Храм на водi

      Цей екземпляр книги 2026 року БЕЗКОШТОВНИЙ i не може нiким використовуватися для продажу.

      (C)Всi права належать Ганнi Рось.

      Обкладинка автора.

     

      В електронних книгарнях можна зустрiти платну версiю 2020 року випуску з обкладинкою Видавництва Андронум.

     Одна з героїнь оповiдання - молода художниця Марiя Iванчай, гарна дiвчина та предмет мрiй багатьох хлопцiв, опиняється у старовинному храмi. Хоча Марiя змалку бачила цей храм, але пiсля того, як вона стала професiйною художницею i з нею сталося диво, вона по-iншому глянула на стародавнiй храм. Хто надаватиме допомогу Марiї у вiдновленнi храму, якi трагiчнi подiї супроводжуватимуть життя матiнки та якi дива зустрiчатимуться на її життєвому шляху? Чи вiдбудеться Марiя, як художниця - читайте та вiдпочивайте душею.

     - Дiвчата, виходимо на перший план, вiдмiнно, - оператор програми 'Новини науки' досвiдченим оком вибирав самих симпатичних дiвчат курсу.

     Вiн зупинив свiй погляд на Марiї Iванчай, випускницi академiї мистецтв. 'Красива дiвчина, однi очi чого вартi, та й фiгурка вищий клас', - подумав вiн, але, пiймавши на собi погляд Евелiни, його помiчницi i третьої дружини, вiн швидко вiдкинув лукавi думки.

     - Так, юначе, станьте тут. Вiдмiнно, - продовжував оператор.

     Художник Ростислав Чуднов, ставши бiля Марiї, прошепотiв їй на вухо:

     - Пiсля зйомки призначу йому стрiлку, вiн з тебе очей не зводить. Ще й Гiоргi вiзьму з собою.

     Пiсля згадки iменi Гiоргi Марiя мимоволi посмiхнулася.

     - Тихо, не заводь його, - вiдповiла Марiя.

     У цей момент оператор узяв крупним планом обличчя Марiї.

     - Гарненько, гарненько, - зазначив вiн.

*

     А в цей час в сiм'ї Iванчай сорокадворiчна Надiя управлялася з обiдом на кухнi.

     - Мамо, чого ви так погано їсте? Треба набиратися сили, покласти млинець? З курятиною, - запропонувала Надiя своїй свекрусi.

     - Дякую, Надiйко, куди менi, я вже наїлася, - вiдповiла Єлизавета Василiвна, - ой, Надiйко, як я тобi вдячна. Якби не ти, не знаю, як би я в цiй лiкарнi впоралася. Спасибi тобi.

     - Що ви, Єлизавето Василiвно, ви для нас стiльки добра зробили, тепер наш час вiддячити.

     На порозi кухнi з'явився чоловiк Надiї, син Єлизавети Василiвни, Андрiй.

     - Включайте швидше телевiзор або ходiмо в залу дивитися, там показують унiверситет, може, нашу Марiю покажуть.

     Надiя кинулася включати вилку подовжувача в розетку.

     - Який канал? - запитала вона.

     - Мунiципальний, - вiдповiв Андрiй, сiдаючи на кухонний табурет, - зроби голоснiше, - попросив вiн.

     Вся сiм'я привернула погляди до екрану телевiзора.

*

     - А тепер я передаю слово ректору нашого унiверситету Салгиру Всеволоду Олексiйовичу, - говорила жвава ведуча програми.

     - Бiльше трьох тисяч першокурсникiв переступили сьогоднi порiг нашого унiверситету. Новi спецiальностi такi, як iнноватика, медична кiбернетика, бiоiнженерiя, мiкро- i наносистемна технiка дозволять пiдготувати квалiфiкованих фахiвцiв для нашої країни, - говорив ректор.

     - А син Зої Микитiвни поступив на медичну кiбернетику, - сказала Надiя.

     - Тихо, тихо, не вiдволiкайся, - перебив Андрiй.

     - Наш унiверситет має колосальну наукову та дослiдницьку базу, - продовжував ректор, - знаменно, що саме в стодвадцятип'ятирiчний ювiлей наш унiверситет гостинно вiдчинив дверi трьох вiдреставрованих корпусiв. Ми сьогоднi дякуємо нашим спонсорам, а також будiвельникам, художникам, всiм тим, хто повернув до життя нашу iсторичну спадщину, чудовий архiтектурний ансамбль, пам'ятник архiтектури кiнця дев'ятнадцятого столiття.

     - Скiльки ж грошей пiшло на реставрацiю, - похитала головою Надiя, розглядаючи в екранi телевiзора вiдреставрованi корпуси.

     - Дивись, дивись, це ж панно Марiї показують, - пожвавився Андрiй.

     - У моєї внучки найкрасивiша картина, - сказала Єлизавета Василiвна.

     - У твоєї внучки завжди все найкрасивiше, мати, - засмiявся син.

     - Слово керiвнику проектом реставрацiї, професору архiтектури Малiю Iвану Федоровичу, - говорила ведуча програми.

     - Роботи по вiдновленню трьох корпусiв нацiонального унiверситету носили винятковий характер, - почав професор. - Це один з вдалих прикладiв реновацiї iсторичних будiвель. Перед нами стояло завдання не тiльки зберегти унiкальнi iсторичнi споруди, а й зробити навчальнi аудиторiї, навчально-науковi лабораторiї такими, що вiдповiдають сучасному рiвню науки i технiки.

*

     - Дивiться, дивiться, наша Марiя, - Андрiй встав зi стiльця.

     - Як завжди, смiється, - сказала Надiя, - значить, все добре.

     - Така ж смiхотуха, як ти, - зауважив чоловiк.

     - А хто це бiля неї? Чорнявий такий? - запитала Єлизавета Василiвна.

     - Це її залицяльник, теж художник, Ростик, - вiдповiла Надiя.

     Бабуся здивовано пiдняла брови.

     - Ростислав, - пояснив син, - Ростислав Чуднов.

     - Звучне iм'я, - зауважила Єлизавета Василiвна.

     - Група випускникiв академiї мистецтв, - продовжував професор, - два роки працювала над серiєю панно, якi стали окрасою, родзинкою архiтектурного ансамблю. По сутi, це їх випускна робота, гiдна найвищої оцiнки.

     - Це про Марiю, - пояснив Андрiй матерi.

     - Молодець Марiйка, - похвалила бабуся.

     - Так, мати, печи пироги, будемо гостей кликати, - скомандував Андрiй, - дзвони Марiї, нехай запрошує цього Ростика i всю свою компанiю. Я в маркет. Пиши список.

     Репортаж закiнчився. Надiя взяла телефон, зателефонувала доньцi. Її телефон був вiдключений.

     Хвилин через п'ятнадцять Марiя сама передзвонила.

     - Мамо, ти дзвонила?

     - Доню, ми тебе по телевiзору бачили, розумниця наша. Папа сказав запрошувати твоїх друзiв, будемо святкувати.

     - Мамо, сьогоднi нiяк не вийде, ми всiм колективом їдемо на озеро на пiкнiк. Ректор запросив. Професор Малiй теж там буде. Я повинна йти. Дома якось посидимо самi. Цiлуй тата i бабусю. Бувайте.

     - Я зрозумiв, що пирогiв не буде, - розчаровано сказав батько.

     - Пирогiв все одно напечемо. Пiкнiк у них. I професор буде, не може ж вона пропустити момент поспiлкуватися з такими людьми.

     - Ох, мати, ладно, печи свої пироги. У мене є наливочка. Самi вiдсвяткуємо, - вiдповiв Андрiй.

     - Мамо, ти чого не в лiжку? - пошепки запитала Марiя у матерi, яка дрiмала в крiслi.

     - Тебе чекала. Котра година? Пiдемо на кухню.

     Мати i дочка тихенько попрямували на кухню, щоб не розбудити бабусю, яка спала у вiтальнi.

     - Майже одинадцять, - сказала Марiя, глянувши на настiнний годинник.

     - Їсти будеш?

     - Що ти, ми були у ректора на дачi, вiн нас юшкою пригощав. У нього такий будинок на озерi! Було так весело! У нього чудова дружина. Вони так запросто спiлкуються з молоддю!

     - А що професор? - поцiкавилася Надiя.

     - Професор Iван Федорович теж дуже чудовий. Хвалив мене. Дуже йому моя iдея сподобалася з полiптихом.

     - Полiптихом? - запитала Надiя.

     - Мамо, це кiлька картин, пов'язаних загальним задумом i єднiстю рiшення, - уточнила донька.

     - Так ви писали в одному стилi?

     - I в єдинiй кольоровiй гамi. Молодцi однокурсники. Так добре написали роботи. Iдеї хорошi, виконання. Професор був дуже задоволений.

     - А що твiй Ростик? - запитала мати.

     - Вiн не мiй. Вiн найкращий друг i чудовий художник, мамо.

     - А Федiр був? - не вгамовувалася мати.

     - Мамо, як же без Федi? Звичайно, був. Вiн нашi очi i вуха. Вiн шкiрою вiдчуває стиль, епоху. Федя - просто скарб.

     - Добре, умивайся, завтра розкажеш. Давай вже спати.

     Надiя вимкнула свiтло i попрямувала в спальню. Марiя тiльки вiдкрила дверi ванної, як в передпокої задзвонив її мобiльник. Вона швидко вiдкрила сумку, взяла телефон i попрямувала розмовляти у ванну.

     Надiя знову пiшла на кухню, щоб почекати дочку i запитати, хто це дзвонить в такий пiзнiй час.

     - Мамо, ти не пiшла спати? - запитала Марiя, вийшовши з ванної кiмнати.

     - Хто телефонував? - запитала Надiя. - Нiчого не сталося?

     - Це Зiнуся, запрошує приїхати. Каже, тiтка Глаша бачила мене по телевiзору, ось Зiнуся i вирiшила зателефонувати. Каже, скоро замiж вийде. Може, я з'їжджу i бабусю вiдвезу заодно?

     - Лягай спати, завтра видно буде, - вiдповiла Надiя i попрямувала спати.

     - Бабусю, залиш сумки, я сама вiднесу, - Марiя заносила сумки за хвiртку бабусиного двору, таксист допомагав їй.

     - Яке повiтря, - сказала бабуся, - рiдне! У рiдному кутку все по нутру.

     - Здрастуйте, тiтко Лiзавето, повернулися? - запитала сорокарiчна сусiдка Глаша.

     - Повернулася, слава Богу! - вiдповiла радiсна бабуся.

     - Курей ваших пiсля обiду пережену, як освоїтеся, - сказала Глаша, - Мурка ваша скучила, он, як зустрiчає!

     Кiшка потерлася об ноги бабусi.

     - Мурр, - замурчала вона.

     - Вiдразу 'мур', вiдразу пригощати тебе? - бабуся погладила кiшку по головi. - Пiдемо в дiм, подивимося, що там у нас за гостинцi.

     Марiя, забравши сумки, розплатилася з таксистом за подвiйним тарифом, iнакше вiн нiяк не погоджувався їхати в село.

     - Бабусю, добре тут у тебе, я так скучила по селу, по твоїм вареникам, по молочку, - сказала Марiя, вносячи сумки в будинок.

     - А ми налiпимо, дай часу. I молочка парного у Глашi купимо.

     Єлизавета Василiвна попрямувала на кухню.

     - Пiдемо, Мурочко, дам тобi ковбаски.

     Кiшка побiгла попереду бабусi, прямуючи до своєї миски.

     - Бабцю, сядь, вiдпочинь з дороги, - сказала Марiя, - я зараз картоплю викопаю, зваримо, будеш пюре?

     - Буду, - сказала бабуся, - я зараз воду поставлю кип'ятити, а ти йди в город. Пам'ятаєш, де картоплю посадили?

     Марiя кивнула головою.

     - Багато не копай, кiлограмiв зо два, щоб i на завтра було. Ще зеленої цибульки вирви, - наказала бабуся.

     - Добре, тiльки перевдягнуся, - сказала Марiя.

     - Смачна картопля, бабусю, вгадала ти з сортом, - хвалила Марiя, - бабусю, посуд я помию сама, ти чай будеш або молоко?

     - Давай молочка вип'ємо, я так скучила за ним. У мiстi такого немає, суцiльний порошок.

     Єлизавета Василiвна наповнила двi чашки парним молоком.

     - Ти з печивом будеш? - запитала бабуся. - Уже дзвонить телефон, мабуть, подруга.

     Марiя побiгла в спальню, де лежав телефон. Коли вона повернулася в кiмнату, бабуся запитала:

     - Зiнаїда?

     Марiя ствердно махнула головою:

     - На шашлики запросила, в чотири заїдуть за мною.

     - Не ходи ти з нею, недолуга вона.

     - Чому недолуга, бабусю? Нормальна дiвчина, я її стiльки рокiв знаю, - заперечила Марiя.

     - А я кажу тобi - недолуга вона. Не ходи, а то втягне тебе куди-небудь.

     - Бабцю, я ж доросла, куди мене можна втягнути?

     - У бiду втягнути, - сердилася бабуся.

     - Бабцю, не хвилюйся, я недовго, на годинку, добре? - вмовляла Марiя, збираючи посуд зi столу. - А ввечерi будемо з тобою серiал дивитися, хочеш?

     - На годинку ладно, - погодилася Єлизавета Василiвна.

     Марiя швидко вимила посуд i пiшла збиратися.

     Близько четвертої години пiд вiкнами рiзко загальмувала старенька аудi, пiднявши стовп пилу. Марiя почула сигнал клаксона.

     - Приїхала недолуга, - бурчала бабуся, - дивись, Марiє, на годинку, а то буду хвилюватися.

     - На годинку, - сказала Марiя i поцiлувала бабусю.

     - Привiт, Марiанно, - сказала Зiнуська, побачивши бiля хвiртки Марiю, - сiдай ззаду. Знайомся, це мiй Валерик, поїхали.

     - Привiт, я - Марiя, - представилася дiвчина, - а куди ми? Чого на машинi?

     - На рiчку. Лариска вже там. А чого ноги бити, якщо є колеса! - Зiнька говорила дуже голосно, перекрикуючи музику.

     - Тiльки я недовго, бабусю не хочу саму залишати, - сказала Марiя.

     - I ми недовго. До ранку, не пiзнiше, - засмiялась Зiнька.

     Марiї жарт не сподобався, але виходити було пiзно, машина вже рвонула з мiсця.

     Бiля рiчки на квiтчастому покривалi сидiла струнка Лариса, мiсцева перукарка, пекуча брюнетка з зеленими очима. Поруч на пеньку сидiв хороший хлопець Iван, механiк i взагалi майстер на всi руки. Вiн тримав у руках гiтару i пiдбирав якусь мелодiю.

     - Давно не тримав в руках гiтару, - сказав вiн, - пальцi огрубiли, не слухаються.

     Лариса гортала журнал мод та поглядала на Iвана з-пiд довгих вiй, посмiхаючись посмiшкою Мони Лiзи.

     - Ваню, у тебе така мiцна рука, нею не гiтару, дiвчину обiймати, - вкрадливо сказала Лариса.

     Неподалiк бiля вогнища крутилися ще два хлопця, ймовiрно, готували вугiлля на шашлик. У худорлявому хлопцi Марiя впiзнала Анатолiя. Вiн жив на iншому кiнцi села i вона про нього практично нiчого не знала, крiм того, що батько його пив i потонув в рiчцi, залишивши дружину з двома дiтьми. А другий хлопець був трохи старший, мiцний, судячи з вигляду, явно приїжджий.

     - Привiт, народ! А що, шашлики ще не готовi? - запитала Зiнька, наближаючись до компанiї.

     Хлопцi залишили горiти багаття i теж пiдiйшли до друзiв.

     - Зiнулю, а без пального багаття не розпалюється, - сказав приїжджий.

     - Пальне завезли, - вiдповiла грайливо Зiнька.

     - Хто така? - запитав приїжджий, дивлячись на Марiю пронизливим поглядом.

     Марiї приїжджий вiдразу не сподобався. Занадто погляд колючий, та й на пiдпитку був.

     - Це наша Марiанна, художниця державного значення, - вiдповiла Зiнька, - її по телеку показували.

     - Привiт, - сказала Марiя.

     - Здоров, Марiє, - привiтався Iван, - давненько тебе не було.

     - Привiт, - посмiхнулася Лариса, поправляючи локон на плечi.

     - Знайомся, це Гарiк, - представила Зiнька приїжджого, - а це Толiк, ти його, напевно, пам'ятаєш? Вiн спiвав у шкiльному ансамблi.

     - Так, знайомство треба вiдзначити, - сказав Гарiк, - Зiнулю, дiставай.

     - Хвилинку, - сказала Зiнька, - Валеро, неси сумку, ту, що в багажнику.

     Валера кинувся до машини. Марiя дивилася на Зiнаїду i не впiзнавала її. У подруги не залишилося нiчого вiд колишньої її. Перед нею була розкута молода жiнка.

     Валера принiс сумку. Гарiк вiдкрив її i дiстав пляшку.

     - Пiдставляй тару, - скомандував Гарiк, - Iване, приєднуйся.

     - Нi, я не буду, - сказав Iван, - менi вранцi на роботу.

     - Всiм на роботу, - засмiявся Гарiк, - нам з Толяном теж на роботу. Толяне, тримай, - вiн простягнув чарку.

     Анатолiй взяв, посмiхаючись i мружачи очi.

     - Я пити не буду, - попередила Марiя, - менi вже пора йти, бабуся чекає.

     - Бабуся почекає, - сказав Гарiк, простягаючи чарку Марiї.

     - Це грубо, - сказала Марiя, - я ж сказала - пити не буду. До побачення всiм.

     - Марiє, я тебе проведу, - запропонував Iван.

     - Нi, дякую, тут рукою подати, я пройдуся.

     - Сиди, - сказала Лариса, притримуючи рукою Iвана.

     - Ну, дивись, - сказав Iван.

     Гарiк перекинув чарку i простягнув її Валерi:

     - Наливай!

     - Гарiку, не так часто, - Валера забрав чарку, - залиш на шашлик. Що там з багаттям?

     - Толяне, що з багаттям? - крикнув Гарiк.

     Анатолiй попрямував до багаття, почав розбивати головешки дров.

     - Дiвчата, нанизуйте шашлики, - сказав Валера, - м'ясо чудове, баба Маша замочила, о-о, який аромат!

     - А де Гарiк? - запитав Iван.

     - Напевно, вiдiйшов в кущi, - сказала Зiнька.

     Анатолiй пiдпалив суху гiлку, пiдкурив вiд неї сигарету, подивився на компанiю.

     - Iване, постеж за багаттям, пошукаю Гарiка, - сказав Толiк i попрямував в сторону села.

     Iван поклав гiтару, встав з пенька.

     - Ваню, подай руку, я встану, - Лариса кокетливо потягнула доглянуту руку, - допоможу Зiнулi м'ясо нанизувати, правда, у мене манiкюр.

     Вiн потягнув її за руку, вона пiднялася i припала до Iвана, нiби це вiн не розрахував силу i притиснув її до себе. Задоволена Лариса розсмiялася дзвiнким смiхом.

     Iван вiдiйшов до багаття. Зникнення двох хлопцiв йому не сподобалося. Минуло п'ять хвилин, а вони не поверталися. Iван пiдiйшов до машини, де порався Валера.

     - Валеро, пiду, перевiрю, як там Марiя добралася, не подобається менi цей Гарiк, - шепнув Iван на вухо Валерi, - ти тут доглянь.

     - Допомога потрiбна? - запитав Валера.

     - Сам обiйдуся, вiдпочивайте, - вiдповiв Iван i пiшов.

     - Куди це вiн? - запитала Лариса, невдоволено кривлячи губи. - Куди вони всi розбрелися?

     - Напевно, за Машкою побiгли, - вiдповiла Зiнька.

     - Приїхала вiвця, - скривилася Лариса, - я ледве вмовила Ваньку пiти з нами на пiкнiк, а вiн за цiєю вiвцею побiг. Що вони бiгають за нею, як стадо баранiв?

     - Нова спiдниця з'явилася, ось i бiгають, - сказала Зiнька, - знаєш що, подруго, давай, наливай, будемо настрiй пiднiмати.

     - Зiно, не треба тобi, вистачить, - попросив Валера.

     - Маю право, - вiдповiла Зiнька, - ми заручаємося чи нi? Нi, ти скажи менi, ми заручаємося чи нi? Або ти, як козел, теж побiжиш Машку шукати?

     - Дай сюди, - строго сказав Валера, забираючи пляшку, - не так часто, Зiно.

     - Казала тобi, клич мене не Зiна, а Наїда.

     - Та хоч Даная, воду пий, а не зiлля! - строго сказав вiн.

     Лариса не очiкувала вiд Валери такої твердостi. Вона взяла Зiньку пiд руку:

     - Давай, Зiно, м'ясо нанизувати.

     - Та скiльки його нанизувати? - сказала засмучена Зiнька. - Бачиш, усi розбiглися.

     Марiя йшла по дорозi уздовж водосховища. Вона вдихала на повнi груди свiже чисте повiтря. Легка хвиля набiгала на берег приємним шурхотом. Як давно вони дiтворою бiгали купатися на водосховище в спекотнi лiтнi днi. Вона посмiхалася, згадуючи днi безтурботного дитинства.

     Раптово погляд Марiї зупинився на покинутому храмi. Здавалося, що вiн стоїть прямо на водi, хоча рельєф мiсцевостi був такий, що фундамент храму стояв на пагорбi, завдяки якому водосховище не поглинуло його. Марiї захотiлося подивитися, який храм усерединi, наскiльки вiн зберiгся. Вона пiднялася по сходах i вiдкрила незамкненi мiцнi дубовi дверi. Яскравi променi низького вересневого сонця освiтили внутрiшнє оздоблення храму. Марiя ступила на пiдлогу, покриту мiцною керамiчною плиткою бежевого i теракотового вiдтiнкiв. Пiдлога вiдмiнно збереглася, враховуючи, що храм до створення водосховища служив для зберiгання зерна. Храм був абсолютно порожнiй, тiльки розхитаний столик для свiчок стояв бiля мiцної колони. Марiя почала розглядати стiни. У багатьох мiсцях розписiв фарба облупилася, оголивши штукатурку. Але в цiлому штукатурка не була пошкоджена. 'Так, будували на славу', - подумала Марiя. Вона уважно розглядала стiнний розпис. 'Писали, ймовiрно, водними фарбами по стiнний штукатурцi, - мiркувала Марiя, - ось, що значить хорошi складовi - яйця, твариннi i рослиннi клеї. А маслом не стали писати, довiрилися перевiренiй часом надiйнiй системi розпису'. Вона провела рукою по прохолоднiй стiнi, по невисокому округлому балкону, до якого вели невеликi сходи з кованими поручнями. Марiя розглядала розпис на стiнах, вiдзначаючи сувору впорядкованiсть килимових вiзерункiв. По краях килима були орнаменти, внутрiшнє поле було одного тону, в основному вiдтiнку вохри або ж освiтленого бургунду, а в центрi розташовувався один з сюжетiв з житiя святого. 'Але ж розпис легко вiдновити, - подумала Марiя, - вiдсоткiв сiмдесят розпису збереглося, головне, що всерединi килима вцiлiли розписи житiя. Їх можна реставрувати'.

     Раптово на порозi храму з'явився Гарiк, вiн стрiмко прямував до неї.

     - Ось ти де, - з усмiшкою сказав вiн, - пiдемо, не вiдривайся вiд компанiї, - вiн потягнув її за руку.

     - Пусти, - строго сказала Марiя, - я з тобою нiкуди не пiду.

     - Гордячка, зараз ми подивимося, яка ти, гордячка.

     Гарiк обiйняв Марiю мiцними руками i притиснув до стiни. Перед тим, як вона вiдчула дотик його мокрих губ, вона побачила, що в храм увiйшов Анатолiй. Марiя щосили вiдштовхнула Гарiка. Його це розлютило, вiн рвонувся до неї i почав валити її на пiдлогу.

     - Ах ти, столична штучка, - сказав вiн, намагаючись схопити її руки i притиснути до пiдлоги, - ось стерво, брикається, Толян, тримай її ноги!

     Анатолiй присiв i взяв за ногу Марiю. Добре, вона була в джинсах. Вона другою ногою з силою вдарила Анатолiя в плече. Вiн почав падати назад i вдарився головою об кованi перила сходiв.

     - Ну, тримайся, тварюко, - сказав розлючений Гарiк.

     Однiєю рукою вiн притиснув нижню щелепу Марiї до пiдлоги, а другою розмахнувся, щоб мiцно вдарити її. В якусь мить Марiя вiдчула запах ладану i почула '...зiйшли нам благодать Пресвятого Твого Духа'. Раптово Гарiк вiдпустив її, його обличчя спотворилося вiд болю. Марiї здалося, що кадило пройшло крiзь його тiло i обпекло нестерпним вогнем. Вiн схопився, як поранений звiр i помчав до виходу.

     Марiї вiдкрилося чудове видiння. Вона побачила справжню службу. Диякон обходив з кадилом храм, поширюючи пахощi. Марiя встала, зняла з шиї шарф i накинула його на голову. Вона на повнi груди вдихала дим фiмiаму, подумки дякуючи Боговi за чудесний порятунок.

     Почалася вечiрня. Марiя пошукала очима Анатолiя i побачила його на чоловiчiй половинi храму. Вiн стояв на колiнах. Хмiль повнiстю пройшов, вiн слухав службу, а по щоках його текли двi гiркi сльози. 'Значить, не я одна бачу службу', - подумала Марiя. Тут вона почула бiля вуха:

     - З тобою все гаразд?

     Поруч стояв Iван. У сiрих очах його була тривога, русяве волосся було трохи розпатлане.

     - Все нормально, - пошепки вiдповiла Марiя.

     У цей час вони почули:

     - Миром Господу помолимося, - закликав диякон.

     - Господи, помилуй, - пiдхопив хор.

     Всi присутнi в храмi перехрестилися.

     Марiя, Iван i Анатолiй теж перехрестилися. Служба тривала. Марiя слухала вигуки священика, спiв хору i найдивовижнiше - вона бачила iкони на iконостасi. Вона стояла на дивовижнiй службi, вдихала запахи палаючих свiчок, божественного фiмiаму. Їй вся служба здалася однiєю миттю. Нарештi, вона почула голос священика:

     - Благословення Господнє на вас, Його благодаттю i людинолюбством, завжди, нинi i повсякчас, i на вiки вiкiв.

     - Амiнь - проспiвав хор.

     Все в мить розтануло. Марiя з Iваном стояли посеред порожнього храму, розумiючи, що вони стали свiдками великого чуда. До Марiї пiдiйшов Анатолiй.

     - Прости мене, Марiє, Христа ради прости, бiс мене поплутав. Не знаю, чим спокутувати провину. Соромно, душа горить.

     - Не пий, Анатолiю, i буде тобi прощення. Бога моли, - вiдповiла Марiя i попрямувала до дверей.

     На вулицi вже стемнiло.

     - Так мене ж бабуся зачекалася, - спохватилася Марiя.

     Вона дiстала мобiльний i набрала бабусин номер.

     - Зв'язку немає, треба швидше йти, - сказала вона.

     - Я проводжу, - зголосився Iван.

     Анатолiй мовчки пiшов з ними, понуривши голову. По дорозi вiн тяжко зiтхав.

     Бабуся чекала бiля хвiртки.

     - Марiйко, ну що ж ти? Я ж хвилююся.

     - Доброго вечора, Єлизавето Василiвно, - привiталися хлопцi.

     - Вечiр добрий, - вiдповiла вона.

     - Бабусю, прости мене, - Марiя обняла бабусю.

     - Я бачу, ти з охороною, - бабуся глянула на хлопцiв.

     - Пiдемо, бабусю, в будинок, не застигнути б тобi, - хвилювалася Марiя. - Дякую, до побачення, - сказала вона хлопцям.

     - Марiє, ти надовго приїхала? - запитав Iван.

     - Днiв на п'ять, - вiдповiла Марiя i прикрила хвiртку.

     

     У будинку було тепло. На столi стояв гарячий самовар i гора пишних оладок. А ще запашне варення з пелюсток троянд.

     - Я тебе зачекалася, вдруге самовар зiгрiла, - сказала бабуся.

     - Ой, бабусю, я таке чудо бачила! Я зайшла в храм Миколи Чудотворця, менi вiдкрилася служба, спiв хору. Уявляєш, я вiдчувала запах ладану, бачила запаленi свiчки, прихожан, що молилися, - Марiя заново переживала побачене.

     - Тiльки ти бачила службу чи твої провiдники теж? - запитала бабуся.

     - Ми втрьох стояли на службi. Я провалилася у часi, менi здавалося, що минуло вiд сили хвилин десять.

     Бабуся наповнила чашку чаєм i поставила Марiї на блюдце.

     - Їж оладки, твої улюбленi, - пригощала бабуся, - варення бери, для тебе варила.

     - Спасибi, бабусю.

     Марiя кинула ложку ароматного варення в чай, пелюстки троянд плавно опускалися на дно.

     - А службу в нашому храмi не тiльки ви бачили. Ще покiйна Горпина не раз говорила про те, та тiльки мало хто вiрив, царство їй небесне, - перехрестилася бабуся.

     - Горпина? Це стариця, про яку ти менi розповiдала в дитинствi? Яка iкону зберiгала?

     - Вона, благочестива, вона. А вам вiдкрилося диво. Мабуть, Микола Угодник, батюшка наш, призначення вам приготував. Неспроста це, так, неспроста.

     - Я знаю, яке призначення, бабусю, - тихо сказала Марiя.

     - Яке ж? - здивувалася бабуся.

     - Я буду реставрувати розписи. Ми вiдновимо храм.

     - Хто це 'ми'? - поцiкавилася бабуся.

     - Ще не знаю, хто 'ми', але храм повинен жити.

     - Знаєш, що, внучко. Ти завтра зустрiнься з батюшкою Михайлом. Розкажи, що сталося. Вiн прийде вiдспiвувати Гната Андрiйовича, представився страждалець, царство йому небесне, - перехрестилася бабуся. - Смерть не запитає, прийде та скосить.

     - А чому вiн страждалець? - поцiкавилася Марiя.

     - Сам без батька рiс, пiд час вiйни вбили, та ще й сина втратив. Дуже вiн сумував за ним. В останнi роки вiн в голỳбiнскiй церквi дзвонарем був. Бувало, на свято його передзвiн всi найближчi села чули. За душу брав. Великий майстер Гнат Андрiйович був, спаси, Господи, його душу, - перехрестилася бабуся.

     - А отець Михайло той, що з церкви в Голỳбiно? - поцiкавилася Марiя.

     - Так, наш настоятель, дай Боже йому здоров'я, хороша людина! - похвалила бабуся.

     - Бабусю, побачиш його завтра, поклич мене, - попросила Марiя.

     - Покличу, мила, покличу. Спаси Господи, пiду я спати.

     - На добранiч, бабусю.

