2026
Книга 1
Так сталося, що дiд Прохор жив удвох зi своєю невiсткою Явдохою, та ще й з кiшкою Мотькою. Син Прохора на вiйнi загинув, дiтей вони з Явдохою нажити не встигли. Так i жили-поживали втрьох.
Явдоха була баба працьовита i по господарству ладна, але сильно скупа, жадiбна. Що не попросять у неї сусiди - на все одна вiдмова. Навiть Мотьку не пестила. Подоїть, бувало, корову Явдоха, а Мотька бiля нiг її треться, дай, мовляв, молочка, господиня.
- Молока тобi, - сердиться Явдоха, - а чим ти заслужила молочко, валяєшся весь день на сонечку, боки грiєш.
- А хто вночi мишей ловить? - запитує Прохор. - Наша Мотька своє молочко вiдпрацьовує сповна.
- Мур, - згодна з дiдом Мотька.
Наллє Явдоха кiшцi молока, маслом пригостить, а все ходить по хатi бурчить:
- Нахлiбникiв повен двiр, чи не прогодувати всiх.
*
- Явдосю, - прибiгла якось сусiдка Катруся, - виручай. Кашу гарбузову зварити хотiла, а пшона зовсiм обмаль, дай склянку пшона, я вже тобi вiддячу.
- Чи не дробили ми просо ще, - вiдповiдає Явдоха, - через тиждень приходь.
Побiгла додому Катруся.
- Ось тобi й маєш, - здивувався дiд Прохор. - Так у нас пшоно з минулого року залишилося, ти їм i курчат годуєш.
- То для курчат припасено, що ж менi роздавати його?
- Вiднеси Катрусi, та не стакан, а всi два, - гримнув свекор. - Чи не будь скнарою, добро тобi пригадається. На добрих справах свiт тримається.
Послухалася Явдоха Прохора, насипала пшона в мiшечок та понесла сусiдцi.
- Ой, спасибi, - зрадiла Катруся. - Я вам кашки принесу, як звариться.
- Ти краще гарбузом почастуй, що менi каша твоя, - пробурчала Явдоха.
- I, справдi, - стрепенулася Катруся, - ось вам гарбузик солодкий, стиглий.
Повернулася Явдоха у двiр, гарбуз тягне.
- Тьху, що за баба, - розсердився дiд, - навiщо гарбуз взяла? У нас повний город гарбузiв.
- Згодиться гарбуз, татусю, ось гусям на тертцi натру, пригощу, свої-то гарбузи терти шкода.
- Ти вiд жадiбностi своєї так i помреш, нiхто добрим словом не згадає.
- Що менi з добрих слiв за користь, як мене вже не буде на свiтi, - засмiялася невiстка i пiшла годувати гусей.
- Що за баба, нiчого не розумiє, - журився Прохор, сидячи на ганку. - Адже доброю пам'яттю славна людина. Дружина моя, Анфiса, доброї душi була, мабуть, з ангелами на небесах знаходиться, пiснi спiває. Всi Анфiсу в селi добрим словом згадують.
*
Якось Прохор встав рано, наловив рибки в ставку, принiс невiстцi цiлих п'ять карасiв.
- З уловом вас, сусiди, - бiля паркану стояв сусiд старий дiд Федiр. - Давно я рибки не їв, а карасики чудовi!
- На тобi, Федоре, i дружинi твоїй по карасику, побалуйте живiт, - Прохор простягнув двi рибки сусiдовi.
- Ой, спасибi, дай Бог, тобi, Прохоре, здоров'я i довгих рокiв життя.
- Дякую, Федоре, i тобi того ж, - посмiхнувся Прохор.
Дiд Федiр взяв рибку i пiшов до себе у двiр.
- Чого це ви, татусю, рибкою розкидаєтеся. Нехай би сам i ловив, - знову бурчала Явдоха.
- Старий Федiр вже на риболовлю ходити, - вiдповiв свекор. - А ти б була хорошою, так засмажила би їм рибки та сама пригостила i добра слава про тебе б пiшла.
- Ось ще що придумали, татусю, буду я їм рибку смажити! - пирснула невiстка.
- Ох, ох, ох, - зiтхав Прохор. - Що за баба, подiлися з сусiдами, вони тобi добрим словом вiдплатять.
- Не потрiбнi менi, татусю, їх добрi слова, - вiдповiдала Явдоха. - Добрi слова в глечик не наллєш i в кишеню не покладеш.
- Все про кишенi думаєш, мало тобi добра, чай, не бiдно живемо, i хата у нас ще мiцна, корiвка в хлiвi, курочки та гусочки, конячка своя.
- Менi, татусю, за господарством дивитися роботи вистачає, з ранку кручуся. Та ще треба на базар встигнути, продати що, а не задарма роздавати.
- Нiчого ти не розумiєш в життi, - журився Прохор. - Хто ж тебе добрим словом згадає? Хто перед Богом слiвце замовить i свiчку поставить?
*
Якось раз їхали Прохор i Явдоха з базару. Конячка, Марта, хоч i стара вже, а все ж не пiшки йти, везе собi потихеньку. Наздогнали вони по дорозi сусiда Єфрема, той зрадiв:
- Ой, сусiди! З базару їдете? З вдалим розпродажем вас!
- А ти що ж? Чи не продав порося? Чого не руках несеш?
- Навпаки, купив, а мiшок не взяв, ось i несу. Чи не пiдвезете? - запитав Єфрем.
- Чого ж не пiдвезти добру людину, сiдай, мiсця всiм вистачить, - запросив Прохор.
- Ой, тiльки порося тут i не вистачало, - пробурчала невдоволена Явдоха, прибираючи свої покупки. - Наша Марта вже тепер ледве шкандибає, а тут ще поросят возити.
Прохор строго подивився на невiстку.
- Чи не сердься, Явдохо, - посмiхнувся Єфрем, сiдаючи на воза, - на Святки сала тобi принесу солоного та з часничком.
- Я i не ображаюся. Ось хлiбця твоєму поросятi, - пом'якшала Явдоха, - дай, хай їсть, мабуть, голодний та переляканий.
- За хлiбець спасибi, - зрадiв Єфрем i пригостив порося. - Добро твоє тобi пригадається.
А свекор посмiхнувся у вуса, дочекався-таки вiд невiстки доброго вчинку.
*
А на Рiздво захворiла Явдоха. Злягла, лежить, не встає, кашляє.
Пiшов Прохор до сусiдки Катрусi:
- Чи немає у тебе, Катрусю, якої травички вiд кашлю? Захворiла Явдоха, кашель сильний.
- Травка є, i мати-й-мачуха, i корiнь оману. Зараз дам. Травку заварiть, настоїться шiсть годин i нехай п'є. А корiнь проварити десять хвилин i того менше настояти, можна пити.
- Спасибi тобi, Катрусю, - зрадiв Прохор. - пiду лiкувати невiстку.
- Нехай одужує, - побажала сусiдка.
- Дай Боже, дай Боже, - вiдповiв сусiд.
*
Прохор принiс додому траву i корiння.
- Ось тобi вiд Катрусi, - каже. - Зараз заваримо, полегшає тобi.
- Кхе-кхе, - тiльки й прокашлялася Явдоха, а її лихоманка так i пробиває, трясе.
Кiшка Мотька стрибнула на лiжко, де лежала Явдоха, лягла в ногах, щоб зiгрiти господиню.
Возиться Прохор у печi, а тут стукiт у вiконце.
- Прохоре! Прохоре!
Дивиться Прохор, а це дiд Федiр прийшов.
Вийшов вiн на ганок.
- Почули, що Явдоха захворiла, - сказав сусiд. - Ось моя бабця передала їй борсучого жиру розтиратися. Обiтреться, укутається, хвороба i пройде.
- Ой, спасибi, дай Боже, тобi, Федоре, i дружинi твоїй здоров'я i довгих рокiв життя.
- Дякую, Прохоре, i вам того ж, нехай невiстка одужує, здоров'ячка їй.
*
Пила Явдоха вiдвари з лiкарських трав, обтиралася борсучим жиром, полегшало їй трохи, але ще з лiжка вона не вставала, тiльки за потребою.
А Мотька весь час поруч крутилася - то в ногах ляже, то пiд бочок, то у шиї згорнеться калачиком.
Одного разу в дверi хати постукали. Це Єфрем меду принiс.
- Дiйшли до мене чутки, що Явдоха хворiє, - сказав Єфрем. - Ось їй медку.
- Ой, спасибi тобi, добрий чоловiче, - подякував Прохор. - Добра у тебе душа.
- Я i свiчечку в церквi за її здоров'я поставив, - посмiхнувся Єфрем. - Явдоха баба добра, тiльки назовнi не показує, сувора сильно.
- I господиня хороша, - похвалив невiстку свекор i почухав потилицю.
*
Хворiла Явдоха довго, а перед Великоднем встала, давай яйця фарбувати та калачi ставити.
- Ось тобi молочка, - вона налила молока Мотьцi.
- Мур, - потерлася об неї кiшка.
- Явдосю, ти пiднялася? - здивувався свекор, увiйшовши в хату. - Ти паски затiялася пекти? А навiщо так багато?
- Як же, татусю, свято велике, треба всiх сусiдiв пригостити, - посмiхалася Явдоха. - Дякую вам, татусю, що не кинули мене, що лiкували, доглядали, годували. Що Зорьку доїли, курочок i гусочок годували, он скiльки яєць до свята знесли! Всiм вистачить!
Прохор дивився на Мотьку, яка ласувала молочко, на Явдоху, яка поралася бiля печi i на серцi його була радiсть. Невiстку було прямо не впiзнати. Нiколи вона ранiш нiкого не пригощала пасками, а тепер тiсто замiсила запашне, калачi ставить. У хатi пахне святом, збитими бiлками.
Бiля нiг Прохора потерлася Мотька, облизуючи вуса вiд молока:
- Мур!
- Добро не забувається! Так-то, Мотька, - сказав задоволений Прохор.
Книга 2
Неподалiк вiд дому Прохора на краю села стояла хата Василини, далi її жила тiльки баба Груня в своїй похилiй старiй, як i вона сама, хатi.
Василина жила удвох з сином, Матвiйкою. Наука хлопчиковi давалася з трудом, а ось силою вiн володiв незвичайною. В руках його була така мiць, що вiн навiть мiг залiзний прут зiгнути навпiл. Однолiтки Матвiйка проти нього здавалися слабаками, а Матвiйко серед них як атлет - ставний, плечистий, а на руках мiцнi м'язи. Бувало, друзi стануть канат перетягувати, бундючаться, стараються, а Матвiйцi хоч би що - один проти трьох стоїть з мiсця не зрушиться.
Нiхто не мiг зрiвнятися силою з Матвiйкою, навiть багато хто з дорослих дядькiв.
*
А для матерi Матвiйко був перший помiчник. Тiльки пiде Василина на рiчку по воду - синок тут як тут.
- Давайте, матусю, коромисло, менi два вiдра донести, що двi склянки.
- Помiчник ти мiй, - не натiшиться Василина, дивлячись на сина.
Ну i що, що наука йому не дається, зате який помiчник в хатi росте. З таким нiяка бiда не страшна.
*
I не тiльки хороший помiчник Матвiйко, а добра чиста душа, жалiсливий, всiх пошкодує, всiх приголубить.
Якось пiшли на заплавний луг Василина i Матвiйко сiна накосити коровi на зиму. Побачив Матвiйко зайченя, в руки взяв.
- Хороший, - каже, - маленький, де ж мамка твоя? Так недовго i пiд косу потрапити. Пiдемо, малюк, вiднесу тебе подалi.
- Матвiйко, в кущi його вiднеси, - радить мати, - там йому легше сховатися. Чи знайде його зайчиха, не переживай, мабуть, сидить десь поруч i спостерiгає, де її малюк.
- А чи не її це вуха в кущах стирчать? - засмiявся Матвiйко i понiс зайченя до кущiв.
I правда, там уже чекала синочка неспокiйна мама-зайчиха. Хлопчик вiдпустив малюка, i вони з мамою-зайчихою помчали в бiк лiсу.
- Бач, спритнi якi, - засмiялася Василина. - Мабуть, приходили на заплавний луг соковитою травою поживитися.
- А в лiсi їм безпечно? - запитав син. - Вовк їх не зловить? Може, треба було їх до нас у двiр забрати?
- Всiх би ти забрав, добра душа. Лiс - їх дiм, для них за кожним деревом i кущем укриття.
- Матусю, ви посидьте на травичцi, я сам трави накошу, - взяв косу син.
- Ну, коси, коси, а потiм я тебе пирогами нагодую, у мене повна корзина, i молочко є.
Косить Матвiйко траву. 'Хрусь-трiсь', - хрумтить свiжа трава пiд косою i лягає на землю.
- Буде корiвка з травою взимку, - радiє Василина, - ось Бог помiчника дав, спасибi Йому.
*
А як пiдрiс Матвiй - зовсiм богатирем став, тiльки люди як i ранiше називали його Матвiйкою за чуйнiсть i доброту. Ось недавно такий випадок стався - вiд гори вiдколовся величезний валун, покотився по схилу i лiг поперек струмка. Перегородив камiнь струмок, нiчим бабам город полити, нiде худобi воду попити, а вода зi струмка стала город дiда Федора затоплювати, ось-ось картопля гнити почне.
Дiзнався Матвiйко про те, пiшов до струмка, пiдняв валун i перенiс його знову до гори - нехай собi лежить. А вода, як i ранiше, по руслу потекла бабам i тваринкам на радiсть.
*
Допомагав Матвiйко не тiльки матерi. Старим по господарству допомагав, кому дах пiдлатати, кому води наносити, кому город полити, а кому i дров нарубати. Сокира в його мiцних руках лiтала, здавалося, сама дрова рубала, не було такого полiна, яке б з першого разу не розкололося вiд сильного удару хлопця.
Нарубає дров Матвiйко, складе в стiс - тепер не замерзне взимку нi дiд Федiр, нi баба Груня, нi баба Параска, нi баба Килина.
*
Якось раз пiзньої осенi їхав дiд Федiр з базару та ще погодився пiдвести молоду дiвку Капiтолiну з великими бiдонами, молоко вона продавала на базарi.
Поступово погода зовсiм зiпсувалася, почався дощ, на дорогах утворилися калюжi. Раптом вiз в'їхав колесом в яму, нахилився, а колесо вiдпало i покотилося.
- Ой, ой! Що ж ти, старий, в калюжу заїхав! - стала лаятися Капiтолiна. - Того й гляди, мої бiдони в бруд упадуть!
- Ох, ох, ох, - зiтхнув дiд Федiр i почухав потилицю.
- Став колесо на мiсце! - командувала Капiтолiна. - У мене зараз чобiтки промокнуть!
- Самому менi не впоратися, - зауважив дiд Федiр. - Треба пiдмогу кликати.
- Та ти що! До села верста! Я що, мокнути буду? - нiяк не вгамовувалася Капiтолiна.
На щастя дiда Федора поруч опинився Матвiйко. Почув вiн лайку Капiтолiни, пiдбiг, однiєю рукою пiдняв кут возу i каже:
- Подай, Капо, колесо, зараз вiдремонтуємо, як новенький вiз буде.
- Ось ще, стану я руки бруднити! Нехай дiд Федiр подає!
- Ось, дiвка, в ротi вiтер гуляє, - вилаявся дiд Федiр i пошкандибав за колесом.
- Давай, дiдусю, колесо, - Матвiйко простягнув другу руку, нахилився i надiв колесо на вiсь. - Ось i все, можна їхати.
- От спасибi тобi, Матвiйко, тебе нам на допомогу Бог послав, - радiв Федiр. - Сiдай на вiз, пiдвеземо тебе, - запросив дiд.
- А бiдони куди? - обурилася Капiтолiна. - Мiсця у возi немає.
- Дякую, дiду Федоре, я дощику не боюся, сам доберуся, ви їдьте, у мене чоботи не промокають, а сам я не розмокну, - засмiявся хлопець.
- Ось дiвка, ось змiя, - невдоволено буркнув дiд Федiр. - Но! - взяв вiн вiжки i коняка рушила.
А задоволений Матвiйко покрокував по дорозi додому. Йому було радiсно, що виручив вiн дiда Федора, що вчасно опинився поруч. А дощик принишк, нiби не хотiв промочити хорошу людину.
*
Якось влiтку вирiшили мужики баню в селi поставити. Вирiшили - зробили. Вибрали мiсце для лазнi, принесли сокири, цвяхи, привезли колод. А як колоди розвантажували - одна зiрвалася та покотилася з гiрки прямо до криницi, де стояли старi та баби. Котиться колода, пiдскакує, того й дивись, когось зачепить. Мужики завмерли вiд страху - колоду не наздогнати. А баби побачили, що на них колода котиться, швидкiсть набирає, тiльки ойкнули. Молодi-то вiдскочили, а старим - куди, роки не тi. Всi завмерли в очiкуваннi бiди. Один Матвiйко не розгубився. Рвонувся вiн колодi назустрiч.
Зловив вiн її двома руками, уперся, навiть не впав.
- Синку! - прокричала вiд переляку Василина.
Мужики пiдбiгли до хлопця, колоду забрали, давай Матвiйку обiймати, дякувати, що вберiг старих вiд нещастя:
- Молодець! - хвалять. - Богатир! Герой!
Пiшли мужики далi баню будувати, а бабусi бiля колодязя сльози витирають:
- Спасибi тобi, Матвiєчку, що вберiг вiд бiди, що живi-неушкодженi залишилися.
- Давайте вашi вiдра, бабусi мої, всiм воду вiднесу, - смiється хлопець. - I тобi, дiду Федоре, вiднесу.
- Молодець, Матвiйко, - дякує дiд Федiр. - Бачив я богатирiв на своєму вiку, але такого, як ти не зустрiчав. Це ж треба! Колоду зловив i не ворухнувся! - дивується дiд.
А Матвiйко смiється. Радiсно йому, що всi живi-здоровi.
*
Баба Груня, чия хата стояла на краю села, завозилася якось на городi - морквину поливала. Чує - коза бекає, господиню кличе.
- Iду, iду, - крикнула баба Груня.
А коза за парканом паслася, травичку щипала. Хотiла було баба Груня козу вiдв'язати, а тут з лiсу два розбiйники вийшли:
- Хороша вечеря у нас сьогоднi буде, - засмiявся молодий розбiйник, той, що вище, з кийком.
Вiн взявся за мотузку i потягнув козу.
- Ох! - тiльки i скрикнула господиня, схрещуючи руки на грудях. - Маняшо!
- Мовчи, бабо! Давай козу! - грiзно сказав сивий кремезний розбiйник i загрозливо пiдняв топiрець.
А коза Маняшка з розбiйниками йти не хоче, упирається, бекає на всю округу.
А Матвiйко у себе у дворi город копав, чує - коза надривається. Дивиться вiн, а за парканом баби Грунi розбiйники, у одного топiрець в руках.
- А-ну, вiдпустiть козу! - грiзно закричав Матвiйко и кинувся бiгти рятувати бабу Груню та її козу.
Дивляться розбiйники - бiжить на них богатир, махає кулаками, а кулачища у нього, що голова у них.
- Це той богатир, що в селi живе, - з жахом сказав молодий розбiйник i позадкував.
- Уносимо ноги! - скомандував сивий розбiйник i вони обидва кинулись бiгти до лiсу.
Прибiг Матвiйко, а розбiйникiв i слiд прохолов. Обняла баба Груня хлопця, плаче:
- Рятiвник ти наш! Спасибi тобi вiд мене i вiд Маняшi.
- Не плач, бабо Груню, - втiшає її Матвiйко, - думаю, не прийдуть бiльше розбiйники, побояться.
- Злякалася я сильно, занадто грiзний розбiйник з топiрцем, - утерла сльози бабуся.
А коза Маняшка немов зрозумiла, що це її Матвiйко врятував, подивилася йому в очi.
- Ме-е-е, - каже i головою махає вгору-вниз, вгору-вниз.
- I Маняша тобi дякує, - посмiхнулася бабуся.
- Ходiмо, я вас до хати проводжу, ще дров нарубаю, - пообiцяв богатир.
- Добра твоя душа, - зрадiла бабуся, - всiм селом будемо за тебе Богу молитися.
*
А наступного дня баба Груня прийшла до сусiда Прохора:
- Прийшла до вас, сусiди, маслечка попросити. Хочу пирогiв з маком спекти для Матвiйки.
- Для Матвiйки? - здивувалася Явдоха. - А чим же вiн заслужив таку шану?
- Як же, вчора мене вiд розбiйникiв врятував i Маняшу мою. Хотiли вони козу забрати. Мовчи, кажуть, бабця, а то смерть твоя прийде.
- Дай, Явдосю, стiлець гостi, - наказав Прохор своїй невiстцi. - Сiдай, Груню, розповiдай, як справа була.
Тут сусiдка i розповiла всю iсторiю про розбiйникiв, про козу i про Матвiйку.
- Ще й дров менi наколов, так-то, - закiнчила розповiдь бабуся. - Злякалися розбiйники кулакiв-то нашого богатиря.
- Добро має бути з кулаками, - задумливо сказав Прохор. - А кулаки у хлопця знатнi, цвях може забити.
- Чи будете з нами обiдати, бабо Груню? - несподiвано запитала Явдоха. - Я i борщу наварила вже.
- Дякую, сусiди дорогi, - подякувала стара, - менi треба додому, а вiд маслечка не вiдмовлюся.
- Ось вам масло, - Явдоха простягнула пакунок.
- От спасибi, пiду тiсто ставити, пироги пекти. I вам принесу, як спечуться.
- Смачнi у тебе пироги, знатнi, не вiдмовимося, - посмiхнувся Прохор.
Сусiдка пiшла. Невiстка налила миску борщу свекру i стала збиратися.
- Куди ти, Явдосю? - запитав Прохор.
- Ви, татко, снiдайте, я скоро прийду, - невiстка прошмигнула за дверi.
Прохор вiдкусив шматок запашного хлiба i зачерпнув борщу дерев'яною ложкою.
- Понесла новини по селу, не тримаються новини за зубами, - сказав старий. - А борщ смачний, наваристий. Ех, Явдохо, Явдохо, хороша ти баба, тiльки на язик скора.
- Мур, - вiдгукнулася кiшка Мотька з-за печi.
- Iди, дам тобi шкурочку, пригощайся, - дiд поклав частування на блюдце на пiдлозi.
- Мур, - кiшка з апетитом накинулася на курячу шкурочку.
*
А Явдоха насамперед побiгла до колодязя. Там вона зустрiла Катрусю з повними вiдрами води, бабу Параску та бабу Килину.
- Ой, баби, що вам скажу, - почала Явдоха.
- А що? - запитала баба Килина.
- На нашу бабу Груню учора розбiйники напали. Прийшли до дому, кажуть - козу вiддавай.
- Ой, - скрикнула баба Параска. - Козу? Годувальницю?
- А один з розбiйникiв високий та худий з вусами каже - коза або життя, - продовжувала Явдоха, - i нiж дiстав. А той, що нижче, з сокирою був.
- Страх який, - прикрила долонею рот баба Килина. - Бiдна Груня.
- А тут бiжить Матвiйко наш, як махне кулаком - розбiйники врозтiч, - махнула рукою Явдоха.
- Так, богатир, - посмiхнулася Катруся.
- А баба Груня Матвiйцi пироги пече, до мене за маслом приходила, так я їй пiвфунта дала.
*
Пiсля обiду пiшла баба Груня до сусiдки Василини, а Василина з сином глину мiсили хату мазати.
- Бог в допомогу, сусiди дорогi, - привiталася баба Груня.
- Спасибi, бабусю, - вiдгукнулася Василина.
- Я вам пирогiв напекла, пригощайтеся, - баба Груня дала вузлик Матвiйцi.
- Ой, спасибi, бабусю, - посмiхнулася молодиця. - Чого це ви пироги розносите?
- Гарного ти сина виростила, Василино, - похвалила бабуся. - Врятував вiн мене вiд розбiйникiв i Маняшу мою. Їжте пироги на здоров'я.
- Дякую, i вам здоров'я, бабусю, - дякує хлопець. - Пахнуть пироги! На всю округу.
- З маком, - сказала баба Груня.
- Дякую, - посмiхнулася Василина, подивилася крадькома на сина-богатиря, а на серцi її так радiсно, так приємно.
Книга 3
Прийшла якось Капiтолiна в хату до дiда Прохора.
- Капо, проходь, як ся маєш? - запитав Прохор, запрошуючи гостю.
- Я вам молочка принесла, тiльки корiвку подоїла, - м'ялася у дверi Капiтолiна.
- У нас своя корiвка є, що нам твоє молочко - не змовчала Явдоха, - складаючи шматки сиру в кошик.
- Так моя корiвка на заплавному лузi паслася, молоко прямо солодке, - хвалилася Капiтолiна.
- Ну, раз солодке, давай, - погодився Прохор i, взявши глечик молока, пригубив його. - Гарне молоко, як у нашої корiвки, - похвалив вiн.
- А куди ви, дiду Прохоре, збираєтеся? - запитала Капiтолiна.
- На базар я їду, Явдоха сиру наробила, поїду, продам, може, щось зароблю, ось шапку треба купити до зими, валянки, - Прохор зняв зi стiни батiг, швидше за звичкою, тому що його конячка Марта була слухняна, куди дiд Прохор потягне вiжки, туди i бiгла.
- Ой, дiду Прохоре, а не вiзьмете мене на базар, у мене всього один бiдончик молока, - попросила Капiтолiна.
- Вiзьму, мiсце є. Ще Кузьма з нами поїде, обiцяв я йому, - вiдповiв дiд.
- А що у Кузьми на базарi за справи? - запитала гостя.
- Гуся продати вирiшив, каже, чоботи продiрявилися, новi потрiбнi. Ну, раз ти з нами, Капо, пiшли, - покликав Прохор, виходячи з хати.
*
Рудий Кузьма з гусаком вже чекав бiля возу дiда Прохора.
