Головного героя цієї книги називатиму Михайлом, хоча він у своїх записках додав ще й прізвище Безрідний; це літературний псевдонім, і я не буду так його називати, оскільки знаю власне горде прізвище мого приятеля, яке нехай залишиться для читача загадкою. Зрештою, я не хотів би, щоб читач виворожував, хто ховається за цим псевдонімом, тих Михайлів із останнього покоління борців за нашу Незалежність було багато, всі вони чесно витримали іспит своїх сумлінь, і ми, хто нині скористався чином українських дисидентів і мав би пишатися їхньою жертовністю, часто спокійно й байдуже спостерігаємо, як колись рельєфні постаті нашого резистансу поволі стають тінями, їх поглинає непам'ять у нинішньому політичному безладі, щойно на кін вийшло наймолодше покоління, майбутню діяльність якого я ще не наважувався б оцінювати Шевченковими словами: "Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою".
Мій друг Михайло, а також я, належимо до третьої верстви, якщо брати відлік часу з того моменту, коли наша зневолена земля вперше стрепенулася, мов шкіра на бикові, котрого з дрімоти розбудило червоне марево, і він, не тямлячи себе, рвучко кинувся уперед, щоб не залишитися в глухому безнадійному запіллі, а що обхідних доріг до вогнища не бачив, то помчав стрімголов, мов той же бик на арені, який рве рогами червоне полотнище, а тореадора не бачить, тільки чує в собі болісний хрускіт, коли в його загривок встромляється шпага, – і так пройшли через ціле століття три покоління засліплених праведною люттю борців, які не зуміли уникнути смертельного удару вправного тореро.
А чи нинішнє наймолодше покоління, навчене невмінням дідів і батьків, захоче вийти на арену, чи залишиться на своїх затишних подвір'ях, замаєних національними прапорами?
Я так і спитав тоді Михайла, коли над нашим світом зависла, немов осіння шарга, байдужість і втома, й він відказав упалим голосом: "Ці не вийдуть на арену зі свого закутка; хто засмакував безпеки й ситого спокою, той нізащо не вилізе зі своєї шпарки, бо вже надбав чогось у рідному шпихлірчику й має чим ризикувати, а не відає того, що своєю неучастю важить більшим скарбом – головою!"
Я розсердився на Михайла за його зневіру – а якої заспіває аполітичний плебей, коли аристократ розхникався! – і тривалий час не навідувався до його київської квартири, в якій він, покинувши Львів, замешкав під час свого депутатства: не міг я позбутися гіркоти, що так подумав саме він, мученик, який за дванадцять років тюрми ні разу не споневірився… Та коли несподівано завирував український світ і майдани заповнилися мільйонами людей так тісно, що годі було в той тлум встромляти держаки прапорів, я, сповнений втіхою і зловтіхою, негайно поїхав до Києва, щоб стати на Майдані, та спершу завітав до свого приятеля. Не застав його дома, дружина Таня сказала, що він уже кілька днів живе на Майдані, і я серед сотень наметів насилу віднайшов Михайлів у районі консерваторії.
Михайло розкочегарював буржуйку, адже надворі закушпелилася зима; він глипнув на мене краєм ока, і його кругла голова, яструбиний ніс, потріскані від холоду губи і зобове підгарля, яке надбав у тюрмах, засвітилися враз щирим усміхом, і він сказав, не підводячи голови від рушт:
"Песимістам легше: вони завжди мають дві вичерпні відповіді з приводу добрих чи поганих новин: "А я що вам казав!" або "Цього разу я помилився", а оптимістові залишається тільки одна, перша, а за другу обзивають його псевдопророком. Отже, цього разу я помилився, мій брате, а ти уник ганьби. І слава Богу!"
Я пильно придивлявся до мого доброго приятеля, на якого завжди орієнтувався у своїй суспільній поведінці: песимістом він, звісно, не був, бо як міг би песиміст витримати дванадцять років тюремних поневірянь без покаянь і зламів, а все ж переможна втіха, що він таки помилився, не покидала мене: адже на Майдані море люду – молодих і старших, різних професій, україномовних і російськомовних, – і в усіх рішуча настанова стояти на морозі невідомо скільки днів чи тижнів – аж до перемоги; всі скандують ім'я кандидата в президенти, всі співають новітню пісню "Разом нас багато, нас не подолати!", і всі твердо вірять у звитягу; я пильно придивляюся до цупкої рішучості, що напливла на Михайлове обличчя; його спокійний погляд вселяє в мене віру в нашу перемогу, проте я таки не втримуюся, щоб не помститися приятелеві за його колишній сумнів, і вимовляю терпкі, хоч і забарвлені втіхою, слова: "А я що казав!"
Михайло наче й не почув моєї переможної інвективи, він перестав підкидати дрова у буржуйку й не підводячись взявся порпатися у клунках, що лежали поскидані на купу обіч матраців. Матраців було два, і я запитав, для кого призначений другий.
Не відповівши на моє питання, Михайло вийняв із течки пачку дрібно списаного паперу, подав мені й заговорив наче й не до речі: вмостись, мовляв, поруч на он той лежак і читай, ми довго будемо тут скніти, може, й встигнеш добігти до останньої сторінки; я взяв із собою свої записки не для того, звісно, щоб тут працювати над ними, та й не сподівався, що ти мене знайдеш, – я просто не розлучаюся з ними, як зі своїм минулим… Але якщо ти вже зайшов до мене, то я скористаюся цією нагодою: хотів би знати твою професійну думку про написане, а ти не полінуйся, може, дещо із мого манускрипту знадобиться тобі як матеріал для чергового твору… Ти ж повинен осмислювати не тільки глибоку історію, а й нинішні події, чей невтомна Кліо записує сьогодні нову сторінку у свій фоліант. І якщо ти вже взявся бути літописцем… Я це кажу зовсім поважно: хтось же мусить художньо осмислити нинішній день, я того зробити не зумію, але те, що тут записано, можливо, пояснить тобі причину моїх сумнівів і, як ти кажеш, песимізму…
Я нерішуче простягнув руку, взяв рукопис і поклав його обіч себе…
"А ти що, весь той час, що я тебе не бачив, писав?"
"Я мусив це робити, щоб з'ясувати хоча б для себе самого, як іще довго йтимемо до остаточної перемоги і чому наша дорога така важка…Візьми, візьми, я бачу, що не маєш охоти читати записки непрофесіоналів, але хто знає – може, вони допоможуть тобі написати новий майстерштик, на нинішній день вельми потрібний…"
Я теж не зреагував на Михайлову мову, мені спала інша думка, яка не стосувалася моєї готовності читати Михайлові мемуари – лише можливості виконати його прохання тут, у наметі. Адже ще має хтось прийти сюди, для когось-бо простелений другий матрац, – і я нічого тоді не прочитаю: почнуться розмови, дискусії, суперечки, і я спитав:
"Хто ж то має ще прийти до твого намету?"
Якусь мить Михайло мовчки дивився на мене з виразом збентеження чи то невдоволення на обличчі – нібито я наважився випитати в нього найсокровенніше, на що не маю ніякого права, та врешті, опустивши голову, мовив коротко:
"Син мав би прийти…"
"Мав би чи таки прийде?" – перепитав я.
"Не знаю… Надто велика відстань пролягла між мною і сином, між моїм і його поколінням… Тебе, бачу, здивували мої слова, але ти не дивуйся: та відстань – у сто літ. Бо сталося так, що три покоління в боротьбі за нашу свободу в умовах неволі були одностайні, а четверте, наймолодше, відчувши волю, розбіглося, немов необ'їжджені тарпани, зі страдної дороги, яка розпочалася ще до нашого з тобою народження… – Михайло на мить замовк, ніби прислухався до кроків за наметом, потім проказав із відчутною скрухою в голосі: – Не знаю, коли прийде мій син, яким прийде і чи взагалі знайде стежку до мого намету… Так що можеш спокійно братися за читання".
У наметі стало тепло, однак Михайло і далі підкладав дрова, хоч буржуйка вже червоніла; а Майдан клекотів, хтось промовляв на сцені, й лунали музика та співи. Все це стало тлом для моїх думок, що почали напливати до голови, та поки що вони не в'язалися з рукописом. Я його не розгортав, немов для того, щоб до тих пір, як Михайлів образ почне вимальовуватися із його власного писання, я встиг згадати, звідки ж узявся в моєму житті Михайло?
1960 року я вступив до Львівського університету на українське відділення філологічного факультету. Саме того року на філфаку відкрили експериментальне відділення логіки й психології, тобто стислого курсу філософії, на якому вчилися переважно хлопці, які цікавилися наукою наук. Я із заздрістю відзначав для себе, що вони набагато едукованіші, ніж я; на лекціях філософії нас, україністів, напихали, немов качок на відгодівлю, марксистсько-ленінською псевдонаукою, а всі інші філософські системи трактувалися як мудрування від лукавого; студенти ж новоствореного відділення мали право цікавитися не лише Марксом і Енгельсом, а й Кантом, Гегелем, Берґсоном, Теном, Кроче та багатьма іншими світовими мудрецями, не боячись при тому всюдисущих інформаториів. Молоді любомудри дискутували й сперечалися в гуртожитській кімнаті на Пушкінській, а оскільки в тому гуртожитку мешкав і я, то внадився ходити до їхньої кімнати на вечірні дискусії, слухати суперечки, дізнаватися нове, а згодом і самому брати участь у розмовах.
У тій оселі юних філософів я познайомився з Михайлом і швидко з ним зблизився. Чому саме з ним, адже всі хлопці були начитані й комунікабельні? Певне, звабила мене Михайлова, як би це визначити одним словом, натуральність. У дискусіях він ніколи не видумував себе самого, не позував, свої міркування викладав так просто, ніби ділився враженнями від мандрівок, не обстоював недоведених факгів, зізнавався в помилках, й не було такого випадку, щоб захищав думку, в правдивості якої не переконався сам.