     Зустрiч Марiї з отцем Михайлом сталася несподiвано. Пiсля обряду вiдспiвування Гната Андрiйовича отець Михайло попрямував пiшки в Голỳбiно. По дорозi вiн зайшов до сiльмагу. Коли отець Михайло виходив з магазину, на сходинках його зустрiла Марiя.

     - Здрастуйте, отче, - привiтала вона отця Михайла.

     - Доброго дня, - вiдповiв батюшка, - чи ти, Марiє? Розцвiла, розцвiла.

     - Отче, можна з вами поговорити? - запитала Марiя.

     - Чому не можна. Час є - пiдемо в Голỳбiно, в храм зайдеш. А по дорозi все розкажеш. Тебе, кажуть, по телевiзору показували?

     - Репортаж був, група художникiв брала участь в реставрацiї нацiонального унiверситету. Я серед них. Ми оформляли панно, - коротко пояснила Марiя.

     - Чув про таке, добра справа. А що привело до нас? Єлизавету Василiвну провiдати? Як її здоров'я? - поцiкавився батюшка.

     - Дякую, вашими молитвами.

     Марiя i отець Михайло пiшли стежкою вздовж водосховища.

     - Отче, мене ось яка подiя до вас привела, - почала Марiя.

     Вона розповiла, що з нею сталося, про видiння, свiдком якого стала не одна вона, а ще Анатолiй та Iван.

     - Обрав вас Микола Угодник на справи добрi, неспроста вiдкрив вам чудо в храмi своєму. Так, але ж Горпина, царство їй небесне, неодноразово свiдчила про чудеса храму, - батюшка зупинився, замислився, дивлячись на гладь водойми.

     Минуло кiлька хвилин, отець Михайло попрямував далi.

     - Отче, адже храм у хорошому станi, його можна реставрувати, - сказала Марiя.

     - Можна, - погодився батюшка, - але ж це недешева справа. Матерiали - дорого, штукатури - дорого, художники - дорого.

     - Отче, художники не дорого. Я буду працювати, своїх однокурсникiв запрошу. Думаю, вони погодяться. Думаю, ще знайдуться бажаючi допомогти у вiдновленнi храму.

     Отець Михайло знову зупинився.

     - Справа хороша. Тутешнiй фермер Микола Сергiйович говорив менi якось, що на добру справу пожертвував би кошти.

     Марiя заусмiхалася.

     - Не радiй, - продовжував батюшка, - справа ця складна, вимагає великих клопотiв i обмiрковування. Та жодна справа не вирiшується без згоди архiєрея.

     Марiя i отець Михайло вийшли на ґрунтову дорогу. У метрах десяти наближалася машина.

     Iван, порiвнявшись з Марiєю i отцем Михайлом, зупинився.

     - Довгi лiта, отче. Здрастуй, Марiє. Куди прямуєте? Сiдайте, пiдвезу.

     - Чи не даси прогулятися, - сказав батюшка, - ну та, ладно, спасибi тобi. Сiдай, Марiє. А ти звiдки?

     Марiя сiла на заднє сидiння. Iван подивився на неї в дзеркало.

     - В Звàнiвцi був, у фермера. Апарат зламався, ремонтував, - вiдповiв вiн.

     - Тут менi Марiя розповiла про диво в храмi Миколи Угодника. Свiдчиш про диво? Що бачив? - запитав батюшка.

     - Що бачив, все бачив, службу бачив, запах ладану чув, засвiдчую, - вiдповiв Iван i подивився в дзеркало заднього виду.

     Марiя побачила його погляд i злегка посмiхнулася.

     - Марiя тобi казала, що вона задумала? - запитав батюшка.

     - А що вона задумала? - поцiкавився Iван.

     - Храм реставрувати вона задумала. Вiзьмешся за цю справу? Необхiдно, щоб хтось очолив цi роботи. А ти хлопець знаю, працьовитий, умiлий, хто, як не ти? - продовжував батюшка.

     - Я? - перепитав Iван. - Марiя задумала? Так, несподiвана пропозицiя.

     - Очi бояться, а руки роблять, - сказав батюшка, - а ми з Марiєю допоможемо. Так, Марiє? - батюшка повернувся впiвоберта до неї.

     - Ну, якщо Марiя допоможе, то я згоден.

     Всi дружно розсмiялися. Марiя дивувалася. Адже, отець Михайло по роках рокiв на шiсть-сiм старше Iвана. А ось вiдчувається, що вiн досвiдчена людина, розважливий, вiри незвичайної.

     Час пролетiв непомiтно. Iван загальмував бiля церковки отця Михайла. Всi вийшли з машини. Марiя накинула шарфик на голову, перехрестилася на входi до церкви.

     - Значить, я погоджу твою кандидатуру з архiєреєм? - продовжував розмову отець Михайло.

     - Як вирiшите, отче, - вiдповiв Iван.

     - Марiє, твоє рiшення тверде? - строго запитав отець Михайло.

     - Тверде, отче, - вiдповiла Марiя, - батюшка, дозвольте свiчку Миколi Угоднику поставити?

     - Ласкаво прошу.

     Марiя увiйшла до церкви, перехрестилася i попрямувала купити свiчки.

     - Господи, благослови на благочестиве дiло, - почула вона тихий голос отця Михайла.

     З Голỳбiно Iван привiз Марiю на машинi до самого дому.

     - Дякую, Iване, - сказала Марiя, - це дуже добре, що ти погодився очолити роботи з вiдновлення храму.

     - Марiє, я розраховую на твою допомогу, - вiдповiв Iван. - А хто це бiля твоєї хвiртки? Чи не Анатолiй?

     Марiя озирнулася i побачила Анатолiя.

     - Допомога потрiбна? - запитав Iван.

     - Нi, сама розберуся, - вiдповiла дiвчина, виходячи з машини.

     - Здрастуй, Марiє, - хлопець пiдвiвся.

     - Здрастуй, Анатолiю.

     - Марiє, втратив я спокiй, анi їсти, анi спати не можу, не знаю, як менi грiх мiй замолити, щоб простила ти мене. Хоч руки на себе накладай.

     - Що ти, Анатолiю, самогубство великий грiх. Цим ти себе в ще бiльший грiх уведеш. Я на тебе, Анатолiю, зла не тримаю, так що не мучся. Якщо хочеш душу заспокоїти, поговори з батюшкою Михайлом, вiн допоможе.

     - Дякую, Марiє.

     - Анатолiю, а ти службу бачив вчора?

     - А як же! - очi Анатолiя загорiлися. - Вiд першого до останнього слова! До сих пiр не можу отямитися. Менi тепер весь час в цей храм тягне. Я там вже вранцi був.

     - I що?

     - Нiчого. Пусто.

     - А ти будiвельними роботами займаєшся?

     - Я i штукатур, i маляр, i теслювали можу, якщо треба.

     - А вiдновити храм допоможеш?

     - Допоможу, тiльки скажи, - пожвавився Анатолiй.

     - Отець Михайло запитає дозволу на вiдновлення. Я тебе вiдразу покличу. Я хотiла запитати. У тебе ж музичний слух i голос хороший?

     - Так, спiвав колись, в школi ще, - зам'явся хлопець.

     - А у батюшки Михайла дзвонаря зараз немає. Може, пiдеш в дзвонарi? Поговориш з батюшкою?

     - Спасибi тобi, Марiє. Сьогоднi ж i поговорю. Доброго ранку, - привiтався Анатолiй до бабусi, що пiдiйшла.

     - Що ж ти гостей на порозi тримаєш? - запитала Єлизавета Василiвна.

     - Я вже йду, до побачення, - сказав Анатолiй.

     - Прощавай, - вiдповiла Марiя. - Бабусю, а в магазин я ще не потрапила, пiду знову.

     - Та де ж ти була? - здивувалася Єлизавета Василiвна.

     - Зараз прийду, розкажу.

     Днi минали дуже швидко. Марiя поринула з головою в турботи сiльського життя. Треба було допомогти бабусi зробити заготовки на зиму, впоратися в городi, зiбрати яблука, викопати картоплю. Роботи вистачало. Якось Iван заїхав i запропонував допомогу у копаннi картоплi.

     - Та, скiльки тут у бабусi тiєї картоплi, - сказала Марiя, - потихеньку впораємося. А що, батюшка не приїхав? - поцiкавилася Марiя.

     - Нi, не приїхав. Як тiльки будуть новини - повiдомлю, - пообiцяв Iван.

     Якось увечерi задзвонив телефон.

     - Привiт, Ростику. Так, дзвонила. Хотiла вас усiх запросити на фаршировану щуку, бабуся у мене неперевершена майстриня на цей рахунок. Клич Катрусю, Федю, Гiоргi, - запрошувала Марiя. - Дуже вас чекаю.

*

     Друзi приїхали в суботу.

     - Привiт тобi, царице полiв, - привiтався Гiоргi, кажучи з легким грузинським акцентом, прийнятим вiд дiдуся-грузина, - приймай вiтамiн, солодкий персик i iнжир, - сказав вiн, передаючи Марiї кошик з фруктами.

     - Мiй улюблений iнжир! А персики величезнi! - Марiя вдихнула аромат 'смачною' кошика.

     Ростик давно дружив з Гiоргi, з самого першого курсу академiї. Дiвчата просто обожнювали Гiоргi за виразнi сiрi очi, чорне хвилясте волосся, але особливо за галантнi манери. А ще вiн любив жартувати i цитувати свого дiдуся. Загалом, вiн був душею будь-якої компанiї. Ростислав часто засиджувався в гуртожитку в кiмнатi Гiоргi, яку той подiляв з Федьком, мистецтвознавцем i невтомним дослiдником iнтернету. Федiр був просто ходячою енциклопедiєю i постiйно розширював свiй кругозiр. А ще Федя створював каталог робiт своїх знайомих художникiв.

     - Хлопцi, як я рада! Проходьте у двiр. Привiт, Катрусю, пiдемо, - Марiя запрошувала гостей, - Ростику, неси кошик в альтанку.

     - Iз задоволенням, - Ростислав взяв кошик з фруктами в праву руку, оскiльки в лiвiй вiн нiс мольберт, - види у вас чудовi.

     - А якi у нас свiтанки i заходи сонця! Я вам покажу, - пообiцяла Марiя, - Федю, ти, як завжди, з ноутбуком.

     - Вiн без нього просто кушати не може, - вставив Гiоргi i усi весело розсмiялися.

     - Федю, а ти не забув свiй фотоапарат? - запитав Ростик.

     - Нi, не забув, - єхидно сказав Федя.

     - У Федi сьогоднi важливе завдання, - сказав Гiоргi, - вiн повинен встигнути швидко сфотографувати фаршировану щуку для натюрморту Ростика, до того, як вiд неї залишиться одна голова i хвiст.

     Компанiя знову розсмiялася. А бiльше всiх смiявся Федя, дуже вiн любив жарти свого доброго друга.

     - Гiоргi, а хвоста в фаршированої щуки не буде, - зауважила Марiя.

     Гiоргi пильно подивився на Федю i сказав з акцентом:

     - А що, його вже хтось з'їв?

     Друзi знову розсмiялися.

     - Гiоргi, це не Федя, - реабiлiтувала Федю Марiя.

     - Невже Ростик? Вах-вах, - здивувався Гiоргi.

     Тут Гiоргi побачив на порозi кiшку Мурку.

     - Прости, дорогий, ось хто хвiст з'їв, - сказав Гiоргi, - як каже мiй дiдусь - мокрий язик чого тiльки не скаже.

*

     Час летiв непомiтно. Спочатку молодь роздiлилася, Марiя з Ростиком пiшли накопати картоплi в городi, зiбрати овочiв i зėленi з грядки, а Гiоргi з Катею пiшли допомагати бабусi готувати щуку. Федiр пiшов з ними, щоб зафiксувати на фотокамеру вiдповiдальний процес i прийняти на себе частину жартiв Гiоргi.

     Нарештi, все було готово до обiду. Гучна компанiя з насолодою поглинала натуральну сiльську їжу, запиваючи її, хто гранатовим соком, а хто молодим грузинським вином, привезеним Гiоргi. Вiд смачної їжi всiх трохи розморило, хтось пiшов полежати на розстеленiй на галявинi верблюжiй ковдрi, хтось прохолоджувався в гамаку, Федiр сидiв у крiслi з ноутбуком.

     Близько четвертої години пополуднi Марiя запросила друзiв показати їм щось дуже цiкаве. Всi iз задоволенням пiдтримали цю iдею.

     - Катрусю, накинь шаль, - сказала Марiя, - ввечерi буде свiжо.

     Федiр занiс ноутбук в будинок, взяв фотоапарат i попрямував до дiвчат, по дорозi фотографуючи то старовиннi рiзьбленi вiконницi на вiкнах, то кованi ворота, то живнiсть бiля паркану.

     Гiоргi i Ростик перенесли верблюжу ковдру на сiнник, допомогли бабусi вiднести подушки для ночiвлi.

     - Знаю я вас, молодь, заявитеся нiч опiвночi, а лiжко вже готове, - примовляла Єлизавета Василiвна.

     - Дякую, люба бебiя[1], - сказав Гiоргi i поцiлував руку бабусi.

     - Бебiя - це бабуся по-грузинськи, - роз'яснив Ростик.

     - Доганяйте Марiю, кавалери, - посмiхалася задоволена Єлизавета Василiвна.

     Дуже їй сподобалися друзi внучки.

     [1] Бабушка (груз.)

     По дорозi Гiоргi сказав друговi:

     - Слухай, Ростику, коли ти вирiшиш засватати Марiю?

     - Я не можу їй засватити.

     - Чому не можеш? Де ще такий дiвчина знайдеш? - гарячкував Гiоргi.

     - Не можу, тому, що вона - друг, розумiєш?

     - Не розумiю я тебе.

     - Розумiєш, Гiоргi, вона зiрка. Не можу я позбавити таку дiвчину любовi. Вона гiдна любити i бути коханою, - роз'яснював Ростислав.

     - Так полюбить тебе, - наполягав друг.

     - Уже могла полюбити, а не полюбила, значить - не я їй призначений.

     - Так i будеш сичем до старостi сидiти? - сердився Гiоргi.

     - Чому сичем? Я он, на Катi одружуся.

     - Катя вона хороша дiвчинка, але ти ж любиш Марiю.

     - Катя - друг, я одружуся з нею.

     - А Марiя за друга замiж вийти не може? - опирався Гiоргi.

     - Я ж тобi сказав, вона - зiрка, - вже пошепки сказав Ростик.

     - Хто зiрка? - запитала Марiя, коли хлопцi наблизилися. - Зачекайте, потемнiє, i ви побачите, якi у нас в небi зiрки!

     Раптово здалеку пролунав дзвiн.

     - Дзвонять? - запитав Ростик.

     - Це церква в Голỳбiно, на вечiрню службу кличе, - вiдповiла Марiя, - напевно, дзвонар новий, старий спочив. Царство небесне рабу Божому Гнату, - сказала вона тихо.

     - А що це за храм попереду? - запитав Ростик.

     - Туди ми i йдемо, - вiдповiла Марiя.

     Тут з'явився Федiр:

     - Я зараз якусь бабусю бачив, ну вона i бiгає! - збуджено говорив вiн. - Я за нею, вона - вперед, неможливо наздогнати.

     - А яка вона? - запитала Марiя.

     - Я тiльки ззаду синю хустку бачив.

     - Правду бабуся говорила. Це Горпина, хранителька храму нашого, це вона тебе до храму вела, - сказала Марiя.

     Хлопцi здивовано переглянулися. Несподiвано перед компанiєю вирiс храм.

     - Ходiмо, - покликала Марiя.

     Вона пiднялася на паперть i вiдкрила дверi. Як i в той пам'ятний день, променi низького сонця освiтили внутрiшнiй простiр храму.

     У храмi було прохолодно i тихо. Професiйний iнтерес опанував молодими художниками. Вони мовчки ходили попiд стiнами храму i розглядали розписи. Оглянувши все, Ростислав запитав:

     - Храму рокiв сто?

     - Так, - вiдповiла Марiя, - але вiн прекрасно зберiгся. Стiни дуже товстi.

     - Будували на славу, - сказав Гiоргi.

     - Я буду брати участь у реставрацiї. Допоможете? - Марiя обвела поглядом обличчя друзiв.

     Очi Ростика горiли. Йому б пензель в руки, вiн би почав роботу зараз. Катруся дивилася на Ростика i готова була йти за ним в усьому.

     - Я готовий, - сказав Ростик.

     - I я, - пiдтримала Катруся.

     - Жiнка, не поспiшай, - сказав Гiоргi, - друзi мої, я сьогоднi мав запропонувати вам нову роботу - реставрацiю розписiв вокзалу. Контракт на два роки.

     - Якщо буде благословення на вiдновлення храму, я зможу тiльки до квiтня. Я обов'язково буду реставрувати цей храм, це не обговорюється, - Марiя запобiгла запереченню Гiоргi, зупинивши його долонею.

     - Друзi, я ж монументалiст, я контракт пiдписав, тут для мене роботи немає, вирiшуйте, - Гiоргi дивився на Ростислава.

     - Хочу вас попередити, роботи тут будуть триматися чисто на альтруїзмi. Спонсорiв будуть шукати, але потрiбнi матерiали, фарби, дзвони. Тут заробiтку не буде, - попередила Марiя.

     - Нам не звикати. Я теж укладу контракт до квiтня, якщо заробимо, то якось протримаємося до осенi, - сказав Ростик.

     - I я, я з задоволенням буду реставрувати цi орнаменти - пiдтримала Катя i подивилася на склепiння храму.

     - Орнаменти - твiй коник, жiнка. Я зрозумiв. Друзi, я не ображаюся, до квiтня, так до квiтня, - вiдповiв Гiоргi.

     - Я теж влiтку змiг би допомогти, - втрутився Федiр, - а ти, Гiоргi, мiг би спочатку друзям подзвонити перш, нiж контракт пiдписувати.

     - Онук дiдуся старовини вчить, - процитував Гiоргi грузинську приказку.

     - Я молодший тебе всього на один рiк, генацвалi - вiдповiв Федя.

     Тут на порозi храму з'явилася довга тiнь. Молодь замовкла.

     Iван увiйшов в храм i побачив Марiю з друзями.

     - Добрий вечiр, - привiтався Iван, - я їду, дивлюся, дверi вiдкритi.

     - Здрастуй, Iване, - вiдповiла Марiя, - новин немає?

     - Є добрi вiстi. Я привiз отця Михайла, вiн отримав благословення на вiдновлення храму. Архiєрей обiцяв допомогу.

     - Слава Богу! - зрадiла Марiя. - Знайомтеся, це Iван. Вiн буде курирувати роботи по вiдновленню храму. Це мої друзi художники Ростислав, Гiоргi, Катруся i Федiр - ходяча енциклопедiя.

     Хлопцi потисли один одному руки.

     - Може, вас пiдвести? - запропонував Iван.

     - Дякую, ми прогуляємося, дуже вже вечiр хороший, - вiдповiв Ростик.

     - Iване, я пройдуся з тобою до машини, - сказала Марiя.

     - Пiдемо.

*

     Друзi залишилися в храмi, щоб детальнiше його вивчити.

     - Федю, фотографуй, потiм обговоримо деталi, - попросив Ростик.

     - Темнувато, не знаю, спробую налаштувати витримку i дiафрагму, - вiдповiв Федiр.

     - В моїй присутностi прошу не виражатися, - скопiював Гiоргi слова з вiдомої комедiї, повеселiвши друзiв.

     Бiля машини Марiя сказала Iвану:

     - Iване, ти знаєш, що роботи по розпису робляться тiльки з травня по вересень? Завтра я поїду з друзями, нам запропонували контракт. Нам треба на лiто заробити трохи грошей. Тобi доведеться справлятися самому.

     - Я не сам. Анатолiй зголосився в помiчники. Завтра приїде отець Михайло, з ним архiтектор з управлiння справами церкви i фермер наш, Микола Сергiйович. Може, i сам архiєрей приїде. Будуть дивитися, оцiнювати, що треба, якi обсяги робiт, - говорив Iван, - ти їдь, я впораюся, тут багато пiдготовчих робiт до реставрацiї розпису. Крiм того, ми з отцем Михайлом вирiшили почати зi змiцнення фундаменту, треба пiдняти вище рiвень над водосховищем.

     - Як же ти впораєшся? - здивувалася Марiя.

     - Страшна справа до зачину, - посмiхнувся Iван.

     - Твiй мобiльний при тобi?

     - Так.

     - Дай, я наберу свiй номер, будеш менi дзвонити, тримати мене в курсi подiй.

     Поки Марiя набирала номер, пiдiйшли друзi. Почало сутенiти.

     - Комарi, однак, кусаються, - зауважив Федiр.

     - Встрибуйте в машину, пiдвезу, - Iван вiдчинив дверi.

     - Гiоргi попереду, а ми ззаду, - скомандувала Марiя.

     - Сiдай попереду, жiнка, - сказав Гiоргi Марiї.

     - Я з Катрусею ззаду, ми худенькi, - вiдповiла Марiя i Гiоргi довелося пiдкоритися.

     В дорозi Гiоргi затягнув жартiвливу 'Гамарджоба, генацвалi'. Було дуже красиво i смiшно. Гiоргi слова придумував на ходу: 'На Кавказi є гора отака висока, а в селi твоєму є дiвчина красива'. Ростик i Федя пiдспiвували: 'Гогiя-гогiя, шантаурiя-гогiя'. Виходило у них дуже по-грузинськи, це був результат довгого розспiвування з Гiоргi в студентському гуртожитку. 'А в селi твоєму є дiвчина красива, - продовжував Гiоргi, - а у неї подруга i така ж красива'.

     - Гогiя-гогiя, шантаурiя-гогiя. Гамарджоба, генацвалi, шантаурiя-гогiя, - пiдспiвували друзi.

     - Двох красунь собi привiз на гору високу, - продовжував Гiоргi, - тiльки мама[1] пiдказав - я давно одружений.

     Пiдспiвати хлопцi не змогли, вони просто вмирали зi смiху. Нарештi, посмiявшись, вони трохи притихли.

     - А ти, Iване, спiваєш? - запитала Марiя Iвана, скориставшись моментом.

     - Знаєш, я все про храм думаю. Не виходить з голови. Можу тiльки 'Благослови душе моя Господа'.

     Iван тихенько заспiвав. Всi притихли. Марiя здивувалася. У тихому голосi Iвана була така незвичайна сила i вiра, як нiби вiн спiвав перед самим Господом. У Марiї мурашки пробiгли по спинi. Ось вiн який, Iван. Недарма його вибрав батько Михайло. Гiоргi, сидячи поруч, став пiдспiвувати. Виходило дуже красиво.

     Зупинивши машину бiля хвiртки Єлизавети Василiвни, Iван доспiвав 'Благослови, душе моя, Господа i вся внутрiшня моя Iм'я святе Його. Благословен єси, Господи'.

     Бабуся стояла у хвiртки i слухала чудовий спiв хлопцiв.

     - Дякую, Iване, чудово спiваєш, як справжнiй грузин, - похвалив Гiоргi, подаючи руку на прощання.

     Усi розсмiялися. Попрощавшись з Iваном, пiшли у двiр.

     - Дзвони, тримай мене в курсi. Обiцяєш? - запитала Марiя на прощання.

     - Обiцяю, - вiдповiв Iван, - буду дзвонити.

     Марiя пiдiйшла до бабусi.

     - Як завжди, зустрiчаєш? - запитала Марiя.

     - Ой, як добре спiвали, як в храмi, - похвалила бабуся, - хто спiвав то?

     - Iван i Гiоргi.

     - Добре спiвають, як наш батюшка, - сказала бабуся.

     [1] Отец (груз.)

     Марiя поїхала додому. Разом з друзями-художниками вона уклала контракт i з головою поринула в роботу. Платили непогано, правда, робота була не дуже цiкава, але Марiя сумлiнно працювала над оновленням розпису головного залiзничного вокзалу. Дуже часто, стоячи високо на будiвельних лiсах, вона думала, як там Iван справляється сам, чи рухаються роботи чи нема фiнансування, i все стоїть на мiсцi. На душi було тривожно вiд того, що поїхала.

     Настав жовтень. На Покрову Марiя зайшла вранцi в церкву i поставила свiчки. Коли вона вже вийшла на вулицю, несподiвано задзвонив мобiльний телефон. Це був Iван.

     - Зi святом, Марiє. Доброго здоров'я. У мене хорошi новини, - сказав Iван.

     - Здрастуй Iване, i тебе зi святом, - вiдповiла Марiя, - якi новини?

     - По-перше, у нас дуже багато помiчникiв i однодумцiв. I сiльськi допомагають. Ми вже змiцнили фундамент i поклали тротуарну плитку навколо храму, вiдсипали дорогу шлаком, асфальт поки не потягнули. Усерединi храму по теплу Анатолiй виконав штукатурку, де вона була сильно надщерблена.

     - Якi ви молодцi. Тобi Анатолiй допомагає?

     - Анатолiй сильно змiнився. Вiн, по-перше, у отця Михайла служить дзвонарем, а по-друге, його Микола Сергiйович повнiстю зорiєнтував на роботи по храму. Анатолiй пропадає в храмi денно й вночi. А знаєш, ми почали в майстернi робити iконостас.

     - Скiльки ви зробили! - захоплювалася Марiя.

     - Ми хочемо на зимнього Миколая Чудотворця почати службу, - сказав Iван, - батюшка каже, чим ранiше почнемо служити в храмi, тим сильнiше Божа допомога йти буде.

     - Менi так не терпиться приїхати в Рощино! Шкода, що не зможу, багато роботи, замовник ставить жорсткi термiни! - говорила Марiя. - Я дуже рада твоєму дзвiнку, Iване. Дзвони, будь ласка, не забувай. Менi дуже цiкаво.

     - Добре, Марiє. Буду чекати травня, коли ви, сподiваюся, приїдете до нас. До побачення.

     - До побачення, Iван.

*

     Марiя йшла на роботу в пiднесеному настрої. Це Божа Матiр їй радiсть принесла, почула її молитви.

     Iван теж був радий, поспiлкувавшись з Марiєю. Йому i ранiше хотiлося їй подзвонити, та якось нема часу, та до того ж хотiлося зробити щось значне, а потiм телефонувати. В останнi два-три мiсяцi часу зовсiм не вистачало. На роботi треба було ремонтувати сiльськогосподарську технiку, доїльнi апарати на фермi Миколи Сергiйовича та iншi прилади. Та сусiди раз у раз просили щось полагодити по господарству. Крiм того, роботи по влаштуванню храму вимагали його постiйного контролю i уваги. 'Давно я не постригався, треба завтра зайти до Лариси постригтися', - подумав Iван, заводячи свою невтомну трудiвницю - сьому модель жигулiв.

*

     Наступного дня Iван зранку заглянув в Ларисин салон, так вона називала свою маленьку перукарню. У салонi пахло парфумами, лаками для волосся, одеколоном. Лариса, побачивши Iвана, заметушилася.

     - Здрастуй, Iване, що давно не заходив? - запитала Лариса. - Зовсiм забув. О, зарiс як! Зараз я Володьку дострижу i вiзьмуся за тебе.

     Лариса вмiло пiдрiвняла пiдлiтку Володi волосся над скронями, збризнула його одеколоном:

     - Готово, наступний, - сказала Лариса i пiшла взяти свiжу накидку.

     Iван сiв у крiсло.

     - Як завжди, - сказав вiн.

     Лариса вкрила його i запустила свої довгi доглянутi пальцi в шевелюру Iвана. Повiльно гладячи його по головi, вона сказала:

     - Чого не заходиш? Зовсiм забув.

     - Нiколи, Ларисо, - вiдповiв Iван.

     - А сьогоднi в клубi новий фiльм, пiдемо? - кокетливо запитала Лариса.

     - Не можу, ввечерi менi в майстерню треба, - ухилився вiн.

     - Храм вiдновлюєш? А кому вiн потрiбен? - почала сердитися Лариса.

     - Менi потрiбен, отцю Михайлу потрiбен, Анатолiю, Єлизаветi Василiвнi, Миколi Сергiйовичу, всiм потрiбен.

     - Для Машки стараєшся? - заводилася Лариса.

     - Не для Машки, а Марiї, - спокiйно вiдповiв Iван.

     Лариса взяла машинку для стрижки, налаштувала її на мiнiмальну довжину i провела нею вiд вуха Iвана до верхiвки, залишивши широку смужку коротко обстриженого волосся.

     Iван зрозумiв, що вдiяти вже нiчого не можна, треба стригтися 'пiд бокс'. Лариса дивилася на нього переляканими очима. Iван взяв у неї машинку i почав сам, мовчки, вистригати волосся попереду. Лариса зрозумiла - це точка, це кiнець, вийти замiж за Iвана їй не свiтить.

     - Iване, я побачив твою машину, - в перукарню увiйшов Валера i побачив Iвана з короткою стрижкою.

     - На, стрижи ззаду, - сказав Iван i дав в руки Валерi машинку, - стрижи, не бiйся. Що ти хотiв?

     - Я хотiв, щоб ти подивився мiй двигун, - вiдповiв розгублений Валера, водячи машинкою по головi Iвана.

     - Подивлюсь, пiд'їжджай до майстерень десь о третiй годинi, - сказав Iван.

     Валера закiнчив стрижку. Iван встав, зняв з себе накидку i, не сказавши бiльше нi слова, вийшов на вулицю.

     - За що ти його так? - запитав Валера Ларису.

     - Та ну його, - вiдповiла дiвчина.

     - Ну, ти даєш, втратила i клiєнта, i нареченого.

     Лариса шмигнула носом.

     - А за мене замiж пiдеш? - запитав Валера.

     Лариса пiдняла зеленi очi з довгими нафарбованими вiями.

     - Пiду, - вiдповiла вона.

     - А за лисого пiдеш? Стрижи мене, як Iвана i пiдемо в сiльраду подавати заяву.

     - Жартуєш? - запитала вона.

     - Нi, не жартую, стрижи, - наполягав Валера.

     - За лисого не пiду, - вiдповiла Лариса, склавши руки бiля грудей.

     - Чи не хочеш замiж, не треба, я пiшов.

     - Почекай, сiдай, - Лариса вкрила Валеру, взяла машинку, сльози капали з її очей.

*

     - Що це з нашими хлопцями? Один лисий, другий лисий, - дивувалися баби бiля магазину, коли Валера вийшов на вулицю, - може, мода яка?

     - Треба дiда мого постригти, - сказала Микитiвна, - буде, як молодий.

     Баби засмiялися. З перукарнi вийшла Лариса, замкнула дверi i попрямувала до машини Валери.

     - Лариско, ти надовго? - крикнула Микитiвна. - А то я зараз свого дiда стригтися пришлю.

     - Микитiвно, надсилай завтра, я сьогоднi вихiдна, заяву в загс подаю, - вiдповiла Лариса.

     - Ось тобi й маєш, - здивувалися баби.

     - Iван поїхав, ти чого до Валерцi сiдаєш? - запитала Микитiвна.

     - А я за Валерку виходжу, - крикнула Лариса.

