Гостра спиця пронизує мої легенi. Важко дихати. Вдих... Як кумедно споглядати на цей фарс життя: образи, картини. Видих... Пальцi вiдмовляються брати ручку, мозок не хоче складати слова. Вдих... Очi розплющуються вiд нiмого свiтла, яке рiже погляд, а повiки вiдбивають ритм серця. Видих... Уява малює водяну краплю, яка спускається з кутикiв очей i опускається солонуватим серпанком на ледь теплi уста. Вдих... Ноги вiдмовляються слухатись i вiдчувають лиш прохолодну кров, яка тече по втомленим судинам. Це все, кiнець. Хриплуватий видих... А вдих? Його бiльше не буде. Через декiлька секунд зупиняється серце, через кiлька хвилин мозок, а холод все продовжує огортати тiло. I лиш душа, яка вирвалась на волю з останнiм подихом iз цiкавiстю спостерiгає фарсове дiйство.