А ще мав він відкрите кругловиде обличчя з високим чолом, що добиралося майже до тімені й толочило по дорозі зрідле чорняве волосся; його очі світилися добром і спокоєм – інколи мені здавалося, що вони самі ніяковіють від власної доброти; однак варто було початися розмові про літературу чи філософію, як погляд його тужавів, ніби холоднів і намагався проникнути у власну пам'ять, щоб зачерпнути звідти набутої раніше інформації, потрібної для підтримання дискусій. Під час розмов Михайло відчужувався від співрозмовників, стаючи їхнім опонентом, а деколи і вчителем, – я завжди захоплювався глибиною його знань. Товариство тоді вмить ділилося на два табори, в одному з яких перебував тільки Михайло, підкоряючи своєю логікою численну групу опонентів.
Не всяк ризикував змагатися з Михайлом, і я теж у гурті не вступав з ним у полеміку, коли з якимись постулатами не був згоден, та ми часто продовжували розмову, залишаючись сам на сам, й він не раз визнавав мою правоту. Та коли я зачіпав політичну тему, а це для мене було надто важливе, бо як я вже вибрав собі його за приятеля, то мусив переконатися у засадах його світогляду, – тоді він замовкав, окидав мене начебто збайдужілим поглядом і звертав розмову на щось інше. Я, звичайно, ні разу не запідозрив, що він мене остерігається, такого й на мить допустити не міг, і вирішив для себе, що Михайло готується в жерці чистої науки, ні на крихту не зв'язаної з політикою.
Й набагато пізніше, коли я вже видав кілька романів, а Михайло працював на заводі кінескопів психологом праці, ми випадково зустрілися над морем у Коктебелі, де я відпочивав, тоді він просто-таки приголомшив мене відвертою розмовою про найболючіше – про зневолення України, про землю ірреденту та про негайну потребу жертовної боротьби за незалежність.
Їх двоє йшло вздовж берега від будинку Волошина в напрямку Карадагу з рюкзаками за плечами, в спортивному одязі, двоє засмаглих і бадьорих. Побачивши мене, розімлілого на пляжі, загалайкали, зрадівши зустрічі, посідали поруч. Коли я запитав, куди вони прямують, Михайло порозглядався по пляжу, і я помітив у його очах певну настороженість і обережність; я розпочав тривіальну розмову про погоду, та він різко мене перебив і мовив владно: "Ходімо з нами на Карадаг".
Ми піднімалися крутосхилом до Чортового Пальця, добре натомилися й сіли відпочити під гігантським валуном, що стояв сторожем над крем'яними горами, зарослими сизим жерепом. Було безлюдно в диких бескеттях, тільки один самотній турист спинався стежкою слідом за нами, він теж зупинився тоді, коли й ми, кинув рюкзак і присів на розпечену сонцем жорству за якусь сотню кроків від нас, і я помітив, як він витягав з рюкзака блискуче жало антени.
"Ніяк не можуть нині молоді люди обійтися без музики, навіть серед такої незайманої природи, як ця", – пробурчав я.
Проте приймач самотнього туриста не подавав жодних звуків, антена ж, нахилена в наш бік, сторожко стирчала, і сказав Михайло:
"Це наш "слідопит", він уже не відчепиться, тож не будемо йти далі, порозмовляємо тихенько тут… Отже, слухай, брате, що я тобі розповім…"
Він пройняв мене пильним поглядом і пошепки заговорив. І те, що я почув від нього, зовсім мене приголомшило, адже я завжди мав його за жерця чистої науки.
А він розповідав про створення таємної організації, про самвидав антисовєтської літератури, про підпільну друкарню у Феодосії – ось зараз вони несуть віддруковані листівки про злочинне спалення української бібліотеки в Києві, й треба їх розповсюдити по всій Україні…
"Ти сам розумієш, що ілюзії про легальну працю для національного відродження, на що ми наївно сподівалися під час хрущовської відлиги, розвіялися, мов дим, був то наш самообман: ніякої свободи слова в московській казармі, а тим більше в совєтській, ніколи не було і не могло бути, а нині та відлига вже й закінчилася, настає люта реакція, можливо, незабаром почнуться й арешти… Кажу це тобі для того, щоб ти знав, якщо таке станеться, за що я опинився у тюрмі. Ти щойно кинув репліку – мовляв, це романтика, марний ризик, а я кажу тобі: ніщо ніколи марно не пропадає і не пропаде. Хіба програні визвольні змагання вісімнадцятих-двадцятих років не залишили жодного сліду? Та ж з них народилися ми з тобою… Кулі, що вилетіли з револьвера Шварцбарда в груди Петлюрі, навічно застрягли в наших серцях; вибух пекельної машини в руках Коновальця ранить наш слух до сьогодні, смерть Шухевича в Білогорщі стала пломенем життя нашого покоління, і підле вбивство Бандери кличе до помсти…"
Михайло, забувши про обережність, говорив голосно, та враз побачив, як антена "слідопита" захиталася, нахиляючись у наш бік, і він перейшов на шепіт:
"І ми не маємо права й далі мовчати, хай навіть нас згноять по тюрмах. Мусимо дати знати світові, що наша битва з Москвою триває і не спинила її смерть наших провідників. Світ повинен дізнатися, що Україна живе й бореться за незалежність, що в кожній клітині національного організму не перестає бродити фермент протесту. Тож хай він закипає у сферах науки, ремесла, хліборобства, культури, письменництва – повсюдно мають зажевріти і розгорітися сигнали нашої непокори, бо інакше ми згинемо як нація, і ніхто й панахиди по нас не справить…"
Я захоплено слухав Михайлову мову й водночас тривожився: це ж знову кров і тюрми, мученики й герої, а коли ж ми станемо володарями нашого національного життя? Михайло відчув мої сумніви – певне, вони відбилися на моєму обличчі, – і він сказав:
"Якщо нині не розпочнемо святого діла, то завтра пробудимося у вогні обкрадені, хіба ти не чуєш, як тріщить і хилитається імперська споруда, мов стара стодола на вітрах? І розвалиться, і зникне, як страшна примара, а ми, не одягнені в бойову броню, залишимося голі… І ніколи не думай, що наше слово, яке ми хочемо донести до людей, загубиться, безслідно спопеліє, згине… Хіба стару, зґвалтовану розбещеними королями Францію не підняли на революцію мислі Дідро і Руссо; а чи вийшли б на Сенатську площу російські офіцери, якби раніше не пролунав розпачливий крик Радищева; чи стала б чеською онімеччена Чехія, якби не з'явився геніальний фальсифікат Вацлава Ґанки "Краледворський рукопис", а чи греки повернули б своїй батьківщині славу Еллади, якби клефти не заспівали "Військовий гімн" Рігоса Ферероса? А нашу нинішню Україну хто створив? Шевченко і Франко. Завжди спочатку було Слово, і Слово стало Богом!"
Я спитав Михайла, що мені належиться робити.
"Що тобі належиться робити, питаєш? А те, що й робиш. Тільки неси людям слово чистим, наче кришталь… І хай швець шиє взуття для України, адже через те, що ми мали надто багато політиків, а шевців обмаль, заламалася блискуча офензива усусусів під Чортковом у дев'ятнадцятому році; без кравців ми б ходили голі, без хліборобів – голодні, без асенізаторів потонули б у смородному бруді, без письменників були б німі, а без мучеників на хрестах ніколи б не воскресли… Що маєш робити, питаєш? Чому питаєш? Ти вже розпочав ту роботу. Встиг пережити люту критику, негацію, а тепер мусиш вигартувати себе так, щоб міг витримати ще й випробування славою, яка тебе не повинна обминути".
"Слідопит" з антеною йшов слідом за нами, аж доки ми не зійшли з Карадагу й не розчинилися у пляжному натовпі.
За тиждень я вернувся до Львова й дізнався, що Михайла і його товариша каґебісти зняли з поїзда на станції Персенківка перед Львовом. Того ж дня відбулися арешти дисидентів у Києві.
Жарево в буржуйці згасало, й затінювався смерком образ Михайла, якого я відтворив у своїй пам'яті, згадавши нашу зустріч над морем і розмову з ним біля Чортового Пальця на Карадазі. Тепер цей образ мав засвітитися для мене зі сторінок рукопису, який лежав на матраці, накритий моєю долонею.
Я спитав Михайла:
"Ти черпав матеріал для своїх записок із архівів, бібліотек?"
"Хіба що уточнював дати, – відказав він. – Усе, що там написано, я дізнався від діда й матері. Мій рід із покоління в покоління проходив крізь український гарт. Таким був наш льос…"
Я нарешті взяв до рук Михайлів рукопис і, присунувшись ближче до буржуйки, при зблисках жарева почав читати.
Розділ другий
"Ой там у Львові музика грає…"
(Із Михайловых записок)
У Бескиди прийшла весна й молодою листвою й білим варивом черешневого цвіту скрадливо приховала чорні сліди пожарищ не існуючого вже села Головецького біля підніжжя гори Маківки, вкритої шубою ожинових кущів й увінчаної короною сивої бучини. Поміж колишніми обійстями, тепер позначеними на землі квадратами обгорілих підвалин, звиваються глибокі шанці й жовтіють калабані на дні гарматних вирв; де-не-де ще куряться згарища – артилерійський обстріл шаленів тут зовсім недавно і, слава Богу, стих; до основи Маківки притулилася дивом уціліла церковця, а поруч із нею – напіврозвалена трупарня, в якій відпочивають уцілілі після бою вояки 19-го полку австрійської інфантерії, який захищав лівий край корпусу генерала Гофмана; а десь там, на вершині гори, залягли усусуси й готуються до битви з москалями, що зайняли позицію на хребті Кливи й чекають команди до наступу з тухольського урочища через глибокий узвір на Маківку й заступлені нею села Риків, Плав'є та Грабовець.
