Рыбаченко Олег Павлович
ДIти Проти ЧаровникIв

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками Юридические услуги. Круглосуточно
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Тепер дитячий спецназ бореться з армiєю оркiв та китайцiв. Злi чарiвники намагаються захопити Далекий схiд. Але Олег та Маргарита та iншi юнi воїни борються та захищають СРСР!
  ДIТИ ПРОТИ ЧАРОВНИКIВ
  АННОТАЦIЯ
  Тепер дитячий спецназ бореться з армiєю оркiв та китайцiв. Злi чарiвники намагаються захопити Далекий схiд. Але Олег та Маргарита та iншi юнi воїни борються та захищають СРСР!
  ПРОЛОГ
  Китайцi атакують разом iз ордами оркiв. До лiнiї горизонту розтяглися полицi. Рушаються i вiйська на якихось механiчних скакунах, i танки, i iкластi ведмедi.
  Але попереду непереможний дитячий, космiчний спецназ.
  Олег та Маргарита наводять гравiтацiйну гармату. I хлопчик, i дiвчинка упираються босими, дитячими нiжками. Олег натискає кнопку. Викидається величезною, вбивчою силою гiпергравiтацiйний промiнь. I тисячi китайцiв i оркiв разом виявилися розплющенi, наче по них промайнула ковзанка. Потворнi ведмедi, на яких так схожi орки, виплескували червоно-коричневу кров. Ось це був забiйний тиск.
  Олег виглядав як хлопчик рокiв дванадцяти проспiвав:
  Країна моя улюблена Росiя,
  Срiбна кучугура i золото нив...
  Моя наречена буде в нiй красивiшою,
  Ми зробимо щасливим цiлий свiт!
  
  Вiйни гуркотять пекельнi пожежi,
  В опалi пух квiтучих тополь!
  Конфлiкт палає з людоїдським жаром,
  Реве фашистський рупор - всiх убий!
  
  До Пiдмосков'я - вермахт злий прорвався,
  Змусив нелюд мiста палати...
  Прийшло на Землю з пекла царство,
  Сам Сатана привiв до Вiтчизни рати!
  
  Ридає мама - роздерли сина,
  Убитий герой - безсмертя знайшовши!
  Такий ланцюг - важка кручина,
  Коли батир став слабким як дитя!
  
  Обвуглилися вдома - ллють сльози вдови,
  Злетiлося трупи хопити вороння...
  Боса, в лахмiттi - дiви всi обнови,
  Бандит все забирає - не своє!
  
  Господь Спаситель - губи закликають,
  Скорiше на Землю грiшну прийди!
  Нехай обернеться Тартар - солодким раєм,
  А пiшак шлях знайде собi у ферзi!
  
  Настане час - зло не буде вiчно,
  Радянський багнет пронизує нацизм-змiю!
  Знай якщо цiлi нашi людянi,
  Ми зрубаємо Гадес-Вермахт на коренi!
  
  У Берлiн увiйдемо пiд звуки барабана,
  Рейхстаг пiд прапором червоного кумача!
  На свято ми з'їмо грон-двi банана,
  Адже всю вiйну не знали калача!
  
  Чи зрозумiють дiти ратну працю сувору,
  За що ми воювали - ось питання?
  Прийде добра свiт - знайте незабаром новий,
  Усiх воскресить Всевишнiй Бог - Христос!
  I дiти вели вогонь та iншi стрiляли. Зокрема Алiса та Аркаша лупили з гiпербластерiв. Вели вогонь i Пашка, i Машка, стрiляли Вовка i Наташка. Ось це був справдi колосальний вплив.
  Перебивши пару сотень тисяч китайцiв та оркiв, дiти злетiли за допомогою ультрагравiопоясiв i перемiстилися в iнше мiсце фронту. Там, де йшли незлiченнi орди Мао. Китайцiв i так багато, а з орками їх ще бiльше. Сотнi мiльйонiв солдатiв, наче лавина на СРСР лiзуть. Але дiти показують свiй високий рiвень. Ось це справдi супербiйцi.
  I Свiтланка i Петька - хлопчик та дiвчинка з дитячого спецназу теж б'ють iз гiперлазерiв по ордi, i кидають босими пальчиками нiжок презенти анiгiляцiї. Ось це пiшов убивчий вплив. I нiкому не стримати дiтей-спецназiвцiв.
  Валька та Сашка теж по оркшистах б'ють. Вони застосовують руйнiвну дiю космiчних та лазерних променiв. А луплять по орках та китайцях iз убивчою силою.
  Федько та Анжелiка теж у бою. I гiперплазмою з гiперплазмомета дiти-воїни як викинуто. Немов велетенський кит викинув вогняний фонтан. Ось це справдi пожежа та охоплює всi позицiї пiднебесної iмперiї.
  А танки буквально плавляться.
  Лара i Максимка також вiдважнi дiти застосовують унтер-лазерну зброю, яка справляє заморожуючий ефект. I звертають оркiв та китайцiв у брили льоду. I самi дiти ще човгають босими пальчиками нiжок, i як всадять пульсарами. I заспiвають:
  Як свiт здатний змiнитися враз,
  Кидає кiстки Бог Святий Творець...
  Халiф часом ти крутий на годину,
  Потiм уже собi порожнiй зрадник!
  
  Вiйна таке робить iз людьми,
  Горить у пожежi i велика шишка!
  I хочеться сказати лихо - пiди,
  Ти у свiтi цьому як босий хлопчик!
  
  Але Батькiвщинi на вiрнiсть присягав,
  Їй присягався у нашому двадцять першому столiттi!
  Зберiгати Батькiвщинi - твердiсть як метал,
  Адже сила духу в мудрiй людинi!
  
  Потрапив ти у свiт, де орд злих - легiон,
  Фашисти рвуться шалено i люто.
  А в думках у дружини в руках пiвонiя,
  I хочеться обiйняти дружину солодко!
  
  Але треба битися - у цьому вибiр наш,
  Не показати, що ми на лайцi злякалися!
  Увiйди як скандинавський демон у раж,
  Шлях фюрер втратить у страху вусики!
  
  Немає слова - знайте брати вiдступати,
  Вперед iти ми вибiр смiливий!
  Така за Батькiвщину стала рать,
  Що стали в червоному бiлоснiжки-лебедi!
  
  Батькiвщина - його ми збережемо,
  Вiдкинемо до Берлiна фриця лютого!
  Летить вiд Iсуса херувим,
  Коли ягня стало крутим Малютою!
  
  Ми пiд Москвою зламали фрицям рiг,
  Ще сильнiше, сiча Сталiнградська!
  Хоч нещадний до нас суворий рок,
  Але буде нагородження - знайте царське!
  
  Долi своєї ти сам пан,
  Вiдвага, доблесть - Людиною зробить!
  Так вибiр багатолик, але все єдиний -
  Не можна топити справи марною бесiдою!
  Ось так дiти-термiнатори з космiчного спецназу та спiвали. Батальйон, що складається з хлопчикiв i дiвчаток, розподiлився по лiнiї фронту. I йшло систематичне винищення китайцiв та оркiв за допомогою рiзної космiчної та нанозброї.
  Олег, ведучи вогонь, зазначив:
  -СРСР - це велика країна!
  Маргарита Магнiтна, випустивши пальчиками босих нiжок пульсари, з цим погодилася:
  - Та велика, i не лише вiйськовою силою, а й моральними якостями!
  Тим часом у бiй вступили дiвчата, що пiдросли, якi теж служили ранiше в дитячому спецназi, але тепер не дiвчатка, а дiвчата.
  Дуже гарнi радянськi дiвчата пересiли у вогнеметний танк. Вони в одному лише бiкiнi.
  Єлизавета натиснула босими пальчиками нiжок на кнопку джойстика, випустила потiк вогню по китайцях, спалюючи живцем i заспiвала:
  - Слава свiтовi комунiзму!
  Олена теж довбала по противнику за допомогою босої нiжки, випустила вогняний потiк i в'янула:
  - За перемоги нашої Батькiвщини!
  I китайцi капiтально палають. I обвугливу.
  Катерина теж лупнула з вогнеметного танка, використовуючи цього разу голу п'яту i в'янула:
  - За найвищi поколiння!
  I пiд кiнець лупнула i Єфросинiя. Її боса нiжка спрацювала, з великою енергiєю та силою.
  I знову китайцям дуже навiть дiсталося. I по них пройшовся вогняний i пекучий струмiнь.
  Дiвчата випалюють вiзерунки та спiвають, скелячи зубки i пiдморгуючи одночасно своїми сапфiровими та смарагдовими оченятами:
  Ми по всiй землi кочуємо,
  На погоду не дивимося...
  I часом у брудi ночуємо,
  I часом iз бомжами спимо!
  I дiвчата пiсля цих слiв як розреготаються. I покажуть мову.
  А потiм скинуть свої лiфчики.
  I Єлизавета знову по вороговi лупне за допомогою червоних соскiв грудей, натискаючи ними на джойстики.
  Пiсля чого як засвистить, а вогонь зi ствола обпалить капiтально китайцiв.
  Дiвчина проворкувала:
  -От попереду мелькають каски,
  А голими грудьми рву натягнутий канат...
  Не треба безглуздо вити - знiмiть маски!
  Олена взяла i теж лiфчик зiрвала з себе. I малиновим соском натиснула на кнопку джойстика. I знову спрацював вогняний потiк, який спалив багато китайських солдатiв.
  Олена взяла та заспiвала:
  Може ми образили когось даремно,
  А часом вирує цiлий свiт...
  Ось уже валить дим, горить земля,
  Де стоять колись мiсто Пекiн!
  Катерина хихикнула i заспiвала, вискалив зуби i натиснувши на кнопку своїм рубiновим соском:
  Ми соколами дивимося
  Орлами паримо...
  Ми у водi не тонемо,
  У вогнi не горимо!
  Єфросинiя взяла i довбала по супротивнику за допомогою полуничного соска грудей, давячи на кнопку джойстика i проревела:
  - Ти їх не шкодуй,
  Винищуй усiх гадiв...
  Як клопiв души,
  Бий як тарганiв!
  I воїнки виблискували перлинними зубками. А що вони найбiльше люблять?
  Зрозумiло, язиком пульсуючi, нефритовi стрижнi лизати. I це для дiвчат таке задоволення. Що й у казцi сказати, нi пером описати. Адже люблять вiн секс.
  А ось Оленка теж стрiляє по китайцях iз потужного, але легкого кулемета. I дiвчина при цьому реве:
  - Усiх ворогiв ми разом уроєм,
  Чи стане дiвчисько великим героєм!
  I войовниця як вiзьме i босими пальчиками нiжок жбурне вбивчої сили смерть. I порве безлiч китайських вiйськ.
  Дiвча дуже круте. Хоча й у колонiї-малолiтцi сидiла. I там теж ходила боса, у в'язницi. I навiть снiгом дiвчина була без взуття, залишаючи витонченi, майже дитячi слiди. I це так їй було чудово.
  Оленка ось натиснула червоним соском на кнопку базуки. Випустила руйнiвний подарунок смертi i прочирикала:
  Багато дiвчат мало дорiг,
  Iшла, босонiж не шкодуючи нiг!
  Анюта теж довбала супротивникiв iз величезною агресивнiстю. I кидала босими пальчиками нiжок горошинки iз руйнуванням.
  I водночас лупила з автомата. Що робила дуже влучно. I її малиновий сосок грудей як водиться при справi.
  Анюта не проти заробити великi грошi на панелi. Адже вона дуже красива i сексуальна блондинка. I її очi сяють як волошки.
  А як її язичок спритний i пустотливий.
  Анюта взяла i заспiвала, скелячи зубки:
  Дiвчата вчаться лiтати,
  З дивана прямо на лiжко.
  З лiжка прямо на буфет,
  З буфету - одразу в туалет!
  Бойова, руда Алла теж бореться немов крута дiвчина, поведiнки зовсiм не важкої. I якщо вже розiйдеться, то не зiйдеться. I давай ворогiв молотити з величезним азартом.
  I босими пальчиками нiжок кидати у ворогiв подарунки анiгiляцiї. Оце баба.
  А як вiзьме i червоним соском на кнопку базуки натисне. Той вийде, щось вкрай забiйне та руйнiвне.
  Алла взагалi дiвка бойова. I її мiдно-червоне волосся майорить на вiтрi, наче прапор над "Авророю". Ось це дiвчина - класу супер. I може вона з чоловiками дива творити.
  I її гола п'ята кинула пакет iз вибухiвкою. I той, як рвоне з колосальною руйнiвною силою. Ось - це так - супер!
  Дiвчина взяла i заспiвала:
  - Яблунi у кольорi,
  Люблю чоловiка...
  I за красу,
  Я в морду рушу!
  Марiя дiвчина рiдкiсної краси та бойовитостi, вкрай агресивна та красива одночасно.
  Їй дуже хотiлося б працювати у борделi нiчною феєю. Але натомiсть доводиться воювати.
  I дiвчина як кине босими пальчиками нiжок убивчий подарунок анiгiляцiї. I масу воїнiв пiднебесної iмперiї порве. I йде тоталiтарне знищення.
  А потiм Марiя полуничним соском натисне на кнопку i вилетить колосальної, руйнiвної сили ракета. I як довбане по китайських солдатах i покладе їх масу в труну.
  Марiя взяла i заспiвала:
  Ми дiвчата дуже крутi,
  Довбаємо китайцiв легко...
  I нiжки у дiвчат босi,
  Щоби наших ворогiв пiдiрвало!
  Олiмпiада теж впевнено бореться, дає черги, викошуючи китайських солдатiв. Зводить цiлi кургани трупiв, i реве:
  - Раз, два, три - ворогiв усiх розiрви!
  I дiвчина босими пальчиками нiжок жбурляє велику вбивчу силу подарунок смертi.
  А потiм її блискучi кевларом соски як довбали по китайцях блискавками, що дуже навiть круто. I вiдбувається масова поразка та спалювання ворогiв напалмом.
  Олiмпiада взяла i заспiвала:
  Усi можуть королi, всiм можуть королi,
  I долi всiєї землi, вершать вони часом...
  Але що не кажи, але що не кажи,
  У головi один нулi, в головi однi нулi,
  I дуже дурний, той король!
  I дiвчина взяла i лизнула по стволу РПГ. I її мова така спритна, сильна i рухлива.
  Оленка хихикнула i теж заспiвала:
  Ви чули божевiльне марення,
  Не пацiєнта марення з психлiкарнi...
  А божевiльних дiвок босих марення,
  I спiвають вони, смiючись частiвки!
  I войовниця знову як лупцює за допомогою босих пальчикiв нiжок - це вищий клас.
  А в повiтрi Альбiна та Альвiна - просто дiвчата рiвня супер. I їхнi босi пальчики нiжок такi спритнi.
  Вiйницi також зняли з себе лiфчики, i червоними сосками стали лупити використовуючи кнопки джойстика, по ворогам.
  I Альбiна взяла i заспiвала:
  - Губи мої дуже люблять тебе,
  Хочеться їм у рот шоколадки.
  Виставлено рахунок - набiгла пеня,
  Любитимеш, все пройде гладко!
  I войовниця знову як вiзьме та зареве на все горло. I з її рота вилетить мова, i кнопку бац.
  Альвiна пальнула по противнику за допомогою босих пальчикiв нiжок, довбала по ворогах.
  I масу ворогiв уклала ракетою iз забiйною силою.
  Альвiна взяла i заспiвала:
  Яке небо блакитне,
  Ми не прихильники розбою.
  На хвалька не потрiбен нiж,
  Йому двiчi пiдспiваєш,
  I роби з ним макiнтош!
  Вiйницi, зрозумiло, без лiфчикiв, просто виглядають супер. I їхнi соски такi скажемо прямо - червонi.
  Ось у бою i Анастасiя Вiдьмакова. Теж дiвчисько вищого розряду, яке молотить супротивникiв з дикою люттю. I її соски, що виблискують рубiнами, тиснуть на кнопки i викидають подарунки смертi. I вибивають масу живої сили та технiки.
  Дiвча теж рудої мастi i реве, скелячи зубки:
  Я воїн свiтла, воїн тепла та вiтру!
  I пiдморгує очима кольори смарагду!
  Акулiна Орлова теж iз неба посилає презенти смертi. I вони летять з-пiд крил її винищувача.
  I виробляють колосальне спустошення. I стiльки китайцiв у своїй гине.
  Акулiна взяла i заспiвала:
  - Дiвча б'є по яйцях,
  Вона здатна битися...
  Ми переможемо китайцiв,
  Потiм у кущах набитися!
  Ось це дiвчина - босонiж i в бiкiнi просто супер.
  Немає проти таких дiвчат Китай безсилий.
  Маргарита Магнiтна теж у бою нiкому не поступається i показує свiй вищий клас. Б'ється немов супермен. I її нiжки такi босi та витонченi.
  Дiвчина вже доводилося побувати у полонi. I тодi кати змастили їй голi пiдошви рiпаковою олiєю. I зробили це дуже ретельно та густо.
  А потiм пiднесли до босих п'ят дiвчата-красунi жаровню. I їй було так боляче.
  Але Маргарита мужньо терпiла i стиснула зуби. Її погляд був таким вольовим та рiшучим.
  I вона шипiла в лютi:
  - Не скажу! Ух не скажу!
  А її п'яти палили. А потiм муки змазали i груди. I теж дуже густо.
  I пiсля чого пiднесли до рожевих бутонiв грудей факелом. Ось це був бiль.
  Але Маргарита й пiсля цього нiчого не сказала i не видала нiкого. Вона показала свою найбiльшу мужнiсть.
  Так i не застогнала.
  А потiм примудрилася втекти. Зробила вигляд, що хоче сексу. Та й охоронця вирубала, забрала ключi. I ще дiвчаток взяла та звiльнила iнших красунь. I вони втекли, миготивши, босими, покритими пухирями вiд опiкiв п'ятами.
  Маргарита Магнiтна довбанула, за допомогою рубiнового соска грудей. Рознесла китайську машину та проспiвала:
  Сотнi пригод та тисячi перемог,
  А якщо треба, то без питань зроблю мiнет!
  I ось три дiвчата як натиснуть червоними сосками на кнопки i довбануть ракетами, по вiйськах Китаю.
  I проревуть на всю горлянку:
  - Але пасаране! Але пасаране!
  Буде ворогам - сором i сором!
  Олег Рибаченко теж бореться. На вигляд вiн як хлопчик рокiв дванадцяти i рубає ворогiв мечами.
  А тi з кожним помахом подовжуються.
  Хлопчик зносить голови i реве:
  - Будуть новi вiки,
  Буде змiна поколiнь...
  Невже назавжди,
  У Мавзолеї буде Ленiн?
  I хлопчик-термiнатор узяв i босими пальчиками нiжок жбурнув у китайцiв подарунок анiгiляцiї. I зробив це дуже спритно.
  I стiльки бiйцiв разом порвало.
  Олег це хлопчик вiчний, i стiльки в нього мiсiй було, одна однiй крутiше.
  Як вона, наприклад, допомiг першому росiйському царю Василю Третьому взяти Казань. I це було круто. Казань завдяки безсмертному хлопчику впала ще 1506 року, i це визначило перевагу Московiї. Тодi ще слова Росiя не мала.
  А потiм Василь Третiй та Великим Князем Литви став. Чим не досягнення?
  Вiн правив добре. Були пiдкоренi i Польща, та був i Астраханське ханство.
  Звичайно ж не без допомоги Олег Рибаченко, який дуже навiть крутий хлопчик. Далi була захоплена й Лiвонiя.
  Василь Третiй правив довго та щасливо, i встиг зробити багато завоювань. Пiдкорив i Швецiю, i Сибiрське ханство. I була вiйна з iмперiєю Османа, яка для неї закiнчилася розгромом. Росiяни взяли навiть Стамбул.
  Василь Третiй прожив сiмдесят рокiв i передав свiй престол синовi Iвановi, коли той був досить дорослим. I боярської смути вдалося уникнути.
  Олег тодi разом iз командою змiнив перебiг iсторiї.
  А зараз хлопчик-термiнатор кинув босими пальчиками нiжок кiлька отруйних голок. I дюжина воїнiв разом завалилася.
  Б'ються та iншi бiйцi.
  Ось Герда на танку б'є ворогiв. Вона теж не дурниця. Взяла i оголила собi груди.
  I червоним соском натиснула на кнопку. I як рвоне вбивчу силу фугасний снаряд по китайцях.
  I стiльки їх розкидає i вбиває.
  Герда взяла i заспiвала:
  - Я народилася в СРСР,
  I не буде дiвцi проблем!
  Шарлота теж лупнула по супротивникам i пискнула:
  - Проблем не буде!
  I довбанула малиновим соском грудей. I її гола, кругла п'ята стукнула по бронi.
  Христина вiдзначила, вискалив зубки, i пальнув у противника за допомогою рубiнового соска, роблячи це влучно:
  - Проблеми є, але вирiшуються!
  Магда теж довбала у противника. I також застосувала полуничний сосок грудей, i скеля зубки видала:
  Ми починаємо ЕОМ, ЕОМ,
  Хоч не вирiшити всiх проблем!
  Не вирiшити всiх проблем,
  Але буде чудовий сер!
  I дiвчина як вiзьмуть i схочуть.
  Воїтельки тут класу такого, що чоловiки вiд них божеволiють. Справдi, чим заробляє полiтик: мовою. А жiнка тим же, але задоволення приносить набагато бiльше.
  Герда взяла i заспiвала:
  Ой мова, мова, мова,
  Зроби ти мине...
  Зроби ти мине,
  Менi кiлька рокiв!
  Магда поправила її:
  - Треба спiвати - яйця на обiд!
  I дiвчата хором розсмiялися, човгаючи по бронi босими нiжками.
  Наташа теж взялася за китайцiв, i їх рубає мечами як капусту. I один її помах i одразу ж купа трупiв.
  Дiвчина взяла та босими пальчиками нiжок кинула вбивчiй сили подарунок анiгiляцiї.
  Розiрвала масу китайцiв i перевiряла:
  - Вiд вина, вiд вина,
  Не болить голова...
  А болить у того,
  Хто нiчого не п'є!
  Зоя, будуючи по супротивниках з кулемета, i довбавши з пiдствольника натисканням малиновим соском грудей, перевiряла:
  - Величезною силою славитись вино - мужiв могутнiх валить з нiг воно!
  I дiвчина взяла i босими пальчиками нiжок запустила смерть.
  Августина писала по китайцях з автомата, трощила їх з несамовитiстю, i дiвчисько з рубiнового соска як випустить струмiнь, i натисне на кнопку гранатомета. I викине вбивчий потiк руйнування. I стiльки китайцiв передушить i вигукне:
  - Я проста боса дiвчинка, за кордоном з роду не була!
  У мене коротка спiдниця, i велика росiйська душа!
  Свiтлана теж китайцiв трощить. I вибиває їх наче вiд ланцюгiв з агресiєю i верещить:
  - Слава комунiзму!
  I полуничним соском грудей як цвяхне. I мало китайцям не видасться.
  I вiд її ракети такий розбiй забiйний.
  Ольга та Тамара теж по китайцях молотять. Роблять це з величезною енергiєю. I довбають вiйська з величезним запалом.
  Ольга кинула в ворога босою, витонченою, такою спокусливою для чоловiкiв нiжкою руйнiвну гранату. Порвала китайцiв на частини, i прочирикала, вискалив зубки:
  - Звiйтесь багаттями бочки з бензином,
  Дiвки голi пiдривають машини...
  Наближатися епоха свiтлих рокiв,
  Хлопець проте до кохання не готовий!
  Хлопець проте до кохання не готовий!
  Тамара хихикнула, вишкiрила зубки, що сяють наче перлини, i пiдморгнувши, помiтила:
  -Iз сотень тисяч батарей,
  За сльози наших матерiв,
  По бандi з Азiї вогонь атас!
  Вiола ще одне дiвчисько в бiкiнi з червоними сосками, як зареве, стрiляючи в супротивникiв з круто навороченої рушницi:
  Атас! Ех веселись рабий клас,
  Атас! Танцюйте хлопчик, любите дiвчаток!
  Атас! Нехай запам'ятає нинi нас,
  Малина ягода! Атас! Атас! Атас!
  Вiкторiя також веде вогонь. Вона довбали з установки "Град", використовуючи червоний сосок грудей i натиснувши їм на кнопку. Пiсля чого завила:
  - До ранку не згасне вiконце,
  Дiвчата босi з хлопцями сплять.
  Горезвiсна чорна кiшка,
  Забоїться наших хлопцiв!
  Аврора також врiже по китайцях, причому влучно i забiйно i продовжить:
  -Дiвчата з голою як сокiл душею,
  Заслужили у боях ордену...
  Пiсля мирного дня трудового,
  Править скрiзь Сатана!
  I дiвчина застосує свiй рубiновий, блискучий сосок пiд час стрiльби. Адже вона ще й мовою працювати може.
  Нiколетта теж рветься у бiй. Вона дiвчинка украй агресивна та зла.
  I чого тiльки не може, дiвчисько скажемо так - класу гiпер. Вона любить iз трьома, чотирма чоловiками одночасно.
  Нiколетта довбанула за допомогою полуничного соска грудей, розбиваючи китайцiв, що наступають.
  Розiрвала з цiлу дюжину i в'янула:
  - Ленiн - це сонце та весна,
  Правитиме свiтом Сатана!
  Ось це дiвчина. А як босими пальчиками нiжок жбурне вбивчий подарунок анiгiляцiї.
  Ось це дiвка - вищий героїчний клас.
  Ось у бою i Валентина з Адалою.
  Чудова дiвчина. I зрозумiло як i належить таким - босi та голi, в одних лише трусиках.
  Валентина пальнула за допомогою босих пальчикiв нiжок i пискнула, i водночас проревела:
  Був такий король Дулярiс,
  Ранiше ми його боялися...
  Подiлом лиходiю борошно,
  Всiм Дулярис наука!
  Адала теж пальнула, застосувавши червоний, як рожевий батон грудей сосок i проворкувала:
  Будь зi мною, пiсню спiвай,
  Веселитися Кока-Кола!
  I дiвчисько як вiзьме i покаже свою рожеву i довгу мову. I вона така воїнка крута та хорт.
  Ось це дiвчата - врiж їм по яйцях. Точнiше не дiвчатам по яйцях, а хтивим чоловiкам.
  А крутiше за цих дiвчат немає свiтi нiкого, немає в свiтi кого. Я треба затято сказати - їм мало одного, їм мало одного!
  Ось у бiй рветься ще одна група дiвчат. Вони бiжать у бiй тупаючи босими, дуже засмаглими та витонченими нiжками. А на чолi їхнього Сталенiда. Ось це справдi дiвка, що треба.
  I ось вона тримає в руках вогнемет, i як натисне на кнопку полуничним соском своїх повних грудей. I полум'я вiзьме та спалахне. I стане палати з величезною iнтенсивнiстю. I капiтально розгориться.
  А китайцi в ньому згоряють наче свiчки.
  Сталенiда взяла i заспiвала:
  - Тук, тук, тук, спалахнула моя праска!
  I як завиє, а ще як загавкає, а потiм i когось з'їсть. Ось це баба - просто дiвка супер.
  Таких як вона дiвчат нiщо не зупинить, i нiхто не переможе.
  А колiна у войовницi голi, засмаглi й блищать наче бронза. I це чесно, кажучи, чудово.
  Войовниця Монiка строчить китайцями з ручного кулемета. Вибиває їх у величезних кiлькостях i верещить:
  - Слава Вiтчизнi, Слава!
  Танки рвуться вперед.
  Дiвчата з голим задом,
  Вiтає смiхом народ!
  Сталенiда пiдтвердила, скелячи зубки i бурчачи, вiд дикої лютi:
  - Дiвчата якщо голi, то чоловiки точно залишаться без порткiв!
  Монiка хихикнула прочiрiкала:
  - Капiтане, капiтане посмiхнiться,
  Адже посмiшка для дiвчат презентує...
  Капiтане, капiтане пiдтягнiться,
  Незабаром новий у Росiї президент!
  Войовниця Стелла проревiла, довбавши по противнику за допомогою полуничного соска грудей, i пробиваючи ворожий танк у борт, при цьому крутячи бюстом:
  - Соколи, соколи, неспокiйна доля,
  Але навiщо щоб бути сильнiшим...
  Вам потрiбна бiда?
  Монiка прочирикала, скелячи зубки:
  - Ми всiм може - раз, два, три,
  Знай заспiвали снiгурi!
  Воїтельки i справдi таке здатнi провернути, хоч ти спiвай, от реви!
  Адже справдi дiвчата молотять ворожу рать з величезним смаком та ентузiазмом. I на них стiльки агресiї, що не чекай реально нiякої пощади.
  Анжелiка та Алiса, зрозумiло, теж у винищеннi китайської армiї беруть участь. Вони мають чудовi гвинтiвки.
  Анжелiна зробила влучний пострiл. А потiм босими пальчиками своїх сильних нiжок, як жбурне забiйний, i непереможний шматок вибухiвки.
  Той одразу дюжину супротивникiв розiрве.
  Дiвча взяла i проспiвала:
  - Полюбили красунь великi Боги,
  I повернули нам молодiсть у результатi!
  Алiса хихикнула, вистрiлила, пробиваючи генерала на смерть i вiдзначила, скелячи зубки:
  - А пам'ятаєш, як ми брали Берлiн?
  I дiвчисько кинула босими пальчиками нiжок бумеранг. Той пролетiв i зрiзав кiлька голiв, воїнам Китаю.
  Анжелiка пiдтвердила, вискакувавши зубки, якi в неї наче перлини, проворкувавши:
  - Ми вершини свiту пiдкоривши,
  Зробимо хлопцям усi харакiрi.
  Захопити хотiли цiлий свiт,
  Вийшло лише мочити в сортирi!
  I дiвчина взяла i довбала противнику натиснувши на кнопку РПГ за допомогою червоного соска грудей.
  Алiса вiдзначила, вискакувавши перлиннi зубки, якi сяяли i переливались, немов коштовностi:
  - Це кльово! Хоча в сортирi i смердить! Нi хай краще плешивий фюрер, що сидить у своєму сортирi!
  I дiвчина пальнула за допомогою рубiнових соскiв грудей, викинувши колосальної сили забiйну масу.
  Обидвi дiвчата з жаром заспiвали:
  Сталiна, Сталiна, ми хочемо Сталiна,
  Щоб зламати нас не змогли,
  Устань господар iз Землi...
  Сталiна, Сталiна - дiвчата втомилися,
  Стогiн йде по всiй країнi,
  Де ж ти хазяїн, де!
  Де ж ти де!
  I войовницi знову запустили подарунки смертi своїми рубiновими сосками грудей.
  Степанида дiвчина з дуже сильним м'язами, рушила босою п'ятою в щелепу китайському офiцеру i проревела:
  Ми найсильнiшi дiвчата,
  Голосок оргазму дзвiнкий!
  Маруся, ведучи вогонь по китайцях i з впевнено винищуючи, врiзала по ворогу за допомогою червоного соска грудей. Зробила колосальну руйнацiю, потрапивши в китайський склад i проворкувала:
  - Слава комунiзму, слава,
  Ми в наступ йдемо...
  Наша така держава,
  Хрипить пекучим вогнем!
  Мотрона теж агресивно ревучи i брикаючись, пiдскакуючи наче заведена iграшка, i потрапляючи в китайцiв кидками своїх босих, спритних нiжок, розриваючи їх на частини, провила:
  - Будемо ми ворогiв трощити,
  I покажемо найвищий клас...
  Не перерветься життя нитка,
  Не зжере нас Карабас!
  Зiнаїда дала чергу з кулемета. Скосила цiлу шеренгу китайцiв, зробивши їм харакiрi.
  Пiсля чого кинула босими пальчиками нiжок подарунок анiгiляцiї i пискнула:
  Комбат, батяня, батяня комбат,
  Ти ховався сука за спини дiвчат!
  Нам п'яти полижеш за це негiдник,
  I фюреру з батогом настане кiнець!
  . РОЗДIЛ No 1.
  А Т ТО ПОЧАТОК У довгих сутiнках лiтнього вечора Сем Макферсон, високий, ширококiсний хлопчик тринадцяти рокiв, з каштановим волоссям, чорними очима i забавною звичкою пiднiмати пiдборiддя пiд час ходьби, вийшов на станцiйну платформу маленьке мiстечко, що займається доставкою кукурудзи. Це була дощата платформа, i хлопчик iшов обережно, пiднiмаючи босi ноги i з надзвичайною обережнiстю ставив їх на гарячi, сухi дошки, що потрiскалися. Пiд пахвою вiн нiс пачку газет. У руцi вiн мав довгу чорну сигару.
  Перед станцiєю вiн зупинився; i Джеррi Донлiн, багажник, побачивши сигару в своїй руцi, засмiявся i повiльно пiдморгнув, насилу пiдморгнувши.
  - Яка гра сьогоднi ввечерi, Сем? вiн спитав.
  Сем пiдiйшов до дверей багажного вiддiлення, простяг йому сигару i почав давати вказiвки, вказуючи на багажне вiддiлення, зосереджено та дiловито, незважаючи на смiх iрландця. Потiм, повернувшись, вiн пройшов через станцiйну платформу до головної вулицi мiста, не вiдриваючи очей вiд кiнчикiв пальцiв, на яких великим пальцем вiн робив обчислення. Джеррi дивився йому вслiд, посмiхаючись так, що червонi ясна кидалися в очi на бородатому обличчi. В його очах спалахнув блиск батькiвської гордостi, вiн похитав головою i захоплено пробурмотiв. Потiм, запаливши сигару, вiн спустився платформою туди, де бiля будинку, пiд вiкном телеграфу, лежав загорнутий пакунок газет, i, взявши його пiд руку, зник, усе ще посмiхаючись, у багажне вiддiлення.
  Сем Макферсон йшов Мейн-стрiт, повз взуттєвий магазин, пекарню i кондитерську Пеннi Х'юз, до групи людей, що тинялися перед аптекою Гейгера. Перед дверима взуттєвої крамницi вiн на мить зупинився i, вийнявши з кишенi невеликий блокнот, провiв пальцем сторiнками, потiм, похитавши головою, продовжив свiй шлях, знову поглинений пiдрахунками на пальцях.
  Раптом серед чоловiкiв бiля аптеки вечiрню тишу вулицi порушила ревiння пiснi, i голос, величезний i гортанний, викликав посмiшку на губах хлопчика:
  "Вiн мив вiкна i пiдмiтав пiдлогу,
  I вiн вiдполiрував ручку великих вхiдних дверей.
  Вiн так ретельно полiрував цю ручку,
  Що тепер вiн правитель флоту королеви.
  
  Спiвак, невисока людина з гротескно широкими плечима, носив довгi вуса i чорне, вкрите пилом пальто, що доходило йому до колiн. Вiн тримав у руцi верескову трубку, що димилася, i вiдбивав такт ряду чоловiкiв, що сидiли на довгому каменi пiд вiтриною магазину i стукали пiдборами по тротуару, щоб скласти приспiв для пiснi. Посмiшка Сема перетворилася на усмiшку, коли вiн подивився на спiвака Фрiдома Смiта, покупця олiї та яєць, а повз нього на Джона Телфера, оратора, дендi, єдиного чоловiка в мiстi, за винятком Майка Маккартi, який тримав його штани зiм'ятий. Серед усiх жителiв Кекстона Сем найбiльше захоплювався Джоном Телфером i у своєму замилуваннi потрапив у свiтське життя мiста. Телфер любив гарний одяг i носив його з важливим виглядом i нiколи не дозволяв Кекстону бачити себе погано чи байдуже одягненим, зi смiхом заявляючи, що його мiсiєю в життi було надати тону мiсту.
  Джон Телфер мав невеликий дохiд, залишений йому батьком, який колись був мiським банкiром, i в юностi вiн поїхав до Нью-Йорка вивчати мистецтво, а потiм до Парижа; але, не володiючи нi здiбностями, нi працьовитiстю, щоб досягти успiху, вiн повернувся в Кекстон, де одружився на Елеонорi Мiллiс, успiшнiй модистцi. Вони були найуспiшнiшою подружньою парою в Кекстонi i пiсля багатьох рокiв спiльного життя все ще любили одне одного; нiколи не були байдужi один до одного i нiколи не сварилися; Телфер ставився до своєї дружини з такою ж увагою i повагою, якби вона була коханою або гостем у його будинку, i вона, на вiдмiну вiд бiльшостi дружин у Кекстонi, нiколи не наважувалася ставити пiд сумнiв його вiдходи та приїзди, а надавала йому свободу жити. своє життя по-своєму, поки вона займалася капелюшним бiзнесом.
  У свої сорок п'ять рокiв Джон Телфер був високим, струнким, гарним чоловiком, з чорним волоссям i невеликою чорною гострою борiдкою, i в кожному його русi та поривi було щось лiниве та безтурботне. Одягнений у бiлу фланель, у бiлих туфлях, у ошатнiй шапцi на головi, в окулярах, що звисають iз золотого ланцюжка, i з палицею, що злегка погойдується в руцi, вiн виробляв постать, яка могла б пройти непомiченою на прогулянцi перед якимось фешенебельним лiтнiм готелем. але це здавалося порушенням законiв природи, якщо це побачити на вулицях мiста, що займається доставкою кукурудзи в Айовi. I Телфер усвiдомлював, яку надзвичайну постать вiн уявляє; це було частиною його програми життя. Тепер, коли Сем пiдiйшов, вiн поклав руку Фрiдому Смiту на плече, щоб перевiрити пiсню, i, сяючи веселими очима, почав тицяти палицею в ноги хлопчика.
  "Вiн нiколи не буде правителем флоту королеви", - заявив вiн, смiючись i слiдуючи за хлопчиком, що танцює, по широкому колу. "Вiн - маленький крiт, який працює пiд землею, полюючи за хробаками. Виверт, з якого вiн задирає нiс, - це лише його спосiб винюхувати шаленi монети. Я чув вiд банкiра Уокера, що вiн щодня приносить кошик iз ними до банку. Днями вiн придбає мiсто i покладе його в кишеню жилета".
  Кружлячи по кам'яному тротуару i танцюючи, рятуючись вiд тростини, що лiтає, Сем вивернувся пiд руку Валмора, величезного старого коваля з кудлатими клаптями волосся на тильнiй сторонi рук, i знайшов притулок мiж ним i Фрiдом Смiтом. Рука коваля вислизнула i лягла на плече хлопчика. Телфер, розсунувши ноги i вчепившись у руку тростиною, почав скручувати сигарету; Гейгер, жовтошкiрий чоловiк з товстими щоками та схрестившими руки на круглому животi, курив чорну сигару i, роблячи кожну затяжку в повiтря, крякнув про своє задоволення життям. Йому хотiлося, щоб Телфер, Фрiдом Смiт i Валмор замiсть того, щоб вирушити у своє нiчне гнiздечко в заднiй частинi продуктового магазину Уайлдмана, прийшли до нього на вечiр. Вiн подумав, що хотiв би, щоб вони втрьох були тут нiч за нiччю i обговорювали те, що вiдбувається у свiтi.
  На соннiй вулицi знову запанувала тиша. Через плече Сема Валмор i Фрiдом Смiт говорили про майбутнiй урожай кукурудзи, а також про зростання та процвiтання країни.
  "Часи тут стають кращими, але диких тварин майже не залишилося", - сказав Фрiдом, який взимку купував шкури та шкури.
  Люди, що сидiли на каменi пiд вiкном, з цiкавiстю спостерiгали за роботою Телфера з папером i тютюном. "Молодий Генрi Кернс одружився", - зауважив один iз них, прагнучи заговорити. "Вiн одружився з дiвчиною через Паркертаун. Вона дає уроки живопису - розпису порцеляни - свого роду художниця, чи знаєте.
  У Телфера вирвався крик огиди: його пальцi затремтiли, i тютюн, який мав стати основою його вечiрнього диму, посипався дощем на тротуар.
  "Виконавець!" - Вигукнув вiн, його голос був напружений вiд хвилювання. Хто сказав художник? Хто її так назвав? Вiн люто озирнувся на всi боки. "Давайте покладемо край цьому кричущому зловживанню прекрасними старими словами. Сказати про людину, що вiн художник, означає торкнутися вершини похвали".
  Кинувши цигарковий папiр слiдом за розсипаним тютюном, вiн сунув руку в кишеню штанiв. Iншою рукою вiн тримав тростину, пiдкреслюючи свої слова, постукуючи тротуаром. Гейгер, узявши сигару мiж пальцями, з вiдкритим ротом слухав спалах гнiву. Валмор i Фрiдом Смiт перервали розмову i з широкими усмiшками на обличчях зосередили увагу, а Сем Макферсон, округливши очi вiд здивування та захоплення, знову вiдчув трепет, який завжди пробiгав по ньому пiд барабанний бiй красномовства Телфера.
  "Художник - це той, хто прагне досконалостi, а не той, хто викладає квiти на тарiлки, щоб задушити стравоходи обiдаючих", - заявив Телфер, готуючись до однiєї з довгих промов, якими вiн любив дивувати жителiв Какстону, i пильно дивлячись на тих, хто сидить на каменi. "Саме художник серед усiх людей має божественну смiливiсть. Хiба вiн не кидається в битву, в якiй проти нього задiянi всi генiї свiту?
  Зробивши паузу, вiн озирнувся у пошуках супротивника, на якого вiн мiг би вилити потоки свого красномовства, але з усiх бокiв його вiтали посмiшки. Не злякавшись, вiн знову кинувся в атаку.
  Дiлова людина - хто вiн? вiн вимагав. "Вiн досягає успiху, перехитрувавши маленькi уми, з якими вiн вступає в контакт. Вчений важливiший - вiн протиставляє свiй мозок тупiй нечуйностi неживої матерiї та змушує центнер чорного залiза виконувати роботу сотнi домогосподарок. Але художник перевiряє свiй мозок на найбiльших умах всiх часiв; вiн стоїть на вершинi життя i кидається проти свiту. Дiвчина з Паркертауна, яка малює квiти на тарiлках, щоби називатися художницею - тьху! Дозвольте менi вилити думку! Дай менi прочистити рота! У людини, яка вимовляє слово "художник", на устах має бути молитва!"
  "Ну, ми не можемо бути художниками, i жiнка може малювати квiти на тарiлках, менi все одно", - сказав Валмор, добродушно смiючись. "Ми не можемо все малювати картини i писати книги".
  "Ми не хочемо бути художниками - ми не наважуємося ними бути", - кричав Телфер, крутячи i погрожуючи палицею Валмору. - У вас неправильне розумiння цього слова.
  Вiн розправив плечi i випнув груди, а хлопчик, що стояв поряд з ковалем, скинув пiдборiддя, несвiдомо наслiдуючи розв'язностi цiєї людини.
  "Я не пишу картини; Я не пишу книжок; але я художник", - з гордiстю заявив Телфер. "Я художник, який практикує найскладнiше з усiх мистецтв, - мистецтво життя. Тут, у цьому захiдному селi, я стою та кидаю свiту свiй виклик. "На устах не найбiльшого з вас, - кричу я, - життя було солодшим".
  Вiн обернувся вiд Вальмора до людей на каменi.
  "Вивчiть моє життя", - наказав вiн. "Для вас це буде вiдкриттям. З усмiшкою зустрiчаю ранок; Я хвалюся опiвднi; i ввечерi, як Сократ у давнину, я збираю навколо себе невелику групу з вас, заблукали сiльських жителiв, i жбурляю вам мудрiсть у зуби, прагнучи навчити вас судженню, використовуючи великi слова".
  - Ти дуже багато говориш про себе, Джоне, - пробурчав Фрiдом Смiт, виймаючи люльку з рота.
  "Тема складна, рiзноманiтна i сповнена чарiвностi", - смiючись, вiдповiв Телфер.
  Дiставши з кишенi свiжий запас тютюну та паперу, вiн звернув цигарку i закурив. Його пальцi бiльше не тремтiли. Розмахуючи тростиною, вiн закинув голову i випустив дим у повiтря. Вiн думав, що, незважаючи на вибух смiху, який зустрiв коментар Фрiд Смiт, вiн вiдстояв честь мистецтва, i ця думка зробила його щасливим.
  Газетниковi, який стояв, притулившись до вiтрини, у захопленнi, здавалося, що вiн уловив у розмовi Телфера вiдлуння тiєї розмови, яка повинна вестись серед людей у великому зовнiшньому свiтi. Хiба цей Тельфер далеко не поїхав? Хiба вiн не жив у Нью-Йорку та Парижi? Не розумiючи сенсу сказаного, Сем вiдчув, що це має бути щось велике та переконливе. Коли здалеку почувся вереск паровоза, вiн стояв нерухомо, намагаючись зрозумiти змiст випадiв Телфера з приводу простого висловлювання нероби.
  - Ось сiм сорок п'ять, - крикнув Телфер. - Вiйна мiж тобою та Фаттi закiнчилася? Невже ми втратимо розвагу на вечiр? Фаттi обдурив тебе чи ти стаєш багатим i лiнивим, як тато Гейгер?
  Схопившись зi свого мiсця поруч iз ковалем i схопивши зв'язку газет, Сем побiг вулицею, Телфер, Валмор, Фрiдом Смiт i нероби йшли за ним повiльнiше.
  Коли вечiрнiй поїзд iз Де-Мойна зупинився в Кекстонi, торговець поїзними новинами в синьому халатi поспiхом скочив на платформу i почав з тривогою озиратися на всi боки.
  - Поспiшай, Фаттi, - пролунав гучний голос Фрiдома Смiта, - Сем уже проїхав половину машини.
  Молода людина на iм'я "Товстун" бiгала вгору й униз платформою станцiї. "Де ця пачка паперiв з Омахи, ти, iрландський нероб?" - крикнув вiн, погрожуючи кулаком Джеррi Донлiну, що стояв на вантажiвцi в переднiй частинi поїзда i перевертав валiзи в багажний вагон.
  Джеррi зупинився, з хоботом, що бовтався в повiтрi. - У камерi схову, звичайно. Поспiшай, чувак. Хочеш, щоб дитина вiдпрацювала весь поїзд?
  Вiдчуття чогось, що насувається, висiло над неробами на платформi, над поїзною командою i навiть над пасажирами, якi почали злазити з поїзда. Iнженер висунув голову з кабiни; кондуктор, солiдного вигляду людина з сивими вусами, закинув голову i затремтiв вiд смiху; хлопець iз валiзою в руцi й довгою трубкою в ротi пiдбiг до дверей багажного вiддiлення та крикнув: "Швидше! Поспiшай, Фаттi! Малюк працює весь поїзд. Ви не зможете продати газету.
  Товстий хлопець вибiг з багажного вiддiлення на платформу i знову крикнув Джеррi Донлiну, яка тепер повiльно котила порожню вантажiвку платформою. З поїзда пролунав чiткий голос: Останнi газети Омахи! Приготуйте здачу! Фаттi, газетчик поїзда, впав у колодязь! Приготуйте здачу, панове!
  Джеррi Донлiн, а за ним i Фаттi, знову зникли з поля зору. Провiдник, махнувши рукою, скочив на сходи поїзда. Машинiст втяг голову i потяг рушив.
  Товстий хлопець вийшов iз багажного вiддiлення, поклявшись помститися Джеррi Донлiну. "Не треба було класти його пiд поштовий мiшок!" - гукнув вiн, погрожуючи кулаком. "Я буду з тобою за це квитан".
  Пiд крики подорожуючих i смiх ледарiв на платформi вiн залiз на поїзд, що рухався, i почав перебiгати вiд вагона до вагона. З останньої машини випав Сем Макферсон з усмiшкою на губах, пачка газет зникла, у кишенi побрязкували монети. Вечiрнi розваги для мiста Кекстона добiгли кiнця.
  Джон Телфер, що стояв поряд з Валмором, змахнув палицею в повiтрi i почав говорити.
  "Бий його ще раз, їй-богу!" вигукнув вiн. "Хулiган для Сема! Хто сказав, що дух старих пiратiв мертвий? Цей хлопчик не зрозумiв, що я сказав про мистецтво, але вiн все одно художник!
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ II
  
  Вiндi Мак Ферсон, _ _ _ _ Батько газетяра Кекстона, Сем Макферсон, був зачеплений вiйною. Цивiльний одяг, який вiн носив, викликав свербiж шкiри. Вiн не мiг забути, що колись вiн був сержантом пiхотного полку i командував ротою в бою, який вiвся в ровах уздовж путiвця Вiрджинiї. Його дратувало своє нинiшнє неясне становище у життi. Якби вiн мiг замiнити своє обмундирування мантiєю суддi, фетровим капелюхом державного дiяча або навiть палицею сiльського ватажка, життя, можливо, зберегло б щось вiд своєї солодощi, але закiнчилося б тим, що стало маловiдомим маляром. у селi, що жила тим, що вирощувала кукурудзу та годувала нею червоних бичкiв - тьху! - ця думка змусила його здригнутися. Вiн iз заздрiстю дивився на синiй кiтель та мiднi гудзики залiзничного агента; вiн марно намагався потрапити до оркестру Кекстона Корнета; вiн напився, щоб забути своє приниження, i зрештою перейшов до гучного хвастощiв i виношування в собi переконання, що насправдi не Лiнкольн i Грант, а вiн сам кинув переможну кiстку у великiй боротьбi. У своїх чашках вiн сказав те саме, i виробник кукурудзи в Кекстонi, вдаривши свого сусiда по ребрах, затрусився вiд захоплення цiєї заяви.
  Коли Сем був дванадцятирiчний босий хлопчик, вiн блукав вулицями, i хвиля слави, що наринула на Вiндi Макферсона в 61-му роцi, хлюпала по берегах села в Айовi. Це дивне явище, назване рухом АПА, принесло старому солдату чiльне становище у суспiльствi. Вiн заснував мiсцеве вiддiлення органiзацiї; вiн йшов на чолi процесiї вулицями; вiн стояв на кутку i, вказуючи тремтячим вказiвним пальцем туди, де майорiв прапор на будiвлi школи поряд з Римським хрестом, хрипко кричав: "Бачиш, хрест пiднiмається над прапором! Ми закiнчимо тим, що нас уб'ють у наших лiжках!"
  Але хоча деякi з упертих, заробляючих грошi людей Кекстона приєдналися до руху, започаткованого хвалькуватим старим солдатом, i хоча на даний момент вони змагалися з ним у таємному пробираннi вулицями на таємнi збори i в таємничому бурмотi за руками, рух вщух так само раптово, як i ще раптово, як i раптово, як i раптово, як i ще раптово, як i раптом, як i раптово, як i раптом.
  У маленькому будиночку наприкiнцi вулицi на березi Бiлиного струмка Сем та його сестра Кейт з презирством ставилися до войовничих домагань свого батька. "Масло скiнчилося, у батька сьогоднi ввечерi болiтиме армiйська нога", - шепотiлися вони через кухонний стiл.
  Наслiдуючи приклад матерi, Кейт, висока струнка дiвчина шiстнадцяти рокiв i вже годувальника, яка працювала клерком у галантерейному магазинi Вiннi, мовчала пiд хвастощом Вiндi, але Сему, який прагнув наслiдувати їх, не завжди це вдавалося. Час вiд часу лунало бунтуюче бурмотiння, яке мало попередити Вiндi. Якось воно вибухнуло вiдкритою сваркою, в якiй переможець сотнi битв залишив поле бою переможеним. Напiвп'яний Вiндi взяв з полицi на кухнi стару бухгалтерську книгу, релiквiю тих днiв, коли вiн був успiшним торговцем, коли вiн вперше приїхав до Кекстона, i почав читати маленькiй родинi список iмен людей. який, як вiн стверджував, був причиною його загибелi.
  "Тепер це Том Ньюман", - вигукнув вiн схвильовано. - Вiн має сто акрiв гарної кукурудзяної землi, i вiн не хоче платити нi за упряж на спинах своїх коней, нi за плуги у своєму сараї. Розписка, яку вiн одержав вiд мене, пiдроблена. Я мiг би посадити його до в'язницi, якби захотiв. Побити старого солдата! - Перемогти одного з хлопцiв 61-го року! - це соромно!
  "Я чув про те, що ти винен i що люди виннi тобi; у тебе не було нiчого гiршого, - холодно заперечив Сем, тодi як Кейт затамувала подих, а Джейн Макферсон, що працювала над дошкою для прасування в кутку, напiвобернулася i мовчки подивилася на чоловiка i хлопчика, злегка посилився блiдiсть її обличчя. довге обличчя - єдина ознака того, що вона почула.
  Вiндi не наполягав на сварцi. Постоявши на мить посеред кухнi, тримаючи книгу в руцi, вiн перевiв погляд з блiдої, мовчазної матерi бiля прасувальної дошки на сина, що тепер стояв i дивився на нього, i, з гуркотом жбурнувши книгу на стiл, втiк з дому. "Ви не розумiєте, - кричав вiн, - ви не розумiєте серця солдата".
  У чомусь ця людина мала рацiю. Двоє дiтей не розумiли буйного, удаваного, неефективного старого. Йдучи плiч-о-плiч з похмурими, мовчазними людьми до завершення великих справ, Вiндi не мiг вловити аромат тих днiв у своєму поглядi на життя. Прогулюючись у темрявi тротуарами Кекстона в напiвп'яному виглядi у вечiр сварки, чоловiк надихнувся. Вiн розправив плечi та пiшов бойовою ходою; вiн витяг з пiхви уявний меч i змахнув їм угору; зупинившись, вiн обережно цiлився у групу уявних людей, якi з криками наближалися до нього через пшеничне поле; вiн вiдчував, що життя, зробивши його маляром у фермерському селi в Айовi i подарувавши йому невдячного сина, було жорстоко несправедливим; вiн плакав через несправедливiсть цього.
  Громадянська вiйна в США була подiєю настiльки пристрасною, такою палкою, такою великою, такою всепоглинаючою, вона настiльки торкнулася чоловiкiв i жiнок тих плiдних днiв, що лише слабка луна її змогла проникнути до наших днiв i в наш розум; нiякий реальний змiст цього ще не проник на сторiнки друкованої книги; воно все ще хоче свого Томаса Карлейля; i зрештою нам доводиться слухати хвастощi старих людей на вулицях нашого села, щоб вiдчути на своїх щоках живе дихання цього. Протягом чотирьох рокiв жителi американських мiст, сiл i ферм йшли по вугiллям, що димить, палаючої землi, наближаючись i вiддаляючись у мiру того, як полум'я цiєї унiверсальної, пристрасної, смертоносної iстоти обрушувалося на них або вiдступало до лiнiї горизонту, що димить. . Хiба так дивно, що вони не змогли прийти додому i знову почати мирно фарбувати вдома чи лагодити взуття? Щось у них скрикнуло. Це змусило їх хвалитися i хвалитися на кутках вулиць. Коли люди, що проходять, продовжували думати тiльки про свою цегляну кладку i про те, як вони згрiбали кукурудзу в машини, коли сини цих богiв вiйни, йдучи ввечерi додому i слухаючи порожнє хвастощi батькiв, починали сумнiватися навiть у фактах великої боротьби, щось клацнуло в їх мозках. хвастощi всiм, жадiбно оглядаючись по сторонах у пошуках очей, що повiрили.
  Коли наш власний Томас Карлейль прийде писати про нашу Громадянську вiйну, вiн багато писатиме про наших Вiндi Макферсонiв. Вiн побачить щось велике й жалюгiдне в їхнiх жадiбних пошуках аудиторiв та в їхнiх нескiнченних розмовах про вiйну. Вiн ходитиме з жадiбною цiкавiстю до маленьких залiв ГАР у селах i думатиме про людей, якi приходили туди нiч за нiч, рiк за роком, нескiнченно та монотонно переказуючи свою iсторiю битви.
  Сподiватимемося, що у своїй пристрастi до старих вiн не забуде нiжно ставитися до родин цих ветеранiв-балакунiв; сiм'ї, якi за снiданком i вечерею, увечерi бiля вогнища, у пiст i свято, на весiллях i похоронах знову i знову отримували нескiнченно, вiчно цей потiк вiйськових слiв. Нехай вiн подумає над тим, що мирнi люди в графствах, якi вирощують кукурудзу, не з власної волi сплять серед собак вiйни i не стирають свою бiлизну в кровi ворога своєї країни. Нехай вiн, спiвчуваючи тим, хто говорить, з добротою згадає про героїзм слухачiв.
  
  
  
  Лiтнього дня Сем Макферсон сидiв на ящику перед продуктовим магазином Уайлдмана, занурений у свої думки. У руцi вiн тримав жовту лiчильну книжку i уткнувся в неї, прагнучи стерти зi своєї свiдомостi сцену, що розiгрувалась перед його очима на вулицi.
  Усвiдомлення того факту, що його батько був закоренiлим брехуном i хвалько, довгi роки кидало тiнь на його днi, i ця тiнь стала ще чорнiшою через те, що в країнi, де найменш удачливi можуть смiятися в бiднiсть, вiн не раз стояв вiч-на-вiч iз злиднями. Вiн вважав, що логiчною вiдповiддю на ситуацiю були грошi в банку, i з усiєю палкiстю свого хлоп'ячого серця прагнув реалiзувати цю вiдповiдь. Вiн хотiв заробляти грошi, i пiдсумки наприкiнцi сторiнок брудної жовтої банкiвської книжки були вiхами, якi вже досягли прогресу. Вони розповiли йому, що щоденна боротьба з Фаттi, довгi бродяги по вулицях Кекстона похмурими зимовими вечорами та нескiнченнi суботнi вечори, коли натовпи людей заповнювали магазини, тротуари та питнi заклади, а вiн працював серед них невтомно та наполегливо. не лишилися без плодiв.
  Зненацька серед шуму чоловiчих голосiв на вулицi пролунав голосний i наполегливий голос батька. Через квартал далi по вулицi, притулившись до дверей ювелiрного магазину Хантера, Вiндi говорив на всю горлянку, розмахуючи руками вгору i вниз з виглядом людини, що вимовляє уривчасту мову.
  "Вiн виставляє себе дурнем", - подумав Сем i повернувся до своєї банкiвської книжки, прагнучи в спогляданнi пiдсумкiв унизу сторiнок струсити з себе тупий гнiв, що почав горiти в його мозку. Знову глянувши вгору, вiн побачив, що Джо Вайлдман, син бакалiйника i хлопчик його вiку, приєднався до групи чоловiкiв, якi смiються i знущаються з Вiндi. Тiнь на обличчi Сема стала важчою.
  Сем був у будинку Джо Вайлдмана; вiн знав атмосферу достатку та комфорту, що витала над ним; стiл, завалений м'ясом та картоплею; група дiтей смiється та їсть до межi обжерливостi; тихий, нiжний батько, який серед шуму i шуму не пiдвищував голосу, i добре одягнена, метушлива, рожевощока мати. На вiдмiну вiд цiєї сцени вiн почав викликати в думцi картину життя у власному будинку, отримуючи вiд своєї незадоволеностi нею якесь збочене задоволення. Вiн бачив хвалького, некомпетентного батька, який розповiдає нескiнченнi iсторiї про Громадянську вiйну i скаржиться на свої рани; висока, сутула, мовчазна мати з глибокими зморшками на витягнутому обличчi, що постiйно працює над коритом серед брудного одягу; мовчазна, поспiшно з'їдена їжа, схоплена з кухонного столу; i довгi зимовi днi, коли на спiдницях його матерi утворювався лiд, а Вiндi ледарював мiстом, тодi як маленька сiм'я харчувалася тарiлками кукурудзяної кашi, нескiнченно повторювалися.
  Тепер навiть з того мiсця, де вiн сидiв, вiн мiг бачити, що його батько наполовину спився, i знав, що той хвалиться своєю участю у Громадянськiй вiйнi. "Вiн або так робить, або розповiдає про свою аристократичну родину, або бреше про свою батькiвщину", - думав вiн з образою i, не в силах бiльше виносити вигляду того, що здавалося йому його власним приниженням, встав i пiшов у бакалiйну лавку, де група громадян Кекстона стояла i розмовляла з Уай. ратушi.
  Кекстон мав вiдсвяткувати Четверте липня. Iдею, яка народилася в головах небагатьох, було пiдхоплено багатьма. Чутки про це рознеслися вулицями наприкiнцi травня. Про це говорили в аптецi Гейгера, у заднiй частинi продуктового магазину Уайлдмана та на вулицi перед будинком Нью-Лiланд. Джон Телфер, єдиний у мiстi пуста людина, тижнями ходив з мiсця на мiсце, обговорюючи деталi з вiдомими людьми. Тепер у залi над аптекою Гейгера мав вiдбутися масовий мiтинг, i на мiтинг прийшли люди з Кокстона. Маляр спустився зi сходiв, прикажчики зачиняли дверi магазинiв, люди групами йшли вулицями, прямуючи до зали. Дорогою вони кричали один одному. "Старе мiсто прокинулося", - кричали вони.
  На розi бiля ювелiрного магазину Хантера Вiндi Макферсон притулився до якоїсь будiвлi i звернувся до натовпу з промовою.
  "Нехай майорить старий прапор, - схвильовано кричав вiн, - нехай люди Какстона покажуть себе справжнiм синiм i згуртуються пiд старими стандартами".
  "Правильно, Вiндi, умовляй їх", - крикнув дотепник, i рев смiху заглушив вiдповiдь Вiндi.
  Сем Макферсон також вирушив на зустрiч до зали. Вiн вийшов iз продуктової крамницi з Вiльдманом i пiшов вулицею, дивлячись на тротуар i намагаючись не бачити п'яного чоловiка, який розмовляв перед ювелiрним магазином. У холi iншi хлопчики стояли на сходах або бiгали туди-сюди тротуаром, збуджено розмовляючи, але Сем був фiгурою в життi мiста, i його право вторгатися серед чоловiкiв не сумнiвалося. Вiн протиснувся крiзь безлiч нiг i зайняв мiсце на пiдвiконнi, звiдки мiг спостерiгати, як чоловiки входять i займають мiсця.
  Будучи єдиним газетярем в Кекстонi, Сем отримав вiд своєї газети, що продавав як засоби для iснування, так i своєрiдне становище в життi мiста. Бути газетярем або чистильником взуття в маленькому американському мiстечку, де читають романи, означає стати знаменитiстю у свiтi. Хiба всi бiднi газетярi в книгах не стають великими людьми, i хiба цей хлопчик, який так старанно ходить серед нас день за днем, не може стати такою фiгурою? Хiба це не наш обов'язок перед майбутньою величчю - пiдштовхувати його вперед? Так мiркували жителi Кекстона i виявили своєрiдне залицяння хлопчику, який сидiв на пiдвiконнi холу, тодi як iншi хлопцi мiста чекали на тротуарi внизу.
  Джон Телфер був головою масових зборiв. Вiн завжди був головою громадських зборiв у Кекстонi. Працьовитi мовчазнi впливовi люди в мiстi заздрили його невимушенiй, жартуючий манерi публiчного виступу, хоч i вдавали, що ставляться до нього з зневагою. "Вiн дуже багато говорить", - говорили вони, виставляючи напоказ власну нездатнiсть влучними та розумними словами.
  Телфер не став чекати, доки його призначать головою зборiв, а пiшов уперед, пiднявся на невелике пiднесення наприкiнцi зали та узурпував головування. Вiн ходив туди-сюди по платформi, жартуючи над натовпом, вiдповiдаючи на глузування, кликав вiдомих людей, отримуючи i доставляючи гостре задоволення своїм талантом. Коли зал наповнився людьми, вiн закликав збори до порядку, призначив комiтети i вибухнув мовою. Вiн розповiв про плани рекламувати цей знаменний день в iнших мiстах та органiзувати низькi залiзничнi тарифи для екскурсiйних груп. До програми, за його словами, входили музичний карнавал за участю духових оркестрiв iнших мiст, iмiтацiя бою вiйськової роти на ярмарковiй площi, стрибки, виступи зi щаблiв ратушi та вечiрнiй феєрверк. "Ми покажемо їм тут живе мiсто", - заявив вiн, ходячи туди-сюди по платформi i розмахуючи тростиною, тодi як натовп аплодував i вигукував своє схвалення.
  Коли пролунав заклик до добровiльної передплати для оплати веселощiв, публiка притихла. Один або двоє чоловiкiв встали i почали виходити, бурчачи, що це марна трата грошей. Доля урочистостi була на колiнах у богiв.
  Телфер опинився на висотi. Вiн називав iмена тих, що йдуть i вiдпускав жарти на їхню адресу, так що вони звалилися назад на свої стiльцi, не в силах винести смiху натовпу, що реве, i крикнув людинi в кiнцi зали, щоб той зачинив i замкнув дверi. . Чоловiки почали вставати в рiзних частинах залу i вигукувати суми, Телфер голосно повторював iм'я i суму молодому Тому Джедроу, клерку в банку, який записував їх у книгу. Коли сума, що пiдписалася, не знайшла його схвалення, вiн висловив протест, i натовп, що пiдтримав його, змусив його вимагати збiльшення. Коли чоловiк не пiдвiвся, вiн крикнув на нього, i чоловiк вiдповiв йому взаємнiстю.
  Раптом у залi виникла диверсiя. Вiндi Макферсон вийшов iз натовпу в заднiй частинi зали i пiшов центральним проходом до платформи. Вiн iшов нетвердо, розправивши плечi i випнувши пiдборiддя. Дiйшовши до передньої частини зали, вiн дiстав з кишенi пачку банкнот i кинув її на помiст до нiг голови. "Вiд одного з хлопцiв 61-го року", - оголосив вiн голосним голосом.
  Натовп кричав i радiсно плескав у долонi, коли Телфер узяв купюри i провiв пальцем. "Сiмнадцять доларiв вiд нашого героя, могутнього Макферсона", - кричав вiн, тодi як банкiвський службовець записував iм'я та суму в книгу, а натовп продовжував смiятися з титулу, даного п'яному солдатовi головою.
  Хлопчик на пiдвiконнi сповз на пiдлогу i з запалими щоками стояв за натовпом чоловiкiв. Вiн знав, що вдома його мати займалася сiмейним пранням для Леслi, торговця взуттям, яке пожертвувало п'ять доларiв у фонд четвертого липня, i про обурення, яке вiн вiдчув, побачивши, як його батько розмовляє з натовпом перед ювелiрним магазином. магазин загорiвся наново.
  Пiсля прийому пiдписок чоловiки у рiзних частинах зали почали пропонувати додатковi функцiї для цього великого дня. Деяких виступаючих натовп слухав шанобливо, iнших улюлюкав. Старий iз сивою бородою розповiв довгу безладну iсторiю про святкування четвертого липня свого дитинства. Коли голоси перервалися, вiн запротестував i потряс кулаком у повiтрi, блiдий вiд обурення.
  "О, сiдай, старий татку", - крикнув Фрiдом Смiт, i ця розумна пропозицiя була зустрiнута гулом оплескiв.
  Iнший чоловiк пiдвiвся i почав говорити. Вiн мав iдею. "У нас буде, - сказав вiн, - горнистий на бiлому конi, який на свiтанку проїде мiстом i сурмить будку. Опiвночi вiн стоятиме на сходах ратушi i дутиме в крани, щоб завершити день".
  Натовп аплодував. Ця iдея захопила їхню уяву i миттєво посiла мiсце у їхнiй свiдомостi як одну з реальних подiй дня.
  З натовпу наприкiнцi зали знову з'явився Вiндi Макферсон. Пiднявши руку, вимагаючи тишi, вiн розповiв натовпу, що вiн горнист, що два роки пропрацював полковим горнистом пiд час Громадянської вiйни. Вiн сказав, що з радiстю був би волонтером у цьому мiсцi.
  Натовп закричав, i Джон Телфер замахав рукою. "Бiлий кiнь для тебе, Макферсон", - сказав вiн.
  Сем Макферсон пробрався вздовж стiни i вийшов до незачинених дверей. Вiн був вражений дурiстю свого батька, але ще бiльше був вражений дурiстю iнших людей, якi прийняли його заяву i поступилися важливим мiсцем для важливого дня. Вiн знав, що його батько, мабуть, брав якусь участь у вiйнi, оскiльки вiн був членом ВАР, але зовсiм не вiрив iсторiям, якi вiн чув про свiй досвiд на вiйнi. Iнодi вiн ловив себе на думцi, чи була колись така вiйна, i думав, що це, мабуть, брехня, як i все iнше у життi Вiндi Макферсона. Протягом багатьох рокiв вiн ставив питання, чому якась розсудлива й солiдна людина, така як Валмор чи Уайлдман, не пiднялася i дiловим тоном не розповiла свiтовi, що такої речi, як Громадянська вiйна, нiколи не велося, що це лише вигадка у свiтi. уми пихатих старих, що вимагають незаслуженої слави вiд своїх побратимiв. Тепер, поспiшаючи вулицею з щоками, що горять, вiн вирiшив, що ж мала бути така вiйна. Те саме вiн вiдчував i щодо мiсць народження, i не могло бути жодних сумнiвiв у тому, що люди народжуються. Вiн чув, як його батько називав мiсцем свого народження Кентуккi, Техас, Пiвнiчну Каролiну, Луїзiану та Шотландiю. Ця рiч залишила у його свiдомостi свого роду дефект. До кiнця свого життя, коли вiн почув, як людина назвала мiсце свого народження, вiн пiдозрiло пiдняв очi, i тiнь сумнiву промайнула в його розумi.
  З мiтингу Сем пiшов додому до матерi та прямо виклав суть справи. "Це треба припинити", - заявив вiн, стоячи з палаючими очима перед її коритом. "Це надто публiчно. Вiн не може трубити в горн; Я знаю, що вона не може. Все мiсто ще раз посмiється з нас.
  Джейн Макферсон мовчки вислухала вигук хлопчика, потiм, повернувшись, знову почала терти одяг, уникаючи його погляду.
  Засунувши руки в кишеню штанiв, Сем похмуро дивився в землю. Почуття справедливостi пiдказувало йому не наполягати на цьому, але, вiдходячи вiд корита i прямуючи до дверей, вiн сподiвався, що пiд час вечерi про це поговорять вiдверто. "Старий дурень!" - запротестував вiн, звертаючись до порожньої вулицi. "Вiн знову збирається показати себе".
  Коли Вiндi Макферсон того вечора повернувся додому, щось в очах мовчазної дружини та похмурого обличчя хлопчика злякало його. Вiн не звертав уваги на мовчання дружини, але уважно подивився на сина. Вiн вiдчував, що зiткнувся iз кризою. У надзвичайнiй ситуацiї вiн був чудовий. З розмахом вiн розповiв про масовий мiтинг i заявив, що громадяни Какстона пiднялися як одна людина, щоб вимагати, щоб вiн зайняв вiдповiдальне мiсце офiцiйного горнила. Потiм, повернувшись, вiн глянув через стiл на свого сина.
  Сем вiдверто зухвало заявив, що не вiрить, що його батько здатний трубити в горн.
  Вiндi заревiв вiд подиву. Вiн пiдвiвся з-за столу i голосно сказав, що хлопчик образив його; вiн клявся, що два роки пропрацював гiрником у штабi полковника, i пустився в довгу iсторiю про несподiванку, вчинену ворогом, поки його полк спав у наметах, i про те, як вiн стояв перед обличчям шквала куль. i спонукаючи своїх товаришiв до дiї. Поклавши одну руку на чоло, вiн розгойдувався взад i вперед, нiби збираючись упасти, заявляючи, що намагається стримати сльози, вирванi з нього несправедливiстю iнсинуацiї сина, i, кричачи так, що голос його розносився далеко по вулицi: вiн з клятвою заявив, що мiсто Кекстон повинен якось дзвонити i вiддаватися в ту ж мить i вiддаватися в ту мить i вiддаватися в ту нiч. спальний табiр у лiсi Вiрджинiї. Потiм знову опустившись у крiсло i пiдперши голову рукою, вiн набув вигляду терплячої покiрностi.
  Вiндi Макферсон здобув перемогу. У будиночку зчинився великий переполох i пiдготовча метушня. Надiвши бiлий комбiнезон i забувши на час про свої почеснi рани, батько день у день ходив на роботу маляром. Вiн мрiяв про нову синю форму для великого дня i врештi-решт досяг своєї мрiї, не без матерiальної допомоги з боку того, що було вiдомо в будинку як "Материнськi грошi на миття". I хлопчик, переконаний iсторiєю про пiвнiчний напад у лiсах Вiрджинiї, почав усупереч своєму розумiнню знову будувати давню мрiю про виправлення свого батька. По-хлоп'ячому скептицизм був вiдкинутий на вiтер, i вiн iз завзяттям приступив до складання планiв на цей великий день. Проходячи тихими вулицями будинку, розносячи вечiрнi газети, вiн закинув голову i насолоджувався думкою про високу постать у синьому, на великому бiлому конi, що проходить, як лицар, перед сяючими очима людьми. У палку мить вiн навiть зняв грошi зi свого ретельно створеного банкiвського рахунку i вiдправив їх у фiрму в Чикаго, щоб заплатити за новий блискучий рiжок, який доповнив би картину, що склалася в його головi. А коли вечiрнi газети були розданi, вiн поспiшив додому, щоб сiсти на ґанок перед будинком i обговорити зi своєю сестрою Кейт почестi, якi вони надали їхнiй родинi.
  
  
  
  З настанням свiтанку великого дня троє Макферсонiв поспiшили до Мейн-стрiт. Надворi з усiх бокiв вони бачили, як люди виходили з будинкiв, протирали очi i застiбали пальто, iдучи тротуаром. Весь Кекстон здавався чужинцем.
  На Мейн-стрiт люди стовпилися на тротуарi, зiбралися на тротуарах i в магазинах. У вiкнах з'являлися голови, прапори майорiли на дахах або висiли на мотузках, простягнутих через вулицю, i голосний гомiн голосiв порушував тишу свiтанку.
  Серце Сема билося так, що йому було важко стримати сльози на очах. Вiн зiтхнувши подумав про тi тривожнi днi, що минули, коли вiд чиказької компанiї не пролунав новий рiжок, i, озираючись назад, знову вiдчув жах днiв очiкування. Все це було важливим. Вiн не мiг звинувачувати батька за те, що вiн марив i кричав про будинок, йому самому хотiлося марити, i вiн вклав ще один долар своїх заощаджень у телеграми, перш нiж скарб нарештi опинився в його руках. Тепер думка про те, що цього могло не статися, викликала в нього огиду, i з його губ зiрвалася невеличка молитва вдячностi. Звичайно, один з них мiг бути доставлений iз сусiднього мiста, але не новий, блискучий до нової синьої форми його батька.
  У натовпi, що зiбрався вздовж вулицi, пролунали радiснi вигуки. Надвiр виїхала висока постать, що сидить на бiлому конi. Кiнь був iз лiвреї Калверта, i хлопчики вплели їй стрiчки в гриву та хвiст. Вiндi Макферсон, який сидiв у сiдлi дуже прямо i виглядав напрочуд ефектно в новiй синiй формi i крислатому передвиборному капелюсi, мав вигляд завойовника, що прийняв шану мiста. На грудях у нього була золота смуга, а на стегнi лежав блискучий рiжок. Суворими очима вiн дивився на людей.
  Грудка в горлi хлопчика хворiла все сильнiше. Величезна хвиля гордостi захлеснула його, затопивши. В одну мить вiн забув усi минулi приниження, якi батько завдав його сiм'ї, i зрозумiв, чому його мати мовчала, коли вiн, у своїй слiпотi, хотiв протестувати проти її байдужостi. Поглянувши крадькома вгору, вiн побачив сльозу, що лежала на її щоцi, i вiдчув, що йому теж хотiлося б голосно ридати про свою гордiсть i щастя.
  Повiльно i величною ходою кiнь йшов по вулицi мiж рядами мовчазних людей, якi чекали. Перед ратушею висока вiйськова постать, пiднявшись у сiдлi, зарозумiло глянула на натовп i потiм, пiднiсши горн до губ, затрубила.
  З горна пролунав лише тонкий пронизливий вереск, за яким пiшов вереск. Вiндi знову пiднiс горн до губ, i знову той же похмурий вереск став його єдиною нагородою. На обличчi його було вираз безпорадного хлоп'ячого подиву.
  I за мить люди впiзнали. Це було лише одне домагання Вiндi Макферсона. Вiн взагалi не мiг трубити в горн.
  По вулицi прокотився гучний смiх. Чоловiки та жiнки сидiли на бордюрах i смiялися до втоми. Потiм, дивлячись на фiгуру на нерухомому конi, вони знову засмiялися.
  Вiндi озирнувся довкола тривожними очима. Сумнiвно, щоб до цього моменту вiн коли-небудь тримав горн у губ, але вiн був сповнений подиву i здивування, що будка не почалася. Вiн чув це тисячу разiв i ясно пам'ятав про це; усiм серцем вiн хотiв, щоб воно покотилося, i уявляв собi вулицю, що дзвiнить вiд нього, i оплески народу; ця штука, як вiн вiдчував, була в ньому, i те, що вона не вирвалася з палаючого кiнця горна, було лише фатальною помилкою природи. Вiн був вражений таким похмурим завершенням свого великого моменту - вiн завжди був вражений i безпорадний перед фактами.
  Натовп почав збиратися навколо нерухомої, здивованої фiгури, смiх продовжував доводити їх до конвульсiй. Схопивши коня пiд вуздечки, Джон Телфер повiв його вулицею. Хлопчаки кричали i кричали вершнику: Дуй! Дути!
  Троє Макферсонiв стояли у дверях, що вели у взуттєвий магазин. Хлопчик i мати, блiдi i втратили дар мови вiд приниження, не наважувалися дивитись один на одного. У потоцi сорому, що охопив їх, вони дивилися прямо перед собою суворими кам'яними очима.
  Процесiя на чолi з Джоном Телфером на вуздечцi бiлого коня марширувала вулицею. Пiднявши погляд, очi чоловiка, що смiявся i кричав, зустрiлися з очима хлопчика, i на його обличчi промайнув вираз болю. Кинувши вуздечку, вiн поспiшив геть через натовп. Процесiя рушила далi, i, вичiкуючи свого шансу, мати та двоє дiтей прокралися додому по провулках, Кейт гiрко плакала. Залишивши їх бiля дверей, Сем пiшов прямо пiщаною дорогою до невеликого лiсу. "Я одержав урок. Я отримав урок, - бурмотiв вiн знову i знову на ходу.
  На узлiссi вiн зупинився i, спираючись на огорожу, спостерiгав, доки не побачив, як його мати пiдiйшла до насоса на задньому дворi. Вона почала набирати воду для денного миття. Для неї теж свято добiгло кiнця. По щоках хлопчика потекли сльози, i вiн погрозив кулаком у бiк мiста. "Ви можете смiятися над цим дурнем Вiндi, але ви нiколи не смiятиметеся над Семом Макферсоном", - кричав вiн тремтячим вiд хвилювання голосом.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ III
  
  ПРО НЕ ВЕЧIР , КОЛИ вiн вирiс настiльки, що перевершив Вiндi. Сем Макферсон, повернувшись iз рознесення газет, виявив, що його мати одягнена в чорну церковну сукню. У Кекстонi працював євангелiст, i вона вирiшила його послухати. Сем здригнувся. У будинку було зрозумiло, що коли Джейн Макферсон йшла до церкви, її син iшов з нею. Нiчого не було сказано. Джейн Макферсон все робила без слiв, завжди нiчого не було сказано. Тепер вона стояла у своїй чорнiй сукнi i чекала, коли її син увiйшов у дверi, поспiшно одягнув свiй найкращий одяг i пiшов з нею до цегляної церкви.
  Велмор, Джон Телфер i Фрiдом Смiт, якi взяли на себе свого роду спiльну опiку над хлопчиком i з якими вiн проводив вечiр за ввечерi в заднiй частинi продуктового магазину Уайлдмана, не ходили до церкви. Вони говорили про релiгiю i здавалися надзвичайно цiкавими та зацiкавленими в тому, що думають з цього приводу iншi люди, але не дозволяли вмовити себе пiти до молитовного дому. З хлопчиком, який став четвертим учасником вечiрнiх зборiв у заднiй частинi продуктового магазину, вони не говорили про Бога, вiдповiдаючи на прямi запитання, якi вiн iнодi ставив, змiнюючи тему. Якось хлопчику вiдповiв Тельфер, читач поезiй. "Продавайте газети i набивайте кишенi грошима, але нехай ваша душа спить", - рiзко сказав вiн.
  Без iнших Вiльдман говорив бiльш вiльно. Вiн був спiритуалiстом i намагався показати Сему красу цiєї вiри. Довгими лiтнiми днями бакалiйник i хлопчик годинами каталися вулицями в деренчому старому фургонi, i чоловiк щиро намагався роз'яснити хлопцевi примарнi iдеї Бога, якi були у нього в головi.
  Хоча Вiндi Макферсон у юностi був керiвником бiблiйного класу i в першi днi свого перебування в Кекстонi був рушiйною силою на зборах пробудження, вiн бiльше не ходив до церкви, i його дружина не запрошувала його туди. У недiлю вранцi вiн лежав у лiжку. Якщо треба було попрацювати по дому чи у дворi, вiн скаржився на свої рани. Вiн скаржився на свої рани, коли наставав термiн оплати оренди i коли в будинку не вистачало їжi. Пiзнiше у своєму життi, пiсля смертi Джейн Макферсон, старий солдат одружився з вдовою фермера, вiд якої у нього було четверо дiтей i з якою вiн двiчi ходив до церкви в недiлю. Кейт написала Сему один зi своїх нечастих листiв iз цього приводу. "Вiн зустрiв свою пару", - сказала вона i була надзвичайно задоволена.
  У церквi в недiлю Сем регулярно лягав спати, поклавши голову на руку матерi i спав упродовж усiєї служби. Джейн Макферсон подобалося, коли хлопчик був поруч iз нею. Це була єдина справа в життi, яку вони робили разом, i вона не заперечувала проти того, щоби вiн увесь час спав. Знаючи, як пiзно вiн з'являвся на вулицi бiля продажу газет суботнiми вечорами, вона дивилася на нього очима, сповненими нiжностi та спiвчуття. Одного разу з нею заговорив мiнiстр, чоловiк iз коричневою бородою та твердим, щiльно стислим ротом. - Ти не можеш не дати йому заснути? - спитав вiн нетерпляче. "Йому треба поспати", - сказала вона i поспiшила повз служителя i вийшла з церкви, дивлячись перед собою i хмурячись.
  Вечiр євангелiстських зборiв був лiтнiм вечором, що випав на зимовий мiсяць. Весь день вiяв теплий вiтер iз пiвденного заходу. На вулицях лежав м'який i глибокий бруд, а серед калюжок води на тротуарах були сухi плями, з яких пiднiмалася пара. Природа забула себе. День, який мав вiдправити старих у свої гнiзда за печами в магазинах, вiдправив їх валятися на сонечку. Нiч видалася теплою та похмурою. У лютому гроза загрожувала.
  Сем йшов тротуаром разом iз матiр'ю, прямуючи до цегляної церкви, одягнений у нове сiре пальто. Нiч не вимагала пальта, але Сем носив його через надмiрну гордiсть за його володiння. Пальто мало вигляд. Його зшив кравець Гюнтер за ескiзом, накиданим Джоном Телфером на зворотi обгорткового паперу, i заплатив за нього iз заощаджень газетяра. Маленький нiмецький кравець пiсля розмови з Вальмором i Тельфером пошив його за напрочуд низькою цiною. Сем ходив iз важливим виглядом.
  Того вечора вiн не спав у церквi; справдi, вiн виявив, що тиха церква сповнена сумiшi дивних звукiв. Акуратно склавши нове пальто i поклавши його поруч iз собою на сидiння, вiн з цiкавiстю дивився на людей, вiдчуваючи в собi щось вiд нервового збудження, яким було просякнуте повiтря. Євангелiст, невисокий, спортивного вигляду чоловiк у сiрому дiловому костюмi, здався хлопцевi недоречним у церквi. У нього був впевнений дiловий вигляд мандрiвника, що приїжджає до Нью-Лiланд-Хауса, i Сему здалося, що вiн схожий на людину, яка має товари на продаж. Вiн не спокiйно стояв позаду кафедри, роздаючи текст, як це робив коричневобородий служитель, i не сидiв iз заплющеними очима i складеними руками, чекаючи, поки хор закiнчить спiвати. Поки спiвав хор, вiн бiгав туди-сюди по платформi, розмахуючи руками i схвильовано кричачи людям на церковних лавах: "Спiвайте! Спiвати! Спiвати! На славу Божу спiвайте!
  Коли пiсня була закiнчена, вiн почав спочатку тихо говорити про життя в мiстi. У мiру того, як вiн говорив, вiн дедалi бiльше порушувався. "Мiсто - клоака пороку!" вiн гукнув. "Вiд нього пахне злом! Диявол вважає це передмiстем пекла!
  Його голос пiдвищився, i пiт потiк його обличчям. Його охопило якесь божевiлля. Вiн зняв пальто i, кинувши його на стiлець, побiг угору й униз платформою й у проходи серед людей, кричачи, погрожуючи, благаючи. Люди почали неспокiйно рухатися на своїх мiсцях. Джейн Макферсон кам'яно дивилася у спину жiнки перед нею. Сем був страшенно наляканий.
  Газетник iз Кекстона був позбавлений релiгiйної спраги. Як i всi хлопчики, вiн багато i часто думав про смерть. Вночi вiн iнодi прокидався холодний вiд страху, думаючи, що смерть, мабуть, настане зовсiм скоро, коли на нього не чекатиме дверi його кiмнати. Коли взимку вiн застуджувався i кашляв, вiн тремтiв вiд думки про туберкульоз. Одного разу, коли його схопила гарячка, вiн заснув, i йому наснилося, що вiн помер i йде по стовбуру дерева, що впало над яром, наповненим втраченими душами, що верещали вiд жаху. Прокинувшись, вiн помолився. Якби хтось увiйшов до його кiмнати i почув його молитву, йому було б соромно.
  Зимовими вечорами, прогулюючись темними вулицями з паперами пiд пахвою, вiн думав про свою душу. Поки вiн думав, його охопила нiжнiсть; грудка пiдступила до горла, i вiн пошкодував себе; вiн вiдчував, що в його життi чогось не вистачає, чого вiн дуже хоче.
  Пiд впливом Джона Телфера хлопчик, який кинув школу, щоб присвятити себе зароблянню грошей, прочитав Уолта Вiтмена i деякий час захоплювався власним тiлом з прямими бiлими ногами i головою, що так весело балансує на тiлi. Iнодi вiн прокидався лiтнiми ночами i був такий сповнений дивної туги, що виповзав з лiжка i, вiдчинивши вiкно, сiдав на пiдлогу, висунувши голi ноги з-пiд бiлої нiчної сорочки, i, сидячи, жадiбно сумував. до якогось чудового iмпульсу, якогось покликання, якогось почуття величi та лiдерства, якого не було в його життi. Вiн дивився на зiрки i слухав нiчнi звуки, настiльки сповнений тугою, що на очах у нього навернулися сльози.
  Одного разу, пiсля випадку з горном, Джейн Макферсон захворiла - i перший дотик пальця смертi торкнувся її - сидiла з сином у теплiй темрявi на маленькому лужку перед будинком. То був ясний, теплий, зоряний вечiр без мiсяця, i коли вони сидiли близько один до одного, мати вiдчула наближення смертi.
  За вечерею Вiндi Макферсон багато говорив, розмовляючи та кричачи про будинок. Вiн сказав, що маляру, який має справжнє почуття кольору, нiчого намагатися працювати в такiй дiрi, як Кекстон. У нього були проблеми з домогосподаркою через фарбу, яку вiн змiшав для фарбування пiдлоги на ганку, i за своїм столом вiн марив цiєю жiнкою i тим, що, за його словами, вона не має навiть примiтивного почуття кольору. "Менi все це набридло", - кричав вiн, виходячи з дому i невпевненими кроками пiдводячись вулицею. Його дружину цей спалах не зачепив, але в присутностi тихого хлопчика, чий стiлець стосувався її власного, вона затремтiла вiд дивного нового страху i почала говорити про життя пiсля смертi, докладаючи зусиль за зусиллями, щоб досягти того, чого вона хотiла. скажiмо, i їй вдавалося знайти вираз своїх думок лише в маленьких реченнях, що перериваються довгими болiсними паузами. Вона сказала хлопчиковi, що нiтрохи не сумнiвається в тому, що якесь майбутнє життя iснує i що вона вiрить, що має побачитися з ним i жити з ним знову пiсля того, як вони покiнчать iз цим свiтом.
  Одного разу служитель, який був роздратований тим, що вiн спав у своїй церквi, зупинив Сема на вулицi, щоб поговорити з ним про його душу. Вiн сказав, що хлопчику слiд подумати про те, щоб стати одним iз братiв у Христi, приєднавшись до церкви. Сем мовчки слухав розмову людини, яку вiн iнстинктивно не любив, але вiдчував у його мовчаннi щось нещире. Всiм своїм серцем йому хотiлося повторити фразу, яку вiн почув з вуст сивого, багатого Вальмора: "Як вони можуть вiрити i не вести життя, повне простої i палкої вiдданостi своїй вiрi?" Вiн вважав себе вищим за тонкогубу людину, яка розмовляла з нею, i якби вона могла висловити те, що було у неї на серцi, вона могла б сказати: "Послухай, чуваку! Я зроблений з iншого матерiалу, нiж усi люди в церквi. Я - нова глина, з якої буде злiплено нову людину. Навiть моя мати не така, як я. Я не приймаю ваших уявлень про життя тiльки тому, що ви кажете, що вони хорошi, так само як я не приймаю Вiндi Макферсона тiльки тому, що вiн мiй батько".
  Якось узимку Сем проводив вечiр за ввечерi, читаючи Бiблiю у своїй кiмнатi. Це було пiсля замiжжя Кейт: у неї закрутився роман з молодим фермером, який мiсяцями тримав її iм'я мовами, що перешептуються, але тепер був домогосподаркою на фермi на околицi села за кiлька миль вiд Какстона, i мати знову займалася своєю нескiнченною роботою серед брудного одягу на кухнi, а Вiндi. Сем таємно прочитав книгу. На невеликiй пiдставцi бiля лiжка в нього стояла лампа, а поруч роман, позичений йому Джоном Телфером. Коли його мати пiднялася сходами, вiн сунув Бiблiю пiд покривало лiжка i поринув у роман. Вiн вважав, що турбота про свою душу не зовсiм вiдповiдає його цiлям як дiлової людини та здобувача грошей. Вiн хотiв приховати свою стурбованiсть, але всiм серцем хотiв засвоїти послання дивної книги, про яку люди годину за годиною сперечалися зимовими вечорами в магазинi.
  Вiн цього не зрозумiв; i через якийсь час вiн перестав читати книгу. Наданий самому собi, вiн, можливо, вiдчув би його сенс, але з усiх бокiв вiд нього були голоси чоловiкiв - чоловiкiв з "Уайлдмана", якi не сповiдували жодної вiри, але були сповненi догматизму, коли розмовляли за плитою в бакалiйнiй крамницi; коричневобородий i тонкогубий служитель у цеглянiй церквi; кричущi, благаючi євангелiсти, якi приїжджали взимку до мiста; добрий старий бакалiйник, що туманно говорить про духовний свiт, - усi цi голоси звучали в головi хлопчика, благаючи, наполягаючи, вимагаючи, а не просте послання Христа про те, що люди люблять один одного до кiнця, що вони працюють разом для спiльного блага. добре, бути прийнятими, але щоб їхнє власне складне тлумачення слова Його було доведено до тiєї мети, щоб душi були врятованi.
  Зрештою хлопчик iз Кекстона дiйшов до того, що почав боятися слова "душа". Йому здавалося, що згадка цього слова в розмовi була чимось ганебною, а думати про слово або про примарне щось, чим слово позначало, було боягузтвом. У його свiдомостi душа стала чимось, що треба було сховати, сховати i не думати про неї. Можна було б дозволити говорити про це в момент смертi, але для здорового чоловiка або хлопчика мати в думцi думку про свою душу або слово про неї на устах - краще було б стати явно богохульствуючим i пiти в чорт з розв'язнiстю. Iз захопленням вiн уявляв себе вмираючим i на останньому зiтханнi кидає в повiтря своєї камери смертi цiлу лайку.
  Тим часом Сема продовжували вiдчувати незрозумiлi бажання та надiї. Вiн продовжував дивувати себе змiною свого життя. Вiн виявив, що вiддається найдрiбнiшим пiдлостi i супроводжує їх спалахами свого роду пiднесеного розуму. Дивлячись на дiвчину, що проходила вулицею, у нього виникли неймовiрно злi думки; а наступного дня, проходячи повз ту саму дiвчину, фраза, вловлена з белькотання Джона Телфера, зiрвалася з його губ, i вiн пiшов своєю дорогою, бурмочучи: "Червень вже двiчi червень з того часу, як вона вдихнула його разом зi мною".
  I тодi у складному характерi цього хлопчика з'явився сексуальний мотив. Вiн уже мрiяв, щоб жiнки були в нього на руках. Вiн несмiливо поглядав на щиколотки жiнок, що переходили вулицю, i жадiбно слухав, як натовп бiля печi в "Уайлдменi" починав розповiдати непристойнi iсторiї. Вiн опустився до неймовiрних глибин тривiальностi й гидоти, боязко заглядаючи в словники в пошуках слiв, якi апелювали до тваринної пожадливостi в його дивовижному перекрученому розумi, i, коли вiн натрапив на них, повнiстю втратив красу старої бiблiйної iсторiї про Рут, що натякає на близькiсть мiж чоловiком. I все ж таки Сем Макферсон не був зловмисним хлопчиком. Насправдi вiн мав якiсть iнтелектуальної чесностi, яка дуже подобалася чистому i простодушному старому ковалю Валмору; вiн пробудив щось на кшталт любовi в серцях вчительок у школах Кекстона, принаймнi одна з яких продовжувала цiкавитися ним, брала його з собою на прогулянки путiвцями i постiйно говорила з ним про розвиток його думки; i вiн був другом i добрим товаришем Телфера, дендi, читача вiршiв, пристрасного любителя життя. Хлопчик щосили намагався знайти себе. Якось уночi, коли сексуальний заклик не дав йому заснути, вiн устав, одягнувся, пiшов i став пiд дощем бiля струмка на пасовищi Мiллера. Вiтер пронiс дощ по водi, i в його головi промайнула фраза: "Маленькi нiжки дощу бiжать по водi". У хлопчику з Айови було щось майже лiричне.
  I цей хлопчик, який не мiг упоратися зi своїм iмпульсом до Бога, чиї сексуальнi iмпульси робили його часом пiдлим, часом повним краси, i який вирiшив, що прагнення торгiвлi та отримання грошей було в ньому найцiннiшим iмпульсом. плекаючи, тепер сидiв поряд з матiр'ю в церквi i дивився широко розплющеними очима на людину, яка зняла пальто, що рясно спiтнiла i яка назвала мiсто, в якому вiн жив, клоакою пороку, а його мешканцiв - оберегами диявола.
  Євангелiст, говорячи про мiсто, почав говорити замiсть раю та пекла, i його серйознiсть привернула увагу хлопчика, який слухає, який почав бачити картинки.
  Йому в голову прийшла картина вогненної ями, що горить, в якiй величезне полум'я охоплювало голови людей, що корчилися в ямi. "Там би був Арт Шерман", - подумав Сем, матерiалiзувавши побачену картину; "нiщо не може врятувати його; у нього є салун.
  Наповнений жалiстю до людини, яку вiн побачив на фотографiї ями, що горить, його думки зосередилися на особистостi Арта Шермана. Йому подобався Арт Шерман. Вiн неодноразово вiдчував у цiй людинi дотик людської доброти. Ревучий i буйний господар салону допомагав хлопчику продавати та збирати грошi для газет. "Заплатiть дитинi чи йдiть звiдси", - кричав краснолиць п'яним чоловiкам, що спираються на стiйку.
  I тодi, дивлячись у палаючу яму, Сем подумав про Майка Маккартi, до якого в нього в той момент була якась пристрасть, схожа на слiпу вiдданiсть молодої дiвчини своєму коханому. Зi тремтiнням вiн зрозумiв, що Майк теж пiде в яму, бо вiн чув, як Майк смiявся над церквами i заявляв, що Бога немає.
  Євангелiст вибiг на платформу i звернувся до людей, вимагаючи, щоб вони стали на ноги. "Встаньте за Iсуса", - кричав вiн; "Встаньте i будьте зарахованi до воїнства Господа Бога".
  У церквi люди почали пiднiматися на ноги. Джейн Макферсон стояла поряд з рештою. Сем не стояв. Вiн прокрався за сукню матерi, сподiваючись пройти крiзь бурю непомiченим. Заклик до вiруючих стати був тим, чого треба було пiдкорятися чи чинити опiр, залежно вiд бажання людей; це було щось зовсiм назовнi його самого. Йому не спало на думку зарахувати себе нi до загиблих, нi до врятованих.
  Знову заспiвав хор, i серед народу почався дiловий рух. Чоловiки та жiнки ходили вгору й униз проходами, потискуючи руки людям на лавах, голосно розмовляючи i молячись. "Ласкаво просимо серед нас", - сказали вони деяким, хто стояв у них на ногах. "Нам серце радiсно бачити вас серед нас. Ми радi бачити Вас у лавах врятованих. Добре сповiдувати Iсуса".
  Раптом голос з лави позаду його вселив жах у серце Сема. Джим Вiльямс, який працював у перукарнi Сойєра, стояв навколiшки i голосним голосом молився за душу Сема Макферсона. "Господи, допоможи цьому хлопцевi, який заблукав, який ходить вгору i вниз у компанiї грiшникiв i митарiв", - кричав вiн.
  В одну мить жах смертi i вогненної ями, що опанувала його, пройшов, i натомiсть Сема наповнила слiпа, нiма лють. Вiн згадав, що цей самий Джим Вiльямс легковажно поставився до честi його сестри в момент її зникнення, i йому хотiлося стати на ноги i вилити свiй гнiв на голову людини, яка, як вiн вiдчував, зрадила його. . "Вони б мене не побачили", - думав вiн; "Це чудовий трюк, який зiграв зi мною Джим Вiльямс. За це я буду з ним квитан".
  Вiн пiдвiвся на ноги i став поряд з матiр'ю. Вiн без вагань видавав себе за одного з ягнят, що перебувають у безпецi у стадi. Його думки були зосередженi на тому, щоб заспокоїти молитви Джима Вiльямса та уникнути уваги людей.
  Служитель почав закликати людей, якi стоять, свiдчити про своє спасiння. З рiзних частин церкви виступав народ, хто голосно i смiливо i з ноткою впевненостi в голосi, хто трепетно i вагаючись. Одна жiнка голосно плакала, вигукуючи мiж нападами ридання, що охопили її: "Тягар моїх грiхiв тяжкий на моїй душi". Дiвчата i молодi люди, коли священик закликав їх, вiдповiдали присоромленими, нерiшучими голосами, просячи заспiвати вiрш якогось гiмну або цитуючи рядок зi Святого Письма.
  У заднiй частинi церкви євангелiст з одним iз дияконiв i двома чи трьома жiнками зiбралися навколо маленької чорнявої жiнки, дружини булочника, якiй Сем доставляв папери. Вони переконували її пiдвестися i ввiйти в череду, i Сем повернувся i з цiкавiстю спостерiгав за нею, його спiвчуття перейшло до неї. Вiн усiм серцем сподiвався, що вона продовжить уперто хитати головою.
  Раптом невгамовний Джим Вiльямс знову вирвався на волю. Тремтiння пробiгло по тiлу Сема, i кров прилила до його щок. "Ось ще один врятований грiшник", - крикнув Джим, вказуючи на хлопця, що стоїть. "Вважайте цього хлопчика, Сема Макферсона, у загонi серед ягнят".
  На платформi коричневобородий мiнiстр стояв на стiльцi i дивився поверх голiв людей. На його губах заграла запобiглива посмiшка. "Давайте послухаємо молодого чоловiка, Сема Макферсона", - сказав вiн, пiднiмаючи руку, вимагаючи тишi, а потiм пiдбадьорливо: "Семе, що ти можеш сказати Господевi?"
  Стати центром уваги людей у церквi Сем був охоплений жахом. Лють проти Джима Вiльямса забулася в спазмi страху, що охопив його. Вiн озирнувся через плече на дверi в заднiй частинi церкви i з тугою подумав про тиху вулицю ззовнi. Вiн вагався, заїкався, ставав все червонiшим i невпевненiшим i, нарештi, вирвався: "Господь, - сказав вiн, а потiм безнадiйно озирнувся, - Господь наказує менi лежати на зелених пажитях".
  На сидiннях позаду нього почулося хихикання. Молода жiнка, що сидiла серед спiвакiв у хорi, пiднесла хустку до обличчя i, закинувши голову, похитувала назад i вперед. Чоловiк бiля дверей голосно зареготав i вийшов. По всiй церквi люди почали смiятися.
  Сем перевiв погляд на матiр. Вона дивилася прямо перед собою, i її обличчя було червоне. "Я йду з цього мiсця i нiколи бiльше не повернуся", - прошепотiв вiн i, ступивши в прохiд, смiливо попрямував до дверей. Вiн вирiшив, що якщо євангелiст спробує зупинити його, вiн боротиметься. За своєю спиною вiн вiдчував ряди людей, що дивляться на нього та посмiхаються. Смiх продовжувався.
  По вулицi вiн поспiшав, охоплений обуренням. "Я бiльше нiколи не пiду нi до якої церкви", - поклявся вiн, погрожуючи кулаком у повiтрi. Громадськi зiзнання, почутi ним у церквi, здавались йому дешевими i недостойними. Вiн запитував, чому його мати залишилася там. Помахом руки вiн вiдпустив усiх присутнiх у церквi. "Це мiсце, де можна публiчно виставити дупи людей", - подумав вiн.
  Сем Макферсон блукав Мейн-стрiт, боячись зустрiти Валмора та Джона Телфера. Виявивши, що стiльцi позаду плити в бакалiйнiй лавцi Уайлдмана порожнi, вiн поспiшив повз бакалiйника i сховався в кутку. Сльози гнiву стояли в його очах. Його виставили дурнем. Вiн уявив собi сцену, яка вiдбудеться, коли наступного ранку вiн вийде на вулицю з газетами. Фрiдом Смiт сидiв би там у старiй потертiй колясцi i ревiв так, що вся вулиця слухала i смiялася. - Сем, збираєшся провести сьогоднi нiч на якомусь зеленому пасовищi? вiн кричав. - Не боїшся, що застудишся? Бiля аптеки Гейгера стояли Валмор i Телфер, якi бажали приєднатися до веселощiв за його рахунок. Телфер стукав тростиною по стiнi будiвлi i реготав. Валмор трубив з рук i кричав услiд хлопцевi, що тiкав. Ти спиш один на цих зелених пасовищах? Фрiдом Смiт знову заревiв.
  Сем пiдвiвся i вийшов iз продуктового магазину. Вiн поспiшав, заслiплений гнiвом, i вiдчував, що йому хотiлося б боротися з кимось у стiйцi. А потiм, поспiшаючи i уникаючи людей, вiн злився з натовпом на вулицi i став свiдком дивної подiї, що сталася тiєї ночi в Кекстонi.
  
  
  
  На Мейн-стрiт групами стояли i розмовляли затихлi люди. Повiтря було важке вiд хвилювання. Самотнi фiгури переходили вiд групи до групи, хрипко перешiптуючись. Майк Маккартi, людина, яка зреклася Бога i завоювала собi прихильнiсть газетяра, напала на людину з складаним ножем i залишила його кров'ю, що стiкає, i пораненою на дорозi. У життi мiста сталося щось велике та сенсацiйне.
  Майк Маккартi та Сем були друзями. Протягом багатьох рокiв ця людина тинялася вулицями мiста, тиняючись, хваляючись i розмовляючи. Вiн годинами сидiв у крiслi пiд деревом перед будинком Нью-Лiланд, читаючи книги, роблячи фокуси з картами, беручи участь у довгих дискусiях з Джоном Телфером або будь-хто, хто мiг йому протистояти.
  Майк Маккартi потрапив у бiду через бiйку через жiнку. Молодий фермер, який жив на околицi Кекстона, повернувся додому з поля i виявив свою дружину в обiймах смiливого iрландця, i двоє чоловiкiв разом вийшли з дому, щоб боротися на дорозi. Жiнка, плачучи в хатi, пiшла просити вибачення у чоловiка. Бiгаючи в темрявi, що згущується, по дорозi, вона знайшла його порiзаним i стiкаючим кров'ю, що лежить у канавi пiд живою огорожею. Дорогою вона побiгла i з'явилася бiля дверей сусiда, кричачи i кликаючи на допомогу.
  Iсторiя про бiйку на дорозi дiйшла до Кекстона якраз у той момент, коли Сем вийшов з-за рогу, за плитою в "Уайлдменi", i з'явився на вулицi. Чоловiки бiгали вулицею вiд магазину до магазину та вiд групи до групи, говорячи, що молодий фермер помер i що сталося вбивство. На розi вулицi Вiндi Макферсон звернувся до натовпу з промовою, заявивши, що жителi Какстона мають стати на захист своїх будинкiв та прив'язати вбивцю до лiхтарного стовпа. Хоп Хiггiнс, керуючи конем iз лiвреї Калверта, з'явився на Мейн-стрiт. "Вiн буде на фермi Маккартi", - крикнув вiн. Коли кiлька людей, вийшовши з аптеки Гейгера, зупинили коня маршала, сказавши: Там у вас будуть проблеми; вам краще звернутися за допомогою, - засмiявся маленький краснолиця маршал з покалiченою ногою. "Яка проблема?" - спитав вiн. - Щоб отримати Майка Маккартi? Я попрошу його прийти i вiн прийде. Решта цiєї партiї не матиме жодного значення. Майк може обвести довкола пальця всю родину Маккартi".
  Чоловiкiв Маккартi було шестеро, усi, крiм Майка, мовчазнi, похмурi люди, якi розмовляли лише тодi, коли були п'янi. Майк забезпечив соцiальний зв'язок мiста iз сiм'єю. Це була дивна сiм'я, яка жила в цiй жирнiй, кукурудзянiй країнi, сiм'я, в якiй було щось дике i примiтивне, що належала до захiдних шахтарських таборiв або до диких мешканцiв глибоких провулкiв мiст, i той факт, що те, що вiн жив на кукурудзянiй фермi в Айовi, було, природi".
  Ферма Маккартi, розташована приблизно за чотири милi на схiд вiд Кекстона, колись мiстила тисячу акрiв гарної землi для вирощування кукурудзи. Лем Маккартi, батько сiмейства, успадкував його вiд брата, золотошукача, сорокадев'ятої людини, спортивного власника швидких коней, який планував розводити скакових коней на землi Айови. Лем прийшов iз закуткiв схiдного мiста, привiвши зi своїм виводком високих, мовчазних диких хлопчикiв, щоб вони жили на землi i, як сорок дев'ять, займалися спортом. Думаючи, що багатство, яке прийшло до нього, набагато перевищує витрати, вiн поринув у стрибки та азартнi iгри. Коли через два роки п'ятсот акрiв ферми довелося продати, щоб сплатити борги за азартними iграми, а широкi акри виявилися покритi бур'янами, Лем стривожився i взявся за важку роботу, хлопцi працювали весь день у полi i через великi промiжки часу приїжджали в мiсто ночами, щоб потрапити в бiду. Не маючи нi матерi, нi сестри i знаючи, що жодну жiнку з Кекстона не можна найняти для роботи в цьому мiсцi, вони самi виконували роботу по дому; а в дощовi днi сидiв бiля старого фермерського будинку, грав у карти та бився. В iншi днi вони стояли довкола бару в салунi Арта Шермана в Пайєт-Холлоу i пили, поки не втрачали своє дике мовчання i не ставали гучними i сварливими, виходячи звiдти на вулицi в пошуках неприємностей. Якось, зайшовши в ресторан Хейнера, вони взяли з полиць позаду стiйки стос тарiлок i, стоячи в дверях, шпурнули їх у перехожих, причому гуркiт посуду, що б'ється, супроводжував їх гучний смiх. Загнавши людей у укриття, вони сiли на коней i з дикими криками бiгали вгору й униз по Мейн-стрiт мiж рядами зв'язаних коней, поки не з'явився Хоп Хiггiнс, мiський маршал, коли вони поїхали до села, розбудивши фермерiв, що йдуть дорогою. темна дорога, коли вони з криками та спiвом бiгли до хати.
  Коли хлопчики Маккартi потрапили в бiду в Кекстонi, старий Лем Маккартi поїхав у мiсто i витяг їх iз нього, заплативши за заподiяну шкоду i заявивши, що хлопцi не завдали шкоди. Коли йому сказали не пускати їх у мiсто, вiн похитав головою i сказав, що постарається.
  Майк Маккартi не їхав, лаючись i спiваючи, з п'ятьма братами темною дорогою. Вiн не працював цiлими днями на спекотних кукурудзяних полях. Вiн був сiмейним джентльменом i, одягнений у гарний одяг, натомiсть гуляв вулицею або тинявся в тiнi перед будинком Нью-Лiланд. Майк здобув освiту. Кiлька рокiв вiн навчався у коледжi в Iндiанi, з якого його виключили за роман iз жiнкою. Пiсля повернення з коледжу вiн залишився в Кекстонi, жив у готелi i вдавав, що вивчає право в кабiнетi старого суддi Рейнольдса. Вiн придiляв мало уваги вивченню права, але з нескiнченним терпiнням так натренував свої руки, що став напрочуд вправно поводитися з монетами i картами, пiдхоплюючи їх з повiтря i змушуючи з'являтися в туфлях, капелюхах i навiть у одязi. роти перехожих. Вдень вiн гуляв вулицями, дивлячись на продавщиць у магазинах, або стояв на платформi вокзалу, махаючи рукою жiнкам-пасажирам поїздiв. Вiн сказав Джону Телферу, що жiноче лестощi - це втрачене мистецтво, яке вiн має намiр вiдновити. Майк Маккартi носив у кишенях книги, якi читав, сидячи у крiслi перед готелем або на камiннi перед вiтринами магазинiв. Коли по суботах вулицi були заповненi людьми, вiн стояв на кутках, демонструючи своє магiчне мистецтво з картами та монетами та розглядаючи сiльських дiвчат у натовпi. Якось жiнка, дружина мiського торговця канцелярськими товарами, накричала на нього, назвавши його лiнивим мужланом, пiсля чого вiн пiдкинув монету в повiтря, а коли вона не впала, кинувся до неї з криком: "Вона в панчосi". Коли дружина продавця канцелярських товарiв вбiгла у свiй магазин i грюкнула дверима, натовп засмiявся i закричав вiд захоплення.
  Телферу подобався високий сiроокий Маккартi, що тинявся, i вiн iнодi сидiв з ним, обговорюючи роман або вiрш; Сем, що стояв на задньому планi, жадiбно слухав. Вальмору було наплювати на цю людину, вiн похитав головою i заявив, що такий хлопець не може закiнчитися нiчим добрим.
  Решта мiста погодилася з Валмором, i Маккартi, знаючи про це, засмагав на сонцi, викликаючи невдоволення мiста. Заради суспiльного резонансу, що обрушився з його голову, вiн проголосив себе соцiалiстом, анархiстом, атеїстом, язичником. Серед усiх хлопчикiв Маккартi вiн дуже пiклувався про жiнок i публiчно i вiдкрито заявляв про свою пристрасть до них. Перш нiж чоловiки збиралися бiля плити в бакалiйному магазинi Вайлдмана, вiн доводив їх до божевiлля, заявляючи про вiльне кохання i присягаючись, що вiзьме найкраще з будь-якої жiнки, яка дасть йому такий шанс.
  До цiєї людини ощадливий i працьовитий газетчик мав повагу, що межує з пристрастю. Слухаючи Маккартi, вiн вiдчував постiйнi приємнi вiдчуття. "Немає нiчого, на що вiн не наважився б", - подумав хлопчик. "Вiн найвiльнiша, найсмiливiша, найхоробрiша людина в мiстi". Коли молодий iрландець, побачивши захоплення в його очах, кинув йому срiбний долар зi словами: "Це за твої прекраснi карi очi, мiй хлопчику; Якби вони були в мене, за мною пiшла б половина жiнок у мiстi, - Сем тримав долар у кишенi i вважав його своєрiдним скарбом, на зразок троянди, подарованої коханiй коханiй.
  
  
  
  Було вже бiльше одинадцятої години, коли Хоп Хiґґiнс повернувся до мiста разом iз Маккартi, тихо проїжджаючи вулицею та через провулок позаду ратушi. Натовп на вулицi розпався. Сем переходив вiд однiєї бурмотної групи до iншої, його серце тремтiло вiд страху. Тепер вiн стояв за натовпом чоловiкiв, що зiбралися бiля дверей в'язницi. Масляна лампа, що горiла на стовпi над дверима, кидала танцююче мерехтливе свiтло на обличчя людей перед ним. Гроза, що загрожувала, не вибухнула, але неприродно теплий вiтер продовжував дмухати, а небо над головою було чорнильно-чорним.
  Через провулок до дверей в'язницi їхав мiський маршал, поруч iз ним у колясцi сидiв молодий Маккартi. Чоловiк кинувся вперед, щоб утримати коня. Обличчя Маккартi було крейдово-бiлим. Вiн смiявся i кричав, пiднявши руку до неба.
  "Я Михайло, син Божий. Я порiзав людину ножем так, що його червона кров текла по землi. Я син Божий, i ця брудна в'язниця стане моїм притулком. Там я поговорю вголос з моїм Батьком, - хрипко проревiв вiн, погрожуючи кулаком натовпу. "Сини цiєї клоаки респектабельностi, залишайтеся та слухайте! Надiшлiть за своїми жiнками i дозвольте їм стояти в присутностi чоловiка!"
  Взявши бiлу людину з дикими очима за руку, маршал Хiґґiнс повiв його до в'язницi, брязкiт замкiв, низьке ремствування голосу Хiґґiнса й дикий смiх Маккартi долинули до групи мовчазних чоловiкiв, що стояли в брудi. провулка.
  Сем Макферсон пробiг повз групу чоловiкiв до краю в'язницi i, виявивши Джона Телфера i Валмора, що мовчки притулилися до стiни вагонної майстернi Тома Фолджера, прослизнув мiж ними. Телфер простяг руку i поклав її на плече. Хоп Хiґґiнс, вийшовши з в'язницi, звернувся до натовпу. "Не вiдповiдайте, якщо вiн заговорить", - сказав вiн; "Вiн божевiльний, як псих".
  Сем присунувся ближче до Телфер. Голос ув'язненого, гучний i сповнений разючої смiливостi, долинув iз в'язницi. Вiн почав молитися.
  "Почуй мене, Отче Всемогутнiй, який дозволив цьому мiсту Кекстон iснувати i дозволив менi, Твоєму сину, вирости до зрiлого вiку. Я Михайло, твiй син. Вони посадили мене в цю в'язницю, де щури бiгають по пiдлозi i стоять у багнюцi зовнi, поки я розмовляю з Тобою. Ти тут, старий Трупеннi?
  Дихання холодного повiтря промайнуло провулком, а потiм пiшов дощ. Група пiд мерехтливою лампою бiля входу до в'язницi вiдступила до стiн будiвлi. Сем невиразно бачив їх, що притулилися до стiни. Чоловiк у в'язницi голосно засмiявся.
  "У мене була життєва фiлософiя, про Батько", - кричав вiн. "Я бачив тут чоловiкiв та жiнок, якi рiк за роком жили без дiтей. Я бачив, як вони копили грошi i вiдмовляли Тобi в новому життi, над яким можна було б творити волю Твою. До цих жiнок я таємно ходив i говорив про тiлесне кохання. З ними я був нiжний i добрий; їм я потiшив".
  Гучний смiх зiрвався з губ ув'язненого. "Ви тут, про мешканцi клоаки респектабельностi?" вiн гукнув. "Ви стоїте у брудi iз замерзлими ногами i слухаєте? Я був iз вашими дружинами. Я був з одинадцятьма дружинами Кекстона без дiтей, i це було безплiдно. Дванадцяту жiнку я щойно залишив, залишивши свого чоловiка на дорозi жертвою, що кровоточить, тобi. Я назву iмена одинадцяти. Я помщуся також чоловiкам цих жiнок, деякi з яких чекають разом з iншими в брудi зовнi".
  Вiн почав називати iмена дружин Кекстона. Тремтiння пробiгло по тiлу хлопчика, посиленого новим холодом у повiтрi i хвилюванням ночi. Серед чоловiкiв, що стояли вздовж стiни в'язницi, пiднялося ремствування. Вони знову згрупувалися пiд мерехтливим свiтлом бiля тюремних дверей, не зважаючи на дощ. Валмор, вийшовши з темряви поряд iз Семом, став перед Телфером. "Хлопчиковi час iти додому", - сказав вiн; "Йому не належить це чути".
  Телфер засмiявся i притягнув Сема ближче до себе. "Вiн наслухався брехнi в цьому мiстi", - сказав вiн. "Щоправда не завдасть йому шкоди. Я не пiду, ти не пiдеш i хлопчик не пiде. У цього Маккартi є мозок. Хоча зараз вiн наполовину божевiльний, вiн намагається щось вигадати. Ми з хлопчиком залишимось, щоб послухати.
  Голос iз в'язницi продовжував називати iмена дружин Кекстона. Голоси у групi перед дверима в'язницi почали кричати: Це потрiбно припинити. Давайте знесемо в'язницю".
  Маккартi голосно засмiявся. "Вони звиваються, о Отче, вони звиваються; Я тримаю їх у ямi i мучу їх", - кричав вiн.
  Сема охопило погане почуття задоволення. У нього було вiдчуття, що iмена, що вигукуються з в'язницi, повторюватимуться по всьому мiсту знову i знову. Одна з жiнок, чиї iмена були названi, стояла разом iз євангелiстом у заднiй частинi церкви, намагаючись переконати дружину булочника встати та зарахуватися до стада з ягнятами.
  Дощ, що падав на плечi людей бiля дверей в'язницi, змiнився градом, повiтря похололо, i градини застукали по дахах будiвель. Деякi чоловiки приєдналися до Телфера та Валмора, розмовляючи тихим, збудженим голосом. "I Мерi Маккейн теж лицемiрка", - почув Сем слова одного з них.
  Голос у в'язницi змiнився. Все ще молячись, Майк Маккартi, здавалося, теж розмовляв iз групою у темрявi зовнi.
  "Менi набридло моє життя. Я шукав лiдерства та не знайшов його. О, Батьку! Зiйшли людям нового Христа, того, хто заволодiє нами, сучасного Христа з трубкою в ротi, який лаятиметься i збиватиме нас з пантелику, щоб ми, паразити, що прикидаються, що створенi за Твоїм образом, зрозумiли. Нехай вiн заходить до церкви i до судових будинкiв, до мiст i до таких селищ, кричачи: "Соромтесь!" Соромтеся свого боягузливого пiклування про своїх душ, що хничать! Нехай вiн скаже нам, що наше життя, таке нещасливе, нiколи не повториться пiсля того, як нашi тiла гнитимуть у могилi".
  Ридання зiрвалося з його губ, i грудка пiдступила до горла Сема.
  "О, Батьку! Допоможiть нам, чоловiкам Кекстона, зрозумiти, що в нас є тiльки це, наше життя, це життя, таке тепле, сповнене надiй i смiється на сонцi, це життя з її незграбними хлопчиками, повними дивних можливостей, i її дiвчатками з їхнiми довгими ногами та ластовинням на руках. носи, якi покликанi нести в собi життя, нове життя, штовхаються i ворушаться i будять їх ночами".
  Голос молитви перервався. Дикi ридання замiнили промову. "Батьку!" - крикнув зламаний голос. - Я позбавив життя людини, яка рухалася, говорила i свистiла на сонцi зимового ранку; Я вбив".
  
  
  
  Голос у в'язницi став нечутним. Тиша, яка порушувала тихi ридання з в'язницi, запанувала в маленькому темному провулку, i слухачi почали безшумно розходитися. Ком у горлi Сема став ще сильнiшим. Сльози стояли на його очах. Вiн вийшов з Телфером i Валмором з провулка надвiр, двоє чоловiкiв йшли мовчки. Дощ припинився i повiяв холодний вiтер.
  Хлопчик вiдчув, що його стиснули. Його розум, його серце i навiть його втомлене тiло здавались дивним чином очищеними. Вiн вiдчув нову прихильнiсть до Телфера та Валмора. Коли Телфер почав говорити, вiн жадiбно слухав, думаючи, що нарештi зрозумiв його i зрозумiв, чому такi люди, як Валмор, Уайлдман, Фрiдом Смiт i Телфер любили один одного i продовжували дружити рiк за роком, незважаючи на труднощi та непорозумiння. Вiн думав, що вловив iдею братерства, про яку так часто i красномовно говорив Джон Телфер. "Майк Маккартi - лише брат, який пiшов темною дорогою", - подумав вiн i вiдчув приплив гордостi вiд цiєї думки i вiд вдалого її вираження у своєму розумi.
  Джон Телфер, забувши про хлопчика, спокiйно розмовляв з Валмором, а двоє чоловiкiв, спотикаючись, iшли в темрявi, зануренi у свої думки.
  "Це дивна думка", - сказав Телфер, i його голос здавався далеким i неприродним, як голос iз в'язницi; "Дивна думка, що якби не примха мозку, цей Майк Маккартi сам мiг би бути чимось на кшталт Христа з трубкою в ротi".
  Валмор спiткнувся i наполовину впав у темряву на перехрестi вулиць. Телфер говорив далi.
  "Колись свiт намацає шлях до деякого розумiння своїх видатних людей. Тепер вони страшенно страждають. Незалежно вiд успiху чи невдачi, якi спiткали цього винахiдливого, дивно збоченого iрландця, їхня доля сумна. Тiльки звичайна, проста, бездумна людина мирно ковзає цим неспокiйним свiтом".
  У будинку сидiла Джейн Макферсон i чекала на свого хлопчика. Вона думала про сцену в церквi, i в її очах горiло яскраве свiтло. Сем пройшов повз спальню своїх батькiв, де мирно похропував Вiндi Макферсон, i пiднявся сходами до своєї кiмнати. Вiн роздягнувся i, погасивши свiтло, опустився навколiшки на пiдлогу. З дикої марення людини у в'язницi вiн дещо вловив. Серед блюзнiрства Майка Маккартi вiн вiдчув глибоку i незмiнну любов до життя. Там, де церква зазнала невдачi, досяг успiху смiливий сенсуалiст. Сем вiдчував, що мiг би помолитись у присутностi всього мiста.
  "О, Батьку!" - вигукнув вiн, подаючи голос у тишi маленької кiмнати.
  Бiля дверей унизу, поки Валмор чекав на тротуарi, Телфер розмовляв iз Джейн Макферсон.
  "Я хотiв, щоб Сем почув", - пояснив вiн. "Йому потрiбна релiгiя. Усiм молодим людям потрiбна релiгiя. Я хотiв, щоб вiн почув, як навiть така людина як Майк Маккартi iнстинктивно намагається виправдати себе перед Богом".
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ IV
  
  ДЖОН Т ЕЛФЕР'С _ _ _ ДРУЖБА вплинув на Сема Макферсона. Марнiсть батька й усвiдомлення важкого становища матерi, що росте, надавали життю гiркого присмаку в ротi, а Телфер пiдсолоджував її. Вiн з завзяттям проникав у думки i мрiї Сема i вiдважно намагався пробудити в тихому, працьовитому хлопчику, який заробляє грошi, його власну любов до життя i краси. Вночi, коли вони йшли путiвцями, чоловiк зупинявся i, розмахуючи руками, цитував По або Браунiнга або, в iншому настрої, звертав увагу Сема на рiдкiсний запах сiножатi або на залиту мiсячним свiтлом дiлянку луки. .
  Перед тим, як люди зiбралися на вулицях, вiн дражнив хлопчика, називаючи його користолюбцем i кажучи: "Вiн як крiт, який працює пiд землею. Як крiт шукає хробака, так i цей хлопчик шукає п'ятицентову монету. Я спостерiгав його. Мандрiвник їде з мiста, залишаючи тут десятицентовик або п'ять центiв, i за годину вони опиняються в кишенi цього хлопчика. Я говорив про нього з банкiром Вокером. Вiн тремтить, як би його сховища не стали надто малi, щоб вмiстити багатство цього молодого Креза. Настане день, коли вiн купить мiсто i покладе його в кишеню свого жилета".
  Незважаючи на всi його публiчнi знущання з хлопчика, Телфер був генiєм, коли вони залишалися наодинцi. Потiм вiн розмовляв з ним вiдкрито i вiльно, як вiн розмовляв з Валмором, Фрiдом Смiтом та iншими своїми друзями на вулицях Кекстона. Iдучи дорогою, вiн вказував тростиною на мiсто i казав: "У тобi й у твоїй матерi бiльше справжнього, нiж у рештi хлопчикiв i матерiв мiста, разом узятих".
  У всьому свiтi Кекстон Телфер був єдиною людиною, яка знав книги i ставилася до них серйозно. Сема iнодi знаходило його ставлення до них загадковим, i вiн стояв з вiдкритим ротом, слухаючи, як Телфер лаявся чи смiявся з книги, як вiн це робив у Валморi або Фрiдом Смiтi. Вiн мав чудовий портрет Браунiнга, який вiн тримав у стайнi, а перед цим вiн стояв, розсунувши ноги i схиливши голову набiк, i розмовляв.
  - Ти багатий старий вид спорту, га? - говорив вiн, посмiхаючись. "Примушуєте себе обговорювати в клубах жiнки та викладачi коледжiв, так? Ти старий шахрай!
  До Мерi Андервуд, шкiльної вчительки, яка стала другом Сема i з якою хлопчик iнодi гуляв i розмовляв, Телфер не мав милосердя. Мерi Андервуд була свого роду вугiллям в очах Кекстона. Вона була єдиною дитиною Сайласа Андервуда, мiського виробника шорних виробiв, яка колись працювала в магазинi Вiндi Макферсона. Пiсля невдачi Вiндi в бiзнесi вiн почав самостiйно i якийсь час процвiтав, вiдправивши дочку до школи в Массачусетсi. Мерi не розумiла мешканцiв Кекстона, а люди неправильно розумiли її та не довiряли їй. Не беручи участi у життi мiста i тримаючись особняком та своїми книгами, вона збуджувала в iнших якийсь страх. Оскiльки вона не приєднувалася до них на церковних вечерях i не ходила вiд ґанку до ґанку, плiткуючи з iншими жiнками довгими лiтнiми вечорами, вони вважали її чимось ненормальним. Щонедiлi вона сидiла сама на своїй лавi в церквi, а в суботу по обiдi, в шторм або в сонячну погоду, гуляла по путiвцях i лiсом у супроводi собаки коллi. Це була невисока жiнка з прямою, стрункою фiгурою i прекрасними блакитними очима, сповненими мiнливого свiтла, прихованими окулярами, якi вона майже завжди носила. Губи в неї були дуже повнi та червонi, i вона сидiла, розсунувши їх так, що оголювали краї її прекрасних зубiв. Нiс у неї був великий, а на щоках палав гарний червонувато-коричневий рум'янець. Хоча вона й вiдрiзнялася вiд iнших, вона, як i Джейн Макферсон, мала звичку мовчати; i при своєму мовчаннi вона, як i мати Сема, мала надзвичайно сильний i енергiйний розум.
  У дитинствi вона була своєрiдним напiвiнвалiдом i не мала дружнiх стосункiв з iншими дiтьми. Саме тодi у неї утвердилася звичка до мовчання та стриманостi. Роки в школi в Массачусетсi вiдновили її здоров'я, але не позбавили цiєї звички. Вона повернулася додому та влаштувалася до школи, щоб заробити грошей, щоб повернутися на Схiд, мрiючи про посаду викладача у схiдному коледжi. Вона була тiєю рiдкiсною особистiстю: жiнка-вчена, що любила вченiсть заради самої науки.
  Становище Мерi Андервуд у мiстi та школах було ненадiйним. З її мовчазного, самостiйного життя виросло непорозумiння, яке, принаймнi одного разу, набуло певної форми i мало не вигнало її з мiста та шкiл. Те, що вона не пiддалася шквалу критики, яка протягом кiлькох тижнiв обрушувалася на її голову, пояснювалося її звичкою мовчати i рiшучiстю досягти свого, незважаючи нi на що.
  Це був натяк на скандал, через який у неї на головi з'явилося сиве волосся. Скандал вщух ще до її дружби з Семом, але вiн знав про це. У тi днi вiн знав про все, що вiдбувалося в мiстi, - його швидкi вуха та очi нiчого не впускали. Вiн не раз чув, як чоловiки, якi чекали голiння в перукарнi Сойєра, говорили про неї.
  Ходили чутки, що вона мала роман з агентом з нерухомостi, який згодом виїхав з мiста. Говорили, що цей чоловiк, високий, гарний хлопець, був закоханий у Мерi i хотiв покинути дружину та пiти з нею. Якось уночi вiн пiд'їхав до будинку Мерi на закритому вiзку, i вони удвох поїхали за мiсто. Вони годинами сидiли в критому вiзку на узбiччi дороги i розмовляли, i люди, що проїжджали повз, бачили, як вони розмовляли.
  А потiм вона вилiзла з баггi i пiшла додому одна через снiговi кучугури. Наступного дня вона, як завжди, була у школi. Дiзнавшись про це, шкiльний директор, занудний старий iз порожнiми очима, стривожено похитав головою i заявив, що це питання необхiдно розглянути. Вiн покликав Мерi до свого маленького вузького кабiнету в будiвлi школи, але втратив хоробрiсть, коли вона сiла перед ним, i нiчого не сказав. Чоловiк у перукарнi, який повторив цю iсторiю, сказав, що агент з нерухомостi поїхав на далеку станцiю i сiв на потяг до мiста, а за кiлька днiв повернувся до Кекстона i перевiз свою родину з мiста.
  Сем викинув цю iсторiю з голови. Почавши дружбу з Мерi, вiн вiддав чоловiка з перукарнi в клас Вiндi Макферсона i вважав його притворником i брехуном, який говорить заради розмови. Вiн з потрясiнням згадав, з якою грубою легковажнiстю поставилися нероби в магазинi до повторення цiєї iсторiї. Їхнi коментарi згадалися йому, коли вiн iшов вулицею зi своїми газетами, i це нiби струснуло його. Вiн йшов пiд деревами, думаючи про сонячне свiтло, що падає на сиве волосся, коли воно гуляло разом лiтнiми днями, i кусав губу, судорожно розтискав i стискав кулак.
  Пiд час другого року навчання Мерi у школi Кекстона її мати померла, а наприкiнцi наступного року її батько, зазнавши невдачi у шорному бiзнесi, Мерi стала постiйним членом школи. Будинок на околицi мiста, що належав її матерi, перейшов до неї, i вона жила там iз старою тiткою. Пiсля того, як затих скандал навколо рiелтора, мiсто втратило до неї iнтерес. На момент її першої дружби з Семом їй було тридцять шiсть, i вона мешкала одна серед своїх книг.
  Сем був глибоко зворушений її дружбою. Йому здавалося чимось значним, що дорослi люди, якi мають свої справи, так серйозно ставляться до його майбутнього, як вона i Телфер. По-хлоп'ячому вiн вважав це радше шаною самому собi, нiж своєю чарiвною молодiстю, i пишався цим. Не маючи справжнього почуття до книг i лише вдаючи, що має, з бажання догодити, вiн iнодi переходив вiд одного до iншого з двох своїх друзiв, видаючи їхню думку за свою.
  На цьому хитрощi Телфер незмiнно ловив його. "Це не ваша думка, - кричав вiн, - вам це сказав шкiльний вчитель. Це думка жiнки. Їхнi думки, як i книги, якi вони iнодi пишуть, нi на чому не ґрунтуються. Це не справжнi речi. Жiнки нiчого не знають. Чоловiки дбають про них лише тому, що вони не отримали вiд них того, що хотiли. Жодна жiнка не є по-справжньому великою - за винятком, можливо, моєї жiнки, Елеонори".
  Коли Сем продовжував проводити багато часу в компанiї Мерi, Телфер ставав бiльш жорстоким.
  "Я хотiв би, щоб ти спостерiгав за жiночими умами i не дозволяв їм впливати на твої власнi", - сказав вiн хлопчику. "Вони живуть у свiтi нереальностi. Їм подобаються навiть вульгарнi люди в книгах, але вони уникають простих, приземлених людей, якi їх оточують. Цей шкiльний учитель такий. Вона схожа на мене? Невже вона, люблячи книги, любить i самий запах людського життя?
  У певному сенсi ставлення Телфера до доброго маленького шкiльного вчителя стало ставленням Сема. Хоча вони гуляли i розмовляли разом, курс навчання, який вона запланувала для нього, вiн так i не прийняв, i в мiру того, як вiн дiзнавався її краще, книги, якi вона читала, i iдеї, якi вона висувала, приваблювали його дедалi менше. Вiн думав, що вона, як стверджував Телфер, жила у свiтi iлюзiй та нереальностi, i так i сказав. Коли вона позичала йому книги, вiн клав їх у кишеню i не читав. Коли вiн читав, йому здавалося, що книги нагадують йому щось, що завдало йому болю. Вони були в чомусь фальшивими та претензiйними. Вiн думав, що вони схожi на батька. Якось вiн спробував прочитати Телферу вголос книгу, яку йому позичила Мерi Андервуд.
  Це була iсторiя про поетичну людину з довгими брудними нiгтями, яка ходила серед людей, проповiдуючи вчення про красу. Все почалося зi сцени на схилi пагорба пiд час зливи, де поетична людина сидiла пiд наметом i писала листа до своєї коханої.
  Телфер був у нестямi. Схопившись зi свого мiсця пiд деревом на узбiччi, вiн замахав руками i крикнув:
  "Зупинятися! Припини! Не продовжуйте цього. Iсторiя бреше. У таких обставин чоловiк не мiг писати любовнi листи, i вiн був дурнем, поставивши намет на схилi пагорба. Людина в наметi на схилi пагорба пiд час грози замерзне, промокне i захворiє на ревматизм. Йому краще пiти викопати траншею, щоб вода не текла через його намет".
  Розмахуючи руками, Телфер пiшов дорогою, i Сем пiшов за ним, думаючи, що вiн має рацiю, i якщо пiзнiше в життi вiн дiзнався, що є люди, якi можуть писати любовнi листи на шматку даху будинку пiд час повенi, вiн не знав цього тодi. i найменше натяк на вiтрянiсть або вдавання важко вiдкладалося у нього в шлунку.
  Телфер з величезним ентузiазмом ставився до книги Белламi "Погляд назад" i читав її вголос своїй дружинi по недiлях пiсля обiду, сидячи пiд яблунями в саду. У них був запас маленьких особистих жартiв i висловлювань, над якими вони завжди смiялися, i вона отримувала нескiнченне задоволення вiд його коментарiв про життя i людей Кокстона, але не подiляла його любовi до книг. Коли вона iнодi засинала в крiслi пiд час недiльних денних читань, вiн тицяв її тростиною i з смiхом звелiв їй прокинутися i послухати сон великого мрiйника. Серед вiршiв Браунiнга його улюбленими були "Легка жiнка" та "Фра Лiппо Лiппi", i вiн декламував їх уголос iз великим задоволенням. Вiн проголосив Марка Твена найбiльшою людиною в свiтi i в певному настрої йшов по дорозi поруч iз Семом, повторюючи знову i знову один або два рядки вiршiв, часто з:
  Хелен, твоя краса для мене
  Як якась нiкейська кора минулих часiв.
  Потiм зупинившись i повернувшись до хлопчика, вiн запитав, чи не варто заради таких рядкiв прожити життя.
  У Телфера була зграя собак, якi завжди супроводжували їх на нiчних прогулянках, i вiн вигадав для них довгi латинськi iмена, якi Сем нiколи не мiг запам'ятати. Одного лiта вiн купив у Лема Маккартi рисисту кобилу i придiлив велику увагу лошатi, якого назвав Белламi Бой, годинами катаючи його туди-сюди по невеликiй пiд'їзнiй дорiжцi бiля свого будинку i заявляючи, що вiн буде вiдмiнним рисистого коня. Вiн мiг iз великим задоволенням переказати родовiд лоша, а коли розмовляв з Семом про якусь книгу, то вiдплатив хлопчику за увагу словами: "Ти, мiй хлопчику, так само перевершуєш усiх хлопчакiв у мiстi, як i саме лоша. Белламi Бiй перевершує фермерських коней, яких привозять на Мейн-стрiт у суботу пiсля обiду. А потiм, змахнувши рукою та з дуже серйозним виразом обличчя, вiн додавав: "I з тiєї ж причини. Ви, як i вiн, були пiд керiвництвом головного тренера молодi.
  
  
  
  Якось увечерi Сем, що тепер досяг чоловiчого зросту i сповнений незручностi та сором'язливостi свого нового зросту, сидiв на бочцi з крекерами в заднiй частинi продуктового магазину Уайлдмана. Був лiтнiй вечiр, i вiтерець дув у вiдчиненi дверi, розгойдуючи висячi маслянi лампи, що горiли i потрiскували над головою. Як завжди, вiн мовчки слухав розмову мiж чоловiками.
  Стоячи, широко розставивши ноги i час вiд часу тицяючи тростиною в ноги Сема, Джон Телфер мiркував на тему кохання.
  "Це тема, про яку поетам добре писати", - заявив вiн. "Писаючи про це, вони уникають необхiдностi ухвалити це. Намагаючись створити струнку лiнiю, вони забувають звернути увагу на витонченi кiсточки. Той, хто найбiльше пристрасно спiває про кохання, був закоханий найменше; вiн доглядає богиню поезiї i потрапляє в бiду тiльки тодi, коли, як Джон Кiтс, звертається до дочки сiльського жителя i намагається жити вiдповiдно до написаних ним рядкiв".
  - Нiсенiтниця i нiсенiтниця, - проревiв Фрiдом Смiт, який сидiв, вiдкинувшись на спинку стiльця, притулившись ногами до холодної плити, i курив коротку чорну трубку, а тепер з гуркотом опустив ноги на пiдлогу. Захоплюючись потоком слiв Телфера, вiн вдав, що сповнений презирства. "Нiч надто спекотна для красномовства", - проревiв вiн. "Якщо вам потрiбно бути промовистим, розкажiть про морозиво або м'ятний джулепс або прочитайте вiрш про старий басейн".
  Телфер, змочивши палець, пiдняв його у повiтря.
  "Вiтер пiвнiчно-захiдний; звiрi ревуть; нас чекає буря, - сказав вiн, пiдморгнувши Валмору.
  Банкiр Вокер увiйшов до магазину у супроводi своєї дочки. Це була маленька темношкiра дiвчинка iз чорними швидкими очима. Побачивши Сема, який сидiв, розмахуючи ногами, на бочцi з крекерами, вона поговорила з батьком i вийшла з магазину. На тротуарi вона зупинилася i, повернувшись, зробила швидкий рух рукою.
  Сем зiстрибнув з бочки з крекерами i попрямував до вуличних дверей. Рум'янець залив його щоки. У ротi було жарко та сухо. Вiн пiшов з надзвичайною обачнiстю, зупинився, щоб вклонитися банкiру, i на мить затримався, щоб прочитати газету, що лежала на портсигарi, щоб уникнути коментарiв, якi, як вiн боявся, могли викликати його догляд серед чоловiкiв бiля печi. Серцем вiн тремтiв, як би не зникла дiвчина на вулицi, i винувато глянув очима на банкiра, який приєднався до групи в заднiй частинi магазину i тепер стояв, слухаючи розмову, поки читав. зi списку, який тримав у руках, i Уайлдман ходив туди й сюди, збираючи пакети та повторюючи вголос назви статей, вiдкликаних банкiром.
  Наприкiнцi освiтленої дiлової частини Мейн-стрiт Сем виявив дiвчину, яка чекала на нього. Вона почала розповiдати про те, як їй удалося втекти вiд батька.
  "Я сказала йому, що пiду додому з сестрою", - сказала вона, струснувши головою.
  Взявши хлопчика за руку, вона повела його по тiнистiй вулицi. Вперше Сем iшов у компанiї одного з дивних iстот, якi почали приносити йому неспокiйнi ночi, i, охоплений цим дивом, кров розлилася його тiлом i змусила його голову кружляти, отже вiн йшов мовчки, нездатна розумiти свої емоцiї. Вiн iз захопленням вiдчув м'яку руку дiвчини; серце його билося об стiнки грудей, i вiдчуття задухи стиснуло горло.
  Прогулюючись вулицею повз освiтленi будинки, де його слуху долинали тихi жiночi голоси, Сем був надзвичайно гордий. Вiн подумав, що йому хотiлося б повернутися i пiти з цiєю дiвчиною освiтленою Головною вулицею. Якби вона не обрала його серед усiх хлопчикiв мiста; хiба вона, змахнувши маленькою бiлою ручкою, не покликала його, i вiн здивувався, що люди на бочках iз крекерами не почули? Вiд її та його власної смiливостi в нього перехопило подих. Вiн не мiг говорити. Його мова здавалася паралiзованою.
  По вулицi йшли хлопчик i дiвчинка, тиняючись у тiнi, поспiшаючи повз тьмянi маслянi лiхтарi на перехрестях, одержуючи один вiд одного хвилю за хвилею вишуканих маленьких вiдчуттiв. Жоден iз них не говорив. Вони були поза слiв. Хiба вони разом не зробили цього зухвалого вчинку?
  У тiнi дерева вони зупинилися i стали обличчям один до одного; дiвчинка подивилася на землю i стала обличчям до хлопчика. Простягнувши руку, вiн поклав її на плече. У темрявi на другому боцi вулицi дощатим тротуаром, спотикаючись, йшов додому чоловiк. Вдалинi свiтилися вогнi Мейн-стрiт. Сем привернув дiвчину до себе. Вона пiдвела голову. Їхнi губи зустрiлися, а потiм, обiйнявши його за шию, вона знову i знову жадiбно цiлувала його.
  
  
  
  Повернення Сема до Уайлдмана було вiдзначено крайньою обережнiстю. Хоча його не було всього п'ятнадцять хвилин, йому здавалося, що минув годинник, i вiн не здивувався б, побачивши, що магазини замкненi, а на Мейн-стрiт запанувала темрява. Було немислимо, щоб бакалiйник все ще пакував посилки для банкiра Уокера. Мири були переробленi. Мужнiсть прийшла до нього. Чому! чоловiковi слiд було б обгорнути весь магазин, пакет за пакетом, i вiдправити його на край землi. Вiн затримався у тiнi бiля першого лiхтаря магазину, куди багато рокiв тому вiн, ще хлопчик, пiшов назустрiч їй, просто дiвчинцi, i з подивом дивився на освiтлену дорогу перед ним.
  Сем перетнув вулицю i, стоячи перед перукарнею Сойєра, заглянув у перукарню Уайлдмана. Вiн почував себе шпигуном, що заглядав у стан ворога. Перед ним сидiли люди, серед яких вiн мав можливiсть кинути блискавку. Вiн мiг би пiдiйти до дверей i сказати досить правдиво: "Ось перед вами хлопчик, який помахом бiлої руки перетворився на чоловiка; ось той, хто зламав серце жiнки i наївся досхочу вiд дерева пiзнання життя".
  У бакалiйнiй лавцi все ще тривали розмови серед чоловiкiв бiля бочок з крекерами, якi, здавалося, не помiтили, як хлопчик прокрався. Справдi, їхня розмова затонула. Говорячи про кохання та поетiв, вони говорили про кукурудзу та бичок. Банкiр Вокер, що лежав на прилавку з пакетами з продуктами, курив сигару.
  "Сьогоднi ввечерi ви можете чiтко почути, як росте кукурудза", - сказав вiн. "Йому потрiбний ще один-два дощi, i ми отримаємо рекордний урожай. Цiєї зими я планую нагодувати сотню бичкiв на своїй фермi неподалiк Реббiт-роуд.
  Хлопчик знову залiз на бочку з-пiд крекера i постарався виглядати байдужим та зацiкавленим у розмовi. Проте його серце билося; зап'ястки все ще продовжували пульсувати. Вiн повернувся i глянув у пiдлогу, сподiваючись, що його хвилювання залишиться непомiченим.
  Банкiр, взявши пакети, вийшов у дверi. Валмор i Фрiдом Смiт вирушили в лiврейний сарай пограти у пiнокль. А Джон Телфер, покрутивши тростиною i покликавши зграю собак, що тинялися в провулку за магазином, узяв Сема на прогулянку за мiсто.
  "Я продовжу цю розмову про кохання", - сказав Телфер, ударяючи тростиною по дорозi бур'яни i час вiд часу рiзко гукаючи собак, якi, сповненi захоплення вiд перебування за кордоном, iз гарчанням i шкереберть бiгали один по одному в курну дорогу.
  "Цей Фрiдом Смiт - зразок життя у цьому мiстi. При словi "любов" вiн опускає ноги на пiдлогу i вдає, нiби його охоплює огиду. Вiн буде говорити про кукурудзу, бички або смердючi шкури, якi вiн купує, але при згадцi слова "любов" вiн подiбний до курки, що побачила в небi яструба. Вiн бiгає колами, здiймаючи шум. 'Тут! Тут! Тут! - кричить вiн. - Ви оприлюднюєте те, що слiд ховати. Ви робите при свiтлi дня те, що слiд робити лише з засоромленим обличчям у затемненiй кiмнатi". Так, хлопчику, якби я була жiнкою в цьому мiстi, я б цього не витримала - я б поїхала до Нью-Йорка, Францiї, Парижа - Щоб мене на мить доглядав сором'язливий мужлан без мистецтва - е-е - це немислимо".
  Чоловiк та хлопчик iшли мовчки. Собаки, почувши кролика, зникли на довгому пасовищi, хазяїн їх вiдпустив. Iнодi вiн закидав голову i глибоко вдихав нiчне повiтря.
  "Я не банкiр Вокер", - заявив вiн. "Вiн думає про вирощування кукурудзи з погляду жирних бичкiв, що годуються на фермi Rabbit Run; Я думаю про це як про щось величне. Я бачу довгi ряди кукурудзи, напiвприхованi людьми та кiньми, гарячi та задихаючi, i думаю про величезну рiчку життя. Я вловлюю подих полум'я, яке було у свiдомостi людини, яка сказала: "Земля тече молоком та медом". Мене радують мої думки, а не долари, що брязкають у кишенi.
  "А потiм восени, коли кукурудза шокована, я бачу iншу картину. Тут i там групами стоять армiї кукурудзи. Коли я дивлюся на них, у мене в голосi дзвенить. "Цi впорядкованi армiї вивели людство з хаосу", - говорю я собi. "На чорнiй кулi, що димиться, кинутiй рукою Бога з безмежного простору, людина пiдняла цi армiї, щоб захистити свiй будинок вiд похмурих атакуючих армiй потреби".
  Телфер зупинився i став на дорозi, розсунувши ноги. Вiн зняв капелюх i, закинувши голову, розсмiявся зiрок.
  "Тепер Фрiдом Смiт повинен почути мене", - кричав вiн, розгойдуючись туди-сюди вiд смiху i спрямовуючи тростину по ногах хлопчика, так що Сему доводилося весело скакати по дорозi, щоб уникнути цього. "Викинутий Божою рукою з безмежного простору - а! непогано, ага! Я маю бути в Конгресi. Я тут марно. Я дарую безцiнне красномовство собакам, якi волiють ганятися за кроликами, i хлопчику, який є найгiршим насолодою в мiстi".
  Лiтнє безумство, що охопило Телфера, минуло, i якийсь час вiн iшов мовчки. Раптом, поклавши руку хлопцевi на плече, вiн зупинився i вказав туди, де слабке свiтло на небi вiдзначало освiтлене мiсто.
  "Вони хорошi люди, - сказав вiн, - але їхнi шляхи - це не мої шляхи чи вашi шляхи. Ви вийдете iз мiста. У тебе є генiй. Ви будете фiнансистом. Я спостерiгав за тобою. Ви не скупi, не шахраєте i не брешете - результат - з вас не буде маленької дiлової людини. Що там у вас? У вас є дар бачити долари там, де решта хлопчикiв мiста нiчого не бачать, i ви невтомнi в пошуках цих доларiв - ви станете великою людиною в доларах, це ясно. У його голосi з'явилася нотка гiркоти. "Мене також наголосили. Чому я ношу палицю? чому б менi не купити ферму та не розводити бичкiв? Я найкориснiша iстота на свiтi. У мене є дотик генiальностi, але я не маю енергiї, щоб це мало значення".
  Розум Сема, запалений поцiлунком дiвчини, охолонув у присутностi Телфера. У лiтньому божевiлля людини, що говорить, було щось заспокiйливе лихоманку в його кровi. Вiн жадiбно стежив за словами, бачив картинки, вiдчував гострi вiдчуття, сповнювався щастям.
  На околицi мiста повз пару, що йде, проїхав баггi. У возi сидiв молодий фермер, обiйнявши дiвчину за талiю, поклавши голову йому на плече. Далеко почувся слабкий поклик собак. Сем i Телфер сiли на трав'янистий берег пiд деревом, а Телфер перекотився i закурив цигарку.
  "Як я й обiцяв, я поговорю з тобою про кохання", - сказав вiн, щоразу широко розмахуючи рукою, кладучи сигарету до рота.
  Трав'янистий берег, на якому вони лежали, мав насичений запах паленої спеки. Вiтер шелестiв кукурудзою, що стояла позаду них своєрiдну стiну. Мiсяць стояв у небi i освiтлював ряди зiмкнутих хмар. Високопарнiсть зникла з голосу Телфера, i обличчя його стало серйозним.
  "Моя дурiсть бiльш нiж наполовину серйозна", - сказав вiн. "Я думаю, що чоловiковi або хлопчику, який поставив собi завдання, краще залишити жiнок i дiвчаток у спокої. Якщо вiн генiальна людина, вiн має мету, незалежну вiд усього свiту, i вiн повинен рубати, рубати i пробиватися до своєї мети, забуваючи про всiх, особливо про жiнку, яка вступить з нею в бiй. Вона також має на метi, до якої вона йде. Вона воює з ним i має на метi, яка не є його метою. Вона вважає, що гонитва за жiнками - це кiнець усього життя. Незважаючи на те, що тепер вони засуджують Майка Маккартi, який потрапив у притулок через них i який, люблячи життя, був близький до того, щоб накласти на себе руки, жiнки Кекстона не засуджують його божевiлля для себе; вони не звинувачують його в тому, що вiн байдикує даремно свої гарнi роки або в тому, що вiн навiв марний безлад у своєму хорошому мозку. Поки вiн переслiдував жiнок як мистецтво, вони таємно аплодували. Хiба дванадцять iз них не прийняли виклик, кинутий його очима, коли вiн тинявся вулицями?"
  Чоловiк, який почав говорити тихо й серйозно, пiдвищив голос i помахав запаленою сигаретою в повiтрi, а хлопчик, що почав думати про темношкiру дочку банкiра Уокера, уважно слухав. Лай собак ставав все ближче.
  "Якщо ти, хлопчику, зможеш отримати вiд мене, дорослого чоловiка, розумiння призначення жiнок, ти не дарма проживеш у цьому мiстi. Якщо хочете, встановiть свiй рекорд у заробляннi грошей, але прагнете цього. Дозвольте собi пiти, i мила задумлива пара очей, побачена у вуличному натовпi, або пара маленьких нiжок, що бiжать по танцполу, затримають ваше зростання на довгi роки. Жоден чоловiк або хлопчик не зможе досягти мети життя, доки вiн думає про жiнок. Дозвольте спробувати, i вiн загине. Те, що для нього швидкоплинна веселiсть, для них - кiнець. Вони диявольськи розумнi. Вони бiгтимуть i зупинятимуться, бiгтимуть i зупинятимуться знову, залишаючись поза його досяжнiстю. Вiн бачить їх тут i там довкола себе. Розум його наповнений невиразними, чудовими думками, що виходять iз самого повiтря; перш нiж вiн усвiдомлює, що накоїв, вiн провiв свої роки в марних пошуках i, звернувшись, виявляє себе старим та загиблим".
  Телфер почав тикати палицею в землю.
  "У мене був шанс. У Нью-Йорку я мав грошi на життя i час, щоб стати художником. Я вигравав приз за призом. Майстер, що ходив позаду нас, довше затримувався над моїм мольбертом. Поруч зi мною сидiв хлопець, який нiчого не мав. Я посмiявся з нього i назвав його Сонний Джок на честь собаки, яка жила у нас вдома тут, у Кекстонi. Тепер я тут марно чекаю смертi i того Джока, де вiн? Лише минулого тижня я прочитав у газетi, що вiн завоював мiсце серед найвидатнiших художникiв свiту завдяки своїй картинi. У школi я стежив за поглядами учениць i ходив з ними нiч за нiччю, здобуваючи, як Майк Маккартi, безплiднi перемоги. Сонний Джок отримав найкраще з цього. Вiн не дивився на всi боки вiдкритими очима, а продовжував вдивлятися в обличчя майстра. Мої днi були сповненi маленьких успiхiв. Я мiг носити одяг. Я мiг би змусити дiвчат з м'якими очима повернутись i подивитися на мене в танцювальному залi. Я пам'ятаю нiч. Ми, студенти, танцювали i прийшов Сонний Джок. Вiн ходив i просив танцювати, а дiвчата смiялися i казали йому, що їм нема чого дати, що танцi зайнятi. Я пiшов за ним, i мої вуха були сповненi лестощiв, а моя вiзитна картка - iменами. Осiдлавши хвилю невеликих успiхiв, я набув звички до невеликого успiху. Коли менi не вдалося вловити лiнiю, яку я хотiв зробити живим, я упустив олiвець i, взявши дiвчину пiд руку, вирушив на день за мiсто. Якось, сидячи в ресторанi, я почула, як двi жiнки говорили про красу моїх очей, i була щаслива цiлий тиждень".
  Телфер з огидою сплеснув руками.
  "Мiй потiк слiв, мiй готовий прийом розмови; до чого мене це призводить? Дозвольте менi розповiсти вам. Це призвело мене до того, що в п'ятдесят рокiв я, який мiг би бути художником, що фiксує розум тисяч людей на чомусь прекрасному чи iстинному, став сiльським завсiдником, пивним дотепником, любителем пустих розваг. слова в повiтрi села, що має намiр вирощувати кукурудзу.
  "Якщо ви запитаєте мене, чому, я скажу вам, що мiй розум був паралiзований невеликим успiхом, i якщо ви запитаєте мене, звiдки у мене з'явився смак до цього, я скажу вам, що я вiдчув його, коли побачив, що вiн таїться в очах жiнки, i почув приємнi пiсеньки, що приспали на жiночих вустах".
  Хлопчик, що сидiв на трав'янистому березi поряд iз Телфером, почав думати про життя в Кекстонi. Чоловiк, який курив цигарку, впав в одну з рiдкiсних для нього мовчань. Хлопчик думав про дiвчат, якi приходили йому на думку ночами, про те, як вiн був схвильований поглядом маленької синьоокої школярки, яка одного разу вiдвiдала будинок Фрiдома Смiта, i про те, як вiн пiшов уночi. стояти пiд вiкном.
  У Кекстонi юначе кохання мало мужнiсть, яка личить країнi, яка виростила стiльки бушелiв жовтої кукурудзи i ганяла вулицями стiльки жирних бичкiв, щоб їх занурили в машини. Чоловiки i жiнки йшли своїм шляхом, вважаючи, з характерним американським ставленням до потреб дитинства, що для хлопчикiв i дiвчаток, що ростуть, корисно побути наодинцi один з одним. Залишити їх наодинцi було для них принципом. Коли молодий чоловiк вiдвiдав свою кохану, її батьки сидiли в присутностi цих двох з очима, що вибачалися, i незабаром зникли, залишивши їх одних. Коли в будинках Кекстона влаштовувалися вечiрки для хлопчикiв та дiвчаток, батьки йшли, залишаючи дiтей самим.
  "Тепер розважайтеся i не зносiть будинок", - сказали вони, йдучи нагору.
  Наданi самi собi, дiти грали в поцiлунки, а молодi люди i високi напiвзрiлi дiвчата сидiли на ганку в темрявi, схвильованi й напiвзляканi, грубо i без керiвництва пробуючи свої iнстинкти, вперше глянувши на таємницю життя. Вони пристрасно цiлувалися, i молодi люди, йдучи додому, лежали на лiжках у гарячцi та неприродно збудженому станi, розмiрковуючи.
  Молодi люди раз у раз входили в товариство дiвчат, не знаючи про них нiчого, крiм того, що вони викликали хвилювання всiєї їхньої iстоти, свого роду буйство почуттiв, до якого вони поверталися в iншi вечори, як п'яницi до своїх чашок. Пiсля такого вечора наступного ранку вони виявилися розгубленими i наповненими невиразними бажаннями. Вони втратили потяг до веселощiв, вони чули, не чуючи розмови чоловiкiв про вокзал i в магазинах, вони ходили групами вулицями, i люди, бачачи їх, кивали головами i говорили: "Це хамський вiк. "
  Якщо у Сема i не був грубий вiк, то це сталося завдяки його невтомнiй боротьбi за збiльшення сум наприкiнцi сторiнок жовтої банкiвської книжки, зростаючому погiршенню здоров'я його матерi, яке почало його лякати, i суспiльству Валмор, Уайлдмен, Фрiдом Смiт i людина, яка тепер сидiла й розмiрковувала поруч. Вiн почав думати, що бiльше не матиме нiчого спiльного з дiвчиною Уокер. Вiн згадав роман своєї сестри з молодим фермером i здригнувся вiд його грубої вульгарностi. Вiн глянув через плече чоловiка, що сидiв поруч iз ним, занурений у свої думки, i побачив горбистi поля, що розкинулися в мiсячному свiтлi, i йому на думку прийшла мова Телфера. Такою живою i зворушливою здавалася картина армiй кукурудзи, якi люди виставили на полях, щоб захистити себе вiд маршу безжалiсної Природи, i Сем, утримуючи цю картину в розумi, слiдуючи за змiстом розмови Телфера, Вiн думав, що все суспiльство подiлилося на кiлька мiцних душ, якi продовжували думати про те, що продовжувало, i продовжувало, i продовжувало, що продовжувало, i продовжувало його, i продовжувало, i продовжувало його, i продовжувало, i продовжувало, i продовжувало його, i продовжувало його, i продовжувало, що продовжувало. бажання зробити iз себе такого ж iншого. Бажання всерединi його здавалося настiльки непереборним, що вiн обернувся i, запинаючись, спробував висловити те, що було в його розумi.
  "Я постараюся, - промимрив вiн, - я постараюся бути чоловiком. Я намагатимусь не мати з ними нiчого спiльного - з жiнками. Я працюватиму i зароблятиму грошi - i - i - -"
  Мова покинула його. Вiн перекинувся i, лежачи на животi, глянув на землю.
  "До бiса жiнок i дiвчат", - випалив вiн, наче викидаючи з горла щось неприємне.
  На дорозi зчинився галас. Собаки, кинувши переслiдування кроликiв, з гавкотом i гарчанням з'явилися в поле зору i помчали трав'янистим берегом, прикриваючи чоловiка i хлопчика. Струснувши з себе реакцiю на його чутливу натуру, у хлопчика Телфера виникли емоцiї. До нього повернулася холоднокровнiсть. Рубаючи палицею праворуч i лiворуч по собаках, вiн радiсно кричав: "З нас досить красномовства вiд людини, хлопчика та собаки. Ми будемо в дорозi. Ми вiдвеземо цього хлопчика Сема додому i покладемо в лiжко.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ V
  
  СЕМ _ БУВ А напiвдорослий чоловiк п'ятнадцяти рокiв, коли до нього прийшов поклик мiста. Шiсть рокiв вiн був на вулицi. Вiн бачив, як спекотне i червоне сонце сходило над кукурудзяними полями, i блукав вулицями у темряву темряви зимового ранку, коли поїзди з пiвночi приходили в Кекстон, вкритi льодом, а залiзничники стояли на пустельнiй маленькiй вулицi. платформа хльостала їх по руках i кричала Джеррi Донлiну, щоб той поквапився з роботою, щоб вони могли повернутися в тепле сперте повiтря машини, що димить.
  За шiсть рокiв хлопчик дедалi бiльше вирiшував стати багатою людиною. Вигодувана банкiром Уокером, мовчазною матiр'ю, i якимось тонким чином самим повiтрям, яким вiн дихав, його внутрiшня вiра в те, що заробляння грошей i наявнiсть грошей якимось чином компенсують старi, напiвзабутi приниження в життi Сiм'я Макферсонiв i поставила її на мiцнiшу основу, нiж забезпечила Вiкер. думки та дiї. Вiн невпинно продовжував свої зусилля, щоб просунутися вперед. Вночi у лiжку йому снилися долари. Джейн Макферсон пристрасно любила ощадливiсть. Незважаючи на некомпетентнiсть Вiндi та її власне погiршується здоров'я, вона не дозволяла сiм'ї залазити в борги, i хоча довгими суворими зимами Сем iнодi їв кукурудзяну кашу, поки його розум не повставав при думцi про кукурудзяне поле, все ж орендна плата за будиночок була виплачена з нуля. книжцi. Навiть Вальмор, який пiсля смертi дружини жив на горищi над своєю лавкою i в минулi часи був ковалем, спочатку робiтником, а потiм заробляючим грошi, не зневажав думки про вигоду.
  "Кобилу рухають грошi", - сказав вiн з якоюсь повагою, коли банкiр Вокер, товстий, випещений i процвiтаючий, помпезно вийшов з бакалiйної крамницi Уайлдмана.
  Щодо ставлення Джона Телфера до заробляння грошей хлопчик не був певен. Чоловiк з радiсною самовiдданiстю наслiдував iмпульс моменту.
  "Правильно", - нетерпляче вигукнув вiн, коли Сем, який почав висловлювати свою думку на зборах у бакалiйнiй крамницi, нерiшуче зауважив, що газети враховують багатих людей, незалежно вiд їхнiх досягнень: "Заробляйте грошi! Змiнювати! Брехня! Будь одним iз чоловiкiв великого свiту! Прославте своє iм'я сучасного висококласного американця!
  I на наступному зiтханнi, повернувшись до Фрiдома Смiта, який почав лаяти хлопчика за те, що вiн не ходить до школи, i який передбачив, що настане день, коли Сем пошкодує, що вiн не знає книг, вiн крикнув: "Вiдпустiть школи! Це лише цвiлi лiжка, на яких сплять старi канцелярськi працiвники!"
  Серед мандрiвних чоловiкiв, якi приїхали до Кекстона продавати товари, улюбленцем був хлопчик, який продовжував торгувати папером навiть пiсля того, як досяг людського зростання. Сидячи в крiслах перед будинком Нью-Лiланд, вони говорили з ним про мiсто i грошi, якi можна там заробити.
  "Це мiсце для живої молодої людини", - сказали вони.
  У Сема був талант залучати людей у розмови про себе та свої справи, i вiн почав культивувати мандрiвних чоловiкiв. Вiд них вiн вдихав у нiздрi запах мiста i, слухаючи їх, бачив широкi вулицi, заповненi поспiшаючими людьми, високi будинки, що стосуються неба, людей, що бiгають, прагнуть заробити грошi, i клеркiв, що йдуть рiк у рiк на маленькi зарплати нiчого не отримуючи, частину, але не розумiючи поривiв i мотивiв.
  У цiй картинi Сему здалося, що вiн побачив мiсце для себе. Вiн сприймав життя у мiстi як велику гру, у якiй, як i вiрив, мiг би зiграти бездоганну роль. Хiба вiн не створив у Кекстонi щось iз нiчого, не систематизував i не монополiзував продаж газет, чи не ввiв вiн продаж попкорну та арахiсу з кошикiв суботнiм вечiрнiм натовпам? Хлопчики вже пiшли до нього на роботу, сума у банкiвськiй книжцi вже перевищила сiмсот доларiв. Вiн вiдчув у собi приплив гордостi при думцi про те, що вiн зробив i зробить.
  "Я буду багатшим, нiж будь-яка людина в цьому мiстi", - заявив вiн з гордiстю. "Я буду багатший за Еда Уокера".
  Суботнiй вечiр був великим вечором у життi Кекстона. Для цього готувалися продавцi в магазинах, для цього Сем вислав продавцiв арахiсу та попкорну, для цього Арт Шерман засукав рукави i поставив склянки поруч iз пивним краном пiд стiйкою, а для цього механiки, фермери, та робiтники одягнулися у свої недiльнi вбрання та вийшли, щоб поспiлкуватися зi своїми товаришами. На Мейн-стрiт натовпи людей заповнили магазини, тротуари та питнi заклади, чоловiки стояли групами та розмовляли, а молодi дiвчата зi своїми коханцями ходили туди-сюди. У вестибюлi над аптекою Гейгера тривав танець, i голос того, хто дзвонив, височiв над тупотом голосiв i тупотом коней на вулицi. Iнодi серед бунтiвникiв у Пайєтi Холлоу спалахували бiйки. Якось молодого наймита вбили ножем.
  Сем ходив крiзь натовп, просуваючи свiй товар.
  "Пам'ятаєте довгий тихий недiльний день", - сказав вiн, сунувши газету в руки фермера, який повiльно розумiв. "Рецепти приготування нових страв", - переконував вiн дружину фермера. "Це сторiнка нової моди в одязi", - сказав вiн дiвчинi.
  Сем завершив деннi справи тiльки пiсля того, як в останньому салунi Пайєтi Холлоу згасло останнє свiтло i останнiй гуляка поїхав у темряву iз суботньою газетою в кишенi.
  I саме суботнього вечора вiн вирiшив вiдмовитися вiд продажу паперу.
  "Я вiзьму вас iз собою в справу", - оголосив Фрiдом Смiт, зупиняючи його, коли вiн поспiшав повз нього. "Ти стаєш занадто старим, щоб продавати газети, i ти занадто багато знаєш".
  Сем, який все ще мав намiр заробити грошi того суботнього вечора, не зупинився, щоб обговорити це питання з Фрiдом, але протягом року вiн спокiйно шукав, чим би зайнятися, i тепер вiн кивнув головою, поспiшаючи геть.
  "Це кiнець романтики", - кричав Телфер, який стояв поруч iз Фрiдом Смiтом перед аптекою Гейгера i чув цю пропозицiю. "Хлопчик, який бачив таємну роботу мого розуму, який чув, як я говорив По i Браунiнга, стане торговцем, який торгує смердючими шкурами. Мене долає ця думка".
  Наступного дня, сидячи в саду за своїм будинком, Телфер докладно обговорив iз Семом це питання.
  - Для тебе, мiй хлопчику, я ставлю питання грошей на перше мiсце, - заявив вiн, вiдкинувшись на спинку стiльця, курячи сигарету i час вiд часу постукуючи палицею по плечу Елеонори. "Для будь-якого хлопчика я ставлю заробляння грошей на перше мiсце. Тiльки жiнки та дурнi зневажають заробляння грошей. Подивiться на Елеонору тут. Час i думки, якi вона вкладає у продаж капелюхiв, могли б убити мене, але це зробило її. Подивiться, якою тонкою та цiлеспрямованою вона стала. Без капелюшного бiзнесу вона була б безцiльною дурницею, захопленою одягом, а з цим вона - все, чим має бути жiнка. Для неї це як дитина".
  Елеонора, яка повернулася, щоб посмiятися над своїм чоловiком, натомiсть подивилася на землю, i тiнь пробiгла її обличчям. Телфер, який почав бездумно говорити через надлишок слiв, перевiв погляд iз жiнки на хлопчика. Вiн знав, що пропозицiя про дитину зворушила таємне спiвчуття Елеонори, i почав намагатися стерти тiнь з її обличчя, кидаючись у тему, яка випадково опинилася у неї мовою, змушуючи слова котитися i злiтати з його губ.
  "Що б не трапилося в майбутньому, у нашi днi заробляння грошей передує багатьом чеснотам, якi завжди на устах людей", - заявив вiн затято, нiби намагаючись збити супротивника з пантелику. "Це одна з чеснот, яка доводить, що людина не дикун. Це пiдняло його - не заробляти грошi, а здатнiсть заробляти грошi. Грошi роблять життя придатним для життя. Воно дає свободу та знищує страх. Мати це означає санiтарнi будинки та добре пошитий одяг. Воно привносить у життя чоловiкiв красу та любов до краси. Це дозволяє людинi вирушити у подорож за благами життя, як це зробив я.
  - Письменники люблять розповiдати iсторiї про грубi надмiрностi величезного багатства, - квапливо продовжував вiн, знову глянувши на Елеонору. "Безперечно, те, про що вони розповiдають, справдi вiдбувається. Виннi грошi, а не здатнiсть та iнстинкт заробляти грошi. А як щодо грубiших проявiв бiдностi, п'яних чоловiкiв, якi б'ють i морять голодом свої сiм'ї, похмурого мовчання переповнених, антисанiтарних будинкiв бiднякiв, неефективних та переможених? Посидьте у вiтальнi мiського клубу найбанальнiшого багатiя, як це зробив я, а потiм опiвднi посидiть серед робiтникiв фабрики. Ви виявите, що чеснота не бiльше любить бiднiсть, нiж ви i я, i людина, яка просто навчилася бути працьовитою i не набула того нетерплячого голоду i проникливостi, якi дозволяють йому досягати успiху, може створити сильну спритну команду. тiло, коли його розум хворий i розкладається".
  Схопивши тростину i почав захоплюватися вiтром свого красномовства, Телфер забув про Елеонору i почав говорити з любовi до розмови.
  "Розум, у якому полягає любов до прекрасного, те, що робить наших поетiв, художникiв, музикантiв та акторiв, потребує цього повороту для вмiлого добування грошей, iнакше вiн знищить себе", - заявив вiн. "I у справдi великих художникiв це є. У книгах та оповiданнях великi люди голодують на горищах. У реальному життi вони частiше їздять у каретах П'ятою авеню i мають замiськi мiсця на Гудзонi. Сходiть, подивiться самi. Завiтайте до голодуючого генiя на його горищi. Сто до одного, що ви виявите, що вiн не тiльки нездатний добувати грошi, але й нездатний займатися тим самим мистецтвом, якого вiн прагне".
  Пiсля поспiшного сполучення вiд Фрiдома Смiта Сем почав шукати покупця для паперового бiзнесу. Запропоноване мiсце йому сподобалося i вiн захотiв отримати там шанс. Купуючи картоплю, олiю, яйця, яблука та шкури, вiн думав, що зможе заробити грошi; крiм того, вiн знав, що завзятiсть, з якою вiн зберiгав грошi в банку, захопила уяву Свободи, i вiн хотiв, щоб скористатися цим фактом.
  Протягом кiлькох днiв угоду було укладено. Сем отримав триста п'ятдесят доларiв за список клiєнтiв газет, бiзнес з продажу арахiсу та попкорну та передачу ексклюзивних агенцiй, якi вiн органiзував iз щоденними газетами Де-Мойна та Сент-Луїса. Два хлопчики купили бiзнес за пiдтримки своїх батькiв. Розмова в заднiй кiмнатi банку, де касир розповiв про послужний список Сема як вкладника, i залишок у сiмсот доларiв завершив угоду. Коли справа дiйшла до угоди з Freedom, Сем вiдвiв його в задню кiмнату банку i показав свої заощадження так само, як показував їх батькам двох хлопчикiв. Свобода була вражена. Вiн думав, що хлопчик заробить йому грошi. Двiчi на тиждень Сем бачив тиху, вражаючу силу грошей.
  Угода, яку Сем уклав з "Фрiдом", включала справедливу щотижневу зарплату, достатню, щоб бiльш нiж задовольнити всi його потреби, i, крiм того, вiн повинен був отримати двi третини всього, що вiн заощадив на купiвлi "Фрiдома". З iншого боку, свобода полягала в тому, щоб надати коня, транспортний засiб та утримання коня, в той час як Сем мав пiклуватися про коня. Цiни, якi потрiбно було заплатити за купленi речi, повиннi були встановлюватися щоранку "Свободою", i якщо Сем купував дешевше за названi цiни, двi третини заощаджень дiсталися йому. Цю схему запропонував Сем, який думав, що заробить бiльше на заощадженнях, анiж на зарплатi.
  Фрiдом Смiт обговорював навiть найтривiальнiшi питання гучним голосом, ревучи i кричачи в магазинi та на вулицях. Вiн був великим винахiдником описових iмен, маючи власне iм'я для кожного чоловiка, жiнки та дитини, яку вiн знав i любив. "Старим "може бути, нi"" вiн називав Вiндi Макферсона i гарчав на нього в бакалiйнiй лавцi, просячи не проливати кров повстанцiв у бочцi iз цукром. Вiн роз'їжджав країною в низькому фаетонi, який сильно гуркотiв i рипiв i мав широку дiрку зверху. Наскiльки Сему вiдомо, нi баггi, нi Фрiдом не милися пiд час його перебування з цiєю людиною. Вiн мав свiй метод покупок. Зупинившись перед фермерським будинком, вiн сидiв у своєму возi i гарчав, поки фермер не виходив iз поля чи з дому, щоб поговорити з ним. А потiм, торгуючись i кричачи, укладав угоду або їхав своєю дорогою, а фермер, спершись на паркан, смiявся, як дитина, що заблукала.
  Фрiдом жила у великому старому цегляному будинку, що виходив на одну з найкращих вулиць Кекстона. Його будинок та двiр були бiльмом на оцi сусiдам, яким вiн особисто подобався. Вiн знав це i стояв на ганку, смiючись i ревучи з цього приводу. "Доброго ранку, Мерi", - кричав вiн акуратнiй нiмкенi через дорогу. "Чекай, i ти побачиш, як я тут прибираюся. Я збираюся зайнятися це прямо зараз. Спочатку я змахну мух iз огорожi.
  Якось вiн балотувався в окружний офiс i отримав практично всi голоси в окрузi.
  Свобода мала пристрасть скуповувати старi напiвзношенi коляски та сiльськогосподарськi знаряддя, привозити їх додому, щоб вони стояли у дворi, збираючи iржу та гниття, i клялися, що вони як новi. На стоянцi стояло пiвдюжини баггi, один-два сiмейнi вiзки, тяговий двигун, косарка, кiлька фермерських фургонiв та iншi сiльськогосподарськi iнструменти, назви яких не пiддаються назвi. Щодня вiн приходив додому з новим призом. Вони вийшли з двору i прокралися на ґанок. Сем нiколи не знав, що вiн продає щось iз цього. Колись у нього було шiстнадцять комплектiв збруї, всi зламанi та не вiдремонтованi, у сараї та в сараї за будинком. Серед цього мотлоху бродила величезна зграя курей i двi-три свинi, а всi сусiдськi дiти приєдналися до чотирьох Свободи i з винням i криками бiгли поверх i пiд натовпом.
  Жiнка Свободи, блiда, мовчазна жiнка, рiдко виходила з дому. Їй подобався працьовитий i роботящий Сем, i вона час вiд часу стояла бiля заднiх дверей i розмовляла з ним тихим, рiвним голосом вечорами, коли вiн стояв, вiдпрягаючи свого коня пiсля дня, проведеного в дорозi. I вона, i Свобода ставилися до нього з великою повагою.
  Як покупець Сем досяг навiть бiльшого успiху, нiж при продажу паперу. Вiн був iнстинктивним покупцем, систематично працюючи на широких територiях країни, i за рiк бiльш нiж подвоїв обсяг покупок Freedom.
  У кожному чоловiковi є трохи гротескної претензiйностi Вiндi Макферсона, i його син невдовзi навчився її шукати та використовувати у своїх цiлях. Вiн дозволяв людям говорити до тих пiр, поки вони не перебiльшували або не завищували вартiсть своїх товарiв, потiм рiзко закликав їх до звiту i, перш нiж вони оговталися вiд свого збентеження, уклав угоду. За часiв Сема фермери не стежили за щоденними ринковими звiтами, фактично ринки були систематизованi i вiдрегульованi, як i, вмiння покупця мало першочергового значення. Маючи навик, Сем постiйно використовував його, щоб покласти грошi у свої кишенi, але якимось чином зберiг довiру та повагу до людей, з якими торгував.
  Шумний i буйний Свобода, як батько, пишався торговими здiбностями, якi розвинулися в хлопчику, i гримiв його iм'я вгору i вниз вулицями та в магазинах, проголошуючи його найрозумнiшим хлопчиком в Айовi.
  "Могутнiй маленький старий "Може бути-Не" в цьому хлопчику", - кричав вiн неробам у магазинi.
  Хоч у Сема було майже болюче прагнення порядку та системи у своїх справах, вiн не намагався привнести цей вплив у справи Свободи, а ретельно вiв свої записи i невпинно купував картоплю та яблука, олiю та яйця, хутра та шкури. прагнення, завжди працюючи над збiльшенням своїх комiсiйних. Фрiдом брав на себе ризики в бiзнесi i часто отримував мало прибутку, але цi двоє любили i поважали один одного, i саме завдяки зусиллям Фрiдом Сем нарештi вибрався з Кекстона i зайнявся бiльшими справами.
  Одного вечора пiзньої осенi Фрiдом зайшов у стайню, де стояв Сем, знiмаючи упряж з коня.
  - Ось тобi шанс, мiй хлопчику, - сказав вiн, нiжно кладучи руку Сему на плече. У його голосi була нотка нiжностi. Вiн написав у чиказьку фiрму, якою продавав бiльшу частину куплених ним речей, розповiвши про Сема та його здiбностi, i фiрма вiдповiла пропозицiєю, яка, на думку Сема, перевершувала все, на що вiн мiг сподiватися в Кекстонi. У руцi вiн тримав цю пропозицiю.
  Коли Сем прочитав листа, його серце пiдстрибнуло. Вiн думав, що це вiдкрило для нього широке нове поле дiяльностi та заробляння грошей. Вiн думав, що нарештi добiг кiнця його дитинства i що в нього з'явиться шанс у мiстi. Тiльки цього ранку старий доктор Харкнесс зупинив його бiля дверей, коли вiн збирався на роботу, i, вказавши великим пальцем через плече на те мiсце, де в будинку лежала його мати, виснажена i спляча, сказав йому, що через тиждень вона буде пiшов, а Сем, з важким серцем i повний тривожної туги, iшов бiля вулиць.
  Тепер вiн пройшов через стайню i повiсив зняту з коня упряж на гачок у стiнi.
  - Я радий пiти, - важко сказав вiн.
  Свобода вийшов iз дверей стайнi поруч iз молодим Макферсоном, який прийшов до нього ще хлопчиком i тепер був широкоплечим хлопцем вiсiмнадцяти рокiв. Вiн не хотiв втрачати Сема. Вiн написав у чиказьку компанiю через свою прихильнiсть до хлопчика i тому, що вiрив, що той здатний на щось бiльше, нiж пропонував Кекстон. Тепер вiн йшов мовчки, пiднявши лiхтар i вказуючи шлях серед уламкiв у дворi, сповнений жалю.
  Бiля заднiх дверей стояла блiда, втомлена дружина i, простягнувши руку, взяла хлопчика за руку. В її очах стояли сльози. А потiм, нiчого не сказавши, Сем повернувся i поспiшив геть вулицею. Фрiдом та його дружина пiдiйшли до головних ворiт i дивилися йому вслiд. З кута вулицi, де вiн зупинився в тiнi дерева, Сем мiг бачити їх: вiтер погойдував лiхтар у руцi Свободи, i струнку стареньку дружину, що утворює бiлу пляму на тлi темряви.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VI
  
  СЕМ _ IШОВ ВДОЛИЧЬ дощатий тротуар прямував додому, поспiшний пронизливим березневим вiтром, через який лiхтар розгойдувався в руцi Свободи. Перед бiлим каркасом будинку стояв сивий старий, спершись на ворота i дивлячись на небо.
  - У нас буде дощ, - сказав вiн тремтячим голосом, нiби даючи рiшення у справi, а потiм повернувся i, не чекаючи вiдповiдi, пiшов вузькою дорiжкою до хати.
  Цей iнцидент викликав усмiшку на губах Сема, за якою пiшла свого роду втома розуму. З самого початку своєї роботи з Freedom вiн день за днем зустрiчав Генрi Кiмбалла, що стоїть бiля його ворiт i дивиться на небо. Ця людина була одним iз старих клiєнтiв газети Сема, який займав своєрiдну фiгуру в мiстi. Про нього говорили, що в юностi вiн був гравцем на рiчцi Мiссiсiпi i що в минулi часи вiн брав участь не в однiй дикiй пригодi. Пiсля Громадянської вiйни вiн закiнчив свої днi в Кекстонi, живучи один i займаючись тим, що рiк у рiк вiв ретельно складенi таблицi змiн погоди. Раз-два на мiсяць у теплу пору року вiн заходив до Вiльдмана i, сидячи бiля грубки, хвалько розповiдав про точнiсть своїх записiв i витiвок паршивого собаки, що бiжить за ним по п'ятах. У його теперiшньому настрої нескiнченна одноманiтнiсть i одноманiтнiсть життя цiєї людини здалися Сему кумедними i в якомусь сенсi сумними.
  "Залежати вiд того, що ти пiдiйдеш до ворiт i подивишся на небо, щоб визначити день, з нетерпiнням чекати i залежати вiд цього - яка смертоноснiсть!" - подумав вiн i, засунувши руку в кишеню, iз задоволенням намацав листа вiд чиказької компанiї, яка мала вiдкрити йому так багато великого зовнiшнього свiту.
  Незважаючи на шок вiд несподiваного смутку, що прийшов з майже певним розставанням зi Свободою, i смуток, викликаний смертю його матерi, що наближається, Сем вiдчув сильний трепет впевненостi у своєму власному майбутньому, який змусив його вирушити додому. майже веселий. Тремтiння, що виникло вiд читання листа, переданого йому Свободою, було вiдновлено побачивши старого Генрi Кiмбалла бiля ворiт, що дивиться на небо.
  "Я нiколи не буду таким, сидячи на краю свiту, спостерiгаючи, як облiзлий собака ганяє м'яч, i вдивляючись день у день у термометр", - думав вiн.
  Три роки служби у Фрiдом Смiта навчили Сема не сумнiватися у своїй здатностi впоратися з такими дiловими проблемами, якi могли стати на його шляху. Вiн знав, що став тим, ким хотiв бути, добрим бiзнесменом, одним iз людей, якi спрямовують i контролюють справи, в яких вони беруть участь, завдяки властивiй їм якостi, яку називають дiловим чуттям. Вiн iз задоволенням згадував той факт, що жителi Кекстона перестали називати його розумним хлопчиком i тепер говорили про нього як про хорошу дiлову людину.
  Бiля ворiт перед власним будинком вiн зупинився i постояв, думаючи про все це i про вмираючу жiнку всерединi. Йому знову згадався старий, якого вiн бачив бiля ворiт, а разом з ним i думка про те, що життя його матерi було таким же безплiдним, як i життя людини, спiлкування з яким залежало вiд собаки та термометра.
  "Справдi, - сказав вiн собi, продовжуючи цю думку, - було й гiрше. У неї не було стану, що дозволяє жити у свiтi, i в неї не було спогадiв про юнацькi днi диких пригод, якi мали б втiшити останнi днi життя старого. Натомiсть вона спостерiгала за мною, як старий стежить за своїм термометром, а батько був собакою в її будинку, що ганяється за iграшками". Ця цифра йому сподобалася. Вiн стояв бiля ворiт, вiтер спiвав у деревах уздовж вулицi i час вiд часу жбурляв краплi дощу йому на щоку, i думав про це i про своє життя з матiр'ю. Останнi два чи три роки вiн намагався примиритися з нею. Пiсля продажу газетного бiзнесу i початку свого успiху у "Фрiдомi" вiн вигнав її з корита i з того часу, як вона почала погано почуватися, проводив з нею вечiр за ввечерi замiсть того, щоб пiти до Вiльдмана посидiти з чотирма друзями i послухай розмову, яка вiдбувалася мiж ними. Вiн бiльше не гуляв з Телфером або Мерi Андервуд по путiвцях, а замiсть цього сидiв бiля лiжка хворої жiнки або, коли наставала добра нiч, допомагав їй сiсти в крiсло на галявинi перед будинком.
  Сем вiдчував, що роки були добрими. Вони допомогли йому зрозумiти свою матiр i надали серйозностi та мети амбiтним планам, якi вiн продовжував будувати для себе. Наодинцi вони з матiр'ю мало розмовляли, звичка всього життя робила для неї неможливим багато говорити, а розумiння її особистостi, що зростало, робило це непотрiбним для нього. Тепер, у темрявi перед будинком, вiн думав про вечори, проведенi з нею, i про те, як шкода було витрачено її прекрасне життя. Речi, якi поранили його i проти яких вiн був запеклим i невблаганним, стали неважливими, навiть вчинки претензiйного Вiндi, який перед обличчям хвороби Джейн продовжував йти пiсля виходу на пенсiю протягом тривалих перiодiв пияцтва i який тiльки прийшов додому, щоб плакати i зачитати по всьому дому, коли пенс, намагався думати про втрату i прачки, i дружини.
  "Вона була найпрекраснiшою жiнкою у свiтi", - сказав вiн собi, i сльози щастя навернулися в нього на очах при думцi про свого друга, Джона Телфера, який колись хвалив матiр газетниковi, що бiгав поруч з ним по мiсячному свiтлу. дороги. Йому в голову спала картина її довгого виснаженого обличчя, що тепер лякає на тлi бiлизни подушок. Фотографiя Джорджа Елiота, прикрiплена до стiни за зламаною ременями безпеки на кухнi будинку Фрiдом Смiта, привернула його увагу кiлька днiв тому, i в темрявi вiн вийняв її з кишенi i пiднiс до губ, розумiючи, що якимось невимовним чином вiн був схожий на його матiр, якою вона була до хвороби. Дружина Свободи дала йому фотографiю, i вiн носив її iз собою, виймаючи з кишенi на пустельних дiлянках дороги, коли йшов по роботi.
  Сем тихо обiйшов будинок i зупинився бiля старого сараю, що залишився вiд спроб Вiндi зайнятися розведенням курчат. Вiн хотiв продовжити думки своєї матерi. Вiн почав згадувати її юнiсть i подробицi довгої розмови, яку вони провели разом на галявинi перед будинком. Це було надзвичайно жваво у його свiдомостi. Йому здавалося, що навiть зараз вiн пам'ятає кожне слово. Хвора жiнка розповiдала про свою юнiсть в Огайо, i доки вона говорила, у головi хлопчика виникали картини. Вона розповiла йому про свої днi, коли вона була зв'язаною дiвчинкою в сiм'ї тонкогубого i жорсткого жителя Нової Англiї, який приїхав на Захiд, щоб обзавестися фермою, i про свої зусилля здобути освiту, про грошi, заощадженi на покупцi книги, про її радiсть, коли вона склала iспити i стала шкiльною вчителькою.
  До села Огайо приїхав молодий Макферсон, щоб зайняти чiльне мiсце у життi мiста. Сем посмiхнувся, побачивши намальовану нею картину молодика, який ходив туди-сюди по сiльськiй вулицi з дiвчатками на руках i викладав Бiблiю у недiльнiй школi.
  Коли Вiндi зробив молодому шкiльному вчителю пропозицiю, вона з радiстю прийняла його, вважаючи неймовiрно романтичним, що такий хвацький чоловiк вибрав таку маловiдому фiгуру серед усiх жiнок мiста.
  "I навiть тепер я не жалкую, хоча для мене це не означало нiчого, окрiм працi та нещастя", - сказала хвора жiнка своєму синовi.
  Пiсля весiлля на молодому дендi Джейн поїхала з ним до Кекстона, де вiн купив магазин i де через три роки передав магазин до рук шерифа, а свою дружину - на посаду мiської прачки.
  У темрявi похмура усмiшка, наполовину зневажлива, наполовину весела, майнула на обличчi вмираючої жiнки, коли вона розповiдала про зиму, коли Вiндi та ще один молодик ходили вiд школи до школи, влаштовуючи виставу по всьому штату. Колишнiй солдат став спiваком жартiвливих пiсень i писав молодiй дружинi листа за листом, розповiдаючи про оплески, якими зустрiли його зусилля. Сем мiг уявити собi уявлення, маленькi, тьмяно освiтленi шкiльнi будiвлi з обвiтреними обличчями, що сяють у свiтлi чарiвного лiхтаря, i захопленого Вiндi, що бiгає туди й сюди, що розмовляє на сценiчному жаргонi, що одягається у свiй строкатий одяг i розхитується. маленька сцена.
  "I за всю зиму вiн не надiслав менi жодної копiйки", - сказала хвора, перервавши його думки.
  Пробуджена нарештi до вираження почуттiв i сповнена спогадами про свою юнiсть, мовчазна жiнка говорила про свiй народ. Її батько загинув у лiсi деревом, що впало. Про свою матiр вона розповiла анекдот, коротко i з похмурим гумором, який здивував її сина.
  Якось молода шкiльна вчителька пiшла вiдвiдати свою матiр i цiлу годину просидiла у вiтальнi фермерського дому в Огайо, тодi як люта стара дивилася на неї смiливим запитальним поглядом, чому дочка вiдчула, що прийшла сюди дурою.
  На вокзалi вона почула анекдот про свою матiр. Розповiдали, що одного разу до фермерського будинку прийшов здоровенний волоцюга i, виявивши, що жiнка одна, спробувала залякати її, i що волоцюга i жiнка, тодi в розквiтi сил, цiлу годину билися на задньому дворi будинку. Залiзничний агент, який розповiв Джейн цю iсторiю, вiдкинув голову i розсмiявся.
  "Вона його теж нокаутувала, - сказав вiн, - збила його з нiг, а потiм напоїла мiцним сидром, так що вiн, хитаючись, прибiг у мiсто i оголосив її найкращою жiнкою в штатi".
  У темрявi бiля зруйнованого сараю думки Сема переключилися з думок про матiр на сестру Кейт та на її роман iз молодим фермером. Вiн з сумом думав про те, як вона теж страждала через помилки батька, як їй доводилося виходити з дому i блукати темними вулицями, щоб уникнути нескiнченних вечорiв вiйськових розмов, завжди викликаних гостем. в будинку Макферсонiв, i тiєї ночi, коли, взявши спорядження з лiвреї Калверта, вона поїхала одна за мiсто, щоб з трiумфом повернутися, щоб зiбрати одяг i показати своє обручку.
  Перед ним постала картина лiтнього дня, коли вiн бачив частину любов'ю, що передували цьому занять. Вiн пiшов у магазин, щоб вiдвiдати сестру, коли увiйшов молодий фермер, незручно озирнувся i простяг Кейт через прилавок новий золотий годинник. Раптова хвиля поваги до сестри охопила хлопчика. "Яку суму, мабуть, це коштувало", - подумав вiн i з новим iнтересом глянув на спину коханця, на червону щоку i блискучi очi сестри. Коли коханець, обернувшись, побачив молодого Макферсона, що стоїть бiля стiйки, вiн знiяковiло засмiявся i вийшов за дверi. Кейт була збентежена, таємно задоволена i задоволена виразом очей брата, але вдала, що поставилася до подарунка легковажно, недбало крутячи його туди-сюди на стiйцi i ходячи туди-сюди, розмахуючи руками.
  "Не розповiдай", - сказала вона.
  "Тодi не прикидайся", - вiдповiв хлопчик.
  Сем думав, що необачнiсть його сестри, яка принесла їй одного мiсяця дитину i чоловiка, зрештою закiнчилася краще, нiж необачнiсть його матерi у шлюбi з Вiндi.
  Прийшовши до тями, вiн увiйшов до будинку. Сусiдка, найнята для цiєї мети, приготувала вечерю i тепер почала скаржитися на його запiзнення, говорячи, що їжа охолола.
  Сем їв мовчки. Поки вiн їв, жiнка вийшла з дому i невдовзi повернулася з дочкою.
  У Кекстонi iснував кодекс, який не дозволяв жiнцi залишатися в будинку наодинцi з чоловiком. Сем ставив собi запитання, чи була поява доньки спробою з боку жiнки дотримуватися букви кодексу, чи думала вона про хвору жiнку в будинку як про вже минулу. Ця думка забавляла i засмучувала його.
  "Можна було подумати, що вона в безпецi", - розмiрковував вiн. Їй було п'ятдесят рокiв, вона була маленька, нервова, змучена, з погано пригнаними вставними зубами, якi деренчали, коли вона говорила. Коли вона не розмовляла, то вiд нервозностi трясла їх язиком.
  До кухонних дверей увiйшов Вiндi, сильно напившись. Вiн стояв бiля дверей, тримаючись за ручку рукою i намагаючись узяти себе в руки.
  "Моя дружина... моя дружина вмирає. Вона може померти будь-якого дня", - голосив вiн зi сльозами на очах.
  Жiнка з дочкою увiйшла до маленької вiтальнi, де було поставлено лiжко для хворої. Сем сидiв за кухонним столом, що онiмiв вiд гнiву й огиди, а Вiндi, хитнувшись уперед, упав на стiлець i почав голосно ридати. На дорозi бiля будинку зупинився чоловiк, який керував конем, i Сем почув скрегiт колiс по кузову воза, коли чоловiк повернув на вузькiй вулицi. Крiзь скрегiт колiс почувся голос, що лається ненормативною лексикою. Вiтер продовжував дмухати, i почався дощ.
  "Вiн потрапив не на ту вулицю", - подумав хлопець.
  Вiндi, пiдперши голову руками, плакав, як хлопчик iз розбитим серцем, його ридання луною розносилися по будинку, його важке дихання вiд спиртного псувало повiтря в кiмнатi. У кутку бiля плити бiля стiни стояла прасувальна дошка матерi, i вигляд її пiдливав олiї у вогонь гнiву, що тлiв у серцi Сема. Вiн згадав той день, коли вiн стояв у дверях магазину разом з матiр'ю i бачив похмуру i кумедну невдачу свого батька з гiрником, i за кiлька мiсяцiв до весiлля Кейт, коли Вiндi носилася мiстом, погрожуючи вбити свого коханого. а мати та хлопчик залишилися з дiвчинкою, сховавшись у будинку, хворi вiд приниження.
  П'яний чоловiк, поклавши голову на стiл, заснув, i його хропiння змiнило ридання, що викликали гнiв хлопчика. Сем знову почав думати про життя своєї матерi.
  Спроби, якi вiн зробив, щоб вiдплатити їй за тяжкiсть її життя, тепер здавалися безплiдними. "Я хотiв би вiдплатити йому", - подумав вiн, вражений раптовим нападом ненавистi, коли вiн глянув на людину перед собою. Похмура кухонька, холодна, недопечена картопля i ковбаса на столi i сплячий п'яний чоловiк здавались йому свого роду символом того життя, яке було прожите в цьому будинку, i вiн з тремтiнням повернув обличчя i втупився в стiну.
  Вiн подумав про вечерю, яку одного разу з'їв у будинку Фрiдома Смiта. Того вечора Фрiдом принiс запрошення до стайнi так само, як сьогоднi ввечерi вiн принiс листа вiд чиказької компанiї, i саме в той момент, коли Сем хитав головою на знак вiдмови вiд запрошення, у дверi стайнi увiйшли дiти. Пiд проводом старшої, великої чотирнадцятирiчної дiвчинки-шибеника, що володiє силою чоловiка i схильнiстю вириватися з одягу в найнесподiванiших мiсцях, вони увiрвалися в стайню, щоб забрати Сема на вечерю, Свобода, смiючись, пiдганяла їх. , його голос ревiв у стайнi так, що конi стрибали у стiйлах. У будинок вони втягли його, немовля, чотирирiчного хлопчика, який сидiв верхи на спинi i бив його по головi вовняною шапкою, а Свобода розмахувала лiхтарем i час вiд часу допомагала йому штовхати рукою.
  Картина довгого столу, накритого бiлою скатертиною, наприкiнцi великої їдальнi Свободи, згадалася хлопчику, який тепер сидiв у порожнiй маленькiй кухнi перед несмачною, погано приготованою їжею. На ньому лежало достаток хлiба, м'яса i чудових страв, завалених картоплею, що димить. У його власному будинку їжi завжди вистачало лише на один прийом їжi. Все було добре розраховано, коли ви закiнчили, стiл залишився порожнiм.
  Як йому сподобалася ця вечеря пiсля довгого дня у дорозi. З шумом i ревом на дiтей Свобода високо пiднiмала тарiлки та роздавала їх, а дружина чи шибеник приносили з кухнi нескiнченнi свiжi продукти. Радiсть вечора з розмовами про дiтей у школi, раптове розкриття жiночностi дiвчинки-шибеника, атмосфера достатку та хорошого життя не давали хлопцевi спокою.
  "Моя мати нiколи не знала нiчого подiбного", - подумав вiн.
  Сплячий п'яний чоловiк прокинувся i почав голосно говорити - якась стара забута образа повернулася до нього на думку, вiн говорив про вартiсть шкiльних пiдручникiв.
  - У школi часто-густо змiнюють книги, - заявив вiн голосним голосом, повернувшись обличчям до кухонної плити, нiби звертаючись до аудиторiї. "Це схема з хабарництва старих солдатiв, якi мають дiтей. Я цього не винесу.
  Сем у невимовнiй лютi вирвав лист з блокнота i подряпав на ньому повiдомлення.
  "Мовчi", - написав вiн. "Якщо ти скажеш ще слово або видаси ще один звук, який потурбує маму, я задушу тебе i викину, як дохлого собаку, надвiр".
  Перегнувшись через стiл i торкнувшись руки батька вилкою, взятою з посуду, вiн поклав записку на стiл пiд лампою перед очима. Вiн боровся з самим собою, намагаючись впоратися з бажанням стрибнути через кiмнату i вбити людину, яка, як вiн вважав, довiв його матiр до смертi i яка тепер сидiла, ревучи й розмовляючи, бiля її смертної ложi. Бажання спотворило його розум так, що вiн оглянув кухню, наче охоплений шаленим кошмаром.
  Вiндi, взявши записку в руку, повiльно прочитав її, а потiм, не розумiючи її значення i лише наполовину вловивши її змiст, поклав її до кишенi.
  - Собака помер, так? вiн гукнув. - Ну, ти стаєш надто великим i розумним, хлопче. Яка менi справа до мертвого собаки?"
  Сем не вiдповiв. Обережно пiдвiвшись, вiн обiйшов стiл i поклав руку на горло старого, що бурмотiла.
  "Я не маю вбивати", - повторював вiн собi вголос, нiби розмовляючи з незнайомцем. "Я повинен душити, доки вiн не замовкне, але я не повинен вбивати".
  На кухнi двоє чоловiкiв мовчки боролися. Вiндi, не в змозi пiдвестися, дико i безпорадно вдарив ногами. Сем, дивлячись на нього зверху вниз i вивчаючи очi i колiр щiк, здригнувся, усвiдомивши, що вже багато рокiв не бачив свого батька. Як швидко це вiдбилося тепер у його свiдомостi i яким грубим i сирим воно стало.
  "Я мiг би вiдплатити за всi роки, якi мати провела над похмурим коритом, лише одним довгим i мiцним захопленням цього худого горла. Я мiг би вбити його з невеликим додатковим тиском", - подумав вiн.
  Очi почали дивитись на нього i язик висуватись. По лобi бiгла смужка бруду, зiбрана десь за довгий день п'яного кутежства.
  "Якби я зараз сильно натиснув i вбив його, я бачив би його обличчя таким, яке воно зараз, у всi днi мого життя", - подумав хлопчик.
  У тишi будинку вiн почув голос сусiдки, яка рiзко зверталася до дочки. Наслiдував знайомий, сухий, втомлений кашель хворий. Сем взяв на руки старого, що втратив свiдомiсть, i обережно i безшумно вийшов до кухонних дверей. Дощ лив на нього, i, поки вiн ходив навколо будинку зi своєю ношею, вiтер, струсивши з себе суху гiлку з маленької яблунi на подвiр'ї, ударив її йому в обличчя, залишивши довгу пекучу подряпину. Бiля паркану перед будинком вiн зупинився i скинув свою ношу з невисокого трав'янистого берега на дорогу. Потiм, повернувшись, вiн з непокритою головою пройшов через ворота i пiшов угору вулицею.
  "Я виберу Мерi Андервуд", - подумав вiн, повертаючись думками до друга, який багато рокiв тому гуляв з ним по путiвцях i чию дружбу вiн розiрвав через тирад Джона Телфера на адресу всiх жiнок. Вiн спотикався тротуаром, дощ барабанив по його непокритiй головi.
  "Нам потрiбна жiнка в нашому домi", - повторював вiн знову i знову. "Нам потрiбна жiнка в нашому будинку".
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VII
  
  НАВЧАННЯ _ ПРОТИ ТО Стiна пiд верандою будинку Мерi Андервуд, Сем намагався згадати, що привело його сюди. Вiн пройшов з непокритою головою через Мейн-стрiт i вийшов по дорозi. Двiчi вiн падав, заляпав свiй одяг брудом. Вiн забув мету своєї прогулянки i йшов далi i далi. Несподiвана i страшна ненависть до батька, що обрушилася на нього в напруженiй тишi кухнi, так паралiзувала його мозок, що тепер вiн почував себе легковажним, напрочуд щасливим i безтурботним.
  "Я щось робив", - подумав вiн; "Цiкаво, що це таке?"
  Будинок виходив вiкнами на сосновий гай, i дiстатися до нього можна було, пiднявшись на невеликий пагорб i йдучи по звивистiй дорозi за цвинтарем i останнiм сiльським лiхтарем. Дикий весняний дощ барабанив i барабанив по бляшаному даху над головою, а Сем, притулившись спиною до фасаду будинку, боровся за те, щоб вiдновити контроль над своїм розумом.
  Цiлу годину вiн стояв, дивлячись у темряву, i захоплено спостерiгав за розвитком бурi. Вiн мав - у спадок вiд матерi - любов до гроз. Вiн згадав нiч, коли вiн був хлопчиком, i його мати встала з лiжка i ходила туди-сюди по хатi, спiваючи. Вона спiвала так тихо, що сплячий батько не почув, а Сем лежав у своєму лiжку нагорi, прислухаючись до шуму - дощу по даху, випадкових гуркотiв грому, хропiння Вiндi та незвичайного i... подумав, чудовий звук матерi, яка спiває пiд час грози.
  Тепер, пiдвiвши голову, вiн iз захопленням оглядався на всi боки. Дерева в гаю перед ним гнулися i гойдалися на вiтрi. Чорнильну темряву ночi розбавляв мерехтливий масляний лiхтар на дорозi за цвинтарем i вдалинi свiтло, що струмувало у вiкна будинкiв. Свiтло, що виходило з будинку, навпроти якого вiн стояв, утворювало невеликий яскравий цилiндр серед сосен, крiзь якi блищали i блищали краплi дощу. Випадковi спалахи блискавок освiтлювали дерева та звивисту дорогу, а над головою гуркотiли небеснi гармати. У серцi Сема лунала якась дика пiсня.
  "Я хотiв би, щоб це тривало всю нiч", - подумав вiн, зосередивши свої думки на спiвi матерi в темному будинку, коли вiн був хлопчиком.
  Дверi вiдчинилися, i на веранду вийшла жiнка i зупинилася перед ним, вiч-на-вiч з грозою, вiтер розвiвав м'яке кiмоно, в яке вона була одягнена, i дощ намокав їй обличчя. Пiд жерстяним дахом повiтря було сповнене гуркотом дощу. Жiнка пiдвела голову i пiд дощем, що обрушується на неї, почала спiвати, її прекрасний голос контральто височiв над гуркотом дощу по даху i продовжувався, не перериваючись гуркотом грому. Вона спiвала про коханця, що їде крiзь бурю до своєї коханки. У пiснi зберiгся один приспiв.
  "Вiн їхав i думав про її червоно-червонi губи",
  
  - заспiвала жiнка, поклавши руку на перила ганку i нахилившись уперед, назустрiч бурi.
  Сем був вражений. Жiнка, що стоїть перед ним, була Мерi Андервуд, яка була його подругою, коли вiн навчався у школi, i до якої його думки звернулися пiсля трагедiї на кухнi. Фiгура жiнки, що стоїть перед ним i спiває, стала частиною його думок про його матiр, яка спiває в негоду в будинку, i його думки блукали далi, бачачи картини такими, якими вiн бачив їх ранiше, коли хлопчик гуляв пiд зiрками i слухав розмову про Джона Телфера. Вiн побачив широкоплечого чоловiка, який кричав, кидаючи виклик бурi, коли їхав гiрською стежкою.
  "I вiн смiявся з дощу на своєму мокрому, мокрому плащi", - продовжував голос спiвака.
  Спiв Мерi Андервуд пiд дощем робив її такою ж близькою та милою, якою вона здавалася йому, коли вiн був босоногим хлопчиком.
  "Джон Телфер помилявся на її рахунок", - подумав вiн.
  Вона обернулася i подивилася на нього. Крихiтнi цiвки води стiкали з її волосся по щоках. Спалах блискавки розiрвав темряву, висвiтливши мiсце, де Сем, тепер широкоплечий чоловiк, стояв з брудним одягом i розгубленим виразом обличчя. З її губ зiрвався рiзкий вигук здивування:
  "Привiт, Сем! Що ти тут робиш? Тобi краще сховатися вiд дощу.
  "Менi тут подобається", - вiдповiв Сем, пiдводячи голову i дивлячись повз неї на бурю.
  Пiдiйшовши до дверей i взявшись за ручку, Мерi подивилася в темряву.
  - Ви давно приходили до мене, - сказала вона, - заходьте.
  Всерединi будинку, коли дверi були зачиненi, стукiт дощу по даху веранди змiнився приглушеним, тихим барабанним боєм. Стопки книг лежали на столi в центрi кiмнати, а на полицях уздовж стiн стояли ще книжки. На столi горiла учнiвська лампа, а в кутках кiмнати лежали важкi тiнi.
  Сем стояв бiля стiни бiля дверей, озирнувшись очима.
  Мерi, яка пiшла в iншу частину будинку i тепер повернулася, одягнена в довгий плащ, глянула на нього з цiкавiстю i почала ходити по кiмнатi, збираючи залишки жiночого одягу, розкиданi по стiльцях. Стоячи на колiнах, вона розпалила вогонь пiд палицями, складеними у вiдкритих ґратах у стiнi кiмнати.
  "Це через бурю менi захотiлося спiвати", - сказала вона нiяково, а потiм жваво: "Нам доведеться вас висушити; ти впав на дорогу i вкрився брудом".
  З похмурого i мовчазного Сем став балакучим. Йому на думку спала iдея.
  "Я прийшов сюди доглядати", - думав вiн; "Я прийшов попросити Мерi Андервуд стати моєю дружиною i жити в моєму домi".
  Жiнка, стоячи на колiнах бiля палиць, створила картину, що пробудила в ньому щось дрiмало. Тяжкий плащ, який вона носила, упав, оголивши круглi плечi, погано прикритi мокрим i прилиплим до них кiмоно. Струнка, юнацька постать, м'яке сиве волосся i серйозне личко, освiтлене паличками, що горять, викликали у нього пiдстрибування серця.
  "Нам потрiбна жiнка в нашому домi", - тяжко сказав вiн, повторюючи слова, якi були у нього на вустах, поки вiн брехав по занесених ураганом вулицях i по забруднених дорогах. "Нам потрiбна жiнка у нашому домi, i я прийшов, щоб вiдвезти вас туди.
  "Я маю намiр одружитися з тобою", - додав вiн, перетнувши кiмнату i грубо схопив її за плечi. "Чому нi? Менi потрiбна жiнка".
  Мерi Андервуд була стривожена i налякана обличчям i сильними руками, що дивилися на неї, стиснувши її плечi. У його юностi вона плекала до газетяра свого роду материнську пристрасть i планувала для нього майбутнє. Якби її плани пiшли, вiн став би вченим, людиною, яка живе серед книг та iдей. Натомiсть вiн вирiшив прожити своє життя серед людей, заробляти грошi, роз'їжджати країною, як Фрiдом Смiт, укладаючи угоди з фермерами. Вона бачила, як вiн їхав увечерi вулицею до будинку Фрiдома, входив i виходив з дому Уайлдмана i гуляв вулицями з чоловiками. Смутно вона знала, що на нього дiяв вплив, спрямований на те, щоб вiдволiкти його вiд речей, про якi вона мрiяла, i що вона таємно звинувачувала в цьому Джона Телфера, що говорить i смiється нероб. Тепер, пiсля бурi, хлопчик повернувся до неї, його руки та одяг були вкритi дорожнiм брудом, i говорив з нею, жiнкою, досить дорослою, щоб бути його матiр'ю, про одруження i про те, що вiн збирається жити з нею. його у своєму будинку. Вона стояла, змерзла, дивлячись в енергiйне, сильне обличчя i в очi з болючим, приголомшеним виразом.
  Пiд її поглядом до Сема повернулося щось вiд колишнього почуття хлопчика, i вiн почав невиразно намагатися розповiсти їй про це.
  "Не розмови про Телфера вiдштовхнули мене вiд вас, - почав вiн, - а тому, що ви так багато говорили про школи та книги. Я втомився вiд них. Я не мiг продовжувати рiк за роком сидiти в задушливiй маленькiй класнiй кiмнатi, коли у свiтi можна було заробити так багато грошей. Менi набридли шкiльнi вчителi, що барабанили пальцями по партах i дивляться у вiкна на чоловiкiв, що проходять вулицею. Я хотiв сам вибратися звiдти i вийти надвiр".
  Прибравши руки з її плечей, вiн сiв у крiсло i витрiщився на вогонь, тепер уже палаючий рiвно. Вiд штанiв його штанiв почала пiднiматися пара. Його розум, що все ще працював поза його контролем, почав реконструювати стару дитячу фантазiю, наполовину його власну, наполовину Джона Телфера, яка спала йому на думку багато рокiв тому. Йшлося про уявлення про iдеального вченого, яке вiн i Телфер склали. Центральним персонажем картини був сутулий, слабкий старий, що спотикається вулицею, бурмочучи щось собi пiд нiс i тикаючи палицею в стiчнi канави. Фотографiя була карикатурою на старого Френка Хантлi, директора школи Кекстона.
  Сидячи перед вогнем у будинку Мерi Андервуд, ставши на мить хлопчиком, зiткнувшись iз хлоп'ячими проблемами, Сем не хотiв бути такою людиною. У науцi вiн хотiв тiльки того, що допомогло б йому стати тiєю людиною, якою вiн хотiв бути, людиною свiту, яка виконує мирську роботу i заробляє грошi своєю роботою. Те, що вiн не мiг висловити, коли був хлопчиком, i її подруга знову прийшли йому на думку, i вiн вiдчув, що повинен тут i зараз дати зрозумiти Мерi Андервуд, що школи не дають йому того, що вiн хоче. Його мозок працював над проблемою, як сказати їй про це.
  Повернувшись, вiн глянув на неї i серйозно сказав: "Я збираюся покинути школу. Це не твоя провина, але я все одно пiду".
  Мерi, яка дивилася на величезну, покриту брудом постать у крiслi, почала розумiти. В її очах з'явилося свiтло. Пiдiйшовши до дверей, що ведуть на сходи, що ведуть у спальнi нагорi, вона рiзко покликала: "Тiтка, спускайтеся сюди негайно. Тут хвора людина".
  Зляканий, тремтячий голос вiдповiв зверху: Хто це?
  Мерi Андервуд не вiдповiла. Вона повернулася до Сема i, нiжно поклавши руку йому на плече, сказала: "Це твоя мати, а ти, зрештою, лише хворий, напiвбожевiльний хлопчик. Вона мертва? Розкажи менi про це.
  Сем похитав головою. "Вона все ще лежить у лiжку i кашляє". Вiн прийшов до тями i встав. "Я щойно вбив свого батька", - оголосив вiн. "Я задушив його i шпурнув iз берега на дорогу перед будинком. Вiн видавав жахливi звуки на кухнi, а мати втомилася i хотiла спати".
  Мерi Андервуд забiгала по кiмнатi. З маленької нiшi пiд сходами вона дiстала одяг i розкидала його по пiдлозi в кiмнатi. Вона вдягла панчоху i, не помiчаючи присутностi Сема, пiдняла спiдницю i застебнула її. Потiм, одягнувши один черевик на ногу в панчосi, а iнший на босу, вона повернулася до нього. "Ми повернемося до тебе додому. Я думаю ти маєш рацiю. Тобi там потрiбна жiнка.
  По вулицi вона швидко йшла, чiпляючись за руку високого хлопця, який мовчки йшов поруч iз нею. Сема охопила бадьорiсть. Вiн вiдчував, що чогось досяг, чогось, чого мав намiр досягти. Вiн знову подумав про свою матiр i, усвiдомивши, що йде додому з роботи у Фрiдом Смiтс, почав планувати вечiр, який проведе з нею.
  "Я розповiм їй про лист вiд чиказької компанiї i про те, що робитиму, коли поїду до мiста", - думав вiн.
  Бiля ворiт перед будинком Макферсонiв Мерi подивилася на дорогу пiд трав'янистим берегом, що спускався вiд паркану, але в темрявi нiчого не побачила. Дощ продовжував лити, i вiтер волав i волав, проносячись крiзь голi гiлки дерев. Сем пройшов через ворота i обiйшов будинок до кухонних дверей, маючи намiр дiстатися до лiжка матерi.
  У хатi сусiдка спала у крiслi перед кухонною плитою. Дочка пiшла.
  Сем пройшов через будинок у вiтальню i сiв на стiлець бiля лiжка матерi, взяв її руку i стиснув у своїй. "Мабуть, вона спить", - подумав вiн.
  Бiля кухонних дверей Мерi Андервуд зупинилася i, повернувшись, побiгла до темряви вулицi. Бiля кухонного вогню все ще спала сусiдка. У вiтальнi Сем, сидячи на стiльцi бiля лiжка матерi, озирнувся на всi боки. На пiдставцi бiля лiжка тьмяно горiла лампа, i свiтло її падало на портрет високої аристократичної жiнки, що висiв на стiнi, з кiльцями на пальцях. Фотографiя належала Вiндi i була заявлена їм як портрет його матерi, i одного разу вона спричинила сварку мiж Семом i його сестрою.
  Кейт серйозно поставилася до портрета цiєї дами, i хлопчик побачив її сидить перед ним у крiслi, її волосся було поправлене, а руки лежали на колiнах, iмiтуючи позу, яку так зарозумiло приймала велика дама, дивлячись на нього зверху вниз. її.
  "Це шахрайство", - заявив вiн, роздратований, на його думку, вiдданiстю сестри одному з претензiй батька. "Це шахрайство, яке вiн десь пiдхопив i тепер називає своєю матiр'ю, щоб змусити людей повiрити в те, що вiн щось велике".
  Дiвчина, присоромлена тим, що її застали в позi, i розлючена замахом на справжнiсть портрета, впала в обурення, приклавши руки до вух i тупнувши ногою по пiдлозi. Потiм вона пробiгла через кiмнату, впала на колiна перед маленькою кушеткою, уткнулася обличчям у подушку i затряслася вiд гнiву та горя.
  Сем повернувся i вийшов iз кiмнати. Йому здалося, що емоцiї сестри нагадували один iз спалахiв Вiндi.
  "Їй це подобається", - подумав вiн, iгноруючи цей iнцидент. "Їй подобається вiрити у брехню. Вона схожа на Вiндi i швидше повiрить у них, нiж нi.
  