- Давай, Кузьма, до Капи за бiдоном заїдемо, вона теж на базар, - сказав Прохор.
- Чого не заїхати, можна заїхати, - посмiхнувся привiтно хлопець.
Завантаживши у дворi Капiтолiни великий бiдон, всi посiдали на вiз i поїхали.
- Важкий бiдон, Капо, у тебе, мабуть, твоя Ромашка багато молока дає? - запитав Кузьма.
- У мене корiвка не Ромашка, Волошкою звуть. Вона молока дає двадцять п'ять фунтiв, а тут ще молочко вiд корови баби Килини, - вiдповiла Капiтолiна.
- Добра справа старим допомагати, - схвалив Кузьма. - Я ось теж одного гусака дiдовi Федору вiддав.
- Як? Задарма? - здивувалася Капiтолiна.
- А як же? Звичайно, задарма, по-сусiдськи, - посмiхнувся Кузьма.
- Задаром тiльки пiвень кукурiкає, - хмикнула молодиця. - А як на чоботи не вистачить грошей з одного гусака?
- Чи не вистачить, у тебе в борг попрошу, даси? - пожартував хлопець.
- У мене вiльних грошей немає, - стиснула губи Капiтолiна. - Ти диви, а то твiй гусак, того гляди, вщипне мене.
- Чи не вщипне, - сказав Кузьма i вiдвернувся спиною до Капiтолiнi.
- Но! - крикнув конячцi дiд Прохор, який мовчки слухав розмову молодих.
*
Приїхали односельцi на базар, народу повно, хто продає товар, а хто шукає, та найкращий, та дешевший. Розвантажили бiдон Капiтолiни з воза, прилаштувалися торгувати.
- Молочко, парне молочко! - закричала голосно Капiтолiна. - Пiдходь за молочком!
Дiд Прохор засмiявся:
- Сяк ти весь базар скличеш.
До Кузьмi пiдiйшла одна жiнка:
- Почому гусака вiддаєш? - питає.
- Три карбованцi, берiть, гусак хороший, - похвалив Кузьма.
- Дешево вiддаєш, Кузьма, на чоботи не набереш, - крикнула Капiтолiна.
- Гусак твiй худий, давай дешевше, - торгується господиня.
- Поруч по чотири продають, - заступилася Капiтолiна, - берiть по три, а то дорожче буде.
*
До дiда Прохора пiдiйшла знайома в блакитний косинцi:
- Здоров був, Прохоре!
- Здорова була, Ганно, - вiдповiв Прохор.
- Дай-но вашого сиру, дуже смачний у вас сир, - сказала вона.
- Тобi два фунта?
- Нi, давай побiльше шматочок, до мене дочка приїхала погостювати.
- Як там онуки? Пiдростають? - поцiкавився Прохор.
- Ростуть бешкетники, як гриби, - засмiялася Ганна, беручи пакунок з сиром. - Бувай здоровий, Прохоре.
- I тобi не хворiти, заходь.
- Обов'язково прийду за сиром, - посмiхнулася Ганна i пiшла далi.
*
Капiтолiна вже продала пiв бiдона молока, коли до неї пiдiйшов високий худорлявий молодий мужик.
- Берiть молочко, - запросила Капа i налила повний глечик молока.
- А чи добре молочко, господине? - запитав худорлявий.
- А сам спробуй, молоко парне, жирне, - вона подала глечик.
Мужик залпом випив молоко. Капiтолiна простягнула руку, щоб отримати грошi. Худорлявий витер губи:
- Кисле, - каже.
- Як, кисле!? - обличчя Капiтолiни налилося кров'ю. - Як, кисле!? Тiльки доїла вранцi. Грошi давай, дармоїде!
- Ти сама сказала - пробуй молоко. Я спробував. Ти ж сама запропонувала, - сперечався худорлявий.
- Та де це бачено, щоб по повному глечику пробували! - кричала молодиця, привертаючи увагу народу.
Худорлявий шепнув їй на вухо:
- Мовчи, дiвко, а то зарiжу, - i пiшов далi по базару.
Капiтолiна оторопiла, вона не могла прийти до тями. До неї пiдiйшов Кузьма, який вже продав свого гусака.
- Що вiн тобi сказав? - запитав вiн.
Не встигла Капiтолiна вiдповiсти, як вони почули:
- Караул, пiвня поцупили! Лови злодiя!
Всi переполошилися, виглядаючи, у кого пiвень в руках.
- Лови злодiя! - не вгамовувалася торговка Харитина, вдивляючись в спини перехожих в надiї побачити сивого кучерявого старого, який крутився бiля її курей.
- Ось тобi i базарний день, - сказав Прохор, пiдiйшовши до односельцiв. - У мене весь сир розiбрали.
- I я гусака продав, пiду чоботи шукати, - вiдповiв Кузьма.
- Так може тобi додати грошей? - запитав Прохор.
- Дякую, дiду Прохоре, у мене в сорочцi припасено, нашкрябаю на чоботи, - подякував хлопець.
- Багато ще молока у тебе, Капо? - запитав дiд.
- Пiв бiдона ще, - надулася молодиця.
- Гаразд, торгуй, почекаємо, день довгий. Я в возi посиджу, - сказав дiд.
*
Через пiвгодини по дорозi, що вела в лiс, йшли два розбiйника. Той, що старiший роками, йшов попереду своїм розгонистим кроком.
- Їсти хочеться, - сказав другий розбiйник, той, що йшов позаду.
- Їсти йому хочеться, - бурчав старий, - яєчнею однiєю не наїсися.
- Так я ж ще баночку сметани у бабки з кошика витягнув. Смачна, мабуть, - облизався високий. - Я в однiєї молодицi молока напився, повний глечик випив.
- Ось, бачиш, сам випив, нi, щоб товаришевi принести, - дорiкнув старий.
- Так баба голосиста попалася, довелося її налякати, - виправдовувався худий.
- Бери з мене приклад - я цiлого пiвня поцупив, - похвалився кремезний.
- Ти ж досвiдчений розбiйник, Гавриловичу, - вирiшив задобрити молодий.
Старий пiдтягнув вище пiвня i вiдповiв:
- Вечеря буде знатна, зараз багаття розведемо, пiвня поскубемо.
Пiвень, нiбито вiдчув, яка доля йому уготована, i спробував вирватися, але старий розбiйник мiцно тримав його рукою.
- У мене не побешкетуєш, цить, не смикайся, - пригрозив вiн, намацуючи топiрець в кишенi.
*
Додому Прохор, Кузьма i Капiтолiна їхали мовчки. Кузьма м'яв в руках новенькi чоботи, розглядаючи їх.
- Скiльки вiддав? - запитала молодиця.
- П'ять карбованцiв, - вiдповiв Кузьма. - Хотiв офiцерськi купити, але вони дуже дорогi, не потягну.
- I скiльки ж вони? - поцiкавився Прохор.
- Цiлих двадцять карбованцiв.
- Ого, - присвиснув дiд. - А я ось в личаках ходжу все лiто, так добре! Легко i ноги не потiють.
- Взимку в личаках не походиш, - посмiхнувся Кузьма.
- За старих часiв ми i в постолах ходили, вниз овчину накрутимо на ноги i тепло, - згадав дiд. - А зараз всiм чоботи подавай.
- Чоботи - рiч хороша, я ось в своїх сiм рочкiв вiдходив, - хлопець подивився на потертi чоботи.
- Сiм рочкiв! Це не термiн для хороших чобiт, - заперечив дiд.
- А я що, я нiчого. Я ще буду i працювати в них i город копати. Це я новi купив - мамка каже, пора одружитися. Наречену менi наглядає.
- А чого, ти Капiтолiну бери - вона дiвка незамiжня, - порадив Прохор.
- Дуже скупа, - почухав лоб Кузьма. - Чи не зiйдемося ми з нею характерами.
- Капiтолiно, чого притихла? - дiд обернувся i глянув на молодицю.
- Вона думає, - пiдказав Кузьма.
- Про що ж? - запитав дiд.
- Думає, як їй з баби Килини грошi взяти за той глечик, що злодюжка випив, - пiдморгнув Кузьма.
- Швидкий ти на язик, - огризнулася Капiтолiна. - Я цiлий день на базарi простояла, повинна собi в збиток торгувати? Звичайно, вiзьму з баби Килини, їй не убуде, її корова ще дасть молока.
- Жадiбна ти, Капо, - сказав Кузьма.
- Не те, що ти, гусей вiн роздає. Так з таким чоловiком не розбагатiєш, так i будеш голодранцем, - наступала на хлопця молодиця.
- Не кажи, Капо, - не витримав дiд Прохор. - Кузьма добру справу зробив, а добрi справи повертаються добром. Прр! Стiй! Приїхали, Кузьма, твiй дiм.
- Дякую, дiду Прохоре, що пiдвiз. Добрi дiла не забуваються, - засмiявся хлопець, стрибаючи з воза.
- А хто там тебе чекає? - запитав Прохор. - Нiяк дiд Федiр.
Коло хати Кузьми на лавочцi сидiв дiд Федiр, а поруч з ним бекало ягня.
- Ну ось, дочекався, - встав дiд. - Я до тебе, Кузьма, з подарунком.
- Ось тобi й маєш! Ягня!? - здивувався хлопець.
- Баранчик, - сказав дiд Федiр.
- Ось мамка зрадiє, вона хотiла нашим вiвцям баранчика купити, - посмiхнувся Кузьма. - А тут свiй виросте.
- Ось i в добрий час, нехай росте i дає багате потомство, - побажав дiд Федiр.
- Спасибi, дiдусю.
- Ще у мене до тебе справа, Кузьма, - продовжував дiд Федiр. - Чи не купиш у мене конячку iз возом? Старий я став з конем управлятися, а ти мужик здоровий, господар.
- Так я з задоволенням, дiдусю, - зрадiв Кузьма. - Скiльки за конячку просите?
- Домовимося. А якщо на базар мене коли звозиш або город зореш, то буду тобi вдячний, що пам'ятаєш старого.
Прохор з Капiтолiною сидiли в возi коло будинку Кузьми i слухали їхню розмову.
- Бувайте, сусiди, - крикнув Прохор. - Но! - гукнув вiн конячку.
Вiз рушив з мiсця.
- Так, прогадала ти, Капiтолiно. Такого жениха упустила. Господар, домовитий, а тепер ще й з конячкою буде. Тепер у нього наречених буде, хоч вiдбавляй.
- А менi що до того?
- Як що? Дивись, в дiвках засидишся, - посмiхнувся дiд.
- Ось ще, - хмикнула молодиця.
А за випитий глечик вона з баби Килини все-таки не взяла грошей, видно, соромно було перед дiдом Прохором i Кузьмою. Хоч так. I то добре.
***
Ще не раз возив дiд Прохор Капiтолiну на базар i не тiльки Капiтолiну, а й iнших сусiдiв.
Нiкому не вiдмовляв, а плату нiколи не брав, хiба що хтось пригостить чимось. Бувало, давали йому меду баночку, гарбузик, цукор для конячки або снопик сiна.
Будь-що в дорозi бувало. Влiтку сонце пекло, восени дощ поливав, а взимку хуртовина замiтала.
Якось раз поверталися Капiтолiна i дiд Прохор взимку з базару, а заметiль розiгралася, того й гляди - всi дороги замете. Прохор, знай собi, конячку поганяє:
- Давай, рiдна, треба завидна додому дiстатися, а то дорiг не видно буде, все снiгом вкриється.
А Марта старається, бiжить, з нiздрiв пар виривається.
- Морозець мiцнiшає, - зауважив Прохор. - Ти, дiвчино, добре накрийся овчиною, а то замерзнеш.
- Я сховалася, дiду Прохоре, ви собi овчину тягнiть, холодно, мабуть.
Уже недалеко було до села, як конячка раптом фиркнула i рвонула сани убiк, мало не перевернувши їх.
- Прр! - зупинив коня Прохор. - Хтось на дорозi?
Вiн вилiз iз саней i пiшов вперед конячки. На дорозi лежав пес.
- Замерз, бiдолахо, пiдемо з нами.
Пес пiдвiвся i поплентався за людиною.
- Стрибай, - дiд Прохор постукав по возi, показуючи мiсце собацi.
Пес стрибнув, Прохор накрив його овчиною.
- Хороший пес, розумний, - похвалив його Прохор.
- Де ж вiн втратив господаря? - запитала Капiтолiна.
- У таку заметiль господар собаку не вижене, видно, давно бродить бродяга.
- Куди ж ви його тепер?
- Я його бабi Грунi вiддам, вона бiля самого лiсу живе, буде їй хату вартувати та вiд розбiйникiв захищати, а влiтку козу пасти, - придумав Прохор.
- Це ви добре придумали, дiду Прохоре, тiльки чи погодиться баба Груня?
- А ми до неї заїдемо..
*
Баба Груня сидiла вдома та поглядала на заметiль у вiконце. В хатi було тепло, вона топила пiч, пекла хлiб. У сiнях мекала Маняшка.
Баба Груня виглянула у сiни:
- Мабуть, замерзла, мороз на вулицi, iди у хату погрiтися, - запросила вона.
Коза несмiливо увiйшла в дiм. В iнший час баба Груня козу в хату не пускала i Маняша знала про це.
Раптово у вiконце баби Грунi постукали.
Господиня виглянула у вiкно:
- До нас гостi, - вона одягла кожух i пiшла вiдчиняти дверi.
- Здрастуй, Груню, - привiтався Прохор, бiля якого сидiв гарний пес i жалiбно дивився на хату.
- Ой, проходьте в гостi, - запросила господиня.
- Немає часу, з базару їдемо, додому поспiшаємо. А ось пес хотiв би до тебе в гостi погрiтися.
- Гарний, - зауважила бабуся. - Де ж ви його взяли?
- Знайшли на дорозi, мало не замерз бiдолаха.
- Iди до хати, - покликала вона собаку, - йди до печi, грiйся, зараз кiсточку дам. Спасибi тобi, Прохоре.
- I тобi спасибi, що животину пошкодувала. Бувай здорова, Груню, - Прохор пiшов до саней.
*
Пес увiйшов до хати i побачив козу. Вiн завиляв хвостом.
- Iди, iди, тут лягай. Що, кiз не перший раз бачиш? Не будеш кривдити Маняшу, а то вижену на мороз. А будеш слухатися, то живи, нам з Маняшею веселiше i безпечнiше, будеш хату вартувати. Зрозумiв?
Пес вiддано подивився в очi нової господинi.
- На ось тобi кiсточку i хлiба трохи, скоро новий спечеться, може i тобi перепаде. Як же тебе звати? Шарик? Нi, ти не Шарик. Полкан? Дозор?
- Гав, - вiдгукнувся пес.
- Значить, Дозор. Смачно? З'їв? Ну, грiйся, грiйся.
***
Справа взимку була, прихворiв дiд Прохор, застудився мабуть в дорозi. Явдоха свекра лiкувала, медом поїла, редькою годувала вiд кашлю, воду грiла ноги парити.
У недiлю до них Капiтолiна забiгла:
- А де дiд Прохор, - запитує, - чого вiз не запряжений?
- А вiн тобi, що вiзник? Прихворiв дiдусь, - вiдгукнулася Явдоха.
- Як же так? - обурилася гостя. - Що ж моє молоко тепер прокисати має?
- Ти сама не своя, дiвко? Шукай когось iншого, а Прохор не може, захворiв, - почала сердитися невiстка.
- Вiн же обiцяв. У мене бiдон у дворi стоїть, - не могла заспокоїтися Капiтолiна.
Явдосi набридла наполегливiсть непрошеної гостi, вона почала наступати на сусiдку, щоб виставити її за дверi.
Капiтолiна розсердилася, як це так, до неї, гостi, така неповага!? Вона рiшуче зробила крок до Явдохи. Зiйшлися вони не на жарт.
- Вбивають! - кричала Капа, тому що Явдоха явно була сильнiше її.
Коли дiд Прохор вийшов у свiтлицю, то побачив двох дiвок, що зчепилися мiж собою.
- А-ну, розбiглися швидко, - закричав вiн басом.
Молодицi вiдразу кинули одна одну, а Капiтолiна рвонула до дверей.
- Так що, не поїдемо? - запитала вона у Прохора.
- Захворiв я, Кузьму попроси, - закашлявся Прохор. - Ну, чого зчепилися? - запитав вiн у невiстки, яка розчiсувала волосся пiсля бiйки.
- Нахабна вона, кажу, прихворiв дiдусь, а вона - треба i треба, - стала виправдовуватися Явдоха. - Отже ви її, татусю, скiльки возили, так вона i знахабнiла.
- А чого ти битися полiзла? - строго запитав свекор.
- Ви ж самi, татусю, говорили, що добро повинно бути з кулаками, ось я i захищала вас, - змахнула сльозу невiстка.
- Це коли я говорив?
- Коли Матвiйко бабу Груню вiд розбiйникiв захищав.
- Так я ж казав в тому сенсi, що треба вмiти за себе i за iнших постояти, не боятися зла, а боротися з ним.
- Ну, ось я i боролася.
- А ти вiдразу в бiйку. А переконати Капiтолiну ти не могла?
- Її не могла, - шмигнула носом Явдоха.
Дуже Явдосi прикро було, що свекра вона захищала, а вiн їй вимовляє, мовляв, перевищила самооборону. А як з нею, з Капiтолiною по iншому? Вона ж на шию сiла i нiжки звiсила. Нi, щоб поцiкавитися у дiдуся, як здоров'я, вона - вези та вези її.
- Може тепер не прийде Капiтолiна пiсля мого частування, - промовила Явдоха з надiєю.
- Прийде, - зауважив Прохор. - Кузьма її не сильно шанує, жадiбна ти, каже.
- Що ж ви, татусю, її все возите?
- Сусiдам треба ж допомагати. I це неправда, що Капiтолiна не змiнюється. Змiнюється, тiльки повiльно. Життя навчить i її, - сказав Прохор.
Явдоха почервонiла. Ад
Книга 4
- Мороз мiцнiшає, - сказала баба Груня, ховаючись пiд ковдру. - А у нас тепло, дрова ще є, Матвiйко багато наколов.
За вiкном завивав сильний вiтер. Баба Груня в холод пустила козу Маняшу в хату погрiтися. Вона стояла бiля порога i жувала сiно, оберемок якого кинула бабуся. Поруч бiля печi лежав пес Дозор. Раптово пес схопився, пiдбiг до дверей, Маняша вiдсторонилася. У дверi постукали.
- Йду, йду, - вiдповiла баба Груня, злiзаючи з теплої печi. - У кого це потреба в таку погоду по вулицi ходити?
Бабуся накинула пухову хустку, пiдкинула полiно в пiч i виглянула у вiконце. Вiкно залiпило снiгом, але баба Груня все ж розгледiла двi жiночi фiгури. 'Прочани напевно, - подумала вона, - застала ж їх така негода, замерзли мабуть'.
Бабуся пiшла вiдчиняти дверi. Дозор неголосно загарчав.
- Ти чого це? А-ну, йди собi грiйся, - сказала вона, але пес не вiдходив, а пхав носа в отвiр дверей.
Баба Груня вiдсунула мiцний засув в сiнях i вiдкрила дверi.
Порив вiтру пiдхопив жменю снiгу i вкинув в сiни. На порозi стояли двi жiнки - одна худа, молодша, а iнша мiцна така, плечиста. На молодiй був вузький сюртук, потертий вiд часу, i синя вовняна хустку на головi, а та, що старша, була одягнена в латану тiлогрiйку, на теплiй спiдницi теж була велика латка, пришита чорними нитками. На головi у неї була стара хутряна шапка, що не закривала вуха, а поверх шапки була накинута чорна дiрява шаль.
- Пустiть погрiтися, - забасила старша.
- Мандрiвницi ми, - протягнула молода.
- Р-р-р, - загарчав на них пес.
- А-ну, йди погуляй, - баба Груня виштовхала пса на вулицю, - померзнеш, добрiшiм будеш. Заходьте, гостi дорогi, - запросила вона в дiм жiнок.
Вони увiйшли, скинули верхнiй одяг i оглянули хату.
- Небагато живеш, бабусю, - сказала молода.
- Та звiдки йому взятися багатству-то, - баба Груня ставила чайник на пiчку i казанок, щоб розiгрiти кашу. - Одна живу, помiчники хiба що сусiди. Хлiб є, i то добре. Та ще хата тепла, чоловiк мiй будував, та не дожив до старостi. А ви сiдайте за стiл, гостi дорогi, зараз нагодую вас, чим Бог послав.
Гостi сiли на лавку бiля вiкна i склали руки на животi.
- Хлiб вчора пекла, з борошна пшеничного та житнього, - баба Груня стала накривати на стiл.
- А чого у вас коза в хатi? - пробасила старша гостя.
- Так як же худобину не пожалiти, - вiдповiла бабуся, - морози на дворi, в сiнях холодно. У тiснотi та не в образi, так, Маняшо?
Коза глянула на господиню сумними очима, нiби щось хотiла сказати.
- Ось пес десь мерзне, - зiтхнула господиня. - Треба б його впустити в дiм, по такiй погодi хороший господар собаку не вижене.
- Нiчого з ним не станеться, - знову пробасила старша мандрiвниця. - Буде знати своє мiсце.
Баба Груня поставила казанок з кашею на стiл, нарiзала хлiба. Молода стала їсти кашу, а стара сидить, руки склала, мовляв подавай ще на стiл.
Баба Груня зварила три яйця, поставила на стiл. А повна гостя все не їсть, мовляв, подавай ще, бабусю, не скупися.
Баба Груня принесла з сiней бутель огiркiв i поставила на стiл.
- Що ж ти, господине, гостей холодною кашею пригощаєш? - невдоволено сказала повна гостя.
- Так, охолола напевно, - заметушилася бабця, поставила казанок в пiч розiгрiтися i пiдкинула дров у вогонь.
- Що ж у тебе, бабусю, навiть м'яса в домi немає? - запитала молода.
- Курочок у мене немає, свинок теж, - вiдповiла господиня. - Яйця i тi у сусiдiв взяла.
- Погано живеш, бабусю, - дорiкнула повна гостя.
- Нам з Манею та Дозором вистачає, ми не скаржимося, - посмiхнулася баба Груня.
Гостi їли не поспiшаючи, сидiли за столом до пiзнього вечора. А ввечерi полiзли на пiч грiтися.
Баба Груня хотiла було яйце з'їсти, не лягати ж голодною спати, дивиться, а гостя-то з'їла яйце, тiльки шкаралупа i залишилася. Пожувала бабуся хлiбну кiрку, що залишилася вiд цiлої буханки хлiба, зiтхнула i спати лягла на лавку бiля вiкна. Та так i не заснула - дуже холодно, нiде старi кiсточки погрiти, а на печi гостi хропуть.
*
Погостювали гостi три днi.
З'їли запаси баби Грунi пiд чисту, залишилися тiльки порожнi полицi в коморi. Нi картоплинки, нi муки не залишилося в хатi, анi жменi зерна кашу зварити.
- Рiж, - кажуть гостi, - бабусю, козу.
- Як же, козу? - здивувалася господиня. - Козу? Годувальницю?
- Ме! Ме! - надривається коза.
А гостi:
- Рiж! I все тут.
Пiшла бабуся в сiни, вiдкрила дверi, Дозор в хату вбiг та давай на гостей гавкати, ледь не порвав. А гостi схопили свою одежину та з хати геть.
Сiла баба Груня, плаче:
- Дозоре, дорогий, а менi i погодувати-то тебе нiчим, все злиднi з'їли, тiльки сiно для Маняшi i залишилося.
*
А мандрiвницi пiшли до баби Килини на постiй проситися. Пустила їх Килина, заметушилася стiл накривати.
Мандрiвницi стали хату розглядати. Дивляться, самовар на столi у господинi, продати можна, грошi виручити.
- Роздягайтеся, гостi дорогi, - запросила господиня, - за стiл сiдайте.
Роздяглися гостi, сiли на табурети, чекають.
- А табурети новi, - шепоче молода повнiй, - продати можна, грошi виручити.
- I чайничок вiд самовара продати можна, - шепоче їй подруга.
Налила баба Килина щiв повнi миски, хлiба буханець поклала на стiл.
- Пригощайтеся, гостi дорогi, - запрошує.
А гостi руки склали на животi, чекають. 'Невже мало?' - дивується господиня. Принесла масло, на стiл поставила, а гостi все чекають.
Пiшла Килина за горщиком кашi, на стiл поставила. А з кашi пар пiднiмається, тiльки з маслом i їсти.
З'їли гостi щi, з'їли кашу i все масло, чаю випили. Ще дивляться, що господиня подасть. А подавати нiчого, на сьогоднi частувань немає.
Наступного дня кинулася Килина знову варити щi та кашу.
- Знову щi? - пробасила повна гостя. - Ми ж не кози, що ти нас щами годуєш, господине.
Килина так i здивувалася. 'Що ж це виходить? У дiм прийшли, та ще харчами перебирають? - подумала бабуся. - Менi скоро i самiйї їсти нiчого буде'.
Готує Килина у печi, а гостi сидять за столом, чай п'ють, обiд чекають.
'Тук-тук', - пролунав стук у дверi.
Килина поквапилась вiдкрити дверi, а тут дiд Прохор на порозi.
- Здрастуй, сусiдко, чи не займеш солi? - питає.
- Проходь, Прохоре, сiль поки є, - запросила господиня.
Прохор увiйшов до свiтлицi:
- Так у тебе гостi? - здивувався вiн. - А чи не тi це злиднi, що у Грунi гостювали, та з'їли всi її припаси, так, що хоч зуби на полицю клади?
Гостi почули це, та за свої пожитки. А дiд Прохор взяв рогач i давай їм боки наминати.
- Ой! Ой! Рятуйте! - закричали злиднi i давай до дверей бiгти.
Насилу забрали злиднi ноги, а баба Килина плаче:
- Спасибi тобi, Прохоре.
- Що ж ти, Килино, в будинок злиднi пустила? - запитує сусiд.