     - А як же Зiнаїда? - здивувалася продавщиця Галя, вийшовши на шум.

     - Видно без бiйки не обiйдеться, - сказала Павлiвна.

     - Так треба було вiдразу i Ларисцi наголо постригтися, - пожартувала Микитiвна, - а то Зiнька її за коси натаскає.

     - А на чому фата буде триматися, якщо вона лиса буде? - вставила Павлiвна i розсмiшила подружок.

     До грудня деталi iконостаса були готовi. Фермер Микола Сергiйович видiлив транспорт для перевезення деталей в храм. Близько двох тижнiв монтували iконостас, покрили його фарбою. Храм вiдразу змiнився. I хоча iкон в iконостасi ще не було, але стало якось святково, ошатно. Свiжа фарба блищала, вiдображаючи вiдблиски свiчок.

     Отець Михайло поїхав в єпархiю i привiз великi подарунки - iкони на iконостас. Коли їх встановили - ахнули, яка вийшла краса. А слiдом за отцем Михайлом завiтав сам архiєрей. Та не просто приїхав, а привiз дзвони. Радостi отця Михайла, Iвана, Миколи Сергiйовича i всiх, хто працював на вiдновленнi храму, не було кiнця.

     Дзвони встановили на вулицi, бiля стiни. Сiльськi безперервно приходили дивитися на дзвони. Бабусi хрестилися i цiлували дзвони, молодь розглядала зображення святих, читала надписи, а хтось намагався постукати чимось залiзним, щоб почути звук дзвону. Не тiльки жителi Рощино приходили дивитися на дзвони, на iконостас, а й з Голỳбiно, Звàнiвки i найближчих сiл. Всi радiли вiдродженню храму, нiби дiти.

     Микола Сергiйович викликав з областi кранiвника i робота по установцi дзвонiв закипiла. Це не така проста справа - встановити дзвони, та ще й налаштувати їх. З архiєреєм приїхали майстри, якi i виконали налаштування.

     Сам архiєрей Епiфанiй освятив дзвони. Досвiдчений дзвонар ударив у дзвiн i над водою водосховища понеслося: 'Бог Отець, Бог Отець, Бог Отець'.

     - Слава тобi, Господи! - перехрестився отець Михайло.

     Дзвiн лунав на всю округу. Блаженнi вiбрацiї доходили до кожної клiтинки тiла, догоджали слух. Панувала загальна радiсть i пiдйом.

     Анатолiй, як заворожений, дивився на дзвони, слухаючи кожен звук. Отець Михайло сказав йому:

     - Що стоїш, Анатолiю, йди, привiтай дзвони.

     - Благословiть, отче.

     - Бог благословить! - сказав отець Михайло i осiнив його хресним знаменням.

     Анатолiй пiднявся на дзвiницю, дзвонар поступився йому мiсцем. 'Любиш Бога, ходи в храм! Любиш Бога, ходи в храм! Любиш Бога, ходи в храм! До нас! До нас! До нас! У храм!' - дзвонив Анатолiй.

     До отця Михайла пiдбiгла купка пiдлiткiв.

     - Батюшка, дозвольте нам подзвонити, - просили вони, - благословiть.

     - Бог благословить! - радiсно сказав отець Михайло, осiняючи їх знаменням.

     На дзвiн прийшла Єлизавета Василiвна, бабуся Марiї.

     - Зi святом, отче Михайло, дзвони-то якi! Сила i краса невимовна, - захоплювалася бабуся, - здрастуй, Iване. От би Марiя порадiла, шкода, робота її не вiдпускає.

     - Здрастуйте, Єлизавето Василiвно. Привiт i здоров'я Марiї. Приходьте, завтра перша лiтургiя буде, - запросив Iван.

     - Дякую, прийду обов'язково, - пообiцяла бабуся, - встигли на Миколу Чудотворця! Радiсть-то яка! - хрестилася Єлизавета Василiвна.

     Марiя не могла пропустити першу службу в храмi. Вона взяла вихiдний i разом з Федором вони попрямували в Рощино. Виїхали анi свiт, нi зоря. Таксист впевнено вiв машину, але на розвилцi у Чỳдово раптово зупинився.

     - Ремонт дороги, - сказав вiн, примруживши око, - доведеться їхати iншою стороною.

     - Їдьте, - погодилася Марiя i, зрозумiвши його натяк, додала, - я доплачу. До початку встигнемо?

     - Навряд чи, зараз гнати не можна, дорога слизька.

     - Добре, як вийде, - Марiя подивилася на годинник.

     - Марiє, послухай, - звернувся Федiр до Марiї, знайшовши в ноутбуцi потрiбну йому статтю, - уявляєш, навiть льон використовували при приготуваннi левкасу. Послухай. 'У видаленнi їдкого вапна i полягає сенс довгого процесу пiдготовки левкасу, в результатi якого змiнюється хiмiчний склад вапна i воно стає в'язким, пружним, еластичним - 'жирним як сало'. Пiсля цього вапняне тiсто 'вбивали' шiсть-сiм тижнiв дубовими товкачами, iнодi додаючи при цьому перетерту солому або дрiбно посiчений льон, для того, щоб левкас на стiнi не трiскався'.

     - Федоре, а ти знайшов щось за сюжетом з житiя Миколи, там, де Богородиця сидить на деревi з квiтами.

     - Це той сюжет, який погано зберiгся? Поряд зi сходами? - уточнив Федiр.

     - Так.

     - Знайшов, це явище паламарю Георгiю Юришу Богородицi, зараз вiдкрию файл.

     Федiр швидко вiдкрив текст i почав читати:

     - За переказами 'перед закiнченням будiвництва храму на мiсцi отримання Тихвiнської iкони Божої Матерi в 1383 роцi з'явилася Богородиця та вказала поставити на храм дерев'яний, а не металевий хрест. Разом з Богородицею з'явився Микола Чудотворець, який пообiцяв дати маловiрним знамення. Прохання Богородицi не було виконано i тодi робiтника, який намагався це зробити, пiдхопив порив вiтру i поставив неушкодженого на землю. Пiсля цього на храм був поставлений дерев'яний хрест'.

     - Ти фото iкони скачав?

     - Ну, звичайно! Ось подивися, - Федiр розгорнув ноутбук до Марiї.

     Зненацька, не доїжджаючи до села Лебединого, водiй загальмував.

     - Ох, ти, приїхали, здається, колесо спустило, - оголосив таксист, виходячи з машини i дiстаючи з багажника запаску.

     - Довго будете мiняти колесо? - запитав Федiр.

     - Хвилин десять-п'ятнадцять, як пiде, - вiдповiв водiй.

     - Допомога потрiбна? - запитав Федiр таксиста.

     - Нi, сам впораюся, - вiдповiв той.

     - Що будемо робити? - запитала Марiя Федора, коли вони вийшли з машини. - Пiшки не менш двадцяти хвилин, якщо швидко помiняє, то ранiше доїдемо.

     - Пiдiйдемо до водосховища, поки вiн впорається, - запропонував Федiр, i вони спустилися до берега, порослого пожовклою осокою.

     - Яка краса! - сказала Марiя, дивлячись, як на незамерзлих вiдрiзках гладi водойми вiдбивається храм.

     Федiр швидко налаштував фотоапарат i почав фотографувати. Небо було надзвичайно красивим, мiж смужками напiвпрозорих хмар виднiлися острiвцi чистого блакитного неба з вiдблисками сонця, що сходило. Воно визирало з-за хмар, пiдсвiчувало їх край золотистими обiдками, нiби мереживом i вiдбивалося в незамерзлих клаптиках води, оточених осокою. А берези, що росли неподалiк вiд берегу, у вiдображеннi здавалися одягненими в срiбний наряд.

     Марiя стояла, як заворожена. 'А може, це провидiння, щоб саме тут ми зупинилися вiд бiгу життя, вiд суєти i щоб прозрiли, i побачили, яку красу нам вiдкриває Бог?' - думала Марiя.

     - Храм на водi, - прошепотiла вона.

     - Храм на водi? - перепитав Федiр. - Вiдмiнна назва до цих дивовижних знiмкiв! - з захопленням вiн продовжував фотографувати.

     Поруч плавали качки i яскравий зеленоголовий селезень. Федiр помiняв настройки фотоапарату, присiв, щоб зробити кращi кадри.

     - Iдилiя, - прошепотiв вiн.

     - Акуратно, не звалися у воду, - попередила Марiя.

     - А хiба вони не повиннi вiдлiтати? - запитав Федя, зробивши кiлька знiмкiв.

     - Я i ранiше зустрiчала, як вони зимували, напевно, не змогли вiдлетiти з якоїсь причини. Може, потомство пiзно вивели i пташенята не встигли змiцнiти. Думаю, їх тут пiдгодовують. Знаєш, тут поруч село Лебедине. Назвали його так, тому що лебедi облюбували цю мiсцевiсть. Вони там плавають i залишаються на зиму.

     - Я читав, що по качках можна визначати погоду. За годину-двi перед ураганним вiтром вони починають ховатися в прибережних чагарниках, або виходять на берег, ховаючись вiд вiтру в кущах. Навiть бувалi рибалки виходять на берег, дивлячись на качок.

     - Будемо сподiватися, що погода не зiпсується, якщо вони так мирно плавають, - сказала Марiя.

     - Бом-м-м! - пролунав дзвiн благовiсту, що сповiщало про перехiд до урочистої частини служби.

     - Бом-м-м! - пролунав другий удар пiсля повного загасання звуку.

     - Вiдчуваєш силу? - запитала Марiя. - Вiдчуваєш глибину?

     - У мене аж мурашки по шкiрi, - вiдповiв тихо Федiр, - ось це величезна сила! Ось це дзвони!

     - Цi вiбрацiї вбивають все нечисте. Подивися на воду, бачиш трепет на водi?

     Федiр швидко намагався пiймати на камеру мить, розглядаючи поверхню водойми.

     Пiдiйшов таксист:

     - Милуєтеся? Так, мiць. Поїхали, чи що?

     - Зараз йдемо, - вiдповiла машинально Марiя, стоячи, як заворожена.

     - Десятий удар, - порахував Федiр, - давай руку, пiдемо.

     Хвилин через сiм вони були вже бiля храму. Пiднявшись по сходах, Марiя перехрестилася бiля входу i, увiйшовши у вiдкритi Федором дверi, побачила багато народу.

     Їх просвiтленi обличчя слухали службу, очi насолоджувалися красою iконостасу та храму. Iконостас i справдi був дуже гарний. Вiн був бiлий з золотим рослинним орнаментом, а iкони дуже поєднувалися зi стiнами храму. На мiсцi храмової iкони був Микола Чудотворець. Марiя з Федором стали ззаду, щоб нiкого не потривожити.

     Нарештi, отець Михайло, прочитавши молитви до святого причастя, завершив:

     - Та не в суд i не в осудження буде менi причастя пречистих Твоїх Таїн, Господи, але на зцiлення душi i тiла.

     Тi, хто готувалися до причастя, шикувалися до святої Чашi один за iншим, склавши руки на грудях. Марiя побачила, як пiсля причастя дiтей з матусями серед iнших чоловiкiв пiдiйшов Iван. Потiм вона побачила бабусю зi схрещеними на грудях руками. Марiя спiвала разом з хором i людьми, що стоять у церквi:

     - Тiло Христове приймiть, джерела безсмертного вкусiть.

     Нарештi, коли майже всi причастилися, Марiя пiдiйшла до бабусi привiтатися. Бабуся дуже зрадiла, обняла Марiю.

     - Онучко, дорога, нарештi у нас свiй дiючий храм, слава Богу! - хрестилася бабуся.

     Iван помiтив Марiю i пiдiйшов до неї:

     - Здрастуй, Марiє!

     - Здрастуй, Iване, зi святим причастям тебе.

     - Дякую. Ти одна приїхала? Надовго?

     - Я з Федором, сьогоднi їдемо, на жаль. А ви молодцi, стiльки зробили! Краса така! I iконостас, i дзвони.

     Марiя притихла. Священик продовжував службу. Пiсля служби Марiя разом з усiма приклалася до хреста i вийшла з храму послухати дзвони.

     Пiдiйшла бабуся:

     - Марiє, ти зайдеш? Ти надовго?

     - Бабусю, я вiдразу назад. На роботi не вiдпускали. Тiльки на один день. Таксi чекає.

     - Ось тобi й маєш, я б вас хоч нагодувала. Пiдемо, я в дорогу хоча пирогiв дам.

     - Бабусю, вiд твоїх чудових пирогiв я не можу вiдмовитися. Федiр, попередь водiя, - попросила Марiя, - бабусю, йди в машину з Федором. Треба прощатися, Iване. Отцю Михайлу привiт i мої поздоровлення.

     - Марiє, ми дуже тебе чекаємо i сподiваємося.

     - Я обов'язково приїду, чуєш, обов'язково, - говорила Марiя на ходу, прямуючи до машини.

     Вона спецiально поквапилася завершити розмову, щоб Iван не помiтив сльозу, що накотилася.

*

     На зворотнiй дорозi Марiя пригощала Федора i таксиста запашними бабусиними пирогами, вони уминали їх з превеликим задоволенням. Марiї стало сумно i зовсiм не хотiлося розмовляти. Вона заплющила очi, нiби дрiмає. Федiр i водiй розважали одне одного розмовами. А Марiя згадувала несподiвану зупинку у водосховища, дивовижне вiдображення храму у водi, привiтнi променi вранiшнього зимового сонця i цей незвичайний дзвiн. А ще ... Ще добрi очi Iвана, його радiсну посмiшку. Марiя посмiхалася. Нi, не може бути. Невже вона закохалася? Чому так б'ється її серце? Чому душа її рветься назад?

     Зима тягнулася довго. Реставрацiя розписiв вокзалу потихеньку просувалася. Радувало те, що поряд з реставрацiєю писалися новi панно в залi очiкувань. Марiя часто засиджувалась вечорами вдома, щоб пiдготувати ескiзи для розпису.

     Гiоргi був у своїй стихiї. Його картини вражали своєю монументальнiстю, вiзуально збiльшували простiр. Гiоргi часто запрошував друзiв до себе в гостi в замiський будинок батькiв, де з щедрiстю грузинської душi пригощав їх стравами нацiональної кухнi i радував кумедними дiдусевими жартами i повчаннями. Добиратися йому в академiю мистецтв було незручно i далеко, тому вiн не жив удома пiд час навчання. Гiоргi, великий любитель компанiй i жартiв, вирiшив жити в гуртожитку. Навiть, коли вiн закiнчив академiю, йому дозволили пожити ще рiк, поки не закiнчить навчання його кращий друг Федiр. Гiоргi нiчого не коштувало вмовити коменданта гуртожитку. Добрий жарт i веселий анекдот, заправленi смачним грузинським вином, робили свою справу.

     Федя на останньому курсi працював над дипломним проектом, часу було зовсiм мало, але все ж вiн зрiдка зустрiчався з компанiєю друзiв. Катя незмiнно приходила з Ростиком. Вона дивилася на нього закоханими зеленими очима з-пiд, здавалося, рудих вiй, ловила кожне його слово. А Ростик, звичайно, мрiяв про свою недосяжну мрiю - про Марiю.

     Коли друзi збиралися разом, Марiя часто сiдала бiля вiкна, дивилася на бiлi хлоп'я снiгу, яким так радувала ця зима, на звивистi гiлки голих дерев, на жовтогрудих синичок, що пiдлiтали до прив'язаного за вiкном несолоного сала, на горобцiв, що шукали хлiбнi крихти на пiдвiконнi. Ця iдилiя i умиротворення природи нагадували їй про iнше мiсце. Мiсце, де, здавалося, залишилася її душа, i кликала, кликала до себе, наполегливо, завзято, невiдступно. I хоча Марiя слухала жарти друзiв, смiялася, але глибоко в душi вона сумувала i рахувала днi, коли ж вона поїде в Рощино.

     На свята дзвонив Iван, вiтав i розповiдав, як просуваються справи. В цiлому вiн був небагатослiвний i незмiнно завершував розмову фразою: 'Ми вас дуже чекаємо, до зустрiчi, Марiє. Бережи Господь'. А їй хотiлося чогось бiльшого, почути 'кохана', 'не дочекаюся ...'. I вона б полетiла, як голубка, назустрiч веснi, радiсна i щаслива. Але Iван був стриманий. 'А раптом вiн зустрiчається з Ларисою?' - думала Марiя. I серце так щемiло ... Скорiше б весна!

*

     I весна прийшла. Побiгли по проталинах струмочки. Очiкували повенi, але снiг розтанув якось непомiтно, потихеньку. Пригрiвало ласкаве сонце, пташки весело метушилися в пошуках крихт. На деревах набухали бруньки, але нiби боячись повторних заморозкiв, не поспiшали вiдкривати свої листочки. Хоча на бузку вони вже набухли i, здавалося ось-ось вiдкриються в повну силу. Травка радувала око дружним покровом i подекуди з-пiд торiшнього листя пробивалися пролiски.

     День помiтно додався. Молодь без головних уборiв то тут, то там збиралася маленькими, здавалося, зграйками, а потiм розлiталася у справах.

*

     Марiя йшла пiсля роботи по вулицi, стукаючи каблуками нових замшевих чобiт по колiно. Довгий смугастий шарф, замотаний навколо шиї, спускався до краю короткого пальто. Розпущене волосся спадало на плечi. Марiя вдихала свiже, насичене вологою повiтря i прислухалася до спiву птахiв. Рощино. Як там зараз красиво! Природа зачаїлася в очiкуваннi тепла, земля вiдiгрiвається пiсля мiцних зимових морозiв i вiдразу, то тут, то там з'являються первоцвiти.

     Вiдразу пiсля паски закiнчувався контракт. Пiдрядник умовляв Марiю продовжити контракт, але вона пообiцяла приїхати тiльки у вереснi. Вона, звичайно, погодилася попрацювати ще два тижнi, щоб допомогти Ростиславу, але як тiльки основна робота була закiнчена, вона вирiшила їхати. А Ростислав i Катя залишилися ще на кiлька днiв, щоб закiнчити роботу.

     У п'ятницю ввечерi перед вiд'їздом Марiї молодь зiбралася в кiмнатi у Федi i Гiоргi. Марiя привезла цiлу каструлю смачних маминих бiляшiв i друзi вiдводили душу з апетитом поглинаючи, соковитi домашнi iз золотистою скоринкою бiляшi.

     - Федю, будь другом, зiгрiй чайник, - попросив Гiоргi.

     - Прости, друже, не можу покинути пост, - вiдповiв Федiр, наминаючи золотистий бiляш.

     - Їжте, я сама скип'ячу, - сказала Марiя, встаючи з дивана.

     - Марiє, почекай, а мама бiльше нiчого не передавала? - запитав Гiоргi, знову розсмiшивши друзiв.

     - Точно, передала, лимон до чаю, - Марiя пiшла до сумки i, дiставши лимон, додала, - а ще вiдмiнний чай!

     - Дякую мамi! - сказав Гiоргi. - Ростику, ти куди?

     - Допоможу Марiї заварити чай.

     - Ростику, я тебе, як друга прошу - з'їж ще, - попросив Гiоргi, простягаючи бiляш.

     - Я пас, - сказав Ростислав.

     - На, Катрусю, пригощайся, - Гiоргi простягнув бiляш Катi.

     Федя в цей час теж взяв з тарiлки апетитний бiляш i простягнув дiвчинi.

     - Давайте, один буде менi, а iнший - Ростику, - смiялась Катя, пiдставляючи тарiлку.

     - Пощастило Ростику, пора собi дiвчину приводити, щоб вона про мене дбала, - заключив Гiоргi.

     - Яку таку дiвчину? - запитала Марiя, входячи з нарiзаним лимоном.

     Слiдом за Марiєю увiйшов Ростик з закипiлим чайником.

     - Готуйте кружки, - сказав вiн.

     - То яку дiвчину? - наполегливо повторила Марiя.

     - Дiвчину Манану, - зiзнався Гiоргi.

     - Так запрошуй її на бiляшi, - запропонувала Марiя.

     - Вона не в мiстi, але скоро я її з вами познайомлю, - пообiцяв Гiоргi.

     - Де ти з нею познайомився? - запитав здивований Федя.

     - Ще не познайомився, як познайомлюся, до вас приведу.

     - А як же в тебе є дiвчина, а ти з нею ще не познайомився? - здивувався Федя.

     - Зате дiдусь-бабуа мiй познайомився.

     - Я зрозумiв, високi стосунки! - сказав Федя.

     Друзi посмiхалися.

     - А можна i менi познайомитися з твоїм дiдусем? - запитала Катя.

     - Можна i з моїм, але тобi краще познайомитися з дiдусем Ростика.

     - А ну вас, - заусмiхалася дiвчина.

     Молодь засидiлася допiзна, а ввечерi всi пiшли проводжати Марiю.

     - Марiє, передай величезне спасибi мамi за чудовi бiляшi, готує смачно, як моя бабуся - хвалив Гiоргi.

     - Марiє, через тиждень-другий ми з Катрусею приїдемо, - говорив Ростислав.

     - Привiт бабусi, Iвану, отцю Михаїлу! - передавали друзi.

     - Друзi, приїжджайте, буду чекати! - запрошувала Марiя.

     - А я їду з тобою, - сказав Федiр.

     - А дипломний проект?

     - Все готово, залишилося захистити.

     - Федiр, бережи її, - доручили друзi.

     Федiр рано вранцi вже чекав Марiю бiля її пiд'їзду, щоб разом поїхати на автовокзал. Мама Надiя Олександрiвна виглянула у вiкно i побачила усмiхненого Федора та як дочка виходила з пiд'їзду.

     - Залицяльник її супроводжує, - сказала вона чоловiковi, наливаючи йому чай.

     - Ростик? - запитав вiн.

     - Та нi, Федя, такий хороший хлопець. Марiя все у нього консультується. Вiн у них, як енциклопедiя. Безвiдмовний хлопець.

     - А вiн, начебто, повинен дипломний проект захищати, - запитав Андрiй.

     - До захисту ще мiсяць, вiн їде допомогти Марiї. Так, крутяться бiля неї хлопцi, а вибрати вона не може, - поскаржилася Надiя.

     - Значить, черга не прийшла. Потiм вибере - не втримаєш.

     - А чого вона рветься храм вiдновлювати? Може, в селi кого вподобала?

     - Там у нас розвiдник є, все розвiдає,- посмiхнувся чоловiк.

     - Єлизавета Василiвна?

     - Так, треба зателефонувати матерi, попередити, що Марiя приїде.

     - Пiзнiше подзвониш. Може, вона ще спить.

     - Хто, мати спить? Так вона з першими пiвнями встає.

     - Скажеш, теж. З першими ще темно.

     - Ну, не з першими, але дуже рано. Йде своє неспокiйне господарство годувати, курочок. А як же без них в селi? Хоч якесь, я домашнє яйце. I молоко у Глашi купує. Натуральнi продукти. Треба i нам в село махнути, допомогти матерi. Марiя, мабуть, цiлими днями в храмi пропадати буде, дорветься до роботи.

     - Так, їй особливо допомагати нiколи, хоча ти знаєш нашу Марiю, вона молодець, спритна, все посiє, все посадить. Краще поїхати, коли бур'яни полiзуть, на прополку.

     - Гаразд, видно буде, нехай земля трохи протряхне.

*

     Марiя з Федором зручно влаштувалися в маршрутному автобусi.

     - Федоре, ти помiтив, що пiд тим шаром фарби, що вiдвалився, лежить нижнiй неяскравий шар, який як би нам пiдказує, що там було внизу, пiд малюнком?

     - Так, Марiє, я вже вивчив це питання досконально. Знаєш, як виконувався весь монументальний живопис, наприклад, ярославських майстрiв? У так званiй технiцi давньоруського мистецтва, що прийшла на Русь з Вiзантiї. Вона полягала в тому, що розпис виконувалася як би двiчi. Перший шар - по мокрiй штукатурцi найдосвiдченiшi художники писали пiгментами, розчиненими вапняною водою.

     - Вапняною водою?

     - Так. При висиханнi цi пiгменти, пiсля вступу в хiмiчну реакцiю з сирим вапном, утворювали на поверхнi мiцну плiвку, яка зберегла живопис на столiття.

     - А якi пiгменти?

     - Це так званi 'землi', вiдтiнки темно-червоного, червоно-коричневого, охри, неяскрава зелень. Але оскiльки пiсля висихання вони виходили блiдими, то вже iншi художники слiдом прописували по сухiй штукатурцi яскравими пiгментами на iнших сполучних, наприклад, на яєчному жовтку або пшеничному клеї. Вiд цього розпис вже набував яскравiсть i святковiсть.

     - А ти не знаєш, для мене пiдготували фарби для розпису?

     - Не хвилюйся, все для тебе готове, тiльки пиши. Я буду в тебе 'на посилках'.

     - Як золота рибка у злої баби? - засмiялася Марiя.

     - Не у баби, а у прекрасної Марiї-художницi, - вiдповiв, посмiхаючись, Федiр, - це iнша казка.

     - Рощино, є на вихiд? - запитав водiй.

     - Є! - закричав Федiр, беручи свiй рюкзак i сумку Марiї.

     - Мало не проїхали, - сказав вiн Марiї, що несла його ноутбук.

     Марiя смiялася, вони часто з Федьком зiвали свою зупинку на академiї мистецтв i потiм поверталися пiшки.

     - Бабусю, здрастуй, - сказала Марiя, вiдкриваючи хвiртку i входячи у двiр.

     - Ой, Марiйка, онучка! Федюшка! Проходьте! А я по сонечку вийшла у дворi покопатися. Ходiмо до хати, я пирогiв вже напекла з маком!

     - Мої улюбленi! - зрадiла Марiя.

     - Залишайте лопату, я докопаю, - сказав Федiр.

     - Я тут в палiсаднику хотiла трохи прибратися, - Єлизавета Василiвна залишила лопату i пiшла в льох, - йдiть з Федьком в будинок, став чайник, а я яблучок мочених прихвачу.

     - Бабцю, ти все готуєш, як я люблю, - сказала Марiя.

     - А для кого ж менi старатися? Ось, стараюсь для тебе.

*

     У будинку було чисто i затишно. Стiл у вiтальнi вже накритий бiлоснiжною скатертиною, на столi електричний самовар, мед, варення i велика тарiлка духових рулетiв з маком, накритих бiлим рушником, прикрашеним вишивкою "бiлим по бiлому'.

     Разом з Єлизаветою Василiвною в будинок увiйшов Iван.

     - Добрий день! - сказав вiн. - Ось мимо їхав, а тут Єлизавета Василiвна запрошує на пироги, каже, ви приїхали, подзвонила б, Марiє, я б вас пiдвiз.

     - Здрастуй, Iване! - привiтався Федiр.

     - Здрастуй, що ж нам тебе обтяжувати, тут недалеко, ми самi дiйшли, - посмiхалася Марiя.

     - А ти де, Федю, думаєш зупинитися? Може, до мене пiдемо, будинок вiльний, живи, скiльки хочеш, - запропонував Iван.

     - А батьки твої де? - запитала Марiя.

     - На батькiвщину поїхали, не можуть без своєї землi, дай нам, кажуть, померти на батькiвщинi, - скаржився Iван.

     - Нiчого, нiчого, Iване, не переймайся. Нехай душу вiдведуть, поки самi за собою доглядають, нехай поживуть, важко стане, самi до тебе попросяться, - заспокоювала Єлизавета Василiвна, наливаючи чай. - Берiть пироги, яблучка. А ти до них не думав?

     - Дякую. Не можу я вiд землi нашої i вiд храму вiдiрватися, прирiс душею, - сказав Iван, дивлячись на Марiю.

     - Бабцю, менi ще яблучко, - попросила Марiя, простягаючи тарiлку.

     - Ось i правильно, земля нас сама вибирає, кому, де жити, - сказала бабуся, накладаючи яблука i рулет з маком усiм гостям.

     - Марiє, так ти, як обiцяла, приїхала або погостювати? - запитав Iван.

     - На все лiто, як домовлялися, - сказала Марiя, - а Федiр ще на захист поїде. А через пару тижнiв i друзi, Ростик з Катею пiд'їдуть.

     - От спасибi вам, спасибi господинi за чай, за пироги, поїду, а ви вiдпочивайте. Завтра вийдете на роботу? - запитав Iван.

     - Як завтра? - обурилася Марiя, зараз перевдягнуся i разом поїдемо. - Бабусю, впораєшся?

     - Впораюсь, впораюсь, що тут управлятися? Чотири чашки та блюдця. Їдьте.

     - Федоре, можемо завезти твої речi по дорозi.

     - Добре. Єлизавето Василiвно, ви самi не копайте, я ввечерi зайду. Дивiться!

     - Марiє, ми тебе на вулицi почекаємо, - сказав Iван.

     Марiя пiшла з сумкою в маленьку спальню, дiстала свiй робочий в фарбi комбiнезон, одягла, накинула курточку i вийшла, накинувши на плечi легкий шарф.

     - Бабусю, до вечора! - сказала вона.

     - Ось невгамовна, - посмiхалася Єлизавета Василiвна.

     - Нiчого, що я не в спiдницi? - запитала Марiя Iвана, покривши голову i хрестячись перед храмом.

     - Думаю, нiчого, ти ж працювати прийшла, Бог все знає, - вiдповiв вiн, перехрестившись.

     Коли вони увiйшли в храм, Марiя ахнула. Усерединi стояли лiси вздовж стiн. Вся однотонна поверхня килимового настiнного розпису була вже пофарбована. Залишалося тiльки вiдновити орнаменти i оновити фарбу на самих сюжетах стiнопису.

     - Чудо, - прошепотiла Марiя, - Iване, у мене немає слiв, якi ви молодцi!

     - Це Анатолiй постарався. Коли немає служби в Голỳбiно, вiн весь час тут проводить, iнодi i ночує. Батюшка Михайло благословив його на вiвтарника. Його обов'язок дзвонити в дзвони, спiвати на клiросi, вiн чудово спiває, а ще прислужувати при богослужiннi, прибирати храм i вiвтар.

     - Вiн просто молодець, i поштукатурив, i зафарбував.

     - Марiє, хочу тебе попередити, мене обрали з благословення батюшки старостою храму, я також допомагаю отцю Михайлу на службi.

     - А ми не будемо заважати, якщо будемо працювати пiд час служби?

     - Думаю нi. Просто треба отримати благословення батюшки.

     - Добре. Я хочу почати з вiдновлення сюжету явища паламарю Георгiю Юришу Богородицi i разом з Нею i Миколи Чудотворця, який пообiцяв дати маловiрним знамення, - Марiя дiстала роздрукiвку фото iкони i стала вибирати фарби для роботи.

     - Я вас ввечерi заберу по дорозi, зараз менi треба в майстернi, - сказав Iван.

     - Добре, якщо будеш зайнятий, то не вiдволiкайся, ми самi дiйдемо.

     Федiр теж зайнявся справою. Вiн став уважно вивчати iншi сюжети з житiя Святого Миколая, щоб пiдготувати Марiї iнформацiю про вiдсутнi фрагменти.