А поки що на фронті затишшя, тільки вартові маячать уздовж шанців, мов журавлі, й там, при окопі на долині, стоїть поручник молодий, йому щохвилі виринає зітхання із грудей – достоту, як у тій пісні, вперше почутій під час Здвигу в Українському городі у Львові…
Євген пішов у двадцятці на стежу в тил ворога, й до Романа добирається тривога за приятеля: йому видається наказ генерала Гофмана – висилати двадцятками українських вояків у московське запілля – злочинним: звідти мало хто вертається, гинуть або потрапляють у полон; і добирається до поручника Романа сумнів: чи то не вмисне задумало австрійське командування такий захід, щоб позбутися найосвіченішого прошарку українського вояцтва; а десь там, на вершині Маківки, теж залягла жіноча стрілецька чота, і серед них панна Олена…
Спи, дівчино, сни, кохана,
Злоті мрії-сни,
І про мене, голубонько,
Не забудь, спімни,
— бринять у пам'яті слова прощального вальсу на комерсі у Спортовій залі Українського городу, влаштованого на завершення Здвигу.
…Уже вирушили на Стрийське шосе колони "стрільців", озброєних однозарядними "верндлями"; Роман з Євгеном крокують у першій шерензі слідом за головою Українського січового союзу Кирилом Трильовським, який перед веде. Хлопці – у нових, з голочки, сірих стрілецьких одностроях; бойова пісня "Нумо, браття, до зброї!" захоплює дух, накостюмованим стрільцям здається, що йдуть уже до бою, вони й не задумуються над тим, що їхній штрамацький одяг виваляється небавом у глевтушних шанцях; Роман стоїть на варті, ховаючись за бруствером, він уже звідав різницю між парадним маршем і справжньою битвою; Здвиг просувається вулицями Кадетською, Коперника, Словацького, Підвальною, Валовою, а на Академічній, біля пам'ятника Фредрові, ніби метеор упав між Романом і Євгеном: панна Олена запалахкотіла гарячою мовою, вона говорить швидко, бо мусить негайно вертатися до жіночої чоти, якою командує: "Хлопці, я вас запрошую, ні – я вас кличу до Спортової зали на бенкет, нам треба поговорити!" – і побігла назад до своїх дівчат, а Роман довго не може отямитися від щастя: йому здалося, що запрошення Олени прозвучало як згода на вчорашнє освідчення їй у коханні, і виводить його із щасливого збентеження Євген:
"То що, підемо, Романе?"
"Ти ще питаєш?!" – спалахнув Роман.
…В Українському городі молодь, одягнена в козацькі та стрілецькі строї, озброєна незарядженими "верндлями" та "манліхерами", ще бавилася у війну, а в Європі вже тліло зловісне жарево, припорошене попелом секретності, й знедолені народи з дня на день чекали вибуху в тривозі й надії; до війни готувалися поляки й чехи – і ось прокинулися й українці: військовий Здвиг вирушив із Стрийського парку в похід через Львів; товариства "Соколів" і "Січей" вже карбували крок по бруку під проводом новітнього реґіментаря: Кирило Трильовський у кармазиновому гетьманському жупані, в мазепинській шапці з перами, в широких синіх шароварах і з шаблею при боці марширував попереду колон; голова "Сокола" Іван Боберський не встиг випозичити в театрі "Руської Бесіди" хоча б полковницького мундира і, ображений, відвів своїх "соколів" на значну віддаль від Трильовського, щоб не виглядати поруч з ним гетьманським джурою; "січовики" в сірих стрілецьких одностроях крокують за Трильовським, і Роман з Євгеном обмінюються іронічними поглядами, киваючи на кремезну статуру новоспеченого гетьмана, й каже упівголоса Євген:
"Ще не знати, чи буде створено при австро-угорській армії український легіон на подобу Першої бригади Пілсудського, а вже наші вожді посварилися за регалії, нібито в майбутній війні вирішуватимуть перемогу не сила і єдність, а барвисті кунтуші й розцяцьковані піхви шабель…"
Гірку репліку Євгена заглушила пісня "Ой у лузі червона калина", та враз вона стихає, її перемагає інша, ще не чувана, щойно створена, нова пісня – бравурна і водночас елегійна, її злагоджено виконують артисти театру "Руської Бесіди", переодягнуті в стрілецькі мундири:
Накрила нічка та й тихесенько
Земленьку кругом.
Лиш вітер мряку несе злегенька
Над розісланим лугом.
І до любові закликає
Чарівниченько соловій.
А блідий місяць розсилає
Чарівну пряжу мрій…
Хтось учора чи нині склав цей романс про молодого поручника, що стоїть на варті біля окопу і згадує останній перед війною студентський бал, останній вальс із коханою, останнє прохання не забути його, і зітхає поручник, і замість зітхання вибухає з його грудей гаряча кров.
Звідки взялася ця пісня, коли війни ще й не чутно, коли стрільці ще не залягають в окопи, коли ще нема смертей? Що це – тривожне передбачення чи закляття, щоб такого не сталося?
"Січовики" й "соколи" вже перейшли місто й зупиняються перед Спортовим будинком в Українському городі, колони тануть, розпливаються, залишаються тільки ті учасники походу, які придбали квитки на комерс. Євген і Роман квитків не мають, але ж їх запросила панна Олена, й вони вірно чекатимуть на товаришку, чей уже два роки разом вчаться в університеті – хлопці на правничому факультеті, Олена на філософії; два роки товаришують хлопці з Оленою Степанівною – а кохання прийшло тільки вчора, думає Роман, й мугичиться йому пісня: "Щойно вчора її пізнав, нині вже кохання прийшло…"
Не довго чекали: троє дівчат з жіночої чоти, мов зграйка ластівок прилетіли, й представила своїх колежанок Олена:
"Це мої подруги від серця: мужатка Ольга Басараб, тож не дуже заглядайтеся на неї, і ще вільна – панна на виданні Марійка Бачинська. Знайомтеся, дівчата, ці хлопці-молодці теж мої друзі: Євген Коновалець і Роман Дашкевич… Тож ходімо, кавалери, столик замовлений". – І відважно, як справжня наречена, взяла Романа під руку.
"І мене візьміть до свого гурту, я ж сам, як сирота, з квитком у руці", – почувся позаду чийсь голос.
Оглянулися.
"Господи, та це ж Безрідний! – сплеснув у долоні Євген. – Ну, певне, що так, ходи з нами, Максиме… Дівчата, прийміть до компанії нашого приятеля – теж правника".
…Запала тиха травнева ніч над горами; верхи Кливи й Маківки ніби вивищилися, виросли й вихопилися зі смерку до зоряного неба; із зеленого бездоння ізвору потягло свіжою прохолодою, від якої всяк у землю гіркий запах згарищ; десь там, у глибокому проваллі, мирно тече потічок, наповнюючи перламутровим жебонінням загуслу тишу; сивий туман глушить вуха і вселяє в душу поручника Дашкевича благословенний спокій, відокремивши вояка від світу, в якому чатує смерть, ніде й ніщо не нагадує про фронт, що затаївся на протилежних схилах завмерлих у бойовій поготівлі найвищих верхів Бескидів.
А втім, заціпенілу гірську тишу таки пронизує давка тривога, й Роман, відчуваючи її дотик, ховається у мрійливий спогад: дзюрчання струмка в глибині ізвору обертається солодкою мелодією незабутньої пісні: у нічній окремішності, серед сповнених непевністю гірських обширів, поручник тихо, в унісон з гомоном потічка, наспівує: "Ой там у Львові музика грає, танець жваво йде, дівочі очі, мов зорі, сяють, Любка всіх вперед веде… – а флейти захлинаються, гудуть гобої, дзвенять струни цимбалів, крає душу скрипка й сопілка виливає вологий звук… – і усміхається чарівно, і хилить голову на грудь, а дансер шепче, дансер просить: кохана, не забудь…"
Чи то було, чи мариться?.. Незмірно далеко від розритих окопів гомонить стихаючи залюднений Стрийський парк – так далеко, гейби у нереальності; а Спортовий зал двигтить музикою, накостюмований гетьман "січовиків" Кирило Трильовський владним жестом зупиняє музикантів і починає виголошувати тост на честь пробудженої України в обіймах доброї матінки Австрії; він говорить довго і ніяк не може зупинитися – згадує козацьку славу й подвиги запорожців, які ось нині воскресли, і батько наш, найясніший цісар Франц-Йосиф, уже дав дозвіл на створення українського легіону в складі австро-угорської армії, а ми присягнемо йому на вірність, і він поведе нас на переможну битву з москалями…
За столиком біля вікна сидять шестеро друзів. Сувора Ольга Басараб слухає вірнопідданську промову Трильовського зі стиснутими до білоти губами; Роман Дашкевич ловить слова промовця й невизначено похитує головою – мовляв, для початку цього досить, при тому не відводить закоханого погляду від Олени Степанівни; Євген Коновалець сидить незворушно, обличчя в нього непроникне, злегка відстовбурченим лівим вухом вловлює зміст мовленого і важить вартість слів Трильовського; панна Марія Бачинська й панна Олена пошепки про щось перемовляються, а Максим Безрідний не втримується і вголос кидає репліку:
"Козаки стали кобзарями, а опришки – лірниками і замість бойових гімнів заскиглили жебранки. Таке наше майбутнє військо. А реґіментарями стають каліки перехожі з добрим серцем…" Максим недбало кивнув рукою вбік Трильовського.
Олена осудливо глянула на Максима:
"Не треба бути крайнім максималістом у крайньому песимізмі, це шкідливо, колего… Я, розуміється, ніколи не співала жебранок, мені імпонують гімни, проте я переконана, що вся нація не повинна ставати в одну бойову колону. І якщо хтось обирає для себе роль лірника чи кобзаря, то воно не так уже й зле: без піснярів не обходиться жодне військо. А реґіментарів ми самі собі виберемо, пане-товаришу, може, навіть і Трильовського: як-не-як, а дух у нього бойовий".
"Мені подобається ваш оптимізм, – посміхнувся Максим. – Але чи не могли б ми для зручності перейти на "ти"?"
"З охотою! – підняла Олена келих. – Вип'ємо на брудершафт… однак без поцілунків. Будьмо!"
Усі цокнулися, крім Ольги.