- Вони ж сказали - мандрiвницi. Трохи без їжi не залишилася я, а зими ще немає кiнця. Давай, я тобi солi насиплю, - схопилася Килина.
- Дякую, сусiдко. Замкни мiцно дверi i на порiг не пускай злиднi, - наказав Прохор.
- Чи не пущу, не пущу, - пообiцяла баба Килина, - натерпiлася.
*
Пiшов дiд Прохор додому, а по дорозi сусiдам розповiдав, мовляв, селом злиднi гуляють.
Приїхав Прохор додому, запряг конячку i завантажив на вiз кошик картоплi, капусту та буряк.
- Куди ви добро, татко, розвозите? - здивувалася невiстка Явдоха.
- Злиднi селом гуляють, Грунi зовсiм голодно, та й у Килини запаси закiнчуються, - вiдповiв Прохор. - Повезу, подiлюся з ними.
Виїхав Прохор за двiр, а тут дiд Федiр i баба Параска:
- Куди, Прохоре, зiбрався? - запитують.
- До Грунi та Килини, злиднi їх загризли, - вiдповiдає Прохор.
- Злиднi? Треба з подружками морквиною подiлитися, - задумалася Параска.
Дiд Федiр теж поспiшив додому.
- Здрастуйте, дiдусь, куди поспiшаєте? - зустрiлися дiдовi Федору Єфрем та Кузьма.
- Бабу Груню i Килину вiд злиднiв рятувати, - вiдповiв дiдусь.
- Як? - здивувалися хлопцi.
- Пiду, вдома запаси подивлюся, чимось з сусiдками подiлюся.
- А я муки у мельника купив, пiду їм муки одсиплю, - з готовнiстю сказав Кузьма.
*
Прасковiя везла потихеньку саночки, навантаженi морквиною. Її обiгнала Явдоха.
- Куди поспiшаєш, Явдохо? - запитала бабуся.
- Несу молочка бабi Грунi i Килинi, - посмiхнулася Явдоха.
- Добра справа, - зрадiла Парасковiя.
- Бачу, i ви до подружок частування везете? - запитала молодиця.
- Як же не допомогти, треба всiм миром допомогти, - вiдповiла бабуся.
*
Килина в цей час розкладала частування сусiда Прохора.
- Куди менi стiльки - i картопля, i бурячок, i капуста, - радiла Килина. - Зварю щi, запрошу сусiдiв на щi, - мрiяла вона.
Тут у дверi постукали. Килина накинула шаль i пiшла вiдчиняти дверi. Дивиться, а на порозi сусiди з частуваннями.
- Ось вам, бабусю, борошна трохи, - простягнув мiшечок Кузьма.
- А це тобi рослинна олiя на млинцi, - посмiхнувся дiд Федiр.
- Ой, спасибi, сусiди дорогi, - вклонилася баба Килина. - Не забуду добро ваше, на млинцi приходьте в гостi.
- Iншим разом, - посмiхнувся Федiр. - Як Масниця буде, то прийдемо.
*
- Якi ми багатi, - говорила баба Груня козi та псу. - Дозоровi вiд картоплi очистки зварю, а Маняшi листочки вiд бурячка.
Раптом Дозор встав i пiдiйшов до дверей, виляючи хвостом.
- Добра людина завiтала? - запитала бабуся, бачачи, як веде себе пес.
I правда в дверi постукали. Баба Груня вiдкрила дверi.
- Здрастуйте, бабусю, - привiтався Єфрем. - Ось вам медку з нашої пасiки.
- Ой, спасибi, тобi, добра людино, - заплакала бабуся. - Добрi люди не дали померти вiд голоду. Дай Бог, тобi i твоїй матерi Пелагеї мiцного здоров'я.
- I вам довгих рокiв, бабусю, - вiдкланявся хлопець.
*
А Параска розвезла морквину i додому повернулася, та забула дверi на засув закрити.
Хотiла вона кашу гарбузову варити, дивиться, а в будинок увiйшли двi жiнки:
- Ми мандрiвницi, - кажуть, - пусти, господине, на постiй.
Баба Параска взяла вiник:
- А чи не тi ви злиднi, - каже, - що людей до останньої зернини об'їдаєте? Я вас звала на порiг? Чого в хату увiйшли, а-ну, пiшли звiдси, - Прасковiя погнала їх вiником.
Вибiгли злиднi за порiг, погрожують Парасцi, а вона їм вiник показала:
- Щоб я вас тут не бачила! - кричить.
*
Зажурилися злиднi. Нiхто їх не шанує, в дiм не пускає. Кажуть, iдiть самi попрацюйте, на хлiб заробiть.
На вулицi холодно, а ще собаки на злиднi гавкають, того дивись - покусають.
- Що будемо робити? - запитує молода злидня. - До кого пiдемо?
- Тут про нас всi дiзналися, не пустять в хату, - пробасила стара злидня.
- Їсти хочеться, - зiтхнула молода.
- Так, добре ми у баби Грунi погуляти, - посмiхнулася стара, - до останньої зернини.
- Шкода, - каже молода, - бабу Килину не обчистили. Зараз би щiв поїсти!
- У селi Веселому нам немає радостi, - зiтхнула стара злидня, - треба йти в село Вiдрадне, там церква, станемо на папертi, може що-небудь дадуть.
Побрели злиднi до Вiдрадного. Проходили вони повз млина.
Молода Злидня каже:
- Може до мельника зайдемо, вiн мужик багатий, у нього муки сила-силенна!
- Мельник мужик жадiбний, добро своє береже, у нього миша не пробiжить в коморi, - попередила стара злидня.
Молода злидня заглянула у вiконце хати мельника.
- Дiтей пирогами годує мiрошничка. От би пирiжок, - облизнулася вона.
- Мельник дуже грiзний до злиднiв, не пустить вiн нас, пiшли, - покликала бувала злидня.
- А його вдома немає, - вiдповiла молода i постукала у вiкно.
Дверi вiдчинила молода дружина мiрошника Параскева.
- Подайте, Христа ради, - склали благально руки злиднi.
- Злиднi?! - вигукнула мiрошничка. - Ось я вам задам! - замахнулася вона качалкою.
- Побiгли! - крикнула молода злидня. Стара поспiшила за нею.
*
А в селi Веселому у баби Грунi в цей час зiбралися гостi. Баба Груня наварила картоплi, баба Килина напекла хлiба та пампушок, баба Параска принесла огiрочки та квашенi помiдорчики. Дiд Прохор принiс молока i яєць. Дiд Федiр принiс медового квасу, а Васелина принесла велику в'ялену щуку, спiйману в рiчцi сином Матвiєм.
- Погуляємо! - сказав дiд Прохор.
Раптом у дверi постукали.
- Я вiдкрию, - сказала Васелина i пiшла в сiни.
На порозi стояв мельник Захар з великим мiшком борошна.
- Проходь, Захаре, - запросила Васелина.
- Здрастуйте, - Захар увiйшов до свiтлицi. - Ось вам частування, подiлiться, кому борошно потрiбно буде.
- Ой, спасибi, Захаре Архиповичу, ось догодив, - зрадiли бабусi.
- Сiдай, Захаре, з нами за стiл, - запросив дiд Федiр. - Випий з нами меду, щоб нiколи не було голоду в селах наших i взагалi на всiй землi.
- Поспiшаю я, - сказав Захар, - але такiй компанiї вiдмовити не можу. Здоров'я вам, нашi старi, живiть довго, а ми вам допоможемо, чим зможемо, - Захар пiдняв кухоль. - От тобi й медок!
- Угощайся, Захаре, картопельку, огiрочки, - запросила Прасковiя.
- Сiдайте з нами, Василино, Явдохо, на столi вже все є, - покликав мельник молодиць.
- Ось вам рибка, - Василина подала нарiзану рибу, - пригощайтесь.
- Дякую, сусiди дорогi, - почала Груня, - спасибi, що вiд злиднiв вберегли, що нагодували, напоїли молочком, угощайтесь чим Бог послав!
- Наступного разу всiх на щi запрошую, - пiдтримала її баба Килина. - Дякую вам, всiм селом нас пiдтримали, вiд злиднiв позбавили.
*
Довго ще сидiли по-сусiдськи старi та молодi. Маняша в сiнях жувала сiно, а Дозор сторожив пiд вiкнами, щоб нiхто поганий не забрiв до хати, де добрi люди зiбралися.
А ще вiн слухав, як в хатi спiвали. Василина затягнула:
- Вздовж рiки розкинулося селище Веселе, селище Веселе, люди в нiм веселi.
Старi заспiвали слiдом за нею:
У городi допоможуть, врожаї збирають,
Всi сусiдiв виручають, кожного всi знають!
Василина знов затягнула:
- Бiля гiр розкинулося селище Веселе, селище Веселе, люди в нiм веселi.
А старi затягнули:
Один одного шанують, вiд бiди оберiгають,
Хлiбом-сiллю пригощають, на святах гуляють!
*
А злиднi добрели до села Вiдрадного. На краю села стояла кузня, а поруч хата коваля Савелiя. З кузнi було чути монотонне постукування ковальським молотом.
Злиднi зупинилися й прислухалися.
- Давай стукати у дверi, - каже стара злидня. - Проси тоненьким голосом, жалiсливим. Дайте, мовляв, Христа ради.
- Напевно в кузнi немає їжi, - шепнула молода злидня.
- Стукай, може копiйку дасть. А я сховаюся за кут.
*
Коваль Савелiй кував молоток, коли в дверi кузнi постукали. Вiн взяв щипцi i опустив заготовку у воду. Краплi води вiдскакували вiд гарячої поверхнi. Коваль залишив заготовку на ковадлi, а сам пiшов вiдчиняти дверi.
Яке ж було його здивування, коли вiн побачив злидню! Вiн їх пам'ятав з дитинства, вони приходили до його бабусi i об'їдали її до останньої крихти.
- Ось я тебе розпеченими щипцями! - крикнув грiзно коваль. - Зараз на щипцi i у вогонь!
Злиднi перелякалися не на жарт. Бiгли вони, свiт за очi, а в село Веселе i село Вiдрадне вже не поверталися, нiколи.
Книга 5
Хата Пилипа та Матрони стояла бiля струмка. Пилип був чоловiк заможний, а хату купив спецiально бiля струмка, щоб худобу напувати. А господарство у Пилипа та Матрони було велике - кiнь та корова, а ще гуси, качки, кури.
- Цип, цип, цип, - годувала Матрона курей, висипаючи пшоно i пшеничку на травку.
Кури одразу бiгли клювати зерно, за ними, перевалюючись, поспiшали качки.
- Кача, кача, кача, - кликала за собою птахiв Матрона, - я вам трави нарiзала i гарбуза.
Матрона була баба роботяща, за худобою дивилася справно, рано вставала, пiзно лягала. Як i її чоловiк Пилип, Матрона була баба скупа, все в дiм, все в дiм.
Пилип доглядав коня, їздив на базар продавати яйця, сир, сметану. Iнодi майстрував по дому. Хата у Пилипа була не остання в селi - з розписними вiконницями, новим дахом.
У Пилипа та Матрони було двоє дiтей - восьмирiчний Степанко та шестирiчна Марiчка. Малюки допомагали батькам у господарствi.
У той час, як господарi справлялися з господарством, до струмка забрiв бик води попити.
- Татко, татко, дивись-но, який бик до нас приблукав, - зрадiв Степанко.
- Батюшки, красень! - Матрона склала руки на грудях. - Чий вiн?
- Тепер наш, - по-господарськи сказав Пилип. - До нас прийшов, значить - наш. Завтра на базар зведу його, за нього можна купу грошей отримати. Ось розбагатiємо!
Пилип накинув мотузку бичку на шию i повiв у сарай.
- Може нагодувати його? - запитала Матрона.
- Вiн трави наївся, водички напився, не пропаде, - вiдповiв Пилип i повiв бичка.
*
На ранок Пилип запряг свого коня, причепив вiз, пiшов у сарай за бичком. А дверi в сарай вiдчиненi, а в сараї тiльки мотузка лежала, а бичка не було.
- Матроно! - кричить Пилип. - Ти бичка не чiпала?
- Нi! - прибiгла перелякана Матрона. - Може дiти?
- Марiчко! Степанко! Ви бичка вiдв'язали? - суворо запитав Пилип.
- Нi, татко, ми бика не чiпали, вiн сам пiшов, - вiдповiв старший Степанко.
- Такого бика проморгали, - журилася Матрона. - Треба було мотузку мiцнiше в'язати.
Пилип винувато почухав потилицю.
- Добро до Фоми прийшло, та помiж рук i пiшло, - в серцях сказала Матрона.
*
А бичок тим часом прийшов до двору Макара та Анфiси.
Макар був чоловiк заможний - дiм у нього дерев'яний, вiкна пофарбованi, двiр обнесений парканом, а у дворi малина росте. Дiтей у Макара та Анфiси не було.
Анфiса побачила бика бiля огорожi.
- Макарко, дивись, бик до нас заблукав! - покликала вона чоловiка.
Макар, мужик мiцний i присадкуватий, накинув мотузку на бика i скорiше в хлiв ховати.
- Може, сiна йому дати? - запитала Анфiса.
- Тс, якого сiна, - тихо сказав Макар. - Вночi його зарiжемо, це скiльки ж м'яса продати на базарi можна!
- М'ясо? - здивувалася дружина. - У ньому вся тисяча фунтiв буде!
Залишив Макар бика у сараї, а сам пiшов ножi точити для м'яса.
Наточив вiн нiж, приходить увечерi в сарай, а бичка немає.
- Анфiсо, то ти бика випустила? - накинувся вiн на дружину.
- Не чiпала я його! Вiн такий великий, менi з ним не впоратися, що ти, Макарко.
- Такого бика проморгали, - Макар надув губи, - стiльки м'яса.
- Бабуся казала - чужим бичком багатий не будеш, - вiдповiла Анфiса та пiшла у хату.
*
Єфрем вранцi у дворi з дiдом Федором розмовляв.
- Настав час орати, - сказав дiд Федiр, - що ти, плуг налагоджуєш? - спитав вiн у Єфрема, який порався з плугом.
- Ех, дiду Федоре, менi б коня, я б орати хоч зараз пiшов, - зiтхнув хлопець.
- Я свою конячку Кузьмi вiддав, а ти в нього попроси коня поле зорати, - порадив дiд. - Кузьма хлопець добрий, справедливий i не жадiбний. Обов'язково дасть конячку у поле.
Єфрем зiтхнув.
- А що бджiлки медок уже носять? - спитав дiд.
- Носять, дiдусю, як зберу перший мед влiтку, обов'язково дам вам, - пообiцяв Єфрем.
До них пiдiйшла Пелагея, мати Єфрема:
- Ходiмо, Федоре, щавлевим борщем тебе нагодую, тiльки зварила, - запросила вона гостя.
- Му, - раптом почули вони.
Надвiр до них прийшов бик, а на шиї мотузка. Бик пiдiйшов до Єфрема i промимрив ще раз.
- Ось тобi й бичок сам завiтав, каже, мовляв, ти господар тепер мiй, - усмiхнувся дiд Федiр.
Єфрем ласкаво погладив бичка.
- Красень! То вiн, напевно, чийсь? - засумнiвався хлопець.
- До тебе прийшов, значить, твiй, не сумнiвайся, - пiдбадьорив дiдусь.
А бичок головою об руку Єфрема сам треться.
- Несiть, матусю, соломки бичку, почастувати треба, а я водички принесу.
*
Нагодували бичка, напоїли.
- Запрягай бичка - i город орати, - радить дiд Макар.
- Ось вам, дiду, першому й пiдемо орати, - усмiхнувся Єфрем.
Приладив вiн бику плуг i вирушили на поле. Натиснув Єфрем на плуг:
- Пiшов, рiдний, - крикнув, а бичок наче все зрозумiв, пiшов уздовж надiлу.
- Рiвно йде, - хвалить дiд Федiр. - Кожна борозна працю любить.
- Вiн молодець, нiби сам оре, - смiється Єфрем. - Ось це помiчник! Оце бичок! - радiє вiн.
Зоравши надiл дiдуся, Єфрем почав орати свiй надiл, а дiд Федiр пiшов щавлевим борщем пригощатися.
- Дякую тобi, Єфреме, за роботу! - подякував дiд. - Хай Бог допомога!
- Дякую, дiдусю! Iдiть, бо борщ охолоне, смачного!
- Дякую, добра людина, - пошкандибав дiд у дiм до Пелагеї.
*
Пообiдавши борщем i подякувавши господинi, дiд Федiр пiшов додому. Бiля криницi вiн зустрiв Прасковiю та Килину.
- А чого ви, бабусi, ще не в полi? - запитує дiд.
- А що там? - здивувалася Килина.
- Там Єфрем усiм, хто без коней, надiли оре на бику, бiжiть швидше i вам зоре, - засмiявся дiд.
- На бику? - здивувалася Параска.
- А звiдки у Єфрема бик? - пiдтакнула Килина.
- А звiдти, що тепер у нього найкращий бик у селi.
Килина та Параска швидше за вiдра i скорiш додому.
- Треба Єфремцi молочка принести, мабуть, голодний, - вирiшила Килина.
- А я бичку водички принесу, хай поп'є. Ну, дива! На бику оре Єфремко, - поспiшала Параска.
*
- Єфремко, йди молочка попий! Он скiльки наорав! - крикнула баба Килина.
- I бичка веди водички попити, - пiдтримала Параска.
Єфрем витер пiт з чола i взяв глечик молока.
- Дякую, смачне молочко. Залпом випив, - похвалив вiн.
- Му, - промимрив бичок, випивши воду з вiдра.
- Пити хотiв, повне вiдро випив, - зауважила Параска.
- Зараз, бабусi, вашi надiли закiнчимо орати, - посмiхнувся хлопець.
- Який ти молодець, Єфремко, - похвалила Килина.
- Не я молодець - бичок молодець. Йому i погонич не потрiбен - сам уздовж борозни йде, - похвалив хлопець бичка i погладив його по шиї.
*
Наступного дня вже все село гуло, що Єфрем на бику оре надiли селянам, якi не мають коней.
- На бику? - здивувався Пилип, дiзнавшись новину.
- Як, на бику? На моєму бику? - розлютився Макар.
I Пилип, i Макар iз дружиною поспiшили на двiр до Єфрема.
*
Вранцi Єфрем знову збирався в поле. Вiн нагодував бика, дав йому води, потiм сам поїв.
- Синку, вiзьми пирiжкiв iз собою, - простягла пакунок Пелагея.
- Що ви, матусю, ми з бичком увечерi поїмо, як повернемося, - усмiхнувся син.
- Де цей господар? - почув крик Єфрем.
- Чи до нас? - здивувалася Пелагея.
- Це мiй бик! - кричав Пилип. - Вiн до мене першого прийшов! Значить, мiй!
- Нi, це наш бичок, - верещала Анфiса. - Ми його виростили, вигодували, наш вiн!
- Не бачив я у вас ранiше бичка, як ви його вирощували-годували! - обурювався Пилип.
- Ти, сусiде, не кричи, - басив Макар. - Сказала Анфiса - наш, значить наш!
- Сусiди, ви чого кричите? - спитав дiд Федiр, який прийшов до Пелагеї.
- Бика дiлимо, - сердито сказала Анфiса.
- Ось хочуть бичка нашого забрати, - вiдповiла Пелагея. - Вирiшують, чий вiн.
- А ви його забирайте, якщо вiн ваш, - сказав Єфрем. - З ким бик пiде, той i хазяїн.
- Ось молодець, - схвалив дiд Федiр, - нехай бик вирiшує, хто його справжнiй господар.
Єфрем вивiв бика у двiр. Бик побачив Макара i Пилипа i грiзно промимрив. Пилип i Макар несмiливо пiдiйшли до бика, а вiн роги вниз виставив, мовляв, не пiдходь до мене та ще й почав загрозливо пирхати:
- Фр, фр, - i повiтря з нiздрiв випускає.
Злякалися Макар i Пилип не на жарт, вiдступили вiд бичка.
Несподiвано сталося диво. Раптом бик перетворився, на спинi проступила шовкова попона iз золотими прикрасами, де одна гарнiша за iншу.
Став бик об землю копитом бити, а звiдти золотi монети посипалися. У Макара, Анфiси та Пилипа очi вiд жадiбностi округлилися i вони кинулися монети збирати.
- Їх двоє, а я один, - мовчки нарiкав Пилип. - Вони бiльше наберуть, чого Матрона не пiшла, так би бiльше набрали.
Понабивали вони повнi кишенi золотих монет та ще й у руках тримають. Золотi прикраси з бика знiмати не наважилися - побоялися.
- I менi одна монетка дiсталася, - посмiявся дiд Федiр i пiдняв у травi золотий червонець.
А Єфрем та Пелагея монет не збирали зовсiм. Для них найбiльшим скарбом був їхнiй бичок.
*
Побiгли Макар i Анфiса скарби в скринi складати, а за ними i Пилип.
Прибiг вiн у двiр, дружинi показує долонi та кишенi.
- Чого, - каже, - ти зi мною не пiшла золото збирати, он Макар з Анфiсою повний подiл набили добра.
- Якого добра? - запитує Матрона. - Ти навiщо руки та кишенi курячим послiдом набив, менi штани твої прати, не перепрати.
Тут пелена з очей Пилипа i впала, i побачив вiн на руках землю, перемiшану з курячим послiдом.
- А де золото? - запитав розгублений Пилип, витрушуючи кишенi.
- Очi золотом порошить - нiчого не побачиш, - помахала головою Матрона.
- Отже, Макар i Анфiса повний подiл послiду набрали? - голосно засмiявся Пилип.
Настрiй його пiднявся, йому стало втiшно, що його сусiди бiльше, нiж вiн назбирали смiття.
*
Бiля криницi дiвки та баби обговорювали, як Макар i Пилип хотiли в Єфрема бика забрати.
- I ви про Єфремку знаєте? - здивувався дiд Федiр.
- I про те, що вiн городи зорав вам, бабi Килинi, бабi Прасковiї, - сказала Явдоха.
- I справдi, добра справа сама себе хвалить, - сказав дiд Федiр, посмiхнувшись. - Вже все село знає про Єфремку та бика.
- А бичок цей не простий, а чарiвний, - пiдморгнула Явдоха.
- I перетворився вiн на золотого бика i давай монети метати, люди кажуть, - переказувала Капiтолiна.
- Так уже й у золотого, - засмiялася Катруся.
- Але монети були золотi - червiнцi, - сказала Явдоха. - Он дiд Федiр сам бачив.
- Брешуть усi, правда, дiдусю, - запитала Василина.
- А ось це бачили, - дiд Федiр дiстав з кишенi червiнець, який виблискував на сонцi.
- Ух, - перевели дух дiвки. - Невже правда?
- Найчистiша правда, - посмiхнувся дiд у вуса.
- А Єфрем i Пелагея невже не збирали червiнцi? - поцiкавилася Капiтолiна.
- Не поворухнулися, як укопанi стояли, то всi Пилипка та Макарка з дружиною й зiбрали, - пiдтвердив дiд.
- Розбагатiли, мабуть, - припустила Явдоха.
- Не все те золото, що блищить, - перебила її Василина. - Що працею не зароблено, то не на користь.
- А де ж Єфрем? - запитала Катруся.
- А що Єфрем, запряг бика та в поле. Його справа - знай, ори, - вiдповiв дiд.
*
А Єфрем справдi орав город бабi Грунi. Вона пшеницю сiяти не збиралася - стара, каже, косити, а ось картоплю хотiла посадити.
- Я вам, бабусю, посаджу картоплю. Що менi, молодому, кидати картоплю у зорану землю. Ви головне мiшки готуйте на врожай, - жартував Єфрем.
- Дякую тобi, Єфремушко, що допомагаєш нам, старим.
- Як не допомогти, бабусю, не я допомагаю, бичок мiй допомагає.
- А правда, що вiн сам тебе вибрав? Чи приходили мужики забирати бичка?
- Приходили, тiльки бичок, вiн вiдчуває, хто до нього всiєю душею, а хто камiнь за пазухою тримає.
- Ой, я тобi зараз козиного молочка принесу, - схаменулась баба Груня. - Нещодавно Маняшу подоїла.
- Нi, бабусю, спочатку напоїмо бичка водою, а потiм i самому попити можна.
- Ось молодець, ось господар. Спершу худобу напоїти, а потiм самому напитися. Кузьма! - покликала баба Груня Кузьму, який орав неподалiк город на конi дiда Федора. - Iди, Кузьмо, молочком пригощу.
- А водичка для конячки знайдеться? - крикнув Кузьма.
- Знайдеться, знайдеться, йдiть, вiдпочиньте.
Кузьма вiдстебнув плуг i привiв коня у двiр баби Грунi. Пес Дозор дивився на гостей i не гавкав. Неподалiк щипала траву коза Маняша.
- Доброго дня, Єфреме, - привiтався Кузьма. - Твiй бик, бачу, сам оре, - посмiявся вiн. - Уже всiм старим городи зорав, я за тобою не встигаю.
- Я сам за бичком ледве встигаю, - пожартував Єфрем.
- Он вiдра з водою, прати збиралася, та хай п'є животина, - показала баба Груня.
- А ми вам зараз ще принесемо водички, - сказав Кузьма.
Баба Груня налила хлопцям по кухлi парного молока.
- Ой, смачне, дякуємо, бабусю, - подякували вони.
- Роботi - час, потiсi годину, - сказав Кузьма, - пiшли, Каштанко, працювати. Нам ще Катеньцi город орати.
- Катрусi? - запитала баба Груня. - Вона дiвка хороша, добра, таку й за дружину взяти не соромно.
- Скажете теж, бабусю, - зашарiвся хлопець.
*
Увечерi Єфрем iз бичком повернулися додому. У дворi на них уже чекав Пилип.
- Доброго дня, Єфреме, я до тебе у справi прийшов, - почав Пилип. - Кажуть, ти односельцям городи ореш, може й мiй зореш?
- Та те ж хто без коней, - усмiхнувся Єфрем, - а в тебе ж здоровий кiнь, молодий.