  
  
  Мерi Андервуд пiд дощем побiгла до будинку Джона Телфера i била у дверi кулаком, поки Телфер, а за нею Елеонора, тримаючи лампу над головою, не з'явився у дверях. Разом з Телфером вона повернулася вулицею до будинку Сема, думаючи про жахливу задушену i знiвечену людину, яку вони повиннi там знайти. Вона йшла, чiпляючись за руку Телфера, як ранiше чiплялася за руку Сема, не усвiдомлюючи своєї непокритої голови та мiзерного вбрання. У руцi Телфер нiс лiхтар, узятий зi стайнi.
  На дорозi перед будинком вони нiчого не знайшли. Телфер ходив туди-сюди, розмахуючи лiхтарем i заглядаючи у водостоки. Жiнка йшла поряд з ним, її спiдницi були пiднятi, i бруд бризкав на її голу ногу.
  Раптом Телфер вiдкинув голову i засмiявся. Взявши її за руку, вiн повiв Мерi вгору берегом i через ворота.
  "Який же я безглуздий старий дурень!" вигукнув вiн. "Я старiю i одурманююсь! Вiндi Макферсон не помер! Нiщо не могло вбити цього старого бойового коня! Сьогоднi пiсля дев'ятої години вечора вiн був у продуктовому магазинi Уайлдмана, весь у брудi й клянувся, що бився з Артом Шерманом. Бiдолашнi Сем i ти прийшли до мене i знайшли мене тупицею! Дурень! Дурень! Яким дурнем я став!
  Мерi й Телфер забiгли до кухонних дверей, налякавши жiнку бiля плити, так що вона схопилася на ноги i почала нервово стукати язиком по вставних зубах. У вiтальнi вони знайшли Сема, що спав, поклавши голову на край лiжка. У своїй руцi вiн тримав холодну руку Джейн Макферсон. Вона була мертва вже годину. Мерi Андервуд нахилилася i поцiлувала його вологе волосся, коли в дверях увiйшла сусiдка з кухонною лампою, i Джон Телфер, притиснувши палець до губ, наказав мовчати.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VIII
  
  ТОН ПОХОВАНИ З Джейн Макферсон була важким випробуванням для її сина. Йому здалося, що його сестра Катя з немовлям на руках огрубiла - вона виглядала старомодною i, поки вони були в будинку, мала вигляд посварилася з чоловiком, коли вони вранцi виходили зi спальнi. Пiд час панахиди Сем сидiв у вiтальнi, здивований i роздратований нескiнченною кiлькiстю жiнок, що стовпилися в хатi. Вони були всюди: на кухнi, у спальнi за вiтальнею; i у вiтальнi, де в трунi лежала мертва жiнка, вони зiбралися разом. Коли тонкогубий мiнiстр, тримаючи в руцi книгу, мiркував про чесноти померлої жiнки, вони плакали. Сем глянув у пiдлогу i подумав, що так би вони оплакували тiло мертвого Вiндi, якби його пальцi хоч трохи стиснулися. Вiн запитував, чи казав би мiнiстр таким же чином - вiдверто i без знання - про переваги мертвих. У крiслi бiля труни голосно плакав скорботний чоловiк у новому чорному одязi. Лисий, настирливий трунар продовжував нервово рухатися, зосереджений на ритуалi свого ремесла.
  Пiд час служби чоловiк, який сидiв за ним, упустив записку на пiдлогу до нiг Сема. Сем взяв його i прочитав, радiючи, що щось може вiдвернути його увагу вiд голосу мiнiстра i осiб жiнок, що плачуть, жодна з яких ранiше не була в будинку i всiм, на його думку, вражаюче бракувало якогось почуття. про святiсть приватного життя. Записка була вiд Джона Телфера.
  "Я не приїду на похорон твоєї матерi", - написав вiн. "Я поважав твою матiр, поки вона була жива, i залишу тебе з нею наодинцi тепер, коли вона мертва. На згадку про неї я проведу церемонiю у своєму серцi. Якщо я перебуваю у Вiльдмана, я можу попросити цю людину на якийсь час припинити торгувати милом i тютюном, а також закрити i замкнути дверi. Якщо я буду в магазинi Валмора, я пiднiмуся до нього на горище i послухаю, як вiн стукає по ковадлi внизу. Якщо вiн або Фрiдом Смiт прийдуть до вас додому, я попереджаю їх, що розiрву їхню дружбу. Коли я побачу екiпажi, що проїжджають вулицею, i дiзнаюся, що справа зроблена добре, я куплю квiти i вiдвезу їх Мерi Андервуд на знак вдячностi живим в iм'я мертвих".
  Записка втiшила Сема. Це повернуло йому контроль над чимось, що вислизнуло вiд нього.
  "Зрештою, це здоровий глузд", - подумав вiн i зрозумiв, що навiть у тi днi, коли його змушували страждати вiд жахiв, i перед тим фактом, що довга i важка роль Джейн Макферсон тiльки розiгрувалась нарештi, фермер в полi сiяв кукурудзу, Джон стукав по ковадлi, а стукав по ковадлi, а Вальмор стукав по ковадлi. Вiн пiдвiвся, перервавши промову мiнiстра. Мерi Андервуд увiйшла саме в той момент, коли священик почав говорити, i забилася в темний кут бiля дверей, що вели на вулицю. Сем протиснувся повз жiнок, що таращилися на неї, нахмуреного мiнiстра i лисого трунаря, який заломив руки i, кинувши записку їй на колiна, сказав, не звертаючи уваги на людей, якi дивилися i слухали з затаївши подих цiкавiстю: "Це вiд Джона Телфера. Прочитайте це. Навiть вiн, який ненавидить жiнок, тепер приносить квiти до твоїх дверей.
  В кiмнатi здiйнявся вiтер шепоту. Жiнки, склавши голови разом i руки перед обличчям, кивнули шкiльному вчителю, а хлопчик, не усвiдомлюючи викликаного ним вiдчуття, повернувся до свого стiльця i знову глянув у пiдлогу, чекаючи, поки розмову та спiви пiсень та ходи вулицями слiд покласти край. Мiнiстр знову почав читати книгу.
  "Я став старшим за всiх цих людей тут", - подумав юнак. "Вони грають у життя i смерть, i я вiдчув це пальцями своєї руки".
  Мерi Андервуд, позбавлена Сема несвiдомого ставлення до людей, озирнулася на всi боки з щоками, що горять. Побачивши, як жiнки перешiптуються i склали голови разом, її пробiг холод страху. У кiмнату їй з'явилось обличчя старого ворога - скандалу маленького мiстечка. Взявши записку, вона вислизнула з дверей i побрела вулицею. Колишня материнська любов до Сема повернулася, змiцнiла й ушляхетнена жахом, через який вона пройшла з ним тiєї ночi пiд дощем. Пiдiйшовши до будинку, вона свиснула собацi коллi i пiшла по дорозi. На краю гаю вона зупинилася, сiла на колоду i прочитала записку Телфера. З м'якої землi, в яку занурювалися її ноги, долинав теплий рiзкий запах нових пагонiв. Сльози виступили на її очах. Вона думала, що за кiлька днiв до неї багато чого прийшло. У неї народився хлопчик, на якого вона могла вилити материнське кохання свого серця, i вона потоваришувала з Телфером, до якого тривалий час ставилася зi страхом i сумнiвом.
  Сем затримався у Кекстонi на мiсяць. Йому здавалося, що там щось хотiли зробити. Вiн сидiв з людьми в заднiй частинi "Уайлдмана" i безцiльно гуляв вулицями i за межi мiста по путiвцях, де люди весь день працювали в полях на спiтнiлих конях, ораючи землю. У повiтрi витало вiдчуття весни, а ввечерi на яблунi пiд вiкном його спальнi спiвав пiсенний горобець. Сем iшов i тинявся мовчки, дивлячись у землю. У його головi був страх перед людьми. Розмови чоловiкiв у магазинi втомили його, i коли вiн вирушив один у село, його супроводжували голоси всiх тих, вiд кого вiн приїхав iз мiста, щоб урятуватися. На розi вулицi тонкогубий коричневобородий священик зупинив його i заговорив про майбутнє життя так само, як вiн зупинився i розмовляв iз босим газетярем.
  - Твоя мати, - сказав вiн, - щойно пiшла. Вам доведеться вийти на вузьку стежку i слiдувати за нею. Бог послав вам цю скорботу як попередження. Вiн хоче, щоб i ви увiйшли до способу життя i врештi-решт приєдналися до нього. Почнiть приходити до нашої церкви. Приєднуйтесь до справи Христа. Знайдiть iстину".
  Сем, який слухав i не чув, похитав головою та продовжив. Мова мiнiстра здавалася не бiльш нiж безглуздою плутаниною слiв, з якої вiн винiс лише одну думку.
  "Знайди iстину", - повторював вiн услiд за мiнiстром i дозволив своєму розуму погратись iз цiєю iдеєю. "Усi найкращi люди намагаються це зробити. Вони витрачають своє життя на це завдання. Вони намагаються знайти iстину".
  Вiн пiшов вулицею, задоволений тим, як вiн витлумачив слова мiнiстра. Жахливi хвилини на кухнi, що йшли за смертю матерi, надали йому нового виразу серйозностi, i вiн вiдчув у собi нове почуття вiдповiдальностi перед мертвою жiнкою i перед собою. Чоловiки зупинили його на вулицi та побажали удачi у мiстi. Новина про його звiльнення стала надбанням громадськостi. Запитання, якi цiкавили Фрiдома Смiта, завжди були громадськими справами.
  "Вiн брав iз собою барабан, щоб зайнятися коханням з дружиною сусiда", - сказав Джон Телфер.
  Сем вiдчував, що в якомусь сенсi вiн був дитиною Кекстона. Рано воно взяло його у своє лоно; це зробило його напiвпублiчним персонажем; воно заохочувало його в заробляннi грошей, принижувало його через батька i з любов'ю опiкувало його через його трудящу матiр. Коли вiн був хлопчиком, що метушиться суботнiм вечором мiж нiг п'яниць у Лощинi Благочестя, завжди знаходився хтось, хто мiг би сказати йому слово про його моральнiсть i крикнути йому пiдбадьорливу пораду. Якби вiн вирiшив залишитися там, маючи вже три з половиною тисячi доларiв у Ощадному банку, створеному для цього за роки роботи у Фрiдом Смiт, вiн мiг би незабаром стати одним iз солiдних людей мiста.
  Вiн не хотiв залишатися. Вiн вiдчував, що його покликання в iншому мiсцi i що вiн з радiстю пiде туди. Вiн запитував, чому вiн не сiв у поїзд i не поїхав.
  Якось уночi, коли вiн затримався на дорозi, тиняючись бiля парканiв, чуючи самотнiй гавкiт собак бiля далеких фермерських будинкiв, вдихаючи в нiздрi запах свiжозораної землi, вiн прийшов у мiсто i сiв на невисоку залiзну огорожу. який бiг повз платформу вокзалу, щоб дочекатися пiвночi поїзда на пiвнiч. Поїзди набули для нього нового значення, оскiльки будь-якого дня вiн мiг побачити його в такому поїздi, що прямує в своє нове життя.
  На платформу вокзалу вийшов чоловiк iз двома сумками в руках, за ним прямували двi жiнки.
  "Ось, дивiться", - сказав вiн жiнкам, ставлячи мiшки на платформу; "Я пiду за квитками", - i зник у темрявi.
  Обидвi жiнки вiдновили перервану розмову.
  "Дружина Еда хворiла останнi десять рокiв", - сказав один з них. "Тепер, коли вона мертва, буде краще для неї та для Еда, але я боюся довгої подорожi. Менi хотiлося б, щоб вона померла, коли я був в Огайо два роки тому. Мене напевно нудить у поїздi.
  Сем, сидячи в темрявi, думав про одну зi старих розмов Джона Телфера з ним.
  "Вони добрi люди, але вони не вашi люди. Ти пiдеш звiдси. Ти будеш багатою людиною, це ясно.
  Вiн почав лiниво слухати двох жiнок. У цiєї людини була майстерня з ремонту взуття в провулку за аптекою Гейгера, а двi жiнки, одна невисока i повна, iнша довга i худа, тримали маленьку, темну майстерню з пошиття капелюхiв i були єдиними конкурентами Елеонори Телфер.
  "Ну, тепер мiсто знає її такою, якою вона є", - сказала висока жiнка. "Мiллi Пiтерс каже, що не заспокоїться, поки не поставить на мiсце цю зарозумiлу Мерi Андервуд. Її мати працювала в будинку Макферсон, i вона розповiла про це Мiллi. Я нiколи не чув такої iсторiї. Якщо подумати про Джейн Макферсон, яка працювала всi цi роки, а потiм, коли вона вмирала, в її будинку вiдбувалися подiбнi речi, Мiллi каже, що Сем пiшов рано ввечерi i пiзно повернувся додому з цiєю рiччю Андервуда, напiводягненого, що висить у нього на руцi. . Мати Мiллi виглянула у вiкно i побачила їх. Потiм вона вибiгла до кухонної плити i прикинулася сплячою. Вона хотiла подивитись, що сталося. I смiливе дiвчисько увiйшло прямо до будинку разом iз Семом. Потiм вона пiшла, а за деякий час прийшла з цим Джоном Телфером. Мiллi подбає про те, щоб Елеонора Телфер дiзналася про це. Я думаю, це теж її принизить. I неможливо сказати, зi скiльки ще чоловiками в цьому мiстi бiгає Мерi Андервуд. Мiллi каже...
  Двi жiнки обернулися, коли з темряви з'явилася висока постать, що реве i лається. Двi руки висунулися i поринули в їхнє волосся.
  "Припини!" - прогарчав Сем, вдаривши обидвi голови одна об одну. - Припини свою брудну брехню! - Ви, потворнi тварюки!
  Почувши крики двох жiнок, чоловiк, який пiшов по залiзничнi квитки, прибiг платформою станцiї, а за ним пiшов Джеррi Донлiн. Стрибнувши вперед, Сем зiштовхнув шевця через залiзний паркан на щойно засипану клумбу, а потiм повернувся до багажника.
  "Вони брехали про Мерi Андервуд", - кричав вiн. "Вона намагалася врятувати мене вiд вбивства мого батька, а тепер про неї брешуть".
  Обидвi жiнки пiдхопили сумки i з хниканням побiгли платформою вокзалу. Джеррi Донлiн перелiз через залiзний паркан i з'явився перед здивованим i наляканим шевцем.
  "Якого бiса ти робиш на моїй клумбi?" - прогарчав вiн.
  
  
  
  Коли Сем поспiшав вулицями, його розум був сум'ятий. Подiбно до римського iмператора, вiн хотiв, щоб у всього свiту була тiльки одна голова, щоб вiн мiг вiдсiкти її ударом. Мiсто, яке ранiше здавалося таким батькiвським, таким веселим, таким навмисним бажати йому добра, тепер здавалося жахливим. Вiн уявляв його собi як величезну, повзучу, слизову iстоту, що чекає серед кукурудзяних полiв.
  "Говорити це про неї, про цю бiлу душу!" - голосно вигукнув вiн на порожнiй вулицi, вся його хлоп'яча вiдданiсть i вiдданiсть жiнцi, що простягла йому руку в годину лиха, збудилася i палала в ньому.
  Йому хотiлося зустрiти iншу людину i завдати йому такого ж удару по носi, як вiн ударив здивованого шевця. Вiн пiшов до себе додому i, спершись на ворота, стояв, дивився на них i безглуздо лаявся. Потiм, повернувшись, вiн знову пiшов пустельними вулицями повз залiзничний вокзал, де, оскiльки нiчний поїзд прийшов i пiшов, а Джеррi Донлiн пiшов додому на нiч, все було темно i тихо. Вiн був сповнений жаху вiд того, що Мерi Андервуд побачила на похоронi Джейн Макферсон.
  "Краще бути зовсiм поганим, нiж говорити погано про iнше", - думав вiн.
  Вперше вiн усвiдомив iнший бiк сiльського життя. В уявi вiн бачив, як повз нього темною дорогою йшла довга низка жiнок, жiнок з грубими, неосвiтленими обличчями i мертвими очима. Багато людей вiн знав. Це були обличчя дружин Кекстона, у чиї будинки вiн доставляв газети. Вiн пам'ятав, як нетерпляче вони вибiгали з будинкiв за паперами i як день у день обговорювали подробицi гучних справ про вбивства. Одного разу, коли дiвчина Чикаго була вбита пiд час занурення, i подробицi були надзвичайно огидними, двi жiнки, не в силах стримати свою цiкавiсть, прийшли на станцiю, щоб дочекатися поїзда з газетами, i Сем почув, як вони катали жахливий безлад. знову i знову їхнiми мовами.
  У кожному мiстi i кожному селi є клас жiнок, думка про яких паралiзує розум. Вони живуть у маленьких, непровiтрюваних, антисанiтарних будинках i рiк у рiк миють посуд та одяг - зайнятi лише пальцi. Вони не читають хороших книг, не думають про чистi думки, кохаються, як сказав Джон Телфер, з поцiлунками в затемненiй кiмнатi зi сором'язливим мужланом, i, вийшовши замiж за такого мужлана, живуть життям невимовної порожнечi. У будинки цих жiнок чоловiки приходять увечерi, втомленi i небалакучi, щоб поспiшно поїсти, а потiм знову вийти на вулицю або, коли до них прийшло благо повної фiзичної втоми, посидiти годину в панчохах, перш нiж заповзти. сон та забуття.
  У цих жiнках немає нi свiтла, нi видiння. Натомiсть вони мають певнi фiксованi iдеї, якi вони чiпляються з завзятiстю, близьким до героїзму. До людини, яку вони вирвали з суспiльства, вони також чiпляються iз завзятiстю, яку можна вимiряти лише їхньою любов'ю до даху над головою та жадобою їжi, яку можна покласти у шлунок. Будучи матерями, вони - вiдчай реформаторiв, тiнь для мрiйникiв i вселяють чорний страх у серце поета, який вигукує: "Жiнка в цьому видi смертоноснiша за самця". У гiршому випадку їх можна побачити п'яними вiд емоцiй серед похмурих жахiв Французької революцiї або зануреними у таємний шепiт, повзучий жах релiгiйних переслiдувань. У найкращому разi вони є матерями половини людства. Коли до них приходить багатство, вони кидаються його яскраво демонструвати i миготять побачивши Ньюпорта або Палм-Бiч. У своєму рiдному лiгвi, у тiсних будиночках, вони сплять у лiжку людини, яка поклала їм одяг на спину i їду до рота, бо це звичай їхнього вигляду, i вiддають йому свої тiла неохоче чи охоче, як того вимагає закон. їх фiзичних потреб безпосередньо. Вони не люблять, натомiсть вони продають свої тiла на ринку i кричать, що людина стане свiдком їхньої чесноти, тому що вони мали радiсть знайти одного покупця замiсть багатьох iз червоного сестрицтва. Затятий анiмалiзм в них змушує їх притискатися до немовляти бiля своїх грудей, i в днi його м'якостi i принади вони заплющують очi i намагаються знову вловити стару швидкоплинну мрiю свого дитинства, щось невиразне, примарне, що вже не є частиною з них, принесених з немовлям. Вийшовши за межi країни мрiй, вони мешкають у країнi емоцiй i плачуть над тiлами невiдомих померлих або сидять пiд красномовство євангелiстiв, що кричать про рай i пекло - заклик до того, хто брат покликає iншi - кричать у неспокiйному повiтрi спекотних маленьких церков, де надiя бореться в обтяжує мою душу". По вулицях вони ходять, пiднiмаючи важкi очi, щоб заглянути в життя iнших i отримати шматочок, який котиться їхнiми важкими мовами. Потрапивши на бiчне свiтло в життi Мерi Андервуд, вони повертаються до нього знову i знову, як собака до своїх покидькiв. Щось зворушливе в життi таких людей, як прогулянки чистим повiтрям, сни увi снi i смiливiсть бути прекрасними, що перевершують красу звiриної юностi, зводить їх з розуму, i вони скрикують, бiгаючи вiд кухонних дверей до кухонних дверей i рвуться за призом. як голодний звiр, який знайшов труп. Нехай тiльки серйознi жiнки знайдуть рух i проштовхнуть його вперед до того дня, коли вiн пахне успiхом i обiцяє прекраснi емоцiї досягнення, i вони накинуться на нього з криком, маючи як керiвний iмпульс iстерiю, а не розум. У них вся жiночнiсть - i нiчого з неї. Здебiльшого вони живуть i вмирають невидимими, невiдомими, їдять огидну їжу, занадто багато сплять i сидять лiтнiми днями, розгойдуючись у крiслах i дивлячись на людей, що проходять вулицею. Зрештою, вони помирають повнi вiри, сподiваючись на майбутнє життя.
  Сем стояв на дорозi, побоюючись нападiв, якi цi жiнки тепер робили на Мерi Андервуд. Мiсяць, що пiднявся, висвiтлив поля, що лежали вздовж дороги, висвiтливши їхню ранню весняну наготу, i вони здалися йому похмурими й огидними, як обличчя жiнок, якi марширували в його головi. Вiн накинув на себе пальто i тремтiв, iдучи далi, бруд забризкав його, а сире нiчне повiтря ще бiльше посилило тужнiсть його думок. Вiн спробував повернутися до впевненостi, якою вiн був у днi, що передували хворобi його матерi, i знову знайти тверду вiру у свою долю, яка утримувала його в заробляннi та заощадженнi грошей i спонукала його до зусиль пiднятися над рiвнем людини. хто його виростив. Йому це вдалося. Почуття старостi, що оселилося до нього серед людей, якi оплакують тiло його матерi, повернулося, i, повернувшись, вiн пiшов дорогою у бiк мiста, кажучи собi: "Я пiду i поговорю з Мерi Андервуд.
  Очiкуючи на верандi, поки Мерi вiдчинить дверi, вiн вирiшив, що шлюб iз нею все-таки може призвести до щастя. Напiвдуховна, напiвфiзична любов до жiнки, що становить славу та таємницю юностi, пiшла вiд нього. Вiн думав, що якби йому вдалося прогнати вiд її присутностi страх перед особами, якi з'являлися та зникали в його головi, вiн, зi свого боку, був би задоволений своїм життям робiтника та заробiтника грошей, людину без мрiй. .
  Мерi Андервуд пiдiйшла до дверей у тому ж важкому довгому пальтi, що й тiєї ночi, i, взявши її за руку, Сем повiв її до краю веранди. Вiн iз задоволенням дивився на сосни перед будинком, думаючи, що якийсь благотворний вплив, мабуть, спонукав руку, що їх посадила тут, стояти одягненими i порядними серед безплiдної землi наприкiнцi зими.
  - Що таке, хлопче? - спитала жiнка, i її голос був сповнений занепокоєння. Материнська пристрасть, яка знову спалахнула в нiй, на кiлька днiв пофарбувала всi її думки, i з усiм запалом сильної натури вона вiддалася любовi до Сема. Думаючи про нього, вона уявляла муки народження i ночами у своєму лiжку згадувала разом з ним його мiське дитинство i знову будувала плани на його майбутнє. Вдень вона смiялася над собою i нiжно казала: Ти стара дура.
  Грубо i вiдверто Сем розповiв їй про те, що почув на платформi вокзалу, дивлячись повз неї на сосни i вчепившись у перила веранди. З мертвої землi знову долинув запах нової порослi, яку вiн донiс до нього дорогою до одкровення на вокзалi.
  "Щось пiдказувало менi не йти", - сказав вiн. "Мабуть, ця штука висiла в повiтрi. Цi злi повзаючi iстоти вже почали працювати. О, якби весь свiт, як ви, Телфер та деякi iншi тут, цiнував би почуття приватностi.
  Мерi Андервуд тихо засмiялася.
  "Я була бiльш нiж наполовину права, коли за старих часiв мрiяла зробити з тебе людину, яка працює над речами розуму", - сказала вона. "Справдi вiдчуття приватностi! Якою людиною ти став! Метод Джона Телфера був кращим за мого. Вiн навчив тебе говорити з розмахом.
  Сем похитав головою.
  "Тут є щось таке, що неможливо витримати зi смiхом", - рiшуче сказав вiн. "Ось щось на тебе - воно рветься на тебе - це треба зустрiти. Навiть зараз жiнки прокидаються у лiжку та обмiрковують це питання. Завтра вони прийдуть до вас. Є тiльки один шлях, i ми маємо пiти ним. Нам iз тобою доведеться одружитися.
  Мерi подивилася на новi серйознi риси обличчя.
  "Що за пропозицiю!" вигукнула вона.
  Iмпульсивно, вона почала спiвати, її голос, тонкий i сильний, розносився тихою нiччю.
  "Вiн їхав i думав про її червоно-червонi губи",
  
  вона спiвала i знову смiялася.
  "Тобi слiд прийти ось так", - сказала вона, а потiм: "Ти, бiдний, хлопчик, що заплутався. Хiба ти не знаєш, що я твоя нова мати? - Додала вона, взявши його за руки i повернувши обличчям до себе. "Не кажiть абсурдно. Менi не потрiбен чоловiк чи коханець. Я хочу власного сина, i його знайшла. Я всиновив тебе тут, у цьому будинку, тiєї ночi, коли ти прийшов до мене хворий i весь у брудi. А щодо цих жiнок - геть їх, я кину їм виклик - я вже робив це один раз i зроблю це знову. Вирушайте у своє мiсто i борiться. Тут, у Кекстонi, це жiночий бiй.
  - Це жахливо. Ти не розумiєш, - заперечив Сем.
  На обличчi Мерi Андервуд з'явився сiрий, стомлений вираз.
  "Я розумiю", сказала вона. "Я був на цьому полi бою. Його можна виграти лише мовчанням та невтомним очiкуванням. Саме ваше зусилля допомогти лише посилить ситуацiю.
  Жiнка i високий хлопчик, який раптом став чоловiком, замислилися. Вона думала про кiнець, до якого наближалося її життя. Як iнакше вона це планувала. Вона подумала про коледж у Массачусетсi i про чоловiкiв i жiнок, що гуляють там пiд в'язами.
  "Але в мене є син, i я збираюся залишити його собi", - сказала вона вголос, поклавши руку на плече Сема.
  Дуже серйозний i стурбований, Сем пiшов гравiйною дорiжкою до дороги. Вiн вiдчував, що було щось боягузливе в тiй ролi, яку вона вiдвела йому, але не бачив альтернативи.
  "Адже, - мiркував вiн, - це розумно - це жiноча битва".
  На пiвдорозi до дороги вiн зупинився i, побiгши назад, упiймав її на руки i мiцно обiйняв.
  - Прощавай, мамо, - вигукнув вiн i поцiлував її в губи.
  I вона, спостерiгаючи, як вiн знову йде гравiйною дорiжкою, охопила нiжнiсть. Вона пiдiйшла до задньої частини ґанку i, притулившись до будинку, поклала голову на руку. Потiм, повернувшись i посмiхнувшись крiзь сльози, вона покликала його слiдом.
  - Ти сильно розбив їм голови, хлопче? вона спитала.
  
  
  
  З будинку Мерi Сем пiшов до себе. На гравiйнiй дорiжцi йому на думку спала iдея. Вiн увiйшов до будинку i, сiвши за кухонний стiл iз пером i чорнилом, почав писати. У спальнi позаду вiтальнi вiн почув хропiння Вiндi. Вiн писав акуратно, стираючи та записуючи знову. Потiм, пiдiбравши стiлець перед кухонним камiном, вiн знову i знову перечитував написане i, одягнувши пальто, пiшов на свiтанку до будинку Тома Комстока, редактора Caxton Argus, i пiдняв його з лiжка.
  "Я розмiщу це на першiй смузi, Сем, i це нiчого не буде коштувати", - пообiцяв Комсток. "Але навiщо його запускати? Залишимо це питання.
  "Я встигну зiбрати речi i встигнути на ранковий поїзд до Чикаго", - подумав Сем.
  Напередоднi рано ввечерi Телфер, Уайлдман та Фрiдом Смiт на пропозицiю Валмора вiдвiдали ювелiрний магазин Хантера. Годину торгувалися, вiдбирали, вiдкидали та лаяли ювелiра. Коли вибiр був зроблений i подарунок сяяв на фонi бiлої бавовни в коробцi на прилавку, Телфер промовив.
  "Я поговорю безпосередньо з цим хлопчиком", - заявив вiн, смiючись. "Я не збираюся витрачати час на навчання його вмiнню заробляти грошi, а потiм дозволяти йому пiдводити мене. Я скажу йому, що якщо вiн не заробить грошей у цьому Чикаго, я приїду i заберу годинник.
  Поклавши подарунок у кишеню, Телфер вийшов iз магазину i пiшов вулицею до магазину Елеонори. Вiн пройшов через виставкову залу в майстерню, де сидiла Елеонора з капелюхом на колiнах.
  - Що менi робити, Елеоноре? - спитав вiн, стоячи з розсунутими ногами i похмуро дивлячись на неї. - Що я робитиму без Сема?
  Ластовинний хлопчик вiдчинив дверi магазину i кинув газету на пiдлогу. Хлопчик мав дзвiнкий голос i швидкi карi очi. Телфер знову пройшов через виставкову залу, торкаючись тростиною стовпiв, на яких висiли готовi капелюхи, i насвистуючи. Стоячи перед магазином з палицею на руцi, вiн скручував сигарету i дивився, як хлопчик бiгає вiд дверей до дверей вулицею.
  "Менi доведеться усиновити нового сина", - задумливо сказав вiн.
  Пiсля того як Сем пiшов, Том Комсток пiдвiвся у своїй бiлiй нiчнiй сорочцi i перечитав щойно дану йому заяву. Вiн перечитував її знову i знову, а потiм, поклавши її на кухонний стiл, набив i закурив люльку з кукурудзяного качана. Порив вiтру увiрвався в кiмнату пiд кухонними дверима i охолодив його тонкi гомiлки, тож вiн одну за одною просунув босi ноги за захисну стiнку нiчної сорочки.
  "У нiч смертi моєї матерi, - говорилося в заявi, - я сидiв на кухнi нашого будинку i вечеряв, коли увiйшов мiй батько i почав голосно кричати i говорити, турбуючи мою сплячу матiр. Я схопив його за горло i стискав, доки не подумав, що вiн мертвий, пронiс його по хатi i викинув на дорогу. Потiм я побiг у будинок Мерi Андервуд, яка колись була моєю шкiльною вчителькою, i розповiв їй, що я зробив. Вона вiдвезла мене додому, розбудила Джона Телфера, а потiм пiшла шукати тiло мого батька, який, зрештою, не помер. Джон Макферсон знає, що це правда, якщо його можна змусити сказати правду.
  Том Комсток крикнув своїй дружинi, маленькiй нервовiй жiнцi з червоними щоками, яка набирала шрифти в магазинi, сама виконувала домашню роботу i збирала бiльшу частину новин i реклами для "Аргуса".
  "Хiба це не слешер?" - спитав вiн, передаючи їй заяву, написану Семом.
  "Ну, це має припинити тi гидоти, якi вони говорять про Мерi Андервуд", - огризнулася вона. Потiм, знявши окуляри з її носа, подивилася на Тома, який, хоч i не знаходив часу надати їй велику допомогу з Аргусом, був найкращим гравцем у шашки в Кекстонi i одного разу побував на державному турнiрi знавцiв цiєї гри. Спорт, додала вона: "Бiдна Джейн Макферсон, у неї був такий син, як Сем, i не було для нього кращого батька, нiж цей брехун Вiндi. Придушив його, правда? Що ж, якби чоловiкам цього мiста вистачило смiливостi, вони б закiнчили роботу.
  OceanofPDF.com
  КНИГА II
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ I
  
  ДЛЯ ОР ДВА РОКИ Сем жив життям подорожуючого покупця, вiдвiдуючи мiста Iндiани, Iллiнойса та Айови та укладаючи угоди з людьми, якi, як Фрiдом Смiт, купували фермерську продукцiю. По недiлях вiн сидiв у крiслах перед замiськими готелями i гуляв вулицями незнайомих мiст або, повертаючись у мiсто на вихiдних, гуляв центральними вулицями i серед натовпiв у парках з молодими людьми, яких вiн зустрiв на вулицi. дорога. Час вiд часу вiн їздив до Кекстона i по годинi сидiв з чоловiками в Уайлдманс, а потiм вислизав на вечiр з Мерi Андервуд.
  У магазинi вiн почув новини про Вiндi, який щiльно тримав в облозi вдову фермера, на якiй вiн пiзнiше одружився, i який рiдко з'являвся в Кекстонi. У магазинi вiн побачив хлопчика з ластовинням на носi - того самого, якого Джон Телфер бачив бiжучим по Мейн-стрiт тiєї ночi, коли пiшов показати Елеоноре золотий годинник, куплений для Сема i який тепер сидiв у магазинi на бочцi з крекерами i пiзнiше пiшов з Телфером, щоб ухилитися вiд Телфера, щоб увернутися. що ллється в нiчному ефiрi. У Телфера не було можливостi стати натовп навколо нього на вокзалi i вимовити прощальну промову перед Семом, i потай вiн обурювався втратою цiєї можливостi. Подумавши над цим питанням i обмiркувавши безлiч прекрасних кольорiв i дзвiнких перiодiв, щоб надати фарбу мови, вiн був змушений вiдправити подарунок поштою. I хоча цей подарунок глибоко торкнув його i нагадав йому про незаперечну доброту мiста серед кукурудзяних полiв, так що вiн втратив бiльшу частину гiркоти, викликаної нападом на Мерi Андервуд, вiн змiг зробити тiльки ручну i невпевнену вiдповiдь чотирьом. У своїй кiмнатi в Чикаго вiн провiв вечiр, переписуючи та переписуючи, додаючи та прибираючи розкiшнi завитки, а наприкiнцi вiдправив короткий рядок подяки.
  Велмор, чия прихильнiсть до хлопчика зростала повiльно i який тепер, коли його не стало, нудьгував за ним бiльше, нiж iншi, якось розповiв Фрiдом Смiту про змiну, що сталася з молодим Макферсоном. Свобода сидiла в широкому старому фаетонi на дорозi перед лавкою Вальмора, поки коваль обходив сiру кобилу, пiднiмаючи її ноги i дивлячись на пiдкови.
  "Що трапилося з Семом - вiн так змiнився?" - спитав вiн, опускаючи кобилу на ногу i спираючись на переднє колесо. "Мiсто вже змiнило його", - з жалем додав вiн.
  Свобода дiстав iз кишенi сiрник i закурив коротку чорну люльку.
  "Вiн вiдкушує свої слова", - продовжував Вальмор; "Вiн сидить годину в магазинi, а потiм йде i не повертається, щоб попрощатися, коли їде з мiста. Що на нього найшло?
  Свобода зiбрала поводи i плюнула через панель приладiв у дорожнiй пил. Собака, що байдикував на вулицi, пiдстрибнув, нiби в нього кинули камiнь.
  "Якби у вас було щось, що вiн хотiв купити, ви б виявили, що вiн добре говорить", - вибухнув вiн. "Вiн видирає з мене зуби щоразу, коли приїжджає в мiсто, а потiм дає менi сигару, загорнуту у фольгу, щоб вона менi сподобалася".
  
  
  
  Протягом кiлькох мiсяцiв пiсля його поспiшного вiд'їзду з Кекстона мiнливе життя мiста глибоко цiкавило високого сильного хлопчика з села в Айовi, у якого холодний i швидкий дiловий хiд робителя грошей поєднувався з надзвичайно активним iнтересом до проблем. життя та буття. Iнстинктивно вiн дивився на бiзнес як на велику гру, в якiй брало участь безлiч людей i в якiй здатнi i тихi люди терпляче чекали до певного моменту, а потiм накидалися на те, що їм дiсталося. Вони накинулися зi швидкiстю i точнiстю звiра при видобутку, i Сем вiдчув, що цей удар у нього є, i у своїх угодах iз сiльськими покупцями використовував його безжально. Вiн знав цей невиразний погляд, який з'являвся в очах невдалих бiзнесменiв у критичнi моменти, i виглядав його, i користувався ним, як успiшний боксер спостерiгає за таким же невиразним поглядом в очах противника.
  Вiн знайшов свою роботу i набув впевненостi та впевненостi, якi приходять з цим вiдкриттям. Штрих, який вiн бачив на руках успiшних бiзнесменiв навколо себе, це також штрих великого художника, вченого, актора, спiвака, борця за призовi мiсця. Це була рука Вiстлера, Бальзака, Агассiса та Терi Макговерна. Вiдчуття цього було в ньому, коли хлопчиком вiн спостерiгав, як зростають суми в жовтiй банкiвськiй книжцi, i час вiд часу вiн дiзнавався про це в розмовi Телфера на дорозi. У мiстi, де люди багатi та впливовi у справах терлися з ним лiктями в трамваях i проходили повз нього у вестибюлях готелiв, вiн спостерiгав i чекав, кажучи собi: "Я теж буду таким".
  Сем не втратив видiння, яке прийшло до нього, коли хлопчиком вiн йшов дорогою i слухав розмови Телфера, але тепер вiн думав про себе як про людину, яка не тiльки прагне досягнень, але й знає, де шукати його. Часом йому снилися хвилюючi мрiї про величезну роботу, яку належить виконати його рукою, вiд якої в нього забивалася кров, але здебiльшого вiн йшов своїм шляхом спокiйно, заводячи друзiв, оглядаючись на всi боки, займаючи свiй розум власними думками, укладання угод.
  Протягом свого першого року в мiстi вiн жив у будинку колишньої родини Кекстонiв на iм'я Пергрiн, яка жила в Чикаго кiлька рокiв, але продовжувала вiдправляти своїх членiв по одному на лiтнi канiкули в Айову. село. Цим людям вiн розносив листи, переданi йому протягом мiсяця пiсля смертi матерi, а листи про нього прийшли до них з Какстона. У будинку, де вечеряли вiсiм чоловiк, тiльки троє, крiм нього самого, були вихiдцями з Кекстона, але думки i розмови про мiсто пронизували будинок i проникали в кожну розмову.
  "Сьогоднi я думав про старого Джона Мура - вiн все ще водить цю упряжку чорних понi?" сестра-домробiтниця, лагiдна на вигляд жiнка рокiв тридцяти, питала Сема за обiднiм столом, перериваючи розмову про бейсбол або розповiдь одного з мешканцiв нової офiсної будiвлi, яка буде збудована у Лупi.
  "Нi, не знає", - вiдповiв Джейк Пергрiн, товстий холостяк рокiв сорока, який був майстром у механiчному цеху та господарем будинку. Джейк так довго був останньою iнстанцiєю в будинку у справах Кекстона, що вважав Сема непроханим гостем. "Минулого лiта, коли я був дома, Джон сказав менi, що маю намiр продати чорних i купити мулiв", - додавав вiн, зухвало дивлячись на юнака.
  Сiм'я Пергрiнов фактично була на чужiй землi. Живучи серед шуму та суєти величезного захiдного Чикаго, воно все ще з голодним серцем зверталося до мiсць кукурудзи та бичкiв i бажало, щоб у цьому раю можна було знайти роботу для Джейка, його опори.
  Джейк Пергрiн, лисий чоловiк iз черевцем, короткими сiро-сталевими вусами i темною смужкою машинного масла, що оперiзує його нiгтi так, що вони виступали окремо, як формальнi квiтковi клумби на краю галявини, старанно працював з понедiлка. ранку до суботнього вечора, лягав спати о дев'ятiй годинi i до цiєї години блукав, насвистуючи, з кiмнати в кiмнату по хатi в стоптаних килимових капцях або сидiв у себе в кiмнатi i вправлявся на скрипцi. У суботу ввечерi, коли звички, що сформувалися ще в Кекстонi, були в ньому сильнi, вiн прийшов додому iз зарплатою в кишенi, оселився у двох сестер на тиждень, сiв вечеряти, акуратно поголений i причесаний, а потiм зник на вулицi. каламутнi води мiста. Пiзно ввечерi в недiлю вiн знову з'явився, з порожнiми кишенями, нетвердою ходою, налитими кров'ю очима i гучною спробою зберiгати самовладання, щоб поспiшити нагору i залiзти в лiжко, готуючись до ще одного тижня важкої працi та респектабельностi. Ця людина мала певне раблезiанське почуття гумору, i вiн вiв рахунок новим дамам, яких вiн зустрiчав пiд час щотижневих польотiв, за позначками олiвцем на стiнi своєї спальнi. Якось вiн узяв Сема нагору, щоб показати свiй рекорд. Ряд iз них бiгав по кiмнатi.
  Крiм холостяка, була сестра, висока худорлява жiнка рокiв тридцяти п'яти, яка викладала в школi, i економка, тридцятирiчна, лагiдна, надiлена напрочуд приємним голосом. Потiм у вiтальнi був студент-медик, Сем у нiшi поряд з коридором, сивоволоса стенографiстка, яку Джейк називав Марiєю-Антуанеттою, i покупниця з оптової галантерейної крамницi з життєрадiсним, веселим обличчям. маленька пiвденна дружина.
  Сему здалося, що жiнки в будинку Пергрiнiв надзвичайно стурбованi своїм здоров'ям i щовечора говорять про це, як йому здавалося, бiльше, нiж говорила його мати пiд час хвороби. Поки Сем жив iз ними, всi вони перебували пiд впливом якогось дивного цiлителя i приймали те, що вони називали "рекомендацiями щодо здоров'я". Двiчi на тиждень цiлитель приходив у будинок, покладав руки на їхнi спини та брав грошi. Лiкування доставляло Джейку нескiнченне джерело розваги, i ввечерi вiн ходив по будинку, кладучи руки на спини жiнок i вимагаючи вiд них грошей, але дружина продавця галантерейних товарiв, яка протягом багатьох рокiв кашляла ночами, мирно спав через кiлька тижнiв лiкування, i кашель не повертався, поки Сем залишався в будинку.
  У будинку Сема було становище. З Какстон йому передували блискучi розповiдi про його проникливiсть у бiзнесi, його невтомну працьовитiсть i розмiр його банкiвського рахунку, i цi розповiдi Пергрiна, у своїй вiдданостi мiсту i всiм продуктам мiста, не допускали стискатися при переказi. Сестра-домробiтниця, добра жiнка, покохала Сема i за його вiдсутностi хвалилася їм перед випадковими вiдвiдувачами або перед мешканцями, що зiбралися у вiтальнi вечорами. Саме вона заклала основу вiри студента-медика в те, що Сем був свого роду генiєм у грошових питаннях, вiри, яка дозволила йому пiзнiше розпочати успiшну атаку на спадщину, що дiсталася цьому юнаковi.
  Френка Екардта, студента-медика, Сем взяв собi у друзi. У недiлю вдень вони йшли гуляти вулицями або, взявши на руки двох подруг Френка, якi теж були студентками медичної школи, йшли до парку та сiдали на лави пiд деревами.
  До однiєї з цих молодих жiнок Сем вiдчував ставлення, близьке до нiжностi. Недiлю за недiлею вiн проводив з нею, i одного разу, прогулюючись парком увечерi пiзньої осенi, коли сухе буре листя шарудiло пiд ногами i сонце сiдало в червонiй пишнотi перед їхнiми очима, вiн узяв її за руку i ввiйшов. тиша, почуття надзвичайно живого i життєвого, як вiн вiдчував тiєї ночi, прогулюючись пiд деревами Кекстона з темношкiрою дочкою банкiра Уокера.
  Те, що з цього роману нiчого не вийшло i через деякий час вiн бiльше не бачив дiвчину, пояснювалося, на його думку, його власним зростаючим iнтересом до заробляння грошей i тим фактом, що в нiй, як i у Френку Екардтi, була слiпа вiдданiсть. до чогось, чого вiн сам не мiг збагнути.
  Якось вiн розмовляв iз цього приводу з Еккардтом. "Вона гарна i цiлеспрямована, як жiнка, яку я знав у моєму рiдному мiстi, - сказав вiн, думаючи про Елеонору Телфер, - але вона не говоритиме зi мною про свою роботу, як iнодi вона розмовляє з тобою. Я хочу, щоби вона поговорила. Є в нiй щось, чого я не розумiю, i що хочу зрозумiти. Я думаю, що я їй подобаюся, i раз чи два менi здавалося, що вона не сильно заперечуватиме проти того, щоб я зайнявся з нею любов'ю, але я все одно її не розумiю.
  Якось в офiсi компанiї, в якiй вiн працював, Сем познайомився з молодим рекламником на iм'я Джек Прiнс, жвавим, дуже живим молодим чоловiком, який швидко заробляв грошi, щедро їх витрачав i мав друзiв та знайомих у кожному офiсi. кожен вестибюль готелю, кожен бар та ресторан у центрi мiста. Випадкове знайомство швидко переросло у дружбу. Розумний i дотепний принц зробив iз Сема свого роду героя, захоплюючись його стриманiстю та здоровим глуздом i хваляючись ним по всьому мiсту. З Прiнсом Сем час вiд часу влаштовував легкi загули, i одного разу серед тисяч людей, якi сидiли за столиками i пили пиво в Колiзеї на Вабаш-авеню, вiн i Прiнс побилися з двома офiцiантами, Прiнс заявив, що його обдурив i Сем, хоч i вважав друга неправим, завдав удару кулаком. трамвай, щоб уникнути натиску iнших офiцiантiв, якi поспiшають на допомогу тому, хто лежав приголомшений i шарудячи по тирсi пiдлоги.
  Пiсля цих вечорiв гульвiс, що тривали з Джеком Прiнсом, з молодими людьми, зустрiтими в поїздах i в замiських готелях, Сем годинами гуляв мiстом, занурений у свої думки i отримував власнi враження вiд побаченого. У справах з молодими людьми вiн грав здебiльшого пасивну роль, ходячи з ними з мiсця на мiсце i випиваючи до тих пiр, поки вони не ставали крикливими i галасливими або похмурими i сварливими, а потiм вислизав у свою кiмнату, бавлячись або роздратований, оскiльки обставини чи темперамент його товаришiв зробили або. Ночами на самотi вiн засовував руки в кишенi i ходив нескiнченнi милi освiтленими вулицями, невиразно усвiдомлюючи величезне життя. Всi обличчя, що проходять повз нього, жiнки в хутрi, молодi люди з сигарами в ротi, що йдуть в театри, лисi старi люди зi сльозними очима, хлопчики з зв'язками газет пiд пахвами i стрункi повiї. у коридорах мало його глибоко зацiкавити. У юностi, з гордiстю сплячої сили, вiн бачив у них лише людей, якi одного разу зможуть перевiрити свої здiбностi проти його власних. I якщо вiн вдивлявся в них уважно i вiдзначав обличчя за обличчям у натовпi, то дивився вiн як натурник у великiй дiловiй грi, вправляючи свiй розум, уявляючи ту чи iншу людину, яка виступає проти нього в угодах, i плануючи метод. завдяки якому вiн здобуде перемогу в уявнiй боротьбi.
  У той час у Чикаго було мiсце, куди можна було потрапити мостом над залiзничним полотном Центральної залiзницi Iллiнойсу, куди Сем iнодi бував у негоду, щоб спостерiгати за озером, що хльощить вiтром. Величезнi маси води, рухаючись швидко i безшумно, з гуркотом розбивалися об дерев'янi палi, що пiдпиралися пагорбами з каменю та землi, i бризки розбитих хвиль падали на обличчя Сема, а зимовими ночами замерзали на його пальтi. Вiн навчився курити i, спираючись на перила моста, годинами стояв з трубкою в ротi, дивлячись на воду, що рухалася, сповнений трепету i захоплення перед її мовчазною силою.
  Якось вересневої ночi, коли вiн гуляв один вулицею, стався iнцидент, який показав йому також безмовну силу всерединi нього самого, силу, яка вразила i на мить злякала його. Зайшовши на невеликий камiнчик позаду Дiрборна, вiн раптово побачив обличчя жiнок, що дивилися на нього через маленькi квадратнi вiкна, прорiзанi у фасадах будинкiв. Тут i там, попереду i за ним, виднiлися обличчя; звали голоси, звали посмiшки, манили руки. Вгору i вниз вулицею ходили чоловiки, дивлячись на тротуар, їхнi пальта були пiднятi на шию, капелюхи насунутi на очi. Вони дивилися на обличчя жiнок, що притиснулися до квадратного скла, а потiм, раптом повернувшись, наче переслiдуванi, забiгали в дверi будинкiв. Серед перехожих тротуаром були старi, чоловiки в потертих пальтах, якi квапливо човгали ногами, i молодi хлопчики з рум'янцем чесноти на щоках. У повiтрi витала хiть, важка й огидна. Це проникло в мозок Сема, i вiн стояв, вагаючись i невпевнений, зляканий, байдужий, зляканий. Вiн згадав iсторiю, яку колись чув вiд Джона Телфера, iсторiю про хвороби та смерть, якi таяться у маленьких провулках мiст i переходять на Ван-Бюрен-стрiт, а звiдти до освiтленого штату. Вiн пiднявся сходами надземної залiзницi i, стрибнувши в перший поїзд, вирушив на пiвдень, щоб годинами гуляти гравiйною дорогою на березi озера в Джексон-парку. Вiтер з озера, смiх i розмови людей, що проходять пiд лiхтарями, охолодили в ньому лихоманку, як колись її охолодило красномовство Джона Телфера, що йде дорогою недалеко вiд Кекстона i своїм голосом кукурудза, що керувала армiями.
  У свiдомостi Сема виникла картина холодної, безшумної води, що рухалася величезними масами пiд нiчним небом, i вiн подумав, що в свiтi людей iснує сила, така ж непереборна, така ж малозрозумiла, така ж мало обговорювана, що завжди рухається вперед, мовчазна. потужна - сила сексу. Вiн запитував, як буде зламана сила у його власному випадку, якою хвилолом вона попрямує. Опiвночi вiн вирушив додому через мiсто i пробрався до своєї нiшi в будинку Пергрiнiв, спантеличений i на якийсь час зовсiм стомлений. У своєму лiжку вiн вiдвернувся обличчям до стiни i рiшуче заплющивши очi спробував заснути. "Є речi, якi неможливо зрозумiти", - сказав вiн собi. "Жити гiдно - це питання здорового глузду. Я продовжуватиму думати про те, що хочу зробити, i бiльше не пiду в таке мiсце".
  Одного разу, коли вiн пробув у Чикаго два роки, сталася подiя iншого роду, подiя настiльки гротескна, така схожа на Пана i така юнацька, що протягом кiлькох днiв пiсля того, як вона сталася, вiн думав про нього iз захопленням i гуляв вулицею. на вулицi або сидiв у пасажирському поїздi, радiсно смiючись при згадцi якоїсь нової подробицi справи.
  Сем, який був сином Вiндi Макферсона i не раз безжально засуджував усiх чоловiкiв, що наповнювали рота спиртним, напився i вiсiмнадцяту годину ходив, вигукуючи вiршi, спiваючи пiснi i кричачи на зiрки, як лiсовий бог на вигин.
  Пiзно ввечерi навеснi вiн сидiв iз Джеком Прiнсом у ресторанi ДеДжонга на Монро-стрiт. Прiнс, лежачи перед собою на столi з годинником i з тонкою нiжкою келиха для вина мiж пальцями, розмовляв iз Семом про людину, на яку вони чекали пiвгодини.
  - Вiн, звiсно, запiзниться, - вигукнув вiн, наповнюючи Сему склянку. "Ця людина нiколи в життi не приходила вчасно. Своєчасне вiдвiдування зустрiчi вимагатиме вiд нього чогось. Це було б подiбно до того, як колiр молодостi зiйшов зi щiк дiвчини".
  Сем уже бачив людину, на яку вони чекали. Йому було тридцять п'ять рокiв, вiн був невисоким, вузькоплечим, з невеликим зморшкуватим обличчям, величезним носом i окулярами, що зачепилися за вуха. Сем бачив його в клубi на Мiчиган-авеню, де Прiнс урочисто кидав срiбнi долари в позначку крейдою на пiдлозi разом iз групою серйозних, поважних людей похилого вiку.
  "Це натовп, який щойно завершив велику угоду з нафтовими акцiями Канзасу, а молодший - Моррiс, який займався їхньою рекламою", - пояснив Прiнс.
  Пiзнiше, коли вони йшли Мiчiган-авеню, Прiнс докладно розповiв про Моррiса, яким безмiрно захоплювався. "Вiн найкращий фахiвець з реклами та реклами в Америцi", - заявив вiн. "Вiн не такий шахрай, як я, i не заробляє стiльки грошей, але вiн може взяти iдеї iншої людини i висловити їх так просто i переконливо, що вони розкажуть iсторiю цiєї людини краще, нiж вона знала її сама. I це все щодо реклами".
  Вiн почав смiятися.
  "Смiшно про це думати. Том Моррiс виконає роботу, i людина, для якої вiн це зробить, буде присягатися, що зробив це сам, що кожна фраза на сторiнцi, яку отримав Том, - його власна. Вiн буде вити, як звiр, оплачуючи рахунок Тома, а потiм наступного разу спробує виконати роботу сам i заплутає її до такої мiри, що йому доведеться послати за Томом тiльки для того, щоб побачити, як трюк проходить заново, як лущення кукурудзи. з качана. За ним посилають найкращi люди Чикаго.
  До ресторану зайшов Том Моррiс iз величезною картонною папкою пiд пахвою. Вiн здавався квапливим та нервовим. "Я їду в офiс Мiжнародної компанiї з виробництва токарних верстатiв для печива", - пояснив вiн Прiнсу. "Я взагалi не можу зупинитись. У мене є макет проспекту, покликаного вивести на ринок ще трохи їхнiх звичайних акцiй, за якими не виплачували дивiденди протягом десяти рокiв.
  Простягнувши руку, Прiнс потяг Моррiса в крiсло. "Не звертайте уваги на працiвникiв Biscuit Machine та їх запаси", - скомандував вiн; "У них завжди будуть простi акцiї на продаж. Воно невичерпне. Я хочу, щоб ти зустрiв тут Макферсона, i одного разу вiн матиме щось важливе, у чому ти зможеш йому допомогти".
  Моррiс перехилився через стiл i взяв Сема за руку; його власний був маленький i м'який, як у жiнки. "Я працюю до смертi", - скаржився вiн; "Я придивляюся до птахоферми в Iндiанi. Я збираюся туди жити".
  Протягом години троє чоловiкiв сидiли у ресторанi, поки Прiнс розповiдав про мiсце у Вiсконсiнi, де має клювати риба. "Одна людина розповiдала менi про це мiсце двадцять разiв", - заявив вiн; "Я впевнений, що зможу знайти це у залiзничнiй папцi. Я нiколи не ловив рибу, та й ти не ловив рибу, а Сем родом iз мiсця, куди воду возять у фургонах по рiвнинах.
  Маленький чоловiчок, що добряче випив вино, перевiв погляд з Принца на Сема. Iнодi вiн знiмав окуляри i протирав їх носовою хусткою. "Я не розумiю вашого перебування в такому суспiльствi", - заявив вiн; "У тебе солiдний та солiдний вид торговця. Принц тут нiкуди не дiнеться. Вiн чесний, торгує вiтром i своїм чарiвним суспiльством i витрачає отриманi грошi замiсть одружитися i покласти їх на iм'я своєї дружини".
  Принц пiдвiвся. - Марно витрачати час на персифляж, - почав вiн, а потiм, повернувшись до Сема, - у Вiсконсiнi є мiсце, - сказав вiн невпевнено.
  Моррiс взяв портфель i, з гротескним зусиллям зберiгати стiйкiсть, попрямував до дверей, що супроводжувався кроками Прiнса i Сема, що вагалися. На вулицi Прiнс вихопив портфель iз рук маленької людини. - Томмi, нехай твоя мати понесе це, - сказав вiн, погрожуючи пальцем Моррiсу перед носом. Вiн почав спiвати колискову. "Коли гiлка зiгнеться, колиска впаде".
  Троє чоловiкiв вийшли з Монро на Стейт-стрiт, у головi Сема було дивно легко. Будинки по вулицi розгойдувалися на тлi неба. Раптом його охопила шалена жага диких пригод. На розi Моррiс зупинився, дiстав з кишенi носову хустку i знову протер окуляри. "Я хочу бути впевнений, що бачу ясно", - сказав вiн; "Менi здається, що на днi останнього келиха вина я побачив трьох з нас у таксi з кошиком живлющої олiї на сидiннi мiж нами, що йдуть на станцiю, щоб встигнути на поїзд до того мiсця, друг Джека брехав рибi о."
  Наступнi вiсiмнадцять годин вiдкрили для Сема новий свiт. З димом спиртного, що пiднiмався в мозку, вiн двi години їхав у поїздi, тупцював у темрявi по пильних дорогах i, розвiвши в лiсi багаття, танцював при його свiтлi на травi, тримаючи за руки князя i маленький чоловiчок iз зморшкуватим обличчям. Вiн урочисто стояв на пнi на краю пшеничного поля i декламував "Хелен", переймаючи голос, жести i навiть звичку розсовувати ноги Джона Телфера. А потiм, перестаравшись з останнiм, вiн раптом сiв на пень, i Моррiс, пiдiйшовши вперед з пляшкою в руцi, сказав: "Залий лампу, чувак - свiтло розуму згасло".
  Пiсля вогнища в лiсi та виступу Сема на пнi троє друзiв знову вийшли на дорогу, i їхню увагу привернув запiзнiлий фермер, напiвсонний, що їхав додому на сидiннi свого воза. Зi спритнiстю iндiйського хлопчика мiнiатюрний Моррiс скочив на вiзок i засунув фермеру в руку десятидоларову купюру. "Веди нас, о людина землi!" вiн кричав: "Веди нас у позолочений палац грiха! Вiдведiть нас до салону! Життєва олiя у банку закiнчується!"
  За межами довгої та тряскої поїздки у фургонi Сем так i не змiг прояснити ситуацiю. У його свiдомостi проносилися смутнi уявлення про дику гостину в сiльськiй тавернi, про те, що вiн сам виступає в ролi бармена, i про величезну краснолицю жiнку, яка кидається туди i сюди пiд керiвництвом крихiтного чоловiка, тягне опiрних сiльських жителiв до бару i наказує їм продовжувати. доларiв, вiдданих водiєвi фургона, не пiшли до її грошової скриньки. Крiм того, вiн думав, що Джек Прiнс поставив стiлець на стiйку i сiв на нього, пояснюючи шухлядi з пивом, що, хоча єгипетськi царi будували великi пiрамiди, щоб вiдсвяткувати себе, вони нiколи не будували нiчого бiльш гiгантського, нiж зубець Тома Моррiса. будував серед фермерiв у кiмнатi.
  Пiзнiше Сем думав, що вони з Джеком Прiнсом намагалися заснути пiд купою мiшкiв iз зерном у сараї i що Моррiс прийшов до них у сльозах, бо всi у свiтi спали, i бiльшiсть iз них лежала пiд столами.
  А потiм, коли в головi прояснилося, Сем виявив, що разом з двома iншими знову йде курною дорогою на свiтанку i спiває пiснi.
  У поїздi за допомогою носiя-негра троє чоловiкiв намагалися стерти пилюку та плями дикої ночi. Картонна папка з проспектом компанiї з виробництва печива все ще знаходилася пiд пахвою Джека Прiнса, i маленька людина, протираючи та протираючи окуляри, пильно дивилася на Сема.
  "Ти поїхав з нами чи ти дитина, яку ми усиновили тут, у цих краях?" вiн спитав.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ II
  
  Я Т БУВ А чудове мiсце, та Саут-Уотер-стрiт у Чикаго, куди Сем приїхав, щоб розпочати свiй бiзнес у мiстi, i те, що вiн не змiг повнiше усвiдомити її значення та її послання, було доказом його сухої байдужостi. Цiлий день вузькими вуличками текли продукти харчування величезного мiста. Широкоплечiння вiзника в синiх сорочках з дахiв високих возiв кричали на пiшоходiв, що снували. На тротуарах у коробках, мiшках i бочках лежали апельсини з Флориди та Калiфорнiї, iнжир з Аравiї, банани з Ямайки, горiхи з пагорбiв Iспанiї та рiвнин Африки, капуста з Огайо, квасоля з Мiчигану, кукурудза та картопля. У груднi чоловiки у хутрi поспiшали через лiси пiвнiчного Мiчигану збирати рiздвянi ялинки, якi потрапляли на вулицю для обiгрiву вогнищ. I влiтку, i взимку мiльйони курей вiдкладали яйця, зiбранi там, а худобу на тисячах пагорбiв розсилав свiй жовтий масляний жир, упакований у дiжки i звалювався на вантажiвки, щоб ще бiльше посилити плутанину.
  Сем вийшов на цю вулицю, мало думаючи про чудеса цих речей i розмiрковуючи плутано, усвiдомлюючи їх масштаби в доларах i центах. Стоячи в дверях комiсiйного будинку, в якому йому треба було працювати, сильний, добре одягнений, здiбний i працездатний, вiн оглядав вулицi, бачив i чув поспiх, рев i крики голосiв, а потiм з усмiшкою його губи ввiйшли всередину. У його мозку була невисловлена думка. Як давнi скандинавськi мародери дивилися на величнi мiста Середземномор'я, так само дивився вiн. "Який видобуток!" - сказав голос усерединi нього, i його мозок почав вигадувати методи, за допомогою яких мiг би отримати свою частку.
  Через роки, коли Сем уже був людиною великих справ, одного разу вiн проїжджав у каретi вулицями i, повернувшись до свого супутника, сивого, гiдного бостонця, що сидiв поруч з ним, сказав: "Я колись працював тут i використовував сидiти на бочцi з яблуками на краю тротуару, думати який виростив яблука, заробив за рiк".
  Житель Бостона, схвильований виглядом такого достатку їжi та зворушений своїм настроєм до епiграми, оглянув вулицю вгору та вниз.
  "Продукти iмперiї гримлять по каменях", - сказав вiн.
  "Я повинен був заробити тут бiльше грошей", - сухо вiдповiв Сем.
  Комiсiйна фiрма, у якiй працював Сем, була партнерством, а чи не корпорацiєю, i належала двом братам. З двох Сем вважав, що старший, високий, лисий, вузькоплечий чоловiк, з довгим вузьким обличчям i поштивими манерами, був справжнiм господарем i представляв бiльшу частину здiбностей у партнерствi. Вiн був маслянистий, мовчазний, невтомний. Весь день вiн входив i виходив з офiсу, складiв, туди-сюди по люднiй вулицi, нервово смоктаючи незапалену сигару. Вiн був чудовим служителем примiської церкви, але при цьому проникливим i, як пiдозрював Сем, безпринципним бiзнесменом. Час вiд часу священик чи хтось iз жiнок iз примiської церкви заходили в офiс, щоб поговорити з ним, i Сема забавляла думку, що Вузька Обличчя, коли вiн говорив про справи церкви, мала вражаючу схожiсть iз коричневим... бородатим служителем церкви в Кекстонi.
  Iнший брат був людиною зовсiм iншого типу, i в бiзнесi, на думку Сема, вiн був людиною набагато нижчою за нього. Це був важкий, широкоплечий, квадратний чоловiк рокiв тридцяти, який сидiв в офiсi, диктував листи та затримувався на обiдi по двi-три години. Вiн розсилав пiдписанi ним на фiрмових бланках листи з титулом генерального директора, i Вузька Особа дозволяла йому це робити. Броудпледерс здобув освiту в Новiй Англiї i навiть пiсля кiлькох рокiв вiдсутностi в коледжi, схоже, бiльше цiкавився цим, нiж благополуччям бiзнесу. Навеснi протягом мiсяця або бiльше вiн витрачав бiльшу частину часу на те, щоб одна з двох стенографiсток, найнятих фiрмою, писала листи випускникам Чикаго середнiх шкiл, щоб спонукати їх поїхати на Схiд, щоб закiнчити свою освiту; а коли випускник коледжу приїжджав до Чикаго у пошуках роботи, вiн закривав свiй стiл i цiлими днями ходив iз мiсця на мiсце, представляючи, переконуючи, рекомендуючи. Однак Сем зауважив, що коли фiрма наймала нову людину у свiй офiс чи на виїзд, саме Узколицiй вибирав її.
  Широкоплечий свого часу був вiдомим футболiстом та носив на нозi залiзний корсет. Офiси, як i бiльшiсть офiсiв на вулицi, були темними i вузькими, в них пахло овочами, що гниють, i прогiрклим маслом. На тротуарi перед будинком сперечалися галасливi грецькi та iталiйськi торгашi, i серед них поспiшав укладати угоди Узколицiй.
  На Саут-Уотер-стрiт Сем досяг успiху, помноживши свої тридцять шiстсот доларiв на десять за тi три роки, що вiн там залишався, або їздив звiдти до мiст i селищ, направляючи частину великої рiчки продуктiв харчування через параднi дверi своєї фiрми. .
  Майже з першого дня свого перебування на вулицi вiн почав всюди бачити можливостi для наживи i старанно взявся за роботу, щоб отримати грошi, за допомогою яких можна було б скористатися шансами, якi, на його думку, так привабливо вiдкривалися. За рiк вiн досяг великого прогресу. Вiд жiнки з Вабаш-авеню вiн отримав шiсть тисяч доларiв, спланував i здiйснив переворот, який дав йому можливiсть використати двадцять тисяч доларiв, якi дiсталися у спадок його друговi, студенту-медику, який жив у будинку Пергрiнiв.
  У Сема на складi бiля пiднесення лежали яйця та яблука; дичину, перевезену контрабандою через кордон штатiв з Мiчигану та Вiсконсiна, лежала заморожена в холодильних камерах з його iм'ям i була готова до продажу з великим прибутком готелям та модним ресторанам; i були навiть таємнi бушелi кукурудзи та пшеницi, що лежали на iнших складах уздовж рiчки Чикаго, готовi бути викинутими на ринок за його словами, або оскiльки маржу, за допомогою якої вiн тримав цей товар, не було отримано, за словом вiд брокера з Ласаль-стрiт.
  Отримання двадцяти тисяч доларiв iз рук студента-медика стало поворотним моментом у життi Сема. Недiля за недiлею вiн гуляв з Еккардтом вулицями або тинявся з ним у парках, думаючи про грошi, що лежали без дiла в банку, i про угоди, якi вiн мiг би укласти з ними на вулицi або в дорозi. Щодня вiн все яснiше бачив силу грошей. Iншi комiсiйнi торговцi з Саут-Уотер-стрiт прибiгли до офiсу його фiрми з напруженими та стривоженими особами та просили Узколиця допомогти їм у важких ситуацiях у деннiй торгiвлi. Широкоплечий, що не мав дiлових здiбностей, але одружився з багатою жiнкою, мiсяць за мiсяцем отримував половину прибутку, отриманого завдяки здiбностям свого високого i проникливого брата, i Вузколиця, якому сподобався Сем. i тi, хто час вiд часу зупинявся поговорити з ним, говорили про це часто й промовисто.
  "Проведiть час нi з ким, хто не має грошей, щоб допомогти вам", - сказав вiн; "По дорозi шукайте чоловiкiв iз грошима, а потiм спробуйте їх отримати. Це все, що потрiбне для бiзнесу - заробляння грошей". А потiм, дивлячись на стiл свого брата, вiн додавав: "Я вигнав би з нього половину бiзнесменiв, якби мiг, але я сам мушу танцювати пiд дудку, яку грають грошi".
  Якось Сем прийшов до офiсу адвоката на iм'я Вебстер, чия репутацiя вмiлого укладати контракти дiсталася йому вiд Узколиця.
  "Я хочу, щоб був складений контракт, який давав би менi абсолютний контроль над двадцятьма тисячами доларiв без будь-якого ризику з мого боку, якщо я втрачу грошi, i без обiцянки заплатити бiльше семи вiдсоткiв, якщо я не програю", - сказав вiн.
  Адвокат, стрункий чоловiк середнього вiку зi смаглявою шкiрою та чорним волоссям, поклав руки на стiл перед собою i подивився на високого молодого чоловiка.
  "Яка застава?" вiн спитав.
  Сем похитав головою. "Чи можете ви скласти такий договiр, який буде законним i чого менi це коштуватиме?" вiн спитав.
  Адвокат добродушно засмiявся. "Звичайно, я можу це намалювати. Чому нi?
  Сем, дiставши з кишенi пачку купюр, перерахував суму, що лежала на столi.
  - Хто ти взагалi? - спитав Вебстер. - Якщо ти можеш одержати двадцять тисяч i без застави, тебе треба знати. Можливо, я зберу банду, щоб пограбувати поштовий потяг.
  Сем не вiдповiв. Вiн поклав контракт у кишеню i пiшов додому, у свою нiшу у "Пергрiнах". Йому хотiлося побути на самотi i подумати. Вiн не вiрив, що випадково втратить грошi Френка Екардта, але знав, що сам Екардт вiдмовиться вiд тих угод, якi вiн розраховував укласти з грошима, що вони налякають i стривожать його, i вiн запитував, невже вiн був чесний.
  Пiсля вечерi у своїй кiмнатi Сем уважно вивчив угоду, укладену Вебстером. Йому здалося, що воно прикрило те, що вiн хотiв прикрити, i, добре засвоївши це, вiн розiрвав це. "Добре йому знати, що я був у адвоката", - винувато подумав вiн.
  Лягаючи в лiжко, вiн почав будувати плани на майбутнє. Маючи у своєму розпорядженнi понад тридцять тисяч доларiв, вiн думав, що зможе швидко досягти прогресу. "У моїх руках воно буде подвоюватися щороку", - сказав вiн собi i, вставши з лiжка, пiдсунув стiлець до вiкна i сiв, почуваючи себе дивно живим i чуйним, як закоханий юнак. Вiн бачив себе таким, що йде вперед i вперед, спрямовуючи, керуючи, керуючи людьми. Йому здавалося, що немає нiчого, чого вiн не мiг би зробити. "Я керуватиму фабриками, банками, а може, шахтами i залiзницями", - подумав вiн, i його думки кинулися вперед, так що вiн побачив себе, сивого, суворого й здатного, що сидить за широким столом у величезнiй кам'яницi, матерiалiзацiю Джона. Словесна картина Телфера: "Ти будеш великою людиною в доларах - це ясно".
  I тут у свiдомостi Сема з'явилася iнша картина. Вiн згадав суботнiй день, коли в офiс на Саут-Уотер-стрiт вбiг молодий чоловiк, молодий чоловiк, який був винен Вузькiй особi суму грошей i не мiг її виплатити. Вiн згадав неприємне стиснення губ i раптовий проникливий суворий погляд на довгому вузькому обличчi його господаря. Вiн мало що чув з цiєї розмови, але вiдчував натужну благаючу ноту в голосi молодого чоловiка, який знову i знову повторював повiльно i болiсно: "Але, чувак, на карту поставлена моя честь", а також холоднiсть у голосi у вiдповiдь, наполегливо вiдповiдаючи: "Для мене справа не в честi, а я не в честi, а я не в честi.
  З вiкна нiшi Сем дивився на пустир, покритий плямами снiгу. За дiлянкою навпроти нього стояла плоска будiвля, i снiг, таючи на даху, утворював струмок, що стiкав якоюсь прихованою трубою i з гуркотом стiкав на землю. Шум падаючої води i звук далеких крокiв, що йдуть додому через спляче мiсто, нагадали про iншi ночi, коли, будучи хлопчиком у Кекстонi, вiн сидiв так, розмiрковуючи про нескладнi думки.
  Сам того не вiдаючи, Сем вiв одну зi справжнiх битв у своєму життi, битву, в якiй шанси були сильно проти його якостей, що змусили його встати з лiжка i подивитися на заснiжену пустир.
  В юностi було багато вiд грубого торговця, який слiпо прагнув наживи; багато тих якостей, якi дали Америцi так багато її так званих великих людей. Саме ця якiсть таємно вiдправила його до адвоката Вебстера, щоб захистити себе, не захищаючи простого довiрливого молодого студента-медика, i змусила його сказати, повернувшись додому з контрактом у кишенi: "Я зроблю все, що зможу, хоча насправдi вiн мав на увазi: "Я отримаю все, що зможу".
  В Америцi можуть бути бiзнесмени, якi не отримують того, що можуть i якi просто люблять владу. Тут i там можна побачити людей у банках, на чолi великих промислових трестiв, на фабриках i великих торгових будинках, про яких хотiлося б думати саме так. Це люди, про пробудження яких мрiють, знайшли себе; це тi люди, про якi обнадiйливi мислителi намагаються знову i знову згадати.
  На цих людей дивиться Америка. Вiн закликає їх зберiгати вiру i протистояти силi грубого торговця, доларової людини, людини, яка зi своєю пiдступною вовчою якiстю користолюбства надто довго правила бiзнесом нацiї.
  Я вже казав, що почуття справедливостi Сема вело нерiвну битву. Вiн займався бiзнесом i був молодий у бiзнесi того дня, коли вся Америка була охоплена слiпою боротьбою за вигоду. Нацiя сп'янiла вiд цього, створювалися трести, вiдкривалися копальнi; з-пiд землi бризнули нафту i газ; залiзницi, що просуваються на захiд, щорiчно вiдкривали величезнi iмперiї нових земель. Бути бiдним означало бути дурнем; думка чекала, мистецтво чекало; i чоловiки бiля своїх камiнiв збирали навколо себе своїх дiтей i захоплено говорили про доларових людей, вважаючи їх за пророкiв, гiдних вести молодь молодої нацiї.
  Сем умiв створювати нове, керувати бiзнесом. Саме ця якiсть у ньому змушувала його сидiти бiля вiкна i думати, перш нiж пiти до студента-медика з несправедливим контрактом, i ця ж якiсть змушувала його нiч за нiч гуляти на самотi вулицями, коли iншi молодi люди ходили до театрiв або гуляли з дiвчатами в парку. Правду кажучи, вiн любив одинокий годинник, коли думки зростають. Вiн був на крок попереду юнака, що поспiшає до театру чи занурюється в iсторiї кохання та пригод. У ньому було щось, що хотiло шансу.
  У багатоквартирному будинку навпроти пустиря у вiкнi з'явилося свiтло, i через освiтлене вiкно вiн побачив людину в пiжамi, яка притулила ноти до туалетного столика i тримала в руцi блискучий срiбний рiжок. Сем спостерiгав з цiкавiстю. Чоловiк, не розраховуючи на глядача в таку пiзню годину, почав ретельно продуманий i кумедний план персонiфiкацiї. Вiн вiдчинив вiкно, пiднiс рiг до губ i, повернувшись, вклонився освiтленiй кiмнатi, як перед публiкою. Вiн пiднiс руку до губ i розсипав поцiлунки, потiм пiднiс трубку до губ i знову глянув на ноти.
  Нота, що долетiла з вiкна в нерухомому повiтрi, виявилася невдалою, вона перетворилася на вереск. Сем засмiявся i опустив вiкно. Цей iнцидент нагадав йому iншу людину, яка вклонилася натовпу i дунула в рiг. Лягаючи в лiжко, вiн накрився ковдрою i заснув. "Я отримаю грошi Френка, якщо зможу", - сказав вiн собi, вирiшуючи питання, яке було у нього в головi. "Бiльшiсть чоловiкiв - дурнi, i якщо я не отримаю його грошi, це отримає iнший".
  Наступного дня Екардт пообiдав iз Семом у центрi мiста. Разом вони пiшли до банку, де Сем показав прибуток вiд укладених ним угод та зростання свого банкiвського рахунку, а потiм вийшли на Саут-Уотер-стрiт, де Сем захоплено розповiдав про грошi, якi має заробити прониклива людина, яка знає способи торгiвлi. вулицю i мав голову на плечах.
  "Ось i все", - сказав Френк Екардт, швидко потрапляючи в пастку, розставлену Семом, i жадаючи прибутку; "У мене є грошi, але немає голови на плечах, щоб їх використати. Я хотiв би, щоб ти взяв його i подивився, на що ти здатний".
  З серцем, що б'ється, Сем поїхав додому через мiсто, до будинку Пергрiнiв, Екардт був поруч з ним у надземному поїздi. У кiмнатi Сема угода була написана Семом та пiдписана Еккардтом. Пiд час вечерi вони запросили покупця галантерейних товарiв стати свiдком.
  I угода виявилася вигiдною Екардту. За один рiк Сем не повернув йому менше десяти вiдсоткiв, а зрештою повернув основну суму бiльш нiж удвiчi, тож Екардт змiг залишити медичну практику i жити на вiдсотки свого капiталу в селi недалеко вiд Тiффiна. Огайо.
  Маючи в руках 30 тисяч доларiв, Сем почав розширювати масштаби своїх пiдприємств. Вiн постiйно купував i продавав не лише яйця, олiю, яблука та зерно, але також будинки та будiвельнi дiлянки. Через його голову пройшли довгi ряди фiгур. Угоди детально промальовувалися в його мозку, коли вiн гуляв мiстом, випиваючи з молодими людьми, або сидiв за вечерею у будинку Пергрiнiв. Вiн навiть почав продумувати в головi рiзнi схеми проникнення у фiрму, в якiй працював, i думав, що можна буде попрацювати над Широкоплечим, заволодiвши його iнтересом i змусивши себе взяти себе в руки. А потiм, через страх перед Узколицим, що стримує його, i зростаючий успiх у операцiях, що займає його думки, вiн раптово зiткнувся з можливiстю, яка повнiстю змiнила плани, якi вiн будував для себе.
  За пропозицiєю Джека Прiнса полковник Том Рейнi з великої компанiї Rainey Arms Company послав за ним i запропонував йому посаду покупця всiх матерiалiв, якi використовуються на їхньому заводi.
  Це був саме той зв'язок, якого Сем неусвiдомлено шукав - компанiя, сильна, стара, консервативна, вiдома у всьому свiтi. У розмовi з полковником Томом був натяк на майбутнi можливостi отримати акцiї компанiї i, можливо, стати зрештою чиновником - цi речi, звичайно, були вiддаленими - про якi можна було мрiяти i яких потрiбно прагнути - компанiя зробила це частиною своєї полiтики.
  Сем нiчого не сказав, але вiн уже вирiшив погодитися на це мiсце i обмiрковував вигiдну угоду, що стосується вiдсоткiв вiд суми, заощадженої при покупцi, що так добре спрацювало для нього за роки роботи з Фрiдом Смiтом.
  Робота Сема в компанiї з виробництва вогнепальної зброї вiдвернула її вiд роз'їздiв i змусила її цiлий день проводити в офiсi. У певному сенсi вiн шкодував про це. Скарги, якi вiн чув вiд людей, що подорожують у замiських готелях, з приводу труднощiв подорожi, на його думку, нiчого не означали. Будь-яка подорож приносила йому величезне задоволення. Негаразди та незручностi вiн урiвноважував величезними перевагами можливостi побачити новi мiсця та обличчя, зазирнути у багато життiв, i з якоюсь ретроспективною радiстю оглядався назад на три роки поспiху з мiсця на мiсце, лов поїздiв та розмов. з випадковими знайомими, якi зустрiлися до речi. Крiм того, роки на шляху надали йому безлiч можливостей для укладання власних секретних i вигiдних угод.
  Незважаючи на цi переваги, мiсце у Рейнi призвело його до тiсного та постiйного спiлкування з людьми великих справ. Офiси "Армс компанi" займали цiлий поверх одного з найновiших i найбiльших хмарочосiв Чикаго, акцiонери-мiльйонери та люди, якi займають високi посади на службi штату та уряду у Вашингтонi, входили та виходили через дверi. Сем уважно глянув на них. Йому хотiлося посперечатися з ними та спробувати, чи зможе його проникливiсть на Кекстонi та Саут-Уотер-стрiт утримати голову на плечах на Ла-Салль-стрiт. Ця можливiсть здавалася йому великою, i вiн спокiйно i вмiло виконував свою роботу, маючи намiр отримати з неї максимальну користь.
  На момент приходу Сема компанiя Rainey Arms все ще значною мiрою належала родинi Рейнi, батьковi та дочцi. Полковник Рейнi, сивоусий чоловiк iз черевцем, схожий на вiйськового, був президентом та найбiльшим iндивiдуальним акцiонером. Це був пихатий, чванливий старий, що мав звичку робити найтривiальнiшi заяви з виглядом суддi, що виносить смертний вирок, i день за днем слухняно сидiв за столом з дуже важливим i задумливим виглядом, курив довгi чорнi сигари i особисто пiдписував купи листiв, принесених йому керiвниками. Вiн вважав себе мовчазним, але дуже важливим доповiдачем в урядi у Вашингтонi i щодня видавав безлiч наказiв, якi глави департаментiв сприймали з повагою та таємно iгнорували. Двiчi вiн широко згадувався у зв'язку з посадами в кабiнетi мiнiстрiв нацiонального уряду, i в розмовах зi своїми приятелями в клубах i ресторанах вiн справляв враження, що в обох випадках фактично вiдмовився вiд пропозицiї про призначення.
  Зарекомендувавши себе як фактор управлiння бiзнесом, Сем виявив багато речей, що його здивували. У кожнiй компанiї, яку вiн знав, була якась одна людина, до якої всi зверталися за порадою, яка в критичнi моменти ставала домiнуючим, кажучи: "Роби те й те", не даючи жодних пояснень. У компанiї Рейнi вiн не знайшов такої людини, а натомiсть знайшов дюжину сильних вiддiлiв, кожен зi своїм керiвником i бiльш менш незалежним вiд iнших.
  Сем лежав уночi у своєму лiжку, а ввечерi ходив, думаючи про це та його значення. Серед керiвникiв департаментiв була велика лояльнiсть i вiдданiсть полковнику Тому, i вiн думав, що серед них було кiлька людей, вiдданих iншим iнтересам, окрiм своїх власних.
  Водночас вiн казав собi, що щось не таке. У нього самого не було такого почуття вiдданостi, i хоча вiн був готовий на словах пiдтримати гучнi розмови полковника про старi добрi традицiї компанiї, вiн не мiг змусити себе повiрити в iдею ведення величезного бiзнесу на систему, засновану на вiрностi традицiям чи вiрностi особистостi.
  "Мабуть, всюди валяються незавершенi справи", - подумав вiн i слiдом за цiєю думкою надiслав iншу. "Прийде чоловiк, збере всi цi кiнцi та заправить усiм магазином. Чому не я?
  Компанiя Rainey Arms заробила мiльйони для сiмей Рейнi та Вiттакер пiд час Громадянської вiйни. Вiттакер був винахiдником, який створив одну з перших практичних рушниць, що заряджаються з казенної частини, а перший Рейнi був торговцем галантерейними товарами в мiстi в Iллiнойсi, який пiдтримав винахiдника.
  Це виявилося рiдкiсним поєднанням. Уiттакер свого часу перетворився на чудового менеджера магазину i з самого початку залишався вдома, створюючи гвинтiвки та вносячи покращення, розширюючи завод та реалiзуючи товари. Торговець галантерейними товарами метушився по країнi, вiдвiдуючи Вашингтон i столицi окремих штатiв, смикаючи за дроти, волаючи до патрiотизму та державної гордостi, приймаючи великi замовлення за високими цiнами.
  У Чикаго iснує традицiя, згiдно з якою вiн не раз вирушав на пiвдень вiд лiнiї Дiксi i що пiсля цих поїздок тисячi гвинтiвок Рейнi-Уiттакера потрапили до рук солдатiв Конфедерацiї, але ця iсторiя посилила повагу Сема до енергiйних маленьких галантереїв. купець, полковник Том, його син, з обуренням зрiкся. Насправдi полковнику Тому хотiлося б думати про першого Рейнi як про величезного бога зброї, схожого на Юпiтера. Подiбно Вiндi Макферсон з Кекстона, якби у нього була можливiсть, вiн би винайшов нового предка.
  Пiсля Громадянської вiйни i дорослiшання полковника Тома стану Рейнi i Уiттакер були об'єднанi в один завдяки шлюбу Джейн Уiттакер, останньої представницi її роду, з єдиною вижила Рейнi, а пiсля її смертi її статки збiльшилися до бiльш нiж мiльйона, стояло на iм'я двадцятишестирiчної Сью Рейнi.
  З першого дня Сем почав просуватися вперед у компанiї Рейнi. Зрештою вiн знайшов багате поле для вражаючої економiї та заробляння грошей i максимально використав його. Позицiю покупця протягом десяти рокiв займав далекий родич полковника Тома, який нинi помер. Сем так i не змiг вирiшити, чи був двоюрiдний брат дурнем або шахраєм, i його це не дуже турбувало, але пiсля того, як вiн узяв ситуацiю в свої руки, вiн вiдчув, що ця людина, мабуть, обiйшлася компанiї у величезну суму, яку вiн мав намiр заощадити.
  Угода Сема з компанiєю давала йому, окрiм справедливої зарплати, половину економiї на фiксованих цiнах на стандартнi матерiали. Цi цiни залишалися фiксованими протягом багатьох рокiв, i Сем увiйшов до них, скорочуючи праворуч i лiворуч i заробивши собi за перший рiк двадцять три тисячi доларiв. Наприкiнцi року, коли директора попросили провести коригування та анулювати процентний контракт, вiн отримав щедру частку акцiй компанiї, повагу полковника Тома Рейнi та директорiв, страх деяких керiвникiв департаментiв. лояльна вiдданiсть iнших та звання скарбника компанiї.
  Насправдi компанiя Rainey Arms багато в чому жила за рахунок репутацiї, створеної для неї завдяки енергiйному та винахiдливому Рейнi та винахiдницькому генiю його партнера Уiттакера. За полковника Тома вiн знайшов новi умови i нову конкуренцiю, яку вiн iгнорував або зустрiчав мляво, спираючись на свою репутацiю, свою фiнансову мiць i славу своїх минулих досягнень. Суха гнилизна роз'їла його серце. Завданi збитки були невеликi, але ставали все бiльше. Керiвники департаментiв, у чиїх руках знаходилася бiльша частина управлiння бiзнесом, були багатьма некомпетентними людьми, яким не було чим похвалити, крiм довгих рокiв служби. А в казначействi сидiв тихий хлопець, який ледве виповнився двадцяти рокiв, не мав друзiв, бажав свого i хитав головою над канцелярськими традицiями i пишався своїм зневiрою.
  Бачачи абсолютну необхiднiсть працювати через полковника Тома i маючи на думцi iдеї про те, що вiн хотiв зробити, Сем почав працювати над тим, щоб внести пропозицiї до свiдомостi старшої людини. Протягом мiсяця пiсля його пiдвищення обидва чоловiки щодня обiдали разом, i Сем проводив багато додаткових годинникiв за зачиненими дверима в кабiнетi полковника Тома.
  Хоча американський бiзнес i виробництво ще не досягли сучасної iдеї ефективностi управлiння магазинами та офiсами, Сем тримав у головi багато цих iдей i невпинно викладав їх полковнику Тому. Вiн ненавидiв марнотратство; його не турбували традицiї компанiї; вiн гадки не мав, як це робили керiвники iнших вiддiлiв, влаштуватися на зручному лiжку i провести там залишок своїх днiв, i був сповнений рiшучостi керувати великою компанiєю Рейнi, якщо не безпосередньо, то через полковника Тома, який, вiн вiдчував, був замазкою в його руках.
  На своїй новiй посадi скарбник Сем не вiдмовився вiд роботи закупiвлi, але пiсля розмови з полковником Томом об'єднав два вiддiли, найняв власних здiбних помiчникiв i продовжив свою роботу iз затирання слiдiв кузена. . Протягом багатьох рокiв компанiя переплачувала за неякiсний матерiал. Сем призначив своїх власних iнспекторiв за матерiалами на фабрики Вестсайда i запросив кiлька великих сталеливарних компанiй Пенсiльванiї, якi поспiшають до Чикаго, щоб вiдшкодувати збитки. Вiдшкодування було важким, але коли до полковника Тому звернулися, Сем пiшов з ним пообiдати, купив пляшку вина i напружив спину.
  Одного дня в кiмнатi Палмер-хауса розiгралася сцена, яка кiлька днiв залишалася в пам'ятi Сема як свого роду усвiдомлення тiєї ролi, яку вiн хотiв грати у свiтi бiзнесу. Президент лiсозаготiвельної компанiї взяв Сема в кiмнату i, поклавши на стiл п'ять тисяч доларiв, пiдiйшов до вiкна i зупинився, дивлячись назовнi.
  Якийсь час Сем стояв, дивлячись на грошi на столi та на спину людини бiля вiкна, згоряючи вiд обурення. Вiн вiдчув, що йому хотiлося б схопити людину за горло i натиснути, як вiн колись натиснув на горло Вiндi Макферсона. А потiм у його очах з'явився холодний блиск, вiн вiдкашлявся i сказав: Ти тут маленький; вам доведеться наростити цю купу ще бiльше, якщо ви сподiваєтесь мене зацiкавити".
  Чоловiк бiля вiкна знизав плечима - це був стрункий молодий чоловiк у модному жилетi - а потiм, повернувшись i витягнувши з кишенi пачку купюр, пiдiйшов до столу обличчям до Сема.
  "Я сподiваюся, що ви будете розумнi", - сказав вiн, кладучи рахунки на стiл.
  Коли стос досяг двадцяти тисяч, Сем простягнув руку i, взявши її, поклав у кишеню. "Ви отримаєте квитанцiю про це, коли я повернуся в офiс", - сказав вiн; "Йдеться про те, що ви повиннi нашiй компанiї за завищенi цiни та неякiсний матерiал. Щодо нашого бiзнесу, сьогоднi вранцi я уклав контракт з iншою компанiєю".
  Залагодивши закупiвельну дiяльнiсть компанiї Rainey Arms Company на свiй смак, Сем почав проводити багато часу в магазинах i через полковника Тома всюди досяг великих змiн. Вiн звiльняв марних майстрiв, вибивав перегородки мiж кiмнатами, всюди домагався бiльшої та кращої якостi роботи. Подiбно до сучасної ефективної людини, вiн ходив з годинником у руцi, вирiзуючи втраченi рухи, переставляючи мiсця i добиваючись свого.
  То був час великого хвилювання. Офiси та магазини гули, як бджоли, i чорнi погляди переслiдували його. Але полковник Том упорався з ситуацiєю i ходив за Семом по п'ятах, розгулюючи, вiддаючи накази, розправляючи плечi, як перероблена людина. Весь день вiн займався цим, розряджав, спрямовував, боровся проти марнотратства. Коли в одному з цехiв спалахнув страйк через нововведення, якi Сем нав'язав робiтникам, вiн сiв на лаву i сказав промову, написану Семом, про мiсце людини в органiзацiї та управлiннi великою сучасною промисловiстю та її обов'язок удосконалюватися як працiвник.
  Чоловiки мовчки взяли свої iнструменти i знову попрямували до своїх лав, i коли вiн побачив, що вони були так зачепленi його словами, полковник Том довiв те, що загрожує стати шквалом, до ураганної кульмiнацiї, оголосивши про п'ятивiдсоткове пiдвищення заробiтної плати. Масштаб - це був власний штрих полковника Тома, i захоплений прийом цього виступу викликав рум'янець гордостi на щоках.
  Хоча справами компанiї, як i ранiше, займався полковник Том i хоча вiн з кожним днем все бiльше i бiльше заявляв про себе, офiцери та магазини, а пiзнiше i великi спекулянти та покупцi, а також багатi директори Ла-Салль-стрiт, знали, що нова сила прийшла до компанiї. Чоловiки почали тихо заходити до кабiнету Сема, ставити запитання, пропонувати, просити про ласку. Вiн вiдчував, що його тримають. Iз начальникiв вiддiлiв близько половини воювали з ним i були таємно засудженi до забою; решта прийшли до нього, висловили схвалення того, що вiдбувається, i попросили оглянути їхнi вiддiли та внести через них пропозицiї щодо полiпшення. Сем з радiстю це зробив, заручившись їхньою вiдданiстю та пiдтримкою, якi згодом послужили йому гарну службу.
  До вибору нових людей, якi прийшли до компанiї, доклав руку й Сем. Використовуваний метод був у його стосункiв iз полковником Томом. Якщо людина, яка претендує на мiсце, пiдходила йому, вона допускалася до кабiнету полковника i пiвгодини слухала розмову про старi добрi традицiї роти. Якщо чоловiк не влаштовував Сема, до полковника не потрапляв. "Вони не можуть забирати у вас час", - пояснив Сем.
  У компанiї Rainey рiзнi керiвники вiддiлiв були акцiонерами компанiї та вибирали зi свого середовища двох осiб до складу ради директорiв, а на другому роцi навчання Сем був обраний одним iз цих директорiв-службовцiв. У тому ж роцi п'ять глав вiддiлiв, якi пiшли у вiдставку в момент обурення одним iз нововведень Сема (їх пiзнiше замiнили двоє), їхнi акцiї за заздалегiдь обумовленою угодою повернулися до рук компанiї. Цi акцiї та ще один блок, закрiпленi за ним полковником, потрапили до рук Сема завдяки грошам Екардта, жiнки з Уобаш-авеню та його власної затишної чарки.
  Сем був зростаючою силою в компанiї. Вiн входив до ради директорiв i був визнаним практичним главою бiзнесу серед акцiонерiв та спiвробiтникiв; вiн зупинив марш компанiї на друге мiсце у своїй галузi та кинув їй виклик. Повсюди навколо нього, в офiсах i магазинах, панувала нове життя, i вiн вiдчував, що може рухатися далi до реального контролю, i з цiєю метою почав прокладати лiнiї. Стоячи в конторах на Ла-Салль-стрiт або серед гуркоту i гуркоту магазинiв, вiн скидав пiдборiддя тим самим дивним жестом, який приваблював до нього чоловiкiв Кекстона, коли вiн був босоногим газетярем i сином мiського п'яницi. У його головi народжувалися великi амбiтнi проекти. "У мене в руцi великий iнструмент", - думав вiн; "З його допомогою я проб'ю собi мiсце, яке збираюся зайняти серед великих людей цього мiста та цiєї країни".
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ III
  
  СЕМ МК Ф ХЕРСОН, ХТО _ _ стояв у цехах серед тисяч службовцiв компанiї Rainey Arms, якi дивилися невидячими очима на обличчя людей, зайнятих роботою з машинами, i бачили в них лише стiльки допомоги амбiтним проектам, що кипiли в його мозку, який ще був хлопчиком, завдяки властивiй йому з даром ненавченим, неосвiченим, що нiчого не знає про iсторiю промисловостi чи соцiальнi зусилля, вийшов з офiсу своєї компанiї i пiшов людними вулицями до нової квартири, яку вiн винайняв на Мiчиган-авеню. Це був суботнiй вечiр наприкiнцi напруженого тижня, i, поки вiн iшов, вiн думав про те, чого досягнув за тиждень, i будував плани на майбутнє. Через Медiсон-стрiт вiн пройшов у Стейт, бачачи натовпи чоловiкiв i жiнок, хлопчикiв i дiвчаток, що дерлися по канатних дорогах, товпляться на тротуарах, що утворюють групи, групи, що розпадаються i формуються, i все це створює напружену картину. збиває з пантелику, що вселяє трепет. Як у цехах серед робiтникiв, так i тут ходила молодь з очима, якi не бачили. Йому все це подобалось; маса людей; клерки у дешевому одязi; люди похилого вiку з молодими дiвчатами на руках, що йдуть обiдати в ресторани; хлопець з задумливим виразом очi очiкує свою кохану в тiнi високої офiсної будiвлi. Нетерплячий, напружений порив всього цього здавався йому не бiльш нiж свого роду гiгантським майданчиком для дiї; дiя контролювалася декiлькома тихими, здiбними людьми, одним з яких вiн мав намiр бути, що прагнуть зростання.
  На Стейт-стрiт вiн зупинився бiля магазину i, купивши букет троянд, знову вийшов на людну вулицю. У натовпi перед ним йшла жiнка - висока, йшла вiльно, з копицею рудувато-каштанового волосся на головi. Коли вона проходила крiзь натовп, чоловiки зупинялися i озиралися на неї, їхнi очi горiли захопленням. Побачивши її, Сем iз криком стрибнув уперед.
  "Едiт!" - крикнув вiн i, пiдбiгши вперед, засунув їй у руку троянди. "Для Джанет", - сказав вiн i, пiднявши капелюх, пiшов поряд з нею Стейтом до Ван Бюрен-стрiт.
  Залишивши жiнку на розi, Сем потрапив у район дешевих театрiв та брудних готелiв. Жiнки розмовляли з ним; молодi люди в яскравих шинелях i зi своєрiдним, наполегливим тваринним погойдуванням плечей тинялися перед театрами або в пiд'їздах готелiв; З ресторану нагорi почувся голос iншого юнака, який спiває популярну вуличну пiсню. - Сьогоднi ввечерi у старому мiстi буде спекотно, - заспiвав голос.
  Перейшовши через перехрестя, Сем вийшов на Мiчиган-авеню, що виходить на довгий вузький парк, а за залiзничними колiями - на купи нової землi, де мiсто намагалося повернути собi берег озера. На перехрестi вулицi, стоячи в тiнi надземної залiзницi, вiн зустрiв п'яну стару, що скиглила, яка рвонулася вперед i поклала руку на його пальто. Сем кинув їй четвертак i пройшов далi, знизавши плечима. Тут вiн також iшов з очима, що не бачили; це теж було частиною гiгантської машини, за допомогою якої працювали тихi компетентнi люди високого зросту.
  Зi нових апартаментiв на верхньому поверсi готелю з видом на озеро Сем пiшов на пiвнiч Мiчиган-авеню до ресторану, де чоловiки-негри безшумно ходили серед накритих бiлими столиками, обслуговуючи чоловiкiв i жiнок, якi розмовляли i смiялися пiд затiненими лампами. впевнене, впевнене повiтря. Проходячи в дверi ресторану, вiтер, що дмухав над мiстом у бiк озера, принiс iз собою звук голосу, що плив разом з ним. - Сьогоднi ввечерi у старому мiстi буде спекотно, - знову наполегливо повторив голос.
  Пiсля вечерi Сем сiв у вантажну машину, що йшла Вабаш-авеню Кейбл, i сiв на переднє сидiння, дозволяючи панорамi мiста розвернутися перед ним. З району дешевих театрiв вiн пройшов через вулицi, де натовпами стояли один поряд з iншим салони, кожний з широкими яскравими дверима i тьмяно освiтленим "дамським входом", i в район акуратних маленьких магазинчикiв, де жiнки з кошиками на руках стояли бiля прилавкiв, i Кемтоне пам'ятали.
  Двi жiнки, Едiт та Джанет Еберлi, познайомилися через Джека Прiнса, одному з яких Сем послав троянди з рук iншого i у якого вiн зайняв шiсть тисяч доларiв, коли вперше приїхав до мiста. у Чикаго протягом п'яти рокiв, коли Сем познайомився з ними. Усi п'ять рокiв вони жили у двоповерховому каркасному будинку, який ранiше був житловим будинком на Вабаш-авеню неподалiк Тридцять дев'ятої вулицi, а тепер був i житловим будинком, i продуктовим магазином. Квартира нагорi, куди можна було пiднятися сходами з боку продуктового магазину, за п'ять рокiв пiд керiвництвом Джанет Еберлi перетворилася на чудову рiч, iдеальну в простотi та повнотi свого призначення.
  Обидвi жiнки були дочками фермера, який жив у одному зi штатiв Середнього Заходу, розташованому навпроти рiчки Мiссiсiпi. Їхнiй дiд був вiдомим чоловiком у штатi: вiн був одним з перших губернаторiв, а потiм працював у сенатi Вашингтона. На його честь було названо округ та велике мiсто, i колись про нього говорили як про можливого кандидата на посаду вiце-президента, але вiн помер у Вашингтонi до з'їзду, на якому мало бути висунуто його iм'я. Його єдиний син, багатообiцяючий юнак, вирушив у Вест-Пойнт i блискуче прослужив пiд час Громадянської вiйни, пiсля чого командував кiлькома захiдними армiйськими постами i одружився з дочкою iншого вiйськовослужбовця. Його дружина, армiйська красуня, померла, народивши йому двох дочок.
  Пiсля смертi дружини майор Еберлi почав пити i, щоб позбутися звички та армiйської атмосфери, в якiй вiн жив зi своєю дружиною, яку дуже любив, взяв двох маленьких дiвчаток i повернувся до свого рiдного штату, щоб оселитися на фермi.
  В окрузi, де обидвi дiвчинки виросли, їхнiй батько, майор Еберлi, отримав популярнiсть, рiдко бачачись з людьми i грубо ставлячись до дружнiх залицянь своїх сусiдiв-фермерiв. Вiн цiлими днями сидiв удома, роздивляючись книги, яких у нього було дуже багато i сотнi яких тепер стояли на вiдкритих полицях у квартирi двох дiвчат. За цими днями навчання, протягом яких вiн не терпiв жодного втручання, слiдували днi запеклої працьовитостi, протягом яких вiн виводив команду за командою в поле, ораючи чи збираючи врожай день i нiч, не маючи жодного вiдпочинку, крiм їжi.
  На околицi ферми Еберлi стояла маленька дерев'яна сiльська церква, оточена сiножатею, i влiтку в недiльнi ранки колишнього вiйськового завжди можна було зустрiти в полi, що ганяв за собою якийсь галасливий, гуркiтливий сiльськогосподарський iнвентар. вниз пiд вiкнами церкви та порушуючи богослужiння сiльських жителiв; взимку вiн навалював там купу дров i щонедiлi ходив колоти дрова пiд церковними вiкнами. Поки його дочки були маленькими, його кiлька разiв приводили до суду та штрафували за жорстоку зневагу до своїх тварин. Одного разу вiн замкнув велику череду прекрасних овець у сараї, увiйшов до будинку i кiлька днiв сидiв, поглинутий своїми книгами, так що багато з них жорстоко страждали через брак їжi та води. Коли його вiддали пiд суд i оштрафували, половина округу прийшла на суд i зловтiшалася його приниженням.
  До двох дiвчат батько не був нi жорстоким, нi добрим, надаючи їх в основному самим собi, але не даючи їм грошей, так що вони ходили в сукнях, перероблених iз суконь матерi, якi лежали в скринях на горищi. Коли вони були маленькими, з ними жила i виховувала стара негритянка, колишня служниця армiйської красунi, але коли Едiт було десять рокiв, ця жiнка поїхала додому в Теннессi, тож дiвчаток покинули однi. ресурси та керували будинком по-своєму.
  Джанет Еберлi на початку своєї дружби з Семом була худорлявою жiнкою двадцяти семи рокiв з маленьким виразним обличчям, швидкими нервовими пальцями, чорними пронизливими очима, чорним волоссям i здатнiстю настiльки занурюватися у виклад книги чи книги. Пiд час розмови її маленьке напружене обличчя перетворилося, її швидкi пальцi схопили руку слухача, а її очi подивилися в його очi, i вона втратила будь-яке усвiдомлення його присутностi чи думок, якi вiн мiг висловити. Вона була калiкою: у юностi впала з горища сараю i пошкодила спину, тож цiлий день просидiла в спецiально виготовленому iнвалiдному крiслi з вiдкидною спинкою.
  Едiт була стенографiсткою i працювала у видавництвi в центрi мiста, а Джанет пiдстригала капелюхи модистцi, що знаходилася через кiлька будинкiв далi вулицею вiд будинку, в якому вони жили. У своєму заповiтi батько залишив грошi вiд продажу ферми Джанет, i Сем використав їх, застрахувавши своє життя на десять тисяч доларiв на її iм'я, поки вони перебували в його розпорядженнi, i поводився з ними з обережнiстю, яка зовсiм вiдсутня в його операцiях з грошi студента-медика. "Вiзьмiть це i заробiть для мене грошей", - iмпульсивно сказала маленька жiнка одного вечора, незабаром пiсля початку їхнього знайомства i пiсля того, як Джек Прiнс яскраво говорив про здiбностi Сема у справах. "Яка користь вiд таланту, якщо ти не використовуєш його на благо тих, у кого його немає?"
  Джанет Еберлi була розумницею. Вона нехтувала всiма звичайними жiночими точками зору i мала своє ставлення до життя i людей. В якомусь сенсi вона розумiла свого завзятого сивого батька, i за час її величезних фiзичних страждань у них виникло свого роду розумiння i прихильнiсть один до одного. Пiсля його смертi вона носила на ланцюжку на шиї його мiнiатюру, зроблену в дитинствi. Коли Сем зустрiв її, вони вiдразу стали близькими друзями, годинами сидiли в розмовах i з великим задоволенням передчували вечори, проведенi разом.
  У будинку Еберлi Сем Макферсон був благодiйником, чудотворцем. У його руках шiсть тисяч доларiв приносили до будинку двi тисячi на рiк i незмiрно додавали атмосфери комфорту та хорошого життя, що панувала там. Для Джанет, яка керувала домом, вiн був провiдником, порадником i чимось бiльшим, нiж просто другом.
  З двох жiнок першою подругою Сема стала сильна, енергiйна Едiт з рудувато-каштановим волоссям i таким фiзично розвиненим виглядом, який змушував чоловiкiв зупинятися, щоб подивитись на неї на вулицi.
  Едiт Еберлi була сильною тiлом, схильною до спалахiв гнiву, дурною iнтелектуально i до глибини душi спрагла багатства i мiсця у свiтi. Через Джека Прiнса вона чула про те, як Сем заробляє грошi, про його здiбностi та перспективи, i якийсь час будувала плани на його прихильнiсть. Кiлька разiв, коли вони залишалися вiч-на-вiч, вона характерно iмпульсивно стискала його руку, а одного разу, на сходах бiля продуктового магазину, пропонувала йому свої губи для поцiлунку. Пiзнiше мiж нею i Джеком Прiнсом виник пристрасний роман, вiд якого Прiнс зрештою вiдмовився через страх перед її сильними нападами гнiву. Пiсля того, як Сем зустрiв Джанет Еберлi i став її вiрним другом i поплiчником, всi прояви прихильностi чи навiть iнтересу мiж ним та Едiт припинилися, i поцiлунок на сходах був забутий.
  
  
  
  Пiднiмаючись сходами пiсля поїздки на канатнiй дорозi, Сем стояв поряд з iнвалiдним вiзком Джанет у кiмнатi в переднiй частинi квартири, що виходить вiкнами на проспект Вабаш. Стiлець стояв бiля вiкна, навпроти вiдкритого вогню в камiнi, який вона встромила в стiну будинку. Зовнi, через вiдчиненi арочнi дверi, Едiт безшумно ходила, забираючи тарiлки зi столика. Вiн знав, що через деякий час прийде Джек Прiнс i вiдвезе її до театру, залишивши йому i Джанет закiнчити розмову.
  Сем закурив люльку i почав говорити мiж затяжками, роблячи заяву, яка, як вiн знав, порушить її, а Джанет, iмпульсивно поклавши руку йому на плече, почала рвати цю заяву на шматки.
  "Ви кажете!" вона спалахнула. "Книги не сповненi удавання i брехнi; ви бiзнесмени - ви i Джек Прiнс. Що ви знаєте про книги? Це найдивовижнiшi речi у свiтi. Чоловiки сидять i пишуть їх i забувають брехати, а ви, бiзнесмени, нiколи не забуваєте. Ти й книжки! Книжок ти не читав, не справжнiх. Хiба батько не знав; хiба вiн не врятувався вiд безумства через книги? Хiба я, сидячи тут, не вiдчуваю справжнього руху свiту через книги, якi люди пишуть? Припустимо, я побачив цих людей. Вони важчали, важничали i ставилися до себе серйозно, як ви, Джек або бакалiйник унизу. Ви думаєте, що знаєте, що вiдбувається у свiтi. Ви думаєте, що робите щось, ви, чиказькi люди грошей, дiй та зростання. Ви слiпi, всi слiпi".
  Маленька жiнка з легким, наполовину зневажливим, наполовину веселим поглядом нахилилася вперед i провела пальцями по волоссю Сема, смiючись у здивоване обличчя, яке вiн повернув до неї.
  - О, я не боюся, незважаючи на те, що говорять про тебе Едiт i Джек Прiнс, - продовжувала вона. "Ти менi подобаєшся, i якби я була здоровою жiнкою, я зайнялася б тобою коханням i вийшла за тебе замiж, а потiм подбала б про те, щоб у цьому свiтi було щось для тебе, крiм грошей, високих будiвель, людей i машин, якi роблять зброю".
  Сем посмiхнувся. "Ви схожi на свого отця, який ганяє косарку туди-сюди пiд вiкнами церкви в недiлю вранцi", - заявив вiн; "Ви думаєте, що могли б переробити свiт, погрозивши йому кулаком. Я хотiв би пiти i побачити, як тебе оштрафують у залi суду за голодну вiвцю".
  Джанет, заплющивши очi i вiдкинувшись на спинку стiльця, засмiялася вiд захоплення i заявила, що вони проведуть чудовий сварок.
  Пiсля того, як Едiт пiшла, Сем просидiв увесь вечiр з Джанет, слухаючи її розповiдi про життя i про те, що, на її думку, вона повинна означати для такої сильної та здiбної людини, як вiн сам, як вiн слухав з того часу, як почалося їхнє знайомство. У розмовi, а також у багатьох розмовах, якi вони вели разом, розмовах, якi роками звучали в його вухах, маленька чорноока жiнка дала йому можливiсть зазирнути в цiле цiлеспрямований всесвiт думок i дiй, про яку вiн нiколи не мрiяв, знайомлячи його з його в новий свiт чоловiкiв, методичних, твердих, твердих. аналiтичних, смiливих норвежцiв, iспанцiв та iталiйцiв з їхнiм почуттям краси та невмiлих, сповнених надiй англiйцiв, якi хочуть так багато i отримують так мало; так що наприкiнцi вечора вiн пiшов вiд неї, почуваючи себе дивно маленьким i незначним на тлi величезного свiту, який вона для нього намалювала.
  Сем не зрозумiв Джанет. Це було надто нове i чуже всьому, чому навчило його життя, i в умi вiн завзято боровся з її iдеями, чiпляючись за свої конкретнi, практичнi думки i надiї, але в поїздi додому, а пiзнiше у своїй кiмнатi вiн знову i знову прокручував в умi те, що вона сказала, i намагався смутно усвiдомити масштаб. iнвалiдного вiзка i дивлячись вниз на Вабаш-авеню.
  Сем любив Джанет Еберлi. Мiж ними нiколи не було нi слова про це, i вiн бачив, як її рука простяглася i схопила плече Джека Прiнса, коли вона викладала йому якийсь закон життя, яким вона його бачила, як вiн часто виривався i хапав його. своя, але якби вона змогла вистрибнути з iнвалiдного вiзка, вiн би взяв її за руку i через годину пiшов би з нею до священика, i в глибинi душi вiн знав, що вона з радiстю пiшла б з ним.
  Джанет раптово померла, на другому роцi роботи Сема в збройовiй компанiї, без прямого зiзнання з його боку в коханнi, але в тi роки, коли вони багато часу проводили разом, вiн думав про неї як про свою дружину, i коли вона померла, вiн був у розпачi. пиячив нiч за нiччю i безцiльно блукав пустельними вулицями в години, коли йому слiд було б спати. Вона була першою жiнкою, яка колись оволодiла i розворушила його мужнiсть, i вона пробудила в ньому щось, що дозволило йому пiзнiше бачити життя з широтою i широтою поглядiв, якi не були властивi напористому, енергiйному молодому чоловiковi доларiв i промисловостi, якi вечорами сидiли поряд з її iнвалiдним.
  Пiсля смертi Джанет Сем не продовжив дружби з Едiт, а передав їй десять тисяч доларiв, до яких у його руках виросли шiсть тисяч грошей Джанет, i бiльше її не бачив.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ IV
  
  ПРО НI НIЧ У Квiтень Полковник Том Рейнi з великої компанiї Rainey Arms та його старший помiчник молодий Сем Макферсон, скарбник та голова ради директорiв компанiї, спали разом у номерi готелю Сент-Пола. Це був двомiсний номер з двома лiжками, i Сем, лежачи на подушцi, дивився через лiжко туди, де черевце полковника, що виступало мiж ним i свiтлом з довгого вузького вiкна, утворювало круглий пагорб, над яким щойно виглядав мiсяць. Увечерi двоє чоловiкiв просидiли кiлька годин за столом у грилi внизу, поки Сем обговорював пропозицiю, яку вiн запропонував зробити наступного дня спекулянту iз Сент-Пола. Рахунку великого спекулянта погрожував Льюїс, єврей-менеджер компанiї "Едвардс Збройова компанiя", єдиного важливого захiдного конкурента компанiї "Рейнi", i Сем був сповнений iдей, як поставити матюки на хитромудрому торговому кроцi, зробленому євреєм. За столом полковник був мовчазний i небалакучий, що було незвичайно для нього, а Сем лежав у лiжку i дивився, як мiсяць поступово просувався по горбистiй горбi живота, гадаючи, що в нього на думцi. Пагорб опустився, оголивши повне обличчя мiсяця, а потiм знову пiдвiвся, приховуючи його.
  - Сем, ти колись був закоханий? - спитав полковник зiтхаючи.
  Сем повернувся i уткнувся обличчям у подушку, а бiле покривало його лiжка захиталося вгору й униз. - Старий дурню, невже з ним до цього дiйшло? - Запитав вiн себе. "Пiсля всiх цих рокiв самотнього життя вiн тепер почне ганятися за жiнками?"
  Вiн не вiдповiв на запитання полковника. "Попереду на тебе чекають змiни, старовина", - подумав вiн, постать тихої, рiшучої маленької Сью Рейнi, дочки полковника, якою вiн бачив її в тих рiдкiсних випадках, коли вiн обiдав у будинку Рейнi або вона приходить в офiс на Ла-Салль-стрiт, спадає йому на думку. З трепетом задоволення вiд розумової вправи вiн спробував уявити полковника розв'язним мечем серед жiнок.
  Полковник, не звертаючи уваги на веселiсть Сема та його мовчання про свiй досвiд у сферi кохання, почав говорити, компенсуючи мовчання у грилi. Вiн сказав Сему, що вирiшив узяти собi нову дружину, i зiзнався, що погляд на справу, яка може прийняти його дочку, непокоїть її. "Дiти такi несправедливi", - скаржився вiн; "Вони забувають про почуття людини i не можуть усвiдомити, що його серце ще молоде".
  З усмiшкою на губах Сем почав намагатися уявити собi жiнку, що лежить на його мiсцi i дивиться на мiсяць над пульсуючим пагорбом. Полковник говорив далi. Вiн став вiдвертiшим, розповiвши iм'я своєї коханої та обставини їхньої зустрiчi та догляду. "Вона актриса, працююча дiвчина", - сказав вiн з почуттям. Якось увечерi я зустрiв її на вечерi, яку давав Уiлл Сперрi, i вона була єдиною жiнкою, яка не пила вино. Пiсля вечерi ми разом покаталися, i вона розповiла менi про своє нелегке життя, про боротьбу зi спокусами та про свого брата-художника, який вона намагається почати жити у свiтi. Ми були разом дюжину разiв, писали листи, i Сем, ми виявили близькiсть один до одного.
  Сем сiв на лiжку. "Лiтери!" - пробурмотiв вiн. "Старий пес збирається втрутитися". Вiн знову впав на подушку. "Ну, нехай. Навiщо менi турбуватися?
  Полковник, почавши говорити, не мiг зупинитися. "Хоча ми бачилися лише десяток разiв, мiж нами щодня проходил лист. О, якби ви бачили, якi листи вона пише. Вони чудовi."
  У полковника вирвалося стурбоване зiтхання. "Я хочу, щоб Сью запросила її до дому, але я боюся", - поскаржився вiн; - Боюся, вона помилиться. Жiнки такi рiшучi iстоти. Вона i моя Луелла повиннi зустрiтися i впiзнати один одного, але якщо я пiду додому i скажу їй, вона може влаштувати сцену i зачепити почуття Луелли.
  Зiйшов мiсяць, заливаючи свiтлом очi Сема, i вiн повернувся до полковника спиною i приготувався спати. Наївна довiрливiсть старшої людини торкнулася в ньому джерела веселощiв, i час вiд часу покривало його лiжка продовжувало багатозначно тремтiти.
  "Я б нiзащо не образила її почуття. Вона сама квадратна маленька жiнка у свiтi, - оголосив голос полковника. Голос перервався, i полковник, який зазвичай висловлював свої почуття, почав вагатися. Сем ставив собi запитання, чи торкнулися його почуття думки про дочку чи даму зi сцени. "Це чудово,- схлипнув полковник,- коли молода й гарна жiнка вiддає все своє серце на пiклування такої людини, як я".
  Минув тиждень, перш нiж Сем дiзнався про цю справу бiльше. Одного ранку, пiднявшись через свiй стiл в офiсi на Ла-Салль-стрiт, вiн виявив, що перед ним стоїть Сью Рейнi. Це була невисока жiнка спортивного вигляду з чорним волоссям, квадратними плечима, засмаглими вiд сонця та вiтру щоками та спокiйними сiрими очима. Вона встала обличчям до столу Сема i зняла рукавичку, дивлячись на нього кумедними i глузливими очима. Сем пiдвiвся i, схилившись над столом iз плоскою стiльницею, взяв її за руку, гадаючи, що привело її сюди.
  Сью Рейнi не почала заглиблюватися в суть справи i вiдразу ж почала пояснення мети свого вiзиту. Iз народження вона жила в атмосферi багатства. Хоча її i не вважали красивою жiнкою, через її багатство та чарiвнiсть особистостi її багато доглядали. Сем, який коротко розмовляв з нею пiвдюжини разiв, уже давно вiдчував непереборну цiкавiсть дiзнатися бiльше про її особистiсть. Коли вона стояла перед ним i виглядала такою чудово доглянутою i впевненою в собi, вiн подумав, що вона збиває з пантелику i спантеличує.
  - Полковнику, - почала вона, а потiм завагалася й усмiхнулася. "Ви, мiстере Макферсон, стали фiгурою в життi мого батька. Вiн дуже залежить вiд вас. Вiн повiдомляє менi, що говорив з вами про мiс Луелл Лондон iз театру i що ви домовилися з ним, що полковник i вона повиннi одружитися.
  Сем серйозно глянув на неї. У ньому пробiг спалах веселощiв, але обличчя його було серйозним i безпристрасним.
  "Так?" - сказав вiн, дивлячись їй у вiчi. "Ви зустрiчалися з мiс Лондон?"
  "Так", вiдповiла Сью Рейнi. "А ти?"
  Сем похитав головою.
  - Вона неможлива, - заявила дочка полковника, стискаючи в руцi рукавичку i дивлячись у пiдлогу. Рум'янець гнiву залив її щоки. "Вона груба, жорстка та пiдступна жiнка. Вона фарбує волосся, плаче, коли на неї дивишся, у неї навiть не вистачає совiстi соромитися вiд того, що вона намагається зробити, i вона ввела полковника в замiшання.
  Сем глянув на рум'яну щоку Сью Рейнi i подумав, що її текстура прекрасна. Вiн запитував, чому вiн почув, що її назвали простою жiнкою. Яскравий рум'янець, що з'явився на її обличчi через гнiв, подумав вiн, перетворив її. Йому подобалася її пряма i наполеглива манера викладати справу полковника, i вiн гостро вiдчував комплiмент, який мав на увазi її прихiд до нього. "Вона поважає себе", - сказав вiн собi i вiдчув трепет гордостi за її поведiнку, нiби вона була натхненна ним самим.
  "Я багато про тебе чула", - продовжила вона, глянувши на нього i посмiхнувшись. "У нас у домi вас пiдносять до столу iз супом i забирають iз лiкером. Мiй батько доповнює свої застiльнi бесiди та представляє всi свої новi мудрi аксiоми з економiки, ефективностi та зростання, постiйно повторюючи фрази "Сем каже" та "Сем думає". I чоловiки, якi приходять до будинку, теж кажуть про тебе. Теддi Форман каже, що на зборах директорiв всi вони сидять, як дiти, i чекають, поки ви скажете їм, що робити".
  Вона нетерплячим жестом простягла руку. "Я в ямi", - сказала вона. "Я мiг би впоратися зi своїм батьком, але я не можу впоратися з цiєю жiнкою".
  Поки вона розмовляла з ним, Сем глянув повз неї i у вiкно. Коли її погляд вiдiрвався вiд його обличчя, вiн знову глянув на її засмаглi, пружнi щоки. Iз самого початку iнтерв'ю вiн мав намiр допомогти їй.
  "Дайте менi адресу цiєї дами", - сказав вiн; - Я пiду, огляну її.
  Через три вечори Сем запросив мiс Луеллу Лондон на пiвнiчну вечерю в один з найкращих ресторанiв мiста. Вона знала мотив, за яким вiн узяв її, оскiльки вiн був абсолютно вiдвертим у тi кiлька хвилин розмови бiля службового входу в театр, коли було укладено заручини. За їжею вони говорили про спектаклi в театрах Чикаго, i Сем розповiв їй iсторiю про аматорську виставу, яка одного разу вiдбулася в холi над аптекою Гейгера в Кекстонi, коли вiн був хлопчиком. У виставi Сем виконав роль хлопчика-барабанщика, вбитого на полi бою самовдоволеним лиходiєм у сiрiй унiформi, а Джон Телфер у ролi негiдника став настiльки серйозним, що пiстолет, що не вибухнув на одному кроцi, У критичний момент вiн переслiдував Сема по сценi, намагаючись вдарити його приклад, намагаючись ударити його приклад реалiстичностi лютi Телфера i вiд переляканого хлопчика, що благає про помилування.
  Луелла Лондон вiд душi засмiялася розповiдi Сема, а потiм, коли подали каву, вона доторкнулася до ручки чашки, i в її очах з'явився проникливий погляд.
  "А тепер ви - великий бiзнесмен i прийшли до мене з приводу полковника Рейнi", - сказала вона.
  Сем закурив сигару.
  - Наскiльки ви розраховуєте на цей шлюб мiж вами та полковником? - спитав вiн.
  Актриса засмiялася i налила вершки у каву. На її лобi мiж очима з'явилась i пройшла лiнiя. Сем подумав, що вона виглядає здатною.
  "Я думала про те, що ви сказали менi бiля входу на сцену", - сказала вона, i на її губах заграла дитяча посмiшка. "Знаєте, мiстере Макферсон, я не можу вас зрозумiти. Я просто не можу зрозумiти, як ти в це вплутався. I взагалi, де вашi повноваження?
  Сем, не зводячи очей з її обличчя, стрибнув у темряву.
  "Ось так, - сказав вiн, - я сам до певної мiри шукач пригод. Я несу чорний прапор. Я родом звiдти, де й ти. Менi довелося простягнути руку i взяти те, що я хотiв. Я вас анiтрохи не звинувачую, але так вийшло, що я першим побачив полковника Тома Рейнi. Вiн моя гра, i я не пропоную вам дурiти. Я не блефую. Тобi доведеться вiд нього злiзти".
  Нахилившись уперед, вiн пильно глянув на неї, а потiм понизив голос. "У мене є ваш запис. Я знаю людину, з якою ти жила. Вiн допоможе менi дiстати тебе, якщо ти не кинеш його.
  Вiдкинувшись на спинку стiльця, Сем серйозно спостерiгав за нею. Вiн скористався дивним шансом швидко виграти за допомогою блефу та виграв. Але Луеллу Лондон не мiг перемогти без боротьби.
  - Ти брешеш, - крикнула вона, напiвскакуючи з стiльця. - Френк нiколи...
  "О так, Френк вже", - вiдповiв Сем, повертаючись, нiби звати офiцiанта; - Якщо ви хочете, щоб його показали, я приведу його сюди за десять хвилин.
  Взявши вилку, жiнка почала нервово колупати дiрки в скатертинi, i на її щоцi виступила сльоза. Вона дiстала носову хустку з сумки, що висiла на спинцi стiльця бiля столу, i витерла очi.
  "Все в порядку! Все в порядку!" - сказала вона, збираючись iз духом. - Я кину це. Якщо ви вiдкопали Френка Робсона, то у вас є я. Вiн зробить все, що ви скажете за грошi.
  Кiлька хвилин вони сидiли мовчки. В очах жiнки з'явився стомлений вираз.
  "Я хотiла б бути чоловiком", - сказала вона. "Мене б'ють за все, за що я беруся, бо я жiнка. Я вже закiнчую свої днi, коли заробляв грошi в театрi, i подумав, що полковник це чесний видобуток".
  - Так, - вiдповiв Сем, - але ти бачиш, що я випередив тебе в цьому. Вiн мiй."
  Обережно оглянувши кiмнату, вiн витяг з кишенi пачку купюр i почав розкладати їх по однiй на стiл.
  "Послухайте, - сказав вiн, - ви зробили хорошу роботу. Ти мусив перемогти. Протягом десяти рокiв половина свiтських жiнок Чикаго намагалася видати своїх дочок чи синiв замiж за стан Рейнi. У них було все, що могло їм допомогти: багатство, краса та становище у свiтi. У вас нiчого з цього немає. Як ти це зробив?
  - У будь-якому разi, - вiв далi вiн, - я не збираюся бачити, як тебе пiдстригають. У мене тут десять тисяч доларiв, найкращi грошi Рейнi, якi колись були надрукованi. Ви пiдписуєте цей папiр, а потiм кладете рулон у сумочку".
  - Це правильно, - сказала Луелла Лондон, пiдписуючи документ, i свiтло повернулося в її очi.
  Сем покликав знайомого власника ресторану i попросив його i офiцiанта записатися як свiдки.
  Луелла Лондон поклала пачку купюр у сумочку.
  "За що ти дав менi цi грошi, коли взагалi змусив мене побити?" вона спитала.
  Сем закурив нову сигару i, склавши папiр, поклав її до кишенi.
  "Тому що ти менi подобаєшся i я захоплююсь твоєю майстернiстю, - сказав вiн, - i в будь-якому випадку досi я не досягнув того, щоб ти був переможений".
  Вони сидiли, вивчаючи людей, що встали з-за столiв i проходили через дверi до екiпажiв i автомобiлiв, що чекали, добре одягненi жiнки з впевненим виглядом служили Сему метою створити контраст з жiнкою, яка сидiла з ним.
  "Вважаю, ви маєте рацiю щодо жiнок, - задумливо сказав вiн, - для вас, мабуть, це важка гра, якщо ви любите перемагати самостiйно".
  "Перемога! Ми не переможемо". Губи актриси розсунулися, оголивши бiлi зуби. "Жодна жiнка нiколи не перемагала, якщо намагалася вести чесний бiй за себе".
  Її голос став напруженим, i зморшки на лобi знову з'явилися.
  "Жiнка не може стояти сама, - продовжувала вона, - вона сентиментальна дурниця. Вона простягає руку якомусь чоловiковi, i той, зрештою, її б'є. Чому, навiть коли вона веде гру, як я грав проти полковника, якась щуроподiбна людина на кшталт Френка Робсона, заради якої вона вiддала все, що стоїть жiнцi, її продає.
  Сем глянув на свою руку, обсипану кiльцями, що лежала на столi.
  - Не будемо неправильно розумiти одне одного, - тихо сказав вiн, - не звинувачуйте в цьому Френка. Я його нiколи не знав. Я просто його представив.
  В очах жiнки з'явився спантеличений вираз, i рум'янець залив її щоки.
  "Ти хабарник!" вона посмiхнулася.
  Сем покликав офiцiанта, що проходив повз, i замовив пляшку свiжого вина.
  "Який сенс хворiти?" вiн спитав. "Це досить просто. Ви зробили ставку проти найкращого розуму. У будь-якому випадку, у вас є десять тисяч, чи не так?
  Луела потяглася за сумочкою.
  "Я не знаю, - сказала вона, - я подивлюсь. Ти ще не вирiшив вкрасти його назад?
  Сем засмiявся.
  "Я до цього пiдходжу, - сказав вiн, - не поспiшайте мене".
  Кiлька хвилин вони сидiли, дивлячись один на одного, а потiм iз серйозним дзвiнком у голосi та посмiшкою на губах Сем знову почав говорити.
  "Дивися сюди!" вiн сказав: "Я не Френк Робсон, i менi не подобається завдавати жiнцi найгiрше. Я вивчав вас i не можу уявити, щоб ви бiгали без дiла, маючи при собi десять тисяч доларiв реальних грошей. Ви не вписуєтесь у загальну картину, i грошi не протримаються у ваших руках i рiк.
  "Дайте менi це", - попросив вiн; Дозвольте менi iнвестувати їх для вас. Я переможець. Через рiк я подвоюю цю суму для тебе".
  Актриса подивилася повз плече Сема туди, де за столом сидiла група молодих людей, якi пили i голосно розмовляли. Сем почав розповiдати анекдот про iрландський багаж iз Кекстона. Закiнчивши, вiн глянув на неї i засмiявся.
  "Як той шевець дивився на Джеррi Донлiна, так i ви, як дружина полковника, дивилися на мене", - сказав вiн. - Менi довелося змусити тебе вибратися з моєї клумби.
  У блукаючих очах Луелли Лондон промайнула рiшучiсть, вона взяла сумочку зi спинки стiльця i дiстала пачку купюр.
  "Я - спортсмен, - сказала вона, - i я збираюся зробити ставку на кращого коня, якого я коли-небудь бачила. Ви можете мене урiзати, але я завжди ризикну.
  Повернувшись, вона покликала офiцiанта i, вручивши йому рахунок iз сумочки, кинула булочку на стiл.
  "Вiзьмiть iз цього плату за спред i вино, яке ми випили", - сказала вона, простягаючи йому вiльний рахунок i потiм повертаючись до Сема. "Ти маєш перемогти свiт. У будь-якому разi твiй генiй отримає вiд мене зiзнання. Я плачу за цю вечiрку, i коли побачиш полковника, попрощайся з ним замiсть мене.
  Наступного дня на його прохання Сью Рейнi зайшла до офiсу Збройової компанiї, i Сем вручив їй документ, пiдписаний Луеллою Лондон. З її боку це була угода роздiлити iз Семом навпiл усi грошi, якi вона зможе виманити у полковника Рейнi.
  Дочка полковника перевела погляд iз газети на обличчя Сема.
  - Я так i думала, - сказала вона, i в її очах з'явився спантеличений вираз. Але я цього не розумiю. Чим займається ця газета i скiльки ви за неї заплатили?
  "Газета, - вiдповiв Сем, - ставить її в яму, i я заплатив за це десять тисяч доларiв".
  Сью Рейнi засмiялася, вийняла з сумочки чекову книжку, поклала її на стiл i сiла.
  - Ти отримав свою половину? вона спитала.
  "Я все розумiю", - вiдповiв Сем, а потiм, вiдкинувшись на спинку стiльця, почав пояснення. Коли вiн розповiв їй про розмову в ресторанi, вона сiла з чековою книжкою перед собою i з спантеличеним виразом очей.
  Не даючи їй часу на коментарi, Сем поринув у те, що збирався їй сказати.
  "Жiнка бiльше не турбуватиме полковника", - заявив вiн; - Якщо ця газета не втримає її, то втримає щось iнше. Вона поважає мене та боїться мене. Ми поговорили пiсля того, як вона пiдписала документ i дала менi десять тисяч доларiв, щоб я вклав у неї грошi. Я обiцяв подвоїти суму для неї протягом року i хочу стриматись. Я хочу, щоби ти подвоїв це зараз. Випишiть чек на 20 тисяч.
  Сью Рейнi виписала чек на пред'явника та поклала його через стiл.
  "Поки не можу сказати, що розумiю", - зiзналася вона. - Ти теж закохався в неї?
  Сем посмiхнувся. Вiн запитував, чи зможе вiн висловити словами саме те, що вiн хотiв сказати їй про актрису, солдата удачi. Вiн подивився через стiл у її вiдвертi сiрi очi, а потiм iмпульсивно вирiшив, що скаже це прямо, наче вона була чоловiком.
  "Це так", - сказав вiн. "Менi подобаються здiбностi та добрий розум, i вони мають цю жiнку. Вона не дуже хороша жiнка, але нiщо в її життi не змусило її хотiти бути гарною. Все життя вона йшла не туди, а тепер хоче стати на ноги i видужати. Ось за цим вона й переслiдувала полковника. Вона не хотiла виходити за нього замiж, вона хотiла, щоб вiн дав їй старт, якого вона домагалася. Я взяв над нею гору, тому що десь є маленький чоловiчок, що пхикає, який забрав з неї все хороше i прекрасне i тепер готовий продати її за кiлька доларiв. Коли я побачив її, я уявив, що буде такий чоловiк i блефував, щоб пробитися до нього. Але я не хочу хльостати жiнку, навiть у такiй справi, через дешевизну якогось чоловiка. Я хочу зробити з нею чесний вчинок. Ось чому я попросив виписати чек на двадцять тисяч.
  Сью Рейнi пiдвелася i стала пiд столом, дивлячись на нього зверху вниз. Вiн думав про те, якi дивно яснi та чеснi її очi.
  - А що про полковника? вона спитала. Що вiн про все це подумає?
  Сем обiйшов стiл i взяв її за руку.
  "Нам доведеться погодитися не розглядати його", - сказав вiн. "Ми справдi зробили це, ви знаєте, коли ми розпочали цю справу. Я думаю, ми можемо розраховувати, що мiс Лондон внесе останнi штрихи в роботу".
  I Мiс Лондон це зробила. Через тиждень вона послала за Семом i вклала йому в руку двi з половиною тисячi доларiв.
  "Це не для того, щоб iнвестувати для мене, - сказала вона, - це для себе. За угодою, яку я пiдписав з вами, ми мали роздiлити все, що я отримав вiд полковника. Ну, я пiшов без нiчого. Я одержав лише п'ять тисяч доларiв".
  З грошима в руцi Сем стояв бiля маленького столика в її кiмнатi i дивився на неї.
  - Що ви сказали полковнику? вiн спитав.
  "Вчора ввечерi я покликав його до своєї кiмнати i, лежачи тут у лiжку, сказав йому, що тiльки-но виявив, що став жертвою невилiковної хвороби. Я сказала йому, що через мiсяць я лежатиму в лiжку назавжди, i попросила його негайно одружитися зi мною i вiдвезти мене з собою в якесь тихе мiсце, де я могла б померти у нього на руках".
  Пiдiйшовши до Сема, Луелла Лондон поклала йому руку на плече i засмiялася.
  "Вiн почав благати i виправдовуватися, - продовжувала вона, - i тодi я винесла менi його листи i заговорила прямо. Вiн одразу знiтився i покiрно заплатив п'ять тисяч доларiв, якi я просив за листи. Я мiг би заробити п'ятдесят, а з твоїм талантом ти маєш отримати все, що має, за шiсть мiсяцiв.
  Сем потис їй руку i розповiв про свiй успiх у подвоєннi грошей, якi вона вклала в його руки. Потiм, поклавши двi з половиною тисячi доларiв у кишеню, вiн повернувся до свого столу. Бiльше вiн її не бачив, а коли завдяки вдалому повороту ринку вiн збiльшив двадцять тисяч доларiв, що залишилися, до двадцяти п'яти, вiн передав їх до рук трастової компанiї i забув про цей iнцидент. Через роки вiн почув, що вона управляє модним ательє з пошиття одягу у захiдному мiстi.
  А полковник Том Рейнi, який протягом кiлькох мiсяцiв говорив лише про ефективнiсть фабрик i про те, що вiн i молодий Сем Макферсон збираються робити для розширення бiзнесу, наступного ранку розпочав тираду проти жiнок, яка тривала до кiнця його життя. .
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ V
  
  Сью Рейнi _ _ IМЕЛ давно торкнулася уяви молодi чиказького суспiльства, яка, дивлячись на її струнку фiгурку i на солiдний стан, що стоїть за нею, все ж таки була спантеличена i збентежена її ставленням до себе. На широких верандах гольф-клубiв, де молодi люди в бiлих штанах ледаряли i курили цигарки, а також у клубах у центрi мiста, де тi самi молодi люди проводили зимовi днi, граючи в бiльярд Келлi, вони говорили про неї, називаючи її загадкою. "Вона закiнчить тим, що стане старою дiвою", - заявили вони i похитали головами при думцi про такий гарний зв'язок, що вiльно висить у повiтрi поза їхньою досяжнiстю. Iнодi один iз молодих людей виривався з групи, що споглядала її, i з першим залпом книг, цукерок, квiтiв i запрошень до театру кидався на неї тiльки для того, щоб вiдчути юнацький запал свого нападу остудився її тривалою байдужiстю. Коли їй було двадцять один рiк, молодого англiйського кавалерiйського офiцера, який приїхав до Чикаго, щоб брати участь у кiнних виставках, протягом кiлькох тижнiв часто бачили в її товариствi, i чутки про їх заручини рознеслися мiстом i про це говорили. про дев'ятнадцяту лунку в замiських клубах. Чутка виявилася необґрунтованою: кавалерiйського офiцера привабила не тиха маленька дочка полковника, а якась рiдкiсна марка старого вина, яке полковник зберiгав у своєму льоху, i почуття братства з чванливим старим зброярем.
  Пiсля початку його знайомства з нею i всi тi днi, коли вiн мутив у конторах i магазинах збройової компанiї, до вух Сема доходили розповiдi про старанних i часто потребують молодих людей, що стояли табором за її слiдом. Їм треба було зайти в офiс, щоб побачитися i поговорити з полковником, який кiлька разiв зiзнавався Сему, що його дочка Сью вже вийшла з того вiку, в якому розсудливi молодi жiнки повиннi виходити замiж, а за вiдсутностi батька два або троє з них набули звичку зупинятися поговорити з Семом, з яким вони познайомилися з Семом. Вони заявили, що "примиряються з полковником". "Це не так уже й складно", - думав Сем, попиваючи вино, курячи сигари i без упереджень з'їдаючи обiди. Одного разу за обiдом полковник Том обговорював цих молодих людей iз Семом, стукав по столу так, що склянки пiдстрибували, i називав їх проклятими вискочками.
  Зi свого боку, Сем не вiдчував, що знає Сью Рейнi, i хоча пiсля їхньої першої зустрiчi одного вечора в будинку Рейнi його пронизала легка цiкавiсть щодо неї, нiякої можливостi задовольнити його не було. Вiн знав, що вона спортивна, багато подорожувала, їздила верхи, стрiляла та керувала човном; i вiн чув, як Джек Прiнс вiдгукувався про неї як про розумну жiнку, але доти, поки випадок з полковником i Луеллою Лондон не змусив їх на мить зайнятися одним i тим же пiдприємством i не змусив його думати про неї з справжнiм iнтересом, вiн бачив i говорив з нею лише на короткi митi, викликаний з нею лише на короткi митi.
  Пiсля раптової смертi Джанет Еберлi, коли Сем ще переживав горе через її втрату, у Сема вiдбулася перша довга розмова зi Сью Рейнi. Це було в кабiнетi полковника Тома, i Сем, поспiхом увiйшовши, виявив, що вона сидить за столом полковника i дивиться у вiкно на широке мiсце плоских дахiв. Його увагу привернув чоловiк, що пiдiймався на флагшток, щоб замiнити мотузку, що зiсковзнула, i, стоячи бiля вiкна, дивлячись на крихiтну фiгурку, що чiпляється за жердину, вiн почав говорити про абсурднiсть людських зусиль.
  Дочка полковника шанобливо вислухала його досить очевиднi банальностi i, пiдвiвшись зi стiльця, стала поруч iз ним. Сем хитро повернувся, щоб подивитися на її твердi засмаглi щоки, як вiн дивився вранцi, коли вона прийшла вiдвiдати його з приводу Луелли Лондон, i був вражений думкою, що вона якимсь вiддаленим чином нагадує йому Джанет Еберлi. За мить, на власний подив, вiн вибухнув довгою промовою, розповiдаючи про Джанет, про трагедiю її втрати i про красу її життя i характеру.
  Близькiсть втрати, а також близькiсть людини, яка, на його думку, могла бути спiвчутливим слухачем, пiдштовхнула його, i вiн виявив, що отримує свого роду полегшення вiд болiсного почуття втрати свого мертвого товариша, обсипаючи похвалами її життя.
  Коли вiн перестав говорити те, що думав, вiн стояв бiля вiкна, почуваючи себе нiяково i знiяковiло. Чоловiк, який вилiз на флагшток, простягнувши мотузку через кiльце нагорi, раптово зiсковзнув з жердини, i, подумавши на мить, що вiн упав, Сем швидко схопився рукою за повiтря. Його стискаючi пальцi зiмкнулися на руцi Сью Рейнi.
  Вiн повернувся, забавлений цим iнцидентом, i почав давати плутанi пояснення. На очах Сью Рейнi були сльози.
  - Менi хотiлося б знати її, - сказала вона i звiльнила руку з його пальцiв. "Менi хотiлося б, щоб ви знали мене краще, щоб я мiг знати i вашу Джанет. Вони рiдкiснi - такi жiнки. Їх варто знати. Бiльшостi жiнок подобається бiльшiсть чоловiкiв.
  Вона зробила нетерплячий жест рукою, i Сем, повернувшись, пiшов до дверей. Вiн вiдчував, що, мабуть, не довiряє собi вiдповiсти їй. Вперше з того часу, як вiн став дорослим, вiн вiдчув, що будь-якої хвилини в нього на очах можуть настати сльози. Горе з приводу втрати Джанет охопило його, збиваючи з пантелику i поглинаючи.
  "Я вчинила з тобою несправедливо", - сказала Сью Рейнi, дивлячись у пiдлогу. "Я думав про тебе як про щось вiдмiнне вiд того, ким ти є. Я чув про вас одну iсторiю, яка справила на мене неправильне враження.
  Сем посмiхнувся. Подолавши в собi хвилювання, вiн засмiявся i пояснив подiю з людиною, що зiсковзнула з жерди.
  - Яку iсторiю ти чув? вiн спитав.
  "Це була iсторiя, яку молодик розповiв у нашому домi", - пояснила вона нерiшуче, не дозволяючи собi вiдволiктися вiд свого серйозного настрою. "Йшлося про маленьку дiвчинку, яку ти врятував вiд утоплення, i про сумочку, зроблену та подаровану тобi. Навiщо ти взяв грошi?
  Сем пильно глянув на неї. Цю iсторiю Джек Прiнс iз задоволенням розповiдав. Йшлося про iнцидент з його раннього дiлового життя у мiстi.
  Одного дня, коли вiн ще працював у комiсiйнiй фiрмi, вiн узяв групу чоловiкiв у поїздку на екскурсiйному пароплавi озером. Вiн мав проект, в якому вiн хотiв, щоб вони брали участь разом з ним, i вiн узяв їх на борт пароплава, щоб зiбрати їх разом i уявити переваги свого плану. Пiд час подорожi маленька дiвчинка впала за борт, i Сем, стрибнувши за нею, благополучно донiс її до борту човна.
  На екскурсiйному пароплавi здiйнялося оплески. Молодий чоловiк у крислатому ковбойському капелюсi бiгав i збирав колекцiю. Люди юрмилися вперед, щоб схопити Сема за руку, i вiн прийняв зiбранi грошi i поклав їх у кишеню.
  Серед чоловiкiв на борту човна було кiлька людей, якi, хоч i не вiдмовилися вiд участi у проектi Сема, вважали, що вiн узяв грошi не по-чоловiчому. Вони розповiли цю iсторiю, i вона дiйшла до вух Джека Прiнса, який не втомлювався повторювати її i завжди закiнчував iсторiю проханням до слухача запитати Сема, чому вiн узяв грошi.
  Тепер, перебуваючи в кабiнетi полковника Тома вiч-на-вiч зi Сью Рейнi, Сем дав пояснення, яке так втiшило Джека Прiнса.
  "Натовп хотiв вiддати менi грошi", - сказав вiн, трохи спантеличений. "Чому б не взяти це? Я врятував дiвчинку не через грошi, а тому, що вона була маленькою дiвчинкою; i грошi, сплаченi за мiй зiпсований одяг та витрати на поїздку".
  Поклавши руку на дверну ручку, вiн уважно подивився на жiнку перед ним.
  "I менi потрiбнi були грошi", - оголосив вiн з ноткою виклику в голосi. "Менi завжди хотiлося грошей, будь-яких грошей, якi я мiг отримати".
  Сем повернувся до свого кабiнету i сiв за стiл. Вiн був здивований сердечнiстю та дружелюбнiстю, якi Сью Рейнi виявила по вiдношенню до нього. Рвучко, вiн написав листа, захищаючи свою позицiю щодо грошей, взятих на екскурсiйний пароплав, i викладаючи дещо зi свого ставлення до грошей та дiлових справ.
  "Я не можу собi уявити, щоб я вiрив у ту нiсенiтницю, про яку говорить бiльшiсть бiзнесменiв", - написав вiн наприкiнцi листа. "Вони сповненi почуттiв та iдеалiв, якi не вiдповiдають дiйсностi. Маючи щось на продаж, вони завжди кажуть, що це найкраще, хоча воно може бути i третьосортним. Я не заперечую цього. Що я дiйсно заперечую, так це те, як вони плекають у собi надiю на те, що третьосортна рiч є першокласною, поки ця надiя не стане переконанням. У розмовi з актрисою Луеллою Лондон я сказав їй, що сам пiднiмаю чорний прапор. Ну я так i роблю. Я б збрехав про товари, щоб їх продати, але не брехав би самому собi. Я не отуплюватиму свiй розум. Якщо людина схрещує зi мною шпаги в дiловiй угодi, а я виходжу зi справи з грошима, це не ознака того, що я бiльший негiдник, а скорiше ознака того, що я бiльш прониклива людина".
  Коли записка лежала перед ним на столi, Сем ставив собi запитання, навiщо вiн її написав. Йому це здавалося точним i прямим викладом прийнятого дiлового кредо, але досить безглуздою запискою для жiнки. А потiм, не даючи собi часу обмiркувати свої дiї, написав конверт i, вийшовши до головного управлiння, кинув його до поштової скриньки.
  "Це все одно дасть їй зрозумiти, де я перебуваю", - подумав вiн, повертаючись до того зухвалого настрою, в якому вiн повiдомляв їй про мотив свого вчинку на човнi.
  Протягом наступних десяти днiв пiсля розмови в кабiнетi полковника Тома Сем кiлька разiв бачив, як Сью Рейнi приходила до кабiнету батька або виходила з нього. Якось, зустрiвшись у маленькому вестибюлi бiля входу в офiс, вона зупинилася i простягла руку, яку Сем незручно взяв. Вiн мав вiдчуття, що вона не пошкодувала б про можливiсть продовжити ту раптову близькiсть, яка виникла мiж ними пiсля кiлькох хвилин розмови про Джанет Еберлi. Це почуття виникало не через марнославство, а через вiру Сема в те, що вона в якомусь сенсi самотня i хоче спiлкування. Хоча її багато доглядали, подумав вiн, їй не вистачало таланту до товариства чи швидкої дружби. "Як i Джанет, вона бiльш нiж наполовину iнтелект", - сказав вiн собi i вiдчув укол жалю за легку невiрнiсть вiд подальшої думки, що в Сью було щось суттєвiше i мiцнiше, нiж було в Джанет.
  Раптом Сем почав запитувати себе, чи хоче вiн одружитися з Сью Рейнi. Його розум грав iз цiєю iдеєю. Вiн узяв його з собою в лiжко, i вiн ходив з ним весь день у швидких поїздках офiсами та магазинами. Думка, що прийшла до нього, наполягала, i вiн почав бачити її в новому свiтлi. Дивнi, напiвнезграбнi рухи її рук i їх виразнiсть, тонка коричнева текстура її щiк, яснiсть i чеснiсть її сiрих очей, швидке спiвчуття i розумiння його почуття до Джанет i тонка лестощi вiд думки, що вiн зрозумiв, що вона зацiкавлена в ньому, - всi цi думки приходили i йшли до нього i ходили в нього. розширення бiзнесу Збройової компанiї. Несвiдомо вiн почав робити її частиною своїх планiв у майбутнє.
  Пiзнiше Сем виявив, що протягом кiлькох днiв пiсля першої розмови думка про шлюб мiж ними також вiдвiдувала Сью. Пiсля розмови вона пiшла додому i цiлу годину простояла перед дзеркалом, вивчаючи себе, i одного разу розповiла Сему, що тiєї ночi, лежачи в лiжку, вона плакала, бо їй нiколи не вдавалося пробудити в чоловiковi ту нотку нiжностi, яка була в його голос, коли вiн говорив з нею про Джанет.
  А за два мiсяцi пiсля першої розмови у них трапився ще один. Сем, який не дозволив своєму горю через втрату Джанет або своїм нiчним спробам заглушити його горе пияцтвом, щоб стримати великий рух уперед, який, як вiн вiдчував, вiн входив у роботу контор i магазинiв, сидiв один пiсля полудня глибоко поринув у стопку заводських кошторисiв. Рукави його сорочки були закатанi до лiктiв, оголюючи бiлi мускулистi передплiччя. Вiн був поглинений, поглинений простирадлами.
  - Я втрутився, - сказав голос над його головою.
  Швидко глянувши нагору, Сем скочив на ноги. "Вона, мабуть, пробула там кiлька хвилин i дивилася на мене зверху вниз", - подумав вiн, i ця думка викликала в нього трепет задоволення.
  Йому спало на думку змiст листа, який вiн їй написав, i вiн подумав, чи не був вiн все-таки дурнем i чи не були думки про одруження з нею лише примхою. "Можливо, коли ми дiйдемо до цього, це не буде привабливо нi для неї, нi для мене", - вирiшив вiн.
  - Я втрутилася, - знову почала вона. "Я думав. Дещо ви сказали - у листi i коли говорили про свою померлу подругу Джанет - дещо про чоловiкiв, жiнок i роботу. Ви можете їх не пам'ятати. Я... менi стало цiкаво. Я... ти соцiалiст?"
  - Думаю, нi, - вiдповiв Сем, питаючи, що наштовхнуло її на цю думку. "Ти?"
  Вона засмiялася i похитала головою.
  - А ти що? вона прийшла. "В що ти вiриш? Менi цiкаво знати. Я подумав, що ваша записка - вибачте - я подумав, що це свого роду вдавання.
  Сем здригнувся. Тiнь сумнiву в щиростi його дiлової фiлософiї промайнула в його головi, супроводжувана самозадоволеною фiгурою Вiндi Макферсона. Вiн обiйшов стiл i, притулившись до нього, глянув на неї. Його секретар вийшов iз кiмнати, i вони залишилися самi. Сем засмiявся.
  "У мiстi, де я вирiс, була людина, яка говорила, що я маленький крiт, який працює пiд землею i займається черв'яками", - сказав вiн, а потiм, махнувши руками у бiк паперiв на столi, додав: "Я бiзнесмен. Хiба цього замало? Якби ви могли разом зi мною переглянути деякi з цих кошторисiв, ви погодилися б, що вони необхiднi".
  Вiн повернувся i знову глянув на неї.
  Що менi робити з переконаннями? вiн спитав.
  "Ну, я думаю, вони у вас є якiсь переконання, - наполягала вона, - вони у вас мають бути. Ви досягаєте мети. Ви б чули, як чоловiки говорять про вас. Iнодi в будинку зовсiм дурiють про те, який ти чудовий хлопець i що ти тут робиш. Кажуть, що ти їздиш дедалi далi. Що вами керує? Я хочу знати.
  На даний момент Сем майже пiдозрював, що вона потай смiється з нього. Знайшовши її цiлком серйозною, вiн почав вiдповiдати, але потiм зупинився, розглядаючи її.
  Мовчання мiж ними тривало i тривало. Годинник на стiнi голосно цокав.
  Сем пiдiйшов до неї ближче i зупинився, дивлячись униз, в обличчя, яке вона повiльно повернулася до нього.
  - Я хочу поговорити з тобою, - сказав вiн, i його голос зiрвався. Вiн мав iлюзiю, нiби рука схопила його за горло.
  Вмить вiн твердо вирiшив, що спробує одружитися з нею. Її iнтерес до мотивiв його життя став своєрiдним напiврiшенням, яке вiн прийняв. Одного просвiтлюючого моменту пiд час тривалого мовчання мiж ними вiн побачив її в новому свiтлi. Почуття невиразної близькостi, викликане його думками про неї, перетворилося на стiйку вiру в те, що вона належала йому, була частиною його, i вiн був зачарований її манерами та її особистiстю, що стоїть тут, нiби з подарунком, даним йому. .
  А потiм у його голову прийшла сотня iнших думок, галасливих думок, що виходять iз таємних частин його тiла. Вiн почав думати, що вона зможе прокласти шлях, яким вiн хотiв йти. Вiн думав про її багатство i про те, що воно означатиме для людини, яка прагне влади. I через цi думки стрiляли iншi. Щось у нiй опанувало його - щось, що було й у Джанет. Йому було цiкаво її цiкавiсть з приводу його переконань, i вiн хотiв розпитати її про її власнi переконання. Вiн не бачив у нiй кричущої некомпетентностi полковника Тома i вважав, що вона наповнена iстиною, як глибоке джерело наповнене чистою водою. Вiн вiрив, що вона дасть йому щось, те, чого вiн бажав усе своє життя. Старий болiсний голод, що переслiдував його ночами в дитинствi, повернувся, i вiн подумав, що з її рук його можна буде вгамувати.
  "Я... я маю прочитати книгу про соцiалiзм", - сказав вiн невпевнено.
  Вони знову стояли мовчки, вона дивилася в пiдлогу, вiн повз її голову i у вiкно. Вiн не мiг змусити себе знову заговорити про передбачувану розмову. Вiн по-хлоп'ячому боявся, що вона помiтить тремтiння в його голосi.
  Полковник Том увiйшов до кiмнати, охопленої iдеєю, яку Сем подiлився з ним пiд час обiду i яка, проникнувши в його свiдомiсть, стала, на щире переконання полковника, його власною iдеєю. Це втручання принесло Сему сильне полегшення, i вiн почав говорити про iдею полковника так, нiби вона застала його зненацька.
  Сью, пiдiйшовши до вiкна, почала зав'язувати та розв'язувати шнур фiранки. Коли Сем, пiднявши очi, подивився на неї, вiн упiймав її очi, що пильно спостерiгали за ним, i вона посмiхнулася, продовжуючи дивитися на нього прямо. Це його очi вiдiрвалися першими.
  З того дня розум Сема палав думками про Сью Рейнi. Вiн сидiв у себе в кiмнатi або, зайшовши в Грант-парк, стояв бiля озера, дивлячись на тиху воду, що рухалася, як вiн дивився в тi днi, коли вперше приїхав до мiста. Вiн не мрiяв обiйняти її або поцiлувати її в губи; Натомiсть вiн з палаючим серцем думав про життя, прожите з нею. Йому хотiлося пройти поряд з нею вулицями, щоб вона раптово увiйшла до дверей його кабiнету, подивилася їй у вiчi i щоб вона розпитала його, як i вона питала, про його переконання та надiї. Вiн подумав, що ввечерi йому хотiлося б пiти у свiй дiм i знайти її там, що сидить i чекає на нього. Вся краса його безцiльного, напiврозпусного способу життя померла в ньому, i вiн повiрив, що з нею вiн зможе почати жити повнiше i досконалiше. З того моменту, як вiн остаточно вирiшив, що хоче, щоб Сью стала його дружиною, Сем перестав зловживати алкоголем, ходити до своєї кiмнати, гуляти вулицями та парками замiсть того, щоб шукати своїх старих товаришiв по клубах та питних закладах. Iнодi, пiдсуваючи своє лiжко до вiкна, що виходить на озеро, вiн роздягався одразу пiсля вечерi i, вiдчинивши вiкно, проводив пiвночi, спостерiгаючи за вогнями човнiв далеко над водою i думаючи про неї. Вiн мiг уявити, як вона ходить по кiмнатi, ходить туди-сюди i час вiд часу приходить, щоб закопатись рукою в його волосся i подивитися на нього зверху вниз, як це зробила Джанет, допомагаючи своєю розумною розмовою та тихими способами налагодити його життя для хорошого життя. .
  А коли вiн заснув, обличчя Сью Рейнi вiдвiдало його сни. Одного разу вночi вiн подумав, що вона ослiпла, i сидiв у кiмнатi з невидячими очима, повторюючи знову i знову, як божевiльний: "Щоправда, поверни менi правду, щоб я мiг бачити", i вiн прокинувся, хворий вiд жаху при думцi про вираження страждання, яке було на її обличчi. Сем нiколи не мрiяв про те, щоб тримати її у своїх обiймах або обсипати поцiлунками її губи та шию, як вiн мрiяв про iнших жiнок, якi в минулому завойовували його прихильнiсть.
  Незважаючи на те, що вiн так постiйно думав про неї i так впевнено будував свою мрiю про життя, яке вiн проведе з нею, минули мiсяцi, перш нiж побачив її знову. Через полковника Тома вiн дiзнався, що вона поїхала з вiзитом на Схiд, i старанно зайнявся своєю роботою, вдень зосередившись на своїх справах i лише ввечерi дозволяючи собi поринути у думки про неї. У нього було таке почуття, що, хоча вiн нiчого не сказав, вона знала про його бажання до неї i що їй потрiбен час, щоб усе обмiркувати. Кiлька разiв увечерi вiн писав їй у своїй кiмнатi довгi листи, наповненi дрiбними хлоп'ячими поясненнями своїх думок i спонукань, листи, якi пiсля написання вiдразу знищував. Жiнка з Вест-Сайда, з якою вiн колись мав роман, зустрiла його одного разу на вулицi, фамiльярно поклала йому руку на плече i на мить пробудила в ньому старе бажання. Залишивши її, вiн не повернувся в офiс, а взяв машину, що прямувала на пiвдень, провiв день, гуляючи Джексон-парком, спостерiгаючи за дiтьми, що грають на травi, сидячи на лавках пiд деревами, виходячи зi свого тiла i його розум - наполегливий поклик плотi, що повернувся до нього.
  Потiм увечерi вiн раптово побачив Сью, що їде на енергiйному чорному конi стежкою у верхньому кiнцi парку. Це було саме на початку сiрої ночi. Зупинивши коня, вона сiла, дивлячись на нього, i, пiдiйшовши до неї, вiн поклав руку на вуздечку.
  "Ми могли б поговорити про це", - сказав вiн.
  Вона посмiхнулася йому, i її смаглявi щоки почали червонiти.
  "Я думала про це", - сказала вона, i в її очах з'явився знайомий серйозний погляд. - Зрештою, що нам сказати одне одному?
  Сем уважно спостерiгав за нею.
  "Менi є що вам сказати", - оголосив вiн. - Тобто... ну... так, якщо справи так, як я сподiваюся. Вона злiзла з коня, i вони разом зупинилися на узбiччi стежки. Сем нiколи не забував кiлька хвилин мовчання. Широкi простори зеленого газону, гравець у гольф, стомлено тягнеться до них крiзь неясне свiтло, сумка на плечi, дух фiзичної втоми, з яким вiн iшов, злегка нахилившись вперед, слабкий, тихий шум хвиль, що омивають низьку пляж, i напружений вичiкувальний вираз його обличчя, яке вона пiдняла. все життя. Йому здавалося, що вiн досяг свого роду кульмiнацiї, вiдправної точки i що всi невиразнi, примарнi невпевненостi, якi в хвилини роздумiв миготiли в його свiдомостi, повиннi були бути зметенi якоюсь дiєю, якимось словом, iз губи цiєї жiнки. З поривом вiн усвiдомив, як постiйно думав про неї i як сильно розраховував на те, що вона погодиться з його планами, i за цим усвiдомленням пiшов нудотний момент страху. Як мало вiн насправдi знав про неї i про її спосiб думок. Яка в нього була впевненiсть, що вона не розсмiяється, не стрибне назад на коня i не поїде? Вiн боявся, як нiколи. Його розум тупо шукав спосiб розпочати. Вирази, якi вiн уловив i помiтив на її сильнiй, серйознiй особi, коли досяг, але легка цiкавiсть до неї повернулася до нього в голову, i вiн вiдчайдушно намагався побудувати на їх основi миттєве уявлення про неї. I потiм, вiдвернувшись вiд неї, вiн поринув у свої думки останнiх мiсяцiв, нiби вона розмовляла з полковником.
  "Я думав, що ми могли б одружитися, ти i я", - сказав вiн i прокляв себе за грубу рiзкiсть заяви.
  - Ти ж встигаєш усе зробити, чи не так? - вiдповiла вона, посмiхаючись.
  "Чому ти мав думати про щось подiбне?"
  "Бо я хочу жити з тобою", - сказав вiн; - Я розмовляв iз полковником.
  - Про те, щоб одружитися зi мною? Здавалося, вона ось-ось почне смiятися.
  Вiн поспiшив далi. Нi, не це. Ми говорили про тебе. Я не мiг лишити його одного. Вiн мiг знати. Я продовжував змушувати його говорити. Я змусив його розповiсти менi про твої iдеї. Я вiдчував, що маю це знати".
  Сем глянув на неї.
  "Вiн вважає вашi iдеї абсурдними. Я не роблю. Вони менi подобаються. Ти менi подобаєшся. Я думаю, що ви гарна. Я не знаю, люблю я тебе чи нi, але вже кiлька тижнiв я думаю про тебе, чiпляюся за тебе i повторюю собi знову i знову: "Я хочу прожити своє життя зi Сью Рейнi". Я не сподiвався, що пiду таким шляхом. Ти знаєш мене. Я скажу тобi те, чого не знаєш".
  "Семе Макферсон, ти диво, - сказала вона, - i я не знаю, чи вийду я за тебе замiж зрештою, але зараз не можу сказати. Я хочу знати багато речей. Я хочу знати, чи готовi ви повiрити в те, у що я вiрю, i жити заради того, чого я хочу жити".
  Кiнь, занепокоївшись, почав тягнути вуздечку, i вiн рiзко заговорив з ним. Вона поринула в опис людини, яку бачила на лекцiйному майданчику пiд час свого вiзиту на Схiд, i Сем спантеличено подивився на неї.
  "Вiн був прекрасний", - сказала вона. "Йому було за шiстдесят, але вiн виглядав як двадцятип'ятирiчний хлопчик, не тiлом, а вiдчуттям юностi, що висiла над ним. Вiн стояв перед людьми, якi розмовляли, тихий, здатний i ефективний. Вiн був чистим. Вiн жив чистим тiлом та розумом. Вiн був компаньйоном i спiвробiтником Вiльяма Моррiса, а колись був шахтарем в Уельсi, але мав бачення, i вiн жив заради нього. Я не чув, що вiн сказав, але продовжував думати: "Менi потрiбна така людина".
  "Чи зможете ви прийняти мої переконання i жити так, як я хочу?" вона наполягала.
  Сем глянув на землю. Йому здавалося, що вiн втратить її, що вона не вийде за нього замiж.
  "Я не сприймаю переконання чи мети в життi слiпо, - сказав вiн рiшуче, - але я хочу їх. Якi вашi переконання? Я хочу знати. Я думаю, що я їх не маю. Коли я тягнусь до них, вони зникають. Мiй розум змiнюється та змiнюється. Я хочу чогось солiдного. Менi подобаються твердi речi. Я хочу тебе.
  "Коли ми зможемо зустрiтися i все докладно обговорити?"
  - Зараз, - прямо вiдповiв Сем, якийсь вираз її обличчя змiнив його погляд. Раптом здалося, що вiдчинилися дверi, впустивши яскраве свiтло в пiтьму його розуму. Впевненiсть повернулася до нього. Вiн хотiв завдати удару i продовжувати завдавати ударiв. Кров ринула по його тiлу, i мозок почав швидко працювати. Вiн був упевнений у кiнцевому успiху.
  Взявши її за руку i повiвши коня, вiн пiшов з нею стежкою. Її рука тремтiла в його руцi, i, немов вiдповiдаючи на думку в його головi, вона глянула на нього i сказала:
  "Я нiчим не вiдрiзняюся вiд iнших жiнок, хоч i не приймаю вашої пропозицiї. Для мене це важливий момент, можливо, найважливiший момент у моєму життi. Я хочу, щоб ти знав, що я вiдчуваю це, хоча деякi речi хочу бiльше, нiж тебе або будь-якого iншого чоловiка.
  У її голосi чулися натяки на сльози, i в Сема було вiдчуття, що жiнка в нiй хотiла, щоб вiн узяв її на руки, але щось усерединi нього говорило йому почекати i допомогти їй, чекаючи. Як i вона, вiн хотiв чогось бiльшого, нiж вiдчуття жiнки у своїх обiймах. Iдеї проносились у нього в головi; вiн думав, що вона збирається пiдкинути йому якусь велику iдею, нiж вiн припускав. Фiгура старого, що стоїть на платформi, молодого й гарного, яку вона намалювала йому, стара хлоп'яча потреба в метi в життi, мрiї останнiх тижнiв - усе це було частиною цiкавостi йому. Вони були подiбнi до голодних звiрят, якi чекають, щоб їх нагодували. "Ми повиннi мати все це тут i зараз", - сказав вiн собi. "Я не повинен дозволяти пориву почуттiв забирати мене, i я не повинен дозволяти їй це робити.
  - Не думай, - сказав вiн, - що я не маю до тебе нiжностi. Я наповнений цим. Але хочу поговорити. Я хочу знати, у що, на вашу думку, я повинен вiрити i як ви хочете, щоб я жив".
  Вiн вiдчув, як її рука напружилась у нього.
  "Незалежно вiд того, стоїмо ми один одному чи нi", - додала вона.
  "Так", сказав вiн.
  А потiм вона почала говорити, розповiдаючи йому тихим рiвним голосом, який щось укрiпив у ньому, чого вона хоче добитися вiд свого життя. Її iдея полягала у служiннi людству через дiтей. Вона бачила, як її подруги, з якими вона ходила до школи, виросли та вийшли замiж. Вони мали багатство й освiту, прекраснi, добре тренованi тiла, i вони одружилися лише у тому, щоб прожити життя, цiлком присвячену задоволенням. Одна чи двi жiнки, що вийшли замiж за бiднякiв, зробили це тiльки для того, щоб задовольнити свою пристрасть, а пiсля весiлля приєдналися до iнших у жадiбнiй гонитвi за задоволеннями.
  "Вони взагалi нiчого не роблять, - сказала вона, - щоб вiдплатити свiтовi за те, що їм дано: багатство, добре тренованi тiла та дисциплiнованi уми. Вони йдуть по життю день за днем i рiк за роком, марнуючи себе, i зрештою приходять лише до лiнивого, неохайного марнославства ".
  Вона все обдумала i спробувала спланувати собi життя з iншими цiлями i хотiла чоловiка, який вiдповiдає її уявленням.
  "Це не так i складно, - сказала вона. - Я можу знайти чоловiка, якого зможу контролювати i який вiритиме так само, як я вiрю. Мої грошi дають менi цю владу. Але я хочу, щоб вiн був справжнiм чоловiком, здiбною людиною, людиною, яка робить щось для себе, людиною, пристосованою своїм життям та своїми досягненнями, щоб стати батьком дiтей, якi роблять щось. I тому я почав думати про тебе. У мене є чоловiки, якi приходять до дому, щоб поговорити про тебе.
  Вона опустила голову i засмiялася, як сором'язливий хлопчик.
  "Я знаю бiльшу частину iсторiї вашого раннього життя в цьому мiстечку в Айовi", - сказала вона. "Я дiзнався iсторiю твого життя та твоїх досягнень вiд людини, яка тебе добре знав".
  Iдея здалася Сему напрочуд простою i красивою. Здавалося, це надзвичайно додавало гiдностi та шляхетностi його почуттям до неї. Вiн зупинився на стежцi та розгорнув її обличчям до себе. Вони були однi у тому кiнцi парку. М'яка темрява лiтньої ночi огорнула їх. У травi бiля їхнiх нiг голосно спiвав цвiркун. Вiн зробив рух, щоб узяти її на руки.
  "Це чудово", - сказав вiн.
  - Стривай, - сказала вона, кладучи руку йому на плече. Це не так просто. Я багатий. Ви здатнi i у вас є якась безсмертна енергiя. Я хочу вiддати своє багатство, i вашi здiбностi дiтям - нашим дiтям. Це буде нелегко вам. Це означає вiдмовитись вiд своїх мрiй про владу. Можливо, я втрачу смiливiсть. Жiнки роблять це пiсля того, як прийшли двоє чи троє. Вам доведеться це надати. Тобi доведеться зробити з мене матiр i продовжувати робити з мене матiр. Вам доведеться стати батьком нового типу, у якому є щось материнське. Вам доведеться бути терплячим, старанним та добрим. Вам доведеться думати про цi речi ночами замiсть того, щоб думати про свiй власний поступ. Тобi доведеться жити цiлком заради мене, бо я буду їхньою матiр'ю, яка дає менi твою силу, мужнiсть i твiй розумний погляд на речi. А потiм, коли вони прийдуть, вам доведеться давати їм все це день у день тисячi маленьких способiв".
  Сем взяв її на руки, i вперше на його пам'ятi на його очах виступили гарячi сльози.
  Кiнь, залишений без нагляду, розвернувся, пiдняв голову i побiг стежкою. Вони вiдпустили його i пiшли за ним плiч-о-плiч, як двоє щасливих дiтей. Бiля входу до парку до нього пiдiйшли у супроводi спiвробiтника паркової мiлiцiї. Вона сiла на коня, а Сем стояв поруч i дивився вгору.
  "Я повiдомлю полковника вранцi", - сказав вiн.
  "Що вiн скаже?" - пробурмотiла вона задумливо.
  - Страшенно невдячний, - передражнив Сем буйний горловий тон полковника.
  Вона засмiялася i взяла поводи. Сем поклав руку на неї.
  "Як скоро?" вiн спитав.
  Вона опустила голову поруч iз ним.
  - Ми не будемо гаяти часу даремно, - сказала вона, червонiючи.
  А потiм, у присутностi полiцейського, на вулицi бiля входу до парку, серед перехожих, Сем уперше поцiлував губи Сью Рейнi.
  Пiсля того як вона поїхала, Сем пiшов. У нього не було вiдчуття перебiгу часу, вiн блукав вулицями, перебудовуючи та коригуючи свої погляди на життя. Те, що вона сказала, пробудило в ньому всi залишки дрiмучого благородства. Йому здавалося, що вiн заволодiв тим, чого несвiдомо шукав усе своє життя. Його мрiї про контроль над "Рейнi Армс Компанi" та iншi важливi справи, якi вiн планував у бiзнесi, здавалися у свiтлi їхнiх розмов дурницею та марнославством. "Я житиму заради цього! Я житиму заради цього!" - повторював вiн знову i знову. Йому здавалося, що вiн бачить маленькi бiлi iстоти, що лежать на руках Сью, i його нова любов до неї i до того, чого вони мали досягти разом, пронизала його i поранила його так, що йому хотiлося кричати на темних вулицях. Вiн глянув на небо, побачив зiрки i подумав, що вони дивляться вниз на двох нових i славних iстот, якi живуть на землi.
  На розi вiн повернув i вийшов на тиху житлову вулицю, де каркаснi будинки стояли посеред маленьких зелених галявин, i до нього повернулися думки про дитинство в мiстi Айова. А потiм його думки рушили далi, вiн згадав ночi в мiстi, коли вiн вислизав в обiйми жiнок. Гарячий сором горiв на його щоках, а очi горiли.
  "Треба пiти до неї, треба пiти до неї в її будинок, зараз же, сьогоднi ввечерi, i розповiсти їй все це, i благати її пробачити менi", - думав вiн.
  I тут його вразила абсурднiсть такого курсу, i вiн голосно засмiявся.
  "Вона мене очищає! це очищає мене! сказав вiн собi.
  Вiн згадав чоловiкiв, якi сидiли бiля плити в продуктовому магазинi Уайлдмана, коли вiн був хлопчиком, та iсторiї, якi вони iнодi розповiдали. Вiн згадав, як хлопчиком у мiстi бiг людними вулицями, рятуючись вiд жаху хтивостi. Вiн почав розумiти, наскiльки спотвореним, яким дивним чином перекрученим було його ставлення до жiнок i сексу. "Секс - це рiшення, а не загроза, це чудово", - сказав вiн собi, не до кiнця розумiючи значення слова, що зiрвалося з його губ.
  Коли, нарештi, вiн звернув на Мiчиган-авеню i попрямував до своєї квартири, пiзнiй мiсяць уже сходив на небо, а годинник в одному зi сплячих будинкiв бив три.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VI
  