"Вибачте, але я не вмію звертатися на "ти", – сказала, і її стиснуті губи порожевіли, а суворе обличчя злагіднішало. – А щодо вождів… Чому б і не з калік перехожих? Звідки ми знаємо, в якому прошарку нашої нації таяться лідери? Чей Шевченко, якби не потрапив до Енгельґардта козачком, то б довіку пастухом залишився. Та й не конче, зрештою, вождем повинен стати конформіст з доброго дому, в гетьманському жупані. Ми ще нині нічого не знаємо, може, й серед нас вже є майбутній лідер, і не важливо, у штанях чи в спідниці".
"То правда, – промовив Євген. – То правда. Ми не знаємо, в кому затаївся новітній Дон Кіхот. Іноді творчі сили несподівано вихоплюються вгору і спадають долі, немов могутні метеори".
"Які зазвичай гаснуть у морі нашої дрімоти", – додала Марія.
"Не завжди, не завжди, – зблиснув холодок в очах Євгена. – Роками здавалося, що Мазепа потонув у підданській дрімоті, а став творцем національної ідеї…"
"Ти згадав, Євгене, Дон Кіхота, – заговорив Роман. – Але ж його пориви були марні".
"Тому, що він тягнув за собою в лицарські походи приземленого плебея Санчо Пансу і зрісся з ним в єдине ціле. А Санчо оберігав свій ситий спокій ціною рабства", – сказала Ольга.
"Наше завдання – змінити плебеїв на воїнів", – промовив Євген.
"Для цього мусить статися вибух сорому за своє плебейство. Як у Франковому "Мойсеї": "Із номадів лінивих ця мить героїв сотворить", – резюмував Максим. – Та я почув у нашій розмові приховану тенденцію до глорифікації гречкосіїв, ідеалом яких є борщ і каша, а не свобода".
"Але ж ту гречку, той борщ і кашу спочатку мусимо спожити, і аж тоді матимемо силу ширяти думками в піднебесних висотах, – пожвавився стриманий Євген. – Сервантес тому і став безсмертним, що поєднав у єдине ціле лицарські пориви Дон Кіхота і шлункові потреби Санчо Панси. Щоб військо втрималося на лінії фронту, мусять позаду йти тиловики з польовими кухнями".
"Можливо, й так, – тихо проказала Ольга, помітно знизивши свій максималістський запал. – А мені сподобався ваш вислів, пане Максиме, про вибух сорому.
Він мусить нарешті пролунати. Я, звичайно, не відкидаю потреби в гречці й борщі: голодна людина не здатна ні до битви, ні до любові… Але в мент вибуху сорому ми мусили б передовсім подбати, щоб у душах збайдужілих онуків спочатку прокинувся не інстинкт голоду, а волелюбний дух Святослава, Кривоноса, Ґонти… Бо якщо ні, то нинішній наш Здвиг із задуманого Трильовським і Боберським сигналу до битви залишиться в пам'яті нащадків дешевою опереткою, а може, ніхто про неї і не згадає…"
Трильовський нарешті закінчив свій предовгий тост, на сцену вийшли артисти театру "Руської Бесіди", стали позаду музикантів, а тоді вдарила музика і пролунала пісня. Роман запросив панну Олену на вальс, і кружляли вони, закохані, наспівуючи за артистами новий романс, і шептав Роман у вушко дівчині: "Кохана, не забудь…"
І, мабуть, не мав би той вальс кінця, та сталося таке, чого ніхто не сподівався… До Спортової зали примчала намісницька карета. Трильовському й Боберському дали про це знати, й вони вибігли привітати графа Коритовського, який пообіцяв прибути на комерс. З карети вихилився намісник Галичини, щось упівголоса сказав Трильовському, рвонула четвірка коней – намісницький повіз покотився Стрийським гостинцем. Гетьман "січовиків" улетів до зали блідий і розгублений, він зняв мазепинську шапку, зупинив забаву й оголосив страшну новину:
"Пані й панове, прошу розходитися по домах й чекати розпорядження влади. У Сараєво вбито спадкоємця престолу Франца-Фердинанда! Найясніший наш цісар оголошує Сербії війну…"
… "Накрила нічка та й тихесенько земленьку кругом…" – наспівує в думці Роман; спершись на "верндля", він ще відчував дотик гарячої голівки дівчини до своїх грудей і чув її шепіт серед галасу розтривожених людей у Спортовій залі: "Я ніколи не забуду тебе, Романку. Ніколи".
Світало. Побагровів над Зелемінню край неба й освітив силует вартового: там, при окопі на долині, стоїть поручник молодий, йому щохвилі виринає зітхання із грудей…
Спи, дівчино, сни, кохана,
Злоті мрії-сни,
І про мене, голубонько,
Не забудь, спімни…
Чи було це, чи мариться?.. І враз передсвітанкову тишу протинає навіжений крик на Кливі: ура-урра-урра! Роман бачить, як з гори збігають, скочуються, рвуться вперед зі штиками москалі, добігають до потічка і повзуть уверх схилом Маківки; тоді вихоплюються з окопів усусуси і теж з примкнутими багнетами біжать назустріч ворогові; ніхто не боїться, сила страху породжує у вояків відвагу й штовхає їх в обійми смерті; бряжчить метал, схрещуються сталеві ножі, і аж тоді прокочується ізвором лемент проколених наскрізь штиками й багнетами людей; вояки біжать з обох боків назустріч одні одним, вони вбивають і не знають за віщо – божевільна влада війни наказує чинити смерть; ворогуючі воїни змішуються в шаленому клубку ненависті, причини якої теж не знають – відає про це тільки вища сила війни. "Матінко, рятуй! Матінко, рятуй!" – хтось там розпачливо кричить, падає й замовкає; поручник Дашкевич припадає до землі, заряджає "верндля", стріляє навмання, не прицілюючись, він не має права покидати бруствер окопа, мусить вистояти або загинути на посту, та бачить, що москалі під навальним натиском стрільців відступають назад, вже усусуси виповзають на Кливу, сірі стрілецькі однострої обліпили протилежний схил ізвору; тоді піднімається Роман і біжить услід за побратимами… Та —
Ударив гранат, мов грім гримучий.
Землю розгорнув.
Збудив окопи ще й ліс дрімучий
І ставок, що вже заснув…
— обпікає синє полум'я Романове обличчя, він глухне й падає долі; ще мить усвідомлює, що живе і повзе вперед, під животом мокро й тепло, кров багрянить траву, він все це ще відчуває, та раптом гасне світ…
Та при окопі на долині
Лежить поручник молодий,
Йому потічком випливає
Червона кров з грудей…
Усе це відбувається достоту так, як у пісні, складеній тоді, коли війни ще не було; поручник Дашкевич чує ніжну мелодію й діймають його свідомість слова: "Спи, дівчино, сни, кохана…", а далі він пливе у піднебессі, бачить над собою тільки синє небо й чує чиюсь мову: "Живий, ще дихає…"; а катафалк, мов колісниця Фаетона, мчить попід небесами й досягає Господніх чертогів…
І знов затихло все довкола.
Заснув струмок, затих і ліс,
Лиш тихий вітер по долині
Ридання тихі ніс…
Розділ третій
Відновлена фреска
(Із Михайловых записок)
Усе, про що буду розповідати, відновилося в моїй пам'яті так, як то буває іноді під час реставрації собору: відвалюється частина тиньку – й перед реставраторами відкриваються зовсім незнані або добре забуті записи, зображення святих чи то історичних осіб…
Й було у мене видіння уві сні. Нібито раптом хтось зірвав завісу, що досі заслоняла мій край, і я побачив до найменших деталей усю Україну, так можна уявити собі великий материк, позначений умовними лініями на мапі, а ще краще – намальований барвистими мазками на декораціях, що експонуються у Львівському оперному театрі, на яких у стократ зменшеному вигляді постає вся моя земля з містами й селами, соборами й озерами, ріками й лісами, – й важко мені збагнути, як зуміла рука Майстра вмістити весь наш край на полотні, не розгубивши ні барв, ні світла, ані тіней.
Таке видіння трапляється тільки раз у житті, та й то не кожному. Із незнайомих гірських тіснин, безнадійно там заблудившись, я вибрався нарешті на биту дорогу, яка підвела мене до прямовисної стіни з видовбаними у ній східцями: тільки зіп'явшись ними вгору, я зміг би вибратися з цього дна, де не було жодних ознак життя, з космічного потойбіччя – диких гір, глибоких ущелин, запаморочливих западин із відблисками холодного мертвоводдя на їхньому дні. Мені страшно було спинатися прямовисною скелею, але ж у бездонній височині над нею голубіло живе небо, й долинали з-за кам'яної затули людські голоси, щебетання птахів, віддалений гул дзвонів – вони заманювали мене, і я, незважаючи на страх перед висотою, на ревматичне тремтіння в ногах і у всьому тілі, таки видряпався до гребеня скали, судомно схопився за гзимс, перехилився через гладкий гранітний пруг і побачив…
Переді мною розіслалася широка й безкрая рівнина, а на ній села, вивершені банями церков, і міста з вежами й фабричними димарями; над благословенним світом опустилося шатро блідо-зеленого неба без жодної хмаринки; весь край потонув у зелені і яблуневому цвіту, в садах лящали солов'ї, а густі ліси проколював любовний крик зозуль, по лівому краю круговиду текла синьовода ріка, й далекі гори спочивали в сизому тумані.
Чий це край за скалою – моїх предків чи онуків? І що довше я до нього приглядався, то більше впевнювався, що він таки мій, перехрещений тисячолітніми дорогами, а від шляхів увсебіч бігли свіжопротоптані стежки та путівці, і я в страху, що це видіння може в одну мить зникнути, напружив зір, щоб віднайти серед плетива старих доріг свою забуту стежину – мусить вона десь звиватися, якщо переді мною постала вся Україна; шукаючи її, я перевів погляд на лівий край круговиду, розділений синьою биндою Дністра, й побачив сільську хату під солом'яною стріхою, а тоді з глибин пам'яті зринуло призабуте, однак таке рідне обійстя мого прадіда в Підбужі, до якого я ще малим хлопцем ходив зі своїм дідом Максимом на мед: того меду золоті бджоли наношували мені цілу миску, і я ним об'їдався, мало пупцем не текло; а обличчя прадіда не пам'ятаю, тільки тямлю, що мав він довгу сиву бороду і добрі очі, однак рідний він для мене залишився з розповідей діда Максима. Отож неначе упав зі стіни собору тиньк – і я бачу фреску життя мого роду, чую прадавні живі голоси й навічно вбираю в себе красу того видіння, щоб розглядати його, вивчати й любити, а коли промине сон, оживити на папері маленьку клітину великого організму моєї батьківщини.