- Я добре заплачу, - сказав Пилип.
- Коня шкодуєш, це добре, - вiдповiв Єфрем, - тiльки менi бичка теж шкода, бачиш, як напрацювався, спiтнiв бiдний. Ти ж не пiдеш безкiнним городи орати?
- Нi.
- А хто ж їм допоможе? Нi, Пилипе, ти вже сам порайся, у нас iз бичком роботи вистачає.
- Так вони ж тобi нiчого не платять, голота, - розсердився Пилип, - а я хорошу цiну пропоную.
- Нi, Пилипе, - закiнчив розмову Єфрем.
Пилип пiшов. "Що за люди, - думав вiн, - їм грошi пропонуєш, а вiн про бика дбає".
*
За пiвгодини прибiгла Анфiса.
- Пелагеє, а де Єфрем? - спитала вона у матерi Єфрема.
- Бичка пiшов у поле пасти. А чого вiн тобi знадобився?
- Хоче Макар, щоб Єфрем i нам город зорав, - сказала Анфiса.
- Нi, не погодиться Єфрем, вiн щойно Пилипу вiдмовив. А чого ви своїм конем не орете? - запитала Пелагея.
- Свого шкода, - вiдповiла Анфiса.
- I не проси, не погодиться Єфрем. Йому теж бичка шкода, - як вiдрiзала Пелагея.
*
Єфрем повiв бичка на поле. Запах трав i квiтiв витав у повiтрi. Бичок iз задоволенням щипав свiжу траву. Тут Єфрем побачив Василину, матiр свого друга Матвiйки. Вони теж були безкiннi.
Василина пiдiйшла ближче.
- Здрастуйте, тiтко Василино. Що у полi робите?
- Привiт, Єфремко. Ось, цiлющi трави збираю.
Бичок пiдiйшов i щипнув траву з рук Василини.
Вона засмiялася:
- Хочеш, бери, частуйся, я ще нарву.
Бичок iз задоволенням поглинув букет.
- Тiтко Василино, ви ж ще город не орали? Ми завтра з бичком зоремо вам город.
- Щоправда? - зрадiла Василина. - Ось дякую вам. А я твоєму бичку сiна накошу на зиму, цiлий снiп.
- Та не треба, тiтко Василино, - збентежився хлопець.
- Треба, треба, взимку сiно дуже потрiбно скотинку годувати, а тим паче такого бичка красеня.
- Му, - промимрив бичок, нiби вiдчувши, що йдеться про нього.
- Молодець, - погладила його Василина. - пiду я.
- До завтра, тiтко Василино, - сказав услiд хлопець. - Привiт Матвiйцi.
- Передам!
*
Василина пiшла, а Єфрем ще довго ходив луками з бичком. Той щипав траву, бiгав за метеликами, але не вiдходив далеко вiд свого хазяїна.
А Єфрем, наздогнавши бичка, гладив його по шерстi на сильнiй шиї, гладив сильнi натрудженi м'язи i ловив на собi погляд розумних очей тварини.
Воно як, якщо ти до тварини з серцем ставишся, то й вона вiдповiдає тобi любов'ю та вiдданiстю. Животина вiдчуває, де хороша людина, де погана, хто корисливий, хто безкорисливий, хто заради наживи готовий зарiзати на м'ясо здорового бика, а хто готовий пожалiти, приголубити.
А за доброту тварина вiдповiсть добротою, працею, не вимагаючи жодної оплати, а лише сподiваючись на вiрнiсть i вiдданiсть, ласку, догляд, на вiдро води та оберемок сiна взимку.
А Єфремовi не потрiбнi жоднi багатства нi вiд бичка, нi за бичка. Вiн не продасть його нi за що на свiтi, бо це його друг, перший помiчник у господарствi.
*
Бичок бiгав травою, пустував, їв сплетений Єфремом вiнок. А що ще потрiбне для щастя? Доброта та любов. Любов та доброта.
Книга 6
Їхав якось дiд Прохор на базар та взяв iз собою Капiтолiну та Єфрема. Завантажили вони на вiз два бiдони, з молоком - то Капiтолини, а з медом - то Єфрема.
- У тiснотi, та не в образi, - сказав Прохор. - До базару двi версти, а в руках не понесеш.
Приїхали Прохор та його супутники на базарну площу, що бiля церкви, а там народу сила силенна. Хтось щось продає, хтось збирається купувати. Прилаштувалися i вони зi своїм товаром.
- Кури! Купуйте курей! - кричала торговка поруч.
- Ягнята! - перекрикувала її молода сусiдка.
- Молоко, молоко! Смачне молоко, - зазивала народ Капiтолiна.
- Медок! Медок зi своєї пасiки, - дивлячись на Капiтолiну, кричав Єфрем.
До Єфрема пiдiйшла Ганна iз села Вiдрадного.
- Скiльки коштує медок? - запитує Ганна.
- Товар сподобається, так i грошi знайдуться, - вiдповiдає для настрою Єфрем. - Пробуй, господине, медок i цiну назвеш.
- Мед минулого року? - Ганна спробувала мед.
- Так цього року рано качати мед, господине, - простодушно вiдповiв хлопець.
- Гаразд, давай баночку меду, дуже гарний медок у тебе.
- Свiй, з пасiки. I товар хороший, i цiна весела, приходьте ще, - запрошував Єфрем.
- А Прохор приїхав? Сир привiз? - запитала Ганна.
- Далi стоїть з конем, йдiть, бо розберуть сир. Хороший товар не залежується.
*
Коваль Савелiй теж прийшов на базар скупитися, що для кузнi пригледiти, а що й поїсти купити. Коваля знали всi, а тому всi з ним вiталися, вiн розкланювався з усiма, всiм вiдповiдав на вiтання.
Савелiй помiтив Василину з села Веселого i попрямував до неї. Вона торгувала яйцями.
- Здрастуйте, Василино Федотiвно, - привiтався коваль.
- I вам вiтання, Савелiю Iвановичу, - усмiхнулася Василина.
- Скiльки коштує товар, господине? - за звичкою спитав вiн.
- По грошах товар, за товаром грошi. Як брати будете, за пiвцiни вiддам, - пропонувала Василина.
- А чи не ваш це молодець, Василино Федотiвно? Чи не Матвiйко? - запитав коваль.
- Вiн самий i є, синку мiй, - усмiхнулася Василина i з гордiстю глянула на сина.
- А менi в кузню помiчник потрiбний. Кажуть, ти сильний, однiєю рукою колоду пiдiймаєш? - запитав Савелiй.
- Було дiло, - скромно вiдповiв Матвiйка.
Повз проходив мужик Iраклiй iз села Веселого. Вiн почув розмову Савелiя та Матвiйки i зупинився. В руках у нього був залiзний прут, куплений для господарства.
- Матвiйка може цей прут зiгнути, - Iраклiй показав на прут.
- Чи зможеш? - примружився коваль.
Матвiйка взяв залiзний прут руками i почав гнути. Здавалося, це дуже легко. Прут у руках хлопця стискався, наче тростинка.
Iраклiй узяв прут i теж спробував було зiгнути, але нiчого в нього не вийшло.
- Так, сильний, - сказав коваль. - Ти приходь до мене в кузню, - звернувся вiн до Iраклiя, який дивився на свiй погнутий прут i не знав, що з ним робити, - я тобi цей на новий прут замiню.
- Завтра прийду. А чи можна у вас мотигу замовити? - спитав Iраклiй.
- Чому ж, можна, - вiдповiв Савелiй.
Iраклiй пiшов своєю дорогою. А до Савелiя пiдiйшов батюшка з мiсцевої церкви.
- Здрастуйте, Савелiю Iвановичу, - привiтався батюшка.
- I вам здороа'я, отче Серафиме, - вiдповiв коваль.
- Здрастуйте, отче, - сказав Матвiйко.
- У мене до вас справа, Савеллiю Iвановичу, чи не скуєте решiтку для вiкна у церкву?
- Чому не скувати, можна. Справа поспiшна? Чи нi? Бо в мене замовлення незакiнченi є.
- Справа терпить, коли скуєте, тодi скуєте, я не кваплю.
- Буде зроблено, батюшка, - пообiцяв коваль.
- Я бачу, ви помiчника у кузню знайшли? - запитав батюшка.
Матвiйка склав руки для благословення.
- Благословiть, батюшка, - попросив вiн.
- Благословляю на нову справу, - перехрестив його отець Серафим.
Батюшка пiшов далi.
- Матвiйко, ходiмо, кошик iз яйцями заберемо у Василини Федотiвни, - покликав Савелiй.
Пiдiйшовши до Василини, вiн сказав:
- Я купую все, - i дав хорошу цiну. - Чекаю на тебе, Матвiю, завтра вранцi в кузнi, одягни щось темнiше, робота у нас запорошена, з вогнем. Не злякаєшся?
- Вовкiв боятися - у лiс не ходити, - вiдповiв хлопець приказкою.
- Тодi до завтра.
*
Вночi Матвiйка спав неспокiйно, а вранцi трохи розквiтло, почав збиратися до кузнi.
Двi версти до села Вiдрадного вiн пройшов швидко, наче на крилах летiв. Кузня вже була вiдкрита i звiдти чувся стукiт молотка, Матвiй зайшов у кузню. Там було похмуро, тiльки у горнi горiв яскравий вогонь.
- Прийшов? Хто рано встає, тому Бог дає, - усмiхнувся коваль. - Проходь, освоюйся.
- Пiдкачай хутро, щоб у горнi вогонь сильнiше розгорiвся. Є прислiв'я - у коваля вогню не проси. Це тому, що для нас вогонь - це перша справа. Тiльки вогонь робить нагрiте залiзо м'яким. А негрiте залiзо не зiгнеш.
- А чи правда, що ковалi спецiально бороду вiдрощують? - спитав Матвiй. - Що вони пiдносять нагрiту деталь до бороди? Якщо волоски трiщать i закручуються, можна зварювати заготовки.
Коваль засмiявся.
- Ми температуру метала визначаємо за кольором. Дивись.
Савелiй пiднiс до печi охололу деталь i почав грiти. Вона розжарилася до бiлого кольору. Вiн узяв її щипцями i понiс на ковадло.
- Бери молот, - сказав коваль. - Та рукавицi одягни, бо мозолi враз схопляться. Я показуватиму, куди бити, туди i бий молотом.
Матвiй одягнув синi рукавицi, на якi показав коваль, взяв важкий молот i вдарив по деталi. Вона трохи розплющилася.
- Так, ще, - коваль стукнув по залiзу.
Поступово залiзна заготiвля почала набувати форми лопати.
- Лопата? - запитав хлопець.
- Вона найперша помiчниця на городi, - вiдповiв Савелiй. - Ну як? Цiкаво?
- Дуже, - захоплено вiдповiв Матвiй.
- А щоб загартувати метал, його у воду опускають, сюди, в бочку, - коваль занурив лопату i вона зашипiла, вкрившись безлiччю дрiбних крапельок води, якi вiдразу випаровувалися в повiтрi.
Коваль узяв нову заготiвлю i розжарив її в печi.
- Сюди бий, - сказав вiн.
Матвiй розмахнувся i вдарив по деталi.
- Добре, - похвалив коваль i вдарив ще раз, показуючи, куди треба вдарити кувалдою.
До кузнi зайшов Кузьма.
- Бог на допомогу, - привiтав вiн.
- I вам не хворiти, - вiдповiв коваль. - За чим завiтав, Кузьмо?
- Дiжку хочу зробити. Чи не скуєте менi обручi для дiжки?
- Чому не скувати, - вiдповiв коваль, продовжуючи бити метал. - Скуємо, Матвiй скаже, коли забирати.
- Дякую на доброму словi, - сказав Кузьма i вклонився.
У цей час на ковадлi була готова вже друга лопата.
- Держак треба загнути для древка, - сказав коваль. - Гаразд, пiшли, подихаємо на свiжому повiтрi.
Вони вийшли на двiр, а тут Прохор:
- Здрастуйте, люди добрi. Дивлюся, Савелiю, у тебе новий помiчник?
- Так, добрий молодець, - похвалив коваль. - Сила немiряна. А ти, Прохоре, за якою справою?
- Заїхав попросити зробити новi ножицi для Явдохи. Замов i замов ножицi, каже, - нарiкав старий.
- Будуть їй ножицi, - засмiявся коваль, - не простi - кравецькi.
- От дякую тобi, добра людино, а то зовсiм запилила мене невiстка, - зрадiв дiд Прохор.
*
Савелiй i Матвiй знову пiшли до кузнi. Коваль показав своєму помiчниковi, як розжарити метал, щоб загнути дужки на лопатi.
- Але спочатку треба пробити отвiр для цвяха. Бери ту деталь. Це пробiйник. Я зараз поставлю в крапку, а ти бий, але несильно, помiрковано. Так молодець. А тепер загортаємо дужки. Ех, гарна лопата, сам би копав, - усмiхнувся коваль.
- А що це вгорi на горнi? - запитав хлопець.
- Це перший iнструмент для коваля, а тому на почесному мiсцi висить. Штангенциркуль називається. Їм можна помiряти ширину i зовнi, i усерединi виробу.
- А ви ж лопату не мiряли? - зауважив хлопець.
- У мене око накидане. Я цих лопат на своєму вiку накував стiльки, що вже очима бачу, якою має бути держак. Крiм того, тут не вiдiграє великої ролi його товщина. Древко можна пiдiбрати вiдповiдне.
- Наука, - почухав лоба Матвiй.
*
- А тепер вiзьмемося за ґрати, - сказав коваль. - Бери прут, нагрiй в печi край.
Матвiй сунув кiнець прута в пiч i почав нагрiвати.
- Хутра пiдкачай для вогню, - пiдказав коваль.
Хлопець роздув сильнiший вогонь. Прут став змiнювати свiй колiр. Спочатку вiн ставав червоним, потiм помаранчевим, жовтим i, нарештi, бiлим.
Матвiй передав прут ковалю i той почав його закручувати по колу. Прут легко пiддавався i набував форми гвинта.
Матвiй грiв прути, а коваль з кожним прутом проробляв свою операцiю, здавалося, вiдому йому одному.
- Вчи методи роботи iз залiзом, спостерiгай, - сказав наставник учневi.
- А як ви знаєте, що треба робити? - дивувався хлопець.
- Новачку треба малювати вiзерунок, звичайно. А в мене вiн у головi, - засмiявся коваль.
- А ви вже робили ґрати ранiше?
- Доводилося, - посмiхнувся коваль.
*
Увечерi Матвiйка прийшов додому втомленим. Вiн умився, одягнув чисту сорочку i сiв вечеряти. Василина налила йому миску борщу, поклала кашi, яйце i буханець свiжоспеченого хлiба.
Василина дивилася на свого сина з повагою, це треба - помiчник коваля, робота почесна, важка, потрiбна в кожному дворi. Куди не кинь поглядом - лопати, граблi, ножi, сковороди, серпи та коси - все справа рук коваля.
- Ой, сметану забула, - сказала Василина i побiгла взяти банку сметани. Коли вона повернулася, син дрiмав за столом.
- Матвiйко, - розбудила вона, - їси, цiлий день нiчого не ївши.
Син прокинувся, скуштував ложку борщу.
- Смачний, - похвалив вiн.
- Сметану пiдкладай, - пригощала мати, вiдламуючи велику скибку хлiба.
По хатi понiсся дух свiжої домашньої випiчки.
*
Наступного ранку Матвiй знову бiг у кузню. Його тягла туди невiдома сила. Це було так цiкаво, як метал нагрiвався i зi шматка безформного залiза перетворювався на якусь потрiбну в господарствi рiч, яка потiм служила людям довгi роки. Або як стара непотрiбна рiч плавилася в печi, перетворювалася на залiзо, а потiм воно набувало нової форми i служило ще багато рокiв.
Все це було дуже цiкаво. Удар молотком або важким молотом - це нiби розмова iз металом.
Ось сьогоднi вони з ковалем стали складати пiдготовленi прути i почали вимальовуватися чудовi грати. Нарештi, через людей коваль передав батюшцi, що грати готовi i той приїхав, щоб її забрати.
Батюшка слiз iз воза i погляд його одразу привернули кованi ґрати.
- Доброго дня добрим людям, - привiтався батюшка. - Ну, догодили, Савелiю Iвановичу, догодили. Славна решiтка. I зiрки, як у небесах. Ну, дякую вам i помiчнику вашому.
- Дякуйте, батюшка, на доброму словi, - посмiхався Савелiй, а Матвiй скромно стояв осторонь.
- Тiльки менi ще чотири саме такi потрiбнi, - сказав батюшка.
- Потрiбнi - зробимо, - коротко вiдповiв коваль. - Тiльки маленькi замовлення виконаємо i вiдразу приступимо до ґрат.
- З Богом, - благословив батюшка i поїхав, залишивши грати для зразка.
*
З кожним днем Матвiй осягав науку ковальства. Вони з Савелiєм виконували замовлення i коваль пояснював своєму пiдмайстру, як тримати клiщi, як гнути залiзо, коли загартувати, коли знову грiти, як обробляти.
- Мотика виходить, - зауважив якось Матвiй.
- Точно, - вiдповiв коваль. - Тiльки треба пробити отвiр. Це робиться зубилом. Я тримаю, а ти б'єш.
- Давай, сюди, - показував коваль. - О, я бачу, у тебе першi рукавицi схудли. Ти вiзьми на столi новi зеленi, менi їх Ганна шиє на замовлення. Рукавицi руки бережуть.
- Дякую, - вiдповiв хлопець, цiлячись по зубилу i ударяючи молотком.
Коли перестали робити мотику для Iраклiя, Матвiй змiнив рукавицi.
- Занесеш увечерi мотику Iраклiю з вашого села, - сказав коваль.
- Буде зроблено, - охоче вiдповiв помiчник.
- А заразом i ножицi Прохору, - згадав Савелiй. - Нехай його невiстка шиє.
- Так вони ж не готовi, - зауважив учень.
- А зараз i зробимо, я нагрiю їх, а ти бери пробiйник, робитимемо отвiр для заклепки. Два кiнцi, два кiльця, посерединi цвях, - сказав коваль.
Матвiй усмiхнувся, почувши знайому з дитинства загадку.
- Бий молотком по пробiйнику, дрiбними постукуваннями, трохи. Молодець, одна готова. Другу грiємо.
- Дядьку Савелiю, вас мама завтра на обiд запрошувала, завтра ж свято - лiтня Казанська. Ми ж не працюватимемо?
- На таке велике свято не грiх вiдпочити, - вiдповiв коваль, розiгрiваючи другу деталь. - Давай бий сюди.
Матвiй ударив по пробiйнику.
- То що матусi передати? Прийдете? - запитав вiн.
- Чому ж не прийти, - усмiхнувся коваль. - Дуже дякую за запрошення. У гостi не напрошуйся i не вiдмовляйся, - сказав прислiв'я вiн.
- Матуся зрадiє, вас чекатимемо опiвднi, - повеселiшав Матвiй.
- Ходiмо передихнемо, повiтря ковтнемо, - покликав наставник.
- Кузьма прийшов! - крикнув Матвiй, вийшовши з кузнi.
- Неси обручi, - сказав коваль.
- Здрастуйте, готове моє замовлення? - усмiхнувся Кузьма.
- Готове, готове, - вiдповiв коваль. - Забирай товар.
- А чи можна вам вiсь для воза замовити? - запитав Кузьма.
- Можна, можна. Вiз ремонтуватимеш?
- Нi, новий хочу робити. Менi дiд Федiр конячку продав, а вiз у нього старий, скрипучий, то я новий хочу зробити.
- Хороша рiч, - похвалив коваль.
- Дякую за обручi, - подякував Кузьма.
- За вiссю приходь через тиждень, нам треба грати для церкви закiнчити, а потiм тобi осi зробимо, - пообiцяв коваль.
- Дякую, дядьку Савелiй.
- Доброї години, - вiдповiв коваль.
*
У свято Казанської Божої Матерi пiшов коваль у гостi до Василини, а щоб не йти з порожнiми руками, вiн захопив свiчник, який скував сам.
- Ось вам подаруночок, Василино Федотiвно, - сказав вiн з порога.
- Ой, дякую, гарний який, у вас золотi руки, Савелiю Iвановичу, - похвалила господиня. - Тепер i свiчку запалити можна. Прошу, проходьте до нашого столу. Гостю почесне мiсце у центрi столу, - запросила вона.
Савелiй пройшов у свiтлицю, озирнувся. У хатi було чисто й скромно, нiчого зайвого. На лавi лежало в'язане з клаптiв яскраве рядно. На вiкнi кольорова фiранка, а на стiнах розписнi яскравi пiвнi.
На столi стояв гарячий самовар та кухлi. Поруч красувалася тарiлка з пампушками, посипаними цукровою пудрою. Хазяйка наливала по тарiлках червоний розсольник iз солоними огiрками. Поруч на столi димився казанок iз гречаною кашею. У будинку пахло смачною їжею.
Паляницю господиня не поклала, натомiсть вона спекла невеликi булки у виглядi невеликих паляничок.
- Пригощайтеся, Савелiю Iвановичу, - запросила вона, - сiдай, синку, поряд зi своїм наставником, - покликала вона сина. - Чим багатi, тим i радi, прошу, пригощайтеся.
Савелiй зачерпнув першу ложку i спробував розсольника.
- У-у-у, як смачно! Сто рокiв не їв такого розсольника! - хвалив гiсть.
- Їжте, їжте, гiсть дорогий, - посмiхалася господиня. - Свiжi огiрочки берiть, цибульку, все своє, з городу.
- А хлiб, який пахучий! Здивували, Василино Федотiвно, здивували. Тепер я розумiю, чому у вас такий богатир вирiс, все вiд смачної їжi, - не вгамовувався Савелiй, поглинаючи розсольник. - Давно я такого достатку не бачив, хiба що на весiллi.
- Скажете, Савелiю Iвановичу. Чому ж не одружуєтесь, дружина б вам готувала. Вам, мабуть, у кузнi нiколи поїсти, все працюєте, - мiркувала Василина.
- I то правда, господине. У кузнi тiльки яєчню смажу, а хлiб у мельничихи Параскеви купую. А не одружуся, Василино Iванiвно, бо не зустрiв такої господинi, як ви - гарної та домовитої.
- Скажете теж, - збентежилась Василина.
- А для нової господинi я б i будинок новий поставив, а так не для кого, живу в батькiвськiй хатi, - зiтхнув Савелiй.
Пiсля кашi Василина почала наливати чай:
- Пригощайтеся пампушками, на олiї пiдiйшли, з сиром.
- Ледве дихаю, так смачно наївся, - поскаржився коваль. - Тепер тиждень ситий вiд вашого обiду. Дякую за частування. Час i честь знати.
Савелiй зiбрався йти, як у дверi постукали. Василина пiшла вiдчиняти дверi:
- Дiду Федоре! Проходьте, я вас пригощу розсольничком! - запросила господиня.
- Ще пампушками пахне, - дiд Федiр понюхав повiтря. - То у вас гiсть! - побачив вiн коваля. - Здоров був, Савелiю Iвановичу.
- Привiт, дiдусю. Один гiсть за порiг, другий на порiг, - вiдповiв Савелiй.
- Василина хазяйка гарна, - похвалив дiд. - Ти, Савелiю Iвановичу, придивись до неї.
- Дiдусю, ну ви придумаєте, - зашарiлася Василина.
- А що - чоловiк коваль, дружина панi, - не вгавав дiд. - Одне око на млин, а друге на кузню, - пiдморгнув вiн. - Я, Савелiю Iвановичу, хотiв тобi косу замовити, скоро жнива, а моя коса прохудилася.
- То ви ще косите, дiдусю, - спитала Василина, - куди вам.
- Кошу не кошу, а своя коса повинна бути, - наполягав дiд.
- Буде у вас коса, - пообiцяв коваль. - Дякую вашiй хатi, пiду додому.
Коваль пiшов, а дiд Федiр пiдморгнув Василинi:
- Гарний мужик Савелiй.
*
Вранцi прийшов Матвiй у кузню, а бiля дверей стоїть Пилип iз їхнього села, коня привiв.
- Кульгати став кiнь, - поскаржився Пилип, - може камiнь потрапив пiд пiдкову.
Савелiй подивився на пiдкови:
- Мiняти треба пiдкови частiше, треба коня берегти. Залишай коня, все змiнимо.
- А цiна яка? - захвилювався Пилип.
- Як i минулого разу, цiна одна, - вiдповiв коваль.
Пилип прив'язав коня до дерева i пiшов.
- Скупий мужик, - зауважив Савелiй, - для такого коня грошей шкодує. Та цьому коневi цiни немає, - вiн погладив коня по густiй гривi.
- Такого гарного iгреневого коня по всiй окрузi не знайти, - зiтхнув Матвiй.
- У мене накованi пiдкови, зараз пiдберемо пiдходящi, на заднi та переднi ноги i почнемо мiняти, - розпорядився Савелiй i пiшов вибирати пiдкови.
Повернувшись, вiн сказав:
- Мабуть, цi пiдiйдуть. Потрiбно зняти старi заклепки. Давай, погладь коня, щоб вiн заспокоївся i пiднiми його ногу нижче колiна. Гарний кiнь, молодець. Треба коня хвалити, погладжувати. Тримай ногу, вiдгинаємо заклепки та знiмаємо стару пiдкову, - розповiдав коваль. - Коня пiдкувати - перша робота для коваля, запам'ятай.
- Пiдкову зняли, очищаємо бруд, глину, камiння. Тепер видаляємо ороговiлий шар пiдошви i шлiфуємо напилком. Так, готово. Примiряємо пiдкову та фiксуємо цвяхами. Дивись, не вибери маленькi пiдкови, можна бiльшi, а меншi не можна. Великi пiдкови можна пiдiгнати пiд копита, обточити їх.
Матвiй дивився, як працює Савелiй i в нього з чола капав пiт, нiби то вiн, а не Савелiй мiняв пiдкови.