     - Знаєш, Федю, - сказала Марiя по завершеннi роботи, - я зрозумiла, треба працювати по ходу сонця, вранцi до полудня писати на захiднiй i пiвнiчнiй стiнi храму, куди падає сонце, а пiсля полудня - у вiвтарi i пiвденнiй на стiнi. Сьогоднi я вгадала, було достатньо свiтла.

     - Ми можемо зробити тобi додаткове освiтлення, - сказав Федiр.

     - Можливо, воно знадобиться в похмурi днi, хоча я сподiваюся, що влiтку, в основному, буде сонячно.

     - Ти ще не завершила сьогоднiшнiй сюжет?

     - Поки що нi, менi треба день-два. Поки входжу в ритм.

     З'явився Iван:

     - Як з незвички? Важко?

     - Так я ще вiд вокзалу не встигла вiдвикнути - сказала Марiя. - Просто потихеньку в'їжджаю в сюжет i технiку письма. Завтра буде швидше.

     - Поїхали?

     На порозi з'явився Анатолiй:

     - Здрастуйте, - привiтався вiн до всiх.

     - Здрастуй, Анатолiю, - сказала Марiя, - ти молодець, дуже якiсно заштукатурив i пофарбував, просто вiдмiнно.

     Анатолiй трохи посмiхнувся куточком рота, очей вiн не пiднiмав, Марiя вiдчула в його душi глибоке смирення.

     - Дякую, - скромно сказав вiн. - Я замкну храм.

     - Добре, завтра служби немає, тiльки треби, - сказав Iван, - приходь о восьмiй.

     - Я прийду ранiше, - вiдповiв вiн тихим голосом.

*

     Марiя i Федiр сiли в машину.

     - А коли буде служба? - запитала Марiя.

     - Пiслязавтра, отець Михайло приїде, - вiдповiв Iван.

     - Iване, я теж вийду бiля будинку Єлизавети Василiвни, повожуся в її палiсаднику, - сказав Федiр.

     - Я приготую картоплю, буду чекати тебе на вечерю, - сказав Iван, - може, i ти, Марiє, прийдеш?

     - Що ти, там бабуся вже чекає, напевно, наготувала, ще й вас запрошувати буде, - посмiхалася Марiя.

     Так i вийшло. Єлизавета Василiвна вже чекала гостей. Iван подякував i поїхав. Федiр теж вiдмовився вечеряти i почав копати в палiсаднику. Коли в палiсаднику було скопано навколо кущiв троянд, пiвонiй, бузку, i робота здана Єлизаветi Василiвнi, вона дала Федору з собою рулетiв з маком i баночку мочених яблук.

     На другий день робота просувалася швидше. Марiя влаштувалася вранцi бiля захiдної сторони, куди падало сонце, а явище паламарю Богородицi вирiшила дописувати пiсля обiду. У храмi працювали жiнки, чистили свiчники, протирали iкони, скребли пiдлогу. Iнодi приходив хтось iз мiсцевих поставити свiчки i помолитися Богу.

     Наступного дня Марiя зустрiлася вранцi з отцем Михайлом:

     - Благословiть, отче, - попросила вона, пiдставляючи складенi руки для цiлування.

     - Бог благословить! - вiдповiв отець Михайло, осiняючи Марiю хресним знаменням. - Благословляю на добру справу.

     Марiя продовжила роботу, а отець Михайло почав службу. Диякон покадив храм. Отець Михайло читав:

     - Царю Небесний, Утiшителю, Душе iстини, що всюди єси i все наповняєш' Скарбе добра i життя Подателю, прийди i вселися в нас, i очисти нас вiд усякої скверни, i спаси, Благий, душi нашi.

     Марiя продовжувала писати. Вона зауважила, що пiд час служби лики виходять бiльш виразними, величними, може це їй лише здалося, ймовiрно, вони такими були за своєю природою.

     Вона слухала службу i iнодi пiдспiвувала: 'Господи, помилуй'. Потiм пiвчi почали спiвати перший образотворчий антифон:

     - Благослови, душе моя Господа. Благословен єси, Господи. Благослови, душе моя, Господа, i вся iстото моя, iм'я святе Його. Благослови, душе моя, Господа, i не забувай усiх добродiйств Його. Вiн очищає всi беззаконня твої, зцiляє всi недуги твої.

     Марiя згадала, як проникливо спiвав Iван 'Благослови, душе моя Господа'. Вона подивилася вниз, шукаючи очима Iвана. Вона побачила Анатолiя, вiн спiвав на клiросi. Раптом вона побачила Iвана, одягненого в стихар. Потiм Iван сказав: 'Дiї святих Апостолiв читання'.

     Марiї прийшла думка: батько Михайло вибрав серед своїх прихожан кандидата в священство. Її думка змiцнилася, коли вона почула проповiдь з вуст Iвана.

     - Сьогоднi, - сказав вiн, - ми з вами продовжимо розгляд заповiдей Божих, третя з них: 'Не згадуй iменi Господа Бога твого всує'. У шiстдесят шостому псалмi преподобний Єфрем Сирин каже, 'о Благий, що дав обiтницю i що вiщав: покличте Мене, i почую вас'. Господь завжди за покликом нашим готовий почути нас. Але чи завжди ми закликаємо Господа, як треба, чи не поминаємо ми iм'я Всевишнього всує? Коли на небi вимовляється iм'я Боже, то схиляються в страху небеса, зiрки сяють яскравiше, Архангели i Ангели спiвають: "Свят, свят, свят Господь", а святi угодники Божi падають ниць. Чи може людина без трепету i зiтхання згадувати iм'я Боже? Хiба кожен з нас нiколи не вживав iм'я Бога, як клятву, або як приказку? Святитель Микола Сербський описує випадок, коли недбайливого майстра, який вживав iм'я Господа всує, кликав один паломник, раз у раз, вiдволiкаючи його вiд роботи, хоча не зiзнавався, що це вiн кличе його. Нарештi, майстер обурився, що його весь час вiдволiкають вiд роботи.

     Марiя слухала проповiдь з вуст Iвана. Вiн говорив щиро, просто, доступно пояснюючи сенс сказаного. Парафiяни слухали з великою увагою.

     - Навiть жаби не хулять Бога, говорить нам Святитель Микола Сербський, навiть змiї не хулять, - продовжував Iван. - Чому змiя ближче до ангелiв, нiж людина? Чому вiтер бiльш богобоязливий, нiж людина? 'О пречудесне iм'я Боже, як ти всесильне, як ти прекрасно i як солодко! - каже Микола Сербський. - Нехай замовкнуть уста мої навiк, якщо скажуть його недбало, нечисто i всує'.

     Дехто з парафiян подякував Iвану за проповiдь. Отець Михайло винiс хрест для цiлування прихожанам.

     - Молодець, - сказав отець Михайло пiсля служби Iвану. - Пiдемо, обговоримо подальший план.

     Марiя зрозумiла, чому Iвану нiколи було дзвонити їй. Адже крiм робiт по ремонту обладнання, машин, механiзмiв, вiн був зайнятий на роботах по храму, на службах.

     Марiя була вражена. Її серце б'ється про чоловiка, шлях якого - священство. Це треба було переварити.

     Пiсля служби Марiя злiзла з лiсiв. До неї пiдiйшов Федiр:

     - Марiє, як справи? - вiн уважно дивився на неї.

     - Знаєш, мабуть, я сьогоднi зроблю перерву, голова закружилася. Пiду, допоможу бабусi в городi. Все одно, я буду працювати без вихiдних, скiльки зможу.

     - Тебе проводити?

     - Нi, якщо можеш, пiднiмися на лiси, там сильно зiпсований орнамент, визначся, чи є в твоїй картотецi вiдповiдний орнамент, щоб його можна було вiдновити.

     - Добре, - сказав Федiр i полiз наверх.

*

     Вiдхiд Марiї залишився непомiченим.

     Коли прийшла бабуся, Марiя вже копалася в городi, сiяла моркву, горох, цибулю, щавель, петрушку.

     - Та ти всю роботу за мене переробила, - сказала бабуся, - що ж менi тепер, байдикувати?

     - А ти, бабусю, напечи моїх улюблених пирогiв з маком.

     - Напечу, напечу. А чого ти раптом сьогоднi пiшла?

     - Треба було подумати, бабусю.

     - Про що подумати?

     - Про сенс життя, - вiдповiла Марiя.

     - Знайшла сенс? Його шукати довго не треба. Вiн - в любовi i служiннi, - пiдказала бабуся.

     Марiя припинила засiвати грядки i подивилася на бабусю.

     - В любовi? А якщо її немає?

     - Любов є завжди i в усьому. Ось ти менi допомагаєш - це любов, я тобi печу пироги - це любов, храм ти реставруєш - це теж любов. Любов наповнює все навколо.

     - А якщо хтось погане робить, це ж не любов?

     - Це вакуум любовi, чорна дiра. Вiд того душi погано.

     - Бабусю, а якщо людина погане не робить, оточує себе любов'ю, але душа в сум'яттi?

     - Якщо душа в сум'яттi, то треба закликати на допомогу Божу Матiр, дивишся, i вирiшиться твоя проблема. За молитвою до Богородицi i святих багато проблем вирiшується. Пiду я тiсто ставити.

     'Я була в храмi, а не подумала про це, - мiркувала Марiя. - Дiйсно, вiдчувши сум'яття, я могла звернутися до Божої Матерi за допомогою, поставити свiчку, дивишся, розвiялися б переживання. А я дезертирувала з поля бою, дала сумнiвам оселитися в душi. А бабуся, яка вона у мене розумна. Унiверситетiв не закiнчувала, а народна мудрiсть, вона он яку силу має'.

     

     Увечерi Iван заїхав в храм.

     - А де Марiя? - запитав вiн у Федора.

     - Вона ще до обiду пiшла, бабусi допомогти, - вiдповiв Федя.

     - У неї все в порядку?

     - Давай заїдемо по дорозi.

     - Сiдай в машину.

*

     - Гостi завiтали, прошу за стiл, у мене пироги, Марiїнi улюбленi, - сказала Єлизавета Василiвна, коли Федiр та Iван пiдiйшли до хвiртки.

     Хлопцi увiйшли, Iван був явно чимось стурбований.

     - Марiє, як справи? - насамперед запитав вiн. - Як здоров'я?

     Марiя посмiхалася друзям:

     - Все добре, завтра вранцi, як штик.

     - Може, тобi треба вiдпочити? - звернувся до неї Iван.

     - Нi в якому разi, завтра заїжджайте за мною. Сiдайте пити чай, - запросила Марiя.

     - Дякую, ми поїдемо, - сказав Федя, - може, допомога яка потрiбна?

     - Яка тут допомога! Марiя менi вже половину городу засадила, за нею не встигнеш, - хвалила бабуся.

     - Тодi до завтра, до побачення, - попрощався Iван.

     - Нате вам пирогiв на вечерю, - пригощала бабуся.

     - Спасибi вам, Єлизавето Василiвно, - дякували хлопцi.

     - Посоромилися залишатися, - сказала бабуся, коли Iван i Федiр пiшли, - хорошi хлопцi, один красивiше iншого. Ось, Марiя, хлопцi бiля тебе крутяться, а ти все одна i одна. Чому так?

     - Я боюся їх образити, якщо одного виберу, - вирiшила пожартувати Марiя.

     - А ти на Бога надiйся, довiрся Йому, все промислом Божим вершиться, Вiн все управить.

     Наступного дня Марiя насамперед поставила свiчки в храмi i взялася за роботу.

     З кожним днем робота потихеньку просувалася, а коли приїхали Ростик i Катя, стало веселiше. Правда, Федя поїхав захищати дипломний проект. Катя взялася за вiдновлення орнаментiв, а Ростик з Марiєю вiдновлювали сюжети всерединi килимових вiзерункiв стiнопису.

     Катя жила з Марiєю у бабусi, а Ростика запросив Iван. Марiя вже звикла до читання Iвана на службi i до його нехитрих проповiдей по буднях. У недiльнi днi i свята проповiдував сам отець Михайло. Марiя, сидячи пiд час служби на лiсах, заслуховувалася проповiдями отця Михайла. Вiн був проповiдником вiд Бога.

     Через два тижнi з дипломом з'явився Федя. Друзiв вiн застав у храмi.

     - Вам привiт вiд Гiоргi, - сказав Федя i молодь мимоволi посмiхнулася.

     - Як справи? Захистився? - запитав Ростик.

     - Ось диплом! - Федя дiстав ламiнований документ.

     - Вiтаємо! Вiтаємо!

     - Коли будемо обмивати? - посмiхнувся Ростик.

     - У суботу приїде Гiоргi з Мананою, будемо гуляти! - сказав Федя.

     - З Мананою? - здивувалася Катя. - Цiкаво.

     - Хороший дiвчина, - сказав Ростик, склавши пальцi правої руки разом, як це зазвичай робив Гiоргi.

     Марiя посмiхнулася. Федя оглянув храм i сказав:

     - Друзi, ви здорово просунулися без мене! Молодцi!

     - Федю, менi треба розiбратися з орнаментом, для тебе є робота, - згадала Катя. - А де твiй ноутбук? Ти його привiз?

     - Так, привiз, привiз. Я речi залишив у Єлизавети Василiвни. У мене фотик з собою, полiзли, невгамовна, показуй.

*

     У суботу, як i обiцяв, приїхав Гiоргi. З ним була дiвчина-грузинка, красуня Манана.

     - Здрастуйте, - скромно сказала Манана.

     - Добрий день! - хлопцi по черзi представилися Мананi.

     - Гiоргi, де таких красунь роздають? - запитав Ростик.

     - Це дiдусь бабуа[1] роздає, направив її вчитися до консерваторiї, каже, учитель музики потрiбен в аулi, а онуковi - наречена, - емоцiйно говорив Гiоргi.

     - Так ти в аул зiбрався? - смiялася Катя.

     - Навiщо в аул, в аул ми направимо iншу дiвчину, їх двадцять в групi, невже ми в аул не знайдемо одну? - парирував Гiоргi.

     Всi смiялися. Манана теж. Коли дiдусь представив онуковi його майбутню наречену, Мананi вiдразу сподобався Гiоргi. Вiн був дуже схожий на свого дiдуся манерами. Тиха i спокiйна Манана врiвноважувала гарячого Гiоргi.

     - Досить знайомитися, приймай вiтання вiд дiдуся бабуа Iване, - сказав Гiоргi, подаючи кошик зi справжнiм грузинським вином, сиром i копченою бараниною.

     - Друзi, на сьогоднi все, йдемо митися i на водойму. Є заперечення? - запитав Ростислав.

     - Слухай, навiщо митися, на водоймi i помиєтеся, - запропонував Гiоргi.

     - Ми ж не моржi, - сказав Ростик.

     - Так зараз i не зима, - вiдповiв Гiоргi.

     - Добре, тiльки ти перший купаєшся, - запропонувала Катя.

     - Навiщо перший? Я вдома викупався, зовсiм чистий, - сказав Гiоргi, чим викликав смiх друзiв.

     Манана теж посмiхалася своєю щирою широкою посмiшкою, закохано дивлячись на Гiоргi.

     - Раз ти вдома, то i ми - вдома, - пiдсумував Федя.

     Заперечень не було. Хлопцi попрощалися з Анатолiєм i попрямували в село. По дорозi зустрiвся Iван, вiн пiдвiз дiвчат до будинку Єлизавети Василiвни. Iван був в числi запрошених i попрямував до сiльмагу прикупити що-небудь до столу.

     [1] Дiдусь (груз.)

     Годинi о четвертiй друзi були на березi водосховища. Дiвчата розкладали на великому покривалi картоплю, зварену в мундирах, домашнi яйця, бабусинi пироги, сьогоднi вони були з м'ясом i смаженою цибулею, а також частування, привезенi Гiоргi. А Iван купив у рибалок, якi торгують бiля сiльмагу, великого пiдкопченого судака.

     Ростик встановлював мольберти, якi вони захопили з собою на лiто. Види на водоймi були просто вражаючими i художники хотiли зловити прекраснi митi.

     - Сьогоднi у нас день пленерного живопису? - запитав Федя.

     - Так, треба ловити, поки на природi, а то живемо в таких дивовижних мiсцях, а писати нiколи.

     - Це якого такого живопису? - поцiкавився Iван у Федi.

     Федя, ходяча енциклопедiя, iз задоволенням став пояснювати:

     - Пленер - це живопис на вiдкритому повiтрi, коли можна передати безпосередньо все багатство змiн кольору, зумовлених впливом сонячного свiтла i атмосфери. Самi предмети чiтко не виражаються при цьому, головне - гра фарб. Це улюблена технiка iмпресiонiстiв.

     Погоджуючись, Iван кивнув головою.

     - Пам'ятаєш пейзажi Левiтана? А картину 'Над вiчним спокоєм'? Цi купчастi грiзнi хмари, вiтер, що схиляє дерева, стару церкву над обривом? Цю картину вiн писав з етюду 'Дерев'яна церква в Плесi при останнiх променях сонця'. А 'Веселку' Архипа Куїнджi чи 'Пiсля дощу' пам'ятаєш? Куїнджi взагалi майстер свiтла, його навiть звинувачували у зловживаннi особливим освiтленням картин i прагненням до ефектностi.

     Федiр сiв на улюбленого коника i знайшов незайнятi вуха, вiн мiг нескiнченно розповiдати про художникiв, стилi письма, картини.

     - Всiх просимо до iмпровiзованого столу, - покликала Марiя.

     Катя сiла коло Ростика, Федя бiля Марiї з одного боку, Гiоргi з Мананою з iншого боку. Iван присiв навпроти Марiї.

     - Ай-ай-ай-ай-ай компанiя! - заспiвав Гiоргi i усi засмiялися.

     Гiоргi наливав всiм в пластиковi стакани грузинське вино.

     - Хiба з пластикових стаканiв треба пити грузинське вино! - сказав Гiоргi. - Пластик тiльки псує смак вина.

     Катруся взяла стаканчик i понюхала вино.

     - Ой, дурманний аромат винограду! - похвалила вона.

     - А з якого сорту винограду це вино? - запитав Iван, вдихнувши дивовижний аромат.

     - З сорту 'Ркацителi', дiдусь його вирощує, - вiдповiв Гiоргi.

     - I колiр у нього незрiвнянний, прямо солом'яний! - похвалила Марiя.

     - Друзi мої! Хочу пiдняти цей келих за хороших друзiв, якi роблять благородну справу! - сказав Гiоргi.

     - Спасибi твоєму дiдусевi! - дякували хлопцi, пригубивши вино.

     - Довгих рокiв життя бабуа Iване! - пiдхопив Гiоргi.

     - Довгих рокiв всiм рiдним i близьким, - пiдтримала Манана.

     Молодь сидiла на березi водойми, iз задоволенням поглинала смачнi частування.

     - А чому вино жовтого кольору називають бiлим? - запитала Катя.

     - Тому що не встигнеш його налити в келих, як вiн тут же порожнiй i зовсiм бiлий! - жартував Гiоргi.

     - Красиво говориш! - скопiював iнтонацiю Федя.

     - Ай-ай-ай-ай-ай компанiя! - заспiвав Гiоргi.

     - А 'чита-гриту' буде? - запитала Катя.

     - Чiто гврiто, чито маргалiто, - почав Гiоргi.

     - Так - пiдспiвував Федя.

     Коли друзi заспiвали так два рази, Гiоргi затягнув улюблену грузинську пiсню.

     - А як це перекладається? - тихо запитав Iван у Манани, яка сидiла поруч.

     - Пташка, невеличка, пташка-перлинка, - сказала вона йому.

     - А я думаю, чому Катя любить цю пiсню, - зауважив Федя, - це ж вона сама пташка-невеличка. Гарний дiвчина, - сказав вiн, копiюючи Гiоргi.

     Катя i Манана посмiхалися.

     - Друзi, подивiться, яке небо! - скрикнув Ростислав i кинувся до мольберта.

     Марiя i Катя теж кинулися до своїх мольбертiв. А небо було дiйсно дивовижне. Сонце сiдало та переливалося перламутровими фарбами на хмаринках, що розтягнулися вздовж горизонту. Мiж яскравими бiло-помаранчевими хмарками пробивалися смужки чистого блакитного неба. А ще ця невимовна краса вiдбивалася на гладi водойми. Ростик, Марiя i Катя швидко писали пейзажi, прагнучи зберегти цей момент. Марiя i Ростик писали акрилом, а Катя - гуашшю.

     - Манана, давай зберемо нашу скатертину-самобранку, - сказав Iван, - а то скоро потемнiшає.

     Вони почали складати залишки їжi в кошик. Гiоргi пiшов подивитися, що виходить у друзiв. Всi види йому сподобалися. Марiя писала храм i його вiдображення на воднiй гладi, Ростик - небо, дерева, водойму, а Катя писала ближчий фон - паростки осоки на фонi чудового неба.

     Раптово пiд'їхала старенька аудi Валери:

     - Iване, доїльний апарат зламався, Микола Сергiйович просить термiново приїхати тебе.

     - Ви самi дiйдете додому? - запитав з ввiчливостi Iван.

     - Дiйдемо, не хвилюйся, - вiдповiли дiвчата.

     Iван сiв у свою машину i вони з Валерою поїхали.

     Молодь на березi водосховища почула дзвiн.

     - Панахида, - сказала Марiя.

     - А ти звiдки знаєш? - запитав Федiр.

     - При здiйсненнi панахид виробляються рiдкiснi удари в один великий дзвiн, а при спiвi 'Вiчна пам'ять' - одноразовий дзвiн у всi дзвони, - вiдповiла вона.

     - Помiтно, що ти тут прожила довше нас, - сказав Ростик. - Ну, що роботи готовi?

     - Почекай, - сказала Катя, - ще видно.

     - Друзi, ну ви даєте, - захоплювався Федiр. - Просто чудовi картини! Одна краща за iншу!

     Почало сутенiти, дiвчата зiбрали картини, Катя взяла картину Ростика, а вiн став збирати мольберти.

     Вдома Катя розставила всi картини у великiй кiмнатi. Єлизавета Василiвна всi роботи схвалила.

     - Незвичайна у нас природа! - сказала вона. - Великi та дивнi справи Твої, Господи, - перехрестилася Єлизавета Василiвна, - яку красу на землi створив. А людина повинна її зберегти для майбутнiх поколiнь. А художник повинен помiтити i покласти на полотно, щоб радiли люди красi всесвiту.

     - Бабцю, ти вже краще Iвана проповiдуєш, - посмiхнулася Марiя.

     - Дякую вам за пироги з м'ясом, нiчого не залишилося, пресмачнi, як у моєї мами, - похвалила Катя.

     - Ще б! Пiсля робочого дня та на свiжому повiтрi не були б смачними! На здоров'я! - сказала Єлизавета Василiвна.

     Наступного дня, в недiлю, Гiоргi i Манана поїхали пiсля обiду.

     Федiр запропонував друзям зробити туристичну прогулянку в Лебедине.

     - Марiя говорила, що там живуть лебедi, ходiмо, сфотографуємо, прогуляємося, - умовляв Федя.

     А їх i не треба було довго вмовляти. Компанiя швидко зiбралася, Iван теж був запрошений, але йому треба було термiново до Миколи Сергiйовича на ферму, так що йому не вдалося пiти, але вiн обiцяв заїхати за ними на зворотному шляху.

     Друзi йшли, вiддаляючись все далi вiд храму. Федiр фотографував. Природа була красива. У водойми розкинулися плакучi верби. Гiлками вони дiставали прямо до води i, здавалося, милувалися своїм вiдображенням. Вiддалiк росли групки горобин, а там далi кружляли в хороводi молодi бiлошкiрi берiзки. А як пахли луговi трави! Федiр зiрвав одну квiтку i запитав:

     - А ви знаєте, що це за квiтка?

     Марiя посмiхалася.

     - Бачу, Марiя знає. А ти, Катрусю?

     - Пахне! - понюхала Катруся. - Не знаю.

     - Ростику, теж не знаєш?

     Ростик повiв плечима.

     - Так ось, ця квiтка називається Iван-чай. Вiн має ще безлiч назв, наприклад, 'пухiвник' через те, що дає багато пуху при цвiтiннi, використовувався при виготовленнi вати, їм набивали подушки i матраци. Ще його називають 'верба-трава' через схожiсть з листям верби. Ще 'дикий льон' через те, що зi стебел робили волокно, вили мотузки, канати. Ще висушенi i розмеленi коренi рослини додавалися в борошно i використовувалися для випiчки хлiба, це надавало хлiбу солодкiсть i вiтамiни. Але звичайно цiнували Iван-чай за його смачний i корисний чай з квiток. Вiн цвiте з середини червня до середини серпня i є прекрасним медоносом. До речi, Iван-чай добре очищає кров.

     - Федю, ти, як завжди, ходяча енциклопедiя, - смiявся Ростик.

     Ростик зiрвав першу лiпшу квiтку.

     - А цю квiтку знаєш?

     - Простiше простого - рожевий горошок.

     - А цю? - Катя простягнула жовту квiтку з п'ятьма пелюстками.

     - Це жовтець, до речi, з лютикiв було приготовлено зiлля, яке випила Джульєтта i занурилася в сон, схожий на смерть.

     - Все ти знаєш, Федю, але я знайду квiтку, якої ти знати не будеш, - пообiцяла Катя.

     - Друзi, тут поворот на Лебедине, а ось старовинний будинок, я хотiв в нього зайти. Ходiмо? - запропонував Федiр.

     - А господарi є? - запитав Ростик.

     - Схоже, що вони тут бувають дуже рiдко, гляньте, замок не замкнений на ключ, дужка вiдкривається, - сказав Федя, входячи в будинок, перший вiд водосховища. - Друзi, дивiться, тут картини! Стоп, я схожу картину десь бачив! Точно! Як картину невiдомого художника! Той же стиль, це продовження серiї! Точно! Дивiться! - Федя був у захватi.

     - Добрий день! - в будинок увiйшла молода, худенька дiвчина рокiв дев'ятнадцяти. - Хто у нас в гостях?

     - Вибачте, що ми увiрвалися непрошеними гостями, - сказав Федя. - Це ваш дiм?

     - Це будинок мого дядька. Вiн був художником, але не змiг домогтися визнання. За життя вiн продав близько п'яти картин, але так i помер в невiдомостi. Я не знаю, що робити з цим будинком, - сказала дiвчина.

     - Мене звуть Федiр, я мистецтвознавець, це мої друзi-художники. Ви знаєте, ваш дядько писав чудовi картини, я говорю вам це, як фахiвець. Ви не уявляєте, це ж цiлий скарб, тут треба робити будинок-музей! - говорив захоплений Федiр.

     - Як iм'я вашого дядька? - запитав Ростислав.

     - Аркадiй Iванович Пескарєв.

     - Можна менi сфотографувати? - запитав Федiр.

     - Будь ласка. Який же тут дiм-музей зробиш, будинок потребує ремонту, - сказала дiвчина.

     - Як вас звати? - запитала Марiя.

     - Надiя, Пескарєва.

     - Я Марiя, це Федiр, Ростислав i Катя, - представила всiх Марiя, шкода, що картини зберiгаються в такiй спорудi. Тут потрiбен хороший ремонт. Добре б картини перевези в сховище хоча б, а ще краще, щоб їх перевiрили реставратори.

     - Я все зрозумiв, Федя загорiвся новою iдеєю, - сказав Ростик. - Iдея, звичайно, хороша. Але, може для початку зробити виставку цих картин у нас в мiстi?

     - Ти хочеш зробити виставку в нашому музеї мистецтва? - вiдволiкся Федiр. - Теж непогана iдея. Надю, скажи, будь ласка, ти можеш пiдготувати матерiал про свого дядька? Де народився, жив. Зiбрати документи, фотографiї. Зробити перепис його картин, ескiзiв, начеркiв.

     - Можу, постараюся, - вiдповiла дiвчина.

     - А ти тут живеш? У Лебединому? - запитала Марiя.

     - Тут я гостюю у своєї тiтки. Приїхала на все лiто, у мене канiкули. Я вчуся в педiнститутi, - скромно вiдповiла Надя.

     - Дуже добре, - сказав Федiр, - я їду в наш музей домовлятися про виставку робiт художника Аркадiя Iвановича Пескарєва. Ще в управлiння у справах культури. Можна менi взяти пару картин? Сподiваюся, що всi картини ми зможемо вивезти в сховищi музею, а тут розпочати ремонт.

     - Будь ласка, берiть, - погодилася Надя.

     - Федю, у тебе грандiознi плани, - сказала Марiя.

     - Федя доб'ється, - запевнила Катя, - вiн такий.

     - Надю, а ви покажете, де тут в Лебединому лебедi живуть? - запитав Ростик.

     - Покажу, iз задоволенням, - зрадiла дiвчина, - тут недалеко.

     - Друзi, давайте всi на 'ти', не будемо панькатися, - запропонував осмiлiлий Федя, хоча за своєю природою вiн був досить скромним хлопцем.

     - За картинами зайдемо по дорозi назад, - сказав Ростик, - тiльки, Надю, треба навiсити нормальний замок.

     - У мене є ключ, замкнемо, - вiдповiла вона.

     Вони спустилися до водойми i пiшли вздовж берега. У тихiй заводi плавали лебедi. Молодь сховалися за очеретом, щоб поспостерiгати за птахами.

     - Їх тут годують взимку, вони навiть не вiдлiтають, - тихо сказала Надя.

     Федя фотографував неспiшно плаваючих птахiв. Багато з них плавали зi своїми сiрими пташенятами. Цiкаво, що i у бiлих i чорних лебедiв пташенята були покритi сiрим пухом. Вони були добре розвиненi i добували свiй корм самостiйно.

     - Красенi, - сказала Марiя, - треба було хлiба взяти.

     - У них зараз повно їжi на водоймi, - сказав Ростик.

     На зворотному шляху Федiр взяв двi картини художника i пообiцяв Надi зайти через тиждень.

     - Ви без мене впораєтеся в храмi? - запитав Федя.

     - Та вже як-небудь постараємося, - пожартував Ростик.

     - Федю, а ти орнамент знайшов? - захвилювалася Катя.

     - Звичайно, знайшов, такий же орнамент на склепiннях пiвденного виходу, - вiдповiв Федя, - принтера немає, я зарисую i покажу тобi.

     Назустрiч компанiї їхала машина Iвана.

     - Як прогулянка? Вас пiдвезти? - запитав Iван, зупинившись.

     - Ми прогуляємося, якщо можеш, вiдвези картини, - сказала Марiя.

     - У вас тут такий художник жив, а ви i не знали! - повiдомила новину Катруся.

     - Який художник? - поцiкавився Iван, вийшовши з машини.

     - Пескарєв Аркадiй Iванович, дивись, - Федiр показав картини.

     - Красиво, - похвалив Iван. - Вiн в Лебединому жив?

     - Так, ми познайомилися з його племiнницею, - виклала Катруся.

     - Федi прийшла розумна думка. Вiдновити його будинок i зробити будинок-музей художника, - повiдомив Ростислав.

