїнiв i, зокрема, про комсорга батальону Григорiя Колодєжа.
Моя бабуся Нiна Фiлiпiвна зберегла майже всi листи свого чоловiка. Цi фронтовi трикутники через багато рокiв допомогли вiдновити картину перших днiв вiйни.
Коли писалася повiсть "Батальйон особливого призначення", бабуся жила у мiстi Сочi, а її дiти Нелла - в Одесi, а Вiолетта - у Ленiнградi. В обох було по двоє дiтей.
Нiна Фiлiпiвна померла 22 вересня 2006 року, не доживши трьох мiсяцiв до дев'яноста рокiв. Вiд раку легень помер Iгор Засєда - журналiст та письменник.
А тепер спробуйте уявити вiйну через листи маминого тата до її мамi та уривки з повiстi Володимира Костенка "Батальйон особливого призначення".
У листi вiд 18 липня 1941 року вiн писав: "...Я користуюся авторитетом, i я його домiгся своєю готовнiстю йти весь час на виконання будь-якого завдання... Добричев, Нiкольський, i навiть курсовi командири зараз говорять: "З Колодєжа вийде чудовий командир", Я не можу описувати тобi вiйськову обстановку, вона далеко не така, якою ти собi її уявляєш. Тому завдання нашого батальйону з кожним днем стають дедалi важчими. Записували в батальйон лише добровольцiв - я записався одним iз перших. Я хочу, щоб ти i мої доньки, якщо я загину, з гордiстю згадували мене, а якщо виживу, то ви пишатиметеся мною..."
"...Ми знаходимося тепер просто неба в парку Шевченка. Це в центрi Києва, мiж Хрещатиком та Короленком. Ми вже тут шiсть днiв. Скiльки ще будемо - невiдомо. Вiдлучатися не можна нi на хвилину, тому що в будь-який час можемо отримати наказ рухатися, сплю в машинi, на землi, на лавках у парку - де доведеться, роздягатися немає потреби, але все це дрiбницi. Головне, що я серед своїх товаришiв, якi разом зi мною живуть одним життям. Думки про небезпеку зараз не хвилюють, тому що смерть може прийти будь-якої хвилини i уникнути її неможливо. Та й не треба думати про смерть, можливо її i не буде. Я багато в чому iнший, нiж був... Iнакше не будеш потрiбним нашiй Батькiвщинi, iнакше неможливо боротися з ворогом. Я хочу якомога бiльше принести користi нашiй державi, цього вимагає вiд мене мiй обов'язок комунiста, мiй обов'язок перед тобою та доньками".
У парку iменi Т. Г. Шевченка батальйон довго не затримався. Щоб життя бiйцiв не проходило у всiх на очах, термiново треба було знайти iнше мiсце, яке б вiдповiдало умовам конспiрацiї. I тодi З. Л. Казеницький, 53-рiчний вiльнонайманець, запропонував переїхати на стадiон "Динамо" - навколо стадiону знаходився високий паркан, що вимагало меншої охорони, а головне - батальйон буде прихований вiд дуже цiкавих очей. Десь у серединi серпня 4-й батальйон особливого призначення перебрався на стадiон "Динамо", де вiйськовi розвiдники жили просто неба.
Пiсля переїзду батальйону у хвилини затишшя офiцери збиралися iнодi на квартирi П.А. Добричева по вулицi Енгельса, 12. Сюди приходили листи вiд сiмей, якi були десь за сотнi та тисячi кiлометрiв в евакуацiї. Тут Добричев, Сабуров, Нiкольський та Островський отримали письмовий наказ термiново летiти до Москви, щоб отримати нове призначення. Пiсля недовгих обговорень було ухвалено рiшення - усiм залишитися у Києвi: "Ми не можемо кинути своїх бiйцiв у днi боїв, коли вирiшується доля столицi України".
До Москви полетiли iншi, серед яких був М. С. Туробовський. Пiсля вiйни вiн розповiв про цей епiзод синовi Г. А. Островського - Михайлу Григоровичу Островському.