- Так, а цвяхи вбивай пiд кутом у зовнiшню частину копита, а то пораниш коня. Залишилося зрiзати кiнчики цвяхiв, загнути та вiдшлiфувати. Все, одно копита готове. То ще три. Перелякався? Гаразд, переведи дух. Гарний кiнь, молодець, - коваль погладив коня.
*
Нарештi всi чотири пiдкови були замiненi. Здавалося, що кiнь теж був задоволений, що процедура завершилася.
Незабаром прийшов Пилип, розплатився i спитав:
- Надiйнi пiдкови? Чи надовго вистачить?
- Не хвилюйся, своє вiдслужать. Стеж за конем, частiше мiняй пiдкови i перевiряй, чи не потрапило камiння пiсля поїздки, - порадив Савелiй.
- Будьте здоровi, - нарештi видавив Пилип i повiв коня.
- Доброго слова не видавиш, - сказав Савелiй.
- Матуся каже про таких - взимку снiгу не випросиш, - засмiявся хлопець.
- Ну що, пiдемо, будемо вчитися робити пiдкови?
- Ходiмо, - погодився помiчник.
Савелiй узяв залiзний прут, розiгрiв його в печi i спритно зiгнув на ковадлi.
- Давай, бий кувалдою, роби пiдкову плоскою, - командував коваль i Матвiй слухняно виконував розпорядження майстра.
- Тепер пробиваємо отвори для цвяхiв, вiдрiзаємо i лишилося загнути край. Бери щипцi та у воду її. Готова пiдкова. Давай другу сам спробуй.
- Боязко, - сказав Матвiй.
- Як ти там казав? Вовкiв боятися - до лiсу не ходити? Пробуй. Першу свою пiдкову на згадку залишиш. Бачиш, на горнi моя перша пiдкова висить. Все колись буває вперше.
Матвiй узяв залiзний прут i понiс його до горна.
*
Вдома Матвiй показав матерi свою першу пiдкову.
- Молодець, синку, - похвалила вона. - Чи принесеш води з колодязя? Зараз тебе годуватиму i самовар поставимо.
- Я швидко, мамо, - хлопець узяв вiдра i побiг до колодязя.
- Здрастуйте, бабусi та дiду Семене, - привiтався вiн бiля колодязя з односельцями.
- Здоров був, Матвiю Силантiйовичу, - вiдповiв дiд.
- Матвiю Силантiйовичу, - звернулася до нього баба Параска. - Менi б сковорiдку пiдлатати, вiзьмете?
- Звичайно, бабусю, вранцi зайду, вiзьму, а ввечерi як нову поверну, - усмiхнувся Матвiй.
- А менi б кочергу нову, Матвiю Силантiйовичу, - попросила баба Килина. - Запитаєте у коваля?
- Запитаю, бабусю, - вiдповiв хлопець. - Дiду Федоре, а косу я вам принiс, увечерi занесу.
- Ось дякую, - зрадiв дiд.
- Давайте вашi вiдра, доставлю вам, а потiм заберу свої, - запропонував Матвiй.
- Ось коваль, ось молодець! - похвалила баба Параска.
*
Вдома Матвiй сказав матерi:
- Звали всi Матвiйкою, а тепер Матвiй Силантiйович, менi якось незручно.
- Ти вирiс синок, пiдмайстром став, сам на шматок хлiба заробляєш. Ось i звуть тебе сусiди шанобливо. Звикай, синку, - Василина з гордiстю подивилася на сина.
Книга 7
Хлiби на оранiй землi пiднялися високi. Пшениця вище колiна виросла.
'Вiддячила землянка за догляд, он, урожай який', - думав Кузьма, сидячи на возi i поганяючи конячку.
Кузьма вiз перший мiшок обмолоченої пшеницi. У домi минулорiчна мука давно закiнчилася, ось i вирiшили вони з батьками зажати перший снiп i обмолотити його, не сидiти ж без хлiба.
'Краса яка, - думав Кузьма. - Скоро всi вийдуть пшеничку жати, тодi в черзi до млина не достоїшся. Це добре, що пшениця вродила, отже, будемо з хлiбом, до нового врожаю вистачить, та ще й на насiння залишиться. А колос сильний, важкий, понад двадцять зерен в одному. Пшеничка хилиться вiд такої тяжкостi, пiд серп проситься'.
Поїхав Кузьма через село, бо млин був на iншому краю села.
Бiля паркану свого будинку стояв дiд Федiр.
- Здрастуйте, дiдусю, - привiтав його хлопець.
- Здоров був, Кузьмо, куди дорогу маєш?
Кузьма зiскочив з воза:
- На млин їду, дiдусюь, пшеничку молоти.
- Так, хлiб уродив, - усмiхнувся в вуса дiд Федiр. - Саме час жнива починати.
- А в тебе, я бачу, вiз новий? Купив? - поцiкавився дiд.
- Де там, - усмiхнувся хлопець. - Сам зробив, батько допомагав.
- Сам? З Гордiєм? - здивувався дiд. - Мiцний вiз, - вiн почав розглядати воза. - Колеса що треба. Такий вiз довго прослужить. Молодець, хлопче, - похвалив вiн.
Кузьма збентежився.
- Ти ось що, берись робити вози. Справа вiрна. Вiд замовлень вiдбою не буде.
Кузьма задумався.
- Справу кажу, - дiд поплескав його по плечу. - Згадаєш моє слово. Станеш майстром. Таких возiв в усiй окрузi немає.
- Дякую, дiдусю, за пораду, - подякував Кузьма. - Вам якщо що вiдвезти чи куди з'їздити, ви кажiть вiдразу, вiдмови не буде.
- Прощай, хлопче, - махнув услiд дiд Федiр.
*
Приїхав Кузьма до будинку мiрошника, а тут i сам мiрошник вийшов на порiг:
- Здоров, Кузьмо, з чим завiтав?
- Привiт, дядьку Захаре. Ось привiз мiшок пшенички змолоти. Зробиш?
- Гарна пшеничка, - мiрошник узяв у руку жменю зерен. - Змолоти можна. Тобi першому знижка, - засмiявся вiн. - А що за вiз у тебе? Де купив?
- Не купив, сам зробив, з батьком, - збентежився хлопець.
- Менi б такий, - сказав Захар.
- Є в мене ще один, зелений, - сказав Кузьма.
- То я куплю, кажи, коли забрати.
- Я сам привезу, - пообiцяв Кузьма.
- Приїдь через годину-другу i муку забереш, - зрадiв мiрошник.
*
Кузьма їхав додому, а тут дiд Прохор.
- Додому, дiдусю? - запитав хлопець. - Сiдайте, пiдвезу. Пру! - зупинив вiн коня.
Прохор сiв на вiз, пiднявши заднє сидiння.
- Нiяк вiз новий? Гарний, м'яко їде. I колiр гарний. А в мене зовсiм старий, - нарiк дiд.
- А хочете я вам зроблю новий? - запропонував хлопець.
- Невже ти сам зробив? - здивувався дiд. - Ай да майстер! Ай да молодець! Золотi руки! - хвалив вiн.
- Скажете теж, - знiяковiв хлопець.
- Хочу вiз. Тiльки ти менi, старому, в сiрий колiр пофарбуй, а то скажуть на селi, Прохор як молодий, на синьому возi роз'їжджає.
- Буде вам сiрий, - пообiцяв Кузьма. - Пру, приїхали. Бувайте, дiду Прохоре.
- Дякую, хлопче, - подякував дiд, встаючи.
*
Вдома Кузьма приладнав другий вiз до свого i взяв вiжки.
- Куди ти, синку? - запитав батько.
- Мельнику вiз везу, - вiдповiв Кузьма.
- Мельнику? - здивувався Гордiй. - Матiр! В нашого Кузьми перший покупець знайшовся! Радiсть якась!
*
Анфiса i Макар поралися у дворi, коли повз їхнiй будинок проїхав Кузьма з двома возами.
- Макарко, Макарко, - покликала Анфiса, - дивись, Кузьма на новому возi їде, а позаду ще один. Невже розбагатiв?
Макар стояв руки в боки i не вiрив своїм очам, звiдки це в Кузьми раптом два вози взялися.
- Ось тобi й бiдняки, то коня йому дiд Федiр подарував, то вози новi десь узяв, - не вгамувалася дружина.
- Нам би такий вiз теж не завадив, - вiдповiв Макар. - Де ж вiн його взяв?
*
Приїхавши до будинку мiрошника, Кузьма вiдстебнув вiз. Вийшла молода дружина мiрошника, Параскєва, i сказала:
- Ось твiй мiшок борошна. Захар скоро буде, почекай, вiн у млинi.
- Нi, я поїду, передайте йому, що вiз його.
- Ось дякую, - зрадiла Параскєва. - Мiцний вiз, - похвалила вона.
Кузьма сiв на свiй вiз i поїхав.
Незабаром прийшов мiрошник, несучи мiшок борошна. Побачивши вiз, вiн зрадiв:
- Красень! А де ж Кузьма? - запитав вiн у дружини.
- Поїхав, - вона знизала плечима.
- Чого ж ти його не затримала? Нi, так не годиться, повезу йому муку за вiз.
Запряг мiрошник свого коня, приладив вiз, поставив на нього п'ять мiшкiв борошна i повiз Кузьмi.
*
А Анфiса тим часом до сусiдiв побiгла:
- Слухай, сусiдко, що я тобi розповiм, - почала вона. - Їде повз наше подвiр'я Кузьма, а в нього не один вiз, а два!
- Як два? - здивувалася Матрона.
- Ось так один синiй, а iнший зелений, - розвела долонi сусiдка.
До куми пiдiйшов Пилип, вiн чув розмову дружини та Анфiси.
- Ой, дивiться, на зеленому возi вже мiрошник їде! - вигукнула Анфiса.
- П'ять мiшкiв муки везе! - ахнула Матрона.
- Невже Кузьмi за вiз повiз? I двох мiшкiв вистачило б, - почухав потилицю Пилип.
*
А мiрошник привiз борошно Кузьмi у двiр:
- Умiв брати, умiй i вiддати, - сказав вiн i почав вивантажувати мiшки з борошном.
- Ах, - сплеснула руками мати Кузьми, Єлизавета.
- Ось синок, ось годувальник, - змахнув скупу сльозу Гордiй.
- Гарного сина виростили, - похвалив мiрошник. - А де сам Кузьма?
- Знов у поле поїхав, - вiдповiла Єлизавета. - Жнива починаються.
- Так, починаються спекотнi днi, - погодився Захар. - I менi час.
- Дякую, Захаре Архиповичу, за муку, - подякував Гордiй.
- Не менi дякувати, сину вашому. Золотi руки в нього. Будьте здоровi! - вiдкланявся мiрошник i поїхав. - Но! - пiдстебнув вiн свого коня Вогника.
- Скiльки добра! - радiла Єлизавета.
- Ось синок, ось годувальник! А я не вiрив у його витiвку з возами, - поскаржився батько. - Який молодець!
- Каже, дiду Прохору робитиме вiз, - гордо сказала Єлизавета.
- Гарний у нас син, роботяга, може, виб'ється з бiдностi, господарем стане, - замрiяно сказав Гордiй.
- Дай Боже, дай Боже, - вiдповiла дружина. - Розбагатiє.
- Не жили багато, нема чого й починати, - буркнув батько Кузьми.
*
А мiрошник Захар поїхав у кузню до Савелiя.
- Здоровi були! - сказав вiн, увiйшовши до кузнi.
- Здоров, Захаре, - вiдповiв коваль, продовжуючи постукувати молотком по заготiвлi, показуючи, де стукнути Матвiю.
- Помiчник у тебе, Савелiй, гарний бачу, - похвалив мiрошник.
- Помiчник що треба, - посмiхнувся коваль. - А ти з чим завiтав?
- Замок менi на комору потрiбен новий. Старий заїдає, у потрiбну годину не вiдiмкну, а зараз пора гаряча настає, чуже зерно треба берегти бiльше за своє.
- I то правда. Буде тобi замок, - пообiцяв Савелiй. - Тобi термiново, я так розумiю.
- Хотiлося б термiново, якщо можеш.
- Зробимо, з таким помiчником обов'язково зробимо. Приїдь завтра за замком.
- Дякую на доброму словi, - мiрошник поїхав до млина.
*
У цей час бiля млина на Захара чекали мужики. Вони привезли своє зерно молотити.
- Хороша цього року пшеничка, - сказав мужичок Iраклiй.
- Так, не помилилися тi, хто цього року пшеницю посiяв, - пiдтримав його Микола, мужик iз їхнього ж села.
- Тони три з гектара буде, - прикинув Iраклiй.
- Що ти, бiльше, навiть чотири, глянь, як пшениця густо стоїть, - заперечив Єфрем, зерно якого пiдвiз Микола.
- Хлопцi, так що ж це виходить, якщо ми цю пшеницю всю зберемо та звеземо мiрошнику, то вiн матиме вiд нас по десятинi, значить, пiвтонни, вважай, вiзьме собi. Це ж якi грошi, - викотив очi Макар.
- Так, гарний прибуток, - почухав потилицю Пилип. - Не кожному такий взяти.
- Звiдки пiвтонни, це ти загнув, Макаре, - заступився за мiрошника Єфрем. - Нема чого чужi багатства рахувати. Заздрiсне око бачить далеко.
- А чого це ти за нього заступаєшся, прив'язав до себе нашого з Пилипом бика i радий? З мiрошника не убуде, якщо й по пiвдесятини братиме за роботу, - наполягав Макар.
- Це нормально - за два мiшки десятину, - пiдтримав Пилип.
- Де ви, мужики, бачили, щоб мiрошники за пiвдесятини працювали? - запитав Микола. - У Вiдрадному - десятина, у Зеленому - десятина, у Зарiччi теж десятина. I не ведiть мову - не погодиться Захар на менше.
- Це нам так хочеться, бiльше борошна забрати, а вiн не погодиться, - закивав головою Iраклiй.
*
Мельник Захар здалеку побачив низку запряжених коней, вози з мiшками зерна та мужикiв, що зiбралися бiля млина.
Вiн пiд'їхав ближче i пiдiйшов до чоловiкiв.
- Здоровi були, мужики. Про що розмовляєте?
- Здоров, Захаре, - вiдповiли мужики.
Макар вступив перший:
- Захаре Архиповичу, мужики кажуть, що дорого ти за помел береш.
- Як усi - десятину, - вiдповiв мiрошник, - не бiльше, не менше, всi мiрошники так беруть.
- А ось мужики вважають, - продовжував Макар, - що за два мiшки треба десятину брати, а не за мiшок.
- Млин меле - борошно буде, язик меле - бiда буде, - сказав Єфрем.
- Хазяїн - пан, - вiдповiв мiрошник. - Шукайте, де дешевше, а я на збиток працювати не буду, менi треба молоду дружину годувати i дiтей малих.
- Воно так, - втрутився Пилип, - але в нас у всiх сiм'ї, всiм треба годувати сiм'ю.
- Якщо охочих немає, то я пiду, - мiрошник вiдвернувся i зробив два кроки.
- Стривай, Захаре, - покликав Єфрем. - Я згоден за десятину.
- I я, - пiдтримав Микола.
- Я теж згоден, - сказав Iраклiй.
- Ну, за десятину, то за десятину, - погодився Макар, - дiватися нiкуди.
- Я перший у черзi, - сказав Пилип.
- Нi, друже, ти пiсля нас пiд'їхав, - зупинив його Iраклiй.
- Тож чекай, ще Єфрем попереду, - сказав Микола.
- А вiн безкiнний, чого вiн попереду? - буркнув Макар.
- А його зерно я привiз, - вiдповiв Микола.
*
Захар прийняв вiд усiх зерно по черзi, записав у амбарну книгу, хто скiльки здав i пiшов до млина.
Чоловiки роз'їхалися, хто додому, хто в поле жати пшеницю, обмолочувати, збирати в мiшки зерно. Працювали, доки не починало вечорiти. Потiм зерно везли у двiр, щоби просушити пiд навiсом, а потiм уже везти мiрошнику.
*
Настала нiч. Над селом завис старий мiсяць. Село вже спало. Дув свiжий нiчний вiтерець, а лопатi млина все крутилися, крутилися, злегка порипуючи.
Мельник уночi не спав. Вiн пiдносив зерно, висипав його в чан, звiдки воно надходило на жорна, там розмелювалось i падало вниз, де вiн набирав повнi мiшки борошна. Руки мiрошника були в муцi, та й вiн сам був бiлий, нiби припорошений борошном, i волосся, i брови, i щоки, i нiс, i фартух.
Колесо крутилося, а мiрошник усе носив i носив мiшки. Вiн спати не ляже, поки зовсiм не втомиться, перед свiтанком. А поки дме попутний вiтерець i крутяться лопатi, вiн працюватиме. Так робив його батько, а тепер вiн так працює.
Зерна багато i за нiч йому не перемолоти все, а завтра хлопцi привезуть нове зерно. Не забути б ще з'їздити в кузню за замком, бо в лиху годину проморгає чуже зерно, тодi не розплатишся. Ось скоро дiти пiдростуть, сини його, Андрiйко та Iванко. Тодi вiн матиме помiчникiв.
А зараз треба справлятися самому. Захар знову понiс повний мiшок зерна нагору.
Втомлений мiрошник вийшов надвiр вдихнути свiже повiтря. Вдома всi сплять. Млин вiд мiсяця пускає легку тiнь i скрипить: "Скрип, скрип".
А довкола на вулицi тиша. Тiльки чути цвiрiнчання цвiркунiв: 'Цр-црр'. Ось у селi загавкав пес на подвiр'ї. Може, помiтив зайця, що пробiгав повз.
Треба йти. Зерно перемололося i треба зiбрати борошно в мiшок, а потiм знову нести зерно нагору.
*
Село спало тихим сном.
Тiльки Макар спав неспокiйно. Снився йому млин при яскравому, яскравому свiтлi. Вiн узяв свого коня Вихора i пiшов забрати муку, свою, законну, десятину. Млин був закритий на великий замок. "Напевно коваль постарався", - сердився увi снi Макар. Вiн пiдставив сходи i полiз у вiдчинене вiкно, сходи пiд ним хиталися, постiйно погрожуючи впасти. 'Го-го-го!' - заiржав Вихор. Кiнь був якийсь смiшний, схожий на понi з великою шиєю.
Раптом поперечина на сходах обламалася i Макар почав падати вниз. "Десятину вiддай", - кричав вiн увi снi.
Прокинувся Макар, весь мокрий вiд поту. Вiн пiдвiвся, випив води i лiг спати знову.
*
Хто спав ангельським сном цiєї ночi, то це Кузьма. До пiзнього вечора вiн робив вiз для дiда Прохора. Вiз був готовий, вiн його фарбував фарбою, сiрою, як просив дiд Прохор.
- Iди спати, синку, - кликала Єлизавета.
- Зараз, матусю, посвiтiть менi тут, одна дошка залишилася, - попросив син.
Мати пiднесла свiчку ближче.
- Готово, - нарештi сказав Кузьма.
На подвiр'я вийшов Гордiй:
- Красень, Прохору сподобається. Впорався?
- Треба зробити вiз для Єфрема, - усмiхнувся син.
- Так у нього ж коня немає, - зауважив батько.
- Так бика можна запрягати, - вiдповiв Кузьма.
- I то правда, - погодився Гордiй.
*
Поспавши чотири-п'ять годин, Захар вирушив у кузню.
- Мельник їде, - Матвiй побачив Захара, що пiд'їжджав.
З кузнi вийшов Савелiй, несучи замок i великий ключ.
- Здоровi були! - сказав мiрошник. - Оце замок! Всiм замкам замок!
Замок йому сподобався, вiн вставив ключ i провернув навколо осi.
- Такий замок злодiй не вiдчинить, - засмiявся Савелiй.
- Ну, дякую, ну, догодив, - зрадiв Захар.
- А що це ти принiс, Захаре? - спитав коваль, побачивши мiшок.
- Будь-яка робота свою цiну має, - засмiявся мiрошник. - Будеш хлiб пекти.
- Куди менi. Матвiйко, забери собi, може Василина хлiба спече вам, - розпорядився коваль.
- Чому нам, i вам спече, - вiдповiв Матвiйка.
- Дякую за замок ще раз, - сказав мiрошник i поїхав приймати зерно.
*
Дiд Прохор, як i домовлялися, вдень прийшов до Кузьми зi своїм конем.
- Приймайте вiз, дiду Прохоре, - хлопець показав на новий вiз, що пахнув свiжою фарбою.
- Ну, майстер, ну, молодець! - захоплювався дiд.
- Давайте запряжемо конячку у вiз, - запропонував Кузьма.
Вiн прикрiпив оглоблi до воза i взяв вiжки.
- Готово, дiдусю, - сказав хлопець. - Нехай пару днiв фарба пiдсохне, доки не їздiть на возi.
- Я його поставлю на подвiр'ї, милуватися буду, - пожартував дiд. - Берегтиму.
- Користуйтеся на здоров'я, - побажав Кузьма.
- Я з тобою не розплачуся за такий вiз, - усмiхнувся дiд.
- Та що ви, я ж не за грошi старався, - збентежився хлопець.
- Нi, нi, нi, всяка робота свого варта. Як попрацював, так й поїв. Молочком i сиром вас забезпечу, - засмiявся дiд, - мiсяць потреби знати не будете.
*
Надвечiр за мукою до млина приїхав Iраклiй. Йому було незручно перед мельником за той скандал, який вчинив Макар.
- Перевiряй борошно, Iраклiю, - запропонував Захар. - Всi чесно. Твоїх два мiшки.
- Я вiрю, Захаре, ти пробач нас за вчорашнє, - сказав Iраклiй.
- Я думати забув, не хвилюйся, Iраклiю, я знаю, хто це накаламутив. Багатi плачуть, а скринi в землю ховають.
- Один сказав - трьом соромно, - також вiдповiв Iраклiй, пiднiмаючи мiшок. - Завтра ще привезу збiжжя, якщо просохне. Приймеш?
- Звичайно вези, це ж моя робота.
- Дякую, - зрадiв Iраклiй.
*
Слiдом за Iраклiєм приїхав Микола.
- От дякую тобi, Захаре, - дякував Микола. - Щось вiтерець притих, коли ж ти встиг змолоти зерно?
- Вночi молов. Вночi прохолодно, вiтерець, - вiдповiв мiрошник.
- Ти працював, а ми спали, щоб сьогоднi хлiб їсти, - збентежився мужик.
- Не хвилюйся, спи спокiйно, мiрошник не спить, коли вiтряно, а вiдсипається коли безвiтряно.
- Землероб спить, коли дощ ллє, а оре, коли сонце прийде, - пiдхопив Микола.
- Гарного врожаю, - побажав мiрошник.
- Спасибi! - Микола завантажив мiшки та поїхав додому.
*
За два днi дiд Прохор повiз Капiтолiну на базар.
- Гарний вiз! - похвалила Капiтолiна.
- Кузьма робить такi, - пiдморгнув дiд, - не проморгай нареченого.
- Ось ще, - хмикнула молодиця.
- Ти придивляйся до наших хлопцiв, нареченi виднi, Матвiй - коваль, Кузьма - тесляр, Єфрем - пасiчник, Микола - хлiбороб, ще я та дiд Петро. Ось i всi нареченi.
- За вас би пiшла, - пожартувала Капiтолiна. - У вас корiвка, конячка, вiз новий. Завидний наречений.
- А що, я згоден, тiльки боюся - бабки мене заревнують.
- I хто ж?
- Хто? Параска та Килина. Про Груню я мовчу. На неї дiд Петро заглядається.
Капiтолiна засмiялася:
- Ну, дiду Прохоре, з вами не скучиш.
*
Забрав своє зерно i Пилип, привiз цiлий вiз.
- Заживемо, - сказав вiн Матронi.
- Зараз тiсто поставлю, пирiжкiв напiку, - зрадiла Матрона. - А Макар забрав своє зерно?
- Забрав ще ранiше за мене, Макар свого не впустить, - зауважив Пилип.
*
Приїхав за зерном i Єфрем.
- Ну й упряжка! - радiсно зустрiв його мiрошник. - Бичок i золотий вiз! Такi до мене ще не приїжджали!
- Кузьма i менi воза зробив, - усмiхнувся Єфрем. - Каже, спецiально у жовтий колiр пофарбував для мого бичка.
- Ну, красень, ну, красень! - захоплювався мiрошник. - Забирайте зерно. Для бичка це не ноша, добрий бичок, сильний.
Єфрем завантажив зерно i подякував мiрошнику.
- Но! - крикнув вiн, i бичок рушив у дорогу, з легкiстю везучи мiшки з мукою.
*
Мельник, роздавши муку i склавши в коморi новi мiшки, зайшов додому.
- Татко прийшов! Татко прийшов! - зрадiли дiти.
На порозi на мiшку борошна лежала свiжоспечена паляниця.
- Параскєво, господиня, - похвалив Захар. - Вiтер починається, сьогоднi вночi працюватиму.
- Зараз тобi зберу поїсти, а то й не згадаєш, що не їв, а ти борошно в хату занеси, - Параскєва побiгла на кухню.
- Татко, дай паляницi, - попросив Андрiйко. - I Ванятцi.
Захар узяв буханець хлiба i вiдламав два шматки.
- Їжте, хлiб - найбiльше наше багатство, запам'ятайте це, - Захар вдихнув запах свiжого запашного хлiба. - Пахне! Нiщо у свiтi так не пахне, як свiжий хлiб. Хлiб - народне добро, бережiть його.
Малюки жували смачний хлiб i поглядали на батька, який вiн великий, сильний.
- Я теж мiрошником буду, коли виросту, - сказав Андрiйко, вiдкушуючи хлiб.
- Звичайно, будеш, i Ванятко буде, - посмiхнувся батько.
Маленький Ванятко тiльки махнув головою, бо в ротi у нього був запашний хлiб.
- Помiчники мої, - з гордiстю засмiявся Захар.