  ПРО НЕ ВЕЧIР , ШОСТИЙ Через кiлька тижнiв пiсля розмови в темрявi, що згущується в Джексон-парку Сью Рейнi i Сем Макферсон сидiли на палубi пароплава по озеру Мiчиган, спостерiгаючи, як вдалинi мерехтять вогнi Чикаго. Того дня вони одружилися у великому будинку полковника Тома на пiвденнiй сторонi; i тепер вони сидiли на палубi човна, забранi в темряву, що поклялися материнству i батькiвству, боячись один одного. Вони сидiли мовчки, дивлячись на миготливi вогнi i слухаючи тихi голоси своїх попутникiв, що теж сидiли в крiслах уздовж палуби або неквапливо прогулювалися, i пiд плескiт води по бортах човна, що прагнуть зламати невелику стриманiсть, що виникла мiж ними пiд час урочистої церемонiї одруження.
  У головi Сема випливла картина. Вiн побачив Сью, всю в бiлому, сяючу й чудову, що йде до нього широкими сходами, до нього, газетяра з Кекстона, контрабандиста дичини, хулiгану, жадiбного здобувача грошей. Всi цi шiсть тижнiв вiн чекав цiєї години, коли зможе сiсти поруч iз маленькою фiгуркою в сiрому, отримуючи вiд неї допомогу, яку вiн хотiв у перебудовi свого життя. Не маючи можливостi говорити так, як вiн думав, вiн все ж таки почував себе впевнено i легко на душi. У той момент, коли вона спустилася сходами, його наполовину охопило почуття сильного сорому, повернення того сорому, який охоплював його тiєї ночi, коли вона дала слово, i вiн годину за годиною йшов вулицями. . Йому здавалося, що з гостей, що стояли навколо гостей, мав лунати голос: "Стiй! Чи не продовжуйте! Дозвольте менi розповiсти вам про цього хлопця - про цього Макферсона! А потiм вiн побачив, як вона тримає пiд руку самовдоволеного, претензiйного полковника Тома, i взяв її за руку, щоб стати з нею одним цiлим, двома цiкавими, гарячковими, дивно рiзними людьми, що дали обiтницю в iм'я свого Бога, з-помiж них росли квiти, i на них дивилися люди.
  Коли наступного ранку пiсля того вечора в Джексон-парку Сем вирушив до полковника Тому, вiдбулася сцена. Старий зброяр бушував, ревiв i забороняв, стукаючи кулаком по столу. Коли Сем залишався холоднокровним i не враженим, вiн вилетiв з кiмнати, грюкнувши дверима i кричачи: "Вискочка! Проклятий вискочка!" i Сем, посмiхаючись, повернувся до свого столу, трохи розчарований. "Я сказав Сью, що вiн скаже "Невдячний", - подумав вiн, - я втрачаю вмiння вгадувати, що вiн зробить i скаже".
  Лють полковника тривала недовго. Протягом тижня вiн хвалився Семом перед випадковими вiдвiдувачами як "найкращим бiзнесменом в Америцi", i, незважаючи на цю урочисту обiцянку, Сью розповiдала новини про весiлля, що наближається кожному журналiсту, якого вiн знав. Сем пiдозрював його в тому, що вiн таємно телефонував тим газетам, представники яких не вийшли на його слiд.
  За шiсть тижнiв очiкування мiж Сью та Семом було мало занять коханням. Натомiсть вони розмовляли або, вирушаючи за мiсто або в парки, гуляли пiд деревами, охопленi дивною пристрастю очiкування. Iдея, яку вона подала йому в парку, виросла у мозку Сема. Жити для молодих речей, якi невдовзi з'являться у них, бути простими, прямими i природними, як дерева або польовi звiрi, а потiм мати природну чеснiсть такого життя, освiтлену та облагороджену взаємним розумом. метою зробити своїх дiтей чимось прекраснiшим i кращим, нiж усе, що є в Природi, шляхом розумного використання своїх власних добрих розумiв i тiл. У магазинах i на вулицях чоловiки i жiнки, що поспiшають, набули для нього нового значення. Вiн запитував, яка таємна велика мета може бути в їхньому життi, i з легким пiдстрибуванням серця прочитав газетне повiдомлення про заручини чи шлюб. Вiн дивився на дiвчат i жiнок, якi працюють над друкарськими машинками в офiсi, запитальними очима, запитуючи себе, чому вони не прагнуть до шлюбу вiдкрито i рiшуче, i бачив у здоровiй самотнiй жiнцi порожнiй матерiал, машину для створення здорового нового життя, що простоює i не використовується у великiй майстернi Всесвiту. "Шлюб - це порт, початок, вiдправна точка, з якої чоловiки та жiнки вирушають у справжню життєву подорож", - сказав вiн Сью одного вечора, коли вони гуляли в парку. "Все, що вiдбувається до цього, - це лише пiдготовка, будiвництво. Болi та трiумфи всiх неодружених людей - лише добрi дубовi дошки, якi прибивають на мiсце, щоб зробити судно придатним для справжньої подорожi". Або, знову ж таки, одного разу вночi, коли вони пливли в човнi по лагунi в парку i навколо них у темрявi чувся плескiт весел у водi, крики збуджених дiвчат i звуки голосiв, що кликали, вiн дозволив Човен пiдпливла до берега маленького острова i пiдкралася до човна, щоб опуститися на колi. "Мене охоплює не кохання жiнки, Сью, а любов до життя. Менi вдалося зазирнути у велику таємницю. Це - ось чому ми тут - це виправдовує нас".
  Тепер, коли вона сидiла поряд з ним, притиснувши плече до його власного, вiднесена разом з ним у темряву та усамiтнення, особиста сторона його любовi до неї пронизала Сема, як полум'я, i, повернувшись, вiн притягнув її голову до себе на плече.
  - Поки що нi, Сем, - прошепотiла вона, - не зараз, коли цi сотнi людей сплять, п'ють, думають i займаються своїми справами майже в межах досяжностi наших рук.
  Вони встали i пiшли по гойданiй палубi. З пiвночi їх кликав чистий вiтер, зiрки дивилися на них, i в темрявi на носi човна вони розлучилися на нiч мовчки, втративши дар мови вiд щастя i з дорогою, невимовною таємницею мiж ними.
  На свiтанку вони приземлилися в маленькому громiздкому мiстечку, куди ранiше пiшли човен, ковдри та похiдне спорядження. Рiчка текла з лiсу, минаючи мiсто, проходячи пiд мостом i обертаючи колесо тарта, що стояла на березi рiчки, зверненої до озера. Чистий солодкий запах свiжозрубаних колод, спiв пив, рев води, що обрушується на греблю, крики лiсорубiв у синiх сорочках, що працюють серед плаваючих колод над греблею, наповнювали ранкове повiтря, i над пiснею пив спiвала iнша пiсня, захекана пiсня i пiсня очiкування, пiсня.
  У маленькому грубо збудованому готелi для лiсорубiв вони снiдали в номерi з видом на рiчку. Хазяйка готелю, велика червонолиця жiнка в чистiй ситцевiй сукнi, чекала на них i, подавши снiданок, вийшла з номера, добродушно посмiхаючись i закриваючи за собою дверi. Через вiдкрите вiкно вони дивилися на холодну i швидко течучу рiчку i на ластовитого хлопчика, який нiс пакунки, загорнутi в ковдри, i помiщав їх у довге каное, прив'язане до маленької пристанi поряд з готелем. Вони їли i сидiли, дивлячись один на одного, як два дивнi хлопчики, i нiчого не говорили. Сем їв мало. Серце його билося в грудях.
  На рiчцi вiн занурив весло глибоко у воду, пливучи проти течiї. За шiсть тижнiв очiкування в Чикаго вона навчила його основ мистецтва веслування на каное, i тепер, коли вiн стрiляв у каное пiд мостом i навколо закруту рiчки, ховаючись з виду мiста, в його душi здавалося надлюдська сила. руки та спини. Перед ним на носi човна сидiла Сью, її пряма мускулиста спинка знову згиналася i випростувалась. Поруч iз ним височiли високi пагорби, порослi соснами, а бiля пiднiжжя пагорбiв уздовж берега лежали купи обрубаних колод.
  На заходi сонця вони висадилися на невеликому розчищеному мiсцi бiля пiднiжжя пагорба i на вершинi пагорба, де вiяв вiтер, розбили свiй перший табiр. Сем принiс гiлки i розстелив їх, сплiв, як пiр'я, у крилах птаха i понiс ковдри на пагорб, тодi як Сью, бiля пiднiжжя, бiля перевернутого човна, розпалила багаття i приготувала першу їжу на вiдкритому повiтрi. У тьмяному свiтлi Сью дiстала гвинтiвку i дала Сему перший урок влучної стрiлянини, але через його незручнiсть цей урок перетворився на напiвжарт. I тодi, в м'якiй тишi молодої ночi, коли на небi з'явилися першi зiрки i чистий холодний вiтер дув їм у обличчя, вони плiч-о-плiч пiшли вгору по пагорбi пiд деревами туди, де котилися верхiвки дерев i розкинулися перед їхнiми очима, як бурхливi води великого моря, i вони лягли разом для своїх перших.
  Є особливе задоволення отримати першi знайомства з природою в компанiї жiнки, яку любить чоловiк, i те, що ця жiнка - експерт, з гострим апетитом до життя, додає гостроти та пiкантностi до цього досвiду. У своє зайняте прагненням i пошуком нiкелю дитинство в мiстi, оточеному спекотними кукурудзяними полями, i в юностi, повної iнтриги та спраги грошей у мiстi, Сем не думав про вiдпустку та мiсця вiдпочинку. Вiн гуляв путiвцями з Джоном Телфером i Мерi Андервуд, слухаючи їхнi розмови, вбираючи їхнi iдеї, слiпий i глухий до маленького життя в травi, в листяних гiлках дерев i в повiтрi навколо нього. У клубах, готелях та барах мiста вiн чув, як люди говорили про життя на вiдкритому повiтрi, i казав собi: "Коли настане мiй час, я спробую все це".
  I тепер вiн скуштував їх, лежачи на спинi на травi вздовж рiчки, пливучи тихими бiчними струмками в мiсячному свiтлi, слухаючи нiчнi крики птахiв або спостерiгаючи за польотом переляканих диких iстот, штовхаючи каное у воду. тихi глибини великого лiсу навколо них.
  Вночi, пiд маленьким наметом, який вони принесли, або пiд ковдрами пiд зiрками, вiн спав чуйно, часто прокидаючись, щоб подивитися на Сью, що лежала поряд з ним. Можливо, вiтер скинув пасмо волосся їй на обличчя, i її дихання гралося з нею, кидаючи її кудись; можливо, тiльки спокiй її виразного обличчя зачарував i втримав його, так що вiн неохоче знову заснув, думаючи, що мiг би iз задоволенням дивитися на неї всю нiч.
  Для Сью днi також пройшли легко. Вона також прокинулася вночi i лежала, дивлячись на сплячого поряд з нею чоловiка, i одного разу вона сказала Сему, що, коли вiн прокинувся, вона прикинулася сплячою, боячись позбавити його задоволення, яке, як вона знала, цi таємнi любовнi епiзоди приносили їм обом.
  Вони були не однi у цьому пiвнiчному лiсi. Всюди вздовж рiчок i на берегах маленьких озер вони знаходили людей, для Сема людей нового типу, якi кинули всi звичайнi речi життя i втекли в лiси та струмки, щоб провести довгi щасливi мiсяцi просто неба. Вiн з подивом виявив, що цi авантюристи були людьми зi скромним станом, дрiбними промисловцями, квалiфiкованими робiтниками та роздрiбними торговцями. Один iз тих, з ким вiн розмовляв, був бакалiйником з мiстечка в Огайо, i коли Сем запитав його, чи не поставить приїзд у лiс з сiм'єю на восьмитижневе перебування пiд загрозу успiху його бiзнесу, вiн погодився з Семом, що це так. киває головою i смiється.
  "Але якби я не залишив це мiсце, було б набагато бiльше небезпеки, - сказав вiн, - небезпека того, що мої хлопчики виростуть чоловiками, а я не зможу з ними по-справжньому розважитися".
  Серед усiх людей, яких вони зустрiчали, Сью проходила з якоюсь щасливою свободою, яка бентежила Сема, оскiльки у нього сформувалася звичка думати про неї завжди як про людину, замкнуту в собi. Багатьох людей, яких вони бачили, вона знала, i вiн дiйшов висновку, що вона вибрала це мiсце для їхнiх занять любов'ю, тому що захоплювалася i високо цiнувала життя цих людей на вiдкритому повiтрi i хотiла, щоб її коханець був чимось схожим на них. З вiдокремлених лiсiв, на берегах маленьких озер, вони звали її, коли вона проходила, вимагаючи, щоб вона вийшла на берег i показала своєму чоловiковi, i вона сидiла серед них, говорячи про iншi пори року i про набiги лiсорубiв. у їхньому раю. "Бернеми були цього року на березi озера Грант, два шкiльнi вчителi з Пiттсбурга повиннi були приїхати на початку серпня, чоловiк з Детройта зi скалiченим сином будував хатину на березi рiчки Боун".
  Сем мовчки сидiв серед них, постiйно вiдновлюючи своє захоплення дивом минулого життя Сью. Вона, дочка полковника Тома, жiнка сама багата, знайшла собi друзiв серед цих людей; вона, яку молодi люди Чикаго вважали загадкою, усi цi роки таємно була компаньйоном та однодумцем цих вiдпочиваючих бiля озер.
  Протягом шести тижнiв вони вели мандрiвне, кочове життя в цiй напiвдикiй країнi, для Сью - шiсть тижнiв нiжних занять любов'ю i вираження кожної думки i пориву її прекрасної натури, для Сема - шiсть тижнiв адаптацiї i свободи, протягом яких вiн навчився керувати човном, стрiляти i перейнятися прекрасним смаком цього життя.
  I ось одного ранку вони знову прийшли в невелике лiсове мiстечко в гирлi рiчки i сiли на причалi, чекаючи пароплава з Чикаго. Вони знову були пов'язанi зi свiтом i з тим спiльним життям, яке було основою їхнього шлюбу i яке мало стати кiнцем i метою їх двох життiв.
  Якщо життя Сема з дитинства було в цiлому безплiдним i позбавленим багатьох приємних речей, то його життя протягом наступного року було напрочуд повним i завершеним. В офiсi вiн перестав бути наполегливим вискочкою, що порушує традицiї, i став сином полковника Тома, виборцем великих пакетiв акцiй Сью, практичним, спрямовуючим головою та генiєм доль компанiї. Лояльнiсть Джека Прiнса була винагороджена, а масштабна рекламна кампанiя зробила iм'я та переваги продукцiї Rainey Arms Company вiдомими всiм американцям, що читають. Дула гвинтiвок, револьверiв i дробовикiв Рейнi-Уiттакера загрозливо дивилися на людину зi сторiнок великих популярних журналiв, мисливцi в коричневому хутрi робили смiливi вчинки на очах, стоячи на колiнах на заснiжених скелях, готуючись прискорити крилату смерть, щоб чекати гiрськi; Величезнi ведмедi з вiдкритою пащею кинулися вниз через шрифти у верхнiй частинi сторiнок i, здавалося, збиралися з'їсти холоднокровних i розважливих спортсменiв, якi стояли безстрашно, ставлячи на мiсце свої вiрнi гвинтiвки Рейнi-Уiттекера, а президенти, дослiдники i техаськi артилери Рейнi-Уiттакерс перед свiтом покупцiв зброї. Для Сема i полковника Тома це був час великих дивiдендiв, механiчного прогресу та задоволення.
  Сем старанно працював у конторах i магазинах, але зберiгав у собi запас сил та рiшучостi, який мiг би пiти на роботу. Разом зi Сью вiн займався гольфом i ранковими прогулянками верхи, а зi Сью вiн сидiв довгими вечорами, читаючи вголос, вбираючи її iдеї та переконання. Iнодi цiлими днями вони були як двоє дiтей, що вирушали разом гуляти по путiвцях i ночувати в сiльських готелях. На цих прогулянках вони йшли плiч-о-плiч або, жартуючи один над одним, мчали вниз довгими пагорбами i, захекавшись, лежали, задихаючись, у травi бiля узбiччя.
  Ближче до кiнця першого року навчання вона розповiла йому одного вечора про здiйснення їхнiх надiй, i вони просидiли цiлий вечiр однi бiля вогню в її кiмнатi, наповненi бiлим дивом цього свiтла, вiдновлюючи всi прекраснi клятви своїх присяг. першi днi занять коханням.
  Сему не вдалося вiдтворити атмосферу тих днiв. Щастя - рiч настiльки розпливчаста, настiльки невизначена, настiльки залежна вiд тисячi маленьких поворотiв подiй дня, що воно вiдвiдує тiльки найудачливiших i в рiдкiснi промiжки часу, але Сем думав, що вони зi Сью постiйно стикалися з майже iдеальним щастям протягом цього дня. час. Були тижнi та навiть мiсяцi їхнього першого року спiльного життя, якi згодом повнiстю вилетiли з пам'ятi Сема, залишивши лише вiдчуття повноти та благополуччя. Можливо, вiн мiг пригадати зимову прогулянку при мiсячному свiтлi бiля замерзлого озера чи вiдвiдувача, що сидiв i розмовляв увесь вечiр бiля вогнища. Але наприкiнцi йому довелося повернутися до того: щось цiлий день спiвало в його серцi, i що повiтря було смачнiше, зiрки сяяли яскравiше, i вiтер, i дощ, i град на шибках спiвали солодше. у його вухах. Вiн i жiнка, що жила з ним, мали багатство, становище i нескiнченну радiсть присутностi та особистостi один одного, i велика iдея горiла, як лампа у вiкнi в кiнцi дороги, якою вони подорожували.
  Тим часом у свiтi навколо нього вiдбувалися та йшли подiї. Було обрано президента, на сiрих вовкiв iз мiської ради Чикаго почали полювання, а у його власному мiстi процвiтав сильний конкурент його компанiї. В iншi днi вiн напав би на цього суперника, борючись, плануючи i працюючи над його знищенням. Тепер вiн сидiв бiля нiг Сью, мрiючи i розмовляючи з нею про виводку, який пiд їхньою опiкою повинен вирости у чудових надiйних чоловiкiв та жiнок. Коли Льюїс, талановитий менеджер з продажу компанiї Edwards Arms, отримав бiзнес вiд спекулянта з Канзас-Сiтi, вiн усмiхнувся, написав гострого листа своїй людинi на цiй територiї i подався пограти в гольф зi Сью. Вiн цiлком i повнiстю прийняв концепцiю життя Сью. "У нас є багатство на будь-який випадок, - сказав вiн собi, - i ми проживемо своє життя, служачи людству через дiтей, якi незабаром з'являться в нашому домi".
  Пiсля їхнього весiлля Сем виявив, що Сью, незважаючи на всю її холоднiсть i байдужiсть, мала в Чикаго, як i в пiвнiчних лiсах, своє власне невелике коло чоловiкiв i жiнок. З деякими з цих людей Сем познайомився пiд час заручин, i тепер вони почали поступово приходити в будинок на вечори з Макферсон. Iнодi їх збиралося кiлька чоловiк на тиху вечерю, за якою було багато гарних розмов, пiсля чого Сью та Сем сидiли пiвночi, продовжуючи якусь думку, яку вiн принiс. Серед людей, що прийшли до них, Сем сяяв чудово. Якось незрозумiло вiн думав, що вони надали йому послугу, i ця думка надзвичайно лестила йому. Професор коледжу, який блискуче виступив протягом вечора, звернувся до Сема за схваленням його висновкiв, автор розповiдей про ковбойське життя попросив його допомогти йому подолати труднощi на фондовому ринку, а високий чорнявий художник заплатив йому рiдкiсну суму грошей. комплiмент за повторення одного iз зауважень Сема як свого власного. Начебто, незважаючи на їхнi розмови, вони вважали його найобдарованiшим iз усiх, i якийсь час вiн був спантеличений їхнiм ставленням. Джек Прiнс прийшов, посидiв на одному з званих обiдiв i пояснив.
  "У вас є те, що вони хочуть i не можуть отримати - грошi", - сказав вiн.
  Пiсля вечора, коли Сью повiдомила йому чудову новину, вони влаштували вечерю. Це було свого роду вiтальною вечiркою для гостя, i, поки люди за столом їли i розмовляли, Сью i Сем, з протилежних кiнцiв столу, високо пiдняли свої келихи i, дивлячись один одному в очi, вiдпили склянки. здоров'я тому, хто мав прийти, першому з великої сiм'ї, сiм'ї, яка мала прожити два життя заради свого успiху.
  За столом сидiв полковник Том у широкiй бiлiй сорочцi, з бiлою гострою бородою i пишномовною мовою; Поруч iз Сью сидiв Джек Прiнс, зупиняючись у своєму вiдкритому захопленнi Сью, щоб кинути погляд на гарну дiвчину з Нью-Йорка, що сидiла на кiнцi столу вiд Сема, або проткнути, спалахом свого короткого здорового глузду, якусь повiтряну кулю теорiї, запущену Вiльямсом. з Унiверситету, що сидiв з iншого боку вiд Сью; художник, який сподiвався отримати замовлення на картину "Полковника Тома", сидiв навпроти нього та оплакував вимирання чудових старих американських сiмей; а маленький нiмецький учений iз серйозним обличчям сидiв поруч iз полковником Томом i посмiхався, поки митець говорив. Цей чоловiк, як здалося Сему, смiявся з них обома, а можливо, i з усiх ними. Вiн не заперечував. Вiн глянув на вченого та на обличчя iнших людей за столом, а потiм на Сью. Вiн бачив, як вона керувала i розмовляла; вiн бачив гру м'язiв на її сильнiй шиї i тонку твердiсть її прямого маленького тiла, i очi його зволожилися, i грудка пiдступила до горла при думцi про таємницю, що лежала мiж ними.
  А потiм його думки повернулися до другої ночi в Кекстонi, коли вiн уперше сидiв i їв серед незнайомих людей за столом Фрiдома Смiта. Вiн знову побачив дiвчинку-шибеницю, мiцного хлопчика i лiхтар, що хитається в руцi Свободи в тiснiй маленькiй стайнi; вiн бачив абсурдного маляра, який намагався сурмити в рiжок на вулицi; i мати, яка розмовляє зi своїм хлопчиком-смертю лiтнього вечора; товстий бригадир, що записує на стiнах своєї кiмнати записи про своє кохання, вузьколиць комiсiонер, що потирає руки перед групою грецьких торговцiв, а потiм цей будинок з його безпекою i таємною високою метою, i вiн сидить там на чолi всього цього. Йому, як i романiсту, здавалося, що слiд захоплюватись i схиляти голову перед романтикою долi. Вiн вважав своє становище, свою дружину, свою країну, свiй кiнець життя, якщо правильно дивитися на нього, найвищою вершиною життя на землi, i йому у своїй гордостi здавалося, що вiн у якомусь сенсi господар i творець всього цього. .
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VII
  
  ЛАТI ОДИН ВЕЧIР , через кiлька тижнiв пiсля того, як Макферсони влаштували званий обiд на честь майбутнього приїзду першого члена великої родини, вони разом спустилися сходами пiвнiчного будинку до карети, що чекала їх. Сем подумав, що вони провели чудовий вечiр. Гроувери були людьми, дружбою яких вiн особливо пишався, i вiдколи вiн одружився з Сью, вiн часто брав її на вечори в будинок поважного хiрурга. Доктор Гроувер був вченою, видатною людиною в медичному свiтi, а також швидким i захоплюючим спiврозмовником i мислителем з будь-якого питання, яке викликало в нього iнтерес. Певний юнацький ентузiазм у його поглядах життя привернув до нього вiдданiсть Сью, яка пiсля знайомства з ним через Сема вважала його помiтним доповненням до своєї маленької групи друзiв. Його дружина, сивоволоса, пухка маленька жiнка, хоч i трохи сором'язлива, насправдi була його iнтелектуальним рiвним i товаришем, i Сью в спокiйнiй обстановцi взяла її за зразок у власних зусиллях з досягнення повної жiночностi.
  Весь вечiр, проведений у швидкому обмiнi думками та iдеями мiж двома чоловiками, Сью сидiла мовчки. Одного разу, глянувши на неї, Сем подумав, що його здивував роздратований погляд у її очах, i вiн був спантеличений цим. Протягом вечора її очi вiдмовлялися зустрiчатися з його очима i натомiсть вона дивилася в пiдлогу, i її щоки залив рум'янець.
  Бiля дверей карети Френк, кучер Сью, наступив на подiл її сукнi та розiрвав його. Сльоза була незначною, iнцидент, який Сем вважав абсолютно неминучим, i викликаний як короткочасною незграбнiстю з боку Сью, так i незручнiстю Френка. Ця людина протягом багатьох рокiв була вiрним слугою та вiдданим шанувальником Сью.
  Сем засмiявся i, взявши Сью за руку, почав допомагати їй увiйти у дверi карети.
  "Занадто багато одягу для спортсмена", - безглуздо сказав вiн.
  Миттю Сью повернулась i подивилася на кучера.
  - Незграбна худоба, - сказала вона крiзь зуби.
  Сем стояв на тротуарi, онiмiв вiд подиву, коли Френк повернувся i пiднявся на своє мiсце, не чекаючи, поки зачиняться дверi карети. Вiн вiдчув те саме, що мiг би вiдчути, якби хлопчиком почув лайки з вуст матерi. Погляд Сью, коли вона звернула їх на Френка, вразив його, як удар, i в одну мить все його ретельно вибудуване уявлення про неї та її характер було похитнуто. Йому захотiлося зачинити за нею дверi карети та пiти додому.
  Додому вони їхали мовчки, у Сема було таке вiдчуття, нiби вiн їхав поруч iз новою i дивною iстотою. У свiтлi вуличних лiхтарiв вiн мiг бачити її обличчя, витягнуте прямо вперед, i її очi, кам'яно дивляться на фiранку попереду. Вiн не хотiв дорiкати їй; йому хотiлося схопити її за руку i потрясти. "Я хотiв би взяти батiг, що стояв перед сидiнням Френка, i добре побити її", - сказав вiн собi.
  Бiля будинку Сью вискочила з карети i, пробiгши повз нього у дверi, зачинила її за собою. Френк поїхав у бiк стайнi, i коли Сем увiйшов до будинку, вiн виявив Сью, що стоїть на пiвдорозi вгору сходами, що ведуть до своєї кiмнати, i чекає на нього.
  - Я гадаю, ви не знаєте, що весь вечiр вiдкрито ображали мене, - вигукнула вона. - Вашi огиднi розмови там, у Гроуверсiв, - це було нестерпно, - хто цi жiнки? Навiщо виставляти напоказ своє минуле життя передi мною?
  Сем нiчого не сказав. Вiн стояв бiля пiднiжжя сходiв i дивився на неї, а потiм, обернувшись, саме в той момент, коли вона, збiгаючи сходами, зачинила дверi своєї кiмнати, увiйшла до бiблiотеки. У камiнi горiли дрова, вiн сiв i запалив люльку. Вiн не намагався все обмiркувати. Вiн вiдчував, що опинився перед обличчям брехнi i що Сью, яка жила в його розумi i в його уподобаннях, бiльше не iснує, що на її мiсцi була iнша жiнка, ця жiнка, яка образила свою власну служницю i спотворила i спотворила сенс його розмови протягом вечора.
  Сидячи бiля вогню, наповнюючи i знову набиваючи трубку, Сем ретельно переглядав кожне слово, жест i пригоду вечора в Гроуверсах i не мiг вловити жодної частини з них, яка, на його думку, могла б, по справедливостi, стати виправданням для спалаху гнiву. У верхнiй частинi будинку вiн чув, як Сью неспокiйно рухалася, i вiдчував задоволення вiд думки, що її розум карає її за такий дивний напад. Вiн i Гроувер, можливо, були дещо захопленi, сказав вiн собi; вони говорили про шлюб i його значення, i обидва трохи палко висловилися проти iдеї, що втрата невинностi жiнкою в якомусь сенсi є перешкодою для чесного шлюбу, але вiн не сказав нiчого, що, на його думку, могло бути перетворено на образу Сью або мiсiс Гровер. Вiн знайшов розмову досить хорошим i ясно обдуманим, i вийшов з дому веселий i таємно чепурився думкою, що вiн говорив надзвичайно сильно i добре. У будь-якому разi те, що було сказано, вже було сказано ранiше у присутностi Сью, i вiн подумав, що пам'ятає, як у минулому вона з ентузiазмом висловлювала подiбнi iдеї.
  За годину вiн сидiв у крiслi перед згасаючим вогнем. Вiн задрiмав, i його люлька випала з його руки i впала на кам'яне вогнище. У ньому вiдчувалося якесь тупе страждання i гнiв, оскiльки вiн знову i знову без кiнця прокручував в думцi подiї вечора.
  "Що змусило її думати, що вона може зробити це зi мною?" вiн продовжував питати себе.
  Вiн згадав деякi дивнi мовчання та суворi погляди її очей протягом останнiх тижнiв, мовчання та погляди, якi у свiтлi подiй вечора набули сенсу.
  "У неї запальний характер, звiрячий характер. Чому б їй не поговорити прямо i не розповiсти менi про це? - Запитав вiн себе.
  Годинник пробив три, коли дверi бiблiотеки тихо вiдчинилися, i в кiмнату ввiйшла Сью, одягнена в халат, крiзь який чiтко виднiлися новi округлостi її гнучкої маленької фiгурки. Вона пiдбiгла до нього i, опустивши голову на колiна, гiрко заплакала.
  "О, Сем!" вона сказала: "Менi здається, я божеволiю. Я ненавидiв тебе так, як не ненавидiв з того часу, як був злою дитиною. Те, що я роками намагався придушити у собi, повернулося. Я ненавиджу себе та дитину. Кiлька днiв я боровся з цим почуттям у собi, а тепер воно вийшло назовнi, i, можливо, ти почав мене ненавидiти. Чи зможеш ти знову покохати мене? Чи забудете ви колись всю пiдлiсть i дешевизну цього? Ти й бiдний невинний Френк... Ох, Семе, диявол був у менi!"
  Нахилившись, Сем узяв її на руки i притиснув до себе, як дитину. Йому згадалася iсторiя про капризи жiнок у такi часи, яку вiн чув, i вона стала свiтлом, що освiтлює темряву його розуму.
  "Тепер я розумiю", - сказав вiн. "Це частина тягаря, який ви несете за нас обох".
  Протягом кiлькох тижнiв пiсля спалаху бiля дверей карети подiї в будинку Макферсон йшли гладко. Якось, коли вiн стояв бiля дверей стайнi, Френк обiгнув кут будинку i, сором'язливо визирнувши з-пiд кепки, сказав Сему: "Я розумiю щодо господинi. Це народження дитини. У нас удома їх було чотири, - i Сем, кивнувши головою, повернувся i почав швидко розповiдати про свої плани замiнити екiпажi на автомобiлi.
  Але в будинку, незважаючи на те, що питання про калiцтво Сью у Гроверсiв прояснилося, у вiдносинах мiж ними вiдбулася незначна змiна. Хоча вони разом зiткнулися з першою подiєю, яка мала стати зупинкою у великiй подорожi їхнього життя, вони не зустрiли її з тим самим порозумiнням i доброзичливою терпимiстю, з якою вони зiткнулися з меншими подiями в минулому. минуле - розбiжностi щодо способу стрiлянини по порозi в рiчцi або розваги небажаного гостя. Схильнiсть до спалахiв гнiву послаблює та засмучує всi нитки життя. Мелодiя не програватиметься сама по собi. Стоїш, чекаючи дисонансу, напружений, що втрачає гармонiю. Так було й iз Семом. Вiн почав вiдчувати, що повинен контролювати свою мову, i що речi, про якi вони говорили з великою свободою шiсть мiсяцiв тому, тепер дратували та дратували його дружину, коли виносилися на пiсляобiдню дискусiю. Сему, який за час свого життя зi Сью пiзнав радiсть вiльної, вiдкритої розмови на будь-яку тему, що прийшла йому на думку, i чий вроджений iнтерес до життя i до мотивiв чоловiкiв i жiнок розквiт у великому дозвiллi та незалежностi. торiк це була спроба. Це було, подумав вiн, схоже на спробу пiдтримувати вiльне та вiдкрите спiлкування з членами ортодоксальної родини, i вiн впав у звичку до тривалого мовчання, звичку, яку пiзнiше, як вiн виявив, сформувавшись одного разу, неймовiрно важко зламати.
  Якось в офiсi виникла ситуацiя, яка, здавалося, вимагала присутностi Сема у Бостонi у певний день. Протягом кiлькох мiсяцiв вiн вiв торговельну вiйну з деякими зi своїх схiдних промисловцiв, i, на його думку, з'явилася можливiсть урегулювати проблему вигiдним для нього способом. Вiн хотiв розiбратися з цим питанням сам i пiшов додому, щоб пояснити все Сью. Це був кiнець дня, коли не сталося нiчого, що могло б розсердити її, i вона погодилася з ним, що йому не слiд змушувати довiрити таку важливу справу iншому.
  "Я не дитина, Сем. Я подбаю про себе", - сказала вона, смiючись.
  Сем телеграфував своєму чоловiковi з Нью-Йорка з проханням органiзувати зустрiч у Бостонi та взяв книгу, щоб провести вечiр, читаючи їй вголос.
  А потiм, прийшовши наступного вечора додому, вiн застав її в сльозах, а коли вiн спробував жартувати її страхи, вона впала в чорний напад гнiву i вибiгла з кiмнати.
  Сем пiдiйшов до телефону i зателефонував своїй людинi з Нью-Йорка, думаючи проiнструктувати його щодо конференцiї у Бостонi та вiдмовитися вiд власних планiв на поїздку. Коли вiн зателефонував своєму чоловiковi, Сью, що стояла за дверима, увiрвалася всередину i поклала руку на трубку телефону.
  "Сем! Сем!" вигукнула вона. "Не вiдмовляйтеся вiд подорожi! Лайте мене! Бити мене! Робiть будь-що, але не дозволяйте менi продовжувати виставляти себе дурнем i руйнувати ваш душевний спокiй! Я буду нещасним, якщо ти залишишся вдома через те, що я сказав!"
  По телефону почувся наполегливий Центральний голос, i, вiдклавши руку, Сем заговорив зi своєю людиною, залишивши заручини в силi i виклавши деякi деталi конференцiї, вiдповiвши на необхiднiсть дзвiнка.
  Сью знову покаялася, i знову, пiсля її слiз, вони сидiли перед вогнем до приходу його поїзда, розмовляючи, як закоханi.
  Вранцi до Буффало надiйшла вiд неї телеграма.
  "Повернися. Вiдпусти бiзнес. Не можу цього винести", - телеграфувала вона.
  Поки вiн сидiв i читав телеграму, носiй принiс ще одну.
  "Будь ласка, Сем, не звертай уваги на мої телеграми. Я гаразд i тiльки наполовину дурень".
  Сем був роздратований. "Це нарочита дрiб'язковiсть i слабкiсть", - подумав вiн, коли за годину швейцар принiс ще одну телеграму з вимогою його негайного повернення. "Ситуацiя вимагає рiшучих дiй, i, можливо, один добрий рiзкий закид зупинить її назавжди".
  Увiйшовши у вагон-ресторан, вiн написав довгий лист, звертаючи її увагу на те, що йому належить певна свобода дiй, i повiдомляючи, що вiн має намiр у майбутньому дiяти на свiй розсуд, а не на її iмпульси.
  Почавши писати, Сем продовжував i продовжував. Його не перебили, жодна тiнь не пройшла по обличчю його коханої, щоб сказати йому, що йому боляче, i вiн сказав усе, що хотiв сказати. Маленькi рiзкi закиди, що прийшли йому на думку, але так i не висловленi, тепер отримали свiй вислiв, i, коли вiн вклав свiй перевантажений розум у листа, вiн запечатав його i вiдправив на проїжджу станцiю.
  Через годину пiсля того, як лист вийшов iз його рук, Сем пошкодував про це. Вiн подумав про маленьку жiнку, що несе тягар за них обох, i те, що Гроувер розповiв йому про нещастя жiнок у її становищi, згадалося йому, так що вiн написав i вiдправив їй телеграму з проханням не читати листа, який вiн вiдправив поштою, i запевняв її, що поспiшить пройти конференцiю в Бостонi.
  Коли Сем повернувся, вiн знав, що в неприємний момент Сью вiдкрила i прочитала листа, вiдправленого з поїзда, i була здивована i зачеплена цим знанням. Вчинок виглядав як зрада. Вiн нiчого не сказав, продовжуючи працювати з неспокiйним розумом i з зростаючим занепокоєнням спостерiгаючи за її приступами, що чергуються, бiлого гнiву i страшного каяття. Вiн думав, що їй гiрше з кожним днем, i занепокоївся про її здоров'я.
  А потiм, пiсля розмови з Гроувером, вiн почав проводити з нею все бiльше i бiльше часу, змушуючи її здiйснювати щоденнi тривалi прогулянки на свiжому повiтрi. Вiн доблесно намагався зосередити її думки на веселих речах i пiшов спати щасливий i полегшений, коли закiнчився день, що не принiс бурхливих подiй мiж ними.
  У той перiод були днi, коли Сем вiдчував себе на межi божевiлля. З блиском у сiрих очах, який зводив з розуму, Сью пiднiмала якусь дрiбницю, зауваження, яке вiн зробив, або уривок, який вiн цитував з якоїсь книги, i мертвим, рiвним, жалiбним тоном говорила про це, поки в нього не паморочилося в головi. i його пальцi хворiли вiд того, що вiн тримався в руках. Пiсля такого дня вiн вислизав один i, швидко йдучи, намагався через чисту фiзичну втому змусити свiй розум вiдмовитися вiд спогадiв про наполегливий жалiбний голос. Часом вiн пiддавався нападам гнiву i безсило лаявся тихою вулицею, або, в iншому настрої, бурмотiв i розмовляв сам iз собою, молячись про силу i мужнiсть, щоб зберегти голову пiд час випробування, через яке, як вiн думав, вони проходили разом. I коли вiн повертався з такої прогулянки i вiд такої боротьби з самим собою, йому часто траплялося, що вiн знаходив її очiкує в крiслi перед камiном у своїй кiмнатi, з ясним розумом i мокрим вiд слiз каяття обличчям.
  I тодi боротьба закiнчилась. З доктором Гроувером було зумовлено, що Сью вiдвезуть до лiкарнi у зв'язку з великою подiєю, i одного разу вночi вони поспiшно поїхали туди тихими вулицями, болi, що повторювалися, охоплювали Сью, а її руки стискали його руки. Їх охопила висока життєрадiснiсть. Зiткнувшись iз справжньою боротьбою за нове життя, Сью перетворилася. У її голосi звучало торжество, а очi блищали.
  "Я збираюся це зробити", - вигукнула вона; "Мiй чорний страх зник. Я дам тобi дитину - дитину чоловiчої статi. Я досягну успiху, мiй друже Сем. Ви побачите. Це буде гарно".
  Коли бiль охопив її, вона схопила його за руку, i його охопив спазм фiзичного спiвчуття. Вiн почував себе безпорадним i соромився своєї безпорадностi.
  Бiля входу на територiю лiкарнi вона поклала йому обличчя на колiна, так що гарячi сльози текли по його руках.
  "Бiдний, бiдний старий Сем, тобi це було жахливо".
  У лiкарнi Сем ходила туди-сюди коридором через обертовi дверi, в кiнцi яких її забрали. Всi слiди жалю про важкi мiсяцi, що залишилися позаду, пройшли, i вiн ходив туди-сюди коридором, вiдчуваючи, що настав один з тих великих моментiв, коли людський мозок, його розумiння справ, його надiї i плани на майбутнє, всi дрiбнi деталi i дрiбницi його життя завмирають, i вiн чекає. Вiн подивився на маленький годинник на столi в кiнцi коридору, майже чекаючи, що вони теж зупиняться i чекатимуть разом з ним. Його шлюбний час, який здавався таким великим i життєво важливим, тепер, у тихому коридорi, з кам'яною пiдлогою i мовчазними медсестрами в бiлих i гумових чоботях, що проходили туди-сюди, в присутностi цiєї великої подiї, здавалося, надзвичайно зменшився. . Вiн ходив туди-сюди, вдивляючись у годинник, дивлячись на дверi, що гойдалися, i кусаючи мундштук порожньої трубки.
  А потiм через дверi, що обертаються, з'явився Гроувер.
  - Ми можемо отримати дитину, Сем, але щоб отримати її, нам доведеться ризикнути з нею. Ви хочете зробити це? Чи не чекай. Вирiшувати."
  Сем проскочив повз нього до дверей.
  "Ти невмiла людина", - крикнув вiн, i його голос рознiсся довгим тихим коридором. "Ви не знаєте, що це означає. Вiдпусти мене.
  Лiкар Гроувер, схопивши його за руку, розгорнув. Двоє чоловiкiв стояли один до одного.
  - Ви залишитеся тут, - сказав лiкар, його голос був тихий i твердий; "Я займуся справами. Якби ти зараз туди увiйшов, це було б чистим безумством. А тепер дай менi вiдповiдь: ти хочеш ризикнути?
  "Нi! Нi!" - крикнув Сем. "Нi! Я хочу, щоб вона, Сью, жива i здорова, повернулася через цi дверi".
  Холодний блиск спалахнув у його очах, i вiн потряс кулаком перед лiкарем.
  "Не намагайтеся обдурити мене з цього приводу. Їй-богу, я...
  Повернувшись, доктор Гроувер побiг назад через дверi, що обертаються, залишивши Сема тупо дивитися йому в спину. Медсестра, та сама, яку вiн бачив у кабiнетi доктора Гроувера, вийшла з дверей i, взявши його за руку, пiшла поряд з ним вгору i вниз коридором. Сем обiйняв її за плече i заговорив. До нього прийшла iлюзiя, що треба її втiшити.
  "Не хвилюйтеся", - сказав вiн. "З нею все буде гаразд. Гроувер подбає про неї. З маленькою Сью нiчого не може статися".
  Медсестра, маленька шотландка з милим обличчям, яка знала Сью i захоплювалася нею, плакала. Якiсь якостi в його голосi зачепили в нiй жiнку, i сльози струмком потекли її щоками. Сем говорив далi, сльози жiнки допомогли йому взяти себе в руки.
  "Моя мати померла", - сказав вiн, i його знову вiдвiдала стара печаль. "Я хотiла б, щоб ти, як Мерi Андервуд, стала для мене новою матiр'ю".
  Коли настав час вiдвести його в кiмнату, де лежала Сью, до нього повернулося самовладання, i його розум почав звинувачувати маленького мертвого незнайомця за нещастя останнiх мiсяцiв i за довгу розлуку з тим, що вiн думав. була справжньою Сью. За дверима кiмнати, в яку її привели, вiн зупинився, почувши її голос, тонкий i слабкий, який розмовляв з Гроувером.
  "Непридатна, Сью Макферсон непридатна", - промовив голос, i Сему здалося, що вiн сповнений нескiнченної втоми.
  Вiн вибiг у дверi i впав навколiшки бiля її лiжка. Вона перевела на нього погляд, хоробро посмiхаючись.
  "Наступного разу ми це зробимо", - сказала вона.
  Друга дитина, яка народилася у юних Макферсонiв, з'явилася невчасно. Сем знову пiшов, цього разу коридором власного будинку, без втiшної присутностi миловидної шотландки, i знову похитав головою доктору Гроуверу, який прийшов до нього, втiшаючи та заспокоюючи.
  Пiсля смертi другої дитини Сью кiлька мiсяцiв пролежала у лiжку. У нього на руках, у своїй кiмнатi, вона вiдкрито плакала в присутностi Гроувера та медсестер, кричачи про свою непридатнiсть. Протягом кiлькох днiв вона вiдмовлялася бачитися з полковником Томом, гадаючи, що вiн якимось чином вiдповiдальний за її фiзичну нездатнiсть народжувати живих дiтей, а коли вона вставала з лiжка, вона мiсяцями залишалася бiлою, млявою, але похмурою. сповнена рiшучостi зробити ще одну спробу знайти те маленьке життя, яке вона так хотiла вiдчути у своїх обiймах.
  У тi днi, коли вона виношувала другу дитину, у неї знову траплялися лютi й огиднi напади гнiву, якi розхитали Сема нерви, але, навчившись розумiти, вiн спокiйно займався своєю роботою, намагаючись, наскiльки це було в його силах, закрити вуха вiд шуму. iнодi вона казала колкi, образливi речi; i втретє мiж ними було вирiшено, що якщо вони знову зазнають невдачi, вони звернуть свої думки на iншi речi.
  "Якщо цього разу у нас нiчого не вийде, ми могли б розраховувати на те, що один з одним назавжди покiнчено", - сказала вона одного разу в одному з нападiв холодного гнiву, якi були для неї частиною процесу виношування дитини.
  Тiєї другої ночi, коли Сем йшов лiкарняним коридором, вiн був у нестямi. Вiн почував себе молодим новобранцем, покликаним зустрiтися вiч-на-вiч з невидимим ворогом i стояти нерухомо й бездiяльно в присутностi смертi, що спiвала в повiтрi. Вiн згадав iсторiю, розказану, коли вiн був дитиною, своїм однополчанином, що прийшов вiдвiдати його батька, про ув'язнених в Андерсонвiллi, що прокрадаються в темрявi повз озброєних вартових до невеликого ставу зi стоячою водою за мертвою лiнiєю, i вiдчув, що вiн теж повз, беззбройно. На нарадi в його будинку мiж цими трьома кiлькома тижнями ранiше було вирiшено пiсля сльозливої наполегливостi з боку Сью i позицiї з боку Гроувера, який заявив, що вiн не продовжуватиме займатися цiєю справою, якщо йому не буде дозволено використовувати свою власну думку про необхiднiсть проведення операцiї.
  "Ризуйте, якщо це необхiдно", - сказав Сем Гроуверу пiсля конференцiї; "Вона нiколи не витримає ще однiєї поразки. Вiддайте їй дитину".
  У коридорi Сему здалося, що минув годинник, а вiн усе стояв нерухомо i чекав. Ноги в нього замерзли, i в нього склалося враження, що вони мокрi, хоча нiч була суха i за вiкном свiтив мiсяць. Коли з далекої частини лiкарнi до його вух долинув стогiн, вiн затрусився вiд переляку i хотiв закричати. Пройшли два молодi стажери, одягненi в бiле.
  "Старому Гроуверу роблять кесарiв розтин", - сказав один з них; "Вiн застарiває. Сподiваюся, вiн це не зiпсує.
  У вухах Сема лунав спогад про голос Сью, тiєї самої Сью, яка вперше ввiйшла до кiмнати за дверима, що оберталися, з рiшучою усмiшкою на обличчi. Йому здалося, що вiн знову побачив бiле обличчя, що дивилося вгору з лiжка на колiщатках, на якому її провезли через дверi.
  "Боюсь, докторе Гровер, боюся, я непридатна", - почув вiн її слова, коли дверi зачинилися.
  А потiм Сем здiйснив вчинок, за який проклинав себе все життя. Iмпульсивно i збожеволiвши вiд нестерпного очiкування, вiн пiдiйшов до дверей, що обертаються, i, вiдчинивши їх, увiйшов до операцiйної, де Гроувер працював над Сью.
  Кiмната була довгою та вузькою, з пiдлогами, стiнами та стелею з бiлого цементу. Величезне яскраве свiтло, пiдвiшене до стелi, падало променями прямо на одягнену в бiлу фiгуру, що лежить на бiлому металевому операцiйному столi. На стiнах кiмнати були iншi яскравi лампи у блискучих скляних рефлекторах. I тут i там, у напруженiй атмосферi очiкування, рухалася i мовчки стояла група чоловiкiв i жiнок, безликих i безволосих, i тiльки їхнi дивнi яскравi очi виднiлися крiзь бiлi маски, що закривали їхнi обличчя.
  Сем, нерухомо стоячи бiля дверей, озирнувся навколо дикими очима. Гроувер працював швидко i безшумно, час вiд часу дiстаючи з столика, що обертається, пiд рукою маленькi блискучi iнструменти. Медсестра, що стояла поряд з ним, подивилася на свiт i почала спокiйно втягувати нитку в голку. А в бiлому тазику на невеликiй пiдставцi в кутку кiмнати лежали останнi величезнi зусилля Сью у напрямку нового життя, остання мрiя великої родини.
  Сем заплющив очi i впав. Його голова, що вдарилася об стiну, розбудила його, i вiн насилу пiдвiвся на ноги.
  Не припиняючи роботи, Гроувер почав лаятись.
  - Чорт забирай, чуваку, йди звiдси.
  Сем намацав рукою дверi. Одна з огидних фiгур у бiлому попрямувала до нього. А потiм, похитуючи головою i заплющуючи очi, вiн задкував через дверi i, пробiгши коридором i вниз широкими сходами, вийшов на вiдкрите повiтря i в темряву. Вiн не сумнiвався у смертi Сью.
  - Вона пiшла, - бурмотiв вiн, поспiшаючи з непокритою головою пустельними вулицями.
  Вiн бiг вулицю за вулицею. Двiчi вiн виходив на берег озера, а потiм, повернувшись, пiшов назад у серце мiста вулицями, залитим теплим мiсячним свiтлом. Одного разу вiн швидко звернув за рiг i, вийшовши на пустир, зупинився за високим парканом, а вулицею прогулювався полiцейський. Йому в голову спало на думку, що вiн убив Сью i що фiгура в синьому, що йде важким ходом по кам'яному тротуару, шукає його, щоб вiдвести його туди, де вона лежала бiла i нежива. Вiн знову зупинився перед маленькою каркасною аптекою на розi i, присiвши на сходинки перед нею, вiдкрито й зухвало прокляв Бога, як розгнiваний хлопчик, який кидає виклик своєму батьковi. Якийсь iнстинкт змусив його подивитися на небо крiзь клубок телеграфних дротiв над головою.
  "Давай i роби те, що смiєш!" вигукнув вiн. "Тепер я не пiду за тобою. Пiсля цього я нiколи не намагатимуся знайти тебе.
  Незабаром вiн почав смiятися над собою через iнстинкт, який змусив його подивитися на небо i вигукнути свою непокору, i, вставши, побрiв далi. У своїх подорожах вiн пiдiйшов до залiзничних колiй, де на переїздi стогнав i гуркотiв товарний поїзд. Пiдiйшовши до нього, вiн стрибнув на порожнiй вагон з вугiллям, упав пiд час пiдйому i порiзав обличчя об гострi шматки вугiлля, розкиданi по днищу вагона.
  Поїзд їхав повiльно, час вiд часу зупиняючись, паровоз верещав iстерично.
  Через деякий час вiн вийшов iз машини та впав на землю. З усiх бокiв вiд нього були болота, довгi ряди болотної трави котилися i колихалися в мiсячному свiтлi. Коли поїзд проїхав, вiн пiшов за ним, спотикаючись. Поки вiн iшов, слiдуючи за миготливими вогнями наприкiнцi поїзда, вiн думав про сцену в лiкарнi i про Сью, що лежала мертвою через це, - про цей мертвенно-блiдий i безформний дзвiн на столi пiд свiтлом.
  Там, де тверда земля доходила до рейок, Сем сiв пiд деревом. Свiт зiйшов на нього. "Це кiнець усьому", - подумав вiн i скидався на втомлену дитину, яку втiшає мати. Вiн подумав про миловидну медсестру, яка того разу йшла з ним лiкарняним коридором i яка плакала вiд його страхiв, а потiм про нiч, коли вiн вiдчув горло свого батька мiж пальцями в убога маленька кухня. Вiн провiв руками по землi. "Стара добра земля", - сказав вiн. Йому на думку прийшла пропозицiя, за якою пiшла постать Джона Телфера, що йде з палицею в руцi по курнiй дорозi. "Ось прийшла весна i настав час садити квiти в траву", - сказав вiн уголос. Обличчя його набрякло i хворiло вiд падiння в товарний вагон, вiн лiг на землю пiд деревом i заснув.
  Коли вiн прокинувся, був ранок, i по небу пливли сiрi хмари. У межах видимостi дорогою до мiста проїхав тролейбус. Перед ним, посеред болота, лежало невисоке озеро, а до води спускалася пiднесена дорiжка з прив'язаними до стовпiв човнами. Вiн спустився по дорiжцi, занурив забите обличчя у воду i, сiв у машину, повернувся до мiста.
  У ранковому повiтрi вiн опанував нову думку. Вiтер бiгав по курнiй дорозi поряд з автомобiльною трасою, пiднiмаючи жменi пилу i грайливо розкидаючи її. Вiн мав напружене, нетерпляче почуття, нiби хтось прислухається до слабкого поклику здалеку.
  "Звичайно, - подумав вiн, - я знаю, що це таке, це день мого весiлля. Сьогоднi я одружуся з Сью Рейнi.
  Вдома вiн виявив Гроувера та полковника Тома, якi стояли у залi для снiданкiв. Гроувер глянув на своє опухле, спотворене обличчя. Його голос тремтiв.
  "Бiдолаха!" вiн сказав. "У тебе була нiч!"
  Сем засмiявся i ляснув полковника Тома по плечу.
  "Нам доведеться почати пiдготовку", - сказав вiн. "Весiлля о десятiй. Сью хвилюватиметься.
  Гроувер i полковник Том узяли його пiд руку i повели вгору сходами. Полковник Том плакав, як жiнка.
  "Дурний старий дурень", - подумав Сем.
  Коли через два тижнi вiн знову розплющив очi i прийшов до тями, Сью сидiла бiля його лiжка в крiслi з вiдкидною спинкою, тримаючи свою маленьку тонку бiлу руку в його.
  "Вiзьмiть дитину!" - вигукнув вiн, вiрячи у все можливе. "Я хочу побачити дитину!"
  Вона поклала голову на подушку.
  - Коли ти це побачив, його вже не було, - сказала вона i обняла його за шию.
  Коли медсестра повернулася, вона виявила їх, що лежали головами на подушцi, слабо плачуть, як двi втомленi дитини.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VIII
  
  ТОН ДУТЬ ДАНИЙ план життя, так старанно продуманий i так охоче прийнятий молодими Макферсон, кинув їх назад на самих себе. Кiлька рокiв вони жили на вершинi пагорба, ставлячись до себе дуже серйозно i чимало чепурячись думкою, що вони двi дуже незвичайнi i вдумливi людини, зайнятi гiдним i благородним пiдприємством. Сидячи в своєму кутку, зануренi в захоплення своїми власними цiлями та думками про енергiйне, дисциплiноване, нове життя, яке вони повиннi були дати свiтовi об'єднаною ефективнiстю своїх двох тiл i розумiв, вони були, за одним словом i струсом голова вiд доктора Гровера, змушеного переробляти обриси.
  Навколо них вирувало життя, насувалися величезнi змiни в промисловому життi народу, мiста подвоювали i потроювали своє населення, йшла вiйна, i прапор їхньої країни майорiв у портах дивних морiв, тодi як американськi хлопчики пробиралися крiзь заплутанi джунглi чужих земель, несучи в руках гвинтiвки. А у величезному кам'яному будинку, розташованому на широкому просторi зелених галявин поблизу берега озера Мiчиган, сидiв Сем Макферсон, дивлячись на дружину, яка в свою чергу дивилася на нього. Вiн намагався, як i вона, пристосуватися до радiсного прийняття їхньої нової перспективи бездiтного життя.
  Дивлячись на Сью через обiднiй стiл або бачачи її пряме, жилисте тiло верхи на конi, що їде поруч з ним через парки, Сему здавалося неймовiрним, що бездiтна жiночнiсть колись буде її долею, i не раз у нього виникало бажання ризикнути знову на зусилля для успiху своїх надiй. Але коли вiн згадав її все ще бiле обличчя тiєї ночi в лiкарнi, її гiркий, переслiдуючий крик поразки, вiн здригнувся, обернувшись вiд цiєї думки, вiдчуваючи, що не зможе знову пройти з нею через це випробування; що вiн не мiг знову дозволити їй через тижнi та мiсяцi дивитися вперед, на маленьке життя, яке так i не посмiхнулось їй на груди i не розсмiялося їй в обличчя.
  I все ж Сем, син Джейн Макферсон, яка завоювала захоплення жителiв Какстона своїми невпинними зусиллями щодо пiдтримки своєї сiм'ї на плаву i чистотi рук, не мiг сидiти склавши руки, живучи на власнi доходи i грошi Сью. Схвильований свiт, що рухався вперед, кликав його; вiн дивився навколо себе на широкi, значнi рухи в бiзнесi та фiнансах, на нових людей, що виходять на визначнi позицiї i, мабуть, знаходять спосiб вираження нових великих iдей, i вiдчував, як у ньому прокидається молодiсть, а його розум тягнеться до нових проектiв. та новi амбiцiї.
  Враховуючи необхiднiсть економiї та важку, тривалу боротьбу за засоби до iснування та компетентнiсть, Сем мiг уявити собi, як проживе своє життя зi Сью i отримуватиме щось на кшталт задоволення лише вiд її спiлкування та її участi у його зусиллях - тут i там протягом усього часу. за роки очiкування вiн зустрiчав людей, якi знаходили таке задоволення - бригадира в магазинi або тютюнового кiоску, у якого вiн купував сигари, - але для себе вiн вiдчував, що вiн зайшов зi Сью занадто далеко iншою дорогою, щоб звернути туди зараз з щось на кшталт взаємного завзяття чи iнтересу. По сутi, його розум не був схильний до iдеї любовi до жiнок як мети життя; вiн любив i дiйсно любив Сью з запалом, близьким до релiгiйного, але цей запал бiльш нiж наполовину був зумовлений iдеями, якi вона йому дала, i тим фактом, що разом з ним вона мала бути iнструментом для реалiзацiї цих iдей. . Вiн був людиною з дiтьми в стегнах i вiдмовився вiд боротьби за визначне становище в бiзнесi заради пiдготовки до свого роду батькiвства дiтей, багатодiтних, сильних дiтей, гiдних подарункiв свiту для двох виключно сприятливих життiв. . У всiх його розмовах зi Сью ця iдея була присутня та домiнувала. Вiн озирнувся навколо i у зарозумiлостi своєї юностi i в гордостi за своє добре тiло i розум засудив усi бездiтнi шлюби як егоїстичну витрату доброго життя. З нею вiн погодився, що таке життя безглузде i безглузде. Тепер вiн згадав, що в днi своєї зухвалостi i смiливостi вона не раз висловлювала надiю, що у разi бездiтного результату їхнього шлюбу у когось iз них вистачить смiливостi розрубати вузол, що зв'язав їх, i наважитися на шлюб. ще одна спроба вести правильне життя за будь-яку цiну.
  Протягом кiлькох мiсяцiв пiсля останнього одужання Сью i довгими вечорами, коли вони сидiли разом або гуляли пiд зiрками в парку, думка про цi розмови часто вiдвiдувала Сема, i вiн виявив, що починає розмiрковувати про її нинiшнє ставлення та цiкаво, наскiльки смiливо вона поставиться до iдеї розлучення. Зрештою вiн вирiшив, що такої думки не було в неї в головi, що вiч-на-вiч з величезною дiйснiстю вона притиснулася до нього з новою залежнiстю i новою потребою в його суспiльствi. Вiн думав, що переконанiсть в абсолютнiй необхiдностi дiтей як виправдання спiльного життя чоловiка i жiнки засiла у його мозку сильнiше, нiж у її; до нього воно чiплялося, повертаючись знову i знову в його розум, змушуючи його неспокiйно повертатися туди й сюди, вносячи корективи у пошуках нового свiтла. Оскiльки старi боги були мертвi, вiн шукав нових богiв.
  Тим часом вiн сидiв у себе вдома вiч-на-вiч з дружиною, поринаючи в книги, рекомендованi йому багато рокiв тому Джанет, i розмiрковував про свої власнi думки. Часто вечорами вiн вiдривався вiд книги або вiд стурбованого погляду на вогонь i виявляв, що її очi дивляться на нього.
  "Говори, Сем; поговори, - казала вона; "Не сиди i не думай".
  Або в iнший час вона приходила вночi до нього в кiмнату i, поклавши голову на подушку поруч з ним, годинами планувала, плакала, благала його знову подарувати їй своє кохання, своє колишнє палке, вiддане кохання.
  Сем намагався робити це щиро i чесно, вирушаючи з нею на тривалi прогулянки, коли новий дзвiнок, справа почала його турбувати, змушувала його сидiти за столом, читаючи їй вголос вечорами, переконуючи її позбутися своїх старих мрiй i зайнятися новою роботою i новими iнтересами.
  Усi днi, проведенi в офiсi, вiн перебував у якомусь пiвступi. До нього повернулося старе почуття дитинства, i йому здавалося, як здавалося, коли вiн безцiльно блукав вулицями Кекстона пiсля смертi матерi, що ще треба щось зробити, треба скласти звiт. Навiть за столом, пiд стукiт машинок, що пишуть, у вухах i купи листiв, що вимагають його уваги, його думки ковзнули назад до днiв його доглядiв за Сью i до тих днiв у пiвнiчному лiсi, коли життя сильно билося всерединi нього, i кожну молоду, дику iстоту, кожний новий паросток вiдновлювали. Iнодi на вулицi або пiд час прогулянки парком зi Сью крики граючих дiтей проривалися крiзь похмуру тупiсть його розуму, i вiн здригнувся вiд цього звуку, i їм опанувало якесь гiрке обурення. Коли вiн крадькома глянув на Сью, вона говорила про iншi речi, очевидно, не усвiдомлюючи його думок.
  Потiм настав новий етап життя. На свiй подив, вiн виявив, що дивиться на жiнок на вулицях з бiльш нiж швидкоплинним iнтересом, i до нього повернулася стара жага до спiлкування з незнайомими жiнками, в якомусь сенсi огрублена i матерiалiзована. Якось увечерi в театрi поряд з ним сидiла жiнка, подруга Сью та бездiтна дружина його власного друга по бiзнесу. У темрявi театру її плече пригорнулося до його плеча. У хвилюваннi критичної ситуацiї на сценi її рука ковзнула в руку, а її пальцi стиснули i втримали його пальцi.
  Тварина бажання охопило i потрясло його, почуття позбавлене солодощi, жорстоке, що змусило його очi горiти. Коли мiж дiями театр знову був залитий свiтлом, вiн винно пiдняв очi i зустрiвся з iншою парою очей, настiльки ж сповнених винного голоду. Виклик було дано та прийнято.
  У їхнiй машинi, прямуючи додому, Сем вiдiгнав вiд себе думки про жiнку i, взявши Сью на руки, мовчки молився за якусь допомогу проти, сам не знаючи чого.
  "Думаю, вранцi я поїду в Кекстон i поговорю з Мерi Андервуд", - сказав вiн.
  Пiсля повернення з Кекстона Сем почав шукати новi iнтереси, якi б зайняти думки Сью. Вiн провiв день, розмовляючи з Валмором, Фрiдом Смiтом i Телфером, i подумав, що в їхнiх жартах i старiючих коментарях одна про одну була якась площина. Потiм вiн пiшов вiд них, щоб поговорити з Мерi. Пiвночi вони проговорили, Сем отримав прощення за те, що не написав, а також отримав довгу дружню лекцiю про свiй обов'язок перед Сью. Вiн подумав, що вона якимось чином упустила суть. Здавалося, вона припускала, що втрата дiтей обрушилася лише на Сью. Вона не розраховувала на нього, а вiн сподiвався, що вона зробить саме це. Хлопчиком вiн прийшов до матерi, бажаючи поговорити про себе, а вона плакала при думцi про бездiтну дружину i розповiдала йому, як зробити її щасливою.
  "Ну, я займуся цим", - думав вiн у поїздi, повертаючись додому; "Я знайду для неї цей новий iнтерес i зроблю її менш залежною вiд мене. Тодi i я знову вiзьмуся за справу i розроблю для себе програму способу життя".
  Одного дня, повернувшись додому з офiсу, вiн виявив, що Сью справдi сповнена нової iдеї. З палаючими щоками вона просидiла поряд з ним весь вечiр i розповiдала про принади життя, присвяченого соцiальному служiнню.
  "Я все обмiрковувала", - сказала вона, її очi сяяли. "Ми не маємо дозволити собi стати брудними. Ми маємо дотримуватися бачення. Ми повиннi разом вiддати людству все найкраще, що є у нашому життi та у нашому станi. Ми маємо стати учасниками великих сучасних рухiв за соцiальне пiднесення".
  Сем глянув на вогонь, i його охопило холодне почуття сумнiву. Вiн не мiг бачити себе єдиним цiлим нi в чому. Його думки не вичерпали себе при думцi про те, що вiн належить до армiї фiлантропiв або багатих соцiальних дiячiв, з якими вiн зустрiчався, розмовляючи та пояснюючи в читальних залах клубiв. Жодного полум'я у вiдповiдь не спалахнуло в його серцi, як воно загорiлося того вечора на стежцi для верхової їзди в Джексон-парку, коли вона виклала ще одну iдею. Але при думцi про необхiднiсть нового iнтересу до неї вiн звернувся до неї з посмiшкою.
  "Звучить непогано, але я нiчого не знаю про такi речi", - сказав вiн.
  Пiсля того вечора Сью почала брати себе до рук. Колишнiй вогонь повернувся до її очей, i вона ходила по хатi з усмiшкою на обличчi i говорила вечорами своєму мовчазному, уважному чоловiковi про корисне, повне життя. Якось вона розповiла йому про своє обрання на пост президента товариства порятунку загиблих жiнок, i вiн почав бачити її iм'я в газетах у зв'язку з рiзними благодiйними та цивiльними рухами. У будинку за обiднiм столом почали з'являтися чоловiки та жiнки нового типу; Дивно серйознi, гарячковi, напiвфанатичнi люди, подумав Сем, зi схильнiстю до плаття без корсетiв i нестриженого волосся, яке говорило до пiзньої ночi i доводило себе до свого роду релiгiйного прагнення з приводу того, що вони називали своїм рухом. Сем виявив, що вони схильнi робити разючi заяви, зауважив, що пiд час розмови вони сидiли на краєчку стiльцiв, i був збентежений їхньою схильнiстю робити найреволюцiйнiшi заяви, не зупиняючись на їхнє пiдтвердження. Коли вiн поставив пiд сумнiв заяву одного з цих людей, вiн накинувся на нього з поривом, який зовсiм захопив його, а потiм, повернувшись до iнших, мудро подивився на них, як кiшка, яка проковтнула мишу. "Задайте нам ще питання, якщо наважитеся", - здавалося, говорили їхнi обличчя, а мови казали, що вони лише учнi великої проблеми правильного життя.
  З цими новими людьми Сем так i не просунувся до справжнього порозумiння та дружби. Якийсь час вiн чесно намагався домогтися вiд них палкої прихильностi до їхнiх iдей i справити враження на те, що вони говорили про їхню людинолюбство, навiть вiдвiдуючи з ними деякi з їхнiх зборiв, на одному з яких вiн сидiв серед занепалих. жiнки зiбралися i послухали промову Сью.
  Мова не мала великого успiху, жiнки, що впали, неспокiйно рухалися. Велика жiнка з величезним носом упоралася краще. Вона говорила з швидким, заразливим прагненням, яке дуже хвилювало, i, слухаючи її, Сем згадав того вечора, коли вiн сидiв перед iншим ревним оратором у церквi в Кекстонi, i Джим Вiльямс, перукар, намагався загнати його до церкви. скласти iз ягнятами. Поки жiнка казала, маленький пухкий представник напiвсвiтла, що сидiв поруч iз Семом, рясно плакав, але в кiнцi промови вiн не змiг згадати нiчого з того, що було сказано, i ставив питання, чи згадає жiнка, що плаче.
  Щоб висловити свою рiшучiсть i надалi залишатися компаньйоном та партнером Сью, Сем одну зиму викладав класу молодих людей у гуртожитку у фабричному районi захiдної сторони. Заняття у його руках було невдалим. Вiн знайшов молодих людей важкими i тупими вiд втоми пiсля робочого дня в магазинах i бiльш схильними засипати на своїх стiльцях або по одному йти, щоб байдикувати i курити в найближчому кутку, нiж залишатися в кiмнатi, яка слухає людину, яка читає або говорить перед ними.
  Коли одна з молодих робiтниць увiйшла до кiмнати, вони сiли i на мить зацiкавилися. Якось Сем почув, як група з них говорила про цих робiтниць на майданчику темних сходiв. Цей досвiд вразив Сема, i вiн кинув заняття, зiзнавшись Сью у своїй невдачi та вiдсутностi iнтересу i схиливши голову перед її звинуваченнями у нестачi чоловiчої любовi.
  Пiзнiше бiля пожежi у своїй кiмнатi вiн спробував витягти собi мораль з пережитого.
  "Чому я маю любити цих чоловiкiв?" - Запитав вiн себе. "Вони такi, якими я мiг би бути. Лише небагато людей, яких я знав, любили мене, i деякi з найкращих i найчистiших з них енергiйно працювали заради моєї поразки. Життя - це битва, в якiй небагато людей перемагають, а багато хто зазнає поразки, i в якiй ненависть i страх вiдiграють свою роль, а також любов i щедрiсть. Цi юнаки з важкими рисами обличчя є частиною свiту, яким його створили чоловiки. Навiщо цей протест проти їхньої долi, коли ми всi робимо їх дедалi бiльше з кожним поворотом годинника?"
  Протягом наступного року, пiсля фiаско класу поселень, Сем виявив, що все швидше та швидше вiддаляється вiд Сью та її нового погляду на життя. Зростаюча прiрва мiж ними виявлялася в тисячах дрiбних побутових вчинкiв i поривiв, i щоразу, коли вiн дивився на неї, вiн думав, що вона все бiльше вiдокремлена вiд нього, а не частина реального життя, яке вiдбувалося всерединi нього. У минулi часи в її обличчi та в її присутностi було щось iнтимне та знайоме. Вона здавалася частиною його самого, як кiмната, в якiй вiн спав, або пальто, яке вiн носив на спинi, i вiн дивився їй у вiч так само бездумно i з таким же невеликим страхом перед тим, що вiн може там знайти, як вiн дивився на свої власнi руки. Тепер, коли його очi зустрiлися з нею, вони опустилися, i один iз них почав квапливо говорити, як людина, яка усвiдомлює щось, що вона має приховати.
  У центрi мiста Сем знову вiдновив свою стару дружбу i близькiсть з Джеком Прiнсом, ходив з ним до клубiв i питних закладiв i часто проводив вечори серед розумних, молодих людей, якi витрачають грошi, якi смiялися, укладали угоди i прокладали собi шлях по життю поруч iз Джеком. . Серед цих молодих людей його увагу привернув дiловий партнер Джека, i за кiлька тижнiв мiж Семом i цiєю людиною виникла близькiсть.
  Морiса Моррiсона, нового друга Сема, знайшли Джека Прiнса, який працював заступником редактора мiсцевої щоденної газети по всьому штату. У цiй людинi, подумав Сем, було щось вiд кекстонського дендi, Майка Маккартi, у поєднаннi з тривалими та палкими, хоч i дещо перiодичними нападами працьовитостi. В юностi вiн писав вiршi i в свiй час навчався на служiння, а в Чикаго, пiд керiвництвом Джека Прiнса, перетворився на заробiтника грошей i вiв життя талановитої, досить безпринципної свiтської людини. Вiн тримав коханку, часто напивався, i Сем вважав його блискучим i переконливим оратором, якого вiн коли-небудь чув. Як помiчник Джека Прiнса вiн вiдповiдав за великi рекламнi витрати компанiї Рейнi, i мiж цими двома чоловiками, якi часто зустрiчалися разом, виникла взаємна повага. Сем вважав його позбавленим морального почуття; вiн знав, що вiн талановитий i чесний, i в спiлкуваннi з ним вiн знаходив цiлий запас дивних, милих характерiв та вчинкiв, якi надавали невимовну чарiвнiсть особистостi його друга.
  Саме через Моррiсон у Сема сталося перше серйозне непорозумiння зi Сью. Одного вечора блискучий молодий рекламник обiдав у Макферсонов. Стiл, як завжди, був заповнений новими друзями Сью, серед них був високий худорлявий чоловiк, який з появою кави почав високим i серйозним голосом говорити про майбутню соцiальну революцiю. Сем глянув через стiл i побачив свiтло, що танцює в очах Моррiсона. Немов спущений з прив'язi собака, вiн кидався серед друзiв Сью, розриваючи багатих на шматки, закликаючи до подальшого розвитку мас, цитуючи всяку всячину Шеллi i Карлайла, серйозно вдивляючись у стiл вгору i вниз i зрештою повнiстю завоювавши серця. жiнок захистом занепалих жiнок, яка розбурхала кров навiть його друга та господаря.
  Сем був здивований i трохи роздратований. Вiн знав, що все це було не бiльше нiж вiдвертою грою з тiєю лише вiдтiнком щиростi, яка була характерна для цiєї людини, але не мала жодної глибини чи справжнього сенсу. Залишок вечора вiн спостерiгав за Сью, задаючись питанням, чи зрозумiла вона теж Моррiсона i що вона думає про те, що вiн взяв роль зiрки у довгу худорляву людину, яка, очевидно, була призначена на цю роль i яка сидiла за столом i ходила потiм серед гостей, роздратована i розгублена.
  Пiзно ввечерi Сью увiйшла до його кiмнати i виявила, що вiн читає i палить бiля камiна.
  "Нахабно з боку Моррiсона, погасити твою зiрку", - сказав вiн, дивлячись на неї i смiхом, що вибачається.
  Сью з сумнiвом подивилась на нього.
  "Я прийшла подякувати вам за те, що ви його привезли", - сказала вона; "Я вважаю його чудовим".
  Сем подивився на неї, i на мить йому захотiлося залишити це питання осторонь. I тодi його стара схильнiсть бути завжди вiдкритим i вiдвертим з нею взяла гору, вiн закрив книгу i пiдвiвся, дивлячись на неї зверху вниз.
  "Маленький звiр обманював ваш натовп, - сказав вiн, - але я не хочу, щоб вiн обманював вас. Не те, щоб вiн не намагався. У нього вистачить смiливостi на все".
  На її щоках з'явився рум'янець, а очi заблищали.
  - Це неправда, Сем, - холодно сказала вона. "Ви кажете це тому, що стаєте жорстким, холодним та цинiчним. Твiй друг Моррiсон говорив вiд щирого серця. Це було чудово. Такi люди, як ви, якi мають на нього сильний вплив, можуть вiдвести його, але зрештою така людина прийде, щоб вiддати своє життя служiнню суспiльству. Ви маєте допомогти йому; не займайте позицiю зневiри i не смiйтеся з неї".
  Сем стояв бiля вогнища, курив люльку i дивився на неї. Вiн думав про те, як легко було б у перший рiк пiсля їхнього весiлля пояснити Моррiсону. Тепер вiн вiдчував, що лише посилює ситуацiю, але продовжував твердо дотримуватися своєї полiтики бути з нею цiлком чесним.
  - Слухай, Сью, - тихо почав вiн, - будь добрим спортсменом. Морiсон жартував. Я знаю цю людину. Вiн друг таких людей, як я, тому що хоче цього i тому, що йому це вигiдно. Вiн балакун, письменник, талановитий, безпринципний словесник. Вiн заробляє бiльшу зарплату, беручи iдеї таких людей, як я, i висловлюючи їх краще, нiж ми самi. Вiн хороший працiвник, щедра, вiдкрита людина з великою кiлькiстю безiменної чарiвностi, але людиною переконань вона не є. Вiн мiг би викликати сльози на очах ваших занепалих жiнок, але з набагато бiльшою ймовiрнiстю вiн вмовить хороших жiнок прийняти їхнiй стан.
  Сем поклав їй руку на плече.
  "Будьте розсудливi i не ображайтеся, - продовжував вiн, - приймiть цю людину такою, якою вона є, i потiштеся за неї. Вiн мало болить та багато веселиться. Вiн мiг би привести переконливi аргументи на користь повернення цивiлiзацiї до канiбалiзму, але насправдi, знаєте, вiн проводить бiльшу частину свого часу, думаючи i пишу про пральнi машини, дамськi капелюхи i печiнковi таблетки, i бiльшiсть його красномовства врештi-решт зводиться тiльки до цього. зрештою - "Вiдправити до каталогу, вiддiл К".
  Голос Сью був безбарвним вiд пристрастi, коли вона вiдповiла.
  "Це нестерпно. Навiщо ти привiв цього хлопця сюди?
  Сем сiв i взяв свою книгу. У своєму нетерпiннi вiн збрехав їй вперше пiсля їхнього весiлля.
  "По-перше, тому що вiн менi подобається, а по-друге, тому що я хотiв подивитися, чи зможу я створити людину, яка могла б перевершити ваших друзiв-соцiалiстiв", - тихо сказав вiн.
  Сью обернулася i вийшла з кiмнати. У певному сенсi ця дiя була остаточною i ознаменувала кiнець взаєморозумiння мiж ними. Вiдклавши книгу, Сем дивився, як вона йде, i якесь почуття, яке вiн до неї зберiг i яке вiдрiзняло її вiд iнших жiнок, померло в ньому, коли мiж ними зачинилися дверi. Вiдкинувши книгу, вiн скочив на ноги i зупинився, дивлячись на дверi.
  "Старий заклик до дружби помер", - подумав вiн. "Вiдтепер нам доведеться порозумiтися i вибачатися, як двом незнайомцям. Бiльше не треба приймати одне одного як належне".
  Вимкнувши свiтло, вiн знову сiв перед вогнем, щоб обмiркувати ситуацiю, з якою вiн зiткнувся. Вiн не думав, що вона повернеться. Його останнiй пострiл знищив таку нагоду.
  Вогонь у камiнi згас, i вiн не став його вiдновлювати. Вiн подивився повз нього на затемненi вiкна i почув унизу бульваром гуркiт автомобiлiв. Вiн знову був хлопчиком з Кекстона, який жадiбно шукав кiнця життя. Перед його очима танцювало розчервонiле обличчя жiнки в театрi. Вiн iз соромом згадав, як кiлька днiв тому вiн стояв у дверях i стежив очима за фiгурою жiнки, яка пiдняла на нього очi, коли вони проходили вулицею. Йому хотiлося вийти з дому на прогулянку з Джоном Телфером i наповнити свої думки красномовством про кукурудзу, що стоїть, або посидiти бiля нiг Джанет Еберлi, поки вона говорила про книги i життя. Вiн пiдвiвся i, увiмкнувши свiтло, почав готуватися до сну.
  "Я знаю, що робитиму, - сказав вiн, - я пiду на роботу. Я зроблю справжню роботу та зароблю ще трохи грошей. Це мiсце для мене".
  I вiн пiшов на роботу, справжню роботу, найвитриманiшу i чiтко продуману роботу, яку вiн колись робив. Протягом двох рокiв вiн виходив з дому на свiтанку для довгої пiдбадьорливої прогулянки на свiжому ранковому повiтрi, за якою прямували вiсiм, десять i навiть п'ятнадцять годин у конторi та магазинах; годинника, протягом якого вiн безжально розгромив органiзацiю Rainey Arms Company i, вiдкрито вирвавши всi залишки управлiння з рук полковника Тома, розпочав плани консолiдацiї американських компанiй з виробництва вогнепальної зброї, якi пiзнiше помiстили його iм'я на першi шпальти газет. газети i надав йому звання фiнансового капiтана.
  За кордоном широко поширене нерозумiння мотивiв багатьох американських мiльйонерiв, якi здобули популярнiсть i багатство в днi змiн i раптового приголомшливого зростання, що вiдбулося пiсля закiнчення Iспанської вiйни. Багато хто з них не належав до типу грубих торговцiв, а були людьми, якi думали та дiяли швидко, зi смiливiстю та смiливiстю, неможливими для середнього розуму. Вони прагнули влади i багато хто з них був абсолютно безпринципним, але здебiльшого це були люди, в яких горiв вогонь, люди, якi стали тими, ким вони були, тому що свiт не пропонував їм кращого виходу для їхньої величезної енергiї.
  Сем Макферсон був невтомний i без вагань у першiй тяжкiй та швидкiй боротьбi за те, щоб пiднятися над величезною невiдомою групою людей у мiстi. Вiн вiдмовився вiд заробляння грошей, коли почув те, що вiн прийняв заклик до кращого способу життя. Тепер, все ще палаючи в ньому юнiстю, а також завдяки навчанню та дисциплiнi, отриманим у результатi двох рокiв читання, порiвняльного дозвiлля та роздумiв, вiн був готовий продемонструвати дiловому свiту Чикаго ту величезну енергiю, яка була необхiдна для написання книги. його iм'я у промисловiй iсторiї мiста як одного з перших захiдних фiнансових гiгантiв.
  Пiдiйшовши до Сью, Сем вiдверто розповiв їй про свої плани.
  "Я хочу мати повну свободу дiй в управлiннi вашими акцiями компанiї", - сказав вiн. "Я не можу вести це твоє нове життя. Це може допомогти i пiдтримати вас, але це мене не стосується. Я хочу бути собою зараз i вести своє життя по-своєму. Я хочу керувати компанiєю, по-справжньому керувати нею. Я не можу стояти склавши руки i дозволити життя йти своєю чергою. Я завдаю собi шкоди, а ти стоїш тут i дивишся. Крiм того, я знаходжусь у свого роду небезпецi iншого роду, якої я хочу уникнути, присвятивши себе важкiй, конструктивнiй роботi".
  Без питань Сью пiдписала папери, якi вiн принiс. Спалах її колишньої вiдвертостi стосовно нього повернувся.
  - Я не звинувачую тебе, Сем, - сказала вона, хоробро посмiхаючись. "Як ми обидва знаємо, справи пiшли не так, як треба, але якщо ми не можемо працювати разом, давайте принаймнi не завдамо один одному шкоди".
  Коли Сем повернувся, щоб знову зайнятися справами, країна була лише на початку великої хвилi консолiдацiї, яка, нарештi, мала передати всю фiнансову мiць країни дюжинi пар компетентних i цiлком ефективних рук. З вiрним iнстинктом вродженого продавця Сем передбачав цей рух i вивчив його. Тепер вiн почав дiяти. Вирушивши до того самого смаглявого адвоката, який уклав для нього контракт на забезпечення контролю над двадцятьма тисячами доларiв студента-медика i який жартома запропонував йому стати одним iз банди грабiжникiв поїздiв, вiн розповiв йому про свої плани почати працювати до консолiдацiї всiх збройових компанiй країни.
  Вебстер не гаяв часу на жарти. Вiн виклав плани, коригував i коригував їх вiдповiдно до проникливих пропозицiй Сема, а коли була згадана плата, похитав головою.
  "Я хочу брати участь у цьому", - сказав вiн. "Я тобi знадоблюсь. Я створений для цiєї гри i чекав на можливiсть зiграти в неї. Якщо хочете, просто приймiть мене до числа промоутерiв".
  Сем кивнув головою. Протягом тижня вiн сформував пул акцiй своєї компанiї, який контролював, як вiн думав, безпечну бiльшiсть, i почав працювати над формуванням аналогiчного пулу акцiй свого єдиного великого захiдного конкурента.
  Остання робота була непростою. Льюїс, єврей, постiйно домагався успiхiв у цiй компанiї, так само як Сем добивався успiхiв у компанiї Рейнi. Вiн був зароблячем грошей, менеджером iз продажу з рiдкiсними здiбностями i, як знав Сем, планувальником та виконавцем першокласних дiлових переворотiв.
  Сем не хотiв мати справу з Льюїсом. Вiн поважав здатнiсть цiєї людини укладати вигiднi угоди i вiдчував, що хотiв би мати батiг у своїх руках, коли справа дiйде до справи з нею. З цiєю метою вiн почав вiдвiдувати банкiрiв та людей, якi очолювали великi захiднi трастовi компанiї в Чикаго та Сент-Луїсi. Вiн виконував свою роботу повiльно, намацуючи шлях i намагаючись достукатися до кожної людини якимсь ефективним закликом, купуючи величезнi суми грошей обiцянкою звичайних акцiй, приманкою у виглядi великого активного банкiвського рахунку, i тут i зараз. там, за натяком на посаду директора у новiй великiй об'єднанiй компанiї.
  Якийсь час проект просувався повiльно; справдi, бували тижнi та мiсяцi, коли здавалося, що вiн взагалi не рухався. Працюючи таємно i з особливою обережнiстю, Сем стикався з багатьма розчаруваннями i день за днем повертався додому, щоб сидiти серед гостей Сью, думаючи про свої власнi плани i з байдужим слухом, зверненим до розмов про революцiю, соцiальнi хвилювання i нове класове свiдомiсть мас, яке гуркотiло. Вiн подумав, що це, мабуть, намагається Сью. Його явно не цiкавили її iнтереси. У той же час вiн думав, що домагається того, чого хотiв вiд життя, i лягав спати ночами, вважаючи, що вiн знаходить i знайде свого роду спокiй, просто день за днем ясно думаючи про одну лiнiю.
  Якось Вебстер, який хотiв взяти участь в угодi, прийшов до офiсу Сема i дав його проекту перший великий поштовх до успiху. Вiн, як i Сем, думав, що ясно бачить тенденцiї часу, i жадав пакету звичайних акцiй, який, як обiцяв Сем, мав прийти до нього пiсля завершення пiдприємства.
  - Ти мене не використовуєш, - сказав вiн, сiдаючи перед столом Сема. "Що заважає угодi?"
  Сем почав пояснювати, а коли закiнчив, Вебстер засмiявся.
  "Давайте безпосередньо перейдемо до Тому Едвардса з компанiї Edward Arms", - сказав вiн, а потiм, схилившись над столом, "Едвардс - пихатий маленький павич i другорозрядний бiзнесмен", - рiшуче заявив вiн. "Налякайте його, а потiм втiшiть його марнославство. У нього нова дружина зi свiтлим волоссям та великими м'якими блакитними очима. Вiн хоче популярностi. Вiн боїться сам ризикнути великi справи, але жадає репутацiї i вигоди, одержуваної вiд великих угод. Використовуйте метод, який використовував єврей; покажи йому, що означає для жовтоволосої жiнки бути дружиною президента великої об'єднаної збройової компанiї. Едварди об'єднуються, так? Доберiться до Едвардса. Обманюйте його i лестите йому, i вiн стане вашою людиною".
  Сем замислився. Едвардс був невисоким сивим чоловiком рокiв шiстдесяти, у ньому було щось сухе й нечуйне. Будучи мовчазною людиною, вiн справляв враження незвичайної проникливостi та здiбностей. Пiсля цiлого життя, проведеного на каторжнiй працi та в умовах найсуворiшої економiї, вiн розбагатiв i через Льюїса зайнявся збройовим бiзнесом, i це вважалося однiєю з найяскравiших зiрок у блискучiй єврейськiй коронi, яку вiн мав. змiг очолити Едвардса разом з ним у його смiливому та смiливому веденнi справ компанiї.
  Сем подивився на Вебстера через стiл i подумав про Тома Едвардса як про номiнального главу тресту з виробництва вогнепальної зброї.
  "Я приберiгав глазур на тортi для свого Тома", - сказав вiн; "Це була рiч, яку я хотiв передати полковнику".
  "Давайте побачимо Едвардса сьогоднi ввечерi", - сухо сказав Вебстер.
  Сем кивнув i пiзно ввечерi уклав угоду, яка дала йому контроль над двома важливими захiдними компанiями та дозволила йому атакувати схiднi компанiї з усiма перспективами на повний успiх. До Едвардса вiн прийшов iз перебiльшеним повiдомленням про пiдтримку, яку вiн уже отримав для свого проекту, i, налякавши його, запропонував йому пост президента нової компанiї та пообiцяв, що вона буде зареєстрована пiд назвою The Edwards Consolidated Firearms Company of America.
  Схiднi компанiї швидко впали. Разом з Вебстером Сем випробував на них старий прийом, повiдомивши кожному, що двоє iнших погодилися прийти, i це спрацювало.
  З приходом Едвардса та можливостями, наданими схiдними компанiями, Сем почав отримувати пiдтримку банкiрiв iз Ла-Салль-стрiт. Трест вогнепальної зброї був одним з небагатьох великих об'єднань, що повнiстю керуються на Заходi, i пiсля того, як двоє чи троє банкiрiв погодилися допомогти у фiнансуваннi плану Сема, решта почали просити, щоб їх прийняли в андеррайтерський синдикат, який вiн i Вебстер сформували. Вже за тридцять днiв пiсля закриття угоди з Томом Едвардсом Сем вiдчув, що готовий дiяти.
  Полковник Том уже кiлька мiсяцiв знав про плани Сема i не заперечував. Фактично вiн дав Сему зрозумiти, що його акцiї голосуватимуть разом з акцiями Сью, контрольованими Семом, а також з акцiями iнших директорiв, якi знали та сподiвалися роздiлити прибуток вiд угоди Сема. Старий зброяр все своє життя вiрив, що iншi американськi компанiї з виробництва вогнепальної зброї були лише тiнями, яким судилося зникнути перед сонцем компанiї Рейнi, i вважав проект Сема актом провидiння, що сприяє досягненню цiєї бажаної мети.
  У момент своєї мовчазної згоди з планом Вебстера щодо висадки Тома Едвардса Сем засумнiвався, а тепер, коли успiх його проекту було видно, вiн почав запитувати, як буйний старий дивитиметься на Едвардса як на головного героя. голова великої компанiї та iм'я Едвардса у назвi компанiї.
  Протягом двох рокiв Сем мало бачив полковника, який вiдмовився вiд усiх претензiй на активну участь в управлiннi бiзнесом i який, знаходячи нових друзiв Сью, що бентежили, рiдко з'являвся в будинку, жив у клубах i весь час грав у бiльярд. цiлими днями або сидiв бiля вiкон клубу, вихваляючись перед випадковими слухачами своєю участю у будiвництвi компанiї Rainey Arms.
  З думками, сповненими сумнiвiв, Сем пiшов додому i виклав це питання Сью. Вона була одягнена i готова надвечiр у театрi з компанiєю друзiв, i розмова була короткою.
  - Вiн не заперечуватиме, - байдуже сказала вона. "Йди i роби те, що хочеш".
  Сем повернувся до офiсу та зателефонував своїм помiчникам. Вiн вiдчував, що з таким самим успiхом можна було б зробити це знову i знову, i, маючи в руках варiанти дiй та здатнiсть контролювати свою власну компанiю, вiн був готовий вийти на вулицю та привести угоду до ладу.
  Ранковi газети, в яких повiдомлялося про пропоновану нову велику консолiдацiю компанiй з виробництва вогнепальної зброї, також друкували напiвтонове зображення полковника Тома Рейнi майже в натуральну величину, зображення Тома Едвардса трохи меншого розмiру, а навколо цих маленьких фотографiй були згрупованi маленькi фотографiї Сема, Льюїса, Сема, Льюїса. За розмiром пiвтони Сем, Прiнс i Моррiсон намагалися примирити полковника Тома з iм'ям Едвардса в назвi нової компанiї та з майбутнiми виборами Едвардса на пост президента. Iсторiя також обiгравала колишню славу компанiї Рейнi та її генiя-режисера полковника Тома. Одна фраза, написана Моррiсоном, викликала посмiшку на губах Сема.
  "Цей великий старий патрiарх американського бiзнесу, який пiшов у вiдставку зi справжньої служби, подiбний до втомленого гiганта, який, виростивши виводок молодих гiгантiв, iде у свiй замок, щоб вiдпочити, помiркувати i пiдрахувати шрами, отриманi в багатьох важких битвах. вiв бiй".
  Морiсон засмiявся, читаючи це вголос.
  "Це має дiстатися полковнику, - сказав вiн, - але газетяра, який це друкує, слiд повiсити".
  "Вони все одно надрукують", - сказав Джек Прiнс.
  I вони це надрукували; Переходячи з редакцiї до редакцiї газети, Прiнс i Моррiсон стежили за цим, використовуючи свiй вплив як великi покупцi рекламних площ i навiть наполягаючи на прочитаннi коректури свого шедевра.
  Але це не спрацювало. Рано-вранцi наступного дня полковник Том з'явився в офiсi збройової компанiї з кров'ю в очах i присягнув, що консолiдацiю довести до кiнця не слiд. Протягом години вiн метався туди-сюди по кабiнету Сема, спалахи його гнiву змiнювалися перiодами дитячих благань про збереження iменi та слави Рейнi. Коли Сем похитав головою i пiшов зi старим на зустрiч, на якiй мали прийняти рiшення про його позов i продати компанiю Рейнi, вiн знав, що вiн має боротися.
  Зустрiч пройшла бурхливо. Сем виступив iз доповiддю, розповiвши про те, що було зроблено, i Вебстер, проголосувавши за деяких довiрених осiб Сема, внiс пропозицiю прийняти пропозицiю Сема про стару компанiю.
  Тодi полковник Том вистрiлив. Проходячи туди-сюди по кiмнатi перед чоловiками, сидячи за довгим столом або на стiльцях, притулених до стiн, вiн з усiєю своєю колишньою яскравою помпезнiстю почав розповiдати про колишню славу компанiї Рейнi. Сем спостерiгав, як вiн спокiйно думав про виставку як про щось окреме та окреме вiд справ зустрiчi. Вiн згадав питання, яке спало йому на думку, коли вiн був школярем i вперше познайомився зi шкiльною iсторiєю. Там була фотографiя iндiанцiв на вiйськовому танцi, i вiн запитав, чому вони танцювали до, а не пiсля битви. Тепер його розум вiдповiв на запитання.
  "Якби вони не танцювали ранiше, у них, можливо, нiколи не було б такого шансу", - подумав вiн i посмiхнувся про себе.
  "Я закликаю вас, хлопцi, дотримуватися старих квiтiв", - заревiв полковник, повертаючись i нападаючи на Сема. "Не дозволяйте цьому невдячному вискочку, синовi п'яного сiльського маляра, якого я пiдiбрав серед капусти на Саут-Уотер-стрiт, позбавити вас вашої вiдданостi старому вождевi. Не дозволяйте йому обманом вкрасти те, що ми здобули лише роками зусиль".
  Полковник, спершись на стiл, оглянув кiмнату. Сем вiдчув полегшення та радiсть вiд прямого нападу.
  "Це виправдовує те, що я збираюся зробити", - подумав вiн.
  Коли полковник Том закiнчив, Сем недбало глянув на почервонiле обличчя старого та його тремтячi пальцi. Вiн не сумнiвався, що вибух красномовства залишився поза увагою i без коментарiв поставив пропозицiю Вебстера на голосування.
  На його подив, двоє з нових директорiв-службовцiв проголосували своїми акцiями разом з акцiями полковника Тома, а третя людина, яка проголосувала за свої акцiї, а також за акцiї багатого агента з нерухомостi з пiвдня, не голосувала. За пiдрахунком поданi акцiї зайшли в глухий кут, i Сем, дивлячись на стiл, пiдняв брови на Вебстера.
  "Ми вiдкладаємо засiдання на двадцять чотири години", - гаркнув Вебстер, i пропозицiя була прийнята.
  Сем глянув на папiр, що лежав перед ним на столi. Пiд час пiдрахунку голосiв вiн знову i знову писав на аркушi паперу цю пропозицiю.
  "Найкращi люди проводять своє життя у пошуках iстини".
  Полковник Том вийшов з кiмнати, як переможець, вiдмовляючись розмовляти з Семом, проходячи повз, а Сем глянув через стiл на Вебстера i кивнув головою у бiк людини, яка не голосувала.
  Протягом години бiй Сема було виграно. Накинувшись на людину, що представляє акцiї пiвденного iнвестора, вiн i Вебстер не виходили з кiмнати доти, доки не отримали абсолютного контролю над компанiєю Рейнi i людина, яка вiдмовилася голосувати, вклала двадцять п'ять тисяч доларiв у його кишеню. Двоє спiвробiтникiв-директорiв, яких Сем вiдправив на бiйню. Потiм, провiвши день i раннiй вечiр iз представниками схiдних компанiй та їхнiми адвокатами, вiн поїхав додому до Сью.
  Було вже дев'ять годин, коли його машина зупинилася перед будинком, i, вiдразу ж зайшовши до своєї кiмнати, вiн виявив Сью, що сидiла перед камiном, пiдкинувши руки над головою i дивлячись на вугiлля, що горить.
  Коли Сем стояв у дверях i дивився на неї, його охопила хвиля обурення.
  "Старий боягуз, - подумав вiн, - вiн принiс сюди нашу боротьбу сюди".
  Повiсивши пальто, вiн набив люльку i, пiдiбравши стiлець, сiв поруч iз нею. П'ять хвилин Сью сидiла, дивлячись на вогонь. Коли вона заговорила, у її голосi була нотка жорсткостi.
  "Коли все сказано, Семе, ти багатьом завдячує батьковi", - зауважила вона, вiдмовляючись дивитися на нього.
  Сем нiчого не сказав, i вона продовжила.
  "Не те, щоб я думав, що ми створили тебе, батько i я. Ти не з тих людей, яких люди творять чи знищують. Але Сем, Сем, подумай, що ти робиш. Вiн завжди був дурнем у твоїх руках. Вiн приходив сюди додому, коли ти тiльки працював у компанiї, та розповiдав про те, чим вiн займається. У нього з'явився зовсiм новий набiр iдей та фраз; все це про розтрати, ефективнiсть та впорядковану роботу для досягнення певної мети. Мене це не обдурило. Я знав, що iдеї i навiть фрази, якi вiн використовував для їхнього вираження, належали не йому, i незабаром я дiзнався, що вони були вашими, що це ви просто виражали себе через нього. Вiн великий безпорадний дитина, Сем, i вiн старий. Жити йому лишилося недовго. Не будь суворим, Сем. Будьте милосерднi".
  Голос її не тремтiв, але сльози текли по її застиглому обличчi, а виразнi руки вчепилися в сукню.
  "Невже нiщо не може тебе змiнити? Чи ти маєш завжди йти по-своєму?" - додала вона, все ще вiдмовляючись дивитися на нього.
  Це неправда, Сью, що я завжди хочу йти по-своєму, i люди мене змiнюють; ти змiнила мене", - сказав вiн.
  Вона похитала головою.
  "Нi, я не зрадив тебе. Я виявив, що ти чогось прагнеш, i ти подумав, що я зможу це нагодувати. Я дав вам iдею, яку ви пiдхопили та втiлили в життя. Не знаю, звiдки я це взяв, мабуть, iз якоїсь книги чи з чиїхось розмов. Але воно належало тобi. Ти збудував це, виховав у менi i пофарбував у свою iндивiдуальнiсть. Це ваша iдея. Для вас це означає бiльше, нiж усi цi довiри до вогнепальної зброї, якими сповненi газети.
  Вона повернулася, щоб подивитись на нього, простягла руку i вклала її в нього.
  "Я не виявила смiливостi", - сказала вона. "Я стою на твоєму шляху. Я мала надiю, що ми повернемося один до одного. Я мусив звiльнити тебе, але в мене не вистачило смiливостi, не вистачило смiливостi. Я не мiг вiдмовитися вiд мрiї про те, що колись ти справдi приймеш мене назад до себе".
  Вставши з стiльця, вона впала на колiна i, поклавши голову йому на колiна, затремтiла вiд ридань. Сем сидiв i гладив її по волоссю. Її хвилювання було таке велике, що її мускулиста спинка тремтiла вiд нього.
  Сем глянув повз неї на вогонь i спробував ясно думати. Його не дуже хвилювало її хвилювання, але вiн усiм серцем хотiв усе обмiркувати i дiйти правильного i чесного вчинку.
  "Настав час великих справ", - сказав вiн повiльно i з виглядом людини, яка пояснює дитинi. "Як кажуть вашi соцiалiсти, вiдбуваються величезнi змiни. Я не вiрю, що вашi соцiалiсти дiйсно розумiють, що означають цi змiни, i я не впевнений, що я розумiю або що хтось розумiє, але я знаю, що вони означають щось велике, i я хочу бути в них i бути їхньою частиною; усi великi люди так роблять; вони борються, як курчата у шкаралупi. Чому дивись сюди! Те, що я роблю, має бути зроблено, i якщо цього не зроблю, це зробить iнша людина. Полковник має пiти. Вiн буде вiдкинутий убiк. Вiн належить чомусь старому та зношеному. Я думаю, вашi соцiалiсти називають це вiком конкуренцiї".
  "Але не нами i не тобою, Сем", - благала вона. "Зрештою, вiн мiй батько".
  В очах Сема з'явився суворий погляд.
  - Це не так, Сью, - холодно сказав вiн; "Батьки не мають для мене великого значення. Я задушив свого батька i викинув його надвiр, коли був ще хлопчиком. Ви знали про це. Ви почули про це, коли пiшли дiзнатися про мене тодi в Кекстонi. Мерi Андервуд розповiла вам. Я зробив це, тому що вiн брехав i вiрив у брехню. Хiба вашi друзi не кажуть, що людину, яка стоїть на шляху, слiд розчавити?
  Вона схопилася на ноги i зупинилася перед ним.
  "Не цитуйте цей натовп", - вибухнула вона. "Вони не справжнi. Ви думаєте, що я цього не знаю? Хiба я не знаю, що вони приходять сюди, бо сподiваються схопити тебе? Хiба я не спостерiгав за ними i не бачив виразу їхнiх облич, коли ти не приходив чи не слухав їхнiх розмов? Вони бояться вас, усi вони. Ось чому вони так гiрко кажуть. Вони бояться i соромляться, що бояться".
  "Як робiтники в магазинi?" - задумливо спитав вiн.
  "Так, ось так, i як я, оскiльки я зазнав невдачi у своїй частинi нашого життя i не мав смiливостi пiти з дороги. Ви стоїте всiх нас, i, незважаючи на всi нашi розмови, ми нiколи не досягнемо успiху або не почнемо досягати успiху, поки не змусимо таких людей, як ви, хотiти того, чого ми хочемо. Вони це знають, i це знаю".
  "I що ти хочеш?"
  "Я хочу, щоб ти був великим та щедрим. Ви можете бути. Невдача не може завдати вам шкоди. Ви i такi люди, як ви, можете все. Ви навiть можете зазнати невдачi. Я не можу. Жоден iз нас не може. Я не можу пiддати свого батька такiй ганьбi. Я хочу, щоб ти зазнав невдачi".
  Сем пiдвiвся i, взявши її за руку, повiв до дверей. Бiля дверей вiн розгорнув її та поцiлував у губи, як коханець.
  "Добре, дiвчинко Сью, я зроблю це", - сказав вiн i штовхнув її у дверi. - А тепер дозволь менi сiсти одному i все обмiркувати.
  Це була вереснева нiч, i в повiтрi лунав шепiт морозiв, що наближалися. Вiн вiдчинив вiкно, глибоко вдихнув рiзке повiтря i прислухався до гуркоту естакади вдалинi. Поглянувши на бульвар, вiн побачив вогнi велосипедистiв, що утворили блискучий потiк, що протiкав повз будинок. Думка про свiй новий автомобiль i про всi дива свiтового механiчного прогресу промайнула в нього в головi.
  "Люди, якi роблять машини, не вагаються", - сказав вiн собi; "Хоч би на їхньому шляху стояла тисяча грубих людей, вони б пiшли далi".
  Йому на думку спала фраза Тенiсона.
  "I повiтрянi вiйськово-морськi сили країни борються в центральнiй синявi", - процитував вiн, думаючи про прочитану ним статтю, яка передбачає появу дирижаблiв.
  Вiн думав про життя робiтникiв сталеливарної промисловостi та про те, що вони зробили та зроблять.
  "У них є, думав вiн, свобода. Сталь i залiзо не бiжать додому, щоб боротися жiнок, якi сидять бiля вогню".
  Вiн ходив туди-сюди по кiмнатi.
  "Жирний старий боягуз. Чортiв товстий старий боягуз, - бурмотiв вiн знову i знову.
  Було вже за пiвнiч, коли вiн лiг у лiжко i почав намагатися заспокоїтись, щоб заснути. Увi снi вiн бачив, як товстий чоловiк з пiдвiшеною до його руки хористкою штовхав головою об мiст над швидкоплинним потоком.
  Коли наступного ранку вiн спустився в зал для снiданку, Сью вже не було. Поруч iз тарiлкою вiн знайшов записку, в якiй говорилося, що вона пiшла за полковником Томом i вiдвезе його на день за мiсто. Вiн пiшов в офiс, думаючи про нездатного старого, який в iм'я сентиментiв перемiг його в тому, що вiн вважав найбiльшим пiдприємством свого життя.
  На своєму столi вiн знайшов повiдомлення вiд Вебстера. "Старий iндик втiк", - сказав вiн; "Ми мали врятувати двадцять п'ять тисяч".
  По телефону Вебстер розповiв Сему про свiй раннiй вiзит до клубу, щоб побачити полковника Тома, i про те, що старий поїхав iз мiста, поїхавши на день за мiсто. У Сема було на устах розповiсти про змiни, що змiнилися, але вiн вагався.
  "Побачимося у вашому офiсi за годину", - сказав вiн.
  Знову вийшовши на вулицю, Сем гуляв i думав про свою обiцянку. Вниз озером вiн пiшов туди, де його зупинила залiзниця з озером за нею. На старому дерев'яному мосту, дивлячись на дорогу i вниз до води, вiн стояв, як стояв в iншi критичнi моменти свого життя, i думав про боротьбу минулої ночi. У ясному ранковому повiтрi, з ревом мiста позаду i нерухомими водами озера попереду, сльози та розмова зi Сью здавалися лише частиною безглуздого та сентиментального вiдношення її батька та даної обiцянки. її мiзерно i несправедливо виграно. Вiн уважно розглянув сцену, розмови, сльози та обiцянку, дану, поки вiв її до дверей. Все це здавалося далеким i нереальним, як якась обiцянка, дана дiвчинцi в дитинствi.
  "Це нiколи не було частиною всього цього", - сказав вiн, повертаючись i дивлячись на мiсто, що височiло перед ним.
  Годину вiн простояв на дерев'яному мостi. Вiн подумав про Вiндi Макферсона, що пiднiс горн до губ на вулицях Кекстона, i знову в його вухах пролунав рев натовпу; I знову вiн лежав у лiжку поряд з полковником Томом у цьому пiвнiчному мiстi i бачив, як мiсяць пiднiмається над круглим черевом, i чув порожню балаканину про кохання.
  "Кохання, - сказав вiн, все ще дивлячись на мiсто, - це питання iстини, а не брехнi та вдавання".
  Раптом йому здалося, що, якщо вiн пiде чесно, через деякий час вiн знову поверне навiть Сью. Його розум затримався на думках про кохання, яке приходить до чоловiка в цьому свiтi, про Сью в пiвнiчних лiсах, що продуваються вiтрами, i про Джанет у її iнвалiдному вiзку в маленькiй кiмнатi, де пiд вiкном з гуркотом пролiтали канатнi дороги. I вiн думав про iншi речi: про Сью, яка читає газети, вiдiбранi з книг, перед занепалими жiнками в маленькому залi на Стейт-стрiт, про Тома Едвардса з його новою дружиною i сльозячими очима, про Моррiсона i довгопалого соцiалiста, який бореться за слова. за його столом. А потiм, натягнувши рукавички, вiн запалив сигару i пiшов назад людними вулицями до свого кабiнету, щоб зробити задумане.
  На зустрiчi того ж дня проект пройшов без жодного голосу незгодних. За вiдсутностi полковника Тома два директори-спiвробiтники голосували разом iз Семом iз майже панiчною поспiшнiстю, а Сем, дивлячись на добре одягненого та холоднокровного Вебстера, розсмiявся i закурив свiжу сигару. А потiм вiн проголосував за акцiї, якi Сью довiрила йому для проекту, вiдчуваючи, що тим самим вiн розрубує, можливо, назавжди вузол, який їх пов'язував.
  По завершеннi угоди Сем мав виграти п'ять мiльйонiв доларiв, бiльше грошей, нiж будь-коли контролював полковник Том або хтось iз родини Рейнi, i поставити себе в очах дiлових людей Чикаго та Нью-Йорка там, де ранiше вiн ставив себе. в очах Кекстона та Саут-Уотер-стрiт. Замiсть ще одного Вiндi Макферсона, який не змiг протрубити в свiй горн перед чекаючим натовпом, вiн, як i ранiше, залишався людиною, яка досягла хороших результатiв, людиною, яка досягла, людиною, якою Америка пишається перед усiм свiтом.
  Вiн бiльше не бачив Сью. Коли до неї дiйшла звiстка про його зраду, вона поїхала на схiд, взявши з собою полковника Тома, а Сем закрив будинок i навiть послав туди людину за одягом. На її схiдну адресу, отриману вiд її адвоката, вiн написав коротку записку з пропозицiєю передати їй або полковнику Тому весь його виграш вiд угоди i завершив її жорстокою заявою: "Зрештою, я не мiг бути вiслюком, навiть для тебе".
  На цю ноту Сем отримав холодну i коротку вiдповiдь, в якiй йому пропонувалося позбавитися її акцiй у компанiї та акцiй, що належать полковнику Тому, i призначати схiдну трастову компанiю для отримання грошей. За допомогою полковника Тома вона ретельно оцiнила вартiсть їхнiх активiв на момент об'єднання i категорично вiдмовилася прийняти жоднi пеннi понад цю суму.
  Сем вiдчув, що ще один роздiл його життя закритий. Вебстер, Едвардс, Прiнс i люди зi Сходу зустрiлися i обрали його головою ради директорiв нової компанiї, i публiка охоче скуповувала потiк звичайних акцiй, якi вiн направив на ринок. Прiнс i Моррiсон майстерно працювали над формуванням громадської думки через пресу. Перше засiдання правлiння завершилося вечерею, на якiй вино лилося струмками, а Едвардс, напившись, пiдвiвся на своєму мiсцi i похвалився красою своєї молодої дружини. А Сем, сидячи за своїм столом у своєму новому офiсi в Рукерi, похмуро почав грати роль одного з нових королiв американського бiзнесу.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ IX
  
  ТОН IСТОРIЯ З Життя Сема в Чикаго на наступнi кiлька рокiв перестає бути iсторiєю людини i стає iсторiєю типу, натовпу, банди. Те, що вiн i група людей, якi оточували його i заробляли разом з ним грошi, зробили в Чикаго, iншi люди та iншi групи людей зробили в Нью-Йорку, Парижi, Лондонi. Прийшовши до влади на хвилi процвiтання, яка супроводжувала першу адмiнiстрацiю Мак-Кiнлi, цi люди збожеволiли вiд заробляння грошей. Вони грали з великими промисловими iнститутами та залiзничними системами, як збудженi дiти, i один житель Чикаго завоював увагу та деяке захоплення всього свiту своєю готовнiстю поставити мiльйон доларiв на змiну погоди. У роки критики i перебудови, що послiдували за цим перiодом спорадичного зростання, письменники з великою яснiстю розповiдали, як це робилося, а деякi з учасникiв, капiтани промисловостi, якi стали переписувачами, Цезарi, якi стали чорнильницями, перетворили цю iсторiю на захоплений свiт.
  Враховуючи час, схильнiсть, силу преси та безпринципнiсть, те, що Сем Макферсон та його послiдовники зробили в Чикаго, не склало труднощiв. За порадою Вебстера, а також талановитих Прiнса та Моррiсона зайнятися своєю рекламною роботою, вiн швидко скинув свої величезнi запаси звичайних акцiй на нетерплячу публiку, залишивши собi облiгацiї, якi вiн заклав у банках для збiльшення свого оборотного капiталу, продовжуючи при цьому контролювати компанiя. Коли звичайнi акцiї були проданi, вiн iз групою однодумцiв почав атаку на них через фондовий ринок i в пресi i знову купив їх за низькою цiною, тримаючи їх готовими до продажу, коли публiка мала забути про це. .
  Щорiчнi витрати тресту на рекламу вогнепальної зброї обчислювалися мiльйонами, а вплив Сема на пресу країни був майже неймовiрно сильний. Морiсон швидко розвинув надзвичайну смiливiсть i смiливiсть, використовуючи цей iнструмент i змушуючи його служити цiлям Сема. Вiн приховував факти, створював iлюзiї та використовував газети як батiг, щоб бити по п'ятах конгресменiв, сенаторiв та законодавцiв рiзних штатiв, коли перед ними постали такi питання, як асигнування на вогнепальну зброю.
  А Сем, який взявся за консолiдацiю компанiй з виробництва вогнепальної зброї, мрiючи про себе як про великого майстра в цiй галузi, свого роду американського Крупа, швидко прокинувся вiд мрiї про те, щоб ризикнути бiльше у свiтi спекуляцiй. Протягом року вiн залишив Едвардса з посади голови тресту вогнепальної зброї та поставив на його мiсце Льюїса, а Моррiсона - секретарем та менеджером iз продажу. Пiд керiвництвом Сема цi двоє, як маленький торговець галантерейними товарами старої компанiї Рейнi, подорожували зi столицi до столицi та з мiста до мiста, укладаючи контракти, впливаючи на новини, розмiщуючи рекламнi контракти там, де вони могли б принести найбiльшу користь, наймаючи людей.
  Тим часом Сем разом з Вебстером, банкiром на iм'я Крофтс, який отримав великий прибуток вiд злиття вогнепальної зброї, а iнодi i Моррiсоном або Прiнсом, розпочали серiю бiржових рейдiв, спекуляцiй та манiпуляцiй, якi привернули увагу всiєї країни i стали вiдомi свiт читання газет. Вони займалися нафтою, залiзницями, вугiллям, захiдними землями, гiрничодобувною промисловiстю, лiсоматерiалами та трамвайними залiзницями. Одного лiта Сем разом iз Прiнсом збудували, отримали прибуток i з вигодою продали величезний парк розваг. У його головi день за днем проносилися колони цифр, iдей, схем, дедалi бiльше вражаючих можливостей для наживи. Деякi з пiдприємств, у яких вiн брав участь, хоча через свiй розмiр вони здавались бiльш гiдними, насправдi нагадували контрабанду дичини в його днi на Саут-Уотер-стрiт, i в усiх його операцiях використовувався його старий iнстинкт укладання угод та вигiдних угод. за пошук покупцiв, а також за здатнiсть Вебстера укладати сумнiвнi угоди, якi приносили йому та його послiдовникам майже постiйний успiх, незважаючи на опiр iз боку бiльш консервативних дiлових та фiнансових людей мiста.
  Сем знову почав нове життя, володiючи бiговими кiньми на iподромах, членством у багатьох клубах, замiським будинком у Вiсконсiнi та мисливськими угiддями в Техасi. Вiн постiйно пив, грав у покер по-великому, публiкувався в друкованих виданнях i день за днем вiв свою команду у вiдкрите фiнансове море. Вiн не смiв думати, i в глибинi душi йому це набридло. Боляче на душi, тож коли до нього приходила думка, вiн вставав з лiжка в пошуках галасливих товаришiв або, дiставаючи ручку i папiр, годинами сидiв, вигадуючи новi, смiливiшi схеми заробляння грошей. Великий рух уперед у сучаснiй промисловостi, частиною якого вiн мрiяв стати, обернувся для нього величезною безглуздою грою з високими шансами проти довiрливої публiки. Зi своїми послiдовниками вiн день за днем робив справи, не замислюючись. Промисловiсть було органiзовано та запущено, людей працевлаштовано та звiльнено з роботи, мiста зруйновано руйнуванням промисловостi, а iншi мiста створено будiвництвом iнших галузей промисловостi. На його забаганки тисяча людей почала будувати мiсто на пiщаному пагорбi в Iндiанi, а за помахом його руки ще тисяча жителiв мiста в Iндiанi продала свої будинки з курцями на заднiх дворах та виноградниками, вирощеними кухоннi дверi i кинулися скуповувати вiдведенi для них дiлянки пагорба. Вiн припиняв обговорювати зi своїми послiдовниками значення своїх вчинкiв. Вiн розповiв їм про прибутки, якi можна отримати, а потiм, зробивши це, пiшов з ними випити в бари i провести вечiр або день, спiваючи пiснi, вiдвiдуючи свою стайню бiгунiв або, що частiше, мовчки сидячи бiля карткового столу, що грає за високими ставками. Заробляючи мiльйони, манiпулюючи публiкою протягом дня, вiн iнодi просиджував пiвночi, борючись зi своїми товаришами за володiння тисячами.
  Льюїс, єврей, єдиний iз товаришiв Сема, який не пiшов за ним у його вражаючому заробляннi грошей, залишився в офiсi компанiї з виробництва вогнепальної зброї i керував нею як талановита наукова людина, якою вiн був у бiзнесi. Хоча Сем залишався головою правлiння компанiї i мав там офiс, стiл та iм'я керiвника, вiн дозволяв Льюїсу управляти компанiєю, а сам проводив час на фондовiй бiржi або в якомусь куточку з Вебстером та Крофтсом, плануючи якийсь новий рейд iз заробляння грошей.
  "Ти взяв гору, Льюїс", - сказав вiн одного разу в задумливому настрої; "Ви думали, що я вибив ґрунт з-пiд вас, коли отримав Тома Едвардса, але я тiльки мiцнiше поставив вас на бiльше мiсце".
  Вiн зробив рух рукою у бiк великого головного офiсу з рядами зайнятих клеркiв та солiдним виглядом виконуваної роботи.
  "Я мiг би отримати ту роботу, яку ви робите. Я планував i робив плани з цiєю метою, - додав вiн, закурюючи сигару i виходячи за дверi.
  "I тебе схопив грошовий голод, - засмiявся Льюїс, дивлячись йому вслiд, - голод, який дiстає євреїв, язичникiв i всiх, хто їх годує".
  У будь-який день тих рокiв можна було зустрiти натовп Макферсонiв у Чикаго бiля старої фондової бiржi Чикаго: Крофта, високого, рiзкого i догматичного; Моррiсон, стрункий, чепурний i грацiозний; Вебстер, добре одягнений, ввiчливий, джентльменський, i Сем, мовчазний, неспокiйний, часто похмурий i негарний. Iнодi Сему здавалося, що всi вони нереальнi, i вiн сам, i люди, якi були з ним. Вiн хитро спостерiгав своїх супутникiв. Вони постiйно позували перед натовпом брокерiв i дрiбних спекулянтiв. Вебстер, пiдходячи до нього в залi бiржi, розповiдав йому про бурхливу зовнi снiгову бурю з виглядом людини, що розлучається з давно плеканою таємницею. Його супутники ходили вiд одного до iншого, присягаючись у вiчнiй дружбi, а потiм, стежачи один за одним, поспiшали до Сема з розповiдями про таємнi зради. На будь-яку запропоновану ним угоду вони йшли охоче, хоча iнодi й боязко, i майже завжди перемагали. А разом iз Семом вони заробили мiльйони, манiпулюючи компанiєю з виробництва вогнепальної зброї та залiзницею Чикаго та Пiвнiчного озера, яку вiн контролював.
  Через роки Сем згадував усе це як свого роду жах. Йому здавалося, що нiколи в цей перiод вiн не жив i не думав здорово. Великi фiнансовi лiдери, яких вiн бачив, були, на його думку, великими людьми. Деякi з них, як Вебстер, були майстрами ремесла або, як Моррiсон, слова, але здебiльшого вони були лише проникливими, жадiбними стерв'ятниками, якi харчуються публiкою чи один одним.
  Тим часом Сем швидко деградував. Вранцi його живiт роздувся, а руки тремтiли. Будучи людиною сильного апетиту i маючи рiшучiсть уникати жiнок, вiн майже постiйно перепивав i переїдав, а в години дозвiлля, що приходили до нього, жадiбно поспiшав з мiсця на мiсце, уникаючи думок, уникаючи здорової тихої розмови, уникаючи самого себе.
  Не всi його товаришi постраждали однаково. Вебстер, здавалося, створений для життя, процвiтав i розширювався завдяки їй, постiйно вiдкладав свої виграшi, ходив у недiлю до примiської церкви, уникав розголосу, що зв'язує його iм'я зi скаками та великими спортивними заходами, яких прагнув Крофтс i яким пiдкорявся Сем. Одного разу Сем i Крофтс упiймали його, коли вiн намагався продати їх групi нью-йоркських банкiрiв у рамках угоди з видобутку корисних копалин, i натомiсть провернули йому трюк, пiсля чого вiн поїхав до Нью-Йорка, щоб стати респектабельною людиною з великого бiзнесу та другом сенаторiв та фiлантропiв.
  Крофтс був людиною з хронiчними домашнiми проблемами, одним iз тих чоловiкiв, якi починають щодня з того, що проклинають своїх дружин перед оточуючими, i тим не менш продовжують жити з ними рiк за роком. У цiй людинi була якась груба прямокутнiсть, i пiсля завершення вдалої угоди вiн радiв, як хлопчик, лупив чоловiкiв по спинi, трусився вiд смiху, розкидався грошима, вiдпускав грубi жарти. Пiсля того, як Сем залишив Чикаго, вiн, нарештi, розлучився зi своєю дружиною i одружився з актрисою, яка працювала на сценi водевiлю, i, втративши двi третини свого стану у спробi захопити контроль над пiвденною залiзницею, поїхав до Англiї i пiд керiвництвом дружини-акторки перетворився на англiйський сiльський джентльмен.
  А Сем був хворою людиною. День за днем вiн пив все бiльше i бiльше, граючи на все бiльшi та бiльшi ставки, дозволяючи собi дедалi менше думати про себе. Одного разу вiн отримав довгий лист вiд Джона Телфера, в якому повiдомлялося про раптову смерть Мерi Андервуд i лаяв його за зневагу до неї.
  "Вона хворiла рiк i не мала доходу", - написав Телфер. Сем помiтив, що рука чоловiка почала тремтiти. "Вона збрехала менi i сказала, що ви вiдправили їй грошi, але тепер, коли вона мертва, я виявив, що хоча вона i написала вам, вона не отримала вiдповiдi. Менi розповiла її стара тiтка.
  Сем поклав листа в кишеню i, зайшовши в один iз своїх клубiв, почав випивати з натовпом чоловiкiв, яких вiн знайшов там ледарями. Протягом кiлькох мiсяцiв вiн мало звертав увагу на своє листування. Без сумнiву, лист Мерi був отриманий його секретарем i вiдкинутий разом iз листами тисяч iнших жiнок, листами з проханням, любовними листами, листами, адресованими йому через його багатство та популярнiсть, яку газети надавали його подвигам.
  Пiсля телеграфування пояснень i вiдправлення поштою чека, розмiр якого викликав захоплення Джона Телфера, Сем iз пiвдюжиною своїх товаришiв-бунтiвникiв провiв залишок дня i вечiр, переходячи з салуна в салун по пiвденнiй сторонi. Коли пiзно ввечерi вiн дiстався до своїх апартаментiв, у нього паморочилося в головi, а розум був наповнений спотвореними спогадами про питучих чоловiкiв i жiнок i про те, як вiн сам стояв на столi в якомусь темному питному закладi i закликав кричучих i смiються прихлебателей свого натовпу багатих витрат.
  Вiн заснув у своєму крiслi, його думки були заповненi танцювальними обличчями мертвих жiнок, Мерi Андервуд, Джанет i Сью, заплаканими обличчями, що кликали його. Прокинувшись i поголивши, вiн вийшов надвiр i попрямував до iншого клубу у центрi мiста.
  "Цiкаво, Сью теж померла", - пробурмотiв вiн, згадуючи свiй сон.
  У клубi його покликав до телефону Льюїс i попросив негайно приїхати до його офiсу в "Едвардс Консолiдейтед". Коли вiн дiстався туди, вiн знайшов телеграму вiд Сью. У момент самотностi та зневiри через втрату свого колишнього дiлового стану та репутацiї полковник Том застрелився у нью-йоркському готелi.
  Сем сидiв за столом, перебираючи жовтий папiр, що лежав перед ним, i намагаючись прояснити голову.
  "Старий боягуз. Проклятий старий боягуз, - промимрив вiн; "Це мiг зробити будь-хто".
  Коли Льюїс увiйшов до кабiнету Сема, вiн виявив, що його начальник сидить за столом, перебирає телеграму i бурмоче про себе. Коли Сем простягнув дрiт, вiн пiдiйшов i став поруч iз Семом, поклавши руку йому на плече.
  - Ну, не звинувачуй себе за це, - сказав вiн з швидким розумiнням.
  - Нi, - пробурмотiв Сем; "Я нi в чому себе не звинувачую. Я результат, а чи не причина. Я намагаюсь думати. Я ще не закiнчив. Я збираюся почати знову, коли все обмiркую".
  Льюїс вийшов iз кiмнати, залишивши його у своїх думках. Цiлу годину вiн сидiв i обмiрковував своє життя. Коли вiн згадав той день, коли принизив полковника Тома, йому згадалася фраза, яку вiн написав на аркушi паперу пiд час пiдрахунку голосiв. "Найкращi люди проводять своє життя у пошуках iстини".
  Раптом вiн ухвалив рiшення i, зателефонувавши Льюїсу, почав обмiрковувати план дiй. У головi прояснилося, i в голосi знову з'явилося кiльце. Льюїсу вiн надав опцiон на всi свої активи в акцiях та облiгацiях Edwards Consolidated, а також доручив йому прояснення угоди за угодою, в якiй вiн був зацiкавлений. Потiм, зателефонувавши брокеру, вiн почав виставляти ринку масу акцiй. Коли Льюїс сказав йому, що Крофтс "гарячково дзвонив мiстом, щоб знайти його, i що за допомогою iншого банкiра вiн пiдтримував ринок i забирав акцiї Сема так швидко, як пропонували", вiн засмiявся i, давши Льюїсу iнструкцiї щодо розпорядження його грошима, пiшов. офiсу, знову вiльна людина та знову шукає вiдповiдь на свою проблему.
  Вiн не зробив жодних спроб вiдповiсти на телеграму Сью. Йому не терпiлося добратися до чогось, що в нього в головi. Вiн пiшов до себе на квартиру, зiбрав сумку i звiдти зник, нi з ким не прощаючись. У його головi не було чiткого уявлення про те, куди вiн iде i що збирається робити. Вiн знав тiльки, що пiде посланню, написане його рукою. Вiн намагатиметься присвятити своє життя пошуку iстини.
  OceanofPDF.com
  КНИГА III
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ I
  
  ПРО НЕ ДЕНЬ КОЛИ Юнак Сем Макферсон був новачком у мiстi. У недiлю вдень вiн пiшов до театру у центрi мiста, щоб послухати проповiдь. Проповiдь промовив невисокий темношкiрий бостонець i здалася молодому Макферсону вченою та добре продуманою.
  "Найбiльша людина - це той, чиї справи впливають на найбiльшу кiлькiсть життiв", - сказав оратор, i ця думка застрягла в головi Сема. Тепер, iдучи вулицею зi своєю дорожньою сумкою, вiн згадав проповiдь i думку i з сумнiвом похитав головою.
  "Те, що я зробив тут, у цьому мiстi, мабуть, торкнулося тисячi життiв", - розмiрковував вiн i вiдчув, як у нього почастiшала кров, коли вiн просто вiдпустив свої думки, чого вiн не наважувався зробити з того дня, коли, порушивши своє слово, Сью, вiн почав свою кар'єру як бiзнес-гiгант.
  Вiн почав думати про пошук, який почав, i вiдчув гостре задоволення вiд думки, що йому слiд робити.
  "Я почну все спочатку i прийду до Iстини через роботу", - сказав вiн собi. "Я залишу грошовий голод позаду, i якщо вiн повернеться, я повернуся сюди, до Чикаго, i побачу, як накопичується мiй стан, i люди снують банками, i фондовою бiржею, i судом, який вони платять таким дурням i худобам, як я. були, i це мене вилiкує".
  Вiн зайшов на Центральний вокзал Iллiнойсу - дивне видовище. Посмiшка торкнула його губи, коли вiн сидiв на лавцi вздовж стiни мiж iммiгрантом з Росiї i маленькою пухкою фермерською дружиною, яка тримала в руцi банан i вiдкушувала його рожевощокому немовлятi, яке лежало на руках. Вiн, американський мультимiльйонер, людина в розпалi заробляння грошей, яка здiйснила американську мрiю, захворiти на бенкетi i вийти з модного клубу з сумкою в руцi та рулоном пива. купюри в кишенi та вирушити у цей дивний пошук - шукати Iстину, шукати Бога. Кiлька рокiв жадiбного i швидкого життя в мiстi, яке здавалося таким чудовим хлопчику з Айови, а також чоловiкам i жiнкам, що жили в його мiстi, а потiм у цьому мiстечку Айови померла жiнка, самотня i потребує, i На iншому кiнцi континенту товстий i буйний старий застрелився в нью-йоркському готелi.
  Залишивши свою сумку пiд опiку дружини фермера, вiн пройшов через кiмнату до каси i, стоячи там, спостерiгав, як люди з певними цiлями пiдходять, кладуть грошi i, взявши квитки, швидко йдуть. Вiн не боявся бути вiдомим. Хоча його iм'я та фотографiя вже багато рокiв з'являлися на перших шпальтах чиказьких газет, вiн вiдчув у собi настiльки велику змiну вiд одного лише прийнятого ним рiшення, що не сумнiвався, що залишиться непомiченим.
  Його осяяла думка. Дивлячись вгору й униз довгим примiщенням, наповненим дивним скупченням чоловiкiв i жiнок, його охопило вiдчуття величезних трудящих мас людей, робiтникiв, дрiбних торговцiв, досвiдчених механiкiв.
  "Це американцi, - почав вiн говорити собi, - цi люди з дiтьми поряд i з важкою повсякденною роботою, i багато з них з чахлими або недосконало розвиненими тiлами, не Крофтс, не Моррiсон i я, а цi iншi якi трудяться без надiї на розкiш i багатство, якi складають армiю пiд час вiйни i вони становлять армiї пiд час вiйни i свiту".
  Вiн потрапив у чергу, що йде до квиткової каси, за мiцним на вигляд старого, який тримав в однiй руцi коробку зi столярними iнструментами, а в iншiй сумку i купив квиток до того самого мiста в Iллiнойсi, куди прямував старий. .
  У поїздi вiн сiв поруч зi старим, i вони тихо поговорили - старий говорив про свою родину. У нього був одружений син, який жив у мiстi в Iллiнойсi, куди вiн збирався, i яким вiн почав хвалитися. Син, за його словами, поїхав у це мiсто i досяг успiху там, володiючи готелем, яким керувала його дружина, поки вiн працював будiвельником.
  "Ед, - сказав вiн, - тримає у штатi п'ятдесят чи шiстдесят людей усе лiто. Вiн послав мене, щоб я очолив банду. Вiн чудово знає, що я доб'юся вiд них роботи.
  Вiд Еда старий перейшов до розмов про себе та своє життя, розповiдаючи голi факти з прямотою i простотою i не роблячи жодних зусиль, щоб приховати легкий натяк на марнославство у своєму успiху.
  "Я виростив сiмох синiв i зробив їх усiх добрими працiвниками, i всi вони процвiтають", - сказав вiн.
  Вiн докладно розповiв про кожного. Один iз них, який захоплювався книгами, працював iнженером-механiком у промисловому мiстечку Нової Англiї. Мати його дiтей померла роком ранiше, а двi з трьох його дочок вийшли замiж за механiкiв. Третя, як зрозумiв Сем, упоралася не дуже добре, i, за словами старого, вiн подумав, що, можливо, вона пiшла неправильним шляхом там, у Чикаго.
  Старому Сем говорив про Бога i прагнення людини витягти з життя iстину.
  "Я багато про це думав", - сказав вiн.
  Старому було цiкаво. Вiн глянув на Сема, а потiм на вiкно машини i почав говорити про свої переконання, суть яких Сем не мiг зрозумiти.
  "Бог - це дух, i вiн живе в кукурудзi, що росте", - сказав старий, вказуючи у вiкно на поля, що проходять повз.
  Вiн почав говорити про церкви i служителiв, проти яких вiн був сповнений гiркоти.
  "Вони ухиляються. Вони нiчого не розумiють. Вони проклятi ухилiсти, якi прикидаються добрими", - заявив вiн.
  Сем розповiв про себе, сказавши, що вiн один у свiтi i має грошi. Вiн сказав, що хоче працювати на вiдкритому повiтрi не через грошi, якi йому принесе, а тому, що у нього великий живiт i вранцi тремтiли руки.
  "Я пив, - сказав вiн, - i хочу старанно працювати день за днем, щоб мої м'язи стали мiцними i щоб сон приходив до мене вночi".
  Старий думав, що його син зможе знайти Сему мiсце.
  - Вiн водiй, Ед, - сказав вiн, смiючись, - i вiн не буде вам багато платити. Ед не вiдпускай грошi. Вiн мiцний".
  Коли вони досягли мiста, де жив Ед, настала нiч, i троє чоловiкiв пiшли мостом, пiд яким ревiв водоспад, до довгої, погано освiтленої головної вулицi мiста та готелю Еда. Ед, молодий, широкоплечий чоловiк, iз сухою сигарою, що застрягла в куточку рота, йшов попереду. Вiн зв'язався з Семом, який стояв у темрявi на платформi станцiї i прийняв його розповiдь без коментарiв.
  "Я дозволю тобi тягати колоди i забивати цвяхи, - сказав вiн, - це загартує тебе".
  Дорогою через мiст вiн говорив про мiсто.
  "Це живе мiсце, - сказав вiн, - ми привертаємо сюди людей".
  "Подивися на це!" - вигукнув вiн, жуючи сигару i вказуючи на водоспад, що пiнився i ревiв майже пiд мостом. "Там багато влади, а там, де є влада, буде мiсто".
  У готелi Еда близько двадцяти чоловiк сидiли у довгому низькому кабiнетi. Здебiльшого це були робiтники середнiх рокiв, якi мовчки сидiли, читали та курили люльки. За столом, присунутим до стiни, лисий хлопець зi шрамом на щоцi розкладав пасьянс засмальцьованою колодою карт, а перед ним, сидячи в стiльцi, притуленому до стiни, похмурий хлопчик лiниво спостерiгав за тим, що вiдбувається. гра. Коли троє чоловiкiв увiйшли в офiс, хлопчик упустив стiлець на пiдлогу i витрiщився на Еда, який дивився на нього у вiдповiдь. Мiж ними нiби точилося якесь змагання. Висока, акуратно одягнена жiнка, з жвавими манерами i блiдими, невиразними, суворими блакитними очима, стояла за невеликим письмовим столом i портсигаром у кiнцi кiмнати, i, поки всi троє йшли до неї, вона переводила погляд з Еда на похмурий хлопчик. Сем дiйшов висновку, що вона жiнка, яка прагне чинити по-своєму. Вона мала такий вигляд.
  "Це моя дружина", - сказав Ед, змахнувши рукою, представляючи Сема i обiгнувши стiл, щоб стати поруч з нею.
  Дружина Еда розгорнула готельну реєстрацiю обличчям до Сема, кивнула головою, а потiм, схилившись над столом, швидко поцiлувала шкiряну щоку старого теслi.
  Сем i старий зайняли мiсця на стiльцях бiля стiни та сiли серед мовчазних чоловiкiв. Старий вказав на хлопчика, який сидiв у крiслi поруч iз гравцями в карти.
  - Їхнiй син, - обережно прошепотiв вiн.
  Хлопчик глянув на матiр, яка, своєю чергою, пильно подивилася на нього, i пiдвiвся з стiльця. За столом Ед тихим голосом розмовляв зi своєю дружиною. Хлопчик, зупинившись перед Семом i старим i все ще дивлячись на жiнку, простяг руку, яку старий взяв. Потiм, не кажучи нi слова, вiн пройшов повз стол, у дверний отвiр i почав галасливо пiднiматися сходами в супроводi своєї матерi. Пiднiмаючись, вони лаяли один одного, їхнi голоси пiдвищувалися до високого рiвня i луною розносилися по верхнiй частинi будинку.
  Ед, пiдiйшовши до них, поговорив iз Семом про видiлення кiмнати, i чоловiки почали розглядати незнайомця; помiтивши його гарний одяг, їхнi очi наповнились цiкавiстю.
  "Продавати щось?" - спитав великий рудоволосий юнак, катаючи в ротi фунт тютюну.
  "Нi, - коротко вiдповiв Сем, - збираюся працювати на Еда".
  Мовчазнi люди, що сидiли на стiльцях уздовж стiни, впустили газети й дивилися на них, а лисий хлопець за столом сидiв з вiдкритим ротом, тримаючи картку в повiтрi. Сем на мить став центром уваги, i чоловiки заворушилися на своїх стiльцях, почали шепотiтись i вказувати на нього.
  Великий чоловiк з очима, що сльозяться, рум'яними щоками, одягнений у довге пальто з плямами спереду, увiйшов у дверi i пройшов через кiмнату, кланяючись i посмiхаючись чоловiкам. Взявши Еда за руку, вiн зник у невеликому барi, де Сем мiг чути його тиху розмову.
  Через деякий час пiдiйшов чоловiк iз рум'яним обличчям i просунув голову через дверi бару до офiсу.
  - Давайте, хлопчики, - сказав вiн, посмiхаючись i киваючи праворуч i лiворуч, - випивка за мiй рахунок.
  Чоловiки встали i пройшли до бару, старий i Сем залишилися сидiти на своїх стiльцях. Вони почали розмовляти напiвголосно.
  "Я примушу їх замислитися - цi люди", - сказав старий.
  З кишенi вiн дiстав брошуру i простяг Сему. Це була грубо написана атака на багатих людей та корпорацiї.
  "Немало мiзкiв у того, хто це написав", - сказав старий тесляр, потираючи руки i посмiхаючись.
  Сем так не думав. Вiн сидiв, читав i слухав голоснi, галасливi голоси чоловiкiв у барi. Чоловiк iз рум'яною особою пояснював деталi запропонованого випуску мiських облiгацiй. Сем зрозумiв, що треба розвивати гiдроенергетику рiчки.
  "Ми хочемо зробити це мiсто живим", - щиро сказав голос Еда.
  Старий, нахилившись i приклавши руку до рота, почав щось шепотiти Сему.
  "Я готовий посперечатися, що за цiєю енергетичною схемою стоїть капiталiстична угода", - сказав вiн.
  Вiн кивнув головою вгору й униз i зрозумiло посмiхнувся.
  "Якщо буде, Ед у цьому братиме участь", - додав вiн. Ти не можеш втратити Еда. Вiн спритний.
  Вiн узяв брошуру з рук Сема i поклав її до кишенi.
  "Я соцiалiст, - пояснив вiн, - але нiчого не кажи. Ед проти них.
  Чоловiки натовпом повернулися до кiмнати, кожен iз свiжозпаленою сигарою в ротi, а чоловiк з рум'яним обличчям пiшов за ними i вийшов до дверей офiсу.
  - Ну, поки що, хлопчики, - сердечно гукнув вiн.
  Ед мовчки пiднявся сходами, щоб приєднатися до матерi та хлопчика, чиї голоси у спалахах гнiву все ще були чути зверху, коли чоловiки зайняли свої колишнi стiльцi вздовж стiни.
  - Ну, з Бiллом, звичайно, все гаразд, - сказав рудоволосий хлопець, очевидно висловлюючи думку чоловiкiв щодо рум'яного обличчя.
  Маленький зiгнутий старий з запалими щоками встав i, проходячи через кiмнату, притулився до портсигара.
  "Ви коли-небудь чули це?" - спитав вiн, озираючись.
  Очевидно, вiдповiдi дати не вдалося, i згубний старий почав розповiдати мерзенний i безглуздий анекдот про жiнку, шахтаря i мулу, причому натовп звернув на нього пильну увагу i голосно засмiявся, коли вiн закiнчив. Соцiалiст потер руки та приєднався до оплескiв.
  - Це було добре, так? - Прокоментував вiн, звертаючись до Сема.
  Сем, взявши сумку, пiднявся сходами, а рудоволосий молодик почав розповiдати iншу iсторiю, трохи менш мерзенну. У своїй кiмнатi, куди Ед, зустрiвши його нагорi сходiв, привiв його, все ще жуючи незапалену сигару, вiн вимкнув свiтло i сiв на край лiжка. Вiн сумував за домом, як хлопчик.
  - Правда, - промимрив вiн, дивлячись у вiкно на тьмяно освiтлену вулицю. "Цi люди шукають iстину?"
  Наступного дня вiн пiшов на роботу в костюмi, купленому в Еда. Вiн працював з батьком Еда, переносив колоди та забивав цвяхи за його вказiвкою. У бандi з ним було четверо чоловiкiв, якi мешкають у готелi Еда, та ще четверо чоловiкiв, якi жили у мiстi зi своїми сiм'ями. Опiвднi вiн запитав старого тесляра, як люди з готелю, якi не жили в мiстi, можуть голосувати щодо облiгацiй влади. Старий посмiхнувся i потер руки.
  "Я не знаю", сказав вiн. "Вважаю, Ед схильний до цього. Вiн спритний, Ед.
  На роботi чоловiки, так мовчазнi в конторi готелю, були бадьорi i напрочуд зайнятi, поспiшали туди й сюди за словом старого, люто пиляли i забивали цвяхи. Здавалося, вони прагнули перевершити один одного, i коли один iз них вiдставав, вони смiялися i кричали на нього, питаючи, чи вирiшив вiн пiти на сьогоднi. Але хоч вони, здавалося, були сповненi рiшучостi перевершити його, старий тримався попереду всiх, весь день його молот з гуркотом стукав по дошках. Опiвднi вiн дав кожному з чоловiкiв по однiй брошурi зi своєї кишенi, а ввечерi, повертаючись до готелю, сказав Сему, що iншi намагалися його викрити.
  "Вони хотiли перевiрити, чи є в менi соки", - пояснив вiн, крокуючи поруч iз Семом i кумедно похитуючи плечима.
  Сема нудило вiд утоми. Руки його вкрилися пухирями, ноги послабшали, а в горлi палила жахлива спрага. Весь день вiн похмуро йшов уперед, вдячний за кожен фiзичний дискомфорт, за кожну пульсацiю своїх напружених м'язiв. У своїй втомi та спробах не вiдставати вiд iнших вiн забув полковника Тома i Мерi Андервуд.
  Весь цей мiсяць i наступний Сем залишався з бандою старого. Вiн перестав думати i лише вiдчайдушно працював. Його охопило дивне почуття вiрностi та вiдданостi старому, i вiн вiдчув, що теж має довести, що в ньому є сили. У готелi вiн одразу ж пiсля мовчазної вечерi лiг спати, заснув, прокинувся хворим i знову пiшов на роботу.
  Якось у недiлю один iз членiв його банди зайшов до кiмнати Сема i запросив його поїхати з групою робiтникiв за мiсто. Вони вирушили на човнах, везучи з собою барило пива, до глибокого яру, оточеного з обох бокiв густим лiсом. У човнi з Семом сидiв рудоволосий хлопець на iм'я Джейк, який голосно розповiдав про час, який їм доведеться провести в лiсi, i вихвалявся, що саме вiн був iнiцiатором подорожi.
  "Я думав про це", - повторював вiн знову i знову.
  Сем ставив питання, чому його запросили. Був м'який жовтневий день, i вiн сидiв у яру, дивлячись на забризканi фарбами дерева i глибоко вдихаючи повiтря, його тiло було розслаблене, вдячно за день вiдпочинку. Джейк пiдiйшов i сiв поруч iз ним.
  "Що ти?" - спитав вiн. "Ми знаємо, що ви не робоча людина".
  Сем сказав йому правду.
  "У цьому ви маєте рацiю; У мене достатньо грошей, щоби не працювати. Ранiше я був дiловою людиною. Я продавав зброю. Але в мене хвороба, i лiкарi сказали менi, що якщо я не працюватиму на вулицi, частина мене помре".
  До них пiдiйшов чоловiк з його власної банди, який запросив його в поїздку, i принiс Сему пiниться склянку пива. Вiн похитав головою.
  "Лiкар каже, що так не пiде", - пояснив вiн двом чоловiкам.
  Рудий чоловiк на iм'я Джейк почав говорити.
  "Ми збираємося побитися з Едом", - сказав вiн. Це те, про що ми прийшли сюди поговорити. Ми хочемо знати, де ви знаходитесь. Подивимося, чи зможемо змусити його платити за роботу тут так само добре, як чоловiкам платять за ту ж роботу в Чикаго".
  Сем лiг на траву.
  "Добре", - сказав вiн. "Вперед, продовжувати. Якщо я можу допомогти, я допоможу. Менi не дуже подобається Ед.
  Чоловiки почали розмовляти мiж собою. Джейк, стоячи серед них, зачитав уголос список iмен, серед яких було iм'я, записане Семом у реєстратурi готелю Еда.
  "Це список iмен людей, якi, на нашу думку, триматимуться разом i разом голосуватимуть за випуск облiгацiй", - пояснив вiн, звертаючись до Сема. "У цьому бере участь Ед, i ми хочемо використати нашi голоси, щоб налякати його та змусити дати нам те, що ми хочемо. Ти залишишся з нами? Ти схожий на бiйця".
  Сем кивнув i, вставши, приєднався до чоловiкiв, що стояли бiля пивних барил. Вони почали говорити про Еду та про грошi, якi вiн заробив у мiстi.
  "Вiн зробив тут багато мiської роботи, i в усьому цьому був хабарництво", - рiшуче пояснив Джейк. "Настав час змусити його чинити правильно".
  Поки вони розмовляли, Сем сидiв, спостерiгаючи за чоловiками. Тепер вони не здавались йому мерзенними, як того першого вечора в конторi готелю. Вiн почав думати про них мовчки i уважно весь день на роботi, оточений такими впливовими людьми, як Ед i Бiлл, i ця думка змiцнила його думку про них.
  "Послухайте, - сказав вiн, - розкажiть менi про це. До того, як сюди прийти, я був бiзнесменом i, можливо, зможу допомогти вам, хлопцi, отримати те, що ви хочете.
  Вставши, Джейк узяв Сема за руку, i вони пiшли по ущелинi, Джейк пояснив ситуацiю в мiстi.
  "Гра, - сказав вiн, - полягає в тому, щоб змусити платникiв податкiв заплатити за будiвництво млина для розвитку гiдроенергетики рiчки, а потiм хитрiстю передати її приватнiй компанiї. Бiлл та Ед обидва беруть участь в угодi i працюють на людину з Чикаго на iм'я Крофтс. Вiн був тут у готелi, де Бiлл розмовляв з Едом. Я збагнув, що вони задумали. Сем сiв на колоду i вiд душi засмiявся.
  - Крофтс, так? вигукнув вiн. "Каже, ми боротимемося iз цiєю штукою. Якщо Крофтс був тут, то можете бути впевненi, що угода має певний сенс. Ми просто розiб'ємо всю цю банду на благо мiста".
  "Як би Ви це зробили?" - Запитав Джейк.
  Сем сiв на колоду i глянув на рiчку, що тече повз гирла яру.
  "Просто бiйся", - сказав вiн. "Дозволь менi показати тобi щось."
  Вiн дiстав з кишенi олiвець i аркуш паперу i, слухаючи у вухах голоси чоловiкiв бiля пивних барил i рудоволосого чоловiка, що заглядав через плече, почав писати свою першу полiтичну брошуру. Вiн писав, прав i змiнював слова та фрази. Брошура являла собою виклад фактiв про цiннiсть гiдроенергетики та була адресована платникам податкiв спiльноти. Вiн пiдтримав цю тему, сказавши, що в рiчцi дрiмає цiлий стан i що мiсто, виявивши тепер трохи обачностi, може побудувати на цей стан прекрасне мiсто, яке належить народу.
  "Цей стан у рiчцi, яким правильно управляють, покриє витрати уряду i назавжди дасть вам контроль над величезним джерелом доходу", - написав вiн. "Створюйте свiй млин, але остерiгайтеся хитрощiв полiтикiв. Вони намагаються його вкрасти. Вiдхилити пропозицiю банкiра Чикаго на iм'я Крофтс. Вимагайте розслiдування. Знайдено капiталiста, який вiзьме облiгацiї на гiдроенергетику пiд чотири вiдсотки i пiдтримає людей у цiй боротьбi за вiльне американське мiсто". На обкладинцi брошури Сем написав пiдпис: "Рiчка, вимощена золотом" i простяг її Джейку, який прочитав її i тихо свиснув.
  "Гарний!" вiн сказав. "Я вiзьму це та роздрукую. Це змусить Бiлла та Еда сiсти.
  Сем дiстав iз кишенi двадцятидоларову купюру i простяг її чоловiковi.
  "Щоб оплатити друк", - сказав вiн. "I коли ми їх лизнемо, я та людина, яка вiзьме чотиривiдсотковi облiгацiї".
  Джейк почухав голову. "Як ви думаєте, скiльки коштує ця угода для Крофтса?"
  "Мiльйон, iнакше вiн би не турбувався", - вiдповiв Сем.
  Джейк склав папiр i поклав його до кишенi.
  "Це змусило б Бiлла i Еда зiщулитися, так?" вiн посмiявся.
  Iдучи додому рiчкою, чоловiки, наповненi пивом, спiвали i кричали, поки човни пiд керiвництвом Сема i Джейка пливли. Нiч стала теплою i тихою, i Сему здалося, що вiн нiколи не бачив неба, такого всипаного зiрками. Його мозок був зайнятий iдеєю зробити щось для людей.
  "Можливо, тут, у цьому мiстi, я почну те, чого хочу", - думав вiн, i серце його сповнювалося щастям, а у вухах дзвенiли пiснi напiдпитку робiтникiв.
  Протягом наступних кiлькох тижнiв серед членiв банди Сема та в готелi Еда панував якийсь рух. Увечерi Джейк ходив серед чоловiкiв, якi розмовляли тихим голосом, а одного разу взяв триденну вiдпустку, сказавши Еду, що погано почувається, i провiв час серед чоловiкiв, зайнятих на плугах вгору по рiчцi. Час вiд часу вiн приходив до Сема по грошi.
  "За кампанiю", - сказав вiн, пiдморгнувши i поспiшно геть.
  Несподiвано з'явився динамiк i почав говорити ночами з будки перед аптекою на Мейн-стрiт, а пiсля вечерi офiс готелю Еда спорожнiв. У людини на шухлядi на жердинi висiла дошка, на якiй вiн малював цифри, що оцiнювали вартiсть електроенергiї в рiчцi, i в мiру того, як вiн говорив, вiн все бiльше i бiльше порушувався, розмахуючи руками i лаючи деякi положення про оренду в пропозицiю облiгацiй. Вiн оголосив себе послiдовником Карла Маркса i захопив старого тесляра, який танцював туди-сюди по дорозi i потирав руки.
  - Що-небудь та вийде - от побачите, - заявив вiн Сему.
  Якось Ед з'явився на баггi на роботi, де працював Сем, i покликав старого на дорогу. Вiн сидiв, постукуючи однiєю рукою по iншiй, i говорив тихим голосом. Сем подумав, що старий, можливо, вчинив необережно, розповсюджуючи соцiалiстичнi брошури. Здавалося, вiн нервувався, танцював туди-сюди поряд з баггi i хитав головою. Потiм, поспiшивши назад туди, де працювали чоловiки, вiн показав великим пальцем через плече.
  - Ед хоче тебе, - сказав вiн, i Сем помiтив, що його голос тремтiв i рука тремтiла.
  У баггi Ед та Сем їхали мовчки. Ед знову жував незапалену сигару.
  "Я хочу поговорити з тобою", - сказав вiн, коли Сем забирався в баггi.
  У готелi двоє чоловiкiв вийшли з баггi та пiшли в офiс. За дверима Ед, що прийшов ззаду, стрибнув уперед i схопив Сема за руки. Вiн був сильний, як ведмiдь. Його дружина, висока жiнка з невиразними очима, вбiгла в кiмнату з викривленою ненавистю обличчям. У руцi вона тримала мiтлу i ручкою її завдала Сему кiлька ударiв, що розмахували по обличчю, супроводжуючи кожен удар пiвкриком лютi i залпом мерзенних iмен. Хлопчик з похмурим обличчям, уже живий i з палаючими ревнощами очима, прибiг униз сходами i вiдштовхнув жiнку. Вiн щоразу бив Сема кулаком по обличчю, щоразу смiючись, коли Сем здригався вiд ударiв.
  Сем затято намагався вирватися з потужної хватки Еда. Це був перший раз, коли його побили, i вперше вiн зiткнувся з безнадiйною поразкою. Гнiв усерединi нього був настiльки сильним, що трясiння вiд ударiв видавалося другорядним питанням порiвняно з необхiднiстю вирватися з хватки Еда.
  Раптом Ед повернувся i, пiдштовхнувши Сема перед собою, викинув його через дверi офiсу надвiр. Пiд час падiння вiн ударився головою об конов'язь, i вiн лежав приголомшений. Частково оговтавшись вiд падiння, Сем пiдвiвся i пiшов вулицею. Його обличчя було опухлим i в синцях, з носа текла кров. Вулиця була порожня, i напад на нього залишився непомiченим.
  Вiн пiшов у готель на Мейн-стрiт - претенцiознiше мiсце, нiж у Еда, неподалiк мосту, що веде на вокзал, - i, проходячи туди, побачив через вiдчиненi дверi Джейка, рудоволосого чоловiка, що притулився до стiйки i розмовляю з Бiллом, людиною з рум'ян. Сем, заплативши за кiмнату, пiдвiвся нагору i лiг спати.
  Лежачи в лiжку, з холодними пов'язками на побитому обличчi, вiн намагався взяти ситуацiю до рук. Ненависть до Еду текла з його вен. Його руки стиснулися, мозок закружляв, а жорстокi, пристраснi обличчя жiнки та хлопчика танцювали перед його очима.
  - Я виправлю їх, жорстоких хулiганiв, - промимрив вiн уголос.
  А потiм думка про його пошуки повернулася до нього на думку i заспокоїла його. З вiкна долинало рев водоспаду, що переривався шумом вулицi. Коли вiн заснув, вони змiшалися з його снами, що звучали м'яко i тихо, як тихi сiмейнi розмови про вечiрню пожежу.
  Його розбудив стукiт у дверi. На його поклику дверi вiдчинилися i з'явилося обличчя старого теслi. Сем засмiявся i сiв на лiжку. Холоднi пов'язки вже заспокоїли пульсацiю його побитого обличчя.
  - Iди, - попросив старий, нервово потираючи руки. "Забирайся з мiста".
  Вiн пiднiс руку до рота i говорив хрипким пошепки, озираючись через плече через вiдчиненi дверi. Сем, вставши з лiжка, почав набивати трубку.
  "Ви не зможете перемогти Еда, хлопцi", - додав старий, задкуючи до дверей. "Вiн спритний, Ед. Тобi краще виїхати з мiста".
  Сем зателефонував хлопчику i дав йому записку Еду з проханням повернути йому одяг i сумку до його кiмнати, а хлопчику виставив великий рахунок iз проханням сплатити все належне. Коли хлопчик повернувся з одягом та сумкою, вiн повернув рахунок цiлим.
  "Вони там чогось наляканi", - сказав вiн, дивлячись на розбите обличчя Сема.
  Сем ретельно одягнувся i спустився надвiр. Вiн згадав, що нiколи не бачив друкованого екземпляра полiтичної брошури, написаної в яру, i зрозумiв, що Джейк використав її, щоб заробити собi грошi.
  "Тепер я спробую ще щось", - подумав вiн.
  Був раннiй вечiр, i натовпи людей, що йшли залiзничними колiями вiд орного заводу, повертали праворуч i лiворуч, досягаючи Мейн-стрiт. Сем iшов серед них, пiднiмаючись невеликим пагорбовим провулком до номера, який вiн отримав вiд продавця в аптецi, перед яким розмовляв соцiалiст. Вiн зупинився бiля невеликого каркасного будинку i за мить пiсля стуку опинився перед людиною, яка нiч за нiч розмовляла з будки на вулицi. Сем вирiшив подивитись, що можна зробити через нього. Соцiалiст був невисокою, товстою людиною з кучерявим сивим волоссям, блискучими круглими щоками та чорними зламаними зубами. Вiн сидiв на краю лiжка i виглядав так, наче спав у своєму одязi. Серед покривал лiжка димiла люлька з кукурудзяних качанiв, i велику частину розмови вiн сидiв, тримаючи в руцi один черевик, нiби збирався його вдягнути. По кiмнатi впорядкованими чарками лежали книжки у паперових обкладинках. Сем сiв у крiсло бiля вiкна i розповiв про свою мiсiю.
  "Це велика справа - це крадiжка влади, яка вiдбувається тут", - пояснив вiн. "Я знаю людину, яка за цим стоїть, i вона не стала б турбуватися про дрiбницi. Я знаю, що вони збираються змусити мiсто побудувати млин, а потiм вкрасти його. Для вашої групи тут буде велика справа, якщо ви вiзьметеся за справу та зупинiть їх. Дозвольте розповiсти вам, як це можна зробити".
  Вiн пояснив свiй план i розповiв про Крофтса, про його багатство i наполегливу, агресивну рiшучiсть. Соцiалiст, здавалося, був у нестямi. Вiн одягнув туфель i почав квапливо бiгати по кiмнатi.
  "Час виборiв, - продовжував Сем, - майже настав. Я вивчив цю рiч. Ми маємо перемогти цей випуск облiгацiй, а потiм довести його до кiнця. О сьомiй годинi вiдправляється поїзд iз Чикаго, швидкий поїзд. Тут у вас п'ятдесят ораторiв. Якщо знадобиться, я оплачу спецiальний поїзд, найму групу та допоможу розворушити обстановку. Я можу надати вам достатньо фактiв, щоб потрясти це мiсто вщент. Ти пiдеш зi мною i зателефонуєш до Чикаго. Я заплачу все. Я Макферсон, Сем Макферсон iз Чикаго".
  Соцiалiст пiдбiг до шафи i почав натягувати пальта. Це iм'я подiяло на нього так, що рука в нього затремтiла, i вiн ледве мiг засунути руку в рукав пальта. Вiн почав вибачатися за зовнiшнiй вигляд кiмнати i продовжував дивитися на Сема з виглядом людини, не здатної повiрити, що вiн почув. Коли двоє чоловiкiв вийшли з дому, вiн побiг уперед, тримаючи дверi вiдчиненими для проходу Сема.
  - I ви нам допоможете, мiстере Макферсон? вигукнув вiн. "Ти, людина мiльйонiв, допоможеш нам у цiй боротьбi?"
  У Сема було вiдчуття, що чоловiк збирається поцiлувати йому руку або зробити щось таке ж безглузде. Вiн мав вигляд божевiльного клубу.
  У готелi Сем стояв у вестибюлi, а товстун чекав у телефоннiй будцi.
  "Менi доведеться зателефонувати до Чикаго, менi просто доведеться зателефонувати до Чикаго. Ми, соцiалiсти, не робимо нiчого подiбного вiдразу, мiстере Макферсон", - пояснив вiн, поки вони йшли вулицею.
  Коли соцiалiст вийшов iз кабiнки, вiн стояв перед Семом, хитаючи головою. Все його ставлення змiнилося, i вiн виглядав як людина, викрита в безглуздому чи абсурдному вчинку.
  - Нiчого не робити, нiчого не робити, мiстере Макферсон, - сказав вiн, прямуючи до дверей готелю.
  Бiля дверей вiн зупинився i погрозив Сему пальцем.
  "Це не спрацює", - сказав вiн рiшуче. "Чикаго занадто мудрий".
  Сем обернувся i пiшов назад до своєї кiмнати. Його iм'я позбавило його єдиного шансу перемогти Крофтса, Джейка, Бiлла та Еда. У своїй кiмнатi вiн сидiв i дивився у вiкно надвiр.
  Де менi тепер закрiпитися? - Запитав вiн себе.
  Вимкнувши свiтло, вiн сiв, слухаючи рев водоспаду i думаючи про подiї минулого тижня.
  "У мене був час", - подумав вiн. "Я дещо спробував, i хоча це не спрацювало, це була найкраща розвага, яку я отримував за останнi роки".
  Годинник пролетiв, i настала нiч. Вiн чув, як люди кричали i смiялися на вулицi, i, спустившись униз, зупинився в коридорi на краю натовпу, що зiбрався довкола соцiалiста. Оратор кричав i махав рукою. Вiн здавався таким же гордим, як молодий новобранець, що тiльки-но пройшов своє перше бойове хрещення.
  "Вiн намагався виставити мене дурнем - Макферсон iз Чикаго - мiльйонер - один iз капiталiстичних королiв - вiн намагався пiдкупити мене та мою партiю".
  У натовпi старий тесляр танцював на дорозi та потирав руки. З почуттям людини, яка закiнчила роботу або перевернула останнiй аркуш книги, Сем повернувся до свого готелю.
  "Вранцi я пiду", - подумав вiн.
  У дверi постукали, i зайшов рудоволосий чоловiк. Вiн тихо зачинив дверi i пiдморгнув Сему.
  "Ед зробив помилку", - сказав вiн i засмiявся. "Старий сказав йому, що ти соцiалiст, i вiн думав, що ти намагаєшся зiпсувати хабар. Вiн боїться твого побиття i дуже шкодує. З ним усе гаразд, з Едом все гаразд, i ми з Бiллом отримали голоси. Що змусило тебе так довго залишатися пiд прикриттям? Чому ти не сказав нам, що Макферсон?
  Сем бачив безнадiйнiсть будь-якої спроби пояснити. Джейк, очевидно, зрадив людей. Сем ставив собi питання, як це зробити.
  "Звiдки ви знаєте, що зможете доставити голоси?" - спитав вiн, намагаючись вiдвести Джейка далi.
  Джейк покатав фунт у ротi i знову пiдморгнув.
  "Було досить легко виправити цих людей, коли Ед, Бiлл i я зiбралися разом", - сказав вiн. - Ти знаєш про iнше. У законi є пункт, що дозволяє випуск облiгацiй, "сплячий", як каже Бiлл. Ти знаєш про це бiльше за мене. У будь-якому разi влада буде передана тiй людинi, про яку ми говоримо.
  Але звiдки менi знати, що ви зможете доставити голоси?
  Джейк нетерпляче простяг руку.
  Що вони знають? - рiзко спитав вiн. "Вони хочуть бiльше зарплат. У угодi про владу задiяний мiльйон, i вони не можуть усвiдомити мiльйон бiльше, нiж вони можуть сказати, що хочуть робити на Небесах. Я обiцяв товаришам Еда мiський масштаб. Ед не може штовхати. Вiн заробить сто тисяч у нинiшньому виглядi. Тодi я пообiцяв бригадi плугiв пiдвищити зарплату на десять вiдсоткiв. Ми досягнемо цього для них, якщо зможемо, але якщо не зможемо, вони не дiзнаються про це, доки угода не буде укладена".
  Сем пiдiйшов i притримав дверi.
  "На добранiч", - сказав вiн.
  Джейк виглядав роздратованим.
  - Ви що, навiть не збираєтеся зробити пропозицiю Крофтсу? вiн спитав. - Ми не пов'язанi з ним, якщо ти з нами вчиниш краще. Я в цiй справi, бо ти мене втягнув. Та стаття, яку ти написав угорi рiчкою, їх на смерть налякала. Я хочу вчинити з тобою правильно. Не гнiвайся на Еда. Якби вiн знав, вiн би цього не зробив.
  Сем похитав головою i стояв, тримаючи руку на дверях.
  - На добранiч, - сказав вiн ще раз. "Я в цьому не беру участi. Я покинув це. Марно намагатися пояснити.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ II
  
  ДЛЯ ОР ТИЖНЯ I Мiсяцi Сем вiв бродяче життя, i, звичайно ж, чужий або бiльш неспокiйний бродяга нiколи не виходив на дорогу. У кишенi в нього майже завжди було вiд однiєї до п'яти тисяч доларiв, сумка його пересувалася з мiсця на мiсце попереду нього, а час вiд часу вiн наздоганяв її, розпаковував i одягав костюм свого колишнього чиказького одягу. на вулицях якогось мiста. Бiльшiсть часу, однак, вiн носив грубий одяг, куплений у Еда, а коли вiн зник, то й iншi, подiбнi до неї, - теплу парусинову верхню куртку, а для негоди - пару важких черевикiв зi шнурiвкою до середини нiг. У народi вiн мав славу цiлком робочим, що вiдбувся, з грошима в кишенi, що йде своїм шляхом.
  Протягом усiх цих мiсяцiв мандрiвок i навiть коли вiн повернувся до чогось ближчого до свого колишнього способу життя, його розум був неврiвноважений, а погляди на життя порушенi. Iнодi йому здавалося, що вiн серед усiх людей єдиний новатор. День за днем його розум зосередився на своїй проблемi, i вiн був сповнений рiшучостi шукати i продовжувати пошуки, доки не знайде для себе шлях до свiту. У мiстах i в сiльськiй мiсцевостi, через якi вiн проїжджав, вiн бачив прикажчикiв у магазинах, торговцiв iз занепокоєними особами, що поспiшали в банки, огрубiлi вiд важкої працi фермерiв, що волочили свої втомленi тiла додому з настанням ночi, i казав собi, що все життя було безплiдним, що з усiх бокiв вона безплiдна, що з усiх бокiв вона була безплiдною, що з усiх бокiв вона була безплiдною, що з усiх бокiв вона була безплiдною, в бiчних течiях, що нiде вона не рухалася стiйко, безперервно вперед, що вказує на величезнi жертви, пов'язанi з життям та роботою у цьому свiтi. . Вiн думав про Христа, який ходив, щоб побачити свiт i розмовляти з людьми, i думав, що вiн теж пiде i говоритиме з ними, але не як вчитель, а як людина, яка прагне, щоб його навчили. Часом вiн був сповнений туги i невимовних надiй i, як хлопчик з Кекстона, вставав з лiжка, але не для того, щоб тепер стояти на пасовищi Мiллера, спостерiгаючи за дощем на поверхнi води, а щоб пройти нескiнченнi милi крiзь темряву, одержуючи благословенне полегшення втоми в його тiлi, i вiн часто за кожну плату i за одну плату.
  Сем хотiв повернутися до Сью; йому хотiлося миру i чогось на кшталт щастя, але найбiльше вiн хотiв роботи, справжньої роботи, роботи, яка вимагала б вiд нього день у день всього найкращого i найпрекраснiшого в ньому, щоб вiн був прив'язаний до необхiдностi постiйно оновлювати найкращi пориви життя. його думка. Вiн був на пiку свого життя, i кiлька тижнiв важких фiзичних навантажень як забивач цвяхiв i пiднощика колод почали повертати його тiлу стрункiсть i силу, так що вiн знову наповнився всiм своїм природним занепокоєнням. та енергiя; але вiн був сповнений рiшучостi бiльше не вiддавати себе роботi, яка позначилася б на ньому так само, як на його заробляння грошей, на його мрiю про гарних дiтей i на цю останню мрiю, що напiвоформилася, про свого роду фiнансове батькiвство в мiстi Iллiнойс.
  Iнцидент з Едом i рудоволосим чоловiком був його першою серйозною спробою в чомусь на кшталт соцiального служiння, досягнутим шляхом контролю чи спроби вплинути на суспiльну свiдомiсть, оскiльки його мислення було тим типом розуму, який прагне конкретного, реального. Коли вiн сидiв у ущелинi i розмовляв з Джейком, а пiзнiше, повертаючись додому в човнi пiд безлiччю зiрок, вiн пiдняв очi вiд п'яних робiтникiв i перед своїм розумом побачив мiсто, побудоване для народу, мiсто незалежне, красива, сильна i вiльна, але погляд рудої голови через дверi бару i соцiалiстичний вигляд. Повернувшись пiсля слухань соцiалiста, який, у свою чергу, був оточений складними впливами, i в тi листопадовi днi, коли вiн йшов на пiвдень через Iллiнойс, бачачи колишню красу дерев i вдихаючи чисте повiтря, вiн смiявся над собою за те, що мав видiння. Справа була не в тому, що рудий продав його, справа не в побоях, завданих йому похмурим сином Еда, або ударах по обличчю вiд рук енергiйної дружини - просто в глибинi душi вiн не вiрить, що люди хочуть реформ; вони хотiли десятивiдсоткового пiдвищення зарплати. Громадська свiдомiсть була надто великою, надто складною та iнертною, щоб можна було досягти бачення чи iдеалу i глибоко його просунути.
  I тодi, йдучи дорогою i намагаючись знайти iстину навiть у собi, Сему довелося дiйти чогось iншого. По сутi вiн не був нi лiдером, нi реформатором. Вiн хотiв, щоб вiльне мiсто було не для вiльних людей, а як справа, яку треба було зробити своїми руками. Вiн був Макферсоном, який заробляв грошi, людиною, яка любила себе. Той факт, а не вигляд Джейка, який дружить з Бiллом, або боязкiсть соцiалiста, перегородив йому шлях до роботи як полiтичний реформатор i будiвельник.
  Крокуючи на пiвдень мiж рядами враженої кукурудзи, вiн посмiявся з себе. "Досвiд з Едом i Джейком дещо зробив для мене", - подумав вiн. "Вони знущалися з мене. Я сам був свого роду хулiганом, i те, що сталося, стало для мене добрими лiками".
  Сем ходив дорогами Iллiнойсу, Огайо, Нью-Йорка та iнших штатiв, по горбистiй i рiвниннiй мiсцевостi, в зимових кучугурах та у веснянi бурi, розмовляючи з людьми, запитуючи про їхнiй спосiб життя i про мету, до якої вiн прагне. вони працювали. Ночами йому снилася Сью, його дитячi труднощi в Кекстонi, Джанет Еберлi, що сидить у крiслi i говорить про письменникiв, або, уявляючи собi фондову бiржу або якийсь яскравий питний заклад, вiн знову бачив обличчя Крофтса, Вебстера, Моресон i Прiнс. схему заробляння грошей. Iнодi вночi вiн прокидався, охоплений жахом, бачачи полковника Тома з притиснутим до його голови револьвером; i, сидячи у своєму лiжку, i весь наступний день вiн розмовляв уголос сам iз собою.
  "Клятий старий боягуз", - кричав вiн у темряву своєї кiмнати чи у широку мирну перспективу сiльської мiсцевостi.
  Думка про полковника Тома як про самогубця здавалася нереальною, гротескною та жахливою. Наче якийсь круглощокий i кучерявий хлопчисько зробив це з самим собою. Ця людина була такою хлоп'ячою, такою дратiвливо некомпетентною, такою абсолютно i абсолютно позбавленою величi i мети.
  "I все-таки, - подумав Сем, - вiн знайшов у собi сили висiкти мене, людину здатну. Вiн помстився, абсолютний i нероздiлений, за зневагу, яку я зробив маленькому iгровому свiту, в якому вiн був королем".
  В уявi Сем мiг бачити велике черевце i маленьку бiлу гостру борiдку, що стирчали з пiдлоги в кiмнатi, де лежав мертвий полковник, i в його свiдомостi виникло висловлювання, пропозицiя, спотворена згадка про думку, яку вiн отримав вiд якогось з книги Джанет або з якогось, власне, про якогось вiн, власне, про якогось вiн, власне, про якийсь вiн, власне, з якогось, вiн завважав, що вiн, власне, про якийсь вiн, власне? столом.
  "Жахливо бачити мертвим товстуна з фiолетовими венами на обличчi".
  У такi моменти вiн поспiшав дорогою, як переслiдуваний. Люди, що проїжджали повз коляски i бачили його i чуючи потiк розмов, що виходив з його вуст, поверталися i дивилися, як вiн ховається з поля зору. I Сем, поспiшаючи i шукаючи полегшення вiд своїх думок, закликав до своїх старих iнстинктiв здорового глузду, подiбно до того, як капiтан збирає свої сили, щоб протистояти атацi.
  "Я знайду роботу. Знайду роботу. Я шукатиму Iстину", - сказав вiн.
  Сем уникав великих мiст або квапливо проїжджав через них, ночував нiч за нiччю в сiльських готелях або в якомусь гостинному фермерському будинку, i з кожним днем вiн збiльшував тривалiсть своїх прогулянок, одержуючи справжнє задоволення вiд болю в ногах i вiд синцiв у незвичних ногах на тяжкi ноги. Подiбно до святого Єронiма, вiн мав бажання бити своє тiло i пiдкорити собi тiло. Його, своєю чергою, обдував вiтер, охолоджував зимовий мороз, намокав дощ i зiгрiвало сонце. Навеснi вiн купався в рiчках, лежав на захищених схилах пагорбiв, спостерiгаючи за худобою, що пасуться в полях, i бiлими хмарами, що пливли по небу, i постiйно його ноги ставали все твердiшими, а тiло - бiльш плоским i жилистим. Одного разу вiн ночував у стозi соломи на узлiссi, а вранцi його розбудив фермерський собака, що лижить йому обличчя.
  Кiлька разiв вiн пiдходив до волоцюг, майстрiв парасольок та iнших родстерiв i гуляв з ними, але не знаходив у їхньому суспiльствi стимулу приєднуватися до їхнiх польотiв через країну на вантажних поїздах чи фронтах пасажирських поїздiв. Тi, з ким вiн зустрiчався i з ким розмовляв та гуляв, його мало цiкавили. Вони не мали мети в життi, вони не шукали iдеалу корисностi. Гуляючи i розмовляючи з ними, романтика йшла з їхнього мандрiвного життя. Вони були зовсiм тупi i дурнi, вони майже всi без винятку були вражаюче нечистi, їм пристрасно хотiлося напитися i вони, здавалося, вiчно уникали життя з її проблемами та обов'язками. Вони завжди говорили про великi мiста, про "Чi", "Чiнчi" та "Фрiско" i прагнули потрапити до одного з цих мiсць. Вони засуджували багатих, просили милостиню i крали у бiдних, зверхньо говорили про свою особисту хоробрiсть i, хничачи i жебракуючи, бiгали перед сiльськими констеблями. Один iз них, високий, злий юнак у сiрiй кепцi, який одного вечора пiдiйшов до Сема на околицi села в Iндiанi, спробував його пограбувати. Повний нових сил i з думками про дружину Еда та похмурого сина, Сем кинувся на нього i помстився за побої, отриманi в офiсi готелю Еда, побивши в свою чергу цього хлопця. Коли високий юнак частково оговтався вiд побоїв i, хитаючись, пiдвiвся на ноги, вiн втiк у темряву, зупинившись, коли був уже поза досяжнiстю, щоб шпурнути камiнь, що розплескався в брудi до нiг Сема.
  Усюди Сем шукав людей, якi б розмовляли з ним про себе. У нього була своєрiдна вiра в те, що послання прийде до нього з вуст якогось простого, непоказного мешканця села чи ферми. Жiнка, з якою вiн розмовляв на залiзничнiй станцiї у Форт-Уейнi, штат Iндiана, настiльки зацiкавила його, що вiн сiв з нею в поїзд i їхав усю нiч у денному вагонi, слухаючи її розповiдi про трьох її синiв, один iз яких помер. слабкi легенi та разом iз двома молодшими братами зайняв урядову землю на заходi. Жiнка була з ними кiлька мiсяцiв, допомагаючи їм розпочати роботу.
  "Я виросла на фермi i знала речi, яких вони не могли знати", - сказала вона Сему, пiдвищуючи голос над гуркотом поїзда i хропiнням супутникiв.
  Вона працювала зi своїми синами в полi, орала i саджала, возила упряжку через всю країну, тягнучи дошки для будiвництва будинку, i на цiй роботi загорiла i змiцнiла.
  "I Волтер видужує. Його руки такi ж коричневi, як мої, i вiн набрав одинадцять фунтiв, - сказала вона, закочуючи рукави i показуючи свої важкi мускулистi передплiччя.
  Вона планувала взяти з собою чоловiка, машинiста, який працює на велосипеднiй фабрицi в Буффало, та двох своїх дорослих дочок, продавщиць у галантерейному магазинi, i повернутися до нової країни, вiдчуваючи iнтерес слухача до її iсторiї. вона говорила про велич заходу i самотнiсть величезних, безмовних рiвнин, кажучи, що iнодi вiд них у неї болiло серце. Сем думав, що вона в якомусь сенсi досягла успiху, хоч i не розумiв, яким чином її досвiд може послужити йому керiвництвом.
  Ти кудись потрапив. Ви збагнули iстину, - сказав вiн, взявши її за руку, коли на свiтанку вийшов з поїзда в Клiвлендi.
  Iншого разу, пiзно навеснi, коли вiн блукав пiвденним Огайо, до нього пiд'їхав чоловiк i, зупинивши коня, запитав: Куди ти йдеш? добродушно додавши: "Можливо, я зможу вас пiдвезти".
  Сем глянув на нього i посмiхнувся. Щось у манерах та одязi цiєї людини наводило на думку про людину Божу, i вона набула глузливого вигляду.
  "Я прямую до Нового Єрусалиму", - серйозно сказав вiн. "Я той, хто шукає Бога".
  Молодий священик iз тривогою взяв поводи, але, побачивши усмiшку, що грала в куточках рота Сема, повернув колеса свого воза.
  "Заходьте i пiдемо зi мною, i ми поговоримо про Новий Єрусалим", - сказав вiн.
  Iмпульсивно, Сем сiв у баггi i, їхавши по курнiй дорозi, розповiв основнi частини своєї iсторiї та своїх пошукiв мети, заради досягнення якої вiн мiг би працювати.
  "Все було б досить просто, якби я був без грошей i керований важкою необхiднiстю, але це не так. Я хочу працювати не тому, що це робота i вона принесе менi хлiб з олiєю, а тому, що менi потрiбно робити щось, що задовольнить мене, коли закiнчу. Я не так хочу служити людям, як служити собi. Я хочу досягти щастя та корисностi, як протягом багатьох рокiв я заробляв грошi. Для такої людини, як я, є правильний спосiб життя, i хочу знайти його".
  Молодий служитель, який закiнчив лютеранську семiнарiю в Спрiнгфiлдi, штат Огайо, i вийшов iз коледжу з дуже серйозним поглядом на життя, взяв Сема до себе додому, i разом вони просидiли, розмовляючи пiвночi. Вiн мав дружину, сiльську дiвчину з немовлям на грудях, яка готувала для них вечерю i пiсля вечерi сидiла в тiнi в кутку вiтальнi, слухаючи їхнi розмови.
  Двоє чоловiкiв сiли разом. Сем курив люльку, а мiнiстр тицяв вугiльний вогонь у печi. Вони говорили про Бога i про те, що думка про Бога означає для людей; але молодий священик не намагався дати Сему у вiдповiдь його проблему; навпаки, Сем знайшов його напрочуд незадоволеним i нещасним у своєму способi життя.
  "Тут немає нiякого духу божого", - сказав вiн, злосно тикаючи у вугiллi в печi. "Люди тут не хочуть, щоб я говорив iз ними про Бога. Їх не цiкавить нi те, чого Вiн хоче вiд них, нi те, чому Вiн помiстив їх сюди. Вони хочуть, щоб я розповiв їм про небесне мiсто, свого роду прославлений Дейтон, штат Огайо, куди вони зможуть вирушити, коли закiнчать своє трудове життя i вiдкладуть грошi в ощадну касу".
  Декiлька днiв Сем залишався зi священиком, роз'їжджаючи з ним країною i розмовляючи про Бога. Увечерi вони сидiли вдома, продовжуючи розмову, а в недiлю Сем пiшов послухати проповiдь цiєї людини у його церквi.
  Проповiдь розчарувала Сема. Хоча його господар говорив енергiйно i добре наодинцi, його публiчний виступ був пишномовним i неприродним.
  "Ця людина, - подумав Сем, - не має почуття публiчного виступу i погано поводиться зi своїми людьми, не висловлюючи їм беззастережно тих iдей, якi вiн виклав менi у своєму домi". Вiн вирiшив, що є що сказати людям, якi терпляче слухали тиждень за тижнем i якi дали цiй людинi кошти на iснування за такi жалюгiднi зусилля.
  Якось увечерi, коли Сем прожив iз ними тиждень, молода дружина пiдiйшла до нього, коли вiн стояв на ганку перед будинком.
  "Я б хотiла, щоб ти пiшов", - сказала вона, стоячи з дитиною на руках i дивлячись на пiдлогу ганку. "Ви його дратуєте та викликаєте невдоволення".
  Сем зiйшов з ґанку i поспiшав дорогою до темряви. На очах дружини були сльози.
  У червнi вiн ходив iз молотильною бригадою, працював серед робiтникiв i їв разом з ними на полях або бiля столiв, переповнених фермерськими будинками, де вони зупинялися, щоб молотити. Щодня Сем i люди, якi його супроводжували, працювали на новому мiсцi, а помiчниками у них були фермер, для якого вони молотили, i кiлька його сусiдiв. Фермери працювали у вбивчому темпi, i люди з молотильної бригади мали бути в курсi кожної нової партiї щодня. Вночi молотильники, надто втомленi для розмов, пробралися на горище сараю, проспали до свiтанку, а потiм почався новий день несамовитої працi. У недiлю вранцi вони ходили купатися в якусь рiчку, а по обiдi сидiли в сараї або пiд деревами фруктового саду, спали або вiддалися вiдстороненим, уривчастим розмовам, розмовам, якi нiколи не пiднiмалися вище за низький, стомливий рiвень. Годинами вони намагалися врегулювати суперечку про те, чи було у коня, якого вони бачили на якiйсь фермi на тижнi, три чи чотири бiлi ноги, а одна людина з бригади взагалi не розмовляла, сидячи на п'ятах упродовж тривалого часу. У недiлю пiсля обiду стругав палицю складаним ножем.
  Молотiлка, з якою працював Сем, належала людинi на iм'я Джо, яка була за неї в боргу у виробника i яка, пропрацювавши з людьми весь день, опiвночi роз'їжджала країною, укладаючи угоди з фермерами на iншi днi роботи. молотьба. Сем думав, що вiн постiйно перебуває на межi краху через перевтому i занепокоєння, i один з чоловiкiв, який був з Джо протягом декiлькох сезонiв, сказав Сему, що в кiнцi сезону у їх роботодавця не залишилося достатньо грошей вiд його сезон роботи, щоб виплатити вiдсотки за борг за свої машини, i що вiн постiйно брав роботу за меншу цiну.
  "Потрiбно продовжувати йти вперед", - сказав Джо, коли одного разу Сем заговорив з ним з цього приводу.
  Коли йому сказали зберегти зарплату Сему до кiнця сезону, вiн виглядав полегшеним i в кiнцi сезону пiдiйшов до Сема, виглядаючи ще стурбованiшим, i сказав, що у нього немає грошей.
  "Я дам вам записку, яка представляє великий iнтерес, якщо ви дасте менi трохи часу", - сказав вiн.
  Сем узяв записку i глянув на блiде, змарнiле обличчя, що виглядало з тiнi позаду сараю.
  "Чому б тобi не кинути все це i не почати працювати на когось iншого?" вiн спитав.
  Джо був обурений.
  "Людина хоче незалежностi", - сказав вiн.
  Коли Сем знову вийшов на дорогу, вiн зупинився бiля невеликого мiстка через струмок i, розiрвавши записку Джо, дивився, як її шматки пливуть коричневою водою.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ III
  
  ЧЕРЕЗ _ ТО ЛIТО i ранньої осенi Сем продовжив свої мандрiвки. Днi, коли щось вiдбувалося або колись поза ним цiкавило або приваблювало його, були особливими днями, що дають йому їжу для годин роздумiв, але здебiльшого вiн йшов i йшов тижнями, занурений у свого роду зцiлюючу летаргiю фiзичного стану. втома. Вiн завжди намагався дiстатися до людей, якi траплялися йому на шляху, i дiзнатися щось про їхнiй спосiб життя i мету, до якої вони прагнули, а також про багатьох чоловiкiв i жiнок з вiдкритими ротами, що дивляться на нього, залишених їм на дорозi та на дорозi. тротуарiв сiл. Вiн мав один принцип дiї; Щоразу, коли йому на думку спадала iдея, вiн не вагався, а вiдразу ж починав пробувати здiйсненнiсть життя, дотримуючись цiєї iдеї, i хоча практика не доводила його до кiнця i, здавалося, тiльки множила труднощi проблеми, над якою вiн прагнув працювати. це принесло йому багато дивних переживань.
  У свiй час вiн кiлька днiв працював барменом у салунi мiста в схiдному Огайо. Салун знаходився в невеликiй дерев'янiй будiвлi з видом на залiзничнi колiї, i Сем увiйшов туди разом iз робiтником, якого зустрiв на тротуарi. Це була бурхлива вереснева нiч наприкiнцi першого року його мандрiвок, i поки вiн стояв бiля вугiльної печi, що ревла, купивши напої для робiтника i сигари для себе, увiйшли кiлька чоловiкiв i зупинилися бiля стiйки, випиваючи разом. У мiру того, як вони пили, вони ставали все бiльш дружелюбними, ляскаючи один одного по спинi, спiваючи пiснi та хваляючись. Один iз них вийшов на пiдлогу i станцював джигу. Хазяїн, кругловидий чоловiк з одним мертвим оком, який сам багато пив, поставив пляшку на стiйку i, пiдiйшовши до Сема, почав скаржитися, що не має бармена i йому доводиться працювати багато годин.
  "Пийте, що хочете, хлопчики, а потiм я скажу вам, що ви повиннi", - сказав вiн чоловiкам, що стоять вздовж стiйки.
  Дивлячись на чоловiкiв, якi пили i грали, як школярi, по кiмнатi, i дивлячись на пляшку, що стоїть на стiйцi, вмiст якої на мить позбавив похмуру сiрiсть життя робiтникiв, Сем сказав собi: Я вiзьмуся за цю угоду. Це може менi сподобатися. Принаймнi, я продаватиму забудькуватiсть i не витрачатиму своє життя на те, щоб блукати дорогою i думати".
  Салон, у якому вiн працював, був прибутковим i, хоч i перебував у невiдомому мiсцi, зробив свого власника, що називається, "добре вiдремонтованим". Боковi дверi виходили в провулок, i цим провулком можна було вийти на головну вулицю мiста. Вхiднi дверi, що виходили на залiзничнi колiї, майже не використовувалися, можливо, опiвднi двоє чи троє молодих людей з товарного депо, розташованого нижче дорогами, входили в неї i стояли, попиваючи пиво, але торгiвля, що йшла по провулку i вхiд у бiчнi дверi був приголомшливим. Цiлий день люди поспiшали в цi дверi, пили напої i знову вибiгали, оглядаючи провулок i швидко бiгаючи, коли виявляли, що шлях вiльний. Всi цi чоловiки пили вiскi, i коли Сем пропрацював там кiлька днiв, вiн одного разу зробив помилку, потягнувшись за пляшкою, коли почув, як вiдчинилися дверi.
  "Нехай просять", - грубо сказав господар. "Хочеш образити чоловiка?"
  У суботу тут цiлий день було повно фермерiв, якi п'ють пиво, а в iншi днi в годину приходили чоловiки, хникали i просили випити. Залишившись один, Сем подивився на тремтячi пальцi цих чоловiкiв i поставив перед ними пляшку зi словами: "Пийте стiльки, скiльки хочете".
  Коли господар увiйшов, люди, що просили випити, постояли бiля плити, а потiм вийшли, засунувши руки в кишенi пальта i дивлячись у пiдлогу.
  "Бар лiтає", - лаконiчно пояснив господар.
  Вiскi був жахливий. Господар сам змiшував його i розливав у кам'янi глеки, що стояли пiд стiйкою, а з них переливав у пляшки в мiру їхнього спустошення. Вiн зберiгав у скляних вiтринах пляшки з вiдомими марками вiскi, але коли увiйшов чоловiк i попросив одну з цих марок, Сем простягнув йому з-пiд стiйки пляшку з цiєю етикеткою, пляшку, яку ранiше наповнював Ел зi глечикiв. з його власної сумiшi. Оскiльки Ал не продавав змiшанi напої, Сем був змушений нiчого не знати про барменське мистецтво i весь день стояв, роздаючи отруйнi напої Ала i склянки пива, що пiнилися, якi робiтники пили вечорами.
  З чоловiкiв, що увiйшли через бiчнi дверi, Сема найбiльше цiкавили торговець взуттям, бакалiйник, власник ресторану та телеграфiст. Кiлька разiв на день цi люди з'являлися, оглядалися через плече на дверi, а потiм, повертаючись до бару, поглядом дивилися на Сема.
  "Дайте менi трохи з пляшечки, у мене сильна застуда", - говорили вони, нiби повторюючи формулу.
  Наприкiнцi тижня Сем знову був у дорозi. Досить дивне уявлення про те, що, залишаючись там, вiн продасть забуття життєвих негараздiв, розсiялося в перший день його чергування, i його цiкавiсть щодо клiєнтiв занапастила його. Коли чоловiки увiйшли до бокових дверей i стали перед ним, Сем нахилився над стiйкою i запитав, чому вони п'ють. Хтось iз чоловiкiв засмiявся, хтось вилаяв його, i телеграфiст повiдомив про це Алу, назвавши питання Сема зухвалiстю.
  "Дураче, невже ти не знаєш, що краще, нiж кидатися камiнням у бар?" Ал заревiв i з лайкою вiдпустив його.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ IV
  
