Кап...Кап...Повiльнi краплi лiтнього дощу холодно та байдуже спускаютьсяна мокрий асфаль з надiєю дати життя якомусь зеленому паростку ,але безжальна людська нога стоптує §хнє непереборне бажання жити ...Вiтер нiжно обiймаючись з дощем ,у сво§х тендiтних невидимих долонях несе легку пушинку чи§хось бажань,нездiйснених мрiй...У вихорi жорстоко кружляють нiжнi пелюстки троянд ,сповiщаючи про чиюсь важку долю,розчароване та кимось розтоптане кохання...Дощ дiлиться з осiннiм шелестом листя сумною iсторiєю кохання,що залишилося кришталевими краплями на яскравiй обгордцi зiв'ялих тронд...
Скiльки всього хавоє у собi дощ ,скiльки вiн знає ,скiльки вiн бачив та чув?
Дощ,ти змиваєш всi слiди,ти ,розмиваєш болючi рани розколутого минулого .Дощ розносить маленькi уламки розпачу по-сво§х глибоких дорогах вiчного життя...куди занесе мою долю,де спочине уламок мого минулого??
Дощ приносить не лише розпач иi розчарування ,вiн зближує...Так приємно притулитися до теплого плеча i дивлячись у вiкно розумiти,що все таке далеке,невiдоме та несуттєве в цю мить...
Тодi навiть дощ,що мине з сiрих храм буденного життя - зiгрiває...