     - Ростиковi теж прийшла розумна думка зробити виставку в нашому музеї мистецтв, - сказав Федя.

     - Ну, хлопцi, ви - молодцi, - похвалив Iван.

     Раптом по воднiй гладi до них докотився дзвiн.

     - Бом-м-м! - пролунав дзвiн благовiсту.

     - На вечiрню службу звуть, - сказав Iван.

     - Бом-м-м!

     - Iване, ти вчора все вiдремонтував? - поцiкавився Ростислав.

     - Так, вечiрнє доїння вони встигли закiнчити, про ранкове хвилювалися, - вiдповiв вiн.

     - Ото ж бо я дивлюся, ти вчора пiзно повернувся, - зауважив Федя.

     - Не можна було на ранок вiдкладати - корови чекати не будуть, - сказав Iван.

     - А сьогоднi чого викликали?

     - Сьогоднi на тракторi шестерня полетiла, треба було мiняти.

     - Важке у тебе життя, - пiдмiтила Катруся.

     - Я не жалiюсь. Ось, мiй залiзний кiнь менi допомагає справлятися. Якщо нiхто не їде, давай картини, менi ще треба заїхати в храм. До зустрiчi увечерi, - попрощався Iван.

     Компанiя пiшла пiшки, щоб теплим лiтнiм вечором помилуватися i познiмати на камеру прекраснi види. Сонце сiдало за обрiй. Воно освiтлювало хмари, вiд чого тi здавалися рожевими.

     - Федю, знiмай, глянь, як красиво! - просила Марiя.

     - А ви чуєте солов'я? - запитала Катя. - Це соловей?

     - Такi трелi тiльки у солов'я, - тихо сказав Ростислав, - кличе свою соловушку.

     - Тьох, тьох, i тьох-тьох, соловей щебече, вiн свою всю сiмейку на гнiздечко кличе, - заспiвав Федя.

     - Ой, у гаю при Дунаї соловей щебече, вiн свою всю пташину на гнiздечко кличе, - заспiвав Ростик.

     - Тьох, тьох, i тьох-тьох, соловей щебече, вiн свою всю пташину на гнiздечко кличе, - пiдхопили дiвчата.

     - Ой, у гаю при Дунаї там музика грає, бас гуде, скрипка плаче, милий мiй гуляє, - продовжував Ростик.

     - Ой, у гаю при Дунаї, там музика грає, бас гуде, скрипка плаче, милий мiй гуляє, - пiдхопили хором.

     - Ой, у гаю при Дунаї стою самотою, плачу, тужу, ще й ридаю, милий за тобою.

     - Тьох, тьох, i тьох-тьох, соловей щебече, вiн свою всю сiмейку на гнiздечко кличе, - продовжували всi разом.

     Поки спiвали, Федя фотографував своїх спiваючих друзiв, їх натхненнi обличчя. Їх молодi дзвiнкi голоси лилися над водою, опускалися в ярки, пiднiмалися з вечiрнiм туманом i пливли в далечiнь.

*

     На краю села на лавцi сидiли баба Шура, Павлiвна i Микитiвна.

     - Баби, як спiвають! - зауважила Павлiвна.

     - А голоси нiби молодi, - здивувалася Микитiвна, - хто ж у нас так спiвати може?

     - А що, молодi у нас мало чи що, - сказала баба Шура, - Зiнька, Лариса, Валерка, Iван, Анатолiй. Та ще художники приїхали.

     - Може вони? Я думала, молодь не може спiвати народних пiсень, а вони геть, як виводять! - хвалила Микитiвна.

     - Баби, може i нам заспiвати? Бабо Шуро, заспiвуй, - сказала Павлiвна.

     - Туман яром, - затягла баба Шура.

     - Туман яром, туман долиною, - пiдхопили баби.

     - За туманом нiчого не видно, за туманом, - лунало по селу, - нiчого не видно.

     - Тiльки видно дуба зеленого, тiльки видно, - пiдхопила молодь пiсню, яка доносилася з села, - дуба зеленого.

     Федiр поїхав, Ростик, Катя i Марiя i продовжували роботи з вiдбудови та оновлення розписiв храму. Справа просувалася потихеньку, але впевнено.

     Одного вечора Iван заїхав, щоб пiдвезти компанiю.

     - Поїхали, трудiвники, - сказав вiн.

     - Жарко на вулицi, - сказав Ростик, виходячи з храму, - а всерединi було прохолоднiше. Зараз би скупатися у водоймi!

     - Поїхали! - запросив Iван.

     - Ми без купальникiв, - сказала Марiя.

     - Можете скупатися в тихiй заводi. Ми нiкого не пустимо.

     - Гаразд, поїхали, - сказала Катя.

     Друзi сiли в машину.

     - У суботу весiлля Валери i Лариси, - сказав Iван.

     - Довго ж вiн її морив, - сказала Марiя.

     - Кажуть, Лариса чекала, поки у Валери шевелюра не вiдросте, - засмiялася Катя. - Пiшов за вовною, а повернувся стриженим.

     - А це вона тодi тебе поголила? - запитала Марiя. - Все село обговорювало.

     - Справа минула, - ухилився вiд вiдповiдi Iван.

     - А вiнчатися будуть? - запитала Катя.

     - Вiнчання не замовляли, наскiльки менi вiдомо, - вiдповiв Iван.

     - А як же Зiна? Вона його любила, - сказала вголос Марiя.

     - А що Зiна, вона з пляшкою подружилася, ось Валера i не витерпiв, - вiдповiв Iван.

     - Шкода Зiньку, гарна дiвчина була, - шкодувала Марiя, - все горiлка проклята.

     - Так їй адже не насильно в рот наливали, - вiдгукнувся Ростик, - сама пила. Веселi веселощi, та тяжке похмiлля.

     - Вiд туги, напевно, вiд нереалiзованостi, - сказала Марiя.

     - Але ви ж себе реалiзували, а їй хтось заважає? Що немає людей, нещасливiших за неї? - запитав Iван. - Он, Степанида сина-солдата втратила, у Михайлових дочка потонула. А у Зiни все при собi, руки, ноги. Вона ж пiшла в гастрономiю працювати, горiлка поруч.

     - Все одно шкода її, - спiвчувала Марiя. - Якби бiди не накоїла.

     - Приїхали, пiшли купатися, - сказав Iван.

     Дiвчата пiшли в тиху заводь, куток на водоймi, порослий навколо осокою. Вони скинули сукнi i стрибнули в приємну освiжаючу воду. Хлопцi купалися вiддалiк.

     Вдосталь накупавшись, вони збиралися їхати додому, як раптом з'явилася аудi Валери. Лариса i Валера теж приїхали скупатися.

     - Iване, ти запрошений на весiлля, - крикнула Лариса.

     - Дякую, у мене служба в суботу, - коректно вiдмовився Iван, - бажаю щастя молодим.

     Коли всi сiли в машину до Iвана, Катя сказала:

     - Я чула, що вони заяву давно, ще у жовтнi, подали, а одружуються тiльки зараз.

     - Так Зiна їм заважала, скандали влаштовувала, бiйки, - сказав Iван.

     - А тепер, виходить, дозволила, - заключила Катя.

     - Змирилася, напевно, звикла до думки, - вiдповiв Iван. - Чули новину - вчора Гарiка заарештував рибiнспектор. Вони рибу глушили у водоймi, а тут водна полiцiя.

     - А у водоймi проточна вода? - запитав Ростислав.

     - Тут є рукава, близько Голỳбiно впадає, там ми через мiст переїжджаємо, а перед Чỳдово витiкає - роз'яснював Iван. - Тому там берег крутий, на гiрцi церква Успiння Божої Матерi.

     - Тут, напевно, риби багато, - припустив Ростик.

     - Вода тут чиста, стокiв немає, риба любить нашi мiсця, - погодився Iван.

     Федiр повернувся в суботу, пiсля завершення лiтургiї.

     - Друзi, що я вам скажу! - радiв вiн. - Виставка картин художника Аркадiя Пескарєва вiдбудеться! З музеєм я домовився, з управлiнням у справах культури теж, отримав дозвiл на створення будинку-музею.

     - Ага, а ти в ньому директор! - пожартував Ростик.

     - А ви звiдки знаєте? - здивовано запитав Федя, чухаючи потилицю.

     - Що правда? Федю, ти молодець! - вiтала Марiя.

     - Федю, вiтаю! - приєдналася Катя.

     - Ось я ляпнув, ну, вiтаю, друже, з пiдвищенням, - сказав Ростик.

     - Дякую, - посмiхався Федя. - Тепер найважче - треба знайти спонсора для вiдновлення будинку.

     - Федю, це ж найголовнiше - знайти спонсора! - сказав Ростик.

     - Буду переконувати Миколу Сергiйовича допомогти.

     Пiдiйшов Iван:

     - Кому допомога потрiбна? - запитав вiн.

     - Федя - директор будинку-музею Аркадiя Пескарєва, - доповiла Катя.

     - Вiтаю, Федоре, треба вiдвiдати твiй будинок-музей, - сказав Iван.

     - Iване, допоможи перевезти картини, - попросив Федя.

     - Можна допомогти, - сказав Iван, - ще що?

     - Менi треба шукати спонсора для ремонту будинку художника. Я можу поговорити з вашим фермером Миколою Сергiйовичем?

     - Звичайно, можеш, - вiдповiв Iван.

     - Друзi, ви зрозумiйте - це дуже перспективно, - гарячкував Федя. - Уявiть, вiдновимо храм, поруч древня церква, будинок-музей, лебедине озеро! Ви уявляєте, якi перспективи для туризму? А туризм - це грошовi вливання в розвиток iнфраструктури. Уявляєте? Молодь перестане їхати з села!

     - Федю, ми тебе пiдтримуємо, не кип'ятися, - сказав Ростик.

     - Поїхали, Федю, картини перевозити, я зараз вiльний, - сказав Iван, i вони поїхали в Лебедине.

     А друзi залишилися стояти в храмi.

     - Пропоную зробити вихiдний, - сказала Катя, - хочеться вiдпочити, сходити на пленер.

     - Пiдтримую, - сказав Ростик.

     Вони удвох подивилися на Марiю.

     - Заперечень немає, можна навiть завтра вiдпочити. Пропоную зiбрати вечерю i пiти на природу, - сказала вона.

     Коли друзi увiйшли до села, почули весiльнi клаксони.

     - Весiлля Валери i Лариси! - сказала Катя.

     - Нехай гуляють, а ми теж гуляти - на природу, - сказав Ростик.

     Дома дiвчата стали готувати вечерю.

     - Давай, зробимо плов, - запропонувала Марiя.

     - Плов, так плов, - погодилася Катя i почала чистити моркву.

*

     Плов був уже готовий, цiлий казанок, хлiб нарiзаний, домашнi яйця зваренi. Марiя збирала кошик, з хвилини на хвилину мав з'явитися Ростик.

     - Горить! Сiльмаг горить! - почули вони, коли вийшли у двiр.

     Вони подивилися в бiк сiльмагу - звiдти валив дим. У цей час вони почули тривожний дзвiн церковних дзвонiв.

     - Ой, що трапилося? - злякалася Єлизавета Василiвна.

     - Бабусю, не ходи нiкуди, ми самi подивимося, - сказала Марiя, i вони з Катею побiгли до сiльмагу.

     Марiя чула вже з боку ферми сирену пожежної машини. Коли дiвчата пiдiйшли до магазину, вони побачили Ростика, який винiс з магазину непритомну Зiну. Рука i частина обличчя Зiни були обпаленi.

     - Баба Шуро, давай вiдро, колодязна вода? - запитала Марiя.

     - Колодязна, - вiдповiла та.

     Марiя зняла з себе новий шарф, розiрвала його, змочила в колодязнiй водi i доклала до обпалених руки i щоки Зiни. Через ще один шматок шарфа вона почала робити вентиляцiю легенiв Зiни, намагаючись не ковтати чадний газ.

     У Ростика на лобi був кров'яний патьок.

     - Ростику, ти поранений! - заплакала Катя.

     - Катрусю, все в порядку, це порiз, - заспокоював її Ростик, спостерiгаючи, що робить Марiя. - Iди, допоможи Марiї, мочи шарф у водi i охолоджуй опiки Зiни.

     Пожежники швидко загасили магазин, постраждав тiльки вiддiл гастрономiї. Вони пiшли в будiвлю розiбратися в причинi загоряння.

     Коли пiд'їхала швидка допомога, Зiна вже самостiйно дихала.

     - Молодець, не розгубилася, - похвалила Марiю лiтня жiнка-лiкар. - Хто їде з постраждалою? - запитала вона.

     - Я поїду, - сказала Клавдiя, мати Зiни, i сiла в машину.

*

     Коли Iван i Федiр поверталися з Лебединого, вони помiтили на березi друзiв.

     - Це Марiя? - запитав Iван.

     - Давай пiд'їдемо, - сказав Федя.

     Молодь сидiла невесела, вiд них пахло багаттям, Марiя i Ростик були в сажi.

     - Що трапилося? - здивувався Iван.

     - Зiнька в магазинi мало не згорiла, - вiдповiла Марiя.

     - Врятували? - запитав Федя.

     - Завдяки Ростику, - сказала Катя, пораючись бiля порiзу Ростислава.

     - Це Марiя її вiдкачала, чадного газу вона наковталася, - заперечив Ростик.

     - Не можна вас залишати самих, куди-небудь обов'язково вплутаєтеся, - жалкував Iван.

     Було ясно, вiн переживав за Марiю.

     - Забрали картини? - запитала Марiя.

     - Так, - вiдповiв Федя.

     - Вiдвозiть картини i приїжджайте, будемо вечеряти, - запросила Марiя.

*

     - Ймовiрно, малювати сьогоднi не вийде, настрiй не той - продовжувала Марiя, коли Iван i Федiр поїхали. - Що ж, вiдпочинемо.

     - Завтра буде день, попишемо ще, - сказав Ростик.

     Катруся пiшла до води намочити рушник, щоб витерти руку Ростика.

     - А Катруся дуже любить тебе, - сказала Марiя, - дбає.

     - Я знаю.

     - Одружилися б.

     - Одружимося, дай час, Марiє. Шкода ...

     - Не треба, Ростику. Ти мiй найкращий i найдорожчий друг.

     - Я знаю.

     

     - Господинi, а ви мило взяли? - запитав Ростик, встаючи, коли повернулася Катя.

     Марiя простягнула йому шматок запашного мила.

     - Катю, не возись ти зi мною, як з пораненим пожежним, пiду сам помиюся.

     - Тiльки не мочи лоба! Небезпечно! Вiдкрита рана! - кричала вона слiдом. - Треба припекти йодом!

     - Ти просто мати-Тереза, - посмiхалася Марiя.

     - Вiн же герой! Вiн мiг згорiти! - лякала сама себе Катя. - Щоб я без нього робила?

     - Катрусю ти моя, люба, - Марiя обняла подругу. - Гарного ти собi хлопця вибрала.

     - А ти коли вибереш?

     - I я вибрала.

     Катя подивилася на Марiю глибоко розкритими зеленими очима з-пiд рудих вiй.

     - Ростика? - запитала вона тремтячим голосом.

     - Iвана, - вiдповiла Марiя.

     Лiто пройшло непомiтно. Практично роботи з реставрацiї розписiв храму були завершенi i лiси розiбранi. Храм був величним i просторим. Друзi впоралися навiть ранiше термiну завдяки допомозi Федора i Анатолiя. Правда, Федору вони теж допомагали в будиночку художника Пескарєва.

     Мiсцевий фермер Микола Сергiйович видiлив бригаду штукатурiв. Вони заново обштукатурили будинок. Покрiвля, як виявилося, була мiцна. На майбутнiй рiк Микола Сергiйович обiцяв перекрити її бордовим шифером, щоб будиночок художника було видно здалеку. Пару раз у вихiднi друзi допомогли Федору фарбувати стiни всерединi водоемульсiйними фарбами. Надiя дуже активно допомагала Федору, пофарбувала бiлою фарбою усi вiкна, випрала штори. Залишалося реставрувати меблi i дверi, полагодити i пофарбувати ганок. Федiр останнiм часом сам займався цими роботами. Надя приводила в порядок документи дядька.

*

     Коли Федiр прийшов в храм на свято Медового Спасу, щоб освятити мед, вiн був вражений красою оздоблення храму. Половина розiбраних лiсiв була винесена з храму.

     Вiдреставрованi розписи, здавалося, зсередини свiтилися незвичайним свiтлом.

     - Друзi, ви молодцi, на мiсяць ранiше запланованого термiну виконали роботи. Бригада 'ух', - сказав Федiр.

     - Федю, тут i твоя праця, без тебе б цi роботи вдвiчi повiльнiше просувалися б, - похвалила Марiя.

     - Я уявляю, як тут буде, коли всi лiси приберуть, - сказав мрiйливо Федiр.

     - Душа спiває, коли дивишся на результат, - сказав Ростислав.

     - Недарма кажуть 'творiння рук людських', - розмiрковував Федiр.

     - Без Божого благословення нiчого б ви не вийшло, - сказала Марiя.

     - Так, Бог вибрав тебе i Iвана, - зауважив Федiр.

     - I ще Анатолiя, - додала Марiя, - праця його на перший погляд непомiтна, але iстотна.

     - Толiк молодець, вiн, напевно, i живе в храмi, - посмiхнулася Катруся, - вiн як дзига крутиться, то в Голỳбiно, то в Рощино.

     - Друзi, гайда на пленер, - запропонував Ростислав.

     - Можна, адже сьогоднi свято, - сказала Марiя.

     - Тiльки так, беремо мед, хлiб i молоко. I на наше мiсце, - пiдсумував Федiр, - не заперечуєте, якщо я Надю запрошу? - запитав вiн.

     - Ну, звичайно, не заперечуємо, вона менi вiдразу сподобалася, - сказала Катя.

     - Головне, щоб Катюшцi сподобалася, - засмiявся Ростик i друзi його пiдтримали.

*

     - Краса невимовна, - сказала Єлизавета Василiвна пiсля вiдвiдин храму, виставляючи з кошика на стiл освяченi баночки з медом.

     - Бабусю, ми на пленер, - сказала Марiя.

     - Що ж вам дати? - заметушилася Єлизавета Василiвна.

     - Нiчого, я вiзьму молока, купи у Глаши ще, добре? - запитала Марiя.

     - Гаразд, гаразд, меду вiзьми! - запропонувала бабуся.

     Марiя поставила в кошик молоко, баночку меду i поклала булку-плетiнку.

     - Бувай, бабусь, до вечора, - попрощалася вона. - Катюш, пiдемо.

     У день Успiння Богородицi, 28 серпня, приїхав сам правлячий архiєрей єпархiї Епiфанiй, бабусi раз у раз пiдходили взяти благословення архiєрея i отця Михайла.- Великi дiла Твої, Господи, - сказав архiєрей. - Ще рiк тому не думали, не гадали, що храм Святителя Миколая, архiєпископа Мир Лiкiйських воскресне.- Видно, з благословення самого Миколи Чудотворця оновлений храм i вiдбуваються служби, - пiдтримав отець Михайло.- Молодцi, твої хлопцi i дiвчата, знайом мене з ними, - сказав архiєрей, пiдходячи до молодих людей, - з Iваном ми вже знайомi.- Благословiть, Владико, - просила молодь, складаючи руки для благословення.- Бог благословить! - сказав архiєрей i осяяв їх хресним знаменням.Отець Михайло представляв їх в цей час по iменi.- Молодцi, молодцi, потрудилися во славу Божу, - говорив архiєрей.- Дякую, Владико, - сказала Марiя.- А ось Iвану я даю благословення на навчання в семiнарiї. Сподiваюся, вiдмови не буде? - запитав вiн.- Нi, Владико, дякую вам, - вiдповiв Iван.Видно було, що для нього ця новина стала несподiванкою.- У тебе диплом свiтської освiти є? - запитав архiєрей.- Є, Владико, диплом iнженера-механiка, - вiдповiв Iван.- Пiдеш на третiй курс, гомiлетикою, знаю, ти з батьком Михайлом займався.- У Iвана чудовi задатки для проповiдництва, - похвалив отець Михайло, - все лiто, та й навеснi вiн проповiдував на буденних службах.- Готуйся, Iване, у тебе залишилося часу тiльки, щоб зiбрати сумку, 31 серпня слiд прибути до семiнарiї.- Дякую, Владико, - сказав Iван, - благословiть на навчання.- Бог благословить! - сказав архiєрей i осiнив його хресним знаменням.- Важко нам буде без Iвана, - сказав отець Михайло, - будемо чекати, Iване, твого повернення в Рощино.- Нiчого, важко, у тебе он який помiчник Анатолiй є, будь-кому б такого, - сказав з посмiшкою архiєрей Епiфанiй.Службу в день Успiння Пресвятої Богородицi здiйснював сам архiєрей. I проповiдь його була дуже проникливою, повчальною i доступною.

     Марiя була збентежена. Значить, Iван їде в семiнарiю? З одного боку, це було непогано, оскiльки вiн буде в її мiстi, зовсiм поруч, але з iншого боку, вона розумiла, що попереду у них розлука.

     В останнi днi перед вiд'їздом Марiя намагалася максимально допомогти бабусi викопати картоплю, зiбрати урожай, перекопати грядки, якi звiльнилися. Катруся i Ростик їй, звичайно, допомагали в усьому.

     Перед вiд'їздом Марiя вирiшила провiдати ще раз Зiну. Та, як i ранiше, сидiла в iнвалiдному крiслi. Балка зi стелi пошкодила їй два хребця. Лiва рука її, як i щока були спотворенi слiдами пожежi. Погляд Зiни був згаслий. За нею доглядала її мати. Їй було шкода дочку, яка стала iнвалiдом, але Клавдiя радiла, що Зiна вже не п'є, стала розсудливою. Дуже вона переживала за доньку. 'Господи, спаси i збережи, Богородице, допоможи, не дай тузi опанувати моєю дочкою', - молилася вона в храмi i ставила свiчки за здоров'я.

     - Життя моє закiнчилося, Марiє, - сказала Зiна, коли Марiя прийшла попрощатися.

     - Не говори так, Зiнулю, все ще буде добре, вiр менi, - переконувала Марiя.

     - Нiчого не буде добре, - вiдповiдала Зiна, потупивши погляд у стiну.

     - Зiнулю, тобi треба займатися спиною, може, масаж робити, поїхали в мiсто, проконсультуємося, - пропонувала Марiя.

     - Туди треба багато грошей, - байдуже вiдповiдала Зiна.

     - А ми зберемо, всiм селом зберемо, якщо ти не питимеш, - запевняла Марiя, - у приходi зберемо, я попрошу отця Михайла, вiн допоможе.

     - Не треба, - вiдповiдала Зiна.

     - Зiнулю, тобi треба чимось зайнятися, наприклад, вишивати. Або знаєш, що! Ти ж добре спiвала, тiтко Клаво, треба Зiну в церковний хор записати, нехай спiває.

     - I правда, донечко, давай, буду тебе возити, будеш спiвати, - зрадiла мати Зiни, - ну хоч спробуй, - попросила Клавдiя, побачивши байдужий погляд дочки.

     - Зiнулю, прошу тебе, не впадай у вiдчай. Я обов'язково приїду з доктором, ми ще на твоєму весiллi танцювати будемо, ось побачиш, - сила вiри Марiї була така велика, що Зiна зупинила свiй погляд на обличчi Марiї i в її очах загорiлася iскорка надiї.

     Зiна слабо посмiхнулася.

     - А давайте чай пити, - запропонувала Клавдiя.

     - Спасибi, тiтко Клаво, менi пора йти, картоплю копаємо у бабусi, - сказала Марiя.

     - Дякую тобi, Марiє, що не кидаєш подругу в бiдi, - сказала Клавдiя.

     - Зiно, поки спiвай в хорi, чекай, я приїду, - кричала з сiней Марiя. - Обов'язково!

*

     Iван теж завершував справи, збирав речi.

     - Слухай, Федоре, не можеш тут пожити, за будинком доглянути? - запитав вiн.

     - Дякую, Iване, що дозволяєш пожити, менi ж в Лебединому треба роботи закiнчувати, будинок-музей вiдкривати. Треба з опаленням розiбратися, навiть не знаю, чи вийде в цьому роцi вiдкритися, - мiркував Федiр, - можливо, тiльки навеснi зможемо.

     Федiр раптово якось подорослiшав з новою посадою. У селi тепер його звали не iнакше, як Федiр Дмитрович. Федiр ходив у великих чорних окулярах, з ноутбуком, в якому вiн зберiгав всю накопичену за роки навчання iнформацiю, а також все, що стосувалося iсторiї життя Аркадiя Iвановича Пескарєва. Зрозумiло, що тiльки завдяки вiдмiннiй зорової пам'ятi Федiр вiдкрив цього художника, картини якого вiн ранiше бачив серед невiдомих авторiв.

     Федiр теж з хвилюванням чекав 31 серпня, адже Надiя їхала на навчання. Вiн дуже прив'язався до неї, до її золотистого розпушеного волосся, до свiтло-карих очей, усмiшки. Федi навiть стало здаватися, що вiн може взяти пензлi i написати її прекрасне обличчя. 'Невже я закохався?' - думав Федiр.

*

     Iван в задумi збирав сумку. Вiн не очiкував такого крутого повороту долi. Звичайно, i Микола Сергiйович був в шоцi, всю надiю вiн покладав тiльки на Iвана.

     - Миколо Сергiйовичу, я знайду вам в мiстi пару хороших хлопцiв i пришлю сюди, в Рощино, не турбуйтеся. Я обiцяю. Це залiзно, - обiцяв Iван.

     - Iване, рiвних тобi немає! Розумiю, тебе закликав сам Господь, на добру справу йдеш, але без тебе буде важко, - журився Микола Сергiйович.

     Iван написав батькам лист про поворот у своїй долi i з трепетом очiкував, яку вiдповiдь дадуть батько i мати, чи отримає їх благословення.

     У мiсто поверталися всiєю компанiєю. Було незвично, що з ними не було Федора, але замiсть нього їхали Iван i Надiя. Особливо не шумiли, їхали, дивлячись у вiкна, зрiдка перемовляючись. Кожен думав про своє. Марiя про те, який значний поворот стався в її життi, як вона полюбила їх храм, про те, яким щасливим було це лiто, про Iвана. Вона дивилася у вiкно i намагалася запам'ятати кожне деревце, кожну квiтку в цьому прекрасному, унiкальному мiсцi у великого водосховища, через яке протiкала одна з приток Сiверського Дiнця.

     Iван думав про нове невiдоме життя, про духовну семiнарiю, про свiй храм, до якого вiн прив'язався всiєю душею, про Марiю, чи буде вона чекати завершення його навчання або вийде замiж за Ростислава.

     Катя теж думала про Ростика, про щасливе лiто, проведене разом з ним. Їй бiльше нiчого не треба було, тiльки бути поруч з коханим.

     А Ростик сидiв сам на сидiннi, дивився у вiкно i намагався взагалi нi про що не думати, а тiльки ловити змiни кольору пiд впливом сонячного свiтла i атмосфери, ловити вiдтiнки, пiвтони. Вiн вдивлявся в стовбури дерев, в рiзьбленi рами на вiкнах, любовно вирiзанi неквапливою рукою майстра, в палiсадники бiля вiконець, що створюють особливий настрiй. Вiн бачив у дворi дровник. I якщо хтось би написав його просто коричневою фарбою, зображуючи старi колоди, то Ростик безсумнiвно - блакитною, рожевою i жовтою. Вiн зобразив би гру вiдтiнкiв на такiй простiй будовi. Цi прийоми вiн бачив i у художника Пескарєва. 'Хоч пiсля смертi вiн отримає славу завдяки старанням Федi i знайдеться, нарештi, гiдне мiсце його картинам', - думав Ростислав.

     Надiя, сидячи поруч з Iваном, думала про Федора, про його синi очi, що ховаються за роговою оправою окулярiв, про його кудлатий вихор, единий, щозалишився вiд короткої стрижки темного попелястого волосся. Про його свiтлу усмiшку i величезну вiдданiсть своїм друзям i справi, якiй вiн служить. Всi роботи, написанi влiтку на пленерi, друзi залишили Федору для його будинку-музею, на пiдтвердження того, що всi мальовничi краєвиди, якi писав її дядько, художник Аркадiй Пескарєв, саме з цiєї мiсцевостi.

     Приїхавши в мiсто, всi розпрощалися i поїхали далi, хто куди.

*

     Надiя Олександрiвна та Андрiй Костянтинович дуже зрадiли приїзду дочки. Марiя привезла частування вiд бабусi, вiдзвiтувала про проведену роботу на городi.

     - Давай обiдати, ми з батьком не їли, тебе чекали, - сказала Надiя Олександрiвна.

     - Давай, мати, по п'ятдесят грам за приїзд Марiї, - запропонував Андрiй Костянтинович.

     - Можна i по п'ятдесят, - вiдповiла Надiя чоловiковi. - Батько таке смачне шипшинове вино зробив з сухої торiшньої шипшини! Суцiльнi вiтамiни, зараз спробуєш, - сказала вона дочцi.

     Вдома було свiтло i затишно. Марiя скучила за батьками, але був також сум за мiсцями, залишеними позаду. За обiдом Марiя розповiдала про всi новини за лiто, особливо, про храм, його незвичайну красу.

     - Ось побачите фотографiї Федора, вiн скинув на флешки всiм, залюбуєтеся, - обiцяла Марiя.

*

     Першого вересня Марiя вирушила до пiдрядникiв, чому вони несказанно зрадiли i з задоволенням уклали з усiма художниками договори на продовження робiт. Особливо був радий поверненню друзiв Гiоргi. Вiн шумiв, жартував, як завжди, i тiльки шкодував про те, що його кращий друг Федiр залишився в Рощино.

     - Цей молодий директор зовсiм забув про друга, - скаржився Гiоргi, - так i весiлля кращого друга пропустить кар'єрист! - жартував вiн.

     - А що, скоро весiлля? - запитали друзi.

     - Як тiльки дiдусь бабуа Iване призначить, так i буде весiлля, - бравiрував вiн, - спочатку треба на весiлля вино зробити i баранчика виростити, що це за весiлля без баранчика! Ще Манана повинна закiнчити курс танцiв.

     - Як? Який курс? - здивувалися Катя i Марiя.

     - Курс грузинських танцiв, звичайно. На весiллi треба танцювати молодим народнi грузинськi танцi. I якщо молодята не вмiють, то треба пройти пiдготовчi курси, - роз'яснював Гiоргi.

     - А ти вмiєш? - запитала Катя. - Або теж на курси пiдеш?

     - Чому не вмiю, дивись, - гарячкував Гiоргi.

     Вiн склав аркуш паперу, нiби це нiж, взяв його в рота, прикусив i став танцювати, примовляючи:

     - Асса!

     Друзi смiялися, а Катя веселiше всiх. Танцював Гiоргi здорово. Йому не вистачало спецiальних весiльних шкiряних чобiт.