  ПРО НЕ ВIДМIННО ТЕПЛИЙ Осiннього ранку Сем сидiв у маленькому парку в центрi промислового мiстечка Пенсiльванiї, спостерiгаючи, як чоловiки та жiнки йдуть тихими вулицями на фабрики, i намагався подолати почуття депресiї, викликане переживаннями попереднього вечора. Вiн приїхав у мiсто по погано зробленiй глинянiй дорозi, що проходить через безплiднi пагорби, i, пригнiчений i втомлений, стояв на березi рiчки, що розбухла вiд раннiх осiннiх дощiв, що текла околицями мiста.
  Перед собою вдалинi вiн заглянув у вiкна величезної фабрики, чорний дим з якої додавав похмуростi сценi, що перед ним мала. Крiзь невиразно видимi вiкна фабрики бiгали туди й сюди робiтники, то з'являючись, то зникаючи, яскраве свiтло полум'я печi освiтлювало то одного, то iншого з них, рiзко. У його нiг падаючi води, що перекочуються i переливаються через невелику греблю, заворожували його. Придивившись до води, що бiжить, його голова, легка вiд фiзичної втоми, похитнулася, i, боячись впасти, вiн був змушений мiцно схопитися за маленьке деревце, до якого притулився. На задньому дворi будинку через струмок вiд Сема, обличчям до фабрики, на дощатом парканi сидiли чотири цiсарки, їх дивнi жалiбнi крики становили особливо пiдходящий акомпанемент до сцени, що розгорнулася перед ним, а на самому дворi двоє обiрваних птахiв билися один з одним. Знову i знову вони кидалися в бiй, завдаючи ударiв дзьобами та шпорами. Втомившись, вони почали колупати i дряпати смiття у дворi, а коли трохи оговталися, вiдновили боротьбу. Протягом години Сем дивився на цю сцену, переводячи погляд iз рiчки на сiре небо та на фабрику, що вивергає чорний дим. Вiн думав, що два птахи, що слабо борються, зануренi в свою безглузду боротьбу серед такої могутньої сили, уособлюють велику частину боротьби людини у свiтi, i, повернувшись, пiшли тротуарами до сiльського готелю, почуваючи себе старим i втомленим. Тепер, на лавцi в маленькому парку, коли раннє ранкове сонце свiтило крiзь блискучi краплi дощу, що прилипли до червоного листя дерев, вiн почав втрачати вiдчуття депресiї, яке переслiдувало його всю нiч.
  Молодий чоловiк, що прогулювався парком, побачив, що вiн лiниво спостерiгає за робiтниками, що поспiшають, i зупинився, щоб сiсти поряд з ним.
  - Дорогою, брате? вiн спитав.
  Сем похитав головою, i той почав говорити.
  "Дураки i раби", - серйозно сказав вiн, вказуючи на чоловiкiв i жiнок, якi проходять тротуаром. "Бачиш, як вони йдуть, як звiрi, у своє рабство? Що вони за це отримають? Яке життя вони ведуть? Життя собак".
  Вiн глянув на Сема, чекаючи схвалення висловленої ним думки.
  "Ми всi дурнi та раби", - рiшуче сказав Сем.
  Схопившись на ноги, молодик почав розмахувати руками.
  "От, ти говориш розумно", - крикнув вiн. "Ласкаво просимо до нашого мiста, незнайомця. В нас тут немає мислителiв. Робiтники, як собаки. Мiж ними немає солiдарностi. Ходiмо зi мною поснiдати".
  У ресторанi молодик заговорив про себе. Вiн був випускником Пенсiльванського унiверситету. Його батько помер, коли вiн ще навчався у школi, i залишив йому скромний стан, на доходи якого вiн жив зi своєю матiр'ю. Вiн не працював i надзвичайно пишався цим фактом.
  "Я вiдмовляюсь працювати! Я зневажаю це! - заявив вiн, струшуючи в повiтрi булочку зi снiданком.
  Пiсля закiнчення школи вiн присвятив себе справi соцiалiстичної партiї у своєму рiдному мiстi i вихвалявся вже досягнутим керiвництвом. Його мати, як вiн заявив, була стривожена i стурбована його зв'язком iз рухом.
  "Вона хоче, щоб я поводився респектабельно", - сумно сказав вiн i додав: "Який сенс намагатися пояснити жiнцi? Я не можу змусити її побачити рiзницю мiж соцiалiстом та анархiстом прямої дiї, i я вiдмовився вiд спроб. Вона очiкує, що я закiнчу тим, що пiдiрву когось динамiтом чи потраплю до в'язницi за те, що кидав цеглу до районної полiцiї".
  Вiн розповiв про страйк, що вiдбувається серед робiтниць єврейської фабрики з виробництва сорочок у мiстi, i Сем, одразу ж зацiкавившись, почав ставити запитання i пiсля снiданку вирушив зi своїм новим знайомим на мiсце страйку.
  Фабрика з виробництва сорочок розташовувалася на горищi над продуктовим магазином, а тротуаром перед магазином туди-сюди прогулювалися три дiвочi пiкети. Яскраво одягнений єврей, з сигарою в ротi i руками в кишенях штанiв, стояв на сходах, що вели на горище, i пильно дивився на молодого соцiалiста та Сема. З його губ злетiв потiк мерзенних слiв, якi вiн прикидав зверненими до порожнього повiтря. Коли Сем пiдiйшов до нього, вiн повернувся i побiг вгору сходами, вигукуючи лайки через плече.
  Сем приєднався до трьох дiвчат i почав з ними розмовляти, прогулюючись з ними туди-сюди перед продуктовим магазином.
  Що ти робиш, щоб перемогти? - спитав вiн, коли вони розповiли йому про свої образи.
  "Ми робимо що можемо!" - сказала єврейська дiвчина з широкими стегнами, великими материнськими грудьми та прекрасними, м'якими карими очима, яка, мабуть, була лiдером та представником серед страйкарiв. "Ми ходимо сюди туди-сюди i намагаємося поговорити зi штрейкбрехерами, яких бос привiз з iнших мiст, коли вони приходять i виходять".
  Франк, чоловiк iз унiверситету, висловився. "Ми розклеюємо наклейки всюди", - сказав вiн. "Я сам виставив їх сотнi".
  Вiн дiстав з кишенi пальто аркуш iз друкованим малюнком, заклеєний з одного боку, i сказав Сему, що розвiшував їх на стiнах i телеграфних стовпах по всьому мiсту. Справа була бридко написана. "Геть бруднi струпи" - говорив заголовок, написаний жирними чорними лiтерами вгорi.
  Сем був шокований гидотою пiдпису та грубою жорстокiстю тексту, надрукованого на аркушi.
  "Ви так називаєте робiтниць?" вiн спитав.
  "Вони вiдiбрали у нас роботу", - просто вiдповiла єврейська дiвчина i почала знову, розповiдаючи iсторiю своїх сестер-страйкарiв i те, що низька заробiтна плата означала для них та їхнiх сiмей. "Для мене це не так вже й важливо; У мене є брат, який працює в магазинi одягу, i вiн може мене утримувати, але багато жiнок у нашiй профспiлцi тут мають лише зарплату, щоб прогодувати свої сiм'ї".
  Розум Сема почав працювати над проблемою.
  "Тут, - заявив вiн, - потрiбно зробити щось певне, битву, в якiй я виступлю проти цього роботодавця заради цих жiнок".
  Вiн вiдмовився вiд свого досвiду в мiстi в Iллiнойсi, кажучи собi, що молода жiнка, що йде поруч з ним, матиме почуття честi, невiдоме рудоволосому молодому робiтнику, який продав його Бiллу та Еду.
  "Я не з грошима,- думав вiн,- тепер я спробую допомогти цим дiвчаткам своєю енергiєю".
  Звернувшись до єврейської дiвчини, вiн ухвалив швидке рiшення.
  "Я допоможу вам повернути свої мiсця", - сказав вiн.
  Залишивши дiвчат, вiн пiшов через дорогу до перукарнi, де мiг спостерiгати за входом на фабрику. Вiн хотiв продумати порядок дiй, а також хотiв подивитися на дiвчат-штрейкбрехерiв, коли вони приходять на роботу. Через деякий час вулицею пройшли кiлька дiвчат i завернули на сходи. Яскраво одягнений єврей iз сигарою в ротi знову стояв бiля входу на сходи. Три пiкети, що бiгли вперед, напали на групу дiвчат, що пiднiмалися сходами, одна з яких, молода американка з жовтим волоссям, обернулася i щось крикнула через плече. Чоловiк на iм'я Френк крикнув у вiдповiдь, i єврей вийняв сигару з рота i вiд душi засмiявся. Сем набив i закурив трубку, i в його головi проносилася дюжина планiв допомоги страйкуючим дiвчатам.
  Вранцi вiн зайшов у продуктовий магазин на розi, салун по сусiдству, i повернувся до перукарнi, розмовляючи з учасниками страйку. Вiн пообiдав на самотi, все ще думаючи про трьох дiвчат, що терпляче прогулюються вгору i вниз сходами. Їхня безперервна ходьба здавалася йому марною тратою сил.
  "Їм слiд зробити щось певнiше", - подумав вiн.
  Пiсля обiду вiн приєднався до добродушної єврейської дiвчини, i вони разом пiшли вулицею, обговорюючи страйк.
  "Ви не зможете виграти цей страйк, просто називаючи неприємнi слова", - сказав вiн. "Менi не подобається наклейка з написом "брудна кiрка", яку Френк тримав у кишенi. Це не може вам допомогти i тiльки дратує дiвчат, якi посiли ваше мiсце. Тут, у цiй частинi мiста, люди хочуть бачити вашу перемогу. Я розмовляв iз чоловiками, якi заходять у салун та перукарню через дорогу, i ви вже заслужили їхнє спiвчуття. Ви хочете досягти симпатiї дiвчат, якi посiли вашi мiсця. Називаючи їх брудними стрижнами, вони стають лише мучениками. Жовтоволоса дiвчина обзивала тебе сьогоднi вранцi?
  Єврейська дiвчинка подивилася на Сема i гiрко засмiялася.
  "Швидше; вона назвала мене крикливим вуличним перехожим".
  Вони продовжили йти вулицею, перетнули залiзничнi колiї та мiст i опинилися на тихiй житловiй вулицi. Бiля узбiччя перед будинками стояли екiпажi, i, вказуючи на цi та доглянутi будинки, Сем сказав: "Чоловiки купують цi речi для своїх жiнок".
  Тiнь упала на обличчя дiвчини.
  "Я вважаю, що всi ми хочемо того, що є у цих жiнок", - вiдповiла вона. "Насправдi ми не хочемо боротися i стояти на власних ногах, принаймнi коли ми знаємо свiт. Чого справдi хоче жiнка, то це чоловiки", - коротко додала вона.
  Сем почав говорити i розповiв їй про план, який прийшов йому на думку. Вiн пам'ятав, як Джек Прiнс i Моррiсон говорили про привабливiсть прямого особистого листа i про те, наскiльки ефективно вiн використовується компанiями з доставки поштою.
  "Тут ми влаштуємо страйк поштових вiдправлень", - сказав вiн i продовжив викладати їй деталi свого плану. Вiн запропонував їй, Френку i ще декiльком страйкуючим дiвчатам пройтися мiстом i дiзнатися iмена та поштовi адреси дiвчат-штрейкбрехерок.
  "Дiзнайтеся також iмена пансiонiв, у яких живуть цi дiвчата, i iмена чоловiкiв i жiнок, якi живуть у цих же будинках", - запропонував вiн. Потiм ви зберете разом яскравих дiвчат i жiнок i запропонуйте їм розповiсти менi свої iсторiї. Ми будемо день за днем писати листи дiвчатам-штрейкбрехерам, жiнкам, якi мiстять пансiони, та людям, якi живуть у будинках i сидять iз ними за столом. Ми не називатимемо iмена. Ми розповiмо iсторiю про те, що означає бути переможеним у цiй боротьбi для жiнок у вашiй профспiлцi, розкажiть її просто та правдиво, як ви розповiли менi сьогоднi вранцi".
  "Це буде коштувати дуже дорого", - сказала єврейська дiвчина, похитуючи головою.
  Сем дiстав iз кишенi пачку купюр i показав їй.
  "Я заплачу", - сказав вiн.
  "Чому?" - спитала вона, пильно дивлячись на нього.
  "Бо я людина, яка хоче працювати так само, як i ви", - вiдповiв вiн, а потiм поспiшно продовжив: "Це довга iсторiя. Я багата людина, що блукає свiтом у пошуках Iстини. Я не хочу, щоб це стало вiдомо. Приймiть мене як належне. Ви не пошкодуєте.
  Протягом години вiн зняв велику кiмнату, заплативши вперед за мiсяць вперед, i в кiмнату були принесенi стiльцi, стiл i машинки, що пишуть. Вiн помiстив у вечiрню газету оголошення про набiр дiвчат-стенографiсток, i друкар, який поспiшив обiцянкою додаткової оплати, випустив для нього кiлька тисяч бланкiв, зверху яких жирним чорним шрифтом було написано: "Дiвчатка-страйкарi". ".
  Тiєї ночi Сем провiв у кiмнатi, яку найняв, зустрiч дiвчат-страйкарiв, пояснивши їм свiй план i запропонувавши сплатити всi витрати на боротьбу, яку вiн запропонував влаштувати для них. Вони заляскали в долонi i схвально закричали, i Сем почав викладати свою кампанiю.
  Одну з дiвчат вiн наказав стояти перед фабрикою вранцi та ввечерi.
  "Там у мене буде для вас iнша допомога", - сказав вiн. "Сьогоднi ввечерi, перш нiж ви пiдете додому, тут буде друкар iз пачкою брошур, якi я надрукував для вас".
  За порадою добродушної єврейської дiвчини, вiн порадив iншим отримати додатковi iмена для списку розсилки, який йому потрiбен, i отримав багато важливих iмен вiд дiвчат у кiмнатi. Шiстьох дiвчат вiн попросив прийти вранцi, щоб допомогти йому з адресами та надсиланням листiв. Єврейськiй дiвчинi вiн доручив взяти на себе вiдповiдальнiсть за дiвчат, якi працюють у кiмнатi, яка завтра стане ще й офiсом, та стежити за отриманням iмен.
  Френк пiдвiвся у глибинi кiмнати.
  - Хто ти взагалi? вiн спитав.
  "Людина з грошима i здатнiстю виграти цей страйк", - сказав йому Сем.
  "Заради чого ти це робиш?" - Запитав Френк.
  Єврейська дiвчина схопилася на ноги.
  "Бо вiн вiрить у цих жiнок i хоче допомогти", - пояснила вона.
  - Рот, - сказав Френк, виходячи за дверi.
  Коли зустрiч закiнчилася, йшов снiг, i Сем i єврейська дiвчина закiнчили розмову в коридорi до її кiмнати.
  "Я не знаю, що скаже на це Харрiган, профспiлковий лiдер з Пiттсбурга", - сказала вона йому. "Вiн доручив Френку очолити та направити страйк тут. Вiн не любить втручання i йому може не сподобатися ваш план. Але нам, працюючим жiнкам, потрiбнi чоловiки, такi чоловiки, як ви, якi можуть планувати та робити справи. У нас дуже багато чоловiкiв живе. Нам потрiбнi чоловiки, якi працюватимуть на всiх нас, як чоловiки працюють на жiнок в екiпажах та автомобiлях". Вона засмiялася i простягла йому руку. "Бачите, у що ви вплуталися? Я хочу, щоб ти став чоловiком усiєї нашої спiлки".
  Наступного ранку чотири дiвчини-стенографiстки пiшли на роботу до штабу страйку Сема, i вiн написав свiй перший лист про страйк, лист, який розповiдає iсторiю страйкуючої дiвчини на iм'я Хадеуей, чий молодший брат був хворий на туберкульоз. Сем не розписав листа; вiн вiдчував, що йому це не потрiбне. Вiн думав, що за допомогою двадцяти чи тридцяти таких листiв, кожен з яких коротко i правдиво розповiдає iсторiю однiєї з разючих дiвчат, вiн зможе показати одному американському мiсту, як живе його друга половина. Вiн передав лист чотирьом дiвчатам-стенографiсткам зi списку розсилки, який вiн уже мав, i почав писати його на кожне iм'я.
  О восьмiй годинi прийшов чоловiк, щоб встановити телефон, i дiвчата, якi страйкують, почали вносити новi iмена до списку розсилки. О дев'ятiй годинi з'явилися ще три стенографiстки та були залученi до роботи, а колишнi дiвчата почали надсилати новi iмена телефоном. Єврейська дiвчинка ходила туди-сюди, вiддаючи накази, вносячи пропозицiї. Час вiд часу вона пiдбiгала до столу Сема та пропонувала iншi джерела iмен для списку розсилки. Сем подумав, що якщо iншi працюючi дiвчата i були перед ним боязкi i збентеженi, то ця немає. Вона була як генерал на полi битви. Її м'якi карi очi свiтилися, її думки працювали швидко, а голос лунав дзвiнко. На її пропозицiю Сем дав дiвчатам за машинками, що пишуть, списки з iменами мiських чиновникiв, банкiрiв i вiдомих бiзнесменiв, а також дружин усiх цих людей, а також президентiв рiзних жiночих клубiв, свiтських жiнок i благодiйних органiзацiй. Вона зателефонувала репортерам двох мiських щоденних газет i попросила їх взяти iнтерв'ю у Сема, i на її пропозицiю вiн дав їм роздрукувати копiї листа дiвчини Хадеуей.
  "Надрукуйте це, - сказав вiн, - i якщо ви не можете використовувати це як новину, зробiть з цього рекламу i принесiть менi рахунок".
  О одинадцятiй годинi Френк увiйшов до кiмнати з високим iрландцем, iз запалими щоками, чорними брудними зубами та в надто тiсному для нього пальтi. Залишивши його стояти бiля дверей, Френк перетнув кiмнату до Сема.
  "Приходьте до нас пообiдати", - сказав вiн. Вiн тицьнув великим пальцем через плече у бiк високого iрландця. "Я пiдiбрав його", - сказав вiн. "Найкращий мозок, який був у мiстi протягом багатьох рокiв. Вiн диво. Ранiше був католицьким священиком. Вiн не вiрить нi в Бога, нi в любов, нi в будь-що ще. Виходьте та послухайте, як вiн каже. Вiн чудовий".
  Сем похитав головою.
  "Я надто зайнятий. Тут є над чим попрацювати. Ми збираємося виграти цей страйк".
  Френк iз сумнiвом подивився на нього, а потiм на зайнятих дiвчат.
  "Я не знаю, що про все це подумає Харрiган", - сказав вiн. "Вiн не любить втручання. Я нiколи нiчого не роблю, не написавши йому. Я написав i розповiв йому, що ти тут робиш. Менi довелося, розумiєш. Я несу вiдповiдальнiсть перед штаб-квартирою".
  Вдень єврей, власник фабрики з виробництва сорочок, прийшов у штаб-квартиру страйку, пройшов через кiмнату, зняв капелюх i сiв бiля столу Сема.
  - Що тобi тут потрiбне? вiн спитав. - Хлопцi з газет розповiли, що ви планували зробити. Яка в тебе гра?
  "Я хочу вiдшмагати тебе, - тихо вiдповiв Сем, - вiдшмагати тебе як слiд. Ви могли б також стати в чергу. Ви програєте цей удар.
  "Я тiльки один", - сказав єврей. "У нас є асоцiацiя виробникiв сорочок. Ми всi у цьому. У всiх нас на руках страйк. Що ти виграєш, якщо переможеш мене тут? Зрештою, я лише маленька людина.
  Сем засмiявся i, взявши ручку, почав писати.
  "Тобi не пощастило", - сказав вiн. "Я просто випадково закрiпився тут. Коли я переможу тебе, я пiду далi i поб'ю решту. Я принесу бiльше грошей, нiж ви всi, i я маю намiр перемогти кожного з вас".
  Наступного ранку натовп стояв перед сходами, що вели на фабрику, коли дiвчата-штрейкбрехери прийшли на роботу. Листи та iнтерв'ю в газетах виявилися ефективними, i бiльше половини штрейкбрехерiв не з'явилися. Решта поспiшили вулицею i звернули на сходи, не дивлячись на натовп. Дiвчина, поламана Семом, стояла на тротуарi i роздавала штрейкбрехерам брошури. Брошури називалися "Iсторiя десяти дiвчат" i коротко i багатозначно розповiдали iсторiї десяти страйкуючих дiвчат i те, що програш страйку означав для них та їхнiх сiмей.
  Через деякий час пiд'їхали двi карети та великий автомобiль, i з автомобiля вилiзла добре одягнена жiнка, взяла бiля дiвочого пiкету зв'язку брошур та почала роздавати їх людям. Двоє полiцейських, що стояли перед натовпом, зняли шоломи та супроводжували її. Натовп аплодував. Френк поспiшив через вулицю туди, де перед перукарнею стояв Сем, i ляснув його по спинi.
  "Ти диво", сказав вiн.
  Сем поспiшив у кiмнату i пiдготував другий лист для списку розсилки. На роботу прийшли ще двi стенографiстки. Йому довелося надiслати за iншими машинами. Репортер мiської вечiрньої газети збiг сходами.
  "Хто ти?" вiн спитав. "Мiсто хоче знати".
  З кишенi вiн дiстав телеграму з пiтсбурзької газети.
  "А як щодо плану страйку поштою? Назвiть там iм'я та iсторiю нового лiдера страйку.
  О десятiй годинi Френк повернувся.
  - Є телеграма вiд Харрiгана, - сказав вiн. "Вiн прийде сюди. Вiн хоче, щоб сьогоднi ввечерi влаштували масовi збори дiвчат. Я мушу зiбрати їх разом. Ми зустрiнемося тут, у цiй кiмнатi.
  У кiмнатi робота тривала. Список iмен для розсилки збiльшився вдвiчi. Пiкет бiля фабрики сорочок повiдомив, що iз заводу пiшли ще троє штрейкбрехерiв. Єврейська дiвчина була схвильована. Вона ходила кiмнатою, її очi свiтилися.
  "Це здорово", сказала вона. "План працює. Все мiсто збуджене i заради нас. Ми переможемо ще за двадцять чотири години".
  А потiм о сьомiй годинi вечора Харрiган увiйшов до кiмнати, де сидiв Сем iз дiвчатами, i замкнув за собою дверi. Це був невисокий, мiцної статури чоловiк з блакитними очима та рудим волоссям. Вiн мовчки ходив по кiмнатi, який супроводжував Френк. Раптом вiн зупинився i, взявши одну з друкарських машинок, орендованих Семом для написання листiв, пiдняв її над головою i жбурнув на пiдлогу.
  "Огидний лiдер страйку", - заревiв вiн. "Подивися на це. Паршивi машини!"
  "Скаб-стенографiстки!" - сказав вiн крiзь зуби. "Парша печатки! Подряпати все!"
  Взявши пачку бланкiв, вiн розiрвав їх i, пiдiйшовши до передньої частини кiмнати, погрозив кулаком перед лицем Сема.
  "Лiдер Скабов!" - крикнув вiн, повертаючись до дiвчат.
  Єврейська дiвчина з м'якими очима схопилася на ноги.
  "Вiн виграє для нас", сказала вона.
  Харрiган загрозливо пiдiйшов до неї.
  "Краще програти, нiж здобути паршиву перемогу", - ревiв вiн.
  Хто ти взагалi? Який шахрай послав тебе сюди? - Запитав вiн, звертаючись до Сема.
  Вiн почав промову. "Я спостерiгав за цим хлопцем, я його знаю. Вiн має план щодо розвалу профспiлки, i йому платять капiталiсти".
  Сем чекав, щоб нiчого не почути. Вставши, вiн одягнув брезентову куртку i попрямував до дверей. Вiн бачив, що вже замiшаний у дюжинi порушень профспiлкового кодексу, i думка спробувати переконати Харрiгана у своїй безкорисливостi йому не спала на думку.
  "Не звертайте на мене уваги, - сказав вiн, - я йду".
  Вiн пройшов мiж рядами переляканих блiдолицих дiвчат i вiдiмкнув дверi, єврейська дiвчина пiшла за ним. Нагорi сходи, що вели на вулицю, вiн зупинився i вказав назад у кiмнату.
  - Повертайся, - сказав вiн, простягаючи пачку купюр. "Продовжуйте роботу, якщо можете. Придбайте iншi машини та новий друк. Я допоможу тобi таємно.
  Повернувшись, вiн побiг униз сходами, поспiшив крiзь цiкавий натовп, що стояв бiля пiднiжжя, i швидко пiшов уперед перед освiтленими магазинами. Iшов холодний дощ, наполовину снiг. Поруч iз ним йшов молодик iз каштановою гострою бородою, один iз газетних репортерiв, якi напередоднi брали у нього iнтерв'ю.
  - Харрiган тебе пiдрiзав? - спитав молодик, а потiм додав, смiючись: "Вiн сказав нам, що мав намiр скинути тебе зi сходiв".
  Сем iшов мовчки, сповнений гнiву. Вiн звернув у провулок i зупинився, коли його супутник поклав йому руку на плече.
  "Це наше звалище", - сказав молодик, вказуючи на довгу невисоку каркасну будiвлю, що виходить на провулок. "Заходьте та розкажiть нам свою iсторiю. Це має бути добре".
  У редакцiї газети сидiв ще один юнак, поклавши голову на письмовий стiл. Вiн був одягнений у вражаюче яскравий картатий сурдут, мав трохи зморщене, добродушне обличчя i, здавалося, був п'яний. Молода людина з бородою пояснила, хто Сем, взявши сплячого за плече i енергiйно струсивши його.
  "Прокидайтесь, шкiпер! Тут гарна iсторiя! вiн гукнув. "Профспiлка вигнала лiдера страйку поштою!"
  Шкiпер пiдвiвся на ноги i почав похитувати головою.
  "Звичайно, звичайно, Старий Топ, вони б тебе вигнали. У тебе є трохи мiзкiв. Жодна людина з мiзками не зможе очолити страйк. Це суперечить законам Природи. Щось обов'язково мало тебе вдарити. Головорiз приїхав iз Пiттсбурга? - спитав вiн, звертаючись до юнака з коричневою бородою.
  Потiм, пiднявши голову i знявши з цвяха на стiнi кепку в тон його пальто, вiн пiдморгнув Сему. "Давай, Старий Топ. Менi треба випити.
  Двоє чоловiкiв пройшли через бiчнi дверi i темним провулком увiйшли через заднi дверi салуна. Бруд лежав глибоко в провулку, i Шкiпер пробирався крiзь нього, забризкаючи одяг та обличчя Сема. У салонi за столом навпроти Сема, з пляшкою французького вина мiж ними, вiн почав пояснювати.
  "У мене є вексель, термiн оплати якого закiнчується вранцi, i у мене немає грошей, щоб сплатити за нього", - сказав вiн. "Коли менi приходить термiн оплати, у мене завжди немає грошей, i я завжди напiваюся. Наступного ранку я оплачую рахунок. Не знаю, як менi це вдається, але в мене завжди все виходить. Це система. Тепер про цей страйк". Вiн поринув у обговорення страйку, тодi як чоловiки входили i виходили, смiючись i випиваючи. О десятiй годинi господар замкнув вхiднi дверi, засмикнув фiранку i, пройшовши в задню частину кiмнати, сiв за стiл iз Семом та Шкiпером, принiсши ще одну пляшку французького вина, з якого двоє чоловiкiв продовжували пити.
  - Ця людина з Пiттсбурга пограбувала твою хату, так? - сказав вiн, звертаючись до Сема. "Сьогоднi ввечерi сюди прийшов чоловiк та розповiв менi. Вiн послав за людьми, якi займаються машинками, i змусив їх забрати машини".
  Коли вони були готовi втекти, Сем дiстав з кишенi грошi i запропонував заплатити за пляшку французького вина, замовлену Шкiпером, який пiдвiвся i нетвердо став на ноги.
  - Ти хочеш мене образити? - обурено сказав вiн, кинувши на стiл двадцятидоларову купюру. Хазяїн повернув йому всього чотирнадцять доларiв.
  - Я мiг би з таким же успiхом витерти дошку, поки ти вмився, - зауважив вiн, пiдморгнувши Сему.
  Шкiпер знову сiв, вийняв з кишенi олiвець та блокнот i кинув їх на стiл.
  "Менi потрiбна редакцiйна стаття про страйк у "Старому Регу", - сказав вiн Сему. "Зроби один для мене. Зробiть щось сильне. Нанесiть удар. Я хочу поговорити тут зi своїм другом.
  Поклавши блокнот на стiл, Сем почав писати редакцiйну статтю в газетi. Голова його здавалася напрочуд ясною, а слова - надзвичайно гарними. Вiн привернув увагу громадськостi до ситуацiї, боротьби страйкуючих дiвчат та розумної боротьби, яку вони вели за перемогу у справедливiй справi, пiсля чого в параграфах вказувалося, що ефективнiсть виконаної роботи була анульована позицiєю, прийнятою лiдерами робiтникiв i соцiалiстiв.
  "Цих хлопцiв, по сутi, не хвилюють результати", - писав вiн. "Вони не думають про безробiтних жiнок, яким потрiбно утримувати сiм'ї, вони думають тiльки про себе i своє незначне керiвництво, яке, як вони побоюються, перебуває пiд загрозою. Тепер на нас чекає звичайна демонстрацiя всього старого, боротьби, ненавистi та поразок".
  Коли вiн закiнчив "Шкiпера", Сем повернувся через провулок до редакцiї газети. Шкiпер знову прошлепав по багнюцi i нiс у руцi пляшку червоного джина. За своїм столом вiн узяв редакцiйну статтю з рук Сема та прочитав її.
  "Iдеальний! Iдеально до тисячної частки дюйма, Олд Топ, - сказав вiн, ляскаючи Сема по плечу. "Саме те, що Стара Ганчiрка хотiла сказати про страйк". Потiм залiзши на стiл i пiдклавши картате пальто пiд голову, вiн мирно заснув, i Сем, що сидiв бiля столу, сидiв бiля столу. на свiтанку їх розбудив негр з мiтлою в руцi, i, увiйшовши в довгу низьку кiмнату, повну пресiв, Шкiпер пiдставив голову пiд кран з водою i повернувся, розмахуючи брудним рушником i водою, що капає з його волосся.
  "А тепер про день i його працi", - сказав вiн, посмiхаючись Сему i роблячи великий ковток з пляшки джина.
  Пiсля снiданку вони з Семом зайняли мiсце перед перукарнi навпроти сходiв, що ведуть на фабрику з виробництва сорочок. Дiвчина Сема з брошурами зникла, як i тихоока єврейська дiвчина, а на їхнiх мiсцях туди-сюди ходили Френк i лiдер Пiттсбурга на iм'я Харрiган. Знову бiля узбiччя стояли карети та автомобiлi, i знову з машини вийшла добре одягнена жiнка i попрямувала до трьох яскравих дiвчат, що наближалися тротуаром. Жiнку зустрiв Харрiган, який погрожував кулаком i кричав, i повернувшись у машину, вiд якої вона поїхала. Зi сходiв яскраво одягнений єврей дивився на натовп i смiявся.
  "Де новий страйк - страйк поштою?" вiн покликав Френка.
  З цими словами з натовпу вибiг робiтник iз вiдром на руцi i збив єврея назад на сходи.
  "Удар його! Вдар брудного лiдера паршивостi! - кричав Френк, танцюючи туди-сюди тротуаром.
  Двоє полiцейських, вибiгши вперед, повели робiтника вулицею, все ще стискаючи в однiй руцi вiдро з обiдом.
  - Я дещо знаю, - крикнув Шкiпер, ляснувши Сема по плечу. Я знаю, хто пiдпише зi мною цю записку. Жiнка, яку Харрiган загнав назад у свою машину, - найбагатша жiнка у мiстi. Я покажу їй вашу редакцiйну статтю. Вона подумає, що це я написав, i зрозумiє її. Ось побачиш." Вiн побiг вулицею, кричачи через плече: "Приходь на смiтник, я хочу тебе знову побачити".
  Сем повернувся до редакцiї газети i сiв чекати на Шкiпера, який через деякий час увiйшов, зняв пальто i почав люто писати. Iнодi вiн робив великi ковтки з пляшки червоного джина i, мовчки пропонуючи його Сему, продовжував перемотувати лист за листом недбало написаного матерiалу.
  - Я попросив її пiдписати записку, - звернувся вiн через плече до Сема. "Вона розлютилася на Харрiгана, i коли я сказав їй, що ми збираємося напасти на нього i захистити тебе, вона швидко пiддалася цьому. Я виграв, слiдуючи своїй системi. Я завжди напиваюся, i це завжди перемагає".
  О десятiй годинi в редакцiї газети панувало бродiння. Маленька людина з коричневою гострою бородою i ще один бiгли до Шкiпера, питаючи поради, розкладаючи перед ним машинописнi листи та кажучи, як писав.
  "Дайте менi напрямок. Менi потрiбний ще один заголовок на першiй смузi", - продовжував кричати на них Шкiпер, працюючи як божевiльний.
  У десять тридцять дверi вiдчинилися, i увiйшов Харрiган у супроводi Френка. Побачивши Сема, вони зупинилися, невпевнено дивлячись на нього i на людину, яка працювала за столом.
  "Ну, кажи. Це не жiноча приймальня. Чого ви, хлопцi, хочете? - гаркнув Шкiпер, дивлячись на них.
  Френк, пiдiйшовши вперед, поклав на стiл машинописний аркуш, який квапливо прочитав газетчик.
  - Ти скористаєшся ним? - Запитав Френк.
  Шкiпер засмiявся.
  - Не змiнив би жодного слова, - крикнув вiн. "Звичайно, я скористаюся ним. Це те, що я хотiв донести. Хлопцi, стежте за мною.
  Френк i Харрiган вийшли, а Шкiпер, кинувшись до дверей, почав кричати до кiмнати за нею.
  "Гей, ви, Коротун i Том, у мене є остання зачiпка".
  Повернувшись до столу, вiн знову почав писати, посмiхаючись пiд час роботи. Сему вiн простяг машинописний лист, пiдготовлений Френком.
  "Пiдла спроба виграти справу робiтниць з боку брудних паршивих лiдерiв i слизького капiталiстичного класу", - починалося воно, а пiсля цього йшла дика мiшанина слiв, слiв без сенсу, пропозицiй без сенсу, в яких Сема називали борошнистим. балакучий збирач поштових замовлень, а Шкiпер випадково згадувався як малодушний пращник чорнила.
  "Я перегляну матерiал i прокоментую його", - заявив Шкiпер, передаючи Сему те, що вiн написав. Це була редакцiйна стаття, в якiй публiцi пропонувалося прочитати статтю, пiдготовлену до публiкацiї лiдерами страйку, i виражалося спiвчуття страйкуючим дiвчатам у тому, що їхня справа була програна через некомпетентнiсть та нерозумнiсть їхнiх лiдерiв.
  "Ура Рафхаузу, хоробрий людинi, яка веде працюючих дiвчат до поразки, щоб вона могла зберегти лiдерство i досягти розумних зусиль у справi працi", - написав "Шкiпер".
  Сем глянув на простирадла i у вiкно, де вирувала снiгова буря. Йому здавалося, що вiдбувається злочин, i йому було нудно i гидко вiд власної нездатностi зупинити його. Шкiпер закурив коротку чорну трубку i зняв кашкет зi цвяха на стiнi.
  "Я найприємнiший газетчик у мiстi i ще трохи фiнансист", - заявив вiн. "Ходiмо вип'ємо".
  Випивши, Сем пiшов через мiсто у бiк сiльської мiсцевостi. На околицi мiста, де будинки розкиданi, а дорога почала йти в глибоку долину, хтось за ним привiтався. Повернувшись, вiн побачив єврейську дiвчину з м'якими очима, що бiжить стежкою поряд з дорогою.
  "Куди ти йдеш?" - спитав вiн, зупиняючись, щоб притулитися до паркану, i снiг падав йому на обличчя.
  "Я пiду з тобою", - сказала дiвчина. "Ти найкраща i найсильнiша людина, яку я коли-небудь бачив, i я не дозволю тобi пiти. Якщо у вас є дружина, це не має значення. Вона не така, якою має бути, iнакше ти не гуляв би по країнi один. Харрiган i Френк кажуть, що ти божевiльний, але я знаю краще. Я пiду з тобою i допоможу тобi знайти те, що хочеш".
  Сем замислився. Вона дiстала з кишенi плаття пачку купюр i дала йому.
  "Я витратила триста чотирнадцять доларiв", - сказала вона.
  Вони стояли, дивлячись один на одного. Вона простягла руку i поклала її йому на плече. Її очi, м'якi i тепер свiтяться жадiбним свiтлом, глянули на нього. Її круглi груди пiднiмалися i опускалися.
  "Куди б ви не сказали. Я буду твоїм слугою, якщо ти попросиш мене про це.
  Сема охопила хвиля гарячого бажання, за якою пiшла швидка реакцiя. Вiн думав про мiсяцi виснажливих пошукiв i про свою загальну невдачу.
  "Ти повернешся до мiста, якщо менi доведеться гнати тебе туди камiнням", - сказав вiн їй i, повернувши, побiг долиною, залишивши її стояти бiля дощатого паркану, уткнувшись головою в руки.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ V
  
  ПРО НЕ КРИСП ЗИМУ Увечерi Сем опинився на жвавому розi вулицi в Рочестерi, штат Нью-Йорк, спостерiгаючи з дверного отвору, як натовпи людей поспiшають або тиняються повз нього. Вiн стояв у дверях бiля кута, який, здавалося, був мiсцем громадських зборiв, i з усiх бокiв пiдходили чоловiки та жiнки, якi зустрiчалися в кутку, постояли мить, розмовляючи, а потiм разом пiшли. Сем виявив, що починає ставити питання про зустрiчi. За рiк, що минув з того часу, як вiн залишив офiс у Чикаго, його розум ставав все бiльш i бiльш задумливим. Маленькi речi - посмiшка на губах погано одягненого старого, що бурмочить i поспiшає повз нього на вулицi, або помах дитячої руки вiд дверей фермерського будинку - давали йому їжу для багатьох годин роздумiв. Тепер вiн з цiкавiстю спостерiгав за невеликими подiями; кивки, рукостискання, квапливi крадькома погляди чоловiкiв i жiнок, що зустрiлися на мить на розi. На тротуарi бiля його дверей кiлька чоловiкiв середнiх рокiв, очевидно, з великого готелю за рогом, неприємними, голодними та крадькома дивилися на жiнок у натовпi.
  Поруч iз Семом у дверях з'явилася велика блондинка. "Чекати на когось?" - спитала вона, посмiхаючись i пильно дивлячись на нього тим неспокiйним, невпевненим i голодним свiтлом, яке вiн бачив в очах чоловiкiв середнього вiку на тротуарi.
  Що ви тут робите з чоловiком на роботi? вiн ризикнув.
  Вона виглядала зляканою, а потiм засмiялася.
  "Чому б тобi не вдарити мене кулаком, якщо ти хочеш мене так струсити?" - зажадала вона, додавши: "Я не знаю, хто ви, але ким би ви не були, я хочу вам сказати, що пiшла вiд чоловiка".
  "Чому?" - Запитав Сем.
  Вона знову засмiялася i, пiдiйшовши, пильно подивилася на нього.
  - Я гадаю, ти блефуєш, - сказала вона. "Я не вiрю, що ти взагалi знаєш Алфа. I я радий, що ти цього не робиш. Я пiшов вiд Альфа, але вiн все одно виховав би Каїна, якби побачив, як я тут метушуся.
  Сем вийшов iз дверного отвору i пiшов по провулку повз освiтлений театр. Жiнки на вулицi пiдняли на нього очi, а за театром молода дiвчина, зачепивши його, пробурмотiла: "Привiт, Спорт!"
  Сему хотiлося уникнути нездорового, голодного погляду, який вiн бачив в очах чоловiкiв i жiнок. Його розум почав працювати над цiєю стороною життя величезної кiлькостi людей у мiстах - чоловiкiв та жiнок на розi вулиць, жiнки, яка через безпеку благополучного шлюбу одного разу кинула виклик йому в очi, коли вони сидiли разом у театрi та про тисячi маленьких подiй iз життя всiх сучасних мiських чоловiкiв та жiнок. Вiн запитував, наскiльки цей жадiбний, болiсний голод заважає чоловiкам взятися за життя i прожити його серйозно i цiлеспрямовано, як вiн хотiв прожити його i як вiн вiдчував, що всi чоловiки i жiнки в глибинi душi хочуть його прожити. Коли вiн був хлопчиком у Кекстонi, його неодноразово вражали спалахи жорстокостi й грубостi в промовах i вчинках добрих, добрих людей; тепер, гуляючи вулицями мiста, вiн думав, що вже не злякався. "Це якiсть нашого життя", - вирiшив вiн. "Американськi чоловiки та жiнки не навчилися бути чистими, шляхетними та природними, як їхнi лiси та їхнi широкi чистi рiвнини".
  Вiн думав про те, що чув про Лондон, Париж та iншi мiста старого свiту; i, слiдуючи пориву, придбаному в одиноких мандрах, заговорив сам iз собою.
  "Ми не кращi й не чистiшi за цi, - сказав вiн, - i ми походять вiд великої чистої нової землi, якою я йшов усi цi мiсяцi. Чи людство завжди продовжуватиме жити з колишнiм болiсним, дивно вираженим голодом у кровi i з таким виразом очей? Невже воно нiколи не позбудеться себе, не зрозумiє себе i не звернеться затято i енергiйно до побудови бiльшої та чистiшої людської раси?"
  "Нi, якщо ти не допоможеш", - прийшла вiдповiдь з якоїсь прихованої частини його душi.
  Сем почав думати про людей, якi пишуть, i про тих, хто вчить, i ставив питання, чому вони всi не говорять бiльш вдумливо про порок i чому вони так часто витрачають свої таланти i свою енергiю на марнi напади на деяких людей. етап життя i завершили свої зусилля щодо покращення людства, приєднавшись до лiги тверезостi або просуваючи її, або припинивши грати у бейсбол у недiлю.
  Справдi, чи багато письменникiв i реформаторiв не були несвiдомо в союзi зi звiдником, вважаючи порок i розпусту чимось, по сутi, чарiвним? Сам вiн не бачив нiчого з цiєї невиразної чарiвностi.
  "Для мене, - мiркував вiн, - у вирiзках американських мiст не було нi Франсуа Вiйона, нi Сафоса. Натомiсть були лише несамовитi хвороби, погане здоров'я та злиднi, суворi жорстокi обличчя та рванi, засаленi вбрання".
  Вiн думав про таких людей, як Золя, якi ясно бачили цей бiк життя, i про те, як вiн, будучи молодим чоловiком у мiстi, прочитав цю людину на пропозицiю Джанет Еберлi i отримав вiд неї допомогу - допомiг, налякав i змусив побачити. I потiм перед ним постало посмiхнене обличчя власника магазину старих книг у Клiвлендi, який кiлька тижнiв тому простягнув йому через прилавок екземпляр "Брата Нани" у паперовiй обкладинцi i сказав з усмiшкою: "Це щось спортивне". I вiн ставив питання, що б вiн подумав, якби купив книгу, щоб порушити уяву, яку мав пробудити коментар книготорговця.
  У маленьких мiстечках, якими гуляв Сем, i в маленькому мiстечку, де вiн дорослiшав, вади були вiдверто грубими та чоловiчими. Вiн заснув, розтягнувшись на брудному, просоченому пивному столi в салонi Арта Шермана в Пайєтi-Холлоу, i газетчик пройшов повз нього без коментарiв, шкодуючи, що вiн спав i що вiн не має грошей на купiвлю газет.
  "Розпуста i порок проникають у життя молодi", - подумав вiн, пiдходячи до рогу вулицi, де молодi люди грали в бiльярд i курили сигарети в темнiй бiльярднiй, i повертав назад до центру мiста. "Це проникає на все сучасне життя. Хлопчик-фермер, який приїжджає в мiсто на роботу, чує непристойнi iсторiї в вагонi поїзда, що димить, а чоловiки, що подорожують, з мiст розповiдають групi iсторiї про мiськi вулицi про плити в сiльських магазинах".
  Сема не бентежило те, що юнiсть торкнулася пороку. Такi речi були частиною свiту, який чоловiки i жiнки створили для життя своїх синiв i дочок, i тiєї ночi, блукаючи вулицями Рочестера, вiн подумав, що хотiв би, щоб вся молодь знала, якби вони могли знати, щоправда. Його серце було гiрко при думцi про людей, якi надавали чарiвнiсть романтики брудним i потворним речам, якi вiн бачив у цьому мiстi та у кожному мiстi, яке вiн знав.
  Повз нього вулицею, забудованою невеликими каркасними будинками, спiткнувся п'яний чоловiк, поряд з яким iшов хлопчик, i думки Сема повернулися до тих перших рокiв, якi вiн провiв у мiстi, i до старого, що хитається, якого вiн залишив позаду. його у Кекстонi.
  "Можна подумати, що немає людини, краще озброєної проти пороку i розпусти, нiж син цього художника Кекстон, - нагадав вiн собi, - i все ж таки вiн прийняв порок. Вiн виявив, як i всi молодi люди, що на цю тему iснує багато розмов, що вводять в оману i писань. Бiзнесмени, яких вiн знав, не розлучилися iз посильною допомогою, бо не пiдписали заставу. Здiбностi були надто рiдкiсною i надто незалежною рiччю, щоб пiдписувати клятви, а жiноча думка "губи, якi торкнуться лiкера, нiколи не торкнуться моїх" була призначена для губ, якi не запрошували.
  Вiн почав згадувати випадки гульби, якi вiн влаштовував зi своїми знайомими бiзнесменами, полiцейського, збитого на вулицi, i самого себе, який тихо i вмiло забирався на столи, щоб вимовляти промови i викрикувати потаємнi таємницi свого серця п'яним хлiборобам... у барах Чикаго. Зазвичай вiн не був добрим спiврозмовником. Вiн був людиною, яка трималася особняком. Але пiд час цих гульб вiн давав собi волю i заробив репутацiю смiливу i зухвалу людину, що плескає чоловiкiв по спинi i спiває з ними пiснi. Його охопила палаюча сердечнiсть, i якийсь час вiн справдi вiрив, що iснує така рiч, як вада високого польоту, що блищить на сонцi.
  Тепер, спотикаючись повз освiтленi салони, блукаючи в невiдомостi вулицями мiста, вiн знав краще. Будь-яка вада була нечистою, нездоровою.
  Вiн згадав готель, де колись ночував, готель, куди допускали сумнiвнi пари. У його залах стало темно; його вiкна залишалися невiдчиненими; бруд зiбрався в кутках; служителi човгали на ходу i пильно вдивлялися в обличчя крачок, що крадуться; фiранки на вiкнах були розiрванi та знебарвленi; дивнi лаючi лайки, крики i крики дратували напруженi нерви; мир i чистота покинули це мiсце; чоловiки поспiшали по залах з насунутими на обличчя капелюхами; сонячне свiтло, свiже повiтря i веселi, свистячi посильнi були замкненi.
  Вiн думав про стомлюючi, неспокiйнi прогулянки молодих людей з ферм та сiл по вулицях мiст; молодi люди, якi вiрять у золоту ваду. Руки манили їх iз дверей, i жiнки мiста смiялися з їхньої незручностi. У Чикаго вiн йшов саме так. Вiн також шукав, шукав романтичну, неможливу коханку, яка таїлася в глибинi чоловiчих оповiдань про пiдводний свiт. Вiн хотiв свою золоту дiвчинку. Вiн був схожий на наївного нiмецького хлопця зi складiв на Саут-Уотер-стрiт, який одного разу сказав йому (вiн був ощадливою душею): "Я хотiв би знайти симпатичну дiвчину, тиху та скромну, яка була б моєю коханкою, а не стягувати плату за щось".
  Сем не знайшов своєї золотої дiвчинки i тепер знав, що її не iснує. Вiн не бачив мiсць, якi проповiдники називали палацом грiха, i тепер знав, що таких мiсць не iснує. Вiн запитував, чому не можна змусити молодь зрозумiти, що грiх мерзенний i що аморальнiсть вiддає вульгарнiстю. Чому не можна було прямо сказати їм, що у вирiзцi не буває жнив?
  Пiд час його сiмейного життя до будинку приходили чоловiки та обговорювали це питання. Вiн згадав, що одна з них твердо стверджувала, що червона сестричка є необхiднiстю сучасного життя i що звичайне пристойне суспiльне життя не може продовжуватися без нього. Протягом минулого року Сем часто думав про розмови цiєї людини, i її мозок хитався вiд цiєї думки. У мiстах i на путiвцях вiн бачив натовпи маленьких дiвчаток, що смiються i кричать, що виходять зi шкiльних будинкiв, i ставив питання, кого з них оберуть для цiєї служби людству; i тепер, у годину депресiї, вiн хотiв, щоб людина, яка розмовляла за його обiднiм столом, могла пiти з ним i подiлитися з ним своїми думками.
  Знову звернувши на освiтлену жваву вулицю мiста, Сем продовжив вивчення осiб у натовпi. Це заспокоїло його розум. Вiн почав вiдчувати втому в ногах i з вдячнiстю подумав, що йому слiд добре виспатися. Море облич, що пiдкочує до нього пiд свiтлом вогнiв, сповнювало його умиротворенням. "Життя так багато, - думав вiн, - що йому має прийти якийсь кiнець".
  Уважно вдивляючись у обличчя, тьмянi обличчя i свiтлi обличчя, обличчя, витягнутi i майже схожi над носом, обличчя з довгими, важкими чуттєвими щелепами i порожнi, м'якi обличчя, на яких палючий палець думка не залишила нiякого слiду, пальцi його хворiли, щоб взяти в руку олiвець або на руку олiвець i мати можливiсть сказати: "Ось особи, якi ви, вашi життя, зробили для себе та для своїх дiтей".
  У вестибюлi високої офiсної будiвлi, де вiн зупинився бiля маленького тютюнового прилавка, щоб купити свiжий тютюн для люльки, вiн так пильно глянув на жiнку, одягнуту в довге м'яке хутро, що вона в тривозi поспiшила до свого автомата, щоб дочекатися її супроводжуючий, що, очевидно, пiднявся на лiфт.
  Опинившись знову на вулицi, Сем здригнувся вiд думки про руки, якi працювали над м'якими щоками i безтурботними очима цiєї єдиної жiнки. Йому пригадали обличчя та постать маленької канадської медсестри, яка колись доглядала його пiд час хвороби, - її швидкi, спритнi пальцi та м'язистi маленькi ручки. - Iнша, така сама, як вона, - пробурмотiв вiн, - працювала над обличчям i тiлом цiєї джентльменки; мисливець вирушив у бiлу тишу пiвночi, щоб роздобути тепле хутро, що прикрашає її; для неї сталася трагедiя - пострiл, i червона кров на снiгу, i звiр, що бореться, махає кiгтями в повiтрi; заради неї жiнка працювала весь ранок, омиваючи свої бiлi члени, щоки, волосся".
  Для цiєї джентльменки також був призначений чоловiк, людина, подiбна до нього, яка обманювала i брехала i роками ганялася за доларами, щоб заплатити всiм iншим, людина влади, людина, яка могла домогтися, могла виконати. Вiн знову вiдчув у собi тугу за силою художника, силою не тiльки бачити змiст обличчя на вулицi, а й вiдтворювати те, що вiн бачив, тонкими пальцями передати iсторiю досягнень людства в обличчя висить на стiнi.
  В iншi днi, в Кекстонi, слухаючи виступи Телфера, а також у Чикаго та Нью-Йорку зi Сью, Сем намагався отримати уявлення про пристрасть художника; тепер, iдучи й дивлячись на обличчя, що пролiтали повз нього по довгiй вулицi, вiн думав, що зрозумiв.
  Одного разу, коли вiн тiльки-но приїхав до мiста, у нього протягом кiлькох мiсяцiв був роман з жiнкою, дочкою скотаря з Айови. Тепер її обличчя заповнило його поле зору. Яким вiн був мiцним, яким наповненим посланням землi пiд ногами; товстi губи, тьмянi очi, сильна, схожа на кулю голова, як вони нагадували худобу, яку купував i продавав її батько. Вiн згадав маленьку кiмнатку в Чикаго, де в нього стався перший епiзод любовi з цiєю жiнкою. Яким щирим та здоровим це здавалося. З якою радiстю чоловiк i жiнка поспiшали ввечерi на мiсце зустрiчi. Як її сильнi руки стискали його. Обличчя жiнки в автомобiлi бiля офiсної будiвлi танцювало перед його очима, обличчя таке мирне, таке вiльне вiд слiдiв людської пристрастi, i вiн запитував, яка дочка скотаря позбавила пристрастi людини, яка заплатила за красу цього обличчя.
  У провулку, бiля освiтленого фасаду дешевого театру, жiнка, що стоїть одна i напiвприхована в дверях церкви, тихо гукнула його, i, повернувшись, вiн пiдiйшов до неї.
  - Я не клiєнт, - сказав вiн, дивлячись на її худе обличчя i кiстлявi руки, - але якщо ви зробите ласку пiти зi мною, я пригощу гарною вечерею. Я зголоднiв i не люблю їсти один. Я хочу, щоб хтось поговорив зi мною, щоб я не думав".
  - Ти дивний птах, - сказала жiнка, взявши його за руку. Що ти зробив такого, про що не хочеш думати?
  Сем нiчого не сказав.
  "Там є мiсце", - сказала вона, вказуючи на освiтлений фасад дешевого ресторану з брудними шторами на вiкнах.
  Сем продовжував iти.
  "Якщо ви не заперечуєте, - сказав вiн, - я виберу це мiсце. Я хочу купити хорошу вечерю. Менi потрiбне мiсце з чистою бiлизною на столi та гарним кухарем на кухнi".
  Вони зупинилися на розi, щоб поговорити про вечерю, i на її пропозицiю вiн почекав у найближчiй аптецi, поки вона пiшла до своєї кiмнати. Поки вiн чекав, вiн пiдiйшов до телефону i замовив вечерю та таксi. Коли вона повернулася, на нiй була чиста сорочка i зачесане волосся. Сему здалося, що вiн уловив запах бензину, i вiн припустив, що вона працювала над плямами на своїй поношенiй куртцi. Здавалося, вона здивувалася, виявивши, що вiн все ще чекає.
  "Я подумала, може, це ларьок", - сказала вона.
  Вони мовчки доїхали до мiсця, яке мав на увазi Сем: придорожнього будиночка з чистими вимитими пiдлогами, фарбованими стiнами та вiдкритими камiнами у приватних їдальнях. Сем був там кiлька разiв протягом мiсяця, i їжа була добре приготовлена.
  Вони їли мовчки. Сему не було цiкаво слухати, як вона розповiдає про себе, i вона, схоже, не вмiла вести невимушену розмову. Вiн не вивчав її, а привiв її, як i сказав, через свою самотнiсть i тому, що її худе, втомлене обличчя i тендiтне тiло, що виглядали з темряви бiля церковних дверей, волали до нього.
  У неї, подумав вiн, вигляд суворої цнотливостi, немов у людини, яку вiдшмагали, але не побили. Щоки її були тонкими i вкритi ластовинням, як у хлопчика. Зуби у неї були зламанi й у поганому станi, хоч i чистi, а руки виглядали зношеними та майже невикористовуваними, як руки його власної матерi. Тепер, коли вона сидiла перед ним у ресторанi, вона чимось нагадувала його мати.
  Пiсля вечерi вiн сидiв, курив сигару i дивився на вогонь. Вулична жiнка перехилилася через стiл i торкнулася його руки.
  - Ти збираєшся вiдвезти мене кудись пiсля цього - пiсля того, як ми пiдемо звiдси? вона сказала.
  "Я збираюся вiдвести тебе до дверей твоєї кiмнати, от i все".
  "Я рада", сказала вона; "Давно я не мав такого вечора. Це змушує мене почуватися чистим".
  Деякий час вони сидiли мовчки, а потiм Сем почав говорити про своє рiдне мiсто в Айовi, вiдпускаючи себе i висловлюючи думки, якi спадали йому на думку. Вiн розповiв їй про свою матiр i про Мерi Андервуд, а вона, у свою чергу, розповiла про своє мiсто та своє життя. У неї були деякi проблеми зi слухом, що ускладнювало розмову. Слова та речення доводилося повторювати їй, i через деякий час Сем закурив i подивився на вогонь, даючи їй можливiсть говорити. Її батько був капiтаном невеликого пароплава, що курсував уздовж протоки Лонг-Айленд, а мати - дбайливою, проникливою жiнкою та гарною господинею. Вони жили в селi в Род-Айлендi, i за будинком був сад. Капiтан одружився тiльки в сорок п'ять рокiв i помер, коли дiвчинi було вiсiмнадцять, а мати померла через рiк.
  Дiвчина була маловiдома у селi Род-Айленда, оскiльки була сором'язливою та потайливою. Вона утримувала будинок у чистотi та допомагала капiтановi в саду. Коли її батьки померли, вона залишилася одна з тридцятьма сiмома сотнями доларiв у банку та маленькому будиночку, вийшла замiж за молодика, який працював клерком у залiзничнiй конторi, i продала будинок, щоб переїхати до Канзас-Сiтi. Велика рiвнина лякала її. Її життя там склалося невдало. Їй було самотньо серед пагорбiв i води її села в Новiй Англiї, i за вдачею вона була стриманою i безпристрасною, так що їй не вдалося особливо завоювати прихильнiсть чоловiка. Вiн, безперечно, одружився з нею заради невеликого скарбу i рiзними способами став отримувати його вiд неї. У неї народився син, якийсь час її здоров'я сильно похитнулося, i вона випадково виявила, що чоловiк витрачає її грошi на розгул серед мiських жiнок.
  "Було марно витрачати слова, коли я виявила, що вона не дбає нi про мене, нi про дитину i не пiдтримує нас, тому я залишила її", - сказала вона рiвним, дiловим тоном.
  Коли вона пiдiйшла до пiдрахунку, розлучившись iз чоловiком i пройшовши курс стенографiї, у неї залишилася тисяча доларiв заощаджень, i вона почувала себе в повнiй безпецi. Вона зайняла позицiю i пiшла на роботу, почуваючи себе цiлком задоволеною та щасливою. А потiм у неї почалися проблеми зi слухом. Вона почала втрачати мiсця, i врештi-решт їй довелося задовольнятися невеликою зарплатою, яка зароблялася копiюванням бланкiв для знахаря поштою. Хлопчика вона здала зi здiбною нiмкенею, дружиною садiвника. Вона платила за нього чотири долари на тиждень, i можна було купити одяг для себе та хлопчика. Її зарплата вiд знахаря складала сiм доларiв на тиждень.
  "I ось, - сказала вона, - я почала виходити надвiр. Я нiкого не знав, i менi бiльше не було чого робити. У мiстi, де жив хлопчик, я не мiг цього зробити, тож поїхав. Я їздив iз мiста до мiста, працюючи в основному на патентованих знахарiв i поповнюючи свiй дохiд тим, що заробляв на вулицi. Я не з тих жiнок, якi пiклуються про чоловiкiв, i не багато з них пiклуються про мене. Менi не подобається, коли вони торкаються мене руками. Я не вмiю пити, як бiльшiсть дiвчат; мене це нудить. Я хочу, щоб мене дали спокiй. Можливо, менi не слiд одружуватися. Не те, щоб я заперечувала проти свого чоловiка. Ми дуже добре ладнали, поки менi не довелося перестати давати йому грошi. Коли я зрозумiв, куди вiн прямує, у мене розплющились очi. Я вiдчував, що менi потрiбно мати принаймнi тисячу доларiв для хлопчика на випадок, якщо зi мною щось трапиться. Коли я виявив, що менi нема чого робити, крiм просто вийти на вулицю, я пiшов. Я пробувала займатися iншою роботою, але сил не було, а коли справа дiйшла до iспиту, я бiльше дбала про хлопчика, нiж про себе - будь-яка жiнка це зробила б. Я думав, що вiн має бiльше значення, нiж те, що я хотiв.
  Менi було нелегко. Iнодi, коли зi мною йде чоловiк, я йду вулицею, молячись, щоб не здригнутися i не вiдступити, коли вiн доторкнеться до мене руками. Я знаю, що якщо я це зроблю, вiн пiде, i я не отримаю жодних грошей.
  "А потiм вони говорять i брешуть про себе. Я змушував їх намагатися вiдпрацювати з мене поганi грошi та непотрiбнi коштовностi. Iнодi вони намагаються зайнятися зi мною коханням, а потiм крадуть грошi, якi менi дали. Це найскладнiше - брехня та вдавання. Цiлий день я знову i знову пишу одну й ту саму брехню для патентних лiкарiв, а ночами слухаю, як цi iншi брешуть менi".
  Вона замовкла, нахилилася, пiдперла щоку рукою i сiла, дивлячись у вогонь.
  - Моя мати, - почала вона знову, - не завжди носила чисту сукню. Вона не могла. Вона завжди стояла навколiшки i мила пiдлогу або випалювала бур'яни в саду. Але вона ненавидiла бруд. Якщо її сукня була брудною, її спiдня бiлизна була чистою, як i її тiло. Вона навчила мене бути таким, i я хотiв бути таким. Це сталося природно. Але я втрачаю все це. Цiлий вечiр я сиджу тут з тобою i думаю, що моя бiлизна не чиста. Бiльшiсть часу менi все одно. Бути чистим не вiдповiдає тому, що я роблю. Менi доводиться намагатися виглядати яскравою на вулицi, щоб чоловiки зупинялися, побачивши мене на вулицi. Iнодi, коли в мене все гаразд, я не виходжу на вулицю по три-чотири тижнi. Потiм я забираюся у своїй кiмнатi та приймаю ванну. Моя господиня дозволяє менi прати ночами у пiдвалi. Здається, мене не турбує чистота в тi тижнi, коли я перебуваю на вулицi".
  Маленький нiмецький оркестр заграв колискову, а у вiдчиненi дверi увiйшов товстий нiмецький офiцiант i пiдклав дров у вогонь. Вiн зупинився бiля столу i розповiв про бруд на дорозi ззовнi. З iншої кiмнати долинав срiблястий дзвiн склянок i звуки смiливих голосiв. Дiвчина i Сем знову поринули у розмови про свої рiднi мiста. Сем вiдчував, що вона йому дуже подобається, i думав, що, якби вона належала йому, вiн знайшов би основу, на якiй можна було б жити з нею в достатку. У нiй була якiсть чесностi, яку вiн завжди шукав у людях.
  Коли вони їхали назад у мiсто, вона поклала йому руку на плече.
  - Я б не проти тебе, - сказала вона, вiдверто дивлячись на нього.
  Сем засмiявся i поплескав її по тонкiй руцi. "Це був добрий вечiр, - сказав вiн, - ми доведемо справу до кiнця".
  "Дякую,- сказала вона,- i я хочу сказати тобi ще дещо. Можливо, ви подумаєте про мене погано. Iнодi, коли менi не хочеться виходити на вулицю, я стаю навколiшки i молюся, щоб менi вистачило сил iти смiливо. Здається, це погано? Ми - народ, що молиться, ми, жителi Нової Англiї".
  Стоячи на вулицi, Сем мiг чути її утруднене астматичне дихання, коли вона пiднiмалася сходами до своєї кiмнати. На пiвдорозi вона зупинилася i помахала йому рукою. Це було зроблено нiяково i по-хлоп'ячому. У Сема виникло вiдчуття, що йому хотiлося взяти пiстолет i почати стрiляти в громадян на вулицях. Вiн стояв у освiтленому мiстi, дивився на довгу безлюдну вулицю i думав про Майка Маккартi у в'язницi в Кекстонi. Як i Майк, вiн пiдвищував голос уночi.
  "Ти тут, Боже? Ви залишили своїх дiтей тут, на землi, завдаючи один одному болю? Невже ви вкладаєте в людину насiння мiльйона дiтей та посадку лiсу в одне дерево i дозволяєте людям руйнувати, завдавати шкоди та руйнувати?"
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VI
  
  У кiнцi другого року мандрiвок Сем встав з лiжка в холодному маленькому готелi шахтарського селища в Захiднiй Вiрджинiї, подивився на шахтарiв з лампами в кепках, що йшли по тьмяно освiтлених вулицях, з'їв порцiю шкiрянi тiстечка на снiданок, сплатив рахунок у готелi i готель. Вiн остаточно вiдмовився вiд думки домагатися бажаного за допомогою поневiрянь країною та спiлкування з випадковими знайомими на узбiччi та в селах i вирiшив повернутися до способу життя, бiльш вiдповiдного його доходу.
  Вiн вiдчував, що за своєю природою вiн не волоцюга i що поклик вiтру, сонця та бурої дороги не наполегливий у його кровi. Дух Пана не наказував їм, i хоча бували веснянi ранки в днi його мандрiвок, схожi на гiрськi вершини в його життєвому досвiдi, ранку, коли якесь сильне, солодке почуття пробiгало по деревах, травi та тiлу. мандрiвника, i коли поклик життя, здавалося, кричав i запрошував вниз за вiтром, наповнюючи його захопленням вiд кровi в його тiлi i думок у його мозку, але в глибинi душi, незважаючи на цi днi чистої радостi, вiн, зрештою, був людиною мiста та натовпу. Кекстон, Саут-Уотер-стрiт i Ла-Салль-стрiт залишили в ньому свої слiди, i тому, кинувши свою парусинову куртку в куток кiмнати готелю в Захiднiй Вiрджинiї, вiн повернувся до притулку собi подiбних.
  У Нью-Йорку вiн пiшов у клуб на околицi мiста, членство в якому вiн мав, а потiм зайшов у гриль, де за снiданком зустрiв знайомого актора на iм'я Джексон.
  Сем опустився в крiсло i озирнувся. Вiн згадав свiй вiзит сюди кiлька рокiв тому разом iз Вебстером i Крофтсом i знову вiдчув спокiйну елегантнiсть навколишнього оточення.
  - Привiт, Манiмейкер, - сердечно сказав Джексон. - Чув, ти пiшов у жiночий монастир.
  Сем засмiявся i почав замовляти снiданок, чому Джексон вiд подиву розплющив очi.
  "Ви, пане Елегантнiсть, не зрозумiєте, як людина проводить мiсяць за мiсяцем на свiжому повiтрi у пошуках гарного тiла та кiнця життя, а потiм раптово змiнює свою думку i повертається до такого мiсця", - зауважив вiн.
  Джексон засмiявся i закурив цигарку.
  "Як мало ви мене знаєте", - сказав вiн. "Я б прожив своє життя вiдкрито, але я дуже хороший актор i щойно закiнчив ще одну довгу роботу в Нью-Йорку. Що ти збираєшся робити тепер, коли ти худий i смаглявий? Ви повернетесь до Моррiсона та Прiнса i заробляння грошей?"
  Сем похитав головою i глянув на спокiйну елегантнiсть чоловiка перед ним. Яким задоволеним та щасливим вiн виглядав.
  "Я збираюся спробувати жити серед багатих i пустих людей", - сказав вiн.
  "Це гнила команда, - запевнив його Джексон, - i я їду нiчним поїздом до Детройта. Ходiмо зi мною. Ми всi обговоримо".
  Того вечора в поїздi вони розмовляли з широкоплечим старим, який розповiв їм про свою мисливську поїздку.
  "Я збираюся вiдплисти з Сiєтла, - сказав вiн, - i поїхати куди завгодно i полювати на все поспiль. Я збираюся вiдстрiлити голови всiм великим тваринам, якi ще залишилися у свiтi, а потiм повернутися до Нью-Йорка i залишатися там до самої смертi".
  "Я пiду з тобою", - сказав Сем, а вранцi залишив Джексона в Детройтi i продовжив шлях на захiд зi своїм новим знайомим.
  Протягом кiлькох мiсяцiв Сем подорожував i стрiляв разом зi старим, енергiйним i великодушним старим, який, розбагатiвши завдяки ранньому iнвестуванню в акцiї "Стандард ойл компанi", присвятив своє життя своїй хтивiй, примiтивнiй пристрастi до стрiльби та вбивств. Вони полювали на левiв, слонiв i тигрiв, i коли на захiдному узбережжi Африки Сем сiв на човнi до Лондона, його супутник ходив туди-сюди пляжем, курячи чорнi сигари i заявляючи, що веселощi закiнчилися тiльки наполовину i що Сем дурень йти.
  Пiсля року королiвського полювання Сем провiв ще рiк, живучи життям багатого та розважального джентльмена в Лондонi, Нью-Йорку та Парижi. Вiн їздив автомобiлем, ловив рибу i тинявся по берегах пiвнiчних озер, катався на каное Канадою з автором книг про природу, сидiв у клубах i фешенебельних готелях, слухаючи розмови чоловiкiв i жiнок цього свiту.
  Одного пiзно ввечерi того ж року вiн вирушив у село на рiчцi Гудзон, де Сью зняла будинок, i майже вiдразу ж побачив її. Цiлу годину вiн слiдував за нею, спостерiгаючи за її швидкою, активною фiгуркою, поки вона йшла по сiльських вулицях, i гадаючи, що стало означати для неї життя, але коли, раптово обернувшись, вона зустрiлася б з ним вiч-на-вiч, вiн поспiшив по провулку i сiв на поїзд до мiста, вiдчуваючи, що не вiдчуватиме, що не зможе. рокiв.
  Зрештою, вiн знову почав пити, але вже не помiрно, а стабiльно i майже безперервно. Якось уночi в Детройтi разом з трьома молодими людьми зi свого готелю вiн напився i вперше пiсля розлучення зi Сью опинився в компанiї жiнок. Четверо з них, зустрiвшись у якомусь ресторанi, сiли в машину з Семом i трьома молодими людьми i каталися мiстом, смiючись, розмахуючи в повiтрi пляшками з вином i гукаючи перехожих на вулицi. Вони опинилися в їдальнi на околицi мiста, де компанiя годинами сидiла за довгим столом, випиваючи та спiваючи пiснi.
  Одна з дiвчат села Сему навколiшки i обняла його за шию.
  "Дайте менi трохи грошей, багата людина", - сказала вона.
  Сем уважно глянув на неї.
  "Хто ти?" вiн спитав.
  Вона почала пояснювати, що працює продавцем у магазинi в центрi мiста i що має коханця, який водить фургон з бiлизною.
  "Я ходжу на цi кажани, щоб заробити грошей на гарний одяг, - вiдверто сказала вона, - але якби Тiм побачив мене тут, вiн би мене вбив".
  Вклавши їй у руку рахунок, Сем спустився вниз i, сiв у таксi, поїхав назад до свого готелю.
  Пiсля тiєї ночi вiн часто влаштовував подiбнi гулянки. Вiн перебував у якомусь тривалому зацiпенiннi бездiяльностi, говорив про поїздки за кордон, яких не робив, купив величезну ферму у Вiрджинiї, яку нiколи не вiдвiдував, планував повернутися до справи, але так i не здiйснив, i мiсяць за мiсяцем продовжував витрачати грошi. його днi. Вiн вставав з лiжка опiвднi i починав пити. До кiнця дня вiн став веселим i балакучим, називав людей на iм'я, плескав випадкових знайомих по спинi, грав у пул або бiльярд з умiлими молодими людьми, якi прагнуть вигоди. На початку лiта вiн приїхав сюди з групою молодих людей з Нью-Йорка i провiв з ними мiсяцi, зовсiм марнуючи час. Разом вони їздили на потужних автомобiлях у далекi поїздки, пили, сварилися та вирушали на борт яхти гуляти наодинцi чи з жiнками. Часом Сем залишав своїх товаришiв i цiлими днями катався країною на швидких поїздах, годинами сидiв у тишi, дивлячись у вiкно на країну, що проїжджала повз, i дивуючись своєї витривалостi в тому життi, яке вiн вiв. Кiлька мiсяцiв вiн брав iз собою молодого чоловiка, якого називав секретарем i платив велику зарплату за його вмiння розповiдати iсторiї та спiвати розумнi пiснi, але раптово звiльнив його за те, що вiн розповiв брудну iсторiю, яка нагадала Сему iншу iсторiю, розказану сутулим старим в офiсi готелю Еда в мiстi.
  З мовчазного i небалакучого стану, як у мiсяцi поневiрянь, Сем став похмурим i войовничим. Продовжуючи вести порожнiй, безцiльний спосiб життя, який вiн прийняв, вiн все ж таки вiдчував, що для нього iснує правильний спосiб життя, i дивувався своїй нездатностi, що продовжується знайти його. Вiн втратив рiдну енергiю, погладшав i огрубiв тiлом, годинами тiшився дрiбницями, не читав книг, годинами лежав у лiжку п'яний i говорив собi нiсенiтницю, бiгав вулицями, гидко лаючись, звично огрубiв у думках i мовленнi, постiйно шукав нижчого й безпритульного персоналу з грубим кола. готелях i клубах, де жив, ненавидiв життя, але бiгав, як боягуз, у санаторiї та курорти з похитування голови лiкаря.
  OceanofPDF.com
  КНИГА IV
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ I
  
  ПРО НЕ ПОВДЕНЬ На початку вересня Сем сiв на поїзд, що йде на захiд, маючи намiр вiдвiдати свою сестру на фермi недалеко вiд Кекстона. Протягом багатьох рокiв вiн нiчого не чув про Кейт, але, як вiн знав, мала двi дочки, i вiн думав, що зробить щось для них.
  "Я помiщу їх на ферму у Вiрджинiї i складу заповiт, залишивши їм свої грошi", - подумав вiн. "Можливо, я зможу зробити їх щасливими, створивши їм умови для життя i давши їм гарний одяг".
  У Сент-Луїсi вiн вийшов з поїзда, невиразно думаючи, що йому доведеться зустрiтися з адвокатом i домовитися про заповiту, i кiлька днiв залишався в готелi "Плентерс" з компанiєю пiдiбраних ним товаришiв по чарцi. Одного дня вiн почав ходити з мiсця на мiсце, випивати та збирати друзiв. Потворне свiтло горiло в його очах, i воно дивилося на чоловiкiв i жiнок, що проходять вулицями, вiдчуваючи, що знаходиться серед ворогiв i що для нього свiт, задоволення i гарний настрiй, що сяють в очах iнших, були поза отриманням.
  Ближче до вечора, що супроводжувався групою буйствуючих товаришiв, вiн вийшов на вулицю, оточену невеликими цегляними складами, що виходять на рiчку, де пароплави стояли, прив'язанi до плавучих докiв.
  "Я хочу, щоб човен вiдвез мене i мою компанiю в круїз вгору i вниз по рiчцi", - оголосив вiн, наближаючись до капiтана одного з човнiв. "Вези нас вгору i вниз рiчкою, поки нам це не набридне. Я заплачу стiльки, скiльки це буде коштувати".
  Це був один iз тих днiв, коли пияцтво не опанувало його, i вiн пiшов до своїх товаришiв, купував випивку i вважав себе дурнем, продовжуючи доставляти розваги мерзеннiй командi, що сидiла навколо нього на палубi човна. Вiн почав кричати та наказувати їм.
  - Спiвайте голоснiше, - наказав вiн, тупаючи туди-сюди i хмурячись на своїх товаришiв.
  Молода людина з партiї, яка мала репутацiю танцюриста, вiдмовилася виступати за командою. Стрибнувши вперед, Сем витяг його на палубу перед кричущим натовпом.
  "Тепер танцюй!" - прогарчав вiн. - Або я кину тебе до рiчки.
  Молодий чоловiк люто танцював, а Сем ходив туди-сюди i дивився на нього i на злi обличчя чоловiкiв i жiнок, що тинялися по палубi або кричали на танцюриста. Випивка в ньому почала дiяти, до нього прийшла дивно спотворена версiя старої пристрастi до вiдтворення, i вiн пiдняв руку, закликаючи до тишi.
  "Я хочу побачити жiнку, яка стане матiр'ю", - кричав вiн. "Я хочу побачити жiнку, яка народила дiтей".
  З групи, що зiбралася навколо танцюриста, вискочила маленька жiнка з чорним волоссям i чорними очима, що горять.
  "Я народила дiтей - трьох", - сказала вона, розсмiявшись йому в обличчя. "Я можу винести бiльше з них".
  Сем тупо глянув на неї i, взявши за руку, повiв до крiсла на палубi. Натовп засмiявся.
  "Белль прийшла за булочкою", - прошепотiв невисокий товстий чоловiк своїй супутницi, високiй жiнцi з блакитними очима.
  Коли пароплав з вантажем чоловiкiв i жiнок, якi п'ють i спiвають пiснi, йшов вгору по рiчцi повз урвища, покритi деревами, жiнка поруч iз Семом вказала на ряд крихiтних будиночкiв на вершинi урвищ.
  "Мої дiти там. Вони зараз вечеряють", - сказала вона.
  Вона почала спiвати, смiятися i махати пляшкою рештi, що сидiла на палубi. Хлопець з важким обличчям стояла на стiльцi i спiвав вуличну пiсню, а супутниця Сема, схопившись на ноги, вiдраховувала такт iз пляшкою в руцi. Сем пiдiйшов до того мiсця, де стояв капiтан, дивлячись по рiчцi.
  "Повернiться назад, - сказав вiн, - я втомився вiд цiєї команди".
  На зворотному шляху по рiчцi чорноока жiнка знову сiла поряд iз Семом.
  - Ми пiдемо до мене додому, - тихо сказала вона, - тiльки ти й я. Я покажу тобi дiтей.
  Коли човен розвернувся, над рiчкою густiшала темрява, i вдалинi почали блимати вогнi мiста. Натовп затих, спав на стiльцях уздовж палуби або збирався невеликими групами i розмовляв тихим голосом. Чорновола жiнка почала розповiдати Сему свою iсторiю.
  За її словами, вона була дружиною сантехнiка, що її покинула.
  "Я звела його з розуму", - сказала вона, тихо смiючись. "Вiн хотiв, щоб я залишався вдома з ним та дiтьми нiч за нiч. Вiн переслiдував мене ночами в мiстi, благаючи повернутися додому. Коли я не приходив, вiн йшов зi сльозами на очах. Це розлютило мене. Вiн був чоловiком. Вiн зробить усе, що я попрошу зробити. А потiм вiн втiк та залишив дiтей на моїх руках".
  Мiстом Сем, а поряд з ним чорнява жiнка, роз'їжджав у вiдкритiй каретi, забуваючи про дiтей i переходячи з мiсця на мiсце, їв i пив. Годину вони просидiли в ложi театру, але спектакль їм набрид, i вони знову залiзли в карету.
  "Ми пiдемо до мене додому. Я хочу, щоб ти залишився сам", - сказала жiнка.
  Вони проїжджали вулицю за вулицею з робочими будинками, де дiти бiгали, смiючись i граючи пiд лiхтарями, а двоє хлопчикiв, сяючи босими ногами у свiтлi лiхтарiв над головою, бiгли за ними, тримаючись за задню частину карети.
  Вiзник хльоснув коней i, смiючись, озирнувся. Жiнка встала i, стоячи на колiнах на сидiннi карети, засмiялася в обличчя хлопчикiв, що бiжать.
  "Бiжiть, чорти!" - кричала вона.
  Вони трималися, шалено бiгаючи. Їхнi ноги мерехтiли i виблискували пiд свiтлом.
  - Дайте менi срiбний долар, - сказала вона, повернувшись до Сема, i, коли вiн дав її їй, кинула його з брязкотом на тротуар пiд вуличним лiхтарем. Два хлопчики кинулися до нього, кричачи i махаючи їй руками.
  Зграї величезних мух i жукiв кружляли пiд вуличними лiхтарями, ударяючи Сема та жiнку в обличчя. Один з них, величезний чорний повзун, сiв на груди i, взявши його в руку, прокрався вперед i скинув його на шию вiзницi.
  Незважаючи на пияцтво вдень i ввечерi, голова Сема була ясна, i в ньому горiла спокiйна ненависть до життя. Його думки повернулися до рокiв, що минули з того часу, як вiн порушив слово, дане Сью, i в ньому горiла зневага до всiх зусиль.
  "Ось що отримує людина, яка шукає Iстину", - думав вiн. "Вiн приходить до прекрасного кiнця в життi".
  З усiх бокiв вiд нього текло життя, граючи на тротуарi та стрибаючи у повiтрi. Вiн кружляв, гудiв i спiвав над його головою лiтньої ночi у самому серцi мiста. Навiть у похмурiй людинi, що сидiла в каретi поруч iз чорнявою жiнкою, воно заспiвало. Кров розтеклася його тiлом; стара напiвмертва туга, напiвголод, напiвнадiя прокинулась у ньому, пульсуюча i наполеглива. Вiн глянув на смiливу п'яну жiнку поряд з ним, i його охопило почуття чоловiчого схвалення. Вiн почав думати про те, що вона сказала перед смiливим натовпом на пароплавi.
  "Я народила трьох дiтей i можу народити ще".
  Його кров, схвильована виглядом жiнки, пробудила його сплячий мозок, i вiн знову почав сперечатися з життям i про те, що життя йому запропонувало. Вiн думав, що завжди буде наполегливо вiдмовлятися прийняти поклик життя, якщо не зможе отримати його на своїх умовах, якщо не зможе командувати i спрямовувати його так, як вiн командував i керував артилерiйською ротою.
  - Iнакше навiщо я тут? - пробурмотiв вiн, вiдводячи погляд вiд порожнього обличчя жiнки i на широку, мускулисту спину водiя на передньому сидiннi. "Навiщо менi мозок, мрiя та надiя? Чому я пiшов шукати Iстину?
  У його думках текла думка, почата побачивши жукiв, що кружляють, i хлопчикiв, що бiжать. Жiнка поклала голову йому на плече, i її чорне волосся впало йому на обличчя. Вона люто вдарила по жуках, що кружляли, смiючись, як дитина, коли спiймала одного з них в руку.
  "Люди начебто мене створено для якоїсь мети. З ними не можна грати так, як зi мною, - пробурмотiв вiн, вчепившись у руку жiнки, яку, як вiн думав, теж кидало життя.
  Перед салуном, на вулицi, якою їхали машини, зупинилася карета. Через вiдчиненi параднi дверi Сем мiг бачити робiтникiв, що стояли перед баром i п'ють пиво зi склянок, а лампи, що висять над їхнiми головами, вiдкидали на пiдлогу свої чорнi тiнi. З-за дверей долинав сильний, затхлий запах. Жiнка перехилилася через борт карети i закричала. - О, Вiлл, виходь сюди.
  Чоловiк у довгому бiлому фартуху i з закоченими до лiктiв рукавами сорочки вийшов з-за стiйки i заговорив з нею, а коли вони почали, вона розповiла Сему про свiй план продати їй будинок i купити це мiсце.
  "Ви його запустите?" вiн спитав.
  "Звичайно", - сказала вона. "Дiти можуть подбати про себе самi".
  Наприкiнцi вулички, що складається з пiвдюжини акуратних котеджiв, вони вийшли з карети i невпевненими кроками пiшли тротуаром, що огинає високий урвищ i виходить на рiчку. Пiд будинками чорнiла в мiсячному свiтлi заплутана маса кущiв i невеликих дерев, а вдалинi слабо й далеко виднiлося сiре тiло рiчки. Пiдлiсок був настiльки густим, що, дивлячись униз, можна було побачити тiльки верхiвки чагарникiв, та де-не-де сiрi оголення каменiв, що блищали в мiсячному свiтлi.
  Кам'яними сходами вони пiднялися на ґанок одного з будинкiв, що виходили на рiчку. Жiнка перестала смiятися i важко повисла на руцi Сема, намацуючи ногами сходи. Вони пройшли через дверi i опинилися в довгiй кiмнатi з низькою стелею. Вiдкритi сходи збоку вiд кiмнати вели на верхнiй поверх, i через завiшанi дверi в кiнцi можна було заглянути в невелику їдальню. На пiдлозi лежав ганчiр'яний килим, а навколо столу, пiд лампою, що висiла в центрi, сидiли троє дiтей. Сем уважно глянув на них. Його голова закружляла, i вiн схопився за ручку дверей. Хлопчик рокiв чотирнадцяти, з ластовинням на обличчi i тильнiй сторонi рук, з рудувато-каштановим волоссям i карими очима, читав уголос. Поруч iз ним сидiв хлопчик молодший з чорним волоссям i чорними очима, зiгнувши колiна на стiльцi перед ним так, що його пiдборiддя спиралося на нього, i слухав. Крихiтка дiвчинка, блiда, з жовтим волоссям i темними кругами пiд очима, спала в iншому крiслi, незручно звiсивши голову набiк. Їй було, можна сказати, сiм рокiв, чорнявому хлопчику - десять.
  Ластовинний хлопчик перестав читати i подивився на чоловiка i жiнку; спляча дiвчинка неспокiйно задерлася на стiльцi, а чорнявий хлопчик випростав ноги i подивився через плече.
  "Доброго дня, мамо", - сердечно сказав вiн.
  Жiнка невпевнено пiдiйшла до завiшених дверей, що ведуть до їдальнi, i вiдсмикнула штори.
  "Iди сюди, Джо", - сказала вона.
  Ластовинний хлопчик пiдвiвся i пiдiйшов до неї. Вона стояла осторонь, пiдтримуючи себе однiєю рукою, тримаючись за фiранку. Коли вiн проходив повз, вона вдарила його вiдкритою долонею по потилицi, вiдкинувши його в їдальню.
  "Тепер ти, Том", - покликала вона чорнявого хлопчика. "Я сказав вам, дiти, помити посуд пiсля вечерi i покласти Мерi спати. Ось уже десять хвилин, нiчого не зроблено, i ви знову знову читаєте книги.
  Чорноволосий хлопчик пiдвiвся i слухняно попрямував до неї, але Сем швидко пройшов повз нього i схопив жiнку за руку так, що вона здригнулася i зiгнулась у його хватцi.
  - Ти пiдеш зi мною, - сказав вiн.
  Вiн провiв жiнку через кiмнату i вгору сходами. Вона тяжко сперлася на його руку, смiючись i дивлячись йому в обличчя.
  Вгорi сходiв вiн зупинився.
  "Ми увiйдемо сюди", - сказала вона, вказуючи на дверi.
  Вiн провiв її до кiмнати. - Спи, - сказав вiн i, виходячи, зачинив дверi, залишивши її важко сидiти на краю лiжка.
  Внизу вiн знайшов двох хлопчикiв серед посуду на крихiтнiй кухнi поруч iз їдальнею. Дiвчинка все ще неспокiйно спала на стiльцi бiля столу, гаряче свiтло лампи струменiло її тонкими щоками.
  Сем стояв бiля кухонних дверей i дивився на двох хлопчикiв, якi знiяковiло дивилися на нього у вiдповiдь.
  Хто з вас двох укладає Мерi спати? - спитав вiн i потiм, не чекаючи на вiдповiдь, звернувся до того з хлопчикiв, що був вище. "Дозволь тому зробити це", - сказав вiн. - Я допоможу тобi тут.
  Джо та Сем стояли на кухнi i працювали з посудом; хлопчик, дiловито походжаючи, показав чоловiковi, куди поставити чистий посуд, i дав йому сухi рушники, що витирають. Пальто Сема було знято, а рукави закатанi.
  Робота тривала в напiвнезграбнiй тишi, i в грудях Сема вирувала буря. Коли хлопчик Джо сором'язливо глянув на нього, здавалося, нiби удар батога прорiзав тiло, що раптом стало нiжним. У ньому почали ворушитися старi спогади, i вiн згадав власне дитинство, матiр на роботi серед чужого брудного одягу, батька Вiндi, що прийшов додому п'яним, i холод у серцi матерi та у своєму власному. Чоловiки та жiнки були чимось завдячують дитинству, але не тому, що це було дитинство, а тому, що в ньому зароджувалося нове життя. Крiм будь-якого питання про батькiвство чи материнство, потрiбно було виплатити борг.
  У будиночку на кручi панувала тиша. За домом панувала темрява, i темрява огорнула дух Сема. Хлопчик Джо швидко пройшовся, розставляючи по полицях посуд, який витер Сем. Десь на рiчцi далеко пiд будинком просвистiв пароплав. Тильна сторона рук хлопчика була вкрита ластовинням. Наскiльки швидкими та вмiлими були руки. Тут було нове життя, ще чисте, незабруднене, непохитне життям. Сему було соромно за тремтiння у власних руках. Йому завжди хотiлося швидкостi та твердостi у власному тiлi, здоров'я тiла, яке є храмом здоров'я духу. Вiн був американцем, i глибоко всерединi нього жив моральний запал, властивий американцю, який так дивно перекрутився в ньому самому та в iнших. Як це часто траплялося з ним, коли вiн був глибоко схвильований, армiя бродячих думок проносилась у нього в головi. Цi думки зайняли мiсце постiйних iнтриг i планування його днiв як дiлової людини, але поки всi його роздуми нi до чого не привели i тiльки зробили його ще бiльш враженим i невпевненим, нiж будь-коли.
  Весь посуд був тепер витертий, i вiн вийшов iз кухнi, задоволений тим, що позбувся сором'язливої мовчазної присутностi хлопчика. "Невже життя зовсiм пiшло з мене? Невже я лише ходячий мертвий?" - Запитав вiн себе. Присутнiсть дiтей змусила його вiдчути, що вiн сам лише дитина, втомлена i вражена дитина. Десь за кордоном була зрiлiсть та мужнiсть. Чому вiн не мiг дiйти цього? Чому це не могло прийти до нього?
  Хлопчик Том повернувся пiсля того, як уклав сестру спати, i обидва хлопчики побажали добранiч дивнiй людинi в будинку своєї матерi. Джо, смiливiший iз двох, ступив уперед i простяг руку. Сем урочисто вразив його, а потiм уперед вийшов молодший хлопчик.
  - Думаю, я буду тут завтра, - хрипко сказав Сем.
  Хлопчики пiшли в тишу будинку, а Сем ходив туди-сюди маленькою кiмнатою. Вiн був неспокiйний, нiби збирався вирушити в нову подорож, i напiвсвiдомо почав проводити руками по своєму тiлу, бажаючи, щоб воно було сильним i твердим, як тодi, коли вiн iшов дорогою. Як i в той день, коли вiн вийшов з клубу Чикаго, прямуючи на пошуки Iстини, вiн дозволив своєму розуму пiти, щоб вiн вiльно грав у своє минуле життя, розглядаючи i аналiзуючи.
  Годинами вiн сидiв на ганку або ходив туди-сюди по кiмнатi, де ще яскраво горiла лампа. Знову дим з трубки вiдчувався у нього на язику приємним смаком, i все нiчне повiтря було солодким, що нагадало йому прогулянку стежкою для верхової їзди в Джексон-парку, коли Сью дала йому сама i разом iз собою новий iмпульс у життi.
  Було двi години, коли вiн лiг на диван у вiтальнi i погасив свiтло. Вiн не роздягався, а кинув туфлi на пiдлогу i лежав, дивлячись на широку смугу мiсячного свiтла, що проникав крiзь вiдчиненi дверi. У темрявi здавалося, що його розум працював швидше i що подiї та мотиви його неспокiйних рокiв проносилися повз, як живi iстоти по пiдлозi.
  Раптом вiн сiв i прислухався. Голос одного з хлопчикiв, що обважнiли вiд сну, пробiг верхньою частиною будинку.
  "Мати! О Мати!" - покликав сонний голос, i Сему здалося, що вiн чує, як маленьке тiльце неспокiйно ворушиться в лiжку.
  Настала тиша. Вiн сiв на край дивана i почав чекати. Йому здавалося, що вiн до чогось iде; що його мозок, який уже кiлька годин працював все швидше i швидше, готовий був зробити те, чого вiн чекав. Вiн почував себе так само, як тiєї ночi, чекаючи на коридорi лiкарнi.
  Вранцi троє дiтей спустилися сходами i перестали одягатися в довгiй кiмнатi, маленька дiвчинка йшла останньою, несучи туфлi та панчохи та протираючи очi тильною стороною долонi. Прохолодний ранковий вiтер вiяв з рiчки i через вiдчиненi сiтчастi дверi, поки вони з Джо готували снiданок, а пiзнiше, коли вони вчотирьох сiли за стiл, Сем спробував поговорити, але без особливого успiху. Мова в нього була важка, i дiти, здавалося, дивилися на неї дивними очима. "Чому ти тут?" спитали їхнi очi.
  Тиждень Сем пробув у мiстi, щодня приходячи до будинку. З дiтьми вiн трохи поговорив, а ввечерi, коли мати пiшла, до нього прийшла дiвчинка. Вiн вiднiс її до крiсла на верандi зовнi, i доки хлопчики сидiли всерединi та читали пiд лампою, вона заснула в нього на руках. Її тiло було теплим, а дихання м'яко i солодко виривалося з її губ. Сем глянув на урвище i побачив далеко внизу мiсцевiсть i рiчку, ласкавi в мiсячному свiтлi. Сльози виступили йому на очах. Чи виникла в ньому нова солодка цiль чи сльози були лише свiдченням жалю до себе? Вiн запитував.
  Одного разу вночi чорнява жiнка знову прийшла додому сильно п'яна, i Сем знову повiв її вгору по сходах i побачив, як вона, бурмочучи й бурмочучи, впала на лiжко. Її супутник, невисокий, яскраво одягнений чоловiк iз бородою, втiк, побачивши Сема, що стоїть у вiтальнi пiд лампою. Два хлопчики, яким вiн читав, нiчого не сказали, сором'язливо дивлячись на книгу на столi i час вiд часу краєм ока на свого нового друга. За кiлька хвилин вони теж пiднялися сходами i, як того першого вечора, незручно простягли руки.
  Цiлу нiч Сем знову сидiв у темрявi зовнi або лежав без сну на диванi. "Тепер я зроблю нову спробу, прийму нову мету в життi", - сказав вiн собi.
  Наступного ранку, коли дiти пiшли до школи, Сем сiв у машину i поїхав у мiсто, зайшовши спочатку в банк, щоб перевести в готiвку велику суму. Потiм вiн провiв багато напруженого годинника, переходячи з магазину в магазин i купуючи одяг, кепки, м'яку нижню бiлизну, валiзи, сукнi, нiчний одяг та книги. В останню чергу вiн купив велику одягнену ляльку. Всi цi речi вiн вiдправив у свiй номер у готелi, залишивши там людину, яка запакує валiзи та валiзи i доставить їх на вокзал. Велика, материнського вигляду жiнка, спiвробiтниця готелю, що проходила через хол, запропонувала допомогти зi зборами речей.
  Пiсля ще одного-двох вiзитiв Сем повернувся до машини i знову поїхав до будинку. У кишенях вiн мав кiлька тисяч доларiв великими купюрами. Вiн пам'ятав силу готiвки в угодах, якi вiн робив у минулому.
  "Подивлюся, що тут буде", - подумав вiн.
  У будинку Сем знайшов чорняву жiнку, що лежала на диванi у вiтальнi. Коли вiн увiйшов у дверi, вона невпевнено пiдвелася i подивилася на нього.
  "У шафi на кухнi є пляшка", - сказала вона. "Принеси менi випити. Чому ти тут стирчиш?
  Сем принiс пляшку i налив їй випити, вдавши, що п'є разом з нею, пiднiсши пляшку до губ i закинувши голову.
  - Яким був ваш чоловiк? вiн спитав.
  "ВООЗ? Джек?" вона сказала. "О, з ним було все гаразд. Вiн застряг на менi. Вiн стояв за будь-що, поки я не привiв сюди людей. Потiм вiн збожеволiв i пiшов". Вона подивилася на Сема i засмiялася.
  "Вiн мене не особливо турбував", - додала вона. "Вiн не мiг заробити достатньо грошей для живої жiнки".
  Сем заговорила про салон, який вона збиралася купити.
  - Дiти заважатимуть, га? вiн сказав.
  "У мене є пропозицiя додому", - сказала вона. "Менi хотiлося б, щоб у мене не було дiтей. Вони завдають незручностей".
  "Я це з'ясував", - сказав їй Сем. "Я знаю жiнку на Сходi, яка б узяла їх i виховала. Вона божеволiє вiд дiтей. Я хотiв би зробити щось, щоб допомогти вам. Я мiг би їх вiдвезти до неї.
  "В iм'я Небес, чуваку, вiдведи їх", - засмiялася вона i вiдпила ще ковток iз пляшки.
  Сем витяг з кишенi папiр, який вiн отримав вiд адвоката у центрi мiста.
  "Запросiть сусiда, щоб вiн став свiдком цього", - сказав вiн. "Жiнка захоче, щоби все було регулярно. Це звiльняє тебе вiд вiдповiдальностi за дiтей i покладає її на неї".
  Вона глянула на нього пiдозрiло. "У чому хабар? Хто застряє через плату за проїзд на сходi?
  Сем засмiявся i, пiдiйшовши до заднiх дверей, крикнув чоловiковi, який сидiв пiд деревом за сусiднiм будинком i курив люльку.
  - Пiдпишiть тут, - сказав вiн, поклавши перед нею папiр. "Оце ваш сусiд, який пiдпишеться як свiдок. Ви не застрягнете нi на центi".
  Напiвп'яна жiнка пiдписала папiр, пiсля довгого скептичного погляду на Сема, а коли вона пiдписалася i зробила ще ковток iз пляшки, знову лягла на диван.
  "Якщо хтось розбудить мене протягом наступних шести годин, його вб'ють", - заявила вона. Було очевидно, що вона мало що знала про те, що зробила, але зараз Сема це не хвилювало. Вiн знову став торговцем, який готовий скористатися перевагою. Вiн невиразно вiдчував, що, можливо, торгується заради мети в життi, заради мети, яка прийде у його власне життя.
  Сем тихо спустився по кам'яних сходах i пiшов вулицею на вершинi пагорба до автомобiльних шляхiв i опiвднi чекав у машинi бiля дверей школи, коли вийшли дiти.
  Вiн поїхав через все мiсто до вокзалу Юнiон, троє дiтей без питань прийняли його та все, що вiн зробив. На вокзалi вони знайшли чоловiка з готелю з валiзами та трьома новими яскравими валiзами. Сем пiшов у контору експрес-пошти, поклав кiлька купюр у запечатаний конверт i вiдправив його жiнцi, тодi як троє дiтей ходили туди-сюди по депо поїзда, несучи валiзи, сяючи вiд гордостi за себе.
  О другiй годинi Сем з маленькою дiвчинкою на руках i з одним з хлопчикiв, що сидiв по обидва боки вiд нього, сидiв у каютi нью-йоркського флаєра, що прямував до Сью.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ II
  
  СЕМ МК П ХЕРСОН _ _ Є живий американець. Вiн багата людина, але його грошi, на придбання яких вiн витратив стiльки рокiв та стiльки своєї енергiї, не мають для нього великого значення. Те, що вiрно щодо нього, вiрно й щодо багатших американцiв, нiж прийнято вважати. З ним трапилося щось таке саме, що трапилося i з рештою, зi скiлькома з них? Мужнi люди з сильним тiлом i швидким розумом, люди сильної раси, пiдхопили те, що вони вважали за прапор життя, i понесли його вперед. Втомившись, вони зупинилися на дорозi, що вела на довгий пагорб, i притулили прапор до дерева. Напруженi мiзки трохи розслабилися. Твердi переконання стали слабкими. Старi боги вмирають.
  "Тiльки тодi, коли тебе вiдiрвуть вiд причалу i
  дрейфувати, як корабель без керма, я можу прийти
  бiля тебе."
  
  Прапор нiс уперед сильна, смiлива людина, сповнена рiшучостi.
  Що написано на ньому?
  Можливо, було б небезпечно розпитувати надто уважно. Ми, американцi, вiрили, що життя має мати сенс i мету. Ми називали себе християнами, але нам не була вiдома солодка християнська фiлософiя невдачi. Сказати про одного з нас, що вiн зазнав невдачi, означає позбавити його життя та мужностi. Так довго нам доводилося слiпо рухатися вперед. Потрiбно було прорiзати дороги через нашi лiси, треба будувати великi мiста. Те, що в Європi повiльно вишиковувалося з волокон поколiнь, ми маємо збудувати зараз, за все життя.
  За часiв нашого батька ночами в лiсах Мiчигана, Огайо, Кентуккi та в широких прерiях вили вовки. У наших батьках i матерях був страх, вони просувалися вперед, утворюючи нову землю. Коли земля була завойована, страх лишився, страх невдачi. Глибоко в наших американських душах вовки все ще виють.
  
  
  
  Були моменти пiсля того, як Сем повернувся до Сью з трьома дiтьми, коли вiн думав, що вирвав успiх iз пащi невдачi.
  Але те, вiд чого вiн утiк все своє життя, все ще було тут. Вiн сховався у гiлках дерев, що ростуть уздовж дорiг Нової Англiї, куди вiн ходив гуляти з двома хлопчиками. Вночi воно дивилося на нього iз зiрок.
  Можливо, життя хотiло вiд нього ухвалення, але вiн не мiг прийняти. Можливо, його iсторiя та його життя закiнчилися з поверненням додому, можливо, воно почалося тодi.
  Повернення додому саме собою не було цiлком щасливою подiєю. Був будинок iз вогнем уночi та голосами дiтей. У грудях Сема було вiдчуття чогось живого, що росте.
  Сью була щедра, але тепер вона не була Сью зi стежки для верхової їзди в Джексон-парку в Чикаго або Сью, яка намагалася переробити свiт, пiднiмаючи занепалих жiнок. Коли вiн прийшов до неї додому, лiтньої ночi, раптово i дивно увiйшовши з трьома дивними дiтьми, трохи схильними до сльоз i туги по дому, вона була збентежена i нервувала.
  Наставала темрява, коли вiн iшов гравiйною дорiжкою вiд ворiт до дверей будинку з дiвчинкою Мерi на руках i двома хлопчиками, Джо i Томом, якi статечно й урочисто йшли поруч з ним. Сью щойно вийшла з парадних дверей i стояла, дивлячись на них, вражена i трохи налякана. Волосся в неї посивiло, але, поки вона стояла там, Сему здалося, що її струнка фiгура майже хлопчача.
  З швидкою щедрiстю вона вiдкинула в собi схильнiсть ставити багато запитань, але в питаннi, яке вона поставила, був натяк на глузування.
  Ти вирiшив повернутися до мене i це твоє повернення додому? - спитала вона, виходячи на дорiжку i дивлячись не на Сема, а на дiтей.
  Сем не одразу вiдповiв, i маленька Мерi заплакала. То була допомога.
  "Їм усiм знадобиться щось поїсти i мiсце, де поспати", - сказав вiн, нiби повернення до давно занедбаної дружини та приведення з собою трьох чужих дiтей було повсякденною справою.
  Хоча вона була спантеличена i налякана, Сью посмiхнулася i пiшла до будинку. Засвiтилися лампи, i п'ятеро людей, що так раптово зiбралися разом, стояли i дивилися один на одного. Двоє хлопчикiв притиснулися один до одного, а маленька Мерi обвила Сема руками за шию i сховала його обличчя на плечi. Вiн розв'язав її стискаючi руки i смiливо вiддав її в обiйми Сью. "Тепер вона буде твоєю матiр'ю", - зухвало сказав вiн, не дивлячись на Сью.
  
  
  
  Вечiр був доведений до кiнця, вiн припустився помилки, подумав Сем, i дуже благородно Сью.
  У нiй ще жив материнський голод. Вiн дуже на це сподiвався. Це закрило їй очi на iншi речi, а потiм їй на думку прийшла думка, i з'явилася можливiсть зробити особливо романтичний вчинок. Перш нiж ця iдея була зруйнована, пiзнiше ввечерi Сема та дiтей поселили у будинку.
  До кiмнати зайшла висока сильна негритянка, i Сью дала їй вказiвки щодо їжi для дiтей. "Вони захочуть хлiба та молока, i для них треба знайти лiжка", - сказала вона, а потiм, хоча її розум все ще був сповнений романтичної думки, що вони дiти Сема вiд якоїсь iншої жiнки, вона зробила рiшучий крок. "Це мiстер Макферсон, мiй чоловiк, i це троє наших дiтей", - оголосила вона спантеличеному i усмiхненому слугi.
  Вони увiйшли до кiмнати з низькою стелею, вiкна якої виходили до саду. У саду старий негр iз лiйкою поливав квiти. Небагато свiтла ще залишалося. I Сем, i Сью були радi, що їх немає. "Не берiть iз собою лампи, пiдiйде свiчка", - сказала Сью i пiдiйшла до дверей поряд iз чоловiком. Троє дiтей були готовi розплакатися, але негритянка, яка швидко iнтуїтивно вiдчула ситуацiю, почала базiкати, прагнучи, щоб дiти вiдчули себе як удома. Вона пробудила здивування та надiю у серцях хлопчикiв. "Є сарай з кiньми та коровами. Завтра старий Бен вам усе покаже, - сказала вона, посмiхаючись до них.
  
  
  
  Густий гай в'язiв i кленiв стояв мiж будинком Сью i дорогою, що спускалася з пагорба до села Нової Англiї, i поки Сью i негритянка укладали дiтей спати, Сем пiшов туди почекати. У слабкому свiтлi невиразно було видно стовбури дерев, але товстi гiлки над головою утворили стiну мiж ним i небом. Вiн повернувся у темряву гаю, а потiм повернувся на вiдкритий простiр перед будинком.
  Вiн нервував i розгубився, i двоє Семов Макферсонiв, здавалося, боролися за його особистiсть.
  Це була людина, яку навколишнє його життя навчило завжди виводити на поверхню, прониклива, здатна людина, яка домагалася свого, тупцювала людей ногами, йшла вперед, завжди сподiвалася вперед, людина досягнення.
  А ще була ще одна особистiсть, зовсiм iнша iстота, похована всерединi неї, давно занедбана, часто забута, боязкий, сором'язливий, руйнiвний Сем, який нiколи по-справжньому не дихав, не жив i не ходив перед людьми.
  Що з ним? Життя, яке вiв Сем, не брало до уваги сором'язливу руйнiвну iстоту всерединi нього. I все-таки це було потужно. Хiба це не вирвало його з життя, не зробило з нього безпритульного мандрiвника? Скiльки разiв воно намагалося сказати своє слово, повнiстю заволодiти ним.
  Тепер вiн намагався знову i знову, i за старою звичкою Сем боровся з ним, заганяючи його назад у темнi внутрiшнi печери самого себе, назад у темряву.
  Вiн продовжував шепотiти про себе. Можливо, тепер прийшло випробування всього життя. Був спосiб наблизитися до життя та любовi. Була Сью. У неї можна було знайти основу для кохання та розумiння. Пiзнiше цей iмпульс мiг бути продовжений i в життi дiтей, яких вiн знайшов та привiв до неї.
  До нього прийшло бачення себе воiстину смиренною людиною, що стоїть навколiшки перед життям, що стоїть навколiшки перед хитромудрим дивом життя, але вiн знову злякався. Коли вiн побачив фiгуру Сью, одягнену в бiлу, тьмяну, блiду, блискучу iстоту, що спускалася до нього сходами, йому захотiлося втекти, сховатися в темрявi.
  I йому теж хотiлося бiгти до неї, ставати навколiшки бiля її нiг, не тому, що вона була Сью, а тому, що вона була людиною i, як i вiн, сповнена людських подивiв.
  Вiн не зробив нi того, нi iншого. Хлопчик iз Кекстона все ще живий усерединi нього. По-хлоп'ячому пiдвiвши голову, вiн смiливо пiдiйшов до неї. "Нiщо, крiм смiливостi, тепер не вiдповiсть", - твердив вiн собi.
  
  
  
  Вони йшли гравiйною дорiжкою перед будинком, i вiн безуспiшно намагався розповiсти свою iсторiю, iсторiю своїх мандрiвок, своїх пошукiв. Коли вiн дiйшов до розповiдi про знахiдку дiтей, вона зупинилася на стежцi i прислухалася, блiда i напружена, в напiвтемрявi.
  Потiм вона вiдкинула голову i засмiялася нервово, напiвiстерично. - Я взяла їх i тебе, звичайно, - сказала вона пiсля того, як вiн пiдiйшов до неї i обiйняв її за талiю. "Саме по собi моє життя виявилося не надто надихаючим. Я вирiшив взяти їх i тебе до того дому. Два роки твоєї вiдсутностi здалися менi цiлою вiчнiстю. Яку дурну помилку зробив мiй розум. Я думав, що це, мабуть, твої власнi дiти вiд iншої жiнки, жiнки, яку ти знайшов замiсть мене. То була дивна думка. Та старшому з двох, мабуть, близько чотирнадцяти.
  Вони пiшли до будинку, негритянка по командi Сью знайшла їжу для Сема i накрила стiл, але бiля дверей вiн зупинився i, вибачившись, знову ступив у темряву пiд деревами.
  У будинку були запаленi лампи, i вiн мiг бачити фiгуру Сью, що йшла через кiмнату в переднiй частинi будинку до їдальнi. Незабаром вона повернулася i задерла штори на переднiх вiкнах. Там йому готувалося мiсце, закрите мiсце, де вiн мав прожити залишки свого життя.
  Коли штори були засунутi, темрява опустилася на фiгуру людини, що стоїть просто в гаю, i темрява опустилася i на внутрiшнiй чоловiк. Боротьба всерединi нього стала бiльш напруженою.
  Чи мiг вiн вiддатись iншим, жити iншим? Перед ним темнiла хата. То був символ. У будинку була жiнка, Сью, готова i бажаючи приступити до вiдновлення їхнього спiльного життя. Нагорi в будинку тепер перебували троє дiтей, троє дiтей, якi повиннi почати життя, як колись вiн, якi повиннi прислухатися до його голосу, голосу Сью та всiх iнших голосiв, якi вони почують, говорячи слова у свiтi. Вони виростуть та пiдуть у свiт людей, як це зробив вiн.
  З якою метою?
  Настав кiнець. Сем твердо вiрив у це. "Перекладати вантаж на плечi дiтей - це боягузтво", - шепотiв вiн собi.
  Його охопило майже непереборне бажання повернутися i втекти з дому, вiд Сью, яка так щедро його прийняла, i вiд трьох нових життiв, у якi вiн уплутався i в яких йому доведеться брати участь у майбутньому. . Його тiло тремтiло вiд такої сили, але вiн непорушно стояв пiд деревами. "Я не можу втекти вiд життя. Я мушу визнати це. Я мушу почати намагатися зрозумiти цi iншi життя, полюбити", - сказав вiн собi. Похована у ньому внутрiшня iстота вилiзла назовнi.
  Якою тихою стала нiч. На деревi, пiд яким вiн стояв, на якiйсь тонкiй гiлцi рухався птах, i почувся слабкий шелест листя. Темрява попереду й позаду була стiною, якою йому треба було якимось чином пробитися до свiтла. Тримаючи руку перед собою, нiби намагаючись вiдштовхнути якусь темну слiпучу масу, вiн вийшов з гаю i, спотикаючись, таким чином пiднявся сходами i ввiйшов до будинку.
  КIНЕЦЬ
  OceanofPDF.com
  Маршируючi чоловiки
  
  Вперше опублiкований у 1917 роцi, "Маршируючi люди" став другим, опублiкованим Джоном Лейном за контрактом з Андерсоном на три книги. Це iсторiя Нормана "Красавчика" МакГрегора, молодої людини, невдоволеної безсиллям та вiдсутнiстю особистих амбiцiй серед шахтарiв його рiдного мiста. Переїхавши до Чикаго, вiн розумiє, що його мета - розширити можливостi робiтникiв, спонукати їх марширувати в унiсон. Основнi теми роману включають органiзацiю робiтникiв, викорiнення безладдя та роль виняткової людини у суспiльствi. Остання тема спонукала критикiв пiсля Другої свiтової вiйни порiвняти мiлiтаристський пiдхiд Андерсона до гомосоцiального порядку та фашистiв держав осi вiйни. Звичайно, наведення порядку за допомогою чоловiчої сили є поширеною темою, як i iдея "надлюдини", втiлена у виняткових фiзичних та розумових якостях, якi роблять МакГрегора особливо придатним на роль лiдера серед чоловiкiв.
  Як i свiй перший роман, "Син Вiндi Макферсона", Андерсон написав свiй другий, працюючи рекламним копiрайтером в Елiрiї, штат Огайо, мiж 1906 i 1913 роками, за кiлька рокiв до того, як вiн опублiкував свiй перший лiтературний твiр, i за десять рокiв до того, як став визнаним письменником. Хоча пiзнiше автор стверджував, що свої першi романи вiн написав таємно, секретар Андерсона пам'ятає, як друкував рукопис у робочий час "близько 1911 чи 1912 року".
  Лiтературнi впливи на "Маршируючих чоловiкiв" надали Томас Карлайл, Марк Твен та Джек Лондон. Натхнення для роману частково прийшло з часу, коли автор працював чорноробом у Чикаго мiж 1900 та 1906 роками (де вiн, як i його головний герой, працював на складi, ходив у вечiрню школу, кiлька разiв був пограбований та закохувався) та його службою. в iспано-американськiй вiйнi, що вiдбулася ближче до кiнця вiйни i одразу пiсля перемир'я 1898-1899 рокiв. Про останнiй Андерсон написав у своїх "Спогадах" про те, коли вiн марширував i йому в черевик потрапив камiнь. Вiдокремившись вiд своїх однополчан, щоб прибрати його, вiн спостерiгав їх фiгурами i згадував: "Я став гiгантом. ... Я був сам собою чимось величезним, страшним i в той же час шляхетним. Пам'ятаю, я довго сидiв, поки проходила армiя, розплющуючи i заплющуючи очi".
  OceanofPDF.com
  
  Перше видання
  OceanofPDF.com
  ЗМIСТ
  КНИГА I
  РОЗДIЛ I
  РОЗДIЛ II
  РОЗДIЛ III
  РОЗДIЛ IV
  КНИГА II
  РОЗДIЛ I
  РОЗДIЛ II
  РОЗДIЛ III
  РОЗДIЛ IV
  РОЗДIЛ V
  РОЗДIЛ VI
  РОЗДIЛ VII
  КНИГА III
  РОЗДIЛ I
  РОЗДIЛ II
  РОЗДIЛ III
  КНИГА IV
  РОЗДIЛ I
  РОЗДIЛ II
  РОЗДIЛ III
  РОЗДIЛ IV
  РОЗДIЛ V
  РОЗДIЛ VI
  КНИГА V
  РОЗДIЛ I
  РОЗДIЛ II
  РОЗДIЛ III
  РОЗДIЛ IV
  РОЗДIЛ V
  РОЗДIЛ VI
  РОЗДIЛ VII
  КНИГА VI
  РОЗДIЛ I
  РОЗДIЛ II
  РОЗДIЛ III
  РОЗДIЛ IV
  РОЗДIЛ V
  РОЗДIЛ VI
  КНИГА VII
  РОЗДIЛ I
  РОЗДIЛ II
  
  OceanofPDF.com
  
  Реклама Marching Men, що з'явилася у Philadelphia Evening Public Ledger.
  OceanofPDF.com
  
  Титульний лист першого видання
  OceanofPDF.com
  До
  АМЕРИКАНСЬКI РОБОЧI
  OceanofPDF.com
  КНИГА I
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ I
  
  ДЯЯ ЧАРЛI УIЛЕР _ _ _ тупнув сходами перед пекарнею Ненсi МакГрегор на головнiй вулицi мiстечка Коул-Крiк, штат Пенсiльванiя, а потiм швидко увiйшов усередину. Щось йому сподобалося, i, стоячи перед прилавком у магазинi, вiн смiявся i тихо насвистував. Пiдморгнувши преподобному Майноту Вiксу, що стояв бiля дверей, що вели на вулицю, вiн постукав кiсточками пальцiв вiтриною.
  - У нього, - сказав вiн, вказуючи на хлопчика, який безуспiшно намагався впакувати буханець дядька Чарлi в акуратне впакування, - гарна назва. Вони називають його Норман - Норман МакГрегор". Дядько Чарлi вiд душi засмiявся i знову тупнув ногами по пiдлозi. Приклавши палець до чола, висловлюючи глибокi роздуми, вiн повернувся до мiнiстра. "Я збираюся все це змiнити", - сказав вiн.
  "Норман справдi! Я дам йому iм'я, що прижиться! Нормане! Занадто м'який, надто м'який та нiжний для Коул-Крiк, так? Воно буде перейменовано. Ми з вами будемо Адамом та Євою в саду, що дають iмена речам. Ми назвемо його Красуня - Наша Красуня - Красуня МакГрегор".
  Преподобний Майнот Вiкс теж засмiявся. Вiн засунув чотири пальцi кожної руки в кишенi штанiв, дозволивши витягнутим великим пальцям лежати вздовж лiнiї роздутої талiї. Попереду великi пальцi виглядали як два крихiтнi човни на горизонтi схвильованого моря. Вони пiдстрибували i стрибали на тремтячому черевi, що котилося, з'являючись i зникаючи, коли його тряс смiх. Преподобний Майнот Вiкс вийшов iз дверей ранiше дядька Чарлi, все ще смiючись. Здавалося, вiн пiде вулицею вiд магазину до магазину, розповiдаючи iсторiю хрещення i знову смiючись. Високий хлопчик мiг уявити деталi цiєї iсторiї.
  Це був невдалий день для пологiв у Коул-Крiк, навiть для народження одного з натхненникiв дядька Чарлi. Снiг лежав горами на тротуарах i в стiчних канавах Мейн-стрiт - чорний снiг, брудний вiд бруду в результатi людської дiяльностi, яка день i нiч творилася в надрах пагорбiв. По брудному снiгу йшли шахтарi, спотикаючись мовчки i з почорнiлими обличчями. Голими руками вони несли цебра з обiдом.
  Хлопчик МакГрегор, високий i незграбний, з високим носом, величезним ротом бегемота i вогненно-рудим волоссям, слiдував за дядьком Чарлi, полiтиком-республiканцем, поштмейстером i сiльським дотепником, до дверей i дивився йому вслiд, як з буханцем хлiба пiд його пiд руку вiн поспiшив. За полiтиком йшов мiнiстр, який все ще насолоджувався сценою в пекарнi. Вiн хвалився своєю близькiстю до життя у шахтарському мiстечку. "Хiба сам Христос не смiявся, їв i пив з митарями та грiшниками?" - думав вiн, пробираючись снiгом. Очi хлопчика МакГрегора, коли вiн стежив за двома фiгурами, що йдуть, а потiм, коли вiн стояв у дверях пекарнi, спостерiгаючи за шахтарями, що борються, блищали ненавистю. Саме сильна ненависть до своїх побратимiв у чорнiй дiрi мiж пагорбами Пенсiльванiї вирiзняла хлопчика та видiляла його серед своїх побратимiв.
  У країнi з таким рiзноманiтним клiматом та професiями, як Америка, абсурдно говорити про американський тип. Країна подiбна до величезної дезорганiзованої, недисциплiнованої армiї, позбавленої лiдера i натхнення, що йде маршрутом, крок за кроком по дорозi, яка веде невiдомо до якого кiнця. У прерiйних мiстах Заходу та рiчкових мiстах Пiвдня, звiдки приїхало так багато наших письменникiв, городяни розгулюють життям iз розв'язнiстю. П'янi старi негiдники лежать у тiнi на березi рiчки або блукають суботнiм вечором вулицями села, що займається перевалкою кукурудзи, з усмiшками на обличчях. Деякий дотик природи, солодкий прихований перебiг життя залишається в них живим i передається тим, хто про них пише, i найнiкчемнiша людина, яка гуляє вулицями мiста Огайо або Айови, може бути батьком епiграми, яка розфарбовує все життя чоловiка навколо нього. У шахтарському мiстечку чи глибоко у надрах одного з наших мiст життя iнше. Там безлад i безцiльнiсть нашого американського життя стають злочином, за який люди важко платять. Втрачаючи крок один за одним, люди втрачають також почуття своєї iндивiдуальностi, так що тисяча з них може бути загнана безладною масою в дверi фабрики Чикаго ранок вранцi, рiк за роком, i жодна епiграма не злетить з вуст. одного з них.
  У Коул-Крiку, коли чоловiки напивалися, вони мовчки бродили вулицею. Чи вартував один iз них у хвилину дурного звiрячого жвавостi виконувати незграбний танець на пiдлозi бару, його товаришi по роботi тупо дивилися на нього або, вiдвернувшись, надавали йому без свiдкiв закiнчити свої незграбнi веселощi.
  Стоячи в дверях i оглядаючи похмуру сiльську вулицю, хлопчику МакГрегору в голову спало невиразне усвiдомлення неорганiзованої неефективностi життя, яке вiн її знав. Йому здавалося правильним i природним, що вiн має ненавидiти людей. З усмiшкою на губах вiн подумав про Барнi Баттерлiпса, мiського соцiалiста, який вiчно говорив про настання дня, коли люди маршируватимуть плiч-о-плiч i життя в Коул-Крiк, життя всюди, перестане бути безцiльним i стане певним i повним. сенсу.
  "Вони нiколи цього не зроблять, i хто вiд них цього хоче", - розмiрковував хлопчик МакГрегора. На нього обрушився порив вiтру, що нiс снiг, вiн завернув у магазин i зачинив за собою дверi. Iнша думка промайнула в його головi i викликала рум'янець на його щоках. Вiн повернувся i зупинився в тишi порожньої крамницi, тремтячи вiд хвилювання. "Якби я мiг сформувати з мешканцiв цього мiсця армiю, я повiв би їх до гирла старої долини Шамуей i вштовхнув їх туди", - пригрозив вiн, погрожуючи кулаком у бiк дверей. "Я стояв осторонь i бачив, як все мiсто бореться i тоне в чорнiй водi, таке ж недоторкане, наче я спостерiгав, як тоне виводок брудних маленьких кошенят".
  
  
  
  Наступного ранку, коли Красень МакГрегор котив вiзок з булочником по вулицi i почав пiднiматися на пагорб до шахтарських котеджiв, вiн йшов не як Норман МакГрегор, мiський хлопчик-пекар, всього лише продукт чресл Трiснувшего МакГрегора з Коул-Крiк, а як персонаж, iстота. Iм'я, дане йому дядьком Чарлi Вiлер, зробило його видатною людиною. Вiн був героєм популярного роману, натхненним життям i крокуючим у плотi перед людьми. Чоловiки дивилися на нього з новим iнтересом, знову описуючи величезний рот, нiс i палаюче волосся. Бармен, змiтаючи снiг перед дверцятами салону, кричав на нього. "Гей, Норман!" вiн дзвонив. "Милий Норман! Норман є надто красиве iм'я. Краса - це iм'я для тебе! Ах ти, Красуне!"
  Високий хлопчик мовчки котив вiзок вулицею. Вiн знову зненавидiв Коул-Крiк. Вiн ненавидiв пекарню та вiзок iз пекарнею. З пекучою, що приносить задоволення ненавистю, вiн ненавидiв дядечка Чарлi Вiллера та преподобного Майнота Уїкса. - Старi товстi дурнi, - промимрив вiн, обтрушуючи снiг iз капелюха i зупинившись, щоб подихати боротьбою на пагорбi. Вiн мав щось нове, що мiг ненавидiти. Вiн ненавидiв своє iм'я. Це справдi звучало смiшно. Ранiше вiн думав, що в цьому є щось химерне та претензiйне. Це не пасувало хлопчику з вiзком для пекарнi. Йому хотiлося б, щоб це був просто Джон, чи Джим, чи Фред. По його тiлу пробiгло тремтiння роздратування на матiр. - Вона могла б виявити бiльше здорового глузду, - промимрив вiн.
  I тодi йому спало на думку думка, що це iм'я мiг вибрати його батько. Це зупинило його втечу до загальної ненавистi, i вiн знову почав штовхати вiзок уперед, у його головi пронiсся радiснiший потiк думок. Високому хлопчику подобалися спогади про свого батька, "трiснутого МакГрегора". "Вони називали його Трiснутим, поки це не стало його iм'ям", - подумав вiн. "Тепер вони на мене". Ця думка вiдновила почуття товариства мiж ним та померлим батьком, пом'якшила його. Коли вiн дiстався першого з сумних шахтарських будинкiв, у куточках його величезного рота заграла посмiшка.
  Свого часу Трiснутий МакГрегор не мав гарну репутацiю в Коул-Крiк. Це був високий мовчазний чоловiк, у якому було щось похмуре та небезпечне. Вiн вселяв страх, народжений ненавистю. У шахтах вiн працював мовчки i з полум'яною енергiєю, ненавидячи своїх товаришiв-шахтарiв, серед яких його вважали "трохи неосудним". Це вони назвали його "Трiснутим" МакГрегором i уникали його, хоч i подiляли загальну думку, що вiн найкращий шахтар в окрузi. Як i його колеги по роботi, вiн iнодi напивався. Коли вiн увiйшов до салону, де iншi чоловiки стояли групами та купували один одному випивку, вiн купував лише для себе. Якось до нього пiдiйшов незнайомець, товстий чоловiк, який торгував спиртним в оптовому магазинi, i ляснув його по спинi. "Приходьте, пiдбадьорiться i випийте зi мною", - сказав вiн. МакГрегор, що трiснув, повернувся i повалив незнайомця на пiдлогу. Коли товстун упав, вiн штовхнув його ногою i вп'явся поглядом у натовп у кiмнатi. Потiм вiн повiльно вийшов до дверей, озираючись на всi боки i сподiваючись, що хтось втрутиться.
  У своєму будинку теж мовчав треснутий МакГрегор. Коли вiн взагалi говорив, вiн говорив доброзичливо i дивився в очi своїй дружинi з нетерплячим вичiкуючим виглядом. До свого рудоволосого сина вiн, здавалося, вiчно виливав якусь нiму прихильнiсть. Взявши хлопчика на руки, вiн годинами сидiв, розгойдуючись туди-сюди i нiчого не кажучи. Коли хлопчик хворiв чи його турбували дивнi сни ночами, вiдчуття обiймiв батька заспокоювало його. На його руках хлопчик щасливо заснув. У головi батька постiйно повторювалася одна-єдина думка: "У нас тiльки одна дитина, ми не покладемо її в яму в землi", - сказав вiн, жадiбно дивлячись на матiр у пошуках схвалення.
  Двiчi Крек МакГрегор гуляв зi своїм сином у недiлю вдень. Взявши хлопчика за руку, шахтар пiднявся схилом пагорба, повз останнiй шахтарський будинок, через сосновий гай на вершинi i далi по пагорбi, побачивши широку долину на дальнiй сторонi. Коли вiн iшов, вiн повертав голову вбiк, нiби прислухався. Колода, що падає в шахтах, деформувала його плече, а на обличчi залишився величезний шрам, частково прикритий рудою бородою, наповненою вугiльним пилом. Удар, який деформував його плече, затуманив його розум. - бурмотiв вiн, iдучи дорогою, i розмовляв сам iз собою, як старий.
  Рудий хлопчик радiсно бiг поряд зi своїм батьком. Вiн не бачив усмiшок на обличчях шахтарiв, якi спускалися з пагорба та зупинялися, щоб подивитися на дивну пару. Шахтарi пiшли далi дорогою, щоб посидiти перед магазинами на Мейн-стрiт, їхнiй день був прикрашений спогадами про МакГрегорiв, що поспiшають. Вони мали зауваження, про яке вони висловилися. "Ненсi МакГрегор не повинна була дивитися на свого чоловiка, коли вона завагiтнiла", - говорили вони.
  Макгрегори пiднялися на схил пагорба. У головi хлопчика тисяча запитань вимагала вiдповiдi. Дивлячись на мовчазне похмуре обличчя батька, вiн придушив питання, що пiднiмалися в горлi, приберiгаючи їх для тихої години з матiр'ю, коли МакГрегор, що трiснув, пiшов на шахту. Вiн хотiв дiзнатися про дитинство свого батька, про життя в шахтi, про птахiв, що лiтають над головою, i про те, чому вони кружляють i лiтають величезними овалами в небi. Вiн дивився на дерева, що впали в лiсi, i ставив питання, що змусило їх впасти i чи впадуть невдовзi й iншi, у свою чергу.
  Безмовна пара перевалила через пагорб i через сосновий лiс досягла височини на пiвдорозi вниз по дальнiй сторонi. Коли хлопчик побачив долину, таку зелену, широку i родючу, що лежить бiля їхнiх нiг, вiн подумав, що це чудове видовище на свiтi. Вiн не здивувався, що батько привiв його туди. Сидячи на землi, вiн вiдкривав i заплющував очi, його душа тремтiла вiд краси сцени, що вiдкривалася перед ними.
  На схилi пагорба МакГрегор, що трiснув, провiв своєрiдну церемонiю. Сидячи на колоди, вiн зробив з рук пiдзорну трубу i оглядав долину дюйм за дюймом, нiби шукає щось загублене. Хвилин десять вiн пильно дивився на групу дерев або на дiлянку рiчки, що протiкає по долинi, де вона розширювалася i де скуйовджена вiтром вода блищала на сонцi. У куточках його рота таїлася посмiшка, вiн потирав руки, бурмотiв безладнi слова та уривки речень, а одного разу заспiвав тиху пiсню, що гудiла.
  Першого ранку, коли хлопчик сидiв на схилi пагорба зi своїм батьком, була весна, i земля була яскраво-зеленою. Ягнята грали на полях; птахи спiвали свої шлюбнi пiснi; у повiтрi, землi та у водi поточної рiчки це був час нового життя. Внизу плоска долина зелених полiв була поцяткована коричневою свiжоскопаною землею. Худоба, що йде з опущеними головами, поїдає солодку траву, фермерськi будинки з червоними сараями, рiзкий запах нової землi розпалювали його розум i пробуджували в хлопчику спляче почуття краси. Вiн сидiв на колодi, сп'янiлий щастям, що свiт, в якому вiн жив, мiг бути таким прекрасним. Вночi в лiжку йому снилася долина, плутаючи її зi старою бiблiйною iсторiєю про Едемський сад, розказану йому матiр'ю. Йому снилося, що вiн i його мати перейшли через пагорб i спустилися до долини, але його батько, одягнений у довгу бiлу мантiю i з рудим волоссям, що розвiвається на вiтрi, стояв на схилi пагорба, розмахуючи довгим палаючим вогнем мечем, i гнав їх. тому.
  Коли хлопчик знову пiшов через пагорб, був жовтень, i холодний вiтер вiяв йому в обличчя. У лiсi золотисто-коричневе листя бiгало, як злякане звiрятко, i золотисто-коричневе було листя на деревах навколо фермерських будинкiв, i золотисто-коричнева кукурудза, вражена, що стояла на полях. Ця сцена засмутила хлопчика. Грудка пiдступила до горла, i йому захотiлося повернути зелену сяючу красу весни. Йому хотiлося почути спiв птахiв у повiтрi та в травi на схилi пагорба.
  Трiснутий МакГрегор був в iншому настрої. Вiн здавався бiльш задоволеним, нiж у перший вiзит, i бiгав туди-сюди по маленькому пiднесенню, потираючи руки i штанини штанiв. Весь довгий день вiн просидiв на колодi, бурмочучи i посмiхаючись.
  Дорогою додому через темний лiс неспокiйно квапливе листя так налякало хлопчика, що втома вiд ходьби проти вiтру, голод вiд цiлого дня без їжi i холод, що пощипує тiло, вiн заплакав. Батько взяв хлопчика на руки i, притиснувши його до грудей, як немовля, пiшов з пагорба до їхнього дому.
  Вранцi у вiвторок помер Крек МакГрегор. Його смерть запам'яталася у свiдомостi хлопчика як щось прекрасне, i ця сцена та обставини залишилися з ним на все життя, наповнюючи його таємною гордiстю, як знанням доброї кровi. "Це щось означає, що я син такої людини", - подумав вiн.
  Було вже десята ранку, коли крик "Пожежа в шахтi" долинув до будинкiв шахтарiв. Жiнок охопила панiка. У своїх думках вони бачили чоловiкiв, що поспiшали по старих порiзах, що ховалися в потайних коридорах, яких переслiдує смерть. Трiснутий МакГрегор, один iз нiчної змiни, спав у своєму будинку. Мати хлопчика накинула на голову шаль, взяла його за руку i побiгла вниз iз пагорба до гирла шахти. Холодний вiтер, що плює снiгом, дмухав їм в обличчя. Вони побiгли залiзничними колiями, спотикаючись об шпали, i зупинилися на залiзничному насипi, що виходив на злiтно-посадкову смугу до рудника.
  Бiля злiтної смуги та вздовж насипу стояли мовчазнi шахтарi, засунувши руки в кишенi штанiв, i флегматично дивилися на зачиненi дверi шахти. Серед них не було пориву до спiльних дiй. Як тварини бiля дверей бiйнi, вони стояли, нiби чекаючи на свою чергу, щоб їх загнали у дверi. Стара з зiгнутою спиною i величезною палицею в руцi ходила вiд одного жестикулюючого i розмовляючого шахтаря до iншого. "Вiзьмiть мого хлопчика - мого Стiва! Заберiть його звiдти! - гукнула вона, розмахуючи палкою.
  Дверi шахти вiдчинилися, i вийшли троє чоловiкiв, хитаючись, штовхаючи перед собою невеликий автомобiль, який їхав рейками. У машинi лежали ще троє чоловiкiв, мовчазнi та нерухомi. Жiнка, тонко одягнена, з величезними западинами на обличчi, схожими на печеру, пiднялася на насип i сiла на землю пiд хлопцем та його матiр'ю. "Вогонь у старому розрiзi МакКрарi", - сказала вона тремтячим голосом i з нiмим безнадiйним поглядом в очах. "Вони не можуть пройти, щоб зачинити дверi. Мiй приятель Айк там. Вона опустила голову i сидiла, плачучи. Хлопчик знав цю жiнку. Вона була сусiдкою i мешкала в нефарбованому будинку на схилi пагорба. На подвiр'ї перед її домом серед камiння грала зграйка дiтей. Її чоловiк, здоровенний хлопець, напився i, прийшовши додому, штовхнув дружину. Хлопчик чув її крик уночi.
  Раптом у натовпi шахтарiв пiд насипом Б'ют МакГрегор побачив, як неспокiйно ходить його батько. На головi у нього був кашкет iз запаленою шахтарською лампою. Вiн ходив вiд групи до групи серед людей, звiсивши голову набiк. Хлопчик уважно глянув на нього. Йому згадався жовтневий день на пiднесеннi, що височiє над родючою долиною, i вiн знову подумав про батька як про людину натхненну, яка проходить свого роду церемонiю. Високий шахтар потирав руки вгору i вниз по ногах, вдивлявся в обличчя мовчазних людей, що стояли навколо, його губи ворушилися, а руда борода танцювала вгору i вниз.
  Поки хлопчик дивився, обличчя Трiсненого МакГрегора змiнилося. Вiн пiдбiг до пiднiжжя насипу i глянув угору. В його очах був погляд розгубленої тварини. Дружина нахилилася i почала розмовляти з жiнкою, що плакала, лежить на землi, намагаючись її втiшити. Вона не бачила свого чоловiка, а хлопчик i чоловiк стояли мовчки, дивлячись один одному у вiчi.
  Потiм спантеличений вираз зник з батька. Вiн повернувся i, побiгши, похитуючи головою, досяг зачинених дверей шахти. Чоловiк у бiлому комiрцi i з сигарою, що застрягла в куточку рота, простяг руку.
  "Зупинятися! Чекати!" вiн гукнув. Вiдштовхнувши чоловiка могутньою рукою, бiгун вiдчинив дверi шахти i зник на злiтно-посадковiй смузi.
  Зчинився гомiн. Чоловiк у бiлому комiрцi вийняв iз рота сигару i почав люто лаятися. Хлопчик стояв на насипу i бачив, як його мати бiжить до злiтної смуги шахти. Шахтар схопив її за руку i повiв назад нагору. У натовпi жiночий голос крикнув: "Це Крек МакГрегор пiшов, щоб зачинити дверi в розрiз МакКрарi".
  Чоловiк у бiлому комiрцi озирнувся на всi боки, жуючи кiнчик сигари. "Вiн збожеволiв", - крикнув вiн, знову зачиняючи дверi до шахти.
  Трiснутий МакГрегор помер у шахтi, майже в межах досяжностi вiд дверей у стару виїмку, де горiв вогонь. Разом iз ним загинули всi ув'язненi шахтарi, окрiм п'ятьох. Цiлий день групи чоловiкiв намагалися спуститися до шахти. Внизу, в потайних переходах пiд власними будинками, шахтарi помирали, як щури в палаючому сараї, а їхнi дружини, накинувши на голову шалi, мовчки сидiли i плакали на залiзничному насипi. Увечерi хлопчик та його мати пiшли однi на гору. З будинкiв, розкиданих пагорбом, долинав жiночий плач.
  
  
  
  Протягом кiлькох рокiв пiсля катастрофи на шахтi МакГрегори, мати та син, мешкали в будинку на схилi пагорба. Жiнка щоранку ходила в офiси шахти, де мила вiкна та мила пiдлогу. Ця позицiя була своєрiдним визнанням з боку керiвництва шахти героїзму Трiсненого МакГрегора.
  Ненсi МакГрегор була невисокою блакитноокою жiнкою з гострим носом. Вона носила окуляри i мала в Коул-Крiку славу своєї швидкої та кмiтливої жiнки. Вона не стояла бiля паркану, щоб поговорити з дружинами iнших шахтарiв, а сидiла вдома i шила чи читала синовi вголос. Вона пiдписалася на журнал, i його переплетенi екземпляри стояли на полицях у кiмнатi, де вони з хлопчиком рано-вранцi снiдали. До смертi чоловiка вона зберiгала звичку мовчати у своєму будинку, але пiсля його смертi вона розширилася i зi своїм рудоволосим сином вiльно обговорювала кожну фазу їхнього вузького життя. Ставши старшим, хлопчик почав вiрити, що вона, як i шахтарi, приховувала пiд своєю мовчанкою таємний страх перед його батьком. Деякi речi, якi вона розповiла про своє життя, пiдштовхнули її до цiєї думки.
  Норман МакГрегор вирiс високим широкоплечим хлопчиком з сильними руками, вогненно-рудим волоссям i звичкою до раптових i жорстоких нападiв гнiву. Було в ньому щось таке, що привернула увагу. Коли вiн пiдрiс i був перейменований дядьком Чарлi Вiлер, вiн почав шукати неприємностi. Коли хлопчики назвали його "Красавчик", вiн збив їх iз нiг. Коли чоловiки кричали йому це iм'я на вулицi, вiн стежив за ними похмурими поглядами. Вiн став справою честi обурюватися цим iм'ям. Вiн пов'язав це з несправедливiстю мiста по вiдношенню до Трiсненого Макгрегора.
  У будинку на схилi пагорба хлопчик та його мати жили щасливо. Рано-вранцi вони спустилися з пагорба i перетнули шляхи до офiсiв шахти. З кабiнету хлопчик пiднiмався на пагорб на дальньому кiнцi долини i сидiв на сходах шкiльної будiвлi або блукав вулицями, чекаючи на початок шкiльного дня. Увечерi мати i син сидiли на сходах перед своїм будинком i дивилися на сяйво коксових печей у небi i на вогнi пасажирських поїздiв, що швидко бiгли, ревучi, свистячi i зникаючi вночi.
  Ненсi МакГрегор розповiла своєму синовi про великий свiт за межами долини i розповiла йому про мiста, моря, дивнi землi i народи за морями. "Ми закопались у землю, як щури, - сказала вона, - я, мiй народ, твiй батько та його народ. З тобою все буде iнакше. Ти пiдеш звiдси в iншi мiсця та на iншу роботу". Вона обурилася, думаючи про життя у мiстi. "Ми застрягли тут серед бруду, живемо в ньому, дихаємо нею", - скаржилася вона. "Шiстдесят людей загинули у цiй ямi у землi, а потiм шахта знову запрацювала з новими людьми. Ми залишаємося тут рiк за роком, видобуваючи вугiлля для спалювання в двигунах, якi перевозять iнших людей через моря на Захiд".
  Коли син став високим i сильним чотирнадцятирiчним хлопчиком, Ненсi МакГрегор купила пекарню, i на її купiвлю знадобилися грошi, зекономленi Крекедом МакГрегором. За цi грошi вiн планував купити ферму в долинi за пагорбом. Долар за доларом складав шахтар, який мрiяв про життя на власних полях.
  У пекарнi хлопчик працював i вчився пекти хлiб. Замiшуючи тiсто, його руки та руки стали сильними, як у ведмедя. Вiн ненавидiв роботу, ненавидiв Коул-Крiк i мрiяв про життя в мiстi i про ту роль, яку вiн має зiграти. Серед молодих людей вiн почав купувати то тут, то там друзiв. Як i його батько, вiн привертав увагу. Жiнки дивилися на нього, смiялися з його великої статури i сильних непоказних рис обличчя i дивилися ще раз. Коли з ним розмовляли в пекарнi чи на вулицi, вiн безстрашно вiдповiдав i дивився їм у вiчi. Юнi шкiльнi дiвчатка йшли додому з пагорба разом з iншими хлопчиками i ночами мрiяли про Красеня МакГрегора. Коли хтось говорив про нього погано, вони вiдповiдали, захищаючи i хваливши його. Як i його батько, вiн був вiдомим чоловiком у мiстi Коул-Крiк.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ II
  
  ОДИН НЕДIЛЯ _ _ ПОВДЕНЬ троє хлопчикiв сидiли на колодi на схилi пагорба, звiдки вiдкривався краєвид на Коул-Крiк. Зi свого мiсця вони могли бачити робiтникiв нiчної змiни, що ледарять пiд сонцем на Мейн-стрiт. З коксових печей у небо здiймалася тонка смужка диму. Тяжко навантажений товарний потяг огинав пагорб наприкiнцi долини. Настала весна, i навiть цей вулик чорної iндустрiї подавав слабкi надiї на красу. Хлопчики говорили про життя людей у своєму мiстi та пiд час розмови думали кожен про себе.
  Хоча вiн не залишав долину i став там сильним i великим, Красень МакГрегор дещо знав про зовнiшнiй свiт. Нинi не час, коли люди вiдрiзанi вiд своїх побратимiв. Газети та журнали надто добре виконали свою роботу. Вони дiсталися навiть до хати шахтаря, i торговцi на головнiй вулицi Коул-Крiк стояли перед своїми магазинами пiсля полудня i говорили про подiї у свiтi. Красень МакГрегор знав, що життя в його мiстi виняткове, що не скрiзь чоловiки працюють цiлими днями в чорних i брудних пiдземеллях, що не всi жiнки блiдi, безкровнi i згорбленi. Розносячи хлiб, вiн насвистував пiсню. "Поверни мене на Бродвей", - заспiвав вiн пiсля субретта в шоу, яке колись проходило в Коул-Крiк.
  Тепер, сидячи на схилi пагорба, вiн серйозно говорив, жестикулюючи руками. "Я ненавиджу це мiсто", - сказав вiн. "Чоловiки тут гадають, що вони до смiшного смiшнi. Їх не хвилює нiчого, крiм дурних жартiв та пияцтва. Я хочу пiти." Його голос пiдвищився, i ненависть спалахнула в ньому. "Почекай", - похвалився вiн. "Я примушу чоловiкiв перестати бути дурнями. Я зроблю з них дiтей. Я ... - Зробивши паузу, вiн подивився на двох своїх товаришiв.
  Б'ють тицяв землю палицею. Хлопчик, що сидiв поруч iз ним, засмiявся. Це був невисокий, добре одягнений чорнявий хлопчик iз кiльцями на пальцях, який працював у мiськiй бiльярднiй, перебираючи бiльярднi кулi. "Я хотiв би пiти туди, де є жiнки, у яких є кров", - сказав вiн.
  Назустрiч їм пiднялися по пагорбi три жiнки: висока блiда шатенка рокiв двадцяти семи та двi молодi, свiтловолосi дiвчата. Чорноволосий хлопчик поправив краватку i почав думати про розмову, яку вiн заведе, коли до неї пiдiйдуть жiнки. Боут i iнший хлопчик, товстун, син бакалiйника, дивилися вниз по пагорбi, що на мiсто поверх голiв прибули, i продовжували в головi думки, через якi почалася розмова.
  "Здрастуйте, дiвчатка, сiдайте сюди", - крикнув чорнявий хлопчик, смiючись i смiливо дивлячись у вiчi високiй блiдiй жiнцi. Вони зупинилися, i висока жiнка почала переступати через колоди, що впали, i наближатися до них. Двi молодi дiвчата пiшли за ним, смiючись. Вони сiли на колоду поруч iз хлопчиками, висока блiда жiнка наприкiнцi поруч iз рудоволосим МакГрегором. На вечiрцi повисла збентежена мовчанка. I Бо, i товстун були спантеличенi таким поворотом їх денної прогулянки i задавалися питанням, чим вона обернеться.
  Блiда жiнка почала говорити тихим голосом. "Я хочу пiти звiдси, - сказала вона, - менi хотiлося б почути спiв птахiв i побачити, як росте зелень".
  У Бьюта МакГрегора виникла iдея. - Ти пiдеш зi мною, - сказав вiн. Вiн встав i перелiз через колоди, а блiда жiнка пiшла за ним. Товстун кричав на них, намагаючись полегшити своє збентеження, намагаючись поставити їх у незручне становище. - Куди ви йдете, ви двоє? вiн гукнув.
  Бо нiчого не сказав. Вiн переступив колоди на дорогу i почав пiднiматися на пагорб. Висока жiнка йшла поруч iз ним, утримуючи спiдницi вiд глибокого дорожнього пилу. Навiть на її недiльнiй сукнi по швах виднiлася ледь помiтна чорна мiтка - знак Коул-Крiк.
  Поки МакГрегор iшов, збентеження залишило його. Вiн вважав, що це чудово, що вiн може залишатися наодинцi з жiнкою. Коли вона втомилася вiд пiдйому, вiн сiв з нею на колоду бiля дороги i заговорив про чорнявого хлопчика. "У нього на пальцi твоє кiльце", - сказав вiн, дивлячись на неї i смiючись.
  Вона мiцно притиснула руку до боку i заплющила очi. "Менi боляче вiд сходження", - сказала вона.
  Нiжнiсть охопила Красуню. Коли вони пiшли далi, вiн пiшов за нею, тримаючи її за спину i пiдштовхуючи вгору пагорбом. Бажання дражнити її з приводу чорнявого хлопчика минуло, i йому хотiлося нiчого не говорити про каблучку. Вiн згадав iсторiю, яку чорнявий хлопчик розповiв йому про те, як вiн завоював жiнку. "Скорiше за все, це суцiльна брехня", - подумав вiн.
  На гребенi пагорба вони зупинилися i вiдпочили, притулившись до потертої огорожi бiля лiсу. Пiд ними у вiзку з пагорба спустилася група чоловiкiв. Чоловiки сидiли на дошках, покладених упоперек фургона, i спiвали пiсню. Один iз них стояв на сидiннi поруч iз водiєм i розмахував пляшкою. Здавалося, вiн говорив. Iншi кричали i ляскали в долонi. Звуки долинали слабкi та рiзкi, пiднiмаючись пагорбом.
  У лiсi бiля паркану росла гнила трава. Яструби ширяли в небi над долиною внизу. Бiлка, що бiгла вздовж паркану, зупинилася i заговорила з ними. МакГрегор подумав, що в нього нiколи не було такого чудового компаньйона. З цiєю жiнкою у нього виникло почуття повного, доброго товариства та дружелюбностi. Не знаючи, як це було зроблено, вiн вiдчував гордiсть за це. "Не звертайте уваги на те, що я сказав про кiльце, - наполягав вiн, - я лише намагався вас подразнити".
  Жiнка поряд з МакГрегором була дочкою трунаря, який жив нагорi над своїм магазином поряд iз пекарнею. Вiн бачив її ввечерi, що стояла на сходах бiля дверей магазину. Пiсля iсторiї, розказаної йому чорнявим хлопчиком, вiн вiдчув за неї незручнiсть. Пройшовши повз неї, що стояла на сходах, вiн поспiшно пiшов уперед i заглянув у стiчнi канави.
  Вони спустилися з пагорба i сiли на колоду на схилi пагорба. Пiсля його вiзитiв туди з Трiснутим МакГрегором навколо колоди виросла купка старiйшин, тож це мiсце було закрите i затiнене, як кiмната. Жiнка зняла капелюх i поклала його поруч iз собою на колоду. Слабкий рум'янець залив її блiдi щоки, а в очах промайнув спалах гнiву. "Вiн, мабуть, збрехав тобi про мене", сказала вона. "Я не давала йому носити це кiльце. Я не знаю, чому я дав йому це. Вiн хотiв цього. Вiн просив мене про це знову i знову. Вiн сказав, що хоче показати це своїй матерi. А тепер вiн показав це вам i, гадаю, набрехав про мене".
  Бо був роздратований i пошкодував, що не згадав про кiльце. Вiн вiдчував, що з цього приводу здiймається непотрiбна метушня. Вiн не вiрив, що чорнявий хлопчик збрехав, але не вважав, що це має значення.
  Вiн почав говорити про свого батька, хваляючись ним. Його ненависть до мiста спалахнула. "Вони думали, що знають його там, - сказав вiн, - вони смiялися з нього i називали його "трiснутим". Вони вважали його втечу в шахту просто божевiльною iдеєю, подiбно до того, як кiнь врiзається в стайню, що горить. Вiн був найкращою людиною в мiстi. Вiн був смiливiшим за будь-якого з них. Вiн увiйшов туди i помер, коли в нього накопичилося майже достатньо грошей, щоб купити тут ферму. Вiн вказав на долину.
  Бо почав розповiдати їй про вiдвiдування пагорба зi своїм батьком i описав вплив цiєї сцени на нього самого, коли вiн був дитиною. "Я думав, що це рай", - сказав вiн.
  Вона поклала руку йому на плече i, здавалося, заспокоювала його, як дбайливий конюх заспокоює збудливого коня. "Не звертай на них уваги, - сказала вона, - через деякий час ти пiдеш i знайдеш собi мiсце у свiтi".
  Вiн запитував, звiдки вона це знає. Його охопила глибока повага до неї. "Вона дуже хоче про це здогадатися", - подумав вiн.
  Вiн почав говорити про себе, хваляючись i випинаючи груди. "Я хотiв би мати можливiсть показати, на що я здатний", заявив вiн. Думка, яка була у нього в головi того зимового дня, коли дядько Чарлi Вiлер назвав його iм'ям Бьюта, повернулася, i вiн ходив туди й сюди перед жiнкою, роблячи гротескнi рухи руками, тодi як Розтрiсканий МакГрегор ходив туди й сюди перед ним. .
  - Ось що я тобi скажу, - почав вiн, i його голос був рiзкий. Вiн забув про присутнiсть жiнки i наполовину забув, що було в нього на думцi. Вiн пробурмотiв i подивився через плече на схил пагорба, намагаючись вибрати слова. "Ох, до бiса чоловiкiв!" вiн вибухнув. "Вони худоба, дурна худоба". В його очах спалахнув вогонь, а в голосi залунала впевненiсть. "Я хотiв би зiбрати їх разом, усiх", - сказав вiн, - "Я хотiв би, щоб вони..." У нього не вистачило слiв, i вiн знову сiв на колоду поруч iз жiнкою. "Ну, я хотiв би вiдвести їх до старої шахти i заштовхати туди", - скривджено сказав вiн.
  
  
  
  На височинi Бо i висока жiнка сидiли i дивилися вниз, на долину. "Цiкаво, чому ми з мамою не йдемо туди", - сказав вiн. "Коли це бачу, мене переповнює ця думка. Я думаю, що я хочу бути фермером i працювати в полi. Натомiсть ми з мамою сидимо i плануємо мiсто. Я збираюся стати юристом. Це все, про що ми говоримо. Потiм я приходжу сюди i менi здається, що це мiсце для мене".
  Висока жiнка засмiялася. "Я бачу, як ти повертаєшся вночi додому з поля", - сказала вона. "Можливо, в той бiлий будинок з вiтряком. Ти був би великим чоловiком, i в твоєму рудому волоссi був би пил, а на пiдборiддi, можливо, росла б руда борода. А з кухонних дверей виходила жiнка з дитиною на руках i стояла, спершись на паркан i чекала на тебе. Коли ти пiдходив, вона обiймала тебе за шию i цiлувала у губи. Борода лоскотала їй щоку. Коли ти пiдростеш, тобi слiд вiдростити бороду. У тебе такий великий рот.
  Дивне нове почуття пронизало Бо. Вiн запитував, чому вона сказала це, i йому хотiлося взяти її за руку i поцiлувати прямо тут i зараз. Вiн пiдвiвся i глянув на сонце, що сiдало за пагорб далеко на iншому кiнцi долини. "Нам краще порозумiтися", - сказав вiн.
  Жiнка залишилася сидiти на колодi. - Сiдай, - сказала вона, - я тобi щось скажу - щось, що тобi буде приємно почути. Ти такий великий та червоний, що спокушаєш дiвчину потурбувати тебе. Але спочатку скажи менi, чому ти йдеш вулицею, дивлячись у стiчнi канави, коли я стою ввечерi на сходах.
  Бо знову сiв на колоду i задумався про те, що розповiв йому про неї чорнявий хлопчик. - Тодi це була правда, що вiн сказав про тебе? вiн спитав.
  "Нi! Нi!" - скрикнула вона, схоплюючись у свою чергу i починаючи одягати капелюха. "Поїхали".
  Б'ють флегматично сидiв на колодi. "Який сенс турбувати одне одного?" - Сказав вiн. "Давай посидимо тут, доки сонце не зайде. Ми зможемо повернутися додому до темряви.
  Вони сiли, i вона почала говорити, хваляючись собою, як вiн хвалився своїм батьком.
  "Я занадто стара для цього хлопчика", сказала вона; "Я старший за тебе на багато рокiв. Я знаю, про що говорять хлопчики i що вони говорять про жiнок. У мене все гаразд. Менi нема з ким поговорити, крiм батька, а вiн весь вечiр сидить, читає газету i засинає у своєму крiслi. Якщо я дозволяю хлопчикам приходити i сидiти зi мною ввечерi або стояти i розмовляти зi мною на сходах, це тому, що менi самотньо. У мiстi немає жодного чоловiка, за якого я вийшла б замiж, жодного.
  Мова здалася Боу безладною i рiзкою. Йому хотiлося, щоб його батько потирав руки i щось бурмотiв, а не ця блiда жiнка, яка його засмучувала, а потiм рiзко говорила, як жiнки бiля заднiх дверей у Коул-Крiк. Вiн знову подумав, як i ранiше, що вiддає перевагу чорнолицьим шахтарям, п'яним i мовчазним, їхнiм блiдим розмовляючим дружинам. Iмпульсивно вiн сказав їй це, промовивши це грубо, так що було боляче.
  Їхнє спiлкування було зiпсоване. Вони встали i почали пiднiматися на пагорб, прямуючи до будинку. Вона знову поклала руку на бiк, i знову йому захотiлося покласти їй руку на спину i пiдштовхнути її нагору. Натомiсть вiн мовчки йшов поряд з нею, знову ненавидячи мiсто.
  На пiвдорозi вниз пагорбом висока жiнка зупинилася на узбiччi дороги. Наставала темрява, i заграва коксових печей освiтлювала небо. "Той, хто живе тут i нiколи не спускається туди, може подумати, що це мiсце є досить величним i великим", - сказав вiн. Знову настала ненависть. "Вони можуть подумати, що люди, якi там живуть, щось знають, а не просто стадо худоби".
  На обличчi високої жiнки з'явилася посмiшка, i в її очах з'явився м'якiший погляд. "Ми нападаємо один на одного, - сказала вона, - ми не можемо залишати один одного у спокої. Менi хотiлося б, щоб ми не сварилися. Ми могли б стати друзями, якби спробували. У тебе щось є. Ви приваблюєте жiнок. Я чув, як iншi це говорили. Твiй батько був такий. Бiльшiсть жiнок тут волiли б стати дружиною такого потворного Трiснувшего МакГрегора, нiж залишитися зi своїми чоловiками. Я чув, як моя мати говорила батьковi, коли вони сварилися вночi в лiжку, а я лежав i слухав".
  Хлопчика охопила думка, що жiнка так вiдверто з ним розмовляє. Вiн глянув на неї i сказав те, що було в нього на думцi. "Менi не подобаються жiнки, - сказав вiн, - але ти менi подобався, коли я бачив тебе, що стояв на сходах i думав, що ти чиниш так, як тобi заманеться. Я подумав, можливо, ти чогось досяг. Я не знаю, чому тебе має хвилювати те, що я думаю. Я не знаю, чому жiнку має хвилювати те, що думає чоловiк. Я думаю, ти й надалi робитимеш те, що хочеш, як ми з мамою, щодо того, що я працюю адвокатом.
  Вiн сидiв на колодi бiля дороги недалеко вiд того мiсця, де зустрiв її, i дивився, як вона спускалася з пагорба. "Я такий молодець, що так говорив з нею весь день", - подумав вiн, i гордiсть за свою мужнiсть, що зростала, охопила його.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ III
  
  ТОН МIСТО З Коул-Крiк був жахливий. Люди з процвiтаючих мiст Середнього Заходу, з Огайо, Iллiнойсу та Айови, прямуючи на схiд у Нью-Йорк чи Фiладельфiю, дивилися з вiкон машин i, бачачи бiднi будиночки, розкиданi по схилу пагорба, думали про книги, якi вони читали. життя в халупах Старого свiту. У вагонах-крiслах чоловiки та жiнки вiдкинулися назад i заплющили очi. Вони позiхали i бажали, щоб подорож добiгла кiнця. Якщо вони взагалi думали про мiсто, то м'яко шкодували про це i видавали за необхiднiсть сучасного життя.
  Будинки на схилi пагорба та магазини на Мейн-стрiт належали гiрничодобувнiй компанiї. У свою чергу, гiрничодобувна компанiя належала чиновникам залiзницi. У керуючого шахтою був брат, який був начальником вiддiлу. То був менеджер шахти, який стояв бiля дверей шахти, коли Крек МакГрегор пiшов на смерть. Вiн жив у мiстi приблизно за тридцять миль звiдси i їздив туди ввечерi поїздом. З ним пiшли клерки та навiть стенографiстки з контор шахти. Пiсля п'ятої години дня на вулицях Коул-Крiк уже не було видно бiлих комiрцiв.
  У мiстi чоловiки жили, як худоби. Оцiпенiвши вiд важкої працi, вони жадiбно пили в салунi на Мейн-стрiт i йшли додому, щоб побити своїх дружин. Серед них тривало постiйне тихе бурмотiння. Вони вiдчували несправедливiсть своєї частки, але не могли її логiчно висловити, а коли думали про людей, якi володiли копальнi, то мовчки лаялися, вживаючи мерзеннi лайки навiть у думках. Iнодi спалахував страйк, i Барнi Баттерлiпс, худорлявий чоловiчок з корковою ногою, стояв на ящику i промовляв про майбутнє братерство людей. Якось загiн кавалерiї вивантажився з машин i з батареєю марширував головною вулицею. Батарею склали кiлька людей у коричневiй формi. Вони встановили пiстолет Гатлiнга наприкiнцi вулицi, i страйк затих.
  Iталiєць, який жив у будинку на схилi пагорба, вирощував сад. Його будинок був єдиним чудовим мiсцем у долинi. На тачцi вiн привозив землю з лiсу на вершинi пагорба, i в недiлю його можна було бачити тим, хто ходить туди-сюди i весело насвистує. Взимку вiн сидiв удома i малював на аркушi паперу. Весною вiн узяв малюнок i посадив по ньому свiй сад, використовуючи кожен дюйм своєї землi. Коли почався страйк, директор шахти порадив йому повернутися на роботу чи пiти з дому. Вiн подумав про сад i про виконану роботу i повернувся до своєї повсякденної роботи в шахтi. Поки вiн працював, шахтарi пiднялися на пагорб i зруйнували садок. Наступного дня до страйкуючих гiрникiв приєднався i iталiєць.
  У маленькiй однокiмнатнiй хатинi на пагорбi жила бабуся. Вона жила сама i була страшенно брудною. У її будинку були старi зламанi стiльцi та столи, розкиданi по всьому мiсту i наваленi в такому достатку, що вона ледве могла пересуватися. У теплi днi вона сидiла на сонцi перед хатиною i жувала паличку, змочену тютюном. Шахтарi, що пiднiмалися на пагорб, скидали шматки хлiба та рештки м'яса з вiдер з обiдом у ящик, прибитий до дерева бiля дороги. Їх зiбрала та з'їла стара. Коли в мiсто прийшли солдати, вона йшла вулицею i глузувала з них. "Красивi хлопчики! Струпи! Чуваки! Продавцi галантереї! вона кричала їм услiд, проходячи повз хвостiв їхнiх коней. Молодий чоловiк у окулярах на носi, що сидiв на сiрому конi, обернувся i крикнув своїм товаришам: "Дайте спокiй - це сама стара.
  Коли високий рудоволосий хлопчик подивився на робiтникiв i стару, що йшла за солдатами, вiн не спiвчував їм. Вiн ненавидiв їх. У певному сенсi вiн спiвчував солдатам. Його кров схвильована побачивши того, як вони марширують плiч-о-плiч. Вiн думав, що в рядах людей у формi, що рухаються безшумно i швидко, панує порядок i поряднiсть, i йому майже хотiлося, щоб вони зруйнували мiсто. Коли страйкарi зруйнували сад iталiйця, вiн був глибоко зворушений i ходив туди-сюди по кiмнатi перед матiр'ю, заявляючи про себе. "Я б убив їх, якби це був мiй сад", - сказав вiн. "Я б не залишив жодного з них у живих". У глибинi душi вiн, як Трiснутий МакГрегор, мав ненависть до шахтарiв та мiста. "Це мiсце, з якого потрiбно вибратися", - сказав вiн. "Якщо людинi тут не подобається, нехай встане i пiде". Вiн згадав, як його батько працював i збирав грошi на ферму в долинi. "Вони думали, що вiн збожеволiв, але вiн знав бiльше, нiж вони. Вони не наважилися б торкнутися саду, який вiн посадив".
  У серцi шахтарського сина стали знаходити притулок дивнi думки, що напiвоформилися. Згадуючи увi снi ночами рухомi колони людей в унiформах, вiн вкладав новий сенс у зiбранi в школi уривки iсторiї, i рухи людей старої iсторiї стали мати для нього значення. Влiтку, тиняючись перед мiським готелем, пiд яким знаходився салон i бiльярдна, де працював чорнявий хлопчик, вiн почув, як двоє чоловiкiв говорили про значення чоловiкiв.
  Один iз чоловiкiв був мандрiвним окулiстом, який раз на мiсяць приїжджав у шахтарське мiстечко, щоб пiдганяти та продавати очки. Коли окулiст продав кiлька очок, вiн напився, iнодi залишаючись п'яним по тижнi. Коли вiн був п'яний, вiн говорив французькою та iталiйською i iнодi стояв у барi перед шахтарями, цитуючи вiршi Данте. Його одяг був засмальцьований вiд довгого носiння, а у нього був величезний нiс з червоними i фiолетовими жилками. Через його знання мов та цитування вiршiв шахтарi вважали окулiста нескiнченно мудрим. Їм здавалося, що людина з таким розумом повинна мати майже неземнi знання про очi i пiдбiр окулярiв, i вони з гордiстю носили дешевi речi, якi вiн погано сидiв, якi вiн їм нав'язував.
  Час вiд часу, немов роблячи поступки своїм вiдвiдувачам, окулiст проводив серед них вечiр. Одного разу, прочитавши один iз сонетiв Шекспiра, вiн поклав руку на стiйку i, обережно погойдуючись уперед-назад, заспiвав п'яним голосом баладу, що починається зi слiв: "Арфа, яка одного разу пройшла через палац Тари, пролила душу музики". Пiсля пiснi вiн опустив голову на стiйку та заплакав, а шахтарi дивилися на нього зi спiвчуттям.
  Лiтнього дня, коли Б'ют МакГрегор слухав, окулiст був зайнятий жорстокою сваркою з iншим чоловiком, таким же п'яним, як i вiн сам. Другим чоловiком був стрункий i чепурний хлопець середнiх рокiв, який продавав взуття в одному з бюро з працевлаштування у Фiладельфiї. Вiн сидiв у крiслi, притуленому до стiни готелю, i намагався читати книгу вголос. Коли його добряче пустили до довгого абзацу, окулiст перервав його. Хитаючись туди-сюди вузькою дощатою дорiжкою перед готелем, старий п'яниця марив i лаявся. Вiн, здавалося, був у нестямi вiд гнiву.
  "Менi набридла така слинява фiлософiя", - заявив вiн. "Навiть вiд прочитання в тебе течуть слинки з рота. Ви не кажете слова рiзко, i їх не можна говорити рiзко. Я сама сильна людина".
  Широко розсунувши ноги та надувши щоки, окулiст бив його в груди. Помахом руки вiн вiдпустив людину в крiслi.
  "Ви тiльки слините й видаєте огидний шум", - заявив вiн. "Я знаю таких, як ти. Я плюю на тебе. Конгрес у Вашингтонi сповнений таких людей, як Палата громад в Англiї. У Францiї колись вони були головними. Вони керували справами у Францiї доти, доки з'явилася така людина, як я. Вони загубилися у тiнi великого Наполеона".
  Окулiст, нiби викинувши з голови чепурного чоловiка, повернувся до Боу. Вiн говорив французькою, i чоловiк у крiслi поринув у неспокiйний сон. "Я як Наполеон", - заявив п'яниця, знову переходячи на англiйську. На його очах почали з'являтися сльози. "Я беру грошi цих гiрникiв i нiчого їм не даю. Окуляри, якi я продаю їхнiм дружинам за п'ять доларiв, коштували менi всього п'ятнадцять центiв. Я їду цими худобами, як Наполеон Європою. У мене був би порядок i цiль, якби я не був дурнем. Я подiбний до Наполеона в тому, що вiдчуваю крайню зневагу до чоловiкiв".
  
  
  
  Знову i знову слова п'яницi поверталися до тями хлопчика МакГрегора, впливаючи на його думки. Не вловивши нiчого з фiлософiї, що стоїть за словами цiєї людини, його уява все ж таки була зворушена розповiддю п'яницi про великого француза, який лепетав йому у вуха, i це якимось чином, здавалося, давало зрозумiти його ненависть до неорганiзованої неефективностi життя навколо нього. .
  
  
  
  Пiсля того як Ненсi МакГрегор вiдкрила пекарню, процвiтанню бiзнесу завадив ще один страйк. I знову шахтарi лiниво бродили вулицями. Вони прийшли в пекарню за хлiбом i звелелi Ненсi списати на них обов'язок. Красень МакГрегор був стривожений. Вiн бачив, як грошi його батька витрачалися на муку, яка, випечена в буханцi, йшла з цеху пiд руки шахтарiв, що човгали на ходу. Одного разу вночi повз пекарню, хитаючись, пройшла людина, чиє iм'я з'явилося в їхнiх книгах, а за ним пiшов довгий запис про зарядженi буханцi. МакГрегор пiшов до матерi та висловив протест. "У них є грошi, щоб напитися, - сказав вiн, - нехай платять за свої хлiби".
  Ненсi МакГрегор продовжувала довiряти шахтарям. Вона подумала про жiнок i дiтей у будинках на пагорбi, i коли почула про плани гiрничодобувної компанiї виселити шахтарiв iз їхнiх будинкiв, вона здригнулася. "Я була дружиною шахтаря i триматимусь їх", - думала вона.
  Якось до пекарнi зайшов директор шахти. Вiн нахилився над вiтриною i заговорив з Ненсi. Син пiдiйшов i став поруч iз матiр'ю, щоб послухати. "Це потрiбно зупинити", - говорив менеджер. "Я не допущу, щоб ти губив себе через цю худобу. Я хочу, щоб ви закрили це мiсце, доки страйк не закiнчиться. Якщо ти його не закриєш, це зроблю я. Будiвля належить нам. Вони не оцiнили того, що зробив твiй чоловiк, i чому ти маєш заради них губити себе?"
  Жiнка подивилася на нього i вiдповiла тихим голосом, сповненим рiшучостi. "Вони думали, що вiн божевiльний, i так воно i було", - сказала вона; - Але що зробило його таким - гнилий колод у шахтi, який зламав i роздавив його. Ви, а не вони, несете вiдповiдальнiсть за мою людину i за те, ким вона була".
  Красень МакГрегор перервав його. "Ну, я думаю, вiн правий", - заявив вiн, нахилившись над стiйкою поряд з матiр'ю i дивлячись їй в обличчя. "Шахтарi не хочуть кращого для своїх сiмей, вони хочуть бiльше грошей, щоби напитися. Ми зачинимо тут дверi. Ми бiльше не вкладатимемо грошi в хлiб, який пiде їм у глотку. Вони ненавидiли батька, i вiн ненавидiв їх, i тепер я теж ненавиджу їх".
  Бот обiйшов стiйку i разом iз керуючим шахтою попрямував до дверей. Вiн замкнув її i поклав ключ у кишеню. Потiм вiн пройшов у задню частину пекарнi, де його мати сидiла на коробцi та плакала. "Настав час чоловiковi взяти на себе управлiння тут", - сказав вiн.
  Ненсi МакГрегор i її син сидiли в пекарнi i дивилися один на одного. Шахтарi пройшли вулицею, смикнули дверi i буркаючи пiшли. Чутки передавалися з вуст у вуста схилом пагорба. "Управляючий шахтою закрив магазин Ненсi МакГрегор", - сказали жiнки, перехилившись через паркан. Дiти, що розвалилися на поверхах будинкiв, пiдняли голови та завили. Їхнє життя являло собою низку нових жахiв. Коли пройшов день, коли новий страх не потряс їх, вони щасливi лягли спати. Коли шахтар та його жiнка стояли бiля дверей i тихо розмовляли, вони плакали, чекаючи, що їх покладуть спати голодними. Коли за дверима не тривала обережна розмова, шахтар прийшов додому п'яний i побив матiр, а дiти лежали на лiжках уздовж стiни, тремтячи вiд страху.
  Пiзно ввечерi група шахтарiв пiдiйшла до дверей пекарнi та почала бити кулаками. "Вiдкрийте тут!" кричали вони. Бо вийшов iз кiмнати над пекарнею i зупинився в порожнiй крамницi. Його мати сидiла в крiслi у своїй кiмнатi i тремтiла. Вiн пiдiйшов до дверей i, вiдiмкнувши їх, вийшов. Шахтарi стояли групами на дерев'яному тротуарi та у брудi дороги. Серед них стояла стара стара, яка йшла поруч iз кiньми i кричала на солдатiв. Пiдiйшов шахтар iз чорною бородою i став перед хлопчиком. Помахавши рукою натовпу, вiн сказав: Ми прийшли вiдкрити пекарню. Деякi з нас у плитах не мають духовки. Ви дасте нам ключ i ми вiдкриємо це мiсце. Ми зламаємо дверi, якщо ти не хочеш цього робити. Компанiя не може звинувачувати вас, якщо ми зробимо це силою. Ви можете вести облiк того, що ми беремо. Потiм, коли страйк буде врегульований, ми заплатимо вам".
  Полум'я вдарило у вiчi хлопчика. Вiн спустився сходами i зупинився серед шахтарiв. Засунувши руки в кишенi, вiн придивився до їхнiх облич. Коли вiн заговорив, його голос пролунав вулицею: "Ти знущався з мого батька, Крака МакГрегора, коли вiн пiшов заради тебе в шахту. Ви смiялися з нього, тому що вiн економив свої грошi i не витрачав їх на покупку вам випивки. Тепер ви приходите сюди по хлiб, куплений на його грошi, i не платите. Потiм ти напиваєшся i, хитаючись, проходиш повз цi самi дверi. Тепер дозвольте менi сказати вам дещо". Вiн пiдняв руки вгору i закричав. "Управитель шахти не закривав це мiсце. Я зачинив його. Ви знущалися з Треснувшего МакГрегора, який був кращою людиною, нiж будь-хто з вас. Ти повеселився зi мною - посмiявся з мене. Тепер я смiюся з тебе. Вiн збiг сходами i, вiдiмкнувши дверi, став у дверях. "Заплатiть грошi, якi ви повиннi цiй пекарнi, i тут продаватиметься хлiб", - крикнув вiн, увiйшов i замкнув дверi.
  Шахтарi пiшли вулицею. Хлопчик стояв у пекарнi, його руки тремтiли. "Я їм дещо сказав, - думав вiн, - я показав їм, що вони не зможуть мене дурити". Вiн пiднявся сходами до кiмнати нагорi. Бiля вiкна його мати сидiла, обхопивши голову руками, i дивилася на вулицю. Вiн сiв у крiсло i обдумав ситуацiю. "Вони повернуться сюди i зруйнують це мiсце, як вони зруйнували той сад", - сказав вiн.
  Наступного вечора Бо сидiв у темрявi на сходах перед пекарнею. У руках вiн тримав молоток. Тупа ненависть до мiста та шахтарiв горiла у його мозку. "Я влаштую спеку деяким iз них, якщо вони прийдуть сюди", - подумав вiн. Вiн сподiвався, що вони прийдуть. Коли вiн глянув на молоток у своїй руцi, йому на думку спала фраза з вуст п'яного старого окулiста, що лепетав Наполеона. Вiн почав думати, що i вiн має бути схожим на ту постать, про яку говорив п'яниця. Вiн згадав iсторiю, розказану окулiстом, про бiйку на вулицях європейського мiста, щось бурмотiв i розмахував молотком. Нагорi бiля вiкна сидiла мати, обхопивши голову руками. З салуна, розташованого далi вулицею, на мокрий тротуар свiтилося свiтло. Висока блiда жiнка, що пiшла з ним на височину, що височiла над долиною, спустилася сходами над лавкою трунаря. Вона бiгла тротуаром. На головi у неї була шаль, i на бiгу вона стискала її рукою. Iншу руку вона притиснула до бiк.
  Коли жiнки пiдiйшли до хлопчика, який мовчки сидiв перед пекарнею, вона поклала йому руки на плечi i благала його. - Iди, - сказала вона. - Бери свою маму та приходь до нас. Вони збираються розбити тебе тут. Ти постраждаєш".
  Б'ю встав i вiдштовхнув її. Її приїзд надав йому нової смiливостi. Його серце пiдстрибнуло вiд думки про її iнтерес до нього, i йому захотiлося, щоб прийшли шахтарi, щоб вiн мiг битися з ними ранiше за неї. "Я хотiв би жити серед таких порядних людей, як вона", - думав вiн.
  Потяг зупинився на станцiї далi вулицею. Почувся тупiт людей та швидкi рiзкi команди. З салону на тротуар ринув потiк чоловiкiв. По вулицi йшла шеренга солдатiв зi зброєю на плечах. Боут знову був у захватi вiд виду навчених санiтарiв, що йдуть плiч-о-плiч. У присутностi цих людей неорганiзованi шахтарi здавалися сумними i незначними. Дiвчина накинула на голову шаль, побiгла вулицею i зникла на сходах. Хлопчик вiдiмкнув дверi, пiднявся нагору i лiг спати.
  Пiсля страйку Ненсi МакГрегор, яка не мала нiчого, крiм неоплачених рахункiв, не змогла вiдкрити пекарню. З млина прийшов маленький чоловiк iз сивими вусами, що жував тютюн, взяв невикористану муку i вiдвiз її. Хлопчик та його мати продовжували жити над складом пекарнi. Вранцi вона знову пiшла мити вiкна та мити пiдлогу в офiсах шахти, а її рудоволосий син стояв на вулицi або сидiв у бiльярднiй i розмовляв iз чорнявим хлопчиком. "Наступного тижня я поїду в мiсто i почну щось робити з себе", - сказав вiн. Коли настав час йти, вiн чекав i байдикував на вулицi. Якось, коли шахтар знущався з нього за неробство, вiн збив його в канаву. Шахтарi, якi ненавидiли його за промову на сходах, захоплювалися його силою та грубою хоробрiстю.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ IV
  
  я Н А ПIДВАЛ - ПОДОБАЄТЬСЯ У будинку, вбитому як кiл у схил пагорба над Коул-Крiк, жила Кейт Хартнет зi своїм сином Майком. Її чоловiк загинув разом iз рештою пiд час пожежi в шахтi. Її син, як Б'ют МакГрегор, не працював на шахтi. Вiн поспiшав через Мейн-стрiт чи напiвбiг мiж деревами на пагорбах. Шахтарi, побачивши його поспiшаючим з блiдим напруженим обличчям, похитали головами. "Вiн зламаний", - сказали вони. - Вiн ще когось образить.
  Бо побачив, як Майк метушиться вулицями. Якось зустрiвши його в сосновому лiсi над мiстом, вiн пiшов iз ним i спробував розговорити його. У кишенях Майк носив книги та брошури. Вiн розставляв пастки у лiсi i приносив додому кроликiв та бiлок. Вiн збирав колекцiї пташиних яєць, якi продавав жiнкам у поїздах, що зупинялися в Коул-Крiк, а коли ловив птахiв, набивав їх, вставляв їм у очницi намистинки i теж продавав. Вiн проголосив себе анархiстом i, як Крашений МакГрегор, щось бурмотiв про себе, поспiшаючи вперед.
  Якось Бо наткнувся на Майка Хартнета, який читав книгу, що сидить на колодi з видом на мiсто. Шок пробiг у МакГрегора, коли вiн глянув через плече чоловiка i побачив, яку книгу читає. "Дивно, - подумав вiн, - що цей хлопець дотримується тiєї ж книги, якою товстий старий Вiкс заробляє собi на життя".
  Бо сидiв на колодi поруч iз Хартнетом i спостерiгав за ним. Чоловiк пiдняв голову i нервово кивнув, а потiм ковзнув уздовж колоди до далекого кiнця. Б'ють засмiявся. Вiн глянув на мiсто, а потiм на перелякану нервову людину, яка читала книгу на колоди. До нього надiйшло натхнення.
  "Якби в тебе була влада, Майку, що б ти зробив з Коул-Крiк?" вiн спитав.
  Нервова людина пiдстрибнула, i на його очах виступили сльози. Вiн став перед колодою i розкинув руки. "Я пiшов би серед людей, подiбних до Христа", - вигукнув вiн, пiдвищивши голос, нiби звертаючись до аудиторiї. "Бiдний i скромний, я пiшов би навчати їхнього кохання". Розкинувши руки, нiби вимовляючи благословення, вiн крикнув: "О, жителi Коул-Крiка, я хотiв би навчити вас любовi та знищення зла".
  Боут схопився з колоди i попрямував перед тремтячою фiгурою. Вiн був дивно зворушений. Схопивши людину, вiн штовхнув його назад на колоду. Його власний голос прокотився схилом пагорба в оглушливому смiху. "Жителi Коул-Крiка, - крикнув вiн, наслiдуючи серйознiсть Хартнета, - прислухайтеся до голосу МакГрегора. Я тебе ненавиджу. Я ненавиджу тебе, бо ти насмiхався над моїм батьком i з мене, а також за те, що ти обдурив мою матiр, Ненсi МакГрегор. Я ненавиджу тебе, бо ти слабкий i неорганiзований, як худоба. Я хотiв би прийти до вас, навчаючи сили. Я хотiв би вбити вас одного за одним, не зброєю, а голими кулаками. Якщо вони змусили вас працювати, як щурiв, закопаних у норi, вони мають рацiю. Це право людини робити те, що вона може. Вставай i бiйся. Бороть, i я перейду на iнший бiк, i ти зможеш битися зi мною. Я допоможу загнати вас назад у вашi нори.
  Бо замовк i, перестрибуючи через колоди, побiг дорогою. Бiля першого шахтарського будинку вiн зупинився i нiяково розсмiявся. "Я теж надламаний, - думав вiн, - кричачи в порожнечу на схилi пагорба". Вiн продовжував у задумливому настрої, питаючи, яка сила оволодiла ним. "Менi хотiлося б бою - боротьби всупереч усьому", - думав вiн. "Я буду каламутити, коли стану адвокатом у мiстi".
  Майк Хартнет побiг дорогою слiдом за МакГрегором. - Не кажи, - благав вiн, тремтячи. "Не розповiдайте про мене у мiстi. Вони смiятимуться i обзиватимуть мене. Я хочу, щоб мене дали спокiй".
  Бо обтрусився вiд утримуючої його руки i пiшов униз пагорбом. Коли вiн зник з поля зору Хартнета, вiн сiв на землю. Цiлу годину вiн дивився на мiсто в долинi i думав про себе. Вiн наполовину пишався, наполовину соромився того, що сталося.
  
  
  
  У блакитних очах МакГрегора швидко й раптово спалахнув гнiв. Вiн йшов вулицями Коул-Крiк, розгойдуючись, його величезне тiло вселяло страх. Його мати посерйознiшала i мовчала, працюючи в конторах шахт. Вона знову мала звичку мовчати вдома i дивилася на сина, наполовину побоюючись його. Цiлий день вона працювала в шахтi, а ввечерi мовчки сидiла в крiслi на ганку перед своїм будинком i дивилася на Мейн-стрiт.
  Красень МакГрегор нiчого не зробив. Вiн сидiв у темнiй маленькiй бiльярднiй i розмовляв з чорнявим хлопчиком або гуляв пагорбами, розмахуючи палицею в руцi i думаючи про мiсто, в яке вiн зараз вирушить, щоб розпочати свою кар'єру. Коли вiн iшов вулицею, жiнки зупинялися, щоб подивитися на нього, думаючи про красу i силу його тiла, що дорослiшає. Шахтарi мовчки пройшли повз нього, ненавидячи його i побоюючись його гнiву. Гуляючи серед пагорбiв, вiн багато думав про себе. "Я здатний на все, - думав вiн, пiдводячи голову i дивлячись на високi пагорби, - цiкаво, чому я залишаюся тут".
  Коли йому було вiсiмнадцять, мати Бо захворiла. Цiлий день вона лежала на спинi в лiжку в кiмнатi над порожньою пекарнею. Бо вирвався з зацiпенiння наяву i подався шукати роботу. Вiн не почував себе лiнивим. Вiн чекав. Тепер вiн струснувся. "Я не пiду в шахти, - сказав вiн, - нiщо мене туди не приведе".
  Вiн влаштувався працювати в лiврейну стайню, чистив i годував коней. Його мати стала з лiжка i знову пiшла до офiсу шахти. Приступивши до роботи, Бо залишився, думаючи, що це лише промiжна станцiя на шляху до того становища, якого вiн одного разу досягне в мiстi.
  У стайнi працювали два хлопчики, сини кутникiв. Вони возили подорожуючих людей з поїздiв у фермерськi селища в долинах серед пагорбiв, а ввечерi з Красунчиком МакГрегором сидiли на лавцi перед сараєм i кричали на людей, що проходять повз стайню вгору пагорбом.
  Лiврейна стайня в Коул-Крiк належала горбуну на iм'я Веллер, який жив у мiстi i ночами йшов додому. Вдень вiн сидiв на стайнi i розмовляв iз рудоволосим МакГрегором. "Ти великий звiр", - сказав вiн, смiючись. "Ви кажете про те, щоб виїхати в мiсто i зробити щось iз себе, i все одно залишаєтеся тут, нiчого не роблячи. Ви хочете перестати говорити про те, що ви юрист, i стати боксером-призером. Право - це мiсце для мiзкiв, а не для м'язiв". Вiн пройшов через стайню, схиливши голову набiк i дивлячись на здорованя, що чистив коней. МакГрегор глянув на нього i посмiхнувся. - Я тобi покажу, - сказав вiн.
  Горбун був задоволений, коли ходив перед Мак-Грегором. Вiн чув, як люди говорили про силу i злiсний характер його конюха, i йому подобалося, що така люта людина чистить коней. Вночi в мiстi вiн сидiв пiд лампою з дружиною i хвалився. "Я змушую його ходити", - сказав вiн.
  У стайнi горбун переслiдував Мак-Грегора. - I ще дещо, - сказав вiн, засунувши руки в кишенi i пiдвiвшись навшпиньки. - Ти нагляди за дочкою цього трунаря. Вона хоче тебе. Якщо вона тебе дiстане, тобi не буде юридичного факультету, а буде мiсце в шахтах. Ти даси їй спокiй i почнеш пiклуватися про свою матiр.
  Бо продовжував чистити коней i думати про те, що сказав горбань. Вiн думав, що в цьому є сенс. Ще вiн боявся високої блiдої дiвчини. Iнодi, коли вiн дивився на неї, його пронизував бiль, i його охоплювала сумiш страху та бажання. Вiн уникнув цього i став вiльним, як вiн звiльнився вiд життя в темрявi шахти. "У нього є свого роду талант триматися подалi вiд речей, якi йому не подобаються", - сказав лiврейник, розмовляючи з дядьком Чарлi Вiлер на сонцi перед дверима поштового вiддiлення.
  Якось удень два хлопчики, якi працювали в стайнi з МакГрегором, напоїли його. Ця справа була грубим жартом, ретельно спланованим. Горбун пробув у мiстi цiлий день, i нiхто з мандрiвникiв не виходив iз поїзда, щоб їхати через пагорби. Вдень сiно, привезене з-за пагорба з родючої долини, складали на горище хлiву, i мiж вантажами МакГрегор i два хлопчики сидiли на лавцi бiля дверей стайнi. Два хлопчики пiшли до салону i принесли пиво, заплативши за нього з фонду, призначеного для цiєї мети. Фонд став результатом системи, розробленої двома драйверами. Коли пасажир наприкiнцi дня їзди дав одному з них монету, вiн поклав її до загального фонду. Коли фонд збiльшився до певного розмiру, вони удвох пiшли в салон i стояли перед баром, випиваючи, доки вiн не був витрачений, а потiм повернулися, щоб вiдiспатися на сiнi в сараї. Пiсля вдалого тижня горбань час вiд часу давав їм долар у фонд.
  З пива МакГрегор випив тiльки одну склянку, що пiнилася. За весь час свого неробства в Коул-Крiку вiн нiколи ранiше не куштував пива, i воно було у нього в ротi мiцним i гiрким. Вiн скинув голову, проковтнув, потiм обернувся i пiшов до задньої частини стайнi, щоб приховати сльози, якi вiд смаку цього напою виступили в нього на очах.
  Обидва водiї сидiли на лавцi i смiялися. Напiй, який вони дали Боту, виявився жахливою кашею, яку на їхню пропозицiю приготував бармен. "Ми напоїмо здоров'яка i почуємо його рев", - сказав бармен.
  Коли вiн йшов до задньої частини стайнi, Бота охопила судорожна нудота. Вiн спiткнувся i впав уперед, порiзавши обличчя об пiдлогу. Потiм вiн перекинувся на спину i застогнав, i по його щоцi потекла цiвка кровi.
  Обидва хлопчики схопилися з лави i побiгли до нього. Вони стояли, дивлячись на його блiдi губи. Їх охопив страх. Вони спробували пiдняти його, але вiн випав iз їхнiх рук i знову лежав на пiдлозi стайнi, бiлий i нерухомий. З переляку вони вибiгли зi стайнi через Мейн-стрiт. "Нам треба викликати лiкаря, - говорили вони, поспiшаючи, - вiн дуже хворий, цей хлопець".
  У дверях, що вели до кiмнати над лавкою трунаря, стояла висока блiда дiвчина. Один iз хлопчакiв, що бiжать, зупинився i звернувся до неї: "Твоя руда, - кричав вiн, - слiпо п'яна лежить на пiдлозi стайнi. Вiн порiзав голову i спливає кров'ю".
  Висока дiвчина побiгла вулицею до офiсу шахти. Разом з Ненсi МакГрегор вона поспiшила до стайнi. Власники магазинiв на Мейн-стрiт виглянули з дверей i побачили двох блiдих жiнок iз застиглими обличчями, якi несли величезну фiгуру Красунi МакГрегора вулицею i увiйшли до дверей пекарнi.
  
  
  
  О восьмiй годинi вечора Красень МакГрегор, що все ще тремтить на ногах i з блiдим обличчям, сiв у пасажирський поїзд i зник з життя Коул-Крiк. На сидiннi поряд з ним лежала сумка з усiм його одягом. У його кишенi лежав квиток до Чикаго та вiсiмдесят п'ять доларiв - останнi заощадження Трiсненого МакГрегора. Вiн подивився з вiкна машини на маленьку, худу й змучену жiнку, що самотньо стоїть на платформi вокзалу, i його охопила величезна хвиля гнiву. - Я їм покажу, - промимрив вiн. Жiнка глянула на нього i змусила себе посмiхнутися. Потяг почав рухатися на захiд. Бо дивився на свою матiр, на пустельнi вулицi Коул-Крiк, опустив голову на руки i сидiв у переповненiй машинi, перш нiж сяючi люди заплакали вiд радостi, що вiн побачив останнi днi молодостi. Вiн озирнувся на Коул-Крiк, сповнений ненавистi. Подiбно до Нерона, вiн мiг би побажати, щоб у всiх жителiв мiста була тiльки одна голова, щоб вiн мiг вiдсiкти її помахом меча або скинути в канаву одним ударом, що розмахував.
  OceanofPDF.com
  КНИГА II
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ I
  
  Я Т БУВ пiзно влiтку 1893 року, коли МакГрегор приїхав до Чикаго, це був важкий час для хлопчика чи чоловiка у цьому мiстi. Велика виставка минулого року привернула до мiста безлiч тисяч неспокiйних робiтникiв, i його виднi городяни, якi вимагали виставки i голосно говорили про велике зростання, не знали, що робити зi зростанням. тепер, коли вона прийшла. Депресiя, що послiдувала за великим шоу, i фiнансова панiка, що охопила країну того року, змусили тисячi голодних чоловiкiв тупо чекати на лавках у парку, вивчаючи рекламнi оголошення у щоденних газетах i безглуздо дивлячись на озеро чи озеро. змушували їх безцiльно блукати вулицями, наповненi поганими передчуттями.
  У часи достатку таке велике американське мiсто, як Чикаго, продовжує показувати свiтовi бiльш менш веселе обличчя, тодi як у затишних куточках провулкiв i провулкiв бiднiсть i злиднi сидять, згорбившись, у маленьких смердючих кiмнатах, породжуючи порок. За часiв депресiї цi iстоти виповзають уперед, i до них приєднуються тисячi безробiтних, якi довгими ночами блукають вулицями або сплять на лавках у парках. У провулках вiд Медiсон-стрiт у Вест-Сайдi й Стейт-стрiт у Саут-Сайдi нетерплячi жiнки, що рухаються злиднями, продавали свої тiла перехожим за двадцять п'ять центiв. Оголошення в газетах про одну незаповнену вакансiю змусило тисячу чоловiкiв перекрити вулицi при денному свiтлi перед воротами фабрики. У натовпi чоловiки лаялися та били один одного. Доведенi до вiдчаю робiтники вийшли на тихi вулицi, а громадяни, збиваючи з пантелику, забрали в них грошi та годинник i, тремтячи, побiгли в темряву. Дiвчину з Двадцять четвертої вулицi побили ногою i шпурнули в канаву, бо, коли на неї напали злодiї, в її гаманцi було лише тридцять п'ять центiв. Професор унiверситету Чикаго, звертаючись до своїх слухачiв, сказав, що, глянувши на голоднi спотворенi особи п'ятсот чоловiк, якi претендують на посаду посудомийника в дешевому ресторанi, вiн готовий оголосити всi претензiї на соцiальний розвиток в Америцi вигадкою мiзки оптимiстичних дурнiв. Високий незграбний чоловiк, що йде Стейт-стрiт, кинув камiнь у вiкно магазину. Полiцейський проштовхнув його крiзь натовп. "За це ви отримаєте тюремний термiн", - сказав вiн.
  Ти дурень, це те, чого я хочу. Я хочу, щоб власнiсть, яка не дасть менi роботи, годувала мене", - сказав високий худорлявий чоловiк, який, вихований у бiльш чистому та здоровому злиднях прикордоння, мiг би стати Лiнкольном, який страждає за людство.
  У цей вир страждань i похмурої вiдчайдушної потреби увiйшов Красень МакГрегор з Коул-Крiк - величезний, без витонченостi тiла, лiнивий розум, непiдготовлений, неосвiчений, ненависний свiт. За два днi на очах у цiєї голодної маршируючої армiї вiн завоював три нагороди, три мiсця, де людина, працюючи весь день, могла отримати одяг, який можна було б носити на спинi, i їжу, яку можна було б покласти в шлунок.
  У якомусь сенсi МакГрегор вже вiдчув щось, усвiдомлення чого багато в чому допоможе будь-якiй людинi стати сильною фiгурою у свiтi. Його не можна було залякувати словами. Промовцi могли б цiлий день проповiдувати йому про прогрес людства в Америцi, майорiли б прапори, а газети могли б вселяти йому в голову чудеса його країни. Вiн би тiльки похитав своєю великою головою. Вiн ще не знав всiєї iсторiї того, як люди, що вийшли з Європи i отримали мiльйони квадратних миль чорних родючих земель i лiсiв, зазнали невдачi у виклику, кинутому ним долею, i справили з величного порядку природи лише поганий розлад людини. МакГрегор не знав усiєї повноти трагiчної iсторiї своєї раси. Вiн знав тiльки, що люди, яких вiн бачив, були здебiльшого пiгмеями. У поїздi, що прямує до Чикаго, з ним вiдбулася змiна. Ненависть до Коул-Крiк, що горiла в ньому, пiдпалила ще щось. Вiн сидiв, дивлячись у вiкно машини на станцiї, що проїжджали повз нiч i наступного дня на кукурудзянi поля Iндiани, i планував. У Чикаго вiн збирався щось зробити. Виходець iз суспiльства, де жодна людина не пiднялася вище за стан мовчазної грубої працi, вiн мав намiр вийти на свiт влади. Повний ненавистi та зневаги до людства, вiн мав на увазi, що людство має служити йому. Вирiс серед чоловiкiв, якi були лише чоловiками, вiн мав намiр стати господарем.
  I його обладнання було кращим, нiж вiн думав. У безладному випадковому свiтi ненависть є таким самим ефективним iмпульсом, який веде людей вперед до успiху, як любов i великi надiї. Це найдавнiший iмпульс, що спить у серцi людини з часiв Каїну. В якомусь сенсi це звучить правдоподiбно i сильно над огидним хаосом сучасного життя. Вселяючи страх, воно узурпує владу.
  МакГрегор не боявся. Вiн ще не зустрiв свого господаря i з презирством дивився на чоловiкiв та жiнок, яких знав. Сам того не знаючи, у нього був, окрiм величезного, твердого, як непохитний, тiла, ясний i ясний мозок. Той факт, що вiн ненавидiв Коул-Крiк i вважав його жахливим, доводив його проникливiсть. Це було жахливо. Цiлком можливо, що Чикаго тремтiв, а багатiї, що прогулюються ввечерi по Мiчиганському бульвару, злякано оглядалися по сторонах, коли цей величезний рудий хлопець, що несе дешеву сумочку i дивлячись блакитними очима на юрби людей, що неспокiйно рухаються, вперше йшов його вулицею. У самому його тiлi була можливiсть чогось удару, потрясiння, поштовх худої душi сили в желеподiбну плоть слабкостi.
  У свiтi чоловiкiв немає нiчого рiдкiшого, нiж знання людей. Сам Христос застав торговцiв, якi продають свiй товар, навiть на пiдлозi храму, i в своїй наївнiй юностi розгнiвався i прогнав їх через дверi, як мух. А iсторiя, у свою чергу, представила його людиною свiту, тому пiсля цих столiть храми знову пiдтримуються торгiвлею товарами, i його прекрасний хлоп'ячий гнiв забутий. У Францiї, пiсля великої революцiї i белькотiння безлiчi голосiв, що говорять про братерство людей, потрiбна була лише невисока i дуже рiшуча людина з iнстинктивним знанням барабанiв, гармат i хвилюючих слiв, щоб вiдправити тих самих балакунiв з криками на вiдкритий простiр. спотикаючись канавами i кидаючись з головою в обiйми смертi. На користь того, хто зовсiм не вiрив у братство людей, тi, хто плакав при згадцi слова "братство", померли, борючись iз братами.
  У серцi кожної людини спить любов до порядку. Як домогтися порядку з нашої дивної мiшанини форм, з демократiй i монархiй, мрiй i прагнень - це загадка Всесвiту i те, що у художника називається пристрастю до форми i чого вiн теж смiятиметься в обличчя. смерть у всiх людей. Усвiдомивши цей факт, Цезар, Олександр, Наполеон i наш Грант зробили героями найтупiших людей, якi ходять, а не людину з усiх тисяч, якi йшли з Шерманом до моря, але прожили залишок свого життя з чимось бiльш солодким та хоробрим. i кращий сон у його душi, нiж будь-коли буде створений реформатором, який лає братство з мильницi. Довгий марш, печiння в горлi i пекучий пил у нiздрях, дотик плiч-о-плiч, швидкий зв'язок загальної, незаперечної, iнстинктивної пристрастi, що спалахує в оргазмi битви, забуття слiв i скоєння справи, чи то перемога в битвах чи руйнування потвори, пристрасть для потвори колись пробудяться в нашiй країнi, якими ви можете знати, що прийшли до днiв створення Чоловiка.
  У Чикаго в 1893 роцi i у чоловiкiв, якi безцiльно бродили в пошуках роботи по вулицях Чикаго в той рiк, не було жодної з цих ознак. Подiбно до шахтарського мiстечка, з якого приїхав Б'ют МакГрегор, мiсто лежало перед ним розкинуте i неефективне, несмачне, безладне житло для мiльйонiв людей, побудоване не для створення людей, а для створення мiльйонiв жменькою дивних пакувальникiв м'яса. та торговцi галантерейними товарами.
  Злегка пiднявши свої могутнi плечi, МакГрегор вiдчув цi речi, хоча вiн не мiг висловити своє почуття, i ненависть i зневага до людей, народженi в його юностi в шахтарському мiстечку, були знову розпаленi видом городян, що бродили в страху i розгублено тинялися вулицями свого мiста.
  Нiчого не знаючи про звичаї безробiтних, МакГрегор не ходив вулицями у пошуках табличок з написом "Потрiбнi чоловiки". Вiн не сидiв на лавках у парку, вивчаючи оголошення про вакансiї, оголошення про вакансiї, якi так часто виявлялися лише приманкою, яку поштивi люди розставляли вгору по брудних сходах, щоб вивудити останнi кiлька пеннi з кишень нужденних. Йдучи вулицею, вiн просунув своє величезне тiло у двернi отвори, що ведуть до контор заводiв. Коли якийсь зухвалий хлопець спробував зупинити його, вiн не промовив жодного слова, а погрозливо вiдсмикнув кулак i, сердито, увiйшов. Молодi люди бiля дверей фабрик глянули на його блакитнi очi та пропустили його без перешкод.
  Днем першого дня пошукiв Бо отримав мiсце на яблучному складi на Норт-Сайдi, третє мiсце, запропоноване йому протягом дня, i те, що вiн прийняв. Шанс прийшов йому завдяки демонстрацiї сили. Двоє чоловiкiв, старих i зiгнутих, щосили намагалися донести бочку з яблуками з тротуару до платформи, що тяглася до пояса вздовж фасаду складу. Бочка викотилася на тротуар з вантажiвки, що стояла в канавi. Водiй вантажiвки стояв, уперши руки в боки, i смiявся. На платформi стояв нiмець зi свiтлим волоссям i лаявся ламаною англiйською. МакГрегор стояв на тротуарi i дивився на двох чоловiкiв, якi боролися з бочкою. В очах його свiтилося почуття безмiрної зневаги до їхньої слабкостi. Вiдштовхнувши їх, вiн схопив дiжку i сильним ривком кинув її на платформу i понiс через вiдчиненi дверi до приймального примiщення складу. Двоє робiтникiв стояли на тротуарi i сором'язливо посмiхалися. З другого боку вулицi група мiських пожежникiв, якi вiдпочивали на сонцi перед машинним вiддiленням, плескала в долонi. Водiй вантажiвки повернувся i приготувався направити ще одну бочку дошкою, що йде вiд вантажiвки через тротуар до складської платформи. З вiкна у верхнiй частинi складу висунулась сива голова i рiзкий голос покликав високого нiмця. "Гей, Френку, найми цього хаски, i нехай шестеро мерцiв, що в тебе тут є, вирушать додому".
  МакГрегор скочив на платформу i ввiйшов у дверi складу. Нiмець пiшов за ним, оцiнюючи розмiри рудоволосого велетня з якимось несхваленням. Його погляд нiби казав: "Менi подобаються сильнi хлопцi, але ти занадто сильний". Вiн сприйняв замiшання двох слабких робiтникiв на тротуарi як свого роду роздум про себе. Двоє чоловiкiв стояли у приймальнi i дивилися один на одного. Перехожий мiг подумати, що вони готуються до бою.
  I тут з верхньої частини складу повiльно спустився вантажний лiфт, i з нього вискочив невисокий сивий чоловiк iз армовим кийком у руцi. Вiн мав гострий неспокiйний погляд i коротку сиву бороду. Вдарившись об пiдлогу, вiн почав говорити. "Ми платимо тут два долари за дев'ять годин роботи - починаємо о сьомiй, закiнчуємо о п'ятiй. Ти прийдеш?" Не чекаючи вiдповiдi, вiн звернувся до нiмця. "Скажи цим двом старим "болванам", щоб вони не поспiшали i забиралися звiдси", - сказав вiн, знову повернувшись i чекаючи на МакГрегора.
  МакГрегору сподобався швидкий чоловiчок, i вiн посмiхнувся, схвалюючи його рiшучiсть. Вiн кивнув на знак згоди на пропозицiю i, дивлячись на нiмця, засмiявся. Маленька людина зникла через дверi, що вела в офiс, а МакГрегор вийшов на вулицю. На розi вiн повернувся i побачив нiмця, що стояв на платформi перед складом i дивився йому вслiд. "Вiн запитує, чи зможе вiн мене вiдшмагати", - подумав МакГрегор.
  
  
  
  На яблучному складi МакГрегор пропрацював три роки, дослужившись другого року до майстра i замiнивши високого нiмця. Нiмець чекав неприємностей з МакГрегором i був сповнений рiшучостi швидко з ним розправитися. Вiн був ображений дiями сивого суперiнтенданта, який найняв цю людину, i вiдчував, що його прерогатива була проiгнорована. Цiлий день вiн стежив очима за МакГрегором, намагаючись порахувати силу i смiливiсть у величезному тiлi. Вiн знав, що вулицями ходять сотнi голодних чоловiкiв, i зрештою вирiшив, що якщо не дух людини, то необхiднiсть роботи зробить її покiрною. На другому тижнi вiн випробував питання, яке горiло в нього в головi. Вiн пiшов за Макгрегором у тьмяно освiтлену верхню кiмнату, де бочки з яблуками, складенi до стелi, залишали лише вузькi проходи. Стоячи в напiвтемрявi, вiн крикнув, обзиваючи матюкою людини, яка працювала серед яблучних бочок: "Я не дозволю тобi там тинятися, рудий ублюдок", - кричав вiн.
  МакГрегор нiчого не сказав. Вiн не образився на мерзеннiсть iменi, яким його назвав нiмець, i сприйняв його лише як виклик, на який вiн чекав i який мав намiр прийняти. З похмурою усмiшкою на губах вiн пiдiйшов до нiмця i, коли мiж ними залишилася тiльки одна бочка з-пiд яблук, простяг руку i потяг бригадира, що пирхається i лаявся, коридором до вiкна в кiнцi кiмнати. Бiля вiкна вiн зупинився i, притиснувши руку до горла людини, що бореться, почав душити його, змушуючи пiдкоритися. Удари припали по обличчю та тiлу. Жахливо чинячи опiр, нiмець з вiдчайдушною енергiєю бив МакГрегора по ногах. Хоча у вухах у нього брязкотiло вiд ударiв молота по шиї та щоках, МакГрегор мовчав пiд бурею. Його блакитнi очi блищали ненавистю, а м'язи його величезних рук танцювали у свiтлi вiкна. Дивлячись у витрiщенi очi нiмця, що звивається, вiн подумав про товстого преподобного Майнота Уїкса з Коул-Крiк i ще сильнiше смикав тiло мiж пальцями. Коли людина, що стояла бiля стiни, подала жест пiдпорядкування, вiн вiдступив назад i вiдпустив хватку. Нiмець упав на пiдлогу. Стоячи з нього, МакГрегор поставив свiй ультиматум. "Якщо ви повiдомите про це або спробуєте мене звiльнити, я вб'ю вас на мiсцi", - сказав вiн. "Я збираюся залишатися тут на цiй роботi доти, доки не зберуся її залишити. Ви можете говорити менi, що i як робити, але коли ви знову заговорите зi мною, скажiть МакГрегор - мiстер МакГрегор, це моє iм'я".
  Нiмець пiдвiвся на ноги i пiшов проходом мiж рядами складених бочок. Дорогою вiн допомагав собi руками. МакГрегор повернувся до роботи. Пiсля вiдступу нiмця вiн крикнув: "Знайди нове мiсце, коли зможеш по-голландськи, я заберу в тебе цю роботу, коли буду до неї готовий".
  Того вечора, коли МакГрегор iшов до машини, вiн побачив маленького сивого суперiнтенданта, який чекав його перед салуном. Чоловiк зробив знак, i МакГрегор пiдiйшов i став поруч iз ним. Вони разом увiйшли до салону, зупинилися, притулившись до стiйки, i подивилися один на одного. На губах маленької людини заграла посмiшка. - Що ти робив iз Френком? вiн спитав.
  МакГрегор повернувся до бармена, що стояв перед ним. Вiн думав, що суперiнтендант мав намiр спробувати надати йому заступництво, почастувавши його випивкою, i ця думка йому не сподобалася. "Що ви матимете?
  На тротуарi перед салуном МакГрегор зупинився. - Послухайте, - сказав вiн, повернувшись обличчям до суперiнтенданта, - менi потрiбна хата Френка. Я збираюся вивчити бiзнес так швидко, як тiльки зможу. Я не дозволю вам звiльнити його. Коли я готуватимусь до цього мiсця, його там не буде".
  В очах маленької людини блиснуло свiтло. Вiн тримав сигару, за яку заплатив МакГрегор, нiби збирався викинути її на вулицю. Як ти думаєш, як далеко ти зможеш зайти зi своїми великими кулаками? - спитав вiн, пiдвищуючи голос.
  МакГрегор усмiхнувся. Вiн думав, що заслужив ще одну перемогу, i, запаливши сигару, пiднiс запалений сiрник перед чоловiчком. "Мiзки покликанi допомагати кулакам, - сказав вiн, - у мене є i те, i iнше".
  Керуючий глянув на сiрник i на сигару мiж пальцями. "Якщо я цього не зроблю, що ти застосуєш проти мене?" вiн спитав.
  МакГрегор викинув сiрник надвiр. "Ой! не питай, - сказав вiн, простягаючи ще один сiрник.
  МакГрегор та суперiнтендант йшли вулицею. "Я хотiв би тебе звiльнити, але не буду. Колись ти керуватимеш цим складом як годинник, - сказав суперiнтендант.
  МакГрегор сидiв у трамваї i думав про свiй день. То був день двох битв. Спочатку пряма жорстока битва куркулiв у коридорi, а потiм ще одна битва iз суперiнтендантом. Вiн думав, що виграв обидва бою. Про боротьбу з високим нiмцем вiн мало думав. Вiн чекав, що це виграє. Iнший був iншим. Вiн вiдчував, що суперiнтендант хотiв заступатися йому, поплескуючи його по спинi i пригощаючи випивкою. Натомiсть вiн протегував суперiнтенданту. У мiзках цих двох чоловiкiв точилася битва, i вiн перемiг. Вiн зустрiв людину нового типу, яка не жила за рахунок грубої сили своїх м'язiв, i вона добре зарекомендувала себе. На нього нахлинуло переконання, що в нього, крiм гарної пари куркулiв, ще й гарний мозок, який прославляє його. Вiн подумав про пропозицiю "Мiзки призначенi для допомоги кулакам" i запитав, як вiн мiг про це подумати.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ II
  
  ТОН ВУЛИЦЯ У Будинок, який МакГрегор жив у Чикаго, називався Вiклiф-Плейс, на честь родини з таким iм'ям, яке колись володiло землею поблизу. Вулиця була сповнена свого жаху. Нiчого неприємнiшого не можна було собi уявити. Здобувши свободу дiй, нерозбiрливий натовп погано навчених теслярiв i мулярiв побудував будинки вздовж брукованої дороги, яка вражала фантастикою своєю непривабливiстю та незручнiстю.
  У великому захiдному районi Чикаго є сотнi таких вулиць, i вугiльне мiстечко, з якого приїхав МакГрегор, було надихаючим мiсцем для життя. Будучи безробiтним хлопцем, не особливо схильним до випадкових знайомств, Бо провiв багато довгих вечорiв, блукаючи на самотi схилами пагорбiв над своїм рiдним мiстом. Вночi тут панувала якась жахлива краса. Довга чорна долина з густою пеленою диму, що пiднiмався i опускався, приймаючи химернi форми в мiсячному свiтлi, бiднi будиночки, що прилiпилися до схилу пагорба, рiдкiснi крики жiнки, яку б'є п'яний чоловiк, яскраве свiтло коксових пожеж i гуркiт вагонiв з вугiллям, похмуре i досить надихаюче враження на свiдомiсть молодого чоловiка, так що, хоча вiн ненавидiв шахти i шахтарiв, вiн iнодi зупинявся у своїх нiчних мандрiвках i стояв з його величезних плечей пiднявся, вiн глибоко зiтхнув i вiдчув те, що в нього не було слiв, щоб висловити.
  У Вiклiф Плейс МакГрегор не отримав такої реакцiї. Смердючий пил наповнив повiтря. Весь день вулиця гуркотiла i ревла пiд колесами вантажiвок i легких возiв, що поспiшали. Сажа iз заводських труб пiдхоплювалася вiтром i, змiшавшись iз порошкоподiбним кiнським гноєм з проїжджої частини, потрапляла в очi та нiздрi пiшоходiв. Постiйно продовжувався гомiн голосiв. На розi салону вiзницi зупинилися, щоб наповнити бiдони пивом, i стояли, лаючись i кричачи. Увечерi жiнки та дiти ходили по домiвках i назад, несучи пиво у глечиках iз того ж салону. Собаки вили i билися, п'янi чоловiки хиталися тротуаром, а мiськi жiнки з'являлися у своїх дешевих вбраннях i марширували перед неробами бiля дверей салуна.
  Жiнка, що здала Макгрегору кiмнату, хвалилася йому кров'ю Вiклiфа. Саме те, що вона розповiла йому, привело її до Чикаго з її будинку у Каїрi, штат Iллiнойс. "Це мiсце залишили менi, i, не знаючи, що ще з ним робити, я приїхала сюди жити", - сказала вона. Вона пояснила йому, що Вiклiфи були визначними людьми в раннiй iсторiї Чикаго. Величезний старий будинок з потрiсканими кам'яними сходами та табличкою "КIМНАТИ ЗДАЮТЬСЯ" у вiкнi колись був їхнiм сiмейним житлом.
  Iсторiя цiєї жiнки характерна для бiльшостi американського життя. По сутi, вона була здоровою iстотою, якiй слiд жити в акуратному каркасному будиночку в селi i доглядати сад. У недiлю їй слiд було ретельно одягнутися i пiти посидiти у сiльськiй церквi, схрестивши руки та вiдпочивши душею.
  Проте думка про власний будинок у мiстi паралiзувала її мозок. Сам будинок коштував кiлька тисяч доларiв, i її розум не мiг пiднятися вище за цей факт, тому її гарне широке обличчя стало брудним вiд мiського бруду, а тiло втомилося вiд нескiнченної працi з догляду за мешканцями. Лiтнiми вечорами вона сидiла на сходах перед своїм будинком, одягнена в наряди Уїклiфа, взятi з скринi на горищi, i коли з дверей виходив мешканець, вона з тугою дивилася на нього i говорила: "Таку нiч, як ця, ти чув свистки на рiчкових пароплавах у Каїрi".
  МакГрегор жив у маленькiй кiмнатi наприкiнцi високого поверху другого поверху будинку Уиклифов. Вiкна кiмнати виходили до брудного дворика, майже оточеного цегляними складами. Кiмната була обставлена лiжком, стiльцем, який завжди загрожував розвалитися, та письмовим столом на слабких рiзьблених нiжках.
  У цiй кiмнатi МакГрегор сидiв нiч за нiч, прагнучи здiйснити свою мрiю в Коул-Крiк - тренувати свiй розум i досягти якогось авторитету у свiтi. З семи тридцяти до дев'ятої тридцяти вiн сидiв за партою у вечiрнiй школi. З десятої до опiвночi вiн читав у себе в кiмнатi. Вiн не думав про своє оточення, про величезний безлад життя навколо себе, але всiма силами намагався внести щось на кшталт порядку i мети у свiй розум i своє життя.
  У маленькому дворику пiд вiкном валялися стоси розкиданих вiтром газет. Там, у самому серцi мiста, обнесений стiною цегляного складу i напiвприхований купою консервних банок з нiжок стiльцiв i розбитих пляшок, лежали, без сумнiву, свого часу двi колоди, частина гаю, що колись зростав навколо будинку. Район так швидко змiнив замiськi маєтки на будинки, а вiд будинкiв на житло i величезнi цеглянi склади, що на недопалках колод все ще виднiлися слiди сокири лiсоруба.
  МакГрегор рiдко бачив це маленьке подвiр'я, за винятком тих випадкiв, коли його потворнiсть була витончена i замаскована темрявою або мiсячним свiтлом. Жаркими вечорами вiн вiдкладав книгу i, висунувшись далеко з вiкна, протирав очi i дивився, як викинутi газети, схвильованi вихорами вiтру у дворi, бiгали туди й сюди, розбиваючись об стiни складу i марно намагаючись втекти через дах. Це видовище зачарувало його i навело його на думку. Вiн почав думати, що життя бiльшостi людей, що оточують його, багато в чому схоже на брудну газету, гнану зустрiчним вiтром i оточену потворними стiнами фактiв. Ця думка змусила його вiдiйти вiд вiкна i знову зайнятися своїми книгами. - Я все одно щось зроблю. Я їм покажу, - прогарчав вiн.
  Людинi, яка жила в будинку з МакГрегором у тi першi роки в мiстi, можливо, здалося б його життя дурним i банальним, але йому це не здавалося таким. Для сина шахтаря це був час раптового та величезного зростання. Наповнений впевненiстю в силi та швидкостi свого тiла, вiн почав також вiрити в силу та яснiсть свого розуму. По складу вiн ходив з розплющеними очима i вухами, придумуючи в думцi новi способи перемiщення товарiв, спостерiгаючи за працюючими робiтниками, вiдзначаючи тих, хто прогулюється, готуючись накинутися на мiсце високого нiмця як бригадир.
  Начальник складу, не зрозумiвши повороту розмови з МакГрегором на тротуарi перед салуном, вирiшив сподобатися i розсмiявся, коли вони зустрiлися на складi. Високий нiмець дотримувався полiтики похмурої мовчанки i робив усе можливе, щоб не звертатися до нього.
  Ночами у своїй кiмнатi МакГрегор почав читати юриспруденцiю, перечитуючи кожну сторiнку знову i знову i думаючи про те, що вiн прочитав наступного дня, катаючи та складаючи бочки з яблуками у проходах складу.
  У МакГрегора були здiбностi та потяг до фактiв. Вiн читав право так, як iнша, м'якша натура, читала б вiршi чи старi легенди. Те, що вiн читав уночi, вiн запам'ятовував i обмiрковував вдень. Вiн не мрiяв про славу закону. Той факт, що цi правила, встановленi людьми для управлiння своєю соцiальною органiзацiєю, були результатом вiкового прагнення до досконалостi, його не дуже цiкавив, i вiн думав про них лише як про зброю, за допомогою якої можна атакувати та захищатися у битвi умiв, яку вiн мав на увазi нинi. боротися. Його розум зловтiшався в очiкуваннi битви.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ III
  
  НД _ ПОТЕМ А новий елемент заявив про себе в життi МакГрегора. На нього напала одна з сотень сил, що розпадаються, нападають на сильнi натури, що прагнуть розсiяти свою силу в заднiх течiях життя. Його велике тiло почало зi стомлюючою наполегливiстю вiдчувати поклик сексу.
  У будинку на Вiклiф-плейс МакГрегор залишався загадкою. Зберiгаючи мовчання, вiн здобув репутацiю мудрої людини. Службовцi в коридорах спалень вважали його вченим. Жiнка з Каїра подумала, що вiн студент-теолог. У коридорi вiн снився ночами вродливiй дiвчинi з великими чорними очима, яка працювала в унiвермазi в центрi мiста. Коли ввечерi вiн грюкнув дверима до своєї кiмнати i пiшов коридором у вечiрню школу, вона сiла на стiлець бiля вiдчинених дверей своєї кiмнати. Коли вiн проходив повз, вона пiдвела очi i смiливо подивилася на нього. Коли вiн повернувся, вона знову була бiля дверей i знову смiливо дивилася на нього.
  У своїй кiмнатi, пiсля зустрiчей iз чорноокою дiвчиною, МакГрегор насилу мiг зосередитися на читаннi. Вiн почував себе так само, як iз блiдою дiвчиною на схилi пагорба за Коул-Крiк. З нею, як i з блiдою дiвчиною, вiн вiдчував потребу захистити себе. Вiн узяв за правило поспiшати повз її дверi.
  Дiвчина в спальнi в холi постiйно думала про Мак-Грегора. Коли вiн пiшов у вечiрню школу, iнший юнак у панамi прийшов поверхом вище i, поклавши руки на одвiрок її кiмнати, стояв, дивлячись на неї i розмовляючи. У губах вiн тримав сигарету, яка, коли вiн розмовляв, безвольно звисала з куточка рота.
  Цей молодик i чорноока дiвчина безперервно коментували вчинки рудоволосого МакГрегора. Започатковану молодою людиною, яка ненавидiла його через його мовчання, тему пiдтримала дiвчина, яка хотiла поговорити про МакГрегора.
  По суботах увечерi молодик i дiвчина iнодi разом ходили до театру. Якось лiтньої ночi, коли вони повернулися до будинку, дiвчина зупинилася. "Давайте подивимося, що робить цей великий рудий", - сказала вона.
  Обiйшовши квартал, вони прокралися в темрявi в провулок i зупинилися в маленькому брудному дворику, дивлячись на МакГрегора, який, поставивши ноги у вiкно i з лампою, що горiла на плечi, сидiв у своїй кiмнатi i читав.
  Коли вони повернулися до будинку, чорноока дiвчина поцiлувала хлопця, заплющила очi i подумала про МакГрегора. Пiзнiше вона лежала у своїй кiмнатi та мрiяла. Вона уявила, як на неї напав молодий чоловiк, який прокрався в її кiмнату, i що МакГрегор з ревом примчав коридором, щоб схопити його i викинути за дверi.
  Наприкiнцi коридору бiля сходiв, що вели на вулицю, жив перукар. Вiн покинув дружину та чотирьох дiтей у мiстi в Огайо i, щоб його не впiзнавали, вiдростив чорну бороду. Мiж цим чоловiком i МакГрегором почалася дружба, i в недiлю вони разом ходили гуляти парком. Чорнобородий чоловiк назвав себе Френком Тернером.
  Френк Тернер мав пристрасть. Вечорами та недiлями вiн сидiв у своїй кiмнатi i майстрував скрипки. Вiн працював ножем, клеєм, шматочками скла та наждачним папером, а заробленi грошi витрачав на iнгредiєнти для виготовлення лакiв. Коли вiн отримав шматок дерева, який, здавалося, був вiдповiддю на його молитви, вiн вiднiс його до кiмнати МакГрегора i, пiднiсши до свiтла, розповiв, що вiн з ним зробить. Iнодi вiн приносив скрипку i, сидячи бiля вiдчиненого вiкна, перевiряв якiсть її звучання. Якось увечерi вiн витратив годину часу МакГрегора, щоб поговорити про лак Кремони i прочитати йому потерту книжку про старих iталiйських майстрiв виготовлення скрипок.
  