Приблизно у цi днi, 13 серпня 1941 року, Григорiй Колодєж писав: "... Нi слова не говоритиму тобi про становище у Києвi та на фронтах, про це писати не можна. Сьогоднi ми живi - i це добре, що буде далi - побачимо, головне - не боятися труднощiв i дивитися їм прямо в очi... Будь впевнена - про мене тобi поганого не напишуть. Ось щойно Нiкольський зайшов i сказав, що коли я одужаю, вiзьме мене з собою в розвiдку. Я вiдповiв, що завтра встану. Вiн уже брав мене в ризикованi мiсця i залишився задоволеним. Ми зараз знаходимося на стадiонi "Динамо", а до цього були у парку Шевченка... Пiдлi нелюди, якi принесли мiльйонам радянських людей стiльки горя, довго не проживуть i їм вiдплатять по заслугах. Ми житимемо всупереч їхнiй лихiй волi, а якщо не ми, то iншi, такi ж, як ми, розрахуються з ними за загиблих..."
"1 вересня 1941 року. Вирiшив сьогоднi надiслати тобi газету "Червона Армiя" за 1 вересня 1941 року, за той день, коли фашисти планували закiнчити "блискавичну" вiйну проти СРСР... Як бачиш iз газети, вороги вже давно намагаються увiрватися до нашого рiдного мiста, давно вже про свої "переможнi" маршi бiля Києва трублять у своїх газетах, але фактично бiля того ж Києва втрачають у боях десятки тисяч своїх солдатiв.
Я посилаю тобi газету для того, щоб у далекому Борському ти могла подумки знову побувати в дорогому Києвi, в якому, впевнений, ми знову скоро будемо разом... У днi Великої вiйни Київ здається ще прекраснiшим, ще величнiшим, хоч i одягнений у броню - кожен метр його землi нагадує, що ворог близько...
Весь наш колектив з нетерпiнням чекає звiсток вiд вас... Скажи про це всiм своїм подругам - друзям по Борському - i Островськiй, i Добричевiй, i Нiкольськiй, i Сабуровiй, i Казеницькiй, i Кляц, i Феденко, i Скарбовськiй".
"6.9.41. Сьогоднi у театрi iм. Франка (який зараз закрито) вiдбувся актив молодi м. Києва на честь XXVII рiчницi МЮДу. Я разом iз 15-ма комсомольцями нашого батальйону був в активi. Вiн розпочався о 5 годинi дня i тривав до 9 вечора. Вперше за весь час вiйни я слухав духовий оркестр. Доповiдачем був секретар ЦК ЛКСМУ Хоменко. Виступали: письменник-драматург Корнiйчук, польська письменниця Ванда Василевська, представники партизанських загонiв, вiйськових частин тощо. Пiсля офiцiйної частини був невеликий концерт.
А позавчора Сабуров, Кляц, я та ще десять курсантiв були на мiському мiтингу в оперному театрi. Там виступали: Корнiйчук, Ванда Василевська, поет Микола Бажан, Герої Радянського Союзу та iн.
Завтра, 7.9.41. я проводжу мiтинг на стадiонi "Динамо" з бiйцями нашого батальйону, присвячений МЮДу, робитиму доповiдь. Я готуюся кiлька днiв. Найкращi комсомольцi спрямованi на розвiдку, сьогоднi я поїду проводжати їх на передову.
Сьогоднi я чергую по батальйону, спати не доведеться. Хiба що приляжу на кiлька хвилин подрiмати. У кiмнатi, де я перебуваю, зараз вiдпочивають Нiкольський, Добричев, Островський та Сабуров. Ми вже звикли спати одягненими або, в кращому разi, напiводягненими i не обов'язково щоб було м'яко. Все це дрiбницi, без яких можна обiйтися..."
Це був останнiй лист комсорга 4-го батальйону спецiального призначення Григорiя Ароновича Колодєжа i написав вiн його за чотири днi до своєї смертi.
Вранцi 10 вересня 1941 року Н. Н. Нiкольський i Г. А. Колодєж, попрощавшись iз друзями, пiшли у свiй останнiй бiй. У наказi за No48, який був пiдписаний командиром четвертого батальйону П. А. Добричевим та комiсаром батальйону А. Н. Сабуровим, значилося: "Згiдно з наказом заступника народного комiсара внутрiшнiх справ СРСР полковника Строкача, начальника штабу довiреного менi батальйону, капiтану Нiкольському сьогоднi, 10 вересня 1941 року, виїхати в розташування частин 27-го стрiлецького корпусу i 5-ї армiї для вiдновлення (далi цiлий рядок неможливо прочитати через потертiсть). Повернутися в розташування батальону 11 вересня 1941 року до 12-ї години 00 хвилин".