Книга 8
Жила в селi Вiдрадному жiнка, Агапiя, але її в селi називали Гапкою, а чому так повелося i не пам'ятали. Гапка була привiтна, дружня, з усiма дружила. Зiбралася якось до мельничихи за борошном сходити, взяла кошик, шлях неблизький до села Веселого, але день довгий.
Вийшла Гапка за двiр, а назустрiч їй подруга Ганна.
- Куди зiбралася з кошиком, - питає Гапку, - поквапся, а то базар закривається.
- Я не на базар, - вiдповiдає Гапка, - я до мельничихи.
- Так мiрошник борошно привiз, якщо ти за мукою, - пiдказує Ганна, - тут ближче купити.
- А я гостинцiв малюкам вiднесу, - вигадала на ходу Гапка. - А ти що купила?
- Я купила баночку сметани, сиру у Прохора, гречки у Єфрема.
- А сир смачний? - поцiкавилася Гапка.
- Приходь на чай, пригощу, - пообiцяла Ганна подрузi.
- Зайду, зайду, тiльки зi справами впораюся, - пообiцяла Гапка.
'Хто з порожнiм кошиком у гостi ходить? - замислилася Ганна. - Де ж гостинцi? - знизала вона плечима i пiшла додому.
*
А Гапка йшла неквапливо, настрiй у неї був добрий. Проходячи повз кузню, звiдки чувся стукiт молота, вона тихенько наспiвувала придуману нею самою пiсеньку:
Гапочка розумна - дружить з усiма, так багато подруг в мене не дарма,
З Харитиною дружила - вона курку вiддала,
Ганна сиром пригостила, в гостi теж звала була.
Повз возом їхав Кузьма. Побачивши тiтку Гапку, вiн зупинився.
- Чи далеко зiбралися? - запитав вiн її. - Сiдайте, пiдвезу.
Гапка сiла на вiз.
- До млина пiдвезеш? - запитала вона.
- Звичайно, - посмiхнувся Кузьма, - повз млину їхатиму.
- Гарний вiз у тебе, дорого вiддав? - поцiкавилася тiтка.
- Сам зробив, - усмiхнувся хлопець.
- Молодець, - похвалила Гапка.
'Треба з матiр'ю Кузьми завести дружбу. Може, дров на возi пiдвезти знадобиться', - зорiєнтувалася вона.
По дорозi Гапка тихо наспiвувала свою пiсеньку:
Гарбуза дала Глафiра, огiрочкiв дав сусiд,
Феодора та Христина дали хлiба на обiд.
Хима шарфика зв'язала iще кошик вiддала,
Степанида дала сала та усi свої дрова.
- Пру, - скомандував Кузьма, - приїхали. Ось i млин.
Тiтка Гапка злiзла з воза:
- Дякую, Кузьмо, передавай привiт матерi, - сказала вона.
- Дякую, передам, - здивувався Кузьма, вiн не знав, що тiтка Гапка знайома з його матусею.
*
Мельничиха Параскєва напекла млинцiв i годувала своїх малюкiв - Андрiйка та Iванку.
- Доброго дня, подружко, - привiтала господиню Гапка. - Ой, якi гарнi млинцi. Смачнi, мабуть, - вона проковтнула слину.
- Гапо, привiт, я тебе за стiл не запрошую, - сказала Параскєва. - Зараз Захар Архипович з хвилини на хвилину приїде, сама знаєш, вiн не любить, коли ти засиджуєшся в гостях.
- Розумiю, розумiю, - Гапка помахала головою. - Чи не знайдеться в тебе зайвого мiшечка муки. Ось хлiб пекти хотiла, а мука закiнчилася.
- Що ж ти так далеко йшла? Могла б у Захара Архиповича попросити, вiн у Вiдрадному був.
- Так, незручно, я в нього минулого разу просила, - безглуздо посмiхнулася Гапка. - Дай, думаю, схожу провiдаю найкращу подругу та дiтлахiв її, - злукавила вона. - Ой, у мене для них i цукерка є.
- Не треба, Гапо, - зупинила її Параскєва, - вiд цукерок апетит псується, нехай млинцi їдять. Почекай мене тут.
Параскєва шмигнула у вiдчиненi дверi i за хвилину винесла Гапцi мiшечок борошна.
- Ось дякую, подружко, я все поверну, - пообiцяла Гапка, знаючи, що борг вона не вiддасть.
- Не треба, - вiдповiла Параскєва, - не збiднiємо ми вiд мiшечка. Нехай хлiб у тебе буде пишний та смачний.
Гапка поставила мiшечок у кошик i, попрощавшись, пiшла.
'Як же, не збiднiєш, - бурчала вона про себе, - у вас цього борошна повна комора. Могла б сама здогадатися подрузi пару мiшкiв привезти. Жадiбна ти, Параскєво. Жодного млинця з собою не дала в кошик. Мабуть, не збiднiла б. А малюки млинцi їдять, нi, щоб тiтцi запропонувати, - гнiвалася Гапка. - Пiду до села, може, хтось ще чимось пригостить чи вiз знайду назад дiстатися'.
*
По дорозi зустрiлася Гапцi Нюра. Нюра все про всiх знала та розносила новини по селу.
- Доброго дня, Гапко, що в кошику несеш, ледве ноги тягнеш. Подiлися з подругою.
- Привiт. У мiрошника була, борошна купила, - вiдповiла Гапка. - Чим тут дiлитися, самiй хлiб нема з чого пекти.
- А чи дорого продає борошно?- запитала Нюра.
- Цiна, як на базарi, - почухала нiс Гапка.
- Могла б i дешевше продавати борошно мельничиха. Усе багатiють вони, - позаздрила Нюра. - А Єфрем iз матiр'ю мед качають, - розповiла вона новини. - Меду повно, а продають дорого. А Єфрем цього року гречку сiяв, щоб бджоли мед гречаний збирали. Їм подвiйна вигода, i мед зiбрати та гречку продати.
'Гречаний мед смачний, - подумала Гапка. - Треба зайти до Пелагеї'.
- А Кузьма розбагатiв, - продовжувала Нюра. - Возами торгує. Йому мiрошник за вiз п'ять мiшкiв борошна вiдвалив. А Анфiса та Макар свиней розвели, вже свинки великi, взимку салом торгуватимуть. А до Василини коваль у гостi заходить. Взявся Матвiйку ковальськiй справi навчати, нiяк до Василини буде свататися.
'Треба з Василиною потоваришувати, - подумала Гапка. - Коваль буде знайомий, знадобиться ножицi викувати або що по господарству'.
- А як там дiти мельничихи, ростуть? - несподiвано спитала Нюра.
- Зростають, чого їм на млинцях не рости, - вiдповiла Гапка. - Параскєва їм цiлу тарiлку млинцiв насмажила, то вони їли.
- Мабуть, i тебе почастували? - запитала Нюра.
- Де там, мiрошника свого годує Параскєва, вiн мужик здоровий, багато їсть.
- Ага, ага, - покивала Нюра.
*
З-за паркану визирнула баба Варвара, дружина дiда Федора:
- Ну, у тебе, Нюро, язик без кiсток, - не витримала вона.
- Побiгла я, нiколи менi з вами стояти, - сказала Нюра i пiшла.
- Ой, бабусю Варваро, привiт, - зрадiла Гапка. - Хто це у вас там бекає? - запитала вона.
- Це ягнята, - вiдповiла баба Варвара, - вирiшили з дiдом розвести овець.
- Вiвцi - добра справа, знову ж таки - шерсть можна продавати. А чи можна подивитися? - запитала гостя.
- Заходь, дивися, - запросила баба Варвара.
Гапка увiйшла у двiр. Вона побачила бiля паркану ягнят, якi веселилися.
- Ой, якi гарненькi, - погладила Гапка одного ягняти, поставивши кошик на траву.
- Бе-е-е, - пробекало ягня.
- Завжди мрiяла завести таких ягняток, - розчулилася Гапка.
- Дiд Федiр подарував нещодавно ягня Кузьмi, - згадала бабуся.
- От би менi хтось подарував такого ягня, - замрiяно сказала Гапка. - Ви моя найкраща подруга, бабо Варваро.
Бабуся не розгубилася:
- Якщо ти моя найкраща подруга, наноси менi води з колодязя, бо бочка порожня.
- Ой, забула, - сказала Гапка, - я дуже поспiшаю. Вона схопила кошик i втекла.
- Така ти подруга, - баба Варвара подивилася їй услiд..
*
Гапка побачила у полi Василину, яка жала пшеницю.
Вона пiдiйшла з кошиком ближче:
- Доброго дня, подруго! Жнеш пшеничку? А що син не допомагає?
- Доброго дня, коли не жартуєш, - вiдповiла Василина. - А Матвiйка не допомагає, бо в кузнi вiн. Подружко ти моя, кажеш? Якщо подружка, тодi бери серп у руки, допомагай. Спочатку ти менi допоможеш, а потiм i я тобi допоможу кошик донести, - посмiхнулася вона.
Жати Гапцi зовсiм не хотiлося.
- Поспiшаю я, iншим разом допоможу тобi, - пообiцяла Гапка i поспiшила пiти.
- Ага, ага, - кивала Нюра, яка в цей час здалеку слухала розмову Василини та Гапки.
'Ти помiчниця пироги їсти, - подумала Василина. - Знаємо ми таких подружок - як допомогти, так нема кому, а як за стiл - першi у черзi'.
Василина нахилилася i почала жати пшеницю.
'Прийде Матвiйка з роботи втомлений, скаже, пiшли пшеничку жати, а в мене вже все готове, i снопики зв'язанi', - радiла вона.
*
Гапка попрямувала у двiр до Єфрема та Пелагеї. Дивиться, а у дворi стоять повнi бiдони меду. 'От би медом поживитись!' - подумала вона.
- Привiт, подружко Пелагеє, - привiталася Гапка.
Пелагея здивувалася, але вiдповiла:
- Привiт.
- А Єфрем у Вiдрадне не поїде? - запитала Гапка.
- Нiколи йому, мед качає. Ти б йшла, Гапко, поки тебе бджоли не покусали, - попередила Пелагея.
Але Гапцi було шкода йти вiд такого добра.
- А мед у вас гречаний? - запитала вона.
- I гречаний, i травневий, i рiзнотрав'я, - вiдповiла Пелагея.
Нюра в цей час спостерiгала з-за вулика за Пелагеєю та Гапкою.
*
- Ж-ж-ж, - сказала одна бджола iншiй. - Хiба ж-ж-ж це подруж-ж-жка Пелагеї? Хiба ж-ж-ж це не подруж-ж-жка Василини?
- Ж-ж-ж, - продзижчала друга бджола. - Хiба ж-ж-ж це не подруж-ж-жка Параскєви?
- Ж-ж-ж, - вiдповiла їй третя бджола. - На мою думку, вона хоче стягнути наш мед. Бдж-ж-жоли! До бою!
- Бiжи до будинку! - крикнула Гапцi Пелагея.
Але Гапка вже не чула. Рiй бджiл кинувся за нею.
- Врятуйте! Допоможiть! - кричала Гапка, тiкаючи подалi вiд вуликiв.
- Ж-ж-ж, - страшно дзижчали бджоли бiля вуха.
Гапка мчала, щодуху. Багато хто в селi бачив Гапку, як вона тiкала, i як за нею летiв рiй бджiл. Вони жалили Гапку i гнали її аж до млина.
- Ой, - вiд несподiванки скрикнула мати Кузьми Єлизавета, коли Гапка пробiгала повз їхнiй будинок.
- Бiжи до нас у хату! - кликав Гордiй, батько Кузьми, але Гапка вiд страху нiчого не чула, так i бiгла, розмахуючи кошиком.
*
А Нюра в цей час сидiла в хатi Пелагеї i боялася виходити надвiр, бо бджоли помiтили, як вона крутилася бiля вуликiв.
- Зараз вони заспокояться, постривай трошки, - заспокоювала її Пелагея i напувала колодязною водою.
*
Додому Гапка дiсталася ледь жива. Вона була втомлена, покусана, з опухлим обличчям.
'Подруга називається, - ображалася Гапка, - не могла пригостити медом. Нiзащо постраждала! Ще мельничиха муки пожалiла, млинцями не почастувала. Я до них усiєю душею - подружки милi, а вони жадiбнi. А Василина взагалi сказала - на жни пшеницю. Менi така подруга не потрiбна! I Пелагея менi не потрiбна, i Параскєва не потрiбна! Пiду до Ганни, може, сир ще не з'їла, почастує'.
Гапка зняла компрес з обличчя i почала збиратися до подруги.
Ганни не було вдома, її донька Настуня сказала, що мати пiшла на город.
"Подруга називається, з дому пiшла, щоб сиром не пригощати", - ображалася Гапка.
I було Гапцi невтямки, що подруг вона вибирала не по серцю, а за вигодою. Дружила вона з тими, хто їй щось давав. Гапка не розумiла, що люди давно розкусили її хитрiсть i така подруга не потрiбна нiкому. Ось тiльки Ганна та Харитина поралися з Гапкою за старою звичкою, сподiваючись, що Гапка перевиховується. Є душа, є i надiя.
*
- Ой, бабусi, що вам розповiм, - Нюра поспiшала до колодязя, де односельцi набирали воду.
- Сiльське радiо новини принесло, - пожартувала Явдоха.
- Ти не смiйся, - насупилася Нюра. - Зараз таке дiзнаєшся!
- Ну, кажи, не томи, хочеться посмiятися, - усмiхнулася баба Параска.
- Тут, бабусю, не до смiху, - загадково прошепотiла Нюра. - Сьогоднi мельничиха насмажила млинцiв, а мiрошник з базару приїхав, сiв за стiл, а млинцi самi в трубочку згортаються, та летять йому прямо до рота.
- Ага, i самi в сметану мачаються, - засмiялася Катруся.
- Ти не смiйся, на млинах знаєш, якi дива бувають! А Гапка до них за мукою заходила, то їй жодного млинця не дали, все мiрошник з'їв, навiть дiтям не дiсталося! - перехрестилася Нюра.
- Казки! - посмiялася Явдоха. - Ось, що Гапку млинцями не частували - повiрю, а все iнше - вигадки.
- I про Василину не повiриш? - запитала Нюра.
- А що Василина? Вона баба гарна, роботяща, - заступилася Прасковiя.
- Ага, роботяща, - сказала Нюра. - Та я сама бачила, як вона казала Гапцi, йди, жни пшеницю, а я вiдпочину на сонечку.
- I що Гапка? Жала? - запитала баба Килина.
- Гапка вiдмовилася, - махнула рукою Нюра.
- Звичайно, Гапка не звикла працювати, вона любить все мати задарма, - зробила висновок Явдоха.
- Гапка вiдмовилася, а Василина навела на неї порчу, - продовжувала Нюра.
- Яку порчу? - стрепенулась баба Параска.
- А таку - покусали Гапку бджоли, всiм роєм на неї як накинуться. Гапка тiкати, вони за нею. Гапка в криницю i кришкою накрилася. Бджоли покружляли, покружляли над криницею i полетiли.
- Тебе шукати, - посмiялася Явдоха. - Кажуть, ти вiд бджiл у Пелагеї в хатi ховалась.
- А що ти на пасiцi робила? - запитала Катруся.
- Що вона робила! Новини у бджiл дiзнавалася! - засмiялася баба Прасковiя та iншi разом iз нею.
- Ну, вас! - образилася Нюра. - Ви ще найголовнiшого не знаєте!
- Що? - разом спитали баби.
- Не знаєте, де Василина чаклувати навчилася, - загадково посмiхнулася Нюра.
- I де ж? - недовiрливо похитала головою Явдоха.
- У кузнi! - продовжувала Нюра. - Прийшла вона до коваля, каже, зроби менi перстень чарiвний, щоб мої накази виконував.
Бабоньки мовчки дивилися на Нюру.
- Коваль не хотiв спочатку, а вона перед ним танцює, звивається, що змiя. А на ногах червонi черевички. I зачарувала мужика, - зiтхнула Нюра.
- Досить брехати, - голосно сказала Явдоха. - Заздриш, що коваль на Василину заглядається, а не на тебе.
- Нiчого я не заздрю, - образилася Нюра, - нiколи менi з вами тут казки розповiдати, справ багато, - вона поспiшила, побачивши Глафiру.
- Понесла сорока новини, - зауважила баба Килина.
- Їй би казки писати, - усмiхнулася Катруся i понесла коромисло додому.
- А Гапцi подiлом вiд бджiл дiсталося, - сказала баба Параска. - Не буде подруг з вигоди та багатства обирати.
- I то правда, i то правда, - пiдтримала її подружка Килина. - Ми ось з тобою i в бiдi, i в радостi скiльки рокiв разом.
- Одна в мене подружка все життя, - обняла її Параска.
- Заздрю я вам, бабусi, - сказала Явдоха. - У мене немає такої подружки.
- Зате й поганої подружки немає, це теж добре, - вiдповiла Килина. - Нареченого тобi треба пiдшукати хорошого, раз подружки немає.
- Скажете теж, - знiяковiла Явдоха.
- А чим Єфрем не наречений? - запитала Параска.
- Не погодиться Пелагея, - вiдповiла Явдоха.
- Погодиться, ти дiвка видна, роботяща, вiн теж хлопець хоч куди, а Пелагею ми вмовимо, - пообiцяла Килина. - Обов'язково вмовимо.
До криницi пiдiйшов дiд Федiр:
- Чого обiймаємося, бабусi?
- Ось, свою давню подружку обiймаю, - засмiялася Килина.
- Так, дружба роками перевiряється, в одних мiцнiшає, в iнших ламається, - усмiхнувся дiдусь.
- Федоре, треба нам Явдоху за Єфрема просватати, - перейшла до справи Прасковiя. - Допоможеш?
- Гарна пара вийшла б, - схвалив дiд Федiр. - Можна допомогти.
Явдоха зашарiлася. Нiяк вона не очiкувала, що вона у селi на доброму рахунку. 'Треба ставати ще кращою, - подумала молодиця. - Коли ти до людей усiєю душею, i вони тобi добром вiдповiдають'.
*
- Принiс водички я, Варварочка, - сказав дiд Федiр, заходячи на подвiр'я.
Ягнята одразу кинулися до вiдра.
- Зараз вам наллю в коритце, мої любi, - пообiцяв дiд Федiр.
- А до мене приходила подружка, - сказала Варвара.
- Груня? - спитав дiд.
- Нi, Гапка, - засмiялася баба Варвара.
- Так її вже бджоли покусали, - сказав дiд Федiр.
- Як?!
- Нюра, наша сорока, новини по селу розносить, покусали Гапку бджоли Єфрема. Ось так. Тепер твоя подружка нескоро з'явиться у селi.
- Бiдолашна, - пожалiла Варвара Гапку. - Може їй подарувати ягня? Вона хотiла.
- Так ми всю отару роздаримо, однак, - сказав дiд Федiр. - А ягнята нудьгуватимуть один за одним. Разом їм добре, бачиш, як веселяться.
- I то правда, - погодилася жiнка.
*
Гапка самотньо сидiла вдома за столом. Вона нудьгувала. Навiть хлiб їй пекти не хотiлося.
Вона сидiла i думала: "Я до людей з душею, а вони невдячнi, жадiбнi".
Вже вечорiло, як у дверi до Гапки постукали.
- Заходьте, не зачинено, - крикнула вона.
На порозi з'явилися Харитина та Ганна.
- Гапочко! Як тебе покусали бджоли! - вигукнула Харитина. - Ти що, на пасiку залiзла? А я тобi оладок напекла, пригощайся, люба.
- А я тобi сметани принесла, якраз до оладок, ще й укуси можна змастити, - Ганна простягла баночку сметани.
- А сиру принесла? - запитала Гапка.
- Сир дiти з'їли, - сказала Ганна, - але Прохор завтра ще привезе, - пообiцяла вона.
- Отак завжди, коли хочеться сиру, його немає, - образилася Гапка.
- Ти не ображайся, подруго, самовар грiй, чаєм пригощай, - посмiхнулася Харитина.
- Ходять тут, ходять, так i чаю не напасешся, - дорiкла господиня i пiшла грiти самовар.
*
Коли Гапка повернулася iз самоваром, подруг в хатi вже не було, тiльки на столi стояла тарiлка оладок та баночка сметани.
Гапка налила собi чаю i намазала оладку сметаною. 'Смачно, - подумала вона, запиваючи чаєм. - А чого вони пiшли? Образилися? Подумаєш! У мене подруг пiвсела. Не скучу'.
Гапцi було i невтямки, що вона залишилася без останнiх подруг, а дружбу треба берегти i друзiв вибирати не з вигоди, а по серцю. Але щоб це розумiти, треба самому мати чисте благородне серце. Легко друзiв знайти, та важко зберегти. Ось так.
Книга 9
Повертався якось Прохор iз базару, Капiтолiну iз собою вiз.
Дорогою їм зустрiлися двi жiнки.
- Пiдвези, - просять, - нас до села.
- Чого не пiдвезти, можна пiдвезти, - вiдповiв Прохор, - сiдайте, Капiтолiно, посунь бiдон.
- Ходять тут, ходять, - невдоволено пробурчала Капiтолiна i посунулася на другий край воза.
- Чиї ви будете? - спитав дiд. - Навiщо в село наше завiтали.
- Ми пiснярки, - вiдповiла та, що була худiша, - ходимо з сестрою, у хор наш народ збираємо. Мене звуть Журба, а сестру мою Печаль.
- Дивнi у вас iмена. А чого зараз ходите? Нинi роботи в полi та городi безлiч, люди напрацюються вдень, кому спiвати захочеться, коли очi злипаються вiд втоми, - мiркував Прохор.
- Пiсня i в роботi допомагає, - заперечила друга сестра на iм'я Печаль. - Можна пшеницю жати та спiвати. Заспiвайте з нами, - запропонувала вона i вони iз сестрою затягли свою пiсню.
Йдуть по дорозi двi сестри,
Одну Журбою нарекли,
А другу нарекли Печаль,
Шкода сестер, так жаль, так жаль.
А їх дорога далека,
I доля у сестер тяжка,
I горе дiлять на обох,
Чом вiдвернувся вiд них Бог?
- Чудна у вас пiсня, наче на двi ноти, - здивувався Прохор.
- Що бачу, то спiваю, - пожартувала Капiтолiна i продовжила спiвати замiсть сестер, - дiдуся добрий нас пiдвiз, посiли ми на новий вiз, свою печаль спiвати вам, за пiсню дайте грошi нам.
- Ми нiчого не просили, - почервонiла сестра на iм'я Журба. - Ми краще заспiваємо вам ще.
Вони знову затягли:
Йдуть по дорозi двi сестри,
Наразi як сумуєш ти -
Iди за нами та спiвай,
Своїй журбi ти волю дай!
- Як це журбi волю дай! - обурився Прохор. - Журбi та смутку волю давати не можна, неправильно це!
Несподiвано неподалiк млина конячка Марта зупинилася.
- Но! - крикнув Прохор, але конячка не послухалася.
- Навiть тварина не хоче слухати вашi пiснi, - сказала Капiтолiна.
- Но! - Прохор ударив вiжками конячку, але та не ворухнулася.
Журба та Печаль злiзли з воза. Конячка вiдразу ж рушила з мiсця.
*
- Млин, - сказала Журба. - Ходiмо, може, когось знайдемо.
- Чого їм на млинi сумувати, - вiдповiла Печаль, - коли в них стiльки добра! Гаразд, пiдемо, може, погодують.
Мельничиха Параскєва в цей час стирала бiлизну.
- Здрастуйте, - привiталася Журба. - Можна вам заспiвати?
- Нiколи менi спiвати, тiточки, роботи багато, - вiдповiла Параскєва i пiшла в дiм.
Невдовзi вона винесла пакетик борошна.
- А не можна хлiба чи пампушки? - запитала Печаль.
Параскева винесла їм хлiба. Журба та Печаль взяли хлiб, а муку залишили.
'Не хочуть пекти хлiб, хочуть готовий, - подумала мельничиха. - Звичайно, борошно треба замiсити, почекати, поки тiсто пiдiйде, потiм спекти, щоб хлiб не пiдгорiв. Працю треба докласти, щоб хлiб з'їсти', - вона почала розвiшувати бiлизну на мотузку.
*
Пiшли Журба та Печаль у село. Шлях неблизький. Роздiлили вони хлiб навпiл, з'їли. Бачать - молодиця у полi косить та пiсню спiває.
Зрадiли Журба i Печаль - нарештi зустрiли вони молодицю, що спiває, значить i з ними пiсню затягне, а там, дивишся, у хату пустить жити.
- Доброго дня, молодице, добре спiваєш, - похвалила Журба.
- Добридень, чого ж не спiвати, - усмiхнулася Василина i, махнувши косою, пожала снiп трави.
- Давай ми тебе своєї пiснi навчимо, - запропонувала Печаль, - спiватимеш з нами.
- Берiть коси, заспiватимемо разом, - засмiялася молодиця.
- Коси!? А де ми їх вiзьмемо? - здивувалася Журба.
- У мене в травi припасенi, можу дати, - Василина уважно подивилася на непроханих гостей.
- Нi, нi, не треба, боїмося порiзатися, давно не косили, - обдурила Печаль, бо вони з сестрою нiколи не косили i взагалi не любили працювати, а лише спiвали.
- Ну, якщо косити не хочете, то й пiсня менi ваша не потрiбна, - хитро подивилася Василина i крикнула, - осторонься! А то косою шибну!
Журба i Печаль кинулися тiкати геть.
Коли вони зупинилися, Журба каже сестрi:
- Коси, каже, косу дам. Ще чого!
- Ага, хай сама косить, - погрозила Василинi Печаль здалеку.
А Василина, знай собi, косить i пiснi спiває: 'Встану рано-раненько, покошу травицю я, а травиця шовкова пiд косою стелиться, пiд косою стелиться i в стiжок проситься. Встану рано-раненько, подою корiвку я, доброю травицею нагодую досхочу, нагодую досхочу, а трава накоситься'.
*
Нарештi добралися Журба та Печаль до села. Бачать - колодязь, а там молодиця воду набирає.
- Дай попити, молодице, - попросила Печаль.