Мій прадід Пантела Безрідний водно казав прабабці, набагато молодшій за нього: як умру, не будь сама, виходь заміж за нашого наймита – він ще парубок, а вже ґазда.
Цей пошанує мою господарку… Бо що тобі з Максима: пішов у політику – й нема ґазди.
А Максим до господарки зовсім не надавався. Як лиш вихопився із сільської школи в Підбужі, то ніхто не мав сили дома його втримати: набравши в наплечник харчу, подався до Львова і аж за кілька років обізвався – коли закінчив гімназію і вступив до університету на правничий факультет…
Максим Безрідний навчався в Академічній гімназії; він, як і більшість сільських хлопців, значно поступався ерудицією перед міськими ровесниками, й, мабуть, тому його проймала хвороблива жадоба до знань, що межувала з болісною заздрістю; хлопець невтомно працював у бібліотеці над книгами, зубрив латину і греку, читав античних драматургів та філософів європейського класицизму й, незважаючи на те, що займався ще й репетиторством, заробляючи собі на прожиток, вибився у "форцугісти": на колоквіумах отримував лише найвищі оцінки.
Проте ці успіхи не могли піднести його до рівня тогочасної учнівської еліти – заангажованих політикою старшокласників, залучених до легальних і таємних гуртків, до української правиці, яка в дні Шевченківських свят насмілювалася вирушати в походи через місто із синьо-жовтими прапорами, спортовців, котрі, дбаючи про здоровий дух у здоровому тілі, відвідували руханкову залу на вулиці Руській; сміливці із Січового союзу і "Сокола-батька" виходили на Високий Замок і Кайзервальд на військові вправи, а в підвалах на Варшавській училися стріляти із роздобутих хто зна й де "верндлів"; по неділях просвітяни відправлялися на села читати реферати з історії України й організовувати фестини на толоках; інші влаштовували зустрічі з поетами Василем Пачовським, Петром Бірманським, навіть з Іваном Франком у Народному домі, і були в майже товариських стосунках із улюбленою поетесою Костянтиною Малицькою, пісня якої "Чом, чом, земле моя" звучала у всіх на устах, – не знав Максим цього всього, як і того, що у львівському університеті точиться непримиренна боротьба із вшехполяками за викладання українською мовою; і в такому невіданні він перебував доти, доки не сталося у Львові велике лихо: у сутичці з поляками в університетських коридорах був убитий з револьвера український студент.
…У ніч перед 1 липня 1910 року студент права Адам Коцко зібрав удосвіта близько трьохсот товаришів біля університету. На їхню вимогу педель на диво слухняно відімкнув браму, студенти зайняли Третій зал і розпочали віче: вони не покинуть університетських стін доти, доки уряд не задовольнить їхніх вимог – урівноправнення студентів усіх національностей. О восьмій годині з кав'ярні Шнайдера вибігли вшехпольські боївкарі, увірвалися на перший поверх університету й забарикадували столами сходову клітку. Крізь вікно Коцко побачив, як з вулиць Миколая й Мохнацького виходять, оточуючи університет, поліцаї з оголеними шаблями й карабінами з примкнутими багнетами. Він зрозумів, що міська влада разом із вшехполяками давно підготувалася до їхнього виступу, що вони в пастці. Скомандував "До виходу!" й перший збіг сходами вниз. Почувся одинокий постріл. Роз'юшені бунтарі навалилися на барикади, розсуваючи й ламаючи столи, а тоді затріскотіли карабіни. І всі побачили: біля поруччя лежав навзнак Адам Коцко, з його чола стікала до уст цівка крові. З вулиці Фредра вихопилася порятункова карета, санітари винесли тіло вбитого, а коли порятункова карета від'їхала, поліцаї почали виводити українських студентів, накладали на руки кайданки, заштовхували у фіакри й відвозили до тюрми на вулицю Баторого, де на заарештованих студентів чекали заздалегідь підготовані камери.
Відспівували Адама Коцка в каплиці анатомічного інституту. На похорон з'їхалося з усієї Галичини понад двадцять тисяч люду, уряд привів у бойову готовність військо: стягнув до міста загони жандармерії, побоюючись революційного спалаху; Пекарська вулиця й брами Личаківського цвинтаря зачорніли жалобними прапорами; лив грозовий дощ, труна з червоною китайкою попливла над головами людей…
Домовина похитується, уже й молодомузівці підставили під неї свої плечі: Яцків, Пачовський, Карманський, Людкевич. Дощ ллє, теплі струмки стікають з віка на плечі побратимів. Максим іде за домовиною поруч із двома старшокласниками, прізвищ яких не пам'ятає; вони готові змінити молодомузівців, і Максим теж підставить плече; і вже несуть вони домовину, Максим ступає з лівого боку труни слідом за старшими гімназистами, потім міняє їх нова четвірка, хлопці вже йдуть утрьох поруч, ніби давні знайомі, залишилося тільки назвати свої прізвища, і вони, не змовляючись, представляються один одному: Дашкевич, Коновалець, Безрідний; а поруч з ними окремішньо йде сутулий старий чоловік з рідким рудим волоссям, в нього руки закладені за спину, й чомусь він не витирає долонями обличчя, по якому стікає дощова вода, дзюрчить цівкою з носа, та ось підступає до нього молода жінка, виймає з торбинки хустинку й витирає старому обличчя, він дякує і йде далі, не виймаючи рук із-за спини, й шепоче Коновалець до Максима:
"Це Франко".
Максим аж стрепенувся: Господи, а він думав – гігант, велетень… І як у цьому змізернілому тілі вміщається такий могутній дух?! Та невже це сам Франко?! Але ж таки він – у нього руки спаралізовані, він навіть не може витерти свого обличчя, та ось милосердна самаритянка допомогла йому; а чи відіб'ється на її хустці нерукотворний образ Поета? На хустині, може, й не відіб'ється, але в серці – напевно… І в моєму серці теж, думає Максим, він відчуває, він знає, що його нові знайомі теж про це саме думають; усіх трьох нині міцно з'єднує постать українського Мойсея, облагороднює, благословить, і вже вони всі троє знають наперед, що віднині завжди будуть нерозлучні духом, і каже Коновалець до Безрідного:
"Чому я тебе ніколи не бачив на наших зібраннях у будинку "Сокола-батька" на Руській? Тобі не цікаво?"
"Я навіть не можу відповісти, цікаво чи ні, я ж там ще не бував і не знаю…" – знітився Максим.
"То приходь і дізнаєшся, нині не можна бути лише книжковою міллю…"
"Але ж знання…"
"Там теж отримаєш знання. Трохи інші, але вельми потрібні на сьогодні. А латина і грека нікуди від тебе не втечуть".
Максим промовчав.
"Ми будемо раді, якщо ти приходитимеш, – мовив по хвилі Дашкевич. – Не будь байдужий – перша кров уже пролилася".
…Із села Зашкова, що біля Жовкви, Євген доїжджав потягом, який приходив на львівський двірець перед початком занять у гімназії, а під вечір вертався тією самою льокайкою, що сонно тягнулася за стефензонівським паровозом; перетинаючи поля, ліси й переліски, вона тяжко пихтіла і голосно висвистувала, ніби давала знати управителеві чотирикласної зашківської школи панові Михайлові Коновальцю і його дружині пані Марії, що їхній найстарший син вертається додому.
Тоді молодші Євгенові брати Мирон і Стефко стрімголов бігли на станцію, перескакуючи Думний потічок й полохаючи на левадах лелек, які заснували в Зашкові свою колонію і гніздилися майже на кожній стрісі; хлопці повисали в улюбленого брата на шиї, не поминаючи теж його вірного товариша Романа Дашкевича, який деколи вибирався до Євгена на ніч і вважався в родині Коновальців за свого… Цього ж суботнього надвечір'я приїхало їх аж троє, тож Євген, коли всі зайшли до хати, представив третього своїй родині:
"Це Максим Безрідний, наш новий колега".
Євген втішався цілковитим довір'ям своїх батьків, вони ні про що його не випитували, знаючи, що він чинить завжди розважно – беручи участь у підпільних товариствах чи то в організації "Просвіта" в Зашкові… Та незалежність найстаршого сина все ж таки турбувала батьків: незважаючи на шанобливе ставлення до батьків, Євген створив для себе свій, ним самим осмислений світ, в якому ховався від родини і від людей, немов у мушлю; він удосконалював свої знання і світогляд теж самотужки, а поради батьків і настанови улюблених учителів Івана Боберського та Іллі Кокорудза були тільки контролем його власної позиції. Євген при тому ніколи не вивищував себе над товаришами, проте примушував їх своїм логічним мисленням, категоричністю, а ще зовнішнім елегантним виглядом рахуватися з його думкою й мимоволі йому підпорядковуватися, тож зовсім спонтанно піддався Євгеновому авторитету його побратим Роман Дашкевич, а нового приятеля Максима Безрідного з першого дня знайомства цілком поглинула Коновальцева харизма.
Максим не пропускав сходин Українського студентського союзу в будинку "Сокола-батька" на Руській, згодом Євген запропонував йому вступити до таємного гуртка "Мазепинський курс мілітарний", який збирався в Зашкові. Цього разу вони приїхали втрьох, й на них в селі вже чекали студентки університету Ольга Левицька, Марійка Бачинська й Олена Степанівна, а також поетеса Костянтина Малицька, яка займалася збором пожертв на майбутній стрілецький легіон. Цієї неділі під прикриттям зашківського фестину в домі вчителя Коновальця мало відбутися засідання таємного гуртка.