     Iван жив в семiнарiї, де дiяв чiтко розписаний порядок дня: пiдйом, ранкова молитва, снiданок, лекцiї. Пiсля трьох - розспiвування хору, самопiдготовка, заняття в бiблiотецi i особистий час або виконання послухiв - чергування на вахтi, прибирання територiї. О десятiй вечора - вечiрня молитва i вiдхiд до сну.

     У семiнарiї Iвану видали пiдрясник, в якому вiн ходив на заняття. Його поселили в чотиримiснiй кiмнатi. Вiн зайняв мiсце одного семiнариста, який одружився i тепер жив удома у дружини.

     Iвану дуже сподобалося життя в семiнарiї, хоча вiн уже був дорослим хлопцем, але йому здавалося, що вiн занурився в студентськi роки. Правда, ранiше вони були, можна сказати, безтурботними, а тепер все було набагато серйознiше. Весь вiльний час Iван присвячував тому, щоб пройти курс лекцiй, якi друзi-семiнаристи пройшли на перших двох курсах семiнарiї. А вони, навпаки, дивувалися, як Iвану легко дається гомiлетика - мистецтво проповiдi.

     Семiнаристи в кiмнатi були дуже хорошi, Тихон Ангелiв, син священика, готував себе в чернецтво, Максим Щедрiн i Фiлiп Божний готувалися в священики. До прийняття сану Максим i Фiлiп збиралися одружитися. Багатьох одружених семiнаристiв курсу вже висвятили на священикiв.

     Незабаром пiсля того, як Iван став жити в семiнарiї, йому прийшов лист вiд батькiв. 'Хотiли ми, синку, щоб ти приїхав до нас, до рiдної домiвки, став надiєю i опорою в старостi. А вийшло так, що прикипiв ти серцем до Рощино, до храму Миколи Чудотворця. Що ж, видно в тому промисел Божий. Благословляємо тебе бути священиком, тiльки просимо - обов'язково одружуйся на хорошiй дiвчинi, щоб були у нас онуки. Бог тобi в допомогу. Твої батьки', - читав Iван. 'Я обов'язково заберу вас, - думав Iван, - я нiколи вас не кину. А одружитися - дiвчина у мене є дуже хороша, Марiєю звуть', - вiдповiдав вiн подумки на лист.

     Iнодi, пiсля обов'язкових богослужiнь для семiнаристiв в суботу ввечерi, в недiлю вранцi i в свята, Iвану вдавалося побачитися з Марiєю. Вона приходила в храм, була на службах, а пiсля служби пiдходила до Iвана привiтатися. Iван дуже цiнував цi короткi моменти.

     Зрiдка у нього видавався вихiдний день, вiн дзвонив Марiї, вони зустрiчалися в парку i гуляли, незважаючи на погоду. Коли було холодно або дощило, Марiя запрошувала прийти познайомитися з батьками, випити чаю i зiгрiтися, але Iван знаходив привiд вiдмовитися вiд запрошення. Вiн вважав, що такий момент ще не настав.

     - Всi друзi запросто до мене приходять, чого ти не можеш? - дивувалася Марiя.

     - Потiм, Марiє, потiм, - умовляв Iван i грiв своїм диханням змерзлi руки Марiї.

     - Чудний ти, - говорила Марiя.

     - Я старомодний, - вiдповiдав Iван i простодушно усмiхався.

*

     У сiчнi була знаменна подiя - Ростислав i Катя оголосили про своє весiлля. Катруся свiтилася вiд щастя. Вона не звертала уваги на зиму, на морози, вона просто була шалено закохана в свого Ростика. На весiлля в Тетянин день приїхав Федя, прийшла Надiя, Гiоргi запросив Манану:

     - Манана, будеш сьогоднi складати iспит з грузинських танцiв, - сказав Гiоргi, - дiдусь бабуа Iване сказав перевiрити, чи пiдготувалася ти до весiлля, i доповiсти йому, щоб вiн попередив сусiдiв готувати подарунки на весiлля його онука.

     - Спочатку ти менi здаси свiй iспит, як ти навчився готувати плов, - жартувала Манана.

     - Навiщо вчитися готувати плов, це в кровi кожного грузина - зарiзати баранчика i зробити плов, головне - мати сванську сiль для особливого аромату.

     - Гiоргi готує плов! - сказала Катруся. - Ловлю на словi.

     - Дiвчинко, палчики оближеш, - говорив Гiоргi, пiднiмаючи долоню, збираючи всi пальцi воєдино i розкриваючи їх.

     Iван бути на весiллi не мiг, тiльки прийшов на розпис привiтати друзiв. Марiї було трохи самотньо i сумно. Але вона дивилася на щасливу подругу i радiсно посмiхалася.

     - Катрусю моя, люба, вiтаю, - говорила Марiя, обiймаючи Катю.

     - Бажаю i тобi щастя з Iваном, - шепотiла подруга на вухо Марiї.

     Пiсля завершення третього курсу семiнарiї Iван протягом першого лiтнього мiсяця нiс послух, чергував у храмi, заготовляв дрова на зиму, працював в трапезнiй. А в липнi Iван поїхав на канiкули. Фермер Микола Сергiйович був невимовно радий. З двох хлопцiв, яких направив Iван, в селi залишився один, Геннадiй, хлопець роботящий, тямущий. Але ще однi руки на жнива ох, як потрiбнi були Миколi Сергiйовичу.

     У липнi були жнива. Iван ремонтував комбайни, пропадав на жнивах i день, i вночi. Отець Михайло благословив Iвана на допомогу в збираннi зернових. А вони в цьому роцi вродили на славу, колос мiцний, повний зерен.

     - Зiбрати б i зберегти урожай, поки дощiв немає, - хвилювався Микола Сергiйович.

     Пiзно ввечерi Iван заявлявся додому, Федiр його пригощав вечерею i Iван падав на лiжко, миттєво засинаючи.

     У Федора справи з вiдкриттям будинку-музею затягнулися. Довелося серйозно попрацювати над опаленням, установкою нового котла. Уже здавалося, все було готово до повернення картин художника з мiського музею, але у Миколи Сергiйовича зараз була гаряча пора, не було вiльного транспорту, тому Федiр вирiшив приурочити вiдкриття музею до Яблучного Спасу.

     У Марiї взяти вiдпустку в липнi не вийшло, треба було завершувати роботи, тому вона, як, втiм, вся їхня компанiя, не їздила влiтку в Рощино. Але на вiдкриття будинку-музею вони неодмiнно планували потрапити.

*

     Пiсля закiнчення пори жнив Iван повернувся до семiнарiї. Микола Сергiйович написав лист подяки в семiнарiю про те, як їх студент працював на жнивах. Iван дiзнався про це i йому було дуже незручно.

     Якось у дворi семiнарiї вiн зустрiв свого духiвника, отця Олексiя.

     - Благословiть, отче, - сказав Iван.

     - Бог благословить, - вiдповiв отець Олексiй i осiнив Iвана хресним знаменням, - пiдемо, треба поговорити.

     Iван пiшов слiдом за iєреєм.

     - Кажуть, Iван, трудився ти все лiто, - почав отець Олексiй.

     - Отче, я не просив писати лист подяки, вибачте, що так вийшло, - Iвану було соромно, що його хвалили.

     - Чого ж ти соромишся працi праведної? Хiба є що ганебного в тому, що ти працював, не покладаючи рук, щоб народ наш був ситий, щоб зберегти найдорожче, дароване нам Богом - хлiб насущний? Ти це кинь, зайву скромнiсть, - повчав iєрей.

     Iван смиренно слухав, опустивши очi.

     - Зрозумiв?

     - Зрозумiв, отче, - вiдповiв вiн.

     - Рiшенням архiєрея тобi продовжено канiкули на серпень мiсяць, - сказав отець Олексiй.

     - Спасибi, отче, - подякував Iван.

     - Ти ось що, Iване, - продовжував отець Олексiй, - наречена у тебе є?

     - Нареченої немає, а хороша дiвчина є, - посмiхнувся Iван.

     - Благословляю тебе одружитися, раз є дiвчина на прикметi, а то уведе хто, - посмiхнувся отець Олексiй. - Треба тобi визначитися зi своїм життєвим шляхом - чи будеш ти одружуватися або приймеш чернецтво.

     - Отче, мене в Рощино очiкують, - сказав Iван.

     - Знаю я про твоє Рощино. Це не та дiвчина хороша, художниця, що храм реставрувала?

     - Та, - посмiхнувся Iван, - тiльки з нею ще друзi були, допомагали.

     - Ось i одружуйся на нiй. Пора тебе висвячувати, а ти ще не одружений, брате. Так що визначайся. Подумай i зваж усе добре.

     - Благословiть, отче, - сказав Iван.

     - Бог благословить.

     Iван йшов, як на крилах летiв. Ця думка йому поки не прийшла в голову, як реальна подiя. Ранiше вiн тiльки захоплювався Марiєю, обожнював її. А тут ще канiкули ... Вiн включив мобiльний телефон:

     - Марiє, здрастуй! Ти вiльна? Можемо зустрiтися?

     - Через пiвгодини бiля нашого храму, з боку парку, - вiдповiла Марiя.

     Марiя побачила Iвана здалеку. В руках у нього був букет квiтiв.

     - Здрастуй, Марiє, - сказав Iван, простягаючи букет.

     - Здрастуй, - вiдповiла вона, - спасибi. Прекраснi троянди, - Марiя вдихнула аромат свiжих квiтiв.

     Вона посмiхалася, навiть свiтилася вiд щастя. Iван не дарував їй ранiше квiтiв, а тут - троянди.

     - Марiє, менi нiколи залицятися, говорити красивi слова. Чи готова ти стати дружиною священика? - запитав Iван тремтячим голосом.

     Марiя дивилася на нього, усмiхалася й мовчала. Вiн заглянув в її очi.

     - Так, - нарештi, вiдповiла вона.

     - Марiє! - Iван пiдняв її, покружляв.

     - Студент семiнарiї, поставте мене на ноги! - смiялася вона.

     - Я готовий просити твоєї руки у батькiв, - сказав Iван. - У тебе паспорт з собою? - запитав вiн.

     - З собою, - вiдповiла Марiя, - я не встигла його викласти з сумки, на роботi просили принести.

     - Ми йдемо подавати заяву, - сказав Iван.

     - Так вiдразу? - здивувалася Марiя.

     - Не буду приховувати, Марiє, до висвячення менi треба одружитися. А люблю я тебе, отже, одружитися менi треба на тобi, - уклав Iван.

     - Ой, перший раз сказав, що любиш. Але ж ми з тобою жодного разу не поцiлувалися, - сказала Марiя.

     - Ти ж сама сказала, що семiнаристовi в пiдряснику не пристало, ось одружимося - поцiлую, - пообiцяв вiн.

     Марiя смiялася. Гуляючи, вони зайшли в загс i подали заяву.

     - Мамо, ми прийдемо в гостi з Iваном, - зателефонувала Марiя додому.

*

     - Ой, батько, Марiя дзвонила, з Iваном в гостi до нас прийде, - сказала Надiя.

     - З чого б це? Ще чого доброго, в матiнки її покличе, - припустив Андрiй.

     - Цього тiльки не вистачало, - захвилювалася дружина. - Вона ж художниця, яка вона матiнка?

     - Раз йдуть, давай на стiл накривати, - сказав чоловiк.

*

     - Добрий день, - сказав Iван, входячи в дiм Марiї, - це вам, - вiн подав Надiї Олександрiвнi коробку цукерок i торт.

     - Дякую, ласкаво прошу, - сказала мати.

     - Знайомтеся, це Iван, - представила Марiя.

     - Добрий день, Андрiй Костянтинович, - батько простягнув руку.

     - Надiя Олександрiвна, - представилася мама.

     - Я без церемонiй вiдразу до справи, прошу руки вашої дочки, - бовкнув Iван.

     Мама присiла на диван, батько почухав потилицю.

     - Сiдайте за стiл, - запросила мати.

     Всi сiли за стiл.

     - Розкажiть трохи про себе, - попросив батько.

     - З п'ятнадцяти рокiв жив в Рощино. Потiм навчався в полiтехнiчному, отримав диплом iнженера-механiка. Ремонтував усi механiзми в Рощино - вiд комбайнiв до праски. А далi ви знаєте, з Марiєю вiдновлювали храм.

     - Мамо, тато, - сказала Марiя, - ми з Iваном подали заяву.

     - Хочемо вашого благословення на наш шлюб, - пiдтримав Iван.

     - Про вас ми чули, але ж ви будете попом? - запитав батько.

     - Не попом, а батюшкою, iєреєм, - поправив Iван.

     - А Марiя що буде робити? - запитала мати.

     - Марiя буде писати картини, допомагати в храмi, школу живопису вести, - мiркував Iван, - дiтей ростити.

     - Та хiба таке майбутнє ми бачили для своєї дочки! - приснула мати. - Адже вона така художниця!

     - Мамо, у нас в Лебединому вiдкривається будинок-музей художника Аркадiя Iвановича Пескарєва, вiн все життя прожив в глушинi, як ти кажеш, а якi у нього картини! Федiр, мiж iншим, директор музею, - заперечила Марiя.

     - Гаразд, дочко, - заспокоїв батько. - Iване, ти любиш Марiю?

     - Люблю, - твердо сказав Iван.

     - А ти, Марiє, любиш Iвана? - запитав батько.

     - Люблю, - вiдповiла Марiя.

     - Мати, дiти прийшли просити благословення, давай, благословимо їх по-людськи. Живiть щасливо, - сказав Андрiй Костянтинович.

     - Щастя та любовi, - приєдналася Надiя Олександрiвна, витираючи сльози.

     - Мамо, а iкону? - пiдказала Марiя.

     Надiя Олександрiвна взяла iкону Богородицi i пiднесла до дiтей. Iван i Марiя, не змовляючись, стали на колiна i поцiлували iкону.

     - Хай береже вас Матiр Божа, - тихо сказала Надiя Олександрiвна.

     - Дивись, Iване, бережи її, наша дочка - найдорожче, що у нас є, - сказав батько.

     Всi сiли за стiл.

     - А коли весiлля? - запитав повеселiлий батько.

     - Ми розпишемось, а повiнчаємося у вереснi, в Рощино, там i весiлля вiдзначимо, - вiдповiла Марiя.

     - Ви дорослi, самi знаєте, що робити, не по сiмнадцять рокiв. Робiть, як знаєте, а нам з батьком скажете, чим допомогти, - сказала Надiя Олександрiвна.

     - Iване, а батьки твої де? Вони на весiлля приїдуть? - запитав Андрiй Костянтинович.

     - Мої батьки з низин Дону, не змогли тут жити, сумували, повернулися до рiдної домiвки. На весiлля, думаю, приїдуть, хотiлося б, - сказав Iван.

     - Так вони з донських козакiв чи що? - поцiкавився батько.

     - Так, - вiдповiв Iван.

     - А як батьки поставилися до твого навчання в семiнарiї? - продовжував батько.

     - Їм важко було, що я не повернуся до Дону, але вони благословили мене.

     - Так ти в Рощино повернешся? - запитав батько. - Або тебе ще кудись надiшлють?

     - Нi, якщо семiнариста очiкують в храмi, то його, як правило, туди i направляють. Хiба що десь в єпархiї доведеться новий храм вiдновлювати, - вiдповiв Iван, посмiхаючись.

     - Краще в Рощино, мiсця там заповiднi. Так що Федiр i правда директор? - запитала Надiя Олександрiвна.

     - Правда, - вiдповiв Iван.

     - А де ж вiн живе? - запитала мама.

     - У моєму домi, - вiдповiв Iван.

     - Так у тебе i дiм в Рощино? - запитав Андрiй Костянтинович.

     - Так, батьки купили, а потiм поїхали на Дон своїх батькiв оглядати.

     - Справа свята, батькiв не можна кидати в старостi, - сказав Андрiй Костянтинович, - треба i нам мати провiдати.

     Марiя розповiла своїм друзям, що вони з Iваном подали заяву в загс. Всi радiли за Марiю та Iвана, навiть Ростик.

     - Вiтаю, Марiє, - Катруся обняла свою подругу.

     - Друзi мої, мушу вам сказати, що у нас з Мананою теж весiлля на початку вересня. Ви усi запрошенi.

     - Вiтаємо! Вiтаємо!

     - А де весiлля? - поцiкавилася Катруся.

     - Весiлля у дiдуся Iване в аулi, буде все селище гуляти! - вiдповiдав Гiоргi.

     - А Манана здала iспит з танцiв? - запитав Ростик.

     - Чи не даються їй танцi, - сказав Гiоргi, - вона ж музикант, а не балерина. Я так можу постарiти, поки вона навчиться. Бабуа сказав, привозь свою Манану, буду сам за неї танцювати, веселити народ.

     - Гiоргi, а дiдусь вас з Мананою назад випустить, не залишить в аулi? - запитала Марiя.

     - Дiдусь мудрий, вiн у мене все розумiє, змирився, каже, будете наш аул в мiстi представляти, якi тут живуть таланти серед гiр, художники, поети i музиканти!

     - А поет хто? - запитала Катя.

     - Дiдусь поет, у нього душа поета, слухай: 'У гiр високих, в далекiм аулi, живуть, насолоджуються пiснями вiтру, народи гiр, гордi люди, якi спiвають з вiтром гiрськi дiти'. Красиво? - запитав Гiоргi.

     - Це твiй дiдусь склав? - здивувалася Катруся. - Дуже красиво. А можна я запишу, менi сподобалося.

     - Я тобi потiм запишу, я ще попрошу дiдуся Iване для тебе написати, для маленький дiвчинка Катя, - обiцяв Гiоргi.

     - Слухай, у маленький дiвчинка Катя, скоро буде свiй дiвчинка, - сказав з грузинським акцентом Ростик.

     - Вай, вай, вай, вiтаю, дорогий, - зрадiв Гiоргi.

     - Катрусю, вiтаю, як здорово! - Марiя обiймала подругу.

     Катруся сидiла, як iменинниця. Вона з любов'ю дивилася на свого Ростика i посмiхалася.

     - Гiоргi, навряд чи ми зможемо поїхати на ваше весiлля в аул. Але обiцяю, тут ми вiдсвяткуємо подвiйне весiлля, ваше з Мананою i наше з Iваном, - сказала Марiя.

     - Як там кажуть, вирiшено. Ви все запрошенi! I Катя з дiвчинкою! - не сумував i не ображався Гiоргi.

     - Дiдусю Iване привiт! - передавали друзi.

*

     Марiя та Iван розписалися в суботу третього вересня. Вони просто зайшли в загс i розписалися. Свiдками були Ростик i Катруся. Пiсля розпису вони разом гуляли по мiсту, плавали на човнах по озеру, а потiм пiшли посидiти з батьками Марiї.

*

     - Марiя, ти чому не взяла прiзвище Iвана? - запитала тихенько Катя. - Адже Марiя Лугавськова теж звучить!

     - Ми домовилися, оскiльки мене знають, як художницю Iванчай, то я залишу своє прiзвище, Iван не заперечував, але сказав, що дiти будуть пiд його прiзвищем, - дiвчата засмiялися, - як там Чуднова-малятко?

     - Добре, - сказала Катя, погладивши круглий животик, - Марiє, я така щаслива, що боюся себе наврочити!

*

     Увечерi Iван пiшов в свою семiнарiю, оскiльки вони з Марiєю домовилися, що тiльки пiсля вiнчання будуть жити разом у її батькiв. Та й Iвану негоже було жити невiнчаним. Перед вiдходом Iван вперше по-справжньому поцiлував Марiю, не рахуючи символiчного поцiлунку в загсi. Залишившись одна, Марiя довго згадувала його очi i цей поцiлунок, такий нiжний i солодкий.

     Весiлля Манани i Гiоргi вiдбулося на наступний день пiсля розпису Iвана i Марiї i, хоча вони в аулi гуляли кiлька днiв, але Гiоргi i Манана обiцяли обов'язково приїхати до вiнчання Марiї та Iвана.

     А вiнчання було призначено на недiлю, вiсiмнадцятого вересня. Марiя взяла тиждень вiдпустки i поїхала в Рощино. У суботу приїхали Ростик з Катею, Гiоргi з Мананою, Федiна Надiйка.

     Марiя ввечерi вже примiряла весiльну сукню. Наречена була просто красунею.

     В домi Єлизавети Василiвни був дiвич-вечiр. Дiвчата за звичкою жили у бабусi, а хлопцi - у Iвана. Єлизавета Василiвна не могла натiшитися на свою внучку. Дочекалася, її дорога Марiя - наречена. Напередоднi Марiя та Iван сповiдалися, причастилися в церквi i тепер готувалися до обряду вiнчання. Марiя показувала за наполяганням подруг плаття, фату, туфлi.

     - Чудо! - похвалила Катя.

     - Ходiмо, я вас нагодую, красунi мої, - запрошувала за стiл Єлизавета Василiвна. - Ой, забула в погребi взяти огiрочки, тут вони декому не завадять, - смiялася бабуся.

     - Бабцю, я принесу, - кинулась Марiя.

     - Куди ти, в платтi, - сказала Катя, - я сама принесу, - i пiшла на вулицю.

     Йшли хвилини, Катя не поверталася, Марiя стала нервувати, вона накинула шарф поверх сукнi i вийшла глянути, де там Катя, чи не стало їй погано. На вулицi сiрiло. Марiя зайшла в дровник i побачила притиснуту до стiни блiду вагiтну Катю i наступаючого на неї Гарiка. Марiя, не роздумуючи, взяла в руку головешку дров, пiдiйшла тихенько ззаду i вдарила Гарiка по головi. Вiн впав непритомний.

     - Вбила, - казала Марiя i без сил сповзла по стiнi, - вiнчання не буде, - сказала вона тремтячими губами.

     До Марiї пiдбiгла Катя, обняла свою рятiвницю.

     - Бабусю клич, - сказала Марiя неслухняним язиком.

     Катя вибiгла з дровнику, пiднялася в дiм i вiдкрила, блiда, дверi.

     - Що з Марiєю? - запитала бабуся i вискочила на вулицю.

     Увiйшовши в дровник, бабуся побачила закривавлене полiно, лежачого Гарiка i сказала тремтячим голосом дiвчатам, якi прийшли слiдом:

     - Iвану скажiть.

     Манана побiгла за чоловiками, а Єлизавета Василiвна завела Марiю в хату, допомогла зняти вiнчальну сукню, на якiй були слiди кровi, i посадила Марiю на диван, наливши їй мiцного чаю. Незабаром в дiм увiйшов Iван.

     - Iване! - крикнула Марiя i зi сльозами кинулася йому на шию, мiцно обнявши руками.

     - Марiє, я з тобою, я тебе нiкуди бiльше не вiдпущу, чуєш, - говорив Iван, гладячи Марiю по шовковому волоссю.

     У вiтальню увiйшов Федiр.

     - Ось живучий, гад! - сказав вiн. - Його там пов'язали Гiоргi i Ростик, викликали мiлiцiю i швидку.

     - Так вiн живий? - запитав Iван.

     - Звичайно, живий, як такий маленький дiвчинка може вбити великий негiдник! - Федя намагався говорити з грузинським акцентом, щоб якось розвеселити друзiв.

     Марiя перестала ридати, слухала Федора i не розумiла. Потiм вони разом з Iваном вийшли з дому. До Марiї пiдiйшов Ростик, вiн обiйняв Марiю, сказавши їй:

     - Дякую за Катю i за дитину, ти врятувала їх вiд насильника.

     Потiм Ростик обiйняв Iвана.

     - Бережи її, - тiльки i змiг сказати вiн, ком пiдкотив до горла.

     Всi вийшли на вулицю.

     - А навiщо вiн полiз в чужий дровник? - дивувалася Катя.

     - Дiзнався, що вiнчання, напевно, горiлку шукав, - припустив Федя. - Так, шкода, що вiн не знав, що Гiоргi i ми разом з ним п'ємо тiльки грузинське вино.

     Через кiлька хвилин прийшов дiльничний, щоб опитати свiдкiв i описати те, що сталося. Лiкарi швидкої надали Гарiку першу допомогу. Дiльничний надiв на Гарiка наручники i повiз його зашивати рану в лiкарню.

     Дiвич-вечiр був зiпсований.

     Вранцi в Рощино приїхали Надiя Олександрiвна та Андрiй Костянтинович. Дiзнавшись про те, що сталося напередоднi, вони дуже засмутилися. А ще бiльше вiд того, що Марiя не могла вiнчатися, вона була так вражена, що її довелося вiдпоювати заспокiйливими чаями.

     Єдине, на що погодилася Марiя - це поговорити пiсля служби з отцем Михайлом. Коли в храмi всi розiйшлися, Iван пiдвiз Марiю на машинi, вони поставили свiчки в церквi, помолилися i, побачивши, що звiльнився отець Михайло, пiдiйшли до нього.

     - Благословiть, отче.

     - Бог благословить! - сказав отець Михайло i осiнив кожного хресним знаменням.

     - Ти чого, Марiє, захандрила? - запитав суворо отець Михайло.

     - Отче, лихоманить мене, - сказала Марiя.

     - Розумiю, потрясiння було, але ти подумай, ти ж кращу подругу врятувала i дитинку її. А чи не зайди ти, що було б з Катериною? Ти ось, що, Марiє, ти нудьгу кидай, заспокоюйся, а тридцятого вересня на Вiру, Надiю, Любов i їх матiр Софiю повiнчаю я вас. Дивись, який голуб бiля тебе, а голубка що? Затужила, злякалася, але нiчого, - отець Михайло погладив Марiю по головi, - вiдпочинеш i приходьте. Ти он, яка жвава була, коли храм вiдновлювали, хочу бачити колишню Марiю. Ти що бiсiв злякалася? Забралися вони в ваш дровник, ти їм прочухана дала i злякалася? Та ти вiзьми полiно, геть, нечиста, гони i слiдом кидай колоду. Зрозумiла?

     - Зрозумiла, - тихо сказала Марiя.

     - Посмiхаєшся, молодець, так i треба. Зв'яжiться зi мною, Iване, тридцятого, не забудьте.

     - Спаси вас Господи, отче Михайло, - сказав Iван.

     - Як справи в семiнарiї? - поцiкавився батюшка.

     - Все добре, просто чудово.

     - Висвячувати скоро будуть? - запитав батько Михайло.

     - На Покрову, отче.

     - Марiє, чула? А то сьогоднi вас повiнчаю, - запропонував отець Михайло.

     - Краще тридцятого, отче.

     - Добре, бувайте здоровi, буду чекати вас тридцятого.

*

     Марiя та Iван поїхали до друзiв, тому що Федiр сьогоднi вiдкривав дiм-музей. Вiн вже кiлька разiв переносив вiдкриття, але це був останнiй термiн. Вiн навiть придумав, що пiсля вiнчання молодята поїдуть на лебедине озеро фотографуватися, потiм на вiдкриття будинку-музею, де будуть, в тому числi, представленi полотна нареченої.

     

     Забравши Ростика i Катюшу, Марiя та Iван поїхали в Лебедине. Гiоргi i Манана вже були там, вони допомагали Федору i Надiї.

     Гостей на вiдкриттi було дуже багато. Прийшли з усiх ближнiх сiл. Фермер Микола Сергiйович навiть з цього приводу видiлив транспорт для перевезення людей.

     Приїхало мiське начальство з управлiння у справах культури i з музею мистецтв, представники влади. Всi були в захватi вiд роботи, виконаної Федором i Надiєю. Полотна висiли на стiнах, особистi речi художника, листування, фотографiї були представленi на спецiальних столах пiд склом. Була окрема кiмната з роботами iнших художникiв, що оспiвували красу тутешнiх мiсць. Серед робiт були картини Марiї, Ростислава, Катерини.

     - Друзi, ви просто молодцi, - захоплювався Гiоргi, - у мене теж є мрiя вiдкрити картинну галерею! Федя буде мене консультувати. Ти подивися, який потайливий, жив зi мною в кiмнатi i приховував такi таланти, ну, Федiр.

     Федiр був сьогоднi, як iменинник, вiн приймав вiд всiх привiтання. Надя з обожнюванням дивилася на нього. Який худенький, не надто високий на вигляд хлопець, а який невтомний, яка сила духу в ньому!

     Гiоргi, як завжди, вiдзначився. Вiн вирiшив, якщо не вдалося вiдсвяткувати вiнчання Марiї та Iвана i їх з Мананою весiлля, то нехай гуляють всi гостi Федора. Гiоргi придумав зробити фуршет. Вiн пригощав гостей молодим грузинським вином i гарним грузинським жартом. Надя всiх фотографувала.

     - Фотографуй, фотографуй, дiвчинко. Потiм в музей пiд скло покладеш, як люди радiли вiдкриттю будинку-музею, ах, якого талановитого художника Аркадiя Пескарєва! - говорив Гiоргi.

     Десь о четвертiй вечора автобус Миколи Сергiйовича повiз Iвана, Марiю, Ростика, Катюшу, Манану, Гiоргi, Надю i батькiв Марiї в мiсто. По дорозi дiлилися враженнями. Про неприємне нiхто вже не згадував.

     - Добре, твої батьки не змогли приїхати, - сказала Марiя Iвану, - а то б даремно їхали.

     - Не дарма, познайомилися б з тобою, - сказав Iван, нiжно гладячи руку Марiї.

     Iван проводив батькiв i Марiю до самого будинку, поцiлував її на прощання i перш, нiж вiдправитися в семiнарiю, сказав їй:

     - Тридцятого вересня, на Вiру, Надiю, Любов i їх матiр Софiю.

     - Домовилися, - шепнула Марiя i ще раз його поцiлувала.

     Тридцятого вересня було дуже тепло. Марiя та Iван вирiшили повiнчатися по-тихому, щоб якомога менше людей знали про їх торжество. Катя себе не дуже добре почувала i вони з Ростиком приїхати не могли. Гiоргi був на роботi, у Манани був концерт. Приїхала тiльки Надя. Вона на кожнi вихiднi намагалася приїжджати до Федора. Марiя дуже радiла їхнiм стосункам. Вона боялася, що Федiр так i не одружиться i буде ад'ютантом при її високостi. Але, слава Богу, йому зустрiлася така вiдмiнна дiвчина, скромна, нерозпещена. Тепер Марiя була спокiйна за Федора. Було видно, що Надя йому теж була дуже симпатична.

     Батьки Марiї знову приїхали на вiнчання i навiть батьки Iвана приїхали. Вони познайомилися з Марiєю i дуже одне одному сподобалися.

     Вiнчав Iвана i Марiю, звичайно ж, отець Михайло. Це було в п'ятницю, як i домовлялися, в день Вiри, Надiї, Любовi та їх матерi Софiї.

     Марiя була дивовижно красива наречена. Отець Михайло тричi благословив спочатку нареченого, потiм наречену, вимовляючи: "В Iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа" i дав їм запаленi свiчки. На кожне благословення спочатку Iван, потiм Марiя тричi осiняли себе хресним знаменням i прийняли вiд священика свiчки. Пiсля читання молитов отець Михайло взяв кiльця зi святого престолу i надiв спочатку кiльце жениховi, тричi осiняючи його хрестоподiбно, кажучи: "Заручається раб Божий Iван рабi Божої Марiї в iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа". Потiм вiн надiв перстень Марiї, також триразово осiняючи її, i виголосив слова: "Заручається раба Божа Марiя рабу Божому Iвану в iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа".