  
  
  На лавцi в парку сидiв Тернер, скрипковий майстер, людина, яка мрiяла знову вiдкрити кремонський лак, i розмовляв з МакГрегором, сином шахтаря з Пенсiльванiї.
  Був недiльний день, i в парку вирувало життя. Весь день трамваї вивантажували чикагцiв бiля входу до парку. Вони приходили парами та групами: молодi люди зi своїми коханими та батьки з сiм'ями, якi йшли за ними по п'ятах. I тепер, наприкiнцi дня, вони продовжували приходити, безперервний людський потiк тiк гравiйною дорiжкою повз лаву, на якiй сидiли i розмовляли двоє чоловiкiв. Через струмок i через нього пiшов iнший струмок, що прямував додому. Немовлята плакали. Батьки кликали дiтей, що грають на травi. Машини, що приїхали до парку заповненi, поїхали заповненi.
  МакГрегор озирнувся i подумав про себе i про людей, що неспокiйно рухаються. У ньому не було того невиразного страху перед натовпом, властивого багатьом самотнiм душам. Його зневага до людей i життя людей посилило його природну смiливiсть. Дивне невелике округлення плечей навiть у атлетичних молодих людей змушувало його з гордiстю розпрямляти власнi плечi, а товстi й худорлявi, високi й низькi, вiн думав про всiх чоловiкiв як про контратаки в якихось великих iграх, у яких вiн мав стати майстром. гравець.
  У ньому почала прокидатися пристрасть до форми, та дивна iнтуїтивна сила, яку вiдчувало багато людей i яку не розумiв нiхто, крiм господарiв людського життя. Вiн уже почав усвiдомлювати, що для нього закон був лише епiзодом у якомусь великому задумi, i його зовсiм не чiпало прагнення досягти успiху в свiтi, те жадiбне хапання за дрiбницi, в якому i полягала вся мета життя багатьох людей, що оточували його. Коли десь у парку заграв оркестр, вiн кивнув головою вгору i вниз i нервово провiв рукою вгору i вниз штанами. Йому спало на думку бажання похвалитися перед цирульником, розповiдаючи про те, що вiн збирається зробити в цьому свiтi, але вiн вiдiгнав це бажання. Натомiсть вiн сидiв, мовчки моргаючи i запитуючи про стiйку неефективнiсть серед людей, що проходять повз. Коли мимо пройшов оркестр, що грав марш, а за ним iшли близько п'ятдесяти чоловiк у бiлому пiр'ї на капелюхах, що крокували з сором'язливою незручнiстю, вiн був вражений. Вiн думав, що серед людей вiдбулися змiни. Над ними промайнуло щось на кшталт тiнi, що бiжить. Бормотання голосiв припинилося, i люди, як i вiн сам, почали кивати головами. Думка, гiгантська у своїй простотi, почала спадати йому на думку, але була тут же знищена його нетерпiнням по вiдношенню до учасникiв маршу. Безумство схопитися i бiгти серед них, збиваючи їх з пантелику i змушуючи марширувати з силою, що приходить вiд самотностi, майже пiдняло його з лави. Його рот смикнувся, а пальцi жадали дiй.
  
  
  
  Люди пересувалися мiж деревами та зеленими насадженнями. На березi ставка сидiли чоловiки та жiнки i їли вечерю з кошикiв або з бiлих рушникiв, розкладених на травi. Вони смiялися i кричали один на одного i на дiтей, кликаючи їх назад з гравiйних пiд'їзних дорiжок, заповнених екiпажами, що рухаються. Бо бачив, як дiвчина кинула яєчну шкаралупу i потрапила молодому хлопцевi мiж очей, а потiм, смiючись, втекла берегом ставка. Пiд деревом жiнка годувала немовля, прикриваючи груди шаллю так, що виднiлася лише чорна голiвка немовляти. Його крихiтна рука стиснула рота жiнки. На вiдкритому просторi, в тiнi будiвлi, молодики грали в бейсбол, крики глядачiв височiли над гулом голосiв людей на гравiйнiй дорiжцi.
  На думку МакГрегора спала на думку, яку вiн хотiв обговорити зi старим. Вiн був зворушений виглядом жiнок навколо i струснувся, як прокидається вiд сну. Потiм вiн почав дивитись на землю i пiдкидати ногою гравiй. "Послухайте, - сказав вiн, звертаючись до перукаря, - що чоловiковi робити з жiнками, як добитися вiд жiнок того, що вiн хоче?"
  Перукар, здається, зрозумiв. - Значить, до цього дiйшло? - спитав вiн i швидко пiдняв очi. Вiн закурив люльку i сiв, дивлячись на людей. Саме тодi вiн розповiв МакГрегору про дружину та чотирьох дiтей у мiстечку в Огайо, описавши маленький цегляний будиночок, сад i курник позаду нього, як людину, яка затримується в мiсцi, дорогому його уявi. Коли вiн закiнчив, у його голосi було щось старе та втомлене.
  "Це не менi вирiшувати", - сказав вiн. "Я пiшов, бо бiльше нiчого не мiг зробити. Я не вибачаюсь, я просто говорю вам. Було щось сумбурне i безладне у всьому цьому, у моєму життi з нею та з ними. Я не мiг цього винести. Я вiдчув, що мене щось занурює. Я хотiв бути обережним i працювати, розумiєте. Я не мiг дозволити займатися виготовленням скрипок самотужки. Господи, як я намагався... намагався блефувати з цього приводу, називаючи це чудасiєю.
  Перукар нервово подивився на Мак-Грегора, щоб переконатися у своєму iнтересi. "У мене була крамниця на головнiй вулицi нашого мiста. За ним була кузня. Вдень я стояв бiля стiльця у своєму магазинi i розмовляв з чоловiками, що голилися, про любов до жiнок i обов'язок чоловiка перед своєю сiм'єю. Влiтку я ходив у кузню на барило i розмовляв з ковалем про те саме, але все це не приносило менi нiякої користi.
  "Коли я вiдпускав себе, я мрiяв не про свiй обов'язок перед сiм'єю, а про спокiйну роботу, як я це роблю зараз тут, у мiстi, у своїй кiмнатi вечорами та недiлями".
  У голосi того, хто говорить, з'явилася рiзкiсть. Вiн повернувся до Макгрегора i енергiйно заговорив, як людина, що захищається. "Моя жiнка була досить гарною жiнкою", - сказав вiн. "Я вважаю, що любити це таке ж мистецтво, як писати книги, малювати картини або робити скрипки. Люди намагаються це зробити, але їм нiчого не виходить. Зрештою, ми покинули цю роботу i просто жили разом, як i бiльшiсть людей. Наше життя стало безладним i безглуздим. Ось як це було.
  "До того, як вона вийшла за мене замiж, моя дружина працювала стенографiсткою на фабрицi з виробництва консервних банок. Їй подобалася ця робота. Вона могла змусити свої пальцi танцювати на кнопках. Коли вона читала вдома книгу, вона не думала, що письменник чогось досяг, якщо припустився помилок у пунктуацiї. Її бос так пишався нею, що вихвалявся її роботою перед вiдвiдувачами i iнодi йшов на рибалку, залишаючи управлiння бiзнесом у її руках.
  "Я не знаю, чому вона вийшла за мене замiж. Вона була щасливiшою там i зараз щасливiшою там. Нам доводилося гуляти разом недiльними вечорами i стояти пiд деревами в провулках, цiлуватися i дивитись один на одного. Ми говорили багато про що. Ми нiби потребували один одного. Потiм ми побралися i почали жити разом.
  "Це не спрацювало. Пiсля того, як ми одружилися кiлька рокiв, все змiнилося. Я не знаю чому. Я думав, що я такий самий, яким був, i я думаю, що вона була. Ми сидiли i сварилися через це, звинувачуючи один одного. У жодному разi ми не ладнали.
  "Ввечерi ми сидiли на маленькiй верандi нашого будинку, вона хвалилася своєю роботою на консервному заводi, а я мрiяв про тишу та можливiсть попрацювати на скрипках. Я думав, що знаю спосiб пiдвищити якiсть та красу тону, i в мене виникла iдея про лак, про який я вам говорив. Я навiть мрiяв зробити те, чого не робили цi люди похилого вiку з Кремони.
  "Коли вона говорила про свою роботу в офiсi приблизно пiвгодини, вона пiдводила очi та виявляла, що я не слухаю. Ми б посварилися. Ми навiть посварилися перед дiтьми пiсля того, як вони прийшли. Якось вона сказала, що не розумiє, яке значення мало б, якби скрипки нiколи не робилися, i тiєї ночi менi наснилося, що я душив її в лiжку. Я прокинувся i лежав поряд з нею, думаючи про це з чимось на зразок справжнього задоволення вiд однiєї лише думки, що одне довге мiцне захоплення моїх пальцiв назавжди прибере її з мого шляху.
  Ми не завжди так вiдчували. Iнодi в нас обох вiдбувалася змiна, i ми починали виявляти iнтерес один до одного. Я пишався б роботою, яку вона проробила на фабрицi, i хвалився б нею перед чоловiками, якi прийшли в цех. Увечерi вона спiвчувала скрипкам i укладала дитину спати, щоб я залишився один за роботою на кухнi.
  "Тодi ми починали сидiти у темрявi в будинку i тримати один одного за руки. Ми прощали сказане i грали у свого роду гру, ганяючись один за одним по кiмнатi в темрявi, стукаючись по стiльцях i смiючись. Потiм ми починали дивитись один на одного i цiлуватися. Незабаром народиться ще одна дитина.
  Перукар нетерпляче пiдняв руки. Його голос втратив м'якiсть i нагадування. "Такi часи тривали недовго", - сказав вiн. "Загалом, жити не було чим. Я пiшов. Дiти перебувають у державнiй установi, а вона повернулася до роботи в офiсi. Мiсто мене ненавидить. Iз неї зробили героїню. Я тут розмовляю з вами з цими бакенбардами на обличчi, щоб люди з мого мiста не впiзнали мене, якби вони прийшли. Я перукар i поголив їх досить швидко, якби не це".
  Жiнка, що проходила повз, озирнулася на МакГрегора. В її очах таїлося запрошення. Щось це нагадало йому очi блiдої дочки трунаря з Коул-Крiка. Його пробiгло тривожне тремтiння. Що ти тепер робиш з жiнками? вiн спитав.
  Голос маленької людини пролунав у вечiрньому повiтрi рiзким i збудженим. "У мене таке вiдчуття, нiби в людини вилiковують зуб", - сказав вiн. "Я плачу грошi за послугу та думаю про те, чим хочу займатися. Для цього є безлiч жiнок, жiнок, якi гарнi лише для цього. Коли я вперше приїхав сюди, я блукав ночами, бажаючи пiти до своєї кiмнати i працювати, але мiй розум i воля були паралiзованi цим почуттям. Я не роблю цього зараз i бiльше не буду. Те, що я роблю, роблять багато чоловiкiв - добрi люди, люди, якi роблять хорошу роботу. Який сенс про це думати, якщо ти всього лише натикаєшся на кам'яну стiну i отримуєш травму?"
  Чорнобородий чоловiк пiдвiвся, засунув руки в кишенi штанiв i озирнувся. Потiм вiн знову сiв. Здавалося, його переповнювало стримуване хвилювання. "У сучасному життi вiдбувається щось приховане", - сказав вiн, кажучи швидко i схвильовано. "Ранiше це стосувалося лише людей на вищому рiвнi, тепер це стосується таких, як я, - перукарiв та робiтникiв. Чоловiки знають про це, але не кажуть i не смiють думати. Їхнi жiнки змiнилися. Ранiше жiнки були готовi зробити для чоловiкiв усе, просто їх рабинями. Найкращi люди зараз про це не питають i не хочуть цього".
  Вiн схопився на ноги i став над Мак-Грегором. "Чоловiки не розумiють, що вiдбувається, i їм байдуже", - сказав вiн. "Вони надто зайнятi справами, iграми з м'ячем чи сварками через полiтику.
  "А що вони про це знають, якщо вони настiльки дурнi, що думають? Вони потрапляють у хибнi уявлення. Вони бачать навколо себе багато прекрасних цiлеспрямованих жiнок, якi, можливо, пiклуються про своїх дiтей, i звинувачують себе у своїх пороках, їм соромно. Потiм вони все одно повертаються до iнших жiнок, заплющують очi i йдуть уперед. Вони платять за те, що хочуть, як платять за вечерю, думаючи про жiнок, якi їх обслуговують, не бiльше нiж про офiцiанток, якi обслуговують їх у ресторанах. Вони вiдмовляються думати про новий тип жiнок, якi зростають. Вони знають, що якщо вони будуть сентиментальнi стосовно неї, вони потраплять у бiду або їм будуть призначенi новi випробування, вони будуть засмученi, розумiєте, i зiпсують свою роботу чи свiй душевний спокiй. Вони не хочуть потрапити у бiду чи потурбуватися. Вони хочуть отримати кращу роботу, або насолодитися грою в м'яч, або збудувати мiст, або написати книгу. Вони думають, що чоловiк, який сентиментально ставиться до будь-якої жiнки, дурень, i, звичайно, так воно i є".
  - Ви маєте на увазi, що вони так роблять? - Запитав МакГрегор. Його не засмутило сказане. Йому здалося, що це правда. Щодо самого себе, то вiн боявся жiнок. Йому здавалося, що його супутник будує дорогу, якою вiн може безпечно подорожувати. Вiн хотiв, щоб ця людина продовжувала говорити. У його мозку майнула думка, що якби в нього були справи, то кiнець дня, проведеного з блiдою дiвчиною на схилi пагорба, був би iншим.
  Перукар сiв на лаву. Рум'янець заливав його щоки. "Ну, я сам непогано впорався, - сказав вiн, - але ж ти знаєш, що я роблю скрипки i не думаю про жiнок. Я прожив у Чикаго два роки i витратив лише одинадцять доларiв. Я хотiв би знати, скiльки витрачає середньостатистичний чоловiк. Я хотiв би, щоб хтось отримав факти i опублiкував їх. Це змусило б людей сiсти. Мабуть, тут щороку витрачаються мiльйони".
  "Чи бачите, я не дуже сильний i цiлими днями стою на ногах у перукарнi". Вiн глянув на МакГрегора i засмiявся. "Чорноока дiвчина в холi женеться за тобою", - сказав вiн. - Тобi краще бути обережним. Ти залишив її у спокої. Дотримуйтесь своїх юридичних книг. Ти не такий, як я. Ти великий, червоний та сильний. Одинадцять доларiв не окуплять тебе тут, у Чикаго, на два роки.
  МакГрегор знову подивився на людей, що йшли до входу в парк у темрявi, що згущується. Вiн вважав чудовим, що мозок може так ясно мислити i слова так ясно висловлюють думки. Його бажання стежити очима за дiвчатами, що проходять, зникло. Його цiкавив погляд лiтньої людини. - А як щодо дiтей? вiн спитав.
  Лiтнiй чоловiк сидiв боком на лавцi. У його очах був занепокоєння, а в голосi - пригнiчене нетерпiння. "Я збираюся розповiсти вам про це", - сказав вiн. "Я не хочу нiчого приховувати.
  "Дивися сюди!" - зажадав вiн, ковзаючи вздовж лави до Макгрегора i пiдкреслюючи свої слова, грюкнувши однiєю рукою по iншiй. "Хiба всi дiти не мої дiти?" Вiн зробив паузу, намагаючись зiбрати у слова свої розрiзненi думки. Коли МакГрегор почав говорити, вiн пiдняв руку, нiби вiдганяючи нову думку чи iнше питання. "Я не намагаюся ухилитися", - сказав вiн. "Я намагаюся привести думки, якi були в моїй головi день у день, у форму, яку можна було б розповiсти. Я ранiше не намагався їх висловлювати. Я знаю, що чоловiки та жiнки чiпляються за своїх дiтей. Це єдине, що в них залишилося вiд мрiї, яка була до весiлля. Я так вiдчував. Це утримувало мене довгий час. Мене зараз утримувало б тiльки те, що скрипки так сильно тягнули мене".
  Вiн нетерпляче пiдняв руку. "Розумiєте, менi треба було знайти вiдповiдь. Я не мiг думати про те, щоб стати скунсом - втекти - i не мiг залишитися. Я не збирався залишатися. Деякi чоловiки покликанi працювати, дбати про дiтей i, можливо, служити жiнкам, але iншим доводиться все життя намагатися досягти чогось невизначеного - як я намагаюся знайти звук на скрипцi. Якщо вони цього не отримають, це не має значення, їм доведеться продовжувати спроби.
  "Моя дружина казала, що менi це набридне. Жодна жiнка нiколи по-справжньому не розумiє чоловiка, який пiклується про щось крiм себе. Я вибила це iз неї".
  Маленький чоловiк глянув на Мак-Грегора. - Ти думаєш, я скунс? вiн спитав.
  МакГрегор серйозно глянув на нього. "Я не знаю", сказав вiн. - Давай, розкажи менi про дiтей.
  "Я сказав, що це останнє, за що варто чiплятися. Вони є. Ранiше ми мали релiгiю. Але зараз це вже давно минулося - старий вигляд. Тепер чоловiки думають про дiтей, я маю на увазi певний тип чоловiкiв - тих, хто має роботу, якою вони хочуть займатися. Дiти та робота - єдине, що хвилює його. Якщо у них i є почуття до жiнок, то тiльки до своїх - тих, якi є в домi. Вони хочуть, щоб це було краще, нiж вони. Тому вони впливають на оплачуваних жiнок iншими почуттями.
  "Жiнки переймаються тим, що чоловiки люблять дiтей. Їх це хвилює. Це всього лише план вимагати для себе лестощiв, яких вони не заслужили. Одного разу, коли я вперше приїхав до мiста, я влаштувався слугою в багату сiм'ю. Я хотiв залишатися пiд прикриттям, доки у мене не вiдросте борода. Жiнки приходили туди на прийоми i зустрiчi в другiй половинi дня, щоб поговорити про цiкавi для них реформи - Ба! Вони працюють i будують плани, намагаючись дiстатися чоловiкiв. Вони займаються цим все своє життя, лестощiв, вiдволiкаючи нас, вселяючи нам хибнi iдеї, вдаючи слабкими i невпевненими, тодi як вони сильнi i рiшучi. Вони не мають милосердя. Вони ведуть проти нас вiйну, намагаючись зробити нас рабами. Вони хочуть вiдвести нас у полон до своїх домiвок, як Цезар вiдвозив бранцiв додому до Риму.
  "Ви подивiться сюди!" Вiн знову схопився на ноги i погрозив Макгрегору пальцями. "Просто спробуй щось. Ви намагаєтеся бути вiдкритим, вiдвертим i чесним iз жiнкою - з будь-якою жiнкою - так само, як iз чоловiком. Дозвольте їй жити своїм життям i попросiть його дозволити вам жити своїм. Ви спробуєте це. Вона не буде. Вона помре першою".
  Вiн знову сiв на лавку i похитав головою туди-сюди. "Господи, як би менi хотiлося говорити!" вiн сказав. Я все це плутаю i хочу вам сказати. О, як я хотiв тобi сказати! Я вважаю, що чоловiк має розповiдати хлопчиковi все, що вiн знає. Ми маємо перестати їм брехати".
  МакГрегор глянув на землю. Вiн був глибоко i глибоко зворушений i зацiкавлений, оскiльки нiколи ранiше його не хвилювало щось, крiм ненавистi.
  Двi жiнки, що йшли гравiйною дорiжкою, зупинилися пiд деревом i озирнулися. Перукар посмiхнувся i пiдняв капелюх. Коли вони усмiхнулися йому у вiдповiдь, вiн пiдвiвся i попрямував до них. "Давай, хлопчику", - прошепотiв вiн МакГрегору, поклавши руку на нього. "Давайте вiзьмемо їх".
  Коли МакГрегор глянув на сцену, його очi розлютили його. Перукар усмiхнений з капелюхом у руцi, двi жiнки, якi чекають пiд деревом, вираз напiввинної невинностi на обличчях всiх них викликали в його мозку слiпу лють. Вiн стрибнув уперед, схопивши Тернера рукою за плече. Розгорнувши його, вiн кинув його на карачки. "Iдiть звiдси, жiнки!" - закричав вiн на жiнок, якi з жахом втекли по дорiжцi.
  Перукар знову сiв на лавку поруч iз МакГрегором. Вiн потер руки, щоб скинути з тiла шматки гравiю. - Що з тобою не таке? вiн спитав.
  МакГрегор вагався. Вiн запитував, як йому сказати, що в нього на думцi. - Все на своєму мiсцi, - нарештi сказав вiн. - Я хотiв продовжити нашу розмову.
  У темрявi парку блиснули вогнi. Двоє чоловiкiв сидiли на лавцi i думали кожен про своє.
  "Я хочу сьогоднi ввечерi трохи попрацювати iз затискачами", - сказав перукар, дивлячись на годинник. Разом двоє чоловiкiв йшли вулицею. "Погляньте сюди", - сказав МакГрегор. "Я не хотiв завдати тобi болю. Тi двi жiнки, якi пiдiйшли i втрутилися в нашу роботу, розлютили мене".
  "Жiнки завжди втручаються", - сказав перукар. "Вони влаштовують скандал iз чоловiками". Його розум вичерпався, i вiн почав грати зi старою свiтовою проблемою статей. "Якщо багато жiнок впадуть у боротьбi з нами, чоловiками, i стануть нашими рабинями, служачи нам так само, як це роблять платнi жiнки, чи варто їм турбуватися про це? Нехай вони будуть грою i спробують допомогти розiбратися в цьому, як люди були грою, працювали i думали столiттями, збентеженi та поразки".
  Перукар зупинився на розi вулицi, щоб набити та розкурити люльку. "Жiнки можуть змiнити все, коли захочуть", - сказав вiн, дивлячись на МакГрегора i дозволяючи сiрнику догорiти в його пальцях. "У них можуть бути пенсiї з материнства та можливiсть вирiшити свої власнi проблеми у свiтi чи щось ще, чого вони справдi хочуть. Вони можуть стати вiч-на-вiч з чоловiками. Вони не хочуть. Вони хочуть поневолити нас своїми особами та тiлами. Вони хочуть продовжити стару, стару, утомливу боротьбу". Вiн поплескав Мак-Грегора по руцi. "Якщо деякi з нас, щосили бажаючи добитися чогось, переможуть їх у їхнiй же грi, хiба ми не заслуговуємо на перемогу?" вiн спитав.
  "Але iнодi я думаю, що хотiв би, щоб жiнка жила, ну, знаєте, просто сидiла i розмовляла зi мною", - сказав МакГрегор.
  Перукар розсмiявся. Покурюючи люльку, вiн пiшов вулицею. "Бути впевненим! Бути впевненим!" вiн сказав. "Я б. Будь-який чоловiк зробив би це. Менi подобається посидiти ввечерi в кiмнатi i поговорити з тобою, але менi не хотiлося б кинути виготовлення скрипок i бути пов'язаним все своє життя, щоб все одно служити тобi та твоїм цiлям".
  У коридорi їхнього власного будинку перукар розмовляв з МакГрегором, дивлячись у коридор туди, де щойно вiдчинилися дверi кiмнати чорноокої дiвчини. "Ви залишаєте жiнок у спокої", - сказав вiн; "Коли ти вiдчуєш, що бiльше не можеш залишатися осторонь них, приходь i обговори це зi мною".
  МакГрегор кивнув i пiшов коридором до своєї кiмнати. У темрявi вiн стояв бiля вiкна i дивився на подвiр'я. Вiдчуття прихованої сили, здатнiсть пiднятися над хаосом, у який занурилося сучасне життя, що прийшло до нього в парку, повернулося, i вiн нервово ходив. Коли, нарештi, вiн сiв на стiлець i, нахилившись уперед, обхопив голову руками, вiн вiдчув себе людиною, що вирушила в довгу подорож чужою i небезпечною країною i несподiвано зустрiла друга, що йде тим самим шляхом.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ IV
  
  ТОН ЛЮДИ З Чiкаго ввечерi повертаються додому з роботи - дрейфуючи, вони йдуть натовпом, поспiшають. Дивно придивитися до них. У людей погана мова. Їхнi роти розслабленi, а щелепи не звисають правильно. Рти подiбнi до взуття, яке вони носять. Черевики протерлися по кутках вiд надто сильного стуку по твердому тротуару, а роти скривилися вiд надто сильної душевної втоми.
  Щось не так iз сучасним американським життям, i ми, американцi, не хочемо на це дивитися. Ми вважаємо за краще називати себе великими людьми i залишити все як є.
  Настав вечiр, мешканцi Чикаго йдуть додому з роботи. Стук, стукiт, стукiт, йдiть п'ятами по твердих тротуарах, щелепи виляють, дме вiтер, i бруд летить i просiває крiзь маси людей. Кожен має бруднi вуха. Сморiд у трамваях жахливий. Старовиннi мости через рiчки заповненi людьми. Примiськi поїзди, що йдуть на пiвдень та захiд, збудованi дешево та небезпечнi. Люди, якi називають себе великими i живуть у мiстi, також званому великим, розходяться своїми будинками як просто безладна маса людей з дешевим спорядженням. Все дешево. Коли люди повертаються додому, вони сидять на дешевих стiльцях перед дешевими столами та їдять дешеву їжу. Вони вiддали своє життя за дешевi речi. Найбiднiший селянин однiєї зi старих країн оточений ще бiльшою красою. Саме його обладнання життя має велику солiднiсть.
  Сучасна людина задовольняється дешевизною та непривабливiстю, тому що вона сподiвається на пiднесення у свiтi. Вiн вiддав своє життя цiй похмурiй мрiї i вчить своїх дiтей дотримуватися тiєї ж мрiї. МакГрегора це зворушило. Збентежений питанням сексу, вiн прислухався до поради цирульника i мав намiр залагодити дешевшу справу. Якось увечерi, через мiсяць пiсля розмови в парку, вiн поспiшив Лейк-стрiт у Вест-Сайдi, маючи на увазi саме цю мету. Було близько восьмої години, темнiло, i МакГрегор мав бути у вечiрнiй школi. Натомiсть вiн iшов вулицею, дивлячись на старi каркаснi будинки. Лихоманка горiла у його кровi. Їм опанував iмпульс, на даний момент сильнiший, нiж той iмпульс, який змушував його працювати над книгами нiч за нiччю у великому безладному мiстi, i ще сильнiший, нiж будь-який новий iмпульс до енергiйного, переконливого маршу життя, оволодiв ним. Його очi дивилися у вiкна. Вiн поспiшав, сповнений пожадливiстю, яка отупляла його розум i волю. Жiнка, що сидiла бiля вiкна невеликого каркасного будиночка, посмiхнулася й поманила його.
  МакГрегор йшов стежкою, що вела до маленького каркасного будиночка. Стежка пролягала через убогий двiр. Це було брудне мiсце, як двiр пiд вiкном його за будинком на Вiклiф-плейс. I тут шаленими колами гасали знебарвленi папери, схвильованi вiтром. Серце МакГрегора билося, а в ротi було сухо й неприємно. Вiн запитував, що йому слiд сказати i як йому це сказати, коли вiн опиниться в присутностi жiнки. Йому хотiлося, щоб когось ударили кулаком. Вiн не хотiв кохатися, вiн хотiв полегшення. Вiн би вiддав перевагу бiйцi.
  Вiдня на шиї МакГрегора почали набухати, i, стоячи в темрявi перед дверима будинку, вiн вилаявся. Вiн дивився вгору i вниз вулицею, але небо, вигляд якого мiг би йому допомогти, було приховано вiд очей конструкцiєю надземної залiзницi. Толкнувши дверi будинку, вiн увiйшов. У тьмяному свiтлi вiн не побачив нiчого, крiм фiгури, що вистрибнула з темряви, i пара потужних рук притиснула його руки до бокiв. МакГрегор швидко озирнувся. Чоловiк, величезний, як i вiн сам, мiцно притискав його до дверей. Вiн мав одне скляне око i коротку чорну бороду, i в напiвтемрявi вiн виглядав зловiсним i небезпечним. Рука жiнки, яка поманила його з вiкна, порилася в кишенях МакГрегора i вилiзла з нього, стискаючи в руках невеликий рулон грошей. Її обличчя, тепер застигле i потворне, як у чоловiка, дивилося на нього з-пiд рук її союзника.
  За мить серце МакГрегора перестало битися, i сухий неприємний присмак покинув його рот. Вiн вiдчув полегшення та радiсть вiд такого раптового повороту справи.
  Швидким ривком догори колiнами в живiт людини, яка тримала його, МакГрегор звiльнився. Удар по шиї змусив нападника зi стогоном впасти на пiдлогу. МакГрегор стрибнув через кiмнату. У кутку бiля лiжка вiн упiймав жiнку. Схопивши її за волосся, вiн закрутив її. "Вiддайте цi грошi", - люто сказав вiн.
  Жiнка пiдняла руки i благала його. Захоплення його рук у її волоссi викликало у неї сльози на очах. Вона сунула йому в руки пачку купюр i чекала, тремтячи, думаючи, що вiн збирається її вбити.
  Нове почуття охопило МакГрегора. Думка про те, що вiн прийшов у будинок на запрошення цiєї жiнки, була йому гидка. Вiн запитував, як вiн мiг бути таким звiром. Стоячи в тьмяному свiтлi, думаючи про це i дивлячись на жiнку, вiн замислився i дивувався, чому iдея, подана йому цирульником, яка ранiше здавалася такою ясною i розумною, тепер здалася такою дурною. Його очi дивилися на жiнку, а думки повернулися до чорнобородого перукаря, що розмовляв на лавцi в парку, i його охопила слiпа лють, лють, спрямована не на людей у бруднiй маленькiй кiмнатцi, а на нього самого i власну слiпоту. Знову велика ненависть до безладу життя опанувала його, i, нiби в нiй уособлювалися всi безладнi люди свiту, вiн лаявся i тряс жiнку, як собака мiг би трясти брудну ганчiрку.
  "Крадись. Доджер. М'ясистий дурень, - промимрив вiн, думаючи про себе як про гiганта, на якого напав якийсь нудотний звiр. Жiнка скрикнула вiд жаху. Побачивши вираз обличчя нападника i помилившись у значеннi його слiв, вона затремтiла i знову подумала про смерть. Залiзаючи пiд подушку на лiжку, вона дiстала ще одну пачку купюр i засунула її теж у руки МакГрегора. "Будь ласка, йдiть", - благала вона. Ми помилилися. Ми думали, що ти хтось iнший.
  МакГрегор пiдiйшов до дверей повз чоловiка на пiдлозi, який стогнав i катався. Вiн повернув за кут на Медiсон-стрiт i сiв у машину, що прямувала до вечiрньої школи. Сидячи в машинi, вiн перерахував грошi в сувої, сунутому йому в руку уклiнною жiнкою, i засмiявся так, що люди в машинi дивилися на нього з подивом. "Тернер витратив на них одинадцять доларiв за два роки, а я заробив двадцять сiм доларiв за одну нiч", - подумав вiн. Вiн вистрибнув iз машини i пiшов пiд вуличними лiхтарями, намагаючись все обмiркувати. - Я не можу нi вiд кого залежати, - промимрив вiн. "Я маю йти своїм шляхом. Перукар так само розгублений, як i решта, i навiть не пiдозрює про це. Вихiд iз замiшання є, i я збираюся його знайти, але менi доведеться зробити це самотужки. Я нi в чому не можу вiрити нiкому на слово.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ V
  
  ТОН МАТИ ЗНАЧЕННЯ З Ставлення МакГрегора до жiнок i закликiв до сексу, звичайно, не було вирiшено бiйкою в будинку на Лейк-стрiт. Вiн був людиною, яка навiть у часи своєї великої грубостi сильно апелювала до шлюбного iнстинкту жiнок, i не раз його метою було змусити його потрясти i збентежити його розум формами, обличчями та очима жiнок.
  МакГрегор думав, що вирiшив питання. Вiн забув чорнооку дiвчину в коридорi i думав лише про просування по складу та про навчання у своїй кiмнатi ночами. Час вiд часу вiн брав вихiдний i вирушав гуляти вулицями або в один iз паркiв.
  На вулицях Чикаго, пiд нiчними вогнями, серед людей, що неспокiйно рухаються, вiн був особистiстю, яку запам'ятали. Iнодi вiн взагалi не бачив людей, а йшов, розгойдуючись, у тому ж дусi, в якому гуляв пагорбами Пенсiльванiї. Вiн прагнув опанувати якусь невловиму якiсть життя, яка, здавалося, була назавжди недосяжна. Вiн не хотiв бути юристом чи комiрником. Чого вiн хотiв? Вiн iшов вулицею, намагаючись зважитися, i, оскiльки натура в нього була лагiдна, здивування привело його в гнiв, i вiн вилаявся.
  Вiн ходив угору й униз Медiсон-стрiт, бурмочучи слова. У кутку салону хтось грав на пiанiно. Групи дiвчат проходили повз, смiючись i розмовляючи. Вiн пiдiйшов до мосту, який вiв через рiчку до кiльцевого району, а потiм неспокiйно повернув назад. На тротуарах Канал-стрiт вiн бачив мiцних чоловiкiв, що тинялися перед дешевими нiчлiжками. Їхнiй одяг був брудним i поношеним, а на обличчях не було й тiнi рiшучостi. У тонких промiжках тканини, з якої пошили їх одяг, збирався бруд мiста, в якому вони жили, а в матерiї їхньої натури також знайшли притулок бруд i безлад сучасної цивiлiзацiї.
  МакГрегор йшов, дивлячись на рукотворнi речi, i полум'я гнiву всерединi розгорялося все сильнiше. Вiн бачив хмари людей усiх нацiональностей, якi блукають ночами Холстед-стрiт i, повертаючи в провулок, бачив також iталiйцiв, полякiв i росiян, якi ввечерi збираються на тротуарах перед багатоквартирними будинками в цьому районi.
  Прагнення МакГрегора до якоїсь дiяльностi перетворилося на безумство. Його тiло тремтiло вiд сили його бажання покласти край величезному безладу життя. З усiм запалом юностi вiн хотiв побачити, чи зможе вiн силою своєї руки витрусити людство з лiнощiв. Повз нього пройшов п'яний чоловiк, а за ним вийшов великий чоловiк iз люлькою в ротi. Великий чоловiк ходив без найменшого натяку на силу в ногах. Вiн прямував уперед. Вiн був схожий на величезну дитину з товстими щоками i величезним нетренованим тiлом, дитину без м'язiв i твердостi, що чiпляється за спiдницю життя.
  МакГрегор не мiг винести вигляд великої незграбної фiгури. Цей чоловiк, здавалося, уособлював усе, проти чого повставала його душа, i вiн зупинився i пригнувся, люте свiтло горiло в його очах.
  У канаву скотився чоловiк, приголомшений силою удару, завданого йому сином шахтаря. Вiн повзав рачки i кликав на допомогу. Його трубка покотилася у темряву. МакГрегор стояв на тротуарi i чекав. Натовп чоловiкiв, що стояла перед багатоквартирним будинком, побiг до нього. Вiн знову сiв. Вiн молився, щоб вони вийшли i дозволили йому також битися з ними. У передчуттi великої боротьби в його очах свiтилася радiсть, а м'язи смикалися.
  А потiм чоловiк у стiчнiй канавi пiднявся на ноги i втiк. Чоловiки, що бiгли до нього, зупинилися i повернули назад. МакГрегор йшов далi, його серце було важко вiд поразки. Йому було трохи шкода чоловiка, якого вiн ударив i який склав таку безглузду постать, що повзає рачки, i вiн був спантеличений ще бiльше, нiж будь-коли.
  
  
  
  МакГрегор знову спробував вирiшити проблему жiнок. Вiн був дуже задоволений результатом справи в маленькому каркасному будиночку i наступного дня купив книжки по праву на двадцять сiм доларiв, засунутих йому в руку переляканою жiнкою. Пiзнiше вiн стояв у своїй кiмнатi, витягнувши своє величезне тiло, як лев, що повернувся пiсля вбивства, i думав про маленького чорнобородого перукаря в кiмнатi наприкiнцi коридору, що схилився над скрипкою, i його розум був зайнятий спробою виправдати себе, бо вiн не зiткнувся б з жодною з життєвих. Почуття образи на цю людину пiшло. Вiн подумав про курс, прокладений для себе цим фiлософом, i засмiявся. "У цьому є чогось, чого слiд уникати, наприклад, копатися в брудi пiд землею", - сказав вiн собi.
  Друга пригода МакГрегора почалася суботнього вечора, i вiн знову дозволив перукарю захопити себе в нього. Нiч була спекотною, i молодий чоловiк сидiв у своїй кiмнатi, сповнений бажання вирушити в дорогу i дослiдити мiсто. Тиша будинку, далекий гуркiт трамваїв, звуки оркестру, що грав далеко на вулицi, тривожили i вiдволiкали його думки. Йому хотiлося взяти в руки палицю i вирушити блукати пагорбами, як вiн ходив такими ночами в юностi в пенсiльванському мiстечку.
  Дверi в його кiмнату вiдчинилися, i увiйшов перукар. У руцi вiн тримав два квитки. Вiн сiв на пiдвiконня, щоб пояснити.
  "У залi на Монро-стрiт йдуть танцi", - схвильовано сказав перукар. "У мене тут два квитки. Полiтик продав їх начальнику магазину, де я працюю". Перукар закинув голову i засмiявся. На його думку, було щось чудове на думцi про те, що полiтики змушують головного перукаря купувати квитки на танцi. "Вони стоять по два долари кожна", - кричав вiн i трясся вiд смiху. "Ви бачили б, як корчився мiй бос. Йому не були потрiбнi квитки, але вiн боявся їх не взяти. Полiтик мiг створити йому проблеми, i це знав. Чи бачите, ми робимо в магазинi довiдник по стрибках, а це протизаконно. Полiтик може створити нам проблеми. Бос, лаючись собi пiд нiс, виплатив чотири долари, а коли полiтик вийшов, вiн шпурнув їх у мене. "Ось, вiзьмiть їх,- кричав вiн,- менi не потрiбнi гнилий речей. Чи людина є кiнським коритом, у якого кожен звiр може зупинитися, щоб напитися?"
  МакГрегор i перукар сидiли в кiмнатi i смiялися з боса-перукаря, який, охоплений внутрiшнiм гнiвом, з усмiшкою купив квитки. Перукар запропонував Макгрегор пiти з ним на танцi. "Ми влаштуємо з цього нiч", - сказав вiн. "Ми побачимо там жiнок - двох, яких я знаю. Вони живуть нагорi над продуктовим магазином. Я був iз ними. Вони розплющять вам очi. Це такi жiнки, яких ви ще не знали: смiливi, розумнi i до того ж добрi хлопцi.
  МакГрегор пiдвiвся i стягнув сорочку через голову. Хвиля гарячкового збудження пробiгла його тiлом. "Ми розберемося в цьому, - сказав вiн, - подивимося, чи це не є ще одним невiрним шляхом, яким ви мене ведете. Ти йдеш у свою кiмнату i готуєшся. Я збираюся привести себе до ладу".
  У танцювальному залi МакГрегор сидiв на стiльцi бiля стiни разом з однiєю з двох жiнок, яких хвалив перукар, i третьою, тендiтною та безкровною. Для нього ця пригода закiнчилася невдачею. Хитання танцювальної музики не викликало в ньому реакцiї у вiдповiдь. Вiн бачив, як пари на пiдлозi, обнявшись, звивалися i поверталися, розгойдувалися взад i вперед, дивилися один одному в очi i вiдверталися, бажаючи повернутися до своєї кiмнати серед книг з юриспруденцiї.
  Перукар розмовляв iз двома жiнками, жартуючи з них. МакГрегор вважав цю розмову безглуздою i тривiальною. Воно обходило межi реальностi i переходило до невиразних посилань до iнших часiв i пригод, про якi вiн нiчого не знав.
  Перукар танцював iз однiєю з жiнок. Вона була високою, i голова перукаря ледве сягала її плеча. Його чорна борода блищала на тлi її бiлої сукнi. Двi жiнки сидiли поруч iз ним i розмовляли. МакГрегор зрозумiв, що тендiтна жiнка займалася виготовленням капелюхiв. Щось у нiй привабило його, i вiн притулився до стiни i глянув на неї, не чуючи розмови.
  Пiдiйшов юнак i повiв iншу жiнку. Перукар поманив його через коридор.
  У його головi майнула думка. Ця жiнка поряд з ним була тендiтною, худою i безкровною, як жiнки Коул-Крiка. Його охопило почуття близькостi до неї. Вiн вiдчував те саме, що й щодо високої блiдої дiвчини з Коул-Крiк, коли вони разом пiднялися на пагорб на пагорб, звiдки вiдкривався вид на долину ферм.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VI
  
  Е ДИТ КАРСОН _ ТО Модистка, яку доля кинула в компанiю МакГрегора, була тендiтною жiнкою тридцяти чотирьох рокiв i жила одна в двох кiмнатах у заднiй частинi свого магазину модних товарiв. Її життя було майже позбавлене барв. У недiлю вранцi вона написала довгий лист своїй сiм'ї на фермi в Iндiанi, потiм одягла капелюх iз зразкiв, що стояли на вiтринi вздовж стiни, i пiшла до церкви, сидячи одна на тому самому мiсцi недiля за недiлею, а потiм згадуючи нiчого з проповiдi.
  У недiлю вдень Едiт вирушила трамваєм у парк i прогулялася одна пiд деревами. Якщо загрожував дощ, вона сидiла в бiльшiй iз двох кiмнат позаду майстернi i шила новi сукнi для себе або сестри, яка вийшла замiж за коваля з мiста Iндiана i мала чотирьох дiтей.
  Едiт м'яке волосся мишачого кольору i сiрi очi з маленькими коричневими плямами на райдужцi. Вона була настiльки струнка, що носила пiд сукнею подушечки, щоб заповнити тiло. У юностi в неї був коханий - товстий круглощокий хлопчик, який жив на сусiднiй фермi. Якось вони разом поїхали на ярмарок до окружного центру i, повертаючись уночi додому в колясцi, вiн обiйняв його i поцiлував. "Ти не дуже великий", - сказав вiн.
  Едiт послала до поштової крамницi до Чикаго i купила пiдкладку, яку носила пiд сукнею. Разом з нею прийшла олiя, якою вона натерла себе. Етикетка на пляшцi з великою повагою вiдгукувалась про вмiст як про чудового розробника. Важкi подушечки залишали на її боках рани, про якi терся одяг, але вона переносила бiль iз похмурим стоїцизмом, згадуючи, що сказав товстун.
  Пiсля того, як Едiт приїхала до Чикаго та вiдкрила власний магазин, вона отримала листа вiд свого колишнього шанувальника. "Менi приємно думати, що той самий вiтер, який дме надi мною, дме i над вами", - йшлося в ньому. Пiсля цього листа вона бiльше про нього не чула. Вiн узяв цю фразу з прочитаної книги i написав Едiт листа, щоб використовувати її. Пiсля того, як листа було вiдправлено, вiн подумав про її тендiтну фiгуру i розкаявся в поривi, який змусив його написати. У напiвтривозi вiн почав доглядати i незабаром одружився з iншою дiвчиною.
  Iнодi пiд час своїх рiдкiсних вiзитiв додому Едiт бачила, як її колишнiй коханець проїжджав дорогою. Сестра, що вийшла замiж за коваля, розповiла, що вiн скупий, що його дружинi нема чого одягти, крiм дешевої ситцевої сукнi, i що в суботу вiн поїхав у мiсто один, залишивши її доїти корiв i годувати свиней i коней. Одного разу вiн зустрiв на дорозi Едiт i спробував посадити її на вiзок, щоб поїхати з ним. Хоча вона йшла дорогою, не звертаючи на нього уваги, але весняними вечорами або пiсля прогулянки в парку дiставала з шухляди стола листа про вiтрi, що дав на них обох, i перечитувала його. Прочитавши його, вона сидiла в темрявi перед магазином, дивлячись через сiтчастi дверi на людей на вулицi, i запитувала себе, що б означала для неї життя, якби в неї був чоловiк, якому вона могла б подарувати своє кохання. У глибинi душi вона вiрила, що, на вiдмiну дружини товстого юнака, народила б дiтей.
  У Чикаго Едiт Карсон заробила грошi. Вона мала талант до економiї в управлiннi своїм бiзнесом. За шiсть рокiв вона погасила великий борг перед магазином i мала пристойний баланс у банку. Приходили дiвчата, якi працювали на фабриках або в магазинах, i залишали бiльшу частину своїх убогих надлишкiв у її магазинi, а iншi дiвчата, якi не працювали, приходили, розкидаючи долари i говорячи про "джентльменiв-друзiв". Едiт ненавидiла переговори, але вела їх проникливо i з тихою посмiшкою на обличчi. Що їй подобалося, то це тихенько сидiти в кiмнатi i пiдстригати капелюхи. Коли бiзнес розрiсся, у неї з'явилася жiнка, яка доглядала магазин, i дiвчина, яка сидiла поряд з нею i допомагала з капелюшами. Вона мала подругу, дружину машинiста трамвая, яка iнодi приходила до неї вечорами. Подруга була маленькою пухкою жiнкою, незадоволеною своїм шлюбом, i вона вмовила Едiт шити їй кiлька нових капелюхiв на рiк, за якi вона нiчого не платила.
  Едiт пiшла на танцi, на яких вона зустрiла МакГрегора, iз дружиною машинiста та дiвчиною, яка жила нагорi над пекарнею по сусiдству з магазином. Танець проводився в залi над салуном i був органiзований на користь полiтичної органiзацiї, лiдером якого був пекар. Прийшла дружина булочника i продала Едiт два квитки: один для себе, а iнший для дружини машинiста, який випадково сидiв iз нею в цей час.
  Того вечора, коли дружина машинiста пiшла додому, Едiт вирiшила пiти на танцi, i це рiшення саме по собi було чимось на зразок пригоди. Нiч була спекотна i задушлива, в небi виблискували блискавки i по вулицi мчали хмари пилу. Едiт сидiла в темрявi за замкненими сiтчастими дверима i дивилася на людей, що поспiшали додому вулицею. Її охопила хвиля протесту проти вузькостi та порожнечi її життя. На очах у неї виступили сльози. Вона зачинила дверi магазину, увiйшла до задньої кiмнати, запалила газ i встала, дивлячись на себе в дзеркало. "Пiду на танцi", - подумала вона. "Можливо, я знайду чоловiка. Якщо вiн не одружиться зi мною, вiн все одно зможе отримати вiд мене все, що хоче".
  У танцювальнiй залi Едiт скромно сидiла бiля стiни бiля вiкна i дивилася, як пари кружляють на пiдлозi. Через вiдчиненi дверi вона могла бачити пари, якi сидiли в iншiй кiмнатi за столиками та пили пиво. По танцполу ходив високий хлопець у бiлих штанах та бiлих капцях. Вiн усмiхнувся i вклонився жiнкам. Одного разу вiн подався до Едiт, i її серце сильно забилося, але коли вона подумала, що вiн збирається поговорити з нею та з дружиною машинiста, вiн повернувся i пiшов до iншої частини кiмнати. Едiт стежила за ним очима, милуючись його бiлими штанами та сяючими бiлими зубами.
  Дружина машинiста пiшла з невисоким прямим чоловiком iз сивими вусами, у якого Едiт здалися неприємнi очi, а двi дiвчини пiдiйшли i сiли поряд з нею. Вони були покупцями її магазину i разом мешкали у квартирi над продуктовим магазином на Монро-стрiт. Едiт чула, як дiвчина, яка сидiла з нею в майстернi, зневажливо озвалася про них. Усi троє сiли вздовж стiни i говорили про капелюхи.
  А потiм через танцювальну залу пройшли двоє чоловiкiв: величезний рудоволосий хлопець та маленька людина з чорною бородою. Двi жiнки гукнули їх, i всi п'ятеро сiли разом, влаштувавши вечiрку бiля стiни, а маленька людина продовжувала коментувати людей на пiдлозi разом з двома супутниками Едiт. Почався танець, i, взявши одну з жiнок, чорнобородий чоловiк потанцював геть. Едiт та iнша жiнка знову заговорили про капелюхи. Величезний хлопець поряд з нею нiчого не сказав, але стежив за жiнками в танцювальному залi. Едiт здавалося, що вона нiколи не бачила таку непоказну людину.
  Наприкiнцi танцю чорнобородий чоловiк пройшов через дверi до кiмнати, повної столикiв, i зробив знак рудоволосому слiдувати за ним. З'явився хлопець хлоп'ячого вигляду i пiшов разом з iншою жiнкою, а Едiт сидiла одна на лавцi бiля стiни поряд з МакГрегором.
  "Мене це мiсце не цiкавить", - швидко сказав МакГрегор. "Менi не подобається сидiти i дивитися, як люди стрибають навшпиньки. Якщо хочеш пiти зi мною, ми пiдемо звiдси i пiдемо кудись, де зможемо поговорити та познайомитися".
  
  
  
  Маленька модистка йшла пiдлогою пiд руку з МакГрегором, її серце пiдстрибувало вiд хвилювання. "У мене з'явився чоловiк", - подумала вона, радiючи. Вона знала, що цей чоловiк свiдомо вибрав її. Вона чула знайомство i жартування чорнобородого чоловiка i вiдзначила байдужiсть великого чоловiка до iнших жiнок.
  Едiт подивилася на величезну постать свого супутника i забула про його непоказнiсть. У її пам'ятi виникла картина товстого хлопчика, що перетворився на чоловiка, що їде дорогою у фургонi i посмiхається прохаючий її поїхати з ним. При згадцi про погляд жадiбної впевненостi у його очах її захлиснув потiк гнiву. "Цей мiг би збити його через паркан iз шiстьма рейками", - подумала вона.
  "Куди ми йдемо зараз?" вона спитала.
  МакГрегор глянув на неї зверху вниз. "У якесь мiсце, де ми зможемо поговорити", - сказав вiн. "Менi набридло це мiсце. Ти маєш знати, куди ми йдемо. Я йду з тобою. Ти не пiдеш зi мною".
  МакГрегор хотiв би опинитися в Коул-Крiк. Вiн вiдчував, що хотiв би вiдвести цю жiнку за пагорб i сiсти на колоду, щоб поговорити про свого батька.
  Поки вони йшли Монро-стрiт, Едiт думала про рiшення, яке вона прийняла, стоячи перед дзеркалом у своїй кiмнатi в заднiй частинi магазину того вечора, коли вона вирiшила прийти на танцi. Вона запитувала себе, ось-ось на неї чекає велика пригода, i її рука на руцi МакГрегора тремтiла. Її пронизала гаряча хвиля надiї та страху.
  Бiля дверей модного магазину вона невпевненими руками поралася, вiдчиняючи дверi. Чудове почуття охопило її. Вона почувала себе нареченою, що радiє i водночас соромиться i наляканою.
  У кiмнатi в заднiй частинi магазину МакГрегор запалив газ i, знявши пальто, кинув його на диван у кутку кiмнати. Вiн анiтрохи не схвилювався i твердою рукою запалив вогонь у маленькiй грубцi, а потiм, пiднявши голову, запитав Едiт, чи можна йому курити. Вiн мав вигляд чоловiка, що прийшов додому до свого дому, а жiнка сидiла на краєчку стiльця, щоб розстебнути капелюха, i з надiєю чекала, як пiде нiчна пригода.
  Двi години МакГрегор сидiв у крiслi-гойдалцi в кiмнатi Едiт Карсон i розповiдав про Коул-Крiк i про своє життя в Чикаго. Вiн говорив вiльно, дозволяючи собi волю, як людина, яка розмовляє з кимось зi своїх людей пiсля довгої вiдсутностi. Його поведiнка i тихий голос у його голосi збентежили та спантеличили Едiт. Вона чекала зовсiм на iнше.
  Пройшовши до маленької кiмнатки збоку, вона дiстала чайник i приготувалася заварювати чай. Великий чоловiк усе ще сидiв у її крiслi, курив та розмовляв. Чудове почуття безпеки та затишку охопило її. Вона вважала свою кiмнату красивою, але до її задоволення додавалася слабка сiра смужка страху. "Звичайно, вiн бiльше не повернеться", - подумала вона.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VII
  
  я Н ТО РIК Пiсля початку знайомства з Едiт Карсон МакГрегор продовжував наполегливо i стабiльно працювати на складi та над своїми книгами ночами. Його пiдвищили до бригадира, замiнивши нiмця, i вiн думав, що досяг успiхiв у навчаннi. Коли вiн не ходив до вечiрньої школи, вiн ходив до Едiт Карсон i сидiв, читав книгу i курив люльку бiля маленького столика в заднiй кiмнатi.
  Едiт рухалася по кiмнатi, входячи i виходячи зi свого магазину, тихо та тихо. Свiтло почало проникати в її очi i червонiти на щоках. Вона не розмовляла, але новi й смiливi думки вiдвiдували її розум, i трепет пробудженого життя пробiг її тiлом. З нiжною наполегливiстю вона не дозволяла своїм мрiям висловлюватись словами i майже сподiвалася, що зможе продовжувати так вiчно, коли цей сильний чоловiк з'явиться в її присутностi i сидiтиме, поглинений своїми справами, у стiнах її будинку. Iнодi їй хотiлося, щоб вiн заговорив, i хотiлося, щоб вона мала силу спонукати його розповiсти невеликi факти з його життя. Їй хотiлося, щоб їй розповiли про його матiр та батька, про його дитинство в пенсiльванському мiстечку, про його мрiї та бажання, але здебiльшого вона була задоволена очiкуванням i лише сподiвалася, що нiчого не станеться, що покладе край її очiкуванню.
  МакГрегор почав читати книги з iсторiї та був поглинений фiгурами деяких людей, усiх солдатiв i лiдерiв солдатiв, якi переглядали сторiнки, на яких було написано iсторiю життя людини. Фiгури Шермана, Гранта, Лi, Джексона, Олександра, Цезаря, Наполеона i Веллiнгтона, здавалося йому, рiзко видiлялися серед iнших фiгур у книгах, i, вирушивши опiвднi в Публiчну бiблiотеку, вiн узяв книги про цих людей i на якийсь час втратив iнтерес до вивчення права i присвятив себе спогляданню порушникiв законiв.
  У тi днi в МакГрегорi було щось чудове. Вiн був незайманий i чистий, як шматок твердого чорного вугiлля, здобутого з пагорбiв його власного штату, i як вугiлля, готове спалити себе i перетворитися на силу. Природа була до нього прихильна. Вiн мав дар мовчання та iзоляцiї. Навколо нього були iншi люди, можливо, такi ж сильнi фiзично, як вiн сам, i з бiльш тренованим розумом, яких знищували, а його не знищували. Для iнших життя вичерпується нескiнченним виконанням дрiбних завдань, обмiрковуванням дрiбних думок i повторенням груп слiв знову i знову, як папуги, якi сидять у клiтках i заробляють собi на хлiб, вигукуючи перехожим двi чи три пропозицiї. до.
  Жахливо розмiрковувати про те, як людину перемогла її здатнiсть говорити слова. Бурий ведмiдь у лiсi не має такої сили, i вiдсутнiсть її дозволило йому зберегти свого роду шляхетнiсть поведiнки, якої, на жаль, не вистачає нам. Ми йдемо по життю вперед i назад, соцiалiсти, мрiйники, законодавцi, продавцi товарiв та прихильники виборчого права для жiнок, i ми постiйно говоримо слова, затертi слова, кривi слова, слова без сили чи вагiтностi у них.
  Про це питання слiд серйозно замислитися юнакам та дiвчатам, схильним до балакучостi. Тi, хто має звичку до цього, нiколи не змiняться. Боги, якi схиляються над краєм свiту, щоб посмiятися з нас, вiдзначили їхнє безплiддя.
  I все ж таки слово має продовжуватися. МакГрегор, мовчазний, хотiв сказати йому слово. Вiн хотiв, щоб його справжня iндивiдуальнiсть звучала крiзь гомiн голосiв, а потiм вiн хотiв використати силу i мужнiсть у собi, щоб далеко донести своє слово. Чого вiн не хотiв, так це того, щоб його рот став брудним, а його мозок онiмiв вiд виголошення слiв i роздумiв про думки iнших людей, i щоб вiн, у свою чергу, став просто трудящою, що споживає їжу болтаючою марiонеткою перед богами.
  Син шахтаря довго ставив собi питання, яка сила полягає в людях, чиї фiгури так смiливо стояли на сторiнках книг, якi вiн читав. Вiн намагався обмiркувати це питання, сидячи в кiмнатi Едiт або прогулюючись на самотi вулицею. На складi вiн з новою цiкавiстю подивився на людей, якi працювали у великих примiщеннях, складаючи та розбираючи барильця з-пiд яблук, ящики з яйцями та фруктами. Коли вiн увiйшов до однiєї з кiмнат, люди, що стояли групами, лiниво розмовляли про свою справу пiшли дiловито. Вони бiльше не балакали, але поки вiн залишався, вiдчайдушно працювали, крадькома спостерiгаючи, як вiн стоїть i дивиться на них.
  МакГрегор замислився. Вiн намагався збагнути таємницю сили, яка змушувала їх бажати працювати доти, доки їхнi тiла не згиналися i не згиналися, яка змушувала їх не соромитися страху i яка врештi-решт робила їх простими рабами слiв i формул.
  Здивований молодик, який спостерiгав за чоловiками на складi, почав думати, що в цьому може бути якась пристрасть до вiдтворення. Можливо, його постiйна зв'язок з Едiт розбудила цю думку. Його власнi стегна були обтяженi насiнням дiтей, i тiльки поглиненiсть думкою про те, щоб знайти себе, утримувала його вiд того, щоб присвятити себе задоволенню своїх пожадливостей. Якось вiн розмовляв iз цього приводу на складi. Розмова вiдбулася в такий спосiб.
  Вранцi на складi у дверi влетiли чоловiки, прилiтаючи, як мухи, що залiтають у вiдчиненi вiкна у лiтнiй день. Опустивши очi, вони човгали по довгiй пiдлозi, бiлiй вiд вапна. Вранцi за ранком вони входили в дверi i мовчки розходилися по своїх мiсцях, дивлячись у пiдлогу i хмурачись. Стрункий ясноокий молодик, який удень працював клерком по вантажоперевезенням, сидiв у маленькому курнику, i люди, що проходили повз нього, вигукували йому свої номери. Iнодi експедитор, iрландець, намагався пожартувати з одним iз них, рiзко постукуючи олiвцем по столу, нiби намагаючись привернути увагу. "Вони нiкуди не годяться", - казав вiн собi, коли у вiдповiдь на його витiвки вони лише невизначено посмiхалися. "Хоча вони отримують лише пiвтора долари на день, їм переплачують!" Як i МакГрегор, вiн не вiдчував нiчого, окрiм презирства до людей, чиї цифри заносив до книги. Їхню дурiсть вiн сприйняв як комплiмент самому собi. "Ми з тих, хто досягає мети", - подумав вiн, притискаючи олiвець до вуха i закриваючи книгу. У його свiдомостi спалахнула марна гордiсть людини середнього класу. У своїй зневазi до робiтникiв вiн забув також про зневагу до самого себе.
  Одного ранку МакГрегор та експедитор стояли на дощатiй платформi, зверненiй до вулицi, i експедитор говорив про походження. "У дружин робiтникiв тут дiти, як у худоби телята", - сказав iрландець. Рухаючий якимось прихованим почуттям у собi, вiн додав щиро. "Ну, а навiщо потрiбен чоловiк? Приємно бачити дiтей у будинку. У мене четверо дiтей. Чи бачили б ви, як вони грають у саду в мене вдома в Оук-парку, коли я ввечерi приходжу додому.
  МакГрегор подумав про Едiт Карсон, i в ньому почав наростати слабкий голод. Бажання, яке пiзнiше ледь не засмутило мету його життя, почало давати себе знати. З гарчанням вiн боровся з бажанням i збив з пантелику iрландця, напавши на нього. - Ну, чим тобi краще? - спитав вiн. "Чи вважаєте ви, що вашi дiти важливiшi за них? У тебе може бути найкращий розум, але їхнi тiла кращi, i твiй розум, наскiльки я бачу, не зробив тебе особливо вражаючою фiгурою.
  Вiдвернувшись вiд iрландця, який почав шипiти вiд гнiву, МакГрегор пiднявся на лiфтi в далеку частину будiвлi, щоб обмiркувати слова iрландця. Час вiд часу вiн рiзко розмовляв iз робiтником, що тинявся в одному з проходiв мiж купами ящикiв i бочок. Пiд його керiвництвом робота на складi почала налагоджуватися, i маленький сивий керiвник, який найняв його на роботу, потирав руки вiд задоволення.
  У кутку бiля вiкна стояв МакГрегор, питаючи, чому вiн також не хоче присвятити своє життя тому, щоб стати батьком дiтей. У тьмяному свiтлi вiкна повiльно повз товстий старий павук. У огидному тiлi комахи було щось, що нагадувало мислителю, що бореться, лiнивiсть свiту. Його розум невиразно намагався пiдiбрати слова та iдеї, щоб висловити те, що було в нього в головi. - Потворнi повзаючi тварюки, якi дивляться в пiдлогу, - пробурмотiв вiн. "Якщо у них є дiти, то це без ладу та впорядкованої мети. Це випадковiсть, подiбна до нещасного випадку з мухою, що потрапила в мережу, побудовану тут комахою. Прихiд дiтей подiбний до прильоту мух: вiн живить у людях свого роду боягузтво. Чоловiки марно сподiваються побачити у дiтях те, на що вони не вистачає смiливостi".
  МакГрегор з прокляттям розбив своєю важкою шкiряною рукавичкою товстуна, що безцiльно блукає свiтом. "Мене не повиннi бентежити дрiбницi. Досi продовжуються спроби затягнути мене до ями в землi. Тут є дiрка, в якiй живуть i працюють люди, так само, як i в шахтарському мiстечку, звiдки я приїхав".
  
  
  
  Того вечора МакГрегор, поспiшно вийшовши зi своєї кiмнати, вирушив вiдвiдати Едiт. Йому хотiлося подивитись на неї та подумати. У маленькiй кiмнатi в заднiй частинi будинку вiн цiлу годину сидiв, намагаючись прочитати книгу, а потiм уперше подiлився з нею своїми думками. "Я намагаюся зрозумiти, чому чоловiки такi мало важливi", - раптово сказав вiн. "Чи є просто iнструментами для жiнок? Скажи менi що. Скажи менi, що думають жiнки i чого вони хочуть?
  Не чекаючи на вiдповiдь, вiн знову взявся за читання книги. "Ну що ж, - додав вiн, - це не мусить мене турбувати. Я не дозволю жоднiй жiнцi перетворити мене на репродуктивний iнструмент для неї".
  Едiт стривожилась. Вона сприйняла вибрик МакГрегора як оголошення вiйни проти себе i свого впливу, i її руки затремтiли. Потiм їй спала на думку нова думка. "Йому потрiбнi грошi, щоб жити в цьому свiтi", - сказала вона собi, i її охопила легка радiсть, коли вона подумала про свiй власний скарб, що ретельно охороняється. Вона запитувала себе, як їй запропонувати це йому, щоб не було небезпеки вiдмови.
  "З вами все гаразд", - сказав МакГрегор, готуючись пiти. "Ви не втручаєтеся в думки людини".
  Едiт почервонiла i, як робiтники на складi, подивилась у пiдлогу. Щось у його словах її налякало, i коли вiн пiшов, вона пiдiйшла до свого столу i, вийнявши банкiвську книжку, з новим задоволенням перевернула її сторiнки. Без вагань вона, яка нiчим собi не балується, вiддала б все МакГрегору.
  I чоловiк вийшов надвiр, думаючи про свої справи. Вiн викинув з голови думки про жiнок i дiтей i знову почав думати про хвилюючих iсторичних особистостей, якi так приваблювали його. Проходячи через один iз мостiв, вiн зупинився i зупинився, перегнувшись через перила, щоб подивитися на чорну воду внизу. "Чому думка нiколи не могла замiнити дiю?" - Запитав вiн себе. "Чому люди, якi пишуть книги, у якомусь сенсi менш сповненi сенсу, нiж люди, якi щось роблять?"
  МакГрегор був вражений думкою, яка прийшла йому в голову, i ставив питання, чи не пiшов вiн неправильним шляхом, приїхавши в мiсто i намагаючись зайнятися самоосвiтою. Цiлу годину вiн стояв у темрявi i намагався все обмiркувати. Почався дощ, але не заперечував. У його мозок почала закрадатися мрiя про неосяжний порядок, що виникає з безладу. Вiн був схожий на людину, що стоїть перед якоюсь гiгантською машиною з безлiччю складних частин, якi почали працювати як божевiльнi, причому кожна частина не звертала уваги на призначення цiлого. - Думати теж небезпечно, - промимрив вiн невиразно. "Скрiзь небезпека - у працi, любовi та мисленнi. Що менi з собою робити?
  МакГрегор повернувся i пiдняв руки. Нова думка промайнула, як широка смуга свiтла, крiзь темряву його розуму. Вiн почав розумiти, що солдати, що повели в бiй тисячi людей, звернулися до нього, тому що для досягнення своєї мети вони використовували людськi життя з нерозсудливiстю богiв. Вони знайшли в собi смiливiсть зробити це, i їхня смiливiсть була чудова. Глибоко в серцях людей спала любов до порядку, i вони схопилися за це кохання. Якби вони використали його погано, чи мало б це значення? Хiба вони не вказали?
  У пам'ятi МакГрегора виникла нiчна сцена у його рiдному мiстi. Вiн жваво уявив собi бiдного, недоглянутого вуличка, зверненого до залiзничних колiй, i групи страйкуючих шахтарiв, що скупчилися у свiтлi перед дверима салуна, тодi як дорогою марширував загiн солдатiв у сiрих мундирах i похмурих обличчях. невизначене свiтло. "Вони марширували", - прошепотiв МакГрегор. "От що робило їх такими могутнiми. Це були звичайнi люди, але вони йшли вперед, як одна людина. Щось у цьому покращувало їх. Це те, що знав Ґрант i те, що знав Цезар. Саме тому Грант i Цезар здавались такими великими. Вони знали i не боялися використати свої знання. Можливо, вони не спромоглися подумати, чим все це обернеться. Вони сподiвалися, що думатиме людина iншого типу. Можливо вони взагалi нi про що не думали, а просто йшли вперед i намагалися зробити кожен своє.
  "Я зроблю свiй внесок", - крикнув МакГрегор. "Я знайду дорогу". Його тiло тремтiло, а голос ревiв стежкою мосту. Чоловiки зупинилися, щоб озирнутися на велику постать. Двi жiнки, що проходили повз нього, скрикнули i вибiгли на проїжджу частину. МакГрегор швидко пiшов до своєї кiмнати та своїх книг. Вiн не знав, як йому вдасться використати новий iмпульс, що прийшов до нього, але, пробираючись по темних вулицях i повз ряди темних будiвель, вiн знову думав про велику машину, що працює шалено i безцiльно, i був радий, що вiн був не його частиною. "Я буду тримати себе в руках i бути готовим до того, що станеться", - сказав вiн, згоряючи новою мужнiстю.
  OceanofPDF.com
  КНИГА III
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ I
  
  КОЛИ MCG REGOR _ _ _ IМЕЛ отримав мiсце на складi яблук i вирушив додому, до будинку на Вiклiф-плейс, iз зарплатою за перший тиждень у дванадцять доларiв. П'ятидоларова купюра надiслала їй листа. "Я тепер дбатиму про неї", - думав вiн i з грубим почуттям справедливостi в таких справах, властивим трудящим людям, не збирався важнити. "Вона мене нагодувала, i тепер я почну її годувати", - сказав вiн собi.
  П'ять доларiв повернулися. "Залиш це. Менi не потрiбнi твої грошi", - написала мати. "Якщо у вас залишилися грошi пiсля оплати витрат, почнiть приводити себе в порядок. Краще придбайте нову пару взуття або шапку. Не намагайся пiклуватися про мене. Я не потерплю цього. Я хочу, щоб ти подбав про це. велике значення. Зрештою, для мене буде важливiше бачити тебе справжнiм чоловiком, нiж бути добрим сином".
  Сидячи у своїй кiмнатi над порожньою пекарнею в Коул-Крiк, Ненсi почала отримувати нове задоволення вiд споглядання себе як жiнки iз сином у мiстi. Увечерi вона уявляла собi, як вiн рухається людними вулицями серед чоловiкiв i жiнок, i її згорблена старенька випросталася вiд гордостi. Коли прийшов лист про його роботу у вечiрнiй школi, її серце пiдстрибнуло, i вона написала довгий лист, наповнений розмовами про Гарфiлда, Ґранта i про Лiнкольна, що лежить бiля палаючого соснового сучка i читає свої книги. Їй здавалося неймовiрно романтичним, що її син колись стане адвокатом i стоятиме в переповненiй залi суду, висловлюючи свої думки iншим чоловiкам. Вона думала, що якщо цей величезний рудоволосий хлопчик, який удома був таким некерованим i так швидко тримав кулаки, зрештою став людиною книжок i розуму, то вона та її чоловiк, Кракед МакГрегор, не жили марно. До неї прийшло нове солодке почуття спокою. Вона забула роки своєї важкої працi, i поступово її думки повернулися до мовчазного хлопчика, що сидiв з нею на сходах перед її домом через рiк пiсля смертi її чоловiка, коли вона говорила з ним про мир, i так вона думала про нього, про тихого нетерплячого хлопчика, що смiливо блукав далеким мiстом.
  Смерть застала Ненсi МакГрегор зненацька. Пiсля одного з довгих днiв важкої працi в шахтi вона прокинулася i виявила, що вiн сидить похмурий i чекає бiля її лiжка. Протягом багатьох рокiв вона, як i бiльшiсть жiнок вугiльного мiстечка, страждала вiд так званої хвороби серця. Iнодi в неї були "поганi перiоди". Цього весняного вечора вона лягла в лiжко i, сидячи серед подушок, на самотi боролася, як змучена тварина, що забралася в нору в лiсi.
  Серед ночi до неї прийшло переконання, що вона помре. Смерть, здавалося, ходила по кiмнатi i чекала на неї. На вулицi стояли i розмовляли двоє п'яних чоловiкiв, їхнi голоси, стурбованi їхнiми власними людськими справами, долинали з вiкна i примушували життя здаватися дуже близькою та дорогою вмираючою жiнкою. "Я був скрiзь", - сказав один iз чоловiкiв. "Я бував у мiстах та селищах, назви яких навiть не пам'ятаю. Ви запитаєте Алекса Фiлдера, який має салун у Денверi. Запитай його, чи був там Гас Ламонт.
  Iнший чоловiк засмiявся. "Ти був у Джейка i пив дуже багато пива", - посмiхнувся вiн.
  Ненсi почула, як двоє чоловiкiв пiшли вулицею, а мандрiвник протестував проти зневiри свого друга. Їй здавалося, що життя з усiм своїм яскравим звучанням i змiстом втiкає вiд його присутностi. У вухах у неї дзвенiв вихлоп двигуна на шахтi. Вона уявляла собi шахту як величезне чудовисько, яке спляче пiд землею, з пiднятим нагору величезним носом i вiдкритою пащею, готовою з'їсти людей. У темрявi кiмнати її пальто, кинуте на спинку стiльця, набуло форми й обрисiв обличчя, величезного й гротескного, що мовчки дивиться повз неї в небо.
  Ненсi МакГрегор ахнула i їй стало важко дихати. Вона стискала руками постiльну бiлизну i боролася похмуро i мовчки. Вона не думала про мiсце, куди вирушить пiсля смертi. Вона щосили намагалася туди не ходити. У її життi було звичкою боротися за те, щоби не мрiяти про мрiї.
  Ненсi думала про свого батька, який п'яний i розкидає грошi в старi часи, ще до її замiжжя, про прогулянки, якi вона в юностi робила зi своїм коханим по недiлях пiсля обiду, i про тi часи, коли вони разом ходили посидiти на схилi пагорба. видом на фермерську країну. Як у баченнi, жiнка, що вмирає, побачила перед собою широку родючу землю i звинувачувала себе в тому, що не зробила бiльше для допомоги своєму чоловiковi у здiйсненнi планiв, якi вона i вiн склали, щоб пiти туди i жити. Потiм вона подумала про ту нiч, коли прийшов її хлопчик, i про те, як, коли вони пiшли за її чоловiком з шахти, вони знайшли його явно мертвим пiд деревами, що впали, так що вона подумала, що життя i смерть вiдвiдали її рука об руку за одну нiч. .
  Ненсi напружено сiла на лiжку. Їй здалося, що вона почула звук важких крокiв на сходах. - Це Б'ют вийде з крамницi, - пробурмотiла вона i впала на подушку.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ II
  
  Б Е АУТ MC G REGOR Йшов додому до Пенсiльванiї, щоб поховати свою матiр, i влiтку знову гуляв вулицями рiдного мiста. З вокзалу вiн негайно вирушив у порожню булочну, над якою жив з матiр'ю, але там не залишився. Якийсь час вiн стояв з сумкою в руцi, слухаючи голоси дружин шахтарiв у кiмнатi нагорi, а потiм поклав сумку за порожню скриньку i поспiшив геть. Голоси жiнок порушили тишу кiмнати, де вiн стояв. Їхня тонка рiзкiсть поранила щось усерединi нього, i вiн не мiг винести думки про таке ж тонке i рiзке мовчання, яке, як вiн знав, обрушиться на жiнок, якi доглядали тiло його матерi в кiмнатi нагорi, коли вiн увiйшов у присутнiсть мертвих.
  На Мейн-стрiт вiн зайшов у господарську крамницю, а звiдти до шахти. Потiм з киркою та лопатою на плечi вiн почав пiднiматися на пагорб, на який ходив разом iз батьком, коли був хлопчиком. У поїздi додому прийшла iдея. "Я знайду її серед кущiв на схилi пагорба, звiдки вiдкривається краєвид на родючу долину", - сказав вiн собi. Йому на думку прийшли подробицi релiгiйної дискусiї мiж двома робiтниками, яка сталася одного дня опiвднi на складi, i поки поїзд йшов на схiд, вiн вперше виявив, що розмiрковує про можливiсть життя пiсля смертi. Потiм вiн вiдкинув цi думки. "У будь-якому разi, якщо Трiснутий МакГрегор i повернеться, то ви знайдете його там, що сидить на колодi на схилi пагорба", - подумав вiн.
  З iнструментами на плечi МакГрегор пiднявся довгою дорогою на схилi пагорба, тепер вкритого чорним пилом. Вiн збирався викопати могилу для поховання Ненсi Мак-Грегор. Вiн не дивився на шахтарiв, що проходили повз, розмахуючи вiдрами з обiдом, як це робилося за старих часiв, а дивився на землю, думав про мертву жiнку i трохи ставив собi питання, яке мiсце ще займе жiнка в його власному життi. . На схилi пагорба дув рiзкий вiтер, i великий хлопчик, який щойно подорослiшав, енергiйно працював, розкидаючи бруд. Коли яма стала глибокою, вiн зупинився i подивився туди, де в долинi внизу чоловiк, який котував кукурудзу, кричав жiнцi, що стояла на ґанку фермерського будинку. Двi корови, що стояли бiля паркану в полi, пiдняли голови i голосно завили. "Це мiсце, де можуть лежати мертвi", - прошепотiв МакГрегор. "Коли настане мiй час, я буду вихований тут". Йому спала на думку iдея. "Я перевезу тiло батька", - сказав вiн собi. "Коли я зароблю трохи грошей, я це зроблю. Тут ми всi, зрештою, ляжемо, усi ми, Макгрегори".
  Думка, що прийшла до Макгрегора, принесла йому задоволення, i вiн був задоволений i самим собою за цю думку. Чоловiк усерединi нього змусив його розправити плечi. "Ми двоє з пiр'їни, батько i я, - пробурмотiв вiн, - двоє з пiр'їни, i мати не зрозумiла жодного з нас. Можливо, жодна жiнка нiколи не була покликана нас розумiти.
  Вистрибнувши з ями, вiн переступив гребiнь пагорба i почав спуск до мiста. Був уже вечiр, i сонце зникло за хмарами. "Цiкаво, чи я розумiю себе, чи хтось розумiє", - думав вiн, швидко йдучи разом iз iнструментами, що брязкали на плечi.
  МакГрегор не хотiв повертатися до мiста i до мертвої жiнки в маленькiй кiмнатi. Вiн подумав про дружин шахтарiв, служниць мертвих, якi сидiли, схрестивши руки i дивлячись на нього, i звернули з дороги, щоб сiсти на впалу колоду, де одного недiльного дня вiн сидiв з чорнявим хлопчиком, який працював у бiльярднiй, i поряд з ним прийшла до нього.
  А потiм на довгий горб пiднялася сама жiнка. Коли вона наблизилася, вiн впiзнав її високу постать, i з якоїсь причини грудка пiдступила до його горла. Вона бачила, як вiн йшов з мiста з киркою i лопатою на плечi i чекав, на її думку, промiжок часу, досить довгий, щоб заспокоїти мови пiшли плiтки. - Я хотiла поговорити з тобою, - сказала вона, перелазячи через колоди i сiдаючи поряд з ним.
  Довгий час чоловiк i жiнка сидiли мовчки i дивилися на мiсто в долинi внизу. МакГрегор подумав, що вона зблiдла ще сильнiше, нiж будь-коли, i пильно глянув на неї. Його розум, звиклий критично ставитися до жiнок, нiж розум хлопчика, який колись сидiв i розмовляв з нею на тому ж колодi, почав описувати її тiло. "Вона вже сутулиться", - подумав вiн. "Я не хотiв би зараз займатися з нею любов'ю".
  Уздовж колоди до нього пiдiйшла дочка трунаря i в стрiмкому поривi на смiливiсть вклала в його тонку руку свою тонку руку. Вона почала говорити про мертву жiнку, що лежить у мiськiй кiмнатi нагорi. "Ми дружимо з того часу, як ти поїхав", - пояснила вона. "Їй подобалося говорити про тебе, i менi це теж подобалося".
  Насмiлiша вiд власної смiливостi жiнка поспiшила далi. "Я не хочу, щоб ви мене неправильно зрозумiли", - сказала вона. "Я знаю, що не можу тебе дiстати. Я не думаю про це.
  Вона почала говорити про свої справи i про сумне життя з батьком, але думки Мак-Грегора не могли зосередитися на її розмовi. Коли вони почали спускатися з пагорба, у нього виникло бажання взяти її на руки i понести, як колись нiс його Трiснутий МакГрегор, але вiн був такий збентежений, що не запропонував їй допомоги. Йому здалося, що вперше до нього наблизився хтось iз рiдного мiста, i вiн дивився на її згорблену постать iз дивним новим почуттям нiжностi. "Я проживу недовго, можливо, не бiльше року. У мене сухоти", - тихо прошепотiла вона, коли вiн залишив її бiля входу в коридор, що веде до її будинку, i МакГрегор був так схвильований її словами, що повернувся i провiв ще годину, блукаючи на самотi схилом пагорба, перш нiж вiн пiшов подивитися тiло своєї матерi.
  
  
  
  У кiмнатi над пекарнею МакГрегор сидiв бiля вiдчиненого вiкна i дивився на тьмяно освiтлену вулицю. У кутку кiмнати лежала його мати в трунi, а в темрявi за ним сидiли двi шахтарськi дружини. Всi мовчали i бентежалися.
  МакГрегор висунувся з вiкна i спостерiгав за групою шахтарiв, що зiбралися на розi. Вiн думав про дочку трунаря, яка зараз була при смертi, i запитував, чому вона раптом пiдiйшла до нього так близько. "Це не тому, що вона жiнка, я це знаю", - сказав вiн собi i спробував викинути це питання з голови, спостерiгаючи за людьми на вулицi внизу.
  У шахтарському мiстечку проходили збори. На краю тротуару стояв ящик, i на нього вилiз той молодий Хартнет, який колись розмовляв з МакГрегором i який заробляв собi на життя збором пташиних яєць i ловом бiлок на пагорбах. Вiн був наляканий i говорив швидко. Незабаром вiн представив великого чоловiка з плоским носом, який, коли вiн, у свою чергу, забрався на шухляду, почав розповiдати iсторiї та анекдоти, покликанi розсмiшити шахтарiв.
  МакГрегор прислухався. Йому хотiлося, щоб дочка трунаря сидiла поруч iз ним у темнiй кiмнатi. Вiн думав, що хотiв би розповiсти їй про своє життя в мiстi i про те, яким неорганiзованим i неефективним здається йому все сучасне життя. Печаль охопила його розум, i вiн подумав про свою померлу матiр i про те, як невдовзi помре ця iнша жiнка. "Це на краще. Можливо, немає iншого шляху, немає впорядкованого руху до впорядкованого кiнця. Можливо, для цього треба померти та повернутися до природи", - прошепотiв вiн собi.
  На вулицi внизу чоловiк на ящику, мандруючий оратор-соцiалiст, почав говорити про майбутню соцiальну революцiю. Поки вiн говорив, МакГрегору здавалося, що його щелепа розхиталася вiд постiйних вилянь i що його тiло було складено вiльно i позбавлено сили. Оратор танцював угору й униз коробкою, його руки плескали, i вони теж здавалися вiльними, а не частиною тiла.
  "Голосуйте разом з нами, i справа буде зроблено", - крикнув вiн. "Чи збираєтеся ви дозволити кiльком чоловiкам керувати справами вiчно? Тут ви живете, як звiрi, вiддаючи данину своїм господарям. Прокиньтеся. Приєднуйтесь до нас у боротьбi. Ви самi можете стати господарями, якщо тiльки так думатимете".
  "Вам доведеться робити щось бiльше, нiж просто думати", - заревiв МакГрегор, висунувшись далеко з вiкна. I знову, як завжди, коли вiн чув, як люди вимовляють слова, вiн слiпий вiд гнiву. Вiн гостро згадав прогулянки, якi вiн iнодi робив ночами вулицями мiста, i атмосферу безладної неефективностi, що оточувала його. I тут, у шахтарському мiстечку, було те саме. З усiх бокiв вiд нього виднiлися порожнi, порожнi обличчя та пухкi, погано складенi тiла.
  "Людство має бути подiбне до великого кулака, готового розбити i завдати удару. Воно має бути готове знести все, що стоїть на його шляху, - кричав вiн, дивуючи натовп на вулицi i доводячи до iстерики двох жiнок, що сидiли з ним поряд iз мертвою в темнiй кiмнатi.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ III
  
  ТОН ПОХОРОНИ З Ненсi МакГрегор була на заходi в Коул-Крiк. У свiдомостi шахтарiв вона щось означала. Боячись i ненавидячи чоловiка i високого кулачного сина, вони все ж таки мали нiжнiсть до матерi та дружини. "Вона втратила свої грошi, роздаючи нам хлiб", - сказали вони, стукаючи по стiйцi в салонi. Чутки ходили серед них, i вони знову i знову поверталися до цiєї теми. Той факт, що вона двiчi втрачала свого чоловiка - один раз у шахтi, коли колода впала i затуманила його мозок, а потiм пiзнiше, коли його тiло лежало чорним i спотвореним бiля дверей МакКрарi, вирiзаних пiсля жахливої пожежi в шахтi. - можливо було забуто, але той факт, що вона колись тримала магазин i втратила свої грошi, обслуговуючи їх, не було забуто.
  У день похорону шахтарi вийшли з шахти i групами стояли на вiдкритiй вулицi та в порожнiй пекарнi. Робiтникам нiчної змiни вимили обличчя та одягли на шиї бiлi паперовi нашийники. Власник салону замкнув вхiднi дверi i, засунувши ключi в кишеню, стояв на тротуарi, мовчки дивлячись на вiкна кiмнат Ненсi МакГрегор. Злiтною смугою з шахт вийшли iншi гiрники - працiвники денної змiни. Поставивши цебра з обiдом на камiнь перед салуном, перейшовши залiзницю, вони схилили колiна i вмилися почорнiлими обличчями в червоному струмку, що струмував бiля пiднiжжя набережної. Голос проповiдника, стрункого, схожого на осу молодого чоловiка з чорним волоссям i темнi тiнi пiд очима кинулися в очi слухачам. По заднiй частинi магазинiв проїжджав поїзд iз коксом.
  МакГрегор сидiв бiля узголiв'я труни, одягнений у новий чорний костюм. Вiн дивився у стiну за головою проповiдника, не чуючи, думаючи про свої думки.
  За Макгрегором сидiла блiда дочка трунаря. Вона нахилилася вперед, торкнулася спинки стiльця попереду i сiла, уткнувшись обличчям у бiлу носову хустку. Її плач перерiзав голос проповiдника в тiснiй тiснiй кiмнатцi, заповненiй дружинами шахтарiв, i серед його молитви за померлих її охопив сильний напад кашлю, i їй довелося встати й поспiшно вийти з кiмнати. .
  Пiсля служби у примiщеннях над хлiбною крамницею на Мейн-стрiт утворилася процесiя. Як незграбнi хлопчики, шахтарi розбивалися в групи та йшли за чорним катафалком та каретою, в якiй сидiв син покiйної жiнки зi священиком. Чоловiки продовжували дивитися i сором'язливо посмiхатися. Не було нiякої домовленостi йти за тiлом до могили, i коли вони подумали про сина i про те ставлення, яке вiн завжди зберiгав до них, вони запитували себе, чи хоче вiн, щоб вони пiшли за ним.
  I МакГрегор не усвiдомлював всього цього. Вiн сидiв у каретi поруч iз мiнiстром i невидящими очима дивився поверх голiв коней. Вiн думав про своє життя в мiстi i про те, що йому належить робити в майбутньому, про Едiт Карсон, що сидить у дешевiй танцювальнiй залi, i про вечори, якi вiн провiв з нею, про перукаря на лавцi в парку, що говорить про жiнок. i про його життя з матiр'ю, коли вiн був хлопчиком у шахтарському мiстечку.
  Коли карета повiльно пiднiмалася на горб, що супроводжувалась шахтарями, МакГрегор почав любити свою матiр. Вперше вiн усвiдомив, що її життя сповнене сенсу i що по-жiночому вона в роки терплячої працi була такою ж героїчною, як i її чоловiк Крек МакГрегор, коли вiн утiк на смерть у шахту, що горiла. Руки МакГрегора затремтiли, а плечi розпрямилися. Вiн згадав чоловiкiв, нiмих, почорнiлих дiтей важкої працi, що волочили свої втомленi ноги вгору пагорбом.
  За що? МакГрегор став у каретi i, обернувшись, глянув на чоловiкiв. Потiм вiн упав навколiшки на сидiння карети i жадiбно спостерiгав за ними, його душа волали до чогось, що, як вiн думав, мало бути сховано серед їхньої чорної маси, чогось, що було лейтмотивом їхнього життя, чогось, чого вiн не шукав. i у що вiн не вiрив.
  МакГрегор, що стояв на колiнах у вiдкритiй каретi на вершинi пагорба i спостерiгав за маршируючими людьми, що повiльно пiдiймалися вгору, раптово випробував одне з тих дивних пробуджень, якi є нагородою за огряднiсть у повних душах. Сильний вiтер пiдняв дим вiд коксових печей i понiс його вгору схилом пагорба на дальнiй сторонi долини, i вiтер, здавалося, пiдняв також частину серпанку, що закривав його очi. Бiля пiднiжжя пагорба, вздовж залiзницi, вiн побачив невеликий струмок, один iз криваво-червоних струмкiв шахтарської країни, i тьмяно-червонi будинки шахтарiв. Червоний колiр коксових печей, червоне сонце, що сiдає за пагорбами на заходi, i, нарештi, червоний потiк, що тече рiчкою кровi по долинi, створили сцену, яка пропалила мозок сина шахтаря. Комок пiдступив до його горла, i на мить вiн марно спробував повернути свою колишню ненависть до мiста i шахтарiв, але це не вдавалося. Вiн довго дивився вниз по пагорбi, туди, де шахтарi нiчної змiни марширували вгору пагорбом слiдом за екiпажем i катафалком, що повiльно рухався. Йому здавалося, що вони, як i вiн сам, марширують з диму та убогих будиночкiв геть вiд берегiв криваво-червоної рiчки у щось нове. Що? МакГрегор повiльно похитав головою, як тварина, яка страждала вiд болю. Вiн хотiв чогось собi, всiм цих людей. Йому здавалося, що вiн з радiстю ляже мертвим, як Ненс МакГрегор, аби дiзнатися про таємницю цього бажання.
  I потiм, нiби у вiдповiдь на крик його серця, шеренга людей, що марширують, пiшла в ногу. Миттєвий iмпульс, здавалося, пробiг рядами зiгнутих трудящих фiгур. Можливо, вони теж, озирнувшись назад, уловили пишноту картини, написаної на пейзажi чорним i червоним, i були зворушенi нею так, що їхнi плечi розправилися, i довга приглушена пiсня життя заспiвала в їхнiх тiлах. Хитнувшись, маршируючi люди пiшли в ногу. У свiдомостi МакГрегора промайнула думка про iнший день, коли вiн стояв на цьому ж пагорбi з напiвбожевiльною людиною, яка опудало птахiв i сидiла на колодi бiля дороги, читаючи Бiблiю, i про те, як вiн ненавидiв цих людей за те, що вони не марширували. з упорядкованою точнiстю, як солдати, якi прийшли їх пiдкорити. Миттю вiн зрозумiв, що той, хто ненавидiв шахтарiв, бiльше не ненавидить їх. З наполеонiвською проникливiстю вiн вивчив урок з нещасного випадку, коли люди впали в ногу з його каретою. Велика похмура думка майнула у його мозку. "Колись прийде людина, яка змусить усiх робiтникiв свiту пiти в такий крок", - думав вiн. "Вiн змусить їх перемогти не один одного, а жахливий безлад життя. Якщо їхнє життя було зруйноване безладом, то це не їхня провина. Їх зрадили амбiцiї їхнiх лiдерiв, усi люди зрадили їх". МакГрегор думав, що його розум пронiсся над чоловiками, що iмпульси його розуму, як живi iстоти, бiгали серед них, волаючи до них, торкаючись до них, пестячи їх. Кохання вторглося в його дух i змусило його тiло тремтiти. Вiн думав про робiтникiв складу в Чикаго i про мiльйони iнших робiтникiв, якi в цьому великому мiстi, у всiх мiстах, всюди наприкiнцi дня йшли вулицями до своїх будинкiв, несучи з собою нi пiснi, нi пiсень. сподiваюся, нiчого, крiм кiлькох нiкчемних доларiв, на якi можна купити їжу та пiдтримати нескiнченну шкiдливу схему речей. "На моїй країнi лежить прокляття", - кричав вiн. "Всi прийшли сюди за вигодою, щоб розбагатiти, щоб досягти успiху. Припустимо, вони захочуть тут жити. Припустимо, їм слiд перестати думати про вигоду, лiдери та послiдовники лiдерiв. Вони - дiти. Припустимо, що вони, подiбно до дiтей, почнуть грати у велику гру. Припустимо, вони могли б просто навчитися марширувати i нiчого бiльше. Припустимо, вони почнуть робити зi своїми тiлами те, на що їхнiй розум не здатний - просто навчитися однiєї простої речi - марширувати, якби двоє, четверо чи тисяча з них не зiбралися разом, маршувати".
  Думки МакГрегора зворушили його так, що йому захотiлося закричати. Натомiсть його обличчя стало суворим, i вiн спробував узяти себе до рук. - Нi, почекай, - прошепотiв вiн. "Тренуй себе. Ось щось, що надасть сенсу вашого життя. Будьте терплячi i чекайте". Його думки знову помчали геть, кинувшись до наступаючих людей. Сльози виступили у нього на очах. "Люди виклали їм цей важливий урок тiльки тодi, коли вони хотiли вбити. Це має бути по-друге. самих, щоб вони теж могли це знати.
  МакГрегор повернувся i змусив себе спокiйно сiсти поряд iз мiнiстром у каретi. Вiн запеклий проти лiдерiв людства, постатей старої iсторiї, якi колись займали таке важливе мiсце у його свiдомостi.
  "Вони наполовину навчили їх секрету тiльки для того, щоб зрадити їх", - пробурмотiв вiн. "Люди книг та розуму зробили те саме. Той хлопець iз вiдвислою щелепою вчора ввечерi на вулицi - таких, мабуть, тисячi, якi розмовляють доти, доки їхнi щелепи не вiдвиснуть, як зношенi ворота. Слова нiчого не означають, але коли людина марширує з тисячею iнших людей i робить це не заради слави якогось короля, тодi щось означає. Тодi вiн знатиме, що вiн є частиною чогось реального, i вiн вловить ритм маси i прославиться тим, що вiн є частиною маси i що маса має сенс. Вiн вiдчує себе великим та могутнiм". МакГрегор похмуро посмiхнувся. "Це те, що знали великi лiдери армiй", - прошепотiв вiн. "I вони продали людей. Вони використовували цi знання, щоб пiдкорити людей, змусити їх служити своїм маленьким цiлям".
  МакГрегор продовжував озиратися на чоловiкiв i якимось дивним чином дивуватися собi й думцi, яка спала йому на думку. "Це можна зробити", - сказав вiн незабаром вголос. "Колись це хтось зробить. Чому не я?
  Ненсi МакГрегор поховали в глибокiй ямi, виритiй її сином перед колодою на схилi пагорба. Вранцi в день свого прибуття вiн заручився дозволом гiрничодобувної компанiї, яка володiла цiєю землею, зробити її мiсцем поховання Макгрегора.
  Коли служба над могилою закiнчилася, вiн озирнувся на шахтарiв, що стояли непокритими вздовж пагорба i на дорозi, що вела в долину, i вiдчув, що йому хотiлося б розповiсти їм, що в нього на думцi. У нього виникло спонукання стрибнути на колоду поруч iз могилою, i перед зеленими полями, якi любив його батько, i через могилу Ненсi МакГрегор кричати їм, говорячи: "Ваша справа буде моєю справою. Мiй мозок та сила будуть твоїми. Ваших ворогiв я вражу оголеним кулаком". Натомiсть вiн швидко пройшов повз них i, пiднявшись на пагорб, спустився до мiста, в нiч, що згущується.
  МакГрегор не мiг заснути тiєї останньої ночi, яку вiн мав провести в Коул-Крiк. Коли настала темрява, вiн пiшов вулицею i зупинився бiля пiднiжжя сходiв, що вели до будинку дочки трунаря. Емоцiї, що охопили його протягом дня, зламали його дух, i йому хотiлося бути з кимось, хто також був би стриманий i спокiйний. Коли жiнка не спустилася сходами i не стала в коридорi, як це було в його дитинствi, вiн пiдiйшов i постукав у її дверi. Разом вони пройшли Мейн-стрiт i пiднялися на пагорб.
  Дочка трунаря йшла насилу i була змушена зупинитися i сiсти на камiнь бiля дороги. Коли вона спробувала пiдвестися, МакГрегор уклав її у свої обiйми, а коли вона запротестувала, поплескав її по худому плечу своєю великою рукою i щось шепнув їй. "Мовчи", - сказав вiн. "Не говори нi про що. Просто бути спокiйним.
  Ночi на пагорбах над шахтарськими мiстами чудовi. Довгi долини, порiзанi залiзницями та потворнi убогими будиночками шахтарiв, наполовину губляться у м'якiй чорнотi. З темряви з'являються звуки. Вагони з вугiллям скриплять i протестують, котячись рейками. Голоси кричать. З протяжним гуркотом одна з шахтних вагонiв скидає вантаж металевим жолобом у вагон, що стоїть на залiзничних колiях. Взимку робiтники, якi працюють на випивцi, розпалюють уздовж колiї невеликi багаття, а лiтнiми ночами виходить мiсяць i з дикою красою стосується клубiв чорного диму, що пiднiмаються вгору вiд довгих рядiв коксових печей.
  З хворою жiнкою на руках МакГрегор мовчки сидiв на схилi пагорба над Коул-Крiк i дозволяв новим думкам i новим iмпульсам грати зi своїм духом. Любов до фiгури його матерi, яка прийшла до нього вдень, повернулася, i вiн узяв жiнку з шахтної країни на руки i мiцно притис її до своїх грудей.
  Людина, що бореться на пагорбах своєї країни, намагалася очистити свою душу вiд ненавистi до людей, вирощеною в ньому безладним життям, пiдняла голову i мiцно притиснула тiло дочки трунаря до свого тiла. Жiнка, розумiючи його настрiй, колупала тонкими пальцями його пальта i хотiла померти там, у темрявi, на руках чоловiка, якого вона любила. Коли вiн вiдчув її присутнiсть i послабив хватку своїх рук на її плечах, вона лежала нерухомо i чекала, поки вiн забуде знову i знову мiцно притискати її i дозволяти їй вiдчувати у своєму змученому тiлi його величезну силу та мужнiсть.
  "Це робота. Це щось велике, що я можу спробувати зробити", - прошепотiв вiн про себе i подумки побачив величезне безладне мiсто на захiдних рiвнинах, що розгойдується хитанням i ритмом людей, якi прокидаються i пробуджують у своїх тiлах пiсню нового життя.
  OceanofPDF.com
  КНИГА IV
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ I
  
  ХIКАГО _ Є А величезне мiсто та мiльйони людей живуть у межах його впливу. Вiн стоїть у самому серцi Америки, майже в межах чутностi рипучого зеленого листя кукурудзи на великих кукурудзяних полях долини Мiссiсiпi. Його населяють орди людей усiх нацiй, що прийшли за море або iз захiдних кукурудзяних мiст-транспортерiв, щоб розбагатiти. З усiх бокiв люди зайнятi зароблянням статкiв.
  У маленьких польських селах шепотiлися про те, що "в Америцi отримують багато грошей", i вiдважнi душi вирушали в дорогу тiльки для того, щоб нарештi приземлитися, трохи спантеличенi i розгубленi, у вузьких кiмнатах, що погано пахли, на Холстед-стрiт у Чикаго.
  В американських селах цю iсторiю розповiли. Тут про це не шепотiли, а кричали. Журнали та газети зробили свою роботу. Слово про заробiток грошей проноситься над землею, як вiтер серед кукурудзи. Молодi люди слухають i тiкають до Чикаго. Вони сповненi енергiї та молодостi, але в них не зародилося нi мрiї, нi традицiї вiдданостi будь-чому, крiм вигоди.
  Чикаго - це одна величезна прiрва безладу. Ось пристрасть до наживи, що сам дух сп'янiв вiд бажання буржуазiї. В результатi виходить щось жахливе. У Чикаго немає лiдера, вiн безцiльний, неохайний i йде п'ятами.
  А за Чикаго простягаються довгi кукурудзянi поля, на яких немає безладу. Є надiя на кукурудзу. Приходить весна, i кукурудза зеленiє. Вiн виростає з чорної землi i вишиковується стрункими рядами. Кукурудза росте i не думає нi про що, окрiм зростання. Плiд приходить до кукурудзи, вона зрiзається та зникає. Амбари повнiстю заповненi жовтими плодами кукурудзи.
  А Чикаго забув урок кукурудзи. Усi чоловiки забули. Молодим людям, якi приходять iз кукурудзяних полiв та переїжджають жити до мiста, цього нiколи не говорили.
  Одного разу в наш час душа Америки схвилювалася. Громадянська вiйна пронеслася країною, як очищаючий вогонь. Чоловiки марширували разом i знали, що таке рух плiч-о-плiч. Присмаки бородатi постатi повернулися пiсля вiйни в села. Виник початок лiтератури сили та мужностi.
  А потiм час скорботи та неспокiйних зусиль минув, i процвiтання повернулося. Тiльки старих тепер скрiпила скорбота того часу, а нової нацiональної скорботи не виникло.
  В Америцi лiтнiй вечiр i городяни сидять у своїх будинках пiсля денних зусиль. Вони говорять про дiтей у школi або про новi труднощi, пов'язанi з високими цiнами на продукти харчування. У мiстах оркестри грають у парках. У селах гасне свiтло, i на далеких дорогах чути тупiт коней, що поспiшають.
  Задумлива людина, прогулюючись такого вечора вулицями Чикаго, бачить жiнок у бiлих сорочках на талiї та чоловiкiв iз сигарами в ротi, якi сидять на ґанках будинкiв. Чоловiк з Огайо. Вiн володiє фабрикою в одному з великих промислових мiст i приїхав до мiста продавати свою продукцiю. Вiн людина кращого сорту, тиха, працездатна, добра. У своєму суспiльствi всi шанують його, i вiн шанує себе. Тепер вiн ходить i вдається до думок. Вiн проходить повз будинок, що стоїть серед дерев, де чоловiк косить траву при свiтлi, що ллється з вiкна. Пiсня газонокосарки розбурхує того, хто йде. Вiн блукає вулицею i дивиться у вiкно на гравюри на стiнах. Жiнка в бiлому сидить i грає на пiанiно. "Життя хороше", - каже вiн, закурюючи сигару; "Вона дедалi бiльше пiднiмається до свого роду загальної справедливостi".
  А потiм у свiтлi вуличного лiхтаря пiшохiд бачить людину, що хитається тротуаром, щось бурмочить i спирається руками на стiну. Видовище не сильно заважає приємним, задовольняючим думкам, що блукають у його умi. Вiн добре повечеряв у готелi i знає, що п'янi чоловiки часто виявляються лише веселими собаками, якi витрачають грошi, якi завтра вранцi приступають до роботи, вiдчуваючи себе таємно краще пiсля вечора з вином i пiснями.
  Мiй дбайливий чоловiк - американець, у якого в кровi хвороба комфорту та процвiтання. Вiн iде i повертає за рiг. Вiн задоволений сигарою, яку палить, i, як вiн вирiшує, задоволений вiком, в якому живе. "Агiтатори можуть вити, - каже вiн, - але загалом життя добре, а я збираюся все життя займатися своєю справою".
  Ходок звернув за рiг у провулок. Двоє чоловiкiв виходять iз дверей салуна та стоять на тротуарi пiд лiхтарем. Вони махають руками вгору та вниз. Раптом один iз них стрибнув уперед i швидким поштовхом уперед i спалахом стисненого кулака у свiтлi лiхтаря збив свого товариша в канаву. Далi вулицею вiн бачить ряди високих, закопчених цегляних будiвель, чорних i зловiсних, що висять на тлi неба. Наприкiнцi вулицi величезний механiчний апарат пiднiмає вагони з вугiллям i ревом i гуркотом скидає їх у надра корабля, що стоїть прив'язаним у рiчцi.
  Уокер вiдкидає сигару i озирається. Перед ним тихою вулицею йде чоловiк. Вiн бачить, як чоловiк пiднiмає кулак до неба, i з потрясiнням вiдзначає рух губ, величезне i потворне обличчя у свiтлi лампи.
  Вiн знову йде далi, поспiшаючи, завертає за iнший кут на вулицю, заповнену ломбардами, магазинами одягу та шумом голосiв. У його свiдомостi виринає картина. Вiн бачить двох хлопчикiв у бiлих комбiнезонах, якi годують конюшиною ручного кролика на галявинi за будинком у передмiстi, i йому хочеться опинитися вдома, у себе вдома. У його уявi два сини гуляють пiд яблунями, смiються i б'ються за великий пучок щойно зiрваної запашної конюшини. Дивний червоношкiрий чоловiк з величезним обличчям, якого вiн бачив на вулицi, дивиться на двох дiтей через садову стiну. У поглядi є загроза i ця загроза його турбує. Йому на думку спадає думка, що людина, яка дивиться через стiну, хоче зруйнувати майбутнє своїх дiтей.
  Нiч настає. Сходами поряд з магазином одягу спускається жiнка в чорнiй сукнi з блискучими бiлими зубами. Вона робить дивний рух, що рухається, повертаючи голову до ходункiв. По вулицi мчить патрульний вiз iз дзвоном дзвiночкiв, на сидiннi нерухомо сидять двоє полiцейських у синiх шатах. Хлопчик - йому не бiльше шести рокiв - бiжить вулицею, суаючи бруднi газети пiд нiс неробам на кутках, його пронизливий дитячий голосок височить над гуркотом тролейбусiв i брязканням патрульного вiзка.
  Уокер викидає сигару до стiчної канави i, пiднiмаючись сходами трамвая, повертається до свого готелю. Його чудовий задумливий настрiй зник. Вiн майже бажає, щоб у американському життi з'явилося щось прекрасне, але це бажання не зберiгається. Вiн лише роздратований i вiдчуває, що приємний вечiр якимось чином зiпсований. Вiн задається питанням, чи досягне вiн успiху у справi, яка привела його до мiста. Вимикаючи свiтло у своїй кiмнатi i кладучи голову на подушку, вiн слухає шум мiста, що злився тепер у тихе ревiння, що гуде, вiн думає про цегельний завод на березi рiчки в Огайо i засинає. обличчя рудого чоловiка опускається на нього iз заводських дверей.
  
  
  
  Коли МакГрегор повернувся в мiсто пiсля похорону своєї матерi, вiн вiдразу ж почав намагатися втiлити в життя своє уявлення про людей, що марширують. Вiн довго не знав, з чого почати. Iдея була невиразною i примарною. Це належало ночам на пагорбах його рiдної країни i здавалося трохи абсурдним, коли вiн намагався думати про це за денного свiтла Норт-Стейт-стрiт у Чикаго.
  МакГрегор вiдчував, що йому треба пiдготуватися. Вiн вважав, що може вивчати книжки i багато чого навчитися з iдей людей, виражених у книгах, не вiдволiкаючись з їхньої думки. Вiн став студентом i залишив яблучний склад, до таємного полегшення маленького ясноокого суперiнтенданта, який так i не змiг змусити себе розсердитися на цього великого червоного хлопця так, як вiн злився на нiмця. до часiв МакГрегора. Спiвробiтник складу вiдчув, що пiд час зустрiчi на розi перед салуном того дня, коли МакГрегор почав на нього працювати, щось сталося. Син шахтаря позбавив його особового складу. "Людина має бути начальником там, де вона сама", - iнодi бурмотiв вiн про себе, прогулюючись коридорами серед рядiв складених бочок з-пiд яблук у верхнiй частинi складу i запитуючи, чому його дратує присутнiсть МакГрегора.
  З шостої години вечора до другої години ночi МакГрегор тепер працював нiчним касиром у ресторанi на Саут-Стейт-стрiт пiд Ван-Бюреном, а з другої до сьомої ранку вiн спав у кiмнатi, вiкна якої виходили на Мiчиганський бульвар. . У четвер вiн був вiльний, його мiсце на вечiр зайняв власник ресторану, маленький збудливий iрландець на iм'я Том О'Тул.
  МакГрегор отримав шанс стати студентом завдяки банкiвському рахунку, що належить Едiт Карсон. Така можливiсть з'явилася в такий спосiб. Лiтнього вечора пiсля повернення з Пенсiльванiї вiн сидiв з нею в затемненому магазинi за зачиненими сiтчастими дверима. МакГрегор був похмурий i мовчазний. Напередоднi ввечерi вiн намагався поговорити з кiлькома чоловiками на складi про людей, що Марширують, але вони нiчого не зрозумiли. Вiн звинувачував свою нездатнiсть говорити, сидiв у напiвтемрявi, закривши обличчя руками, i дивився на вулицю, нiчого не кажучи i думаючи гiркi думки.
  Iдея, що прийшла до нього, сп'янила його своїми можливостями, i вiн знав, що не можна дозволити їй сп'янити себе. Вiн хотiв почати змушувати людей робити простi, сповненi сенсу речi, а не безладнi, неефективнi речi, i в нього була постiйна схильнiсть встати, потягнутися, вибiгти на вулицю i своїми величезними руками подивитися, чи не зможе вiн пiдмiтав перед собою людей, вiдправляючи їх у довгий цiлеспрямований марш, який мав стати марш, який повинен був стати i сповнений життям. Потiм, коли вiн вивiв лихоманку зi своєї кровi та налякав людей на вулицях похмурим виразом свого обличчя, вiн спробував привчити себе спокiйно сидiти i чекати.
  Жiнка, що сидiла поруч iз ним у низькому крiслi-гойдалцi, спробувала розповiсти йому про щось, що було в неї на думцi. Її серце пiдстрибнуло, i вона говорила повiльно, роблячи паузи мiж пропозицiями, щоб приховати тремтiння голосу. "Допомогло б вам у тому, чим ви хочете займатися, якби ви могли пiти зi складу та проводити днi за навчанням?" вона спитала.
  МакГрегор глянув на неї i кивнув головою. Вiн думав про ночi у своїй кiмнатi, коли важка денна робота на складi, здавалося, притупляла його мозок.
  "Окрiм бiзнесу тут, у мене є тисяча сiмнадцять сотень доларiв у ощаднiй касi", - сказала Едiт, вiдвертаючись, щоб приховати нетерплячу надiю в очах. "Я хочу iнвестувати. Я не хочу, щоб вiн лежав i нiчого не робив. Я хочу, щоб ти взяв це i зробив iз себе адвоката".
  Едiт нерухомо сидiла в крiслi, чекаючи на його вiдповiдь. Вона вiдчувала, що випробувала його. У її свiдомостi народилася нова надiя. "Якщо вiн вiзьме його, вiн не вийде одного разу вночi за дверi i нiколи не повернеться".
  МакГрегор спробував подумати. Вiн не намагався пояснити їй своє нове уявлення про життя та не знав, з чого почати.
  "Зрештою, чому б не дотримуватись свого плану i не стати юристом?" - Запитав вiн себе. "Це може вiдчинити дверi. Я зроблю це, - сказав вiн уголос жiнцi. "I ти, i мама говорили про це, тож я спробую. Так, я вiзьму грошi.
  Вiн знову глянув на неї, коли вона сидiла перед ним, розчервонiла i палка, i був зворушений її вiдданiстю, так само як вiн був зворушений вiдданiстю дочки трунаря в Коул-Крiку. "Я не проти того, щоб бути зобов'язаним перед вами", сказав вiн; "Я не знаю нiкого, у кого б я це взяв".
  Пiзнiше стурбована людина ходила вулицею, намагаючись будувати новi плани досягнення своєї мети. Його дратувала, на його думку, тупiсть власного мозку, i вiн пiдняв кулак нагору, щоб розглянути його у свiтлi лампи. "Я приготуюся використовувати це розумно", - думав вiн; "Людинi потрiбнi тренованi мiзки, пiдкрiпленi великим кулаком у боротьбi, до якої вступаю".
  Саме тодi чоловiк з Огайо пройшов повз руки в кишенях i привернув його увагу. У нiздрi МакГрегора вдарив аромат насиченого ароматного тютюну. Вiн повернувся i зупинився, дивлячись на непроханого гостя, зануреного у свої думки. "Саме з цим я боротимуся", - прогарчав вiн; "Комфортно забезпеченi люди, якi приймають безладний свiт, самовдоволенi люди, якi не бачать нiчого поганого в такому свiтi. Менi хотiлося б їх налякати, щоб вони викинули сигари i почали бiгати, як мурахи, коли ти штовхаєш мурашники в поле".
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ II
  
  М С Г РЕГОР ПОЧАВ До вiдвiдав кiлька занять у унiверситетi Чикаго i прогулявся серед масивних будiвель, збудованих здебiльшого завдяки щедростi одного з провiдних бiзнесменiв його країни, задаючись питанням, чому великий центр навчання здається такою незначною частиною мiста. Йому унiверситет здавався чимось цiлком вiдокремленим, що не гармонiювало з навколишнiм середовищем. Це було схоже на дорогу прикрасу, одягнену на брудну руку вуличного хлопчика. Вiн пробув там недовго.
  Одного разу на одному iз занять вiн впав у немилiсть до професора. Вiн сидiв у кiмнатi серед iнших студентiв, його думки були зайнятi думками про майбутнє i про те, як йому почати рух людей, що марширують. У крiслi поряд з ним сидiла велика дiвчина з блакитними очима i волоссям, схожим на жовту пшеницю. Вона, як i МакГрегор, не усвiдомлювала, що з нею вiдбувається, i сидiла з напiвзаплющеними очима, спостерiгаючи за ним. У куточках її очей промайнули веселощi. Вона намалювала начерки його величезного рота та носа на блокнотi паперу.
  Лiворуч вiд МакГрегора, витягнувши ноги в проходi, сидiв юнак, який думав про жовтувату дiвчину i планував кампанiю проти неї. Його батько був виробником ящикiв для ягiд у цегляному будинку у Вест-Сайдi, i йому хотiлося вчитися в школi в iншому мiстi, щоб не довелося жити вдома. Весь день вiн думав про вечерю i про прихiд батька, нервового та втомленого, щоб посваритися з матiр'ю з приводу керування слугами. Тепер вiн намагався розробити план, як отримати вiд матерi грошi, щоб насолодитися вечерею у ресторанi у центрi мiста. Iз захопленням вiн споглядав такий вечiр iз пачкою сигарет на столi та жовтоволосою дiвчиною, що сидить навпроти нього пiд червоним свiтлом. Вiн був типовим американським юнаком iз вищого середнього класу i вступив до унiверситету лише тому, що не поспiшав розпочинати своє життя у комерцiйному свiтi.
  Перед МакГрегором сидiв ще один типовий студент, блiдий нервовий молодик, який барабанив пальцями по обкладинцi книги. Вiн дуже серйозно ставився до набуття знань, i коли професор перервав свою промову, вiн сплеснув руками i поставив запитання. Коли професор посмiхнувся, вiн голосно засмiявся. Вiн був подiбний до iнструмента, на якому професор брав акорди.
  Професор, невисока людина з густою чорною бородою, важкими плечима i великими потужними окулярами, говорив пронизливим, сповненим хвилювання голосом.
  "Свiт сповнений хвилювань", - сказав вiн; "Чоловiки борються, як курчата у шкаралупi. В глибинi душi кожної людини рухаються тривожнi думки. Звертаю вашу увагу на те, що вiдбувається в Нiмеччинi".
  Професор зупинився i озирнувся. МакГрегор був настiльки роздратований тим, що вiн вважав багатослiвнiстю цiєї людини, що не змiг стриматися. Вiн вiдчував те саме, що й тодi, коли оратор-соцiалiст виступав на вулицях Коул-Крiк. З лайкою вiн пiдвiвся i штовхнув ногою, щоб вiдсунути стiлець. Блокнот випав з-пiд колiн великої дiвчини i розкидав листя по пiдлозi. У блакитних очах МакГрегора спалахнуло свiтло. Коли вiн стояв у класi перед переляканим класом, його голова, велика й червона, мала щось благородне, як голова прекрасного звiра. Його голос вирвався з його горла, i дiвчина глянула на нього, вiдкривши рота.
  "Ми ходимо з кiмнати в кiмнату, слухаючи розмови", - почав МакГрегор. "На кутах вулиць у центрi мiста вечорами, у мiстах та селах чоловiки розмовляють та розмовляють. Книги пишуться, щелепи виляють. Щелепи у чоловiкiв розбовталися. Вони бовтаються, нiчого не говорячи".
  Хвилювання МакГрегора зростало. "Якщо всi цi заворушення, чому це нi до чого не призводить?" вiн вимагав. "Чому б вам, власникам тренованих мiзкiв, не спробувати знайти таємницю порядку серед цього безладу? Чому щось не зроблено?
  Професор бiгав туди-сюди по платформi. "Я не розумiю, що ви маєте на увазi", - нервово вигукнув вiн. МакГрегор повiльно обернувся i витрiщився на клас. Вiн спробував пояснити. "Чому чоловiки не живуть по-чоловiчому?" вiн спитав. "Їх треба навчити марширувати, сотнi тисяч людей. Ви так не думаєте?
  Голос МакГрегора пiдвищився, i його величезний кулак було пiднято. "Свiт має стати великим табором", - вигукнув вiн. "Мiзки свiту мають бути в органiзацiї людства. Скрiзь безладдя i чоловiки базiкають, як мавпи в клiтцi. Чому б комусь не розпочати органiзацiю нової армiї? Якщо є люди, якi не розумiють, що мають на увазi, нехай їх збивають з нiг".
  Професор нахилився вперед i глянув на МакГрегора. - Я розумiю вас на кшталт, - сказав вiн, i його голос тремтiв. "Клас розпущений. Ми тут засуджуємо насильство".
  Професор поспiшив через дверi i довгим коридором, а клас бовтав за ним по п'ятах. МакГрегор сидiв на стiльцi в порожнiй класнiй кiмнатi i дивився у стiну. Виходячи, професор пробурмотiв про себе: "Що тут вiдбувається? Що потрапляє до наших шкiл?"
  
  
  
  Пiзно ввечерi наступного дня МакГрегор сидiв у своїй кiмнатi i думав про те, що сталося у класi. Вiн вирiшив, що бiльше не проводитиме часу в унiверситетi, а повнiстю присвятить себе вивченню права. Увiйшло кiлька молодих людей.
  Серед студентiв унiверситету МакГрегор здавався дуже старим. Потай їм дуже захоплювалися, i вiн часто був предметом розмов. Тi, хто зараз приходив до нього, хотiли, щоб вiн приєднався до Братства грецької лiтери. Вони сидiли бiля його кiмнати, на пiдвiконнi та на скринi бiля стiни. Вони курили трубки i були по-хлоп'ячому енергiйнi i сповненi ентузiазму. Рум'янець сяяв на щоках представника - охайного юнака з чорним кучерявим волоссям i круглими рожево-бiлими щоками, сина пресвiтерiанського священика з Айови.
  "Нашi товаришi обрали вас як один iз нас", - сказав представник. "Ми хочемо, щоб ви стали Альфа-Бета-Пi. Це велике братство з вiддiленнями у найкращих школах країни. Дозвольте менi розповiсти вам.
  Вiн почав перераховувати iмена державних дiячiв, професорiв коледжiв, бiзнесменiв та вiдомих спортсменiв, якi входили до ордену.
  МакГрегор сидiв бiля стiни, дивлячись на своїх гостей i гадаючи, що вiн сказав би. Вiн був трохи здивований i наполовину скривджений i почував себе людиною, яку учень недiльної школи зупинив на вулицi i запитав про благополуччя його душi. Вiн думав про Едiт Карсон, яка чекала його в своєму магазинi на Монро-стрiт, про розгнiваних шахтарiв, що стояли в салунi в Коул-Крiк i готували увiрватися до ресторану, тодi як вiн сидiв з молотком у руках в очiкуваннi битви, про стару Мати-Мiзери, що йде пiшки. по п'ятах солдатських коней вулицями шахтарського селища, i в останню чергу страшна впевненiсть, що цi ясноокi хлопчики будуть знищенi, поглиненi величезним торговим мiстом, в якому вони мали жити.
  "Це дуже багато означає бути одним iз нас, коли хлопець виходить у свiт", - сказав кучерявий юнак. "Це допомагає вам ладнати та спiлкуватися з потрiбними людьми. Ти не можеш жити без знайомих тобi людей. Тобi слiд поспiлкуватися з найкращими хлопцями. Вiн вагався i дивився на пiдлогу. - Я не проти сказати вам, - сказав вiн зi спалахом вiдвертостi, - що один iз наших сильнiших людей - математик Уайтсайд - хотiв, щоб ви у нас були. Вiн сказав, що ти вартий того. Вiн думав, що вам слiд нас побачити i дiзнатися ближче, а нам слiд побачитись i впiзнати вас.
  МакГрегор пiдвiвся i зняв капелюх iз цвяха на стiнi. Вiн вiдчув цiлковиту марнiсть спроб висловити те, що було в його розумi, i спустився сходами на вулицю, а група хлопчикiв йшла за ним у збентеженiй мовчанцi i спотикалася в темрявi коридору. Бiля вуличних дверей вiн зупинився i глянув на них, щосили намагаючись висловити свої думки словами.
  "Я не можу зробити те, що ви просите", - сказав вiн. "Ти менi подобаєшся, i менi подобається, що ти просиш мене пiти з тобою, але я збираюся покинути унiверситет". Його голос пом'якшав. "Я хотiв би мати вас у друзях", - додав вiн. "Ви кажете, що людинi потрiбно впiзнавати людей через якийсь час. Що ж, менi хотiлося б знати тебе, поки ти такий, який ти є зараз. Я не хочу тебе знати пiсля того, як ти станеш тим, ким станеш".
  МакГрегор повернувся, втiк сходами, що залишилися, до кам'яного тротуару i швидко пiшов вгору вулицею. На його обличчi застиг суворий вираз, i вiн знав, що проведе тиху нiч, думаючи про те, що сталося. "Ненавиджу бити хлопчикiв", - подумав вiн, поспiшаючи на вечiрню роботу до ресторану.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ III
  
  КОЛИ MCG REGOR _ _ _ БУВ допущений до колегiї адвокатiв i готовий зайняти своє мiсце серед тисяч молодих юристiв, розкиданих по округу Чикаго, вiн наполовину вiдмовився вiд початку своєї професiйної практики. Провести все життя, сперечаючись через дрiбницi з iншими юристами, йому не хотiлося. Йому здавалося огидним, що його мiсце в життi визначалося його здатнiстю чiплятися.
  Нiч за нiч вiн гуляв один вулицями, думаючи про це. Вiн розгнiвався i вилаявся. Iнодi його настiльки хвилювала безглуздiсть будь-якого способу життя, який йому пропонувався, що у нього виникала спокуса залишити мiсто i стати бродягою, однiєю з орд пiдприємливих незадоволених душ, якi проводять своє життя, блукаючи туди-сюди американськими залiзницями.
  Вiн продовжував працювати в ресторанi South State Street, який отримав заступництво злочинного свiту. Вечорами з шостої до дванадцятої торгiвля була тихою, i вiн сидiв, читав книги i дивився на натовп, що неспокiйно кидався, що проходив повз вiкно. Iнодi вiн настiльки захоплювався, що один iз гостей бочком проходив повз i тiкав через дверi, не заплативши по рахунку. На Стейт-стрiт люди нервово пересувалися туди-сюди, блукаючи туди й сюди, безцiльно рухаючись, як худоба, замкнена в загонi. Жiнки в дешевих iмiтацiях суконь, якi носили їхнi сестри у двох кварталах звiдси, на Мiчиган-авеню, з розмальованими обличчями косилися на чоловiкiв. У яскраво освiтлених коморах, де розмiщувалися дешевi та вражаючi уявлення, постiйно гримiв рояль.
  В очах людей, що ледаряли вечорами на Саут-Стейт-стрiт, був пiдкреслений i жахливий порожнiй, безцiльний погляд сучасного життя. Разом з поглядом зникли човгання, виляння щелепою i вимовлення нiчого не значущих слiв. На стiнi будiвлi навпроти входу в ресторан висiв банер iз написом "Соцiалiстичний штаб". Там, де сучасне життя знайшло майже iдеальний вираз, де не було нi дисциплiни, нi порядку, де люди не рухалися, а дрейфували, як палицi, на пляжi, що омивається морем, висiв соцiалiстичний прапор iз обiцянкою кооперативної спiвпрацi. спiвдружнiсть.
  МакГрегор подивився на банер i на людей, що рухалися, i поринув у медитацiю. Вийшовши з-за каси, вiн зупинився на вулицi бiля дверей i озирнувся. В його очах спалахнув вогонь, i кулаки, засунутi в кишенi пальта, стиснулися. Знову ж таки, як i в дитинствi в Коул-Крiк, вiн ненавидiв людей. Прекрасна любов до людства, заснована на мрiї про людство, що спонукає якусь велику пристрасть до порядку i сенсу, була втрачена.
  У ресторан пiсля опiвночi пожвавiшала торгiвля. На зустрiч iз подругами з-помiж жiнок мiста стали заглядати офiцiанти та бармени з модних ресторанiв Петльового району. Коли жiнка увiйшла, вона пiдiйшла до одного з цих молодих людей. - Що тобi за нiч була? вони питали одне одного.
  Офiцiанти, що прийшли, стояли i тихо розмовляли. Пiд час розмови вони практикували мистецтво приховування грошей у клiєнтiв, якi були для них джерелом доходу. Вони грали з монетами, пiдкидали їх у повiтря, стискали в долонi, змушували їх з'являтися i зникати з неймовiрною швидкiстю. Деякi з них сидiли на табуретках уздовж стiйки, їли пирiг i пили гарячу каву.
  З кухнi до кiмнати зайшов кухар у довгому брудному фартуху i, поставивши блюдо на стiйку, став їсти його вмiст. Вiн намагався завоювати захоплення ледарiв хвастощом. Гучним голосом вiн фамiльярно гукнув жiнок, що сидiли за столиками вздовж стiни. Колись у своєму життi кухар працював у бродячому цирку i постiйно розповiдав про свої пригоди в дорозi, прагнучи стати героєм в очах публiки.
  МакГрегор прочитав книгу, що лежала перед ним на стiйцi, i спробував забути убогий безлад, що оточує його. Вiн знову прочитав про великих iсторичних особистостей, солдатiв та державних дiячiв, якi були лiдерами людей. Коли кухар ставив йому запитання чи робив якесь зауваження, призначене для його вух, вiн пiдводив голову, кивав i читав знову. Коли в кiмнатi почалися заворушення, вiн прогарчав команду, i занепокоєння затихло. Час вiд часу пiдходили добре одягненi, наполовину п'янi чоловiки середнього вiку i, нахиляючись над стiйкою, щось шепотiли йому. Вiн зробив рух рукою однiєї з жiнок, що сидiли за столиками вздовж стiни i лiниво грали зубочистками. Коли вона пiдiйшла до нього, вiн вказав на чоловiка i сказав: Вiн хоче пригостити тебе вечерею.
  Жiнки злочинного свiту сидiли за столами i говорили про МакГрегора, кожна таємно хотiла, щоб вiн став її коханцем. Вони плiткували, як дружини з передмiстя, наповнюючи свої розмови туманними посиланнями на те, що вiн сказав. Вони коментували його одяг та читання. Коли вiн дивився на них, вони посмiхалися i неспокiйно рухалися, як несмiливi дiти.
  Одна з жiнок пiдземного свiту, худа жiнка з запалими червоними щоками, сидiла за столом i розмовляла з iншими жiнками про вирощування бiлих курчат. Вона та її чоловiк, товстий старий офiцiант, який працював офiцiантом у глухому ресторанi, купили замiську ферму площею десять акрiв, i вона допомагала оплачувати її грошима, заробленими на вулицях вечорами. Маленька чорноока жiнка, що сидiла поруч iз курцем, торкнулася плаща, що висiв на стiнi, i, вийнявши з кишенi шматок бiлої тканини, почала вимальовувати блiдо-блакитнi квiти для передньої частини талiї сорочки. На табуретцi бiля стiйки сидiв юнак з нездоровою на вигляд шкiрою i розмовляв з офiцiантом.
  "Реформатори влаштували пекло бiзнесу", - хвалився юнак, озираючись на всi боки, щоб переконатися в наявностi слухачiв. "Ранiше тут, на Стейт-стрiт, у рiк Всесвiтньої виставки у мене працювали чотири жiнки, а тепер у мене тiльки одна, i вона половину часу плаче та хворiє".
  МакГрегор перестав читати книгу. "У кожному мiстi є вадове мiсце, мiсце, звiдки виходять хвороби, щоб отруювати людей. Найкращi законодавчi уми свiту не досягли прогресу у боротьбi з цим злом", - йдеться у доповiдi.
  Вiн закрив книгу, вiдкинув її i подивився на свiй великий кулак, що лежав на стiйцi, i на юнака, який хвалько розмовляв з офiцiантом. У куточках його рота заграла посмiшка. Вiн задумливо розтиснув i стиснув кулак. Потiм, узявши з полицi пiд прилавком книгу з юриспруденцiї, вiн знову почав читати, ворушачи губами i пiдперши голову руками.
  Адвокатська контора МакГрегора розташовувалась нагорi, над магазином одягу, що був у використаннi, на Ван Бюрен-стрiт. Там вiн сидiв за столом, читав i чекав, а ввечерi повернувся до ресторану на Стейт-стрiт. Час вiд часу вiн приходив у полiцейську дiльницю на Харрiсон-стрiт, щоб вислухати судовий процес, i пiд впливом О'Тула час вiд часу йому давали справу, яка приносила йому кiлька доларiв. Вiн намагався думати, що роки, проведенi у Чикаго, були роками тренувань. Про себе вiн знав, що хоче зробити, але не знав, з чого почати. Iнстинктивно вiн чекав. Вiн бачив марш i контрмарш подiй у життi людей, що тупцювали тротуарами пiд вiкном його офiсу, бачив подумки шахтарiв пенсiльванського села, що спускалися з пагорбiв, щоб зникнути пiд землею, дивився на дiвчат, що поспiшали. хитаються дверi унiвермагiв рано-вранцi, гадаючи, хто з них зараз сидiтиме без дiла iз зубочистками в "О'Тулi" i чекатиме слова чи руху на поверхнi цього людського моря, яке стане для нього знайомим. Сторонньому спостерiгачевi вiн мiг би здатися ще одним iз виснажених людей сучасного життя, бродягою в морi речей, але це було не так. Людям, що йшли вулицями з палкою серйознiстю нi про що, не вдалося затягнути його у вир комерцiалiзму, в якому вони боролися i в який рiк за роком залучалася найкраща американська молодь.
  Iдея, що спала йому на думку, коли вiн сидiв на пагорбi над шахтарським мiстечком, зростала i росла. День i нiч вiн мрiяв про реальнi фiзичнi явища робiтникiв, що йдуть до влади, i про гуркiт мiльйонiв футiв, що стрясає свiт i вганяє велику пiсню порядку, цiлi та дисциплiни в душi американцiв.
  Iнодi йому здавалося, що мрiя нiколи не стане бiльшою, нiж мрiєю. Вiн сидiв у запорошеному кабiнетi, i на очах у нього виступили сльози. У такi моменти вiн був переконаний, що людство буде вiчно йти старою дорогою, що молодь продовжуватиме дорослiшати, товстiти, розкладатися i вмирати у великому коливаннi i ритмi життя, залишаючись для них безглуздою загадкою. "Вони побачать пори року i планети, що марширують у космосi, але вони не пiдуть", - пробурмотiв вiн i пiдiйшов до вiкна i став дивитися вниз, на бруд i безлад вулицi внизу.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ IV
  
  я Н ТО ОФIС На Ван Бюрен-стрiт, де МакГрегор займав ще один стiл, крiм його власного. Письмовий стiл мав невисоку людину з надзвичайно довгими вусами i жирними плямами на лацканi пальто. Вранцi вiн прийшов i сiв у крiсло, поклавши ноги на стiл. Вiн курив довгi чорнi сигари та читав ранковi газети. На склянiй панелi дверей був напис: "Генрi Хант, брокер нерухомостi". Закiнчивши з ранковими газетами, вiн зник i повернувся втомленим i похмурим ближче до вечора.
  Бiзнес Генрi Ханта у сферi нерухомостi був мiфом. Хоча вiн не купував i не продавав жодної власностi, вiн наполягав на своєму титулi, i в його столi лежав стос бланкiв iз зазначенням виду власностi, на якому вiн спецiалiзувався. На стiнi у нього у склянiй рамцi висiла фотографiя доньки, випускницi середньої школи Гайд-парку. Вранцi, вийшовши до дверей, вiн зупинився, щоб подивитися на Мак-Грегора, i сказав: "Якщо хтось прийде з приводу власностi, подбайте про них вiд мого iменi. Мене не буде на якийсь час".
  Генрi Хант був збирачем десятини для полiтичних босiв першої парафiї. Цiлий день вiн ходив з мiсця на мiсце по палатi, опитуючи жiнок, звiряючи їхнi iмена з маленькою червоною книжечкою, яку носив у кишенi, обiцяючи, вимагаючи, роблячи завуальованi погрози. Увечерi вiн сидiв у своїй квартирi з видом на Джексон-парк i слухав, як його дочка грає на фортепiано. Всiм серцем вiн ненавидiв своє мiсце в життi i, катаючись туди й назад у мiсто на поїздах Центрального Iллiнойсу, дивився на озеро i мрiяв про те, щоб мати ферму та жити вiльним життям у селi. У своїй уявi вiн мiг бачити торговцiв, що стояли i плiткували на тротуарi перед магазинами в селi в Огайо, де вiн жив ще хлопчиком, i в уявi знову уявляв себе хлопчиком, який вечорами ганяє корiв по сiльськiй вулицi i влаштовує чудовi маленькi забави. шльоп-шльоп босими ногами в глибокому пилу.
  Саме Генрi Хант у своєму секретному кабiнетi як колекцiонер i помiчник "боса" першого вiддiлення пересунув сцену появи МакГрегора як публiчного персонажа в Чикаго.
  Одного разу вночi молодого чоловiка - сина одного з мiських спекулянтiв-мiльйонерiв, якi займаються пшеницею, - знайшли мертвим у маленькому глухому кутку позаду курорту, вiдомого як будинок Мерi на Полк-стрiт. Вiн лежав, скорчившись, бiля дощатого паркану, зовсiм мертвий, iз синцем на головi. Полiцейський знайшов його i вiдтяг до лiхтаря на розi провулка.
  Полiцейський уже двадцять хвилин стояв пiд лiхтарем, розмахуючи цiпком. Вiн нiчого не чув. Пiдiйшов молодик, торкнувся його за руку i щось шепнув йому. Коли вiн повернувся, щоб пiти в провулок, хлопець утiк вулицею.
  
  
  
  Влада, що управляє першим районом Чикаго, була в лютi, коли стала вiдома особа загиблого. "Начальник", лагiдний на вигляд блакитноокий чоловiчок у акуратному сiрому костюмi i з шовковистими вусами, стояв у своєму кабiнетi, судорожно розтискаючи i стискаючи кулаки. Потiм вiн зателефонував молодiй людинi i послав за Генрi Хантом i вiдомим полiцейським.
  Протягом кiлькох тижнiв Чикаго газети вели кампанiю проти пороку. Натовпи репортерiв заполонили палату. Щодня вони випускали словеснi картини життя у пiдземному свiтi. На перших шпальтах газет iз сенаторами, губернаторами та мiльйонерами, що розлучилися зi своїми дружинами, також з'являлися iмена Потворного Брауна Чопхауса Сема та Каролiни Кейт з описом їхнiх закладiв, годин їх закриття, а також класу та кiлькостi їхнього заступництва. П'яний чоловiк катався по пiдлозi в заднiй частинi салуна на двадцять другiй вулицi, i в нього вкрали гаманець, i його фотографiя з'явилася на першiй сторiнцi ранкових газет.
  Генрi Хант сидiв у своєму кабiнетi на Ван Бюрен-стрiт i тремтiв вiд страху. Вiн очiкував побачити в газетi своє iм'я та розкриття свого роду занять.
  Влада, яка керувала Першим, - тихi й проникливi люди, якi вмiли заробляти й отримувати прибуток, сама квiтка комерцiалiзму - була налякана. Вони побачили до вiдома покiйного реальну нагоду для своїх миттєвих ворогiв - преси. Протягом кiлькох тижнiв вони сидiли тихо, витримуючи шквал суспiльного несхвалення. У своїй свiдомостi вони уявляли собi прихiд як окреме королiвство, щось чужорiдне та окреме вiд мiста. Серед їхнiх послiдовникiв були люди, котрi вже багато рокiв не перетинали лiнiю Ван Бюрен-стрiт на чужу територiю.
  Несподiвано у свiдомостi цих людей виникла загроза. Як маленький тихий бос, пiдопiчний остаточно стиснув кулак. По вулицях та провулках пролунав крик, попередження. Як хижi птахи, потривоженi у своїх гнiздах, вони пурхали, кричачи. Викинувши сигару до канави, Генрi Хант побiг через палату. З хати до хати вiн розносив свiй крик: "Затаїться! Нiчого не знiмати.
  Маленький бос у своєму кабiнетi в переднiй частинi салону перевiв погляд iз Генрi Ханта на полiцейського. "Зараз не час для вагань", - сказав вiн. "Якщо ми дiятимемо швидко, це виявиться благом. Ми повиннi заарештувати та судити цього вбивцю i зробити це зараз. Хто наш чоловiк? Швидкий. Давайте дiяти".
  Генрi Хант закурив нову сигару. Вiн нервово грав кiнчиками пальцiв i шкодував, що не вийшов iз палати i не потрапив до зони досяжностi цiкавих очей преси. В уявi вiн чув, як його дочка кричить вiд жаху, побачивши його iм'я, написане яскравими лiтерами перед усiм свiтом, i думав про неї з рум'янцем огиди на її юному обличчi, що вiдвернулася вiд нього назавжди. В жаху його думки кидалися туди й сюди. Iм'я зiрвалося з його губ. "Це мiг бути Ендi Браун", - сказав вiн, затягуючись сигарою.
  Маленький бос розгорнув свiй стiлець. Вiн почав збирати папери, розкиданi по столу. Коли вiн заговорив, його голос знову став м'яким та м'яким. "Це був Ендi Браун", - сказав вiн. "Прошепнiть слово о. Нехай спiвробiтник "Трiб'юн" знайде для вас Брауна. Зроби це правильно, i ти врятуєш свiй скальп i позбавишся безглуздих паперiв зi спини Першого.
  
  
  
  Арешт Брауна принiс пiдопiчному перепочинку. Пророцтво проникливого маленького боса збулося. Газети вiдмовилися вiд гучних закликiв до реформ i натомiсть почали вимагати життя Ендрю Брауна. Газетнi художники увiрвалися в полiцейське управлiння i поспiхом зробили замальовки, якi за годину з'явилися на обличчях статистiв на вулицях. Серйознi вченi ставили свої фотографiї у заголовках статей "Кримiнальна характеристика голови та обличчя".
  Майстерний i винахiдливий автор денної газети назвав Брауна Джекiлом та Хайдом з вирiзки i натякнув на iншi вбивства, вчиненi тiєю самою рукою. З порiвняно спокiйного життя не надто працьовитого йєгмана Браун вийшов з верхнього поверху мебльованого будинку на Стейт-стрiт, щоб стоїчно постати перед свiтом людей - центром бурi, навколо якого кружляв i вихор гнiву мiста, що прокидається.
  Думка, яка промайнула в головi Генрi Ханта, коли вiн сидiв в офiсi тихого боса, полягала у створеннi можливостi для МакГрегора. Протягом кiлькох мiсяцiв вiн та Ендрю Браун були друзями. Йеггмен, мiцно складений чоловiк, що повiльно розмовляв, був схожий на досвiдченого механiка машинiста локомотива. Прийшовши в "О'Тул" у тихий годинник мiж вiсьмома i дванадцятьма, вiн сiв за вечерю i розмовляв iз молодим адвокатом у напiвжартiвливому та гумористичному ключi. В його очах таїлася якась жорстока жорстокiсть, пом'якшена ледарством. Саме вiн дав МакГрегору iм'я, яке досi чiпляється за нього в цiй дивнiй дикiй країнi: "Суддя Мак, Велика людина".
  Коли його заарештували, Браун послав по МакГрегора i запропонував передати йому ведення його справи. Коли молодий адвокат вiдмовився, вiн був наполегливим. У камерi окружної в'язницi вони це обговорили. Бiля дверей стояв охоронець. МакГрегор придивився до напiвтемряви i сказав те, що, на його думку, слiд сказати. "Ви в ямi", - почав вiн. "Тобi не потрiбен я, тобi потрiбне гучне iм'я. Вони готовi повiсити тебе там. Вiн махнув рукою у бiк Першого. "Вони збираються видати тебе як вiдповiдь схвильованому мiсту. Це робота для найбiльшого та найкращого адвоката у кримiнальних справах у мiстi. Назвiть цю людину, i я знайду її для вас i допоможу зiбрати грошi, щоб заплатити їй.
  Ендрю Браун пiдвiвся i пiдiйшов до МакГрегору. Дивлячись на нього зверху вниз, вiн говорив швидко i рiшуче. - Ти робиш те, що я говорю, - прогарчав вiн. "Ви беретеся за цю справу. Я не виконав цiєї роботи. Я спав у своїй кiмнатi, коли його зняли. Тепер ви беретеся до справи. Ти не очистиш мене. Це не плани. Але ти все одно отримаєш роботу.
  Вiн знову сiв на залiзне лiжко у кутку камери. Його голос став повiльним i з'явився вiдтiнок цинiчного гумору. - Послухай, Великий, - сказав вiн, - банда витягла мiй номер прямо з капелюха. Я переходжу, але дехто пропонує хорошу рекламу, i ти її отримаєш.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ V
  
  ТОН ПРОБНИЙ З Ендрю Браун став для МакГрегора одночасно можливiстю i випробуванням. Протягом кiлькох рокiв вiн жив самотнiм життям у Чикаго. У нього не було друзiв, i його розум не був збентежений нескiнченною балаканею, якою живе бiльшiсть iз нас. Вечiр за вечором вiн гуляв один вулицями i стояв бiля дверей ресторану на Стейт-стрiт, самотня постать, вiдсторонена вiд життя. Тепер його треба було втягнути у вир. У минулому життя його дало спокiй. Велике благословення iзоляцiї було для нього, i в цiй iзоляцiї вiн мрiяв про велику мрiю. Тепер треба було перевiрити якiсть сну та силу його впливу на нього.
  МакГрегору не вдалося уникнути впливу тогочасного життя. Глибока людська пристрасть спала у його великому тiлi. До своїх "маршируючих чоловiкiв" йому ще потрiбно було витримати найзаплутанiше з усiх сучасних чоловiчих випробувань: красу безглуздих жiнок i настiльки ж безглуздий галас успiху.
  Таким чином, у день його розмови з Ендрю Брауном у старiй в'язницi округу Кук на пiвнiчному боцi Чикаго ми повиннi думати про МакГрегора як про майбутнє випробування. Пiсля розмови з Брауном вiн пiшов вулицею i пiдiйшов до мосту, який вiв через рiчку до кiльцевого району. В глибинi душi вiн знав, що його чекає битва, i ця думка хвилювала його. З новою силою на плечах вiн пiшов мостом. Вiн глянув на людей i знову дозволив своєму серцю наповнитися зневагою до них.
  Вiн забажав, щоб бiй за Брауна був боєм на кулаках. Сiвши в машину на захiднiй сторонi, вiн сидiв, дивлячись через вiкно машини на натовп, що проїжджав, i уявляв себе серед них, завдаючи ударiв праворуч i лiворуч, хапаючись за горло, вимагаючи правди, яка врятувала б Брауна i постала б перед очима людей.
  Коли МакГрегор дiстався модного магазину на Монро-стрiт, був вечiр, i Едiт збиралася пiти повечеряти. Вiн стояв i дивився на неї. У його голосi звучала нотка трiумфу. З його зневаги до чоловiкiв i жiнок пекла виникло хвастощi. "Вони дали менi роботу, з якою, на їхню думку, я не впораюся", - сказав вiн. "Я буду адвокатом Брауна у справi про велике вбивство". Вiн поклав руки їй на тендiтнi плечi i потяг до свiтла. "Я збираюся перекинути їх i показати їм", - хвалився вiн. "Вони думають, що збираються повiсити Брауна - маслянистих змiй. Ну, вони на мене не розраховували. Браун не розраховує на мене. Я збираюся показати їм". Вiн голосно смiявся у порожнiй крамницi.
  У маленькому ресторанчику МакГрегор та Едiт говорили про випробування, яке йому доведеться пройти. Поки вiн говорив, вона сидiла мовчки i дивилася на його руде волосся.
  "Дiзнайся, чи є у твого чоловiка Брауна кохана", - сказала вона, думаючи про себе.
  
  
  
  Америка - країна вбивств. День за днем у мiстах та селищах, на пустельних путiвцях насильницька смерть пiдкрадається до людей. Недисциплiнованi та безладнi у своєму способi життя громадяни нiчого не можуть зробити. Пiсля кожного вбивства вони вимагають нових законiв, якi, записанi в книги законiв, порушує сам законодавець. Виснаженi у життi наполегливими вимогами, днi не залишають їм часу спокою, у якому зростають думки. Пiсля кiлькох днiв безглуздого поспiху в мiстi вони застрибують у потяги чи трамваї та поспiшають гортати свої улюбленi газети до гри з м'ячем, комiксами та ринковими звiтами.
  I тодi щось трапляється. Момент настає. Вбивство, якому могла б бути присвячена єдина колонка на внутрiшнiй сторiнцi вчорашньої газети, сьогоднi розповсюджує свої жахливi подробицi на все.
  По вулицях поспiшають газетчики, що неспокiйно снують, збуджуючи натовп своїми криками. Люди, якi з нетерпiнням передали розповiдi про ганьбу мiста, вихоплюють газети i жадiбно та вичерпно читають iсторiю злочину.
  I в цей вир чуток, огидних неможливих iсторiй i добре продуманих планiв боротьби з правдою МакГрегор кинувся. День за днем вiн блукав порочним районом на пiвдень вiд Ван Бюрен-стрiт. Повiї, сутенери, злодiї та салоннi хлувальники дивилися на нього i зрозумiло посмiхалися. Минали днi, а прогресу не було, i вiн занепав. Якось йому спала на думку iдея. "Я пiду до красивої жiнки з притулку", - сказав вiн собi. "Вона не знатиме, хто вбив хлопчика, але вона може дiзнатися. Я примушу її дiзнатися.
  
  
  
  У Маргарет Ормсбi МакГрегор мав дiзнатися, що для нього було новим видом жiночностi, чимось надiйним, надiйним, захищеним i пiдготовленим, як готується добрий солдат, щоб отримати з цього максимум користi у боротьбi за iснування. Щось, чого вiн не знав, ще мало кликати до цiєї людини.
  Маргарет Ормсбi, як i сам МакГрегор, не була переможена життям. Вона була дочкою Девiда Ормсбi, голови великого тресту з виробництва плугiв зi штаб-квартирою в Чикаго, людину, яку через певну впевненiсть у своєму ставленнi до життя колеги називали "Ормсбi-принцем". Її мати Лора Ормсбi була трохи нервовою та напруженою.
  З сором'язливою самовiдданiстю, позбавленою бодай тiнi повної безпеки, Маргарет Ормсбi, гарна тiлом i чудово одягнена, ходила туди i сюди серед iзгоїв Першого вiддiлення. Вона, як усi жiнки, чекала на можливiсть, про яку не говорила навiть сама з собою. Вона була чимось, чого цiлеспрямований i примiтивний МакГрегор повинен пiдходити з обережнiстю.
  Поспiшаючи вузькою вулицею, заповненою дешевими салунами, МакГрегор увiйшов у дверi житлового будинку i сiв у крiсло за столом обличчям до Маргарет Ормсбi. Вiн дещо знав про її роботу в Першому вiддiленнi i про те, що вона гарна i холоднокровна. Вiн був сповнений рiшучостi, щоб вона допомогла йому. Сидячи в крiслi i дивлячись на неї через письмовий стiл, вiн заглушував у її горлi короткi фрази, якими вона мала звичай вiтати вiдвiдувачiв.
  "Це дуже добре, що ви сидите там, одягнена, i розповiдаєте менi, що можуть i чого не можуть робити жiнки у вашому становищi, - сказав вiн, - але я прийшов сюди, щоб сказати вам, що ви робитимете, якщо ви з тих, хто хоче бути корисним".
  Мова МакГрегора була викликом, який Маргарет, сучасна дочка одного з наших сучасних великих людей, не могла залишити без уваги. Хiба вона не набрала смiливостi у своїй боязкостi, щоб спокiйно ходити серед повiй i брудних бурмотних п'яниць, спокiйно усвiдомлюючи свою дiлову мету? - Що ти хочеш? - рiзко спитала вона.
  "У вас є тiльки двi речi, якi менi допоможуть", - сказав МакГрегор; "Твоя краса i твоя цнота. Цi речi є своєрiдним магнiтом, що притягує до вас жiнок з вулицi. Я знаю. Я чув, як вони розмовляли.
  "Сюди приходять жiнки, якi знають, хто вбив того хлопчика в коридорi i чому це було зроблено", - продовжив МакГрегор. Ти фетиш серед цих жiнок. Вони дiти, i вони приходять сюди, щоб подивитися на вас, як дiти виглядають через фiранки на гостей, якi сидять у вiтальнi їхнiх будинкiв.
  "Ну, я хочу, щоб ти покликав цих дiтей до кiмнати та дозволив їм розповiсти тобi сiмейнi таємницi. Уся палата знає iсторiю цього вбивства. Повiтря наповнене ним. Чоловiки та жiнки продовжують намагатися менi сказати, але бояться. Полiцiя їх налякала, вони напiврозповiли менi, а потiм втекли, як переляканi тварини.
  "Я хочу, щоб вони сказали вам. Тут ти не рахуєш полiцiю. Вони думають, що ти надто гарна i надто гарна, щоб торкатися реального життя цих людей. Нiхто з них - начальство чи полiцiя - за вами не стежить. Я продовжуватиму пiднiмати пил, а ви отримаєте потрiбну менi iнформацiю. Ти впораєшся з цiєю роботою, якщо будеш добрий.
  Пiсля виступу Макгрегора жiнка сидiла мовчки i дивилася на нього. Вперше вона зустрiла чоловiка, який приголомшив її i аж нiяк не вiдволiкся нi вiд її краси, нi вiд її самовладання. Гаряча хвиля наполовину гнiву, наполовину замилування захлеснула її.
  МакГрегор дивився на жiнку i чекав. "Менi потрiбнi факти", - сказав вiн. "Дайте менi цю iсторiю та iмена тих, хто її знає, i я примушу їх розповiсти. Тепер у мене є деякi факти - я отримав їх, знущаючись над дiвчиною i задушивши бармена в провулку. Тепер я хочу, щоб ви допомогли менi отримати бiльше фактiв. Ти змушуєш жiнок говорити та говорити тобi, а потiм кажеш менi".
  Коли МакГрегор пiшов, Маргарет Ормсбi стала з-за столу в житловому будинку i пiшла через мiсто до офiсу свого батька. Вона була вражена та налякана. В одну мить слова i манери цього жорстокого молодого адвоката змусили її зрозумiти, що вона лише дитина в руках сил, якi грали з нею у Першому вiддiленнi. Її самовладання похитнулося. "Якщо вони дiти - цi мiськi жiнки, то я дитина, дитина, яка плаває з ними в морi ненавистi та потворностi".
  На думку їй спала нова думка. "Але вона не дитина - цей МакГрегор. Вiн нiчийна дитина. Вiн стоїть на каменi непохитним".
  Вона спробувала обуритися через рiзку вiдвертiсть мови чоловiка. "Вiн розмовляв зi мною так, як розмовляв iз вуличною жiнкою", - думала вона. "Вiн не боявся припустити, що в глибинi душi ми схожi, лише iграшки в руках людини, яка наважиться".
  На вулицi вона зупинилася i озирнулася. Її тiло затремтiло, i вона зрозумiла, що навколишнi сили перетворилися на живi iстоти, готовi накинутися на неї. "У будь-якому разi я зроблю все, що зможу. Я допоможу йому. Менi доведеться це зробити, - прошепотiла вона подумки.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VI
  
  ТОН ОЧИЩЕННЯ З Ендрю Браун справив фурор у Чикаго. На судi МакГрегору вдалося представити одну з тих захоплюючих дух драматичних кульмiнацiй, якi привертають увагу юрби. У напружений драматичний момент процесу в залi суду запанувала злякана тиша, i того вечора чоловiки у своїх будинках iнстинктивно вiдвернулися вiд читання газет i подивилися на кохану, що сидiла навколо них. Холодок страху пробiг по тiлах жiнок. На мить Красуня МакГрегор дозволила їм заглянути пiд кiрку цивiлiзацiї, що пробудило вiкове тремтiння в їхнiх серцях. У своєму запалi та нетерпiннi МакГрегор кричав не проти випадкових ворогiв Брауна, а проти всього сучасного суспiльства та його безформностi. Слухачам здавалося, що вiн потряс людство за горло i силою та цiлеспрямованiстю своєї самотньої постатi оголив жалюгiдну слабкiсть своїх побратимiв.
  У залi суду МакГрегор сидiв похмурий i мовчазний, дозволяючи державi висувати свою думку. На його обличчi був виклик. Його очi дивилися з-пiд опухлих повiк. Протягом кiлькох тижнiв вiн був невтомний, як шукач, бiгаючи по Першому вiддiленню i збираючи свою справу. Полiцейськi бачили, як вiн вийшов з провулка о третiй годинi ночi, тихий бос, почувши про його дiї, нетерпляче допитав Генрi Ханта, бармен у забiгайлiвцi на Полк-стрiт вiдчув хватку руки на своєму горлi, а тремтлива дiвчина жителi мiста схилили перед ним колiна в маленькiй темнiй. У залi суду вiн сидiв i чекав.
  Коли спецiальний прокурор штату, людина з великим iм'ям у судах, закiнчив свiй наполегливий i наполегливий заклик до кровi мовчазного, безпристрасного Брауна, МакГрегор почав дiяти. Схопившись на ноги, вiн хрипко крикнув через мовчазний зал суду великiй жiнцi, що сидiла серед свiдкiв. "Вони обдурили тебе, Мерi", - заревiв вiн. "Казка про помилування пiсля того, як стихне хвилювання, - брехня. Вони тебе натягують. Вони збираються повiсити Ендi Брауна. Пiднiмiться туди i скажiть чисту правду, iнакше кров його буде на ваших руках".
  У переповненiй залi суду зчинився фурор. Адвокати скочили на ноги, заперечуючи, протестуючи. Над шумом почувся хрипкий звинувачуючий голос. "Не дозволяйте Мерi з Полк-Стрiт i кожнiй жiнцi залишатися тут", - кричав вiн. "Вони знають, хто вбив вашу людину. Покладiть їх на пiдставку. Вони розкажуть. Подивися на них. Iстина виходить iз них".
  Шум у кiмнатi вщух. Мовчазний рудоволосий адвокат, жарт справи, здобув перемогу. Прогулюючись вночi вулицями, слова Едiт Карсон повернулися в його мозок, i за допомогою Маргарет Ормсбi вiн змiг вловити пiдказку, яку вона навiює.
  "Дiзнайся, чи є у твого чоловiка Брауна кохана".
  За мить вiн побачив послання, яке намагалися донести до нього жiнки злочинного свiту, покровительки О'Тула. Полк Стрiт Мерi була коханою Ендi Брауна. Тепер у тихому залi суду пролунав розбитий риданнями жiночий голос. Натовпу, що слухав у переповненiй маленькiй кiмнатi, долинула iсторiя трагедiї в затемненому будинку, перед яким стояв полiцейський, лiниво розмахуючи нiчною палицею, - iсторiя дiвчини з села в Iллiнойсi, яку купили i продали синовi брокера, - про розпачливу боротьбу чоловiка i маленьку кiмнату в маленькiй кiмнатi. хороброю дiвчиною - удар стiльцем у руках дiвчини, що принiс смерть чоловiковi - жiнки будинку, що тремтять на сходах i тiло поспiшно кинувся в прохiд.
  "Вони сказали менi, що витягнуть Ендi, коли все скiнчиться", - плакала жiнка.
  
  
  
  МакГрегор вийшов iз зали суду надвiр. Сяйво перемоги осявало його, i вiн iшов з серцем, що шалено б'ється. Його шлях лежав через мiст у Пiвнiчну сторону, i у своїх мандрiвках вiн пройшов яблучний склад, де вiн почав свою кар'єру в мiстi i де бився з нiмцями. Коли настала нiч, вiн пiшов Норт-Кларк-стрiт i почув, як газетярi кричали про його перемогу. Перед ним танцювало нове бачення, бачення себе як великої постатi у мiстi. У собi вiн вiдчував силу видiлитися серед людей, перехитрити їх i перемогти їх, домогтися собi влади та мiсця у свiтi.
  Син шахтаря був наполовину п'яний вiд нового почуття досягнення, яке охопило його. Вийшовши з Кларк-стрiт, вiн пiшов на схiд житловою вулицею до озера. Бiля озера вiн побачив вулицю з великими будинками, оточеними садами, i йому спало на думку думка, що колись у нього може бути власний такий будинок. Безладний гуркiт сучасного життя здавався дуже далеким. Пiдiйшовши до озера, вiн стояв у темрявi, думаючи про те, як марний хулiган iз шахтарського мiстечка раптово став великим адвокатом у мiстi, i кров швидко текла його тiлом. "Я стану одним iз переможцiв, одним iз небагатьох, хто вийде на свiт", - прошепотiв вiн про себе i з пiдскоком у серцi подумав також про Маргарет Ормсбi, що дивилася на нього своїми чудовими запитальними очима, коли вiн стояв перед чоловiками в залi суду i силою своєї особистостi пробився крiзь туман брехнi до перемоги.
  OceanofPDF.com
  КНИГА V
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ I
  
  МАРГАРЕТ ПРО РМСБI _ БУВ природний продукт її вiку та американського суспiльного життя в наш час. Як особистiсть вона була чудова. Хоча її батько Девiд Ормсбi, король плугiв, прийшов до свого становища i свого багатства з невiдомостi i бiдностi i ще в молодостi знав, що значить стояти вiч-на-вiч iз поразкою, вiн поставив перед собою завдання подбати про те, щоб його у дочки не було такого досвiду. Дiвчину вiдправили до Вассара, її навчили вловлювати тонку грань мiж тихим i красивим дорогим одягом i одягом, який просто виглядає дорогим, вона знала, як увiйти до кiмнати i як вийти з кiмнати, а також мала сильне добре треноване тiло i активний розум. До того ж у неї була, без найменшого знання життя, сильна i досить самовпевнена впевненiсть у своїй здатностi зустрiчати життя.
  За роки, проведенi у схiдному коледжi, Маргарет вирiшила, що, хоч би що трапилося, вона не дозволить свого життя бути нудним або нецiкавим. Одного разу, коли подруга з Чикаго приїхала до коледжу вiдвiдати її, вони удвох провели день на свiжому повiтрi i сiли на схилi пагорба, щоб обговорити все. "Ми, жiнки, були дурами", - заявила Маргарет. "Якщо батько i мати думають, що я збираюся повернутися додому i вийти замiж за якогось недоумка, вони помиляються. Я навчився курити сигарети i випив свою частку пляшки вина. Для вас це може нiчого не означати. Я теж не думаю, що це має велике значення, але щось висловлює. Мене прямо нудить, коли я думаю про те, як чоловiки завжди сприяли жiнкам. Вони хочуть уберегти вiд нас зло - Ба! Менi набридла ця iдея, i багато iнших дiвчат тут вiдчувають те саме. Яке вони мають право? Я вважаю, що колись якийсь маленький бiзнесмен вiзьме на себе пiклування про мене. Краще йому цього не робити. Я говорю вам, що росте новий тип жiнок, i я буду однiєю з них. Я вирушаю в пригоду, щоб сильно i глибоко скуштувати життя. Батько i мати могли б з таким самим успiхом зважитися на це.
  Збуджена дiвчина ходила туди-сюди перед своєю супутницею, лагiдною на вигляд молодою жiнкою з блакитними очима, i пiднiмала руки над головою, наче збираючись завдати удару. Її тiло було схоже на тiло прекрасної молодої тварини, готової зустрiти ворога, а очi вiдбивали п'янкий настрiй. "Я хочу все життя", - плакала вона; "Менi потрiбна хiть, сила та зло цього. Я хочу бути однiєю з нових жiнок, рятiвниць нашої статi".
  Мiж Девiдом Ормсбi та його дочкою виник незвичний зв'язок. Ростом шiсть футiв i три дюйми, блакитноокий, широкоплечий, вiн мав силу i гiднiсть, що видiляли його серед чоловiкiв, i дочка вiдчувала його силу. У цьому вона мала рацiю. По-своєму цей чоловiк був натхненний. На його очах дрiбницi виготовлення плуга перетворилися на деталi витонченого мистецтва. На заводi вiн нiколи не втрачав командного духу, що вселяє довiру. Бригадири, що прибiгли до офiсу, були у хвилюваннi через поломку обладнання чи нещасний випадок iз робiтником, який повернувся, щоб тихо та ефективно виконати свою роботу. Продавцi, якi ходили з села до села для продажу плугiв, пiд його впливом наповнилися запопадливiстю мiсiонерiв, якi несли Євангелiє неосвiченим. Акцiонери компанiї з виробництва плугiв, якi поспiшали до нього зi чутками про майбутню економiчну катастрофу, залишилися виписувати чеки для отримання нової оцiнки своїх акцiй. Вiн був людиною, яка повернула людям вiру в бiзнес та вiру в людей.
  Для Давида виготовлення плуга було метою життя. Як i в iнших людей його типу, у нього були iншi iнтереси, але вони були другорядними. Потай вiн вважав себе здатним до бiльш широкої культури, нiж бiльшiсть його щоденних товаришiв, i, не дозволяючи цьому заважати своїй ефективностi, намагався пiдтримувати зв'язок з думками та рухами свiту через читання. Пiсля найдовшого i найважчого дня в офiсi вiн iнодi проводив пiвночi за книгою у своїй кiмнатi.
  Подорослiшавши, Маргарет Ормсбi стала постiйним джерелом занепокоєння свого батька. Йому здавалося, що вона за одну нiч перейшла з незграбного i досить веселого дiвочого стану в особливу, рiшучу, нову жiночнiсть. Її авантюрний дух непокоїв його. Якось вiн сидiв у своєму кабiнетi i читав листа, в якому повiдомлялося про її повернення додому. Лист видався не бiльш нiж характерним поривом iмпульсивної дiвчини, яка ще вчора ввечерi заснула в нього на руках. Його бентежила думка про те, що чесний орач повинен мати листа вiд своєї маленької дiвчинки, в якому йдеться про той спосiб життя, який, на його думку, може привести жiнку лише до загибелi.
  А наступного дня поряд з ним за столом сидiла нова i владна постать, яка потребувала його уваги. Девiд пiдвiвся з-за столу i поспiшив до своєї кiмнати. Вiн хотiв упорядкувати свої думки. На його столi лежала фотографiя, яку принесла дочка зi школи. Вiн мав звичайний досвiд: фотографiя розповiла йому те, що вiн намагався вловити. Замiсть дружини та дитини з ним у будинку були двi жiнки.
  Маргарет закiнчила коледж красунею обличчям та фiгурою. Її високе, пряме, добре треноване тiло, її вугiльно-чорне волосся, її м'якi карi очi, її вид пiдготовленостi до життєвих випробувань привертали та утримували увагу чоловiкiв. У дiвчинцi було щось вiд величi її батька i чимало вiд таємних слiпих мрiй матерi. Уважним домашнiм у нiч свого приїзду вона оголосила про свiй намiр прожити своє життя повно та яскраво. "Я дiзнаюся те, чого не можу отримати з книг", - сказала вона. "Я збираюся торкнутися життя в багатьох куточках, вiдчувши смак речей у ротi. Ви вважали мене дитиною, коли я писала додому, повiдомляючи, що не сидiтиму пiд замком i виходити замiж за тенора з церковного хору або за пустоголового молодого бiзнесмена, але тепер ви побачите. Якщо знадобиться, я заплачу, але я житиму".
  У Чикаго Маргарет почала жити так, нiби їй не потрiбно нiчого, крiм сили та енергiї. У характернiй американськiй манерi вона намагалася метушити життя. Коли чоловiки з її кола виглядали збентеженими i шокованими висловленими нею думками, вона вийшла зi своєї компанiї i припустилася поширеної помилки, вважаючи, що тi, хто не працює i досить жваво говорить про мистецтво i свободу, тим самим вiльнi. чоловiки та художники.
  I все-таки вона любила i поважала свого батька. Сила у ньому звернулася до її природної сили. Молодому письменнику-соцiалiсту, який жив у гуртожитку, куди вона зараз переїхала, i який розшукував її, щоб вона посидiла бiля її столу i лаяла багатих i впливових людей, вона продемонструвала якiсть своїх iдеалiв, вказавши на Девiда Ормсбi. "Мiй батько, керiвник промислового тресту, - краща людина, нiж усi гучнi реформатори, якi колись жили", - заявила вона. - Вiн все одно робить плуги - робить їх добре мiльйони. Вiн не витрачає час на розмови та запуск пальцiв у волосся. Вiн працює, i його робота полегшила працi мiльйонiв, тодi як балакуни сидять, думають галасливi думки i горбляться".
  Правду кажучи, Маргарет Ормсбi була спантеличена. Якби спiльне спiлкування в життi дозволило їй бути справжньою сестрою для всiх iнших жiнок i знати їхню спiльну спадщину поразок, якби вона любила свого батька, коли вiн був хлопчиком, але знала, що означає ходити зовсiм розбитою i побитою обличчя чоловiка, а потiм знову i знову пiднiматися на битву з життям, вона була б чудова.
  Вона не знає. На її думку, будь-яка поразка мала в собi вiдтiнок чогось на кшталт аморальностi. Коли вона побачила навколо себе лише величезний натовп переможених i розгублених людей, якi намагаються просунутися серед заплутаної соцiальної органiзацiї, вона була у нестямi вiд нетерпiння.
  Збожеволiла дiвчина звернулася до батька i спробувала вловити суть його життя; "Я хочу, щоб ти розповiв менi дещо", - сказала вона, але батько, нiчого не розумiючи, тiльки похитав головою. Йому не спало на думку поговорити з нею, як з прекрасною людиною-другом, i мiж ними виникло якесь жартiвливе напiвсерйозне спiлкування. Орач радiв думцi, що весела дiвчина, яку вiн знав до того, як його дочка пiшла в iнститут, повернулася, щоб жити з ним.
  Пiсля того, як Маргарет вирушила до притулку, вона майже щодня обiдала з батьком. Час, проведений разом серед шуму, що наповнив їхнє життя, став для них обох заповiтним привiлеєм. Щодня вони по годинi сидiли у фешенебельнiй їдальнi в центрi мiста, оновлюючи i змiцнюючи свої товариськi стосунки, смiючись i розмовляючи серед натовпу, насолоджуючись своєю близькiстю. Один з одним вони грайливо набували вигляду двох дiлових людей, кожен по черзi ставився до роботи iншого як до чогось, до чого слiд ставитися легковажно. Потай нiхто не вiрив, як вiн казав.
  Намагаючись упiймати i перемiстити бруднi людськi останки, що плавають у дверях житлового будинку, Маргарет думала про свого батька, що сидить за столом i керує виготовленням плугiв. "Це чиста i важлива робота", - подумала вона. "Вiн велика та ефективна людина".
  Сидячи за своїм столом в офiсi тресту плугiв, Девiд думав про свою дочку з житлового будинку на околицi Першого району. "Вона - бiла блискуча iстота серед бруду i неподобства, - думав вiн, - усе її життя подiбне до життя її матерi в тi часи, коли вона якось мужньо лежала назустрiч смертi заради нового життя".
  У день зустрiчi з МакГрегором батько i дочка як завжди сидiли в ресторанi. Чоловiки й жiнки ходили туди-сюди по довгих, застелених килимами проходах i з захопленням дивилися на них. Бiля плеча Ормсбi стояв офiцiант, чекаючи щедрих чайових. У повiтрi, що витало над ними, у тiй маленькiй таємнiй атмосферi товариства, яку вони так дбайливо плекали, з'явилося вiдчуття нової особистостi. Поряд зi спокiйним благородним обличчям її батька, вiдзначеним здiбностями i добротою, у пам'ятi Маргарет випливало ще одне обличчя - обличчя людини, яка розмовляла з нею в притулку, а не Маргарет Ормсбi, дочки Девiда Ормсбi з орати довiрою, але як жiнка, яка могла б служити, вона могла б служити, яка могла б служити. Бачення в її головi переслiдувало її, i вона байдуже слухала розмови батька. Вона вiдчула, що суворе обличчя молодого адвоката з сильним ротом i владним виглядом було нiби наближається, i спробувала повернути собi почуття неприязнi, яке вона зазнала, коли вiн уперше увiрвався у дверi притулку. Їй вдалося лише згадати деякi твердi намiри, якi компенсували та пом'якшували жорстокiсть його обличчя.
  Сидячи в ресторанi навпроти свого батька, де вони щодня так намагалися побудувати справжнє партнерство, Маргарет раптом розплакалася.
  "Я зустрiла людину, яка змусила мене робити те, чого я не хотiла", - пояснила вона здивованому чоловiковi i потiм усмiхнулася йому крiзь сльози, що блищали в її очах.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ II
  
  У ХIКАГО _ _ ТО Ормсбiс жив у великому кам'яному будинку на бульварi Дрексел. Бiля будинку була iсторiя. Вiн належав банкiру, який був великим акцiонером та одним iз директорiв тресту плугiв. Як i всi люди, якi добре знали його, банкiр захоплювався i поважав здiбностi та чеснiсть Девiда Ормсбi. Коли плуговщик приїхав до мiста з мiста у Вiсконсiнi, щоб стати господарем тресту з виробництва плугiв, вiн запропонував йому у користування будинок.
  Будинок дiстався банкiру вiд його батька, похмурого i рiшучого старого купця минулого поколiння, який помер, ненавидимий половиною Чикаго, пiсля шiстнадцятигодинної працi на день протягом шiстдесяти рокiв. У похилому вiцi купець збудував будинок, щоб висловити владу, яку дало йому багатство. Пiдлоги та дерев'янi вироби майстерно були виготовленi з дорогої деревини робiтниками, надiсланими до Чикаго фiрмою з Брюсселя. У довгiй вiтальнi в переднiй частинi будинку висiла люстра, яка коштувала купцевi десять тисяч доларiв. Сходи, що вели на поверх вище, були з палацу принца у Венецiї, її купили для купця i привезли через море до будинку в Чикаго.
  Банкiр, який успадкував будинок, не захотiв у ньому жити. Ще до смертi батька i пiсля невдалого шлюбу вiн мешкав у клубi в центрi мiста. У старостi купець, що вiдiйшов вiд справ, жив у будинку iншого старого-винахiдника. Вiн не мiг заспокоїтись, хоча з цiєю метою вiдмовився вiд бiзнесу. Викопавши траншею на галявинi позаду будинку, вiн зi своїм другом проводив днi, намагаючись перетворити вiдходи однiєї зi своїх фабрик на щось, що має комерцiйну цiннiсть. У траншеї горiв вогонь, i ночами похмурий старий з обмазаними смолою руками сидiв у хатi пiд люстрою. Пiсля смертi купця будинок стояв порожнiй, дивлячись на перехожих на вулицi, дорiжки та дорiжки його заросли бур'яном та гнилою травою.
  Девiд Ормсбi вписався у свiй будинок. Прогулюючись довгими коридорами або сидячи, курячи сигару в крiслi на широкому лужку, вiн виглядав одягненим i оточеним. Будинок став його частиною, як добре пошитий i зi смаком одягнений костюм. У вiтальню пiд люстрою вартiстю десять тисяч доларiв вiн перенiс бiльярдний стiл, i дзвiн куль зi слонової кiстки прогнав церковнiсть цього мiсця.
  Вгору i вниз сходами ходили американськi дiвчата, подруги Маргарет, шарудячи спiдницями, а голоси розносилися по величезних кiмнатах. Увечерi пiсля вечерi Девiд грав у бiльярд. Його зацiкавив ретельний розрахунок кутiв та англiйцiв. Граючи ввечерi з Маргарет або з другом, втома дня пройшла, i його чесний голос i дзвiнкий смiх викликали усмiшку на губах людей, що проходять вулицею. Увечерi Девiд навiв своїх друзiв, щоб вони поговорили з ним на широких верандах. Iнодi вiн йшов один до своєї кiмнати на верхньому поверсi будинку i уткнувся в книги. По суботах увечерi вiн бешкетував i з компанiєю друзiв iз мiста сидiв за картковим столом у довгiй вiтальнi, грав у покер i пив коктейлi.
  Лора Ормсбi, мати Маргарет, нiколи не здавалася їй реальною частиною її життя. Ще у дитинствi донька вважала її безнадiйно романтичною. Життя обiйшлося з нею занадто добре, i вона чекала вiд усiх навколишнiх якостей i реакцiй, яких у власнiй персони вона б i не спробувала досягти.
  Девiд уже почав пiднiматися, коли одружився з нею, стрункою шатенкою, дочкою сiльського шевця, i вже в тi часи маленька плугова компанiя, власнiсть якої була розкидана серед навколишнiх купцiв i фермерiв, почала пiд його рукою робити прогрес у державi. Про його господаря вже говорили як про майбутнього чоловiка, а про Лору - як про дружину майбутньої людини.
  Лауру це в якомусь сенсi не влаштовувало. Сидячи вдома i нiчого не роблячи, вона все ще пристрасно хотiла уславитися особистiстю, особистiстю, жiнкою дiї. На вулицi, йдучи поруч iз чоловiком, вона сяяла на людей, але коли тi самi люди говорили, називаючи їх гарною парою, її щоки заливались рум'янцем, а в мозку пробiгав спалах обурення.
  Лора Ормсбi не спала ночами у своєму лiжку, думаючи про своє життя. Вона мала свiт фантазiй, в якому вона жила в такi часи. У свiтi її мрiй на неї чекали тисячi хвилюючих пригод. Вона уявила листа, отриманого поштою, що розповiдає про iнтригу, в якiй iм'я Девiда поєднувалося з iм'ям iншої жiнки, i тихо лежала в лiжку, обiймаючи цю думку. Вона нiжно подивилася на обличчя Девiда. - Бiдолашний хлопчик, який перебуває у скрутному становищi, - пробурмотiла вона. "Я буду смиренним i веселим i м'яко поверну його на колишнє мiсце в моєму серцi".
  Вранцi пiсля ночi, проведеної в цьому свiтi мрiй, Лаура подивилася на Девiда, такого холоднокровного i дiлового, i була роздратована його дiловитiстю. Коли вiн грайливо поклав їй руку на плече, вона вiдсторонилася i, сидячи навпроти нього за снiданком, спостерiгала, як вiн читає ранкову газету, не усвiдомлюючи бунтарських думок у її головi.
  Одного разу пiсля переїзду до Чикаго та повернення Маргарет з коледжу у Лори виникло слабке передчуття пригоди. Хоч це i виявилося скромним, але воно запам'яталося їй i якимось чином пом'якшило її думки.
  Вона була одна в спальному вагонi, що їхав з Нью-Йорка. Навпроти неї сiв молодик, i вони розмовляли. Поки вона говорила, Лаура уявляла собi, що збiгає з молодим чоловiком, i з-пiд вiй уважно дивилася на його слабке й приємне обличчя. Вона пiдтримувала розмову, поки iншi в машинi повзали на нiч за зеленi штори, що коливалися.
  З юнаком Лаура обговорювала iдеї, почерпнутi в неї з читання Iбсена та Шоу. Вона стала смiливою i смiливою у висуваннi своєї думки i спробувала спонукати молоду людину до якихось вiдвертих слiв чи дiй, якi могли б викликати її обурення.
  Молодий чоловiк не зрозумiв жiнку середнього вiку, яка сидiла поруч iз ним i так смiливо говорила. Вiн знав лише одну видатну людину на iм'я Шоу, i ця людина була губернатором Айови, а потiм членом кабiнету президента Мак-Кiнлi. Його вразила думка, що видний член Республiканської партiї може мати такi думки або висловлювати такi думки. Вiн говорив про рибалку в Канадi та про комiчну оперу, яку бачив у Нью-Йорку, а об одинадцятiй годинi позiхнув i зник за зеленими фiранками. Лежачи на лiжку, молодик пробурмотiв про себе: "Чого ж хотiла ця жiнка?" Йому спало на думку, i вiн потягся до того мiсця, де його штани бовталися в невеликому гамаку над вiкном, i подивився, щоб переконатися, що його годинник i гаманець все ще там.
  Вдома Лора Ормсбi виношувала думку про розмову з дивною людиною у поїздi. У її свiдомостi вiн став чимось романтичним i смiливим, смугою свiтла в тому, що їй було приємно вважати своїм похмурим життям.
  За вечерею вона розповiдала про нього, описуючи його принади. "У нього був чудовий розум, i ми просидiли до пiзньої ночi, розмовляючи", - сказала вона, дивлячись на обличчя Девiда.
  Коли вона це сказала, Маргарет пiдвела голову i зi смiхом сказала: "Майте серце, тату. Ось це романтика. Не будьте слiпi до цього. Мати намагається налякати тебе гаданим любовним романом.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ III
  
  ПРО НЕ ВЕЧIР ТРИ Через кiлька тижнiв пiсля гучного суду у справi про вбивство МакГрегор довго гуляв вулицями Чикаго i намагався спланувати своє життя. Вiн був стурбований i спантеличений подiєю, яка була за його драматичним успiхом у залi суду, i бiльш нiж стурбований тим фактом, що його розум постiйно грав з мрiєю про те, щоб Маргарет Ормсбi стала його дружиною. У мiстi вiн став владою, i замiсть iмен та фотографiй злочинцiв i утримувачiв кубла його iм'я та фотографiя тепер з'являлися на перших шпальтах газет. Ендрю Леффiнгвелл, полiтичний представник у Чикаго багатого та успiшного видавця сенсацiйних газет, вiдвiдав його в офiсi та запропонував зробити його полiтичною фiгурою у мiстi. Фiнлi, вiдомий адвокат у кримiнальних справах, запропонував йому спiвпрацю. Адвокат, маленька усмiхнена людина з бiлими зубами, не просив МакГрегора про негайне рiшення. У певному сенсi вiн сприйняв це рiшення як належне. Добродушно посмiхаючись i катаючи сигару по столу МакГрегора, вiн цiлу годину розповiдав iсторiї про знаменитi трiумфи в залi суду.
  "Одного такого трiумфу достатньо, щоб зробити людину", - заявив вiн. "Ви навiть не уявляєте, як далеко заведе вас такий успiх. Слово про це продовжує крутитися в умах людей. Традицiя склалася. Згадка про це дiє на уми присяжних засiдателiв. Справи вам виграються завдяки простого зв'язку вашого iменi зi справою".
  МакГрегор повiльно й тяжко йшов вулицями, не бачачи людей. На Вабаш-авеню, неподалiк двадцять третьої вулицi, вiн зупинився в салунi i випив пива. Салон знаходився в примiщеннi нижче рiвня тротуару, пiдлога була вкрита тирсою. Двоє напiвп'яних робiтникiв стояли бiля стiйки i сварилися. Один iз робiтникiв, який був соцiалiстом, постiйно проклинав армiю, i його слова змусили МакГрегора задуматися про мрiю, яку вiн так довго виношував i яка тепер, здавалося, згасла. "Я був в армiї i знаю, про що говорю", - заявив соцiалiст. "В армiї немає нiчого нацiонального. Це - приватна рiч. Тут вiн таємно належить капiталiстам, а Європi - аристократiї. Не кажiть менi - я знаю. Армiя складається iз бомжiв. Якщо я нероба, то тодi я ним i став. Ви швидко побачите, якi хлопцi будуть в армiї, якщо країна колись виявиться втягнутою у велику вiйну".
  Збуджений соцiалiст пiдвищив голос i стукав по стiйцi. "Чорт, ми взагалi себе не знаємо", - кричав вiн. "Нас нiколи не тестували. Ми називаємо себе великою нацiєю, бо ми багатi. Ми як товстун, що з'їв надто багато пирога. Так, сер, ми тут, в Америцi, саме такi, i щодо нашої армiї, то це iграшка для товстунiв. Тримайся подалi вiд цього.
  МакГрегор сидiв у кутку салону i оглядався. Чоловiки входили та виходили через дверi. Дитина несла вiдро вниз короткими сходами з вулицi i побiгла по тирсi. Голос її, тонкий i рiзкий, пробився крiзь белькотiння чоловiчих голосiв. "Десять центiв - дайте менi багато", - благала вона, пiднiмаючи вiдро над головою i ставлячи його на стiйку.
  Макгрегору згадалося впевнене усмiхнене обличчя адвоката Фiнлi. Подiбно до Девiда Ормсбi, успiшного виробника плугiв, юрист дивився на людей як на пiшакiв у великiй грi, i, як i на виробника плугiв, його намiри були шляхетними, а мета - ясною. Вiн мав намiр зробити бiльшу частину свого життя успiшним. Якщо вiн грав на боцi злочинця, це був лише шанс. Так склалися справи. У його свiдомостi було щось iнше - вираз його власної мети.
  МакГрегор пiдвiвся i вийшов iз салону. Надворi групами стояли чоловiки. На Тридцять дев'ятiй вулицi натовп молодих людей, що метушилися на тротуарi, натрапив на високого бурмочучого чоловiка, який проходив повз капелюх у руцi. Вiн почав вiдчувати, що знаходиться посеред чогось надто величезного, щоб його могли зрушити з мiсця зусилля однiєї людини. Жалюгiдне нiкчемнiсть цiєї людини було очевидним. Як у довгiй процесiї, перед ним пройшли постатi людей, якi намагалися вибратися з руїни американського життя. Зi здриганням вiн усвiдомив, що здебiльшого люди, чиї iмена заповнили сторiнки американської iсторiї, нiчого не означають. Дiти, якi читали про їхнi вчинки, залишились байдужими. Можливо, вони лише посилили безладдя. Подiбно до чоловiкiв, що проходять вулицею, вони перетнули обличчя речей i зникли в темрявi.
  - Можливо, Фiнлi та Ормсбi мають рацiю, - прошепотiв вiн. "Вони отримують все, що можуть, у них є здоровий глузд розумiти, що життя тече швидко, як птах, що летить, що пролiтає повз вiдкрите вiкно. Вони знають, що якщо людина подумає про щось iнше, вона, швидше за все, стане ще одним сентименталiстом i проведе своє життя, загiпнотизований вилянням власної щелепи".
  
  
  
  Пiд час своїх мандрiвок МакГрегор зайшов до ресторану та саду на вiдкритому повiтрi далеко на пiвденнiй сторонi. Сад був побудований для розваги багатих та успiшних людей. На маленькiй платформi грав оркестр. Хоча сад був оточений стiною, вiн був вiдкритий небу, i над людьми, що смiялися, що сидiли за столами, сяяли зiрки.
  МакГрегор сидiв один за маленьким столиком на балконi пiд приглушеним свiтлом. Пiд ним на терасi стояли iншi столи, зайнятi чоловiками та жiнками. На майданчику у центрi саду з'явилися танцюристи.
  МакГрегор, який замовив вечерю, залишив її незайманим. На помостi танцювала висока витончена дiвчина, яка дуже нагадувала Маргарет Ормсбi. З нескiнченною грацiєю її тiло виражало рухи танцю, i, немов iстота, що неслася вiтром, вона рухалася туди i сюди в обiймах свого партнера, стрункого юнака з довгим чорним волоссям. У фiгурi жiнки, що танцювала, була виражена велика частина iдеалiзму, який чоловiк прагнув матерiалiзувати в жiнках, i МакГрегор був вiд цього в захватi. Його почав охоплювати сенсуалiзм, настiльки тонкий, що не здавався сенсуалiзмом. З новим голодом вiн чекав того моменту, коли знову побачить Маргарет.
  На сценi у саду з'явилися iншi танцюристи. Свiтло за столиками було приглушене. З темряви здiйнявся смiх. МакГрегор озирнувся. Люди, що сидiли за столиками на терасi, привернули й утримали його увагу, i вiн почав пильно вдивлятися в обличчя чоловiкiв. Якими хитрими були цi люди, якi досягли успiху в життi. Хiба вони не були мудрецями? За плоттю, настiльки товстою на кiстках, ховалися якiсь хитрi очi. Була гра життя, i вони у неї зiграли. Сад був частиною гри. Це було чудово, i хiба все прекрасне на свiтi не закiнчується служiнням їм? Мистецтво чоловiкiв, думки чоловiкiв, пориви до краси, якi приходять в розум чоловiкiв i жiнок, чи не працювали всi цi речi виключно для того, щоб полегшити години успiшних людей? Очi чоловiкiв за столиками, коли вони дивилися на жiнок, що танцювали, не були надто жадiбними. Вони були сповненi впевненостi. Чи не для них танцiвницi поверталися туди i сюди, виявляючи свою грацiю? Якщо життя було боротьбою, хiба вони не досягли успiху в цiй боротьбi?
  МакГрегор пiдвiвся з-за столу i залишив їжу незайманою. Бiля входу в сад вiн зупинився i, притулившись до стовпа, ще раз подивився на сцену, що розгорнулася перед ним. На сценi з'явилася цiла трупа танцiвниць. Вони були одягненi в рiзнокольоровий одяг та танцювали народний танець. Поки МакГрегор дивився, свiтло почало знову проникати в його очi. Жiнки, якi тепер танцювали, були несхожi на неї, що нагадувала йому Маргарет Ормсбi. Вони були невисокого зросту, i в їхнiх обличчях було щось суворе. Вони натовпами рухалися туди-сюди по платформi. Своїм танцем вони прагнули передати послання. Макгрегору спала на думку думка. "Це танець працi", - пробурмотiв вiн. "Тут, у цьому саду, воно зiпсоване, але ноту працi не втрачено. Натяк на це залишився в цих постатях, якi трудяться, навiть танцюючи".
  МакГрегор вiдiйшов вiд тiнi колони i пiдвiвся з капелюхом у руцi пiд садовими лiхтарями, нiби чекаючи виклику з рядiв танцюристiв. Як люто вони працювали. Як тiла звивалися i звивалися. Вiд спiвчуття їхнiм зусиллям на обличчi людини, яка стояла i спостерiгала, виступив пiт. "Яка буря, мабуть, вiдбувається прямо пiд поверхнею пологiв", - пробурмотiв вiн. "Усюди тупi, озвiрiлi чоловiки та жiнки, мабуть, чогось чекають, не знаючи, чого хочуть. Я дотримуватимусь своєї мети, але не вiдмовлюся вiд Маргарет, - сказав вiн уголос, повертаючись i майже вибiгаючи з саду на вулицю.
  Тiєї ночi у снi МакГрегору снився новий свiт, свiт м'яких фраз i нiжних рук, якi заспокоювали худобу в людинi. Це була давня мрiя, мрiя, з якої було створено такi жiнки, як Маргарет Ормсбi. Довгi тонкi руки, якi вiн бачив на столi в гуртожитку, тепер торкнулися його рук. Вiн неспокiйно катався лiжком, i бажання охопило його так, що вiн прокинувся. По бульвару, як i ранiше, ходили туди-сюди люди. МакГрегор пiдвiвся i став у темрявi бiля вiкна своєї кiмнати, спостерiгаючи. Театр щойно виплюнув свою порцiю багато одягнених чоловiкiв i жiнок, i коли вiн вiдчинив вiкно, голоси жiнок ясно i рiзко долинули до його вух.
  Абстрактний чоловiк дивився в темряву, i його блакитнi очi були стурбованi. Бачення безладної та неорганiзованої групи шахтарiв, що мовчки марширують слiдом за похороном його матерi, в чиє життя вiн якимось найбiльшим зусиллям мав внести порядок, було порушено i розбите бiльш певним i прекрасним баченням, яке прийшло до нього.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ IV
  
  Д УРIНГ ТО ДНI З того часу, як вона побачила МакГрегора, Маргарет майже постiйно думала про нього. Вона зважила i зважила свої нахили й вирiшила, що, якщо з'явиться така можливiсть, вона вийде замiж за людину, чия сила i смiливiсть їй так сподобалися. Вона була наполовину розчарована тим, що опiр, який вона побачила на обличчi батька, коли вона розповiла йому про МакГрегора i видала себе своїми сльозами, не став активнiшим. Їй хотiлося битися, захищати чоловiка, якого вона потай вибрала. Коли нiчого не було сказано з цього приводу, вона пiшла до матерi i спробувала порозумiтися. "Ми вiзьмемо його тут", - швидко сказала мати. "Наступного тижня я влаштовую прийом. Я зроблю його головною фiгурою. Дозвольте менi дiзнатися його iм'я та адресу, i я займуся цим питанням".
  Лора встала й увiйшла до хати. В її очах з'явився проникливий блиск. "Вiн буде дурнем перед нашим народом", - сказала вона собi. "Вiн тварина, i її виставлять схожою на тварину". Вона не змогла стримати нетерпiння i знайшла Девiда. "Його людину слiд боятися", - сказала вона; "Вiн не зупиниться нi перед чим. Ви повиннi придумати якийсь спосiб покласти край iнтересу Маргарет до нього. Чи знаєш ти кращий план, нiж залишити його тут, де вiн виглядатиме дурнем?
  Девiд вийняв сигару з рота. Вiн вiдчув прикрiсть i роздратування через те, що справа, що стосується Маргарет, була винесена на обговорення. У глибинi душi вiн також боявся Мак-Грегора. - Облиш це, - рiзко сказав вiн. "Вона доросла жiнка, у неї бiльше розсудливостi та здорового глузду, нiж у будь-якої iншої жiнки, яку я знаю". Вiн пiдвiвся i жбурнув сигару через веранду в траву. "Жiнок не зрозумiти", - напiвкричав вiн. "Вони роблять незрозумiлi речi, мають незрозумiлi фантазiї. Чому вони не йдуть вперед прямими лiнiями, як розсудлива людина? Багато рокiв тому я перестав вас розумiти, а тепер змушений перестати розумiти Маргарет.
  
  
  
  На прийомi у мiсiс Ормсбi МакГрегор з'явився у чорному костюмi, який вiн купив для похорону своєї матерi. Його вогненно-руде волосся i грубий вираз обличчя привернули загальну увагу. Про нього з усiх бокiв потрiскували розмови та смiх. Як Маргарет було стривожено i не по собi в переповненiй залi суду, де йшла боротьба за життя, так i вiн серед цих людей, якi вимовляли уривчастi фрази i безглуздо смiялися нi над чим, почував себе пригнiченим i невпевненим. Серед компанiї вiн займав майже таке ж становище, як нова люта тварина, благополучно спiймана i тепер виставлена на виставцi в клiтцi. Вони вважали, що мiсiс Ормсбi вчинила розумно, прийнявши його, i вiн був у не зовсiм загальноприйнятому значеннi левом вечора. Слух про те, що вiн буде там, спонукав не одну жiнку вiдмовитися вiд iнших зобов'язань i прийти туди, де вона могла б взяти за руку i поговорити з цим героєм газет, а чоловiки, тиснучи йому руку, пильно дивилися на нього i дивувалися, що сила та яка хитрiсть таїлася в ньому.
  У газетах пiсля суду у справi про вбивство зчинився галас навколо особи МакГрегора. Боячись опублiкувати повнiстю суть його про порок, її змiст i значення, вони наповнили свої колонки розмовами про цю людину. Величезний шотландський адвокат "Вирiзки" було проголошено чимось новим i вражаючим у сiрiй масi населення мiста. Тодi, як i в наступнi смiливi днi, людина непереборно захоплювала уяву письменникiв, сама була нiмою в письмових i усних словах, за винятком запалу натхненного пориву, коли вiн досконало виражав ту чисту грубу силу, жага якої дрiмає в душах. художникiв.
  На вiдмiну вiд чоловiкiв, гарно одягненi жiнки на прийомi не боялися МакГрегора. Вони бачили в ньому щось, що можна приручити i пiдкорити, i збиралися в групи, щоб залучити його до розмови i вiдповiсти на його погляд. Вони думали, що з такою непокiрною душею життя може знайти новий запал i iнтерес. Подiбно до жiнок, якi грали зубочистками в ресторанi О'Тула, багато жiнок на прийомi у мiсiс Ормсбi напiвнесвiдомо бажали, щоб такий чоловiк став її коханцем.
  Один за одним Маргарет висувала чоловiкiв i жiнок зi свого свiту, щоб вони поєднали свої iмена з iм'ям МакГрегора i спробували утвердити його в атмосферi впевненостi та невимушеностi, яка пронизувала будинок та людей. Вiн стояв бiля стiни, кланяючись i смiливо озираючись на всi боки, i думав, що сум'яття i розсiянiсть розуму, що послiдували за його першим вiзитом до Маргарет у притулок, незмiрно зростали з кожною миттю. Вiн дивився на блискучу люстру на стелi i на людей, що ходили, - чоловiкiв, невимушених, зручних, жiнок з напрочуд нiжними, виразними руками, з круглими бiлими шиями i плечима, що виступають над сукнями, i почуття повної безпорадностi охопило його. . Нiколи ще вiн не був у такiй жiночнiй компанiї. Вiн думав про красивих жiнок навколо себе, розглядаючи їх у своїй грубiй i наполегливiй манерi просто як жiнок, якi працюють серед чоловiкiв, якi мають якусь мету. "При всiй своїй нiжнiй, чуттєвiй чуттєвостi їхнього одягу та осiб вони, мабуть, якимось чином пiдiрвали сили та цiлеспрямованiсть цих людей, якi так байдуже ходять серед них", - думав вiн. Усерединi себе вiн не знав нiчого, що можна було б створити як захист вiд того, чим, на його думку, мала стати така краса для людини, яка жила з нею. Його мiць, на його думку, мала бути чимось монументальним, i iз захопленням дивився на спокiйне обличчя отця Маргарет, що рухався серед гостей.
  МакГрегор вийшов з дому i зупинився в напiвтемрявi на верандi. Коли мiсiс Ормсбi i Маргарет пiшли за ним, вiн подивився на жiнку похилого вiку i вiдчув її ворожiсть. Колишня любов до битви охопила його, вiн обернувся i мовчки стояв, дивлячись на неї. "Прекрасна дама, - подумав вiн, - нiчим не краща за жiнок Першої парафiї. Вона має iдею, що я здамся без бою".
  З його голови зник страх перед впевненiстю та стабiльнiстю людей Маргарет, який майже здолав його в хатi. Жiнка, яка все своє життя думала про себе як про людину, яка очiкує тiльки можливостi проявити себе як командуюча фiгура у справах, зробила її присутнiсть провалом спроби придушити МакГрегора.
  