Виконуючи наказ, капiтан Нiкольський разом iз командиром взводу Нєвєровим, полiтруком Топоровим, секретарем парторганiзацiї 2-ї роти Колупаєвим, комсоргом батальйону Колодєжем, бiйцями Вайнером, Комоловим, Шведою та медсестрою Ляшенко виїхали до району Остра. За кiлька кiлометрiв вiд мiста їхню машину зупинив патруль i попередив, що далi їхати небезпечно - можна нарватися на гiтлерiвцiв. Чекiсти повернули на польову дорогу i зупинилися за кущами Малого Логу.
Готуючись до можливого наступу ворога, бiйцi встановили кулемет, перенесли з машини ящики з патронами та гранатами. Потiм Нiкольський для з'ясування обстановки вiдправив командира взводу Нєвєрова до морякiв, якi, як виявилося, теж неподалiк посiли оборону.
За кiлька хвилин з боку гiтлерiвцiв почулися автоматнi та кулеметнi черги. Поруч iз Нiкольським залiг Колодєж, а трохи далi приготувалися вiдбивати атаку всi iншi. Фашисти стрiляли, але наступати не наважувалися. Так минула майже година. Раптом до Нiкольського пiдповз Нєвєров i повiдомив, що ворог перейшов у наступ на лiвому фланзi. Тiєї ж митi з лiсу попереду висипали гiтлерiвцi. Нiкольський скомандував кулеметнику, i той прицiльним вогнем змусив нiмцiв залягти. Та тiльки кулемет замовкав, як ворог короткими перебiжками наближався до чекiстiв. Сили були далеко не рiвними, але чекiсти не вiдступали. Коли нiмцi наблизилися майже впритул, у хiд пiшли гранати. Ворог не витримав, вiдкотився пiд захист лiсу, i одразу ж по чекiстах вдарили мiномети.
Колишнiй парторг 2-го дивiзiону Колупаєв згадував у листi: "Уламками мiни, яка розiрвалася за кiлька метрiв, було вбито М. М. Нiкольського i комсорга Г. А. Колодєжа. Мене поранило в руку, командира взводу Нєвєрова - тяжко в щелепу. Пораненими у руки були i полiтрук О. I. Топоров, i медсестра Ляшенко. Гiтлерiвцi знову пiднялися в атаку, але тим часом пiдiйшла наша стрiлецька рота, бiйцi якої атакували фашистiв. Ворог, не прийнявши бою, вiдступив у лiс."
Забравши вбитих i поранених, Колупаєв повернувся до батальйону, на стадiон "Динамо". Нєвєрова та Вайнера вiдправили до шпиталю. Коли лiкар 4-го батальйону Iван Петрович Iвашина оглянув убитих, то нарахував на тiлi Нiкольського близько тридцяти осколкових поранень, майже всi вони були смертельними. На долю Колодєжа випав лише один уламок...
12 вересня 1941 року на стадiонi "Динамо" ховали загиблих у Малому Лозi. Поховали Нiкольського та Колодєжа поряд - на верхньому майданчику стадiону бiля трибун. Пiсля вiйни було прийнято рiшення перенести прах М. Н. Нiкольського та Г. А. Колодєжа на Лук'янiвський вiйськовий цвинтар у Києвi.
Разом iз пiдроздiлами Червоної Армiї батальйон особливого призначення вiдступав iз Києва. Спроба пробитися до Харкова не вдалася. Разом iз розрiзненими частинами 26-ї армiї об'єднаний полк пiд Переяславом потрапив до оточення. 20 вересня 1941 року полк прийняв жорстокий бiй у селi Харкiвцi неподалiк Переяслава. Останнiй бiй iз фашистами чекiсти провели у селi Березань 29 та 30 вересня 1941 року. Вирватися iз вогняного кiльця вдалося не всiм.
Роздiлившись на окремi групи, бiйцi та командири батальйону ночами пробиралися на схiд, де стримувала ворога Червона Армiя. 120 бiйцiв на чолi з комiсаром Сабуровим вийшли з оточення i рушили до Брянських лiсiв. Через п'ять днiв зi 120 залишилося лише 9, вони i стали ядром партизанського загону Героя Радянського Союзу генерала А. Н. Сабурова. Тi, кому не вдалося розiрвати вороже кiльце, продовжували боротьбу у пiдпiллi. Мало хто з них уцiлiв...
Мамин вiтчим, мiй дiдусь Вiталiй
Мати мого дiдуся Вiталiя, Вiра Iванiвна, народилася в мiстi Луганську в заможнiй iнтелiгентнiй родинi року приблизно 1893-го.