     Iван i Марiя були щасливi, вони слухали молитви, мiнялися обручками за вказiвкою батюшки.

     Пiсля обряду заручення почалося вiнчання. Храм поступово наповнювався вiруючими. Iвана i Марiю дуже поважали в селi i всi, хто дiзнавався про новину, поспiшали до храму. Щаслива бабуся Єлизавета Василiвна радiла за внучку Марiю та Iвана.

     У цей час отець Михайло запитував Iвана:

     - Маєш чи, Iоанн, бажання благе i невимушене, i мiцну думку, мати собi в дружину цю Марiю, яку перед тобою бачиш.

     - Iмам, чесний отче, - вiдповiдав наречений.

     Також питав отче Михайло i Марiю, а потiм запитував вiдповiдно до обряду:

     - Чи не обiцялася єси iншому чоловiковi?

     - Нi, не пов'язана, - вiдповiдала Марiя.

     Батюшка молився Iсусу Христу: "Благослови шлюб сей: i подай рабам Твоїм цим життя мирне, довголiття, любов один до одного в союзi миру, нев'янучий вiнець слави; сподоби дiтей їх побачити дiтей своїх, ложе їх неоскверненим збережи. I даруй їм вiд роси небесної i вiд достатку земного; наповни дiм їх пшеницею, вином i оливою, i всякою милiстю, щоб вони могли й iншим при потребi подавати, даруй i тим, якi тепер з нами, все, що потрiбне для спасiння".

     

     Прочитавши три молитви, отець Михайло, взявши вiнець, ознаменував їм хрестоподiбно нареченого i дав йому поцiлувати образ Спасителя, вимовляючи:

     - Вiнчається раб Божий Iван рабi Божої Марiї в iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа.

     Потiм також осiняючи Марiю вiнцем з образом Богородицi, отець Михайло говорив:

     - Вiнчається раба Божа Марiя рабу Божу Iоанну в iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа.

     Настала сама урочиста хвилина вiнчання. Отець Михайло вимовив:

     - Господи, Боже наш, славою i честю вiнчай їх!

     При цих словах Марiї та Iвановi здалося, що хтось торкнув їх за плечi. Вони подивилися один на одного.

     Отець Михайло пiдняв очi i побачив образ голуба над Марiєю та Iваном. Голуб завис в повiтрi, помахав крилами i так само непомiтно розчинився, як i з'явився. Отець Михайло продовжив обряд.

     Пiсля завершення вiнчання при виходi молодих з храму Анатолiй дзвонив дзвiн з благовiсником свята. Всi вiтали Iвана i Марiю, дарували квiти. Молодята були дуже щасливi.

     - Сталося, - сказав Iван на вухо Марiї.

     - Разом назавжди, - прошепотiла вона у вiдповiдь.

     Святкова трапеза була скромною, без танцiв i шуму. Накрили стiл у дворi, посидiли по-сiмейному, без великого числа гостей. Серед запрошених були також отець Михайло з дияконом Сергiєм, фермер Микола Сергiйович з дружиною, Анатолiй, Зiнаїда з її матiр'ю Клавдiєю i звичайно Федiр з Надiєю. Всi гостi говорили добрi слова, наставляли молоду сiм'ю.

     Зiнаїда скромно мовчала. Вiд її колишнiх веселощiв i вiдчайдушностi не залишилося i слiду. Вона була серйозна i стримана. Пiсля консультацiй фахiвця, направленого їй Марiєю, вона вiдчувала себе краще, але, як i ранiше, не вставала з iнвалiдного крiсла.

     Коли проводжали гостей, отець Михайло сказав Iвану i Марiї:

     - Сам Господь благословив ваш шлюб, мир вам та любов. Святий Дух у виглядi голуба лiтав над вами.

     - Менi здалося, що хтось торкнув мене за плече, - сказав Iван.

     - I менi, - посмiхалася Марiя.

     - Зберiгайте один одного, жалiйте, бережiть, спаси вас Господи, - сказав батюшка, осiнив їх хресним знаменням i пiшов служити вечiрню разом з дияконом Сергiєм.

     Висвячували Iвана на Покрову. Марiя вiдпросилася на роботi i прийшла на лiтургiю, пiд час якої проходило висвячення Iвана. Вона з увагою прислухалася до слiв служби, а потiм почула: 'Аксiос'. Клiр та хор тричi проспiвали 'аксiос'.

     Нарештi, Iван прочитав заамвонну молитву, являючи цим народу свiй вступ на ступiнь священства. Марiя знала, що новопосвячений пiсля висвячення сiм днiв поспiль здiйснює лiтургiї, у вiдповiднiсть семи дарiв Святого Духа, вiд Якого вiн прийняв благодать священства. Вона радiла, що зможе прийти у вихiднi на двi лiтургiї, що здiйснюватимуться отцем Iоанном.

*

     У груднi, в день пам'ятi Великомученицi Варвари Катруся народила дочку. На честь святої назвали дiвчинку Варварою. Ростислав дуже радiв маленькiй дочцi, приймав вiд друзiв привiтання. Хрестили дiвчинку в маленькiй теплiй церквi при Вознесенському соборi в день великомученицi Татiани, в рiчницю весiлля Ростислава i Катерини.

     Знову зiбралися всi друзi, хресними були Марiя та Федiр. Пiсля купелi Марiя спритно загорнула маленьку Варвару в крижми i тримала дiвчинку, поки вона обсохне. Марiя дивилася на дитину i на душi її було дуже радiсно. Iван не зводив очей зi своєї дружини i мимоволi подумав, що вона була б хорошою матiр'ю.

*

     Час минав, пiдходив до кiнця контракт Марiї, отець Iоанн випускався в семiнарiї i батюшка Михайло готував для нього сюрприз. Справа в тому, що батько Михайло йшов на пiдвищення i вiн спецiально чекав, поки Iоанн закiнчить семiнарiю. Iєрей Михайло був зведений в чин протоiєрея i їхав в мiсто, в Вознесенський собор, в якому висвячували iєрея Iоанна.

     Марiя i отець Iоанн повернулися в Рощино.

     - Приймай прихiд, Iоанне, - говорив протоiєрей Михайло, - мiсце для тебе рiдне, знайоме, помiчники у тебе хорошi.

     - Отче Михайло, дякую за все. Не забувайте нас, приїжджайте, завжди радi будемо вас бачити. Я хотiв порадитися з вами щодо Анатолiя. Хлопець вiн хороший, чи не послати його вчитися до семiнарiї?

     - Думав я над цим. Другий батюшка нам ох, як потрiбен, знову ж голỳбiнська церква Успiння Божої Матерi мала б свого iєрея. Давай, поговори з Анатолiєм, якщо вiн хоче вчитися, направимо його. Правда, такого дзвонаря, як Анатолiй знайти важко, але нехай за лiто пiдучить якого хлопчину. А ти, я бачив, диякона свого привiз?

     - Так, мiй друг по семiнарiї, Архип. Голос у нього! Заслухаєтеся, отче.

     - На тому i вирiшимо, - сказав протоiєрей Михайло, - а з архiєреєм Епiфанiєм я поговорю щодо Анатолiя.

     - Спасибi, отче. Благословiть.

     - Бог благословить!

     Потiм вони з дияконом Сергiєм сiли в машину i поїхали на нове мiсце служiння.

     Отець Iоанн прийняв прихiд i став займатися повсякденними турботами, тим бiльше, що пiд його опiкою залишилася також голỳбiнська церква.

*

     Iоанн поговорив з Анатолiєм. Пропозицiю вчитися вiн прийняв з радiстю, загорiвся цiєю iдеєю.

     - Тiльки ось, - сказав Анатолiй.

     - Що, є незавершенi справи? - запитав отець Iоанн.

     - Так, - вiдповiв Анатолiй, - Зiнаїдi треба допомогти, вона немiчна, матерi її важко однiй.

     - Не хвилюйся за Зiнаїду, доглянемо, i в мiсто на консультацiю звозимо до найкращих лiкарiв. Покладися на нас з Марiєю, не кинемо в бiдi Зiнаїду. А вивчишся, будеш iєреєм церкви Успiння Божої Матерi.

     - Ще, отче, не знаю, чи гiдний я, грiхiв багато у мене, - зажурився Анатолiй.

     - А ти сповiдуй грiхи, Бог простить. Покаянну душу Бог прощає i приймає.

     - Сповiдував, а вогонь душу пече.

     - А хто з нас без грiха, ти молися. Пам'ятаєш, коли ми на службi в храмi стояли, коли сам Микола Угодник нам службу показав i звелiв храм вiдновлювати?

     - Пам'ятаю.

     - А ти кажеш! Тобi Бог чудо явив, а ти кажеш, не пробачив.

     - Я ще чудо бачив на вашому з Марiєю вiнчаннi.

     - I що ти бачив?

     - Бачив, як голуб вас за плечi торкнув i завис над вами.

     - Так ти теж бачив? Ну, брате, не сумнiвайся, простив тебе Господь, раз чудеса такi являє. Тобi один шлях - в семiнарiю.

     - Благословiть, отче, - сказав Анатолiй.

     - Бог благословить! - отець Iоанн осiнив Анатолiя знаменням.

     Iван i Марiя жили в домi у Єлизавети Василiвни, Марiя допомагала бабусi по господарству. За будинком Iвана доглядав Федiр. Надiя закiнчила педiнститут i Федiр вирiшив засватати їй.

     Будинок-музей художника Пескарєва Федiр доводив до розуму, лагодив i фарбував паркан, приводив сад i палiсадник в порядок. Вiн кинув клич зробити будинок-музей квiтником i з усiх сiл до нього везли цибулини весняних квiтiв, корiння багаторiчникiв i декоративнi кущi. Федiр раз у раз знаходив мiсце, куди закопати посадковий матерiал. Непомiтно будинок-музей перетворився в садибу, доглянуту i добротну. Свiжопофарбованi пiдлоги блищали, галерея поповнювалася вiдреставрованими картинами, рiзьбленi рами на вiкнах радували своїми витiюватими вiзерунками. Навiть батьки Федора приїжджали до нього на екскурсiю i залишилися дуже задоволенi i гордi своїм Федюшою.

     

     А Марiя тепер була матiнкою i в усьому допомагала отцю Iоанну. А ще Марiя очолила недiльну школу. Крiм викладання дiтям i дорослим основ християнської вiри, читання та обговорення бiблiйних сюжетiв, в школi були класи з навчання церковному спiву, а сама Марiя викладала дiтям уроки малювання. Але не тiльки маленькi дiти ходили на уроки Марiї, а часом i дорослi, i навiть люди похилого вiку. А iнодi ходили всi, у кого була вiльна хвилинка, щоб подивитися, як вчить матiнка. До неї тепер часто зверталися: 'Матушка Марiє'.

     Навiть сама Єлизавета Василiвна часто в побутi говорила їй:

     - Матiнко Марiє, давай лiпити вареники. Матiнко Марiє, давай варити варення.

     - Бабусю, ну яка я тобi матiнка, - посмiхалася Марiя.

     - Так по чину належить, ти тепер - матiнка, опора i помiчниця отця Iоанна.

     Самого Iвана Єлизавета Василiвна кликала не iнакше, як 'отець Iоанн'.

     - Бабусю, вимкнеш варення, як закипить, - просила Марiя, - йду з дiтлахами на пленер.

     - Вимкну, матiнко, - вiдповiдала бабуся, - йди, голубонько.

     

     Марiя часто ходила зi старшими учнями на водойму, вчила їх пленерного живопису i сама писала картини. Якось раз Марiя, залишивши дiтей на пiклування своєї помiчницi пiвчої Анастасiї, поглибилася в гущавину, в пошуку композицiї для живопису. Несподiвано для себе Марiя натрапила на джерело води, що било прямо з-пiд каменя. Вона зачерпнула рукою воду i спробувала. Вода була слабо мiнеральна, дуже смачна. 'Нiколи не бачила тут джерело, - подумала Марiя, - треба Iвановi сказати'.

     

     Увечерi Марiя розповiла чоловiковi про джерело смачної води.

     - Пiслязавтра Федiр їде в мiсто у справах, давай наберемо водицi i попросимо його вiднести в лабораторiю, нехай перевiрять, а раптом i справдi, якась лiкувальна вода, можна буде зробити бювет або каплицю, а може i купiль, - сказав Iван.

     - А чого Федiр їде? - поцiкавилася Марiя.

     - Свататися їде, до Надiйчиних батькiв руки просити.

     - Гарна справа, - засмiялася Марiя.

     - Восени їх повiнчаємо, - посмiхався Iван.

     - Кого повiнчаєте, отець Iоанн? - увiйшовши, запитала Єлизавета Василiвна.

     - Так Федора i Надiю, - смiявся зять.

     - Добра справа, отче, хороша пара, а Федiр молодець. Це ж треба - двадцять шiсть рокiв, а яку садибу зробив. Добрими справами земля повниться!

     - Бабусю, а ти нiколи не чула про джерело в наших краях? - запитала Марiя.

     - Чому не чула? - сказала бабуся. - Менi сама Горпина розповiдала.

     - Ти знала Горпину? - здивувалася Марiя.

     - Чого ж не знати, царство їй небесне. Я була ще маленькою, а вона була пiвчою в нашому храмi. А коли храми стали закривати i руйнувати, дуже горювала Горпина, та не винесло її серце, через кiлька рокiв злягла вона i вiддала Богу душу. А потiм стала з'являтися в наших краях, в синенькiй хусточцi, прийде погана людина до храму, вона його веде, лякає, бiжить вiн вiд цих мiсць, щосили, а хороша людина прийде, так вона його до самого храму i пiдведе.

     - Вона Федю до храму приводила, - згадала Марiя.

     - Так вiн же хороша людина, ось вона його i вела, - сказала Єлизавета Василiвна.

     - А мене не вела, - задумалась Марiя.

     - А чого тебе вести, тебе сам Бог вiв до храму i Iоанна, батюшку нашого, - сказала Єлизавета Василiвна з любов'ю.

     - А хто ж iкону знайшов, яку врятувала Горпина?

     - Батько отця Михайла, їм сiльрада вiддала будинок, де жила Горпина. Батько його, Кiндрат, i знайшов заховану iкону. А коли в церквi знову стали служити, вони її i повернули на мiсце.

     - А що це за iкона була? - запитала Марiя.

     - Успiння Божої Матерi, - вiдповiла бабуся.

     - Так вона ховала храмову iкону? - здивувалася Марiя.

     - Так, завдяки Горпинi вона вцiлiла. Тодi всi iкони палили, так люди їх пiд кожухами, у серця виносили з храму. А тодi за зберiгання iкони вбити могли. Такi часи були.

     - А що вона про джерело тобi розповiдала? - допитувалася Марiя.

     - Казала, що вода в ньому свята, цiлюща. Що вiдкриється джерело тiльки душi добрiй, а вiд поганих очей ховається воно. А ти чого про джерело-то питаєш? - здивувалася бабуся.

     - Я натрапила на джерело одне. Хочемо воду на аналiз вiддати, може, вона корисна.

     - Це справа хороша. Менi Горпина говорила, що в колишнi часи черга за водою до самого Голỳбiного вибудовувалася, - сказала Єлизавета Василiвна.

     Федiр привiз з мiста радiснi вiстi. Вода ця найчистiша, цiлюща. А ще, що просватав вiн Надiю i приїде вiнчатися до батюшки Iоанна.

     - Iване, радiсть яка! Давай, поки тепло обладнаємо у джерела каплицю, протоiєрея Михайла викличемо, архiєрея єпархiї Епiфанiя запросимо освятити джерело i каплицю, - загорiлася Марiя.

     - Справа хороша i потрiбна. Треба ставити дерев'яну каплицю з кругляка. Зараз подзвоню протоiєрею Михайлу, - погодився Iван.

     - Так це те джерело, що замулилося в роки поганi, а тепер, як храм наш ожив, воно i знайшло новий вихiд, - радiла Єлизавета Василiвна, - вiдроджуються нашi святинi!

     Iван зателефонував протоiєрею Михайлу:

     - Отче, Марiя джерело знайшла неподалiк, аналiз води зробили, чиста i лiкувальна вона, - розповiв Iван.

     - Скажеш, що каплицю хочеш робити? - запитав протоiєрей Михайло.

     - Так, отче, хочемо до холодiв встигнути. Чи не допоможе єпархiя?

     - Чому не допоможе, доповiм архiєрею Епiфанiю, моли Бога про допомогу. Марiя молодець. Раз джерело Марiя знайшла, стало бути, треба встигнути до Рiздва Борогодицi, Матерi Божої Марiї. Чекай на допомогу.

     Iван подiлився з фермером Миколою Сергiйовичем iдеєю побудувати каплицю.

     - За колоди не турбуйся, куплю вам лiс. Потрiбен проект i досвiдченi фахiвцi з будiвництва каплиць. Якщо термiни пiдтискають, треба щоб прислали знавцiв, тому що самим розбиратися нiколи, - мiркував Микола Сергiйович.

     - З єпархiї допомоги чекаємо, - з надiєю говорив отець Iоанн.

*

     Вересень видався гарячий у Iвана. Будiвництво каплицi йшло повним ходом. Архiєрей Епiфанiй направив своїх фахiвцiв. Будували каплицю, робили купiль, все одночасно. Iван пiсля служби поспiшав до Марiйчиного джерела, так його прозвали в народi.

     У недiлю, дев'ятого вересня обвiнчав отець Iоанн Федора i Надiю. На вiнчання приїжджали Ростислав, Катруся з донькою Варварушкою. Дiвчинка вже пiдросла i була дуже кумедна.

     - Марiє, пора б вам з Iваном своїх дiтей завести, - говорила Катя, - он, у Гiоргi i Манани, теж скоро немовля буде.

     - Рада я за них, - вiдповiдала Марiя, - скажу тобi по секрету, я вже вагiтна, тiльки Iвану ще не говорила, багато у нього зараз клопоту. Ось каплицю побудує i скажу.

     Катя обняла подругу:

     - Як я рада за тебе!

     Пiдiйшли Федiр i Надя.

     - Вiтаємо вас, Федю i Надiє! Щастя вам! - вiтали подруги.

     - Надюша, молодець, що в нашу школу працювати пiшла, - хвалила Марiя, - дiточок у нас багато, ось, джерело вiдкриємо, може ще люди потягнуться.

     - Марiє, нам з Федором якось незручно дiм Iвана займати, начебто ти в ньому господиня, - сказала Надя.

     - Живiть, Надiйко. Ми з Єлизаветою Василiвною, куди ми без неї. А ви живiть, будинок сторожiть, - смiялась Марiя, - мир та любов вам!

     На Рiздво Богородицi приїхало багато гостей, серед яких головнi - архiєрей єпархiї Епiфанiй i протоiєрей Михайло. Пiсля закiнчення служби i повчального слова архiєрея Епiфанiя вiдбувся хресний хiд вiд храму до джерела, яке було освячено на честь Рiздва Богородицi.

     Пiд час хресного ходу стало диво - хранителька храму Миколи Чудотворця Горпина, здавалося, сама вела процесiю до джерела. Раз у раз попереду миготiла її синенька хустинка. Хто бачив Горпину, хрестився, хто не бачив, уважно вдивлявся у далечiнь.

     Народу було багато. Пiсля освячення джерела жителi мiсцевих сiл i гостi набирали воду в заздалегiдь запасенi ємностi.

     Освятив архiєрей єпархiї Епiфанiй i високий дубовий хрест бiля джерела, i каплицю.

     - А де ти, батюшка, iкони для каплицi дiстав? - поцiкавився Епiфанiй у Iоанна.

     - Це, Владико, Марiя, матiнка моя написала, - скромно вiдповiв отець Iоанн.

     - Матiнцi твоїй треба писати iкони, вони у неї одухотворенi, чудовi. Великий талант у матiнки Марiї, - хвалив Епiфанiй.

     Марiя пiдiйшла попросити благословення у архiєрея i протоiєрея.

     - Благословiть, Владико, - вона склала руки для благословення.

     - Бог благословить! - сказав архiєрей Епiфанiй. - Марiє, помилувався я на твої iкони. А приймеш замовлення вiд єпархiї? На iкони для iконостасу Свято-Воздвиженського собору?

     - Не знаю, Владико, чи впораюся, - скромно вiдповiла Марiя.

     - Ти впораєшся, незвичайний талант у тебе i сила, - сказав Владика, - матерiали для iкон я пришлю, - додав вiн.

     - Благословiть, отче Михайло, - попросила благословення Марiя у протоiєрея Михайла.

     - Бог благословить, - сказав вiн i осiнив її хресним знаменням.

     Раптом батюшка примружив очi i запитав у Марiї:

     - Iван знає?

     - Про що, батюшка? - здивувалася вона.

     - Про маленького, - незворушно сказав батюшка.

     - Ще нi, - почервонiла Марiя.

     - Обов'язково скажи отцю Iоанну, дай йому радiсть велику, - сказав вiн i пiшов слiдом за архiєреєм.

     Iван пiдiйшов до Марiї.

     - Чого ти зашарiлася? Про що ви говорили?

     - Менi Владика замовив iкони для iконостасу Свято-Воздвиженського собору.

     - Ого! - сказав Iван.

     - А ще батюшка Михайло сказав, щоб я тебе потiшила.

     - Чим? - здивувався Iван.

     - Дитинка у нас буде, - сказала вона посмiхаючись.

     - От радiсть так радiсть! - Iван обiйняв Марiю.

     Протоiєрей Михайло спостерiгав за Iваном i Марiєю здалеку i посмiхався.

     Увечерi новину дiзналася Єлизавета Василiвна, радостi її не було меж.

     - Що ж ти мовчала, Марiюшка, не порадувала стареньку ранiше, а раптом би не дожила до радiсної звiстки! - причитала бабуся.

     - Бабусю, живи сто рокiв, здоров'я тобi, - посмiхалася щаслива Марiя.

*

     А в листопадi Єлизавети Василiвни не стало. Захворiла вона i в день мученицi Параскеви представилася. Вiдспiвував її отець Iоанн в храмi Миколи Чудотворця.

     Марiя дуже важко перенесла вiдхiд Єлизавети Василiвни. Без бабусi, без її життєвої мудростi стало порожньо i сумно. Тiльки робота над iконами вiдволiкала Марiю. Писала iкони вона в храмi, їй видiлили опалювальне примiщення, де вона вiддавалася роботi. Iнодi дитинка била ногою в живiт. Марiя зупинялася, гладила живiт i посмiхалася.

     Одна радiсна новина вiдвiдала Марiю в сiчнi - у Гiоргi i Манани народилася двiйня. Iван їздив на хрестини дiтей. Хрещеними були Катя та Iван. Дiтей хрестив сам протоiєрей Михайло в тiй же церквi при Вознесенському соборi.

     - Покличеш мене на хрестини свого первiстка, - сказав батюшка Михайло Iоанну.

     - Неодмiнно, отче Михайло, - вiдповiв Iван i розплився в усмiшцi.

     Людей до джерела їздило забагато. Чимало спочатку вiдвiдували будинок-музей художника, лебедине озеро, так стали називати мiсце зимiвлi лебедiв, потiм вiдвiдували храм Миколи Чудотворця, а звiдти вже вiдвiдавши джерело та голỳбiнську церкву Успiння Богородицi, роз'їжджалися зi святою водою по домiвках.

     Батюшка Iоанн, бачачи наплив людей i враховуючи, що багато хто з них не могли здiйснювати далекi подорожi в один день, вiдкрив Будинок Милосердя. Тут могли зупинитися подорожнi, перепочити, поїсти i переночувати.

     Двоповерховий будинок стояв занедбаним недалеко вiд храму. Все лiто перший поверх реставрували робочi Миколи Сергiйовича, на Рiздво Спасителя будинок був вiдкритий. Зiнаїда з її матiр'ю Клавдiєю працювали при Будинку Милосердя, приймали гостей, видавали їм ключi, постiль на нiчлiг, гладили бiлизну. Настрiй Зiнаїди покращився. Вправи потихеньку допомагали. Вставати вона ще не могла i в богадiльнi пересувалася на вiзку, але вона вiрила, що обов'язково колись стане на ноги.

*

     На канiкули приїжджав Анатолiй. Вiн допомагав управлятися в храмi, в Будинку Милосердя. Коли Анатолiй приходив в богадiльню, Клавдiя помiтила, що Зiнаїда якось перетворювалася, на обличчi з'являлася посмiшка, i вона ще наполегливiше займалася, щоб встати.

     - Зiно, як ся маєш? Яка допомога потрiбна? - питав зазвичай Анатолiй.

     - Дякую, краще за всiх, - посмiхалася Зiна, - треба вiднести бiлизну в пральню, принести просфори, вiдремонтувати праску.

     - Буде зроблено, - посмiхався Анатолiй i поспiшав виконувати доручення.

     Протоiєрей Михайло домовився в реабiлiтацiйному центрi, що вони вiзьмуть Зiнаїду на лiкування.

     - Клавдiє Андрiївно, ви залишайтеся в Рощино, допомагайте, а я буду вiдвiдувати Зiнаїду в центрi, буду за нею доглядати. Все одно ви там не потрiбнi, вам не дозволять бути при нiй, - сказав Анатолiй.

     - Та як же, хто ж її на прогулянки виводити буде? - хвилювалася Клавдiя.

     - Буду вiдвiдувати її, попрошу благословення архiєрея на такий послух, не залишу її без допомоги. А, крiм того, там медперсонал є, допоможуть, - умовляв Анатолiй.

     - Спасибi тобi, Анатолiю, ти вже не кидай її там, - просила Клавдiя.

     Отець Iоанн вирiшив особисто вiдвезти Зiну в реабiлiтацiйний центр. Наступного дня вiн пiд'їхав на своїй машинi до будинку Клавдiї i забрав разом з Анатолiєм Зiну.

     - Спасибi, отче Iоанне, - дякувала Клавдiя, витираючи сльози, - видужуй, донечко, спаси, Господи, - перехрестила вона дочку на дорогу.

     Двадцять першого травня, в день апостола i євангелiста Iоанна Богослова Марiя урочисто передавала iкони для iконостасу Свято-Воздвиженського собору. Сам архiєрей єпархiї Епiфанiй приїхав освятити iкони.

     - Молодець, Марiє, - хвалив вiн, - iкони просто чудовi. Будемо молитися за твоє вдале розродження.

     - Дякую, Владико! - дякувала Марiя.

     - Талановита у тебе матiнка, отче Iоанне, - сказав архiєрей, - дай їй Боже довгi лiта.

     - Дякую, Владико, - вiдповiдав Iоанн.

     - Хотiв тобi, Марiє, замовити новi iкони для iконостасу, та не часi. Народжуй малюка, а як пiдросте, ми повернемося до цiєї розмови, - посмiхався архiєрей Епiфанiй.

     - Благословiть, Владико, - попросила Марiя.

     - Бог благословить! - сказав архiєрей i осiнив Марiю хресним знаменням.

     - Молодець, Марiє, - приїхавши, хвалив також протоiєрей Михайло, - у тебе явно талант до написання iкон. Образи у тебе такi живi, натхненi, здається, зараз зiйдуть з iкони.

     - Так вони i є живi, отче, - посмiхалася Марiя.

     - Що правда, то правда, - говорив отець Михайло, - легкого тобi розродження, - погладив вiн Марiю по головi.

     - Благословiть, отче, - сказала Марiя.

     - Бог благословить!

*

     Третього червня, в день Володимирської iкони Божої Матерi Марiя благополучно розродилася. Народився хлопчик. Iван був щасливий, вiн пiдняв на руках свого первiстка i сказав:

     - Спасибi тобi, Господи, за дитя.

     Охрестили сина Володимиром. На хрестини шостого липня, знову ж в день Володимирської iкони Божої Матерi, приїхали друзi з дiтьми. Тiльки у Федора i Надiї поки не намiчалася дитина. Запрошенi були i Анатолiй з Зiнаїдою. Зiна вже тихенько ходила зi спецiальним пристосуванням - ходунками. Запросили i мати Зiнаїди Клавдiю i неодмiнно приїхали молодi бабусi i дiдусi, як з боку Iвана, так i Марiї. Почесне мiсце серед гостей, як завжди, займав отець Михайло.

     На хрестинах, сидячи в саду за великим столом, Гiоргi i Ростислав повiдомили радiсну звiстку - вони спiльно вiдкривають галерею для молодих художникiв.

     - Марiє, твої картини займуть почесне мiсце в нашiй галереї, якщо у тебе є готовi роботи, ми їх заберемо з твого дозволу, - сказав Ростислав.

     - Звичайно, берiть, iз задоволенням вiддам їх в галерею, - посмiхалася Марiя.

     - Ти їх хочеш продавати? - запитав Гiоргi, тримаючи своїх чудових пiврiчних двiйнят.

     - Може, щось i можна продати, але я б вважала за краще, щоб вони були в галереї i брали участь у виставках, - вiдповiла Марiя. - Якщо хтось щось захоче купити, я напишу їм на замовлення. Важко з ними розлучатися, як з дiтьми.

     - З дiтьми розлучаються рокiв через двадцять, коли вони виростають i випурхують з гнiзда, - смiявся Андрiй Костянтинович, тримаючи свого першого дорогоцiнного онука.

     - Тобi, Марiє, зараз писати особливо нiколи буде, - посмiхалася Катруся, - я он, нiяк не приступлю. А потiм знову ж, олiйними фарбами вже не попишеш, пахнуть, дитинi шкiдливо. Можна гуашшю або акрилом.

     - Анатолiю, як справи в семiнарiї? - поцiкавився отець Михайло. - Бачу, послух твiй вже закiнчився? Зiна молодець, Клавдiї допомагає в Будинку Милосердя.

     - Дякую, отче, дуже менi подобається вчитися в семiнарiї.

     - Пiсля другого курсу можна подумати i про одруження, а чого? Зiно, Анатолiй хлопець справний, позитивний, працьовитий, - посмiхався отець Михайло.

     - Скажете, батюшка, - зашарiлася Зiна.

     - Друзi, хочу вас познайомити з новинкою, - сказав Федiр. - Тепер подивитися наш будинок-музей Пескарєва можна в iнтернетi. У нас є свiй сайт, подивiться. Можна в iнтерактивному режимi ходити по кiмнатах музею.

     - Ну, Федю, ти молодець! - хвалили друзi, розглядаючи в ноутбуцi чергове творiння Федора. - Ух ти! Класно!

     - Ось це друг називається, - поскаржився Гiоргi. - По музею можна ходити, а по нашiй галереї? Не можна? Приховував вiд друга! Недобре, розумiєш.

     Федя смiявся вiд iнтонацiї Гiоргi i вiдповiдав йому в тому ж дусi:

     - Слухай, Гiоргi, якщо тiльки ти захочеш, ми i в тебе в галереї наслiдимо.