Після служби Божої до камінного хреста, поставленого на висипаному пагорбі посередині толоки в пам'ять знесення панщини, вирушили зашківські стрільці з дерев'яними макетами карабінів "на плече", синьо-жовті прапори замаяли над головами громади, що заповнила майдан з краю в край, розлопотілі на вітрі знамена з'єднали голубе літнє небо з жовтоколоссям достиглих пшеничних нив, що потягнулися від толоки до крайнеба; стрільці розбіглися в розстрільну й під командою четаря Івана Чмоли злагоджено виконували військові вправи: "на плече! спочинь! до бою!"; духовий оркестр грав стрілецький гімн "Гей, там, на горі, Січ іде!"; дівчата в барвистих корсетах й віночках вийшли від хреста до народу з короваєм, вони низько вклонялися й співали пісню Костянтини Малицької "Чом, чом, земле моя, так люба ти мені?"; авторка пісні стояла серед молодших подруг, які приїхали разом з нею на зашківський фестин, на її обличчі світилася втіха за сільських парубків, які в стрілецьких одностроях виглядали, немов справжнє військо, й за дівчат, що співали її пісню; поруч з Малицькою стояв невисокий засмаглий чоловік зі смоляним неслухняним чубом і втопленими глибоко під чоло пронизливими очима, від чого його погляд здавався суворим, аж демонічним; до незнайомого пильно придивлялися Олена, Ольга і Марійка, а Євген з Романом мовчки запитували один одного – хто це? Втім, вони могли бути спокійні, якщо на зашківське свято цей гість прийшов у товаристві пані Малицької; по обидва боки майдану стояли двоє поліцаїв з опущеними під шию ремінцями кашкетів – це свідчило, що зараз виконують службові обов'язки; вони ліниво споглядали кольористий натовп і смоктали цигарки; школярі біля хреста декламували "Розриту могилу" Шевченка та "Великі роковини" Франка; учитель співів Михайло Гайворонський вилаштував біля пагорба хор, й на закінчення фестину пролунав гімн "Ще не вмерла Україна"; тоді мертво стихло на майдані, й стояли на "струнко" стрільці, приклавши долоні до мазепинок; один поліцай теж приклав два пальці до дашка, а другий, що стояв на протилежному краю майдана, далі смалив цигарку й зневажливо цвиркав слиною крізь зуби; до нього підступив четар Іван Чмола, змахнув долонею біля обличчя поліцая, вибивши з його губів цигарку, гаркнув: "На гімн стояти струнко!"; люд занімів, чекаючи сутолоки, проте поліцай під гнівним поглядом Чмоли весь знітився, потім виструнчився, приклав долоню до кашкета…
Таємний гурток "Мазепинський курс мілітарний" засідав увечері в кабінеті вчителя Михайла Коновальця при завішаних вікнах. Пані Малицька аж тепер представила незнайомого гостя.
"Шановне панство, мені здається, що наші нинішні сходини матимуть дещо організаційний характер… Ми не маємо ні своєї преси, ані речника, ніхто нас не чує, то я зважилася листовно запросити до Львова з Петербурга – там давно вже утворився український осередок, і ви напевне знайомі з політичними статтями Симона Петлюри і Дмитра Донцова. Один з Полтавщини, другий з Мелітополя… Отже, я представляю вам пана Донцова, який згоден співпрацювати з нами, і хай вас не бентежить його російське прізвище, мали ж ми вже свого Костомарова і свого Драгоманова… Пан Дмитро даватиме світові знати про нас, а ви пройміться до нього довірою…"
Гість стримано кивнув головою. Мав він суворий мефістофельський вигляд – здавалося, непроникна маска приросла до його обличчя; однак у той мент, коли він спіймав очима вродливий вигляд Марійки Бачинської, погляд його степлів, та це тривало тільки мить. Донцов заговорив, й тон його мови звучав аж до відразливості авторитарно, з домішкою скепсису: могло здатися, що він на когось розсерджений і ось насилу тамує роздратування й нехіть.
"Я захоплений, – сказав гість, – досконалою організацією вашого фестину, пане Євгене, ви ніби намагалися створити в Залікові прообраз майбутньої України. Але… Тональність вашого свята здалася мені надто оптимістичною: майбутню Україну пройматимуть, я в цьому впевнений, не такі яскраві кольори – вони будуть чорні й криваві… А тому варто вам назавше позбутися сентиментальності і замість лебедіти "Чом, чом, земле моя…" – хоч зрідка прокричати "Не пора москалеві й ляхові служить!" Не гнівайтеся на мене, пані Малицька".
"Не думаю, що на фестин треба було виводити дівчат у тернових вінках", – холодно відказав Євген.
Донцов ніби не почув репліки Коновальця й продовжував викладати свою думку про фестин, однак трохи знизив авторитарний тон своєї мови.
"Проте ваше свято відзначилося значущою деталлю, яка таїть у собі певну оптимістичну перспективу, – сказав. – Те, що поліцай не надів брансолетів на руки четареві й послухався його, без сумніву, засвідчує: австрійська імперія всередині уже струхлявіла, хоч зовні виглядає досить потужною. Тож для того, щоб її розвалити, не треба буде прикладати надмірних зусиль…"
"А навіщо її розвалювати? – промовив Роман. – Чи не краще спертися на неї й стати лицем до найтяжчого нашого ворога – Москви?"
Донцов якийсь час проймав Дашкевича карим поглядом, ніби гіпнотизував, й по хвилі заговорив саркастично:
"Ох ви, галицькі австрофіли!.. Та якщо в майбутній війні, яка неминуче нагряне, будемо спиратися на чужу силу, як це робили наш гетьмани, то й програємо – як Хмельницький, Дорошенко і Мазепа… Мусимо викувати власну міць. – І тут Донцов розвів руками. – Але ж її не спородять травоїди, ми повинні стати, як наші вороги, хижаками!"
"Який ви лютий!" – вигукнула Олена.
"А чому ми не маємо бути лютими? – втрутилася в розмову Ольга. Невже неволя нас так розманіжила, як добра мати свого пестунчика? Але ж то не мати, а люта мачуха – скільки ми вже натерпілися від її ласки?"
"Однак і далі цілуємо їй руки, коли вона втомлюється шмагати нас різкою й подає бублика, – підхопив Донцов. – А як ми вміємо протестувати, тільки послухайте… У Лук'янівській тюрмі, де мені довелося двічі "гостювати", солдати розстрілювали на подвір'ї в'язнів, які насмілилися оголосити голодування. І що ви думаєте, двоє хохлів у моїй камері вельми голосно, щоб почули тюремники й злякалися їхньої відваги, затягли тужливо: "Ой, не шуми, луже, зелений байраче, не плач, не журися, молодий козаче". Ось який наш протест. А москалі на їхньому місці напевне затягли б "Славноє море, священний Байкал!". Мої дорогі, я згоден співпрацювати з вами й популяризувати ваш політичний досвід у пресі, та лише за тієї умови, що ваш таємний гурток насправді стане мілітарним".
"Яку програму запропонуєте нам?" – спитала пані Малицька.
"Наша програма одна: боротьба з Росією, яка поневолила три чверті наших земель. Звичайно, ми спочатку таки мусимо спертися на Австрію, яка для нас є меншим злом. Трильовський упевнений, що цісар раніше чи пізніше дасть дозвіл на створення українського легіону, й нам треба з цього скористатися. Бо ж фатальна московська тройка жене стрімголов, і в жаху перед нею розступаються народи. Але ж мусить, нарешті, хтось її перейняти, щоб урятувати світову цивілізацію. Це може зробити Україна, а передовсім Галичина – нестравний шматок для московського черева".
"Сказав же міністр внутрішніх справ Росії Петро Дурнов, – перепинив Євген невтримну мову Донцова, все ж підтримуючи його думку: – "Лише божевільний може хотіти приєднати Галіцію до Росії: хто завоює Галіцію, той втратить імперію".
"Тим не менше москалі насамперед, як лиш розпочнеться війна, посягнуть по цей нестравний для них шматок, не підозрюючи того, що він розвалить, розчленує ізсередини обидві імперії. Ви це добре усвідомте собі, Євгене. – Донцов пильно глянув на Коновальця, наче в думці зважував його можливості. – А тоді Велика Україна й Галичина спільно займуть свій плац на землі".
"Дякую вам за ці слова, пане Донцов, – промовив Євген. – Ви в цю хвилину задекларували ідею соборності України, а в цьому запорука нашої свободи… Й міг це зробити тільки наддніпрянець, який добре знає приховану потенцію українського Сходу й бачить національно свідому силу Заходу. Ця ідея має перерости в нашу ідеологію. А скажіть, що нам найбільше загрожує?"
"Що найбільше нам загрожує? – перепитав Донцов, ніби здивувався, що ці молоді люди самі не можуть знайти відповіді на таке просте питання. – Смертельно небезпечною для нас є концепція "капусти головатої" – спокійно, вигідно й вегетативно існувати і вважати абсолютом їжу, забави та гроші".
"І ви цю мерзоту адресуєте нам?" – спалахнула Олена, й Роман замилувався розіскреним обличчям дівчини, ніби вперше її побачив. – Хіба є для цього якісь підстави?"
"Я не звинувачую вас, а тільки застерігаю", – відказав Донцов.
Коли пані Коновальцева запросила гостей до вечері, Олена упівголоса промовила до Марійки:
"А він нестерпний!"
"Він справжній", – відказала Марійка, й загадкова усмішка пробігла по її устах.
…Мій дід Максим Безрідний водно говорив мені: "Михаиле, час такий, що не всі втримуються при житті, ось уже й батька твого немає – підірвав себе гранатою, я вернувся із заслання знищений, здоров'ям кволий – дні мої полічені, а совєтська тюрма не вічна, і ти вийдеш на передній край. Та хоч би що з тобою трапилося, як тільки залишишся живий, маєш розповісти на письмі про страду трьох наших поколінь у боротьбі за самостійну Україну".
…Війна при всій очікуваності вибухла начебто несподівано – так іноді бідкаються люди, що зима застала їх неготовими, хоч кожен знає, що вона мусить настати. Й діткнула всіх перша світова бойня.