Рано вийшовши замiж за Семена Гапонова, 29 лютого 1912 року вона народила сина Вiталiя. Через рiк пiсля цього Вiра Iванiвна змогла знайти в собi стiльки смiливостi та рiшучостi, щоб кинути нелюбого чоловiка та поїхати вiд нього до Харкова.
Влаштувавшись пiсля революцiї кухарем у дитячий садок, вона змогла прогодувати себе та сина навiть у важкi роки. Незважаючи на життєвi труднощi, Вiра Iванiвна була красунею, тому виходила замiж багато разiв (здається вiсiм), причому пiсля першого разу бiльше нiколи не розлучалася, всi наступнi чоловiки з тiєї чи iншої причини вмирали ранiше за неї.
1960 року вона вкотре вийшла замiж у Харковi за пенсiонера, учасника вiйни Юхима Гавриловича (прiзвища не знаю), але цей шлюб тривав лише близько року. Знову овдовiвши, Вiра Iванiвна переїхала доживати свiй вiк до сина в Сочi. Тут вони жили втрьох в однокiмнатнiй квартирi на п'ятому поверсi, поки в 1967 роцi у вiцi 74 рокiв вона не одружилася восьмий раз. Цього разу її обранцем був учасник ВВВ Алєксєєв Олексiй Iванович, на кiлька рокiв молодший за неї. Його однокiмнатна квартира знаходилася на першому поверсi сусiднього будинку.
Дивно, дiвоче прiзвище бабусиної мами теж було Алєксєєва. Збiг? Може, вiн був просто її однофамiльцем, а може, якимось далеким родичем...
Тепер усi родичi, якi приїжджали на лiто до Сочi, розмiщувалися покотом на пiдлозi не в однiй, а у двох квартирах.
Ми завжди жили у бабусi Нiни та дiдуся Вiталiя, а двоюрiднi маминi брати та сестри - у бабусi Вiри. Якось я пiдслухала на пляжi розмову дорослих. Iгор Засєда казав:
- I ось я питаю: "Бабусю, а навiщо вам треба було одружуватися, адже вам уже 76 рокiв? Можна ж i так було зустрiчатися." - На що бабуся вiдповiла: Нiчого ти не розумiєш! У цьому вiцi також хочеться. Ось пiдростеш, дiзнаєшся!"
Олексiй Iванович теж помер ранiше за Вiру Iванiвну, роки за два до її смертi. Тодi мої бабуся та дiдусь обмiняли двi однокiмнатнi квартири на одну двокiмнатну та забрали прабабусю Вiру до себе.
Тепер Вiра Iванiвна гуляла тiльки сидячи на лавцi бiля пiд'їзду. Навiть у 85 рокiв вона не могла вийти до лавки не напудрившись i не пiдкрутивши волосся - до самої смертi жiнка залишалася жiнкою
Померла прабабуся Вiра 1979 року на 86-му роцi життя.
Внаслiдок численних романiв своєї матерi її син Вiталiй рiс майже без нагляду. Не дивно, що у шiстнадцять рокiв вiн втiк з дому з мандрiвним цирком i їздив з ним по всiй Українi. У цирку вiн оволодiв безлiччю професiй: був i гiмнастом, i наїзником, i фехтувальником, i жонглером, потiм, коли його взяли в армiю, служив на кораблi пiвнiчного морського флоту, тому мав на руцi татуювання - якiр.
- Навiщо ви його зробили? - Питали ми iз сестрою.
- Дурний був. - Вiдповiдав вiн. - А тепер шкодую, але нiчого вже вдiяти не можна.
Зi служби у флотi в нього збереглася i звичка курити. Вiн палив цигарки "Бiломор-канал" у квадратнiй коробочцi. Приїжджаючи до Сочi, ми з Маринкою ховали вiд нього цигарки, щоб вiн кинув палити. Але нашi спроби вiдучити його вiд курiння нi до чого не приводили. Вiн сам кинув палити вже у вiцi 58 рокiв.
Завдяки чудовiй фiзичнiй формi, вмiнням фехтувальника, метальника ножiв, наїзника, гiмнаста та багатьом iншим, з початком Великої Вiтчизняної вiйни його призначили у вiйськове училище, що випускало розвiдникiв-десантникiв, iнструктором з фiзичної пiдготовки у званнi старшого лейтенанта. На той час вiн уже був одружений i мав двох дiтей - сина Олега та дочку Ларису. Вiйськове училище з Харкова було евакуйоване до села Борське Куйбишевської областi, але дружина з дiтьми їхати в евакуацiю вiдмовилася та залишилася у Харковi. Там, у Борському, вiн i познайомився з моєю бабусею Нiною Фiлiпiвною i почав до неї залицятися, а потiм i одружився, прийнявши i її дiтей - Неллочку i Вєтточку.