     - Звичайно, хочу, це ж реклама, це ж мiльйони людей побачать нашу галерею. Слухай, дорогий, приїжджай, дуже тебе прошу.

     - Приїдемо, приїдемо, так, Надюшко, ще не зрадiєш, - жартував Федя.

     - Чому не зрадiю? Наш дiм - ваш дiм. Дiдусь бабуа Iване вина передав, - говорив Гiоргi.

     - Так чому ж ти не привiз? - запитав виразно Федя.

     - Так воно ще не дограло. Приїжджайте в гостi, всiм вистачить, - запрошував Гiоргi.

     Спокiйна Манана тихо посмiхалася i годувала своїх двiйнят:

     - Спочатку за папу Гiоргi ложечку Iване, а тепер за папу ложечку Софiко. От молодцi.

     - Молодцi, добре їдять кашку, - хвалила Надiя Олександрiвна. - Була б бабуся, Єлизавета Василiвна, вона б допомогла Марiї з Володiєю, царство їй небесне.

     - Надiє Олександрiвно, Андрiю Костянтиновичу, а ви не думали переїхати в Рощино? - запитав Федiр. - Ми з Надею переїжджаємо в Лебедине, їй тiтка будинок залишила в спадок. Так що Iван з родиною може в свiй будинок повернутися. А ви сюди, в будинок Єлизавети Василiвни.

     - Треба б приїхати, доньцi допомогти, як ти, батько? - запитала Надiя Олександрiвна чоловiка.

     - А що я, моя душа завжди рвалася в Рощино, - сказав Андрiй Костянтинович.

     - Ура, бабуся i дiдусь до нас приїдуть! - радiла Марiя.

     - Так може, вам треба ремонт зробити в Лебединому, живiть, скiльки треба, помiстимося, - говорив Iван Федору.

     - Там жити можна, а ремонт будемо робити по ходу, - вiдповiв Федя.

     - Пiсля будинку-музею Федору нiякий ремонт не страшний, - смiялась Надя.

     - Слухай, Федоре, а нашого храму ти можеш сайт зробити? - запитала Марiя.

     - Уже роблю, Надюша менi допомагає. Вона у мене позаштатний фотограф. Ось i сьогоднi сфотографуємо, познiмаємо вiдео, виставимо на сайт.

     - Друзi, а давайте всi разом сфотографуємося на пам'ять! - сказав Гiоргi.

     - Батюшка Михайло, ви в центрi, - попросила Марiя, - i батьки.

     - Посмiшка! - сказала Надя i клацнула.

     - Давайте тепер молодь, - сказав Андрiй Костянтинович, - згадати молодiсть, я теж колись фотографував непогано. Так, приготувалися, скажiть 'мир'. Готово!

     Час йшов. Анатолiй одружився iз Зiнаїдою, його, як i Iоанна, висвятили в iєрея з iм'ям отець Артемiй. Пiсля закiнчення семiнарiї Анатолiй повернувся до церкви в Голỳбiно. Тепер Iвану з Анатолiєм легше було управлятися з великим господарством. У Будинку Милосердя зробили ремонт ще й на другому поверсi. Цей поверх вiддали дiтям, зробили там сирiтський притулок. Керувала ним матiнка Зiнаїда. Дiти її дуже полюбили за веселий характер i добру посмiшку. Зiна невпинно займалася з дiтьми, придумувала рiзнi заняття, прогулянки до водойми, iгри. Своїх дiтей у Зiни не було, i вона душею прикипiла до однiєї маленької дiвчинки Оленьки, чоловiк погодився взяти її до себе. Жили вони у Клавдiї. Клавдiя дуже зрадiла дiвчинцi. Вона давно на неї поглядала i завжди смiялася, коли Олечка називала її 'баба Кава'.

     

     У притулку жили, як малюки, так i дiти старшого вiку. Один хлопчина на iм'я Семен дуже прив'язався до Анатолiя, завжди ходив на його служби, допомагав в храмi, навчався дзвонити в дзвони.

     - Семене, може, будеш у нас жити? - питала його Зiна, бачачи його прихильнiсть до батюшки.

     - Нi, у вас сiм'я, - вiдповiдав розважливо Семен, - та й тут менi треба допомагати Валi управлятися з молодшими дiтьми.

     - Ось виростеш, попрошу батюшку Артемiя вiдправити вчитися тебе в семiнарiю на диякона. Хочеш? - питала Зiнаїда.

     - Можна. Зiно, а ти навчи Валюшку спiвати, як ти сама спiваєш в храмi.

     - Обов'язково навчу, це спiв мене саму врятував, - обiцяла Зiна, гладячи Семена по головi. - Все буде добре, виростете, навчитеся, одружимо вас з Валюшкою.

     - Ось ще чого! - нашорошився Семен i втiк.

*

     Худенька Валечка залишилася сиротою пiсля того, як її батьки потрапили в аварiю. Її старенька бабуся залишила Валю в Будинку Милосердя. 'Живи тут, Валюшко, тут мiсце святе, а я стара вже не зможу тебе догледiти', - плакала вона. Додивлялася бабусю сама Валя. Часто вона приходила на перший поверх, де жила бабуся, провiдувала стареньку i допомагала тiтцi Клавi по господарству. Коли бабуся померла, Валя стала допомагати Зiнi у всьому, вкладала спати малюкiв, змiнювала їм колготи, одягала, годувала. Дiти Валю дуже любили i слухались її. Ще часто Валя приходила до Марiї подивитися, як та пише iкони. А потiм Марiя, вимивши руки вiд фарби, заплiтала Валюшi неслухнянi кучерики в коси i мрiяла про маленьку доньку. За три роки Валюшка пiдросла, витягнулася i дуже соромилася свого зросту, своїх веснянок i кучерявого волосся. Їй було вже тринадцять рокiв i вона частенько поглядала на Семена, хоча не подавала виду, що вiн їй подобається.

     

     Син Марiї Вова теж пiдрiс, йому було три з половиною роки, коли у Марiї та Iвана народився другий син, названий Миколкою на честь Миколи Чудотворця. До народження Миколки Марiя написала iкони ще для кiлькох iконостасiв. Батьки її переїхали в Рощино i в усьому допомагали доньцi.

*

     У Надiї i Федора пiсля декiлькох рокiв лiкування нарештi народився довгоочiкуваний син. Вiн був погодком Миколки, а нарекли його Михайлом, оскiльки вiн народився на Собор Архангела Михайла.

     Тепер, коли друзi збиралися разом, з ними був цiлий дитячий сад i тодi Андрiй Костянтинович брав казки, i вони всi разом читали, а iнодi вони ставили спектакль, казку про рукавичку. Всiм вистачало ролей. Маленькi Олечка i Коля були мишкою i жабеням, Софiко - зайчиком, Варвара - лисичкою, Вова - вовком, а ведмедем був Iване. Вiн завжди рвав маленьку рукавичку, куди вмiщалися всi звiрята. Потiм дiти починали весело смiятися, а маленький Мишко радiсно плескав у долонi, сидячи у дiдуся Андрiя на руках.

     - Нiчого, нiчого, скоро нову казку вивчимо, - обiцяв дiдусь.

     - Стiльки дiтей, що можна казку про вовка i сiмох козенят, - смiялась Надiя Олександрiвна.

     - Дiдусю, давай про сiмох козенят! Давай! - кричали дiти.

     - Я буду мама-коза, - говорила Софiко, - а Iване буде Вовком.

     - Нi, вовк завжди я, - кричав Вова.

     - Вова, ти вовк з iншої казки, - умовляв дiдусь, - а в казцi про козенят вовком буде Iване, гостям треба поступатися. А ти будеш маленьким козенятком, який сховався за грубкою.

     - Я злий вовк! - кричав пухкенький Iване.

     - Ти бiльше схожий на ведмедя, - говорила Варя. - Ти знаєш, яким голосом спiвав вовк?

     - Яким?

     - Козлятушки, маляточки, вiдчинитеся, вiдкрийтеся, ваша мама прийшла, молока принесла, - спiвала тоненьким голосом Варваронька.

     Коли Iване починав спiвати тоненьким голосом, дiти смiялися.

     - Ти несправжнiй вовк, - кричав Коля, - ти - ведмiдь.

     Бабуся i дiдусь смiялися разом з дiтьми.

     Пройшло ще п'ять рокiв. Дiти друзiв пiдросли, подорослiшали. Вони постiйно просили батькiв приїхати в Рощино в гостi.

     Якось раз друзi зважилися зiбратися по завершенню Петрового посту, в день Петра i Павла. Марiя та Iван очiкували друзiв. В саду в будинку Iвана вони накрили великий стiл. Прибiгли Вова i Миколка:

     - Батюшка, благословiть, на стiл накривати, - сказав восьмирiчний Вова.

     - Благословляю, - вiдповiв отець Iоанн, - тiльки спочатку в саду iграшки складiть, а то гостi прийдуть, а у вас велосипед, м'яч, ракетки валяються.

     - Зараз складемо, - сказав Вова, i вони стрiлою полетiли в сад.

     - Бешкетники, - смiявся Iван, обiймаючи дружину.

     Миколка, як тiнь, бiгав за своїм старшим братом i у всьому йому намагався наслiдувати. Марiя помiчала тiльки, що схильностi у дiтей рiзнi. Володимир допомагав батьковi в храмi, вже брав участь в службах, а Миколка все придивлявся, як вона пише картини, мiг годинами просиджувати поруч з нею. I сам вiн непогано малював для його вiку.

     - Майбутнiй художник, - говорив Iван i гладив сина по головi, - молодець, дуже красиво, - неодмiнно хвалив вiн.

*

     - Чи не втомилася ти, Марiє? - дбав Iван.

     - Трохи, я посиджу, - вiдповiла Марiя.

     - Команда, бiжiть допомагати розставляти тарiлки! - кликав батько хлопцiв i вони миттю прибiгли.

     - Якi тарiлки? Маленькi, батюшка? - питав Вова i вони з Колею ставили тарiлки i розкладали вилки.

     Марiя дивилася на хлопцiв i радiла. Вона була вже на дев'ятому мiсяцi вагiтностi, i турбота Iвана про неї їй була приємна.

     Приїхали гостi.

     - Ой, Марiє, яка ти вже велика! - сказала Катруся.

     - У мами сколо дочка буде, - розповiдав Миколка, погано вимовляючи 'р'.

     - Коля, ти гратимеш? Дивись, я привезла вам з Вовою настiльну гру, - говорила подорослiшала Варвара.

     - Яка гла, Валвала? - питав Коля за звичкою.

     - Коли 'р' навчишся вимовляти? - суворо запитала Варя. - Скiльки будеш мене Валвалой називати? Яка я тобi Валвала?

     Варя починала лоскотати Колю, вiн смiявся i тiкав. Катруся смiялася:

     - Чи не муч Колю, забула сама, як говорила Валвалушка?

*

     - Вова, це тобi на велосипед, - Iване подарував Вовi новий насос.

     - Ух ти! - радiв Вова. - Я давно мрiяв про таке.

     - Дiти, мити руки i за стiл! - покликала Марiя. - Вова, покажи, де мило i рушник.

     - Чул, лушник я дам, - сказав Коля, переганяючи брата.

     Дiти обiдали за окремим невеликим столом, а дорослi в цей час розмовляли.

     - Як ваша галерея? - цiкавилася Марiя.

     - Нормально, у нас вже все заповнено картинами, молодi художники приходять до нас, виставляються, - сказав Ростислав. - Катруся стала писати, кiлька її картин виставили.

     - Марiє, а в тебе є, що забрати? - поцiкавилася Катя.

     - Є кiлька картин, - вiдповiла Марiя. - Хоча бiльшу частину часу я пишу iкони для iконостасiв.

     - Скоро у всiй єпархiї будуть iкони Марiї, - посмiхався Iван.

     - А як справи у вашому приходi? - запитала Манана у Iвана.

     - Добре, думаємо новий корпус для сирiт будувати, - вiдповiв Iван.

     - Будiвництво - твоя стихiя, отче Iоанне, - сказав Гiоргi. - А у мене привiт вiд дiдуся - сир з козячого молока, шiсть букв.

     - Бринза! Як я хочу бринзи! Гiоргi, ти вгадав. Спасибi твоєму дiдусевi, - радiла Марiя, вiдкушуючи шматочок справжнього грузинського сиру, - у, смакота. Дiти, сир будете?

     - Будемо, будемо, - вiдповiдали вони.

     - Зараз дядько Гiоргi вам принесе, - сказав Гiоргi, нарiзаючи сир.

     - Як твiй дiдусь? Многая лiта йому, - побажав Федiр.

     - Дякую, всiм i тобi привiт персональний передавав. Говорив, скажи Федi, щоб хоч раз в гостi приїжджав, з онуком дружив, а в гостi не приїжджав.

     - Гiоргi, а запроси до нас в гостi твого дiдуся, - запропонував Iван.

     - Вах, вах, у дiдуся виноград, кози, вiвцi, коли йому їхати? А вас всiх запрошує. Бачу, що Марiя не може, а ви, Ростик i Катруся, Федя i Надя, вам треба поїхати в Грузiю. Яке там гiрське повiтря, а люди якi! Вас цiлий аул зустрiчатиме, пiснi спiватиме, танцюватиме. Софiко, Iване, iдiть сюди, покажiть, як дiдусь танцює!

     Гiоргi взяв каструлю, перевернув її i почав вибивати на нiй грузинськi мотиви. Його двiйнята стали танцювати.

     - Асса! Асса! - кричав Гiоргi.

     - Браво! Молодцi! - хвалили дорослi.

     - Дiдусь бабуа, а спектакль буде? - запитав розпалений Iване пiсля танцiв.

     - Вистава? - перепитав батько Марiї, Андрiй Костянтинович. - Можна, зараз вас бабуся Надiя Олександрiвна обiдом нагодує i буде спектакль. Яку казку хочете?

     - Сьогоднi, мабуть, 'Червону шапочку', - по-дорослому сказав Iване.

     - А хто ж буде Червоною шапочкою? - поцiкавився дiдусь.

     - Софiко, звичайно.

     - А бабусею?

     - А бабусею - Варвара.

     - Якщо вони погодяться, можна i так.

     - Ура, сьогоднi буде спектакль. Я - вовк, з'їм Червону шапочку, - кричав Iване.

     - А ким я буду? - запитав Миколка.

     - Ти будеш мисливець з Вовою.

     - А Мишко ким? - запитала Софiко.

     - Мишко теж буде мисливець. Вовк же великий, треба три мисливця, щоб такого вовка завалити! - серйозно говорив Iване, стискаючи пальцi в долоньки точно, як його батько.

     - А хто буде мамою Червоної шапочки? - запитала Варя.

     - Зараз Оля прийде, вона i буде, - сказав Вова.

     Оля, як i ранiше жила з Зiнаїдою i Анатолiєм. Своїх дiтей у них так i не було. Часто в гостi до них приходили Семен i Валюша, поки Семен не поїхав вчитися в духовну семiнарiю, в ту саму, де вчилися отець Iоанн i Анатолiй.

     Гостi роз'їхалися, пiзно ввечерi Марiя стелила постiль, згадувала подробицi дня i посмiхалася.

     - Неспокiйно на душi, Марiє, пiду я в храм сходжу, - сказав Iван Марiї.

     - Пiзно, батюшка, все замкнено, чого хвилюватися? - запитала Марiя.

     - А я перевiрю все i прийду, лягай голубко моя, дiти вже, напевно, сплять.

     - Без тебе я не ляжу. Приходь швидше, все одно буду чекати, - сказала Марiя.

     Iван поцiлував свою вагiтну дружину i вiдправився до храму. Вечiр був тихий. Десь в селi спiвала самотня гармонь, з клубу долинала музика, молодь ще веселилася i танцювала. У будинку Єлизавети Василiвни, де тепер жили батьки Марiї, ще горiло свiтло. Iван згадав, як дiтвора змушувала Андрiя Костянтиновича ставити їх улюбленi казки i мимоволi посмiхнувся. 'Добрi батьки у Марiї, пощастило менi. Шкода, Єлизавети Василiвни немає з нами, царство їй небесне, - думав вiн, - треба буде сходити на цвинтар, полити квiти. А Надiя Олександрiвна молодець, як допомагає Марiї управлятися з дiтворою, спасибi їй. Без неї моїй матiнцi Марiї важче б було. Та й роботи у неї багато, треба i в хатi прибрати, їсти наготувати, а ще й iкони писати. Дуже вже архiєрею Епiфанiю iкони її пензля подобаються'.

     

     Повний мiсяць на небi висвiтлював стежку, дерева, а бiля храму горiли на чавунних декоративних стовпах лiхтарi. Легкий прохолодний вiтерець ворушив волосся Iвана, яке не дiставало до його пов'язаного в пучок довгого волосся. 'Який запах трав i квiтiв, - думав Iван, - Федiр не тiльки свою садибу засадив квiтами, а й у дворi храму. Як же у нас чудово, Богом освячене мiсце'. Раптово йому почувся якийсь шум у дворi храму. Ховаючись в тiнi дерев, вiн пiдiйшов ближче.

     Гарiк стояв на клумбi бiля вiкна, з ним було двоє хлопцiв.

     - Намертво привалили решiтки, гади, через перший поверх не забратися. Доведеться тобi, Сiрий, лiзти через оте вiкно нагорi.

     - Гарiку, я не можу, я висоти боюся, у мене вiд висоти голова паморочиться, - мимрив хлопець на прiзвисько Сiрий.

     - Гаразд, полiзе Гюрза, не скигли, - тихо сказав Гарiк. - Якщо вiзьмемо касу, можна буде вiдтягнутися по повнiй. Сьогоднi було свято, багато людей прийшло до храму, а скiльки приїжджих! Добре Федька придумав будинок художника вiдкрити, а ще Машкiне джерело! Сьогоднi багато жертвували, думаю, грошi в храмi. А ще можна буде iкони прихопити, - говорив Гарiк, пiдставляючи плече спритному Гюрзi.

     Iван вийшов з тiнi дерев.

     - А ну не смiй! - сказав вiн.

     Вiд несподiванки Гюрза зiстрибнув вниз i вони з Сiрим втекли.

     - А, старий знайомий, - сказав Гарiк. - Храм сам вiдкриєш? Або тобi допомогти? Гей, iдiоти, куди ви розбiглися?

     Гарiк дiстав нiж, натиснув на важiль, лезо блиснуло при свiтлi мiсяця.

     - Йди по-хорошому, не бери грiх на душу, - спокiйно сказав Iван. - Зовсiм душу свою загубиш, якщо не пiдеш з цiєї дорiжки.

     - Хто ти такий, проповiдi менi читати, - розлютився Гарiк, - давай ключ вiд дверей!

     - Немає в мене ключа, - твердо сказав Iван, - волаю до твоєї совiстi. Не губи себе. Ти ж уже сидiв, знову за грати хочеш?

      Гюрза осмiлiв та наблизився до них. При згадцi про в'язницю, Гарiк озвiрiв.

     - Дай ключ, поп, а то пошкодуєш, - вiн присунувся до Iвана.

     У цей час у дворi Будинку Милосердя з'явилися люди.

     - Що за шум? - крикнув чоловiк. - Допомога потрiбна?

     - Чи не врятуєшся, - зло сказав Гарiк i вирiшив вдарити Iвана ножем.

     Iван ухилився вiд прямого удару, вдарив Гарiка, розбивши йому губу. На допомогу Гарiку прийшов Гюрза. Вiн вдарив Iвана збоку. I в цей момент Гарiк вдарив Iвана ножем. Кров потекла з рани. Гарiк i Гюрза зникли в темрявi.

     Двоє чоловiкiв, якi зупинилися на нiчлiг в Будинку Милосердя, поспiшили на звуки бiйки.

     - Батюшку зарiзали, - сказав один з чоловiкiв, побачивши кров.

     - Отче, тримайтеся, зараз швидку викличемо, - сказав другий, - швидко викликай пiдмогу i швидку, - скомандував вiн.

*

     Марiї не сидiлося. Поганi передчуття охопили її. Вона зателефонувала батьковi i попросила супроводити її до храму. Батько швидко одягнувся i пiшов до неї назустрiч. Разом вони попрямували до храму.

     - Тато, а що у тебе в руках? - запитала Марiя.

     - Ключ, засiб захисту, ти ж сказала, неспокiйно, - вiдповiв Андрiй Костянтинович. - А чого Iван пiшов в храм? Забув що?

     - Тривожно було йому, пiшов перевiрити, чи все замкнено, а я не можу його дочекатися.

     - Не хвилюйся, дочко, все в порядку, зараз зустрiнемо його, додому пiдете.

     По дорозi їхав Валера на все тiй же старенькiй аудi.

     - Далеко зiбралися? - запитав вiн, пригальмувавши. - Може, пiдвезти? Видно, далеко, - сказав вiн, побачивши масивний гайковий ключ, - сiдайте.

     Вони сiли в машину.

     - Поїхали до храму, - попросила Марiя.

     Бiля храму вони побачили людей. Марiя вiдчула щось недобре. Вона вийшла з машини i попрямувала у двiр храму. Вона побачила закривавленого Iвана, який сидiв на землi.

     - Iване! - вона кинулася до нього.

     - Бережи дитину, не переживай, швидку викликали, - сказав Iван слабким голосом.

     - Давно викликали швидку? - запитала Марiя у чоловiка, що стояв поруч.

     - Хвилин двадцять, - вiдповiв вiн.

     - Може, на моїй аудi? - запропонував Валера.

     Марiя думала.

     - Якщо швидкої не буде ще двадцять хвилин, вiн втратить багато кровi, везти на машинi Валери теж небезпечно. Є надiя, що в швидкiй є засоби надання першої допомоги, крапельницi. Ну, де ж вони?

     - Я зараз подзвоню, - пообiцяв Андрiй Костянтинович i вiдiйшов в сторону.

     - Будуть через п'ять хвилин, вони вже в Голỳбiному, - сказав батько.

     Через п'ять хвилин швидка дiйсно з'явилася. Лiкар i медбрат попрямували до Iвана з носилками. Надавши першу допомогу, вони поклали його на ношi.

     Марiя дуже переживала за Iвана i за дитину переживала, вона боялася народити передчасно.

     - Я сам поїду з Iваном, сказав батько, тебе вiдвезе Валера, забирай дiтей, вiн вiдвезе вас до матерi. Не переживай, я буду з Iваном. Все буде добре, чуєш? - говорив батько.

     Марiя ледве стримувалася, щоб не розридатися.

     - Чую, буду триматися, ще тижнiв зо два. Спасибi тобi, тато. Так, зараз за дiтьми, - Марiя збиралася думками.

     Iвану вже поставили крапельницю, вiн був блiдий вiд втрати кровi. Андрiй Костянтинович залiз в швидку.

     - Господи, спаси мого Iвана, молю тебе, Господи, Пресвята Богородице, допоможи, - просила Марiя, - всi святi, молiть Господа про раба Божого Iвана.

     Медбрат закривав дверi швидкої допомоги. Марiя в останнi секунди побачила батька i в одну мить побачила ангела, що сидiв навпроти.

     - Ангеле-Хранителю, укрий Iоанна Твоїм покровом, допоможи! - молила Марiя.

     Iвану зробили операцiю i перевели у вiддiлення реанiмацiї. Вiн втратив багато кровi. З ближнiх сiл потоком йшли люди, якi бажали здати кров для батюшки.

     - Отче, переводимо вас у вiддiлення. Завдяки вам в нашiй клiнiцi значно поповнилися запаси кровi. I з сусiднiм райцентром подiлилися, - смiявся завiдувач. - Всi хотiли здати кров для батюшки. Треба обов'язково з'їздити до вас в Рощино.

     - Ласкаво просимо, - сказав слабким голосом Iван.

*

     - Марiє, тобi привiт вiд Iвана. Все нормально, - умовляв батько. - Тобi поки не треба трястися в транспортi, ти йому не допоможеш, а вiн за тебе переживати буде.

     - Здається, пора, тато, швидку викликай, перейми почалися, - сказала Марiя.

     - Ой, Господи, допоможи, - голосила Надiя Олександрiвна.

     - Чи не панiкуй, мати, все буде добре, вiр менi, - строго сказав Андрiй Костянтинович, - збирай сумку Марiї, Марiє, де твоя карта?

     - Вона на комодi, - вiдповiла Марiя, - Вово, Колю, слухайтеся бабусю i дiдуся, мама за вашою сестричкою поїхала. Вова за старшого.

     - Мамо, нагодую i спати покладу, не переживай, - сказав серйозний Вова.

*

     Пологи пройшли благополучно, Марiя народила дiвчинку. Коли їй поклали погодувати дочку, вона сказала:

     - Ой, на Гапоньку схожа донечка.

     - Значить, Агафiя буде, - сказала стара акушерка.

     - Будь ласка, повiдомте батюшцi добру звiстку, - попросила Марiя.

     - А як же, повiдомимо, на поправку швидше пiде, - засмiялася молоденька медсестра Олена.

     Укутавши дитинку, вона вiднесла її в палату, куди перевезли i Марiю. Звiдти Олена попрямувала в хiрургiчне вiддiлення.

     - Вiтаю з донькою вас, батюшка, - сказала вона.

     - Дякую за новини добрi, - сказав Iван, посмiхаючись широкою посмiшкою. - Докторе, коли менi ходити можна? - запитав вiн у доктора, який увiйшов до палати.

     - Почув, отче, про дочку i вiдразу ходити, ну що ж, завтра i почнемо потихеньку.

*

     - Вiтаю, вiтаю, отче Iоанне, з народженням дочки, - в палату в бiлому халатi, накинутому поверх ряси, увiйшов протоiєрей Михайло.

     - Довгi лiта, отче Михайло, - привiтав його Iоанн.

     - Ну, що справи на поправку? Молодець, молодець. Я до тебе з новинами. Вирiшив я висвятити Симеона в диякони.

     - Так вiн таки не одружений, батюшка.

     - Не одружений, а в п'ятницю буде вiнчаний.

     - З Валюшкою?

     - З Валентиною. Повiнчаю їх, а п'ятого серпня, на Почаївську Божу Матiр, висвячу в храмi Миколи Чудотворця в диякони. Буде вам з отцем Артемiєм помiчник.

     - Добра справа, отче Михайло, - зрадiв отець Iоанн.

     - Значить, ти мою iдею пiдтримуєш?

     - Всiєю душею, батюшка.

     - Я тобi гостинцi принiс, iз саду.

     - Спаси Господи, батюшка.

*

     Через три днi Iван потихеньку пiшов в палату Марiї побачити доньку.

     - На Гапоньку схожа, - посмiхалася Марiя.

     - Донечка, Агафiя, так i охрестимо. Попросимо отця Михайла охрестити її. Дякую, Боже, за дочку нашу.

     - Дякую Ангелу-Хранителю, що врятував тебе, - Марiя обняла чоловiка, який присiв на її лiжко.

     - Ти знову бачила чудо? - запитав Iван.

     - Я бачила Ангела-Хранителя бiля тебе в машинi швидкої допомоги.

     - Це вiн тобi вiдкрився, щоб ти не хвилювалася i дочку доносила, - сказав Iван.

     - Спасибi йому, - посмiхалася Марiя.

     Iван пiдiйшов з донькою до вiкна i побачив пiд вiкном юрбу людей. Вони прийшли провiдати їх. Попереду, в шлюбнiй сукнi та фатi стояла красуня Валентина, поруч в рясi змужнiлий ставний Семен, далi Зiнаїда з отцем Артемiєм, батьки Марiї з Вовою i Колею, Валера з Ларисою, Микола Сергiйович, Ростик з Катею, Гiоргi з Мананою i дiтьми, Федя та Надiйка, Клавдiя i iншi сiльськi парафiяни були тут.

     Увiйшла медсестричка Олена:

     - До вас пiвсела прийшло вiтати! Ви вже побачили?

     - Уже! - смiявся Iван.

     Марiя теж пiдiйшла до вiкна:

     - Валю, Семене, вiтаю! - махала вона рукою. - Вово, Колю, дивiться - сестричка!

     Дiти випустили надувнi кулi i вони полетiли високо в блакитне небо. Потiм всi разом кричали:

     - Вiтаємо! Вiтаємо!

     Марiя та Iван стояли бiля вiкна i були дуже щасливi.

     - Марiє, подивися, це запрошення на участь у виставцi картин у Римi, - сказав Ростислав, простягуючи їй лист-запрошення.

     - Марiє, твої роботи будуть виставленi в музеях Європи, ти уявляєш, - говорив Гiоргi.

     - Ну, погоджуйся, поїдемо разом, - вмовляла Катруся, - коли ще буде такий шанс? Дiтки пiдросли, треба ж трохи для себе пожити.

     - Марiє, шанси потрапити на очi арт-дилерiв з рiзних галерей збiльшуються, - знову приєднався Ростислав, - одна справа виставлятися в нашiй галереї, а зовсiм iнша - в Римi.

     - Марiє, i, правда, погоджуйся, - сказав Iван, бачачи вмовляння друзiв, - ось i Миколу пiдтримаєш. Вiн же теж виставляється за кордоном вперше.

     - Марiє, ти що? Сумнiваєшся? - сказав Федя. - Так, вона згодна, не роздумуючи. Все, крапка.

     - Агафiє, принеси, будь ласка, там, на столi лежать мої окуляри, - попросила Марiя дочку i, посмiхаючись, продовжувала дивитися на друзiв, якi зiбралися за звичним великим круглим столом. - Дорогi мої, рокiв тридцять тому я б летiла на таку виставку, як птаха.

     - А що зараз змiнилося? - обурювався Федя. - Ти просто зобов'язана їхати.

     - Зараз? Просто я знайшла своє щастя тут, в Рощино, в нашому храмi.

     - Слухай, жiнко, ми тебе все одно заберемо i в лiтак посадимо, - говорив Гiоргi.

     - Я не лiтаю лiтаком, - сказала Марiя.

     - Не хочеш лiтаком, поїхали поїздом, - погодився Гiоргi.

     - Без Марiї Iванчай виставка не вiдбудеться, - сказала Катя.

     - Добре, тiльки заради вас, - погодилася Марiя пiд напором друзiв.

*

     Агафiя увiйшла у кiмнату, пiдiйшла до столу i коло окулярiв побачила розкритий мамин щоденник, написаний гарним рiвним почерком. Вона зупинилася i побачила своє iм'я. Завагавшись на хвилину, вона прочитала:

     'Все наше життя тече навколо вiдновленого храму. Молитви наших предкiв i наша вiра врятували нас вiд багатьох життєвих випробувань i переживань. Наш старший син пiшов по стопах батька i став iєромонахом Амвросiєм, Миколка - художником, Агафiя - регентом церковного хору. Отець Iоанн досi служить в храмi. Йому багато разiв пропонували пiдвищення по службi, але вiн не змiг вiдiрватися вiд рiдного куточка, де вiн пiзнав незвичайну вiру в Бога, мир i душевний спокiй, а також величезне сiмейне щастя. Спасибi тобi, Боже, за всi дари, посланi нам щедрою рукою'.

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"