Товариство "мазепинців" відразу після оголошення війни записалося в усусуси, хоч і не всіх добровольців прийняли до легіону на комісії в Стрию. Євгена й Романа мобілізували до 19-го полку інфантерії й послали на ліве крило фронту в Бескидах під команду генерала Гофмана. Ольга Левицька в перші дні війни овдовіла: її муж Дмитро Басараб загинув у боях на Маківці; Марійка Бачинська виїхала до Берліна й працювала там в Українському пресовому бюро, яке очолив Дмитро Донцов; Олена Степанівна, незважаючи на заборону батьків, записалася в жіночу стрілецьку чоту, яка під Болеховом потрапила в оточення і здалася в російський полон – це трапилося за день до того, як її судженого Романа Дашкевича, пораненого осколком у груди, відправили до віденського лазарету; Євген Коновалець і Максим Безрідний не повернулися з виправи – всю двадцятку взяли в полон москалі біля Тухлі.
Намагаюся обережно знімати тиньк часу зі старої фрески – й постають переді мною живі.
Розділ четвертий
Батько і син
За наметом клекотів Майдан: змішалися на ньому в єдиний гул співи, музика, голоси промовців, і щораз більше переважали вигуки та скандування; в багатотисячному натовпі, немов у грозовій хмарі, гусло й тужавіло зловісне рокотання, що загрожувало розрядитися нищівним градом бунту; пориви людської люті, стримувані страхом перед катастрофою, загусали до стану плазми, і досить було однієї необачної іскри, щоб закрутило столичне небо спустошливе торнадо.
Порошив сухий сніг, притрушував холодною піною марево гніву; я відхилив дверну пілку намету й у присмерку побачив розгойдане море голів на площі; людська хвиля хилиталася, готова вийти з берегів – і мене пройняло змішане почуття тривоги, втіхи й гордості… І тут мені згадалися колишні слова зневіри мого приятеля Михайла, котрий, як і я, невідривно вдивлявся у натовп на безкраїй площі й, можливо, переоцінював давні свої постулати, які пригнули його до землі, коли над нашим світом, немов осіння шарга, зависла байдужість і втома: "Ці вже не вийдуть на арену, це травоїди, як говорив Донцов". І, бажаючи, щоб він і далі не відмахувався від моїх докорів легковажною притчею про песимістів і оптимістів, а щиро розкаявся за зневіру, сказав я йому, затруюючи свої слова краплею гіркоти:
"То ти вже переконався, що наш народ не бидло, маловіре?"
Михайло затулив пілку намету, повернувся до мене, примарне світло маловольтової лампочки впало на його обличчя, й не побачив я на ньому й тіні образи, ані розкаяння за свою колишню слабкість; він заговорив, як мені здалося, не так до мене, як до себе самого:
"Я навіть найпослідніших невдах ніколи не вважав бидлом, брате. Кожен, хто живе на нашій землі, є людиною зі своїм цензом духовності й світогляду. Але якби всі громадяни об'єдналися в єдину силу, що важко собі уявити в Україні, – навіть тоді залишилися б із тавром рабів на чолах…"
На цю інвективу він, видко, чекав моїх заперечень й помовчав, та я думав так само. Цього Михайло не відчув, і тому взявся обґрунтовувати свої міркування:
"Імперії, брате, неминуче гинуть, однак полишають на землі інфраструктуру, яку вчорашні невільники не вміють перебудувати до нових потреб і не мають теж сили здерти з лобів рабське тавро… На жаль. І я, який у неволі не боявся ні ізоляторів, ані психушок, залажу нині у свою шкаралупу, ховаючись від омріяної дійсності, й замість виходити на люди володарем становища, боязко оминаю на путівцях моєї незалежної держави ворогів, які тими путівцями ходять і нахабно не вступаються мені з дороги: слідчі, донощики, злочинці-психіатри… То чи ж я є вільним у своїй державі і чи не мають мене долати сумніви? Я хотів у нашу незалежну політику увійти не в арештантській робі, а в білих рукавичках – так думалося мені, в'язневі, який вийшов на свободу. І що побачив: нинішні політики й наміру не мають одягати на руки рукавички, а що забруднюватися я більше не хотів, то змінив спосіб своєї діяльності, яка дозволяє мені висловлювати віру й зневіру".
"І таким чином залишаєшся в білих рукавичках?" – спитав я.
Михайло довго мовчав, немов продумував сказане: чи, бува, не видумує собі самовиправдання й чи переконаний у незаперечності того, що мовив; потім глянув на свій рукопис, який лежав розгорнутий біля мене на матраці, й сказав:
"Не знаю, чи тобі цікаво те читати, але там я натуральний. А в житті трохи інакший".
"Я щойно дочитав до того місця, де ти згадуєш про смерть свого батька, – промовив я. – Не хотів би дізнаватися про це з написаного, краще розкажи… То неправда, Михаиле, ніби на письмі автор стає натуральнішим, ніж у житті. Навпаки, кожен письменник себе додумує, створюючи свій образ таким, яким хотів би його бачити".
"Може, й так, – відказав Михайло. – Але те, що зараз тобі скажу, здається, не записав – воно аж тепер прийшло на гадку… Сталося трагічне провалля в історії нашого народу за останнє століття. Ми знаємо наших дідів і дітей якоюсь мірою. А батьків не знаємо, вони були знищені в розквіті сил: розстріляні, розірвані гранатами, ув'язнені й знищені в концтаборах, а ще налякані, розкаяні, відступлені. Хто скаже, що вони могли зробити для України? А якими стали ми без батьків, а якими стануть наші діти без дідусів? Я ж то мав незабутнього діда Максима".
Кінець травня 1938 року, розмаяний, розбуяний зеленню і цвітінням, ураз зчорнів від смерчу, що розпачливою піснею прилетів у Галичину раніше газет і радіопередач на детекторних і лампових приймачах; траурна пісня, невідомо ким умить складена, яким бардом виспівана, на яких інструментах озвучена, прорицала над полями, селами, пасовиськами, прошила, немов ядучий дим, ліси й діброви, весь край заголосив тією піснею, що випливала з уст неусвідомлено стривожених пастушків, з гуртів зажурених молодиць біля перелазів, зі сцен просвітянських читалень.
І ридма заплакала вся осиротіла галицька земля.
Прийшла вістка з Роттердаму —
Вивісили чорну фану;
Прийшла вістка із чужини:
Вбили вождя України…
У безнадії поник тоді вражений цим голосінням керівник Ходорівської повітової екзекутиви ОУН адвокат Максим Безрідний і видихнув із себе струджене зітхання, схоже на останній подих:
"Пропало все… Не встане більше Україна".
І обізвався на те Максимів син Остап, який лише на одну ніч вийшов із позадністрянських лісів, полишивши свою боївку, щоб принести батькові докладну звістку про вбивство Євгена Коновальця у Роттердамі:
"Неправда ваша, замохнатілі панове комбатанти: справжня війна щойно розпочнеться!"
Батько подивовано глянув на сина, й відвага юнака тривогою діткнулася його серця: відчув-бо непомильно, що невгамовна Остапова ненависть до окупантів, котрі не знали від нього милосердя й пощади, напевне погубить його, й на мить пошкодував, що ту лють він сам прищепив синові… Ще учнем Коломийської гімназії Остап Безрідний зазнав несамовитого болю, коли в тюрмі стратили Василя Біласа й Дмитра Данилишина, тоді він поклявся помститися за них, а за кілька років покинув гімназію і зник у глибокому підпіллі. За рік Остапова боївка загарцювала по всьому краю: горіли маєтки польських колоністів, пограбовано поштові заклади в Трускавці, Бібрці й Городку; безстрашний лісовий вовк Безрідний був невловимий: марно вистежувала його ватагу поліція, полишаючи в дебрях мертвими найсміливіших жандармів, які наважувалися надто глибоко проникати в тужанівські праліси.
І стих у душі Максима малодушний болісний зойк, він з гордістю дивився на сина, та все ж намагався погамувати його невтримну лють.
"Кров людська – не водиця, – сказав, понуривши голову, ніби не був упевнений, що говорить те, що думає. – Є різні способи боротьби, не тільки війна. Є й легальні…" – і загнувся батько під пронизливим поглядом сина.
"Легальні?.. – проказав здивовано Остап, бо аж ніяк не сподівався почути від старого підпільника заклику до угодовства. – Згідно з Христовою заповіддю: підстав другу щоку, коли по одній уже отримав ляпаса! О-о, це найулюбленіша засада українського обивателя… А його так довго малацкали по пиці, що йому й сподобалося, і він почав прославляти неволю. І ви теж, тату?"
"Не маєш права так розмовляти зі мною! – скрикнув Максим, й різкий тон його мови почав набирати висоти, наче він хотів перекричати Остапа, хоч той мовчав. – Ми п'ять літ воювали, немає в Україні ні клаптика землі, не политої нашою кров'ю!"
"Але ж програли – і саме через ту облудну надію, що хтось із окупантів битиме легше. І пішов Петрушевич до Денікіна, а Петлюра до Пілсудського… Ну то хто нині легше б'є – москаль чи лях?" – цідив крізь зуби Остап, і здалося батькові, що син його ненавидить.
"А певне, що лях! – не знижував тону своєї мови Максим, намагаючись опиратися Остаповому наступові. – Таки легше нам під Польщею… В нас українці виходять на фестини з синьо-жовтими прапорами, а що зробив би москаль, якби й за Збручем так? Наші селяни на Великдень їдять білу паску, а під большевиками – трупи власних дітей… Ви хочете розвалити Польшу, а вона, як упаде, то й вас роздавить, як казав Шевченко".
"Але ж як, батьку, маємо далі чинити? – аж гейби зів'яв Остап. – Гнути шию в легшому ярмі?"