Сiм'я викладача вiйськового училища Вiталiя Семеновича Гапонова часто переїжджала, закiнчив службу вiн у 49 рокiв у званнi пiдполковника, начальника кафедри фiзичного виховання Виборзького вiйськового училища морської авiацiї.
Тодi 1961 року керiвництвом країни було ухвалено рiшення скоротити радянську армiю на 1 мiльйон осiб. Всiм звiльненим у запас було запропоновано обрати для проживання будь-яке мiсто Радянського Союзу, де протягом року обiцяли дати квартири. Вiталiй Семенович разом iз Нiною Фiлiпiвною обрали Сочi.
У Сочi обидва влаштувалися працювати iнструкторами лiкувальної фiзкультури спочатку в санаторiї "Родiна", потiм у "Кавказькiй Рiв'єрi", а врештi у санаторiї "Актор". Крiм того, дiдусь часто судив мiськi змагання з тенiсу та гiмнастики, майже завжди грав роль Нептуна на Днях Нептуна в санаторiях.
Помер вiн у жовтнi 1979 року у вiцi 67 рокiв вiд iнфаркту.
НЕ ТАК ВСЕ ПРОСТО I В РОДУ МОГО ЧОЛОВIКА
Мiй чоловiк - Гайдученко Володимир Степанович народився у 1955 роцi в селi Сокiлець Вiнницької областi.
Нiколи не можна вiдкладати на потiм те, що можна зробити сьогоднi. Всi ми з дитинства знаємо цю приказку, але не завжди їй слiдуємо. Так i в мене: я все думала, що ще встигну розпитати свого чоловiка про його бабусь-прабабусь, дiдусiв-прадiдусiв, батькiв та iнших родичiв. Але несподiвано у вiцi 70 рокiв вiн помер. Тому розповiдатиму лише те, що встигла колись дiзнатися, а дати називатиму приблизно.
Походження прiзвища.
З початку XVI до початку XVIII столiття у вiйську Речi Посполитої було створено регулярнi загони гайдукiв з єдиною формою, серед яких було багато угорцiв. Це була пiхота середньоєвропейського зразка, озброєна вогнепальною зброєю, доповненою гайдуцькими сокирами та шаблями. У XVII столiттi гайдуками називали вже й польсько-литовську пiхоту, елiтнi мисливськi загони, що дiяли в гiрськiй мiсцевостi, а також добiрних лакеїв та кiнних слуг при польських аристократах.
У тi часи польська шляхта, духовенство та магнати стали домiнуючою верхiвкою у Правобережнiй Українi та в Галичинi. Вони володiли великими земельними маєтками, активно розвивали мiста, будували костели, замки, палаци, тож гайдуки їм були необхiднi як воїни, i як елiтнi слуги.
Сучасна Вiнницька область колись входила до складу Польщi. У багатьох селах i зараз люди пам'ятають про своє польське походження, деякi мають польськi прiзвища, зберiгають польськi традицiї, релiгiйнi обряди римо-католицької церкви тощо.
Українцями з давнiм польським корiнням були й батьки мого чоловiка - Гайдученка Володимира Степановича.
Лiнiя його тата.
Степан Леонтiйович Гайдученко, батько мого чоловiка Володi, народився у селi Прушинка Козятинського району Вiнницької областi, здається, 26 листопада 1927 року.
Я знаю, що в родинi його батька Леонтiя було кiлька дiтей, здається, вiн мав двох сестер, якi так i прожили все життя у рiдному селi.
Сiм'я Леонтiя була працьовитою i заможною ще до революцiї, а в роки НЕПу (НЕП - Нова Економiчна Полiтика, яка змiнила полiтику "вiйськового комунiзму" 1921-1929 роки)
заповзятливий Леонтiй побудував на своїй дiлянцi млин, де молов зерно для всiх навколишнiх сiл i отримував неабиякий дохiд. У радянськi часи вiн зумiв приховати i золотi царськi червiнцi, i катеринки (Катеринки - великi паперовi грошовi купюри iз зображенням Катерини Великої).
Коли НЕП скасували та почалася колективiзацiя, млин експропрiювали та нацiоналiзували, але невеликий будиночок iз прилеглим до нього городиком у родини залишився.