Мелодiя лине в серцi i десь ховається. Так тихо-тихо. Обертаєшся, а за вiкном дощ розкидає свої великi краплi. Кумедно... Тихо та темно у душi, от узяти б та запалити лампадку, однак нiкому. Шкода що там сонце перестало сяяти, а було ж так гарно. Так, було, але вже не буде... Як то дожити цей день, цю годину, цю мить. Мелодiї змiнюються, то вони голоснi i ядкi, а то нiжнi i трепетнi. Руки простягаються до обличчя, говорячи про те, що я не сама Так, звiсно, я не сама Посмiхаюся... А мелодiя продовжує лунати Де ж їй iще лунати як не в менi. Ти де? -запитую я. А чую: Де, де... Тихо... Посмiхаюся Лягаю у лiжко, немов це не я, усе таке чуже i холодне. Але знову чую її... Заплющую очi. Нi, я не сама. Лунає симфонiя...