  
  
  На верандi стояли троє людей. МакГрегор iз мовчазного став балакучим. Охоплений одним iз натхнень, якi були частиною його натури, вiн почав говорити про спаринги i удари у вiдповiдь з мiсiс Ормсбi. Коли вiн подумав, що настав час зайнятися тим, що було в нього на думцi, вiн увiйшов до будинку i незабаром вийшов зi своїм капелюхом. Рiзкiсть, яка прокралася в його голос, коли вiн був схвильований чи рiшучий, вразила Лору Ормсбi. Дивлячись на неї, вiн сказав: "Я збираюся взяти вашу дочку на прогулянку вулицею. Я хочу поговорити з нею".
  Лора вагалася i невпевнено посмiхнулася. Вона вирiшила висловитися, бути схожим на цього чоловiка, грубого i прямого. Коли вона зiбралася i була готова, Маргарет i МакГрегор були вже на половинi шляху гравiйною дорiжкою до ворiт, i можливiсть вiдзначитися втрачена.
  
  
  
  МакГрегор йшов поруч iз Маргарет, поглинений думками про неї. "Я тут працюю", - сказав вiн, невизначено махнувши рукою у бiк мiста. "Це велика робота, i вона вимагає вiд мене багато чого. Я не прийшов до вас, бо сумнiвався. Я боявся, що ти здолаєш мене i виб'єш думки про роботу з моєї голови.
  Бiля залiзної брами наприкiнцi гравiйної дорiжки вони повернулися i подивилися один на одного. МакГрегор притулився до цегляної стiни i глянув на неї. "Я хочу, щоб ти вийшла за мене замiж", - сказав вiн. "Я думаю про тебе постiйно. Думаючи про тебе, я можу виконати свою роботу лише наполовину. Я починаю думати, що iнший чоловiк може прийти i забрати тебе, i гаю годину за годиною в страху.
  Вона тремтячою рукою взяла його за плече, i вiн, думаючи припинити спробу вiдповiдi, перш нiж закiнчити, поспiшив далi.
  "Нам потрiбно дещо сказати i зрозумiти, перш нiж я зможу прийти до вас як наречений. Я не думав, що маю ставитись до жiнки так само, як до тебе, i менi потрiбно внести певнi корективи. Я думав, що можу обiйтися без таких жiнок. Я думав, що ти не для мене з тiєю роботою, яку я задумав виконати в цьому свiтi. Якщо ти не вийдеш за мене замiж, я радий дiзнатися про це зараз, щоб прийти до тями".
  Маргарет пiдняла руку i поклала йому на плече. Цей вчинок був своєрiдним визнанням його права говорити з нею так прямо. Вона нiчого не сказала. Наповнена тисячами послань любовi та нiжностi, якi вона хотiла влити йому у вухо, вона мовчки стояла на гравiйнiй дорiжцi, поклавши руку йому на плече.
  I тут сталася абсурдна рiч. Страх, що Маргарет може прийняти якесь швидке рiшення, яке вплине на все їхнє спiльне майбутнє, наводив МакГрегора на сказ. Вiн не хотiв, щоб вона говорила, i хотiв, щоб його слова залишилися невисловленими. "Чекати. Не зараз, - вигукнув вiн i пiдняв руку, збираючись взяти її за руку. Його кулак ударив по руцi, що лежала у нього на плечi, i та, у свою чергу, збила його капелюх, який полетiв на дорогу. МакГрегор побiг за ним, а потiм зупинився. капелюх, Маргарет, не в силах бiльше контролювати себе, закричала вiд смiху.
  Без капелюха МакГрегор йшов бульваром Дрексел у м'якiй тишi лiтньої ночi. Вiн був роздратований результатом вечора i в глибинi душi бажав, щоб Маргарет вiдiслала його переможеним. Його руки хворiли вiд бажання притиснути її до грудей, але в головi одне за одним виникали заперечення проти шлюбу з нею. "Чоловiки поглиненi такими жiнками i забувають свою роботу", - сказав вiн собi. "Вони сидять, дивлячись у м'якi карi очi коханого, думаючи про щастя. Чоловiк має займатися своєю роботою, думаючи про це. Вогонь, що бiжить венами його тiла, повинен висвiтлити його розум. Жiноче кохання хочеться сприймати як мету життя, i жiнка приймає це i стає вiд цього щасливою". Вiн з вдячнiстю подумав про Едiт у її магазинi на Монро-стрiт. "Я не сиджу ночами у своїй кiмнатi, мрiючи обiйняти її та обсипати поцiлунками її губи", - прошепотiв вiн.
  
  
  
  У дверях свого будинку мiсiс Ормсбi стояла i спостерiгала за МакГрегором та Маргарет. Вона бачила, як вони зупинилися наприкiнцi прогулянки. Фiгура чоловiка губилася в тiнi, а постать Маргарет стояла одна, видiляючись на тлi далекого свiтла. Вона побачила витягнуту руку Маргарет - вона стискала його рукав - i почула гомiн голосiв. А потiм чоловiк вибiг надвiр. Його капелюх катапультувався перед ним, i тишу порушив швидкий вибух напiвiстеричного смiху.
  Лора Ормсбi була в лютi. Хоча вона й ненавидiла МакГрегора, вона не могла винести думки, що смiх має зруйнувати чари романтики. "Вона така сама, як її батько", - пробурмотiла вона. "Принаймнi, вона могла б виявити певний дух i не поводитися як дерев'яна штука, закiнчуючи свою першу розмову з коханцем таким смiхом".
  Щодо Маргарет, то вона стояла в темрявi, тремтячи вiд щастя. Вона уявила, як пiднiмається темними сходами в офiс МакГрегора на Ван Бюрен-стрiт, куди одного разу пiшла повiдомити йому новини про справу про вбивство, кладе руку йому на плече i каже: "Вiзьми мене на руки та поцiлунок. Я твоя жiнка. Я хочу жити з тобою. Я готовий зректися свого народу i свого свiту i прожити ваше життя заради вас". Маргарет, стоячи в темрявi перед величезним старим будинком на бульварi Дрексел, уявляла себе з Красунчиком МакГрегором, яка жила з ним, як з його дружиною в маленькiй квартирцi над рибним ринком на вулицi Вестсайда. Чому саме рибний ринок вона не могла б сказати.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ V
  
  Е ДИТ КАРСОН _ БУВ на шiсть рокiв старше МакГрегора i жила повнiстю в собi. Вона була з тих натур, якi не виражають себе словами. Хоча, коли вiн увiйшов до магазину, її серце сильно забилося, але рум'янець не виступив на її щоках, i її блiдi очi не спалахнули у вiдповiдь на його повiдомлення. День за днем вона сидiла у своєму магазинi за роботою, тиха, сильна у своїй вiрi, готова вiддати грошi, свою репутацiю, а якщо знадобиться, i життя заради здiйснення своєї мрiї про жiночнiсть. Вона не бачила в МакГрегорi генiальну людину, як Маргарет, i не сподiвалася висловити через неї таємне прагнення влади. Вона була працюючою жiнкою, i для неї вiн представляв усiх чоловiкiв. У глибинi душi вона думала про нього просто як про чоловiка свого чоловiка.
  А для МакГрегора Едiт була соратницею та другом. Вiн бачив, як вона рiк за роком сидiла у своїй лавi, вiдкладала грошi в ощадну касу, тримала веселий вигляд перед усiм свiтом, нiколи не була наполегливою, доброю, по-своєму впевненою в собi. "Ми могли б продовжувати жити так, як зараз, i вона не стала б вiд цього менш задоволена", - сказав вiн собi.
  Якось вдень пiсля особливо важкого робочого тижня вiн прийшов до неї додому, щоб посидiти в її маленькiй майстернi i обмiркувати питання про одруження з Маргарет Ормсбi. У торгiвлi Едiт був тихий сезон, i вона була одна в магазинi, обслуговуючи покупця. МакГрегор лiг на невеликий диван у майстернi. Протягом тижня вiн вечiр за ввечерi виступав перед робiтничими зборами, а потiм сидiв у себе в кiмнатi i думав про Маргарет. Тепер на диванi пiд шум голосiв у вухах вiн заснув.
  Коли вiн прокинувся, була вже пiзня нiч, i на пiдлозi поряд з диваном сидiла Едiт, запустивши пальцi в його волосся.
  МакГрегор тихо розплющив очi i глянув на неї. Вiн бачив, як по її щоцi скотилася сльоза. Вона дивилася прямо перед собою, на стiну кiмнати, i в тьмяному свiтлi, що проникало з вiкна, вiн мiг бачити перетягнутi мотузочки на її маленькiй шиї та вузол мишачого кольору волосся на головi.
  МакГрегор швидко заплющив очi. Вiн почував себе так, нiби його розбудив цiвка холодної води, що потрапила йому на груди. Його охопило почуття, що Едiт Карсон чогось чекала вiд нього, чого вiн не був готовий дати.
  Через деякий час вона встала i тихо прокралася в лаву, i вiн з гуркотом i метушнею теж пiдвiвся i почав голосно гукати. Вiн зажадав час та поскаржився на пропущену зустрiч. Увiмкнувши газ, Едiт пiшла разом iз ним до дверей. На її обличчi сяяла колишня спокiйна посмiшка. МакГрегор поспiшив у темряву i провiв решту ночi, гуляючи вулицями.
  Наступного дня вiн вирушив до Маргарет Ормсбi до притулку. З нею вiн не використав жодного мистецтва. Перейшовши прямо до справи, вiн розповiв їй про дочку трунаря, що сидiла поряд з ним на пагорбi над Коул-Крiк, про перукаря i його розмови про жiнок на лавцi в парку, i про те, як це привело його до тiєї iншої жiнки, що стоїть на колiнах на пiдлозi в маленький каркаса. чиє спiлкування врятувало його вiд цього.
  "Якщо ти не можеш чути всього цього i все ще хочеш жити зi мною, - сказав вiн, - у нас разом немає майбутнього. Я хочу тебе. Я боюсь тебе i боюсь своєї любовi до тебе, але все одно хочу тебе. Я бачив твоє обличчя, що ширяє над аудиторiєю в залах, де я працював. Я дивився на немовлят на руках дружин робiтникiв i хотiв побачити свою дитину на ваших руках. Мене бiльше хвилює те, що я роблю, нiж ти, але люблю тебе".
  МакГрегор встав i став над нею. "Я люблю тебе, мої руки тягнуться до тебе, мiй мозок планує трiумф робiтникiв, усiєю старою, що збиває з пантелику людською любов'ю, про яку я майже думав, що нiколи не захочу.
  "Я не можу винести цього очiкування. Я не можу цього винести, не знаючи, щоб розповiсти Едiт. Я не можу думати про тебе, коли люди починають пiдхоплювати iнфекцiю iдеї i чекають вiд мене ясного керiвництва. Вiзьми мене або вiдпусти мене i живи своїм життям".
  Маргарет Ормсбi подивилася на Мак-Грегора. Коли вона говорила, її голос був таким же тихим, як голос батька, який говорив робiтниковi в майстернi, що робити зi зламаною машиною.
  "Я вийду за тебе замiж", - просто сказала вона. "Я сповнений думок про це. Я хочу тебе, хочу тебе так слiпо, що, здається, ти не можеш зрозумiти.
  Вона встала обличчям до нього i подивилася йому у вiчi.
  "Тобi доведеться почекати", - сказала вона. "Я маю побачити Едiт, я сам маю це зробити. Всi цi роки вона служила вам - у неї був такий привiлей.
  МакГрегор глянув через стiл у красивi очi жiнки, яку вiн любив.
  "Ти належиш менi, навiть якщо я належу Едiт", - сказав вiн.
  "Я побачуся з Едiт", - знову вiдповiла Маргарет.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VI
  
  М С Г РЕГОР ЛIВИЙ ТО розповiдаючи iсторiю своєї любовi до Маргарити. Едiт Карсон, яка так добре знала поразку i мала в собi мужнiсть поразки, мала зустрiти поразку вiд його рук через непереможену жiнку, i вiн дозволив собi забути про все це. Протягом мiсяця вiн безуспiшно намагався переконати робiтникiв прийняти iдею "маршируючих людей" i пiсля розмови з Маргарет наполегливо продовжував працювати.
  I ось одного вечора сталося щось, що його порушило. Iдея маршируючих чоловiкiв, що стала бiльш нiж наполовину iнтелектуалiзованою, знову стала пристрастю, i питання його життя з жiнками прояснилося швидко i остаточно.
  Була нiч, i МакГрегор стояв на платформi надземної залiзницi на вулицях Стейт та Ван Бюрен. Вiн вiдчував себе винним перед Едiт i збирався пiти до неї додому, але сцена на вулицi внизу зачарувала його, i вiн залишився стояти, дивлячись на освiтлену вулицю.
  Протягом тижня у мiстi йшов страйк возникiв, а вдень спалахнув бунт. Вiкна було вибито, кiлька чоловiкiв отримали поранення. Тепер зiбрався вечiрнiй натовп, i промовцi залiзли на ложi, щоб говорити. Скрiзь лунало сильне виляння щелепами та розмахування руками. МакГрегор нагадав про це. Йому згадалося маленьке шахтарське мiстечко, i вiн знову побачив себе хлопчиком, який сидiв у темрявi на сходах перед пекарнею своєї матерi i намагався думати. Знову в уявi вiн побачив, як неорганiзованi шахтарi викочуються з салуна i стоять на вулицi, лаючись i погрожуючи, i знову його переповнювала зневага до них.
  А потiм у самому серцi величезного захiдного мiста сталося те саме, що сталося, коли вiн був хлопчиком у Пенсiльванiї. Влада мiста, вирiшивши налякати страйкуючих вiзникiв демонстрацiєю сили, вiдправила полк державних вiйськ марширувати вулицями. Солдати були одягненi у коричневу форму. Вони мовчали. Коли МакГрегор подивився вниз, вони звернули з Полк-стрiт i розмiреною ходою пiшли Стейт-стрiт повз безладний натовп на тротуарi i таких же безладних ораторiв на узбiччi.
  Серце МакГрегора билося так, що вiн мало не задихнувся. Люди в унiформах, кожен iз яких сам собою нiчого не означав, маршируючи разом, пожвавилися змiстом. Йому знову захотiлося закричати, вибiгти надвiр i обiйняти їх. Сила в них, здавалося, цiлувала, як за поцiлунку коханця, силу всерединi нього самого, i коли вони пройшли i знову пролунав безладний дзвiн голосiв, вiн сiв у машину i поїхав до Едiт з палким рiшучiстю серцем. .
  Магазин капелюхiв Едiт Карсон перейшов до рук нового власника. Вона продалася i втекла. МакГрегор стояв у виставковiй залi, оглядаючи вiтрини, наповненi пернатими вбраннями, i капелюхи, що висять на стiнi. Свiтло вуличного лiхтаря, що падало у вiкно, змусило мiльйони крихiтних порошинок танцювати перед його очима.
  З кiмнати в заднiй частинi магазину - кiмнати, де вiн бачив сльози страждання на очах Едiт, - вийшла жiнка i розповiла йому, що Едiт продала бiзнес. Вона була схвильована повiдомленням, яке повинна була передати, i пройшла повз чоловiка, що чекав, пiдiйшла до сiтчастих дверей, щоб стати до нього спиною i подивитися на вулицю.
  Краєм ока жiнка глянула на нього. Це була маленька чорнява жiнка з двома блискучими золотими зубами та в окулярах на носi. "Тут вiдбулася сварка закоханих", - сказала вона собi.
  "Я купила магазин", - сказала вона вголос. - Вона просила мене передати тобi, що пiшла.
  МакГрегор не став чекати бiльшого i поспiшив повз жiнку на вулицю. У його серцi було почуття нiмої, ниючої втрати. Iмпульсивно повернувся i побiг назад.
  Стоячи на вулицi бiля сiтчастих дверей, вiн хрипко крикнув. "Куди вона подiлася?" вiн вимагав.
  Жiнка весело засмiялася. Вона вiдчувала, що завдяки цьому магазину вона набуває аромату романтики та пригод, дуже привабливого для неї. Потiм вона пiдiйшла до дверей i посмiхнулася через ширму. "Вона щойно пiшла", - сказала вона. "Вона пiшла на станцiю Берлiнгтон. Гадаю, вона поїхала на Захiд. Я чув, як вона розповiла чоловiковi про свою скриню. Вона тут уже два днi з того часу, як я купив магазин. Гадаю, вона чекала на твiй прихiд. Ти не прийшов, а тепер вона пiшла, i, можливо, ти її не знайдеш. Вона не була схожа на людину, яка посвариться з коханцем".
  Жiнка в магазинi тихо розсмiялася, коли МакГрегор поспiшив геть. "Хто мiг би подумати, що в цiєї тихої маленької жiнки буде такий коханець?" - Запитала вона себе.
  По вулицi бiг МакГрегор i, пiднявши руку, зупинив автомобiль, що проїжджав. Жiнка побачила, як вiн сидiв у машинi i розмовляв iз сивим чоловiком за кермом, а потiм машина розвернулася i зникла вулицею з порушенням закону.
  МакГрегор знову по-новому побачив характер Едiт Карсон. "Я бачу, як вона це робить, - сказав вiн собi, - весело кажучи Маргарет, що це не має значення, i весь час планує це в глибинi душi. Тут усi цi роки вона жила власним життям. Таємнi прагнення, бажання i стара людська жага любовi, щастя i самовираження тривали пiд її спокiйною зовнiшнiстю, як i пiд моєю".
  МакГрегор подумав про напруженi днi позаду i з соромом усвiдомив, як мало його бачила Едiт. Це було в тi днi, коли його великий рух "Маршируючi люди" тiльки-но вийшов на свiт, а напередоднi ввечерi вiн був присутнiй на конференцiї робiтникiв, якi хотiли, щоб вiн публiчно продемонстрував владу, яку вiн таємно будував. вгору. Щодня його кабiнет був заповнений газетчиками, якi ставили запитання та вимагали пояснень. А тим часом Едiт продавала свою крамницю цiй жiнцi i збиралася зникнути.
  На вокзалi МакГрегор знайшов Едiт, що сидiла в кутку, уткнувшись обличчям у згин руки. Безтурботна зовнiшнiсть зникла. Її плечi здавались уже. Її рука, що звисала зi спинки сидiння перед нею, була бiлою та неживою.
  МакГрегор нiчого не сказав, але схопив коричневу шкiряну сумку, що стояла поряд з нею на пiдлозi, i, взявши її за руку, повiв її кам'яними сходами на вулицю.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VII
  
  я Н О РМСБI _ Домашнi батько та дочка сидiли у темрявi на верандi. Пiсля зустрiчi Лори Ормсбi з МакГрегором мiж нею та Девiдом вiдбулася ще одна розмова. Тепер вона поїхала в гостi до свого рiдного мiста у Вiсконсiнi, i батько та дочка сидiли разом.
  Своєю дружиною Девiд багатозначно розповiв про роман Маргарет. "Це не питання здорового глузду", - сказав вiн; "Не можна вдавати, що в такiй справi є перспектива щастя. Цей чоловiк не дурень i, можливо, колись стане великим чоловiком, але це не буде той тип величi, який принесе щастя чи задоволення такiй жiнцi, як Маргарет. Вiн може закiнчити своє життя у в'язницi".
  
  
  
  МакГрегор i Едiт пройшли гравiйною дорiжкою i зупинилися бiля вхiдних дверей будинку Ормсбi. З темряви веранди почувся серцевий голос Девiда. "Iди i посиди тут", - сказав вiн.
  МакГрегор мовчки стояв i чекав. Едiт вчепилася в його руку. Маргарет пiдвелася i, пiдiйшовши вперед, зупинилася, дивлячись на них. Серце в неї пiдстрибнуло, i вона вiдчула кризу, спричинену присутнiстю цих двох людей. Голос її тремтiв вiд тривоги. - Заходьте, - сказала вона, повертаючись i прямуючи до хати.
  Чоловiк i жiнка пiшли за Маргарет. Бiля дверей МакГрегор зупинився i покликав Девiда. - Ми хочемо, щоб ти був тут iз нами, - рiзко сказав вiн.
  У вiтальнi чекали четверо людей. Величезна люстра падала на них своїм свiтлом. Едiт сидiла у своєму крiслi i дивилася в пiдлогу.
  "Я зробив помилку", - сказав МакГрегор. "Я весь час робив помилку". Вiн обернувся до Маргарет. Ми тут на щось не розраховували. Є Едiт. Вона не така, як ми думали.
  Едiт нiчого не сказала. Втомлена сутулiсть залишилася в її плечах. Вона вiдчувала, що якби МакГрегор привiв її в будинок i до цiєї жiнки, яку вiн любив, щоб скрiпити їхнє розставання, вона б сидiла тихо, поки все не закiнчиться, а потiм перейшла до самотностi, яка, як вона вважала, мала стати її часткою.
  Для Маргарет поява чоловiка i жiнки була ознакою зла. Вона теж мовчала, чекаючи на шок. Коли її коханий говорив, вона теж дивилася на пiдлогу. Про себе вона говорила: "Вiн збирається пiти i одружитися з iншою жiнкою. Я маю бути готовий почути це вiд нього. У дверях стояв Девiд. "Вiн збирається повернути менi Маргарет", - подумав вiн, i серце його затанцювало вiд щастя.
  МакГрегор пройшов через кiмнату i зупинився, дивлячись на двох жiнок. Його блакитнi очi були холоднi й сповненi сильної цiкавостi, що стосується їх i його самої. Вiн хотiв перевiрити їх та перевiрити себе. "Якщо тепер у мене ясна голова, то я продовжу сон", - подумав вiн. "Якщо зазнаю невдачi в цьому, я зазнаю невдачi у всьому". Повернувшись, вiн схопив Девiда за рукав пальта i потягнув його через кiмнату, тож двоє чоловiкiв пiдвелися разом. Потiм вiн уважно глянув на Маргарет. Розмовляючи з нею, вiн продовжував стояти так, поклавши руку на руку батька. Ця дiя залучила Девiда, i його охопило тремтiння захоплення. "Ось людина", - сказав вiн собi.
  "Ви думали, що Едiт була готова побачити наше весiлля. Ну вона була. Тепер вона тут i ви бачите, що це з нею зробило", - сказав МакГрегор.
  Дочка орача почала говорити. Обличчя її було крейдово-бiлим. МакГрегор сплеснув руками.
  "Почекайте, - сказав вiн, - чоловiк i жiнка не можуть жити разом роками, а потiм розлучитися, як двоє друзiв-чоловiкiв. Щось потрапляє до них, щоб перешкодити. Вони виявляють, що кохають одне одного. Я зрозумiв, що хоч i хочу тебе, я люблю Едiт. Вона любить мене. Подивися на неї."
  Маргарет пiдвелася зi стiльця. МакГрегор продовжив. У його голосi з'явилася рiзкiсть, яка змушувала людей боятися його та йти за ним. "О, ми одружимося, Маргарет i я", сказав вiн; "Її краса пiдкорила мене. Я йду за красою. Я хочу вродливих дiтей. Це моє право".
  Вiн повернувся до Едiт i зупинився, дивлячись на неї.
  "У нас з тобою нiколи не могло бути того почуття, яке було у нас iз Маргарет, коли ми дивилися один одному в очi. Ми страждали вiд цього - кожен бажав iншого. Ви створенi, щоб терпiти. Ви подолаєте все i за деякий час станете веселими. Ти знаєш, чи не так?
  Едiт очi зустрiлися з його власними.
  "Так, я знаю", сказала вона.
  Маргарет Ормсбi схопилася з стiльця, очi її заплили.
  "Стiй", - крикнула вона. "Я не хочу тебе. Я б нiколи не одружився з тобою зараз. Ти належиш їй. Ти належиш Едiт.
  Голос МакГрегора став м'яким i тихим.
  "О, я знаю", сказав вiн; "Я знаю! Я знаю! Але я хочу дiтей. Подивiться на Едiт. Як ти думаєш, чи зможе вона народити менi дiтей?"
  З Едiт Карсон вiдбулася змiна. Її очi запеклi, а плечi розпрямилися.
  - Це менi сказати, - вигукнула вона, подавшись уперед i схопивши його за руку. "Це мiж мною та Богом. Якщо ти збираєшся одружитися зi мною, приходь зараз i зроби це. Я не боялася кинути тебе i не боюся, що помру, народивши дiтей".
  Вiдпустивши руку МакГрегора, Едiт побiгла через кiмнату i зупинилася перед Маргарет. "Звiдки ви знаєте, що ви красивiшi чи можете народити красивiших дiтей?" вона вимагала. "Що взагалi ви маєте на увазi пiд красою? Я заперечую твою красу. Вона повернулася до Макгрегора. "Послухайте, - вигукнула вона, - вона не витримує випробування".
  Гордiсть охопила жiнку, яка ожила в тiлi маленької модистки. Спокiйними очима вона дивилася на людей у кiмнатi, а коли знову глянула на Маргарет, у її голосi почувся виклик.
  "Краса повинна терпiти", - швидко сказала вона. "Це має бути смiливо. Йому належить пережити довгi роки життя та безлiч поразок". В її очах з'явився жорсткий погляд, коли вона кинула виклик дочцi багатства. "У мене вистачило смiливостi зазнати поразки, i у мене є смiливiсть взяти те, що я хочу", - сказала вона. "Чи вистачить у тебе такої смiливостi? Якщо у вас є, вiзьмiть цю людину. Ти хочеш його, i я також. Вiзьми його за руку i пiди з ним. Зроби це зараз, тут, на моїх очах.
  Маргарет похитала головою. Її тiло тремтiло, а очi дико озиралися на всi боки. Вона повернулася до Девiда Ормсбi. "Я не знала, що життя може бути таким", - сказала вона. "Чому ти не сказав менi? Вона має рацiю. Я боюся."
  В очах МакГрегора спалахнуло свiтло, i вiн швидко обернувся. - Я бачу, - сказав вiн, пильно дивлячись на Едiт, - у тебе теж є своя мета. Знову повернувшись, вiн глянув у вiчi Девiдовi.
  "Тут треба дещо вирiшити. Можливо, це найвище випробування в життi людини. Людина щосили намагається утримати думку про себе, бути безособовим, бачити, що має мета, що виходить поза його власної мети. Можливо, ви зробили цю боротьбу. Чи бачите, я роблю це зараз. Я збираюся забрати Едiт i повернутись до роботи".
  Бiля дверей МакГрегор зупинився i простяг руку Девiдовi, який взяв її i шанобливо глянув на великого адвоката.
  - Я радий, що ти йдеш, - коротко сказав орач.
  "Я радий пiти", - сказав МакГрегор, розумiючи, що в голосi i розумi Девiда Ормсбi не було нiчого, крiм полегшення та чесного антагонiзму.
  OceanofPDF.com
  КНИГА VI
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ I
  
  МАРШУЮЧI ЧОЛОВIКИ _ _ _ _ Рух нiколи не був предметом iнтелектуалiзацiї. Протягом багатьох рокiв МакГрегор намагався досягти цього шляхом розмов. Йому це вдалося. Ритм та розмах, що лежать в основi руху, запалювали вогонь. Чоловiк пережив тривалi перiоди депресiї та був змушений заганяти себе вперед. А потiм, пiсля сцени з Маргарет та Едiт у будинку Ормсбi, почалася дiя.
  Була людина на iм'я Мосбi, довкола особистостi якого якийсь час оберталася дiя. Вiн працював барменом у Нiла Ханта, вiдомого персонажа iз Саут-Стейт-стрiт, i колись був лейтенантом в армiї. Мосбi був тим, кого в суспiльствi називають негiдником. Пiсля Вест- Пойнта i кiлькох рокiв на якомусь iзольованому армiйському посту вiн почав пити i одного разу вночi пiд час бешкету, наполовину збожеволiвши вiд нудьги свого життя, вистрiлив рядовому в плече. Його заарештували та поставили пiд загрозу честi, що вiн не втiк, але втiк. Протягом багатьох рокiв вiн блукав свiтом як виснажений цинiчний персонаж, який напивався щоразу, коли на його шляху з'являлися грошi, i який робив усе, щоб порушити монотоннiсть iснування.
  Мосбi з ентузiазмом сприйняв iдею "маршують людей". Вiн бачив у цьому можливiсть хвилювати i турбувати своїх побратимiв. Вiн вмовив профспiлку барменiв i офiцiантiв, до якої вiн належав, випробувати цю iдею, i вранцi вони почали марширувати туди-сюди по смузi паркової зони, зверненої до озера на околицi Першого району. "Тримайте роти на замку", - наказав Мосбi. "Ми можемо турбувати чиновникiв цього мiста як диявол, якщо зробимо правильно. Коли вам ставлять запитання, нiчого не кажiть. Якщо полiцiя спробує заарештувати нас, ми присягнемо, що робимо це тiльки заради тренування".
  План Мосбi спрацював. Через тиждень вранцi почали збиратися натовпи, щоб подивитися на "маршуючих чоловiкiв", i полiцiя почала проводити розслiдування. Мосбi був у захватi. Вiн покинув роботу бармена i набрав рiзношерсту компанiю молодих хулiганiв, яких у другiй половинi дня вмовляв практикуватись у маршовому кроцi. Коли його заарештували i притягли до суду, МакГрегор виступав як його адвокат, i його виписали. "Я хочу вивести цих людей на чисту воду", - заявив Мосбi, виглядаючи дуже безневинним i нехитрим. "Ви самi бачите, що офiцiанти i бармени пiд час роботи блiднуть i сутуляться, а що стосується цих молодих грубiянiв, то чи не краще для суспiльства, щоб вони марширували, нiж ледаряли в барах i планували бозна-якi капостi?" ?"
  На особi Першого вiддiлення з'явилася посмiшка. МакГрегор та Мосбi органiзували ще одну роту учасникiв маршу, i молоду людину, яка була сержантом у ротi регулярних вiйськ, запросили допомогти у навчаннях. Для самих чоловiкiв усе це було жартом, грою, яка приваблювала в них пустотливого хлопчика. Всiм було цiкаво, i це надавало справi особливого смаку. Вони посмiхалися, маршуючи вгору й униз. Деякий час вони обмiнювалися глузуваннями з глядачами, але МакГрегор поклав цьому кiнець. "Мовчiть", - сказав вiн, проходячи серед чоловiкiв пiд час вiдпочинку. "Це найкраще, що можна зробити. Мовчiть i займайтеся справами, i ваш марш буде вдесятеро ефективнiший".
  Рух маршируючих чоловiкiв зростав. Молодий єврейський газетяра, наполовину негiдник, наполовину поет, написав лякаючу статтю для однiєї з недiльних газет, оголошуючи про народження Лейбористської Республiки. Iсторiя була проiлюстрована малюнком, що зображує МакГрегора, який веде величезну орду людей через вiдкриту рiвнину до мiста, з високих труб якого вивергалися клуби диму. Поруч iз МакГрегором на фотографiї, одягнений у яскраву форму, стояв колишнiй армiйський офiцер Мосбi. У статтi його назвали воєначальником "таємної республiки, що росте всерединi великої капiталiстичної iмперiї".
  Воно почало набувати форми - рух Людей, що Марширують. Чутки почали ходити тут i там. В очах чоловiкiв було питання. Спочатку повiльно це почало пробиватися в їхнiх умах. Тротуаром почувся рiзкий тупiт нiг. Формувалися групи, чоловiки смiялися, групи зникали лише для того, щоб знову з'явитися. На сонцi перед дверима фабрики стояли люди, розмовляючи, розумiючи наполовину, починаючи вiдчувати, що у вiтрi є щось велике.
  Спочатку рух нiчого не домiгся в лавах робiтникiв. Буде збори, можливо, серiя зборiв в однiй iз маленьких залiв, де збираються робiтники, щоб зайнятися справами своїх профспiлок. МакГрегор говоритиме. Його рiзкий i владний голос було чути на вулицях унизу. Купцi виходили з магазинiв i стояли у дверях, прислухаючись. Сигарети, що палять, молодi хлопцi перестали дивитися на дiвчат, що проходять, i натовпами зiбралися пiд вiдкритими вiкнами. Мозок працi, що повiльно працює, прокидався.
  Через деякий час кiлька молодих людей, хлопцi, якi працювали на пилках на заводi з виробництва коробок, та iншi, якi керували машинами на заводi, де вироблялися велосипеди, зголосилися наслiдувати приклад чоловiкiв Першого вiддiлення. Лiтнiми вечорами вони збиралися на пустирях i марширували туди-сюди, дивлячись собi пiд ноги i смiючись.
  МакГрегор наполяг на тренуваннях. Вiн нiколи не мав намiру дозволити своєму Руху маршируючих людей стати просто дезорганiзованою групою пiшоходiв, яку ми всi бачили на багатьох робочих парадах. Вiн мав на увазi, що вони повиннi навчитися ритмiчно марширувати, розгойдуючись, як ветерани. Вiн був сповнений рiшучостi, щоб нарештi пролунав тупiт нiг, щоб заспiвати велику пiсню, несучи послання могутнього братства в серця та мiзки учасникiв маршу.
  МакГрегор вiддав руху весь свiй час. Займаючись своєю професiєю, вiн заробляв на життя мiзерно, але не замислювався про це. Справа про вбивство принесла йому iншi справи, i вiн узяв партнера, маленького чоловiчка з хорьими очима, який з'ясовував деталi того, якi справи надходили до фiрми, i збирав гонорари, половину яких вiн вiддавав партнеровi, який мав намiр їх розкрити. щось iнше. День за днем, тиждень за тижнем, мiсяць за мiсяцем МакГрегор ходив туди-сюди по мiсту, розмовляючи з робiтниками, навчаючись говорити, прагнучи донести свою iдею до розумiння.
  Якось вересневим вечором вiн стояв у тiнi фабричного муру, спостерiгаючи за групою чоловiкiв, що марширували по пустирi. Рух на той час став дуже великим. Полум'я горiло в його серцi через думку про те, чим це може стати. Темнiло, i хмари пилу, пiднятi ногами людей, проносилися по обличчю сонця. По полю перед ним йшло близько двохсот чоловiк - найбiльша рота, що йому вдалося зiбрати. Протягом тижня вони залишалися на походi надвечiр i почали потроху розумiти його дух. Їхнiй лiдер на полi, високий широкоплечий чоловiк, колись був капiтаном державної мiлiцiї, а тепер працював iнженером на фабрицi, де робили мило. Його команди звучали рiзко та чiтко у вечiрньому повiтрi. "Четвiрки в лiнiю", - крикнув вiн. Слова прогавкали. Чоловiки розправили плечi та енергiйно розвернулися. Вони почали отримувати задоволення вiд маршу.
  У тiнi фабричного муру МакГрегор неспокiйно пересувався. Вiн вiдчував, що це було початок, справжнє народження його руху, що цi люди справдi вийшли з лав працi i що в грудях фiгур, що марширують, там, на вiдкритому просторi, зростало розумiння.
  Вiн щось бурмотiв i ходив туди-сюди. Молодий чоловiк, репортер однiєї з найбiльших щоденних газет мiста, вистрибнув з трамвая, що проїжджав повз, i зупинився поряд з ним. Що тут? Що це вiдбувається? Що таке? Краще скажи менi", - сказав вiн.
  У тьмяному свiтлi МакГрегор пiдняв кулаки над головою i голосно заговорив. "Вона проникає серед них", - сказав вiн. "Те, що неможливо висловити словами, це самовираження. Тут щось робиться у цiй галузi. У свiт приходить нова сила".
  На пiвдень МакГрегор бiгав туди-сюди, розмахуючи руками. Знову повернувшись до репортера, що стояв бiля заводської стiни, досить чепурного чоловiка з крихiтними вусами, вiн крикнув:
  - Хiба ти не бачиш? вигукнув вiн. Його голос був рiзким. "Погляньте, як вони марширують! Вони розумiють, що я маю на увазi. Вони вловили дух цього!
  МакГрегор почав пояснювати. Вiн говорив квапливо, його слова виривалися короткими уривчастими реченнями. "Повiками йшли розмови про братерство. Чоловiки завжди говорили про братерство. Слова нiчого не означали. Слова i розмови лише породили расу з щелепою, що вiдвисла. Щелепи людей тремтять, але ноги цих людей не хитаються".
  Вiн знову ходив туди-сюди, тягнучи напiвзлякану людину по тiнi заводської стiни, що згущалася.
  "Бачиш, починається - тепер на цьому полi починається. Ноги та ступнi людей, сотнi нiг та ступнiв створюють своєрiдну музику. Нинi їх будуть тисячi, сотнi тисяч. На якийсь час люди перестануть бути iндивiдуальними. Вони стануть масою, що рухається всемогутньою масою. Вони не висловлюватимуть свої думки словами, але тим не менше в них зростатиме думка. Вони раптово почнуть усвiдомлювати, що є частиною чогось величезного та могутнього, чогось, що рухається та шукає нового вираження. Їм говорили про силу працi, але тепер, чи бачите, вони стануть силою працi".
  Охоплений своїми власними словами i, можливо, чимось ритмiчним у масi людей, що рухається, МакГрегор гарячково турбувався про те, щоб чепурний молодик зрозумiв. "Чи пам'ятаєш ти, коли ти був хлопчиком, як якийсь чоловiк, який був солдатом, казав тобi, що маршируючi люди повиннi були збитися з кроку i безладним натовпом йти через мiст, бо їхня впорядкована хода розхитала б мiст? "
  Тремтiння пробiгло по тiлу молодого чоловiка. У вiльний вiд роботи час вiн писав п'єси та оповiдання, i його натреноване драматичне чуття швидко вловило сенс слiв МакГрегора. Йому на думку спала сцена на сiльськiй вулицi його будинку в Огайо. В уявi вiн побачив маршуючий повз сiльський флейт i барабанний корпус. Його розум згадав ритм i ритм мелодiї, i знову, як у дитинствi, у нього болiли ноги, коли вiн вибiг серед чоловiкiв i пiшов геть.
  У хвилюваннi вiн почав також говорити. "Зрозумiло", кричав вiн; "Ви думаєте, в цьому є думка, велика думка, яку люди не зрозумiли?"
  На полi чоловiки, стаючи смiливiшими i менш сором'язливими, проносилися повз, їхнi тiла переходили в довгий крок, що розгойдувався.
  Хлопець замислився. "Я розумiю. Я розумiю. Кожен, хто стояв i дивився, як я, коли повз проходив загiн флейтистiв i барабанщикiв, вiдчував те саме, що i я. Вони ховалися за маскою. Ноги у них теж поколювало, i в серцях лунало таке ж дике войовниче биття. Ви це з'ясували, так? Ви хочете?
  З вiдкритим ротом молодик дивився на поле i на масу людей, що рухалася. Його думки стали ораторськими. "Ось велика людина", - промимрив вiн. "Ось Наполеон, Цезар працi, приїхав до Чикаго. Вiн не схожий на маленьких лiдерiв. Його розум не затьмарений блiдим нальотом думок. Вiн вважає, що великi природнi пориви людини дурнi i абсурднi. Має дещо, що спрацює. Свiту краще доглянути цю людину".
  Напiвзовнi вiн ходив туди-сюди по краю поля, тремтячи всiм тiлом.
  З рядiв маршируючих вийшов робiтник. У полi з'явилися слова. У голосi капiтана, який вiддавав команди, пролунала роздратування. Газетник слухав iз тривогою. Це те, що все зiпсує. Бiйцi почнуть сумувати i пiдуть", - думав вiн, нахилившись уперед i чекаючи.
  "Я працював весь день i не можу ходити тут туди-сюди всю нiч", - скаржився голос робiтника.
  Повз плече юнака пройшла тiнь. Перед його очима на полi, що чекали рядiв чоловiкiв, стояв МакГрегор. Його кулак вистрiлив, i скаржний робiтник звалився на землю.
  - Зараз не час для слiв, - сказав рiзкий голос. "Повернiться туди. Це не гра. Це початок самореалiзацiї чоловiка. Iди туди i нiчого не кажи. Якщо не можеш iти з нами, йди. Рух, який ми розпочали, не може звертати уваги на скиглiїв".
  У рядах чоловiкiв пiднялося трiумфування. Бiля фабричного муру збуджений газетчик танцював туди-сюди. По командi капiтана лад маршируючих людей знову пронiсся полем, i вiн дивився на них зi сльозами на очах. "Це спрацює", - кричав вiн. "Це обов'язково спрацює. Нарештi прийшла людина, щоб очолити трудящих".
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ II
  
  ДЖОН ВАН МУР _ _ _ Якось молодий рекламник iз Чикаго зайшов до офiсу компанiї Wheelright Bicycle Company. Фабрика та офiси компанiї розташовувалися далеко на захiднiй сторонi. Фабрика була величезною цегляною будiвлею з широким цементним тротуаром i вузьким зеленим лужком, усеяним квiтковими клумбами. Будинок, що використовувався пiд офiси, був меншим i мав веранду, що виходить на вулицю. На стiнах офiсної будiвлi росли винограднi лози.
  Подiбно до репортера, що спостерiгав за Маршируючими людьми в полi бiля фабричної стiни, Джон Ван Мур був чепурним молодим чоловiком з вусами. У час дозвiлля вiн грав на кларнетi. "Це дає людинi можливiсть зачепитися", - пояснив вiн своїм друзям. "Людина бачить, як життя минає, i вiдчуває, що вона не просто дрейфуюча колода в потоцi речей. Хоча як музикант я нiчого не значу, це принаймнi змушує мене мрiяти".
  Серед спiвробiтникiв рекламного агентства, де вiн працював, Ван Мур був вiдомий як свого роду дурень, якого викуповувала його здатнiсть пов'язувати слова воєдино. Вiн носив важкий чорний плетений ланцюжок для годинника i тростини, i в нього була дружина, яка пiсля одруження вивчала медицину i з якою вiн не жив. Iнодi суботнього вечора вони зустрiчалися в якомусь ресторанi i годинами сидiли, пили та смiялися. Коли дружина пiшла до себе, рекламник продовжив веселощi, переходячи з салону в салон i вимовляючи довгi промови, що викладають свою життєву фiлософiю. "Я iндивiдуалiст", - заявив вiн, ходячи туди-сюди i розмахуючи тростиною. Я дилетант, експериментатор, якщо хочете. Перш нiж я помру, я мрiю вiдкрити нову якiсть".
  Для велосипедної компанiї рекламник повинен був написати буклет, який розповiдає в романтичнiй та доступнiй формi iсторiю компанiї. Коли буклет буде готовий, його надiшлють тим, хто вiдгукнувся на рекламнi оголошення, розмiщенi в журналах i газетах. Компанiя мала процес виробництва, властивий велосипедам Wheelright, i в буклетi це мало бути особливо пiдкреслено.
  Виробничий процес, про який Джон Ван Мур мав красномовно розповiсти, був задуманий у мозку робiтника i був вiдповiдальний за успiх компанiї. Тепер робiтник помер, i президент компанiї вирiшив, що ця iдея належатиме йому. Вiн добре обдумав це питання i вирiшив, що, правду кажучи, ця iдея, мабуть, була бiльш нiж його власною. "Мабуть, так воно й було, - сказав вiн собi, - iнакше не вийшло б так добре".
  В офiсi велосипедної компанiї президент, сiрий грубий чоловiк з крихiтними очима, ходив туди-сюди по довгiй кiмнатi, вистеленiй важким килимом. У вiдповiдь на запитання рекламщика, що сидiв за столом з блокнотом перед ним, вiн пiдвiвся навшпиньки, сунув великий палець у пройму жилета i розповiв довгу безладну iсторiю, в якiй вiн був герой.
  Iсторiя стосувалася суто уявного молодого робiтника, який усi першi роки свого життя провiв на жахливiй працi. Увечерi вiн швидко вибiгав з майстернi, де працював, i, не знiмаючи, працював довгими годинами на маленькому горищi. Коли робiтник розкрив секрет успiху велосипеда Вiлрайт, вiн вiдкрив магазин i почав пожинати плоди своїх зусиль.
  "Це був я. Я був тим хлопцем, - вигукнув товстун, який насправдi купив частку в велосипеднiй компанiї пiсля сорока рокiв. Постукавши себе по грудях, вiн зупинився, немов охоплений почуттям. Сльози виступили у нього на очах. Молодий робiтник став для нього реальнiстю. "Весь день я бiгав по! Я роблю це зараз. У мене це фетиш. Коли товстун не дивився, вiн вiдвернувся убiк i уважно прислухався.
  Напередоднi увечерi Джон Ван Мур взяв участь у пригодi. З товаришем, хлопцем, який малював карикатури для щоденних газет, вiн зайшов у салун та зустрiв там ще одного газетяра.
  У салонi троє чоловiкiв просидiли до пiзньої ночi, пили та розмовляли. Другий газетчик - той самий чепурний хлопець, який спостерiгав за демонстрантами бiля фабричного муру - знову i знову розповiдав iсторiю МакГрегора та його учасникiв маршу. "Я кажу вам, що тут щось росте", - сказав вiн. "Я бачив цього МакГрегора i знаю. Ви можете вiрити менi чи нi, але факт у тому, що вiн дещо дiзнався. У чоловiках є елемент, який досi не зрозумiлий - є думка, захована в грудях пологiв, велика невисловлена думка - вона є частиною людського тiла, а також їхнього розуму. Припустимо, цей хлопець це зрозумiв i зрозумiв, га!
  Продовжуючи пити, газетяра, все бiльше i бiльше збуджуючись, був наполовину божевiльний у своїх здогадах щодо того, що має статися у свiтi. Вдаривши кулаком по мокрому вiд пива столу, вiн звернувся до рекламiста. "Є речi, якi знають тварини, але якi не зрозумiлi людям", - вигукнув вiн. "Вiзьмемо бджiл. Чи думали ви, що людина не намагалася розвинути колективний розум? Чому б людинi не спробувати розiбратися в цьому?
  Голос газетяра став низьким i напруженим. "Коли ви приходите на фабрику, я хочу, щоб ви тримали очi та вуха вiдкритими", - сказав вiн. "Iдiть до однiєї з великих кiмнат, де працює безлiч чоловiкiв. Стiйте абсолютно нерухомо. Не намагайтеся думати. Чекати.
  Схопившись зi свого мiсця, схвильований чоловiк пройшовся туди-сюди перед своїми супутниками. Група чоловiкiв, що стояли перед баром, слухала, пiднiсши окуляри до губ.
  "Я говорю вам, що вже є трудова пiсня. Воно ще не набуло виразу та розумiння, але воно є в кожному магазинi, у кожнiй сферi, де працюють люди. Смутно люди, якi працюють, розумiють цю пiсню, хоча якщо ви заговорите про неї, вони тiльки посмiються. Пiсня невисока, сувора, ритмiчна. Я кажу вам, що це виходить iз самої душi працi. Це схоже на те, що розумiють митцi та що називається формою. Цей МакГрегор дещо в цьому розумiє. Вiн - перший лiдер працi, який це зрозумiв. Свiт почує про нього. Якось свiт задзвенить його iм'ям".
  На велосипедному заводi Джон Ван Мур подивився на блокнот, що лежав перед ним, i подумав про слова напiвп'яної людини в салонi. У величезному цеху за його спиною лунав рiвний скрегiт безлiчi машин. Товстун, загiпнотизований своїми словами, продовжував ходити туди-сюди, розповiдаючи про труднощi, що колись випали на частку уявного молодого робiтника i над якими вiн з трiумфом пiднявся. "Ми багато чуємо про силу працi, але було допущено помилку", - сказав вiн. "Такi люди, як я, ми сила. Бачиш, ми вийшли iз маси? Ми виступаємо вперед".
  Зупинившись перед рекламником i подивившись униз, товстун пiдморгнув. "У книзi не обов'язково про це говорити. Немає потреби мене там цитувати. Нашi велосипеди купують робiтники, i було б безглуздо їх ображати, але те, що я говорю, проте вiрно. Хiба такi люди, як я, з нашим хитрим розумом та силою терпiння не створюють цi великi сучаснi органiзацiї?"
  Товстун махнув рукою у бiк цехiв, звiдки долинало ревiння технiки. Рекламник неуважно кивнув головою. Вiн намагався почути трудову пiсню, про яку говорив п'яний чоловiк. Настав час закiнчувати роботу, i цехом фабрики почувся звук крокiв безлiчi нiг. Рев машин припинився.
  I знову товстун ходив туди-сюди, розповiдаючи про кар'єру робiтника, що вийшов з рядiв робiтникiв. Iз заводу чоловiки почали виходити надвiр. Широким цементним тротуаром повз клумб почувся звук крокiв.
  Раптом товстун зупинився. Рекламник сидiв iз олiвцем, пiдвiшеним над папером. Зi сходiв унизу почулися рiзкi команди. I знову з вiкон почувся шум людей, що рухалися.
  Президент велосипедної компанiї та рекламник пiдбiгли до вiкна. Там, на цементному тротуарi, стояли солдати роти, збудованi в колони по чотири людини та роздiленi на роти. На чолi кожної роти стояв капiтан. Капiтани розгорнули людей. "Вперед! Маршувати!" кричали вони.
  Товстун стояв iз вiдкритим ротом i дивився на чоловiкiв. Що там вiдбувається? Що ти маєш на увазi? Припини це! - заволав вiн.
  З вiкна почувся глузливий смiх.
  "Увага! Вперед, прямуйте праворуч!" гукнув капiтан.
  Чоловiки пронеслися широким цементним тротуаром повз вiкно i рекламника. В їхнiх обличчях було щось рiшуче та похмуре. Болюча усмiшка майнула на обличчi сивого чоловiка, а потiм зникла. Рекламник, навiть не розумiючи, що вiдбувається, вiдчув, що лiтня людина злякалася. Вiн вiдчув жах на своєму обличчi. У глибинi душi вiн був радий бачити це.
  Виробник почав жваво розповiдати. "I що це?" вiн вимагав. "Що вiдбувається? Яким вулканом ми, дiловi люди, йдемо? Хiба в нас не було достатньо проблем з пологами? Що вони роблять зараз?" Вiн знову пройшов повз стол, за яким сидiв рекламник i дивився на нього. "Ми залишимо книгу", - сказав вiн. "Приходь завтра. Приходьте будь-коли. Я хочу розiбратися в цьому. Я хочу дiзнатися, що вiдбувається".
  Вийшовши з офiсу велосипедної компанiї, Джон Ван Мур побiг вулицею повз магазини та будинки. Вiн не намагався йти за маршируючими людьми, а слiпо бiг уперед, сповнений хвилювання. Вiн згадав слова газетяра про трудову пiсню i був п'яний думкою, що вловив її розмах. Сто разiв вiн бачив, як наприкiнцi дня люди вибiгали iз дверей фабрики. Ранiше вони завжди були просто масою iндивiдуумiв. Кожен думав про свої справи, i кожен розбревся своєю вулицею i загубився у темних провулках мiж високими брудними будинками. Тепер усе це змiнилося. Чоловiки не човгали поодинцi, а марширували вулицею плiч-о-плiч.
  Комок пiдступив i до горла цiєї людини, i вiн, як i той, бiля заводської стiни, почав вимовляти слова. "Пiсня працi вже тут. Воно почало розспiвуватися!" вигукнув вiн.
  Джон Ван Мур був у нестямi. Йому згадалося обличчя товстуна, блiде вiд жаху. На тротуарi перед продуктовою крамницею вiн зупинився i закричав вiд захоплення. Потiм вiн почав дико танцювати, налякавши групу дiтей, якi стояли з пальцями в ротi i дивилися витрiщилися очима.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ III
  
  LL _ ЧЕРЕЗ ТО У першi мiсяцi того року в Чикаго серед дiлових людей ходили чутки про новий i незрозумiлий рух серед робiтникiв. У якомусь сенсi робiтники розумiли прихований жах, який викликав їхнiй спiльний марш, i, як рекламник, що танцював на тротуарi перед продуктовим магазином, був задоволений. У їхнiх серцях оселилося похмуре задоволення. Згадуючи своє дитинство та повзучий жах, який вторгався до будинкiв їхнiх батькiв за часiв депресiї, вони були радi сiяти жах у будинках багатих та заможних людей. Багато рокiв вони йшли наослiп, прагнучи забути вiк i бiднiсть. Тепер вони вiдчували, що життя має на метi, що вони йдуть до якогось кiнця. Коли в минулому їм казали, що в них живе сила, вони не вiрили. "Йому не можна довiряти", - подумав чоловiк бiля верстата, дивлячись на людину, що працює бiля сусiднього верстата. "Я чув, як вiн говорив, i в глибинi душi вiн дурень".
  Тепер чоловiк у автомата не думав про свого брата у сусiднього автомата. Вночi увi снi до нього почало приходити нове бачення. Влада вдихнула своє послання до його мозку. Раптом вiн побачив себе частиною велетня, що йде свiтом. "Я немов крапля кровi, що бiжить по венах пологiв", - прошепотiв вiн собi. "По-своєму я додаю сили серцю та мозку працi. Я став частиною цiєї речi, яка почала рухатися. Я не говоритиму, але зачекаю. Якщо цей марш має сенс, то я пiду. Хоча до кiнця дня я стомлений, це мене не зупинить. Багато разiв я втомлювався i залишався один. Тепер я частина чогось величезного. Я знаю, що в мiй мозок закралася свiдомiсть сили, i хоча мене переслiдуватимуть, я не вiдмовлюся вiд того, що я придбав".
  У конторi плугового тресту було скликано збори дiлових людей. Метою зустрiчi було обговорення руху, що вiдбувається серед робiтникiв. На орному заводi вiн спалахнув. Увечерi чоловiки бiльше не ходили безладним натовпом, а марширували групами брукованою вулицею, що проходить повз заводськi ворота.
  На зустрiчi Девiд Ормсбi був, як завжди, спокiйний та стриманий. Над ним висiв ореол добрих намiрiв, i коли банкiр, один iз директорiв компанiї, закiнчив промову, вiн встав i почав ходити туди-сюди, засунув руки в кишенi штанiв. Банкiр був товстим чоловiком з тонким каштановим волоссям i тонкими руками. Пiд час розмови вiн тримав пару жовтих рукавичок i бив ними довгим столом у центрi кiмнати. Тихий стукiт рукавичок по столу пiдтримав те, що вiн хотiв сказати. Девiд жестом запросив його сiсти. "Я сам пiду до цього МакГрегора", - сказав вiн, проходячи через кiмнату i кладучи руку на плече банкiра. "Можливо, як ви кажете, тут криється нова i страшна небезпека, але я так не думаю. Тисячi, без сумнiву, мiльйони рокiв свiт йшов своїм шляхом, i я не думаю, що зараз його можна зупинити.
  "Менi пощастило побачити i дiзнатися про цього МакГрегора", - додав Девiд, посмiхаючись iншим у кiмнатi. "Вiн людина, а не Iсус Навин, який зупиняє сонце".
  В офiсi на Ван Бюрен-стрiт Девiд, сивий i впевнений у собi, стояв перед столом, за яким сидiв МакГрегор. "Ми пiдемо звiдси, якщо ви не заперечуєте", - сказав вiн. "Я хочу поговорити з вами i не хочу, щоби мене переривали. Менi здається, що ми розмовляємо на вулицi.
  Двоє чоловiкiв поїхали на трамваї до Джексон-парку i, забувши пообiдати, цiлу годину гуляли стежками пiд деревами. Вiтер з озера охолодив повiтря, i парк спорожнiв.
  Вони пiшли стояти на пiрсi, що виходить в озеро. На пiрсi Девiд спробував розпочати розмову, яка була метою їхнього спiльного життя, але вiдчув, що вiтер i вода, що билися про палi пiрсу, надто ускладнювали розмову. Хоча вiн i не мiг пояснити чому, вiдчув полегшення вiд необхiдностi вiдстрочки. Вони знову пiшли до парку i знайшли мiсце на лавцi з видом на лагуну.
  У присутностi мовчазного МакГрегора Девiду раптом стало нiяково i нiяково. "За яким правом я його допитую?" - питав вiн себе i не мiг знайти вiдповiдi. Раз пiвдюжини разiв вiн почав було говорити те, що прийшов сказати, але зупинився, i його мова скотилася до дрiбниць. - У свiтi є чоловiки, яких ти не прийняв до уваги, - сказав вiн нарештi, примушуючи себе розпочати. Зi смiхом вiн продовжив, вiдчуваючи полегшення вiд того, що тиша була порушена. "Чи бачиш, ти та iншi втратили найпотаємнiшу таємницю сильних чоловiкiв".
  Девiд Ормсбi пильно подивився на Мак-Грегора. "Я не вiрю, що ви вiрите, що ми женемося за грошима, ми, люди справи. Я вiрю, що ви бачите щось бiльше. У нас є мета, i ми її дотримуємося тихо та наполегливо".
  Девiд знову глянув на мовчазну постать, що сидiла у тьмяному свiтлi, i знову його розум втiк, прагнучи проникнути в тишу. "Я не дурень i, можливо, знаю, що рух, який ви розпочали серед робiтникiв, є щось нове. У цьому сила, як й у всiх великих iдеях. Можливо, я думаю, що в тебе є сила. Навiщо менi ще бути тут?"
  Девiд знову невпевнено засмiявся. "У якомусь сенсi я вам спiвчуваю", - сказав вiн. "Хоча все своє життя я служив грошам, вони менi не належали. Ви не повиннi думати, що люди на зразок мене не мають на увазi нiчого, окрiм грошей.
  Старий плуговщик глянув через плече МакГрегора туди, де листя дерев тремтiло на вiтрi з озера. "Були люди i великi лiдери, якi розумiли мовчазних компетентних слуг багатства", - сказав вiн напiвроздратовано. "Я хочу, щоб ви зрозумiли цих людей. Менi хотiлося б, щоб ти сам став таким - не заради багатства, яке це принесе, а тому, що врештi-решт ти таким чином служитимеш усiм людям. Таким чином ви дiстанетеся до iстини. Сила, яка є у вас, буде збережена та використана розумнiше".
  "Звичайно, iсторiя мало чи взагалi не брала до уваги людей, про яких я говорю. Вони пройшли по життю непомiченими, спокiйно велику справу".
  Виробник плугiв зупинився. Хоча МакГрегор нiчого не сказав, лiтнiй чоловiк вiдчув, що iнтерв'ю проходить не так, як має бути. - Менi хотiлося б знати, що ви маєте на увазi, що, зрештою, ви сподiваєтеся отримати для себе або для цих людей, - сказав вiн трохи рiзко. "Зрештою, немає сенсу ходити навколо i навколо".
  МакГрегор нiчого не сказав. Пiднявшись з лави, вiн знову пiшов стежкою разом з Ормсбi.
  "Справдi сильним людям свiту не мiсце в iсторiї", - з гiркотою заявив Ормсбi. "Вони цього не питали. Вони були в Римi та Нiмеччинi за часiв Мартiна Лютера, але про них нiчого не сказано. Хоча вони не заперечують мовчання iсторiї, вони хотiли б, щоб iншi сильнi люди зрозумiли це. Свiтовий марш - це щось бiльше, нiж пил, пiднятий пiдборами кiлькох робiтникiв, що йдуть вулицями, i цi люди несуть вiдповiдальнiсть за свiтовий марш. Ви робите помилку. Я запрошую вас стати одним iз нас. Якщо ви плануєте щось засмутити, ви можете потрапити в iсторiю, але насправдi ви не матимете значення. Те, що ви намагаєтеся зробити, не спрацює. На тебе чекає поганий кiнець".
  Коли двоє чоловiкiв вийшли з парку, у чоловiка похилого вiку знову виникло вiдчуття, що iнтерв'ю не увiнчалося успiхом. Йому було шкода. Того вечора, як вiн вiдчував, ознаменувався для нього невдачею, а вiн не звик до невдач. "Тут є стiна, через яку я не можу проникнути", - подумав вiн.
  Вони мовчки йшли вздовж парку пiд гаєм. МакГрегор нiби не почув звернених до нього слiв. Коли вони пiдiйшли до довгого ряду пустирiв, що виходять на парк, вiн зупинився i, притулившись до дерева, глянув на парк, занурений у свої думки.
  Девiд Ормсбi теж замовк. Вiн думав про свою юнiсть на маленькiй сiльськiй фабрицi плугiв, про свої спроби досягти успiху у свiтi, про довгi вечори, проведенi за читанням книг i спробами зрозумiти рухи людей.
  "Чи є в природi та в молодостi елемент, якого ми не розумiємо чи не беремо до уваги?" вiн спитав. "Чи завжди зусилля терплячих працiвникiв усього свiту закiнчуються невдачею? Чи може раптово виникнути якийсь новий етап життя, який зруйнував усi нашi плани? Невже ви думаєте про таких людей, як я, як про частину величезного цiлого? Ви вiдмовляєте нам в iндивiдуальностi, правi виступати вперед, правi вирiшувати проблеми та контролювати?"
  Плуговщик подивився на величезну постать бiля дерева. Вiн знову розлютився i продовжував закурювати сигари, якi пiсля двох-трьох затяжок викинув. У кущах за лавкою заспiвали комахи. Вiтер, що прийшов тепер легкими поривами, повiльно хитав гiлки дерев над головою.
  "Чи є на свiтi вiчна молодiсть, стан, з якого люди виходять через незнання, молодiсть, яка назавжди руйнує, зносить побудоване?" вiн спитав. "Невже зрiле життя сильних чоловiкiв так мало означає? Чи подобаються вам порожнi поля, що грiються влiтку на сонцi, право зберiгати мовчання в присутностi людей, якi мали думки i намагалися втiлити свої думки у справи?"
  Все ще нiчого не кажучи, МакГрегор показав пальцем на дорогу до парку. З провулка група чоловiкiв звернула за рiг i великими кроками попрямувала до них двом. Коли вони проходили пiд вуличним лiхтарем, який м'яко хитався на вiтрi, їхнi обличчя, що спалахували i зникали у свiтлi, здавалося, знущалися з Девiда Ормсбi. На мить у ньому спалахнув гнiв, а потiм щось, можливо, ритм маси людей, що рухається, принесло йому м'якший настрiй. Чоловiки, що проходили повз, звернули за iнший кут i зникли пiд конструкцiєю надземної залiзницi.
  Орач вiдiйшов вiд МакГрегора. Щось в iнтерв'ю, яке завершилося присутнiстю маршируючих фiгур, змусило його вiдчути себе безсилим. "Зрештою, є молодiсть та надiя молодостi. Те, що вiн задумав, може спрацювати", - думав вiн, сiдаючи у трамвай.
  У машинi Девiд висунув голову з вiкна i подивився на довгу низку багатоквартирних будинкiв, що вишикувалися вздовж вулицi. Вiн знову подумав про свою юнiсть i про вечори у селi у Вiсконсiнi, коли, будучи ще юнаком, вiн iшов з iншими молодими людьми, якi спiвали i маршували при мiсячному свiтлi.
  На пустирi вiн знову побачив групу маршируючих людей, що рухалася туди-сюди i швидко виконувала команди стрункого молодого чоловiка, що стояв на тротуарi пiд вуличним лiхтарем i тримав у руцi цiпок.
  У машинi сивий дiловий чоловiк опустив голову на спинку переднього сидiння. Наполовину не усвiдомлюючи своїх думок, його думки почали зосереджуватись на фiгурi доньки. "Якби я була Маргарет, я не вiдпустила б його. Чого б менi це не коштувало, я мав би триматися за цю людину, - промимрив вiн.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ IV
  
  Я ТРУДНИЙ не варто вагатися щодо явища, яке тепер називається i, можливо, справедливо, "Божевiллям людей, що марширують". В одному настрої воно повертається у свiдомiсть як щось невимовно велике та надихаюче. Кожен iз нас проходить через бiгову дорiжку свого життя, спiйманий i замкнений, як маленькi тварини у величезному звiринцi. Ми, у свою чергу, любимо, одружуємося, народжуємо дiтей, переживаємо моменти слiпої та марної пристрастi, а потiм щось вiдбувається. Несвiдомо до нас пiдкрадається змiна. Молодiсть минає. Ми стаємо проникливими, обережними, зануреними у дрiбницi. Життя, мистецтво, великi пристрастi, мрiї все це минає. Пiд нiчним небом мешканець передмiстя стоїть у мiсячному свiтлi. Вiн мотижить редис i хвилюється, бо в пральнi порвався один iз його бiлих комiрцiв. Залiзниця має надiслати додатковий ранковий поїзд. Вiн пам'ятає той факт, який почули в магазинi. Для нього нiч стає прекраснiшою. Ще десять хвилин вiн зможе займатися редисою щоранку. Бiльшiсть людського життя полягає у фiгурi жителя передмiстя, що стоїть, зануреного у свої думки, серед редиски.
  I ось ми займаємося справами нашого життя, i раптом знову виникає те почуття, яке охопило всiх нас у рiк Маршуючих Чоловiкiв. За мить ми знову частину маси, що рухається. Повертається колишня релiгiйна екзальтацiя, дивна еманацiя людини Мак-Грегора. В уявi ми вiдчуваємо, як земля тремтить пiд ногами чоловiкiв-учасникiв маршу. Свiдомою напругою розуму ми прагнемо вловити процеси розуму вождя того року, коли люди вiдчули його сенс, коли вони бачили, як вiн бачив робiтникiв, - бачив їх скупченими i рухомими свiтом.
  Мiй власний розум, слабко прагнучи слiдувати за цим бiльшим i простим розумом, бродить навпомацки. Я виразно згадую слова письменника, який сказав, що люди творять своїх власних богiв, i розумiю, що я сам бачив щось на кшталт народження такого бога. Тому що тодi вiн був близьким до того, щоб стати богом - наш МакГрегор. Те, що вiн зробив, досi гримить в умах людей. Його довга тiнь падатиме на думки людей на вiки. Дражлива спроба зрозумiти його змiст завжди спокушатиме нас до нескiнченних роздумiв.
  Тiльки минулого тижня я зустрiв людину - вiн був стюардом у клубi i розмовляв зi мною у портсигара в порожнiй бiльярднiй, - який раптом вiдвернувся, щоб приховати вiд мене двi великi сльози, що навернулися йому на очi через якусь нiжнiсть у моєму голосi при згадцi про маршi.
  Настає iнший настрiй. Можливо, це правильний настрiй. Коли я йду до свого офiсу, я бачу, як горобцi стрибають звичайною дорогою. Перед моїми очима з клена злiтає маленьке крилате насiння. Хлопчик проїжджає повз сидячи в продуктовому фургонi i переганяючи досить кiстлявого коня. Дорогою я обганяю двох човгаючих робiтникiв. Вони нагадують менi тих, iнших робiтникiв, i я кажу собi, що так люди завжди човгали, що вони нiколи не хитнулися вперед у цей всесвiтнiй ритмiчний марш робiтникiв.
  "Ти був п'яний молодiстю i якимось свiтовим безумством", - каже моє звичайне "я", знову йду вперед, намагаючись все обмiркувати.
  Чикаго все ще тут - Чикаго пiсля МакГрегора i Людей, що Марширують. Надземнi потяги все ще стукають по жабах на поворотi на проспект Вабаш; наземнi машини дзвенiть дзвiночками; натовпи людей висипають вранцi на злiтно-посадкову смугу, що веде до поїздiв Центрального Iллiнойсу; життя продовжується. А чоловiки у своїх кабiнетах сидять у своїх крiслах i кажуть, що те, що сталося, було невдалим, мозковим штурмом, диким спалахом бунту, безладдя та голоду в умах людей.
  Яке питання, що напрошується. Самою душею Людей, що Марширували, було почуття порядку. У цьому полягало послання, те, чого свiт ще дiйшов. Люди не засвоїли, що ми повиннi зрозумiти прагнення до порядку, сфотографувати це в нашiй свiдомостi, перш нiж переходити до iнших речей. У нас є це безумство до iндивiдуального самовираження. Для кожного з нас короткий момент бiгти вперед i пiдняти свої тонкi дитячi голоси серед великої тишi. Ми не дiзналися, що з усiх нас, що йдуть плiч-о-плiч, може виникнути бiльший голос, щось таке, що змусить тремтiти води самих морiв.
  МакГрегор знав. У нього був розум, не хворий на роздуми про дрiбницi. Коли в нього з'являлася чудова iдея, вiн думав, що вона спрацює, i хотiв переконатись, що вона спрацює.
  Вiн був добре оснащений. Я бачив, як чоловiк у коридорi розмовляв, його величезне тiло розгойдувалося туди-сюди, його величезнi кулаки були пiднятi в повiтря, його голос був рiзким, наполегливим, наполегливим - з чимось схожим на барабани - бив у перевернутi обличчя людей. чоловiки юрмилися в задушливих мiстечках.
  Я пам'ятаю, як газетярi сидiли у своїх маленьких дiрочках i писали про нього, що час створив МакГрегора. Я не знаю про це. Мiсто спалахнуло вiд цiєї людини в момент його жахливої мови в залi суду, коли Мерi з Полк-стрiт злякалася i сказала правду. Там вiн стояв, недосвiдчений, рудоволосий шахтар iз шахт i Вирiзки, вiч-на-вiч iз розгнiваним судом i натовпом протестуючих адвокатiв i вимовляв приголомшливу мiсто фiлiппiку проти старої гнилої першої палати та повзучої боягузтво в людях, яка допускає порок. i хвороби продовжуються i пронизують все сучасне життя. У якомусь сенсi це було ще одне "Я звинувачую!" з вуст iншого Золя. Люди, якi чули це, розповiли менi, що, коли вiн закiнчив, у всьому судi нiхто не вимовив жодного слова i жодна людина не наважилася почуватися невинною. "У той момент щось - частина, комiрка, плiд людського мозку вiдкрилося - i в цей жахливий момент, що просвiтлює, вони побачили себе такими, якими вони є, i тим, чим вони дозволили життю стати".
  Вони бачили щось iнше, або думали, що бачили, побачили в МакГрегорi нову силу, на яку "Чикаго" доведеться рахуватися. Пiсля суду один молодий газетчик повернувся до свого кабiнету i, бiгаючи вiд столу до столу, кричав в обличчя своїм братам-репортерам: "Пекло вже опiвднi. У нас тут, на Ван Бюрен-стрiт, є здоровенний рудоволосий адвокат-шотландець, який є своєрiдним новим бичем свiту. Дивись, як це зробить Перший вiддiл.
  Але МакГрегор нiколи не дивився на Першу палату. Його це не турбувало. Iз зали суду вiн вирушив марширувати з чоловiками новим полем.
  Настав час очiкування i терплячої спокiйної роботи. Вечорами МакГрегор займався судовими справами у порожнiй кiмнатi на Ван Бюрен-стрiт. Ця дивна пташка Генрi Хант, як i ранiше, залишалася з ним, збираючи десятину для банди i вирушаючи ночами до свого респектабельного будинку - дивного трiумфу малого, який вислизнув вiд мови МакГрегора того дня в судi, коли iмена стiльки людей були зiпсованi. свiту в перекличцi МакГрегора - перекличцi людей, якi були лише торговцями, братами по пороку, людьми, якi мали бути господарями в мiстi.
  I тодi рух Людей, що Марширують, почав виходити на поверхню. Воно проникло у кров чоловiкiв. Цей рiзкий барабанний голос почав трясти їхнi серця та ноги.
  Всюди люди почали бачити та чути про учасникiв маршу. З вуст у губи пробiгло питання: Що вiдбувається?
  "Що вiдбувається?" Як цей крик промайнув Чикаго. Кожен газетяр у мiстi отримав завдання написати цю статтю. Газети були завантаженi ними щодня. По всьому мiсту вони з'явилися, всюди Маршують Чоловiки.
  Лiдерiв було достатньо! Кубинська вiйна та державна мiлiцiя навчили надто багато людей маршовому кроку, тому в кожнiй маленькiй ротi не було бодай двох чи трьох компетентних майстрiв з стройової пiдготовки.
  I ще була маршева пiсня, яку росiянин написав МакГрегору. Хто мiг це забути? Його високий, рiзкий жiночий тон дзвенiв у мозку. Як вiн гойдався i перекидався на цiй виючiй, призовнiй нескiнченнiй високiй нотi. У рендерингу були дивнi паузи та iнтервали. Чоловiки її не спiвали. Вони скандували це. У цьому було щось дивне, захоплююче, що росiяни вмiють вкладати у свої пiснi та книги, якi пишуть. Справа не як ґрунт. У деяких наших музичних творах це є. Але в цiй росiйськiй пiснi було щось ще, щось свiтове та релiгiйне - душа, дух. Можливо, це просто дух, що витає над цiєю дивною землею та людьми. У самому МакГрегорi було щось вiд Росiї.
  У будь-якому разi маршева пiсня була найпронизливiшою рiччю, яку колись чули американцi. Вiн розносився вулицями, магазинами, офiсами, провулками та в повiтрi над головою - крик - пiвкрик. Жодний шум не мiг його заглушити. Вiн розгойдувався, розгойдувався i бунтував у повiтрi.
  I був хлопець, котрий записав музику для МакГрегора. Вiн був справжнiм, i на його ногах були слiди кайданiв. Вiн запам'ятав цей марш, почувши його спiв чоловiкiв, що йшли через степи до Сибiру, людей, якi пiднiмалися вiд злиднiв до ще бiльшої злиднiв. "Це виникло б з повiтря", - пояснив вiн. "Охоронцi бiгали вздовж лiнiї людей, кричали та завдавали ударiв короткими батогами. - Припини! вони плакали. I все-таки це тривало годинами, попри все, там, на холодних i похмурих рiвнинах.
  I вiн привiз це до Америки i поклав музику для учасникiв маршу МакГрегора.
  Звiсно, полiцiя намагалася зупинити учасникiв маршу. Вони вибiгали на вулицю з криками "Розiйдiть!" Чоловiки розiйшлися лише для того, щоб знову з'явитися на якiйсь пустирi, працюючи над удосконаленням маршу. Одного разу схвильований загiн полiцiї захопив їхню роту. Наступного вечора тi ж люди знову стали в чергу. Полiцiя не могла заарештувати сто тисяч людей, бо вони марширували плiч-о-плiч вулицями i спiвали на ходу дивну маршеву пiсню.
  Усе це був початком пологiв. Це було щось вiдмiнне вiд усього, що з'являлося у свiтi ранiше. У ньому були профспiлки, але крiм профспiлок були поляки, росiйськi євреї, качки з скотарiв i сталеливарних заводiв Пiвденного Чикаго. Вони мали свої лiдери, якi розмовляли своїми мовами. I як вони могли закинути ноги у марш! Армiї старого свiту протягом багатьох рокiв готували людей для дивної демонстрацiї, яка спалахнула в Чикаго.
  Це було гiпнотично. Воно було великим. Абсурдно зараз писати про це в таких величних виразах, але вам доведеться повернутися до газет того часу, щоб зрозумiти, як було спiймано та утримано людську уяву.
  Кожен поїзд привозив письменникiв до Чикаго. Увечерi п'ятдесят людей збиралися у заднiй кiмнатi ресторану Вейнгарднера, де збираються такi люди.
  А потiм це вибухнуло по всiй країнi: у сталеливарних мiстах, таких як Пiттсбург, Джонстаун, Лорейн i Маккiспорт, i люди, якi працювали на невеликих незалежних фабриках у мiстах в Iндiанi, почали тренуватися та спiвати маршеву пiсню лiтнiми вечорами на сiльському бейсбольному полi.
  Як боявся народ, упорядкований ситий середнiй клас! Воно охопило країну, як релiгiйне вiдродження, як страх, що наповзає.
  Письменники досить швидко дiсталися МакГрегора, мозку всього цього. Скрiзь виявлявся його вплив. Вдень на сходах, що ведуть до великого порожнього офiсу на Ван Бюрен-стрiт, стояла сотня газетярiв. Вiн сидiв за столом, великий, червоний i мовчазний. Вiн виглядав як напiвсонна людина. Я вважаю, що те, що було в них на думцi, було якось пов'язане з тим, як люди дивилися на нього, але в будь-якому випадку натовп у "Вайнгарднерi" погодився, що в цiй людинi була щось таке ж велич, що вселяє страх, який був у його русi. стартував та вiв.
  Нинi це здається абсурдно простим. Там вiн сидiв за своїм столом. Полiцiя могла прийти та заарештувати його. Але якщо ви так почнете мiркувати, все це буде абсурдом. Яка рiзниця, якщо люди марширують, приходячи з роботи, розгойдуючись плiч-о-плiч або безцiльно човгаючи, i яку шкоду може принести спiв пiснi?
  Чи бачите, МакГрегор зрозумiв те, на що всi ми не розраховували. Вiн знав, що кожен має уяву. Вiн вiв вiйну з людськими розумами. Вiн кинув виклик чомусь у нас, про iснування чого ми навiть не здогадувалися. Вiн сидiв там багато рокiв, обмiрковуючи це. Вiн спостерiгав за доктором Дауї та мiсiс Еддi. Вiн знав, що робить.
  Одного вечора натовп журналiстiв прийшов послухати МакГрегора на великих зборах просто неба в Норт-Сайдi. З ними був доктор Коуелл - великий англiйський державний дiяч i письменник, який пiзнiше потонув на Титанiцi. Вiн був великою людиною, фiзично i морально, i приїхав до Чикаго, щоб побачити Мак-Грегора i спробувати зрозумiти, що вiн робить.
  I МакГрегор одержав його, як i всiх чоловiкiв. Там, пiд небом, люди стояли мовчки, голова Коуелла стирчала над морем облич, а МакГрегор говорив. Газетники заявили, що вiн не може говорити. У цьому вони помилялися. У МакГрегора була така манера скидати руки, напружуватись i вигукувати свої пропозицiї, що це проникало в душi людей.
  Вiн був свого роду грубим художником, який малював картини в умi.
  Того вечора вiн, як завжди, говорив про працю, уособлену працю, величезний, грубий старий лейборизм. Як вiн змусив людей перед ним побачити i вiдчути слiпого гiганта, який жив у свiтi з початку часiв i який досi слiпо ходить, спотикаючись, протираючи очi та лягаючи спати протягом столiть у пилюцi полiв та заводiв.
  Чоловiк пiдвiвся серед глядачiв i пiднявся на платформу поруч iз МакГрегором. Це був смiливий вчинок, i колiна людей тремтiли. Поки чоловiк доповз до платформи, пролунали крики. Ми маємо на увазi картину метушливого маленького чоловiка, що входить у дiм i в свiтлицю, де Iсус i його послiдовники разом вечеряли, i заходить туди, щоб сперечатися про цiну, яку потрiбно заплатити за вино.
  Людина, яка вийшла на трибуну разом iз МакГрегором, була соцiалiстом. Йому хотiлося посперечатися.
  Але МакГрегор не став iз ним сперечатися. Вiн стрибнув уперед, це був швидкий рух тигра, i розгорнув соцiалiста, змусивши його стояти перед натовпом маленьким, моргаючим i кумедним.
  Потiм МакГрегор почав говорити. Вiн перетворив маленького заїкуватого, сперечального соцiалiста на постать, що уособлює всю працю, зробив його уособленням старої, стомлюючої свiтової боротьби. А соцiалiст, який прийшов сперечатися, стояв зi сльозами на очах, пишаючись своїм становищем в очах людей.
  По всьому мiсту МакГрегор говорив про старих лейбористiв i про те, як рух Людей, що Марширують, мав вiдродити його i поставити перед очима людей. Як нам хотiлося йти в ногу та йти разом з ним.
  З натовпу долинув звук маршу, що плаче. Це завжди хтось починав.
  Тiєї ночi на Норт-Сайдi лiкар Коуелл схопив за плече газетяра i повiв його до машини. Той, хто знав Бiсмарка i засiдав у радi з королями, гуляв i говорив пiвночi по порожнiх вулицях.
  Зараз кумедно думати про те, що говорили люди пiд впливом МакГрегора. Подiбно до старого доктора Джонсона i його друга Севiджа, вони напiвп'янi ходили вулицями i клялися, що, що б не трапилося, вони дотримуватимуться руху. Сам доктор Коуелл говорив так само абсурднi речi.
  I по всiй країнi людям спала на думку ця iдея - Маршируючi Люди - старi Лейбористи, якi масово марширують перед очима людей - старi Лейбористи, якi мали змусити свiт побачити - побачити i вiдчути нарештi свою велич. Чоловiки мали прийти до кiнця розбрату - чоловiки об'єднатися - Маршувати! Маршуємо! Маршуємо!
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ V
  
  я Н ВСI З У часи "Маршируючих людей" лiдера МакГрегора був лише один письмовий твiр. Його тираж обчислювався мiльйонами, i вiн був надрукований всiма мовами, якими розмовляють в Америцi. Копiя маленького циркуляра лежить передi мною.
  УЧАСНИКИ
  "Вони питають нас, що ми маємо на увазi.
  Що ж, ось наша вiдповiдь.
  Ми маємо намiр продовжувати марш.
  Ми хочемо йти вранцi та ввечерi, коли сонце
  йде вниз.
  По недiлях вони можуть сидiти на ганку або кричати на чоловiкiв, що грають.
  м'яч у полi
  Але ми пiдемо.
  Твердими брукiвками мiських вулиць i крiзь пил
  по путiвця ми пiдемо.
  Нашi ноги можуть втомитися, а горло гаряче та сухе,
  Але ми все одно пiдемо плiч-о-плiч.
  Ми будемо йти доти, доки земля не затремтить i не затремтять високi будiвлi.
  Плiч-о-плiч ми пiдемо - всi ми -
  Вiчно та вiчно.
  Ми не говоритимемо, анi слухатимемо розмови.
  Ми будемо марширувати i навчимо наших синiв та дочок
  марширувати.
  Їхнi уми стурбованi. Наш розум чистий.
  Ми не думаємо i не стебаємося словами.
  Ми маршируємо.
  Обличчя нашi огрубiли, а волосся i бороди вкритi пилом.
  Бачите, внутрiшнi частини наших рук є грубими.
  I все ж таки ми маршируємо - ми, робiтники".
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VI
  
  ВООЗ _ ВОЛЯ ЗАВЖДИ забув той День працi в Чикаго? Як вони марширували! - тисячi та тисячi та ще тисячi! Вони заповнили вулицi. Машини зупинились. Люди тремтiли вiд важливостi наступаючої години.
  Ось вони йдуть! Як тремтить земля! Повторення, повторення цiєї пiснi! Мабуть, саме так Грант почував себе на великому оглядi ветеранiв у Вашингтонi, коли вони цiлий день марширували повз нього, учасники Громадянської вiйни, i бiлки їхнiх очей проступали на засмаглих обличчях. МакГрегор стояв на кам'яному бордюрi над дорогами у Грант-парку. Поки люди йшли, вони юрмилися навколо нього, тисячi робiтникiв, сталеливарникiв та металургiв, а також величезних червоноших м'ясникiв та вiзникiв.
  I в повiтрi завивала похiдна пiсня робiтникiв.
  Весь свiт, який не марширував, забився в будинках, що виходять на бульвар Мiчиган, i став чекати. Там була Маргарет Ормсбi. Вона сидiла з батьком у каретi неподалiк того мiсця, де вулиця Ван Бюрен закiнчується на бульварi. Поки чоловiки юрмилися навколо них, вона нервово стискала рукав пальта Девiда Ормсбi. "Вiн збирається говорити", - прошепотiла вона i вказала пальцем. Її напружений вигляд очiкування багато в чому висловлював почуття натовпу. "Дивiться, послухайте, вiн збирається висловитися".
  Мабуть було п'ять годин дня, коли люди закiнчили марш. Вони зiбралися там до станцiї Дванадцята вулиця Центрального Iллiнойсу. МакГрегор пiдняв руки. У тишi його рiзкий голос пролунав далеко. "Ми на початку", - крикнув вiн, i серед людей запанувала тиша. У тишi той, хто стояв поруч iз нею, мiг би почути тихий плач Маргарет Ормсбi. Почувся нiжний шепiт, який завжди панує там, де багато людей стоять по стiйцi смирно. Плач жiнки ледве чутно, але продовжувався, як шум хвиль на пляжi наприкiнцi дня.
  OceanofPDF.com
  КНИГА VII
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ I
  
  ТОН IДЕЯ ПОШИРЕНИЙ серед чоловiкiв твердження, що жiнка, щоб бути красивою, повинна бути захищена i захищена вiд фактiв життя, зробило щось бiльше, нiж просто породило расу жiнок, якi не мають фiзичної сили. Це позбавило їх i сили душi. Пiсля вечора, коли вона стояла вiч-на-вiч з Едiт i коли вона не змогла прийняти виклик, кинутий їй маленькою модисткою, Маргарет Ормсбi була змушена стояти вiч-на-вiч зi своєю душею, i в неї не було сил для цього випробування. Її розум наполягав на виправданнi своєї невдачi. Жiнка з народу, яка опинилася в такому становищi, змогла б поставитися до цього спокiйно. Вона б тверезо i наполегливо займалася своєю роботою i пiсля кiлькох мiсяцiв прополювання бур'янiв у полi, стрижки капелюхiв у магазинi чи навчання дiтей у класi була б готова знову кинутися в дорогу, здiйснивши ще одне випробування у життi. Зазнавши багатьох поразок, вона була б озброєна i готова до поразки. Подiбно до маленького звiрка в лiсi, населеному iншими, бiльшими тваринами, вона знала б, наскiльки корисно лежати нерухомо протягом тривалого часу, зробивши терпiння частиною свого життєвого спорядження.
  Маргарет вирiшила, що ненавидить Мак-Грегора. Пiсля сцени у своєму будинку вона кинула роботу в iнтернатi та довгий час плекала свою ненависть. Коли вона йшла вулицею, її розум продовжував висувати проти нього звинувачення, а вночi у своїй кiмнатi сидiла бiля вiкна, дивилася на зiрки i говорила рiзкi слова. "Вiн тварина, - гаряче заявила вона, - просто тварина, не зачеплена культурою, яка потребує лагiдностi. У моїй натурi є щось звiрине та жахливе, що змусило мене пiклуватися про нього. Я висмикну це. У майбутньому я постараюся забути цю людину i всi жахливi нижчi верстви життя, якi вона представляє".
  Сповнена цiєї iдеї, Маргарет ходила серед своїх людей i намагалася зацiкавитись чоловiками та жiнками, яких зустрiчала на обiдах та прийомах. Це не спрацювало, i коли пiсля кiлькох вечорiв, проведених у компанiї чоловiкiв, поглинених видобутком грошей, вона виявила, що вони лише нуднi iстоти, чиї роти були сповненi безглуздих слiв, її роздратування зростало, i вона звинувачувала i в цьому МакГрегора. "Вiн не мав права прийти до моєї свiдомостi i потiм пiти", - з гiркотою заявила вона. "Ця людина ще грубiша, нiж я думав. Вiн, безперечно, полює на всiх, як полював на мене. Вiн позбавлений нiжностi, нiчого не знає про значення нiжностi. Безбарвна iстота, з якою вiн одружився, служитиме його тiлу. Це те, що вiн хоче. Йому не потрiбна краса. Вiн боягуз, який не смiє протистояти красi та боїться мене".
  Коли рух "Маршируючих чоловiкiв" почав набирати обертiв у Чикаго, Маргарет вирушила з вiзитом до Нью-Йорка. Мiсяць вона жила з двома подругами у великому готелi бiля моря, а потiм поспiшила додому. "Я побачу цю людину i почую, як вона каже", - сказала вона собi. "Я не можу вилiкуватися вiд його свiдомостi, тiкаючи. Можливо, я сам боягуз. Я пiду до його присутностi. Коли я почую його жорстокi слова i знову побачу жорсткий блиск, який iнодi з'являється в його очах, я зцiлюся".
  Маргарет пiшла послухати виступ МакГрегора перед робiтниками у вестибюлi Вестсайда i повернулася до нього бiльш жвавою, нiж будь-коли. У холi вона сидiла, сховавшись у глибокiй тiнi бiля дверей, i чекала з трепетним нетерпiнням.
  З усiх бокiв вiд неї юрмилися чоловiки. Їхнi обличчя були вимитi, але бруд магазинiв ще не повнiстю стерся. Чоловiки зi сталеливарних заводiв з обпаленим виглядом, що виникають пiсля тривалого впливу сильного штучного тепла, робiтники-будiвельники з широкими руками, великi люди та маленькi люди, потворнi та прямi робочi люди - всi сидiли по стiйцi смирно, чекаючи.
  Маргарет помiтила, що поки МакГрегор говорив, губи робiтникiв ворушилися. Кулаки були стиснутi. Оплески лунали швидко i рiзко, як пострiли.
  У тiнях далекого кiнця зали чорнi пальто робiтникiв утворювали пляму, з якої виглядали напруженi обличчя i на яку мерехтливi газовi струменi в центрi зали кидали вогнi.
  Слова оратора пролунали рiзко. Пропозицiї здавалися розiрваними та безладними. Поки вiн говорив, у свiдомостi слухачiв миготiли гiгантськi картини. Чоловiки вiдчували себе великими та пiднесеними. Маленький сталеливарник, що сидiв поряд з Маргарет, якого ранiше ввечерi пiддала насильству дружина через те, що вiн хотiв прийти на збори замiсть того, щоб допомагати з посудом вдома, люто озирався на всi боки. Вiн думав, що хотiв би боротися плiч-о-плiч з дикою твариною в лiсi.
  Стоячи на вузькiй сценi, МакГрегор здавався гiгантом, який шукав самовираження. Його рот ворушився, пiт виступав на лобi, i вiн неспокiйно рухався вгору й униз. Часом, витягнувши руки вперед i нахилившись уперед, вiн був схожий на борця, готового схопитися з супротивником.
  Маргарет була глибоко зворушена. Роки її навчання та витонченостi були позбавленi її, i вона вiдчула, що, як i жiнки Французької революцiї, їй хотiлося б вийти на вулицю i маршувати, кричачи i борючись у лютi за те, що думає цей чоловiк.
  МакГрегор ледве почав говорити. Його особистiсть, щось велике, нетерпляче в ньому, спiймало та утримувало цю аудиторiю, як вона ловила та утримувала iнших глядачiв у iнших залах, i мала утримувати їх нiч за нiччю протягом кiлькох мiсяцiв.
  МакГрегора розумiли люди, з якими вiн розмовляв. Вiн сам став виразним i рухав ними так, як нiколи ранiше не рухав ними жоден iнший лiдер. Сама вiдсутнiсть жвавостi, те, що в ньому вимагало виразу, але не виражалося, змушувало його здаватися одним iз них. Вiн не бентежив їхнi уми, а малював для них великi каракулi i кричав їм: Марш! i за похiд вiн обiцяв їм реалiзацiю себе.
  "Я чув, як люди в коледжах i промовцi в залах говорили про братерство людей", - вигукнув вiн. "Вони не хочуть такого братства. Вони втечуть ранiше цього. Але своїм маршем ми створимо таке братерство, що вони тремтiтимуть i кажуть один одному: "Бачиш, старий лейборист прокинувся". Вiн знайшов свою силу. Вони сховаються та з'їдять свої слова про братерство.
  "Пiднiметься шум голосiв, багатьох голосiв, що кричать: "Розiйдiть! Припинiть марш! Я боюся!
  "Ця розмова про братерство. Слова нiчого не означають. Людина не може любити людину. Ми не знаємо, що вони мають на увазi пiд такою любов'ю. Вони завдають нам шкоди та недоплачують нам. Iнодi одному з нас вiдривають руку. Чи повиннi ми лежати у своїх лiжках, люблячи людину, яка розбагатiла завдяки залiзнiй машинi, що вiдiрвала руку вiд плеча?
  "На колiнах та на руках ми народжували своїх дiтей. На вулицях ми бачимо їх - розпещених дiтей нашого божевiлля. Чи бачите, ми дозволили їм бiгати i погано поводитися. Ми дали їм автомобiлi та дружин у м'яких сукнях, що облягають. Коли вони плакали, ми дбали про них.
  "I вони, будучи дiтьми, мають дитячi уми збентеженi. Шум справ їх турбує. Вони бiгають, стискаючи пальцями i командуючи. Вони з жалем говорять про нас - праця - свого батька.
  "I тепер ми покажемо їм їхнього батька у всiй його могутностi. Маленькi машинки, якi є на їхнiх фабриках, - це iграшки, якi ми їм дали i якi на якийсь час залишаємо в їхнiх руках. Ми не думаємо нi про iграшки, нi про жiнок з м'яким тiлом. Ми робимо з себе могутню армiю, що марширує армiю, що йде плiч-о-плiч. Нам це може подобатися.
  "Коли вони побачать нас, сотнi тисяч нас, що йдуть до їхнiх розумiв i до їхньої свiдомостi, тодi вони злякаються. I на їхнiх невеликих зборах, коли троє чи четверо з них сидять i розмовляють, наважившись вирiшити, що нам слiд отримати вiд життя, у їхнiй свiдомостi виникає картина. Ми поставимо друк там.
  "Вони забули про нашу силу. Давайте розбудимо його. Бачите, я трусю Старих Лейбористiв за плече. Вiн збуджує. Вiн сiдає. Вiн викидає свою величезну фiгуру з того мiсця, де вiн спав у пилюцi та димi млинiв. Вони дивляться на нього та бояться. Дивись, вони тремтять i тiкають, падаючи один на одного. Вони не знали, що старi лейбористи були настiльки великi.
  "Але ви, робiтники, не боїтеся. Ви - руки, ноги, руки та очi Працi. Ви вважали себе маленьким. Ви не злилися в одну масу, щоб я мiг вас струсити та порушити.
  "Ви маєте потрапити туди. Ви повиннi йти плiч-о-плiч. Ви повиннi йти так, щоб самi довiдалися, який ви гiгант. Якщо хтось iз вас скигне, скаржиться або стоїть на ящику, кидаючись словами, збийте його з нiг i продовжуйте марширувати.
  "Коли ви пройдете маршем i перетворитеся на одне гiгантське тiло, станеться диво. У створеного вами гiганта виросте мозок.
  - Ти пiдеш зi мною?
  Немов залп гарматної батареї, пролунала рiзка вiдповiдь на нетерплячих, звернених вгору обличчях публiки. "Ми будемо! Давайте марширувати!" кричали вони.
  Маргарет Ормсбi вийшла через дверi i опинилася в натовпi на Медiсон-стрiт. Прогулюючись пресою, вона пiдвела голову з гордiстю за те, що людина, яка володiє таким розумом i простою смiливiстю спробувати висловити такi чудовi iдеї через людей, будь-коли проявила до неї прихильнiсть. Смиреннiсть охопила її, i вона звинувачувала себе за тi дрiбнi думки про нього, якi були в неї в головi. "Це не має значення", - прошепотiла вона про себе. "Тепер я знаю, що нiщо не має значення, лише його успiх. Вiн повинен зробити те, що мав намiр зробити. Йому не можна вiдмовляти. Я пролив би кров зi свого тiла або пiддав би своє тiло ганьбi, якби це могло принести йому успiх".
  Маргарет пiднялася у своїй смиренностi. Коли карета вiдвезла її додому, вона швидко побiгла вгору, до своєї кiмнати, i опустилася навколiшки бiля лiжка. Вона почала молитися, але невдовзi зупинилася i схопилася на ноги. Пiдбiгши до вiкна, вона подивилася на мiсто. "Вiн повинен досягти успiху", - знову вигукнула вона. "Я сам буду одним iз його учасникiв маршу. Я зроблю для нього все. Вiн зриває пелену з моїх очей, з усiх людей. Ми дiти в руках цього гiганта, i вiн не повинен зазнати поразки вiд рук дiтей".
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ II
  
  О Н ТО ДЕНЬ Серед великої демонстрацiї, коли влада МакГрегора над умами й тiлами робiтникiв змусила сотнi тисяч марширувати i спiвати на вулицях, була одна людина, яку не торкнулася пiсня працi, висловлена в топi ногами. Девiд Ормсбi у своїй спокiйнiй манерi все подумав. Вiн очiкував, що новий iмпульс, наданий згуртуванню рядiв робiтникiв, створить проблеми йому i йому подiбних, що вiн висловиться зрештою у страйках i широкомасштабних промислових хвилюваннях. Вiн не хвилювався. Зрештою, вiн подумав, що мовчазна, терпляча влада грошей принесе його народу перемогу. Того дня вiн не пiшов до свого офiсу, а вранцi залишився у своїй кiмнатi, думаючи про МакГрегора та його дочку. Лори Ормсбi не було в мiстi, але Маргарет була вдома. Девiд вважав, що точно вимiряв владу МакГрегора над її розумом, але iнодi до нього приходили сумнiви. "Що ж, настав час розiбратися з нею", - вирiшив вiн. "Я маю пiдтвердити своє панування над її розумом. Те, що тут вiдбувається, насправдi є боротьбою розумiв. МакГрегор вiдрiзняється вiд iнших лiдерiв профспiлок, як я вiдрiзняюся вiд бiльшостi лiдерiв грошових сил. Має мiзки. Дуже добре. Я зустрiнуся з ним на цьому рiвнi. Потiм, коли я примушу Маргарет думати так, як я думаю, вона повернеться до мене".
  
  
  
  Коли вiн ще був дрiбним промисловцем у мiстечку у Вiсконсiнi, Девiд мав звичай їхати вечорами з дочкою. Пiд час потягiв вiн був майже коханцем у своїй увазi до дитини, а тепер, коли вiн думав про сили, що дiють усерединi неї, вiн був переконаний, що вона ще дитина. Рано вдень вiн наказав пiдвести до дверей карету i поїхав з нею до мiста. "Вона захоче побачити цю людину в зенiтi її могутностi. Якщо я маю рацiю, вважаючи, що вона все ще перебуває пiд впливом його особистостi, то до цього виникне романтичне бажання.
  "Я дам їй шанс", - подумав вiн з гордiстю. "У цiй боротьбi я не прошу у нього пощади i не допущу поширеної у таких випадках помилок батькiв. Вона зачарована фiгурою, що вiн собi зробив. Ефектнi чоловiки, що видiляються з натовпу, мають цю силу. Вона все ще перебуває пiд його впливом. Звiдки ще її постiйне вiдволiкання та вiдсутнiсть iнтересу до iнших речей? Тепер я буду з нею, коли чоловiк буде найбiльш сильний, коли вiн виявить себе з найбiльшою вигодою, i тодi я боротимуся за неї. Я вкажу їй iншу дорогу, дорогу, якою повиннi навчитися йти справжнi переможцi у життi".
  Разом Девiд, тихий i ефективний представник багатства, та його дочка сидiли в каретi в день трiумфу МакГрегора. На мить здавалося, що їх подiляє непереборна прiрва, i кожен напруженими очима спостерiгав за натовпом людей, що зiбралися довкола робiтника. На той момент МакГрегор, здавалося, охопив усiх чоловiкiв своїм рухом. Дiловi люди закрили свої столи, працю кипiв, письменники та люди, схильнi до роздумiв, тинялися, мрiючи про здiйснення братства людей. У довгому вузькому безлiсому парку музика, створювана рiвним, нескiнченним тупотом нiг, перетворилася на щось широке та ритмiчне. Це було схоже на могутнiй хор, що виходить iз сердець людей. Девiд був непохитний. Час вiд часу вiн розмовляв з кiньми i переводив погляд з людей, що зiбралися навколо нього, на обличчя своєї дочки. Йому здавалося, що у грубих обличчях людей вiн бачив лише грубе сп'янiння, результат нового емоцiйностi. "Вiн не переживе й тридцяти днiв звичайного життя в їхньому убогому середовищi", - похмуро подумав вiн. "Для Маргарет це не те захоплення. Я можу заспiвати їй чудову пiсню. Я маю пiдготуватися до цього".
  Коли МакГрегор пiдвiвся, щоб говорити, Маргарет охопили емоцiї. Впавши на колiна в каретi, вона поклала голову на руку батька. Протягом кiлькох днiв вона казала собi, що у майбутньому чоловiка, якого вона любить, немає мiсця невдач. Тепер вона знову прошепотiла собi, що не можна вiдмовляти цiй величезнiй, мiцнiй постатi у виконаннi свого призначення. Коли в тишi, що послiдувала за скупченням навколо нього робiтникiв, рiзкий гучний голос пролунав над головами людей, її тiло затремтiло, як вiд ознобу. Екстравагантнi фантазiї захопили її розум, i їй хотiлося, щоб вона мала можливiсть зробити щось героїчне, щось, що змусило б її знову жити у свiдомостi МакГрегора. Їй хотiлося служити йому, дати йому щось вiд себе, i вона дико думала, що, можливо, ще настане час i спосiб, за допомогою якого краса її тiла зможе бути подарована йому як подарунок. На думку їй спала напiвмiфiчна постать Марiї, коханої Iсуса, i вона захотiла стати такою ж. Здригнувшись вiд емоцiй, вона потягла за рукав батька пальта. "Слухати! Воно зараз прийде, - пробурмотiла вона. "Мозок працi висловлюватиме мрiю про працю. У свiт прийде солодкий i тривалий iмпульс".
  
  
  
  Девiд Ормсбi нiчого не сказав. Коли МакГрегор почав говорити, вiн торкнувся коней батогом i повiльно поїхав Ван Бюрен-стрiт повз мовчазних i уважних рядiв людей. Коли вiн вийшов на одну з вулиць бiля рiчки, пролунали бурхливi оплески. Здавалося, мiсто здригнулося, конi пiднялися на дибки i стрибнули вперед грубою брукiвкою. Однiєю рукою Давид заспокоював їх, а другою стискав руку своєї дочки. Вони проїхали через мiст i в'їхали до Вест-Сайду, i по дорозi в їхнiх вухах звучала маршируюча пiсня робiтникiв, що виривалася з тисяч ковток. Якийсь час повiтря, здавалося, пульсував разом з ним, але в мiру просування на захiд вiн ставав дедалi менш виразним. Нарештi, коли вони перетворилися на вулицю, оточену високими заводами, вона вимерла. "Ось i кiнець йому для мене i мiй", - подумав Давид i знову почав виконувати завдання, яке мав виконати.
  Вулицю за вулицею Девiд дозволяв коням блукати, а сам чiплявся за руку дочки i думав про те, що вiн хотiв сказати. Не всi вулицi було забудовано заводами. Деякi з них, i у вечiрньому свiтлi вони були найогиднiшими, межували з будинками робiтникiв. Будинки робiтникiв, тiсно притиснутi один до одного i чорнi вiд бруду, були сповненi шумного життя. Жiнки сидiли у дверях, а дiти з криками та криками бiгали дорогою. Собаки гавкали та вили. Скрiзь панувала бруд i безладдя - жахливе свiдчення невдачi людей у важкому та делiкатному мистецтвi життя. На однiй iз вулиць маленька дiвчинка, що сидiла на стовпi огорожi, була безглуздою фiгурою. Коли Девiд i Маргарет проїжджали повз, вона вдарила пiдборами по стовпу i закричала. Сльози текли по її щоках, а розпатлане волосся почорнiло вiд бруду. Я хочу банан! Я хочу банан! - вила вона, дивлячись на глухi стiни одного з будинкiв. Маргарет, крiм своєї волi, була зворушена, i її думки залишили фiгуру МакГрегора. Дивною випадковiстю дитина на стовпi виявилася дочкою того оратора-соцiалiста, який одного разу вночi в Норт-Сайдi залiз на платформу, щоб протистояти МакГрегору з пропагандою Соцiалiстичної партiї.
  Девiд направив коней на широкий бульвар, що тягнувся на пiвдень через захiдний завод. Вийшовши на бульвар, вони побачили того, хто сидiв на тротуарi перед салуном п'яницю з барабаном у руцi. П'яниця бив у барабан i намагався заспiвати похiдну пiсню робiтникiв, але зумiв тiльки видати дивний хрюкаючий звук, як у скривдженої тварини. Це видовище викликало усмiшку на губах Девiда. - Воно вже почало розпадатися, - промимрив вiн. "Я спецiально привiз тебе в цю частину мiста", - сказав вiн Маргарет. "Я хотiв, щоб ви побачили на власнi очi, як сильно свiтовi потрiбно те, що вiн намагається зробити. Ця людина жахливо має рацiю щодо необхiдностi дисциплiни та порядку. Вiн велика людина, що робить велику справу, i я захоплююсь його смiливiстю. Вiн був би справдi великою людиною, якби в нього було бiльше мужностi".
  На бульварi, куди вони завернули, все було тихо. Лiтнє сонце сiдало, i над дахами будiвель захiд палав свiтлом. Вони пройшли фабрику, оточену невеликими дiлянками саду. Якийсь роботодавець таким чином безуспiшно намагався навести красу на околицях того мiсця, де працювали його люди. Девiд вказав батогом. "Життя - це оболонка, - сказав вiн, - i в нас, людей справи, якi ставляться до себе так серйозно, тому що доля була до нас прихильною, є дивнi дурнi маленькi фантазiї. Подивiться, чим займався цей хлопець, виправляючи та прагнучи створити красу на поверхнi речей. Чи бачите, вiн схожий на МакГрегора. Цiкаво, чи зробив ця людина себе красивою, чи подбав вiн чи МакГрегор про те, щоб усерединi оболонки, яку вiн носить навколо, було щось прекрасне i що вiн називає своїм тiлом, чи побачив вiн наскрiзь життя дух життя. Я не вiрю у виправлення i не вiрю у порушення структури речей, як наважився зробити МакГрегор. У мене є власнi переконання, i вони належать моєму роду. Ця людина, творець маленьких садiв, схожа на МакГрегора. Краще б вiн дозволив чоловiкам набути власної краси. Це мiй шлях. Менi хочеться думати, що я зберiг себе для бiльш солодких та смiливих спроб".
  Девiд обернувся i пильно подивився на Маргарет, на яку почав впливати його настрiй. Вона чекала, вiдвернувшись, дивлячись на небо над дахами будiвель. Девiд почав говорити про себе по вiдношенню до неї та її матерi. У його голосi пролунала нотка нетерпiння.
  - Як далеко тебе забрало, чи не так? - рiзко сказав вiн. "Слухати. Я говорю з тобою зараз не як твiй батько i не як дочка Лори. Давайте прояснимо: я люблю тебе i беру участь у боротьбi за твою любов. пропонували, а я нi. Зосередив своє життя на тобi i зробив це свiдомо i пiсля довгих роздумiв. про це".
  Маргарет обернулася i подивилася на батька. Пiзнiше вона подумала, що цiєї хвилини, мабуть, сталися якiсь дивнi явища. З її очей злетiла нiби плiвка, i вона побачила в людинi Девiдi не проникливу i розважливу людину справи, а як щось чудово молоде. Вiн був не тiльки сильним i мiцним, але i на його обличчi в той момент вiдобразилися глибокi лiнiї думки та страждання, якi вона бачила на обличчi Мак-Грегора. "Дивно", - подумала вона. "Вони такi несхожi, але обидва чоловiки прекраснi".
  "Я одружився з твоєю матiр'ю, коли був дитиною, як i ти зараз дитина", - продовжив Девiд. "Звичайно, я плекав до неї пристрасть, а вона - до мене. Це минуло, але доки тривало, воно було досить прекрасним. У ньому не було нi глибини, нi сенсу. Я хочу розповiсти вам чому. Потiм я збираюся пояснити вам МакГрегора, щоб ви могли оцiнити цю людину. Я приходжу до цього. Менi доведеться розпочати iз самого початку.
  "Моя фабрика почала рости, i як роботодавець я став цiкавитися життям багатьох людей".
  Його голос знову став рiзким. "Я був нетерплячий з тобою", - сказав вiн. "Ви думаєте, що цей МакГрегор - єдина людина, яка бачила i думала про iнших чоловiкiв у масi? Я зробив це i зазнав спокуси. Я також мiг стати сентиментальним i занапастити себе. Я не. Любов до жiнки врятувала мене. Лаура зробила це для мене, хоча коли справа дiйшла до справжнього випробування нашої любовi та взаєморозумiння, вона зазнала невдачi. Проте я вдячний їй за те, що вона колись була об'єктом моєї любовi. Я вiрю у красу цього".
  Давид знову зробив паузу i почав розповiдати свою iсторiю по-новому. Фiгура МакГрегора повернулася до тями Маргарет, i її батько почав вiдчувати, що повнiстю прибрати її було б досягненням, що має велике значення. "Якщо я зможу забрати її в нього, я i менi подiбнi теж зможемо забрати в нього свiт", - подумав вiн. "Це буде ще одна перемога аристократiї у нескiнченнiй битвi з мафiєю".
  "Я пiдiйшов до поворотного моменту", - сказав вiн уголос. "Усi чоловiки приходять до цього моменту. Звичайно, величезна маса людей дрейфує досить безглуздо, але ми зараз не говоримо про людей взагалi. Є ти i я, i є те, ким мiг бути МакГрегор. Кожен iз нас по-своєму щось особливе. Ми, такi ж люди, як i ми, приходимо туди, де є двi дороги. Я взяв один, а Мак-Грегор узяв iнший. Я знаю чому i, можливо, вiн знає чому. Я визнаю, що знає, що вiн зробив. Але тепер настав час вам вирiшити, якою дорогою ви пiдете. Ви бачили, як натовпи рухаються широким шляхом, який вiн обрав, i тепер пiдете своєю дорогою. Я хочу, щоб ти разом зi мною подивився на мою дорогу".
  Вони пiдiйшли до мосту через канал, i Девiд зупинив коней. Пройшла група учасникiв маршу МакГрегора, i пульс Маргарет знову почастiшав. Однак, коли вона подивилася на батька, вiн був байдужий, i їй було трохи соромно за свої емоцiї. Девiд чекав, нiби в пошуках натхнення, а коли конi знову рушили в дорогу, вiн почав говорити. "На мою фабрику прийшов профспiлковий лiдер, мiнiатюрний МакГрегор iз кривуватим зовнiшнiм виглядом. Вiн був негiдником, але все, що говорив моїм людям, було правдою. Я заробляв грошi для своїх iнвесторiв, причому бiльшу частину. Вони могли б перемогти у бою зi мною. Одного вечора я вийшов за мiсто, щоб прогулятися один пiд деревами i все обмiркувати.
  Голос Девiда став рiзким, i Маргарет здалося, що вiн дивно нагадував голос МакГрегора, що розмовляє з робiтниками. "Я пiдкупив цю людину", - сказав Девiд. "Я використовував жорстоку зброю, яку доводиться використовувати таким людям, як я. Я дав йому грошей i звелiв йому пiти i дати менi спокiй. Я зробив це тому, що менi потрiбно було перемогти. Чоловiки мого типу завжди мають перемагати. Пiд час прогулянки, яку я здiйснив один, я знайшов свою мрiю, свою вiру. У мене зараз та сама мрiя. Для мене це означає бiльше, нiж добробут мiльйона людей. Задля цього я зламаю все, що протистоїть менi. Я розповiм вам про сон.
  "Шкода, що доводиться казати. Розмови вбивають мрiї, i розмови також уб'ють усiх таких людей, як Мак-Грегор. Тепер, коли вiн почав говорити, ми вiзьмемо над ним гору. Я не хвилююся за МакГрегора. Час та розмови призведуть до його знищення".
  Думки Девiда рушили в новому напрямку. "Я не думаю, що життя людини має велике значення", - сказав вiн. "Жодна людина не досить велика, щоб охопити все життя. Це безглузда дитяча фантазiя. Доросла людина знає, що вона не може побачити життя одним махом. Це неможливо зрозумiти так. Людина повинна усвiдомити, що вона живе в ковдрi безлiчi життiв i багатьох iмпульсiв.
  "Людина має вражати красу. Це усвiдомлення, яке приносить зрiлiсть, i у цьому полягає роль жiнки. Це те, чого МакГрегор не був досить мудрим, щоб зрозумiти. Вiн дитина, яку ви бачите в країнi збудливих дiтей".
  Якiсть голосу Девiда змiнилася. Обiйнявши дочку, вiн притяг її обличчя до свого. Нiч спустилася на них. Жiнка, яка втомилася вiд довгих роздумiв, почала вiдчувати подяку за дотик сильної руки до її плеча. Давид досяг своєї мети. На даний момент вiн змусив свою дочку забути, що вона його дочка. Було щось гiпнотичне у спокiйнiй силi його настрою.
  "Тепер я переходжу до жiнок, з вашого боку", - сказав вiн. Ми поговоримо про те, що я хочу, щоб ви зрозумiли. Лора провалилася як жiнка. Вона нiколи не бачила у цьому сенсу. Коли я рiс, вона не росла разом зi мною. Оскiльки я не говорив про кохання, вона не розумiла мене як коханця, не знала, чого я хочу, чого я вiд неї вимагаю.
  "Я хотiв висловити своє кохання на її фiгурi, як одягають рукавичку на руку. Чи бачите, я був авантюристом, людиною, спантеличеним життям i його проблемами. Боротьби за iснування та отримання грошей уникнути було неможливо. Менi довелося пережити цю боротьбу. Вона не. Чому вона не могла зрозумiти, що я не хочу приходити до неї вiдпочивати чи казати порожнi слова. Я хотiв, щоб вона допомогла менi творити красу. Ми мали бути партнерами в цьому. Разом ми мали зробити найтоншу i найважчу з усiх битв - боротьбу за живу красу в наших повсякденних справах".
  Гiркота охопила старого орача, i вiн вимовив рiзкi слова. "Вся суть у тому, що я зараз говорю. То був мiй крик цiй жiнцi. Це вийшло з моєї душi. Це був єдиний крик iншому, котрий я колись робив. Лора була маленькою дурницею. Її думки вiдволiкалися на дрiбницi. Я не знаю, ким вона хотiла, щоб я був, i тепер менi байдуже. Можливо, вона хотiла, щоб я став поетом, що сполучає слова, що складає пронизливi пiсеньки про її очi i губи. Тепер уже не важливо, чого вона хотiла.
  - Але ти маєш значення.
  Голос Девiда прорвався крiзь туман нових думок, що збивали з пантелику розум його дочки, i вона вiдчула, як його тiло напружилося. Тремтiння пробiгло по її тiлу, i вона забула МакГрегора. З усiєю силою духу вона була поглинута тим, що говорив Давид. У виклику, що виходив з вуст її батька, вона почала вiдчувати, що у її власному життi народиться певна мета.
  "Жiнки хочуть вирватися в життя, роздiлити з чоловiками безлад i негаразди дрiбниць. Яке бажання! Нехай спробують, коли хочуть. Їм набридне ця спроба. Вони не беруть до уваги щось бiльше, нiж могли б зайнятися. Вони забули старi речi, Рут у кукурудзi та Марiю з глечиком дорогого свiту, вони забули красу, яку вони мали допомогти людям створити.
  "Нехай вони подiлять лише спроби людини створити красу. Це велике i делiкатне завдання, якому вони повиннi присвятити себе. Навiщо натомiсть намагатися виконати бiльш дешеве, другорядне завдання? Вони як цей Мак-Грегор".
  Орач замовчав. Взявши батiг, вiн швидко погнав коней. Вiн думав, що його погляд досягнуто, i був задоволений тим, що дозволив уявi дочки зробити все iнше. Вони повернули з бульвару i пройшли вулицю з невеликими магазинами. Перед салуном натовп вуличних хлопчакiв на чолi з п'яним чоловiком без капелюха влаштував перед натовпом нероб, що смiються, гротескну iмiтацiю маршируючих МакГрегора. Iз завмиранням серця Маргарет усвiдомила, що навiть на пiку його могутностi дiяли сили, якi зрештою зруйнували iмпульси МакГрегора. Вона пiдповзла ближче до Девiда. "Я люблю тебе", сказала вона. "Колись у мене може бути коханець, але я завжди любитиму тебе. Я постараюся бути тим, чого ти хочеш вiд мене".
  Було вже двi години ночi, коли Девiд пiдвiвся зi стiльця, де кiлька годин спокiйно читав. З усмiшкою на обличчi вiн пiдiйшов до вiкна, яке виходило на пiвнiч, у бiк мiста. Весь вечiр повз будинок проходили групи чоловiкiв. Деякi йшли вперед, просто безладний натовп, деякi йшли плiч-о-плiч, спiваючи похiдну пiсню робiтникiв, а деякi, пiд впливом спиртного, зупинялися перед будинком, щоб вигукувати погрози. Тепер усе було тихо. Девiд закурив сигару i довго стояв, дивлячись на мiсто. Вiн думав про МакГрегора i ставив питання, яку збуджену мрiю про владу принiс цей день у голову цiєї людини. Потiм вiн подумав про свою дочку та її втечу. М'яке свiтло вдарило в його очi. Вiн був щасливий, але коли до нього частково роздягнувся, настав новий настрiй, вiн вимкнув свiтло в кiмнатi i знову пiдiйшов до вiкна. У кiмнатi нагорi Маргарет не змогла заснути i теж пiдкралася до вiкна. Вона знову думала про Мак-Грегора i їй було соромно за свої думки. Випадково i батько, i дочка в ту саму хвилину почали сумнiватися в iстинностi того, що сказав Девiд пiд час прогулянки бульваром. Маргарет не могла висловити своїми сумнiвами, але на очах у неї виступили сльози.
  Що стосується Девiда, то вiн поклав руку на пiдвiконня, i на мить його тiло затремтiло, нiби вiд старостi та втоми. "Цiкаво, - пробурмотiв вiн, - якби я мала молодiсть, можливо, МакГрегор знав, що зазнає невдачi, i все ж мав смiливiсть зазнати невдачi. дерева, я помилився? Що, коли пiсля цього МакГрегор i його жiнка знали обидвi дороги? Що, якби вони, свiдомо глянувши на шлях до успiху в життi, без жалю пiшли б шляхом до невдачi? Що, якби МакГрегор, а не я, знав шлях до краси?
  КIНЕЦЬ
  OceanofPDF.com
  Бiдний Уайт
  
  Опублiкований в 1920 роман "Бiдний бiлий" став найуспiшнiшим романом Андерсона на сьогоднiшнiй день пiсля його дуже популярної збiрки оповiдань "Уайнсбург, штат Огайо" (1919). Це iсторiя винахiдника Х'ю Маквея, який пiднiмається iз бiдностi на березi рiчки Мiссiсiпi. Роман вказує на вплив iндустрiалiзму на сiльськi райони Америки.
  OceanofPDF.com
  
  Перше видання
  OceanofPDF.com
  ЗМIСТ
  ЗАБРОНУВАТИ ОДИН
  РОЗДIЛ I
  РОЗДIЛ II
  КНИГА ДРУГА
  РОЗДIЛ III
  РОЗДIЛ IV
  РОЗДIЛ V
  РОЗДIЛ VI
  РОЗДIЛ VII
  КНИГА ТРЕТЯ
  РОЗДIЛ VIII
  РОЗДIЛ IX
  РОЗДIЛ X
  РОЗДIЛ XI
  КНИГА ЧЕТВЕРТА
  РОЗДIЛ XII
  РОЗДIЛ XIII
  РОЗДIЛ XIV
  РОЗДIЛ XV
  РОЗДIЛ XVI
  РОЗДIЛ XVII
  РОЗДIЛ XVIII
  РОЗДIЛ ХIХ
  РОЗДIЛ XX
  КНИГА П'ЯТА
  РОЗДIЛ XXI
  РОЗДIЛ XXII
  РОЗДIЛ XXIII
  
  OceanofPDF.com
  
  Титульний лист першого видання
  OceanofPDF.com
  До
  ТЕННЕСI МIТЧЕЛЛ АНДЕРСОН
  OceanofPDF.com
  ЗАБРОНУВАТИ ОДИН
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ I
  
  Х УГ М Ц ВЕЙ _ БУВ народився в маленькому селi, що застрягла на мулистому березi на захiдному березi рiчки Мiссiсiпi в штатi Мiссурi. Це було страшне мiсце для народження. За винятком вузької смужки чорного бруду вздовж рiчки, земля за десять миль вiд мiста, яку рiчковi жителi глузували з "Причалу грязьових котiв", була майже цiлком марною i непродуктивною. Ґрунт, жовтий, неглибокий i кам'янистий, за часiв Х'ю обробляла раса довгих, худорлявих людей, якi здавалися такими ж виснаженими i марними, як i земля, на якiй вони жили. Вони були хронiчно збентеженi, в такому ж становищi були купцi та ремiсники мiста. Купцi, якi тримали свої магазини - бiднi старi справи - на кредитнiй системi, не могли отримати плату за товари, якi вони роздавали через свої прилавки, а ремiсники, шевцi, теслярi та шорники не могли отримувати плату за роботу вони зробили. Процвiтали лише два салони мiста. Власники салонiв продавали свої товари за готiвку, а оскiльки городяни та фермери, якi приїжджали до мiста, вiдчували, що без випивки життя нестерпне, завжди можна було знайти готiвку, щоб напитися.
  Батько Х'ю Маквея, Джон Маквей, у юностi працював на фермi, але ще до народження Х'ю переїхав до мiста, щоб знайти роботу на шкiряному заводi. Шкiряний завод пропрацював рiк чи два, а потiм вийшов з ладу, але Джон Маквей залишився у мiстi. Вiн також став пияком. Для нього це була найпростiша i очевиднiша справа. Пiд час роботи на шкiряному заводi вiн був одружений, у нього народився син. Потiм померла його дружина, i пустий робiтник забрав дитину i оселився в крихiтнiй рибальськiй хатинi бiля рiчки. Як хлопчик прожив кiлька рокiв, нiхто так i не впiзнав. Джон Маквей тинявся по вулицях i на березi рiчки i виходив зi свого звичного зацiпенiння тiльки тодi, коли, керований голодом чи потягом до випивки, вирушав на денну роботу на якесь фермерське поле пiд час збирання врожаю або приєднувався до багатьох iнших нероб. для авантюрної подорожi рiчкою на лiсовому плоту. Дитину залишали замкненою у хатинi бiля рiчки або носили з собою загорнутою у брудну ковдру. Незабаром пiсля того, як вiн став досить дорослим, щоб ходити, йому довелося шукати роботу, щоб мати можливiсть їсти. Десятирiчний хлопчик мляво блукав мiстом, слiдуючи за батьком. Цi двоє знайшли роботу, яку хлопчик i робив, аж поки чоловiк спав на сонцi. Вони чистили цистерни, пiдмiтали склади та салони i вночi ходили з тачкою та ящиком вивозити та скидати у рiчку вмiст господарських будiвель. У чотирнадцять рокiв Х'ю був такого ж зросту, як його батько, i майже не мав освiти. Вiн умiв трохи читати та писати своє iм'я, перейняв цi навички вiд iнших хлопчикiв, якi приходили з ним ловити рибу на рiчцi, але нiколи не ходив до школи. Iнодi вiн цiлими днями нiчого не робив, а лежав у пiвснi в тiнi куща на березi рiчки. Рибу, яку вiн упiймав у свої бiльш працьовитi днi, вiн продав за кiлька центiв якiйсь домогосподарцi i таким чином отримав грошi на їжу для свого великого лiнивого тiла. Як тварина, що увiйшла в зрiлiсть, вiн вiдвернувся вiд батька не через образу на свою важку молодiсть, а тому, що вирiшив, що настав час почати йти своїм шляхом.
  На чотирнадцятому роцi життя, коли хлопчик був на межi впадання в звiряче зацiпенiння, в якому жив його батько, щось сталося. Уздовж рiчки до його мiста йшла залiзниця, i вiн влаштувався працювати начальником станцiї. Вiн пiдмiтав станцiю, ставив валiзи в поїзди, косив траву у дворi станцiї i сотнею рiзних способiв допомагав людинi, яка поєднувала роботу бiлетера, багажного майстра та телеграфiста в маленькому глухому мiстечку. шлях мiсце.
  Х'ю почав потроху приходити до тями. Вiн жив зi своїм роботодавцем Генрi Шепардом та дружиною Сарою Шепард i вперше у життi регулярно сiдав за стiл. Його життя, коли вiн лежав на березi рiчки довгими лiтнiми днями або сидiв зовсiм нерухомо протягом нескiнченних годин у човнi, виховало в ньому мрiйливий вiдсторонений погляд на життя. Йому було важко бути певним i робити певнi речi, але, незважаючи на всю свою дурiсть, хлопчик мав величезний запас терпiння, можливо, успадкованого вiд матерi. На новому мiсцi дружина начальника станцiї Сара Шепард, гостра на язик, добродушна жiнка, яка ненавидiла мiсто та людей, серед яких доля закинула її, цiлий день лаяла його. Вона зверталася з ним, як iз шестирiчною дитиною, розповiдала, як сидiти за столом, як тримати вилку, коли вiн їсть, як звертатися до людей, що прийшли до будинку чи на вокзал. Мати в нiй збудилася безпораднiстю Х'ю i, не маючи своїх дiтей, почала приймати до серця високого незграбного хлопчика. Вона була маленькою жiнкою, i коли вона стояла в будинку i лаяла великого дурного хлопчика, який дивився на неї своїми маленькими розгубленими очима, вони вдвох створили картину, яка приносила нескiнченне задоволення її чоловiковi, невисокому товстому лисому чоловiковi, який одягнений у синiй комбiнезон i син. Пiдiйшовши до заднiх дверей свого будинку, що знаходився за два кроки вiд станцiї, Генрi Шепард стояв, поклавши руку на одвiрок, i спостерiгав за жiнкою та хлопчиком. Над лайливим голосом жiнки пролунав його власний голос. - Стережися, Х'ю, - гукнув вiн. - Стривай, хлопче! Пiднiмiть собi настрiй. Вона вкусить тебе, якщо ти не будеш там дуже обережний.
  Х'ю отримував мало грошей за роботу на залiзничнiй станцiї, але вперше у життi справи у нього йшли добре. Генрi Шепард купив хлопчиковi одяг, а його дружина Сара, яка була майстром кулiнарного мистецтва, наповнила стiл смачною їжею. Х'ю їв доти, поки i чоловiк, i жiнка не заявили, що вiн лусне, якщо не зупиниться. Потiм, коли вони не дивилися, вiн пiшов у двiр вокзалу i, залiзши пiд кущ, заснув. Начальник станцiї прийшов шукати його. Вiн зрубав гiлку з куща i почав бити хлопчика по босих ногах. Х'ю прокинувся i був охоплений розгубленiстю. Вiн пiдвiвся на ноги i стояв, тремтячи, наполовину побоюючись, що його вiдвезуть з нового будинку. Чоловiк i збентежений хлопчик на мить зiткнулися один з одним, а потiм чоловiк перейняв метод своєї дружини i почав лаятися. Його дратувала, на його думку, ледарство хлопчика, i вiн знайшов для нього сотню дрiбних завдань. Вiн присвятив себе пошуку завдань для Х'ю, а коли не мiг вигадати нових, вигадував їх. "Нам доведеться утримати цього великого лiнивця на стрибку. Ось у чому секрет", - сказав вiн дружинi.
  Хлопчик навчився зберiгати рух свого вiд природи лiнивого тiла та концентрувати свiй затуманений сонний розум на певних речах. Годинами вiн марив прямо вперед, знову i знову виконуючи якесь призначене завдання. Вiн забув мету роботи, яку йому доручили, i виконав її, бо це була робота, i вона не давала йому заснути. Одного ранку йому було наказано пiдмiстити станцiйну платформу, i оскiльки його роботодавець пiшов, не давши йому додаткових завдань, i оскiльки вiн боявся, що якщо вiн сяде, то впаде в дивний вiдсторонений ступор, в якому вiн провiв так багато часу. Частину свого життя вiн продовжував пiдмiтати по двi-три години. Платформа станцiї була побудована iз грубих дощок, а руки Х'ю були дуже потужними. Мiтла, якою вiн користувався, почала розвалюватися. Частки розлетiлися, i пiсля години роботи платформа виглядала ще бруднiшою, нiж коли вiн почав. Сара Шепард пiдiйшла до дверей свого будинку i зупинилася, спостерiгаючи. Вона хотiла було гукнути його i ще раз посварити за дурiсть, як раптом до неї прийшов новий порив. Вона побачила серйозний i рiшучий погляд на довгому виснаженому обличчi хлопчика, i до неї прийшов спалах розумiння. Сльози виступили в неї на очах, i її руки нулi вiд бажання взяти великого хлопчика i мiцно притиснути його до своїх грудей. Всiєю душею матерi вона хотiла захистити Х'ю вiд свiту, який, вона була впевнена, завжди буде ставитися до нього як до в'ючної тварини i не вiзьме до уваги те, що вона вважала за брак її народження. Її ранкова робота була зроблена, i, нiчого не сказавши Х'ю, який продовжував ходити вгору i вниз по платформi, старанно пiдмiтаючи, вона вийшла через параднi дверi будинку i попрямувала до одного з мiських магазинiв. Там вона купила пiвдюжини книг, пiдручник з географiї, арифметики, орфографiї та двi-три читалки. Вона задумала стати шкiльною вчителькою Х'ю Маквея i з властивою їй енергiєю не стала вiдкладати справу, а одразу приступила до неї. Коли вона повернулася до себе додому i побачила, що хлопчик все ще вперто ходить вгору i вниз по платформi, вона не стала лаяти його, а заговорила з ним з новою нiжнiстю у своїй манерi. "Ну, мiй хлопчику, ти можеш зараз прибрати мiтлу i прийти в будинок", - запропонувала вона. - Я вирiшив взяти тебе за свого хлопчика i не хочу за тебе соромитись. Якщо ти збираєшся жити зi мною, я не допущу, щоб ти вирiс ледачим неробою, як твiй батько та iншi чоловiки в цiй дiрi. Тобi доведеться багато чого навчитися, i, гадаю, менi доведеться бути твоїм учителем.
  - Проходьте зараз же до хати, - рiзко додала вона, швидко махнувши рукою хлопцевi, який стояв з мiтлою в руках i тупо дивився. "Коли робота має бути виконана, немає сенсу вiдкладати її. Зробити з вас освiчену людину буде непросто, але це потрiбно зробити. З таким самим успiхом ми могли б вiдразу приступити до твоїх урокiв.
  
  
  
  Х'ю Маквей жив iз Генрi Шепардом та його дружиною, поки не став дорослим чоловiком. Пiсля того, як Сара Шепард стала його шкiльною вчителькою, справи у нього пiшли краще. Лайка новоанглiйської жiнки, яка лише пiдкреслювала його незручнiсть i дурiсть, добiгла кiнця, i життя в приймальному будинку стало настiльки тихим i мирним, що хлопчик думав про себе як про людину, що потрапила до свого роду рай. Якийсь час двоє людей похилого вiку говорили про те, щоб вiдправити його до мiської школи, але жiнка заперечувала. Вона почала почуватися настiльки близькою до Х'ю, що вiн здавався частиною її власної плотi i кровi, i думка про нього, такого величезного i незграбного, що сидить у шкiльнiй кiмнатi з мiськими дiтьми, дратувала i дратувала її. В уявi вона бачила, як з нього смiються iншi хлопчики, i не могла винести цiєї думки. Їй не подобалися мешканцi мiста, i вона не хотiла, щоб Х'ю спiлкувався з ними.
  Сара Шепард походила з народу та країни, якi абсолютно вiдрiзнялися за своїми характеристиками вiд тих, у яких вона зараз жила. Її мешканцi, ощадливi жителi Нової Англiї, приїхали на Захiд через рiк пiсля Громадянської вiйни, щоб зайняти вирубанi лiсовi угiддя на пiвденнiй околицi штату Мiчиган. Дочка була дорослою дiвчинкою, коли її батько та мати вирушили у подорож на захiд, а пiсля прибуття до нового будинку працювали разом iз батьком у полi. Земля була вкрита величезними пнями, i її було важко обробляти, але жителi Нової Англiї звикли до труднощiв i не сумували. Земля була глибока i багата, а люди, що оселилися на нiй, були бiдними, але повними надiй. Вони вiдчували, що щодня важкої роботи з розчищення землi подiбний до накопичення скарбiв на майбутнє. У Новiй Англiї вони боролися iз суворим клiматом i зумiли знайти їжу на кам'янистому неродючому ґрунтi. М'якiший клiмат i багатий глибокий ґрунт Мiчигану, на їхню думку, були багатообiцяючими. Батько Сари, як i бiльшiсть його сусiдiв, влiз у борги за свою землю та iнструменти, за допомогою яких її розчищали та обробляли, i щороку витрачав бiльшу частину своїх доходiв на виплату вiдсоткiв за iпотекою, що належить банкiру iз сусiднього мiста, але це не допомогло. не вiдмовляйте його. Вiн насвистував, займаючись своєю роботою, i часто говорив про майбутнє, в якому буде легко i рясно. "Через кiлька рокiв, коли землю буде розчищено, ми заробимо купу грошей", - заявив вiн.
  Коли Сара подорослiшала i почала ходити серед молодих людей у новiй країнi, вона чула багато розмов про iпотеку i про те, як важко зводити кiнцi з кiнцями, але всi говорили про важкi умови як про тимчасове. У кожнiй свiдомостi майбутнє було яскравим i перспективним. По всiй Середньоамериканськiй країнi, в Огайо, Пiвнiчнiй Iндiанi та Iллiнойсi, Вiсконсiнi та Айовi переважав дух надiї. У кожних грудях надiя вела успiшну вiйну з бiднiстю та зневiрою. Оптимiзм проник у кров дiтей i пiзнiше призвiв до такого ж мужнього розвитку, що обнадiює, усiєї захiдної країни. Сини та дочки цих вiдважних людей, без сумнiву, були надто зосередженi на проблемi погашення iпотечних кредитiв та успiху в життi, але вони мали мужнiсть. Якщо вони, разом iз ощадливими, а iнодi й скупими жителями Нової Англiї, вiд яких вони походять, надали сучасному американському життю надто матерiального вiдтiнку, вони принаймнi створили країну, в якiй менш рiшуче матерiалiстичнi люди, у свою чергу, можуть жити з комфортом.
  Посеред маленької безнадiйної спiльноти побитих чоловiкiв i жовтих переможених жiнок на березi рiчки Мiссiсiпi жiнка, яка стала другою матiр'ю Х'ю Маквея i в чиїх жилах текла кров першопрохiдникiв, почувалася непереможеною i непереможною. Вона вiдчувала, що вони з чоловiком залишаться в мiстi Мiссурi на деякий час, а потiм переїдуть у велике мiсто i отримають найкраще становище в життi. Вони рухатимуться далi й далi, доки маленький товстун не стане президентом залiзницi чи мiльйонером. Так i робилося. Вона не сумнiвалася у майбутньому. "Роби все добре", - говорила вона чоловiковi, який був цiлком задоволений своїм життєвим становищем i не мав пiднесених уявлень про своє майбутнє. "Не забувайте складати звiти акуратно та чiтко. Покажiть їм, що ви можете iдеально виконати доручене вам завдання, i вам буде надано шанс виконати бiльш масштабне завдання. Одного разу, коли ви найменше цього очiкуєте, щось станеться. Ви будете покликанi на керiвну посаду. Нам не доведеться довго залишатися у цiй дiрi.
  Честолюбна енергiйна маленька жiнка, що прийняла близько до серця сина лiнивого наймита, постiйно говорила з ним про свiй народ. Щодня, коли вона робила роботу по дому, вона водила хлопчика у вiтальню вдома i годинами працювала з ним над уроками. Вона працювала над проблемою викорiнення дуростi та нудьги у його свiдомостi, як її батько працював над проблемою викорчовування пнiв на землi Мiчигану. Пiсля того, як денний урок був пройдений знову i знову, поки Х'ю не зацiпенiв вiд розумової втоми, вона вiдклала книги вбiк i заговорила з ним. З палким ентузiазмом вона малювала йому картину своєї юностi, людей i мiсць, де вона жила. На фотографiї вона представила жителiв Нової Англiї з фермерської спiльноти Мiчигану як сильну богоподiбну расу, завжди чесну, завжди ощадливу, яка завжди йде вперед. Свiй народ вона рiшуче засуджувала. Їй було шкода його за кров, що тече у його жилах. Тодi i все життя хлопчик мав певнi фiзичнi труднощi, якi вона нiколи не могла зрозумiти. Кров не текла вiльно його довгим тiлом. Його ноги i руки завжди були холодними, i вiн вiдчував майже чуттєве задоволення вiд того, що просто спокiйно лежав на подвiр'ї вокзалу i дозволяв гарячому сонцю, що пекло на нього.
  Сара Шепард вважала те, що вона називала лiнню Х'ю, справою духу. "Ти маєш з цим впоратися", - заявила вона. "Погляньте на своїх людей - бiдних бiлих покидькiв - наскiльки вони лiнивi та безпораднi. Ти не можеш бути таким, як вони. Грiх бути таким мрiйливим та нiкчемним".
  Охоплений енергiйним духом жiнки, Х'ю боровся з бажанням вдатися до туманних мрiй. Вiн переконався, що його власний народ насправдi належить до нижчого народу, що його слiд тримати осторонь i не брати до уваги. Протягом першого року пiсля того, як вiн переїхав жити до Шепардiв, вiн iнодi пiддавався бажанню повернутися до свого колишнього лiнивого життя з батьком у хатинi бiля рiчки. Люди виходили з пароплавiв у мiстi i сiдали на потяг до iнших мiст, що осторонь рiчки. Вiн заробляв трохи грошей, переносячи валiзи з одягом або мандруючи зi зразками чоловiчих речей вгору схилом вiд пристанi пароплава до залiзничної станцiї. Навiть у чотирнадцять рокiв сила його довгого худорлявого тiла була настiльки велика, що вiн мiг перегнати будь-якого чоловiка в мiстi, тому вiн поклав один iз валiз собi на плече i пiшов з ним повiльно i флегматично, як мiг би йти фермерський кiнь. путiвець, на спинi якого сидiв шестирiчний хлопчик.
  Заробленi таким чином грошi Х'ю на якийсь час вiддав батьковi, а коли той одурiв вiд випивки, той розсердився i зажадав, щоб хлопчик повернувся жити до нього. Х'ю не мав духу вiдмовитись, а iнодi й не хотiв вiдмовлятися. Коли не було нi начальника станцiї, нi його дружини, вiн вислизнув i подався з батьком, щоб посидiти пiвдня, притулившись спиною до стiни рибальської хатини, зi спокiйною душею. На сонячному свiтлi вiн сiв i витяг свої довгi ноги. Його маленькi соннi очi дивилися на рiчку. Чудове почуття охопило його, i на мить вiн подумав про себе як про щасливе i вирiшив, що не хоче бiльше повертатися на вокзал i до жiнки, яка так вирiшила порушити його i зробити з нього людина свого народу.
  Х'ю глянув на батька, що сплячого i хропе у високiй травi на березi рiчки. Дивне почуття зради охопило його, i йому стало нiяково. Рот чоловiка був вiдкритий, i вiн хропiв. Вiд його засмальцьованого i потертого одягу виходив запах риби. Мухи збилися в зграї та сiли йому на обличчя. Огида опанувала Х'ю. У його очах з'явилося мерехтливе, але постiйно повторюване свiтло. Всiми силами своєї душi, що прокидається, вiн боровся з бажанням пiддатися схильностi розтягнутися бiля людини i заснути. Слова жiнки з Нової Англiї, яка, як вiн знав, прагнула вивести його з лiнощiв i потворностi в якийсь свiтлiший i кращий спосiб життя, невиразно вiддавалися в його головi. Коли вiн устав i пiшов назад вулицею до будинку начальника станцiї i коли жiнка там подивилася на нього з докором i пробурмотiла слова про бiдне бiле смiття мiста, вiн засоромився i глянув у пiдлогу.
  Х'ю почав ненавидiти свого батька та свiй народ. Вiн зв'язав людину, яка її виростила, з жахливою схильнiстю до лiнощiв у собi. Коли вiн прийшов на станцiю i зажадав грошi, якi вiн заробив, переносячи валiзи, вiн повернувся i пiшов через курну дорогу до будинку Шепарда. Через рiк чи два вiн уже не звертав уваги на розпусного наймита, який час вiд часу приходив на станцiю, щоб лаятись i лаятись на нього; i коли вiн заробив трохи грошей, вiддав їх жiнцi, щоб вона залишила його собi. - Що ж, - сказав вiн повiльно i з нерiшучою розтяжкою, властивою його людям, - якщо ви дасте менi час, я навчуся. Я хочу бути тим, ким хочеш, щоб я був. Якщо ти залишишся зi мною, я постараюся зробити iз себе чоловiка".
  
  
  
  Х'ю Маквей жив у мiстi Мiссурi пiд опiкою Сари Шепард, доки йому не виповнилося дев'ятнадцять рокiв. Тодi начальник станцiї кинув роботу на залiзницi та повернувся до Мiчигана. Батько Сари Шепард помер пiсля того, як розчистив сто двадцять акрiв вирубаної лiсової землi, i вона залишилася за нею. Мрiя, яка роками таїлася в глибинi свiдомостi маленької жiнки i в якiй вона побачила, як лисий, добродушний Генрi Шепард став силою в залiзничному свiтi, почала згасати. У газетах i журналах вона постiйно читала про iнших чоловiкiв, якi, почавши зi скромної посади на залiзничнiй службi, незабаром стали багатими та впливовими, але з її чоловiком, схоже, нiчого подiбного не сталося. Пiд її пильним оком вiн добре i старанно виконував свою роботу, але з цього нiчого не вийшло. Залiзничнi службовцi iнодi проїжджали мiстом у приватних вагонах, причеплених до кiнця одного з наскрiзних поїздiв, але потяги не зупинялися, а чиновники не виходили i, викликаючи Генрi зi станцiї, нагороджували його вiрнiсть смiттєзвалищем на нього поклали новi обов'язки, як чинили в таких випадках залiзничнi. Коли помер її батько i вона побачила можливiсть знову повернутись обличчям на схiд i знову жити серед свого народу, вона велiла чоловiковi пiти у вiдставку з виглядом людини, яка зазнала незаслуженої поразки. Начальнику станцiї вдалося призначити Х'ю на його мiсце, i одного сiрого жовтневого ранку вони поїхали, залишивши за справи високого незграбного молодика. Йому треба було вести книги, оформляти вантажнi накладнi, отримувати повiдомлення, десятки певних справ, якi треба було зробити. Рано вранцi, перед тим, як поїзд, який мав її вiдвезти, прибув на станцiю, Сара Шепард покликала до себе хлопця i повторила настанови, якi вона часто давала чоловiковi. "Робiть все акуратно i обережно", - сказала вона. "Покажи себе гiдним наданої тобi довiри".
  Жiнка з Нової Англiї хотiла запевнити хлопчика, як вона часто запевняла свого чоловiка, що, якщо вiн старанно i сумлiнно працюватиме, його неминуче чекає просування по службi; але перед тим фактом, що Генрi Шепард протягом багатьох рокiв без жодної критики виконував ту роботу, яку повинен був виконати Х'ю, i не отримував нi похвали, нi осуду з боку вищих осiб, вона знайшла неможливим вимовити слова, якi зiрвалися з її губ. Жiнка i син народу, серед якого вона прожила п'ять рокiв i якого так часто засуджувала, стояли поряд один з одним знiяковiли. Позбавлена впевненостi у метi життя i нездатна повторити свою звичну формулу, Сарi Шепард не було чого сказати. Висока постать Х'ю, притулена до стовпа, що пiдтримує дах ганку маленького будиночка, де вона щодня вчила його урокам, здалася їй раптово постарiлою, i їй здалося, що його довге урочисте обличчя виражає мудрiсть старшого i зрiлого вiку. нiж її власна. Її охопила дивна огида. У якийсь момент вона почала сумнiватися в доцiльностi спроб бути розумною i досягти успiху в життi. Якби Х'ю був дещо меншим на зрiст, щоб її розум мiг вловити факт його молодостi та незрiлостi, вона, безперечно, обiйняла б його i висловила б слова щодо своїх сумнiвiв. Натомiсть вона теж замовкла, i хвилини вислизнули, поки двоє людей стояли один перед одним i дивилися в пiдлогу ганку. Коли поїзд, на якому вона мала поїхати, дав попереджувальний гудок i Генрi Шепард гукнув її з платформи станцiї, вона поклала руку на лацкан пальто Х'ю i, опустивши його вниз, вперше поцiлувала його в щоку. . Сльози виступили в неї на очах i на очах парубка. Коли вiн перетнув ганок, щоб взяти її сумку, Х'ю нiяково спiткнувся об стiлець. "Що ж, ти робиш тут все, що можеш", - швидко сказала Сара Шепард, а потiм за давньою звичкою i напiвнесвiдомо повторила свою формулу. "Робiть маленькi справи добре, i великi можливостi обов'язково прийдуть", - заявила вона, швидко йдучи поряд з Х'ю через вузьку дорогу до станцiї та поїзда, який мав вiдвезти її.
  Пiсля вiдходу Сари та Генрi Шепарда Х'ю продовжував боротися зi своєю схильнiстю пiддаватися мрiям. Йому здавалося, що необхiдно перемогти у боротьбi, щоб висловити свою повагу та вдячнiсть жiнцi, яка провела з ним стiльки довгих годин. Хоча пiд її опiкою вiн здобув кращу освiту, нiж будь-який iнший юнак рiчкового мiста, вiн не втратив свого фiзичного бажання сидiти на сонцi i нiчого не робити. Коли вiн працював, кожну задачу доводилося виконувати свiдомо, щохвилини. Пiсля вiдходу жiнки були днi, коли вiн сидiв у крiслi на телеграфi i вiв вiдчайдушну боротьбу з самим собою. Дивне рiшуче свiтло сяяло в його маленьких сiрих очах. Вiн пiдвiвся зi стiльця i пройшовся туди-сюди по платформi станцiї. Щоразу, коли вiн пiднiмав одну зi своїх довгих нiг i повiльно опускав її, доводилося докладати особливих зусиль. Пересуватися взагалi було болючим заняттям, чого вiн робити не хотiв. Всi фiзичнi дiї були для нього нудними, але необхiдними частинами його пiдготовки до невиразного i славного майбутнього, яке мало прийти до нього колись у яскравiшiй i красивiшiй країнi, що лежить у напрямi, який досить невизначено вважався Сходом. "Якщо я не рухатимусь i продовжуватиму рухатися, я стану таким самим, як батько, як усi люди тут", - сказав собi Х'ю. Вiн думав про людину, яка її виростила i яку вiн час вiд часу бачив безцiльно блукаючи Мейн-стрiт або сплячою в п'яному зацiпенiннi на березi рiчки. Йому вiн був неприємний, i вiн роздiлив думку дружини начальника станцiї про мешканцiв села в Мiссурi. "Вони жалюгiднi лiнивi мужлани", - заявляла вона тисячу разiв, i Х'ю погоджувався з нею, але iнодi ставив питання, чи не стане врештi-решт i вiн теж лiнивим мужланом. Вiн знав, що така можливiсть була в ньому, i заради жiнки, а також заради самого себе вiн був сповнений рiшучостi не допускати цього.
  Правда в тому, що жителi Мадкет-Лендiнга були зовсiм не схожi нi на кого з людей, яких Сара Шепард колись знала, i на людей, яких Х'ю мав знати протягом свого зрiлого життя. Той, хто походив з народу нерозумного, мав жити серед розумних енергiйних чоловiкiв i жiнок i називатися ними великою людиною, анiтрохи не розумiючи, про що вони говорять.
  Майже всi мешканцi рiдного мiста Х'ю були пiвденного походження. Спочатку живучи країни, де всю фiзичну працю виконувався рабами, вони виробили глибоке огиду до фiзичної працi. На Пiвднi їхнi батьки, не маючи грошей на купiвлю власних рабiв i не бажаючи конкурувати з рабською працею, намагалися жити без зусиль. Здебiльшого вони жили в горах i горбистiй мiсцевостi Кентуккi i Теннессi, на землях, надто бiдних i непродуктивних, щоб їхнi багатi рабовласники з долин i рiвнин вважали, що їх варто обробляти. Їхня їжа була мiзерною та одноманiтною, а їхнi тiла деградували. Дiти виростали довгими, виснаженими i жовтими, як рослини, що погано харчуються. Їх охопив невиразний голод, i вони вiддалися мрiям. Найбiльш енергiйнi з них, невиразно вiдчуваючи несправедливiсть свого життєвого стану, ставали порочними та небезпечними. Мiж ними почалася ворожнеча, i вони вбили один одного, щоб висловити свою ненависть до життя. Коли в роки, що передували Громадянськiй вiйнi, деякi з них рушили на пiвнiч вздовж рiчок i оселилися в Пiвденнiй Iндiанi та Iллiнойсi, а також у Схiдному Мiссурi та Арканзасi, вони, здавалося, вичерпали свої сили у подорожi та швидко повернулися до свого колишнього життя. старий лiнивий спосiб життя. Прагнення до емiграцiї не привело їх далеко, i лише деякi з них коли-небудь досягли багатих кукурудзяних угiдь центральної Iндiани, Iллiнойсу або Айови або настiльки ж багатих земель за рiчкою в Мiссурi чи Арканзасi. У Пiвденнiй Iндiанi та Iллiнойсi вони влилися в навколишнє життя i з припливом нової кровi трохи прокинулися. Вони загартували якостi народiв цих регiонiв, зробили їх, можливо, менш енергiйними, нiж їхнi предки-першопрохiдцi. У багатьох рiчкових мiстах Мiссурi та Арканзасу ситуацiя змiнилася незначно. Вiдвiдувач цих мiсць може побачити їх там сьогоднi, довгих, виснажених i лiнивих, якi сплять усе своє життя i прокидаються вiд зацiпенiння лише через тривалi промiжки часу та за покликом голоду.
  Що стосується Х'ю Маквея, то вiн залишався у своєму рiдному мiстi i серед своїх людей протягом року пiсля вiдходу чоловiка та жiнки, якi були для нього батьком i матiр'ю, а потiм вiн теж пiшов. Протягом усього року вiн постiйно працював над тим, щоб вилiкуватися вiд прокляття ледарства. Прокинувшись вранцi, вiн не наважився нi на хвилину полежати в лiжку, побоюючись, що лiньки здолають його i вiн взагалi не зможе встати. Негайно вставши з лiжка, вiн одягнувся i пiшов на вокзал. Протягом дня роботи було не так багато, i вiн годинами гуляв вгору та вниз платформою станцiї. Сiвши, вiн одразу ж узяв книгу i приступив до роботи. Коли сторiнки книги стали неяснi перед його очима i вiн вiдчув у собi схильнiсть поринути в мрiї, вiн знову встав i почав ходити туди-сюди по платформi. Прийнявши думку жiнки з Нової Англiї про свiй народ i не бажаючи спiлкуватися з ними, його життя стало самотнiм, i його самотнiсть також змусила його працювати.
  З ним щось трапилося. Хоча його тiло не активiзувалося i нiколи не активiзувалося, його розум раптово почав працювати з гарячковою запопадливiстю. Невиразнi думки i почуття, якi завжди були його частиною, але були невизначеними, невизначеними речами, як хмари, що пливли далеко в туманному небi, почали ставати бiльш певними. Увечерi, пiсля того як вiн закiнчив роботу i замкнув станцiю на нiч, вiн не пiшов до мiського готелю, де зняв кiмнату i де поїв, а блукав мiстом i дорогою, що йде на пiвдень. поряд iз великою таємничою рiчкою. У ньому прокинулися сотнi нових та певних бажань та прагнень. Йому захотiлося розмовляти з людьми, впiзнавати чоловiкiв i, перш за все, жiнок, але огида до своїх товаришiв у мiстi, що породжується в ньому словами Сари Шепард i, перш за все, тими речами в його натурi, якi були схожi на їхню природу, змусила його вiдступити. Коли восени наприкiнцi року, пiсля того, як Шепарди поїхали i вiн став жити один, його батько був убитий у безглуздiй сварцi з п'яною рiчковою людиною через володiння собакою, раптово i, як йому здавалося, у той момент, коли до нього прийшло героїчне рiшення. Якось рано-вранцi вiн пiшов до одного з двох власникiв мiських салунiв, людини, яка була для його батька найближчим другом i компаньйоном, i дала йому грошей, щоб вiн поховав мерця. Потiм вiн телеграфував до штаб-квартири залiзничної компанiї i попросив надiслати до Мадкет-Лендiнга людину замiсть нього. Вдень того дня, коли його батько був похований, вiн купив собi сумочку i запакував свої нечисленнi речi. Потiм вiн сiв один на сходи вокзалу i почав чекати вечiрнього поїзда, який привезе людину, яка мала його замiнити, i в той же час вiдвезе його. Вiн не знав, куди збирається йти, але знав, що хоче вийти в нову землю та потрапити серед нових людей. Вiн думав, що пiде на схiд i пiвнiч. Вiн згадав довгi лiтнi вечори у рiчковому мiстi, коли начальник станцiї спав, а його дружина розмовляла. Хлопчик, який слухав, теж хотiв спати, але через пильний на нього погляд Сари Шепард не наважився цього зробити. Жiнка розповiдала про країну, усеяну мiстами, де всi будинки були пофарбованi в яскравi кольори, де молодi дiвчата, одягненi в бiлi сукнi, гуляли вечорами, гуляючи пiд деревами вздовж вулиць, вимощених цеглою, де не було нi пилу, нi бруду, де магазини були яскравими i ярими, грошi, щоб купити їх удосталь, i де всi були живi i робили гiднi справи, i нiхто не був лiнивим i лiнивим. Хлопчик, який став чоловiком, захотiв вирушити в таке мiсце. Робота на вокзалi дала йому деяке уявлення про географiю країни, i хоча вiн не мiг сказати, чи мала на увазi жiнка, яка так спокусливо говорила, своє дитинство в Новiй Англiї або дитинство в Мiчиганi, вiн знав, що в загальний шлях, згiдно з яким, щоб дiстатися до землi i людей, якi повиннi були своїм життям показати йому своє. Вiн вирiшив, що чим далi на схiд вiн пiде, тим прекраснiшим стане життя, i що спочатку йому краще не намагатися заходити надто далеко. "Я вирушу в пiвнiчну частину Iндiани або Огайо", - сказав вiн собi. "У тих мiсцях, мабуть, є гарнi мiста".
  Х'ю по-хлопчачому хотiлося продовжити шлях i вiдразу стати частиною життя на новому мiсцi. Поступове пробудження його розуму додало йому смiливостi, i вiн вважав себе озброєним i готовим спiлкуватися з людьми. Вiн хотiв познайомитися i стати другом людей, чиє життя було чудово прожите i якi самi були прекраснi та сповненi значення. Коли вiн сидiв на сходах вокзалу в бiдному маленькому мiстечку в штатi Мiссурi, тримаючи сумку поруч iз собою, i думав про все, чим йому хотiлося б зайнятися в життi, його розум став таким енергiйним i неспокiйним, що частина його занепокоєння передалася i його тiлу. Можливо, вперше в життi вiн встав без свiдомого зусилля i ходив туди-сюди по платформi станцiї вiд надлишку енергiї. Вiн думав, що не зможе чекати, поки прийде поїзд i привезе людину, яка мала зайняти його мiсце. "Ну, я йду, я йду, щоб бути людиною серед людей", - говорив вiн собi знову i знову. Цей вислiв став своєрiдним рефреном, i вiн вимовив його несвiдомо. Коли вiн повторював цi слова, його серце билося в передчуттi майбутнього, яке, як вiн думав, лежало перед ним.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ II
  
  Х УГ М Ц ВЕЙ _ ЛЕВЕ мiсто Мадкет-Лендiнг на початку вересня тисяча вiсiмнадцять вiсiмдесят шостого року. Йому тодi було двадцять рокiв, i його зростання становило шiсть футiв i чотири дюйми. Вся верхня частина його тiла була надзвичайно сильною, але довгi ноги були незграбними та неживими. Вiн отримав перепустку в залiзничнiй компанiї, яка його найняла, i поїхав на пiвнiч вздовж рiчки нiчним поїздом, поки не прибув до великого мiста пiд назвою Берлiнгтон у штатi Айова. Там через рiчку перекинувся мiст, а залiзничнi колiї з'єдналися iз залiзничними колiями i йшли на схiд, у бiк Чикаго; але Х'ю не продовжив свою подорож тiєї ночi. Зiйшовши з поїзда, вiн пiшов у найближчий готель i винайняв номер на нiч.
  Вечiр був прохолодний i ясний, i Х'ю був неспокiйний. Мiсто Берлiнгтон, процвiтаюче мiсце серед багатої фермерської країни, приголомшило його своїм шумом i суєтою. Вперше вiн побачив брукованi вулицi та вулицi, освiтленi лiхтарями. Хоча було вже близько десятої години вечора, коли вiн прибув, люди все ще гуляли вулицями, i багато магазинiв було вiдкрито.
  Готель, в якому вiн зняв номер, виходив вiкнами на залiзничну колiю i стояв на розi яскраво освiтленої вулицi. Коли його провели в кiмнату, Х'ю пiвгодини просидiв бiля вiдчиненого вiкна, а потiм, бо не мiг заснути, вирiшив пiти прогулятися. Деякий час вiн гуляв вулицями, де люди стояли перед дверима магазинiв, але, оскiльки його висока постать привернула увагу i вiдчув, що люди дивляться на нього, вiн незабаром вийшов у провулок.
  За кiлька хвилин вiн зовсiм загубився. Вiн пройшов, як йому здавалося, милi вулиць, забудованих каркасними та цегляними будинками, i зрiдка проходив повз людей, але був занадто боязкий i збентежений, щоб спитати дорогу. Вулиця пiшла вгору, i через деякий час вiн вийшов на вiдкриту мiсцевiсть i пiшов дорогою, що йшла вздовж скелi з видом на рiчку Мiссiсiпi. Нiч була ясна, небо виблискувало зiрками. На вiдкритому мiсцi, далеко вiд багатьох будинкiв, вiн уже не почував себе нiяково i боязко i весело йшов. Через деякий час вiн зупинився i стояв обличчям до рiчки. Стоячи на високiй скелi, а за спиною в нього гай дерев, здавалося, що всi зiрки зiбралися на схiдному небi. Пiд ним вода рiчки вiдбивала зiрки. Здавалося, вони прокладали йому шлях на схiд.
  Високий спiввiтчизник iз Мiссурi сiв на колоду бiля краю урвища i спробував побачити воду в рiчцi внизу. Нiчого не було видно, крiм зiрок, якi танцювали та мерехтiли у темрявi. Вiн дiстався мiсця, розташованого далеко над залiзничним мостом, але незабаром над ним проїхав транзитний пасажирський поїзд iз заходу, i вогнi поїзда теж стали схожi на зiрки, зiрки, якi рухалися i манили i, здавалося, лiтали, як зграї птахiв iз Заходу на Схiд.
  Кiлька годин Х'ю сидiв на колодi у темрявi. Вiн вирiшив, що йому безнадiйно повернутися до готелю, i зрадiв приводу залишитися за кордоном. Його тiло вперше в життi вiдчувалося легким i сильним, а розум гарячково не спав. За його спиною по дорозi їхала коляска, в якiй сидiли молодий чоловiк i жiнка, i пiсля того, як затихли голоси, настала тиша, яка переривалася лише зрiдка в тi часи, коли вiн сидiв, думаючи про своє майбутнє, гавкаємо собаки в якийсь далекий дiм або стукiт гребних колiс, що проходить.
  Усi першi роки життя Х'ю Маквея пройшли пiд шум плескоту вод рiчки Мiссiсiпi. Вiн бачив це спекотного лiта, коли вода вiдступала, i бруд лежав запеклий i потрiсканий вздовж кромки води; навеснi, коли вирували повенi i вода проносилася повз, несучи з собою колоди дерев i навiть частини будинкiв; взимку, коли вода здавалася смертельно холодною i повз пропливав лiд; i восени, коли тут було тихо, спокiйно й чудово, i здавалося, що вiн всмоктував майже людське тепло з червоних дерев, що росли вздовж його берегiв. Х'ю годинами й днями сидiв чи лежав у травi бiля рiчки. Рибальська хатина, в якiй вiн жив зi своїм батьком, поки йому не виповнилося чотирнадцять рокiв, знаходилася за пiвдюжини довгих крокiв вiд берега рiчки, i хлопчика часто залишали там одного на тиждень. Коли його батько виїжджав у подорож на плоту з лiсом або працював на кiлька днiв на якiйсь сiльськiй фермi вдалинi вiд рiчки, хлопчик, що часто залишався без грошей i з кiлькома буханцями хлiба, ходив на рибалку, коли був голодний, а коли його не було, вiн тiльки й робив, що цiлими днями байдикував. Хлопчики з мiста приходили iнодi провести з ним годинку, але в їхнiй присутностi вiн бентежився i трохи дратувався. Йому хотiлося залишитися наодинцi зi своїми мрiями. Один iз хлопчикiв, болiсний, блiдий, нерозвинений десятирiчний хлопчик, часто залишався з ним весь лiтнiй день. Вiн був сином мiського торговця i швидко втомлювався, коли намагався йти за iншими хлопчиками. На березi рiчки вiн мовчки лежав поряд iз Х'ю. Вони сiли в човен Х'ю i вирушили на рибалку, а син купця пожвавiшав i заговорив. Вiн навчив Х'ю писати своє iм'я та читати кiлька слiв. Сором'язливiсть, що їх подiляла, почала зникати, коли купецький син пiдхопив якусь дитячу хворобу i помер.
  Тiєї ночi в темрявi над скелею в Берлiнгтонi Х'ю згадував речi свого дитинства, якi не приходили йому на думку вже багато рокiв. Тi самi думки, якi приходили йому на думку в тi довгi днi неробства на березi рiчки, ринули назад.
  Пiсля чотирнадцятирiчного вiку, коли вiн пiшов працювати на залiзничну станцiю, Х'ю тримався подалi вiд рiчки. Завдяки роботi на станцiї та в саду за будинком Сари Шепард, а також урокам пiсля обiду, вiн мав мало вiльного часу. Однак у недiлю все було iнакше. Сара Шепард не ходила до церкви пiсля того, як приїхала до Мадкет-Лендiнга, але в недiлю вона не працювала. Влiтку по недiлях по обiдi вона та її чоловiк сидiли на стiльцях пiд деревом бiля будинку i лягали спати. Х'ю взяв у звичку йти один. Вiн теж хотiв спати, але не смiв. Вiн пiшов уздовж берега рiчки дорогою, що йшла на пiвдень вiд мiста, i, пройшовши по нiй двi чи три милi, завернув у гай i лiг у тiнi.
  Довгi лiтнi недiлi були для Х'ю чудовим часом, настiльки чудовим, що вiн зрештою вiдмовився вiд них, побоюючись, що вони можуть змусити його знову повернутися до колишнього сонного способу життя. Тепер, коли вiн сидiв у темрявi над тiєю ж рiчкою, на яку дивився довгими недiлями, його охопив спазм чогось на зразок самотностi. Вперше вiн з гострим почуттям жалю подумав про те, щоб залишити рiчкову країну i вирушити в нову землю.
  Недiлями в лiсi на пiвдень вiд пристанi Мадкет-Лендiнг Х'ю годинами лежав зовсiм нерухомо в травi. Запах дохлої риби, який завжди був у хатинi, де вiн провiв своє дитинство, зник, i не було зграї мух. Над його головою вiтерець грав у гiлках дерев, а в травi спiвали комахи. Все в ньому було чисте. Прекрасна тиша панувала над рiчкою та лiсом. Вiн лежав на животi i дивився вниз, на рiчку, важкими вiд сну очима в туманну далечiнь. Напiвоформленi думки проносились у його головi, як видiння. Вiн мрiяв, але його мрiї були безформними та туманними. Кiлька годин зберiгався той напiвмертвий-напiвживий стан, в який вiн потрапив. Вiн не спав, а лежав мiж сном i неспанням. У його свiдомостi склалися картини. Хмари, що пливли небом над рiчкою, набували дивних, гротескних форм. Вони почали рухатись. Одна з хмар вiдокремилася вiд iнших. Вiн швидко пiшов у туманну далечiнь, а потiм повернувся. Воно стало напiвлюдським i, здавалося, керувало рештою хмар. Пiд його впливом вони захвилювалися i почали неспокiйно пересуватися. З тiла найактивнiшої з хмар витяглися довгi паристi рукави. Вони тягли i тягли iншi хмари, роблячи їх також неспокiйними та схвильованими.
  Розум Х'ю, коли вiн тiєї ночi сидiв у темрявi на скелi над рiчкою в Берлiнгтонi, був схвильований. Вiн знову виявився хлопчиком, що лежав у лiсi над своєю рiчкою, i видiння, що прийшли до нього там, повернулися з дивовижною яснiстю. Вiн злiз iз колоди i, лежачи на мокрiй травi, заплющив очi. Його тiло стало теплим.
  Х'ю думав, що його розум вийшов з тiла i пiднявся в небо, щоб приєднатися до хмар та зiрок, пограти з ними. Йому здавалося, що з неба вiн дивиться на землю i бачить горбистi поля, пагорби та лiси. Вiн не брав участi в життi чоловiкiв i жiнок на землi, але був вiдiрваний вiд них, наданий самому собi. Зi свого мiсця в небi над землею вiн бачив велично поточну велику рiчку. Якийсь час воно було тихим i задумливим, яким було небо, коли вiн, хлопчиком, лежав унизу в лiсi на животi. Вiн бачив, як пропливали люди в човнах, i невиразно чув їхнi голоси. Запанувала велика тиша, i вiн подивився за широке мiсце рiчки i побачив поля та мiста. Усi вони були притихлими та нерухомими. Над ними висiла атмосфера очiкування. I тодi рiчка була приведена в дiю якоюсь дивною невiдомою силою, чимось, що прийшло з далекого мiсця, з того мiсця, куди пiшла хмара i звiдки вона повернулася, щоб схвилювати i схвилювати iншi хмари.
  Рiчка тепер мчала вперед. Вiн вийшов iз берегiв i промчав по землi, викорчовуючи дерева, лiси та мiста. Бiлi обличчя потонули чоловiкiв i дiтей, вiднесених потоком, дивилися в думку людини Х'ю, який у момент свого виходу у певний свiт боротьби i поразки дозволив собi зiсковзнути назад у туманнi мрiї його дитинства.
  Лежачи в мокрiй травi в темрявi на скелi, Х'ю намагався повернутися до тями, але довгий час безуспiшно. Вiн катався i корчився, а його губи бурмотали слова. Це було марно. Його розум також був винесений. Хмари, частиною яких вiн почував себе, летiли небом. Вони закрили сонце на землi, i пiтьма опустилася на землю, на неспокiйнi мiста, на розколотi пагорби, на зруйнованi лiси, на тишу та спокiй усiх мiсць. У країнi, що тяглася вiд рiчки, де ранiше все було мирно i спокiйно, тепер панували хвилювання та хвилювання. Будинки були зруйнованi та миттєво вiдновленi. Люди зiбралися в вирючi натовпи.
  Людина, що приснилася, вiдчувала себе частиною чогось значного i жахливого, що вiдбувається iз землею i з народами землi. Вiн знову щосили намагався прокинутися, змусити себе повернутися зi свiту снiв у свiдомiсть. Коли вiн таки прокинувся, вже свiтало, i вiн сидiв на самому краю скелi, з якого вiдкривався вид на рiчку Мiссiсiпi, тепер сiру в тьмяному ранковому свiтлi.
  
  
  
  Мiста, в яких Х'ю жив протягом перших трьох рокiв пiсля того, як вiн почав свою подорож на схiд, були невеликими населеними пунктами з населенням у кiлька сотень людей i були розкиданi Iллiнойсом, Iндiаном i захiдним Огайо. Усi люди, серед яких вiн працював i жив у той час, були фермерами та чорноробами. Навеснi першого року своїх мандрiв вiн проїжджав через мiсто Чикаго i провiв там двi години, входячи i виходячи на однiй залiзничнiй станцiї.
  Вiн не мав спокуси стати городянином. Величезне торгове мiсто бiля пiднiжжя озера Мiчиган через своє командне становище в центрi великої фермерської iмперiї вже стало гiгантським. Вiн нiколи не забував тi двi години, якi провiв, стоячи на вокзалi в самому центрi мiста i прогулюючись вулицею, що прилягала до вокзалу. Був вечiр, коли вiн прийшов у це ревке мiсце. На довгих широких рiвнинах на захiд вiд мiста вiн бачив фермерiв, якi працювали з весняним оранкою, поки поїзд летiв повз. Незабаром ферми стали невеликими, i вся прерiя усiялася мiстами. У них поїзд не зупинявся, а врiзався в багатолюдну мережу вулиць, наповнених безлiччю людей. Дiставшись до великої темної станцiї, Х'ю побачив тисячi людей, що метушаться навколо, наче потривоженi комахи. Незлiченнi тисячi людей залишали мiсто наприкiнцi робочого дня, i потяги чекали, щоб вiдвезти їх до мiст у прерiях. Вони приходили натовпами, поспiшали, як божевiльна худоба, через мiст на станцiю. Натовпи в'їжджають, що вийшли з поїздiв, що йшли з мiст Сходу i Заходу, пiднiмалися сходами на вулицю, а тi, хто виїжджав, намагалися спуститися тими самими сходами i в той же час. Результатом стала вируюча маса людства. Кожен штовхався i юрмився. Чоловiки сварилися, жiнки злилися, а дiти плакали. Бiля дверей, що виходили на вулицю, кричала i ревела довга черга вiзникiв.
  Х'ю дивився на людей, що проносилися повз нього, i тремтiв вiд безiменного страху перед натовпом, властивого сiльським хлопчакам у мiстi. Коли потiк людей трохи вщух, вiн вийшов iз вокзалу i, перейшовши вузький вуличок, зупинився бiля цегляної будiвлi магазину. Незабаром натовп людей знову почався, i знову чоловiки, жiнки та хлопчики квапливо перейшли мiст i вбiгли у дверний отвiр, що веде на станцiю. Вони приходили хвилями, як вода, що омиває пляж пiд час шторму. У Х'ю було таке почуття, що якби вiн випадково потрапив у натовп, його понесло б у якесь невiдоме та жахливе мiсце. Почекавши, поки наплив трохи вщухне, вiн перейшов вулицю i пiшов на мiст, щоб подивитися на рiчку, що протiкала повз станцiю. Воно було вузьким i заповнене кораблями, а вода виглядала сiрою та брудною. Небо затягло хмару чорного диму. З усiх бокiв вiд нього i навiть у повiтрi над головою лунав сильний тупiт i гуркiт дзвiночкiв та свисткiв.
  З виглядом дитини, що вирушає в темний лiс, Х'ю пройшов трохи однiєю з вулиць, що ведуть на захiд вiд вокзалу. Вiн знову зупинився та зупинився бiля будiвлi. Неподалiк перед салуном курила та розмовляла група молодих мiських хулiганiв. З сусiдньої будiвлi вийшла молода дiвчина, пiдiйшла та заговорила з одним iз них. Чоловiк почав люто сваритися. - Скажи їй, що я прийду сюди за хвилину i розiб'ю їй обличчя, - сказав вiн i, не звертаючи бiльше уваги на дiвчину, обернувся i дивився на Х'ю. Усi молодi люди, що тинялися перед салуном, обернулися i витрiщилися на високого спiввiтчизника. Вони почали смiятися, i один iз них швидко пiдiйшов до нього.
  Х'ю побiг вулицею до станцiї, супроводжуваний криками молодих хулiганiв. Вiн бiльше не ризикнув виходити з дому, а коли його поїзд був готовий, сiв на нього i з радiстю залишив величезне житло сучасних американцiв.
  Х'ю подорожував з мiста в мiсто, завжди просуваючись на схiд, завжди шукаючи мiсце, де до нього мало прийти щастя i де вiн мiг знайти спiлкування з чоловiками та жiнками. Вiн рубав стовпи паркану в лiсi на великiй фермi в Iндiанi, працював на полях, а в одному мiсцi був бригадиром на залiзницi.
  На фермi в Iндiанi, приблизно за сорок миль на схiд вiд Iндiанаполiса, його вперше сильно зворушила присутнiсть жiнки. Вона була дочкою фермера, який був роботодавцем Х'ю, та енергiйною вродливою жiнкою двадцяти чотирьох рокiв, яка працювала шкiльною вчителькою, але покинула роботу, бо збиралася вийти замiж. Х'ю вважав чоловiка, який повинен був одружитися з нею, найщасливiшою iстотою на свiтi. Вiн жив у Iндiанаполiсi та приїжджав потягом, щоб провести вихiднi на фермi. Жiнка приготувалася до його приходу, одягнувши бiле плаття i закрiпивши у волоссi троянду. Двоє людей гуляли в саду поряд з будинком або каталися путiвцями. Молодий чоловiк, який, як розповiли Х'ю, працював у банку, носив жорсткi бiлi комiрцi, чорний костюм та чорний капелюх дербi.
  На фермi Х'ю працював у полi разом iз фермером i їв за столом iз його родиною, але не знайомився з ними. У недiлю, коли молодик прийшов, вiн узяв вихiдний i поїхав до сусiднього мiста. Залицяння стало для нього справою дуже близькою, i вiн переживав хвилювання щотижневих вiзитiв, нiби вiн був одним iз директорiв. Дочка господаря, вiдчувши, що мовчазний батрак схвильований її присутнiстю, зацiкавилася ним. Iнодi ввечерi, коли вiн сидiв на верандi перед будинком, вона приходила до нього i сидiла, дивлячись на нього з якимсь особливо вiдстороненим та зацiкавленим виглядом. Вона спробувала заговорити, але Х'ю вiдповiдав на всi її залицяння так коротко i напiвзлякано, що вона вiдмовилася вiд цiєї спроби. Одного суботнього вечора, коли її коханий прийшов, вона взяла його покататися в сiмейнiй каретi, а Х'ю сховався на сiнавi сараю, щоб дочекатися їхнього повернення.
  Х'ю нiколи не бачив i не чув, щоб чоловiк якимось чином висловлював свою прихильнiсть до жiнки. Йому це здавалося надзвичайно героїчним вчинком, i вiн сподiвався, сховавшись у сараї, побачити, як це станеться. Була яскрава мiсячна нiч, i вiн чекав на повернення закоханих майже до одинадцятої години. На сiнувалi високо пiд дахом був отвiр. Завдяки своєму великому зросту вiн мiг дотягнутися i пiдтягнутися, а коли зробив це, знайшов опору на однiй iз балок, що утворюють каркас сараю. Закоханi стояли, вiдпрягаючи коня, на скотарнi внизу. Коли городянин завiв коня в стайню, вiн знову поспiшив звiдти i пiшов з дочкою фермера стежкою до будинку. Двоє людей смiялися i тягли один одного, як дiти. Вони замовкли i, пiдiйшовши до будинку, зупинилися бiля дерева, щоб обiйнятися. Х'ю побачив, як чоловiк взяв жiнку на руки i мiцно притиснув її до свого тiла. Вiн був такий схвильований, що мало не впав з балки. Уява його спалахнула, i вiн спробував уявити себе на мiсцi молодого городянина. Його пальцi схопили дошки, за якi вiн чiплявся, i його тiло затремтiло. Двi постатi, що стояли у тьмяному свiтлi бiля дерева, стали однiєю. Довгий час вони мiцно притискалися один до одного, а потiм розiйшлися. Вони ввiйшли до будинку, i Х'ю злiз зi свого мiсця на балцi та лiг на сiно. Його тiло тремтiло, як вiд ознобу, i вiн був наполовину хворий вiд ревнощiв, гнiву та непереборного почуття поразки. Йому в той момент не здавалося, що йому варто йти далi на схiд або намагатися знайти мiсце, де вiн мiг би вiльно спiлкуватися з чоловiками i жiнками, або де сталася така чудова рiч, як така, що трапилася з ним, могла статися людина на скотарнi внизу.
  Х'ю провiв нiч на сiновi, а при денному свiтлi виповз iз нього i вирушив до сусiднього мiста. Вiн повернувся на ферму пiзно ввечерi у понедiлок, коли був упевнений, що городянин пiшов. Незважаючи на протест фермера, вiн вiдразу зiбрав свiй одяг i заявив про намiр пiти. Вiн не чекав вечерi, а поспiшив з дому. Коли вiн вийшов на дорогу i почав йти, вiн озирнувся i побачив дочку господаря будинку, що стоїть бiля вiдчинених дверей i дивиться на нього. Сором за те, що вiн зробив минулої ночi, охопив його. Мить вiн дивився на жiнку, яка напружено i зацiкавлено дивилася на нього у вiдповiдь, а потiм, опустивши голову, поспiшив геть. Жiнка дивилася, як вiн зник з поля зору, i пiзнiше, коли її батько кидався по дому, звинувачуючи Х'ю в тому, що вiн так раптово пiшов, i заявляючи, що високий житель Мiссурi, безперечно, був п'яницею, який хотiв напитися, їй не було чого сказати. У глибинi душi вона знала, що трапилося з фермером її батька, i жалкувала, що вiн пiшов до того, як вона встигла повною мiрою застосувати над ним свою владу.
  