"Мусимо мати союзників у боротьбі проти большевії, щоб могли, як вибухне нова війна, на когось спертися. Це можуть бути поляки, можуть бути німці – чорта лисого запросимо спільниками, аби тільки визволити Україну від Москви… Й така можливість неминуче настане: легенда про те, що Росія непереможна, облудна. Вона легко могла впасти і під Полтавою, і у війні з Наполеоном, і теж у Кримській і Японській війнах. Річ у тім, що Захід ніколи не бажав розвалу московської потвори і, на свою голову, захищав її, боячись Москви менше, ніж звільнених з-під її ярма народів. Тому ми мусимо заручитися в наступній війні, яка неминуче вибухне, і Польщею, і Німеччиною, і Францією…"
"Нашим вічним горем, тату, завжди була і є духовна криза провідної верстви: а може, хтось нас пожаліє. – Ця жебрацька ідеологія давно застаріла. Але ж народилася нова – радикальна, націоналістична. І перші ази в ній виписали таки ви, хоч цього як слід не усвідомлюєте. А ми, наступне покоління, допишемо її і перетворимо на чин, хай і кривавий. Ми сповідуємо заклик апостола Павла: "Коли сурми видають невиразний звук, хто стане готуватися до бою?" Тож подаємо трубний звук – з вірою в перемогу…
Перемогти більшовицьку Москву зможемо ми, батьку, – ваші діти, озброєні вами ж започаткованою ідеологією, застосувати яку для чину забракло у вас снаги…"
Михайло ніби сам із собою радився, пригадуючи розповіді діда Максима, а на Майдані, після виступу кандидата в Президенти України, стихав гамір, люди почали розходитися: хто до своїх домів, хто – на квартири, інші влаштовувалися в наметах; на акумуляторі жевріла маловольтова лампочка, ледь розсіваючи темряву, й голос Михайла долинав немов із потойбіччя – я уважно ловив кожне його слово.
"Ти ще не дрімаєш? – перепитав він стиха. – Ні?.. То слухай.
Розповіді мого дідуся Максима були для мене гейби насправді реставрацією фресок, схованих під тиньком часу. Коли згорьований неволею Максим Безрідний за хрущовської відлиги вернувся з Колими, мені минуло тринадцять років, й, можливо, був він зовсім іншою людиною, ніж та, яку я уявляю собі нині; ну а батька не пам'ятаю, я бачив його кілька разів уночі у своїх сім-вісім років. Образ батька змоделювала мати зі свого болю… Сказав якось мені вчений реставратор, що зображення Ярослава Мудрого у київській Софії інтерпретує те, чого ніколи не існувало: художник віднайшов у колекції польського короля Станіслава Понятовського аркуш із правдивим княжим зображенням, й то була зовсім інша парсуна… Чи не так письменники, змальовуючи історичні персонажі, знаходять в усталених легендами образах зовсім інші портретні й характеристичні риси, які згодом для читача стають стереотипними?.. Але на цьому ти краще за мене знаєшся…
І я так собі уявляю… Стоїть перед своїм сином Остапом розгублений адвокат і керівник Ходорівської повітової екзекутиви ОУН Максим Безрідний: з глибини його душі проколюється бунт проти сина, та б'ють в обличчя справедливі Остапові слова. Десять літ минуло відтоді, як Корпус Січових Стрільців відступив, здесяткований, з поля бою і склав полякам зброю в Луцьку; січовиків було інтерновано, і хоч незабаром вони розбрелися з таборів, все ж і донині залишилися інтернованими окупаційною Польщею; занурені в глибоке підпілля, не знайшли снаги застосувати до бойового чину створену в колишніх битвах націоналістичну ідеологію… Й, опустивши очі перед жорстким поглядом Остапа, колись безстрашний хорунжий, нині ж безсилий комбатант, згадує…
Усю світову війну Максим Безрідний прослужив незмінним ад'ютантом Євгена Коновальця – як до того дійшло, ти дізнаєшся із моїх записок. А коли Корпус Січових Стрільців був розбитий більшовиками під Бердичевом, Полковник перевів рештки свого війська до Луцька, де їх, як я вже говорив, інтернували, а в 1920 році випустили на свободу. Коновалець зі своїм штабом опинився у Відні й там створив першу клітину Української Військової Організації. Тоді ще була надія, що Антанта не віддасть Галичину Польщі, тож Коновалець вирішив створити основну сітку УВО на Західній Україні й з тією метою приїхав з Відня до Львова. Командантом УВО назначив полковника Романа Сушка, референтом у нього став Максим Безрідний.
Полковник Коновалець замешкав біля Високого Замку на вулиці Собінського у віллі пані Терміни Шухевичевої. Була то дружина славетного етнографа професора Володимира Шухевича, автора п'ятитомного етнографічного дослідження "Гуцульшина", відома емансипантка, яка разом із Костянтиною Малицькою зорганізувала у Львові "Клуб Русинок", перейменований згодом на "Союз Українок". У бабусі Терміни мешкав її внук, син повітового старости в Кам'янці Струмиловій – Роман.
В гості до пані Терміни часто приходили полковник Роман Сушко з референтом Максимом Безрідним, а також колишній поручник УГА Степан Федак зі своєю вродливою сестрою Ольгою – господиня їх приймала в "гуцульському покою", декорованому вишивками, ліжниками, різьбленими тарелями й підсвічниками – меморіальній кімнаті покійного професора Шухевича.
Панна Ольга в гостях була мовчазною, вона завше сиділа поруч із братом Степаном, немов шукала біля нього захистку серед надмірно авторитетного для неї товариства мужів, які пройшли через страшну війну й напевне відзначалися хоробрістю, чей же здобули високі військові звання – від поручника до полковника.
Мужі говорили про потребу подальшої боротьби, начебто їм замало було походів, крові і смертей, – війна для них ще не закінчилася, про що свідчили їхні військові мундири без відзнак; в Ольги складалося враження, що ці воїни перебувають на короткому перепочинку перед виправою на фронт, вони й називали один одного не на ім'я, а за званням, найстатечніший серед них був Коновалець, до якого зверталися не інакше як "пане Полковнику".
Ольга не відводила очей від Коновальця, намагаючись збагнути, як цей невисокого росту елегантний чоловік з вусиками, такий звичайний, чемний і небалакучий, зумів створити ударний Корпус Січовиків, котрі прогнали з Києва гетьмана Скоропадського, двічі завойовували столицю України й уцілілі вирвалися з табору інтернованих, – хіба ж йому не досить боїв, і що за сила нуртує в ньому, що він не вгамовується і створює нову військову організацію, невже війні ніколи не буде кінця; а хто його підтримуватиме на дусі в підпільних небезпеках, у мандрівках світами – без пристанівку, без родинного затишку?.. А ще Степан такий невгамовний, ніби він зараз не в затишній кімнаті, а у військовому штабі. Й наймолодший член УВО, нехтуючи рангами, спонукує команданта Коновальця до рішучого чину, надаючи своїй мові, мабуть, з пошани до Полковника, надмірної пишноти:
"Пане Полковнику, ви з'явилися серед нашого народу в час глухої апатії, коли найпопулярнішою стала жалібна пісня "Ой та зажурились Стрільці Січовії, як Збруч-річку проходили", і, немов Єгошуа, розтоплюєте звуками нової сурми єрихонські мури нової неволі… Хвала вам за це, ми підемо за вами у вогонь і воду, але ж не заводьте нас у глухе підпілля, дайте команду до вимаршу на передню лінію! Чуєте, пане Полковнику, час не чекає – мусить хтось дати сигнал до походу! Хай же впадуть мури нашої неволі!"
Коновалець й оком не зморгнув на мову Степана Федака, й подумала Ольга: скільки в нього витримки, а Степан не знає міри – цей відважний вояк повинен стояти під командою розважного зверхника… Полковник відвів погляд від розпаленого бунтівною мовою поручника Федака, повернув голову до учня Академічної гімназії Романа Шухевича, що стояв, слухаючи старших біля вікна. Бабуся Терміна дозволяла внукові бути присутнім при поважних гостях; в хлопця настовбурчився кучерявий чуб, і Степанові слова відбивалися в його очах гарячим захопленням; Полковник підвівся, підійшов до Романа й аж тоді відповів на запальний вибух Федака:
"Спочатку мусимо підготувати амуніцію, пане поручнику, скласти план військових дій, створити військову школу. І якщо ми не встигнемо розпочати бій, то на майбутню битву поведе своє покоління цей юнак, коли стане мужем. Правда, Романе? – Полковник поклав хлопцеві на плече долоню. – А не злякаєшся?"
"Не злякаюся!" – випалив Роман і виструнчився перед Полковником.
…Такого наказу Коновалець не давав, але це сталося. Наприкінці вересня 1921 року прибув до Львова на візитацію своїх нових володінь маршалок Юзеф Пілсудський. І коли він у супроводі воєводи Грабовського вийшов з магістрату, щоб із трибуни привітати польських громадян, які перед ратушею заповнили ринкову площу, з натовпу вихопився високий чоловік у військовому мундирі, вийняв з кишені кітеля револьвер і зі словами "Це тобі за зраду Петлюри!" вистрелив у маршалка. Вождя впору заслонив воєвода Грабовський і впав поранений. Нападника затримали: був то Степан Федак на псевдо Смок.
До вілли пані Терміни прибігла Ольга й до зімління схвильована вигукнула:
"Я мушу побачити Полковника!"
Та Коновалець сам вийшов на ґанок: йому вже доповіли про атентат на Пілсудського.
"Це Степан вчинив, його схопили, – заговорила Ольга. – У місті арешти… Ви мусите заховатися, пане Полковнику!"
"Заспокойтеся, панно Ольго, – спокійно відказав Коновалець. – Я вже споряджений у дорогу, сьогодні виїду до Праги. Шалений Степан! Але ж таки подав сигнал і, мабуть, впору…"
"Я проведу вас, – підійшла Ольга до Коновальця й зупинилася в нерішучості. – Тільки до двірця…"
"Прошу провести мене до Праги".
"Як накажете, пане Полковнику…"
Увечері до кордону помчала двокінна бричка, в якій сиділи Коновалець, Ольга і двоє охоронців.
Максим Безрідний залишився у Львові в розпорядженні полковника Романа Сушка.