Катруся поставила вiдра, зачерпнула кiвшиком води з вiдра i дала напитися жiнкам.
- Давай ми тобi заспiваємо за твою доброту, - запропонувала Журба.
- Нiколи менi спiвати, тiточки, вдома справ багато, - засмiялася Катруся, взяла вiдра i пiшла додому.
*
Пiшли Журба та Печаль далi селом. Бачать - господиня поросят годує. А поросята рожевi, товстенькi, життєрадiснi, хрюкають, корм хапають та хвостиками крутять.
- Багато живуть, - шепнула сестрi друга сестра.
- Може м'ясом пригостять, - так само тихо вiдповiла Печаль i вони зайшли на подвiр'я.
- Доброго дня, господине, - кажуть, - можна заспiвати тобi?
А поросята побачили чужих, та врозтiч.
- Iдiть! - кричить Анфiса. - Усiх свинок розлякали!
Кинулася Анфiса поросят збирати, а Журба i Печаль швидше за паркан i далi пiшли.
*
Iдуть вони по селу, дивляться - хата справна, на подвiр'ї корiвка, а поруч на великому пнi сидить молодиця, корову доїть, уже бiльше половини вiдра надоїла.
- Молочко, мабуть, смачне, парне, - облизнулася Журба.
- Може, почастує, - з надiєю вiдповiла Печаль, - самим, певно, не випити вiдро.
Увiйшли Журба та Печаль у двiр.
- Доброго дня, молодице, - кажуть, - можна заспiвати тобi?
Явдоха подивилася на непроханих гостей.
- Ми пiснярки, пiснi спiваємо, людей у хор збираємо, - вiдповiла Печаль.
Явдоха продовжила доїти свою Зорьку, а сестри затягли:
- Йдуть по дорозi двi сестри, одну Журбою нарекли, а другу нарекли Печаль...
Не встигли сестри доспiвати куплет, як корова несподiвано замукала голосно-голосно:
- Му! Му! - та ще й копитом вдарила так, що ледве вiдро з молоком не перекинула.
- Ой! - злякалася Явдоха. - Iдiть, пiснярки. Вiд ваших пiсень i на корову журбу нагнали, не дай Боже, ще доїтися перестане.
Вiдступили назад сестри, а тут уже Нюра, збиральниця новин, поруч.
- Здрастуйте, - каже, - у якiй справi до нас у село завiтали?
- Ми пiснi спiваємо, хористок шукаємо, я - Печаль, а це моя сестра Журба, - вiдповiла Печаль.
- Пiснi спiваєте? Журба та Печаль? Це вам до Проньки, вона все сумує. Ходiмо, я вас до неї проведу, тiльки треба, щоб її мати, Глафiра, вас не побачила. Iдiть за мною, - покликала Нюра.
*
Глафiра з донькою поралися на городi, виривали бур'яни, поливали овочi.
- Проню, вода закiнчилася, - сказала мати, - сходи за водою. Та капусту на борщ вiднеси до хати.
- Добре, мамо, - вiдповiла Проня i взяла порожнє вiдро.
- Тс! - Нюра приклала палець до губ. - Ходiмо до хати, - покликала вона Журбу та Печаль. - Там i зустрiнемо Проньку.
*
- Пронечко, красуне, - сказала тiтка Нюра, зустрiвши дiвчину бiля хати. - А до тебе гостi.
- Здрастуйте, - здивувалася Проня. - Ви до мене?
- До тебе, до тебе, соловейко, - пiдластилася Журба. - Ти ж найкраще в селi спiваєш.
- Не знаю, - здивувалася дiвчина.
- Заспiвай з нами, - запропонувала Печаль.
Вони почали навчати дiвчину своїй пiснi. Почувши протяжну пiсню, Проня тут же забула, що на городi на неї чекає мати, щоб поливати рослини.
- Журбоооою нарекли, - тягнула ноту Проня.
*
- Куди ж подiлася Проня? - розгнiвалася Глафiра, працюючи на городi. - Треба йти самiй.
Вона взяла порожнє вiдро i пiшла до хати, де стояла цiла дiжка дощової води.
Яке ж було здивування Глафiри, коли вона побачила дочку, яка спiвала в оточеннi двох незнайомих жiнок!
- Пiснi спiваєте? Замiсть матерi допомогти! - кричала Глафiра. - Яка журба! Яка печаль! Нумо, йдiть звiдси, поки я рогача не взяла!
Журба та Печаль кинулися тiкати з двору. А сусiдка Нюра тихенько спостерiгала за рогом.
Глафiра та Проня набрали повнi вiдра води з бочки та збиралися йти на город. Тут до них пiдiйшла Нюра:
- Кажуть, ходять селом Журба та Печаль, пiснi спiвають. У Анфiси всi поросята вiд пiсень по двору розбiглися, щойно зiбрала їх. А у Явдохи корова вiдмовилася давати молоко. Як вони тепер без молока будуть?
- Нiколи нам, Нюро, твої байки слухати, город поливати треба. А журбу та печаль я погнала з двору, щоб дорогу забули. Нiколи нам сумувати i журитися, у нас господарство, - суворо сказала Глафiра.
- Так-то, так-то, - пiдтакнула сусiдка i поспiшила до криницi передати новини.
*
А Журба та Печаль добiгли майже до лiсу, де стояла хата баби Грунi. За хатою мирно паслася коза, а поряд її сторожив пес Дозор.
- Сестро, давай зайдемо до хати, - покликала Печаль, - може тут дадуть хлiба та води.
Пес Дозор пiдвiвся i попрямував до кози Маняшки.
- Пiшли звiдси швидше, - покликала Журба. - Пес сердитий дiм стереже, того й дивись - кинеться.
- Так пити хочеться, - поскаржилася Печаль.
- Давай, рухай ногами, - рвонулася вперед її сестра.
Пес суворо подивився їй услiд i вмостився бiля кози, а та мирно щипала траву, нi про що не турбуючись, адже поряд був її друг Дозор, на якого можна покластися.
Печалi нiчого не залишалося, як пiти за своєю сестрою.
*
Дорогою до колодязя Нюра побачила двох сусiдок - Пелагею та Матрону, яка прийшла купити трохи меду, щоб полiкувати горло сину Степашцi.
- Звичайно, дам меду, - сказала Пелагея сусiдцi. - Нехай одужує Степаша. А де вiн застудився?
- У рiчцi купався, а вода вже холодна, - переживала Матрона.
- Поп'є ромашку з медом i все як рукою знiме, - запевнила її Пелагея.
- Сусiдки! Що я вам скажу! - пiдбiгла до них Нюра.
- Знову сорока новини на хвостi принесла? - запитала Пелагея.
- Слухайте, баби, - не вгамувалася Нюра. - По селу Журба та Печаль ходять, усiм пiснi спiвають та у свiй хор звуть. Так ось, Глафiра побилась з ними, вони з Пронькою спiвали. А Глафiра, взяла рогача i давай їх бити, насилу вони вирвалися та втекли.
- Ой, батюшки, - злякалася Матрона. - Треба додому поспiшати, як би вони до нас не прийшли, Пилипа не засмутили, дiтей не зачепили.
- Знайшла комусь вiрити, - посмiхнулася Пелагея.
- Чиста правда! - перехрестилася Нюра.
- А ще Явдоха їх побила. Вони ж її корiвку заговорили, не дає тепер Зорька молока! Анi грама!
- Скажеш також, - злякалася Матрона. - Побiжу додому, раптом моя Ромашка перестане молоко давати!
- Бiжи, бiжи, - сказала їй навздогiн Нюра.
- Матроно, меду я зараз принесу дiтям! - крикнула Пелагея. - Ну, Нюро, у тебе язик без кiсток, - дорiкнула Пелагея сусiдцi, - як наведеш тiнь на тин.
- А що я, що бачила, те й говорю, - Нюра вирушила далi розносити новини.
- Ж-ж-ж, - гули бджоли. - Ви чули? У селi чуж-ж-жi. Треба їх прогнати.
- Уж-ж-жалити їх! - закликала бойова бджола.
- Полетiли їх роз-з-з-шукувати! - покликала бджола-розвiдник.
*
Бджоли полетiли високо в небо. З висоти все село було, як на долонi. Вони пролетiли над селом, над лугом, над рiчкою.
- Бачу Доз-з-з-зора, - сказала бджола-розвiдник.
- Вiн ж-ж-живе у баби Грунi, - вiдповiла друга бджола.
- Чуж-ж-жих не видно, - третя бджола вдивлялася в далечiнь.
- Вчасно втекли, - зауважила бойова бджола, - а то б ми їх вж-ж-жалили!
- Ж-ж-жаль. Полетiли у вулик! - покликала бджiл старша бджола.
*
А Журба та Печаль були вже далеко вiд села. Вони йшли лiсом.
- Страшно, - поскаржилася Печаль. - Раптом у лiсi розбiйники!
- Не лякай, - вiдповiла їй Журба, - я сама боюся.
- Може, повернемось назад? - засмучено спитала сестра.
- Назад теж далеко, там нас прогнали, ти забула? - нагадала Журба.
Раптом на стежцi з'явився гармонiст. Журба та Печаль зрадiли.
- Зараз заспiваємо, - прошепотiла Журба.
- Здрастуйте, тiточки, - привiтався гармонiст. - Куди прямуєте?
- Ми йдемо в село Тихе, чи далеко туди? - поцiкавилася Печаль.
- За годину добредете, - вiдповiв гармонiст.
- Зiграйте нам сумну мелодiю, а ми вам заспiваємо, - запропонувала Журба.
- Краще станцюйте, - вiдповiв гармонiст i розгорнув гармонь.
Вiн грав танцювальну. Ноги Журби та Печалi самi пiшли у танець. Сестри не хотiли танцювати, але ноги не слухали їх.
- Ох! Ой! - тiльки й скрикували Журба та Печаль.
А гармонiст ще швидше грав:
Ой, бджiлка золотава, ой, що же ти гудеш?
Ой, бджiлка золотава, ой, що же ти гудеш-гудеш?
Ой, шкода, шкода як, що же ти гудеш?
Ой, шкода, шкода як, що же ти гудеш?
Печаль стрибала i смiялася мимо своєї волi.
- Зупини! - кричала захекана Журба. - Стiй!
А гармонiст продовжував грати веселу мелодiю.
На звук гармонiї з лiсу вийшли лiсовi розбiйники. Вони теж почали танцювати.
- Асса! - кричав молодий розбiйник.
- Ой, бджiлка золотава, ой, що же ти гудеш? - пiдспiвував той, що старший.
- Асса! - притупував молодий. - Грай, гармонiсте! - кричав вiн.
Гармонiст теж притупував ногою в такт музицi. Сестри ледве встигли зупинитися, i кинулися тiкати, куди очi дивляться.
*
Коли вони були вже далеко, то зупинилися, щоб перепочити.
- А сестра Янiна, мабуть, борщ варить, - сказала Журба.
- З капустою, - зiтхнула Печаль. - I буряком.
- Пiдемо додому? - запитала Журба. - Набридло без дiла тинятися.
- Набридло, - зiтхнула Печаль. - Нiхто нас не любить.
- Знову станемо Олесею та Оляною? - замислилась Олеся.
- Так, - вiдповiла Оляна.
- I будемо копати город, саджати картоплю та допомагати Янiнi? - запитала сестра.
- Будемо. Тiльки чи прийме нас Янiна? Чи не прожене? - засумнiвалася Оляна.
- Щоб дiзнатися, треба її спитати про це, - розсудила Олеся. - Ходiмо додому, - обняла вона сестру.
- Ходiмо, - погодилася Оляна. - Заспiваємо? - запитала вона.
- Тiльки мамину, - вiдповiла сестра.
Вони разом затягли народну пiсню:
Встану рано-раненько, покошу травицю я,
а травиця шовкова пiд косою стелиться,
пiд косою стелиться i в стiжок проситься.
Встану рано-раненько, подою корiвку я,
доброю травицею нагодую досхочу,
нагодую досхочу, а трава накоситься
*
А що ж Янiна? Вона, звичайно, чекала на своїх старших сестер, жила надiєю, що вони якось повернуться до батькiвського дому. Янiна часто сидiла бiля вiконця i виглядала, чи не йдуть сестри. Але вони все не приходили.
*
Якось у вiконце Янiни постукали. Вона визирнула i побачила сестер.
- Олесю! Оляно! - вигукнула Янiна. - Йдiть у хату!
Того вечора у вiконцi довго горiло свiтло. Сестри розповiдали про свої поневiряння та прикрощi. А потiм згадали, як у лiсi вони зустрiли гармонiста. Вони весело засмiялися i кинулися танцювати. А з вiконця долинала весела пiсня:
Ой, бджiлка золотава, ой, що же ти гудеш?
Ой, бджiлка золотава, ой, що же ти гудеш-гудеш?
Ой, шкода, шкода як, що же ти гудеш?
Ой, шкода, шкода як, що же ти гудеш?
Книга 10
Пройшло спекотне лiто i настала рання осiнь - пора збирання врожаю. На ярмарок до села Вiдрадного з'їхався народ iз усiєї округи. Односельцi з села Веселого теж були тут. Мельник Захар привiз повний вiз борошна, а дружина його Параскєва напекла запашних паляниць.
- Скiльки коштує борошно, хазяїне? - прицiнювалася господиня.
- Як мiшок вiзьмеш, то за хорошу цiну вiддам ще й паляницю на додачу, - усмiхався Захар.
- А дешевше? - торгувалася жiнка.
- А дешевше, то два мiшки i ще до хати вiдвезу, - пропонував мiрошник. - Борошно цього року гарне, хлiб пишний, запашний, бери, господине, взимку не знайдеш.
- Умовив, мiрошнику, - погодилася покупниця. - Дивись, вiдвезеш до хати. У Вiдрадному я живу.
Поряд iз Захаром торгувала Глафiра. Вона була iз донькою. Донька Проня була до господарства не привчена, все руки берегла та пудрила щоки. Сьогоднi Проня погодилася приїхати, бо пiсля ярмарку мали бути народнi гуляння. Проня була дiвка на виданнi, хотiла себе показати та на наречених глянути.
- Картопелька, капуста! Пiдходь! - кричала Глафiра гучним голосом.
Повз проходили хлопцi:
- А наречену продаєш, господине? - засмiялися вони.
- Коли викуп хороший даси - забирай, - вiдповiла так само весело Глафiра.
- А скiльки просиш? - крикнув один хлопець.
- Корiвку, конячку, двi свинки на додачу, козу та гусей, i свiй дiм на удачу, - скоромовкою вiдповiла Глафiра.
- Багато просиш, господине, - почухав чоло хлопець. - Корiвка, конячка потрiбна самому, двi свинки, козу за дружину вiзьму.
- Згодна вiддати двi свинки, козу, з приданим iще й гусака принесу, - вiдповiла Глафiра.
Всi навколо весело смiялися, а Проня придивлялася до хлопцiв.
*
- Молочко, свiже молочко, - кричала Капiтолiна, тримаючи повний глечик молока.
Поруч стояв Кузьма з конем i новим возом. Чоловiки дiзналися, що хлопець робить добрi вози, пiдходили, розглядали вiз i робили замовлення.
До Кузьми пiдiйшов батюшка Серафим:
- Доброго дня, Кузьмо!
- Здрастуйте, батюшко, - вiдповiв хлопець.
- А що торгiвля йде? Йдуть замовлення?
- Йдуть, батюшко.
- Ось я тобi теж хочу для церкви вiз замовити.
- Зробимо, батюшко. Якого кольору забажаєте?
- Давай, сiрого, на всi випадки.
- Добре, батюшко, буде вам вiз.
*
Микола також торгував на базарi.
- Посуд, посуд, - кричав вiн, - казанки, вази, миски.
- Гарний у тебе посуд, - до нього пiдiйшла Пелагея. - У такому казанку i хлiб можна замiсити та капусту заквасити.
- Берiть, тiтко Пелагеє, вам знижка, ярмарок все-таки, - усмiхався хлопець.
- Гарбузи, смачнi гарбузи, - хвалила товар Анфiса, дружина Макара.
- Горiхи, яйця, кавуни, - перекрикувала її сусiдка Харитина.
*
Розпродавши товар, селяни почали готуватися до гулянь. Вони завантажили свої пожитки на вози, прив'язали коней, дали їм сiна.
Заграла музика. Гармонiст грав акорди, заводячи народ на танцi. Явдоха заспiвала:
- Гармонiст, наш гармонiст, вiн умiє пiдiграти,
Я сама стою на мiсцi - ноги хочуть танцювати.
Явдоха накинула шаль на плечi, розвела лiктi убiк i пiшла в коло. До неї приєдналися Проня та Капiтолiна. Вони махали хустками i весело вiдбивали в такт ногами.
Проня пiдхопила коломийки:
- У селi чоловiки молодиць цiлують,
А дiвчата незамiжнi знай собi, танцюють.
- Опа, опа, - пiдтанцьовував дiд Федiр. - Ох, дiвчата, молодцi!
Настала черга Капiтолини:
- Допiзна ми танцювали, вже як пiвнi заспiвали,
Вже як пiвнi заспiвали - нареченi убiгали.
- Ух, ух! - притопував народ.
Коли дiвчата вийшли з кола, їх танець пiдхопили Катруся та Настуня, донька Ганни з Вiдрадного.
Катруся затягнула:
- Гармонiсте, гармонiсте, нумо, весело заграй,
Ми танцюємо сьогоднi - весь зiбрали урожай.
Настуня пiдхопила:
- Весь зiбрали урожай, знесли до крамнички,
Я купила за тi грошi новi черевички.
- Добре танцюють дiвки! - похвалила баба Прасковiя.
Не встояла баба Килина, теж затанцювала:
- Я купила черевички до нової шалi,
Ноги самi рвуться в танець, тупотять дедалi.
Дiд Прохор теж став пiдтанцьовувати:
- Опа, опа, тупотять дедалi i
Це танцюють мої ноги чи мої сандалiї?
Народ смiявся, усiм було весело.
Баба Груня теж затягнула:
- Не хвались, подружко, шаллю, у мене i краща є.
Похвалилася ти дiдом - засмутила ти мене.
Василина, яка стояла поряд з бабусями, пiдхопила коломийку баби Грунi:
- Засмутила ти мене, вiн один на чотирьох,
Вiн один на чотирьох, а танцюєте ви вдвох.
*
До Кузьми пiдiйшов дiд Федiр:
- Бачу, на Катрусю поглядаєш? Вона дiвка гарна, добра, господиня. Ти придивись, придивись до неї, - радив дiд.
Кузьма засоромився.
- Не бiйся, - сказав дiд, - iди, запроси на танець.
Проня, Явдоха та Капiтолiна знову увiйшли в коло, ще й витанцьовуючи:
- Ой, подружки, дорогi, скiльки можна сумувати,
Ми улiтку працювали, нинi час потанцювати.
Танцювали, тупотiли так, що ноги збили,
Нам пора змiнити танець, щоб водить кадрилi.
Гармонiст заграв кадриль. Кузьма запросив Катрусю, а Матвiй, син Василини, запросив Настуню.
Молодь танцювала кадриль, а Василина поглядала на щасливого сина.
До Василини пiдiйшов коваль Савелiй:
- Що, Василино Федотiвно, може й нам у танець пiти? - спитав вiн.
- Що ви, Савелiю Iвановичу, нехай молодь танцює, он як витанцьовують.
- А ми що не молодi? - запитав Савелiй. - Що ви мене все по-батьковi кличете? Може, час перейти на ти, Василино?
- Не знаю, - зашарiлася вона.
*
Поруч стояли батьки Кузьми.
- Ех, мати, бути весiллю, - сказав отець Кузьми Гордiй. - Пригодилися Кузьмi новi чоботи, - посмiхнувся вiн.
- Не знаю, Катруся вона гарна, але доросла вже, - переживала мати Єлизавета.
- Якi її роки! - засмiявся Гордiй. - Глянь, яка гарна пара. Потрiбно сватiв засилати.
*
Баба Килина танцювала з Iраклiєм.
- Глянь, Iраклiю, яка дiвка Проня, видна, доглянута, - хвалила вона.
А Iраклiю i не треба було хвалити Проню, вiн без того голову втратив. Дивився вiн, як Проня запально танцює, i серце його стукало в грудях.
А Проня помiтила, що Iраклiй з неї очей не зводить, але виду не подавала.
- Iди, з Пронею потанцюй, а я втомилася, заганяли ви мене, молодь, - сказала баба Килина i вийшла з кола. Iраклiй став танцювати з Пронею.
*
А мiрошник водив хороводи з Явдохою та Капiтолiною.
Вони вистукували дроби танцю, весело пiдстрибуючи. Потiм мiрошник танцював навприсядки. Нарештi, вiн утомився:
- Заганяли ви мене, дiвчата, - сказав вiн.
- Просимо всiх до столу, - покликала баба Килина.
Поки молодь танцювала, батьки та старi накрили столи.
- Батюшку на чолi столу, - запросила Прасковiя.
- I гармонiста на другий кiнець столу, - сказав дiд Прохор. - Ех, повеселив старих ти, Дмитре. Прошу, прошу.
А столи були багатi. Селяни потурбувалися заздалегiдь, що принести на стiл.
Мельничиха Параскева напекла хлiба, Прохор та Явдоха сиру приготували, Василина риби насмажила, яку наловили Матвiй та Микола. Єлизавета наквасила капусти, Ганна напекла пампушки, Капiтолiна налила молока, а Єфрем i Пелагея меду налили.
- Скажiть слово, батюшко, - попросили односельцi.
- Своє слово я вам на проповiдi в церквi говорю, - вiдповiв батюшка, - а зараз я передам слово найстарiшому - Федору Андрiйовичу.
- Кхе-кхе, - вiдкашлявся дiд Федiр, - отже, за багатий урожай, за взаємовиручку, за молодь нашу, яка допомагає людям похилого вiку.
- I за стареньких наших. Живiть довго, - доповнив Кузьма. - А де ж баба Варвара?
- Вдома вона, за ягнятами дивиться, - усмiхнувся дiд Федiр. - Молодняк народився!
- Справа свята, - сказав дiд Прохор.
- А в мене таке побажання, - сказала баба Килина. - Щоб нiхто нiколи злиднiв не знав. Живiть багато, щоб стiл був повною чашею.
- Добре сказала, - схвалив Прохор. - Нехай дiти нашi живуть краще за нас.
- Але так дружно, як ми, - додала баба Прасковiя.
- А я хочу побажати, щоб дiти нашi жили щасливо, - додав Гордiй, - щоб восени ми справили багато весiль.
- I щоб багато дiток народжувалося у нас у селах, - пiдтримала його Пелагея, - он, як у Захара та Параскеви.
- Чули, Макаре та Анфiсо, - спитав дiд Федiр. - Настав час i вам дiток заводити. У Фiлiпа та Матрони вже двоє.
За столом мiрошник сказав Глафiрi:
- Дивись, яка пара хороша, Iраклiй i Проня, не проґавте нареченого, Глафiро.
- Хороший наречений, та бiдний, - вiдповiла сусiдка. - Що в нього за господарство - кiнь та кури.
- А ти пiдсоби. Дiм у Iраклiя свiй, i мужик вiн працьовитий, - похвалив мiрошник.
*
- Василино, а Савелiй з тебе порошинки здуває, - зауважила баба Прасковiя. - Iшла б ти за нього замiж, мужик добрий, роботящий, сина твого ковалем зробить.
- Скажете, бабусю. Яка з мене наречена, - зашарiлася Василина.
- Ти ще баба молода, у самому розцвiтi, - пiдморгнула баба Прасковiя.
*
- Дякую, сусiди дорогi, за частування. Я ось хочу Василинi Федотiвнi пропозицiю зробити. Виходь за мене замiж, Василино.
Наречена зашарiлася.
- Ось молодець, хлопче, - вигукнув дiд Федiр.
- На Покрову вас i одружу, - сказав отець Серафим.
- А наречена згодна? - крикнула Анфiса.
- Згодна, згодна, - вiдповiв дiд Прохор.
- Прохоре, я буду новий будинок ставити, ти як, пiч викладеш менi? - запитав Савелiй.
- Всьому селу виклав i тобi викладу, - пообiцяв Прохор.
Дiд Прохор замолоду пiчником працював, всi мешканцi в їхньому селi та в найближчих селах запрошували його печi викладати. Печi його були теплi, надiйнi, не димили. Незважаючи на роки, Прохор досi викладав печi на прохання односельцiв.
*
Восени, як закiнчилися польовi роботи, почалася пора весiль.
На Покрову одружилися Савелiй та Василина, Матвiй та Настуня.
Василина пiшла жити до чоловiка, а дiм залишився Матвiєвi, куди вiн i привiв молоду дружину.
А коваль невдовзi став новий будинок ставити для Василини, як i обiцяв.
*
Єфрем посватався до Явдохи. Дiд Прохор просив молодих жити з ним, щоб було веселiше, але у Єфрема була пасiка, i все одно доводилося щодня ходити додому. А ще бичок у господарствi. Загалом жили Єфрем та Явдоха на двi хати, то у Пелагеї, то у Прохора.
А Прохор повiсив їхню фотографiю на стiну:
- Дивись, Мотько, яка пара видна, - хвалив вiн.
*
Кузьма та Катруся теж одружилися на Покрову. Кузьма перейшов до дружини, залишивши хату батькам. Хлопець, як i ранiше, займався теслярством, робив дiжки, бочки, вози.
Жили Катруся та Кузьма дуже дружно, у любовi та повазi.
*
Одружилися також Проня та Iраклiй. Проня накопичувала добро в скринях, а Iраклiй здував порошинки з красунi-дружини, намагаючись їй у всьому догодити. Iраклiй, як i ранiше, сам орав поле, доглядав худобу, порався на городi, а Проня до працi була не звична, сидiла, дивилася в дзеркальце i сумувала.
*
Найщасливiше склалося життя Капiтолiни та Миколи. Вони теж одружилися восени.