  
  
  Жодне з мiст, якi Х'ю вiдвiдав за три роки своїх мандрiвок, не наблизилося до реалiзацiї того життя, про яке говорила йому Сара Шепард. Усi вони були дуже схожi. Там була головна вулиця з дюжиною магазинiв з обох бокiв, кузня i, можливо, елеватор для зберiгання зерна. Цiлий день мiсто було порожнiм, але ввечерi городяни зiбралися на Головнiй вулицi. На тротуарах перед магазинами на ящиках чи бордюрах сидiли молодi фермери та клерки. Вони не звернули жодної уваги на Х'ю, який, коли пiдiйшов до них, мовчав i тримався на задньому планi. Працiвники ферми розповiдали про свою роботу i вихвалялися кiлькiстю бушелiв кукурудзи, якi вони могли зiбрати за день, або своїм умiнням орати. Клерки були сповненi рiшучостi розiграти розiграшi, якi дуже сподобалися працiвникам ферми. Поки один iз них голосно розповiдав про свою майстернiсть у роботi, до дверей одного з магазинiв пiдкрався продавець i пiдiйшов до нього. Вiн тримав у руцi шпильку i тицьнув нею того, хто говорить у спину. Натовп кричав i кричав вiд захоплення. Якщо жертва сердилась, починалася сварка, але це траплялося не часто. До вечiрки приєдналися iншi чоловiки, i їм розповiли анекдот. "Ну, ви б бачили вираз його обличчя. Я думав, що помру", - заявив один iз свiдкiв.
  Х'ю влаштувався на роботу до тесляра, який спецiалiзувався на будiвництвi комор, i пробув з ним всю осiнь. Згодом вiн пiшов працювати бригадиром на залiзницю. З ним нiчого не сталося. Вiн був схожий на людину, змушену йти по життю з пов'язкою на очах. З усiх бокiв вiд нього, в мiстах i на фермах, текла прихована течiя життя, що не торкалася його. Навiть у найменших мiстах, населених лише сiльськогосподарськими робiтниками, розвивалася химерна цiкава цивiлiзацiя. Чоловiки багато працювали, але багато перебували на свiжому повiтрi та мали час подумати. Їхнi розуми прагнули розгадки таємницi iснування. Шкiльний вчитель та сiльський юрист прочитали "Вiк розуму" Тома Пейна та "Погляд назад" Белламi. Вони обговорювали цi книжки зi своїми товаришами. Було вiдчуття, погано виражене, що в Америцi є щось реальне i духовне, що вона може запропонувати рештi свiту. Робiтники розповiдали один одному про новi тонкощi свого ремесла i пiсля кiлькох годин обговорення нових способiв вирощування кукурудзи, виготовлення пiдкови чи спорудження комори говорили про Бога та Його намiри щодо людини. Велися тривалi дискусiї про релiгiйнi переконання та полiтичну долю Америки.
  На тлi цих дискусiй проходили розповiдi про дiї, що вiдбуваються за межами маленького свiту, в якому мешкали жителi мiст. Люди, якi брали участь у Громадянськiй вiйнi, билися на пагорбах i в страху поразки перепливали широкi рiчки, розповiдали iсторiї про свої пригоди.
  Увечерi, пiсля робочого дня у полi чи на залiзницi бiля дiльничних, Х'ю не знав, чим себе зайняти. Те, що вiн не лягав спати вiдразу пiсля вечерi, пояснювалося тим, що вiн вважав свою схильнiсть до сну та сновидiнь ворогом свого розвитку; i надзвичайно наполеглива рiшучiсть зробити iз себе щось живе й вартiсне - результат п'яти рокiв постiйних розмов на цю тему з боку жiнки з Нової Англiї опанувала його. "Я знайду вiдповiдне мiсце i потрiбних людей, i тодi я почну", - постiйно казав вiн собi.
  А потiм, змучений втомою i самотнiстю, вiн лiг спати в один iз маленьких готелiв або пансiонатiв, де жив у тi роки, i його сни повернулися. Сон, що приснився тiєї ночi, коли вiн лежав на скелi над рiчкою Мiссiсiпi недалеко вiд мiста Берлiнгтон, повертався раз-по-раз. Вiн сидiв просто на лiжку в темрявi своєї кiмнати i, прогнавши з мозку каламутне, невиразне вiдчуття, боявся знову заснути. Вiн не хотiв турбувати мешканцiв будинку, тому встав, одягнувся i, не взуючись, пройшовся туди-сюди по кiмнатi. Iнодi в кiмнатi, яку вiн займав, була низька стеля, i йому доводилося сутулитися. Вiн виповз iз дому, несучи туфлi в руцi, i сiв на тротуар, щоб надiти їх. У всiх мiстах, якi вiн вiдвiдав, люди бачили, як вiн гуляв один вулицями пiзно ввечерi чи рано-вранцi. Ходили чутки з цього приводу. Iсторiя про те, що називалося його дивнiстю, дiйшла до людей, з якими вiн працював, i вони виявили, що не можуть вiльно та невимушено говорити у його присутностi. Опiвднi, коли робiтники з'їдали принесений на роботу обiд, коли господар йшов i серед робiтникiв було прийнято говорити про свої справи, вони йшли самi. Х'ю пiшов за ними. Вони пiшли посидiти пiд деревом, а коли Х'ю пiдiйшов i зупинився поруч, вони замовкли або найвульгарнiшi i поверховi з них почали хвалитися. Поки вiн працював iз пiвдюжиною iнших робiтникiв на залiзницi, всi говорили двоє. Щоразу, коли начальник йшов, старий, який мав репутацiю дотепника, розповiдав iсторiї про свої стосунки з жiнками. Молодий чоловiк з рудим волоссям наслiдував його приклад. Двоє чоловiкiв голосно розмовляли та продовжували дивитися на Х'ю. Молодший iз двох дотепникiв повернувся до iншого робiтника, у якого було слабке й боязке обличчя. "Ну, а ти,- закричав вiн,- а твоя стара? Те, що про неї? Хто батько вашого сина? Чи наважишся ти сказати?
  Мiстами Х'ю гуляв вечорами i намагався завжди зосередитися на певних речах. Вiн вiдчув, що людство з якоїсь невiдомої причини вiддаляється вiд нього, i його думки повернулися до фiгури Сари Шепард. Вiн пам'ятав, що вона нiколи не залишалася без дiла. Вона вимила пiдлогу на кухнi та приготувала їжу; вона стирала, гладила, мiсила тiсто для хлiба, щопала одяг. Увечерi, коли вона змушувала хлопчика читати їй шкiльнi пiдручники або рахувати на грифельнiй дошцi, вона займалася в'язанням шкарпеток для нього або для свого чоловiка. За винятком випадкiв, коли щось траплялося з нею так, що вона лаялася i її обличчя червонiло, вона завжди була веселою. Коли хлопчиковi не було чого робити на станцiї i начальник станцiї посилав його працювати по дому, черпати воду з цистерни для сiмейного миття або випалювати бур'яни в саду, вiн чув, як жiнка спiває на ходу. виконання її незлiченних дрiбних завдань. Х'ю вирiшив, що йому також слiд виконувати невеликi завдання, зосереджувати свою увагу на певних речах. У мiстi, де вiн працював на дiлянцi, майже щоночi до нього приходив хмарний сон, в якому свiт перетворився на тривожний центр катастрофи, що кружляє. Настала зима, i вiн йшов нiчними вулицями в темрявi i глибоким снiгом. Вiн майже змерз; але оскiльки вся нижня частина його тiла зазвичай була холодною, вiн не надто заперечував проти додаткового дискомфорту, а запас сил у його великому тiлi був такий великий, що втрата сну не вплинула його здатнiсть працювати весь день без зусиль.
  Х'ю вийшов на одну з житлових вулиць мiста та перерахував пiкети бiля парканiв перед будинками. Вiн повернувся до готелю та пiдрахував кiлькiсть пiкетiв бiля всiх парканiв мiста. Потiм вiн узяв у господарському магазинi лiнiйку та ретельно вимiряв штакетники. Вiн спробував пiдрахувати кiлькiсть колiв, якi можна було б вирiзати з дерев певного розмiру, i це дало йому ще одну нагоду. Вiн пiдрахував кiлькiсть дерев на кожнiй вулицi мiста. Вiн навчився з першого погляду i вiдносною точнiстю визначати, скiльки пиломатерiалiв можна випиляти з дерева. Вiн будував уявнi будинки з пиломатерiалiв, спиляних з дерев, що ростуть уздовж вулиць. Вiн навiть намагався придумати, як використовувати маленькi гiлки, зрiзанi з верхiвок дерев, i одного разу в недiлю пiшов у лiс за мiстом i зрiзав великий оберемок гiлок, якi вiднiс до своєї кiмнати, а потiм з великим задоволенням принiс терпiння сплелося у виглядi кошика.
  OceanofPDF.com
  КНИГА ДРУГА
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ III
  
  Б IДВЕЛЛ, ПРО ХIО, БУВ старе мiсто, як i в давнину мiста на Центральному Заходi, задовго до того, як Х'ю Маквей у пошуках мiсця, де вiн мiг би проникнути за стiну, що вiдокремлює його вiд людства, вирушив туди, щоб жити i спробувати вирiшити свою проблему. Нинi це жваве промислове мiсто з населенням майже сто тисяч чоловiк; але час розповiсти iсторiю його раптового та дивовижного зростання ще не настав.
  З самого початку Бiдвелл був процвiтаючим мiсцем. Мiсто лежить у долинi глибокої та швидкої рiчки, яка розливається прямо над мiстом, стає на якийсь час широкою i дрiбною i швидко зi спiвом тече по каменях. На пiвдень вiд мiста рiчка не лише розширюється, а й пагорби вiдступають. На пiвнiч тягнеться широка долина. За часiв, коли ще не з'явилися фабрики, земля безпосередньо навколо мiста була подiлена на невеликi ферми, призначенi для вирощування фруктiв та ягiд, а за межами дрiбних ферм розташовувалися бiльшi дiлянки, якi були надзвичайно продуктивними та давали величезнi врожаї пшеницi, кукурудзи та iнших рослин. капуста.
  Коли Х'ю був хлопчиком, який спав до кiнця своїх днiв на травi бiля рибальської хатини свого батька на березi рiчки Мiссiсiпi, Бiдвелл уже подолав негаразди пiонерських днiв. На фермах, розташованих у широкiй долинi на пiвночi, деревина була зрубана, а всi пнi вирванi з коренем з землi поколiнням людей. Ґрунт було легко обробляти, i вона майже не втратила своєї незайманої родючостi. Через мiсто проходили двi залiзницi, Лейк-Шор i Мiчiган-Сентрал (пiзнiше стали частиною великої центральної системи Нью-Йорка), а також менш важлива дорога для перевезення вугiлля, звана Уїлiнг та озеро Ерi. У Бiдуеллi тодi проживало двi з половиною тисячi людей. Здебiльшого вони були нащадками пiонерiв, якi прибули в країну на човнах через Великi озера або на возах горами зi штатiв Нью-Йорк i Пенсiльванiя.
  Мiсто стояло на похилом схилi, що пiднiмається вгору вiд рiчки, а станцiя Лейк-Шор i Центральної залiзницi Мiчигана знаходилася на березi рiчки, бiля пiднiжжя Мейн-стрiт. Станцiя Уїлiнг знаходилася за милю на пiвнiч. Дiстатися до нього треба було, перейшовши через мiст i брукованою дорогою, яка вже тодi стала нагадувати вулицю. Навпроти Тернерс-Пайка було збудовано дюжину будинкiв, а мiж ними були ягiднi поля та рiдкiсний фруктовий сад iз вишнями, персиками чи яблунями. Тяжка стежка спускалася до далекої придорожньої станцiї, i ввечерi ця стежка, що пробиралася пiд гiлками фруктових дерев, що простягалися над хуторськими парканами, була улюбленим мiсцем прогулянок закоханих.
  Невеликi ферми, розташованi недалеко вiд мiста Бiдвелл, вирощували ягоди, якi приносили найвищi цiни у двох мiстах, Клiвлендi та Пiттсбурзi, куди можна було дiстатися двома залiзницями, i всi жителi мiста, якi не були зайнятi в жоднiй з галузей торгiвлi, - в чоботню справу, столик подiбне - або тi, хто не належав до дрiбноторгового та професiйного стану, працювали влiтку на землi. Лiтнiм ранком чоловiки, жiнки та дiти виходили в поля. Провесною, коли йшла посадка, i весь кiнець травня, червень i початок липня, коли почали дозрiвати ягоди та фрукти, всi були зайнятi роботою, i вулицi мiста були пустельнi. Усi пiшли у поля. На свiтанку з Мейн-стрiт виїхали величезнi фургони з сiном, навантаженi дiтьми, дiвчатами, що смiються, i статечними жiнками. Поруч iз ними йшли високi хлопчики, якi закидали дiвчаток зеленими яблуками та вишнями з дерев уздовж дороги, i чоловiки, що йшли ззаду, курили ранковi трубки та говорили про поточнi цiни на продукцiю з їхнiх полiв. Пiсля їхнього вiдходу в мiстi запанувала суботня тиша. Купцi та прикажчики тинялися в тiнi навiсiв перед дверима магазинiв, i тiльки їхнi дружини та дружини двох-трьох багатих людей у мiстi приходили купити i перешкодити їхнiм розмовам про стрибки, полiтику та релiгiю.
  Увечерi, коли фургони повернулися додому, Бiдвелл прокинувся. Втомленi збирачi ягiд iшли додому з полiв у пилюцi дорiг, розмахуючи вiдрами з обiдом. Скрипiли пiд пiдборами вагони, заваленi ящиками з готовими до вiдправлення ягодами. У магазинах пiсля вечерi збиралися юрби. Лiтнi люди розкурювали трубки i сидiли, плiткуючи, вздовж тротуару на краю тротуару Мейн-стрiт; жiнки з кошиками на руках займалися торгiвлею, щоб прогодуватися наступного дня; молодi люди одягали жорсткi бiлi комiрцi та недiльний одяг, а дiвчата, якi цiлий день повзали по полях мiж рядами ягiд чи пробиралися крiзь поплутанi маси кущiв малини, одягали бiлi сукнi та йшли вниз перед чоловiками. Дружба, що зародилася мiж хлопчиками та дiвчатками в полях, переросла у кохання. Пари гуляли вулицями будинку пiд деревами та розмовляли приглушеними голосами. Вони замовкли i знiяковiли. Найсмiливiшi цiлувалися. Закiнчення сезону збору ягiд щороку приносило до мiста Бiдвелл новий спалах шлюбiв.
  У всiх мiстах Середнього Заходу Америки це був час очiкування. Коли країна була очищена, а iндiанцi вигнанi у велике вiддалене мiсце, яке смутно називалося Заходом, громадянська вiйна велася i була виграна, i не було жодних серйозних нацiональних проблем, якi тiсно торкалися їхнього життя, розум людей був звернений на себе. Про душу та її долю вiдкрито говорили на вулицях. Роберт Iнгерсолл приїхав до Бiдвелла, щоб виступити в Террi-холi, i пiсля його вiд'їзду питання про божественнiсть Христа протягом кiлькох мiсяцiв займав уми городян. Служителi читали проповiдi на цю тему i ввечерi про це говорили в магазинах. Кожному було що сказати. Навiть Чарлi Мук, який рив канави i заїкався так, що його не могли зрозумiти пiвдюжини людей у мiстi, висловив свою думку.
  У всiй великiй долинi Мiссiсiпi кожне мiсто набуло свого власного характеру, i люди, що жили в мiстах, ставилися один до одного як члени великої родини. Виявляли iндивiдуальнi особливостi кожного члена великої сiм'ї. Над кожним мiстом простягався свого роду невидимий дах, пiд яким жили всi. Пiд дахом хлопчики та дiвчатка народжувалися, росли, сварилися, билися i заводили дружбу зi своїми побратимами, долучалися до таємниць кохання, одружувалися та ставали батьками та матерями дiтей, старiли, хворiли та вмирали.
  У невидимому колi та пiд великим дахом кожен знав свого ближнього i був йому вiдомий. Незнайомцi не приходили i не йшли швидко i таємниче, не було постiйного шуму машин i нових проектiв, що збивав з пантелику. Тодi здавалося, що людству знадобиться час, щоб спробувати зрозумiти себе.
  У Бiдуелл жила людина на iм'я Пiтер Уайт, який був кравцем i багато працював за своїм ремеслом, але один або два рази на рiк напивався i бив свою дружину. Його щоразу заарештовували i мали заплатити штраф, але було загальне розумiння пориву, що спричинив побиття. Бiльшiсть жiнок, якi знали дружину, спiвчували Петровi. "Вона дуже галаслива, i її щелепа нiколи не залишається нерухомою", - сказала чоловiковi дружина бакалiйника Генрi Тiтерса. "Якщо вiн напивається, то тiльки для того, щоб забути, що вiн одружений iз нею. Потiм вiн iде додому, щоб проспатися, i вона починає гризти на нього. Вiн витримує це, доки може. Щоб заткнути рота цiй жiнцi, потрiбен кулак. Якщо вiн ударить її, це єдине, що зможе зробити.
  Розумна Еллi Малберрi була одним iз яскравих представникiв життя у мiстi. Вiн жив зi своєю матiр'ю у старому будинку на околицi мiста на Медiна-роуд. Крiм того, що вiн був недоумкуватим, у нього було щось недобре з ногами. Вони тремтiли i слабшали, i вiн мiг зрушити їх з мiсця насилу. Лiтнiми днями, коли вулицi були пустельнi, вiн шкутильгав по Мейн-стрiт з опущеною нижньою щелепою. Еллi носив iз собою велику палицю, частково для пiдтримки своїх слабких нiг, частково для вiдлякування собак та пустотливих хлопчакiв. Йому подобалося сидiти в тiнi, притулившись спиною до будiвлi, i стругати, а також йому подобалося бути поруч iз людьми i цiнувати свiй талант стругача. Вiн робив вiяла зi шматкiв сосни, довгi ланцюжки з дерев'яних намистiв, а одного разу досяг виняткового механiчного трiумфу, який принiс йому широку популярнiсть. Вiн зробив корабель, який плавав у пивнiй пляшцi, наполовину наповненiй водою i покладеною на бiк. На кораблi були вiтрила i три крихiтнi дерев'янi матроси, якi стояли по стiйцi смирно, пiднявши руки до кашкетiв на знак вiтання. Пiсля того, як його виготовили i помiстили в пляшку, вiн виявився занадто великим, щоб його можна було вийняти через шийку. Як Еллi це отримала, нiхто так i не впiзнав. Клерки та торговцi, якi зiбралися довкола, щоб спостерiгати за його роботою, обговорювали це питання кiлька днiв. Для них це стало нескiнченним дивом. Увечерi вони розповiли про це збирачам ягiд, що прийшли до магазинiв, i в очах мешканцiв Бiдуелла Еллi Малберрi стала героєм. Пляшка, наполовину наповнена водою та надiйно закупорена, стояла на подушцi у вiтринi ювелiрного магазину "Хантерс". Поки вiн плавав в океанi, натовп людей збирався подивитися на нього. Над пляшкою на видному мiсцi висiла табличка зi словами: "Вирiзано Еллi Малберрi з Бiдвелла". Пiд цими словами було надруковано запит. "Як вiн потрапив у пляшку?" було поставлено питання. Пляшка мiсяцями стояла на вiтринi, i торговцi водили мандрiвникiв, якi приїжджали до них, подивитися на неї. Потiм вони проводили своїх гостей туди, де Еллi, притулившись спиною до стiни будiвлi, а його палиця поруч iз ним, працював над якимось новим творiнням рiзьбленого мистецтва. Мандрiвники були враженi та розповiли цю iсторiю за кордоном. Слава Еллi поширилася iншi мiста. "У нього хорошi мiзки", - сказав житель Бiдвелла, похитавши головою. "Схоже, вiн мало що знає, але подивiться, що робить! Мабуть, вiн носить у головi рiзнi iдеї.
  Джейн Орандж, вдова юриста i, за єдиним винятком Томаса Баттерворта, фермер, який володiв бiльш нiж тисячею акрiв землi i жив iз своєю дочкою на фермi за милю на пiвдень вiд мiста, був найбагатшою людиною в мiстi. кожен у Бiдвеллi, але його не любили. Її називали скупою i казали, що вони з чоловiком обманювали всiх, з ким мали справу, щоб розпочати життя. Мiсто жадало привiлеї зробити те, що вони називали "збити їх з пантелику". Чоловiк Джейн колись був мiським прокурором Бiдуелла, а пiзнiше вiдповiдав за врегулювання маєтку, що належав Еду Лукасу, фермеру, який помер, залишивши двiстi акрiв землi та двох дочок. Всi казали, що дочки фермера "вийшли на маленькому кiнцi рога", i Джон Орандж почав багатiти. Казали, що вiн коштує п'ятдесят тисяч доларiв. Наприкiнцi свого життя адвокат щотижня їздив у справах у мiсто Клiвленд, а коли був удома, навiть у найспекотнiшу погоду, ходив у довгому чорному пальтi. Коли вона ходила в магазини по товари для дому, за Джейн Орандж уважно стежили торговцi. Її пiдозрювали в тому, що вона забрала дрiбнi предмети, якi можна було покласти до кишень сукнi. Одного дня в продуктовому магазинi Тоддмора, коли їй здавалося, що нiхто не дивиться, вона дiстала з кошика пiвдюжини яєць i, швидко озирнувшись, щоб переконатися, що її не помiтили, поклала їх у кишеню сукнi. Гаррi Тоддмор, син бакалiйника, який став свiдком крадiжки, нiчого не сказав i вийшов непомiченим через заднi дверi. Вiн найняв трьох або чотирьох продавцiв з iнших магазинiв, i вони чекали на Джейн Орандж на розi. Коли вона пiдiйшла, вони поспiшили пiти, i Гаррi Тоддмор упав на неї. Викинувши руку, вiн завдав швидкого i рiзкого удару по кишенi з яйцями. Джейн Орандж повернулася i поспiшила додому, але коли вона вже наполовину бiгла по Мейн-стрiт, з магазинiв вийшли клерки i торговцi, i з натовпу, що зiбрався, привернув увагу до того факту, що вмiст вкрадених яєць випливло всередину. з її сукнi i панчiх потекла струмiнь тротуаром. За нею по п'ятах бiгла зграя мiських собак, збуджена криками натовпу, гавкаючи i обнюхуючи жовтий струмок, що капає з її туфель.
  До Бiдвелла приїхав жити старий з довгою бiлою бородою. Вiн був звичайним губернатором пiвденного штату у днi вiдновлення пiсля Громадянської вiйни та заробляв грошi. Вiн купив будинок на Тернерс-Пайк недалеко вiд рiчки i проводив днi, пораючись у невеликому саду. Увечерi вiн перейшов мiст на Мейн-стрiт i пiшов побродити в аптеку Бердi Спiнка. Вiн говорив з великою вiдвертiстю та щирiстю про своє життя на Пiвднi в той жахливий час, коли країна намагалася вийти з чорного мороку поразки, i представив людям Бiдвелла новий погляд на своїх старих ворогiв, "Ребов". ".
  Старий - iм'я, пiд яким вiн представився в Бiдуеллi, було суддею Горацiєм Хенбi - вiрив у мужнiсть i чеснiсть людей, якими вiн певний час правив i якi тривали похмуру вiйну з Пiвнiччю. з жителями Нової Англiї та синами мешканцiв Нової Англiї iз Заходу та Пiвнiчного Заходу. - З ними все гаразд, - сказав вiн з усмiшкою. "Я обдурив їх i заробив трохи грошей, але вони менi сподобалися. Якось натовп з них прийшов до мене додому i погрожував убити мене, i я сказав їм, що не дуже їх звинувачую, тому вони дали менi спокiй". Суддя, колишнiй полiтик iз мiста Нью-Йорка, який був замiшаний у якiйсь справi, через яку йому було незручно повертатися до цього мiста, став пророчим та фiлософським пiсля того, як переїхав жити до Бiдвелла. Незважаючи на сумнiви, якi всi вiдчували щодо його минулого, вiн був до певної мiри вченим i читачем книг i заслужив на повагу своєю очевидною мудрiстю. "Ну, тут буде нова вiйна", - сказав вiн. "Це не буде схоже на Громадянську вiйну, де просто стрiлятимуть i вбиватимуть тiла людей. Спочатку це буде вiйна мiж людьми за те, до якого класу має належати людина; тодi це буде довга, тиха вiйна мiж класами, тими, хто має, i тими, хто може отримати. Це буде найгiрша вiйна з усiх".
  Розмова про суддю Хенбi, який майже щовечора продовжувався i докладно роз'яснювався перед мовчазною та уважною групою людей в аптецi, почав впливати на уми молодих людей Бiдвелла. На його пропозицiю кiлька мiських хлопцiв - Клiфф Бекон, Альберт Смолл, Ед Праул та двоє чи троє iнших - почали вiдкладати грошi, щоби поїхати до коледжу на схiд. Також на його пропозицiю Том Баттерворт багатий фермер вiдправив свою дочку до школи. Старий зробив багато пророцтв щодо того, що станеться в Америцi. "Я кажу вам, країна не залишиться такою, якою вона є", - щиро сказав вiн. "У схiдних мiстах змiни вже настали. Заводи будуються, i всi працюватимуть на них. Тiльки такий старий, як я, може побачити, як це змiнює їхнє життя. Деякi чоловiки стоять бiля однiєї лавки i займаються однiєю справою не годинами, а днями та роками. Там висять таблички, якi свiдчать, що їм не можна розмовляти. Деякi з них заробляють бiльше грошей, нiж до появи фабрик, але я говорю вам, що це схоже на перебування у в'язницi. Що б ви сказали, якби я сказав вам, що вся Америка, всi ви, хлопцi, якi так багато говорять про свободу, будуть ув'язненi, га?
  "I є ще дещо. У Нью-Йорку вже є десяток чоловiкiв, статки яких становить мiльйон доларiв. Так, сер, я вам говорю, це правда, мiльйон доларiв. Що ти про це думаєш, га?
  Суддя Хенбi розхвилювався i, натхненний увагою аудиторiї, розповiв про розмах подiй. В Англiї, пояснив вiн, мiста постiйно розростаються, i вже майже кожен iз них або працює на фабрицi, або володiє її акцiями. "У Новiй Англiї ситуацiя стає такою ж швидко", - пояснив вiн. "Тут вiдбудеться те саме. Сiльське господарство здiйснюватиметься за допомогою iнструментiв. Майже все, що зараз робиться вручну, робитиметься машинами. Хтось стане багатим, хтось бiдним. Справа в тому, щоб здобути освiту, так-с, у тому й справа, щоб пiдготуватися до того, що буде. Це єдиний спосiб. Молоде поколiння має бути розумнiшим i проникливiшим".
  Слова старого, який побував у багатьох мiсцях i побачив людей i мiста, повторилися на вулицях Бiдвелла. Коваль i колiсний майстер повторили його слова, коли зупинилися перед поштовим вiддiленням, щоб обмiнятися новинами про свої справи. Бен Пiлер, тесляр, який збирав грошi на купiвлю будинку i невеликої ферми, на яку вiн мiг би пiти на пенсiю, коли став занадто старий, щоб лазити каркасами будiвель, натомiсть використав грошi, щоб вiдправити свого сина до Клiвленду на роботу. новий технiкум. Стiв Хантер, син Авраама Хантера, ювелiра з Бiдуелла, заявив, що збирається йти в ногу з часом i, прийшовши на фабрику, пiде в офiс, а не в магазин. Вiн поїхав до Буффало, штат Нью-Йорк, щоб вступити до бiзнес-коледжу.
  Повiтря в Бiдуеллi почало крутитися вiд розмов про новi часи. Злi слова, сказанi про прихiд нового життя, незабаром були забутi. Молодiсть i оптимiстичний дух країни спонукали її схопити за руку гiганта iндустрiалiзму i повести його в землю. Крик "живи у свiтi", який пронiсся по всiй Америцi у той перiод i досi звучить на сторiнках американських газет та журналiв, пролунав на вулицях Бiдвелла.
  Якось у шорнiй майстернi, що належала Джозефу Уейнсворту, справа набула нової ноти. Виробник шорних виробiв був ремiсником старого загартування i був дуже незалежним. Вiн освоїв своє ремесло пiсля п'яти рокiв служби пiдмайстром, а ще п'ять рокiв провiв у переїздах з мiсця на мiсце як пiдмайстер i вiдчував, що знає свою справу. Крiм того, вiн володiв своїм магазином та будинком, i у нього було дванадцять сотень доларiв у банку. Якось опiвднi, коли вiн був один у магазинi, увiйшов Том Баттерворт i сказав, що замовив чотири комплекти сiльськогосподарської упряжi на фабрицi у Фiладельфiї. "Я прийшов запитати, чи ви їх вiдремонтуєте, якщо вони вийдуть з ладу", - сказав вiн.
  Джо Вейнсворт почав поратися з iнструментами на своєму верстатi. Потiм вiн повернувся, щоб подивитися фермеру в очi i зробити те, що пiзнiше назвав своїм друзям "встановленням закону". "Коли дешевi речi починають розвалюватися, вiднесiть їх в iнше мiсце, щоб вiдремонтувати", - рiзко сказав вiн. Вiн розлютився. "Вiдвезiть цi чортовi речi до Фiладельфiї, де ви їх купили", - крикнув вiн у спину фермеру, який повернувся, щоб вийти з магазину.
  Джо Вейнсворт був засмучений i весь день думав про цей iнцидент. Коли приходили фермери-покупцi i стояли, щоб поговорити про свої справи, йому не було чого сказати. Вiн був балакучою людиною, i його учень Вiлл Селлiнджер, син маляра з Бiдвелла, був спантеличений його мовчанням.
  Коли хлопчик i чоловiк залишалися в магазинi однi, Джо Вейнсворт мав звичай розповiдати про свої днi, коли вiн був пiдмайстром, коли вiн переходив з мiсця на мiсце, працюючи у своїй справi. Якщо пришивався слiд або виготовлялася вуздечка, вiн розповiдав, як це робилося в магазинi, де вiн працював, у мiстi Бостон та в iншому магазинi у Провiденсi, Род-Айленд. Взявши аркуш паперу, вiн зробив малюнки, що iлюструють розрiзи шкiри, зробленi в iнших мiсцях, та способи зшивання. Вiн стверджував, що розробив свiй власний метод дiй i що його метод найкраще, що бачив у всiх своїх подорожах. Чоловiкам, якi приходять в магазин зимовими вечорами, вiн посмiхався i розповiдав про їхнi справи, цiни на капусту в Клiвлендi або про вплив похолодання на озиму пшеницю, але наодинцi з хлопчиком вiн говорив тiльки про виготовлення упряжi. "Я нiчого про це не говорю. Що гарного у хвастощi? Проте я мiг би чогось навчитися у всiх майстрiв збруї, яких я коли-небудь бачив, i я бачив найкращих iз них", - рiшуче заявив вiн.
  Вдень, коли вiн почув про чотири робочi упряжi фабричного виробництва, внесених у те, що вiн завжди вважав ремеслом, що належав йому на правах першокласного робiтника, Джо мовчав години двi чи три. Вiн подумав про слова старого суддi Хенбi та про постiйнi розмови про настання нових часiв. Раптом повернувшись до свого учня, який був спантеличений його довгим мовчанням i нiчого не знав про подiю, що стривожила його господаря, вiн вибухнув словами. Вiн був зухвалим i висловив свою непокору. - Ну, тодi хай їдуть до Фiладельфiї, хай їдуть куди завгодно, куди їм заманеться, - прогарчав вiн, а потiм, наче його власнi слова вiдновили в ньому самоповагу, розправив плечi й глянув на нього. спантеличений i стривожений хлопчик. "Я знаю свою справу i не зобов'язаний нi перед ким кланятися", - заявив вiн. Вiн висловив вiру старого торговця у своє ремесло та у права, якi воно давало майстру. "Вивчiть своє ремесло. Не слухайте розмов, - серйозно сказав вiн. "Людина, яка знає свою справу, - чоловiк. Вiн може порадити кожному йти до диявола".
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ IV
  
  Х УГ М Ц ВЕЙ _ БУВ йому було двадцять три роки, коли вiн переїхав жити в Бiдвелл. Посада телеграфiста на станцiї Уїлiнг в милi на пiвнiч вiд мiста виявилася вакантною, i завдяки випадковiй зустрiчi з колишнiм мешканцем сусiднього мiста вiн отримав це мiсце.
  Житель Мiссурi взимку працював на тартаку недалеко вiд мiста на пiвночi Iндiани. Вечорами вiн блукав путiвцями та вулицями мiста, але нi з ким не розмовляв. Як i в iнших мiсцях вiн мав репутацiю дивака. Одяг його був зношений, i, хоча в кишенях у нього були грошi, новий вiн не купив. Увечерi, коли вiн iшов мiськими вулицями i бачив ошатно одягнених прикажчикiв, що стояли перед магазинами, вiн дивився на своє обшарпане обличчя i соромився увiйти. У його дитинствi Сара Шепард завжди купувала йому одяг, i вiн вирiшив поїхати в те мiсце в Мiчиганi, куди вона та її чоловiк усамiтнилися, i зробити вiзит. Вiн хотiв, щоб Сара Шепард купила йому новий одяг, але також хотiв з нею поговорити.
  За три роки переїздiв з мiсця на мiсце i роботи з iншими чоловiками як чорнороб у Х'ю не виникло жодного великого iмпульсу, який, як вiн вiдчував, мiг би вказати шлях, яким має йти його життя; Проте вивчення математичних завдань, зроблене полегшення його самотностi i лiкування вiд схильностi до мрiй, почало позначатися з його характерi. Вiн думав, що коли знову побачить Сару Шепард, зможе поговорити з нею i через неї почати спiлкуватися з iншими. На тартаку, де вiн працював, на випадковi зауваження товаришiв по роботi вiн вiдповiдав повiльним, невпевненим голосом, розтягуючи слова, тiло його все ще було незграбним, а хода човгає, але вiн робив свою роботу швидше i акуратнiше. У присутностi прийомної матерi i в новому одязi вiн думав, що тепер зможе говорити з нею так, як це було неможливо за часiв його юностi. Вона побачить змiну його характерi i буде натхненна їм. Вони б перейшли на нову основу, i вiн вiдчув би повагу до себе на iнший.
  Х'ю пiшов на вокзал, щоб дiзнатися, скiльки коштує квиток до мiста Мiчиган, i там трапилася пригода, яка засмутила його плани. Коли вiн стояв бiля вiкна каси, продавець квиткiв, вiн же телеграфiст намагався зав'язати з ним розмову. Коли вiн надав запитану iнформацiю, вiн пiшов за Х'ю з будiвлi в темряву провiнцiйної залiзничної станцiї вночi, i двоє чоловiкiв зупинилися i стали разом бiля порожньої вантажiвки з багажем. Бiлетний касир розповiв про самотнiсть життя у мiстi та сказав, що хотiв би повернутися до себе додому та знову побути зi своїми людьми. "Можливо, в моєму мiстi не краще, але я знаю там усiх", - сказав вiн. Йому було цiкаво, що стосується Х'ю, як i всiм мешканцям мiста в Iндiанi, i вiн сподiвався розговорити його, щоб з'ясувати, чому вiн гуляє один ночами, чому iнодi весь вечiр працює над книгами та цифрами у своїй кiмнатi у замiський готель i чому йому так мало що можна було сказати своїм товаришам. Сподiваючись зрозумiти мовчання Х'ю, вiн ображав мiсто, де вони обидва жили. "Ну, - почав вiн, - гадаю, я розумiю, що ти вiдчуваєш. Ти хочеш вибратися iз цього мiсця". Вiн пояснив своє скрутне становище у життi. "Я одружився", - сказав вiн. "У мене вже троє дiтей. Тут людина може заробити на залiзницi бiльше грошей, нiж у моєму штатi, а життя коштує досить дешево. Буквально сьогоднi менi надiйшла пропозицiя про роботу в хорошому мiстi неподалiк мого будинку в Огайо, але я не можу його прийняти. За цю роботу платять лише сорок на мiсяць. Мiстечко хороше, одне з найкращих у пiвнiчнiй частинi штату, але робота, бачите, нiкуди не годиться. Господи, як би хотiлося пiти. Я хотiв би знову жити серед таких самих людей, як i тi, хто живе в цiй частинi країни".
  Залiзничник та Х'ю йшли вулицею, що вела вiд вокзалу до головної вулицi мiста. Бажаючи задовольнити успiхи свого товариша, але не знаючи, як це зробити, Х'ю застосував метод, який, як вiн чув, використовували його колеги по роботi один з одним. - Що ж, - повiльно сказав вiн, - ходiмо, вип'ємо.
  Двоє чоловiкiв увiйшли до салону i зупинилися бiля бару. Х'ю доклав величезних зусиль, щоб подолати збентеження. Поки вони з залiзничником пили пиво, що пiнилося, вiн пояснив, що колись теж був залiзничником i знав телеграфiю, але вже кiлька рокiв займався iншою роботою. Його супутник глянув на його поношену одежу i кивнув головою. Вiн зробив рух головою, показуючи, що хоче, щоб Х'ю вийшов iз ним назовнi, у темряву. - Ну, ну, - вигукнув вiн, коли вони знову вибралися надвiр i пiшли вулицею до вокзалу. "Тепер я розумiю. Вони всi цiкавилися тобою, i я чув багато розмов. Я нiчого не скажу, але я збираюся щось для тебе зробити".
  Х'ю вирушив на вокзал зi своїм новим другом i сiв у освiтленому кабiнетi. Залiзничник дiстав аркуш паперу i почав писати листа. "Я дам тобi цю роботу", - сказав вiн. "Я пишу листа зараз i отримаю його пiвнiчним потягом. Ти маєш стати на ноги. Я сам був пияком, але я все це вирiзав. Склянка пива час вiд часу - це моя межа".
  Вiн почав розповiдати про мiстечко в Огайо, де запропонував Х'ю отримати роботу, яка б допомогла йому увiйти у свiт i позбавити його вiд звички до випивки, i описав його як земний рай, в якому живуть розумнi, ясно мислячi люди. i красивi жiнки. Х'ю гостро згадав розмову, яку вiн чув з вуст Сари Шепард, коли в юностi вона проводила довгi вечори, розповiдаючи йому про дива своїх мiст i жителiв у Мiчиганi та Новiй Англiї, i протиставляла прожите там життя тому, яке прожила. людьми його мiсця.
  Х'ю вирiшив не намагатися пояснити помилку, допущену новим знайомим, а прийняти пропозицiю допомогти в отриманнi мiсця телеграфiстом.
  Двоє чоловiкiв вийшли з вокзалу i знову зупинились у темрявi. Залiзничник почував себе людиною, якiй випала честь вирвати людську душу з темряви розпачу. Вiн був сповнений слiв, що лилися з його вуст, i припускав, що знає Х'ю та його характер абсолютно необґрунтовано у цих обставинах. - Ну,- вигукнув вiн щиро,- бачиш, я тебе проводжав. Я сказав їм, що ти хороша людина та хороший оператор, але ти погодишся зайняти це мiсце з невеликою зарплатою, бо ти захворiв i зараз не можеш багато працювати". Схвильований чоловiк пiшов за Х'ю по вулицi. Було вже пiзно, i свiтло в магазинi згасло. З одного з двох мiських салонiв, що стояли на їхньому шляху, почувся гуркiт голосiв. До Х'ю повернулася давня дитяча мрiя знайти мiсце i людей, серед яких вiн мiг би, сидячи на мiсцi та вдихаючи повiтря, яким дихають iншi, вступити в теплу близькiсть до життя. Вiн зупинився перед салоном, щоб послухати голоси всерединi, але залiзничник смикнув його за рукав пальта i запротестував. "Тепер, зараз, ти збираєшся вирiзати це, а?" - з тривогою спитав вiн, а потiм поспiшно пояснив свою занепокоєння. - Звiсно, я знаю, що з тобою. Хiба я не казав тобi, що сам там був? Ви працювали довкола. Я знаю, чому це так. Тобi не обов'язково менi казати. Якби з ним щось не трапилося, жодна людина, яка знає телеграфiю, не стала б працювати на тартаку.
  - Ну, нема чого про це говорити, - задумливо додав вiн. "Я дав вам дроти. Ти збираєшся припинити це, га?
  Х'ю намагався протестувати i пояснювати, що вiн не має пристрастi до випивки, але житель Огайо не слухав. "Все гаразд", - сказав вiн знову, а потiм вони прийшли в готель, де жив Х'ю, i вiн повернувся, щоб повернутися на станцiю i дочекатися опiвнiчного поїзда, який вiдвезе листа i який, як вiн вiдчував, вiдвезе ще й його вимогу, щоб людина, яка зiйшла з сучасного шляху роботи та прогресу, отримала новий шанс. Вiн вiдчував себе великодушним i напрочуд милостивим. - Все гаразд, мiй хлопче, - щиро сказав вiн. "Марно зi мною розмовляти. Сьогоднi ввечерi, коли ви прийшли на вокзал, щоб спитати вартiсть проїзду до цiєї дiри в Мiчиганi, я побачив, що ви знiяковiли. - Що трапилось iз цим хлопцем? Я сказав собi. Я замислився. Потiм я приїхав з тобою до мiста, i ти одразу купив менi випити. Я б нiчого про це не подумав, якби сам не був там. Ви встанете на ноги. Бiдвелл, штат Огайо, сповнений добрих людей. Ви вступите з ними, i вони допоможуть вам i залишаться iз вами. Вам сподобаються цi люди. Вони мають прикол. Мiсце, де ти працюватимеш, знаходиться далеко за мiстом. Це приблизно за милю вiд невеликого мiстечка, схожого на замiський, пiд назвою Пiклвiлль. Ранiше там був салон та фабрика з розфасовки огiркових огiркiв, але зараз їх обох уже немає. У вас не виникне спокуси послизнутися тут. Ви матимете шанс стати на ноги. Я радий, що подумав послати тебе туди.
  
  
  
  Рiчки Уїлiнг та озеро Ерi протiкали вздовж невеликої лiсистої улоговини, що перетинала широкий простiр вiдкритих сiльськогосподарських угiдь на пiвнiч вiд мiста Бiдвелл. Вiн доставляв вугiлля з горбистiй мiсцевостi Захiдної Вiрджинiї та пiвденно-схiдного Огайо до портiв на озерi Ерi i не придiляв особливої уваги перевезенню пасажирiв. Вранцi поїзд, що складається з експресу, багажного вагона та двох пасажирських вагонiв, вирушив на пiвнiч i захiд у бiк озера, а ввечерi той самий поїзд повернувся, прямуючи на пiвденний схiд у Холми. дивним чином вiдiрваним вiд мiського життя. Невидимий дах, пiд яким жило життя мiста та навколишньої країни, не закривав його. Як розповiв Х'ю залiзничник з Iндiани, сама станцiя знаходилася в мiсцi, вiдомому серед мiсцевих жителiв як Пiклвiлл. За станцiєю знаходився невеликий будинок для зберiгання вантажiв i неподалiк чотири або п'ять будинкiв, що виходять вiкнами на Тернерс-Пайк. Фабрика з виробництва солiнь, тепер уже закинута, з вiкнами, що випали, стояла через залiзничнi колiї вiд станцiї i поряд з невеликим струмком, що бiг пiд мостом i перетинав мiсцевiсть через гай дерев до рiчки. У спекотнi лiтнi днi вiд старої фабрики долинав кислий, рiзкий запах, а ночами його присутнiсть надавала примарного присмаку крихiтному куточку свiту, в якому жило, напевно, дюжина чоловiк.
  Весь день i нiч над Пiклвiллом панувала напружена i стiйка тиша, а в Бiдвеллi, за милю звiдси, почалося нове життя. Вечорами та дощовими днями, коли люди не могли працювати в полi, старий суддя Хенбi йшов Тернерс-Пайком, через вiзковий мiст у Бiдвелл i сiдав у крiсло в заднiй частинi аптеки Бердi Спiнка. Вiн казав. Чоловiки приходили послухати його та йшли. Мiстом пролунали новi розмови. Нова сила, яка народжувалася в американському життi та в життi всюди у всьому свiтi, харчувалася старим вмираючим iндивiдуалiстичним життям. Нова сила сколихнула i надихнула народ. Це задовольняло унiверсальну потребу. Його метою було об'єднати людей, стерти нацiональнi кордони, ходити морями i лiтати повiтрям, змiнити весь образ свiту, у якому жили люди. Гiгант, який мав стати королем замiсть старих королiв, уже закликав своїх слуг та свої армiї служити йому. Вiн використовував методи старих королiв i обiцяв своїм послiдовникам видобуток та прибуток. Всюди вiн безперешкодно ходив, обстежуючи землю, пiднiмаючи новий клас людей на керiвнi посади. Залiзницi вже були прокладенi через рiвнини; вiдкривалися величезнi вугiльнi родовища, у тому числi треба було добувати їжу, щоб зiгрiти кров у тiлi гiганта; вiдкривалися родовища залiза; рев i стукiт дихання жахливої новинки, напiвогидної, напiвпрекрасної у своїх можливостях, яка так довго повинна була заглушувати голоси i збивати з пантелику думки людей, чулися не тiльки в мiстах, але навiть на самотнiх фермах будинку, де його добровiльнi слуги, газети та журнали почали поширюватися. У мiстi Гiбсонвiлл, недалеко вiд Бiдвелла, штат Огайо, i в Лiмi та Фiнлi, штат Огайо, були виявленi родовища нафти та газу. У Клiвлендi, штат Огайо, точна i рiшуча людина на iм'я Рокфеллер купувала i продавала нафту. З самого початку вiн добре служив новiй справi i незабаром знайшов iнших, якi б могли служити разом з ним. Моргани, Фрiки, Гулди, Карнегi, Вандербiльти, слуги нового короля, принци нової вiри, усi купцi, новий тип правителiв людей, кинули виклик старому у свiтi класовому закону, який ставить купця нижче за ремiсника. i ще бiльше заплутували людей, набираючи вигляду творцiв. Вони були уславленими торговцями та торгували гiгантськими речами, у життi людей, у шахтах, лiсах, нафтових та газових родовищах, фабриках та залiзницях.
  I по всiй країнi, в селищах, фермерських будинках i мiстах нової країни, що ростуть, люди заворушилися i прокинулися. Думка i поезiя померли або перейшли у спадок до слабких людей, якi раболепствують, якi також стали слугами нового порядку. Серйознi молодi люди в Бiдуеллi та iнших американських мiстах, чиї батьки мiсячними ночами гуляли разом Тернерс-Пайком, щоб поговорити про Бога, йшли в технiчнi школи. Їхнi батьки гуляли i розмовляли, i в них росли думки. Цей iмпульс досягнув батькiв їхнього батька на залитих мiсячним свiтлом дорогах Англiї, Нiмеччини, Iрландiї, Францiї та Iталiї, а за ними - на залитих мiсячним свiтлом пагорбах Iудеї, де пастухи розмовляли, а серйознi молодi люди, Iван, Матвiй та Iсус, ловили вiв розмову i вiв розмову; але серйознi сини цих людей нової землi були вiдволiканi вiд думок i мрiй. З усiх бокiв кричав їм голос нового столiття, який мав зробити певнi справи. Вони з радiстю пiдхопили крик та побiгли з ним. Виникли мiльйони голосiв. Шум став жахливим i збентежив уми всiх людей. Прокладаючи шлях для нового, ширшого братерства, до якого колись увiйдуть люди, розширюючи невидимi дахи мiст i селищ, щоб покрити весь свiт, люди прорубували собi шлях крiзь тiла людей.
  I поки голоси ставали все голоснiшими i збудженiшими, а новий велетень ходив, попередньо оглядаючи землю, Х'ю проводив днi на тихiй, соннiй залiзничнiй станцiї в Пiклвiллi i намагався пристосувати свiй розум до усвiдомлення того факту, що вiн не повинен був бути прийнятий як спiввiтчизник громадянами нового мiсця, куди вiн приїхав. Вдень вiн сидiв у крихiтнiй телеграфнiй конторi або, пiдтягнувши експрес до вiдкритого вiкна бiля свого телеграфного приладу, лежав на спинi з аркушем паперу, пiдперши кiстлявi колiна i рахував. Фермери, якi проїжджали повз Тернерс-Пайк, бачили його там i говорили про нього в магазинах мiста. "Вiн дивна мовчазна людина", - говорили вони. - Як ти гадаєш, що вiн задумав?
  Х'ю гуляв вулицями Бiдуелла ночами, як вiн гуляв вулицями мiст Iндiани та Iллiнойсу. Вiн пiдiйшов до груп чоловiкiв, що тинялися на розi вулицi, а потiм поспiшно пройшов повз них. На тихих вулицях, проходячи пiд деревами, вiн бачив жiнок, що сидять у будинках при свiтлi лiхтарiв, i жадав мати будинок та власну жiнку. Одного дня на вокзал прийшла шкiльна вчителька, щоб дiзнатися, скiльки коштує квиток до мiста у Захiднiй Вiрджинiї. Оскiльки агент станцiї не було поруч, Х'ю дав їй iнформацiю, яку вона шукала, i вона затрималася на кiлька хвилин, щоб поговорити з ним. На запитання, якi вона ставила, вiн вiдповiдав однозначно, i незабаром вона пiшла, але вiн був у захватi i дивився на те, що сталося, як на пригоду. Вночi йому наснилася шкiльна вчителька, а коли вiн прокинувся, вiн уявив, що вона була з ним у його спальнi. Вiн простяг руку i торкнувся подушки. Вона була м'якою та гладкою, якою, на його думку, могла б бути жiноча щока. Вiн не знав iменi шкiльної вчительки, але придумав для неї iм'я. - Мовчи, Елiзабет. Не дозволяй менi турбувати твiй сон, - промимрив вiн у темряву. Якось увечерi вiн пiшов до будинку, де жила шкiльна вчителька, i стояв у тiнi дерева, доки не побачив, як вона вийшла i пiшла у бiк Мейн-стрiт. Потiм вiн пiшов манiвцем i пройшов повз неї тротуаром перед освiтленими магазинами. Вiн не глянув на неї, але, проходячи повз, її сукня торкнулася його руки, i вiн був такий схвильований потiм, що не мiг заснути i провiв пiвночi, гуляючи i думаючи про ту чудову подiю, яка з ним сталася.
  Агент з квиткiв, експресу та вантажних перевезень на Уiлiнг та озеро Ерi в Бiдвеллi, людина на iм'я Джордж Пайк, жив в одному з будинкiв неподалiк станцiї i, крiм виконання своїх обов'язкiв у залiзничнiй компанiї, володiв i працював на невеликiй фермi. . Це був стрункий, насторожений, мовчазний чоловiк з довгими вусами, що звисали. I вiн, i його дружина працювали так, як Х'ю нiколи ранiше не бачив, щоб працювали чоловiк та жiнка. Їх органiзацiя подiлу працi грунтувалася не так на полi, але в зручностi. Iнодi мiсiс Пайк приходила на станцiю, щоб продати квитки, завантажити експрес-коробки та валiзи в пасажирськi поїзди i доставити важкi ящики з вантажем вiзникам i фермерам, у той час як її чоловiк працював у полi за своїм будинком або готував вечерю, i iнодi справа була навпаки, i Х'ю не бачив мiсiс Пайк.
  Протягом дня агенту станцiї та його дружинi мало чим зайнятися на станцiї, i вони зникли. Джордж Пайк проклав дроти та шкiви, що з'єднують станцiю, а на даху його будинку висiв великий дзвiн, i коли хтось приходив на станцiю, щоб отримати чи доставити вантаж, Х'ю тягнув за провiд, i дзвiн починав дзвонити. Через кiлька хвилин Джордж Пайк чи його дружина прибiгли з дому чи з поля, закiнчили справи i знову швидко пiшли.
  День за днем Х'ю сидiв у крiслi бiля столу на станцiї або виходив на вулицю i ходив туди-сюди по платформi станцiї. Мимо проїжджали паровози, що тягли довгi каравани вагонiв iз вугiллям. Гальмiвнi майстри помахали йому руками, i поїзд зник у гаю дерев, що росли бiля струмка, вздовж якого пролягали колiї. У Тернерс-Пайку з'явився скрипучий фермерський фургон, а потiм зник на обсадженiй деревами дорозi, що веде до Бiдвелла. Фермер повернувся на сидiння вагона i глянув на Х'ю, але на вiдмiну вiд залiзничникiв не махнув рукою. Вiдважнi хлопцi виходили дорогою з мiста i, кричачи i смiючись, перебиралися по кроквах занедбаної фабрики з виробництва солiнь через рейки або вирушали ловити рибу в струмку в тiнi заводських стiн. Їхнi пронизливi голоси додавали самотностi цьому мiсцю. Х'ю стало майже нестерпно. У розпачi вiн вiдвернувся вiд досить безглуздих пiдрахункiв та вирiшення проблем, що стосуються кiлькостi огорож, якi можна вирiзати з дерева, чи кiлькостi сталевих рейок чи шпал, витрачених на будiвництво милi залiзницi, незлiченних дрiбних проблем. чим вiн був зайнятий, i звернувся до бiльш певних та практичних проблем. Вiн згадав осiнь, коли збирав кукурудзу на фермi в Iллiнойсi, i, зайшовши на станцiю, розмахував довгими руками, наслiдуючи рухи людини, яка скошувала кукурудзу. Вiн запитував себе, чи не можна створити машину, яка б виконувала цю роботу, i спробував намалювати частини такої машини. Вiдчуваючи свою нездатнiсть упоратися з таким складним завданням, вiн послав по книги i почав вивчати механiку. Вiн вступив до заочної школи, заснованої людиною в Пенсiльванiї, i кiлька днiв працював над завданнями, якi той посилав його вирiшувати. Вiн запитував i почав потроху розумiти таємницю застосування сили. Як i iншi молодi люди Бiдуелла, вiн почав стикатися з духом часу, але, на вiдмiну вiд них, не мрiяв про несподiване багатство. Поки вони приймали новi та марнi мрiї, вiн працював над тим, щоб знищити у собi схильнiсть до мрiй.
  Х'ю приїхав до Бiдвелл ранньою весною, i в травнi, червнi та липнi тиха станцiя в Пiклвiллi прокидалася щовечора на годину чи двi. Певний вiдсоток раптового й майже приголомшливого зростання експрес-доставки, що стався з дозрiванням урожаю фруктiв та ягiд, припав на Уїлiнг, i щовечора дюжина експрес-вантажiвок, доверху завалених ящиками з ягодами, чекала на поїзд, що прямував на пiвдень. Коли поїзд прибув на станцiю, зiбрався невеликий натовп. Джордж Пайк та його товста дружина гарячково працювали, кидаючи коробки у дверi експрес-вагону. Нероби, що стоять навколо, зацiкавилися i простягли руку допомоги. Машинiст вилiз iз локомотива, витяг ноги i, переходячи вузьку дорогу, напився з колонки у дворi Джорджа Пайка.
  Х'ю пiдiйшов до дверей свого телеграфу i, стоячи в тiнi, спостерiгав за жвавою сценою. Йому хотiлося взяти в ньому участь, посмiятися i поговорити з чоловiками, що стояли поруч, пiдiйти до машинiста i поставити запитання про локомотива та його конструкцiю, допомогти Джорджу Пайку та його дружинi i, можливо, перервати їх мовчання i своє власне. Досить познайомитися з ними. Вiн думав про все це, але залишався в тiнi дверей, що вели в телеграф, доти, доки по сигналу машинiста поїзда машинiст не сiв у свiй паровоз, i поїзд не почав вiддалятися у вечiрню темряву. Коли Х'ю вийшов зi свого кабiнету, платформа станцiї знову спорожнiла. У травi за дорогами i бiля старовинної фабрики, що примарно виглядає, спiвали цвiркуни. Том Вайлдер, водiй-найманець з Бiдуелла, витяг з поїзда подорожуючу людину, i пил, залишений пiдборами його команди, все ще висiв у повiтрi над "Пайком Тернера". З темряви, що нависла над деревами, що росли вздовж струмка за фабрикою, долинало хрипке квакання жаб. На Тернерс-Пайцi пiвдюжини молодих людей iз Бiдвелла у супроводi такої ж кiлькостi мiських дiвчат йшли стежкою вздовж дороги пiд деревами. Вони прийшли на вокзал, щоб було куди йти, зiбрали групу, але тепер стала очевидною напiвнесвiдома мета їхнього приїзду. Група розбилася на пари, i кожна намагалася пiти якнайдалi вiд iнших. Одна з пар повернулася стежкою до станцiї i пiдiйшла до насоса у дворi Джорджа Пайка. Вони стояли бiля колонки, смiючись i вдаючи, що п'ють з бляшанки, а коли знову вийшли на дорогу, решта вже зникла. Вони замовкли. Х'ю добiг кiнця платформи i спостерiгав, як вони повiльно йдуть. Вiн став люто заздрити молодому чоловiковi, який обiйняв свою супутницю за талiю, а потiм, коли вiн повернувся i побачив Х'ю, що дивиться на нього, знову прибрав її.
  Телеграфiст швидко пройшов платформою, поки не втiк з поля зору молодого чоловiка, а коли вирiшив, що темрява, що згущується, його приховає, повернувся i поповз за ним по стежцi вздовж дороги. Мiссурiйцем знову опанувало голодне бажання увiйти в життя оточуючих його людей. Бути молодим чоловiком у жорсткому бiлому комiрцi, в акуратно пошитому одязi та ввечерi гуляти з молодими дiвчатами здавалося вступом на шлях до щастя. Йому хотiлося з криками бiгти стежкою вздовж дороги, поки вiн не наздожене юнака i дiвчину, благати їх взяти його з собою, прийняти його як свого, але коли хвилинний порив пройшов i вiн повернувся в телеграф i запалив лампу, вiн дивився на своє довге незграбне тiло i не мiг собi уявити, щоб уявити, щоб. Сум охопив його, i його виснажене обличчя, вже порiзане i поцятковане глибокими зморшками, стало довшим i худим. Стара дитяча вистава, закладена в його свiдомiсть словами його прийомної матерi Сари Шепард, що мiсто i люди можуть переробити його та стерти з його тiла слiди того, що вiн вважав своїм нижчим народженням, почало зникати. . Вiн постарався забути людей, що оточували його, i з новою енергiєю зайнявся вивченням проблем у книгах, стосами лежали тепер на його столi. Його схильнiсть до мрiй, стримувана наполегливою концентрацiєю розуму на певних речах, почала виявлятися у новiй формi, i його мозок бiльше не грав з картинами хмар i людей у збудженому русi, а опанував сталлю, дерево та залiзо. Дурнi маси матерiалiв, вийнятих iз землi та лiсiв, були наданi його розуму фантастичними формами. Сидячи вдень на телеграфi або прогулюючись на самотi по вулицях Бiдвелла вночi, вiн подумки бачив тисячi нових машин, створених його руками та мозком, що виконують роботу, зроблену руками людей. Вiн приїхав у Бiдвелл не тiльки в надiї, що там вiн нарештi знайде компанiю, але й тому, що його розум був по-справжньому збуджений i йому хотiлося дозвiлля, щоб почати займатися справами. Коли жителi Бiдвелла не прийняли його у своє мiське життя, а залишили стояти осторонь, а крихiтна оселя для чоловiкiв пiд назвою Пiклвiлль, де вiн жив, стояла осторонь невидимого даху мiста, вiн вирiшив спробувати забути чоловiкiв i повнiстю проявити себе в роботi.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ V
  
  Х УГХ _ _ ПЕРШИЙ ВИНАХОДНИЙ Ця спроба глибоко схвилювала мiсто Бiдвелл. Коли чутки про це поширилися, люди, якi слухали промову суддi Хораса Хенбi та чиї думки були зверненi до приходу нового iмпульсу руху вперед в американському життi, думали, що бачать у Х'ю iнструмент його приходу до Бiдвелла. . З того дня, як вiн переїхав до них жити, в магазинах i будинках було багато цiкавостi з приводу високого, худорлявого незнайомця, що повiльно розмовляв у Пiклвiллi. Джордж Пайк розповiв аптекаревi Бердi Спiнксу, як Х'ю цiлими днями працював над книгами i як вiн робив креслення частин загадкових машин i залишав їх на своєму столi в телеграфi. Бердi Спiнкс розповiла iншим, i iсторiя розрослася. Коли ввечерi Х'ю гуляв один вулицею i думав, що нiхто не звертає уваги на його присутнiсть, за ним стежили сотнi пар цiкавих очей.
  Почала зароджуватися традицiя щодо телеграфiста. Традицiя зробила Х'ю гiгантською фiгурою, яка завжди ходила на рiвнi вище того, на якому жили iншi люди. В уявi своїх спiвгромадян iз мiста Огайо вiн завжди розмiрковував про великi думки, вирiшуючи загадковi та заплутанi проблеми, пов'язанi з новою механiчною епохою, про яку суддя Хенбi розповiдав нетерплячим слухачам в аптецi. Пильнi, балакучi люди бачили серед себе людину, яка не вмiла говорити i чия довга особа була звично серйозною, i не могли думати про неї як про людину, якiй доводиться щодня стикатися з такими ж дрiбними проблемами, як i вони самi.
  Молодий чоловiк Бiдуелл, який прийшов на станцiю Уїлiнг з групою iнших молодих людей, який бачив, як вечiрнiй поїзд йшов на пiвдень, який зустрiв на станцiї одну з мiських дiвчат i, щоб врятуватися, решта i побути з нею наодинцi, вiдвiв її до насоса у дворi Джорджа Пайка пiд приводом того, що вiн прийняв з того, що вiн прийняв з того, що вiн хоче, вечора, зосередивши всi свої думки на Х'ю. Молодого чоловiка звали Ед Холл, i вiн був учнем Бена Пiлера, тесляра, який вiдправив свого сина до Клiвленду до технiчної школи. Вiн хотiв одружитися з дiвчиною, яку зустрiв на станцiї, i не розумiв, як йому це вдасться на свою платню пiдмайстра тесляра. Коли вiн озирнувся i побачив Х'ю, що стоїть на платформi станцiї, вiн швидко прибрав руку, яку обiйняв дiвчину за талiю, i почав говорити. - Ось що я вам скажу, - серйозно сказав вiн, - якщо тут найближчим часом не набереться обертiв, я пiду. Я поїду до Гiбсонбурга i знайду роботу на нафтових родовищах, ось що я зроблю. Менi потрiбно бiльше грошей". Вiн важко зiтхнув i глянув через голову дiвчини у темряву. - Кажуть, що цей телеграфiст на станцiї щось задумав, - ризикнув вiн. "Це всi розмови. Бердi Спiнкс каже, що вiн винахiдник; каже, що Джордж Пайк сказав йому; каже, що вiн постiйно працює над новими винаходами, що дозволяють робити щось за допомогою машин; що його видача за телеграфiста лише блеф. Дехто думає, що, можливо, його послали сюди, щоб вирiшити питання про вiдкриття фабрики з виробництва одного з його винаходiв, надiсланi багатими людьми, можливо, до Клiвленда чи якогось iншого мiсця. Усi кажуть, що незабаром тут, у Бiдуеллi, з'являться заводи. Якби я знав. Я не хочу їхати без необхiдностi, але менi потрiбно бiльше грошей. Бен Пiлер нiколи не дасть менi збiльшення, щоб я мiг одружитися або нiчого. Менi хотiлося б знати цього хлопця ззаду, щоб я мiг запитати його, в чому справа. Говорять, вiн розумний. Вважаю, вiн би менi нiчого не сказав. Менi хотiлося б бути досить розумним, щоб винайти щось i, можливо, розбагатiти. Менi хотiлося б бути таким хлопцем, яким про нього говорять".
  Ед Гол знову обiйняв дiвчину за талiю i пiшов. Вiн забув про Х'ю i подумав про себе i про те, як йому хотiлося одружитися з дiвчиною, чиє молоде тiло притулилося до його власного, - хотiв, щоб вона повнiстю належала йому. На кiлька годин вiн вийшов iз зростаючої сфери впливу Х'ю на колективну думку мiста i поринув у миттєву насолоду поцiлунками.
  А коли вiн вийшов з-пiд впливу Х'ю, прийшли iншi. Увечерi на Мейн-стрiт усi мiркували про мету прибуття жителя Мiссурi до Бiдвелла. Сорок доларiв на мiсяць, якi йому платила залiзниця Уїлiнг, не могли спокусити таку людину. Вони були у цьому впевненi. Стiв Хантер, син ювелiра, повернувся до мiста пiсля навчання у бiзнес-коледжi в Буффало, штат Нью-Йорк, i, почувши цю розмову, зацiкавився. Стiв мав задатки справжньої дiлової людини, i вiн вирiшив провести розслiдування. Однак Стiв не входив у методи дiяти безпосередньо, i на нього справила враження думка, тодi ще за кордоном, у Бiдуеллi, про те, що Х'ю був посланий у мiсто кимось, можливо, групою капiталiстiв, якi мали намiр вiдкрити там фабрики. .
  Стiв думав, що вiн легко впорається. У Буффало, де вiн навчався у бiзнес-коледжi, вiн зустрiв дiвчину, чий батько, Е. П. Хорн, володiв миловарною фабрикою; познайомився з нею в церквi та був представлений її батьковi. Миловар, наполеглива i позитивна людина, яка виробляла продукт пiд назвою "Мило домашнього друга Хорна", мала своє власне уявлення про те, яким має бути молодий чоловiк i як йому слiд пробиватися у свiтi, i вiн iз задоволенням розмовляв зi Стiвом. Вiн розповiв синовi ювелiра Бiдвелла про те, як той вiдкрив власну фабрику з невеликими грошима i досяг успiху, а також дав Стiву безлiч практичних порад щодо органiзацiї компанiй. Вiн багато говорив про таку рiч, як "контроль". "Коли ви будете готовi почати самостiйно, майте це на увазi", - сказав вiн. "Ви можете продати акцiї та зайняти грошi у банку, все, що ви можете отримати, але не вiдмовляйтеся вiд контролю. Зачекайте. Саме так я досяг успiху. Я завжди тримав контроль за ситуацiєю".
  Стiв хотiв одружитися з Ернестiна Хорн, але вiдчував, що йому слiд показати, на що вiн здатний як бiзнесмен, перш нiж намагатися проникнути в таку багату i вiдому сiм'ю. Коли вiн повернувся до свого мiста i почув розмову про Х'ю Маквея та його винахiдницький генiй, вiн згадав слова миловара про контроль i повторив їх про себе. Якось увечерi вiн прогулювався вулицею Тернерс-Пайк i зупинився у темрявi бiля старої фабрики з виробництва солiнь. Вiн побачив Х'ю за роботою пiд лампою на телеграфi та був вражений. "Я затаюся i подивлюся, що вiн задумав", - сказав вiн собi. "Якщо вiн має винахiд, я створимо компанiю. Я отримаю грошi та вiдкрию фабрику. Люди тут будуть падати один на одного, щоб потрапити до такої ситуацiї. Я не вiрю, що його хтось сюди послав. Можу сперечатися, що вiн просто винахiдник. Такi люди завжди дивнi. Я триматиму рота на замку i використовуватиму свiй шанс. Якщо щось почнеться, я почну це та вiзьму пiд контроль, ось що я зроблю, я вiзьму пiд контроль".
  
  
  
  У країнi, що тягнеться на пiвнiч за околицею невеликих ягiдних ферм, розташованих прямо навколо мiста, розташовувалися iншi, бiльшi ферми. Земля, на якiй розташовувалися цi великi ферми, також була багатою i давала великi врожаї. Великi площi його були засадженi капустою, для якої були побудованi ринки в Клiвлендi, Пiттсбурзi та Цинциннатi. Жителi прилеглих мiст часто висмiювали Бiдвелла, називаючи його Кеббэджвiллем. Одна з найбiльших капустяних ферм належала людинi на iм'я Езра Френч i розташовувалася на Тернерс-Пайку, за двi милi вiд мiста i за милю вiд станцiї Уїлiнг.
  Весняними вечорами, коли на станцiї було темно й тихо i коли повiтря було важке вiд запаху нових порослiв i свiжозораної плугом землi, Х'ю вставав зi стiльця в телеграфнiй конторi i йшов у м'якiй темрявi. . Вiн пiшов по Тернерс-Пайку в мiсто, побачив групи чоловiкiв, що стояли на тротуарах перед магазинами, i молодих дiвчат, що йшли плiч-о-плiч вулицею, а потiм повернувся на мовчазну станцiю. У його довге i звично холодне тiло почало закрадатися тепло бажання. Пiшли веснянi дощi, i з пагорбiв на пiвднi вiяв м'який вiтер. Якось увечерi, коли свiтив мiсяць, вiн обiйшов стару фабрику з виробництва солiнь туди, де струмок дзюрчав пiд нахиленими вербами, i, стоячи у важкiй тiнi бiля фабричного муру, спробував уявити себе людиною, яка раптово набула чистоти нiг. , грацiозний та спритний. Бiля струмка, неподалiк заводу, рiс кущ, вiн схопив його своїми могутнiми руками i вирвав з коренем. На мить сила його плечей i рук принесла йому сильне задоволення. Вiн подумав про те, як сильно вiн мiг би притиснути до свого тiла жiноче тiло, i iскра весняного вогню, що торкнулася його, перетворилася на полум'я. Вiн вiдчув себе заново створеним i спробував легко та грацiозно перестрибнути через струмок, але спiткнувся та впав у воду. Пiзнiше вiн тверезо повернувся на станцiю i знову спробував поринути у вивчення проблем, якi знайшов у своїх книгах.
  Ферма Езри Френч знаходилася поряд з Тернерс-Пайк, за милю на пiвнiч вiд станцiї Уїлiнг, i мала двiстi акрiв землi, бiльша частина якої була засаджена капустою. Вирощувати цю культуру було вигiдно, i вона вимагала не бiльшого догляду, нiж кукурудза, але посадка була жахливим завданням. Тисячi рослин, вирощених з насiння, посаджених на грядцi позаду сараю, довелося важко пересадити. Рослини були нiжними, i поводитися з ними треба було обережно. Плантатор повз повiльно й болiсно i з дороги був схожий на пораненого звiра, який прагнув пробратися до нори в далекому лiсi. Вiн проповз трохи вперед, а потiм зупинився i згорбився в грудку. Взявши рослину, кинуту на землю однiєї з крапельниць, вiн зробив у м'якiй землi ямку невеликою трикутною мотикою i руками утрамбував землю навколо корiння рослини. Потiм вiн знову поповз далi.
  Езра, який вирощував капусту, приїхав на захiд з одного зi штатiв Нової Англiї i розбагатiв, але не став наймати додаткову робочу силу для вирощування рослин, i всю роботу виконували його сини та дочки. То був невисокий бородатий чоловiк, якому в юностi зламали ногу, впавши з горища сараю. Оскiльки його не зафiксували належним чином, вiн мало що мiг робити i болiсно шкутильгав. Жителям Бiдвелла вiн був вiдомий як своєрiдний дотепник, i взимку вiн щодня ходив у мiсто, щоб стояти в магазинах i розповiдати раблезiанськi iсторiї, якими вiн був вiдомий; але коли настала весна, вiн став неспокiйно активним i у власному домi та на фермi став тираном. Пiд час закладання капусти вiн гнав своїх синiв та дочок, як рабiв. Коли ввечерi зiйшов мiсяць, вiн змусив їх вiдразу пiсля вечерi повернутися в поле i працювати до пiвночi. Вони йшли в похмурому мовчаннi: дiвчатка повiльно шкутильгали, викидаючи рослини з кошикiв, якi несли на руках, а хлопчики повзли за ними i садили рослини. У напiвтемрявi невелика група людей повiльно ходила вгору й униз довгими полями. Езра запряг коня у вiзок i привiз рослини з грядки за сараєм. Вiн ходив туди-сюди, лаючись i протестуючи проти кожної затримки в роботi. Коли його дружина, маленька втомлена бабуся, закiнчила вечiрню роботу по дому, вiн змусив її прийти в поле. "Ну-ну, - рiзко сказав вiн, - нам потрiбна кожна пара рук, яку ми можемо отримати". Хоча в нього було кiлька тисяч доларiв у банку Бiдвелл i вiн володiв iпотеками на двох чи трьох сусiднiх фермах, Езра боявся бiдностi i, щоб утримати сiм'ю на роботi, вдав, що ось-ось втратить все своє майно. "Тепер у нас є шанс врятуватися", - заявив вiн. "Ми маємо отримати великий урожай. Якщо ми зараз не будемо старанно працювати, ми помремо з голоду". Коли в полi його сини виявили, що не можуть довше повзти без вiдпочинку, i встали, щоб розiм'яти втомленi тiла, вiн став бiля паркану на краю поля i вилаявся. "Ну, подивiться, якi роти менi доводиться годувати, лiнивцi!" вiн гукнув. "Продовжуйте працювати. Не байдикуйте. За два тижнi садити буде пiзно, i тодi можна буде вiдпочити. Тепер кожна рослина, яку ми посадимо, допоможе врятувати нас вiд руйнування. Продовжуйте працювати. Не байдикуйте".
  Весною другого року свого перебування в Бiдуеллi Х'ю часто ходив вечорами спостерiгати за роботою установникiв рослин при мiсячному свiтлi на французькiй фермi. Вiн не дав про себе знати, а сховався в кутку паркану за кущами i спостерiгав за робiтниками. Коли вiн побачив зiгнутi, потворнi постатi, що повiльно повзли вперед, i почув слова старого, який ганяв їх, як худобу, його серце було глибоко зворушене, i вiн захотiв протестувати. У тьмяному свiтлi з'явилися повiльно рухомi постатi жiнок, а за ними слiдували чоловiки, що присiли повзучi. Вони йшли до нього довгим рядом, звиваючись у його полi зору, як гротескно потворнi тварини, яких якийсь бог ночi жене на виконання жахливого завдання. Рука пiдвелася. Вiн знову швидко впав. Трикутна мотика поринула в землю. Повiльний ритм повзуна було порушено. Вiн потягнувся вiльною рукою до рослини, що лежала перед ним на землi, i опустив його в ямку, зроблену мотикою. Пальцями вiн утрамбував землю навколо корiння рослини i знову почав повiльно повзти вперед. Французьких хлопчикiв було четверо, i двоє старших працювали мовчки. Молодшi хлопчики скаржилися. Три дiвчинки та їхня мати, якi займалися викопуванням рослин, дiйшли до кiнця ряду i, повернувшись, пiшли в темряву. "Я збираюся кинути це рабство", - сказав один з молодших хлопчикiв. "Я знайду роботу у мiстi. Сподiваюся, це правда, що вони кажуть, що заводи наближаються".
  Четверо молодих людей добiгли кiнця ряду i, оскiльки Езри не було видно, на мить зупинилися бiля паркану поряд з тим мiсцем, де ховався Х'ю. "Я краще буду конем чи коровою, нiж тим, хто є", - продовжував жалiбний голос. "Що хороше в тому, щоб бути живим, якщо тобi доводиться ось так працювати?"
  На мить, слухаючи голоси робiтникiв, Х'ю захотiлося пiдiйти до них i попросити дозволити йому взяти участь у їхнiй роботi. Потiм прийшла ще одна думка. Повзлi фiгури рiзко з'явилися в його полi зору. Вiн бiльше не чув голосу наймолодшого з французьких хлопчикiв, що здавалося, що вийшов з-пiд землi. Машиноподiбне похитування тiл наладчикiв невиразно наводило його на думку про можливiсть побудувати машину, яка могла б виконувати ту роботу, яку вони виконували. Його розум жадiбно вхопився за цю думку, i вiн вiдчув полегшення. Було щось у повзаючих постатях i в мiсячному свiтлi, з якого долинали голоси, що почало пробуджувати в його свiдомостi той тремтливий, мрiйливий стан, в якому вiн провiв бiльшу частину свого дитинства. Думати про можливiсть створення машини для встановлення рослин було безпечнiше. Це вiдповiдало тому, що Сара Шепард так часто говорила про безпечний спосiб життя. Повертаючись крiзь темряву до залiзничної станцiї, вiн подумав про це i вирiшив, що стати винахiдником буде вiрним способом стати нарештi на шлях прогресу, який вiн намагався знайти.
  Х'ю був захоплений iдеєю винайти машину, яка могла б виконувати роботу, яку, як вiн бачив, люди виконували в полi. Цiлий день вiн думав про це. Iдея, що одного разу закрiпилася в його головi, дала йому щось вiдчутне, над чим можна було працювати. У вивченнi механiки, здiйсненому в суто аматорському дусi, вiн не зайшов досить далеко, щоб почуватися здатним приступити до фактичного конструювання такої машини, але вважав, що труднощi можна подолати терпiнням та експериментуванням iз комбiнацiями колiс. , шестернi та важелi, виточенi з шматкiв дерева. У ювелiрному магазинi Хантера вiн купив дешевий годинник i витратив кiлька днiв, розбираючи його i знову збираючи. Вiн вiдмовився вiд вирiшення математичних завдань i подався за книгами, що описують пристрiй машин. Потiк нових винаходiв, якi повиннi були повнiстю змiнити методи обробiтку ґрунту в Америцi, вже почав поширюватися країною, i багато нових i незвичайних видiв сiльськогосподарських знарядь прибуло до товарного складу Бiдвелла залiзницi Уїлiнг. Там Х'ю побачив збиральну машину для скошування зерна, косарку для скошування сiна i довгоносу дивного виду зброю, що призначалася для викорчовування картоплi iз землi багато в чому за зразком методу, що застосовується енергiйними свинями. Вiн уважно їх вивчив. На якийсь час його розум вiдвернувся вiд спраги людського контакту, i вiн був задоволений тим, що залишався iзольованою фiгурою, поглиненою роботою свого власного розуму, що прокидається.
  Вiдбулася абсурдна та кумедна рiч. Пiсля того, як до нього прийшов iмпульс винайти машину для встановлення рослин, вiн щовечора ховався в кутку паркану та спостерiгав за роботою французької родини. Поглинений спостереженням за механiчними рухами людей, що повзають полями в мiсячному свiтлi, вiн забув, що вони люди. Пiсля того, як вiн побачив, як вони виповзли з очей, розвернулися в кiнцi рядiв i знову поповзли в туманне свiтло, що нагадало йому про невиразнi далi його рiдної країни на рiчцi Мiссiсiпi, його охопило бажання повзти за ними. i спробувати наслiдувати їхнi рухи. Вiн думав, що деякi складнi механiчнi проблеми, якi вже прийшли йому на думку у зв'язку iз запропонованою машиною, можна було б краще зрозумiти, якби вiн мiг отримати рухи, необхiднi для впровадження у своє тiло. Губи його почали бурмотiти слова, i, вийшовши з кута паркану, де вiн ховався, вiн поповз через поле за французькими хлопчиками. - Удар униз буде таким, - промимрив вiн i, пiднявши руку, змахнув нею над головою. Його кулак опустився на м'яку землю. Вiн забув про ряди рослин, що тiльки-но зав'язалися, i повз прямо по них, вдавлюючи їх у м'яку землю. Вiн перестав повзти i помахав рукою. Вiн намагався зв'язати свої руки з механiчними руками машини, яка створювалася у його свiдомостi. Мiцно тримаючи одну руку перед собою, вiн рухав нею вгору i вниз. "Хiд буде коротшим. Машина має бути побудована близько до землi. Колеса та конi рухатимуться стежками мiж рядами. Колеса мають бути широкими, щоб забезпечити зчеплення. Я передаватиму потужнiсть вiд колiс, щоб отримати потужнiсть для роботи механiзму", - сказав вiн уголос.
  Х'ю встав i встав у мiсячному свiтлi на капустяному полi, його руки все ще напружувалися вгору i вниз. Величезна довжина його фiгури i рук пiдкреслювалася невизначеним свiтлом, що вагалося. Робiтники, вiдчувши якусь дивну присутнiсть, скочили на ноги i зупинилися, прислухаючись i дивлячись. Х'ю рушив до них, все ще бурмочучи слова i розмахуючи руками. Терор охопив робiтникiв. Одна з жiнок-крапельниць скрикнула i втекла через поле, а решта з плачем побiгла за нею по п'ятах. "Не роби цього. Iдiть, - крикнув старший iз французьких хлопчикiв, а потiм вiн iз братами теж побiг.
  Почувши голоси, Х'ю зупинився i озирнувся. Поле було порожнiм. Вiн знову поринув у свої механiчнi розрахунки. Вiн повернувся по дорозi на станцiю Уїлiнг i на телеграф, де опiвночi працював над грубим малюнком, який намагався зробити з частин своєї установки для встановлення рослин, не звертаючи уваги на той факт, що вiн створив мiф, який би пробiг через усе село. Французькi хлопчики та їхнi сестри смiливо заявили, що на капустянi поля прийшла примара i погрожував їм смертю, якщо вони не пiдуть i не перестануть працювати ночами. Мати тремтячим голосом пiдтвердила їхнє твердження. Езра Френч, який не бачив примари i не повiрив її розповiдi, вiдчув революцiю. Вiн присягнув. Вiн погрожував всiй родинi голодною смертю. Вiн заявив, що брехня була винайдена, щоб обдурити i зрадити його.
  Проте нiчна робота на капустяних полях французької ферми добiгла кiнця. Ця iсторiя була розказана в мiстi Бiдвелл, i, як заприсяглася вся французька сiм'я, за винятком Езри, в її правдивостi їй повiрили. Том Форесбi, лiтнiй громадянин, який був спiритуалiстом, стверджував, що чув, як його батько казав, що колись на Тернер-Пайцi був iндiанський цвинтар.
  Поле капусти на французькiй фермi стало вiдомим на мiсцевому рiвнi. Через рiк двоє iнших чоловiкiв заявили, що бачили фiгуру гiгантського iндiанця, який танцює i спiває похоронну панахиду в мiсячному свiтлi. Хлопчаки-фермери, якi провели вечiр у мiстi i пiзно ввечерi поверталися до самотнiх фермерських будинкiв, прийшовши на ферму, пустили коней тiкати. Коли вiн залишився далеко позаду, вони зiтхнули вiльнiше. Хоча вiн продовжував лаятись i загрожувати, Езрi бiльше нiколи не вдавалося вивести свою родину в поле вночi. У Бiдуеллi вiн заявив, що iсторiя про привид, придумана його лiнивими синами та дочками, позбавила його можливостi гiдно заробляти на своїй фермi.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VI
  
  Стiв Х УНТЕР _ РIШЕНИЙ що настав час щось зробити, щоб розбудити його рiдне мiсто. Заклик весняного вiтру пробудив у ньому щось, як i в Х'ю. Вiн прийшов з пiвдня, принiсши дощ, за яким пiшли теплi яснi днi. Робiнс скакав по галявинах перед будинками на житлових вулицях Бiдвелла, i повiтря знову наповнилося насиченою насолодою свiжозораної землi. Як i Х'ю, Стiв гуляв на самотi темними, тьмяно освiтленими вулицями будинку весняними вечорами, але вiн не намагався незграбно перестрибувати в темрявi струмки або висмикувати кущi з землi, а також не марнував часу, мрiючи про те, щоб стати фiзично молодий, охайний i красивий.
  До того, як прийшли його великi досягнення у промисловiй сферi, Стiв не мав великої поваги у своєму рiдному мiстi. Вiн був галасливим i хвалькуватим юнаком, i його розпестив батько. Коли йому було дванадцять рокiв, уперше в побут увiйшли так званi безпечнi велосипеди, i довгий час вiн був єдиним у мiстi. Увечерi вiн катався на ньому вгору i вниз Мейн-стрiт, лякаючи коней i викликаючи заздрiсть мiських хлопчакiв. Вiн навчився кататися, не кладучи руки на кермо, i iншi хлопчики почали називати його Смартi Хантер, а пiзнiше, оскiльки вiн носив жорсткий бiлий комiрець, що складався на плечах, йому дали дiвоче iм'я. "Здрастуйте, Сьюзен, - кричали вони, - не падайте i не забруднюйте свiй одяг".
  Навеснi, яка ознаменувала початок його великої промислової пригоди, м'який весняний вiтер змусив Стiва мрiяти про свої мрiї. Прогулюючись вулицями, уникаючи iнших молодих чоловiкiв i жiнок, вiн згадав Ернестiну, дочку миловара з Буффало, i багато думав про розкiш великого кам'яного будинку, в якому вона жила зi своїм батьком. Його тiло вболiвало за неї, але вiн вiдчував, що з цим можна впоратися. Як вiн мiг досягти фiнансового становища, яке дозволило б йому просити її руки, було складнiшою проблемою. З того часу, як вiн повернувся з бiзнес-коледжу i оселився у своєму рiдному мiстi, вiн таємно i цiною двох нових п'ятидоларових суконь уклав фiзичну спiлку з дiвчиною на iм'я Луїза Тракер, чий батько був сiльськогосподарським чорноробом. залишив свiй розум вiльним для iнших речей. Вiн мав намiр стати фабрикантом, першим у Бiдуеллi, щоб стати лiдером нового руху, який охопив країну. Вiн обдумав, що хоче зробити, i залишалося тiльки знайти щось, що можна було б зробити для здiйснення своїх планiв. Насамперед вiн з великою ретельнiстю вiдiбрав деяких людей, яких мав намiр попросити пiти з ним. Там були Джон Кларк, банкiр, його власний батько, Е. Х. Хантер, мiський ювелiр Томас Баттерворт, багатий фермер, i молодий Гордон Харт, який працював помiчником касира в банку. Протягом мiсяця вiн натякав цим людям про те, що має статися щось таємниче та важливе. За винятком його батька, який безмежно вiрив у проникливiсть та здiбностi свого сина, люди, на яких вiн хотiв справити враження, тiльки бавилися. Якось Томас Баттерворт увiйшов до банку i обговорив це питання з Джоном Кларком. "Молодий скнара завжди був розумником i сильним мiнетом", - сказав вiн. "Чим вiн зараз займається? Про що вiн пiдштовхує та шепоче?
  Прогулюючись головною вулицею Бiдвелла, Стiв почав набувати того виду переваги, який пiзнiше змусив його так поважати i боятися. Вiн поспiшив уперед iз надзвичайно напруженим i поглиненим поглядом. Вiн бачив своїх землякiв як крiзь серпанок, а iнодi й зовсiм не бачив їх. По дорозi вiн вийняв з кишенi папери, швидко прочитав їх i потiм знову прибрав. Коли вiн таки заговорив - можливо, з людиною, яка знала його з дитинства, - у його манерi було щось люб'язне, що межувало з поблажливiстю. Якось березневого ранку на тротуарi перед поштою вiн зустрiв Зебе Вiлсона, мiського шевця. Стiв зупинився i посмiхнувся. "Ну, доброго ранку, мiстере Вiлсоне, - сказав вiн, - а яка якiсть шкiри, яку ви зараз отримуєте на шкiряних заводах?"
  Чутки про це дивне привiтання розiйшлися серед купцiв та ремiсникiв. - Чим вiн зараз займається? вони питали одне одного. "Мiстер. Вiлсон, справдi! Так що ж не так мiж цим молодим хлопцем i Зебе Вiлсоном?"
  Вдень чотири продавцi з магазинiв на Мейн-стрiт та учень тесляра Ед Холл, який мав половину вихiдного через дощ, вирiшили провести розслiдування. Один за одним вони пройшли Гамiльтон-стрiт до магазину Зебе Вiлсона i зайшли всередину, щоб повторити вiтання Стiва Хантера. "Ну, добрий день, мiстере Вiлсоне, - сказали вони, - а яка якiсть шкiри, яку ви зараз отримуєте на шкiряних заводах?" Ед Холл, останнiй iз п'яти, що прийшли до магазину, щоб повторити формальне й чемне питання, ледве врятувалося життям. Зебе Вiлсон шпурнув у нього шевський молоток, i вiн пробив скло у верхнiй частинi дверей магазину.
  Одного разу, коли Том Баттерворт i банкiр Джон Кларк говорили про новий важливий вигляд, який вiн прийняв, i обурено мiркували про те, що вiн мав на увазi, говорячи пошепки про те, що має статися щось важливе, Стiв пройшов по Мейн-стрiт повз параднi дверi будинку. банк. Джон Кларк покликав його. Троє чоловiкiв зiткнулися один з одним, i син ювелiра вiдчув, що банкiра та багатого фермера потiшили його претензiї. Вiн вiдразу ж показав себе тим, ким його пiзнiше визнав весь Бiдвелл: людиною, яка вмiє керувати людьми та справами. Не маючи на той момент жодних пiдтверджень своїм домаганням, вiн вирiшив блефувати. Змахнувши рукою i з виглядом того, що вiн робить, вiн провiв двох чоловiкiв у задню кiмнату банку i зачинив дверi, що ведуть у велику кiмнату, куди була допущена широка публiка. "Можна було подумати, що це мiсце належало йому", - пiзнiше сказав Джон Кларк з ноткою захоплення в голосi молодому Гордон Харту, коли описував те, що сталося в заднiй кiмнатi.
  Стiв вiдразу ж поринув у те, що вiн хотiв сказати двом заможним городянам свого мiста. - Ну, подивiться сюди, ви двоє, - поважно почав вiн. - Я збираюся тобi щось сказати, але ти мусиш мовчати. Вiн пiдiйшов до вiкна, що виходив у провулок, i озирнувся на всi боки, нiби побоюючись, що його пiдслухають, потiм сiв у крiсло, яке зазвичай займав Джон Кларк у тих поодиноких випадках, коли директора банку Бiдвелл проводили збори. Стiв подивився поверх голiв двох чоловiкiв, якi, незважаючи на себе, почали вражати. - Ну, - почав вiн, - у Пiклвiллi є хлопець. Можливо ви чули, що про нього говорили. Вiн там телеграфiст. Можливо, ви чули, як вiн завжди креслить деталi машин. Думаю, всiм у мiстi цiкаво, що вiн задумав.
  Стiв подивився на двох чоловiкiв, потiм нервово пiдвiвся зi стiльця i почав ходити по кiмнатi. "Цей хлопець - моя людина. Я помiстив його туди", - заявив вiн. - Я поки що не хотiв нiкому говорити.
  Двоє чоловiкiв кивнули, i Стiв загубився в iдеї, створенiй його фантазiєю. Йому не спало на думку, що те, що вiн щойно сказав, було неправдою. Вiн почав лаяти двох чоловiкiв. "Ну, я вважаю, що тут я на неправильному шляху", - сказав вiн. "Моя людина зробила винахiд, який принесе мiльйонний прибуток тим, хто в нього вникне. У Клiвлендi та Баффало я вже спiлкуюся з великими банкiрами. Повинен бути збудований великий завод, а ти сам бачиш, як воно є, ось я вдома. Мене тут виховували хлопчиком".
  Схвильований юнак поринув у виклад духу нового часу. Вiн наважився i лаяв старших чоловiкiв. "Ви самi знаєте, що фабрики виникають всюди, в мiстах по всьому штату", - сказав вiн. "Чи прокинеться Бiдвелл? Чи будуть у нас тут заводи? Ти чудово знаєш, що ми цього не зробимо, i я знаю, чому. Це тому, що такiй людинi, як я, яка виросла тут, доводиться їхати в мiсто за грошима для реалiзацiї своїх планiв. Якби я поговорив з вами, хлопцi, ви б посмiялися з мене. Можливо, за кiлька рокiв я принесу тобi бiльше грошей, нiж ти заробив за все своє життя, але який сенс говорити? Я Стiв Хантер; ти мене знав, коли я був дитиною. Ви б посмiялися. Який сенс намагатися розповiсти вам, хлопцi, про мої плани?
  Стiв повернувся, нiби збирався вийти з кiмнати, але Том Баттерворт схопив його за руку i повiв назад до стiльця. - Тепер розкажи нам, що ти задумав, - сказав вiн. У свою чергу, вiн обурився. "Якщо у вас є щось для виробництва, ви можете отримати пiдтримку тут, як i в будь-якому iншому мiсцi", - сказав вiн. Вiн переконався, що син ювелiра каже правду. Йому не спадало на думку, що молодик з Бiдвелла посмiє брехати таким солiдним людям, як Джон Кларк i вiн сам. "Ви залишаєте цих мiських банкiрiв у спокої", - рiшуче сказав вiн. "Ви розкажете нам свою iсторiю. Що ти хочеш сказати?
  У тихiй маленькiй кiмнатi троє чоловiкiв дивилися один на одного. Том Баттерворт та Джон Кларк, у свою чергу, почали бачити сни. Вони згадали розповiдi, якi чули, про величезнi статки, якi швидко сколотили люди, якi володiли новими та цiнними винаходами. Країна на той час була сповнена подiбних iсторiй. Їх майорiв будь-який вiтер. Вони швидко зрозумiли, що припустилися помилки у своєму ставленнi до Стiва, i прагнули завоювати його прихильнiсть. Вони викликали його до банку, щоб залякати його i посмiятися з нього. Тепер вони шкодували. Що ж до Стiва, то йому хотiлося тiльки пiти - побути на самотi i подумати. На його обличчi промайнув скривджений вираз. - Що ж, - сказав вiн, - я подумав, що дам Бiдвеллу шанс. Тут троє чи четверо чоловiкiв. Я поговорив з усiма вами i дещо натякнув, але поки що не готовий сказати щось певне".
  Побачивши новий погляд поваги в очах двох чоловiкiв, Стiв став смiливiшим. "Я збирався скликати збори, коли буду готовий", - пихато заявив вiн. "Ви двоє робите те саме, що i я. Ти тримай рота на замку. Не наближуйтесь до цього телеграфiста i не розмовляйте нi з ким. Якщо ви маєте на увазi бiзнес, я дам вам шанс заробити купу грошей, бiльше, нiж ви будь-коли мрiяли, але не поспiшайте. Вiн вийняв з внутрiшньої кишенi пальто пачку листiв i постукав ними по краю столу, що займав центр кiмнати. Ще одна смiлива думка спала йому на думку.
  "Я отримав листи, що пропонують менi великi грошi за перенесення моєї фабрики в Клiвленд або Буффало", - рiшуче заявив вiн. "Це не грошi, якi важко одержати. Я можу сказати це вам, чоловiки. Чого хоче людина у своєму рiдному мiстi, так це поваги. Вiн не хоче, щоб на нього дивилися як на дурня, бо намагається зробити щось, щоб пiднятися у свiтi".
  
  
  
  Стiв смiливо вийшов iз банку на Мейн-стрiт. Коли вiн вийшов з-пiд контролю двох чоловiкiв, вiн злякався. "Ну, я зробив це. Я виставив себе дурнем, - пробурмотiв вiн уголос. У банку вiн сказав, що телеграфiст Х'ю Маквей був його людиною i що вiн привiз цього хлопця до Бiдвелла. Яким дурнем вiн був. Прагнучи справити враження на двох людей похилого вiку, вiн розповiв iсторiю, хибнiсть якої можна було виявити за кiлька хвилин. Чому вiн не зберiг своєї гiдностi i не став чекати? Не було приводу для такої певностi. Вiн зайшов надто далеко, його захопило. Звичайно, вiн наказав цим двом не наближатися до телеграфiста, але це, без сумнiву, лише пробудило б у них пiдозри щодо нещиростi його iсторiї. Вони обговорять це питання та розпочнуть власне розслiдування. Тодi вони дiзнаються, що вiн збрехав. Вiн уявив, що двоє чоловiкiв уже пошепки обговорюють ймовiрнiсть його розповiдi. Як i бiльшiсть проникливих людей, вiн мав високе уявлення про проникливiсть iнших. Вiн трохи вiдiйшов вiд берега i потiм повернувся, щоб озирнутися назад. Тремтiння пробiгло по його тiлу. Йому спало на думку нудотний страх, що телеграфiст у Пiклвiллi зовсiм не був винахiдником. Мiсто було повне iсторiй, i в банку вiн скористався цим фактом, щоб справити враження; але якi докази вiн мав? Нiхто не бачив жодного з винаходiв, iмовiрно винайдених таємничим незнайомцем з Мiссурi. Зрештою, не було нiчого, окрiм шепiтних пiдозр, бабусиних оповiдань, байок, вигаданих людьми, яким не було чого робити, окрiм як тинятися аптекою i складати iсторiї.
  Думка про те, що Х'ю Маквей, можливо не винахiдник, здолала його, i вiн швидко вiдкинув цю думку. Йому треба було подумати про щось бiльш термiнове. Iсторiя про блеф, який вiн щойно здiйснив у банку, стане вiдома, i все мiсто смiятиметься над ним. Молодь мiста його не любила. Вони перевертали цю iсторiю мовою. Лiтнi невдахи, яким бiльше не було чого робити, з радiстю пiдхоплювали цю iсторiю i докладно її розвивали. Такi хлопцi, як Езра Френч, що вирощує капусту, у якого був талант говорити, що рiжуть речi, могли б його проявити. Вони вигадували уявнi винаходи, гротескнi, абсурднi винаходи. Потiм вони запрошували до нього молодих людей та пропонували йому взяти їх на роботу, просунути по службi та зробити всiх багатими. Чоловiки жартували на його адресу, поки вiн йшов Мейн-стрiт. Його гiднiсть зникла б назавжди. Навiть школярi виставили його дурнем, як у юностi, коли вiн купив велосипед i катався на ньому вечорами на очах у iнших хлопчикiв.
  Стiв поспiшив з Мейн-стрiт i перейшов через мiст через рiчку до Тернерс-Пайка. Вiн не знав, що збирається робити, але вiдчував, що багато поставлено на карту i що йому доведеться негайно щось зробити. День був теплий, похмурий, i дорога, що вела до Пiклвiлла, була брудною. Напередоднi увечерi йшов дощ, i обiцяли ще дощ. Стежка вздовж дороги була слизькою, i вiн був такий захоплений, що, поки вiн рушив уперед, його ноги вислизнули з-пiд нього, i вiн сiв у невелику калюжу з водою. Фермер, що проїжджав повз дорогу, обернувся i посмiявся з нього. "Iди ти до бiса", - крикнув Стiв. "Займайся своїми справами i вирушай до бiса".
  Абстрактний юнак намагався статечно йти стежкою. Висока трава, що росла вздовж стежки, намочила його черевики, а руки були мокрi й бруднi. Фермери повернулися на сидiннях фургонiв i дивилися на нього. З якоїсь неясної причини, яку вiн сам не мiг зрозумiти, вiн страшенно боявся зустрiтися з Х'ю Маквеєм. У банку вiн перебував у присутностi людей, якi намагалися здолати його, обдурити його, розважитись за його рахунок. Вiн це вiдчував i обурювався. Це знання надало йому певної смiливостi; це дозволило йому придумати iсторiю про винахiдника, що таємно працював власним коштом, i про мiських банкiрiв, якi прагнули надати йому капiтал. Хоча вiн страшенно боявся, що його викриють, вiн вiдчув легкий приплив гордостi вiд думки про смiливiсть, з якою вiн вийняв листи з кишенi i кинув виклик двом чоловiкам, щоб вони викрили його блеф.
  Стiв, проте, вiдчував, що в цiй людинi з телеграфної контори в Пiклвiллi є щось особливе. Вiн пробув у мiстi майже два роки, i нiхто про нього нiчого не знав. Його мовчання могло означати будь-що. Вiн боявся, що високий мовчазний житель штату Мiссурi може вирiшити не мати з ним нiчого спiльного, i уявляв, як його грубо вiдмахнуться i накажуть не лiзти у свої справи.
  Стiв iнстинктивно знав, як поводитися з дiловими людьми. Просто створили iдею грошей, яку можна заробляти без зусиль. Вiн зробив те саме з двома чоловiками в банку, i це спрацювало. Зрештою йому вдалося змусити їх поважати себе. Вiн впорався iз ситуацiєю. Вiн не був таким дурнем у подiбних речах. Iнша рiч, з якою йому довелося зiткнутися, могла бути зовсiм iншою. Можливо, все-таки Х'ю Маквей був винахiдником, людиною з потужним творчим розумом. Можливо, його послав до Бiдвелла великий бiзнесмен з якогось мiста. Великi бiзнесмени робили дивнi та загадковi вчинки; вони простягли дроти у всiх напрямках, контролювали тисячi маленьких шляхiв створення багатства.
  Тiльки почавши свою кар'єру дiлової людини, Стiв мав непереборну повагу до того, що вiн вважав тонкiстю дiлової людини. Як i решта американських молодих людей його поколiння, вiн був збитий з нiг пропагандою, яка тривала тодi i продовжується i покликана створити iлюзiю величi у зв'язку з володiнням грошима. Тодi вiн цього не знав, i, незважаючи на власний успiх i пiзнiше використання ним технiки створення iлюзiй, вiн так i не дiзнався, що в iндустрiальному свiтi репутацiя величi розуму створюється так, як це зробив би детройтський фабрикант. автомобiлi. Вiн не знав, що людей наймають для того, щоб рекламувати iм'я полiтика, щоб його можна було назвати державним дiячем як нову марку снiданку, щоб його можна було продати; що бiльшiсть сучасних великих людей - лише iлюзiї, породженi нацiональною жагою величi. Колись мудра людина, яка не читала надто багато книг, але ходила серед людей, вiдкриє та викладе дуже цiкаву рiч про Америку. Земля величезна, i в окремих людей iснує нацiональна жага до неосяжностi. Кожному потрiбен чоловiк розмiром з Iллiнойс для Iллiнойсу, чоловiк розмiром з Огайо для Огайо та чоловiк розмiром з Техас для Техасу.
  Звичайно, Стiв Хантер уявлення не мав про все це. Вiн нiколи не мав про це уявлення. Люди, яких вiн уже почав вважати великими i яким намагався наслiдувати, були подiбнi до дивних i гiгантських виступiв, якi iнодi ростуть на схилах нездорових дерев, але вiн цього не знав. Вiн не знав, що по всiй країнi навiть у тi днi будувалась система створення мiфу про велич. У резиденцiї американського уряду у Вашингтонi для цiєї мети вже були задiянi натовпи досить розумних i зовсiм нездорових молодих людей. У бiльш приємнi часи багато хто з цих молодих людей мiг би стати художниками, але вони були досить сильнi, щоб протистояти зростаючiй силi доларiв. Натомiсть вони стали кореспондентами газет та секретарями полiтикiв. Цiлий день i кожен день вони використовували свiй розум i талант письменникiв, створюючи затяжки i створюючи мiфи про людей, у яких вони працювали. Вони були подiбнi до дресованих вiвцiв, яких використовують на великих бiйнях, щоб вести iнших овець у загони для забою. Осквернивши свiй розум заради найму, вони заробляли собi життя, оскверняючи уми iнших. Вони вже зрозумiли, що для роботи, яку вони мають виконати, не потрiбно великого розуму. Потрiбне постiйне повторення. Потрiбно було тiльки повторювати знову i знову, що людина, у якої вони працювали, була великою людиною. Для обґрунтування зроблених ними тверджень не потрiбно жодних доказiв; Людям, якi таким чином стали великими, не потрiбно було робити великих вчинкiв, як роблять марки крекерiв або продуктiв для снiданку, що продаються. Дурне, тривале i наполегливе повторення було тим, що було потрiбне.
  Як полiтики iндустрiальної епохи створили себе мiф, i власники доларiв, великi банкiри, залiзничнi манiпулятори, покровителi промислових пiдприємств. Заохочування зробити це частково викликане проникливiстю, але здебiльшого воно викликане внутрiшнiм бажанням бути в курсi якогось реального моменту у свiтi. Знаючи, що талант, який зробив їх багатими, - лише другорядний талант, i, трохи турбуючись з цього приводу, вони наймають людей, щоб прославити його. Найнявши для цього людину, вони самi достатньо дiти, щоб повiрити в мiф, за створення якого вони заплатили грошi. Кожна багата людина у країнi неусвiдомлено ненавидить свого прес-агента.
  Хоча вiн нiколи не читав книг, Стiв постiйно читав газети i був глибоко вражений прочитаними ним iсторiями про проникливiсть та здiбностi американських капiтанiв промисловостi. Для нього вони були суперменами, i вiн би повзав навколiшки перед Гулдом чи Келлом Прайсом - впливовими постатями серед багатих тогочасних людей. Проходячи Тернерс-Пайком того дня, коли в Бiдвеллi зародилася промисловiсть, вiн думав про цих людей, а також про менш багатих людей з Клiвленда i Буффало i боявся, що, наближаючись до Х'ю, вiн може вступити в конкуренцiю з одним iз цих людей. Поспiшаючи пiд сiрим небом, вiн, однак, зрозумiв, що настав час дiяти i що вiн повинен негайно пiддати плани, якi вiн сформував у своєму розумi, перевiрцi на здiйсненнiсть; що вiн повинен негайно побачитися з Х'ю Маквеєм, з'ясувати, чи справдi вiн має винахiд, який можна було б виготовити, i чи спробував вiн забезпечити собi якiсь права власностi на нього. "Якщо я не дiятиму вiдразу, то мене випередить або Том Баттерворт, або Джон Кларк", - думав вiн. Вiн знав, що вони обоє були проникливими та здiбними людьми. Хiба вони не стали заможними? Навiть пiд час розмови в банку, коли його слова, здавалося, справили на них враження, вони цiлком могли будувати плани, як узяти над ним гору. Вони дiятимуть, але вiн має дiяти першим.
  Стiву забракло смiливостi сказати брехню. Йому не вистачило уяви, щоб зрозумiти, наскiльки потужною є брехня. Вiн йшов швидко, поки не дiстався станцiї Уїлiнг у Пiклвiллi, а потiм, не маючи смiливостi вiдразу протистояти Х'ю, пройшов повз станцiю i прокрався за покинуту фабрику з виробництва солiнь, що стояла навпроти шляхiв. Вiн пролiз через розбите вiкно ззаду i прокрався, як злодiй, земляною пiдлогою, поки не пiдiйшов до вiкна, що виходив на станцiю. Повз повiльно проїжджав товарний поїзд, i на станцiю прийшов фермер, щоб забрати вантаж, що прибув товаром. Джордж Пайк прибiг зi свого будинку, щоб задовольнити потреби фермера. Вiн повернувся до свого дому, i Стiв залишився один у присутностi людини, вiд якої, як вiн вiдчував, залежало все його майбутнє. Вiн був схвильований, як сiльська дiвчина перед коханцем. Через вiкна телеграфа вiн бачив Х'ю, що сидiв за столом iз книгою перед ним. Присутнiсть книги налякала його. Вiн вирiшив, що загадковий житель Мiссурi, мабуть, якийсь дивний iнтелектуальний гiгант. Вiн був упевнений, що той, хто може години за годиною спокiйно сидiти i читати в такому вiдокремленому, iзольованому мiсцi, не може бути зроблений iз звичайної глини. Поки вiн стояв у глибокiй тiнi всерединi старої будiвлi i дивився на людину, до якої намагався знайти смiливiсть пiдiйти, на станцiю пiдiйшов житель Бiдвелла на iм'я Дiк Спiрсман i, увiйшовши всередину, поговорив iз телеграфiстом. Стiв тремтiв вiд занепокоєння. Чоловiк, який прийшов на станцiю, був страховим агентом, який також мав невелику ягiдну ферму на околицi мiста. Вiн мав сина, який поїхав на захiд, щоб зайняти землю в штатi Канзас, i батько подумував провiдати його. Вiн прийшов на вокзал, щоб дiзнатися про вартiсть проїзду поїздом, але коли Стiв побачив, як вiн розмовляє з Х'ю, йому на думку прийшла думка, що Джон Кларк або Томас Баттерворт могли вiдправити його на станцiю, щоб вiн розслiдував правду про те, що сталося. заяви, якi вiн зробив у банку. "Це було б схоже на них, - пробурмотiв вiн подумки. "Вони б не прийшли самi. Вони надiшлють когось, кого, на їхню думку, я не запiдозрю. Чорт забирай, вони дiятимуть обережно.
  Тремтячи вiд страху, Стiв ходив туди-сюди по порожнiй фабрицi. Павутиння, що звисала, зачепила його обличчя, i вiн вiдскочив убiк, нiби з темряви простяглася рука, щоб торкнутися його. В кутках старої будiвлi причаїлися тiнi, i в голову йому почали спадати спотворенi думки. Вiн звернув i закурив сигарету, а потiм згадав, що вогник сiрника, мабуть, можна побачити зi станцiї. Вiн проклинав себе за необережнiсть. Кинувши цигарку на земляну пiдлогу, вiн розтер її пiдбором. Коли нарештi Дiк Спiрсмен зник на дорозi, що веде до Бiдвелла, вийшов зi старої фабрики i знову потрапив у Тернерс-Пайк, вiн вiдчув, що не в змозi говорити про справи, але, проте, має дiяти негайно. Перед заводом вiн зупинився на дорозi i спробував витерти носовою хусткою бруд iз сидiння штанiв. Потiм пiшов до струмка i вимив бруднi руки. Мокрими руками вiн поправив краватку i поправив комiр пальта. Вiн мав вигляд людини, яка збирається попросити жiнку стати його дружиною. Прагнучи виглядати якомога важливiшим i гiднiшим, вiн пройшов пероном вокзалу i в телеграф, щоб протистояти Х'ю i дiзнатися раз i остаточно, яку долю приготували йому боги.
  
  
  
  Це, безсумнiвно, сприяло щастю Стiва у потойбiччя, у днi, що вiн багатiв, i потiм, коли вiн домагався громадських почестей, вносив свiй внесок у передвиборнi фонди i навiть потай мрiяв потрапити до Сенату Сполучених Штатiв чи стати губернатором. про свiй стан вiн так i не дiзнався, як сильно вiн перехитрив себе того дня своєї юностi, коли уклав свою першу дiлову угоду з Х'ю на станцiї Уїлiнг у Пiклвiллi. Пiзнiше iнтерес Х'ю до промислових пiдприємств Стiвена Хантера взяв вiн людина, настiльки ж проникливий, як i сам Стiв. Том Баттерворт, який заробляв грошi та вмiв заробляти грошi та поводитися з ними, керував такими речами для винахiдника, i шанс Стiва був загублений назавжди.
  Однак це частина iсторiї розвитку мiста Бiдвелл, iсторiї якої Стiв так i не зрозумiв. Коли того дня вiн перестарався, вiн не знав, що накоїв. Вiн уклав угоду з Х'ю i був щасливий уникнути скрутного становища, в яке, як вiн думав, вiн потрапив, коли надто багато розмовляв iз двома чоловiками у банку.
  Хоча батько Стiва завжди дуже вiрив у проникливiсть свого сина i, коли вiн розмовляв з iншими чоловiками, уявляв його як надзвичайно здiбну i недооцiнену людину, наодинцi вони не ладнали. У хатi Хантерiв вони сварилися i гарчали один на одного. Мати Стiва померла, коли вiн був маленьким хлопчиком, а його єдина сестра, на два роки старша за нього, завжди трималася вдома i рiдко з'являлася на вулицi. Вона була напiвiнвалiд. Якась незрозумiла нервова хвороба спотворила її тiло, i обличчя безперестанку смикалося. Одного ранку в сараї позаду хатини Стiв, якому тодi було чотирнадцять рокiв, змащував свiй велосипед маслом, коли з'явилася його сестра i зупинилася, спостерiгаючи за ним. На землi лежав невеликий гайковий ключ, i вона пiдняла його. Несподiвано i без попередження вона почала бити його по головi. Йому довелося збити її з нiг, щоб вирвати гайковий ключ iз її руки. Пiсля iнциденту вона мiсяць пролежала у лiжку.
  Елсi Хантер завжди була джерелом нещасть для свого брата. У мiру того, як вiн почав дорослiшати у життi, у Стiва зростала пристрасть до поваги своїх товаришiв. Це стало для нього чимось подiбним до нав'язливої iдеї, i, крiм iншого, вiн дуже хотiв, щоб про нього думали як про людину, в жилах якої тече хороша кров. Чоловiк, якого вiн найняв, з'ясував його родовiд, i, за винятком його найближчих родичiв, це здалося йому цiлком задовiльним. Сестра, з її викривленим тiлом i обличчям, що наполегливо посмикувалося, здавалося, постiйно знущалася над ним. Вiн майже боявся входити до її присутностi. Пiсля того, як вiн почав багатiти, вiн одружився з Ернестiною, дочкою миловара з Буффало, i коли її батько помер, у неї теж було багато грошей. Його батько помер, i вiн завiв власне господарство. Це було тодi, коли на околицях ягiдних угiдь i на пагорбах на пiвдень вiд Бiдвелла почали з'являтися великi будинки. Пiсля смертi отця Стiв став опiкуном своєї сестри. Ювелiру залишився невеликий маєток, i вiн був у руках сина. Елсi жила з однiєю служницею в невеликому мiському будиночку i опинилася в повнiй залежностi вiд щедростi свого брата. В певному сенсi можна сказати, що вона жила своєю ненавистю до нього. Коли вiн iнодi приходив до неї додому, вона його не бачила. Слуга пiдiйшов до дверей i сказав, що вона спить. Майже кожного мiсяця вона писала листа з вимогою передати їй її частку грошей батька, але це не дало жодного результату. Стiв iнодi говорив зi знайомим про свої труднощi з нею. "Менi бiльше шкода цю жiнку, нiж я можу висловити", - заявив вiн. "Зробити бiдну, що страждає на душу щасливою - мрiя всього мого життя. Ви самi бачите, що я забезпечую їй усi життєвi зручностi. Ми маємо стару родину. Вiд знавця в таких питаннях я дiзнався, що ми нащадки Хантера, придворного придворного короля Англiї Едуарда Другого. Наша кров, можливо, стала трохи рiдкою. Уся життєва сила сiм'ї була зосереджена у менi. Моя сестра мене не розумiє, i це було причиною багатьох нещасть i горя в серцi, але я завжди виконуватиму свiй обов'язок перед нею".
  Ближче до вечора весняного дня, який був також найнасиченiшим днем у його життi, Стiв швидко пiшов платформою станцiї Уїлiнг до дверей телеграфу. Це було громадське мiсце, але перш нiж увiйти, вiн зупинився, ще раз поправив краватку, обтрусив одяг i постукав у дверi. Оскiльки вiдповiдi не було, вiн тихо вiдчинив дверi i заглянув усередину. Х'ю сидiв за столом, але не пiдняв очей. Стiв увiйшов i зачинив дверi. Випадково момент його появи став також важливим моментом у життi людини, до якого вiн прийшов. Розум юного винахiдника, так довго мрiйливий i невпевнений, раптом став надзвичайно ясним i вiльним. З ним трапився один iз моментiв натхнення, якi бувають у напружених натур, що напружено працюють. Механiчна проблема, яку вiн намагався вирiшити, стала зрозумiла. Це був один з моментiв, якi згодом Х'ю вважав виправданням свого iснування, i в пiзнiшому життi вiн став жити заради таких моментiв. Кивнувши Стiву, вiн пiдвiвся i поспiшив до будiвлi, яку "Вiлiнг" використовувало як вантажний склад. Син ювелiра бiг за ним по п'ятах. На пiднесеннi перед вантажним складом стояла дивна на вигляд сiльськогосподарська зброя - машина для викопування картоплi iз землi, отримана напередоднi i тепер чекала на доставки якогось фермера. Х'ю опустився навколiшки поряд iз машиною i уважно її оглянув. З його губ зiрвалися невиразнi вигуки. Вперше у життi вiн не бентежився у присутностi iншої людини. Двоє чоловiкiв, один майже гротескно високий, iнший низькорослий i вже схильний до повноти, дивилися один на одного. "Що ти вигадуєш? Я прийшов до тебе з цього приводу, - несмiливо сказав Стiв.
  Х'ю не вiдповiв на запитання прямо. Вiн перейшов через вузьку платформу до вантажного складу та почав грубо малювати на стiнi будiвлi. Потiм вiн спробував пояснити свою машину для налаштування рослин. Вiн говорив про це як про вже досягнуте. Зараз вiн думав про це саме так. "Я не думав про використання великого колеса з важелями, прикрiпленими через рiвнi промiжки часу", - сказав вiн. "Тепер менi доведеться знайти грошi. Це буде наступний крок. Тепер потрiбно буде виготовити робочу модель верстата. Я маю з'ясувати, якi змiни менi доведеться внести до своїх розрахункiв.
  Двоє чоловiкiв повернулися на телеграф, i поки Х'ю слухав Стiв зробив свою пропозицiю. Навiть тодi вiн не розумiв, що мала робити машина, яку треба було створити. Йому було достатньо того, що мала бути виготовлена машина, i вiн захотiв одразу отримати частку у її власностi. Коли двоє чоловiкiв поверталися з вантажного складу, розум запам'ятався зауваженням Х'ю про отримання грошей. Вiн знову злякався. "На задньому планi хтось є", - подумав вiн. "Тепер я маю зробити пропозицiю, вiд якої вiн не зможе вiдмовитися. Я не повинен йти, доки не укладу з ним угоду.
  Неабияк захопившись своїм занепокоєнням, Стiв запропонував iз власної кишенi видiлити грошi на виготовлення моделi машини. - Ми знiмемо в оренду стару фабрику з виробництва солiнь через дорогу, - сказав вiн, вiдчиняючи дверi i показуючи тремтячим пальцем. "Я можу отримати це дешево. Я велю вiкна та пiдлогу. Потiм знайду людину, яка викреслить модель машини. Еллi Малберрi може це зробити. Я дiстану його тобi. Вiн може звести нанiвець усе, якщо ти покажеш йому те, що хочеш. Вiн наполовину божевiльний i не хоче розкрити нашої таємницi. Коли модель буде готова, залиште менi це, просто залиште менi це".
  Потираючи руки, Стiв смiливо пiдiйшов до столу телеграфiста i, взявши аркуш паперу, почав писати контракт. Воно передбачало, що Х'ю мав отримувати гонорар у розмiрi десяти вiдсоткiв. вiд продажної цiни машини, яку вiн винайшов i яка мала вироблятися компанiєю, яку органiзував Стiвен Хантер. У контрактi також говорилося, що негайно має бути органiзовано промоутерську компанiю i видiлено грошi на експериментальну роботу, яку Х'ю ще належить провести. Житель Мiссурi мав негайно почати отримувати зарплату. Як докладно пояснив Стiв, вiн не мав нiчим ризикувати. Коли вiн буде готовий, мали бути найнятi механiки i виплачена їм зарплата. Коли контракт був написаний i прочитаний вголос, було зроблено його копiю, i Х'ю, який знову був у невимовному збентеженнi, пiдписав своє iм'я.
  Змахом руки Стiв поклав на стiл невелику купу грошей. - Це для початку, - сказав вiн i насупився, дивлячись на Джорджа Пайка, який у цей момент пiдiйшов до дверей. Вантажний агент швидко пiшов, i двоє чоловiкiв залишилися самi. Стiв потис руку своєму новому партнеру. Вiн вийшов, а потiм увiйшов. - Ви розумiєте, - загадково сказав вiн. - П'ятдесят доларiв це твоя зарплата за перший мiсяць. Я був готовий до тебе. Я принiс це iз собою. Просто лиши все менi, просто лиши це менi". Вiн знову вийшов, i Х'ю залишився сам. Вiн бачив, як хлопець перейшов шлях до старої фабрики i прогулювався перед нею туди-сюди. Коли фермер пiдiйшов i крикнув на нього, вiн не вiдповiв, але, вiдступивши на дорогу, окинув поглядом покинуту стару будiвлю, як генерал оглядав би поле битви. Потiм вiн швидко пiшов дорогою до мiста, i фермер повернувся на сидiння фургона i подивився йому вслiд.
  Х'ю Маквей теж дивився. Коли Стiв пiшов, вiн пiдiйшов до кiнця станцiйної платформи i глянув на дорогу, що веде до мiста. Йому здалося чудовим, що вiн нарештi заговорив з мешканцем Бiдуелла. Йому прийшла частина пiдписаного ним контракту, i вiн пiшов на станцiю, взяв свою копiю та поклав її до кишенi. Потiм вiн знову вийшов. Коли вiн перечитав її i знову усвiдомив, що йому повиннi платити прожитковий мiнiмум, мати час i допомагати вирiшувати проблему, яка тепер стала надзвичайно важливою для його щастя, йому здалося, що вiн перебував у присутностi свого роду бог. Вiн згадав слова Сари Шепард про яскравих i пильних громадян схiдних мiст i зрозумiв, що був у присутностi такої iстоти, що вiн якимось чином зв'язався з такою iстотою у своїй новiй роботi. Усвiдомлення повнiстю охопило його. Цiлком забувши про свої обов'язки телеграфiста, вiн закрив контору i вирушив гуляти по луках i невеликих дiлянках лiсу, якi все ще залишалися на вiдкритiй рiвнинi на пiвнiч вiд Пiклвiлля. Вiн повернувся тiльки пiзно ввечерi, а коли повернувся, то й не розгадав загадку того, що сталося. Все, що вiн отримав вiд цього, - це той факт, що машина, яку вiн намагався створити, мала величезне та загадкове значення для цивiлiзацiї, в якiй вiн прийшов жити i частиною якої вiн так палко хотiв стати. У цьому фактi йому здавалося щось майже священне. Їм опанувала нова рiшучiсть завершити та вдосконалити свою настановну машину.
  
  
  
  Зустрiч з органiзацiї рекламної компанiї, яка, у свою чергу, запустить перше промислове пiдприємство у мiстi Бiдвелл, вiдбулася у пiдсобному примiщеннi банку Бiдвелл одного дня в червнi. Сезон ягiд щойно добiг кiнця, i вулицi були сповненi людей. До мiста приїхав цирк, i о першiй годинi дня вiдбувся парад. Перед магазинами у два довгi ряди стояли припряженi конi, що належали приїжджим сiльським жителям. Зустрiч у банку вiдбулася лише о четвертiй годинi, коли банкiвськi справи вже добiгли кiнця. День був спекотний i задушливий, i загрожувала гроза. Про те, що цього дня мають вiдбутися збори, чомусь знало все мiсто, i, незважаючи на хвилювання, викликане приїздом цирку, воно було у всiх на думцi. З самого початку свого життєвого шляху Стiв Хантер мав здатнiсть надавати атмосферу таємничостi та важливостi всьому, що вiн робив. Кожен бачив роботу механiзму, за допомогою якого було створено мiф про нього самого, проте був вражений. Навiть жителi Бiдуелла, якi зберегли здатнiсть смiятися з Стiва, не могли смiятися з того, що вiн робив.
  За два мiсяцi до того дня, коли вiдбулася зустрiч, мiсто було на межi. Всi знали, що Х'ю Маквей раптово поступився своїм мiсцем на телеграфi i що вiн зайнятий якимось пiдприємством зi Стiвом Хантером. "Ну, я бачу, що вiн скинув маску, цей хлопець", - сказав Албан Фостер, суперiнтендант шкiл Бiдуелла, говорячи про це питання преподобному Харвi Оксфорду, священику баптистської церкви.
  Стiв подбав про те, щоб, хоча всiм було цiкаво, цiкавiсть залишалася незадоволеною. Навiть його батько залишився у незнаннi. Мiж двома чоловiками сталася гостра сварка з цього приводу, але, оскiльки Стiв мав три тисячi доларiв, залишених йому матiр'ю, i йому вже далеко за двадцять один рiк, його батько нiчого не мiг вдiяти.
  У Пiклвiллi вiкна та дверi в заднiй частинi занедбаної фабрики були закладенi цеглою, а над вiкнами та дверима в переднiй частинi, де була укладена пiдлога, були встановленi залiзнi ґрати, спецiально виготовленi Лью Твайнiнгом, ковалем iз Бiдуелла. Грати над дверима замикали примiщення на нiч i створювали на фабрицi атмосферу в'язницi. Щовечора перед сном Стiв гуляв у Пiклвiллi. Зловiсний вигляд будiвлi вночi принiс йому особливе задоволення. "Вони дiзнаються, що я задумав, коли я захочу", - сказав вiн собi. Еллi Малберрi вдень працювала на фабрицi. Пiд керiвництвом Х'ю вiн вирiзав iз шматкiв дерева рiзнi форми, але гадки не мав, що робить. У суспiльство телеграфiста не було прийнято нiхто, крiм здивування i Стiва Хантера. Коли Еллi Малберрi вночi вийшла на Мейн-стрiт, усi його зупиняли i ставили тисячу запитань, але вiн лише похитав головою i безглуздо посмiхнувся. У недiлю вдень натовпи чоловiкiв i жiнок йшли Тернерс-Пайком у Пiклвiлл i стояли, дивлячись на порожню будiвлю, але нiхто не намагався увiйти. Грати були на мiсцi, а вiкна були задертi. Над дверима, що виходили на дорогу, висiла велика вивiска. "Тримайся подалi. Це означає вас", - говорив напис.
  Четверо чоловiкiв, якi зустрiли Стiва у банку, неясно знали, що вдосконалюється якийсь винахiд, але не знали, що це таке. Вони безцеремонно обговорювали це питання зi своїми друзями, i це посилювало загальну цiкавiсть. Кожен намагався вгадати, у чому рiч. Коли Стiва не було поруч, Джон Кларк i молодий Гордон Харт вдавали, що знають усi, але справляли враження людей, якi присяглися зберiгати таємницю. Той факт, що Стiв їм нiчого не сказав, видався їм образою. "Молодий вискочка, я вiрю, але вiн блеф", - заявив банкiр своєму друговi Тому Баттерворту.
  На Мейн-стрiт люди похилого вiку та молодi люди, що стояли вечорами перед магазинами, також намагалися не звертати уваги на сина ювелiра та важливий вигляд, який вiн постiйно набував. Про нього теж говорили як про молодого вискочка i базiкання, але пiсля початку його зв'язку з Х'ю Маквеєм у їхнiх голосах пропало щось переконане. "Я прочитав у газетi, що одна людина з Толедо заробила тридцять тисяч доларiв на своєму винаходi. Вiн впорався iз завданням менш нiж за добу. Вiн просто подумав про це. Це новий спосiб запечатування консервних банок з-пiд фруктiв", - помiтив чоловiк у натовпi перед аптекою Бердi Спiнк.
  В аптецi бiля порожньої плити суддя Хенбi наполегливо говорив про часи, коли прийдуть заводи. Тим, хто слухав, вiн здавався свого роду Iоанном Хрестителем, який волає про настання нового дня. Якось травневого вечора того ж року, коли зiбралася гарна публiка, увiйшов Стiв Хантер i купив сигару. Усi замовкли. Бердi Спiнкс з якоїсь загадкової причини був трохи засмучений. У магазинi сталося щось таке, що, якби там був хтось, хто це записав, пiзнiше могло б запам'ятатися як момент, який ознаменував настання нової ери в Бiдвеллi. Аптекар, простягнувши сигару, глянув на молодого чоловiка, iм'я якого так раптово зiйшло у всiх на вустах i якого вiн знав з дитинства, а потiм звернувся до нього так, як нiколи ранiше не звертався до жодного молодого чоловiка його вiку. вiд лiтнього мешканця мiста. - Що ж, добрий вечiр, мiстере Хантере, - шанобливо сказав вiн. - I як ти почуваєшся сьогоднi ввечерi?
  Людям, якi зустрiли його в банку, Стiв описав машину для налаштування заводу та роботу, яку вона мала виконувати. "Це найдосконалiша рiч у своєму родi, яку я коли-небудь бачив", - сказав вiн з виглядом людини, яка все життя пропрацювала експертом-дослiдником машин. Потiм, на превеликий подив, вiн пред'явив аркушi з цифрами, що оцiнюють вартiсть виготовлення машини. Присутнiм здавалося, що питання доцiльностi машини вже вирiшено. Листи, вкритi фiгурами, створювали враження, що фактичний початок виробництва вже близький. Не пiдвищуючи голоси i як щось зрозумiле, Стiв запропонував присутнiм пiдписатися кожнi три тисячi доларiв на акцiї рекламної компанiї, цi грошi будуть використанi для вдосконалення машини та її практичного використання в полях. тодi як органiзовувалася бiльша компанiя з будiвництва фабрики. За цi три тисячi доларiв кожен iз чоловiкiв пiзнiше отримає по шiсть тисяч доларiв у виглядi акцiй бiльшої компанiї. Вони зроблять це повнiстю. свої першi iнвестицiї. Що стосується його самого, то вiн володiв винаходом, i вiн був дуже цiнним. Вiн уже отримав безлiч пропозицiй вiд iнших чоловiкiв iз iнших мiсць. Вiн хотiв залишитися у своєму мiстi та серед людей, якi знали його з дитинства. Вiн збереже контрольний пакет акцiй бiльшої компанiї, i це дозволить йому дбати про своїх друзiв. Джону Кларку вiн запропонував зробити скарбником промоутерської компанiї. Кожен мiг бачити, що вiн буде вiдповiдною людиною. Гордон Харт має стати менеджером. Том Баттерворт мiг би, якби знайшов час, допомогти йому у фактичнiй органiзацiї бiльшої компанiї. Вiн не пропонував нiчого робити в дрiбницях. Бiльшiсть акцiй доведеться продати фермерам, а також городянам, i вiн не бачив причин, з яких не слiд платити певну комiсiю за продаж акцiй.
  Четверо чоловiкiв вийшли iз задньої кiмнати банку якраз у той момент, коли на Мейн-стрiт вибухнув шторм, який загрожував весь день. Вони разом стояли бiля вiтрини i дивилися, як люди метушаться повз магазини, прямуючи додому з цирку. Фермери, застрибнувши у свої вози, пустили коней риссю. Вся вулиця була заповнена людьми, що кричать i бiжать. Для спостерiгача, що стоїть бiля вiкна банку, Бiдвелл, штат Огайо, мiг би здатися вже не тихим мiстечком, наповненим людьми, що живуть тихим життям i спокiйними думками, а крихiтною частиною якогось гiгантського сучасного мiста. Небо було надзвичайно чорне, як дим млина. Люди, якi поспiшали, могли бути робiтниками, якi втекли з млина наприкiнцi дня. По вулицi промайнули хмари пилу. Уява Стiва Хантера прокинулося. З якоїсь причини чорнi хмари пилу i люди, що бiжать, давали йому величезне вiдчуття сили. Йому майже здавалося, що вiн заполонив небо хмарами i щось приховане в ньому злякало людей. Йому дуже хотiлося пiти вiд людей, якi щойно погодилися приєднатися до нього в його першiй великiй промисловiй пригодi. Вiн вiдчував, що зрештою вони були лише марiонетками, iстотами, якi вiн мiг використати, людьми, яких вiн захоплював за собою, як люди, що бiжать вулицями, захоплювалися бурею. Вiн i буря були в якомусь сенсi схожi один на одного. У нього виникло бажання залишитися вiч-на-вiч iз бурею, йти гiдно i прямо перед її обличчям, оскiльки вiн вiдчував, що в майбутньому вiн ходитиме гiдно i прямо перед обличчям людей.
  Стiв вийшов iз банку надвiр. Люди, що знаходилися всерединi, кричали на нього, кажучи, що вiн промокне, але вiн не звернув уваги на їх попередження. Коли вiн пiшов i коли його батько швидко перебiг вулицю до свого ювелiрного магазину, троє чоловiкiв, що залишилися в банку, переглянулись i засмiялися. Подiбно до того, що тинявся бiля аптеки Бердi Спiнкса, вони хотiли принизити його i були схильнi обзивати його; але з якихось причин вони не змогли це зробити. З ними щось трапилося. Вони подивилися один на одного iз запитанням в очах. Кожен чекав, поки заговорять решта. - Що ж, хоч би що трапилося, ми нiчого не можемо втратити, - нарештi зауважив Джон Кларк.
  I через мiст у Тернерс-Пайк вийшов Стiв Хантер, промисловий магнат, що зароджується. Широкими полями, що розкинулися вздовж дороги, вiтер люто мчав, зриваючи листя з дерев, несучи з собою величезнi маси пилу. Йому здалося, що квапливi чорнi хмари в небi нагадували клуби диму, що виривалися з труб фабрик, що належали йому. В уявi вiн також бачив, як його мiсто стало мiстом, оповитим димом його пiдприємств. Дивлячись на поля, що проносяться бурею вiтру, вiн зрозумiв, що дорога, якою вiн йшов, згодом стане мiською вулицею. "Зовсiм скоро я отримаю опцiон на цю землю", - задумливо сказав вiн. Їм опанував пiднесений настрiй, i коли вiн дiстався до Пiклвiлля, вiн не пiшов у магазин, де працювали Х'ю та Еллi Малберрi, а, повернувшись, пiшов назад у мiсто, у брудi та пiд зливою.
  Це був час, коли Стiв хотiв побути один, вiдчути себе великою людиною у суспiльствi. Вiн мав намiр пiти на стару фабрику з виробництва солiнь i врятуватися вiд дощу, але, дiставшись залiзничних колiй, повернув назад, бо раптово зрозумiв, що в присутностi мовчазного, зосередженого винахiдника вiн нiколи не мiг почуватися великим. Йому хотiлося цього вечора вiдчути себе великим, i тому, не звертаючи уваги на дощ i на свiй капелюх, пiдхоплений вiтром i вiднесений у поле, вiн пiшов пустельною дорогою, думаючи про великi думки. Там, де не було будинкiв, вiн на мить зупинився i пiдняв свої малесенькi ручки до неба. "Я чоловiк. Ось що я вам скажу, я чоловiк. Що б хто не казав, ось що я вам скажу: я чоловiк, - крикнув вiн у порожнечу.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VII
  
  МОДЕРН _ ЛЮДИ I жiнки, якi живуть у промислових мiстах, подiбнi до мишей, що вийшли з полiв, щоб жити в будинках, якi їм не належать. Вони живуть у темних стiнах будинкiв, куди проникає лише тьмяне свiтло, i їх прийшло так багато, що вони худнуть i виснаженi вiд постiйної працi з видобутку їжi та тепла. За стiнами натовпами бiгають мишi, багато вереску та балаканини. Iнодi смiлива миша встає на заднi лапи i звертається до iнших. Вiн заявляє, що прорветься крiзь стiни та переможе богiв, якi збудували будинок. "Я вб'ю їх", - заявляє вiн. "Мишi правитимуть. Ви житимете у свiтлi та теплi. Буде їжа для всiх, i нiхто не лишиться голодним".
  Мишки, що зiбралися в темрявi, поза полем зору, у великих будинках, верещать вiд захоплення. Через деякий час, коли нiчого не вiдбувається, вони стають сумними та пригнiченими. Їхнi думки повертаються в той час, коли вони жили в полях, але вони не виходять зi стiн будинкiв, тому що довге проживання в натовпi змусило їх боятися тишi довгих ночей та порожнечi неба. У будинках виховуються дiти-велетнi. Коли дiти б'ються i кричать у будинках i на вулицях, темнi простори мiж стiнами стрясаються дивними та жахливими звуками.
  Мишi страшенно бояться. Iнодi одна-єдина миша на мить вислизає вiд загального страху. У такої людини з'являється настрiй i в його очах з'являється свiтло. Коли шум розноситься додому, вiн пише про них iсторiї. "Конi сонця вже кiлька днiв тягнуть вiзки по верхiвках дерев", - каже вiн i швидко оглядається, щоб перевiрити, чи його почули. Коли вiн виявляє, що на нього дивиться самка мишi, вiн тiкає, змахнувши хвостом, а самка слiдує за ним. Поки iншi мишi повторюють його слова i отримують вiд цього невелику втiху, вiн i самка мишi знаходять теплий темний кут i лягають близько один до одного. Саме через них продовжують народжуватися мишi, що мешкають у стiнах будинкiв.
  Коли перша маленька модель машини для встановлення рослин Х'ю Маквея була зведена нанiвець недоумкуватий Еллi Малберрi, вона замiнила знаменитий корабель, що плаває в пляшцi, який два або три роки лежав на вiтринi ювелiрного магазину Хантера. магазин. Еллi надзвичайно пишалася новим зразком своєї роботи. Працюючи пiд керiвництвом Х'ю на верстатi в кутку занедбаної фабрики з виробництва солiнь, вiн був схожий на дивного собаку, який нарештi знайшов господаря. Вiн не звертав уваги на Стiва Хантера, який з виглядом людини, що зберiгає в грудях якусь гiгантську таємницю, входив i виходив через дверi двадцять разiв на день, але не зводив очей iз мовчазного Х'ю, який сидiв за столом i робив малюнки на аркушах паперу. Еллi вiдважно намагався дотримуватися даних йому iнструкцiй i зрозумiти, що намагався зробити його господар, а Х'ю, не бентежачись присутнiстю здивування, iнодi годинами намагався пояснити роботу якоїсь складної частини запропонованого машина. Х'ю грубо майстрував кожну деталь iз великих шматкiв картону, а Еллi вiдтворювала деталь у мiнiатюрi. В очах людини, яка все своє життя вирiзала безглуздi дерев'янi ланцюги, кошики з персикових кiсточок i кораблi, призначенi для плавання в пляшках, почав виявлятися розум. Кохання та розумiння стали потроху робити для нього те, чого не могли зробити слова. Одного разу, коли деталь, яку вилiпив Х'ю, не працювала, здивування сам зробив модель деталi, яка працювала iдеально. Коли Х'ю включив його в машину, вiн був такий щасливий, що не мiг всидiти на мiсцi i ходив туди-сюди, воркуючи вiд захоплення.
  Коли модель машини з'явилася у вiтринi ювелiрного магазину, умами людей опанував гарячкове захоплення. Кожен висловився або за або проти нього. Сталося щось на кшталт революцiї. Були утворенi партiї. Люди, якi були зацiкавленi в успiху винаходу i за природою речей не могли цього робити, були готовi боротися з будь-ким, хто наважився засумнiватися в його успiху. Серед фермерiв, якi приїхали до мiста, щоб побачити нове диво, було багато тих, хто казав, що машина не буде, не зможе працювати. "Це непрактично", - сказали вони. Йдучи поодинцi i утворюючи групи, вони шепотiли попередження. З їхнiх вуст злетiли сотнi заперечень. "Погляньте на всi колiщатка i шестернi цiєї штуки", - сказали вони. "Чи бачите, це не спрацює. Ви йдете зараз у поле, де є камiння i корiння старих дерев, можливо, що стирчать iз землi. Ось побачите. Дурнi куплять машину, так. Вони витратить свої грошi. Вони посадять рослини. Рослини загинуть. Грошi будуть витраченi дарма. Урожаю не буде". Лiтнi люди, якi все своє життя вирощували капусту в сiльськiй мiсцевостi на пiвнiч вiд Бiдуелла i чиї тiла були понiвеченi жахливою працею на капустяних полях, пришкутильгали в мiсто, щоб подивитися на модель нової машини. Їхнi думки тривожно запитували купець, тесляр, ремiсник, лiкар - усi городяни. Майже всi без винятку вони з сумнiвом похитали головами. Стоячи на тротуарi перед вiкном ювелiра, вони дивилися на машину, а потiм, повернувшись до юрби, що зiбралася навколо, з сумнiвом похитали головами. "А, - вигукнули вони, - штука з колiс та шестерень, так? Що ж, юний Хантер очiкує, що ця iстота займе мiсце чоловiка. Вiн дурень. Я завжди казав, що цей хлопчик був дурнем. Купцi та городяни, запал яких трохи охолонув несприятливим рiшенням людей, якi знали заводську справу, розiйшлися самi по собi. Вони зайшли до аптеки Бердi Спiнкса, але не слухали розмови суддi Хенбi. "Якщо машина запрацює, мiсто прокинеться", - заявив хтось. "Це означає, що фабрики, приходять новi люди, будуються будинки, закуповуються товари". У їхнiх умах почали випливати бачення раптово набутого багатства. Молодий Ед Холл, учень тесляра Бена Пiлера, розлютився. "Чорт забирай, - вигукнув вiн, - навiщо слухати цi чортовi старi крики про лиха? Борг мiста - вийти та пiдключити цю машину. Нам треба прокинутися тут. Нам треба забути, що ми звикли думати про Стiва Хантера. У будь-якому випадку, вiн побачив шанс, чи не так? i вiн узяв його. Менi хотiлося б бути ним. Я тiльки хотiв би бути ним. А як щодо того хлопця, котрий, як ми думали, був просто телеграфiстом? Вiн нас усiх спритно обдурив, чи не так? Я кажу вам, що ми повиннi пишатися тим, що такi люди, як вiн i Стiв Хантер, живуть у Бiдвеллi. Це те, що я сказав. Я говорю вам, що борг мiста - вийти i пiдключити їх i цю машину. Якщо ми цього не зробимо, я знаю, що станеться. Стiв Хантер живий. Я подумав, можливо вiн i був. Вiн вiдвезе цей винахiд i цього свого винахiдника в якесь iнше мiсто чи мiсто. Ось що вiн зробить. Чорт забирай, я кажу вам, що нам потрiбно вибратися i пiдтримати цих хлопцiв. Це що я сказав."
  Загалом мешканцi Бiдуелла погодилися з молодим Холлом. Хвилювання не згасло, а росло з кожним днем все сильнiше. Стiв Хантер наказав тесляровi прийти до магазину його батька i побудувати у вiтринi, що виходить на Мейн-стрiт, довгу неглибоку скриньку у формi поля. Вiн наповнив його подрiбненою землею, а потiм за допомогою мотузок та шкiвiв, з'єднаних iз годинниковим механiзмом, машину протягли по полю. У резервуар нагорi машини було помiщено кiлька десяткiв крихiтних рослин розмiром не бiльше шпильки. Коли годинниковий механiзм був запущений i натягнулися струни, iмiтуючи прикладену кiнську силу, машина повiльно поповзла вперед, рука опустилася i зробила дiрку в землi, рослина впала в яму, i з'явилися руки, схожi на ложки, i втрамбували землю. корiння рослини. У верхнiй частинi машини знаходився бак, наповнений водою, i коли рослина була встановлена, порцiя води, точно розрахована за кiлькiстю, стiкала по трубi i осiдала бiля корiння рослини.
  Вечiр за ввечерi машина повзла вперед крихiтним полем, приводячи рослини в iдеальний порядок. Цим зайнявся Стiв Хантер; вiн бiльше нiчого не робив; i ходили чутки про те, що в Бiдуеллi буде створено велику компанiю з виробництва цього пристрою. Щовечора розповiдали нову казку. Стiв поїхав на один день до Клiвленда, i казали, що Бiдвелл упустить свiй шанс, що люди з великими грошима вмовили Стiва перенести свiй фабричний проект до мiста. Почувши, як Ед Холл лає фермера, котрий сумнiвається в практичностi машини, Стiв вiдвiв його вбiк i заговорив з ним. "Нам знадобляться живi молодi люди, якi знають, як поводитися з iншими чоловiками на посадi суперiнтенданта тощо", - сказав вiн. "Я не даю жодних обiцянок. Я тiльки хочу сказати, що менi подобаються живi молодi люди, якi бачать дiрку в кошику. Менi подобається така. Менi подобається бачити, як вони пiднiмаються у цьому свiтi".
  Стiв почув, як фермери постiйно висловлювали свiй скептицизм з приводу того, що рослини, посадженi за допомогою машини, виростуть до зрiлостi, i наказав теслярi побудувати ще одне крихiтне поле у боковiй вiтринi магазину. Вiн наказав перемiстити машину та встановити рослини на новому полi. Вiн дозволив їм вирости. Коли деякi рослини почали виявляти ознаки в'янення, вiн таємно приходив уночi i замiняв їх мiцнiшими пагонами, так що мiнiатюрне поле завжди показувало свiтовi хоробрий та енергiйний вигляд.
  Бiдвелл переконався, що найсуворiшою з усiх форм людської працi, що практикувалася її народом, прийшов кiнець. Стiв зробив i повiсив на вiтринi великого листа, що показує вiдносну вартiсть посадки акра капусти за допомогою машини та вручну, що вже називалося "старим способом". Тодi вiн офiцiйно оголосив, що в Бiдвеллi буде створено акцiонерну компанiю i що кожен матиме шанс потрапити до неї. Вiн надрукував у щотижневiй газетi статтю, в якiй розповiв, що йому надiйшло багато пропозицiй реалiзувати свiй проект у мiстi чи iнших, бiльших мiстах. "Мiстер. Маквей, знаменитий винахiдник, i я обоє хочемо дотримуватися свого народу", - сказав вiн, незважаючи на те, що Х'ю нiчого не знав про статтю i нiколи не брав участi в життi людей, до яких звертався. Був призначений день початку прийому пiдписок на акцiї, i в приватних бесiдах Стiв шептався про те, що. були складенi плани по збиранню грошей для покупки акцiй. виросте. Тепер подивися на це, гаразд? До Пiкльвiля будуть вдома. схопитися за те, що вони вважали справдi героїчним.
  Увечерi, знову зайшовши подивитися на машину у вiтринi ювелiрної крамницi, натовпи молодих i старих людей блукали Тернерс-Пайком до станцiї Уїлiнг, де на змiну Х'ю прийшла нова людина. Вони ледь помiтили вечiрнiй поїзд. Як вiдданi перед святинею, вони з якимось благоговiнням в очах дивилися на стару фабрику з виробництва солiнь, i коли випадково Х'ю опинився серед них, не усвiдомлюючи вiдчуття, яке вiн створював, вони збентежилися, оскiльки його завжди бентежила їхня присутнiсть. Кожен мрiяв раптово стати багатим завдяки силi людського розуму. Вони думали, що вiн завжди думає про великi думки. Звичайно, Стiв Хантер мiг бути бiльш нiж наполовину блефом, ударом i вдаванням, але щодо Х'ю не було нiякого блефу та удару. Вiн не витрачав час на слова. Вiн подумав, i з його думки народилися майже неймовiрнi дива.
  У кожнiй частинi мiста Бiдуелл вiдчувався новий iмпульс до прогресу. Лiтнi люди, якi звикли до свого способу життя i почали проводити свої днi у свого роду сонному пiдпорядкуваннi iдеї поступового згасання свого життя, прокидалися i ввечерi йшли на Мейн-стрiт, щоб сперечатися зi скептично налаштованими фермерами. . Крiм Еда Холла, який став Демосфеном у питаннях прогресу та боргу мiста прокинутися i дотримуватися Стiва Хантера та машини, на кутах вулиць виступало ще дюжина чоловiкiв. Ораторськi здiбностi прокидалися у найнесподiванiших мiсцях. Чутки передавалися з уст у вуста. Говорили, що за рiк у Бiдвелла буде цегельня, що займатиме акри землi, що будуть брукованi вулицi та електричне освiтлення.
  Як не дивно, наполегливiшим критиком нового духу в Бiдвеллi була людина, яка, якщо машина виявиться успiшною, отримає найбiльшу вигоду вiд її використання. Езра Френч, непосвячений, вiдмовився повiрити. Пiд тиском Еда Холла, доктора Робiнсона та iнших ентузiастiв вiн звернувся до слова того Бога, iм'я якого так часто було у нього на устах. Похудитель Бога став захисником Бога. - Чи бачите, це неможливо зробити. Це не все гаразд. Станеться щось жахливе. Дощiв не буде, i рослини засохнуть та помруть. Буде так, як це було в Єгиптi за бiблiйних часiв", - заявив вiн. Старий фермер iз вивихнутою ногою стояв перед натовпом в аптецi i проголошував iстину Слова Божого. "Хiба в Бiблiї не сказано, що люди повиннi працювати i працювати в потi чола свого?" - рiзко спитав вiн. "Чи може така машина потiти? Ти знаєш, що це неможливо. I вiн також не може працювати. Нi, сер. Чоловiки мають це зробити. Так було з того часу, як Каїн убив Авеля в Едемському саду. Так задумав Бог, i жоден телеграфiст чи такий розумний молодий хлопець, як Стiв Хантер, - хлопцi в такому мiстi - не можуть постати передi мною, щоб змiнити дiю законiв Бога. Це неможливо зробити, а якби це можна було зробити, було б безбожно i безбожно намагатися це зробити. Я не матиму до цього жодного вiдношення. Це неправильно. Я так говорю, i всi твої розумнi розмови мене не змiнять.
  Саме в 1892 Стiв Хантер органiзував перше промислове пiдприємство, що прийшло в Бiдвелл. Вона називалася Bidwell Plant-Setting Machine Company, i врештi-решт вона обернулася провалом. Великий завод був збудований на березi рiчки, зверненому до центральних шляхiв Нью-Йорка. Зараз його займає пiдприємство пiд назвою Hunter Bicycle Company, i промисловою мовою це називається чинним пiдприємством.
  Протягом двох рокiв Х'ю сумлiнно працював, намагаючись удосконалити перший зi своїх винаходiв. Пiсля того, як робочi моделi наладчика були привезенi з Клiвленда, до Бiдвелла були найнятi два навченi механiки, якi приїхали i працювали з ним. На старому травильному заводi встановлено двигун, встановленi токарнi та iншi верстати для виготовлення iнструментiв. Довгий час Стiв, Джон Кларк, Том Баттерворт та iншi захопленi прихильники пiдприємства не сумнiвалися зрештою. Х'ю хотiв удосконалити машину, його серце було налаштоване виконати роботу, яку вiн мав намiр виконати, але вiн зробив це тодi i, якщо вже на те пiшло, вiн продовжував протягом усього свого життя, лише мало уявляв собi значення життя людей. люди навколо нього про те, що вiн зробив. День за днем, разом iз двома мiськими механiками та Еллi Малберрi, яка керувала упряжкою коней, яку надав Стiв, вiн виїжджав на орендоване поле на пiвнiч вiд фабрики. У складному механiзмi розвивалися слабкi мiсця, i виготовлялися новi, мiцнiшi деталi. Якийсь час машина працювала iдеально. Потiм з'явилися iншi дефекти i довелося посилювати та мiняти iншi деталi. Машина стала надто важкою, щоб з нею могла впоратися одна бригада. Це не спрацювало б, якщо грунт був надто вологим або надто сухим. Вiн чудово працював як на мокрому, так i на сухому пiску, але нiчого не робив iз глиною. Протягом другого року, коли завод був близький до завершення i було встановлено багато обладнання, Х'ю пiдiйшов до Стiва i розповiв про те, що, на його думку, є обмеженнями машини. Вiн був пригнiчений своєю невдачею, але, працюючи з машиною, вiн вiдчував, що досяг успiху в самоосвiтi, чого вiн нiколи не змiг би зробити, вивчаючи книги. Стiв вирiшив, що фабрику слiд запустити, а частину машин виготовити та продати. "Залиш двох чоловiкiв, якi в тебе є, i не розмовляй", - сказав вiн. "Машина може виявитися кращою, нiж ви думаєте. Нiколи не можна сказати. Я зробив так, щоб їм варто було зберiгати спокiй. У другiй половинi дня того дня, коли вiн розмовляв з Х'ю, Стiв покликав чотирьох людей, якi були пов'язанi з ним у просуваннi пiдприємства, у задню кiмнату банку та розповiв їм про ситуацiю. "Ми тут з чимось зiткнулися", - сказав вiн. "Якщо ми дозволимо чуткам про несправнiсть цiєї машини вийти назовнi, де ми опинимося? Це випадок, коли виживає найсильнiший".
  Стiв пояснив свiй план чоловiкам у кiмнатi. Зрештою, сказав вiн, нiхто з них не мав приводу хвилюватися. Вiн узяв їх у цю штуку i запропонував витягти їх. "Я саме така людина", - сказав вiн пихато. У певному сенсi, заявив вiн, вiн радий, що все склалося так, як склалося. Чотири чоловiки вклали мало реальних грошей. Всi вони чесно намагалися щось зробити для мiста, i вiн подбає про те, щоб усе вийшло добре. "Ми будемо чеснi з усiма", - сказав вiн. "Акцiї компанiї все продано. Ми виготовимо кiлька машин та продамо їх. Якщо вони виявляться невдалими, як вважає цей винахiдник, то в цьому не буде нашої вини. Завод, погодьтеся, доведеться продати дешево. Коли цi часи настануть, нам п'ятьом доведеться рятувати себе та майбутнє мiста. Машини, якi ми купили, - це, бачите, верстати для обробки залiза та дерева, новiтнi. Його можна використовувати для виготовлення чогось iншого. Якщо заводська машина вийде з ладу, ми просто купимо завод за низькою цiною i зробимо щось iнше. Можливо, мiсту буде краще, якщо весь контроль за запасами буде в наших руках. Чи бачите, нам, небагатьом чоловiкам, доводиться тут усiм керувати. На наших плечах стежитиме за тим, щоб робоча сила використовувалася. Безлiч дрiбних власникiв акцiй завдають незручностей. Як чоловiк до чоловiка, я попрошу кожного з вас не продавати свої акцiї, але якщо хтось прийде до вас i спитає про їхню вартiсть, я чекаю, що ви будете лояльнi до нашого пiдприємства. Я почну шукати щось замiсть настановної машини, i коли магазин закриється, ми почнемо роботу знову. Не кожен день людям випадає шанс продати собi чудовий завод, повний нового обладнання, як ми можемо зробити це приблизно за рiк зараз".
  Стiв вийшов iз банку i залишив чотирьох чоловiкiв дивитись один на одного. Тодi його батько пiдвiвся i вийшов. Решта чоловiкiв, пов'язаних iз банком, встала i пiшла геть. - Що ж, - сказав Джон Кларк дещо важко, - вiн розумна людина. Вважаю, врештi-решт нам доведеться залишитися з ним i з мiстом. За його словами, необхiдно використати робочу силу. Я не бачу, щоб теслярi чи фермеру було корисно мати невеликий запас на фабрицi. Це лише вiдволiкає їхню роботу. Вони мають дурнi мрiї розбагатiти, i вони займаються своїми справами. Для мiста було б справжнiм зиском, якби фабрикою володiли кiлька людей". Банкiр закурив сигару i, пiдiйшовши до вiкна, глянув на головну вулицю Бiдвелла. Мiсто вже змiнилося. На Мейн-стрiт, прямо з вiкна банку, зводилися три новi цеглянi будинки. До мiста приїхали жити робiтники, якi працювали на будiвництвi фабрики, i зводилося багато нових будинкiв. Скрiзь справи кипiли. Пiдписку на акцiї компанiї було перевищено, i майже щодня до банку приходили люди i говорили про бажання купити ще. Тiльки напередоднi прийшов фермер iз двома тисячами доларiв. Розум банкiра почав видiляти отруту свого вiку. "Зрештою, саме такi люди, як Стiв Хантер, Том Баттерворт, Гордон Харт i я, повиннi про все подбати, i щоб бути у формi, щоб зробити це, ми повиннi пiклуватися про себе", - сказав вiн у монолозi. Вiн знову глянув на Мейн-стрiт. Том Баттерворт вийшов через параднi дверi. Вiн хотiв побути один i подумати про своє. Гордон Харт повернувся до порожньої задньої кiмнати i, стоячи бiля вiкна, глянув у провулок. Його думки текли в тому ж руслi, що й думки президента банку. Вiн також подумав про людей, якi хотiли купити акцiї компанiї, яка приречена на крах. Вiн почав сумнiватися у судженнi Х'ю Маквея у разi невдачi. "Такi люди завжди песимiсти", - сказав вiн собi. З вiкна в заднiй частинi банку вiн мiг бачити крiзь дахи низки невеликих сараїв та житлову вулицю, де будувалися два новi робочi будинки. Його думки вiдрiзнялися вiд думок Джона Кларка тiльки тому, що вiн був молодший. "Кiльком чоловiкам молодого поколiння, таким як Стiв i я, доведеться взятися за справу", - промимрив вiн уголос. "Нам потрiбнi грошi, щоби працювати. Нам доведеться взяти на себе вiдповiдальнiсть за володiння грошима".
  Бiля входу в банк Джон Кларк пихкав сигарою. Вiн почував себе солдатом, який зважував шанси на битву. Невиразно вiн вважав себе генералом, свого роду американським грантом промисловостi. Життя i щастя багатьох людей, казав вiн собi, залежить вiд чiткої роботи його мозку. "Ну, - подумав вiн, - коли до мiста приходять фабрики i воно починає рости так само, як росте це мiсто, нiхто не може зупинити це. Людина, яка думає про окремих людей, маленьких людей iз вкладеними заощадженнями, якi можуть постраждати вiд промислового краху, просто слабак. Чоловiкам доводиться мати справу з обов'язками, якi приносить життя. Тi небагато людей, якi бачать ясно, повиннi думати передусiм себе. Вони повиннi врятувати себе, щоб урятувати iнших".
  
  
  
  У Бiдуеллi справи йшли не покладаючи рук, i боги нагоди зiграли на руку Стiву Хантеру. Х'ю винайшов апарат, що дозволяє пiднiмати завантажений вагон з вугiллям iз залiзничних колiй, пiднiмати його високо в повiтря i скидати вмiст у жолоб. З його допомогою можна було з гуркотом вивантажити цiлий вагон вугiлля до трюму корабля або машинного вiддiлення заводу. Була виготовлена модель нового винаходу та отримано патент. Потiм Стiв Хантер вiдвiз його до Нью-Йорка. За це вiн отримав двiстi тисяч доларiв готiвкою, половина з яких дiсталася Х'ю. Вiра Стiва у винахiдливий генiй жителiв штату Мiссурi вiдновилася та змiцнилася. З почуттям, майже близьким до задоволення, вiн чекав на той момент, коли мiсту доведеться визнати той факт, що заводська машина зазнала невдачi i фабрику з її новими машинами доведеться викинути на ринок. Вiн знав, що його соратники з розкручування пiдприємства таємно продавали свої акцiї. Одного разу вiн поїхав до Клiвленда i мав там довгу розмову з банкiром. Х'ю працював над кукурудзозбиральною машиною i вже придбав на неї варiант. "Можливо, коли настане час продавати фабрику, претендентiв буде бiльше, нiж один", - сказав вiн Ернестiне, доньцi миловара, яка вийшла за нього замiж через мiсяць пiсля продажу пристрою для розвантаження вагонiв. Вiн обурився, коли розповiв їй про невiрнiсть двох чоловiкiв у банку та багатого фермера Тома Баттерворта. "Вони продають свої акцiї та дозволяють дрiбним акцiонерам втрачати свої грошi", - заявив вiн. "Я сказав їм не робити цього. Тепер, якщо щось трапиться, що зiпсує їхнi плани, вони не звинувачуватимуть мене.
  Майже рiк було витрачено на те, щоб переконати мешканцiв Бiдвелла стати iнвесторами. Потiм усе почало ворушитися. Закладено фундамент для будiвництва заводу. Нiхто не знав про труднощi, з якими довелося зiткнутися пiд час спроби вдосконалити машину, i ходили чутки, що у реальних польових випробуваннях вона довела свою повну практичнiсть. Скептично налаштованi фермери, якi приїжджали до мiста по суботах, смiялися з мiських ентузiастiв. Поле, засiяне в один iз коротких перiодiв, коли машина, яка знаходила iдеальнi умови ґрунту, працювала iдеально, залишили зростати. Як i тодi, коли вiн керував крихiтною моделлю на вiтринi магазину, Стiв не ризикував. Вiн доручив Еду Холлу пiти вночi та замiнити загиблi рослини. "Це досить справедливо", - пояснив вiн Еду. "Сотня причин може призвести до загибелi рослин, але якщо вони помруть, у цьому буде винна машина. Що станеться з мiстом, якщо ми не повiримо в те, що збираємося тут виробляти?
  Натовпи людей, якi вечорами гуляли Тернерс-Пайком, щоб подивитися на поле з довгими рядами мiцної молодої капусти, неспокiйно рухалися i говорили про новi днi. З поля вони пiшли залiзничними колiями до майданчика заводу. Цеглянi стiни почали здiйматися в небо. Почали надходити машини, якi розмiщувалися пiд тимчасовими навiсами, доки їх можна було встановити. До мiста прибула передова група робiтникiв, i ввечерi на Мейн-стрiт з'явилися новi обличчя. Те, що вiдбувалося в Бiдвеллi, вiдбувалося в мiстах по всьому Середньому Заходу. Промисловiсть просувалася через вугiльнi та залiзнi райони Пенсiльванiї, в Огайо та Iндiану i далi на захiд, у штати, що межують з рiчкою Мiссiсiпi. Газ та нафта були виявленi в Огайо та Iндiанi. За нiч селища перетворилися на мiста. Безумство опанувало умами людей. Такi села, як Лiма та Фiндлi в Огайо, а також Мансi та Андерсон в Iндiанi, за кiлька тижнiв перетворилися на невеликi мiста. У деякi з цих мiсць люди так прагнули дiстатися до них i вкласти свої грошi, курсували екскурсiйнi поїзди. Мiськi дiлянки, якi за кiлька тижнiв до вiдкриття нафти чи газу можна було купити за кiлька доларiв, продали за тисячi. Багатство, здавалося, струмувало iз самої землi. На фермах в Iндiанi та Огайо гiгантськi газовi свердловини вирвали з-пiд землi бурову технiку, i паливо, яке так необхiдне для сучасного промислового розвитку, вилилося на вiдкритий простiр. Дотепна людина, стоячи перед однiєю з газових свердловин, що ревуть, вигукнула: "Тату, у Землi нетравлення шлунка; у нього гази у шлунку. Його обличчя буде вкрите прищами".
  Оскiльки до появи заводiв був ринку збуту для газу, свердловини освiтлювалися, i вночi величезнi полум'янi смолоскипи освiтлювали небо. Труби прокладалися по землi, i за день роботи робiтник заробляв достатньо, щоб опалювати свiй будинок у тропiчну спеку всю зиму. Фермери, якi володiють нафтовидобувними землями, лягали спати ввечерi бiдними i мали заборгованiсть у банку, а вранцi прокидалися багатими. Вони переїхали до мiст i вклали свої грошi у фабрики, якi виникали всюди. В одному окрузi на пiвднi Мiчигану за один рiк було отримано понад п'ятсот патентiв на фермерськi огорожi з плетеного дроту, i майже кожен патент був магнiтом, довкола якого формувалася компанiя з виробництва огорож. Величезна енергiя, здавалося, вийшла з грудей i заразила людей. Тисячi найенергiйнiших людей середнiх штатiв виснажували себе створенням компанiй, а коли компанiї зазнавали невдачi, негайно створювали iншi. У мiстах, що швидко зростали, люди, якi займалися органiзацiєю компанiй, що представляють мiльйонний капiтал, жили в будинках, наспiх побудованих теслями, якi до часу великого пробудження займалися будiвництвом комор. Це був час огидної архiтектури, час, коли думка та навчання зупинилися. Без музики, без поезiї, без краси у своєму життi та поривах, цiлий народ, сповнений рiдної енергiї та сили життя, що жив на новiй землi, безладно поринув у нову епоху. Чоловiк з Огайо, який торгував кiньми, заробив мiльйон доларiв на продажу патентiв, якi вiн купив за цiною фермерського коня, взяв дружину до Європи та купив у Парижi картину за п'ятдесят тисяч доларiв. В iншому штатi Середнього Заходу людина, яка продавала патентованi лiки по всiй країнi, почала займатися орендою нафти, казково розбагатiла, купила собi три щоденнi газети i, не досягнувши тридцяти п'яти рокiв, досягла успiху сама обравши губернатора свого штату. У уславленнi його енергiї забули про його непридатнiсть як державного дiяча.
  За часiв, що передували появi промисловостi, до часу шаленого пробудження, мiста Середнього Заходу були сонними мiсцями, присвяченими заняттям старими ремеслами, сiльському господарству та торгiвлi. Вранцi жителi мiста вирушали працювати у поля чи займатися столярним ремеслом, пiдковуванням коней, виготовленням возiв, ремонтом збруї, виготовленням взуття та одягу. Вони читали книги i вiрили в Бога, народженого в мiзках людей, що вийшли з цивiлiзацiї, дуже схожою на їхню власну. На фермах i в мiських будинках чоловiки i жiнки працювали разом для досягнення тих самих цiлей у життi. Вони жили в невеликих каркасних будинках, що стоять на рiвнинi, схожих на коробки, але побудованi дуже мiцно. Тесляр, що збудував фермерський будинок, вiдрiзняв його вiд сараю, помiстивши пiд карниз те, що вiн називав завитками, i збудувавши спереду ганок з рiзьбленими стовпами. Пiсля того, як в одному з бiдних будиночкiв прожили довгий час, пiсля того, як народилися дiти та померли чоловiки, пiсля того, як чоловiки та жiнки страждали i разом пережили хвилини радостi в крихiтних кiмнатах пiд низькими дахами, вiдбулася тонка змiна. мало мiсце. Будинки стали майже красивими у своїй колишнiй людяностi. Кожен iз будинкiв почав невиразно вiдображати особистостi людей, якi жили в його стiнах.
  У фермерських будинках i будинках на провулках сiл життя прокидалося на свiтанку. За кожним будинком був сарай для коней та корiв, а також сараї для свиней та курей. Вдень тишу порушив хор iржань, верескiв та крикiв. Хлопчики та чоловiки вийшли з будинкiв. Вони стояли на вiдкритому просторi перед коморами i витягували тiла, як соннi тварини. Руки, витягнутi вгору, здавалося, благали богiв про добрi днi, i яснi днi настали. Чоловiки та хлопчики пiдiйшли до насоса поруч iз будинком i вимили обличчя та руки холодною водою. На кухнi стояв запах i звук їжi, що готується. Жiнки теж були у русi. Чоловiки зайшли до сараїв, щоб погодувати тварин, а потiм поспiшили до будинкiв, щоб нагодуватися самi. З сараїв, де свинi їли кукурудзу, долинало безперервне рохкання, а над будинками запанувала задоволена тиша.
  Пiсля ранкової їжi чоловiки та тварини разом вирушали в поля та виконували свої роботи, а в будинках жiнки лагодили одяг, складали фрукти у банки на випадок настання зими та розмовляли про жiночi справи. По вулицях мiст у ярмарковi днi ходили у сорочках з рукавами адвокати, лiкарi, чиновники повiтових суден та купцi. Маляр iшов разом iз сходами на плечi. У тишi чути було стукiт молоткiв теслярiв, що будують новий будинок для купецького сина, який одружився з дочкою коваля. У сплячих умах прокинулося почуття тихого зросту. Це був час пробудження мистецтва та краси в країнi.
  Натомiсть прокинувся гiгант Iндустрiя. Хлопчики, якi в школах читали про Лiнкольна, що пройшов кiлька миль по лiсу, щоб взяти свою першу книгу, i про Гарфiлда, хлопця зi стежки, який став президентом, почали читати в газетах i журналах людей, якi, розвиваючи свої здiбностi до отримування та зберiгання грошей, вiн раптово став неймовiрно багатим. Найманi письменники називали цих людей великими, а люди не мали зрiлостi розуму, з якою можна було б протистояти силi часто повторюваних заяв. Як дiти люди вiрили тому, що їм говорили.
  Поки новий завод будувався на ретельно зекономленi грошi населення, молодики з Бiдвелла поїхали працювати в iншi мiсця. Пiсля того, як у сусiднiх штатах було виявлено нафту i газ, вони вирушили до швидкозростаючих мiст i повернулися додому, розповiдаючи чудовi iсторiї. У мiстах, що швидко розвиваються, чоловiки заробляли чотири, п'ять i навiть шiсть доларiв на день. Потай i коли нiкого зi старших не було поряд, вони розповiдали про пригоди, в якi потрапили в новi мiсця; про те, як залученi потоком грошей жiнки приїжджали з мiст; i час, який вони провели iз цими жiнками. Юний Харлi Парсонс, батько якого був шевцем i вивчився ковальському ремеслу, пiшов працювати на одне з нових нафтових родовищ. Вiн приходив додому в модному шовковому жилетi i дивував своїх товаришiв, купуючи та викурюючи сигари по десять центiв. Його кишенi були сповненi грошей. "Я не збираюся залишатися надовго в цьому мiстi, можете на це посперечатися", - заявив вiн одного вечора, стоячи в оточеннi групи шанувальникiв перед магазином модних аксесуарiв Фаннi Твiст на нижнiй Мейн-стрiт. "Я був iз китаянкою, iталiйкою та з однiєю з Пiвденної Америки". Вiн затягнувся сигарою i сплюнув на тротуар. "Я прагну отримати вiд життя все, що можу", - заявив вiн. "Я повертаюся та збираюся записати платiвку. Перш нiж я закiнчу, я буду з жiнкою будь-якої нацiональностi на землi, ось що я маю намiр зробити".
  Джозеф Уейнсворт, виробник упряжi, який був першою людиною в Бiдвеллi, що вiдчув дотик важкого пальця iндустрiалiзму, не мiг подолати враження вiд розмови з Баттервортом, фермером, який попросив його вiдремонтувати упряжi, виготовленi машинами. на заводi. Вiн перетворився на мовчазну незадоволену людину i щось бурмотiв, займаючись своєю роботою в магазинi. Коли Вiлл Селлiнджер, його учень, кинув своє мiсце i поїхав до Клiвленда, у нього не було iншого хлопчика, i якийсь час вiн працював у магазинi один. Його прозвали неприємною людиною, i зимовими днями фермери бiльше не приходили до неї байдикувати. Будучи людиною чутливою, Джо вiдчував себе пiгмеєм, крихiтною iстотою, що йде завжди поряд з гiгантом, який мiг у будь-який момент за своєю примхою знищити його. Все своє життя вiн був дещо безцеремонний зi своїми клiєнтами. "Якщо їм не подобається моя робота, нехай iдуть до бiса", - сказав вiн своїм учням. "Я знаю свою справу, i менi не потрiбно нiкому тут кланятися".
  Коли Стiв Хантер органiзував компанiю Bidwell Plant-Setting Machine Company, виробник ременiв безпеки вклав свої заощадження в 1200 доларiв в акцiї компанiї. Якось, коли фабрика будувалася, вiн почув, що Стiв заплатив тисячу двiстi доларiв за новий токарний верстат, який щойно прибув вантажем i був встановлений на пiдлозi недобудованої будiвлi. Промоутер сказав фермеру, що токарний верстат впорається з роботою ста чоловiк, i фермер прийшов до Джо магазину i повторив цю заяву. Це запам'яталося Джо, i вiн дiйшов висновку, що тисяча двiстi доларiв, якi вiн вклав у акцiї, використали для придбання токарного верстата. Це були грошi, якi вiн заробив за довгi роки зусиль, i тепер на них можна було купити машину, здатну виконати сотнi людей. Його грошi вже збiльшилися в сто разiв, i вiн ставив питання, чому вiн не може бути задоволений цим питанням. У деякi днi вiн був щасливий, а потiм за його щастям слiдував дивний напад депресiї. Припустимо, все-таки машина для налаштування рослин не спрацює? Що ж тодi можна було зробити з верстатом токарним, зi верстатом, купленим на його грошi?
  Якось увечерi, пiсля настання темряви, нiчого не сказавши дружинi, вiн вирушив по Тернерс-Пайк на стару фабрику в Пiклвiллi, де Х'ю з божевiльною Еллi Малберрi та двома мiськими механiками намагалися виправити несправностi в машину для встановлення рослин. Джо хотiлося поглянути на високу худорляву людину iз Заходу, i в нього виникла iдея спробувати зав'язати з ним розмову i запитати його думку про можливостi успiху нової машини. Людина столiття плотi i кровi хотiла йти в присутностi людини, що належала до нового вiку залiза та сталi. Коли вiн дiстався до фабрики, було темно, i в експрес-вантажiвцi перед станцiєю Уїлiнг сидiли двоє мiських робiтникiв i курили свої вечiрнi люльки. Джо пройшов повз них до дверей станцiї, а потiм повернувся по платформi i знову сiв у Тернерс Пайк. Вiн побрiв по стежцi вздовж дороги i незабаром побачив Х'ю Маквея, що йде до нього. Це був один з вечорiв, коли Х'ю, охоплений самотнiстю i спантеличений тим, що його нове становище в мiському життi не наближає його до людей, вирушив у мiсто прогулятися Мейн-стрiт, наполовину сподiваючись, що хтось прорве його збентеження i вступити з ним у розмову.
  Коли виробник шлейки побачив Х'ю, що йде стежкою, вiн прокрався в кут паркану i, присiвши навпочiпки, спостерiгав за людиною, як Х'ю спостерiгав за французькими хлопчиками, якi працювали на капустяних полях. Дивнi думки прийшли йому на думку. Вiн вважав надзвичайно високу постать перед ним чимось жахливим. Вiн по-дитячому розсердився i на мить подумав, що якби в руцi був камiнь, то вiн кинув би його в людину, робота мозку якої так засмутила його власне життя. Потiм, коли фiгура Х'ю пiшла стежкою, прийшов iнший настрiй. "Я все своє життя працював за тисячу двiстi доларiв, за грошi, на якi можна купити одну машину, про яку ця людина нiчого не думає", - пробурмотiв вiн уголос. "Можливо, я отримаю бiльше грошей, нiж вклав: Стiв Хантер каже, що, можливо, отримаю. Якщо машини вб'ють iндустрiю виготовлення упряжi, яка рiзниця? Зi мною все буде гаразд. Все, що потрiбно зробити, - це увiйти в новi часи, прокинутися - ось квиток. Зi мною як з усiма: нiчого не ризикуй, нiчого не придбаєш".
  Джо вилiз з-за рогу паркану i крадькома пiшов дорогою за Х'ю. Його охопив запал, i вiн подумав, що йому хотiлося б пiдповзти ближче i торкнутися пальцем краю пальта Х'ю. Боячись зробити щось таке смiливе, його розум прийняв новий поворот. Вiн утiк у темрявi дорогою у бiк мiста i, перейшовши мiст i дiйшовши до Центральних шляхiв Нью-Йорка, повернув на захiд i пiшов шляхом, поки не прийшов до нової фабрики. У темрявi недобудованi стiни стирчали в небо, а довкола лежали купи будiвельних матерiалiв. Нiч була темною i хмарною, але тепер мiсяць почав пробиватися крiзь хмари. Джо переповз через купу цегли та через вiкно до будiвлi. Вiн обмацував стiни, поки не натрапив на купу залiза, покриту гумовою ковдрою. Вiн був упевнений, що це, мабуть, токарський верстат, куплений на його грошi, машина, яка мала виконувати роботу ста чоловiк i яка мала зробити його комфортно багатим у старостi. Нiхто не говорив про те, що до заводських цехiв привезли якусь iншу машину. Джо опустився навколiшки i обхопив руками важкi залiзнi нiжки машини. "Яка це сильна рiч! Його нелегко зламати", - подумав вiн. У нього виникло бажання зробити щось, що, як вiн знав, було б безглуздо: поцiлувати залiзнi нiжки машини або вимовити молитву, стоячи перед нею на колiнах. Натомiсть вiн пiдвiвся на ноги i, знову вилiзши через вiкно, пiшов додому. Вiн вiдчув себе оновленим i сповненим нової смiливостi завдяки переживанням ночi, але коли вiн дiстався до свого будинку i встав бiля дверей зовнi, вiн почув, як його сусiд, Девiд Чепмен, колiсний майстер, який працював у вагоннiй майстернi Чарлi Коллiнза, молився у своїй спальнi перед вiдчиненим вiкном. Джо прислухався на мить, i з якоїсь причини, яку вiн не мiг зрозумiти, його знову вiра була зруйнована тим, що вiн почув. Девiд Чепмен, побожний методист, молився за Х'ю Маквея та за успiх його винаходу. Джо знав, що його сусiд також вклав свої заощадження у акцiї нової компанiї. Вiн думав, що тiльки вiн один сумнiвався в успiху, але було очевидно, що сумнiви проникли i в розум колiсного майстра. Благаючий голос людини, що молиться, порушив нiчну тишу, прорвався i на мить повнiстю зруйнував його впевненiсть. "О Боже, допоможи цiй людинi Х'ю Маквею усунути всi перешкоди, що стоять на його шляху", - молився Девiд Чепмен. "Зробiть машину для налаштування рослин успiшною. Несiть свiтло у темнi мiсця. О Господи, допоможи Х'ю Маквею, твоєму слугу, успiшно побудувати машину для посадки рослин".
  OceanofPDF.com
  КНИГА ТРЕТЯ
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VIII
  
  Коли Кларi Баттерворт, дочки Тома Баттерворта, виповнилося вiсiмнадцять рокiв, вона закiнчила мiську середню школу. До лiта свого сiмнадцятирiччя вона була високою, сильною, мускулистою дiвчиною, сором'язливою в присутностi незнайомцiв i смiливою з людьми, яких вона добре знала. Очi її були надзвичайно нiжнi.
  Будинок Баттерворта на Медiна-роуд стояв позаду яблуневого саду, а поряд iз будинком був ще один садок. Медiна-роуд йшла на пiвдень вiд Бiдвелла i поступово пiднiмалася вгору, до мiсцевостi з невисокими пагорбами, i з бiчної веранди будинку Баттервортiв вiдкривався чудовий краєвид. Сам будинок був великий цегляний будинок з куполом нагорi i вважався на той час найпретензiйнiшим мiсцем у повiтi.
  За будинком було кiлька великих сараїв для коней та худоби. Бiльшiсть сiльськогосподарських угiдь Тома Баттерворта знаходилася на пiвнiч вiд Бiдвелла, а деякi з його полiв знаходилися за п'ять миль вiд його будинку; але оскiльки вiн сам не обробляв землю, це мало значення. Ферми здавались в оренду чоловiкам, якi працювали на них на паях. Крiм фермерського бiзнесу, Том займався й iншими справами. Йому належало двiстi акрiв землi на схилi пагорба бiля його будинку, i, за винятком кiлькох полiв та смужки лiсу, вона була вiдведена пiд випас овець та великої рогатої худоби. Молоко та вершки щоранку доставлялися домовласникам Бiдвелла на двох фургонах, якими керували його спiвробiтники. За пiвмилi на захiд вiд його будинку на бiчнiй дорозi i на краю поля, де забивали худобу для ринку Бiдвелл, була бiйня. Том володiв ним i наймав людей, якi вчинили вбивства. Струмок, що спускався з пагорбiв через одне з полiв за його домом, був перегороджений, а на пiвдень вiд ставка знаходився крижаний будинок. Вiн також постачав мiсто льодом. У його садах пiд деревами стояло понад сотню вуликiв, i щороку вiн доставляв мед у Клiвленд. Сам фермер, здавалося, нiчого не робив, але його проникливий розум завжди працював. Влiтку довгими сонними днями вiн роз'їжджав по округу, купуючи овець i велику рогату худобу, зупиняючись, щоб обмiняти коней у якогось фермера, торгуючись за новi дiлянки землi, i був постiйно зайнятий. Вiн мав одну пристрасть. Вiн любив швидких коней, але не хотiв приносити собi задоволення, володiючи ними. "Ця гра призводить тiльки до неприємностей i боргiв", - сказав вiн своєму друговi Джону Кларку, банкiру. "Нехай iншi люди володiють кiньми та розоряються, беручи участь у перегонах на них. Я пiду на стрибки. Щоосенi я можу поїхати до Клiвленду на гоночну трасу. Якщо я божеволiю по коню, то можу посперечатися на десять доларiв, що вiн виграє. Якщо вiн цього не зробить, я втрачу десять доларiв. Якби вiн належав менi, можливо, я програв би сотнi через тренувань i всього такого". Фермер був високим чоловiком iз бiлою бородою, широкими плечима та досить маленькими тонкими бiлими руками. Вiн жував тютюн, але, незважаючи на звичку, ретельно утримував себе i свою бiлу бороду в чистотi. Дружина його померла, коли вiн був ще в повнiй силi життя, але вiн не мав жодного вiдношення до жiнок. Його розум, як вiн одного разу сказав одному зi своїх друзiв, був надто зайнятий власними справами та думками про прекрасних коней, яких вiн бачив, щоб займатися такою нiсенiтницею.
  Протягом багатьох рокiв фермер не звертав особливої уваги на свою дочку Клару, яка була єдиною дитиною. Протягом усього свого дитинства вона перебувала пiд опiкою однiєї з його п'яти сестер, усi з яких, окрiм тiєї, яка жила з ним i вела його домашнє господарство, були у щасливому шлюбi. Його власна дружина була досить тендiтною жiнкою, але його дочка успадкувала його фiзичну силу.
  Коли Кларi було сiмнадцять, у них iз батьком сталася сварка, яка зрештою зруйнувала їхнi стосунки. Сварка розпочалася наприкiнцi липня. Лiто на фермах було напруженим, i бiльше дюжини людей працювали в сараях, доставляючи лiд i молоко до мiста, а також на скотобiйнi за пiвмилi звiдси. Того лiта щось трапилося з дiвчинкою. Годинами вона сидiла в своїй кiмнатi в будинку, читаючи книги, або лежала в гамаку в саду i дивилася крiзь яблунь, що розвiвалося, на лiтнє небо. Свiтло, дивно м'яке i манливе, iнодi вiдбивалося в її очах. Її постать, насамперед хлопчача i сильна, почала змiнюватися. Ходячи по дому, вона iнодi посмiхалася нiчому. Тiтка майже не помiчала, що з нею вiдбувалося, але батько, який її життя, здавалося, майже не звертав уваги на її iснування, зацiкавився. У її присутностi вiн почав почуватися юнаком. Як у днi залицянь за її матiр'ю i до того, як власницька пристрасть знищила в ньому його здатнiсть любити, вiн став невиразно вiдчувати, що життя навколо нього сповнене значення. Iнодi в другiй половинi дня, коли вiн вирушав в одну зi своїх довгих поїздок по країнi, вiн просив дочку супроводжувати його, i хоча йому було мало що сказати, у його вiдношеннi до дiвчини, що прокидається, прокралася свого роду галантнiсть. Поки вона була з ним у колясцi, вiн не жував тютюн, а пiсля однiєї чи двох спроб вдаватися до цiєї звички, не дозволяючи диму дмухати їй в обличчя, вiдмовився курити трубку пiд час поїздок.
  До цього лiта Клара завжди проводила мiсяцi, коли не було школи, у компанiї фермерiв. Вона каталася на возах, вiдвiдувала сараї, а коли їй набридло суспiльство людей похилого вiку, пiшла в мiсто, щоб провести день з однiєю зi своїх подруг серед мiських дiвчат.
  Влiтку свого сiмнадцятого року вона не робила з цього нiчого. За столом вона їла мовчки. Сiм'я Баттервортiв у той час керувалася за старомодним американським планом, i робiтники з ферми, люди, якi возили фургони з льодом i молоком, i навiть люди, якi вбивали i обробляли велику рогату худобу та овець, їли за одним столом з Томом Баттервортом. , його сестра, яка працювала економкою, та його дочка. У будинку працювали три найманi дiвчата, i пiсля того, як все було обслужено, вони теж приходили та займали свої мiсця за столом. Старшi чоловiки серед службовцiв фермера, багато з яких знали її з дитинства, мали звичку дражнити господиню вдома. Вони висловлювали зауваження щодо мiських хлопцiв, молодих хлопцiв, якi працювали клерками в магазинах або були учнями якогось торговця i один iз яких, можливо, привiв дiвчинку додому вночi зi шкiльної вечiрки або з одного iз заходiв, якi називають "свiтськими вечiрками", що проводилися до мiських церкв. Пiсля того, як вони поїли з особливою мовчазною i зосередженою манерою, властивою голодним робiтникам, робiтники з ферми вiдкинулися на спинки стiльцiв i пiдморгнули один одному. Двоє з них завели докладну розмову щодо якогось випадку з життя дiвчини. Один iз лiтнiх чоловiкiв, який пропрацював на фермi багато рокiв i мав серед iнших репутацiю дотепної людини, тихо посмiхнувся. Вiн почав говорити, нi до кого не звертаючись. Звали цю людину Джим Прiст, i хоча громадянська вiйна вибухнула в країнi, коли йому було за сорок, вiн був солдатом. У Бiдуеллi на нього дивилися як на шахрая, але його роботодавець дуже любив. Двоє чоловiкiв часто годинами розмовляли про переваги добре вiдомих рисистих коней. На вiйнi Джим був так званим найманим убивцею, i в мiстi шепотiли, що вiн також був дезертиром та стрибуном за головами. Вiн не ходив у мiсто з iншими чоловiками по суботах пiсля обiду i нiколи не намагався потрапити до вiддiлення ВАР у Бiдуеллi. По суботах, коли iншi робiтники з ферми милися, голилися й одягалися в недiльний одяг, готуючись до щотижневого польоту на мiсто. У недiлю вдень вiн забирався на сiнок одного з сараїв, випивав свою щотижневу порцiю вiскi, напивався i iнодi не з'являвся доти, доки не настав час йти на роботу в понедiлок вранцi. Восени Джим взяв свої заощадження i вирушив на тиждень на грандiознi гоночнi збори в Клiвлендi, де купив дорогий подарунок дочцi свого роботодавця, а потiм поставив решту грошей на скачки. Коли йому пощастило, вiн залишився в Клiвлендi, пив i гуляв, доки його виграш не зник.
  Саме Джим Прiст завжди очолював напади пiддражнення за столом, а влiтку, коли їй виповнилося сiмнадцять рокiв, коли вона вже не була в настрої для таких жартiв, саме Джим поклав цiй практицi кiнець. За столом Джим вiдкинувся на спинку стiльця, погладив свою руду щетинисту бороду, що тепер швидко сивiла, глянув у вiкно поверх голови Клари i розповiв iсторiю про спробу самогубства з боку молодого чоловiка, закоханого в Клару. Вiн розповiв, що молодик, продавець у магазинi в Бiдвеллi, взяв з полицi пару штанiв, прив'язав одну ногу до шиї, а iншу до кронштейна у стiнi. Потiм вiн зiстрибнув з прилавка i був врятований вiд смертi тiльки тому, що мiська дiвчина, що проходила повз магазин, побачила його, увiрвалася i зарiзала. - Що ти думаєш про це? вигукнув вiн. - Вiн був закоханий у нашу Клару, говорю вам.
  Пiсля розповiдi казки Клара встала з-за столу та вибiгла з кiмнати. Робiтники з ферми, до яких приєднався її батько, щиро засмiялися. Її тiтонька погрозила пальцем Джиму Прiсту, винуватцю урочистостi. - Чому б тобi не дати спокiй? вона спитала.
  "Вона нiколи не вийде замiж, якщо залишиться тут, де ви висмiюєте кожну молоду людину, яка звертає на неї увагу". Бiля дверей Клара зупинилася i, повернувшись, показала язик Джимовi Прiсту. Пролунав новий вибух смiху. Стiльцi дряпали пiдлогу, i чоловiки натовпом виходили з дому, щоб повернутися до роботи в сараях та на фермi.
  Влiтку, коли з нею вiдбулася змiна, Клара сидiла за столом i не слухала казок, розказаних Джимом Прiстом. Вона думала, що робiтники з ферми, якi так жадiбно їли, були вульгарними, чого в неї нiколи ранiше не виникало, i їй хотiлося, щоб їй не доводилося їсти з ними. Якось вдень, лежачи в гамаку в саду, вона почула, як кiлька чоловiкiв у сусiдньому сараї обговорювали змiну, що сталася з нею. Джим Прiст пояснював, що сталося. "Нашi веселощi з Кларою закiнчилися", - сказав вiн. "Тепер нам доведеться ставитись до неї по-новому. Вона бiльше не дитина. Нам доведеться дати їй спокiй, iнакше дуже скоро вона перестане нi з ким iз нас розмовляти. Таке трапляється, коли дiвчина починає думати, щоб бути жiнкою. Сiк почав пiднiматися деревом.
  Збентежена дiвчина лежала в гамаку i дивилася в небо. Вона подумала про слова Джима Прiста i спробувала зрозумiти, що вiн мав на увазi. Її охопила смуток, i на очi навернулися сльози. Хоча вона й не знала, що старий мав на увазi пiд словами про сiк i дерево, вона вiдсторонено, пiдсвiдомо, розумiла дещо зi значення цих слiв i була вдячна за вдумливiсть, яка привела його до решти, щоб вони припинили дражнити її за столом. Напiвзношений старий батрак iз щетинистою бородою та сильним старим тiлом став для неї фiгурою, повної значущостi. Вона з вдячнiстю згадала, що, незважаючи на всi його подразнення, Джим Прiст жодного разу не сказав нiчого, що могло б її якось образити. У новому настрої, що її охопив, це означало дуже багато. Їй опанував ще бiльший голод з розумiння, любовi та дружелюбностi. Вона не подумала звернутися до батька чи тiтки, з якою нiколи не говорила нi про що iнтимне i близьке собi, а звернулася до грубого старого. Сто дрiбниць у характерi Джима Прiста, про якi вона нiколи ранiше не замислювалася, гостро прийшли їй на думку. У сараях вiн нiколи не поводився з тваринами погано, як це iнодi робили iншi працiвники ферми. Коли в недiлю вiн був п'яний i, хитаючись, ходив по сараях, вiн не бив коней i не лаявся на них. Вона задавалася питанням, чи зможе вона поговорити з Джимом Прiстом, поставити йому питання про життя i людей i про те, що вiн мав на увазi, говорячи про сiк i дерево. Господар ферми був старий i неодружений. Вона запитувала себе, чи любив вiн колись у юностi жiнку. Вона вирiшила, що це зробив. Його слова про соку, вона була впевнена, якимось чином були пов'язанi з iдеєю кохання. Наскiльки сильнi були його руки. Вони були кострубатими i грубими, але було в них щось неймовiрно потужне. Їй хотiлося б, щоб старий був її батьком. В юностi, в темрявi ночi або коли вiн був наодинцi з дiвчиною, можливо, в тихому лiсi ближче до вечора, коли сонце сiдало, вiн поклав їй руки на плечi. Вiн привернув до себе дiвчину. Вiн поцiлував її.
  Клара швидко вистрибнула з гамака i пiшла пiд деревами саду. Її вразили думки про юнiсть Джима Прiста. Наче вона раптово увiйшла до кiмнати, де чоловiк i жiнка кохали. Щоки її горiли, а руки тремтiли. Поки вона повiльно йшла крiзь заростi трав i бур'янiв, що росли мiж деревами, крiзь якi пробилося сонячне свiтло, бджоли, що поверталися додому у вулики, важко навантаженi медом, натовпами лiтали над її головою. Було щось п'янке i цiлеспрямоване у трудовiй пiснi, що долинала з вуликiв. Це потрапило їй у кров, i її крок прискорився. Слова Джима Прiста, якi постiйно крутилися в її головi, здавались частиною тiєї ж пiснi, яку спiвали бджоли. "Сiк почав пiднiматися по дереву", - повторила вона вголос. Якими значними та дивними здавались цi слова! Це були тi слова, якi закоханий мiг використати, розмовляючи зi своєю коханою. Вона прочитала багато романiв, але вони не мали таких слiв. Так було найкраще. Краще було почути їх iз людських вуст. Вона знову подумала про молодiсть Джима Прiста i смiливо пошкодувала, що вiн ще молодий. Вона сказала собi, що хотiла б бачити його молодим i одруженим з гарною молодою жiнкою. Вона зупинилася бiля паркану, що виходив на луг на схилi пагорба. Сонце здавалося надзвичайно яскравим, трава на лузi зеленiша, нiж вона коли-небудь бачила. Два птахи на деревi неподалiк кохали один з одним. Самка шалено лiтала, i її переслiдував самець. У своїй запопадливостi вiн був настiльки зосереджений, що пролетiв просто перед обличчям дiвчини, майже торкаючись крилом її щоки. Вона повернулася через сад до комор i через один з них до вiдчинених дверей довгого сараю, який використовувався для розмiщення фургонiв i возiв, її думки були зайнятi iдеєю знайти Джима Прiста i, можливо, стояти поряд з ним. Його не було поруч, але на вiдкритому просторi перед сараєм Джон Мей, молодий чоловiк двадцяти двох рокiв, що тiльки-но прийшов працювати на ферму, змащував колеса фургона. Вiн був повернутий спиною, i коли вiн керував важкими колесами воза, пiд його тонкою бавовняною сорочкою можна було побачити, як грають м'язи. "От так, мабуть, виглядав Джим Прiст у молодостi", - подумала дiвчина.
  Дiвчина з ферми хотiла пiдiйти до парубка, поговорити з ним, поставити йому питання про багато дивних речей у життi, яких вона не розумiла. Вона знала, що нi за яких обставин вона не зможе зробити цього, що це був лише безглуздий сон, що прийшов їй на думку, але сон був солодкий. Проте вона не хотiла розмовляти з Джоном Меєм. На даний момент вона переживала дiвочий перiод вiдрази до того, що вона вважала вульгарнiстю чоловiкiв, якi працювали на цьому мiсцi. За столом вони їли галасливо i жадiбно, як голоднi звiрi. Їй хотiлося молодостi, схожої на її власну юнiсть, можливо, грубої i невпевненої, але прагне незвiданого. Їй хотiлося наблизитися до чогось молодого, сильного, нiжного, наполегливого, гарного. Коли працiвник ферми пiдняв очi i побачив, що вона стоїть i пильно дивиться на нього, вона знiяковiла. Деякий час два дитинчата, такi несхожi один на одного, стояли, дивлячись один на одного, а потiм, щоб полегшити своє збентеження, Клара почала грати в гру. Серед чоловiкiв, якi працювали на фермi, вона завжди вважалася шибеником. На сiножатi i в коморах вона боролася i грайливо билася як зi старими, так i з молодими людьми. Для них вона завжди була привiлейованою людиною. Вона їм подобалася, i вона була дочкою боса. З нею не можна було грубо поводитися, говорити чи робити грубi речi. Кошик з кукурудзою стояв прямо бiля дверей сараю, i, пiдбiгши до неї, Клара взяла качан жовтої кукурудзи i кинула його в працiвника ферми. Вiн ударив у стовп сараю прямо над його головою. Пронизливо смiючись, Клара вбiгла в сарай серед возiв, а працiвник переслiдував її.
  Джон Мей був дуже рiшучою людиною. Вiн був сином робiтника з Бiдуелла i два або три роки працював при стайнi лiкаря. Щось сталося мiж ним i дружиною лiкаря, i вiн покинув це мiсце, бо мав уявлення, що лiкар стає пiдозрiлим. Цей досвiд навчив його цiнувати смiливiсть у спiлкуваннi з жiнками. З того часу, як вiн прийшов працювати на ферму Баттервортiв, його вiдвiдували думки про дiвчину, яка, як вiн припускав, кинула йому прямий виклик. Вiн був трохи вражений її смiливiстю, але не переставав ставити собi запитання: вона вiдкрито пропонувала йому переслiдувати її. Цього було достатньо. Звична незграбнiсть та незграбнiсть зникли, i вiн легко перестрибував через витягнутi язички возiв та вiзкiв. Вiн упiймав Клару в темному кутку сараю. Не кажучи нi слова, вiн мiцно обiйняв її i поцiлував спочатку в шию, а потiм у губи. Вона лежала тремтяча i слабка в його руках, а вiн схопив комiр її сукнi та розiрвав його. Обнажилися її коричнева шия i твердi круглi груди. Очi Клари розширилися вiд переляку. Сили повернулися до її тiла. Своїм гострим i твердим кулачком вона вдарила Джона Мея по обличчю; i коли вiн вiдступив, вона швидко вибiгла з сараю. Джон Мей не зрозумiв. Вiн думав, що вона якось шукала його i повернеться. "Вона трохи зелена. Я був надто швидкий. Я налякав її. Наступного разу я пiду легше", - подумав вiн.
  Клара пробiгла через сарай, потiм повiльно пiдiйшла до будинку i пiднялася нагору до своєї кiмнати. Фермерський собака пiшов за нею вгору сходами i зупинився бiля її дверей, виляючи хвостом. Вона зачинила дверi перед його носом. В даний момент все, що жило i дихало, здавалося їй грубим i потворним. Щоки її зблiдли, вона задерла штори на вiкнi i сiла на лiжко, охоплене дивним новим страхом перед життям. Вона не хотiла, щоб навiть сонячне свiтло потрапляло до її присутностi. Джон Мей пiшов за нею через хлiв i тепер стояв на скотарнi, дивлячись на будинок. Вона бачила його крiзь щiлини жалюзi та мрiяла, щоб можна було вбити його жестом руки.
  Працiвник iз ферми, сповнений чоловiчої впевненостi, чекав, поки вона пiдiйде до вiкна i подивиться на нього зверху вниз. Йому було цiкаво, чи є в будинку ще хтось. Можливо, вона поманить його. Щось подiбне сталося мiж ним та дружиною лiкаря, i так воно й вийшло. Коли через п'ять-десять хвилин вiн не побачив її, вiн повернувся до мастила колiс воза. "Це буде повiльнiше. Вона сором'язлива, зелена дiвчина, - сказав вiн собi.
  Якось увечерi, через тиждень, Клара сидiла на бiчнiй верандi будинку зi своїм батьком, коли Джон Мей увiйшов у скотарню. Був вечiр середи, i робiтники з ферми не мали звички виходити в мiсто до суботи, але вiн був одягнений у недiльний одяг, поголився та намазав волосся олiєю. З нагоди весiлля або похорону робiтники мажуть волосся олiєю. Це вказувало на те, що має статися щось дуже важливе. Клара глянула на нього, i, незважаючи на почуття огиди, що охопило її, очi її заблищали. Пiсля того випадку у сараї їй вдавалося уникати зустрiчi з ним, але вона не боялася. Вiн справдi навчив її чомусь. Усерединi неї була сила, за допомогою якої вона могла пiдкорювати чоловiкiв. Проникливiсть батька, яка була частиною її натури, прийшла їй на допомогу. Їй хотiлося посмiятися з дурних домагань цiєї людини, виставити її дурнем. Її щоки почервонiли вiд гордостi через те, що вона володiє ситуацiєю.
  Джон Мей пiдiйшов майже до будинку, а потiм завернув на стежку, що веде до дороги. Вiн зробив жест рукою, i випадково Том Баттерворт, який дивився у бiк Бiдвелла через вiдкриту мiсцевiсть, обернувся i побачив i рух, i впевнену усмiшку на обличчi фермера. Вiн встав i пiшов за Джоном Меєм на дорогу, здивування та гнiв боролися за нього. Двоє чоловiкiв стояли три хвилини, розмовляючи, на дорозi перед будинком, а потiм повернулися. Працiвник з ферми пiшов у сарай, а потiм повернувся стежкою до дороги, несучи пiд пахвою мiшок iз зерном, у якому лежав його робочий одяг. Вiн не пiдняв очей, проходячи повз. Фермер повернувся на ґанок.
  Непорозумiння, яке мало зруйнувати тi, що почали складатися нiжнi стосунки мiж батьком i дочкою, почалося того ж вечора. Том Баттерворт лютував. - пробурмотiв вiн i стиснув кулаки. Серце Клари важко билося. Чомусь вона вiдчувала себе винною, нiби була викрита в iнтризi з цiєю людиною. Її батько довго мовчав, а потiм, як батрак, люто i жорстоко напав на неї. "Де ти був iз цим хлопцем? Яке вiдношення ти мав до?" - рiзко спитав вiн.
  Якийсь час Клара не вiдповiдала на запитання батька. Їй хотiлося закричати, ударити його кулаком по обличчю, як вона вдарила чоловiка у сараї. Потiм її розум щосили намагався засвоїти нову ситуацiю. Той факт, що її батько звинуватив її в тому, що вона шукала те, що сталося, змусив її ненавидiти Джона Мея менш щиро. Їй було ще кого ненавидiти.
  Того вечора Клара не обмiркувала все ясно, але, заперечуючи, що вона колись була десь iз Джоном Меєм, розплакалася i побiгла до будинку. У темрявi кiмнати вона почала думати про слова батька. З якоїсь причини, яку вона не могла зрозумiти, напад на її дух здавався жахливiшим i непробачливiшим, нiж напад на її тiло, скоєне працiвником ферми в сараї. Вона почала смутно розумiти, що юнака збентежила її присутнiсть у той теплий сонячний день, як її збентежили слова, вимовленi Джимом Прiстом, спiви бджiл у саду, заняття любов'ю птахiв та її власних невизначених думок. Вiн був спантеличений, був дурний i молодий. Його збентеженню було виправдання. Це було зрозумiло i з цим можна було впоратися. Тепер вона не сумнiвалася у своїй здатностi впоратися з Джоном Меєм. Щодо її батька, то вiн мiг з пiдозрою ставитися до наймита, але чому вiн ставився до неї з пiдозрою?
  Збентежена дiвчина сiла в темрявi на край лiжка, i в її очах з'явився жорсткий погляд. Через деякий час її батько пiднявся сходами i постукав у її дверi. Вiн не увiйшов, а стояв у коридорi та розмовляв. Поки тривала розмова, вона зберiгала спокiй, i це збентежило людину, яка чекала застати її в сльозах. Те, що вона не була йому доказом провини.
  Том Баттерворт, багато в чому прониклива i спостережлива людина, нiколи не розумiв якостей своєї власної дочки. Вiн був дуже власницькою людиною, i одного разу, коли вiн щойно одружився, у нього виникла пiдозра, що мiж його дружиною та молодим чоловiком, який працював на фермi, де вiн тодi жив, було щось недобре. Пiдозра була необґрунтованою, але вiн вiдпустив чоловiка i одного вечора, коли його дружина пiшла в мiсто за покупками i не повернулася у звичайний час, вiн пiшов за нею i, побачивши її на вулицi, зайшов до магазину, щоб уникнути зустрiчi. Вона була у бiдi. Її кiнь раптово шкутильгав, i йому довелося йти додому пiшки. Не даючи їй побачити себе, чоловiк пiшов за нею по дорозi. Було темно, вона почула кроки на дорозi за собою i, злякавшись, пробiгла останнi пiвмiлi до свого будинку. Вiн почекав, поки вона увiйшла, а потiм пiшов за нею, вдавши, що тiльки-но вийшов з сараю. Коли вiн почув її розповiдь про нещасний випадок з конем i про те, як вона злякалася на дорозi, йому стало соромно; але оскiльки кiнь, залишений у лiврейнiй стайнi, наступного дня, здавалося, був у порядку, коли вiн вирушив за нею, вiн знову став пiдозрiлим.
  Стоячи перед дверима кiмнати дочки, фермер вiдчував те саме, що й того вечора, коли вiн йшов дорогою за дружиною. Коли на ганку внизу вiн раптом пiдняв голову i побачив жест працiвника з ферми, вiн також швидко глянув на свою дочку. Вона виглядала розгубленою i, на його думку, винною. "Ну, знову те саме, - з гiркотою подумав вiн, - як мати, як дочка - вони обидвi однiєї мастi". Швидко вставши з стiльця, вiн пiшов за хлопцем на дорогу i вiдпустив його. - Iди сьогоднi ввечерi. Я не хочу знову бачити тебе тут", - сказав вiн. У темрявi перед кiмнатою дiвчини вiн думав про багато гiрких речей, якi хотiв сказати. Вiн забув, що вона дiвчинка, i розмовляв з нею так, як розмовляв iз зрiлою, витонченою та винною жiнкою. "Ходiмо, - сказав вiн, - я хочу знати правду. Якщо ви працювали з цим фермером, ви починаєте з раннього вiку. Мiж вами щось сталося?
  Клара пiдiйшла до дверей i зiткнулася з батьком. Ненависть до нього, народжена в той час i нiколи не покидала її, надавала їй сили. Вона не знала, про що вiн говорить, але гостро вiдчувала, що вiн, як i той дурний хлопець у сараї, намагається порушити щось дуже цiнне в її натурi. - Я не знаю, про що ви кажете, - сказала вона спокiйно, - але я знаю це. Я вже не дитина. За останнiй тиждень я стала жiнкою. Якщо ти не хочеш, щоб я був у твоєму домi, якщо я тобi бiльше не подобаюсь, скажи це, i я пiду".
  Двоє людей стояли в темрявi i намагалися подивитись один на одного. Клара була вражена своєю власною силою та словами, що прийшли до неї. Цi слова дещо прояснили. Вона вiдчувала, що, якби батько тiльки взяв її на руки або сказав якесь лагiдне слово, що розумiє, все можна було б забути. Життя можна було розпочати наново. У майбутньому вона зрозумiє багато чого з того, чого не розумiла. Вона та її батько могли зблизитись один з одним. Сльози виступили в неї на очах, i ридання затремтiло в горлi. Однак, оскiльки її батько не вiдповiв на її слова i повернувся, щоб мовчки пiти, вона з гучним стукотом зачинила дверi i потiм пролежала без сну всю нiч, бiла й розлючена гнiвом та розчаруванням.
  Тiєї осенi Клара пiшла з дому, щоб вступити до коледжу, але перед вiд'їздом їй довелося ще раз посваритися з батьком. У серпнi до Бiдвелла приїхав молодий чоловiк, який мав викладати в мiських школах, i вона зустрiла його на вечерi, влаштованiй у пiдвалi церкви. Вiн пiшов з нею додому i прийшов наступної недiлi вдень, щоб зателефонувати. Вона представила молодого чоловiка, стрункого хлопця з чорним волоссям, карими очима та серйозним обличчям, своєму батьковi, який у вiдповiдь кивнув головою i пiшов. Вони з хлопцем пiшли путiвцем i зайшли в лiс. Вiн був на п'ять рокiв старший за неї i навчався в коледжi, але вона почувала себе набагато старшою i мудрiшою. З нею сталося те, що трапляється з багатьма жiнками. Вона вiдчувала себе старшим i мудрiшим за всiх чоловiкiв, яких вона коли-небудь бачила. Вона вирiшила, як зрештою вирiшує бiльшiсть жiнок, що у свiтi є два типи чоловiкiв: добрi, нiжнi, доброзичливi дiти, i тi, якi, залишаючись дiтьми, одержимi дурним чоловiчим марнославством i уявляють себе народженими господарями життя. Думки Клари з цього приводу були не дуже зрозумiлi. Вона була молода, її думки були невизначеними. Однак вона була вражена прийняттям життя, i вона була зроблена з такого матерiалу, який витримує удари, якi завдає життя.
  У лiсi разом iз молодою шкiльною вчителькою Клара розпочала експеримент. Настав вечiр, i стало темно. Вона знала, що її батько буде розлючений, якщо вона не повернеться додому, але їй було все одно. Вона спонукала шкiльного вчителя говорити про кохання та стосунки чоловiка та жiнки. Вона вдавала невинної, яка їй не належала. Школярки знають багато речей, якi вони не застосовують до себе, поки з ними не станеться щось на кшталт того, що сталося з Кларою. Дочка фермера прийшла до тями. Вона знала тисячу речей, яких не знала ще мiсяць тому, i почала мститися чоловiкам за їхню зраду. У темрявi, поки вони разом йшли додому, вона спокушала парубка поцiлувати її, а потiм двi години лежала в його обiймах, абсолютно впевнена в собi, прагнучи без ризику для себе дiзнатися про те, про що вона хотiла знати. життя.
  Тiєї ночi вона знову посварилася з батьком. Вiн намагався сварити її за те, що вона допiзна залишилася з чоловiком, але вона зачинила дверi перед його носом. Другого вечора вона смiливо вийшла з дому разом зi шкiльною вчителькою. Вони пiшли дорогою до моста, перекинутого через невеликий струмок. Джон Мей, який все ще був упевнений, що дочка фермера закохана в нього, того вечора пiшов за шкiльним учителем до будинку Баттервортiв i чекав зовнi, маючи намiр налякати суперника кулаками. На мосту сталося те, що прогнало шкiльного вчителя. Джон Мей пiдiйшов до двох людей i почав погрожувати. Мiст щойно вiдремонтували, i пiд рукою лежала купа маленького камiння з гострими краями. Клара взяла один iз них i простягла шкiльному вчителю. "Удар його", - сказала вона. "Не бiйтеся. Вiн лише боягуз. Вдар його каменем по головi".
  Троє людей стояли мовчки, очiкуючи, що щось станеться. Джон Мей був спантеличений словами Клари. Вiн думав, що вона хоче, щоб вiн переслiдував її. Вiн ступив до шкiльного вчителя, який упустив камiнь, який йому вклали в руку, i втiк. Клара пiшла назад по дорозi до свого будинку, супроводжувана бурмотящим наймитом, який пiсля її промови на мосту не наважився пiдiйти. "Можливо, вона блефувала. Можливо, вона не хотiла, щоб цей юнак здогадався, що мiж нами, - промимрив вiн, спотикаючись у темрявi.
  У будинку Клара пiвгодини сидiла за столом у освiтленiй вiтальнi поруч iз батьком, вдаючи, що читає книгу. Вона майже сподiвалася, що вiн скаже щось, що дозволить їй напасти на нього. Коли нiчого не сталося, вона пiднялася нагору i лягла спати, тiльки щоб знову провести нiч без сну i блiда вiд гнiву при думцi про жорстокi й незрозумiлi речi, якi життя, здавалося, намагалося з нею зробити.
  У вереснi Клара покинула ферму, щоб вступити до Державного унiверситету Колумбуса. Її вiдправили туди, бо Тома Баттерворт мав сестру, яка була одружена з виробником плугiв i жила в столицi штату. Пiсля нагоди з наймитом i виниклого мiж ним i дочкою непорозумiння йому стало незатишно з нею в будинку, i вiн був радий її вiд'їзду. Вiн не хотiв лякати сестру розповiддю про те, що сталося i, коли писав, намагався поводитися дипломатично. "Клара занадто багато часу проводила серед грубих чоловiкiв, якi працюють на моїх фермах, i стала трохи грубою", - писав вiн. "Вiзьми її до рук. Я хочу, щоб вона стала бiльше схожа на ледi. Познайомте її iз потрiбними людьми. Потай вiн сподiвався, що вона зустрiнеться i вийде замiж за якогось молодого чоловiка, поки її немає. Двi його сестри пiшли до школи, i так сталося.
  За мiсяць до вiд'їзду доньки фермер намагався бути дещо людянiшим i м'якшим у своєму ставленнi до неї, але не зумiв розвiяти неприязнь до себе, що глибоко вкоренилася в її натурi. За столом вiн вiдпускав жарти, з яких бурхливо смiялися працiвники ферми. Потiм вiн глянув на свою дочку, яка, здавалося, не слухала його. Клара швидко поїла i поспiшила з кiмнати. Вона не поїхала в гостi до подруг у мiсто, i молода шкiльна вчителька бiльше не приходила до неї. Довгими лiтнiми днями вона гуляла в саду серед вуликiв або перелазила через паркан i йшла в лiс, де годинами сидiла на колодi, що впала, дивлячись на дерева i небо. Том Баттерворт теж поспiшив залишити свiй дiм. Вiн прикидався зайнятим i щодня роз'їжджав по всiй країнi. Iнодi йому здавалося, що вiн був жорстокий i грубий у поводженнi зi своєю дочкою, i вiн вирiшував, що поговорить з нею з цього приводу i попросить її пробачити йому. Потiм його пiдозри повернулися. Вiн ударив коня батогом i люто поїхав пустельними дорогами. - Ну, щось не так, - промимрив вiн уголос. "Чоловiки не просто дивляться на жiнок i смiливо наближаються до них, як той хлопець зробив iз Кларою. Вiн зробив це на моїх очах. Йому було надано деяку пiдтримку". У ньому прокинулась стара пiдозра. "Щось було не так з її матiр'ю, i щось не так iз нею. Я буду радий, коли настане час їй вийти замiж i стати розсудливим, щоб я мiг спустити її з рук", - з гiркотою думав вiн.
  Увечерi, коли Клара покинула ферму, щоб сiсти на поїзд, який мав її вiдвезти, батько сказав, що в нього болить голова, на що вiн нiколи ранiше не скаржився, i наказав Джиму Прiсту вiдвезти її на станцiю. . Джим вiдвiз дiвчину на вокзал, подбав про перевiрку її багажу i почекав, поки прийде її поїзд. Потiм вiн смiливо поцiлував її у щоку. - До побачення, маленька дiвчинко, - грубо сказав вiн. Клара була така вдячна, що не змогла вiдповiсти. У поїздi вона цiлу годину тихо плакала. Груба м'якiсть старого фермера багато в чому пом'якшила гiркоту в її серцi. Вона вiдчувала, що готова почати життя наново, i шкодувала, що не покинула ферму, не знайшовши кращого порозумiння зi своїм батьком.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ IX
  
  ВУДБЕРНС _ _ _ З Колумби були багатi за мiрками свого часу. Вони жили у великому будинку, утримували двi карети та чотирьох слуг, але дiтей у них не було. Хендерсон Вудберн був невеликого зросту, носив сиву бороду, вирiзнявся акуратнiстю та акуратнiстю у користуваннi. Вiн був скарбником компанiї з виробництва плугiв, а також скарбником церкви, яку вiдвiдували вiн та його дружина. У юностi його звали "Куриця" Вудберн, i з нього знущалися бiльшi хлопчики, а коли вiн став чоловiком i пiсля того, як його наполеглива проникливiсть i терпiння привели його до становища деякої влади в дiловому життi його рiдної країни, У мiстi вiн, у свою чергу, став чимось на зразок хулiгана для людей. Вiн думав, що його дружина Прiсцiлла походила з кращої родини, нiж його власна, i трохи боявся її. Коли вони не погоджувалися з будь-якого питання, вона висловлювала свою думку м'яко, але твердо, а вiн якийсь час бунтував, а потiм здавався. Дружина пiсля непорозумiння обвила його шию руками i поцiлувала його в лисину на макiвцi. . Потiм цю тему було забуто.
  Життя в будинку Вудбернiв протiкало без слiв. Пiсля суєти та суєти ферми тиша будинку ще довго лякала Клару. Навiть коли вона була одна у своїй кiмнатi, вона ходила навшпиньки. Хендерсон Вудберн був захоплений своєю роботою i, повернувшись увечерi додому, мовчки повечеряв, а потiм знову працював. Вiн принiс додому бухгалтерськi книги та папери з офiсу та розклав їх на столi у вiтальнi. Його дружина Прiсцилла сидiла у великому крiслi пiд лампою i в'язала дитячi панчохи. Вони, сказала вона Кларi, призначенi для дiтей бiднякiв. Насправдi панчохи нiколи не покидали її вдома. У великiй скринi у її кiмнатi нагорi лежали сотнi пар, пов'язаних за двадцять п'ять рокiв її сiмейного життя.
  Клара не була дуже щасливою в будинку Вудбернiв, але, з iншого боку, i не була дуже нещасною. За навчанням в унiверситетi вона навчалася непогано, а ближче до вечора гуляла з однокурсницею, ходила на ранок до театру чи читала книгу. Увечерi вона сидiла з тiткою i дядьком, поки не могла бiльше виносити мовчання, а потiм йшла до своєї кiмнати, де займалася, поки не настав час лягати спати. Час вiд часу вона ходила з двома людьми похилого вiку на свiтськi заходи до церкви, скарбником якої був Хендерсон Вудберн, або супроводжувала їх на обiди в будинках iнших заможних i респектабельних бiзнесменiв. Декiлька разiв увечерi до них приходили молодi люди, сини людей, з якими обiдали Вудберни, або студенти унiверситету. З такої нагоди Клара i молодик сидiли у вiтальнi вдома i розмовляли. Через деякий час вони замовкли i знiяковiли в присутностi один одного. З сусiдньої кiмнати Клара чула шарудiння паперiв, що мiстять стовпцi цифр, над якими працював її дядько. Спицi її тiтки голосно клацнули. Молодий чоловiк розповiдав iсторiю про якийсь футбольний матч або, якщо вiн уже вийшов у свiт, розповiдав про свiй досвiд мандрiвника, який продає товари, виробленi чи проданi його батьком. Всi такi вiзити починалися в ту саму годину, вiсiм годин, i молодик вийшов з дому рiвно о десятiй. Клара вiдчула, що її торгують, i що вони прийшли подивитися товар. Одного вечора один iз чоловiкiв, хлопець iз блакитними очима, що смiялися, i кучерявим жовтим волоссям, несвiдомо сильно її стурбував. Весь вечiр вiн говорив так само, як говорили всi, i встав зi стiльця, щоб пiти в належний час. Клара провела його до дверей. Вона простягла руку, яку вiн щиро знизав. Потiм вiн глянув на неї, i його очi блиснули. "Я добре провiв час", сказав вiн. У Клари виникло раптове i майже непереборне бажання обiйняти його. Їй хотiлося порушити його впевненiсть, налякати його, поцiлувавши в губи або мiцно стиснувши у своїх обiймах. Швидко зачинивши дверi, вона встала, поклавши руку на дверну ручку, тремтячи всiм тiлом. Тривiальнi побiчнi продукти iндустрiального божевiлля її вiку виявлялися у сусiднiй кiмнатi. Листи паперу шарудили i клацали спицi. Клара подумала, що їй хотiлося б покликати молодого чоловiка назад до будинку, привести його до кiмнати, де нескiнченно тривала безглузда дiяльнiсть, i там зробити щось таке, що шокувало б їх i його так, як вони нiколи ранiше не були враженi. Вона швидко побiгла нагору. - Що зi мною вiдбувається? - з тривогою спитала вона себе.
  