Тепер Капiтолiнi не доводилося напрошуватися до когось на вiз, щоб поїхати на базар. Її возив чоловiк Микола на своєму конi.
Чоловiка Капiтолiна цiнувала, берегла i не показувала недолiки свого характеру, а була ласкава та послужлива.
*
Хоча восени односельцi справили шiсть весiль, але нареченi у нас ще не перевелися. Приїжджайте. Подивiться, якi у нас красунi.
I молодi нареченi пiдростають.
У Веселому селi i люди веселi, у селi Вiдрадному i людям вiдрадно.
Вiд кожного залежить, як складеться його життя. Якщо серце вiдкрито добру, спiвчуттю, дружбi, допомозi, то й повертається людинi це радiстю, втiхою, щастям.
А якщо серце закрите для добра, якщо зосереджено на собi, на своїй красi, своєму 'я' i нiхто бiльше не важливий, то таке серце залишиться на самотi.
Живiть для близьких, вiдгукуйтесь на чуже лихо, будьте небайдужими i люди вам вiдповiдатимуть добром. Адже добро не забувається.
Будьте радiснi та щасливi!
Книга 11
Надворi було морозно, наближався старий Новий рiк, отже, i Щедрий вечiр. У хатах топили печi, господинi традицiйно варили узвар та готували до свята щедру кутю з медом, маком, сухофруктами та горiхами. Ще варили холодець, лiпили вареники, робили домашню ковбасу, смажили млинцi, пекли пироги.
*
До криницi за водою прибiгли Настуня та Капiтолiна, а там уже стоять Явдоха та Катруся з Кузьмою.
- З новим роком! - привiталися дiвчата.
- Ось Кузьма молодець! - похвалила Капiтолiна. - Сам дружинi носить воду, а вона, як королева його супроводжує!
Молодь посмiялася.
- А де твiй Микола? - запитала Явдоха.
- Дрова рубає, корiвку годує, - вiдповiла Капiтолiна.
- А твiй, Настуня, знову в кузнi? - запитала Катруся.
- Матвiйка в кузнi, двох коней привели пiдкувати. Свято на носi, а коней не кинеш, треба рятувати.
- А ходiмо ввечерi Маланку та козу водити! - запропонував Кузьма.
- Давайте! - пiдтримала його Катруся.
- А хто буде Маланка? - запитала Явдоха.
- Хто? - задумалися всi.
- А хоч би твiй Микола, Капо, - запропонував Кузьма.
- Чи погодиться? - задумалася Капiтолiна. - Гаразд, вмовлю. Але хто ж буде Маланкiним Васильком?
- Давай ти, Явдохо, - запропонував Кузьма, - молодиця потрiбна.
- Я? - не чекала Явдоха. - Нi, нехай дiвчата молодшi. Ось Настуня, наприклад, чи Проня. А я краще напечу новорiчних пряникiв.
- А давайте зробимо Маланку навпаки, - запропонувала Катруся.
- Як це - навпаки? - здивувалися друзi.
- Зазвичай молодь спiває, а їм дають частування, а ми самi рознесемо частування до новорiчного столу нашим дiдусям та бабусям, - пояснила Катруся.
- Давайте! Добре вигадала! - пiдтримали решта.
- Я млинцi пектиму та вареникiв зроблю, - запропонувала Катруся.
- А я тобi допоможу, - пообiцяла Настуня.
- А хто буде козою? - запитала Капiтолiна. - Давай ти, Кузьмо.
- Можу i я, - засмiявся Кузьма. - Бе! - бекнув вiн i всi засмiялися.
- А хто Iраклiя та Проню покличе? - запитала Настуня.
- Давайте я, - сказав Кузьма. - Я зараз за сiном на конячцi поїду, заїду до них.
- Домовилися! - уклала Явдоха. - Пiду пряники готувати.
- Увечерi зустрiчаємося, - сказала Капiтолiна. - Я свинячої ковбаски наготую.
*
Кузьма запряг коня, щоб привести стiг сiна з поля для своєї конячки та батькiвським козам.
Бiля паркану дiда Федора Кузьмi зустрiвся Iраклiй.
- Доброго дня, Кузьмо, - привiтався вiн. - З новим роком!
- Доброго дня, Iраклiє, i тебе. А в мене до тебе справа.
- Яка?
- Ми хочемо козу водити на щедрий вечiр i хочемо рознести частування нашим дiдкам. Запрошуємо вас з Пронею приєднатися. I хотiли Пронi запропонувати бути Василем на святi.
- Пронi? Василем! - засмiявся Iраклiй. - Проню навряд чи вговорю, у неї характер. Але походити з вами я б хотiв, гаразд, спробую умовити дружину.
- Зустрiчаємось увечерi, приходьте, - запросив Кузьма.
- А в тебе новi сани? - запитав Iраклiй.
- Зняв колеса, причепив полоззя, - посмiхнувся Кузьма.
- Ти майстер на всi руки, - похвалив Iраклiй. - Може, i мiй вiз переробиш, а то по снiгу на колесах погано їздити, iнша справа - на санях.
- Можна переробити, - пообiцяв Кузьма, - пiслязавтра привозь свiй вiз. У мене й полоззя є - Савелiй викував i Матвiй.
- Добре, домовилися, - зрадiв Iраклiй.
- Зустрiчаємось увечерi, - нагадав Кузьма. - Скажи, ми дуже просимо Проню.
- Скажу, - пообiцяв Iраклiй i поспiшив додому.
*
А тим часом Микола увiйшов до хати:
- Капо, я вдома. Зi справами впорався, корiвку нагодував, дрова в сарай занiс. Як смачно пахне!
- Ковбаску смажу, роздягайся, - сказала Капiтолiна. - Зараз новини розповiм.
- Якi новини? - здивувався Микола.
- Увечерi пiдемо козу водити i старих пригощати. Ось i ковбаску роблю.
- Яка ти молодець, - зрадiв Микола, бачачи, що Капа вже не жадiбна.
Настрiй у Миколи здiйнявся.
- А хто ж Маланкою буде? - запитав вiн.
- Ти, - як нi в чому не бувало вiдповiла Капiтолiна.
- Я!? - здивувався Микола.
- Ти. Я тобi вже вбрання приготувала - кожушок свiтлий знайшла i вiнок для нареченої.
- Ну, Капо, ти й вигадала, - здивувався Микола.
- Спробуй тiльки вiдмовитись - без ковбаси залишишся, - заявила вона.
- А що я, - вiн обiйняв дружину, - я згоден. Маланкою, так Маланкою.
*
У Прохора та Явдохи пiч була гаряча, у нiй пеклися пряники.
Прохор сидiв на стiльцi поряд зi столом, де поралася з тестом його невiстка.
- Що ж ти, Явдохо, стiльки тiста замiсила, адже не впораєшся до темноти, - бурчав по-старому Прохор.
- Упораюся, тату, - Явдоха з настроєм розкотала тiсто i стала видавлювати на ньому зiрочки залiзною формочкою.
- Куди вам стiльки пряникiв, адже не з'їсте, - дивувався свекор.
- З'їмо, ще мало буде, - смiялася невiстка.
На величезному столi бiля Явдохи навколо лежали спеченi рум'янi пряники та ще й велика тарiлка з печивом.
- А ти що, ще пряники прикрашатимеш? - запитав Прохор.
- Звичайно, це ж новорiчнi пряники як можна без прикраси! - радiла Явдоха.
- Чим тобi допомогти, дочко, - звернувся свекор.
- Чим ви допоможете, тату, вiдпочивайте, ви напрацювалися за своє життя. Он, за Мотькою доглядайте.
Мотька крутилася тут же, пiд столом, сподiваючись, що щось смачненьке впаде зi столу.
Явдоха вiдправила порцiю пряникiв у пiч i почала прикрашати випеченi пряники. Перший пряник вона подала свекру:
- Скуштуйте, чи солодкi, - запитала вона.
- Ой, добрi, доню, - вiдповiв Прохор, смакуючи пряник. - Справжнi, новорiчнi. Як у тебе все вправно виходить, - похвалив вiн невiстку.
Явдосi було приємно.
- Ви, тату, якщо хочете допомогти, складайте на тарiлки готовi пряники.
- Ось, iнша рiч! - зрадiв дiд. - А то сиджу, як на iменинах. Пiду за посудом.
- Ви, тату, до Пелагеї пiдете щедрого вечора? Вона на вас чекає в гостi. Ще й батюшку Серафима запросила.
- Можна й пiти, чого ж не сходити. Ви, мабуть, молодь, по селу пiдете?
- Пiдемо козу водити з Маланкою, - засмiялася Явдоха.
- Це правильно, - схвалив дiд. - Веселiться, поки молодi.
*
У Катрусi та Настунi теж робота кипiла.
- Я вже засмажила млинцi, - Настуня принесла гору млинцiв на великiй тарiлцi.
- Ось молодець, йди, постав на стiл. Зараз вареники варитимеш, я тут налiпила, мiсце треба звiльнити на столi.
- Iз чим вареники? - запитала Настуня.
- З картоплею та цибулею, - вiдповiла Катруся. - Настю, вiзьми там тарiлку, бо в мене руки в муцi. I воду на вареники постав кип'ятитись!
- Вже закипiла! - крикнула Настуня.
- Ось ти молодець, молода, а спритна, господиня, - похвалила Катруся.
*
Iраклiй прийшов додому.
- Нас козу водити звуть, - сказав вiн дружинi, - ходiмо?
- Мене нiхто не кликав, - надулась Проня.
- Я Кузьму зустрiв, вiн менi передав, приходьте, мовляв, обов'язково, - метушився Iраклiй, не знаючи, як умовити Проню.
- То вони без нас домовились? - Проня скривила губи.
- Вони просили тобi передати, щоб ти погодилася бути Василем, з Маланкою ходити.
- Василем!? Я - Василем? - здивувалася Проня.
- Iди, дочко, з молодими, погуляйте, - почала вмовляти Глафiра. - Досить на скринях сидiти. Я тобi i ковбаски, i сала з собою дам, i пирiг спекла.
- Що я вдягну? - задумалася Проня.
- Одягай мiй новий сюртук i шапку, - Iраклiй усе готовий був вiддати дружинi, аби вмовити її.
Проня примiряла шапку чоловiка i раптово розвеселилася.
- Ех, буду найвеселiшим Василем. Пiшли! Давай збиратись! - вирiшила вона.
- От молодець! - зрадiла мати. - Пiду, зберу вам кошик.
- Все потiм, мамо, - скомандувала донька. - Iраклiю, давай новi штани та чоботи.
- Вони в скринi, - вiдповiв Iраклiй. - Давай, дiстану.
- Я сама, - Проня вiдкрила скриню з добром.
*
Почало вечорiти, коли молодь зiбралася бiля будинку Прохора. Всi дивилися на вбрання Маланки i схвально посмiхались.
- Ну, Маланка, ну наречена! - хвалив Єфрем.
- Де наш Василько? - турбувалася Маланка.
- Проню! Молодець, що прийшла! - зрадiла Капiтолiна, побачивши Проню та Iраклiя.
Iраклiй був дуже задоволений тим, що вони в компанiї з сiльською молоддю проведуть свято.
- Iраклiй свiтиться вiд щастя, - зауважила Явдоха. - Пронька ощасливила мужика! А що, Василько вийшов як треба, як нова копiйка!
Проня смiялася разом з усiма.
- Єфрем вiдповiдає за мiшок iз частуваннями, - сказала Явдоха.
- Я не проти, - засмiявся Єфрем, - тiльки мiшок дуже великий, напевно, багато частування?
- Щоб усiм вистачило, - усмiхнулася Настуня.
- А хто буде котом? - раптом запитала Капiтолiна. - Матвiй не годиться - дуже великий кiт. Так, котом буде Iраклiй!
- Так, так, Iраклiй! - пiдтримала її молодь.
- Твоя справа - сало просити, - сказала Капiтолiна.
- Мяу! - вiдповiв Iраклiй i розсмiшив усiх.
- А ось i коза йде! - крикнув Єфрем.
Всi обернулися й побачили Катрусю та Кузьму.
- Бе-бе, - Кузьма пiдняв вище голову кози, прикрашену стрiчками та дзвiночками.
Дзвiночки на козi задзвонили.
- Ми вам привели гармонiста, - сказала Катруся i затанцювала пiд танцювальну музику, яку награвав Дмитро.
Проня не витримала i теж кинулась у танець.
- Танцюй, танцюй, Василю, - крикнула їй Капiтолiна, - щоб рiк веселий був!
- Го-го-го коза! Го-го, бiла, го, го-го, сiра, го, го-го, мила, го! - заспiвали всi разом, а Кузьма задзвенiв дзвiночками.
Компанiя попрямувала до хати Пелагеї, спiваючи пiсню:
Ти прийди, коза, неси радiсть нам,
Ти прийди, прийди, тобi сiна дам.
Тобi сiна дам, цiлих три снопи,
Цiлих три снопи, жуй до ранку ти.
Го-го-го коза! Го-го, бiла, го, го-го, сiра, го, го-го, мила, го!
*
Пелагея в будинку вже мала гостей. Вони почули спiви на вулицi, одягнулися i вийшли на подвiр'я зустрiчати Маланку.
- До вас Маланочка прийшла, - сказав Микола. - Щоб у хатi був мир, достаток та повно малюкiв.
Гармонiст заграв мелодiю та молодь пiдхопила пiсню:
Маланка ходила, Василя водила,
У хатах на свято пiсню заводила.
Якщо Бог парує, все це не задарма, Василь та Маланка - то чудова пара.
Маланка в тiньочку, Василь на городi,
Усе роблять разом - двоє на природi.
Маланка в тiньочку, Василь сiно косить,
Стiжок за стiжочком, а хто його просить.
Якщо Бог парує, все це не задарма, Василь та Маланка - то чудова пара.
Маланка в тiньочку, а Василь у полi,
Ой, куди подiтись вiд такої долi.
Маланка в тiньочку, вiн дрова рубає,
А як нiч настане ледве шкандибає.
Проня весело танцювала, показуючи, як Василько працює, а Маланка зображала, як вона спить у тiнi.
- Ой, посмiшили, гостi дорогi! Добре спiваєте, молодь, заходьте до хати, - запросила Пелагея.
- Нi, тiтко Пелагеє, нам по селу ходити, - сказала Катруся. - Ось вам до свята частування, - вона дiстала з мiшка запасенi страви.
- Як це так? Це ж ми вас пригощатимемо, - знiяковiла господиня.
- Це Маланка навпаки, - посмiхнувся Прохор. - Ось i вам сала шматок та ковбаси з нашого столу.
- Мяу, - сказав Iраклiй, який грав роль кота.
- Дякую вашому дому, пiдемо до iншого, - сказав Кузьма.
*
Молодь йшла повз будинок дiда Федора та баби Варвари.
- Щось у дiда Федора у вiкнах темно, мабуть, пiшли в гостi, - зауважив Єфрем.
- Нiчого, далеко не пiдуть, до когось на вогник пiшли, - засмiявся Матвiй.
- Го-го-го коза! Го-го, бiла, го, го-го, сiра, го, го-го, мила, го! - заспiвали всi разом, а Кузьма задзвенiв дзвiночками.
Компанiя попрямувала до будинку баби Килини, спiваючи пiсню:
Ти прийди, коза, неси радiсть нам,
Ти прийди, прийди, тобi сiна дам.
Бiля будинку баби Килини стояли баба Прасковiя та Килина.
- Чи далеко зiбралися, бабусi? - запитала Маланка.
- У гостi йдемо до Гордiя i Єлизавети, ми тепер наче родичi, Катруся ж моя племiнниця, - усмiхнулася баба Параска.
- Баба Килина, ви як Маланка вбралися. Тепер у Василя двi Маланки, - зауважила Явдоха.
- Обидвi у фатi, - засмiявся Iраклiй.
- Ходiмо, Маланочки, ми вас проводимо, - запропонував Єфрем.
Гармонiст Дмитро заграв знайому мелодiю. Усi заспiвали:
Перший снопик жуй, сiно доїдай,
Сiно доїдай, дай нам урожай.
А як перший з'їж, то жуй другий снiп,
Буде з нами Бог, буде в домi хлiб.
Го-го-го коза! Го-го, бiла, го, го-го, сiра, го, го-го, мила, го!
Третiй снопик з'їж, буде нам приплiд,
Буде повний хлiв i щасливим рiк!
Ти прийди, коза, неси радiсть нам,
На ганок до нас, я пшенички дам.
Го-го-го коза! Го-го, бiла, го, го-го, сiра, го, го-го, мила, го!
Гордiй та Єлизавета почули спiв та вийшли надвiр.
- До вас Маланочка прийшла, - сказав Микола. - Щоб у хатi був мир, достаток та повно малюкiв.
- Зустрiчайте Маланок, - сказав Єфрем, - не одна до вас у гостi прийшла, а двi.
- Здрастуйте, гостi дорогi. А де ж Василько Маланкiн?
- Ось вiн, - сказала Капiтолiна.
Гармонiст заграв i Проня кинулася витанцьовувати.
- Добре танцює, - похвалила Єлизавета. - Прошу до хати.
- Нi, нам ще треба багато добрих людей вiдвiдати, - сказала Капiтолiна. - А ось вам частування до столу.
- Та що ж це я, - заметушилась Єлизавета, - зовсiм забула. Ось вам горщик пельменiв до столу.
- Дякуємо, вам, - подякувала Явдоха. - Ось вам i Маланка навпаки. Не можете без подарункiв.
- Їжте на здоров'я, - побажала Єлизавета молодi та запросила до хати Прасковiю та Килину.
*
Бiля будинку Глафiри молодь заспiвала:
Го-го-го коза! Го-го, бiла, го, го-го, сiра, го, го-го, мила, го!
Ти постiй коза, зразу не ходи,
Наберутобi чистої води.
Пий, родима, ще я водички дам,
Принеси, коза, ти надiю нам.
Го-го-го коза! Го-го, бiла, го, го-го, сiра, го, го-го, мила, го!
Глафiра та її подруга Харитина вийшли з хати.
- Привiт вашому дому, - сказав Кузьма. - Де коза ходить, там врожай пшенички, животина народиться, мир у хатi та достаток. З новим роком вас!
- Ану, Маланочко, танцюй, - сказала Капiтолiна, - Василю, пiдтримай Маланку.
Маланка i Василько почали танцювати, а решта заспiвали:
Якщо Бог парує, все це не задарма, Василь та Маланка - то чудова пара.
Маланка в тiньочку, а Василь копає,
Значить, сильно любить, отже, поважає.
Маланка в тiньочку, вiн корову доїть,
Як менi, Маланко, впоратись з тобою?
Якщо Бог парує, все це не задарма, Василь та Маланка - то чудова пара.
Глафiра дивилася на свою доньку Проню, яка вона весела, як чудово танцює. Душа Глафiри радiла.
- Ось вам гостинець на свято, - Явдоха подала частування.
- А у мене для вас цiлий кошик, - засмiялася Графiра.
- Нам всього не з'їсти, - зiтхнула Явдоха. - Три днi гуляти треба.
- От i гуляйте, доки молодi! - побажала Глафiра.
*
З пiснями та танцями добралась молодь до хати баби Грунi, а тут дiд Федiр та баба Варвара, а з ними дiд Петро.
- Доброго вам здоров'я, старенькi дорогi, - сказала Явдоха. - Ми вам козу привели, щоб хлiб родив, щоб у домi мир та благополуччя жили. Приймiть нашi частування.
Баба Груня на вулицю не виходила, дивилася у вiконце.
Заграла гармонь i дiвки кинулись у танець. А хлопцi спiвали:
Говорив Маланцi: я людей стиджуся,
Пiду, краще в лiсi нашiм оселюся.
Василько, Василько, як же я без тебе?
Я ж тебе кохаю, не пущу вiд себе.
Якщо Бог парує, все це не задарма, Василь та Маланка - то чудова пара.
Маланка в тiньочку, Василь на городi,
Усе роблять разом - двоє на природi.
- Ох, був би молодший, i сам би кинувся танцювати, - пiдтанцьовував дiд Федiр.
- Якщо Бог парує, це все не задарма, Федiр i Варвара - то чудова пара, - заспiвала Катруся i всi заплескали дiду Федору та його дружинi Варварi.
- Дiду Петре, щось вас давно не бачили, - запитав Єфрем.
- До сина їздив, а приїхав - всi одружилися. Щастя вам, молодята.
- Спасибi, дiду Петре, - подякувала молодь.
- Будьте здоровi усi i ви, бабо Груню! Пригощайтесь! - крикнула Явдоха, помахавши бабусi у вiконце.
*
Молодь пiшла далi. Вони йшли до млина, спiвали пiснi, танцювали, щоб не замерзнути.
Бiля млина вони побачили дiтлахiв i пiдiйшли до малюкiв.
- Це чиїсь дiтки? - запитала Капiтолiна.
- Ми мельниковi, - вiдповiв за себе та за брата старший Андрiйка.
- А це нiяк Степанко та Марiчка?
- Так! - вiдповiли дiти.
- А це чия ж мала? - запитала Капiтолiна.
- Я баби Ганни, - вiдповiла дiвчинка рокiв чотирьох.
- А печиво любите?
- Так! - закричали дiти.
- Ось вам, частуйтесь, - Капiтолiна простягла тарiлку.
- Спасибi! - подякували дiти. - А як коза мекає? - запитали вони.
- Бе-бе, - забекав як коза Кузьма i задзвонив дзвiночками.
Дiти їли печиво i смiялися з кози.
*
Мельник Захар та Параскєва вже чекали гостей на порозi будинку. Вони вже приготували кошик частування.
- Добрий вечiр, господарю й господине, в вашiй хатi, - заспiвали гостi.
Ми нагрянули юрбою з новим роком завiтати!
Привели козу, Василя та красунечку Маланку,
Ми хотiли вам здоров'я та багатства побажати!
Добрий вечiр, господарю й господине, в вашiй хатi,
Потанцюємо з козою - для великого врожаю,
Гречка вродить хай у полi, кукурудза, рис та жито ,
I пшениця нехай родить для смачного короваю!
- Пригощайтеся, дорогi гостi! - Параскева простягла їм ще теплий рум'яний коровай.
- Спасибi! - прийняла коровай Капiтолiна.
- А ми до вас теж iз частуванням - пряники дiтям.
- Дякую, гостi! Прошу до хати погрiтися, змерзли, мабуть, - запросив Захар.
- Нам ще йти далi, - сказав Матвiй, - до кузнi.
- Зайдiть на хвилинку зiгрiтися, у мене гарячi пирiжки в духовцi, - запрошувала господиня.
- I чарочка меду, - засмiявся мiрошник.
- Ви йдiть, погрiйтеся, - сказав Кузьма друзям, - я скоро прийду.
*
Мельник та його дружина були хлiбосольними господарями. Гостi зiгрiлися вiд тепла пiчки та вiд солодкого медового напою. Дiти сидiли на печi та поглядали на гостей. Раптом на вулицi пролунав дзвiн.
Усi кинулися до вiкон.
- Кузьма сани привiз! - зрадiли гостi. - Дякуємо цьому дому, поїдемо до iншого.
Вони вийшли надвiр i сiли в сани.
- У тiснотi, та не в образi, - сказав Кузьма. - Но! - пiдстебнув вiн конячку.
*
Савелiй i Василина почули дзвiн дзвiночкiв. Вони визирнули у вiкно.
- До нас гостi, - сказав Савелiй.
Вони вдяглися i вийшли на вулицю зустрiчати гостей.
- Скiльки вас багато! - зрадiла Василина.
Молодь зi смiхом вилiзла iз саней.
- Як ви там усi умiстилися? - здивувався Савелiй.
- Ми навприсядки, а дiвчата на руках, - смiявся Матвiй.
Гармонiст розгорнув гармонiю i заграв. Проня затанцювала.
- Замерзли, мабуть, - запитала Василина, - ходiмо до хати.
- Будинок у вас гарний, новий, молодець, дядьку Савелiю, - похвалила Проня.
- Зараз трохи потанцюємо i пiдемо, - сказала Маланка i кинулась у танець.
- Наша сваха прийшла, - зрадiла Василина. - Приєднуйся до нас, Ганно!
- Танцюйте з нами, тiтко Ганно, - пiдтанцьовував Iраклiй.
Молодь заспiвала:
Добрий вечiр, господарю й господине, в вашiй хатi,
Ми нагрянули юрбою з новим роком завiтати!
Привели козу, Василя та красунечку Маланку,
Ми хотiли вам здоров'я та багатства побажати!
Добрий вечiр, господарю й господине, в вашiй хатi,
Хай вас Бог оберiгає i дає надiю всiм,
Хай живуть тут мир i радiсть, доброта, любов i щастя,
Почуття хай розквiтають, дiток буде повний дiм!
- Дiти? Треба подумати, - почухав чоло Савелiй.
Усi засмiялися.
- Проходьте до хати, гостi дорогi, - покликала Василина.
- Я зараз прийду, - сказав Савелiй гостям, - тiльки конячку в стiйло поставлю. А ви йдiть, грiйтеся.
Савелiй розпряг кобилу i вiдвiв її в стiйло, яке вiн давно спорудив при кузнi, адже йому часто приводили коней пiдкувати i вiн дбав, щоб конi не мокли пiд дощем, не мерзли в мороз i не стояли влiтку на сонцi.
*
До самого ранку у вiконцях будинку горiло свiтло. З хати Савелiя та Василини лунав звук гармошки та пiснi молодих голосiв.
Непомiтно настав новий рiк. Село не спало. З труб iшов димок. У вiконцях то там, то тут горiли вогники. Люди зiбралися сiм'ями, щоб побути разом, поспiлкуватися, привiтати один одного з Новим роком, подарувати один одному трiшки душевного тепла та любовi.
А над селом розкинулося ясне зоряне небо, на якому завис яскравий мiсяць. Прозоре прохолодне повiтря заповнило весь простiр. Крiзь нього на землю повiльно опускалися снiжинки, якi невiдомо звiдки з'явилися. Здавалося, самi ангели бережуть спокiй цiєї чудової ночi.
|