  
  
  Якось травневого вечора, на третьому курсi унiверситету, Клара сидiла на березi крихiтного струмка бiля гайка, далеко на околицi примiського села на пiвнiч вiд Колумбуса. Поруч iз нею сидiв молодик на iм'я Френк Меткалф, якого вона знала вже рiк i який колись навчався в одному класi з нею. Вiн був сином президента компанiї з виробництва плугiв, скарбником якої був її дядько. Поки вони сидiли разом бiля струмка, денне свiтло почало меркнути i настала темрява. Перед ними, через чисте поле, стояв завод, i Клара згадала, що давно пролунав гудок i робiтники iз заводу розiйшлися по хатах. Вона занепокоїлася i схопилася на ноги. Молодий Меткалф, який говорив дуже серйозно, пiдвiвся i став поруч iз нею. "Я не можу одружитися протягом двох рокiв, але ми можемо бути зарученi, i це буде все одно, що стосується того, що правильно, а що неправильно того, що я хочу i чого потребую. Я не винен, що не можу зараз запропонувати тобi вийти за мене замiж, заявив вiн. "Через два роки я успадкую одинадцять тисяч доларiв. Моя тiтка залишила це менi, а старий дурень пiшов i полагодив це, щоб я не отримав його, якщо вийду замiж до того, як менi виповниться двадцять чотири роки. Я хочу цi грошi. Я маю це отримати, але й ти теж менi потрiбен.
  Клара подивилася у вечiрню темряву i чекала, поки вiн закiнчить свою промову. Весь день вiн вимовляв майже одну й ту саму промову, знову i знову. - Ну, я нiчого не можу вдiяти, я чоловiк, - уперто сказав вiн. "Я не можу з цим вдiяти, я хочу тебе. Нiчого не можу вдiяти, моя тiтка була старою дурницею". Вiн почав пояснювати, що необхiдно залишатися неодруженим, щоб отримати одинадцять тисяч доларiв. "Якщо я не отримаю цi грошi, я буду таким самим, як зараз", - заявив вiн. "Вiд мене нiчого хорошого не буде". Вiн розгнiвався i, засунувши руки в кишенi, теж дивився через поле, у темряву. "Нiщо не може мене задовольнити", - сказав вiн. "Я ненавиджу займатися бiзнесом свого батька та ненавиджу ходити до школи. Усього через два роки я отримаю грошi. Батько не може приховати це вiд мене. Я вiзьму його та погашу. Я не знаю, що я робитиму. Можливо, я збираюся до Європи, ось що я маю намiр зробити. Батько хоче, щоб я залишився тут i працював у його офiсi. До бiса це. Я хочу мандрувати. Я буду солдатом або кимось у цьому родi. У будь-якому разi я пiду звiдси, пiду кудись i зроблю щось захоплююче, щось живе. Ти можеш пiти зi мною. Вирiжемо разом. У тебе не вистачило духу? Чому б тобi не бути моєю жiнкою?
  Юний Меткалф схопив Клару за плече i спробував обiйняти її. Якусь мить вони боролися, а потiм вiн з огидою вiдiйшов вiд неї i знову почав лаятись.
  Клара пройшла через два або три пустирi i вийшла на вулицю з будинками робiтникiв, чоловiк слiдував за нею по п'ятах. Настала нiч, i люди на вулицi, зверненiй до фабрики, вже закiнчили вечерю. На дорозi грали дiти та собаки, а в повiтрi висiв сильний запах їжi. На заходi, через поля, проїжджав пасажирський поїзд, що прямував до мiста. Його свiтло утворювало тремтячi жовтi плями на тлi блакитно-чорного неба. Клара запитувала себе, чому вона прийшла в це глухе мiсце з Френком Меткалфом. Вiн їй не подобався, але в ньому був занепокоєння, подiбне до занепокоєння в нiй самiй. Вiн не хотiв тупо змиритися з життям, i це робило його братом собi. Хоча йому було всього двадцять два роки, вiн уже заслужив погану репутацiю. Слуга в будинку його батька народила вiд нього дитину, i коштувало великих грошей умовити її забрати дитину та пiти, не влаштувавши вiдкритого скандалу. За рiк до цього його виключили з унiверситету за те, що вiн скинув iншого юнака зi сходiв, i серед студенток шепотiли, що вiн часто сильно напивався. Протягом року вiн намагався здобути прихильнiсть Клари, писав їй листи, надсилав їй додому квiти, а зустрiвши її на вулицi, зупинився, щоб умовити її прийняти його дружбу. У травневий день вона зустрiла його на вулицi, i вiн благав її дати йому шанс поговорити з нею. Вони зустрiлися на перехрестi вулиць, де машини проїжджали до примiських селищ, розташованих навколо мiста. "Давай, - переконував вiн, - давай покатаємось на трамваї, вийдемо з натовпу, я хочу з тобою поговорити". Вiн схопив її за руку i буквально потяг до машини. "Пiдiйди i послухай, що я скажу, - переконував вiн, - тодi, коли ти не хочеш мати зi мною нiчого спiльного, добре. Ти можеш так сказати, i я даю тобi спокiй. Пiсля того, як вона супроводжувала його до передмiстя з робочими будинками, неподалiк якого вони провели день у полях, Клара виявила, що йому нiчого їй нав'язувати, крiм потреб свого тiла. I все ж таки вона вiдчувала, що вiн хотiв сказати щось таке, чого не було сказано. Вiн був неспокiйний i незадоволений своїм життям, i в глибинi душi вона так само належала до свого життя. Протягом останнiх трьох рокiв вона часто запитувала себе, чому вона прийшла до школи i що вона отримає, вивчаючи речi по книгах. Минули днi та мiсяцi, i вона дiзналася про деякi досить нецiкавi факти, про якi ранiше не знала. Як факти мали допомогти їй вижити, вона не могла зрозумiти. Вони не мали нiчого спiльного з такими проблемами, як її ставлення до таких чоловiкiв, як Джон Мей, робiтник з ферми, шкiльний вчитель, який навчив її чомусь, тримаючи її на руках i цiлуючи, i смаглявий похмурий хлопець, який тепер йшов поруч iз нею i говорив про потреби свого тiла. Кларi здавалося, що кожен додатковий рiк, проведений в унiверситетi, лише наголошував на його неадекватностi. Те саме було i з книгами, якi вона читала, i з думками та дiями людей похилого вiку стосовно неї. Її тiтка i дядько мало розмовляли, але, здавалося, вважали само собою зрозумiлим, що вона хоче прожити таке ж iнше життя, як вони. Вона з жахом думала про можливiсть вийти замiж за плуговщика або про якусь iншу нудну життєву необхiднiсть i потiм проводити свої днi у виготовленнi панчох для немовлят, що не народилися, або в якомусь iншому настiльки ж марному проявi своєї незадоволеностi. Вона зi здриганням усвiдомила, що такi чоловiки, як її дядько, якi все життя складають ряди цифр або роблять знову i знову якiсь надзвичайно тривiальнi речi, не мають жодного уявлення про якiсь перспективи для своїх жiнок, крiм життя в будинку, фiзичного служiння їм, носять, можливо, досить гарний одяг, щоб допомогти їм, щоб допомогти їм дурному прийняттю нудьги - прийняттю, проти якого боролися i вона, i пристрасний, збочений чоловiк поруч iз нею.
  На третьому курсi унiверситету Клара познайомилася з жiнкою на iм'я Кейт Ченселлер, яка приїхала до Колумбуса зi своїм братом iз мiста в Мiссурi, i саме ця жiнка надала її думкам форму, яка справдi змусила її задуматися про неадекватнiсть свого життя. Брат, старанна, тиха людина, працював хiмiком на заводi десь на околицi мiста. Вiн був музикантом i хотiв стати композитором. Якось зимового вечора його сестра Кейт привела Клару до квартири, де вони жили, i всi троє стали друзями. Клара дiзналася там щось таке, чого вона ще не розумiла i нiколи не проникало ясно в її свiдомiсть. Правда полягала в тому, що брат був схожий на жiнку, а Кейт Ченселлер, яка носила спiдницi та мала жiноче тiло, за своєю природою була чоловiком. Пiзнiше Кейт i Клара провели разом багато вечорiв i говорили багато про що студентки зазвичай не зачiпають. Кейт була смiливою, енергiйною мислителькою i прагнула намацати власну життєву проблему, i багато разiв, коли вони йшли вулицею або сидiли разом увечерi, вона забувала свого супутника i говорила про себе та труднощi свого життя. позицiя у життi. "Це абсурдно, як все влаштовано", - сказала вона. "Оскiльки моє тiло влаштовано певним чином, я маю приймати певнi правила життя. Правила було створено не для мене. Чоловiки виготовляли їх, як виробляють консервнi ножi, за оптовою схемою. Вона глянула на Клару i засмiялася. "Спробуйте уявити мене в маленькiй мереживнiй шапочцi, яку носить вдома ваша тiтка, i проводжу днi, в'яжу дитячi панчохи", - сказала вона.
  Обидвi жiнки годинами говорили про своє життя i розмiрковували про вiдмiнностi у своїй природi. Цей досвiд виявився надзвичайно повчальним для Клари. Оскiльки Кейт була соцiалiсткою, а Колумбус швидко ставав промисловим мiстом, вона говорила про значення капiталу та працi, а також вплив змiнних умов на життя чоловiкiв i жiнок. З Кейт Клара могла розмовляти як iз чоловiком, але антагонiзм, який так часто iснує мiж чоловiком та жiнкою, не втрутився та не зiпсував їхнього дружнього спiлкування. Увечерi, коли Клара пiшла в будинок Кет, її тiтка послала карету, щоб вiдвезти її додому о дев'ятiй. Кейт поїхала з нею додому. Вони дiсталися до будинку Вудбернiв i ввiйшли всередину. Кейт була смiливою та вiльною з Вудбернами, як i зi своїм братом та Кларою. "Ну, - сказала вона, смiючись, - прибери свої фiгурки та в'язання. Давай поговоримо." Вона сидiла у великому крiслi, схрестивши ноги, i розмовляла з Хендерсоном Вудберном про справи компанiї з виробництва плугiв. Вони обговорили вiдноснi переваги iдей вiльної торгiвлi та протекцiонiзму. Потiм двоє людей похилого вiку пiшли спати, i Кейт поговорила з Кларою. "Вiн нiчого не знає про значення того, що робить в життi". спiдницi, схожi на кишенi чоловiчих штанiв, i Кларi важко було пригадати, що вона жiнка. Пiднiмається по дереву, i теплим чуттєвим краса дня, їй так хотiлося зблизитися з ким-небудь. Вона пояснила Кейт, як її так жорстоко позбавили внутрiшнього почуття, з яким, на її думку, все в порядку.
  Кейт Ченселлер була схвильована, коли Клара розповiдала цю iсторiю, i слухала її з вогненним свiтлом, що горiло в її очах. Щось у її манерi спонукало Клару розповiсти i про свої експерименти зi шкiльною вчителькою, i вперше у неї з'явилося почуття справедливостi по вiдношенню до чоловiкiв, розмовляючи з жiнкою, яка була наполовину чоловiком. "Я знаю, що це було нечесно", - сказала вона. "Я знаю це зараз, коли говорю з тобою, але тодi я цього не знав. Зi шкiльним учителем я був так само несправедливий, як зi мною Джон Мей та мiй батько. Чому чоловiкам та жiнкам доводиться воювати один з одним? Чому битва мiж ними має тривати?"
  Кейт ходила туди-сюди перед Кларою i лаялася, як чоловiк. "О, чорт, - вигукнула вона, - чоловiки такi дурнi, i я вважаю, що жiнки такi ж дурнi. Вони обидва надто одне й те саме. Я влучаю мiж ними. У мене теж є проблема, але я не про неї говорити. Я знаю, що маю намiр робити. Я збираюся знайти якусь роботу i зайнятися нею". Вона почала говорити про дурiсть чоловiкiв у їхньому пiдходi до жiнок. "Чоловiки ненавидять таких жiнок, як я", - сказала вона. "Вони не можуть нас використати, думають вони. Якi дурнi! Вони повиннi спостерiгати та вивчати нас. Багато хто з нас проводить своє життя, люблячи iнших жiнок, але ми маємо навички. Будучи наполовину жiнками, ми знаємо, як поводитися з жiнками. Ми не помиляємось i не грубимо. Чоловiки хочуть вiд вас певного. Вiн делiкатний та його легко вбити. Кохання - найчутливiша рiч у свiтi. Це як орхiдея. Чоловiки намагаються зiрвати орхiдеї щипцями для льоду, дурнi".
  Пiдiйшовши до Клари, що стояла бiля столу, i, взявши її за плече, схвильована жiнка довго стояла i дивилася на неї. Потiм вона взяла капелюх, одягла його на голову i помахом руки попрямувала до дверей. "Ви можете покластися на мою дружбу", - сказала вона. - Я не зроблю нiчого, що могло б збити тебе з пантелику. Вам пощастить, якщо ви зможете отримати таке кохання чи дружбу вiд чоловiка".
  Клара продовжувала думати про слова Кейт Ченселлер того вечора, коли вона гуляла вулицями примiського села з Френком Меткалфом, а також пiзнiше, коли вони обидва сидiли в машинi, яка вiдвезла їх назад до мiста. За винятком iншого студента на iм'я Фiлiп Граймс, який приходив до неї дюжину разiв пiд час її другого року навчання в унiверситетi, молодий Меткалф був єдиним iз приблизно дюжини чоловiкiв, яких вона зустрiла пiсля вiд'їзду з ферми, якого приваблювала її. Фiлiп Граймс був струнким молодим чоловiком з блакитними очима, жовтим волоссям i не дуже густими вусами. Вiн був родом iз маленького мiстечка на пiвночi штату, де його батько видавав щотижневу газету. Прийшовши до Клари, вiн сiв на край стiльця i швидко говорив. Його зацiкавила якась людина, яку вiн побачив на вулицi. "Я бачив у машинi стару", - почав вiн. "У неї в руцi був кошик. Вiн був заповнений продуктами. Вона сидiла поруч зi мною i розмовляла вголос сама з собою. Гостя Клари повторила слова старої машини. Вiн розмiрковував про неї, запитував, яке її життя. Поговоривши про стару хвилин десять чи п'ятнадцять, вiн залишив цю тему i почав розповiдати про iнший випадок, цього разу з людиною, яка продавала фрукти на переходi вулиць. З Фiлiпом Граймсом неможливо було говорити на особистому рiвнi. Нiчого, крiм очей, не було особистим. Iнодi вiн дивився на Клару так, що я змушував її вiдчувати, що з її тiла зривають одяг i що змушують стояти оголеною в кiмнатi перед вiдвiдувачем. Цей досвiд, коли вiн прийшов, був повнiстю фiзичним. Це було лише частково. Коли це сталося, Клара побачила, як її життя оголилося. "Не дивись на мене так", - сказала вона кiлька разiв рiзко, коли вiд його погляду їй стало так не по собi, що вона бiльше не могла мовчати. Її зауваження вiдлякало Фiлiпа Граймса. Вiн вiдразу пiдвiвся, почервонiв, пробурмотiв щось про новi заручини i поспiшив геть.
  У трамваї, що прямував додому поряд з Френком Меткалфом, Клара думала про Фiлiпа Граймса i запитувала себе, чи витримав би випробування промовою Кейт Ченселлер про кохання i дружбу. Вiн збентежив її, але, мабуть, у цьому була її власна провина. Вiн взагалi не наполягав на собi. Френк Меткалф нiчого не зробив. "Потрiбно вмiти,- думала вона,- знайти десь чоловiка, який поважає себе та свої бажання, але розумiє також бажання та страхи жiнки". Трамвай пiдстрибував над залiзничними переїздами та житловими вулицями. Клара подивилася на свого супутника, який дивився прямо перед собою, а потiм обернулася i подивилася у вiкно машини. Вiкно було вiдчинене, i вона могла бачити iнтер'єри будинкiв робiтникiв уздовж вулицi. Увечерi при запалених лампах вони здавалися затишними та комфортними. Її думки повернулися до життя в будинку її батька та його самотностi. Два роки вона уникала повернення додому. Наприкiнцi першого року навчання вона визнала хворобу дядька приводом для того, щоб провести лiто в Колумбусi, а наприкiнцi другого року знайшла iнше виправдання, щоб не поїхати. Цього року вона вiдчула, що їй доведеться повернутись додому. Їй доведеться сидiти щодня за фермерським столом разом iз фермерськими робiтниками. Нiчого не станеться. Її батько мовчав у її присутностi. Їй набридне нескiнченна балаканина мiських дiвчат. Якби хтось iз мiських хлопцiв став придiляти їй особливу увагу, батько став би пiдозрiлим, i це призвело б до образи в нiй самiй. Вона зробить те, чого не хоче. У будинках вулицями, якими проїжджала машина, вона бачила жiнок, що пересувалися. Плакали дiти, а чоловiки виходили з дверей та стояли, розмовляючи один з одним, на тротуарах. Вона раптом вирiшила, що надто серйозно ставиться до проблеми свого життя. "Треба вийти замiж, а потiм все залагодити", - сказала вона собi. Вона прийшла до висновку, що загадковий, наполегливий антагонiзм, що iснував мiж чоловiками i жiнками, цiлком i повнiстю пояснюється тим, що вони не були одруженi i не мали способу вирiшення проблем, властивих одруженим людям, про який весь день говорив Френк Меткалф. Їй хотiлося б бути з Кейт Ченселлор, щоб обговорити з нею цю нову думку. Коли вони з Френком Меткалфом вийшли з машини, вона вже не поспiшала йти додому до свого дядька. Знаючи, що вона не хоче виходити за нього замiж, вона думала, що, у свою чергу, вона заговорить, що вона спробує змусити його побачити її думку, як весь день вiн намагався змусити її побачити свою думку.
  Упродовж години цi двоє гуляли, i Клара розмовляла. Вона забула про час i про те, що не вечеряла. Не бажаючи говорити про шлюб, вона говорила натомiсть про можливiсть дружби мiж чоловiком та жiнкою. Поки вона говорила, її думки, здавалося, прояснилися. "Це все дурiсть, що ти робиш так, - заявила вона. "Я знаю, наскiльки ти iнодi незадоволений та нещасний. Я сам часто так почуваюся. Iнодi менi здається, що хочу шлюбу. Я справдi думаю, що хочу з кимось зблизитися. Я вважаю, що кожен прагне цього досвiду. Ми всi хочемо чогось, за що не готовi платити. Ми хочемо вкрасти його або отримати його вiд нас. Ось що зi мною, i що з тобою".
  Вони пiдiйшли до будинку Вудбернiв i, повернувшись, зупинилися на ганку в темрявi бiля вхiдних дверей. У заднiй частинi будинку Клара побачила свiтло, що горить. Її тiтка i дядько займалися вiчним шиттям та в'язанням. Вони шукали замiну життя. Це було те, проти чого протестував Френк Меткалф, i це була справжня причина її власного постiйного таємного протесту. Вона схопила його за лацкан пальто, маючи намiр звернутися до нього з проханням, навiяти йому думку про дружбу, яка б щось означала для них обох. У темрявi вона не могла бачити його досить важкого, похмурого обличчя. Матерiнський iнстинкт змiцнiв у нiй, i вона думала про нього як про норовливого, незадоволеного хлопчика, спрагу кохання i розумiння, як вона хотiла, щоб її любив i розумiв батько, коли життя в момент пробудження її жiночностi здавалося потворним i жорстоким. . Вiльною рукою вона погладила рукав його пальта. Її жест був неправильно зрозумiлий чоловiком, який думав не про її слова, а про її тiло i про своє бажання мати його. Вiн узяв її на руки i мiцно притиснув до своїх грудей. Вона спробувала вирватися, але, хоч була сильною i мускулистою, виявила, що не може поворухнутися. Утримуючи її, дядько, який чув, як двоє людей пiднялися сходами до дверей, вiдчинив її. I вiн, i його дружина кiлька разiв попереджали Клару, щоб вона не мала нiчого спiльного з молодим Меткалф. Одного разу, коли вiн прислав додому квiти, її тiтка переконала її вiдмовитися вiд їхнього отримання. "Вiн погана, розпусна, зла людина", - сказала вона. - Не майте з ним нiчого спiльного. Коли вiн побачив свою племiнницю в обiймах людини, яка була предметом стiльки дискусiй у його власному будинку i в усiх респектабельних будинках Колумбуса, Хендерсон Вудберн розлютився. Вiн забув той факт, що молодий Меткалф був сином президента компанiї, скарбником якої вiн був. Йому здавалося, що йому було завдано якоїсь особистої образи з боку звичайного хулiгана. "Йди звiдси", - кричав вiн. "Що ти маєш на увазi, мерзотник? Забирайся звiдси".
  Френк Меткалф, зухвало смiючись, пiшов вулицею, а Клара увiйшла до будинку. Розсувнi дверi, що вели до вiтальнi, були вiдчиненi, i на них лилося свiтло лампи, що висить. Її волосся було розпатлане, а капелюх зрушений набiк. Чоловiк i жiнка дивилися на неї. Спицi та аркуш паперу, якi вони тримали в руках, наводили на думку, чим вони займалися, поки Клара отримувала черговий урок життя. Руки її тiтки тремтiли, i спицi клацали разом. Нiчого не було сказано, i розгублена i розлючена дiвчина побiгла сходами до своєї кiмнати. Вона замкнулася i опустилася навколiшки на пiдлогу бiля лiжка. Вона не молилася. Спiлкування з Кейт Ченселлер дало їй ще один вихiд для її почуттiв. Стукаючи кулаками по покривалу, вона вилаялася. "Дурнi, проклятi дурнi, у свiтi немає нiчого, крiм безлiчi проклятих дурнiв".
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ X
  
  ДО ЛАРА БАТТЕРВОРТ _ ЛЕВИЙ Бiдвелл, штат Огайо, у вереснi того ж року, коли компанiя Стiва Хантера з монтажу обладнання перейшла до рук одержувача, а в сiчнi наступного року цей пiдприємливий юнак разом iз Томом Баттервортом купив завод. У березнi була органiзована нова компанiя, яка вiдразу ж розпочала виробництво кукурудозної машини Х'ю, яка мала вiд початку успiх. Крах першої компанiї та продаж заводу викликали у мiстi фурор. Однак i Стiв, i Том Баттерворти могли вказати на той факт, що вони зберегли свої акцiї та втратили свої грошi разом з рештою. Том справдi продав свої акцiї, бо, як вiн пояснив, йому потрiбна була готiвка, але вiн продемонстрував свою сумлiннiсть, купивши знову незадовго до краху. - Як ти думаєш, я зробив би це, якби знав, що трапилося? - спитав вiн чоловiкiв, що зiбралися у крамницях. "Пiдiть i подивiться бухгалтерськi книги компанiї. Давайте проведемо розслiдування тут. Ви виявите, що ми зi Стiвом дотримувалися iнших акцiонерiв. Разом iз рештою ми втратили грошi. Якщо хтось i був нечесним i, побачивши невдачу, що наближається, пiшов i вибрався з-пiд нiг за рахунок когось iншого, то це були не Стiв i я. Звiти компанiї покажуть, що ми були у грi. Ми не виннi, що встановлення для встановлення обладнання не працювало.
  У заднiй кiмнатi банку Джон Кларк та молодий Гордон Харт проклинали Стiва та Тома, якi, як вони заявили, продали їх. Вони не втратили грошей через невдачу, але з iншого боку, i не отримали нiчого. Четверо чоловiкiв подали заявку на купiвлю заводу, коли вiн був виставлений на продаж, але оскiльки вони не очiкували конкуренцiї, вони запропонували не дуже багато. Воно дiсталося адвокатськiй фiрмi з Клiвленда, яка запропонувала трохи бiльше, а пiзнiше було перепродано на приватному продажу Стiву та Тому. Було розпочато розслiдування, i з'ясувалося, що Стiв та Том володiли великими пакетами акцiй неiснуючої компанiї, а банкiри практично не володiли ними. Стiв вiдкрито заявив, що вiн уже давно знав про можливiсть банкрутства, попередив великих акцiонерiв та попросив їх не продавати свої акцiї. "Поки я щосили намагався врятувати компанiю, чим вони займалися?" - рiзко запитав вiн, i його питання повторювалося в магазинах i будинках людей.
  Правда в тому, що мiсто так i не дiзналося, полягала в тому, що з самого початку Стiв мав намiр отримати собi рослину, але врештi-решт вирiшив, що краще взяти з собою кого-небудь. Вiн боявся Джона Кларка. Днiв-три вiн думав над цiєю справою i вирiшив, що банкiру не можна довiряти. "Вiн дуже добрий друг Тома Баттерворта", - сказав вiн собi. "Якщо я розповiм йому свiй план, вiн розповiсть Тому. Я сам пiду до Тома. Вiн заробляє грошi i людина, яка знає рiзницю мiж велосипедом та тачкою, якщо покласти один iз них до нього в лiжко".
  Якось вересневим вечором Стiв поїхав до Тома додому пiзно ввечерi. Йому не хотiлося йти, але вiн був переконаний, що так буде краще. "Я не хочу спалювати за собою всi мости", - сказав вiн собi. "У мене має бути хоча б один друг серед солiдних чоловiкiв тут, у мiстi. Менi доведеться мати справу з цими негiдниками, можливо, все життя. Я не можу занадто сильно закриватися, принаймнi поки що.
  Коли Стiв дiстався до ферми, вiн попросив Тома сiсти в його баггi, i двоє чоловiкiв вирушили у тривалу подорож. Кiнь, сiрий мерин з одним слiпим оком, найнятий з цiєї нагоди у лiврея "Сусiди", повiльно йшов через горбисту мiсцевiсть на пiвдень вiд Бiдвелла. Вiн витяг сотнi молодих людей з їхнiми коханими. Повiльно йдучи вперед, думаючи, можливо, про свою молодiсть i про тиранiю людини, яка зробила його мiрином, вiн знав, що, поки свiтить мiсяць i напружена безмовна тиша продовжує панувати над двома людьми в колясцi, батiг не вийде з гнiзда, i вiд нього не слiд чекати поспiху.
  Однак у вересневий вечiр сiрий Мерiн тримав за собою таку ношу, яку вiн ще нiколи не носив. Двоє людей у баггi того вечора не були дурними, блукаючими коханими, якi думали тiльки про кохання i дозволяли впливати на свiй настрiй красi ночi, м'якостi чорних тiней на дорозi та нiжному нiчнi вiтри, що пробиралися гребнями пагорбiв. Це були солiднi бiзнесмени, наставники нового столiття, люди, яким у майбутньому Америки i, можливо, всього свiту, належить стати творцями урядiв, якi формують громадську думку, власниками преси. видавцi книг, покупцi картин i, по добротi душевної, годувальники випадкових голодуючих i непередбачуваних поетiв, що заблукали на iнших дорогах. У будь-якому разi двоє чоловiкiв сидiли в баггi, а сiрий мерин блукав пагорбами. На дорозi лежали величезнi бризки мiсячного свiтла. Випадково саме того ж вечора Клара Баттерворт пiшла з дому, щоб вступити до Державного унiверситету. Згадуючи доброту i нiжнiсть грубого старого наймита Джима Прiста, що привiз її на станцiю, вона лежала на своїй полицi в спальному вагонi i дивилася на дороги, обмитi мiсячним свiтлом, що вислизали вдалину, як привиди. Вона думала про батька тiєї ночi i про непорозумiння мiж ними. На даний момент вона була нiжна вiд жалю. "Зрештою, Джим Прiст i мiй батько, мабуть, дуже схожi", - подумала вона. "Вони жили на однiй фермi, їли ту саму їжу; вони обоє люблять коней. Мiж ними не може бути великої рiзницi". Всю нiч вона думала про це. Нав'язлива iдея, що весь свiт знаходиться в поїздi, що рухається, i що, поки вiн швидко мчить, вiдносить людей свiту в якийсь дивний лабiринт нерозумiння, оволодiла нею. Воно було настiльки сильним, що торкнулося її глибоко прихованої пiдсвiдомостi i змусило її страшенно злякатися. Їй здавалося, що стiни спального вагона подiбнi до стiн тюрми, що вiдгородила її вiд краси життя. Стiни, здавалося, зiмкнулися навколо неї. Стiни, як i саме життя, закривали її молодiсть та юнацьке бажання простягнути руку своєї краси до прихованої краси в iнших. Вона сiла на полицi i придушила в собi бажання розбити вiкно вагона i вистрибнути з поїзда, що швидко рухався в тиху нiч, залиту мiсячним свiтлом. З дiвочою великодушнiстю вона взяла на свої плечi вiдповiдальнiсть за непорозумiння, що виникло мiж нею та батьком. Пiзнiше вона втратила iмпульс, який змусив її дiйти цього рiшення, але тiєї ночi вiн зберiгався. Незважаючи на жах, викликаний галюцинацiєю про рухомi стiнки лiжка, яка, здавалося, ось-ось розчавить її i поверталася щоразу, це була найпрекраснiша нiч, яку вона колись пережила, i вона залишалася в її пам'ятi протягом усього життя. її життя. Фактично, пiзнiше вона почала думати про цю нiч як про час, коли для неї було б особливо прекрасно i правильно вiддатися коханому. Хоча вона й не знала про це, поцiлунок у щоку вусатих губ Джима Прiста, безперечно, мав якесь вiдношення до цiєї думки, коли вона прийшла.
  I поки дiвчинка боролася з дивностями життя i намагалася прорватися крiзь уявнi стiни, що позбавляють її можливостi жити, її батько теж їхав крiзь нiч. Проникливим поглядом вiн стежив за обличчям Стiва Хантера. Воно вже почало трохи товстiти, але Том раптово зрозумiв, що це обличчя здiбної людини. Щось у щелепах змусило Тома, який багато мав справу з живою худобою, згадати про морду свинi. "Людина досягає того, чого хоче. Вiн жадiбний", - подумав фермер. "Тепер вiн щось задумав. Щоб отримати те, що хоче, вiн дасть менi шанс отримати те, що я хочу. Вiн збирається зробити менi якусь пропозицiю щодо заводу. Вiн розробив план, як вiдгородитися вiд Гордона Харта та Джона Кларка, тому що йому не потрiбно надто багато партнерiв. Гаразд, я пiду з ним. Кожен iз них зробив би те саме, якби в них була така можливiсть.
  Стiв курив чорну сигару та розмовляв. У мiру того, як вiн ставав бiльш впевненим у собi та у справах, якi його поглинали, вiн також ставав бiльш гладким та переконливим у словах. Якийсь час вiн говорив про необхiднiсть виживання та постiйного зростання певних людей в iндустрiальному свiтi. "Це необхiдно для блага суспiльства", - сказав вiн. "Декiлька досить сильних чоловiкiв - це добре для мiста, але якщо їх менше i вони вiдносно сильнiшi, то ще краще". Вiн обернувся i пильно подивився на свого супутника. "Ну, - вигукнув вiн, - ми там, у банку, говорили про те, що робитимемо, якщо на фабрицi справи пiдуть прахом, але у схемi було надто багато людей. Тодi я цього не розумiв, але розумiю зараз". Вiн струсив попiл з сигари i засмiявся. "Ви знаєте, що вони зробили, чи не так?" вiн спитав. "Я просив вас усiх не продавати свої акцiї. Я не хотiв засмучувати все мiсто. Вони нiчого не втратили б. Я обiцяв довести їх до кiнця, одержати для них завод за низькою цiною, допомогти їм заробити реальнi грошi. Вони грали у гру по-провiнцiйному. Деякi чоловiки можуть думати про тисячi доларiв, iншим доводиться думати про сотнi. Це всi їхнi уми досить великi, щоб це осягнути. Вони вхоплюються за невелику перевагу та упускають велику. Ось що зробили цi люди.
  Довгий час вони їхали мовчки. Том, який також продав свої акцiї, ставив собi запитання, чи знає Стiв. Вiн вирiшив, що зробив. "Проте вiн вирiшив розiбратися зi мною. Йому потрiбна хтось, i вiн обрав мене", - думав вiн. Вiн вирiшив бути смiливим. Зрештою, Стiв був молодий. Лише рiк чи два тому вiн був лише молодим вискочкою, i навiть хлопчаки на вулицi смiялися з нього. Том трохи обурився, але все обдумав, перш нiж заговорити. "Можливо, хоча вiн молодий i непоказний, вiн мислить швидше i проникливiше, нiж будь-хто з нас", - сказав вiн собi.
  "Ви говорите як людина, яка має щось у рукавi", - сказав вiн, смiючись. "Якщо хочете знати, я продав свої акцiї так само, як i решта. Я не збирався ризикувати i виявитися програвши, якби мiг. Можливо, так заведено в маленькому мiстечку, але ви знаєте дещо, чого, можливо, я не знаю. Ти не можеш звинувачувати мене за те, що я вiдповiдаю своїм вимогам. Я завжди вiрив у те, що виживає найсильнiший, i в мене була дочка, яку треба було утримувати та вiдправити до коледжу. Я хочу зробити з неї ледi. У тебе ще немає дiтей, i ти молодший. Можливо, ти хочеш ризикнути, а я не хочу ризикувати. Звiдки менi знати, що ти задумав?
  I знову вони їхали мовчки. Стiв приготувався до розмови. Вiн знав, що iснує ймовiрнiсть того, що кукурудзозбиральна машина, винайдена Х'ю, у свою чергу, може виявитися непрактичною i що врештi-решт вiн може залишитися з фабрикою у своїх руках, i на нiй не буде нiчого робити. Однак вiн не вагався. I знову, як i того дня в банку, коли вiн зiткнувся з двома лiтнiми чоловiками, вiн блефував. - Ну, ти можеш увiйти чи залишитись, як хочеш, - сказав вiн трохи рiзко. "Я збираюся заволодiти цим заводом, якщо зможу, i вироблятиму кукурудзозбиральнi машини. У мене вже є обiцяна кiлькiсть замовлень, якої вистачить на рiк. Я не можу взяти тебе з собою i розповiдати в мiстi, що ти був одним iз тих, хто продав дрiбних iнвесторiв. Я маю акцiї компанiї на сто тисяч доларiв. Ви можете отримати половину цього. Я вiзьму вашу розписку на п'ятдесят тисяч. Вам нiколи не доведеться платити його. Доходи нової фабрики вас очистять. Однак вам доведеться зiзнатися у всьому. Звичайно, ви можете пiти за Джоном Кларком, вийти та розпочати вiдкриту боротьбу за фабрику самi, якщо хочете. У мене є права на кукурудзозбиральну машину, i я вiзьму її десь в iншому мiсцi i виготовлю. Я не проти сказати вам, що якщо ми розлучимося, я чудово розрекламую те, що ви, троє хлопцiв, зробили з дрiбними iнвесторами пiсля того, як я попросив вас не робити цього. Ви можете залишитися тут i володiти своєю порожньою фабрикою i отримувати максимальне задоволення вiд любовi i поваги, якi ви отримуєте вiд людей. Ви можете робити все, що захочете. Менi однаково. Мої руки чистi. Я не зробив нiчого, чого менi було б соромно, i якщо ти хочеш пiти зi мною, ми з тобою разом зробимо в цьому мiстi щось, чого нам жодному з нас не доведеться соромитися.
  Двоє чоловiкiв повернулися до фермерського будинку Баттерворта, i Том вийшов iз баггi. Вiн збирався сказати Стiву, щоб вiн пiшов до бiса, але, поки вони їхали дорогою, передумав. Молодий шкiльний вчитель iз Бiдвелла, який кiлька разiв приїжджав вiдвiдати свою дочку Клару, був тiєї ночi за кордоном з iншою молодою жiнкою. Вiн сiв у баггi, обiйнявши її за талiю, i повiльно поїхав через горбку. Том i Стiв проїхали повз них, i фермер, побачивши в мiсячному свiтлi жiнку на руках чоловiка, представив на її мiсцi свою дочку. Ця думка розлютила його. "Я втрачаю шанс стати великою людиною в цьому мiстi, щоб перестрахуватися i бути впевненим у грошах, якi можна залишити Кларi, а все, про що вона пiклується, - це розважатися з якоюсь молодою повiєю", - з гiркотою подумав вiн. Вiн почав вважати себе скривдженим та недооцiненим батьком. Вийшовши з баггi, вiн на мить постояв бiля керма i пильно подивився на Стiва. - Я такий гарний у спортi, як i ти, - сказав вiн нарештi. - Принесiть свої запаси i я передам вам записку. Ось i все, ви розумiєте, буде: тiльки моя нотатка. Я не обiцяю пiдкрiпити його якоюсь заставою i не чекаю, що ви виставите його на продаж". Стiв висунувся з баггi i взяв його за руку. - Я не продам твою записку, Томе, - сказав вiн. "Я приберу це. Я хочу, щоб партнер допомiг менi. Ми з тобою збираємося щось робити разом".
  Молодий промоутер поїхав дорогою, а Том пiшов у хату i лiг спати. Як i його дочка, вiн не спав. На якийсь час вiн подумав про неї i в уявi знову побачив її в колясцi зi шкiльним учителем, який тримав її на руках. Ця думка змусила його неспокiйно задертися пiд простирадлами. - У будь-якому разi, проклятi жiнки, - промимрив вiн. Щоб розважитись, вiн думав про iншi речi. "Я оформлю акт i передам Кларi три свої господарства", - проникливо вирiшив вiн. "Якщо щось пiде не так, ми не залишимося повнiстю зруйнованими. Я знаю Чарлi Джейкобса у примiщеннi суду окружного центру. Якщо я змажу руку Чарлi, я зможу зареєструвати акт так, щоб нiхто про це не дiзнався.
  
  
  
  Останнi два тижнi Клари в будинку Вудбернiв пройшли у розпал боротьби, не менш напруженої, бо не було сказано жодного слова. I Хендерсон Вуд, i Берн, i його дружина вважали, що Клара повинна їм пояснити сцену бiля вхiдних дверей з Френком Меткалф. Коли вона не запропонувала цього, вони образилися. Коли вiн вiдчинив дверi i зiткнувся з двома людьми, у виробника плугiв склалося враження, що Клара намагається вирватися з обiймiв Френка Меткалфа. Вiн сказав дружинi, що не вважає її винною у сценi на ґанку. Не будучи батьком дiвчинки, вiн мiг дивитися на справу холодно. "Вона хороша дiвчинка", заявив вiн. "У всьому винен цей звiр Френк Меткалф. Наважусь припустити, що вiн пiшов за нею додому. Зараз вона засмучена, але вранцi розповiсть нам iсторiю того, що сталося".
  Минали днi, а Клара нiчого не казала. Протягом останнього тижня, проведеного в будинку, вона та двоє людей похилого вiку майже не розмовляли. Молода жiнка вiдчула дивне полегшення. Щовечора вона ходила обiдати з Кейт Ченселлер, яка, коли почула iсторiю про той день у передмiстi та про iнцидент на ганку, пiшла, не знаючи про це, i розмовляла з Хендерсоном Вудберном у його кабiнетi. Пiсля розмови фабрикант був спантеличений i трохи побоювався i Клари, i її подруги. Вiн намагався розповiсти про це дружинi, але не дуже зрозумiло. "Я не можу цього зрозумiти", - сказав вiн. "Вона з тих жiнок, яких я не можу зрозумiти, це Кейт. Вона каже, що Клара не винна в тому, що сталося мiж нею та Френком Меткалфом, але не хоче розповiдати нам цю iсторiю, бо вважає, що молодий Меткалф також не винен. Хоча вiн поводився шанобливо i ввiчливо, слухаючи промову Кейт, вiн розлютився, коли спробував розповiсти дружинi, що вона сказала. "Боюсь, це була просто плутанина", - заявив вiн. "Я рада, що ми не маємо доньки. Якщо жоден iз них не був винен, що вони задумали? Що вiдбувається iз жiнками нового поколiння? Якщо вже на те пiшло, що сталося з Кейт Ченселлер?
  Виробник плугiв порадив дружинi нiчого не казати Кларi. "Давайте вимиємо руки", - запропонував вiн. "Через кiлька днiв вона вирушить додому, i ми нiчого не говоритимемо про її повернення наступного року. Давайте будемо ввiчливими, але поводитимемося так, нiби її не iснує".
  Клара прийняла нове ставлення дядька та тiтки без коментарiв. Вдень вона не повернулася з унiверситету, а пiшла на квартиру Кейт. Брат прийшов додому та пiсля вечерi грав на пiанiно. О десятiй годинi Клара пiшла додому пiшки, i Кейт супроводжувала її. Двi жiнки щосили намагалися сiсти на лаву в парку. Вони говорили про тисячi прихованих фаз життя, про якi Клара ранiше ледве смiла думати. Все життя, що залишилося, вона вважала цi останнi тижнi в Колумбусi найглибшим часом, який вона коли-небудь пережила. У будинку Вудбернiв їй було незатишно через тишу i скривджений, скривджений вираз обличчя тiтки, але вона не проводила там багато часу. Вранцi о сьомiй годинi Хендерсон Вудберн поснiдав один i, стискаючи в руках портфель з паперами, що незмiнно був присутнiй, поїхав на плуговий завод. Клара i її тiтка мовчки поснiдали о восьмiй, а потiм Клара теж поспiшила геть. "Я вийду на обiд i пiду до Кейт на вечерю", - сказала вона, йдучи вiд тiтоньки, i сказала це не з виглядом дозволу, як це було у неї в звичаї перед Френком Меткалфом. пригода, а як людина, яка має право розпоряджатися своїм часом. Тiльки одного разу тiтцi вдалося порушити холодний вигляд ображеної гiдностi, яку вона прийняла. Одного ранку вона пiшла за Кларою до вхiдних дверей i, спостерiгаючи, як вона спускалася сходами з ганку на алею, що веде на вулицю, гукнула її. Можливо, до неї прийшов якийсь слабкий спогад про бунтарський перiод її власної юностi. Сльози виступили на її очах. Для неї свiт був мiсцем жаху, де вовкоподiбнi люди бродили в пошуках жiнок, щоб їх зжерти, i вона боялася, що з її племiнницею станеться щось жахливе. - Якщо ти не хочеш менi нiчого говорити, нiчого страшного, - смiливо сказала вона, - але менi хотiлося б, щоб ти вiдчув, що можеш це зробити. Коли Клара обернулася i подивилася на неї, вона поспiшила пояснити. "Мiстер. Вудберн сказав, що я не повинна вас турбувати i не буду, - швидко додала вона. Нервово складаючи i розсовуючи руки, вона повернулася i подивилася на вулицю з виглядом переляканої дитини, що заглядає в лiгво звiрiв. "О Клара, будь ти гарною дiвчинкою", - сказала вона. потрапляй у неприємностi".
  Будинок Вудбернiв у Колумбусi, як i будинок Баттервортiв у сiльськiй мiсцевостi на пiвдень вiд Бiдвелла, розташовувався на пагорбi. Вулиця досить рiзко пiшла в бiк до дiлової частини мiста i трамвайної лiнiї, i вранцi, коли її тiтка заговорила з нею i спробувала своїми слабкими руками вирвати кiлька каменiв з стiни, що будується мiж ними, Клара поспiшала по вулицi пiд деревами, вiдчуваючи, що їй теж хочеться заплакати. Вона не бачила можливостi пояснити тiтоньцi новi думки про життя, якi в неї почали з'являтися, i не хотiла заподiяти їй бiль цiєю спробою. "Як я можу пояснити свої думки, якщо вони не зрозумiлi в моїй головi, коли я сам просто слiпо марю?" - Запитала вона себе. "Вона хоче, щоб я була гарною", - подумала вона. "Що б вона подумала, якби я сказав їй, що дiйшов висновку, що, судячи з її стандартiв, я був надто гарний? Який сенс намагатися з нею поговорити, якщо я тiльки завдаю їй болю та ускладню ситуацiю ще бiльше?" Вона дiйшла до перехрестя i озирнулася. Її тiтка все ще стояла бiля дверей свого будинку i дивилася на неї. Було щось м'яке, маленьке, кругле, наполегливе, страшенно слабке i жахливо сильне одночасно в тiй жiночнiй iстотi, яку вона зробила з себе або що життя зробило з неї. Клара здригнулася. Вона не зробила символом фiгури своєї тiтки, i її розум не сформував зв'язок мiж життям тiтки i тим, ким вона стала, як це зробило б розум Кейт Ченселлер. Вона побачила маленьку, круглу, плачучу жiнку в дитинствi, що йде по обсаджених деревами вулицях мiста, раптово побачила блiде обличчя i витрiщенi очi ув'язненого, який дивиться на нього крiзь залiзнi ґрати мiської в'язницi. Клара злякалася, як злякався б хлопчик, i, як i хлопчику, їй хотiлося якнайшвидше втекти. "Я маю думати про щось iнше та про iнших жiнок, iнакше все буде страшенно спотворено", - сказала вона собi. "Якщо я думатиму про неї i таких жiнок, як вона, я почну боятися шлюбу i хочу вийти замiж, як тiльки знайду вiдповiдного чоловiка. Це єдине, що я можу зробити. Що ще може зробити жiнка?
  Прогулюючись увечерi, Клара i Кейт постiйно говорили про нове становище, яке, на думку Кейт, жiнки ось-ось займуть у свiтi. Жiнка, яка, по сутi, була чоловiком, хотiла говорити про шлюб i засуджувати його, але постiйно боролася з цим поривом у собi. Вона знала, що якби вона дозволила собi пiти, то сказала б багато речей, якi, хоч i були досить правдивi щодо її самої, не обов'язково були б справедливi щодо Клари. "Те, що я не хочу жити з чоловiком чи бути його дружиною, - це не дуже добрий доказ того, що iнститут неправильний. Може, я хочу залишити Клару собi. Я думаю про неї бiльше, нiж про когось ще, кого я коли-небудь зустрiчав. Як я можу думати прямо про те, що вона вийде замiж за якогось чоловiка i притупиться до речей, якi для мене найбiльше означають? - Запитала вона себе. Якось увечерi, коли жiнки йшли вiд квартири Кейт до будинку Вудбернiв, до них пiдiйшли двоє чоловiкiв, якi хотiли прогулятися з ними. Неподалiк був невеликий парк, i Кейт повела туди чоловiкiв. - Ходiмо, - сказала вона, - ми з тобою не пiдемо, але ти можеш посидiти з нами тут на лавi. Чоловiки сiли поруч iз ними, i старший, чоловiк iз маленькими чорними вусами, зробив якесь зауваження щодо ясностi ночi. Молодий чоловiк, що сидiв поруч iз Кларою, глянув на неї i засмiявся. Кейт одразу ж приступила до справи. "Ну, ти захотiв з нами погуляти: навiщо?" - рiзко спитала вона. Вона пояснила, що вони робили. "Ми гуляли i говорили про жiнок i про те, що їм робити зi своїм життям", - пояснила вона. "Розумiєте, ми висловлювали думки. Я не кажу, що хтось iз нас сказав щось дуже мудре, але ми добре проводили час i намагалися чогось навчитися одне в одного. Що ж ти можеш сказати? Ти перервав нашу розмову i захотiв пiти з нами: навiщо? Ви хотiли бути в нашiй компанiї: тепер розкажiть нам, який внесок ви можете зробити. Ви не можете просто приходити та гуляти з нами, як дурнi. Що ви можете запропонувати такого, що, на вашу думку, дозволить нам перервати розмову один з одним i витратити час на розмови з вами?
  Старший чоловiк з вусами повернувся i подивився на Кейт, потiм пiдвiвся з лави. Вiн вiдiйшов трохи убiк, а потiм повернувся i зробив знак рукою своєму супутниковi. - Давай, - сказав вiн, - давай пiдемо звiдси. Ми витрачаємо час. Це холодний слiд. Це кiлька iнтелектуалiв. Давай, ходiмо.
  Двi жiнки знову пiшли вулицею. Кейт не могла не вiдчувати деякої гордостi через те, як вона розправилася з чоловiками. Вона говорила про це до тих пiр, поки вони не пiдiйшли до дверей будинку Вудбернiв, i поки вона йшла вулицею, Кларi здалося, що вона трохи розв'язна. Вона стояла бiля дверей i спостерiгала за своєю подругою, поки та не зникла за рогом. Спалах сумнiву в безпомилковостi методу Кейт з чоловiками промайнув у неї в головi. Вона раптово згадала м'якi карi очi молодшого з двох чоловiкiв у парку i поцiкавилася, що знаходиться в глибинi цих очей. Можливо, зрештою, якби вона була з ним вiч-на-вiч, у цього чоловiка було б що сказати так само у справi, як i те, що вони з Кейт говорили один одному. "Кейт виставляла чоловiкiв дурнями, але вона була не дуже справедливою", - думала вона, входячи в будинок.
  
  
  
  Клара пробула в Бiдуеллi мiсяць, перш нiж усвiдомила, якi змiни вiдбулися в її рiдному мiстi. На фермi справи йшли, як завжди, крiм того, що її батько бував там дуже рiдко. Разом зi Стiвом Хантером вiн глибоко заглибився в проект з виробництва та продажу кукурудзозбиральних машин i займався переважно продажем продукцiї фабрики. Майже щомiсяця вiн здiйснював поїздки мiстами Заходу. Навiть коли вiн був у Бiдвеллi, у нього стало звичкою зупинятися на нiч у мiському готелi. "Завжди бiгати туди-сюди - надто багато клопоту", - пояснив вiн Джиму Прiсту, якого доручив керувати роботою на фермi. Вiн хвалився перед старим, який протягом стiльки рокiв був майже партнером у його дрiбних справах. "Ну, менi не хотiлося б, щоб щось говорили, але я думаю, що було б непогано стежити за тим, що вiдбувається", - заявив вiн. "Стив гаразд, але бiзнес є бiзнесом. Ми маємо справу з великими дiлами, вiн i я. Я не кажу, що вiн спробує взяти надi мною гору; Я просто кажу тобi, що в майбутньому менi доведеться багато часу проводити в мiстi, i я не зможу нi про що думати тут. Ви доглядаєте ферму. Не турбуйте мене подробицями. Просто розкажи менi про це, коли треба буде щось купити чи продати".
  Клара прибула в Бiдуелл ближче до вечора теплого червневого дня. Горбиста мiсцевiсть, через яку її поїзд прибув до мiста, була у розквiтi своєї лiтньої краси. На невеликих дiлянках рiвнини мiж пагорбами на полях дозрiвало зерно. На вулицях крихiтних мiстечок i на запорошених путiвцях селяни в комбiнезонах вставали у своїх возах i лаяли коней, встаючи на дибки i гарцюючи напiвудавано злякавшись поїзда. У лiсах на схилах пагорбiв вiдкритi мiсця серед дерев виглядали прохолодно та привабливо. Клара притулилася щокою до вiкна машини й уявила, як блукає прохолодним лiсом iз коханим. Вона забула слова Кейт Ченселлер про незалежне майбутнє жiнок. Про це, смутно подумала вона, варто думати тiльки пiсля того, як буде вирiшена якась нагальна проблема. У чому саме полягала проблема, вона точно не знала, але знала, що йдеться про якийсь тiсний теплий контакт iз життям, якого вона поки що не могла встановити. Коли вона заплющила очi, сильнi теплi руки наче з'явилися з небуття i торкнулися її почервонiлих щiк. Пальцi рук були мiцнi, як гiлки дерев. Вони стикалися з твердiстю i нiжнiстю гiлок дерев, що хитаються на лiтньому вiтерцi.
  Клара випросталася на своєму мiсцi i, коли поїзд зупинився в Бiдвеллi, зiйшла i з твердим дiловим виглядом попрямувала до батька, який її чекав. Вийшовши з країни мрiй, вона набула щось вiд рiшучого вигляду Кейт Ченселлер. Вона подивилася на батька, i стороннiй спостерiгач мiг подумати, що це двоє незнайомцiв, якi зустрiлися з метою обговорити якусь дiлову угоду. Над ними висiв присмак чогось на кшталт пiдозри. Вони сiли в баггi Тома, i оскiльки Мейн-стрiт була розiбрана з метою укладання цегляного тротуару i копання нової каналiзацiї, вони їхали манiвцем через житловi вулицi, поки не дiйшли до Медiна-роуд. Клара подивилася на батька i раптом вiдчула себе дуже настороженою. Їй здавалося, що вона далека вiд тiєї зеленої, нехитрої дiвчини, яка так часто гуляла вулицями Бiдвелла; що її розум i дух значно розширилися за три роки її вiдсутностi; i вона запитувала себе, чи зрозумiє її батько змiну в нiй. Вона вiдчувала, що кожна з двох реакцiй з його боку могла б зробити її щасливою. Чоловiк мiг раптово обернутися i, взявши її за руку, прийняти її у спiлкування, або вiн мiг прийняти її як жiнку та свою дочку, поцiлувавши її.
  Вiн не зробив нi того, нi iншого. Вони мовчки проїхали мiстом, минули невеликий мiст i виїхали на дорогу, що вела до ферми. Тому було цiкаво дiзнатися про свою дочку, i йому було трохи нiяково. З того вечора на ґанку фермерського будинку, коли вiн звинуватив її в якомусь неназваному зв'язку з Джоном Меєм, вiн почував себе винним у її присутностi, але зумiв передати їй почуття провини. Поки вона була у школi, йому було комфортно. Iнодi вiн не думав про неї мiсяць. Тепер вона написала, що не має намiру повертатися. Вона не питала поради, але позитивно сказала, що приїде додому, щоб залишитися. Йому було цiкаво, що сталося. Невже в неї був ще один роман iз чоловiком? Вiн хотiв запитати, збирався запитати, але в її присутностi виявив, що слова, якi вiн мав намiр сказати, не сходили з його губ. Пiсля довгого мовчання Клара почала ставити питання про ферму, про чоловiкiв, якi там працювали, про здоров'я тiтки, звичайнi питання щодо повернення додому. Її батько вiдповiв загалом. "З ними все гаразд, - сказав вiн, - все й усе гаразд".
  Дорога почала виходити з долини, де знаходилося мiсто, i Том зупинив коня i, вказуючи батогом, заговорив про мiсто. Вiн був радий, що мовчання було порушено, i вирiшив нiчого не говорити про лист, який повiдомляє про закiнчення її шкiльного життя. - Ось бачите, - сказав вiн, вказуючи на те мiсце, де над деревами, що росли бiля рiчки, височiло мур нового цегельного заводу. "Ми будуємо новий завод. Ми збираємося робити там кукурудозки. Старий завод вже надто малий. Ми продали його новiй компанiї, яка вироблятиме велосипеди. Ми зi Стiвом Хантером продали його. Ми отримали вдвiчi бiльше, анiж заплатили за нього. Коли велосипедний завод вiдкриється, ми з ним також контролюватимемо його. Я говорю вам, що мiсто на пiдйомi.
  Том хвалився своїм новим становищем у мiстi, а Клара повернулася i пильно подивилася на нього, а потiм швидко вiдвела погляд. Вiн був роздратований цим вчинком, i рум'янець гнiву залив його щоки. Сторона його характеру, яку його доньку нiколи ранiше не бачила, вийшла на поверхню. Коли вiн був простим фермером, вiн був занадто проникливим, щоб спробувати зiграти аристократа зi своїми фермерськими робiтниками, але часто, прогулюючись коморами або проїжджаючи путiвцями i бачачи людей, що працюють на його полях, вiн вiдчував як принц у присутностi своїх васалiв. Тепер вiн говорив, як принц. Саме це й налякало Клару. Навколо нього панувала незрозумiла атмосфера царського процвiтання. Коли вона повернулася i подивилася на нього, вона вперше помiтила, як сильно змiнилася його особистiсть. Як i Стiв Хантер, вiн почав товстiти. Худа твердiсть його щiк зникла, щелепи стали важчими, навiть руки змiнили колiр. На лiвiй руцi вiн носив каблучку з дiамантом, вона блищала на сонцi. "Все змiнилося", - заявив вiн, все ще вказуючи на мiсто. "Хочете знати, хто це змiнив? Ну, я мав до цього бiльше вiдношення, нiж будь-хто iнший. Стiв думає, що вiн зробив це, але це не так. Я людина, яка зробила найбiльше. Вiн органiзував компанiю з налагодження машин, але це була невдача. Якщо серйозно, все знову пiшло б навперекiй, якби я не пiшов до Джона Кларка, не поговорив з ним i не обманом змусив його дати нам грошi, коли ми цього хотiли. Найбiльше мене турбувало також пошук великого ринку збуту для наших кукурудозок. Стiв збрехав менi i сказав, що продав їх усi за рiк. В нього взагалi нiчого не було продано".
  Том ударив коня батогом i швидко поїхав дорогою. Навiть коли пiдйом ставав важким, вiн не вiдпускав коня, а продовжував клацати батогом по спинi. "Я iнша людина, нiж була, коли ви пiшли", - заявив вiн. "Ти маєш знати, що я велика людина у цьому мiстi. Якщо коротко пiдiйти до нього, це майже моє мiсто. Я збираюся подбати про всiх у Бiдвеллi i дати кожному можливiсть заробити грошi, але тепер моє мiсто зовсiм поряд, i ви, можливо, теж знаєте про це".
  Збентежений своїми словами, Том заговорив, щоб приховати своє збентеження. Те, що вiн дуже хотiв сказати, було сказано. "Я радий, що ти пiшла до школи i приготувалася стати ледi", - почав вiн. "Я хочу, щоб ти одружився якнайшвидше. Я не знаю, чи ви зустрiчали там когось у школi чи нi. Якщо так, i з ним все гаразд, то i зi мною все гаразд. Я не хочу, щоб ти вийшла замiж за звичайну людину, а за розумного, освiченого, джентльмена. Ми, Баттерворти, будемо тут дедалi бiльше. Якщо ти вийдеш замiж за хорошу людину, розумну, я збудую тобi дiм; не просто маленький будиночок, а велике мiсце, найбiльше мiсце, яке Бiдвелл колись бачив". Вони приїхали на ферму i Том зупинив баггi на дорозi. Вiн крикнув чоловiковi на скотарнi, який прибiг за її сумками. Коли вона вийшла з воза, вiн одразу ж розгорнув коня i швидко поїхав. Тiтонька, велика, волога жiнка, зустрiла її на сходах, що ведуть до вхiдних дверей, i обняла тепло. Слова, якi щойно промовив її батько, бурхливо промайнули в мозку Клари. Вона зрозумiла, що цiлий рiк думала про замiжжя, хотiла, щоб якийсь чоловiк пiдiйшов i заговорив про шлюб, але вона не думала про це так, як висловився її батько. Чоловiк говорив про неї так, нiби вона була його власнiстю, якої треба позбутися. Вiн був особисто зацiкавлений у шлюбi. Це було у якомусь сенсi не особиста, а сiмейна справа. Вона зрозумiла, що це була iдея її батька: вона мала вийти замiж, щоб змiцнити те, що вiн називав своїм становищем у суспiльствi, допомогти йому стати якоюсь невиразною iстотою, яку вiн називав великою людиною. Вона запитувала себе, чи мав вiн когось на прикметi, i не могла уникнути невеликої цiкавостi щодо того, хто це мiг бути. Їй нiколи не спадало на думку, що її шлюб може означати для її батька щось крiм природного бажання батька, щоб його дитина була щасливою у шлюбi. Вона почала злитися вiд думки, як її батько пiдiйшов до цього питання, але їй все ще було цiкаво дiзнатися, чи зайшов вiн так далеко, що придумав когось на роль чоловiка, i вона подумала, що вона спробує дiзнатися у тiтки. Дивний працiвник iз ферми увiйшов до будинку зi своїми сумками, i вона пiшла за ним нагору, до кiмнати, яка завжди була її власною кiмнатою. Її тiтка пiдiйшла, пихкаючи, слiдом за нею. Працiвник з ферми пiшов, i вона почала розпаковувати речi, а жiнка похилого вiку з дуже червоним обличчям сiла на край лiжка. - Ти ж не побралася з чоловiком там, де навчалася в школi, чи не так, Кларо? вона спитала.
  Клара подивилася на тiтку i почервонiла; потiм раптово i люто розсердився. Кинувши на пiдлогу вiдкриту сумку, вона вибiгла з кiмнати. Бiля дверей вона зупинилася i повернулася до здивованої та переляканої жiнки. "Нi, я цього не робила", - люто заявила вона. "Це нiкого не стосується, чи є у мене чи нi. Я пiшов до школи, щоб здобути освiту. Я не збиралася шукати собi чоловiка. Якщо ти послав мене за цим, чому ти не сказав про це?
  Клара поспiшила з дому на обiйстя. Вона обiйшла всi сараї, але чоловiкiв там не було. Навiть дивний працiвник iз ферми, який принiс її сумки до будинку, зник, а стiйла у стайнях та корiвниках спорожнiли. Потiм вона пiшла в сад i, перелазячи через паркан, пройшла через луг i в лiс, куди вона завжди бiгла, коли, будучи дiвчинкою на фермi, вона була стурбована чи злилася. Вона довго сидiла на колодi пiд деревом i намагалася обмiркувати нову iдею замiжжя, почерпнуту в неї зi слiв батька. Вона все ще злилася i казала собi, що пiде з дому, поїде до якогось мiста i влаштується на роботу. Вона подумала про Кейт Ченселлер, яка збиралася стати лiкарем, i спробувала уявити себе, що намагається зробити щось подiбне. На навчання будуть потрiбнi грошi. Вона спробувала уявити, як розмовляє з батьком iз цього приводу, i ця думка змусила її посмiхнутися. Вона знову задалася питанням, чи мав вiн на увазi якусь певну людину як її чоловiка i хто б це мiг бути. Вона спробувала перевiрити знайомих батька серед молодих людей Бiдвелла. "Напевно, сюди прийшла якась нова людина, яка має якесь вiдношення до одного iз заводiв", - подумала вона.
  Просидiвши довго на колодi, Клара встала i пiшла пiд дерева. Уявний чоловiк, навiяний їй словами батька, з кожною миттю ставав дедалi бiльше реальнiстю. Перед її очима танцювали смiливi очi молодого чоловiка, який на мить затримався поряд з нею, поки Кейт Ченселлер розмовляла зi своїм супутником того вечора, коли їм кинули виклик на вулицях Колумбуса. Вона пригадала молодого шкiльного вчителя, який тримав її на руках весь довгий недiльний день, i той день, коли дiвчина, що прокинулася, вона почула, як Джим Прiст розмовляв з робiтниками в сараї про сiк, що стiкав по дереву. . День вислизнув, i тiнi дерев подовжилися. У такий день, перебуваючи одна в тихому лiсi, вона не могла залишатися в гнiвному настрої, в якому вона вийшла з дому. Над фермою її батька панував пристрасний наступ лiта. Перед нею, крiзь дерева, лежали жовтi пшеничнi поля, що дозрiли для скошування; комахи спiвали та танцювали у повiтрi над її головою; повiяв м'який вiтерець i видав тихий спiв у верхiвках дерев; за її спиною серед дерев бовкала бiлка; i два теляти пройшли лiсовою стежкою i довго стояли, дивлячись на неї своїми великими нiжними очима. Вона встала i вийшла з лiсу, перетнула падаючий луг i пiдiйшла до огорожi, що оточувала кукурудзяне поле. Джим Прiст вирощував кукурудзу i, побачивши її, залишив коней i пiдiйшов до неї. Вiн узяв обидвi її руки в свої i повiв її вгору й униз. - Що ж, Лорде Всемогутнiй, я радий вас бачити, - щиро сказав вiн. - Лорде Всемогутнiй, я радий вас бачити. Старий працiвник ферми витяг iз землi пiд парканом довгу травинку i, притулившись до верхньої огорожi, почав її жувати. Вiн поставив Кларi те саме питання, що i її тiтка, але його питання її не розсердило. Вона засмiялася i похитала головою. "Нi, Джiме, - сказала вона, - здається, менi не вдалося пiти до школи. Менi не вдалося знайти чоловiка. Розумiєте, мене нiхто не питав.
  I жiнка, i старий замовкли. Через верхiвки молодої кукурудзи вони могли бачити схил пагорба та далеке мiсто. Клара запитувала себе, чи тут чоловiк, за якого вона має вийти замiж. Можливо, йому також спала на думку iдея одружитися з нею. Її батько, вирiшила вона, здатний на це. Вiн, очевидно, був готовий пiти на все, щоб вона благополучно вийшла замiж. Вона запитувала себе, чому. Коли Джим Прiст почав говорити, намагаючись пояснити своє питання, його слова дивним чином вписувалися в думки, якi вона мала про себе. "Тепер щодо одруження, - почав вiн, - ось бачите, я нiколи цього не робив. Я взагалi не одружився. Я не знаю чому. Я хотiв i не зробив. Я боялася спитати, можливо. Думаю, якщо ти це зробиш, ти пошкодуєш, що зробив, а якщо нi, то пошкодуєш, що не зробив".
  Джим повернувся до своєї команди, а Клара стояла бiля паркану i дивилася, як вiн iде довгим полем i повертає, щоб повернутися по iншiй стежцi мiж рядами кукурудзи. Коли конi пiдiйшли до того мiсця, де вона стояла, вiн знову зупинився i подивився на нього. "Думаю, ти тепер дуже скоро одружишся", - сказав вiн. Конi знову рушили вперед, а вiн, притримуючи культиватор однiєю рукою, озирнувся через плече. "Ви з тих, хто одружується", - крикнув вiн. Ти не такий, як я. Ви не просто думаєте про речi. Ти їх робиш. Незабаром ти вийдеш замiж. Ти один iз тих, хто це робить.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XI
  
  я ж БАГАТО РЕЧI Що трапилося з Кларою Баттерворт за три роки з того дня, коли Джон Мей так грубо припинив її першу нерiшучу дiвочу спробу вирватися з життя, те саме сталося i з людьми, яких вона залишила в Бiдуеллi. За такий короткий промiжок часу її батько, його дiловий партнер Стiв Хантер, мiський тесляр Бен Пiлер, виробник шорних виробiв Джо Вейнсворт, майже кожен чоловiк i жiнка в мiстi стали чимось iншим за своєю природою, нiж чоловiк або жiнка, що носять те саме. iм'я, яке вона знала у дитинствi.
  Бену Пiлер було сорок рокiв, коли Клара поїхала до школи в Колумбусi. Це була висока, струнка, сутула людина, яка багато працювала i користувалася великою повагою серед городян. Майже будь-якого дня його можна було побачити тим, хто йде по Мейн-стрiт у теслярському фартуху i з теслярським олiвцем, засунутим пiд кепку i балансуючим на вусi. Вiн зайшов до господарського магазину Олiвера Холла i вийшов з великою пачкою цвяхiв пiд пахвою. Фермер, який думав про будiвництво нового сараю, зупинив його перед поштовим вiддiленням, i протягом пiвгодини двоє чоловiкiв обговорювали цей проект. Бен одягнув окуляри, дiстав олiвець iз кепки i зробив якусь позначку на зворотi упаковки цвяхiв. "Я трохи прикину; тодi я все обговорю з тобою", - сказав вiн. Навеснi, влiтку i восени Бен завжди наймав ще одного тесляра i учня, але коли Клара повернулася до мiста, вiн найняв чотири бригади по шiсть чоловiк у кожнiй i мав двох бригадирiв, якi стежили за роботою i пiдтримували її хiд, у той час як його син, який в iншi часи теж був би теслею i жив у Чiтка, носив мод. Бен заробляв грошi i протягом двох рокiв не забивав цвяхiв i не тримав у руцi пилку. Вiн мав офiс у каркаснiй будiвлi поряд iз центральними залiзничними колiями Нью-Йорка, на пiвдень вiд Мейн-стрiт, i вiн наймав бухгалтера та стенографiстку. Крiм столярної справи, вiн зайнявся ще однiєю справою. За пiдтримки Гордона Харта вiн став торговцем лiсоматерiалами та купував та продавав пиломатерiали пiд фiрмовою назвою "Пiлер i Харт". Майже щодня машини з лiсом розвантажувалися i складалися пiд навiси у дворi за його офiсом. Вiн бiльше не був задоволений своїм доходом робiтника, але пiд впливом Гордона Харта зажадав також нестабiльного прибутку вiд будiвельних матерiалiв. Тепер Бен роз'їжджав мiстом машиною пiд назвою "бакборд" i цiлий день поспiшав з роботи на роботу. Тепер вiн не мав часу зупинитися i поговорити на пiвгодини з майбутнiм будiвельником сараю, i вiн не прийшов наприкiнцi дня байдикувати в аптеку Бердi Спiнкса. Увечерi вiн пiшов до лiсової контори, i з банку прийшов Гордон Харт. Двоє чоловiкiв розраховували збудувати робочi мiсця: ряди робочих будинкiв, сараї поряд з однiєю з нових фабрик, великi каркаснi будинки для керуючих та iнших солiдних людей нових пiдприємств мiста. Ранiше Бен був радий час вiд часу виїжджати за мiсто на будiвництво сараїв. Йому подобалася сiльська їжа, плiтки з фермером та його людьми опiвднi, а також поїздки туди й назад до мiста вранцi та ввечерi. Поки вiн був у селi, йому вдалося домовитися про купiвлю зимової картоплi, сiна для коня i, можливо, бочки сидру, яку можна було пити зимовими вечорами. Тепер йому не було часу думати про такi речi. Коли до нього прийшов фермер, вiн похитав головою. "Попросiть когось iншого зайнятися вашою роботою", - порадив вiн. "Ви заощадите грошi, найнявши тесляра для будiвництва сараїв. Я не можу турбуватися. Менi потрiбно звести дуже багато будинкiв". Бен i Гордон iнодi працювали на тартаку до пiвночi. У теплi тихi ночi солодкий запах свiжообрiзаних дощок наповнював повiтря двору i проникав у вiдчиненi вiкна, але двоє чоловiкiв, зосередженi на своїх постатях, цього не помiчали. Рано ввечерi одна чи двi бригади повернулися у двiр, щоб закiнчити перевезення пиломатерiалiв на роботу, де чоловiки мали працювати наступного дня. Тишу порушили голоси чоловiкiв, якi розмовляли та спiвали, коли вони завантажували свої вiзки. Потiм iз скрипом пiшли вагони, навантаженi дошками. Коли двоє чоловiкiв втомилися i схотiли спати, вони замкнули офiс i пройшли через двiр до пiд'їзної дорiжки, що веде на вулицю, де вони жили. Бен був нервовим та дратiвливим. Якось увечерi вони знайшли трьох чоловiкiв, якi спили на купi дощок у дворi, i вигнали їх. Це дало обом чоловiкам привiд замислитись. Гордон Харт пiшов додому i перед сном вирiшив, що не пропустить жодного дня, не застрахувавши пиломатерiали у дворi надiйнiше. Бен не займався справами досить довго, щоб швидко дiйти такого розумного рiшення. Всю нiч вiн катався i перекидався у своєму лiжку. "Якийсь бродяга з люлькою пiдпалить це мiсце", - подумав вiн. "Я втрачу всi грошi, якi заробив". Вiн довго не думав про простий спосiб найняти сторожа, щоб вiдганяти сонних та бiдних волоцюг, i брати за пиломатерiали достатньо грошей, щоб покрити додатковi витрати. Вiн пiдвiвся з лiжка i одягнувся, думаючи, що дiстане з сараю рушницю, повернеться у двiр i переночує. Потiм вiн роздягнувся i знову лiг у лiжко. "Я не можу працювати весь день i проводити там ночi", - подумав вiн. Коли вiн нарештi заснув, йому наснилося, що вiн сидить у темрявi на лiсовому складi з рушницею в руцi. До нього пiдiйшов чоловiк, вистрiлив iз пiстолета та вбив чоловiка. З непослiдовнiстю, властивою фiзичному аспекту сновидiнь, темрява розвiялася, i настало денне свiтло. Людина, яку вiн вважав мертвою, була не зовсiм мертвою. Хоча вся сторона голови була вiдiрвана, вiн все ще дихав. Його рот судомно вiдкривався i закривався. Страшна хвороба опанувала тесляр. Вiн мав старшого брата, який помер, коли вiн був хлопчиком, але обличчя людини, що лежить на землi, було обличчям його брата. Бен сiв на лiжку i закричав. "Допоможiть, заради бога, допоможiть! Це мiй брат. Хiба ти не бачиш це Гаррi Пiлер? вигукнув вiн. Його дружина прокинулася i вразила його. - У чому рiч, Бене? - спитала вона тривожно. "У чому рiч?" "Це був сон", - сказав вiн i втомлено впустив голову на подушку. Його дружина знову заснула, але вiн не спав решту ночi. Коли наступного ранку Гордон Харт запропонував iдею страхування, вiн був у захватi. "Звичайно, на цьому все вирiшено", - сказав вiн собi. "Ви бачите, це досить просто. Це все вирiшує.
  Пiсля того, як у Бiдвеллi почався бум, Джо Уейнсворту було чим зайнятися в його магазинi на Мейн-стрiт. Багато бригад займалися перевезенням будiвельних матерiалiв; з машин возили вантажi тротуарної цеглини туди, де їх треба було укласти на Мейн-стрiт; команди витягували землю з мiсця копання нової каналiзацiї на Мейн-стрiт та зi свiжовиритих пiдвалiв будинкiв. Нiколи тут ще не працювало так багато бригад i не доводилося так багато ремонтувати упряж. Учень Джо покинув його, був забраний натиском молодих людей у тi мiсця, куди ранiше прийшов бум. Протягом року Джо працював один, а потiм найняв пiдмайстра, що виготовляє шорнi вироби, який приходив у мiсто п'яним i напивався щосуботи увечерi. Нова людина виявилася дивним персонажем. Вiн мав здатнiсть заробляти грошi, але, схоже, вiн мало дбав про те, щоб заробляти їх для себе. Через тиждень пiсля приїзду до мiста вiн знав у Бiдвеллi кожного. Його звали Джим Гiбсон, i не встиг вiн розпочати роботу до Джо, як мiж ними виникла конкуренцiя. Конкурс стосувався питання про те, хто керуватиме магазином. Якийсь час Джо самостверджувався. Вiн гарчав на людей, якi приносили збрую для ремонту, i вiдмовлявся давати обiцянки щодо завершення роботи. Декiлька робочих мiсць вiдiбрали та вiдправили до довколишнiх мiст. Тодi Джим Гiбсон заявив про себе. Коли один iз вiзникiв, що приїхав у мiсто зi стрiлою, прийшов iз важкою робочою упряжжю на плечi, вiн пiшов йому назустрiч. Ремiнь з гуркотом жбурнув на пiдлогу, i Джим оглянув його. "О, чорт, це легка робота", - заявив вiн. "Ми виправимо це в одну мить. Якщо хочеш, можеш одержати його завтра вдень.
  Якийсь час Джим взяв за правило приходити туди, де Джо стояв за роботою, i радитись iз ним щодо цiн, якi стягуються за роботу. Потiм вiн повернувся до клiєнта та взяв бiльше, нiж пропонував Джо. За кiлька тижнiв вiн взагалi вiдмовився консультуватися з Джо. "Ти нiкуди не годишся", - вигукнув вiн, смiючись. "Я не знаю, чим ви займаєтеся в бiзнесi". Старий шорник з хвилину дивився на нього, а потiм пiшов до свого верстата i взявся до роботи. - Бiзнес, - промимрив вiн, - що я знаю про бiзнес? Я виробник упряжi, так.
  Пiсля того, як Джим прийшов до нього на роботу, Джо за рiк заробив майже вдвiчi бiльше, нiж вiн втратив внаслiдок краху заводу з налагодження машин. Грошi не були вкладенi в акцiї якогось заводу, а лежали у банку. I все-таки вiн не був щасливий. Весь день Джим Гiбсон, якому Джо нiколи не наважувався розповiдати iсторiї про свiй трiумф як робiтник i перед яким вiн не хвалився, як ранiше перед своїми учнями, говорив про свою здатнiсть завойовувати прихильнiсть клiєнтiв. Вiн заявив, що на останньому мiсцi, де вiн працював до приїзду до Бiдвелла, йому вдалося продати чимало комплектiв упряжi ручної роботи, якi насправдi були виготовленi на фабрицi. "Все не так, як за старих часiв, - сказав вiн, - все змiнюється. Ранiше ми продавали упряж тiльки фермерам або вiзникам прямо в наших мiстах, у яких були свої конi. Ми завжди знали людей, з якими вели справи, i завжди знатимемо їх. Тепер усе по-iншому. Чи бачите, тi чоловiки, якi зараз приїхали до цього мiста на роботу, ну, наступного мiсяця чи наступного року вони будуть десь ще. Все, що їх турбує нас з вами, це те, скiльки роботи вони можуть отримати за один долар. Звичайно, вони багато говорять про чеснiсть тощо, але це лише їхня балаканина. Вони думають, що, можливо, ми купимося на це i вони отримають бiльше за тi грошi, якi вони платять. Ось що вони задумали".
  Джим щосили намагався донести до роботодавця свою версiю того, як слiд керувати магазином. Щодня вiн годинами говорив iз цього приводу. Вiн намагався умовити Джо поставити запас фабричного спорядження, але коли йому це не вдалося, розлютився. "О диявол!" - вигукнув вiн. "Невже ти не розумiєш, проти чого ти маєш справу? Заводи обов'язково переможуть. Навiщо? Послухайте, нiхто, окрiм якоїсь старої замшелої людини, яка все життя працювала з кiньми, не зможе вiдрiзнити упряж, пошиту вручну, вiд машинної. Машинне можна продати дешевше. Виглядає нормально, i фабрики можуть виготовити багато дрiбничок. Це чiпляє молодих хлопцiв. Це добрий бiзнес. Швидкi продажi та прибуток - ось у чому суть". Джiм засмiявся, а потiм сказав щось, вiд чого Джо по спинi пробiгла тремтiння. "Якби в мене були грошi та стабiльнiсть, я б вiдкрив магазин у цьому мiстi i здався б вам", - сказав вiн. - Я мало не вигнав тебе. Проблема зi мною в тому, що я не став би займатися бiзнесом, якби у мене були грошi. Я спробував це одного разу i заробив грошi; потiм, коли я трохи просунувся вперед, я закрив магазин i напився. Менi було погано цiлий мiсяць. Коли я працюю на когось iншого, зi мною все гаразд. Я напиваюся суботами, i це мене задовольняє. Я люблю працювати та iнтригувати заради грошей, але коли я їх отримаю, менi вiд цього не буде жодної користi i нiколи не буде. Я хочу, щоб ти заплющив очi i дав менi шанс. Це все, що я прошу. Просто заплющи очi i дай менi шанс".
  Весь день Джо сидiв верхи на конi свого виробника упряжi, а коли вiн був не на роботi, дивився через брудне вiкно в провулок i намагався зрозумiти iдею Джима про те, яким має бути ставлення виробника упряжi до своїх клiєнтiв тепер, коли настали новi часи. приходити. Вiн почував себе дуже старим. Хоча Джимовi було стiльки ж рокiв, скiльки йому самому, вiн здавався дуже молодим. Вiн почав трохи боятися цiєї людини. Вiн не мiг зрозумiти, чому грошi, майже двi з половиною тисячi доларiв, якi вiн поклав у банк за тi два роки, що Джим був з ним, здавались такими неважливими, а тисяча двiстi доларiв, якi вiн повiльно заробив пiсля двадцяти рокiв роботи, здавались такими важливими. . Оскiльки в магазинi завжди було багато ремонтних робiт, вiн не ходив додому обiдати, а щодня носив у магазин кiлька сендвiчiв у кишенi. Опiвднi, коли Джим пiшов у свiй пансiон, вiн був один, i якщо нiхто не входив, вiн був щасливий. Йому здавалося, що це найкращий час дня. Кожнi кiлька хвилин вiн пiдходив до вхiдних дверей, щоб глянути назовнi. Тиха головна вулиця, на яку виходив його магазин з тих пiр, як вiн був молодим чоловiком, який щойно повернувся додому пiсля своїх торговельних пригод, i яка завжди була таким сонним мiсцем у лiтнiй опiвднi, тепер нагадувала поле битви з якого армiя вiдступила. На вулицi, де мала прокладатися нова каналiзацiя, була зроблена величезна дiрка. Натовпи робiтникiв, бiльшiсть iз яких були чужинцями, прийшли на Мейн-стрiт iз фабрик, розташованих бiля залiзничних колiй. Вони стояли групами в нижнiй частинi Мейн-стрiт бiля тютюнового магазину Уаймера. Деякi з них зайшли в салон Бена Хеда випити склянкою пива i вийшли, витираючи вуса. Чоловiки, що рили каналiзацiю, iноземцi, iталiйцi, як вiн чув, сидiли на березi сухої землi посеред вулицi. Їхнi вiдра з обiдом тримали мiж нiг, i пiд час їжi вони розмовляли дивною мовою. Вiн згадав той день, коли приїхав до Бiдвелла зi своєю нареченою, дiвчиною, яку вiн зустрiв пiд час своєї торгової подорожi i яка чекала на нього, поки вiн не освоїв своє ремесло i не вiдкрив власний магазин. Вiн поїхав за нею до штату Нью-Йорк i повернувся до Бiдвелла опiвднi того ж лiтнього дня. Народу тут було небагато, та всi його знали. Того дня кожен був його другом. Бердi Спiнкс вибiг з аптеки i наполiг, щоб вiн та його наречена пiшли з ним додому повечеряти. Кожен хотiв, щоб вони прийшли до нього на вечерю. Це був щасливий час.
  Шорник завжди жалкував, що його дружина не народила йому дiтей. Вiн нiчого не говорив i завжди вдавав, що не хоче їх, а тепер, нарештi, потiшився, що вони не прийшли. Вiн повернувся до своєї лавки i взявся до роботи, сподiваючись, що Джим запiзниться з обiду. У магазинi було дуже тихо пiсля вуличної суєти, яка його так збила з пантелику. Це було, подумав вiн, схоже на самоту, майже на церкву, коли пiдходиш до дверей i зазираєш у буднiй день. Одного разу вiн зробив це, i порожня, тиха церква сподобалася йому бiльше, нiж церква з проповiдником та безлiччю людей у нiй. Вiн розповiв про це дружинi. "Це було схоже на вечiрню крамницю, коли я закiнчив роботу, а хлопчик пiшов додому", - сказав вiн.
  Виробник шлейки визирнув у вiдчиненi дверi свого магазину i побачив Тома Баттерворта i Стiва Хантера, якi йшли Мейн-стрiт i захоплено розмовляли. У Стiва в куточку рота була затиснута сигара, а на Томi був модний жилет. Вiн знову подумав про грошi, якi втратив на заводi зi встановлення машин, i розлютився. Полудень був зiпсований, i вiн був майже радий, коли Джим повернувся пiсля полуденного обiду.
  Поза, в якiй вiн опинився в магазинi, потiшила Джима Гiбсона. Вiн посмiхнувся про себе, обслуговуючи клiєнтiв, що приходять, i працюючи на лавцi. Якось, повернувшись по Мейн-стрiт пiсля полуденного обiду, вiн вирiшив провести експеримент. "Якщо я втрачу роботу, яка рiзниця?" - Запитав вiн себе. Вiн зупинився в салунi та випив вiскi. Прийшовши до майстернi, вiн почав лаяти свого господаря, погрожувати йому, нiби вiн був його учнем. Раптом увiйшовши, вiн пiдiйшов до того мiсця, де працював Джо, i грубо грюкнув його по спинi. "Ну, збадьорись, старий татку", - сказав вiн. "Виженiть iз себе зневiру. Я втомився вiд твого бурмотiння та гарчання на щось.
  Спiвробiтник вiдступив назад i подивився на свого роботодавця. Якби Джо наказав йому залишити магазин, вiн би не здивувався i, як вiн сказав пiзнiше, коли розповiв про iнцидент бармена Бена Хеда, його це не особливо хвилювало б. Той факт, що йому було все одно, безперечно, врятував його. Джо злякався. На мить вiн був такий злий, що не мiг говорити, а потiм згадав, що, якщо Джим пiде вiд нього, йому доведеться чекати торгiв i торгуватися з дивними вiзниками з приводу ремонту робочої упряжi. Схилившись над лавкою, вiн цiлу годину працював мовчки. Потiм замiсть того, щоб вимагати пояснень з приводу грубої фамiльярностi, з якою Джим з ним звертався, вiн почав пояснювати. "Тепер послухай, Джiме, - благав вiн, - не звертай на мене жодної уваги. Тут робiть що хочете. Не звертай на мене уваги".
  Джiм нiчого не сказав, але на його обличчi висвiтлилася усмiшка трiумфу. Пiзно ввечерi вiн вийшов iз магазину. "Якщо хтось увiйде, скажiть їм почекати. Я не залишусь надовго, - нахабно сказав вiн. Джим увiйшов до салуна Бена Хеда i розповiв бармену, чим закiнчився його експеримент. Пiзнiше цю iсторiю розповiдали вiд магазину до магазину головною вулицею Бiдвелла. "Вiн був схожий на хлопчика, якого спiймали за руку в каструлi з варенням", - пояснив Джим. "Я не можу зрозумiти, що з ним. Якби я був у його туфлях, я вигнав би Джима Гiбсона з магазину. Вiн сказав менi не звертати на нього нiякої уваги i керувати магазином, як менi заманеться. Що ви про це думаєте? А що ви думаєте про це для людини, яка має власний магазин i має грошi в банку? Говорю вам, я не знаю, як це, але я бiльше не працюю на Джо. Вiн працює на мене. Якось ти прийдеш у магазин з невимушеною обстановкою, i я командуватиму їм замiсть тебе. Кажу вам, я не знаю, як це сталося, але я, як бiса, господар магазину.
  Весь Бiдвелл дивився на себе i ставив собi запитання. Ед Холл, який ранiше був учнем тесляра i заробляв лише кiлька доларiв на тиждень у свого господаря Бена Пiлера, тепер був бригадиром на кукурудознiй фабрицi i щосуботи ввечерi отримував зарплату двадцять п'ять доларiв. Це було бiльше грошей, нiж вiн мрiяв заробити за тиждень. У вихiднi днi вiн одягався у недiльний одяг i голився у перукарнi Джо Троттера. Потiм вiн пiшов Мейн-стрiт, перебираючи грошi в кишенi i майже побоюючись, що раптово прокинеться i виявить, що все це був сон. Вiн зайшов у тютюнову лавку Уаймера за сигарою, i старий Клод Уаймер прийшов його обслужити. Увечерi другої суботи пiсля того, як вiн отримав нову посаду, тютюновий магазин, досить улеслива людина, назвав його мiстером Холлом. Подiбне сталося вперше, i це його трохи засмутило. Вiн засмiявся i пожартував з цього. "Не ставайте зарозумiлими", - сказав вiн i повернувся, щоб пiдморгнути чоловiкам, якi тинялися в магазинi. Пiзнiше вiн задумався про це i пошкодував, що не прийняв нового титулу без протесту. "Ну, я бригадир, i багато молодих хлопцiв, яких я завжди знав i з якими дурiв, працюватимуть пiд моїм початком", - сказав вiн собi. "Я не можу з ними морочитися".
  Ед йшов вулицею, гостро вiдчуваючи важливiсть свого нового мiсця у суспiльствi. Iншi молодi хлопцi на фабрицi отримували пiвтора долари на день. Наприкiнцi тижня вiн отримав двадцять п'ять доларiв, майже втричi бiльше. Грошi були показником переваги. В цьому не могло бути жодних сумнiвiв. З самого дитинства вiн чув, як люди похилого вiку шанобливо вiдгукувалися про людей, якi володiють грошима. "Iдiть у свiт", - говорили вони молодим людям, коли вони говорили серйозно. Мiж собою вони не вдавали, що не хочуть грошей. "Грошi змушують кобилу йти", - говорили вони.
  Ед пiшов Мейн-стрiт до центральних шляхiв Нью-Йорка, потiм звернув з вулицi i зник на станцiї. Вечiрнiй поїзд уже пройшов, i мiсце спорожнiло. Вiн увiйшов у тьмяно освiтлену приймальню. Масляна лампа, приспущена та прикрiплена до стiни кронштейном, утворювала в кутку невелике коло свiтла. Кiмната нагадувала церкву рано-вранцi зимового дня: холодна i тиха. Вiн квапливо пiдiйшов до свiтла i, вийнявши з кишенi пачку грошей, перерахував її. Потiм вiн вийшов з кiмнати i пiшов платформою вокзалу майже до Мейн-стрiт, але залишився незадоволеним. Iмпульсивно вiн знову повернувся до приймальнi i пiзно ввечерi дорогою додому зупинився там, щоб остаточно перерахувати грошi перед тим, як лягти спати.
  Пiтер Фрай був ковалем, i його син працював клерком у готелi Бiдвелл. Це був високий хлопець з кучерявим жовтим волоссям, сльозячими блакитними очима i курив сигарети - звичка, яка ображала нiздрi людей його часу. Його звали Джейкоб, але його в глузування називали Фiззi Фраєм. Мати парубка померла, i вiн харчувався в готелi, а вночi спав на розкладачку в офiсi готелю. Вiн мав пристрасть до яскравих краваток та жилеток i весь час безуспiшно намагався привернути увагу мiських дiвчат. Коли вiн та його батько зустрiлися на вулицi, вони не розмовляли один з одним. Iнодi батько зупинявся i дивився на сина. "Як вийшло, що я став батьком такої речi?" - пробурмотiв вiн уголос.
  Коваль був широкоплечою, важкої статури людиною з густою чорною бородою i приголомшливим голосом. У молодостi вiн спiвав у методистському хорi, але пiсля смертi дружини перестав ходити до церкви i почав використовувати свiй голос з iншою метою. Вiн курив коротку глиняну люльку, почорнiлу вiд часу i яку ночами не було видно на тлi його чорної кучерявої бороди. Дим клубами виходив iз рота i, здавалося, пiднiмався з живота. Вiн був подiбний до вулканiчної гори, i люди, що тинялися по аптецi Бердi Спiнкса, називали його Димним Пiтом.
  Димчастий Пiт багато в чому нагадував гору, схильну до вивержень. Вiн не напивався, але пiсля смертi дружини у нього з'явилася звичка щовечора випивати двi-три порцiї вiскi. Вiскi розпалювало його розум, i вiн ходив туди-сюди по Мейн-стрiт, готовий посваритися з кожним, на кого трапиться погляд. Вiн повадився лаятись на своїх спiвгромадян i вiдпускати непристойнi жарти на їхню адресу. Усi його трохи побоювалися, i вiн якимось дивним чином став охоронцем мiської моралi. Сендi Феррiс, маляр, спився i не утримував сiм'ю. Смоки Пiт ображав його на вулицях та на очах у всiх чоловiкiв. "В'язниця ти, зiгрiваєш живiт вiскi, поки твої дiти мерзнуть, чому б тобi не спробувати стати чоловiком?" - крикнув вiн маляру, який, хитаючись, вийшов у провулок i вiд сп'янiння заснув у кiоску лiврейного сараю Клайд Нейборс. Коваль тримався у маляра доти, доки все мiсто не пiдхопило його крику i салонам не стало соромно прийняти його звичай. Вiн був змушений реформуватись.
  Однак коваль не допускав дискримiнацiї у виборi жертв. У ньому не було духу реформатора. Купець iз Бiдуелла, який завжди користувався великою повагою i був старiйшиною у своїй церквi, одного вечора вирушив до адмiнiстрацiї округу i потрапив там до компанiї сумнозвiсної жiнки, вiдомої у всьому графствi як Нелл Хантер. Вони увiйшли до невеликої кiмнати в заднiй частинi салону i були помiченi двома молодими людьми з Бiдвелла, якi вирушили до адмiнiстрацiї округу, щоб провести вечiр пригод. Коли торговець на iм'я Пен Бек зрозумiв, що його помiтили, вiн злякався, що iсторiя про його необачнiсть долине до рiдного мiста, i залишив жiнку, щоб приєднатися до молодих людей. Вiн не був п'ючим чоловiком, але одразу почав купувати випивку для своїх товаришiв. Всi троє сильно напилися i пiзно ввечерi поїхали додому машиною, яку молодi люди найняли для цього випадку в компанiї Clyde Neighbours. Дорогою купець усе намагався пояснити свою присутнiсть у суспiльствi жiнки. "Нiчого про це не говорите", - закликав вiн. "Це було б неправильно зрозумiлим. У мене є друг, сина якого забрала жiнка. Я намагався змусити її дати йому спокiй.
  Двоє молодих людей були радi, що застали торговця зненацька. "Все в порядку", - запевнили вони його. "Будь добрим хлопцем, i ми не скажемо нi твоїй дружинi, нi служителю твоєї церкви". Коли вони мали всi напої, якi вони могли забрати, вони посадили торговця в вiзок i почали хльоснути коня. Вони проїхали половину шляху до Бiдвелла i всi заснули п'яним сном, коли кiнь налякався чогось на дорозi i втiк. Баггi перекинулось, i їх усiх викинуло на дорогу. У одного з молодих людей була зламана рука, а пальто Пен Бека мало не розiрвалося навпiл. Вiн сплатив рахунок молодої людини у лiкаря та домовився з компанiєю "Клайд Нейборс" про вiдшкодування збиткiв колясцi.
  Iсторiя про пригоду купця довгий час не просочувалася, а коли i сталася, але її знали небагато близьких друзiв юнака. Потiм це досягло вух Смоки Пiта. Того дня, коли вiн почув це, вiн ледве мiг дочекатися вечора. Вiн поспiшив у салун Бена Хеда, випив двi чарки вiскi, а потiм зупинився з туфлями перед аптекою Бердi Спiнкса. О пiв на сьому Пен Бек звернув на Мейн-стрiт з боку Черрi-стрiт, де вiн жив. Коли вiн був бiльш нiж у трьох кварталах вiд натовпу чоловiкiв перед аптекою, голос Смокi Пiта, що реве, почав його розпитувати. - Ну, Пеннi, мiй хлопчику, то ти пiшов ночувати серед дам? вiн гукнув. - Ти дурився з моєю дiвчиною, Нелле Хантере, в окружному центрi. Я хотiв би знати, що ви маєте на увазi. Вам доведеться дати менi пояснення.
  Купець зупинився i зупинився на тротуарi, не в змозi вирiшити, чи зустрiтися зi своїм мучителем вiч-на-вiч або бiгти. Це було саме тихої вечiрньої пори, коли мiськi домогосподарки закiнчили вечiрню роботу i зупинилися вiдпочити бiля кухонних дверей. Пен Беку здавалося, що голос Смокi Пiта можна почути за милю. Вiн вирiшив зустрiтися вiч-на-вiч i при необхiдностi битися з ковалем. Коли вiн квапливо пiдiйшов до гурту перед аптекою, голос Смокi Пiта розповiв iсторiю дикої ночi торговця. Вiн вийшов iз натовпу чоловiкiв перед магазином i, здавалося, звертався до всiєї вулицi. Продавцi, торговцi та покупцi вибiгли з магазинiв. "Ну,- вигукнув вiн,- так ти влаштувала нiч iз моєю дiвчиною Нелл Хантер. Коли ти сидiв iз нею у заднiй кiмнатi салону, ти не знав, що я був там. Мене сховали пiд столом. Якби ти зробив щось бiльше, нiж вкусив її за шию, я б вийшов i покликав тебе до часу.
  Смокi Пiт вибухнув гучним смiхом i замахав руками людям, якi зiбралися на вулицi i дивуються, в чому рiч. Для нього це було одне з найчудовiших мiсць у його життi. Вiн намагався пояснити людям, що говорить. "Вiн був з Нелл Хантер у заднiй кiмнатi салуна в окружному центрi", - крикнув вiн. "Едгар Дункан та Дейв Олдем бачили його там. Вiн прийшов з ними додому, i кiнь втiк. Вiн не чинив перелюбу. Я не хочу, щоб ви думали, що це сталося. Все, що сталося, це те, що вiн вкусив мою найкращу дiвчину, Нелл Хантер, у шию. Ось що мене так дратує. Менi не подобається, коли вiн її кусає. Вона моя дiвчина i належить менi".
  Коваль, попередник сучасного репортера мiської газети в любовi до виступу в центрi сцени, щоб витягти на загальний огляд нещастя своїх побратимiв, не закiнчив своєї тиради. Купець, бiлий вiд гнiву, пiдскочив i вдарив його в груди своїм маленьким i досить товстим кулаком. Коваль збив його в канаву, а пiзнiше, коли його заарештували, гордо вирушив до кабiнету мера мiста та заплатив штраф.
  Вороги Смокi Пiта казали, що вiн уже багато рокiв не приймав ванни. Вiн мешкав один у невеликому каркасному будинку на околицi мiста. За його будинком було велике поле. Сам будинок був невимовно брудним. Коли до мiста прийшли фабрики, Том Баттерворт та Стiв Хантер купили поле, маючи намiр розрiзати його на дiлянки пiд забудову. Вони хотiли купити будинок коваля i врештi-решт досягли його, заплативши високу цiну. Вiн погодився переїхати протягом року, але пiсля того, як грошi було виплачено, розкаявся i пошкодував, що не продавав. Мiстом почав ходити слух, що зв'язує iм'я Тома Баттерворта з iм'ям Фаннi Твiст, мiської модистки. Казали, що багату фермерку бачили, що пiзно вночi виходить зi свого магазину. Коваль також почув ще одну iсторiю, про яку шепотiли на вулицях. Луїза Тракер, дочка фермера, яку одного разу бачили, що пробирається по бiчнiй вулицi в компанiї молодого Стiва Хантера, поїхала в Клiвленд, i говорили, що вона стала власницею процвiтаючого будинку з поганою славою. Було заявлено, що грошi Стiва було використано для вiдкриття її бiзнесу. Цi двi iсторiї давали необмеженi можливостi для розширення свiдомостi коваля, але поки вiн готувався зробити те, що вiн називав тим, що знищив двох чоловiкiв на очах i слуху всього мiста, сталася подiя, яка засмутила його плани. Його син Фiззi Фрай залишив мiсце клерка в готелi та пiшов працювати на завод з виробництва кукурудзозбиральних машин. Одного разу його батько побачив, як вiн опiвднi повертався з фабрики разом iз дюжиною iнших робiтникiв. Молодий чоловiк був у комбiнезонi i курив люльку. Побачивши батька, вiн зупинився, а коли решта пiшла далi, пояснив своє раптове перетворення. "Я зараз у магазинi, але пробуду там недовго", - гордо сказав вiн. Ви знаєте, що Том Баттерворт зупинився в готелi? Що ж, вiн дав менi шанс. Менi довелося залишитися в магазинi на деякий час, щоб дiзнатися. Пiсля цього маю шанс стати клерком з доставки. Тодi я буду мандрiвником у дорозi". Вiн глянув на батька, i його голос зiрвався. "Ви не дуже багато про мене думали, але я не такий уже й поганий", - сказав вiн. "Я не хочу бути нiжною, але я не дуже сильна. Я працював у готелi, бо бiльше нiчого не мiг вдiяти".
  Пiтер Фрай пiшов додому, але не змiг їсти їжу, яку вiн приготував собi на крихiтнiй плитi на кухнi. Вiн вийшов на вулицю i довго стояв, дивлячись на коров'яче пасовище, яке Том Баттерворт i Стiв Хантер купили i яке, на їхню думку, мало стати частиною мiста, що швидко зростає. Сам вiн не брав участi в нових поривах, що охопили мiсто, за винятком того, що скористався провалом першої промислової спроби мiста, щоб вигукувати образи на адресу тих городян, якi втратили свої грошi. Якось увечерi вiн та Ед Холл побилися через цю справу на Мейн-стрiт, i ковалю довелося заплатити ще один штраф. Тепер вiн запитував, що з ним трапилося. Очевидно, вiн помилився щодо свого сина. Чи помилився вiн щодо Тома Баттерворта та Стiва Хантера?
  Здивований чоловiк повернувся до своєї майстернi i весь день працював мовчки. Його серце було налаштоване на створення драматичної сцени на Мейн-стрiт, коли вiн вiдкрито напав на двох найвидатнiших людей мiста, i вiн навiть уявляв, що його, швидше за все, посадять у мiську в'язницю, де вiн матиме можливiсть кричати через залiзнi грати на громадян, що зiбралися на вулицi. Чекаючи на таку подiю, вiн приготувався атакувати репутацiю iнших людей. Вiн нiколи не нападав на жiнок, але, якби його ув'язнили, вiн мав намiр це зробити. Джон Мей якось сказав йому, що дочку Тома Баттерворта, яка цiлий рiк була вiдсутня в коледжi, вiдiслали, бо вона заважала сiм'ї. Джон Мей стверджував, що вiдповiдає за її стан. За його словами, кiлька працiвникiв Тома на фермi були у близьких стосунках iз дiвчиною. Коваль сказав собi, що якщо вiн потрапить у бiду через публiчний напад на батька, то матиме право розповiсти все, що вiн знає про дочку.
  Того вечора коваль не з'явився на Мейн-стрiт. Повертаючись iз роботи додому, вiн побачив Тома Баттерворта, який стояв зi Стiвом Хантером перед поштовим вiддiленням. Протягом кiлькох тижнiв Том проводив бiльшу частину часу далеко вiд мiста, з'являвся в мiстi лише на кiлька годин i його не бачили на вулицях вечорами. Коваль чекав, щоб упiймати обох чоловiкiв на вулицi одночасно. Тепер, коли ця можливiсть представилася, вiн почав боятися, що не наважиться нею скористатися. "Яке я маю право псувати шанси моєму хлопчику?" - спитав вiн себе, тяжко ступаючи вулицею до свого будинку.
  Того вечора йшов дощ, i вперше за багато рокiв Смокi Пiт не вийшов на Мейн-стрiт. Вiн казав собi, що дощ затримав його вдома, але ця думка не задовольняла його. Весь вечiр вiн неспокiйно ходив по хатi i о пiв на дев'яту лiг спати. Однак вiн не спав, а лежав у штанах i з люлькою в ротi, намагаючись думати. Кожнi кiлька хвилин вiн виймав люльку з рота, випускав хмару диму i зло сварився. О десятiй годинi фермер, якому належало коров'яче пасовища за будинком i який досi тримав там своїх корiв, побачив, як його сусiд бродив пiд дощем по полю i говорив те, що планував сказати на Мейн-стрiт у слух усього мiста.
  Фермер теж рано лiг спати, але о десятiй годинi вирiшив, що оскiльки дощ продовжує йти i стає трохи холодно, йому краще встати i пустити корiв у корiвник. Вiн не одягнувся, накинув на плечi ковдру та вийшов без свiтла. Вiн опустив ґрати, що вiдокремлювали поле вiд скотаря, а потiм побачив i почув Смокi Пiта в полi. Коваль ходив туди-сюди в темрявi, а коли фермер стояв бiля паркану, почав говорити голосним голосом. - Ну, Том Баттерворт, ти дурiєш iз Фаннi Твiст, - крикнув вiн у тишу й порожнечу ночi. "Ти пробираєшся до її магазину пiзно вночi, так? Стiв Хантер органiзував Луїза Тракер бiзнес у будинку в Клiвлендi. Ви з Фаннi Твiст збираєтеся вiдкрити тут будинок? Це наступне промислове пiдприємство, яке ми збудуємо тут, у цьому мiстi?"
  Здивований фермер, стоячи пiд дощем у темрявi, слухаючи слова сусiда. Корови пройшли через ворота i ввiйшли до корiвника. Його босi ноги були холоднi, i вiн по черзi затягував їх пiд ковдру. Десять хвилин Пiтер Фрай ходив туди-сюди по полю. Одного разу вiн пiдiйшов зовсiм близько до фермера, який сiв бiля паркану i прислухався, здивований i переляканий. Вiн невиразно бачив, як високий старий крокує i розмахує руками. Сказавши багато гiрких i ненависних слiв на адресу двох найвидатнiших людей Бiдвелла, вiн почав ображати дочку Тома Баттерворта, називаючи її сукою та собачою дочкою. Фермер дочекався, поки Смокi Пiт повернувся до своєї оселi, i, коли вiн побачив свiтло на кухнi i йому здалося, що вiн також бачить, як його сусiд готує їжу на плитi, вiн знову пiшов до своєї оселi. Сам вiн нiколи не сварився зi Смокi Пiтом i був цьому радий. Вiн також був радий, що поле за його домом було продано. Вiн мав намiр продати решту своєї ферми i переїхати на захiд, в Iллiнойс. "Ця людина божевiльна", - сказав вiн собi. "Хто, крiм божевiльного, мiг би так говорити у темрявi? Гадаю, менi слiд повiдомити про нього i посадити його пiд замок, але, мабуть, я забуду про те, що чув. Людина, яка так говорить про добрих, респектабельних людей, зробив би що завгодно. Одного разу вночi вiн може пiдпалити мiй будинок або щось таке. Напевно, я просто забуду про те, що почув".
  OceanofPDF.com
  КНИГА ЧЕТВЕРТА
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XII
  
  ПIСЛЯ _ ТО УСПIХ Через свою машину для рiзання кукурудзи та пристрої для розвантаження вугiльних вагонiв, якi принесли йому сто тисяч доларiв готiвкою, Х'ю не мiг залишатися тiєю iзольованою фiгурою, якою вiн був усi першi кiлька рокiв свого життя в спiльнотi Огайо. З усiх бокiв до нього тяглися чоловiковi руки: i не одна жiнка думала, що хотiла б бути його дружиною. Всi люди живуть за стiною нерозумiння, яке самi ж i збудували, i бiльшiсть людей помирає мовчки i непомiтно за цiєю стiною. Iнодi людина, вiдрiзана вiд своїх побратимiв особливостями своєї натури, поринає у заняття чимось безособовим, корисним i прекрасним. Чутки про його дiяльнiсть розносяться по стiнах. Його iм'я вигукують i забирають вiтром у крихiтну огорожу, в якiй живуть iншi люди i в якiй вони здебiльшого поглиненi виконанням якогось дрiбного завдання для забезпечення власного комфорту. Чоловiки та жiнки перестають скаржитися на несправедливiсть та нерiвнiсть життя i задаються питанням про людину, iм'я якої вони почули.
  Iм'я Х'ю Маквi розносилося вiд Бiдвелла, штат Огайо, до ферм по всьому Близькому Заходу. Його машина для рiзання кукурудзи називалася McVey Corn-Cutter. Iм'я було надруковано бiлими лiтерами на червоному тлi збоку машини. Хлопчики-фермери в штатах Iндiана, Iллiнойс, Айова, Канзас, Небраска i в усiх великих штатах, що вирощують кукурудзу, бачили це i в хвилини вiдпочинку питали, що за людина винайшов машину, якою вони керують. Репортер з Клiвленда приїхав до Бiдвелла i поїхав до Пiклвiлл, щоб побачитися з Х'ю. Вiн написав розповiдь, що розповiдає про ранню бiднiсть Х'ю та його спроби стати винахiдником. Коли репортер поговорив з Х'ю, вiн виявив, що винахiдник настiльки збентежений i нетовариський, що вiдмовився вiд спроб отримати репортаж. Потiм вiн пiшов до Стiва Хантера, який розмовляв з ним цiлу годину. Ця iсторiя зробила Х'ю вражаюче романтичною фiгурою. В iсторiї говорилося, що його люди вийшли з гiр Теннессi, але вони не були бiлими бiдняками. Було висловлено припущення, що вони належали до найкращого англiйського племенi. Ходив розповiдь про те, як у дитинствi Х'ю винайшов свого роду двигун, який доставляв воду з долини до гiрського поселення; iнший про те, що вiн побачив годинник у магазинi в мiстi Мiссурi i пiзнiше зробив дерев'яний годинник для своїх батькiв; i розповiдь про те, як вiн пiшов у лiс з батькiвською рушницею, застрелив дику свиню i нiс її на плечi схилом гори, щоб отримати грошi на купiвлю шкiльних пiдручникiв. Пiсля того, як розповiдь була надрукована, менеджер з реклами кукурудозної фабрики одного разу запросив Х'ю поїхати з ним на ферму Тома Баттерворта. З грядок було винесено багато бушелiв кукурудзи, i землi, край поля, виросла величезна гора кукурудзи. За кукурудзяною горою виднiлося кукурудзяне поле, яке тiльки-но розпускалося. Х'ю наказали пiднятися на гору i сiсти там. Потiм його сфотографували. Його розiслали до газет по всьому Заходу разом iз копiями бiографiї, вирiзаними з клiвлендської газети. Пiзнiше i фотографiя, i бiографiя були використанi в каталозi, що описує кукурудозiвку Маквея.
  Зрiзання кукурудзи та помiщення її в трясiння на час лущення - важка робота. Останнiм часом стало вiдомо, що бiльшiсть кукурудзи, що вирощується на землях прерiй Середньої Америки, не зрiзається. Кукурудзу залишають стояти на полях, i пiзно восени люди проходять через неї, щоб зiбрати жовтi колосся. Робiтники кидають кукурудзу собi на плечi в вiзок, який веде хлопчик, який слiдує за ними в їхньому повiльному русi, а потiм її забирають у лiжечка. Коли поле прибрано, худобу заганяють туди i всю зиму гризуть сухi стебла кукурудзи та втоптують стебла в землю. Весь день у широких захiдних прерiях, коли настають сiрi осiннi днi, ви можете бачити, як люди та конi повiльно пробираються по полях. Як крихiтнi комахи, вони повзають неосяжними ландшафтами. За ними пiзньої осенi та взимку, коли прерiї покритi снiгом, приходить худоба. Їх привозять iз далекого Заходу у вагонах для перевезення худоби, i пiсля того, як вони весь день гризли кукурудзянi ножi, вiдвозять у сараї i набивають кукурудзою. Коли вони стають товстими, їх вiдправляють у великi загони для вбивств у Чикаго, гiгантському мiстi в прерiях. Тихими осiннiми ночами, стоячи на дорогах прерiй або на скотарнi одного з фермерських будинкiв, ви можете почути шелест сухих стебел кукурудзи, а потiм гуркiт важких тiл тварин, що йдуть вперед i кукурудзу. i топтати кукурудзу.
  Ранiше методи збирання кукурудзи були iншими. В операцiї тодi, як i зараз, була поезiя, але була задана в iншому ритмi. Коли кукурудза дозрiла, люди виходили на поля з важкими кукурудзяними ножами та зрiзали стебла кукурудзи близько до землi. Стебла зрiзали правою рукою, розмахуючи кукурудзяним ножем i несли на лiвiй руцi. Весь день чоловiк нiс важку ношу стебел, з яких звисали жовтi колоски. Коли вантаж ставав нестерпно важким, його переносили на копицю, а коли всю кукурудзу було зрiзано на певнiй дiлянцi, копицю закрiплювали, зв'язуючи її просмоленою мотузкою або жорстким стеблом, скрученим замiсть мотузки. Коли стрижка була закiнчена, довгi ряди стебел стали на полях, як вартовi, i люди, стомленi, поповзли по хатах i спати.
  Машина Х'ю взяла вiн всю важку частину роботи. Вiн зрiзав кукурудзу бiля землi та зв'язав її у снопи, що впали на платформу. За машиною слiдували двоє чоловiкiв: один керував кiньми, а другий прикладав пучки стебел до амортизаторiв i пов'язував готовi амортизатори. Чоловiки йшли, курили люльки i розмовляли. Конi зупинилися, i вiзник глянув на прерiї. Руки його не хворiли вiд втоми, i вiн мав час подумати. Диво та таємниця вiдкритих просторiв трохи запали йому в кров. Увечерi, коли робота була закiнчена, худоба нагодована i вмостилася в хлiвах, вiн не одразу лягав спати, а iнодi виходив iз дому i стояв на мить пiд зiрками.
  Це зробив мозок сина горця, бiдної бiлої людини з рiчкового мiста, для мешканцiв рiвнин. Мрiї, якi вiн так намагався вiдiгнати вiд себе i якi, як казала йому жiнка з Нової Англiї Сара Шепард, призведуть до знищення, втiлилися в життя. Машина для розвантаження автомобiлiв, продана за двiстi тисяч доларiв, дала Стiву Хантеру грошi на купiвлю заводу з виробництва машин для встановлення обладнання, а разом з Томом Баттервортом на початок виробництва кукурудозiвок, вплинуло на життя меншої кiлькостi людей, але воно рознесло iм'я Мiссурi в iншi мiсця, а також створило новий вигляд. глибинi мiст, де завантажуються кораблi. Мiськими ночами, коли ви лежите у своїх будинках, ви можете раптово почути довгий гулкий рев. Це гiгант, що прочистив горло вагоном вугiлля. Х'ю Маквей допомiг звiльнити гiганта. Вiн досi робить це. У Бiдуеллi, штат Огайо, вiн все ще займається цим, винаходячи новi винаходи, розрiзаючи пута, що зв'язували гiганта. Вiн єдина людина, яку не вiдвернула вiд своєї мети складнiсть життя.
  Однак це мало не сталося. Пiсля приходу до нього успiху тисячi маленьких голосiв почали звати його. М'якi жiночi руки тяглися з маси людей, що оточувала його, зi старих мешканцiв i нових жителiв мiста, яке росло навколо заводiв, де вироблялися його машини в дедалi бiльшiй кiлькостi. На вулицi Тернерс-Пайк, яка веде до його майстернi в Пiклвiллi, постiйно будували новi будинки. Крiм Еллi Малберрi, у його експериментальнiй майстернi тепер працювала дюжина механiкiв. Вони допомогли Х'ю з новим винаходом - пристроєм для навантаження сiна, над яким вiн працював, а також виготовили спецiальнi iнструменти для використання на заводi з виробництва кукурудзозбиральних комбайнiв та новому заводi з виробництва велосипедiв. У самому Пiклвiллi збудували дюжину нових будинкiв. У будинках жили дружини механiкiв, i iнодi одна з них приходила до чоловiка в майстерню Х'ю. Йому ставало дедалi легше й легше розмовляти з людьми. Робiтники, якi самi не вмiли багато говорити, не знаходили його звичне мовчання дивним. Вони були бiльш вправнi у використаннi iнструментiв, нiж Х'ю, i вважали скорiше випадковiстю, що вiн зробив те, чого вони не зробили. Оскiльки на цьому шляху вiн розбагатiв, вони спробували свої сили у винаходах. Один з них зробив запатентовану петлю дверей, яку Стiв продав за десять тисяч доларiв, залишивши собi половину грошей за свої послуги, як вiн зробив у випадку з пристроєм для розвантаження автомобiлiв Х'ю. Опiвднi чоловiки поспiшали по домiвках поїсти, а потiм поверталися, щоб байдикувати перед фабрикою та курити полуденнi люльки. Говорили про заробiток, цiни на продукти, про доцiльнiсть купiвлi будинку на умовах часткової оплати. Iнодi вони говорили про жiнок i свої пригоди з жiнками. Х'ю сидiв один за дверима магазину та слухав. Увечерi, лягаючи спати, вiн думав, що вони сказали. Вiн жив у будинку, що належав мiсiс МакКой, вдовi працiвника залiзничної дiлянки, яка загинула в залiзничнiй катастрофi, яка мала доньку. Дочка, Роуз МакКой, викладала у сiльськiй школi i бiльшу частину року була вiдсутня вдома з ранку понедiлка до пiзнього вечора п'ятницi. Х'ю лежав у лiжку, думаючи про те, що його робiтники говорили про жiнок, i чув, як стара економка ходить сходами. Iнодi вiн вставав з лiжка i сiдав бiля вiдчиненого вiкна. Оскiльки вона була жiнкою, чиє життя торкнулося його найбiльше, вiн часто думав про шкiльну вчительку. Будинок Маккоя, невеликий каркасний будинок iз частоколом, що вiдокремлює його вiд Тернерс-Пайк, стояв заднiми дверима, зверненими до залiзницi Уїлiнг. Працiвники залiзницi пам'ятали свого колишнього колегу Майка Маккоя та хотiли бути добрими до його вдови. Iнодi вони скидали напiвзотлiлi шпали через паркан на картопляну грядку за будинком. Вночi, коли повз проїжджали важко навантаженi потяги з вугiллям, гальмiвники перекидали через паркан великi шматки вугiлля. Вдова прокидалася щоразу, коли проходив поїзд. Коли один iз гальмiвникiв кинув шматок вугiлля, вiн закричав, i його голос був чутний крiзь гуркiт вагонiв iз вугiллям. "Це для Майка", - крикнув вiн. Iнодi один iз шматкiв вибивав штакетник iз паркану, i наступного дня Х'ю знову ставив його назад. Коли поїзд проїхав, вдова встала з лiжка та принесла вугiлля до хати. "Я не хочу видати хлопчикiв, залишивши їх валятися при денному свiтлi", - пояснила вона Х'ю. Щонедiлi вранцi Х'ю брав поперечну пилку i розрiзав шпали на вiдрiзки, якi можна було використовувати в кухоннiй плитi. Поступово його мiсце в будинку Маккоєва визначилося, i коли вiн отримав сто тисяч доларiв i всi, навiть мати i дочка, очiкували, що вiн переїде, вiн цього не зробив. Вiн безуспiшно намагався вмовити вдову брати бiльше грошей на його утримання, i коли ця спроба не увiнчалася успiхом, життя в будинку Маккоя пiшло так само, як i тодi, коли вiн був телеграфiстом, отримуючи сорок доларiв на мiсяць.
  Навеснi чи восени, сидячи вночi бiля вiкна, i коли сходив мiсяць i пил у Тернерс-Пайцi ставав срiблясто-бiлим, Х'ю думав про Роуз МакКой, що сплячи в будинку якогось фермера. Йому не спало на думку, що вона теж може не спати i думати. Вiн уявив, як вона нерухомо лежить у лiжку. Дочка робочого вiддiлення була стрункою жiнкою рокiв тридцяти зi втомленими блакитними очима та рудим волоссям. У юностi її шкiра була сильно вкрита ластовинням, а нiс все ще був ластовити. Хоча Х'ю цього не знав, вона колись була закохана в Джорджа Пайка, агента станцiї Уїлiнг, i день весiлля було призначено. Потiм виникли труднощi щодо релiгiйних переконань, i Джордж Пайк одружився з iншою жiнкою. Саме тодi вона стала шкiльною вчителькою. Вона була небагатослiвною жiнкою, i вони з Х'ю нiколи не залишалися наодинцi, але коли Х'ю сидiв бiля вiкна осiннiми вечорами, вона лежала без сну в кiмнатi фермерського будинку, де жила в пансiонi пiд час шкiльного сезону, i думала його. Вона подумала, що якби Х'ю залишився телеграфiстом iз зарплатою в сорок доларiв на мiсяць, мiж ними щось могло б статися. Потiм у неї з'явилися iншi думки, точнiше вiдчуття, мало пов'язанi з думками. У кiмнатi, де вона лежала, було дуже тихо, i смужка мiсячного свiтла проникала у вiкно. У сараї позаду фермерського будинку вона чула, як ворушиться худоба. Свиня хрюкнула, i в тишi, що настала, вона почула, як фермер, що лежав у сусiднiй кiмнатi зi своєю дружиною, тихо похропував. Роуз була не дуже сильна, i фiзичне тiло не контролювало її характеру, але вона була дуже самотня i думала, що, як i дружина фермера, їй хотiлося б, щоб поряд з нею лежав чоловiк. Тепло розлилося її тiлом, а губи стали сухими, так що вона змочила їх язиком. Якби ви мали можливiсть непомiтно пробратися в кiмнату, ви могли б прийняти її за кошеня, що лежить бiля плити. Вона заплющила очi i вiддалася мрiям. У своїй свiдомостi вона мрiяла стати дружиною холостяка Х'ю Маквея, але глибоко всерединi була ще одна мрiя, мрiя, заснована на спогадi про її єдиний фiзичний контакт з чоловiком. Коли вони були зарученi, Джордж часто цiлував її. Якось весняного вечора вони пiшли посидiти разом на трав'янистому березi бiля струмка в тiнi фабрики з виробництва солiнь, тодi спорожнiлої i мовчазної, i мало не перейшли до поцiлункiв. Чому бiльше нiчого не сталося, Роуз достеменно не знала. Вона протестувала, але її протест був слабким i не висловлював того, що вона вiдчувала. Джордж Пайк вiдмовився вiд своїх спроб нав'язати їй любов, тому що вони повиннi були одружитися, i вiн не вважав за правильне робити те, що вiн вважав використанням дiвчини.
  У всякому разi, вiн утримався, i через довгий час, поки вона лежала в фермерському будинку, свiдомо думаючи про холостяцькому пансiонi своєї матерi, її думки ставали все менш i менш виразними, i коли вона заснула, до неї повернувся Джордж Пайк. Вона неспокiйно крутилася в лiжку i бурмотiла слова. Грубi, але нiжнi руки торкалися її щiк i грали у волоссi. Коли нiч настала, i становище мiсяця змiнилося, смуга мiсячного свiтла висвiтлила її обличчя. Одна з її рук простяглася вгору i, здавалося, пестила мiсячне промiння. Втома зникла з її обличчя. "Так, Джордже, я люблю тебе, я належу тобi", - прошепотiла вона.
  Якби Х'ю змiг прокрастися, як мiсячний промiнь, до сплячої шкiльної вчительки, вiн неминуче покохав би її. Також вiн, можливо, зрозумiв би, що найкраще пiдходити до людей прямо i смiливо, як вiн наближався до механiчних проблем, якими були наповненi його днi. Натомiсть вiн сидiв бiля вiкна в мiсячну нiч i думав про жiнок як про iстоти, зовсiм не схожi на нього самого. Слова, сказанi Сарою Шепард хлопцевi, що прокидається, спливли в його пам'ятi. Вiн думав, що жiнки призначенi для iнших чоловiкiв, але не для нього, i казав собi, що йому не потрiбна жiнка.
  А потiм у "Пайку Тернера" щось сталося. Хлопчик-фермер, який був у мiстi i вiз у своєму вiзку дочку сусiда, зупинився перед будинком. Довгий товарний поїзд, що повiльно пробирався повз станцiю, перегороджував прохiд дорогою. В однiй руцi вiн тримав поводи, а iншу обхопив за талiю свого супутника. Двi голови шукали одна одну, i губи зустрiлися. Вони притулилися одне до одного. Той самий мiсяць, що висвiтлював Роуз МакКой у далекому фермерському будинку, висвiтлював вiдкрите мiсце, де закоханi сидiли в колясцi на дорозi. Х'ю довелося заплющити очi i подолати в собi майже непереборний фiзичний голод. Його розум все ще протестував, що жiнки не для нього. Коли його уява представила йому сплячу в лiжку шкiльну вчительку Роуз МакКой, вiн побачив у нiй лише цнотливу бiлу iстоту, якiй слiд поклонятися здалеку i до якої не можна наближатися принаймнi самому. Вiн знову розплющив очi i глянув на закоханих, чиї губи все ще злилися разом. Його довге згорблене тiло напружилося, i вiн випростався на стiльцi. Потiм вiн знову заплющив очi. Грубий голос порушив тишу. "Це для Майка", - крикнув вiн, i великий шматок вугiлля, кинутий з поїзда, перелетiв через картопляну грядку i вдарився об задню частину будинку. Внизу вiн чув, як стара мiсiс МакКой пiдводиться з лiжка, щоб забрати приз. Потяг проїхав, i закоханi у баггi вiддалилися один вiд одного. У тишi ночi Х'ю чув рiвномiрний стукiт копит коня фермерського хлопчика, який нiс його та його жiнку в темряву.
  Двоє людей, що жили в будинку з старою старою, що майже кiнчило своє життя i самi слабо намагалися дотягнутися до життя, так i не дiйшли нi до чого цiлком визначеного по вiдношенню один до одного. Одного суботнього вечора пiзньої осенi до Бiдвелла приїхав губернатор штату. Пiсля параду мав вiдбутися полiтичний мiтинг, i губернатор, який був кандидатом на переобрання, мав звернутися до народу зi щаблiв ратушi. Видатнi громадяни мали стояти на сходах поруч iз губернатором. Там мали бути Стiв i Том, i вони просили Х'ю приїхати, але вiн вiдмовився. Вiн попросив Роуз МакКой пiти з ним на збори, i о восьмiй годинi вони вийшли з дому i пiшли до мiста. Потiм вони стояли в натовпi у тiнi будiвлi магазину i слухали промову. На подив Х'ю, було згадано його iм'я. Губернатор говорив про процвiтання мiста, побiчно натякаючи, що воно сталося завдяки полiтичнiй проникливостi партiї, представником якої вiн був, а потiм згадав кiлькох осiб, також частково вiдповiдальних за це. "Уся країна рухається вперед до нових трiумфiв пiд нашим прапором, - заявив вiн, - але не кожнiй спiльнотi так пощастило, як я знаходжу вас тут. Працiвникiв наймають за добру зарплату. Життя тут плiдне i щасливе. Вам пощастило, що серед вас є такi бiзнесмени, як Стiвен Хантер та Томас Баттерворт; а у винахiднику Х'ю Маквеї ви бачите одного з найбiльших розумiв i найкориснiших людей, якi коли-небудь жили, щоб допомогти зняти тягар iз плечей працi. Те, що його мозок робить для працi, наша партiя робить iнакше. Захисний тариф справдi є батьком сучасного процвiтання".
  Промовець зробив паузу, i в натовпi пролунали оплески. Х'ю схопив шкiльну вчительку за руку i потягнув її в провулок. Додому вони йшли мовчки, але коли пiдiйшли до будинку i вже збиралися увiйти, шкiльний учитель завагався. Вона хотiла попросити Х'ю пройтися з нею у темрявi, але їй не вистачило смiливостi здiйснити своє бажання. Коли вони стояли бiля ворiт i високий чоловiк iз витягнутим серйозним обличчям дивився на неї зверху вниз, вона згадала слова того, хто говорить. "Як вiн мiг дбати про мене? Як такiй людинi, як вона, може бути справа до такої непоказної шкiльної вчительки, як я? - Запитала вона себе. Вголос вона сказала зовсiм iнше. Коли вони йшли Тернерс-Пайком, вона вирiшила, що смiливо запропонує прогулятися пiд деревами Тернерс-Пайком за мостом, i сказала собi, що пiзнiше приведе його до мiсця бiля струмка, в тiнi рiчки. стара фабрика з виробництва солiнь, де вони з Джорджем Пайком так близько стали коханцями. Натомiсть вона на мить сповiльнилася бiля ворiт, а потiм нiяково засмiялася i увiйшла. "Ти маєш пишатися. Я був би гордий, якби про мене могли так говорити. Я не розумiю, чому ви продовжуєте жити тут, у такому дешевому будиночку, як наш, - сказала вона.
  Теплого весняного недiльного вечора того року, коли Клара Баттерворт повернулася жити в Бiдвелл, Х'ю зробив, що було для нього майже вiдчайдушною спробою пiдiйти до шкiльного вчителя. День був дощовим, i Х'ю провiв частину його будинку. Вiн прийшов з магазину опiвднi i пiшов до своєї кiмнати. Коли вона була вдома, шкiльний учитель займав сусiдню кiмнату. Мати, яка рiдко виходила з дому, того дня поїхала за мiсто вiдвiдати брата. Дочка приготувала вечерю для себе та Х'ю, i вiн спробував допомогти їй вимити посуд. Тарiлка випала з його рук, i її розбиття, здавалося, порушило мовчазний, збентежений настрiй, що опанував їх. Декiлька хвилин вони були дiтьми i поводилися як дiти. Х'ю взяв ще одну тарiлку, i шкiльний вчитель сказав йому вiдкласти її. Вiн вiдмовився. "Ти незграбний, як цуценя. Я не розумiю, як тобi взагалi вдається щось робити у цьому твоєму магазинi.
  Х'ю спробував утримати тарiлку, яку намагався вiдiбрати шкiльний вчитель, i кiлька хвилин вони щосили смiялися. Її щоки почервонiли, i Х'ю подумав, що вона виглядає чарiвно. До нього прийшов iмпульс, якого вiн нiколи ранiше не мав. Йому хотiлося кричати на всю горлянку, жбурляти тарiлку в стелю, змiтати зi столу весь посуд i чути, як вiн падає на пiдлогу, грати, як якась величезна тварина, що втратилася в крихiтному свiтi. Вiн глянув на Роуз, i його руки затремтiли вiд сили дивного iмпульсу. Поки вiн стояв i дивився, вона взяла тарiлку з рук i пiшла на кухню. Не знаючи, що робити, вiн одягнув капелюх i пiшов гуляти. Пiзнiше вiн пiшов у майстерню i спробував працювати, але рука його тремтiла, коли вiн намагався тримати iнструмент, i апарат для навантаження сiна, над яким вiн працював, раптово здався йому дуже тривiальною та неважливою рiччю.
  О четвертiй годинi Х'ю повернувся в будинок i виявив, що вiн явно порожнiй, хоча дверi, що ведуть до Тернерс-Пайк, були вiдчиненi. Дощ припинився, i сонце важко пробивалося крiзь хмари. Вiн пiдвiвся нагору до своєї кiмнати i сiв на край лiжка. До нього прийшло переконання, що дочка господаря будинку знаходиться у своїй кiмнатi по сусiдству, i хоча ця думка порушила всi його уявлення про жiнок, якi вiн колись мав по вiдношенню до себе, вiн вирiшив, що вона пiшла до своєї кiмнати, щоб бути поруч iз ним. коли вiн увiйшов. Вiн чомусь знав, що якщо вiн пiдiйде до її дверей i постукає, вона не здивується i не вiдмовить йому в прийомi. Вiн зняв туфлi та обережно поставив їх на пiдлогу. Потiм вiн навшпиньки вийшов у невеликий коридор. Стеля була настiльки низька, що йому довелося нахилитися, щоб не вдаритися об неї головою. Вiн пiдняв руку, маючи намiр постукати у дверi, але потiм втратив хоробрiсть. Кiлька разiв вiн виходив у передпокiй з тим самим намiром i щоразу безшумно повертався до своєї кiмнати. Вiн сiв у крiсло бiля вiкна i почав чекати. Минула година. Вiн почув шум, який вказував на те, що шкiльна вчителька лежала на своєму лiжку. Потiм вiн почув кроки на сходах i незабаром побачив, як вона вийшла з дому i пiшла Тернерс-Пайк. Вона пiшла не в мiсто, а через мiст, повз його магазин, у сiльську мiсцевiсть. Х'ю зник з поля зору. Вiн запитував, куди вона могла пiти. "Дороги бруднi. Чому вона виходить? Вона боїться мене? - Запитав вiн себе. Коли вiн побачив, як вона повернулася на мосту i озирнулася на будинок, його руки знову затремтiли. "Вона хоче, щоб я пiшов за нею. Вона хоче, щоб я пiшов iз нею", - подумав вiн.
  Х'ю незабаром вийшов iз дому i пiшов дорогою, але не зустрiв шкiльного вчителя. Вона справдi перетнула мiст i пiшла берегом струмка на далекому березi. Потiм вона знову перейшла по впалому колод i зупинилася бiля стiни фабрики з виробництва солiнь. Бiля стiни рiс кущ бузку, i вiн зник за ним. Коли вона побачила Х'ю на дорозi, її серце забилося так сильно, що їй стало важко дихати. Вiн пiшов дорогою i незабаром зник з поля зору, i велика слабкiсть оволодiла нею. Хоча трава була мокра, вона сiла на землю бiля стiни будiвлi i заплющила очi. Потiм вона затулила обличчя руками i заплакала.
  Здивований винахiдник повернувся у свiй пансiон тiльки пiзно ввечерi, а коли повернувся, то був невимовно радий, що не постукав у дверi кiмнати Роуз МакКой. Пiд час прогулянки вiн вирiшив, що сама думка про те, що вона хотiла, народилася в його власному мозку. "Вона мила жiнка", - повторював вiн собi знову й знову пiд час прогулянки i думав, що, дiйшовши такого висновку, вiн вiдмiв у нiй усi можливостi чогось ще. Вiн утомився, коли повернувся додому i одразу пiшов спати. Стара повернулася додому з села, а її брат сидiв у колясцi i кричав шкiльнiй вчительцi, яка вийшла з її кiмнати i побiгла вниз сходами. Вiн чув, як двi жiнки принесли в будинок щось важке i кинули на пiдлогу. Брат-фермер подарував мiсiс МакКой мiшок картоплi. Х'ю подумав про матiр i дочку, що стояли разом унизу, i був невимовно радий, що не пiддався своєму iмпульсу до смiливостi. "Вона б їй зараз розповiла. Вона хороша жiнка i розповiла їй зараз", - подумав вiн.
  О другiй годинi того ж дня Х'ю пiдвiвся з лiжка. Незважаючи на переконання, що жiнки не для нього, вiн виявив, що не може спати. Щось, що свiтилося в очах шкiльної вчительки, коли вона боролася з ним за володiння тарiлкою, все кликала його, i вiн устав i пiдiйшов до вiкна. Хмари вже розпорошилися з неба, i нiч стала ясною. Бiля сусiднього вiкна сидiла Роуз МакКой. Вона була одягнена в нiчну сорочку i дивилася вздовж Тернерс-Пайка на мiсце, де Джордж Пайк, начальник станцiї, жив зi своєю дружиною. Не даючи собi часу подумати, Х'ю опустився на колiна i простяг свою довгу руку через простiр мiж двома вiкнами. Його пальцi майже торкнулися потилицi жiнки i прагнули пограти з масою рудого волосся, що спадало їй на плечi, коли його знову здолало збентеження. Вiн швидко вiдсмикнув руку i випростався в кiмнатi. Його голова вдарилася в стелю, i вiн почув, як вiкно сусiдньої кiмнати тихо опустилося. Свiдомим зусиллям вiн взяв себе до рук. "Вона гарна жiнка. Пам'ятай, вона гарна жiнка", - прошепотiв вiн про себе i, знову забравшись у лiжко, не дозволив собi затриматися на думцi шкiльної вчительки, а змусив їх звернутися до невирiшених проблем, з якими йому ще мало зiткнутися. перш нiж вiн змiг завершити роботу над пристроєм для завантаження сiна. "Займися своєю справою i бiльше не ходи цiєю дорогою", - сказав вiн, нiби звертаючись до iншої людини. "Пам'ятай, вона гарна жiнка, i ти не маєш на це права. Це все, що вам потрiбно зробити. Пам'ятайте, що ви не маєте права, - додав вiн iз ноткою наказу в голосi.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XIII
  
  Х УГХ ПЕРШИЙ ПИЛА Клара Баттерворт, один липневий день, коли вона провела вдома цiлий мiсяць. Одного пiзно ввечерi вона прийшла до його магазину разом зi своїм батьком i людиною, яка була найнята для управлiння новим заводом з виробництва велосипедiв. Всi троє вийшли з баггi Тома i зайшли до магазину, щоб побачити новий винахiд Х'ю - пристрiй для навантаження сiна. Том i чоловiк на iм'я Альфред Баклi пройшли в задню частину магазину, i Х'ю залишився наодинцi з жiнкою. Вона була одягнена у легку лiтню сукню, щоки її палали. Х'ю стояв на лавцi бiля вiдкритого вiкна i слухав, як вона розповiдала про те, як сильно змiнилося мiсто за три роки її вiдсутностi. "Це ваша справа, всi так кажуть", - заявила вона.
  Клара чекала на можливiсть поговорити з Х'ю. Вона почала ставити питання про його роботу та про те, що з цього вийде. "Коли всi роблять машини, що ж робити людям?" вона спитала. Здавалося, вона вважала зрозумiлим, що винахiдник глибоко розмiрковував над темою промислового розвитку, про яку Кейт Ченселлер часто говорила цiлий вечiр. Почувши, що про Х'ю говорили як про людину з великим мозком, вона захотiла побачити, як цей мозок працює.
  Альфред Баклi часто приходив до будинку її батька i хотiв одружитися з Кларою. Увечерi двоє чоловiкiв сидiли на ганку фермерського будинку i говорили про мiсто i про великi справи, якi там належить зробити. Вони говорили про Х'ю, i Баклi, енергiйний, балакучий хлопець з довгою щелепою та неспокiйними сiрими очима, що приїхав з Нью-Йорка, запропонував схеми його використання. Клара зрозумiла, що є план, як отримати контроль над майбутнiми винаходами Х'ю i тим самим отримати перевагу над Стiвом Хантером.
  Все це спантеличило Клару. Альфред Баклi запропонував їй вийти за нього замiж, але вона вiдклала цю справу. Пропозицiя була формальною, зовсiм не тим, на що вона очiкувала вiд чоловiка, якого збиралася взяти в партнери на все життя, але в той момент Клара була дуже серйозно налаштована на шлюб. Чоловiк iз Нью-Йорка приїжджав до будинку її батька кiлька вечорiв на тиждень. Вона нiколи з ним не гуляла, i вони аж нiяк не наближалися один до одного. Здавалося, вiн був надто зайнятий роботою, щоб говорити про особисте, i запропонував одружитися, написавши їй листа. Клара отримала листа на поштi, i це її так засмутило, що вона вiдчула, що не може якийсь час зустрiтися з кимось iз своїх знайомих. "Я не варта тебе, але хочу, щоб ти була моєю дружиною. Я працюватиму на тебе. Я тут новенький, i ви мене не дуже добре знаєте. Все, про що я прошу, це привiлей довести свої заслуги. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, але перш нiж я насмiлюся прийти i попросити тебе надати менi таку велику честь, я вiдчуваю, що маю довести, що я гiдна цього", - говорилося в листi.
  Того дня, коли вона отримала листа, Клара поїхала до мiста одна, а потiм сiла у свiй баггi i поїхала на пiвдень, повз ферму Баттерворта, у бiк пагорбiв. Вона забула пiти додому на обiд чи вечерю. Кiнь повiльно йшов пiдтюпцем, протестуючи i намагаючись повернути назад на кожному перехрестi, але вiн продовжував йти i дiстався додому тiльки опiвночi. Коли вона дiсталася фермерського будинку, на неї чекав батько. Вiн пiшов з нею на скотарню i допомiг вiдпрягти коня. Нiчого не було сказано, i пiсля хвилинної розмови, яка не мала нiчого спiльного з предметом, що обiймав їх обох, вона пiднялася нагору i спробувала все обмiркувати. Вона прийшла до переконання, що її батько мав якесь вiдношення до пропозицiї руки i серця, що вiн знав про це i чекав на її повернення додому, щоб подивитися, як це подiяло на неї.
  Клара написала вiдповiдь, яка була такою ж ухильною, як i сама пропозицiя. "Я не знаю, чи хочу я одружитися з тобою чи нi. Менi доведеться з вами познайомитись. Однак я дякую вам за пропозицiю руки i серця, i коли ви вiдчуєте, що настав вiдповiдний час, ми поговоримо про це", - написала вона.
  Пiсля обмiну листами Альфред Баклi частiше, нiж ранiше, приходив до будинку її батька, але ближче вони з Кларою не познайомилися. Вiн розмовляв не з нею, а з її батьком. Хоча вона i не знала про це, чутка про те, що вона вийде замiж за людину з Нью-Йорка, вже поширилася мiстом. Вона не знала, хто розповiв цю iсторiю: її батько чи Баклi.
  Лiтнiми вечорами на ґанку фермерського будинку двоє чоловiкiв говорили про прогрес, мiсто i ту роль, яку вони приймають i сподiваються зiграти у його майбутньому розвитку. Житель Нью-Йорка запропонував Тому план. Вiн повинен був пiти до Х'ю i запропонувати контракт, що дає цим двом право вибору на всi його майбутнi винаходи. Коли винаходи будуть завершенi, вони повиннi були фiнансуватися в Нью-Йорку, i двоє чоловiкiв вiдмовилися вiд виробництва i набагато швидше заробили грошi як промоутери. Вони вагалися, бо боялися Стiва Хантера i тому, що Том боявся, що Х'ю не пiдтримає їхнього плану. "Я не здивувався б, якби у Стiва вже був з ним такий контракт. Якщо вiн цього не зробить, вiн дурень, - сказав чоловiк похилого вiку.
  Вечiр за вечором двоє чоловiкiв розмовляли, а Клара сидiла в глибокiй тiнi позаду ґанку i слухала. Ворожнеча, що iснувала мiж нею та батьком, здавалося, була забута. Чоловiк, який запропонував вийти за нього замiж, не дивився на неї, а її батько дивився. Баклi говорив бiльшу частину часу i говорив про бiзнесменiв Нью-Йорка, вже вiдомих на Близькому Заходi як фiнансовi гiганти, якби вони були його друзями на все життя. "Вони виконають усе, що я їх попрошу", - заявив вiн.
  Клара намагалася думати про Альфреда Баклi як про чоловiка. Як i Х'ю Маквей, вiн був високим i худорлявим, але, на вiдмiну вiд винахiдника, якого вона бачила два чи три рази на вулицi, вiн не був недбало одягнений. У ньому було щось гладке, щось, що нагадувало вихованого собаку, можливо, гончого. Пiд час розмови вiн нахилявся вперед, як хорт, що переслiдує кролика. Його волосся було акуратно роздiлене продiлом, а одяг облягав його, як шкура тварини. Вiн носив дiамантову шпильку для шарфа. Їй здавалося, що його довга щелепа постiйно виляє. Через кiлька днiв пiсля отримання його листа вона вирiшила, що не хоче його в чоловiки, i була переконана, що не хоче її. Вона була впевнена, що все питання про замiжжя якимось чином було запропоновано її батьком. Коли вона дiйшла такого висновку, вона одночасно розлютилася i була якось дивно зворушена. Вона не iнтерпретувала це як страх перед якоюсь необережнiстю з її боку, а думала, що її батько хотiв, щоб вона вийшла замiж, бо хотiла, щоб вона була щасливою. Коли вона сидiла в темрявi на ґанку фермерського будинку, голоси двох чоловiкiв стали нерозбiрливими. Наче її розум вийшов з тiла i, як жива iстота, мандрував свiтом. Перед нею постали десятки чоловiкiв, яких вона бачила i до яких випадково зверталася, молодi люди, якi вiдвiдували школу в Колумбусi, та мiськi хлопчики, з якими вона ходила на вечiрки та танцi, коли була маленькою дiвчинкою. Вона виразно бачила їхнi фiгури, але згадувала їх у якийсь вигiдний момент свого зiткнення з ними. У Колумбусi жив молодик iз мiстечка на пiвденнiй околицi штату, один iз тих, хто завжди закоханий у жiнку. У перший рiк навчання у школi вiн помiтив Клару i не мiг вирiшити, чи краще йому звернути увагу на неї чи на маленьку чорнооку мiську дiвчинку, яка навчалася у них у класi. Кiлька разiв вiн спускався з пагорба коледжу i йшов вулицею з Кларою. Вони стояли на перехрестi вулиць, де вона сiдала на машину. Кiлька машин проїхали повз, стоячи разом бiля куща, що росло бiля високої кам'яної стiни. Вони говорили про дрiбницi, про комедiйний клуб, органiзований у школi, про шанси на перемогу футбольної команди. Молодий чоловiк був одним iз акторiв вистави, поставленої комедiйним клубом, i розповiв Кларi про свої враження на репетицiях. Поки вiн говорив, його очi засяяли, i йому здавалося, що вiн дивиться не на її обличчя чи тiло, а на щось усерединi неї. Якийсь час, можливо, хвилин п'ятнадцять, iснувала ймовiрнiсть того, що цi двi людини покохають одна одну. Потiм молодик пiшов, i пiзнiше вона побачила, як вiн прогулювався пiд деревами на територiї коледжу з маленьким чорнооким мiським дiвчиськом.
  Лiтнiми вечорами, сидячи на ганку в темрявi, Клара думала про цей iнцидент i про десятки iнших швидкоплинних контактiв, якi вона встановила з чоловiками. Голоси двох чоловiкiв, якi говорять про заробляння грошей, тривали та тривали. Щоразу, коли вона виходила зi свого iнтроспективного свiту думок, довга щелепа Альфреда Баклi виляла. Вiн увесь час був у роботi, наполегливо щось переконував її батька. Кларi було важко думати про батька як про кролика, але думка про те, що Альфред Баклi схожий на собаку, залишилася з нею. "Вовк i вовкодав", - подумала вона.
  Кларi було двадцять три роки, i вона здавалася собi зрiлою. Вона не збиралася бiльше витрачати час на вiдвiдування школи i не хотiла бути професiйною жiнкою, як Кейт Ченселлер. Було щось, чого вона хотiла, i якимось чином якийсь чоловiк, вона не знала, що це буде за чоловiка, був зацiкавлений у цьому питаннi. Вона дуже жадала кохання, але могла отримати її вiд iншої жiнки. Кейт Ченселлер би вона сподобалася. Вона не усвiдомлювала того факту, що їхня дружба була чимось бiльшим, нiж дружба. Катi подобалося тримати Клару за руку, їй хотiлося цiлувати i пестити її. Цей потяг був пригнiчений самої Кет, у нiй йшла боротьба, i Клара невиразно усвiдомлювала це i поважала Кет за це.
  Чому? У першi тижнi того лiта Клара ставила собi це питання дюжину разiв. Кейт Ченселлер навчила її думати. Коли вони були разом, Кейт i думала i говорила, але тепер у розуму Клари з'явився шанс. За її бажанням чоловiка щось ховалося. Їй хотiлося чогось бiльшого, нiж ласки. У нiй був творчий iмпульс, який не мiг виявитися, поки з нею не зайнявся коханням чоловiк. Чоловiк, якого вона хотiла, був лише iнструментом, який вона шукала, щоб реалiзувати себе. Кiлька разiв за цi вечори у присутностi двох чоловiкiв, якi говорили лише про те, щоб заробити грошi на продуктах чужого розуму, вона майже витiсняла свiй розум на конкретну думку про жiнок, i тодi вiн знову затьмарювався.
  Клара втомилася думати i прислухалася до розмови. Iм'я Х'ю Маквея звучало у наполегливiй розмовi як рефрен. Це закрiпилося у її свiдомостi. Винахiдник не був одружений. Завдяки соцiальнiй системi, в якiй вона жила, це i це тiльки зробило його можливим для її цiлей. Вона почала думати про винахiдника, i її розум, втомлений вiд iгор з власною фiгурою, заграв про фiгуру високого, серйозного чоловiка, якого вона бачила на Мейн-стрiт. Коли Альфред Баклi поїхав до мiста на нiч, вона пiднялася вгору до своєї кiмнати, але не лягла в лiжко. Натомiсть вона погасила свiтло i сiла бiля вiдкритого вiкна, що виходив на фруктовий сад i звiдки їй було видно невелику дiлянку дороги, що проходить повз фермерський будинок у бiк мiста. Щовечора перед вiд'їздом Альфреда Баклi на ганку вiдбувалася невелика сценка. Коли гостя встала, щоб пiти, її батько пiд якимось приводом пiшов у будинок або за кут будинку на скотарнi. "Я попрошу Джима Прiста запрягти вашого коня", - сказав вiн i поспiшив геть. Клара залишилася в суспiльствi людини, яка вдавала, нiби хоче на нiй одружитися, i яка, як вона була переконана, не хотiла нiчого подiбного. Вона не бентежилася, але вiдчувала його збентеження i насолоджувалася цим. Вiн промовив офiцiйнi промови.
  - Що ж, нiч чудова, - сказав вiн. Клара обiйняла думку, що йому не зручно. "Вiн прийняв мене за зелену сiльську дiвчину, вражену ним, бо вiн з мiста i добре одягнений", - подумала вона. Iнодi її батько був п'ять чи десять хвилин, i вона не говорила жодного слова. Коли батько повернувся, Альфред Баклi потиснув йому руку, а потiм повернувся до Клари, очевидно, тепер уже зовсiм розслабившись. - Боюся, ми вам набридли, - сказав вiн. Вiн узяв її руку i, нахилившись, поцiлував її тильну сторону. Її батько одвернувся. Клара пiднялася вгору i сiла бiля вiкна. Вона чула, як двоє чоловiкiв розмовляли на дорозi перед будинком. Через деякий час грюкнули вхiднi дверi, до будинку увiйшов її батько, i гостя поїхала. Все стихло, i вона ще довго чула, як копита коня Альфреда Баклi швидко стукали дорогою, що веде до мiста.
  Клара подумала про Х'ю Маквей. Альфред Баклi вiдгукувався про нього як про людину з глибинки з деякою часткою генiальностi. Вiн постiйно твердив про те, що вони з Томом можуть використовувати цю людину у своїх цiлях, i вона задавалася питанням, чи допускають обидва чоловiки таку ж велику помилку щодо винахiдника, як i щодо неї. Тихої лiтньої ночi, коли стукiт кiнських копит затих i батько перестав ворушитися по хатi, вона почула iнший звук. Завод з виробництва кукурудзозбиральних машин був дуже зайнятий i працював у нiчну змiну. Коли нiч була тихою або коли з мiста на пагорб дув легкий вiтерець, вiд безлiчi машин, що працюють по дереву i сталi, долинав низький гуркiт, за яким через рiвнi промiжки часу плив рiвний подих парового двигуна.
  Жiнка бiля вiкна, як i всi iншi в її мiстi та у всiх мiстах Середнього Заходу, була зворушена iдеєю романтики промисловостi. Мрiї хлопчика з Мiссурi, з яким вiн бився, силою його наполегливостi вивернулися в нове русло i висловилися в певних речах: в машинах для збирання кукурудзи, в машинах для розвантаження вугiльних вагонiв i для збирання сiна з поля i навантаження його на вiзки без допомоги людських рук були ще мрiї. Вони розбудили у свiдомостi жiнки сни. Фiгури iнших чоловiкiв, якi крутились у її головi, вислизнули, i залишилася одна постать. Її розум вигадував iсторiї, що стосуються Х'ю. Вона прочитала абсурдну iсторiю, надруковану в клiвлендськiй газетi, i захопила її уяву. Як i будь-який iнший громадянин Америки, вона вiрила у героїв. У книгах i журналах вона читала про героїчних людей, якi вибралися з бiдностi завдяки якiйсь дивнiй алхiмiї та поєднали у своїх повних людях усi чесноти. Широка, багата земля вимагала гiгантських постатей, i уми людей створили цi постатi. Лiнкольн, Грант, Гарфiлд, Шерман та пiвдюжини iнших чоловiкiв були чимось бiльшим, нiж просто людьми у свiдомостi поколiння, що прийшло одразу пiсля днiв їх приголомшливих виступiв. Промисловiсть вже створювала новий набiр напiвмiфiчних постатей. Фабрика, яка працювала в нiчний час у мiстечку Бiдуелл, стала у свiдомостi жiнки, яка сидiла бiля вiкна фермерського будинку, не фабрикою, а могутньою твариною, могутньою твариною, яку Х'ю приручив i став корисним для своїх побратимiв. Її розум кинувся вперед i прийняла приручення звiра як щось зрозумiле. Голод її поколiння знайшов у нiй голос. Як i всiм, їй хотiлося героїв, i героєм став Х'ю, з яким вона нiколи не розмовляла та про якого нiчого не знала. Її батько, Альфред Баклi, Стiв Хантер та iншi були пiгмеями. Її батько був iнтриганом; вiн навiть планував видати її замiж, можливо, для реалiзацiї своїх планiв. Насправдi його плани були настiльки неефективними, що їй не треба було на нього злитися. Серед них була лише одна людина, яка не була iнтриганом. Х'ю був тим, ким вона хотiла бути. Вiн був творчою силою. У його руках мертвi неживi речi ставали творчою силою. Вiн був тим, ким вона хотiла бачити не себе, а можливо сина. Думка, нарештi висловлена безперечно, злякала Клару, i вона пiдвелася зi стiльця бiля вiкна i приготувалася лягти спати. Щось усерединi її тiла болiло, але вона не дозволяла собi продовжувати думати про те, що її вiдвiдувало.
  Того дня, коли вона пiшла зi своїм батьком та Альфредом Баклi до магазину Х'ю, Клара зрозумiла, що хоче вийти замiж за людину, яку побачить там. Думка в нiй не виражалася, а спала, як насiння, щойно посаджене в родючий ґрунт. Вона сама досягла того, щоб її вiдвезли на фабрику, а також зумiла залишити її з Х'ю, поки двоє чоловiкiв пiшли подивитися на недобудований навантажувач для сiна в заднiй частинi магазину.
  Вона почала розмовляти з Х'ю, коли всi четверо стояли на лужку перед магазином. Вони ввiйшли всередину, а її батько та Баклi пройшли через заднi дверi. Вона зупинилася бiля лави, i, продовжуючи говорити, Х'ю був змушений зупинитися i стати поруч з нею. Вона ставила запитання, робила йому туманнi комплiменти, а поки вiн щосили намагався зав'язати розмову, вона вивчала його. Щоб приховати своє збентеження, вiн вiдвернувся i глянув у вiкно на Тернерс-Пайк. Його очi, вирiшила вона, були гарнi. Вони були трохи малi, але було в них щось сiре та хмарне, i сiра хмарнiсть надавала їй впевненостi в людинi за очима. Вона могла, як вона вiдчувала, довiряти йому. В його очах було щось схоже на те, що найбiльше вдячно її власнiй природi, на небо, побачене над вiдкритою мiсцевiстю або над рiчкою, що тiкає прямо в далечiнь. Волосся Х'ю було грубим, як грива коня, а нiс - як нiс коня. Вiн, вирiшила вона, дуже схожий на коня; чесний, сильний кiнь, кiнь, олюднений таємничою, голодною iстотою, що виражала себе в його очах. "Якщо менi доведеться жити з твариною; "Якщо, як одного разу сказала Кейт Ченселлер, ми, жiнки, повиннi вирiшити, з якою ще твариною нам жити, перш нiж ми зможемо стати людьми, я б вiддала перевагу жити з сильним, добрим конем, нiж з вовком або вовкодавом", - спiймала вона себе на думцi.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XIV
  
  Х УГХ МАВ НЕМАЄ пiдозру, що Клара розглядала його як можливого чоловiка. Вiн нiчого про неї не знав, але пiсля того, як вона пiшла, почав думати. Вона була жiнкою, приємною на вигляд, i вiдразу ж зайняла у його свiдомостi мiсце Роуз МакКой. Всi нелюбимi чоловiки i багато коханих напiвпiдсвiдомо грають фiгурами багатьох жiнок, як жiноча свiдомiсть грає фiгурами чоловiкiв, бачачи їх у багатьох ситуацiях, неясно пестячи їх, мрiючи про ближчi контакти. У Х'ю потяг до жiнок виникла пiзно, але з кожним днем вона ставала все активнiшою. Коли вiн розмовляв з Кларою i поки вона залишалася в його присутностi, вiн бентежився бiльше, нiж будь-коли ранiше, тому що вiн усвiдомлював її бiльше, нiж будь-яку iншу жiнку. По секрету вiн не був тiєю скромною людиною, якою себе вважав. Успiх його кукурудзозбиральної машини та машини для розвантаження автомобiлiв, а також повага, що сягала майже поклонiння, яку вiн iнодi бачив в очах мешканцiв мiстечка в Огайо, мали його пихатiсть. Це був час, коли вся Америка була одержима однiєю iдеєю, i для жителiв Бiдуелла немає нiчого важливiшого, найнеобхiднiшого i життєво важливого для прогресу, нiж те, що зробив Х'ю. Вiн не ходив i не говорив, як iншi жителi мiста, його тiло було надто великим та вiльно складеним, але потай вiн не хотiв вiдрiзнятися вiд iнших навiть фiзично. Iнодi з'являлася можливiсть випробувати фiзичну силу: треба було пiдняти залiзну лозину або розкачати в цеху частину якоїсь важкої машини. У ходi такого випробування вiн виявив, що може пiдняти майже вдвiчi бiльше вантажу, з яким може впоратися з iншим. Двоє чоловiкiв крякали i напружувалися, намагаючись пiдняти з пiдлоги важку штангу та покласти її на лаву. Вiн прийшов i виконав роботу сам i без видимих зусиль.
  У своїй кiмнатi вночi, ближче до вечора або ввечерi влiтку, коли вiн гуляв путiвцями, вiн iнодi вiдчував гострий голод до визнання своїх заслуг з боку товаришiв i, не маючи нiкого, хто мiг би його похвалити, хвалив себе. Коли губернатор штату хвалив його перед натовпом i коли вiн змусив Роуз МакКой пiти, бо йому здавалося нескромним залишатися i чути такi слова, вiн виявив, що не може заснути. Пролежавши в лiжку години двi-три, вiн пiдвiвся i тихенько виповз iз дому. Вiн був схожий на людину, яка, маючи немузичний голос, спiває про себе у ваннiй, а вода видає гучний плескiт. Тiєї ночi Х'ю захотiв стати оратором. Блукаючи в темрявi Тернерс-Пайком, вiн уявляв себе губернатором штату, що звертається до безлiчi людей. В милi на пiвнiч вiд Пiкльвiля бiля дороги росли густi заростi, i Х'ю зупинився i звернувся до молодих дерев i кущiв. У темрявi маса кущiв нагадувала натовп, що стоїть по стiйцi смирно i прислухається. Вiтер дув i грав у густiй сухiй рослинностi, i було чути, як багато голосiв шепотiли слова пiдтримки. Х'ю сказав багато дурниць. Вирази, якi вiн чув з вуст Стiва Хантера i Тома Баттерворта, прийшли йому на думку i були повторенi його губами. Вiн говорив про швидке зростання мiста Бiдвелл, нiби це було справжнiм благословенням, про фабрики, будинки щасливих, задоволених людей, про настання промислового розвитку як щось на зразок вiзиту богiв. Досягши вершини егоїзму, вiн вигукнув: "Я зробив це. Я встиг."
  Х'ю почув наближається по дорозi баггi i втiк у хащi. Фермер, який поїхав у мiсто на вечiр i залишився пiсля полiтичних зборiв, щоб поговорити з iншими фермерами в салунi Бена Хеда, пiшов додому, що спить у колясцi. Його голова кивала вгору й униз, обважнiла вiд пари, що пiднiмалася вiд безлiчi склянок пива. Х'ю вийшов з хащi, почуваючи себе трохи засоромленим. Наступного дня вiн написав листа Сарi Шепард i розповiв їй про свої успiхи. "Якщо вам чи Генрi потрiбнi грошi, я можу надати вам усе, що ви хочете", - написав вiн i не встояв перед спокусою розповiсти їй щось про те, що губернатор сказав про його роботу та свої думки. "У будь-якому випадку, вони, мабуть, думають, що я чогось значу, незалежно вiд того, роблю я це чи нi", - сказав вiн задумливо.
  Усвiдомивши свою значущiсть у навколишньому життi, Х'ю захотiв прямої, людської оцiнки. Пiсля невдалої спроби, яку вiн i Роуз зробили, щоб прорватися крiзь стiну збентеження i стриманостi, що роздiляла їх, вiн знав, що хоче жiнку, i iдея, що одного разу закрiпилася в його головi, виросла до гiгантських розмiрiв. . Всi жiнки ставали цiкавими, i вiн голодними очима дивився на дружин робiтникiв, якi iнодi пiдходили до дверей магазину, щоб перекинутися слiвцем зi своїми чоловiками, на молодих фермерських дiвчат, якi проїжджали Тернерс-Пайком лiтнiми днями, мiських дiвчат, якi заходили туди. Вечiрня вулиця Бiдуелла, свiтловолосих i темноволосих жiнок. Оскiльки вiн хотiв жiнку бiльш свiдомо та рiшуче, вiн почав бiльше боятися окремих жiнок. Його успiх та спiлкування з робiтниками майстернi зробили його менш сором'язливим у присутностi чоловiкiв, але жiнки були iншими. У присутностi вiн соромився своїх таємних думок про них.
  Того дня, коли вiн залишився наодинцi з Кларою, Том Баттерворт та Альфред Баклi пробули в заднiй частинi магазину майже двадцять хвилин. День був спекотний, i на обличчi Х'ю виступили краплинки поту. Його рукави були закатанi до лiктiв, а руки i волосатi руки були покритi брудом. Вiн пiдняв руку, щоб витерти пiт iз чола, залишивши довгий чорний слiд. Потiм вiн помiтив, що, доки вона говорила, жiнка дивилася на нього зосереджено, майже розважливо. Начебто вiн був конем, а вiн - покупцем, який оглядає його, щоб переконатися, що вiн здоровий i добродушний. Поки вона стояла поруч iз ним, її очi сяяли, а щоки палали. Прокидаючись, напористий чоловiчий початок у ньому нашiптував, що рум'янець на її щоках i сяючi очi про щось говорять. Цей урок йому дав невеликий i зовсiм незадовiльний досвiд спiлкування зi шкiльною вчителькою у його пансiонi.
  Клара поїхала з магазину разом зi своїм батьком та Альфредом Баклi. Том керував машиною, а Альфред Баклi нахилився вперед i заговорив. "Ви повиннi з'ясувати, чи є у Стiва варiант використання нового iнструменту. Було б безглуздо питати прямо i видавати себе. Цей винахiдник дурний i пихатий. Цi хлопцi завжди такi. Вони здаються тихими та проникливими, але завжди випускають кота з мiшка. Треба якось йому потiшити. Жiнка могла б дiзнатися про все, що вiн знає, за десять хвилин. Вiн повернувся до Клари i посмiхнувся. Було щось нескiнченно зухвале у нерухомому звiриному поглядi його очей. - Ми беремо тебе в нашi плани, твiй батько i я, га? вiн сказав. "Ви повиннi бути обережними, щоб не видати нас, коли говоритимете з цим винахiдником".
  З вiтрини свого магазину Х'ю дивився на потилицi трьох людей. Верх баггi Тома Баттерворта був опущений, i, коли вiн говорив, Альфред Баклi нахилився вперед, i його голова зникла. Х'ю подумав, що Клара, мабуть, схожа на ту жiнку, яку чоловiки мають на увазi, коли говорять про ледi. Дочка фермера мала чуття на одяг, i у свiдомостi Х'ю виникла iдея аристократизму через одяг. Вiн подумав, що сукня, яку вона носила, була найстильнiшою рiччю, яку вiн колись бачив. Подруга Клари, Кейт Ченселлер, хоч i була мужньою у своїй сукнi, але мала чуття стилю i виклала Кларi кiлька цiнних урокiв. "Будь-яка жiнка може добре одягатися, якщо вмiє", - заявила Кейт. Вона навчила Клару вивчати та пiдкреслювати за допомогою одягу гiдностi свого тiла. Поруч iз Кларою Роуз Маккой виглядала неохайно та пересiчно.
  Х'ю пiдiйшов до задньої частини магазину, туди, де був водопровiдний кран, i вимив руки. Потiм вiн пiдiйшов до лави i спробував розпочати роботу, яку робив. За п'ять хвилин вiн знову пiшов мити руки. Вiн вийшов з магазину i зупинився бiля невеликого струмка, який струмував пiд кущами верби i зникав пiд мостом пiд Тернерс-Пайком, а потiм повернувся за пальто i залишив роботу на день. Iнстинкт змусив його знову пройти повз струмок, вiн став навколiшки на травi на березi i знову вимив руки.
  Зростаюча марнославство Х'ю харчувалося думкою, що Клара цiкавиться ним, але воно ще не було достатньо сильним, щоб пiдтримати цю думку. Вiн здiйснив довгу прогулянку, пройшовши двi чи три милi на пiвнiч вiд магазину вздовж Тернерс-Пайк, а потiм перехрестям дороги мiж кукурудзяними i капустяними полями туди, де вiн мiг, перетнути луг, потрапити в лiс. Цiлу годину вiн сидiв на колодi на узлiссi i дивився на пiвдень. Вдалинi, над дахами будинкiв мiста, вiн побачив бiлу цятку на тлi зеленi - фермерський будинок Баттерворта. Майже вiдразу вiн вирiшив, що те, що вiн побачив у очах Клари i що було сестрою того, що вiн бачив у очах Роуз МакКой, не мало до нього жодного вiдношення. Мантiя марнославства, яку вiн носив, впала i залишила його оголеним та сумним. - Чого вона хоче вiд мене? - спитав вiн себе i пiдвiвся з-за колоди, щоб подивитися критичними очима на своє довге кiстляве тiло. Вперше за два-три роки вiн подумав про слова, якi так часто повторювала в його присутностi Сара Шепард у першi кiлька мiсяцiв пiсля того, як вiн покинув батькiвську хатину на березi рiчки Мiссiсiпi i прийшов працювати на залiзничну станцiю. Вона називала його народ лiнивими мужланами i бiдним бiлим смiттям i критикувала його схильнiсть до мрiй. Боротьбою i працею вiн перемiг мрiї, але не змiг нi перемогти свiй родовiд, нi змiнити той факт, що по сутi вiн був бiдним бiлим покидьком. З тремтiнням огиди вiн знову побачив себе хлопчиком у рваному одязi, який пахнув рибою, що лежав безглуздо i напiвсонно в травi на березi рiчки Мiссiсiпi. Вiн забував велич снiв, якi iнодi вiдвiдували його, i пам'ятав лише зграї мух, якi, залученi брудом свого одягу, кружляли над ним i над п'яним батьком, що сплявся поруч iз ним.
  Комок пiдступив до горла, i на мить його охопила жалiсть до самого себе. Потiм вiн вийшов з лiсу, перетнув поле i своєю своєрiдною, довгою, човгаючою ходою, завдяки якiй вiн iз дивовижною швидкiстю пересувався по землi, знову пiшов дорогою. Якби поблизу був струмок, у нього виникла б спокуса зiрвати з себе одяг i пiрнути в нього. Думка про те, що вiн колись зможе стати чоловiком, який будь-яким чином буде привабливим для такої жiнки, як Клара Баттерворт, здавалася найбiльшою дурiстю на свiтi. "Вона ледi. Чого вона хоче вiд мене? Я їй не пiдходжу. Я їй не пiдходжу, - сказав вiн уголос, несвiдомо переходячи на дiалект батька.
  Х'ю гуляв весь день, а ввечерi повернувся до своєї крамницi i працював до пiвночi. Вiн працював так енергiйно, що вдалося вирiшити низку складних проблем у конструкцiї сiнозавантажувального апарату.
  На другий вечiр пiсля зустрiчi з Кларою Х'ю вирушив на прогулянку вулицями Бiдвелла. Вiн подумав про роботу, якою займався весь день, а потiм про жiнку, яку, як вiн вирiшив, вiн за жодних обставин не зможе завоювати. З настанням темряви вiн вирушив за мiсто i о дев'ятiй повернувся по залiзничних колiях повз кукурудозну фабрику. Завод працював день i нiч, i новий завод, також розташований поряд з дорогами i неподалiк нього, був майже готовий. За новим заводом розташовувалося поле, яке Том Баттерворт та Стiв Хантер купили та розклали на вулицях з будинками робiтникiв. Будинки були збудованi дешево i некрасиво, i в усiх напрямках панував величезний безлад; але Х'ю не бачив безладу i потворностi будiвель. Видовище, що постало перед ним, посилило його згасаючу марнославство. Щось вiд вiльної човгаючої ходи пiшло навперейми, i вiн розправив плечi. "Те, що я тут зробив, щось означає. Зi мною все гаразд", - подумав вiн i вже майже дiйшов до старого кукурудзозбирального комбiнату, коли з бокових дверей вийшли кiлька чоловiк i, вставши на рейки, пройшли перед ним.
  На кукурудозному заводi сталося щось, що схвилювало чоловiкiв. Ед Холл, суперiнтендант, пожартував над своїми земляками. Вiн одягнув комбiнезон i пiшов працювати за верстатом у довгiй кiмнатi разом iз приблизно п'ятдесятьма iншими чоловiками. "Я збираюся тебе показати", - сказав вiн, смiючись. Ти дивишся на мене. Ми запiзнилися з роботою, i я хочу вас запросити.
  Гордiсть робiтникiв була зачеплена, i протягом двох тижнiв вони працювали як демони, намагаючись перевершити боса. Вночi, коли пiдраховувався обсяг виконаної роботи, з Еду смiялися. Потiм вони почули, що на заводi буде введено вiдрядну оплату, i злякалися, що їм платитимуть за шкалою, розрахованою за обсягом роботи, виконаною за два тижнi шалених зусиль.
  Робiтник, що спотикався дорогами, прокляв Еда Холла та людей, на яких вiн працював. "Я втратив шiстсот доларiв через поломку настановної машини, i це все, що я отримую, тому що надi мною розiгрує такий молодий вiдстiй, як Ед Холл", - пробурчав голос. Iнший голос пiдхопив приспiв. У тьмяному свiтлi Х'ю побачив розмовляючу, людину зi зiгнутою спиною, вирощену на капустяних полях i приїхав у мiсто в пошуках роботи. Хоч вiн i не впiзнав його, вiн уже чув цей голос ранiше. Вiн виходив вiд сина Езри Френча, який вирощував капусту, i це був той самий голос, який вiн одного разу чув, скаржачись уночi, коли французькi хлопчики повзли по капустяному полю в мiсячному свiтлi. Тепер чоловiк сказав щось, що налякало Х'ю. "Ну, - заявив вiн, - це з мене жарт. Я покинув тата i завдав йому болю; тепер вiн бiльше не прийме мене назад. Вiн каже, що я ледар i нiкуди не годжуся. Я думав, що приїду до мiста на фабрику, i менi тут буде легше. Тепер я одружився i маю дотримуватися своєї роботи, хоч би що вони робили. У селi я працював як собака кiлька тижнiв на рiк, а тут менi, напевно, доведеться працювати весь час. Так справи. Я подумав, що це дуже смiшно - всi цi розмови про те, що працювати на фабрицi так легко. Я хотiв би, щоб старi часи повернулися. Я не розумiю, як цей винахiдник чи його винаходи колись допомогли нам, робiтникам. Папа мав рацiю щодо нього. Вiн сказав, що винахiдник нiчого не зробить для робiтникiв. Вiн сказав, що телеграфiста краще буде смолити i оперити. Думаю, тато мав рацiю".
  Розв'язнiсть кроку Х'ю зникла, i вiн зупинився, щоб дозволити чоловiкам пройти шляхами поза полем зору i чутностi. Коли вони трохи вiдiйшли, почалася сварка. Кожен чоловiк вiдчував, що iншi повиннi нести деяку вiдповiдальнiсть за його зраду у суперечцi з Едом Холлом, i звинувачення лiтали туди та назад. Один iз чоловiкiв жбурнув важкий камiнь, який побiг дорогами, i стрибнув у канаву, що заросла сухими бур'янами. Вiн видав тяжкий гуркiт. Х'ю почув важкi кроки. Вiн злякався, що чоловiки збираються напасти на нього, перелiз через паркан, перетнув скотарню i вийшов на порожню вулицю. Намагаючись зрозумiти, що сталося i чому чоловiки розлютилися, вiн зустрiв Клару Баттерворт, яка стояла i, очевидно, чекала на нього пiд вуличним лiхтарем.
  
  
  
  Х'ю йшов поруч iз Кларою, надто спантеличений, щоб спробувати зрозумiти новi iмпульси, що наповнили його розум. Вона пояснила свою присутнiсть на вулицi тим, що приїхала до мiста, щоб вiдправити листа, i мала намiр пiти додому бiчною дорогою. "Ти можеш пiти зi мною, якщо просто хочеш прогулятися", - сказала вона. Обидва йшли мовчки. Думки Х'ю, що не звикли подорожувати широкими колами, були зосередженi на його супутнику. Здавалося, життя раптом повело його дивними дорогами. За два днi вiн вiдчув бiльше нових емоцiй i вiдчув їх глибше, нiж могла собi уявити людина. Година, яку вiн щойно пережив, була надзвичайною. Вiн залишив свiй пансiон сумний та пригнiчений. Потiм вiн прийшов на фабрику, i його охопила гордiсть за те, чого, на його думку, досяг. Тепер стало очевидним, що робiтники на фабриках незадоволенi, щось не так. Вiн запитував себе, чи дiзнається Клара, що сталося, i чи розповiсть йому, якщо вiн запитає. Вiн хотiв поставити багато запитань. "Ось для чого менi потрiбна жiнка. Я хочу, щоб поряд зi мною був хтось, хто розумiється на речах i розповiсть менi про них", - думав вiн. Клара промовчала, i Х'ю вирiшив, що вiн їй, як i робiтнику, що скаржиться, спотикається по колiях, не подобається. Чоловiк сказав, що йому хотiлося б, щоб Х'ю нiколи не приїжджав у мiсто. Можливо, кожен у Бiдвеллi потай вiдчував те саме.
  Х'ю бiльше не пишався собою та своїми досягненнями. Його охопило подив. Коли вони з Кларою виїхали з мiста на путiвець, вiн почав думати про Сарiю Шепард, яка була доброзичлива i добра до нього, коли вiн був хлопчиком, i хотiв, щоб вона була з ним, або ще краще, щоб Клара зайняла таку ж позицiю. вона взяла до нього. Якби Кларi надумалося лаятися, як це зробила Сара Шепард, вiн вiдчув би полегшення.
  Натомiсть Клара йшла мовчки, думаючи про свої справи i плануючи використовувати Х'ю у своїх цiлях. Для неї це був важкий день. Ближче до вечора мiж нею та її батьком вiдбулася сцена, i вона пiшла з дому та приїхала до мiста, бо бiльше не могла виносити його присутностi. Побачивши Х'ю, що наближається до неї, вона зупинилася пiд вуличним лiхтарем, щоб дочекатися його. "Я могла б все виправити, якби вiн запропонував менi вийти за нього замiж", - думала вона.
  Нова складнiсть, що виникла мiж Кларою та її батьком, була чимось, до чого вона не мала жодного вiдношення. Тома, який вважав себе таким проникливим та хитрим, взяв на роботу мiський мешканець Альфред Баклi. У другiй половинi дня до мiста приїхав федеральний офiцер, щоб заарештувати Баклi. Чоловiк виявився вiдомим шахраєм, який розшукується у кiлькох мiстах. У Нью-Йорку вiн входив у банду, яка розповсюджувала фальшивi грошi, а в iнших штатах його розшукували за шахрайство з жiнками, на двох з яких вiн одружився незаконно.
  Арешт був подiбний до пострiлу в Тома, зробленому членом його власної родини. Вiн майже почав думати про Альфреда Баклi як про члена своєї сiм'ї, i, швидко їхавши по дорозi додому, вiн глибоко жалкував про свою дочку i мав намiр попросити її пробачити за те, що вiн зрадив її. хибна позицiя. Те, що вiн вiдкрито не брав участi в жодному з планiв Баклi, не пiдписував жодних документiв i не писав листiв, якi б видавали змову, в яку вiн вступив проти Стiва, сповнювало його радiстю. Вiн мав намiр виявити щедрiсть i навiть, якщо знадобиться, зiзнатися Кларi у своїй необачностi, заговоривши про можливий шлюб, але коли вiн дiстався до фермерського будинку, провiв Клару у вiтальню i зачинив дверi, вiн передумав. . Вiн розповiв їй про арешт Баклi, а потiм почав збуджено ходити туди-сюди по кiмнатi. Її холоднокровнiсть розлючувала його. "Не сиди там, як молюск!" вiн гукнув. "Хiба ти не знаєш, що сталося? Хiба ти не знаєш, що ти зганьбив, зганьбив моє iм'я?
  Розгнiваний батько пояснив, що половина мiста знала про її заручини з Альфредом Баклi, i коли Клара заявила, що вони не зарученi i що вона нiколи не збиралася виходити за цю людину замiж, його гнiв не вщух. Вiн сам прошепотiв цю пропозицiю про мiсто, сказав Стiву Хантеру, Гордону Харту i двом чи трьом iншим, що Альфред Баклi та його дочка, безсумнiвно, зроблять те, що вiн називав "порозумiтися", i вони, звичайно, сказали їхнi дружини. Той факт, що вiн зрадив свою доньку в потворне становище, був його свiдомiстю. - Думаю, негiдник сам це сказав, - сказав вiн у вiдповiдь на її заяву i знову дав волю гнiву. Вiн подивився на свою дочку i пошкодував, що вона не син, щоб вiн мiг ударити кулаками. Його голос перетворився на крик, i його можна було почути на скотарнi, де працювали Джим Прiст i молодий фермер. Вони зупинили роботу та прислухалися. "Вона щось задумала. Думаєш, якийсь чоловiк втягнув її у бiду? - спитав молодий фермер.
  У будинку Том висловив своє старе невдоволення дочкою. "Чому ти не вийшла замiж i не стала розсудливою, як порядна жiнка?" вiн гукнув. "Скажи менi, що. Чому ти не одружився i не став розсудливим? Чому ти завжди потрапляєш у неприємностi? Чому ти не одружився i не розсудився?"
  
  
  
  Клара йшла дорогою поряд з Х'ю i думала, що всiм її бiд прийде кiнець, якщо вiн запропонує їй стати його дружиною. Потiм їй стало соромно за свої думки. Коли вони минули останнiй вуличний лiхтар i приготувалися їхати манiвцем по темнiй дорозi, вона повернулася i подивилася на витягнуте серйозне обличчя Х'ю. Традицiя, через яку вiн вiдрiзнявся вiд iнших чоловiкiв в очах мешканцiв Бiдвелла, почала впливати на неї. З того часу, як вона повернулася додому, вона чула, як люди говорили про нього з чимось на кшталт благоговiння в голосах. Вона знала, що вихiд замiж за мiського героя поставив її на високе мiсце в очах народу. Це було б для неї трiумфом i вiдновило б її авторитет у очах її батька, а й у очах решти. Здавалося, всi вважали, що їй слiд одружитися; навiть Джим Прiст так казав. Вiн сказав, що вона з тих, хто виходить замiж. Ось її шанс. Вона запитувала себе, чому вона не хоче його брати.
  Клара написала своїй подрузi Кейт Ченселлер листа, в якому заявила про свiй намiр пiти з дому та пiти на роботу, i прийшла до мiста пiшки, щоб вiдправити його поштою. На Мейн-стрiт, коли вона йшла крiзь натовп чоловiкiв, що прийшли погуляти напередоднi перед магазинами, сила батькiвських слiв про зв'язок її iменi з iм'ям Баклi-шахрая вперше вразила її. . Чоловiки зiбралися до груп i жваво розмовляли. Безперечно, вони обговорювали арешт Баклi. Її власне iм'я, безперечно, обговорювалося. Щоки її горiли, i гостра ненависть до людства опанувала її. Тепер її ненависть до iнших пробудила в нiй майже благоговiйне ставлення до Х'ю. На той час, як вони пройшли разом п'ять хвилин, усi думки про використання його у своїх цiлях зникли. "Вiн не схожий на батька, Хендерсона Вудберна або Альфреда Баклi", - сказала вона собi. "Вiн не будує планiв i не спотворює речi, намагаючись отримати краще вiд когось iншого. Вiн працює i завдяки його зусиллям справи досягаються". Їй на думку спала постать фермера Джима Прiста, що працює на кукурудзяному полi. "Працює селянин, - подумала вона, - i росте кукурудза. Ця людина виконує свою роботу у своєму магазинi та допомагає мiсту рости".
  У присутностi батька протягом дня Клара залишалася спокiйною i, мабуть, байдужою до його тиради. У мiстi в присутностi чоловiкiв, якi, як вона була впевнена, нападали на її героїню, вона злилася i була готова до бiйки. Тепер їй хотiлося покласти голову Х'ю на плече та заплакати.
  Вони пiдiйшли до мосту неподалiк того мiсця, де дорога повертала i вела до будинку її батька. Це був той самий мiст, до якого вона прийшла зi шкiльним учителем i яким слiдував Джон Мей у пошуках бiйки. Клара зупинилася. Вона не хотiла, щоб хтось у домi знав, що Х'ю йшов з нею додому. "Батько так хоче, щоб я вийшла замiж, що завтра поїде до нього", - подумала вона. Вона поклала руки на перила моста i, нахилившись, уткнулася мiж ними обличчям. Х'ю стояв позаду неї, повертаючи голову з боку в бiк i потираючи руки об штанини, несамовито вiд збентеження. Поруч iз дорогою, неподалiк мосту, було рiвне болотисте поле, i пiсля хвилини мовчання тишу порушили голоси безлiчi жаб. Х'ю стало дуже сумно. Уявлення про те, що вiн велика людина i заслуговує на те, щоб у нього була жiнка, з якою можна було б жити i розумiти її, повнiстю зникло. На даний момент йому хотiлося бути хлопчиком та покласти голову на плече жiнки. Вiн дивився не на Клару, а на себе. У тьмяному свiтлi його нервово нишпорили руки, його довге, пухке складене тiло, все, що було пов'язане з його особистiстю, здавалося негарним i зовсiм непривабливим. Вiн мiг бачити маленькi твердi руки жiнки, що лежали на перилах моста. Вони були, думав вiн, як i все, що пов'язане з її особистiстю, стрункими i прекрасними, так само як i все, що пов'язане з його власною особистiстю, було негарно i потворно.
  Клара отямилася вiд задуму, що опанував її, i, потиснувши Х'ю руку i пояснивши, що не хоче, щоб вiн iшов далi, пiшла. Коли вiн подумав, що вона пiшла, вона повернулася. "Ви почуєте, що я була заручена з тим Альфредом Баклi, який потрапив у бiду i був заарештований", - сказала вона. Х'ю не вiдповiв, i її голос став рiзким i трохи зухвалим. "Ви почуєте, що ми збиралися одружитися. Я не знаю, що ти почуєш. Це брехня, - сказала вона i, повернувшись, поспiшила геть.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XV
  
  Х УГХ I З ЛАРА одружилися менш нiж через тиждень пiсля першої спiльної прогулянки. Ланцюг обставин, що торкнувся їхнього життя, привiв їх до шлюбу, i можливiсть близькостi з жiнкою, за якою так жадав Х'ю, прийшов до нього зi швидкiстю, вiд якої в нього закружляла голова.
  Був вечiр середи, похмуро. Пообiдавши в мовчаннi зi своєю господинею, Х'ю рушив Тернерс-Пайком у бiк Бiдуелла, але, майже дiставшись до мiста, повернув назад. Вiн вийшов з дому, маючи намiр пройти через мiсто до Медiна-роуд i до жiнки, яка тепер займала таке велике мiсце в його думках, але йому не вистачило смiливостi. Щовечора протягом майже тижня вiн пiшов та щовечора майже в тому самому мiсцi повертався. Вiн вiдчув огиду i розгнiвався на себе i пiшов до своєї крамницi, йдучи посеред дороги i пiднiмаючи хмари пилу. Люди проходили стежкою пiд деревами на узбiччi дороги i поверталися, щоб подивитись на нього. Робiтник iз товстою дружиною, яка пихкала, йдучи поряд з ним, обернувся i почав лаятись. - Ось що я тобi скажу, бабусю, менi не слiд було одружуватися i заводити дiтей, - бурчав вiн. "Погляньте на мене, а потiм подивiться на цього хлопця. Вiн йде туди, думаючи про великi думки, якi зроблять його все багатшим i багатшим. Менi доводиться працювати за два долари на день, i дуже скоро я постарiв i викину на звалище. Я мiг би стати таким багатим винахiдником, як вiн, якби дав собi шанс".
  Робiтник пiшов далi, бурчачи на дружину, яка не звернула уваги на його слова. Її дихання було потрiбно для ходьби, а щодо шлюбу, про нього вже подбали. Вона не бачила причин витрачати слова з цього приводу. Х'ю пiшов у магазин i зупинився, притулившись до одвiрка. Два-три робiтники поркалися бiля заднiх дверей i запалили газовi лампи, що висiли над верстатами. Вони не бачили Х'ю, i їхнi голоси розносилися по порожньому будинку. Один iз них, старий iз лисою головою, розважав своїх товаришiв, зображуючи Стiва Хантера. Вiн закурив сигару i, одягнувши капелюха, трохи нахилив його набiк. Випнувши груди, вiн ходив туди-сюди, говорячи про грошi. "Ось сигара за десять доларiв", - сказав вiн, простягаючи довгу сигару одному з робiтникiв. "Я купую їх тисячами, щоби роздати. Я зацiкавлений у покращеннi життя робiтникiв у моєму рiдному мiстi. Ось що займає всю мою увагу".
  Iншi робiтники засмiялися, а чоловiчок продовжував скакати туди-сюди i говорити, але Х'ю його не чув. Вiн похмуро дивився на людей, що йшли дорогою до мiста. Наставала темрява, але вiн все ще мiг бачити невиразнi постатi, що крокували вперед. За ливарним цехом заводу з виробництва кукурудзозбиральних машин закiнчувалася нiчна змiна, i раптове яскраве свiтло заграло у важкiй хмарi диму, що нависла над мiстом. Дзвони церков стали скликати людей на вечiрнi молитовнi збори серед. Якийсь заповзятливий громадянин почав будувати будинки для робiтникiв на полi за магазином Х'ю, i вони були зайнятi iталiйськими робiтниками. Їхнiй натовп пройшов повз. Те, що колись стане житловим кварталом, росло на полi поруч iз грядкою капусти, яка належала Езрi Френчу, який сказав, що Бог не дозволить людям змiнювати поле своєї працi.
  Iталiєць пройшов пiд лiхтарем бiля станцiї Уїлiнг. На шиї вiн носив яскраво-червону носову хустку i був одягнений у яскраву сорочку. Як i iншi мешканцi Бiдуелла, Х'ю не любив бачити iноземцiв. Вiн їх не розумiв i, побачивши, як вони групами ходять вулицями, трохи злякався. Борг людини, думав вiн, бути схожим на всiх своїх побратимiв, загубитися в натовпi, а цi люди не були схожi на iнших людей. Вони любили кольори та пiд час розмови швидко жестикулювали руками. Iталiєць на дорозi був з жiнкою своєї раси i в темрявi, що згущується, поклав руку їй на плече. Серце Х'ю почало битися швидше, i вiн забув свої американськi забобони. Йому хотiлося б бути робiтником, а Кларi - дочкою робiтника. Тодi, подумав вiн, вiн, можливо, знайде смiливiсть пiти до неї. Його уява, пожвавлена полум'ям бажання i що йде в нових руслах, дозволила йому в цю хвилину уявити себе на мiсцi молодого iталiйця, що йде по дорозi з Кларою. Вона була одягнена в ситцеву сукню, i її м'якi карi очi дивилися на нього, сповненi любовi та розумiння.
  Троє робiтникiв завершили роботу, для якої повернулися на роботу пiсля вечерi, вимкнули свiтло та пiдiйшли до передньої частини магазину. Х'ю вiдiйшов вiд дверей i сховався, стоячи у густiй тiнi бiля стiни. Його думки про Клару були настiльки реалiстичними, що вiн не хотiв, щоб у них втручалися.
  Робiтники вийшли з дверей цеху та стояли, розмовляючи. Лисий чоловiк розповiдав iсторiю, яку iншi жадiбно слухали. "Це по всьому мiсту", - сказав вiн. "Зважаючи на те, що я чув вiд усiх, це не перший раз, коли вона потрапляє в такий безлад. Старий Том Баттерворт стверджував, що вiдiслав її до школи три роки тому, але тепер кажуть, що це неправда. Кажуть, що вона була в дорозi до одного iз фермерiв свого батька, i їй довелося виїхати з мiста. Чоловiк засмiявся. "Господи, якби Клара Баттерворт була моєю дочкою, вона була б у прекрасному становищi, чи не так?" - сказав вiн, смiючись. "А так iз нею все гаразд. Зараз вона пiшла i зв'язалася з цим шахраєм Баклi, але грошi батька все виправлять. Чи буде у неї дитина, нiхто не впiзнає. Можливо, вона вже народила дитину. Говорять, вона звичайна для чоловiкiв.
  Поки чоловiк говорив, Х'ю пiдiйшов до дверей i зупинився у темрявi, прислухаючись. Якийсь час слова не проникали в його свiдомiсть, а потiм згадав, що сказала Клара. Вона сказала щось про Альфреда Баклi i що буде iсторiя, що зв'язуватиме її iм'я з його iм'ям. Вона була гаряча i зла i оголосила цю iсторiю брехнею. Х'ю не знав, про що йдеться, але було очевидно, що за кордоном ходить iсторiя, скандальна iсторiя, що стосується її та Альфреда Баклi. Їм опанував гарячий, безособовий гнiв. "Вона в бiдi - ось мiй шанс", - подумав вiн. Його висока постать випросталася, i, коли вiн ступив у дверi магазину, його голова рiзко вдарилася об одвiрок, але вiн не вiдчув удару, який в iнший час мiг би збити його з нiг. За все своє життя вiн нiколи нiкого не бив кулаками i нiколи не вiдчував бажання це зробити, але тепер спрага вдарити i навiть убити повнiстю оволодiла ним. З криком лютi вiн змахнув кулаком, i старий, що говорив непритомний, впав у заростi бур'янiв, що росли бiля дверей. Х'ю розвернувся i вдарив другого чоловiка, який упав через вiдчиненi дверi до магазину. Третiй чоловiк втiк у темряву Тернерс-Пайком.
  Х'ю швидко пiшов у мiсто i по Мейн-стрiт. Вiн побачив Тома Баттерворта, що йшов вулицею зi Стiвом Хантером, але звернув за рiг, щоб уникнути зустрiчi. "Мiй шанс прийшов", - продовжував вiн говорити собi, поспiшаючи Медiна-роуд. "У Клари якiсь проблеми. Мiй шанс прийшов".
  До того часу, коли вiн дiстався до дверей будинку Баттервортiв, знову придбана хоробрiсть Х'ю майже покинула його, але перш нiж вона зовсiм пiшла, вiн пiдняв руку i постукав у дверi. Завдяки щасливому випадку Клара прийшла вiдкрити його. Х'ю зняв капелюх i нiяково покрутив його в руках. "Я прийшов сюди, щоб попросити тебе вийти за мене замiж", - сказав вiн. "Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Ти зробиш це?"
  Клара вийшла з дому i зачинила дверi. Вихор думок промайнув у її мозку. На мить їй захотiлося розсмiятися, але потiм те, що було вiд проникливостi батька, прийшло їй на допомогу. "Чому б менi не зробити це?" вона думала. "Ось мiй шанс. Ця людина зараз схвильована i засмучена, але я можу її поважати. Це найкращий шлюб, який менi колись представиться. Я його не люблю, але, можливо, це прийде. Можливо, саме так укладаються шлюби".
  Клара простягла руку i поклала її на плече Х'ю. - Що ж, - сказала вона нерiшуче, - почекай тут хвилинку.
  Вона увiйшла до будинку i залишила Х'ю стояти у темрявi. Вiн страшенно боявся. Йому здавалося, що всi таємнi бажання його життя раптом прямо висловилися. Вiн почував себе оголеним i соромився. "Якщо вона вийде i скаже, що вийде за мене замiж, що я робитиму? Що менi тодi робити? - Запитав вiн себе.
  Коли вона вийшла, на Кларi був капелюх i довге пальто. "Ходiмо", - сказала вона й повела його довкола дому i через обiтницю до одного з сараїв. Вона увiйшла в темне стiйло, вивела коня i за допомогою Х'ю витягла вiз з сараю на скотарнi. - Якщо ми збираємося це зробити, то немає сенсу вiдкладати це, - сказала вона тремтячим голосом. "Ми могли б з таким самим успiхом пiти до адмiнiстрацiї округу i зробити це негайно".
  Кiнь був запряжений, i Клара сiла у вiзок. Х'ю забрався i сiв поруч iз нею. Вона вже збиралася виїжджати зi скотарня, коли Джим Прiст раптово вийшов з темряви i схопив коня за голову. Клара взяла в руку батiг i пiдняла його, щоб ударити коня. Вiдчайдушна рiшучiсть не заважати її шлюбу з Х'ю опанувала її. "Якщо знадобиться, я вiдвезу цю людину вниз", - подумала вона. Джiм пiдiйшов i зупинився поруч iз баггi. Вiн подивився повз Клару на Х'ю. "Я подумав, можливо, це був той самий Баклi", - сказав вiн. Вiн поклав руку на панель коляски, а iншу поклав Кларi на руку. "Тепер ти жiнка, Кларо, i я думаю, ти знаєш, що робиш. Думаю, ти знаєш, що я твiй друг, - повiльно промовив вiн. - Ти мав проблеми, я знаю. Я не мiг не почути, що твiй батько сказав тобi про Баклi, вiн так голосно говорив. Кларо, я не хочу, щоб у тебе були проблеми.
  Працiвник з ферми вiдiйшов вiд воза, потiм повернувся i знову поклав Кларi руку на плече. Тиша, що панувала на скотарнi, тривала доти , доки жiнка не вiдчула, що може говорити без перерви в голосi.
  "Я не пiду дуже далеко, Джiме", сказала вона, нервово смiючись. "Це мiстер Х'ю Маквей, i ми їдемо до адмiнiстрацiї округу, щоб одружитися. Ми повернемось додому до пiвночi. Ти постав для нас свiчку у вiкно.
  Рiзко вдаривши коня, Клара швидко проїхала повз будинок i виїхала на дорогу. Вона звернула на пiвдень, у горбисту мiсцевiсть, якою лежала дорога до адмiнiстративного центру округу. Поки кiнь швидко йшов риссю, голос Джима Прiста покликав його з темряви скотарнi, але вiн не зупинився. День i вечiр були похмурими, нiч темна. Вона була цьому рада. Поки кiнь швидко йшов уперед, вiн повернувся i подивився на Х'ю, який дуже манiрно сидiв на сидiннi коляски i дивився прямо перед собою. Довге кiнське обличчя мiсурiйця з величезним носом i глибоко зморшкуватими щоками облагородилося м'якою морокою, i нiжне почуття охопило її. Коли вiн запропонував їй стати його дружиною, Клара кинулася, як дикий звiр, шукаючи здобичi, i те, що в нiй було схоже на її батька, тверде, проникливе i кмiтливе, змусило її вирiшити довести справу до кiнця. один раз. Тепер їй стало соромно, i її нiжний настрiй позбавив її жорсткостi та проникливостi. "У нас iз цим чоловiком є тисяча речей, якi ми повиннi сказати один одному, перш нiж поспiшаємо одружитися", - подумала вона i майже збиралася повернути коня i поїхати назад. Вона задавалася питанням, чи чув Х'ю також iсторiї, що зв'язують її iм'я з iм'ям Баклi, iсторiї, якi, вона була впевнена, тепер передавалися з вуст в уста вулицями Бiдуелла, i яка версiя цiєї iсторiї дiйшла до нього. "Можливо, вiн прийшов запропонувати замiжжя, щоб захистити мене", - подумала вона i вирiшила, що, якщо вiн прийшов заради цього, вона користується несправедливою перевагою. "Це те, що Кейт Ченселлер назвала б "вчинити з чоловiком брудний i пiдлий жарт", - сказала вона собi; але тiльки-но прийшла ця думка, вона нахилилася вперед i, торкнувшись коня батогом, погнала його ще швидше дорогою.
  За милю на пiвдень вiд фермерського будинку Баттерворта дорога в окружний центр перетинала гребiнь пагорба, найвищої точки графства, i з дороги вiдкривався чудовий краєвид на мiсцевiсть, що лежить на пiвднi. Небо почало прояснюватись, i коли вони досягли точки, вiдомої як Оглядовий пагорб, мiсяць прорвався крiзь клубок хмар. Клара зупинила коня i повернулася, щоб подивитися на схил пагорба. Внизу виднiлися вогнi фермерського будинку її батька, куди вiн прийшов молодим чоловiком i кудись давно привiв свою наречену. Далеко пiд фермерським будинком скупчення вогнiв окреслювало мiсто, що швидко зростало. Рiшучiсть, яка пiдтримувала Клару досi, знову похитнулася, i в неї пiдступив ком до горла.
  Х'ю теж обернувся, щоб подивитися, але не побачив темної краси країни, прикрашеної нiчними коштовностями вогнiв. Жiнка, яку вiн так пристрасно бажав i якої так боявся, вiдвернулась вiд нього, i вiн наважився глянути на неї. Вiн бачив рiзкий вигин її грудей, i в тьмяному свiтлi її щоки, здавалося, сяяли красою. Йому спала на думку дивна думка. У невпевненому свiтлi її обличчя, здавалося, рухалося незалежно вiд тiла. Вiн наблизився до нього, а потiм вiдсунувся. Одного разу йому здалося, що невиразна бiла щока торкнеться його власної. Вiн чекав, затамувавши подих. Полум'я бажання пробiгло його тiлом.
  Думки Х'ю перенеслися крiзь роки, у його дитинство та юнiсть. У рiчковому мiстечку, коли вiн був хлопчиком, плотниками та прихлiбниками мiських салунiв, якi iнодi приїжджали провести день на березi рiчки з його батьком Джоном Маквеєм, часто говорили про жiнок та шлюб. Лежачи на спалену траву пiд теплим сонячним свiтлом, вони розмовляли, а напiвсонний хлопчик слухав. Голоси долинали до нього нiби з хмар або з лiнивих вод великої рiчки, а розмови жiнок пробуджували в ньому дитячi похотi. Один з чоловiкiв, високий хлопець з вусами i темними кругами пiд очима, лiнивим, протяжним голосом розповiв iсторiю про пригоду, що сталася з жiнкою одного разу вночi, коли плiт, на якому вiн працював, пришвартувався неподалiк. мiсто Сент-Луїс, i Х'ю слухав iз заздрiстю. Поки вiн розповiдав цю iсторiю, молодик трохи опритомнiв вiд зацiпенiння, i коли вiн засмiявся, iншi чоловiки, що лежали навколо, смiялися разом з ним. "Зрештою, я взяв над нею верх", - хвалився вiн. "Пiсля того, як усе закiнчилося, ми увiйшли до невеликої кiмнати в заднiй частинi салону. Я скористався своїм шансом, i коли вона заснула, сидячи в крiслi, я витяг з її панчохи вiсiм доларiв".
  Тiєї ночi, сидячи в колясцi поруч iз Кларою, Х'ю думав про себе, що лежить на березi рiчки в лiтнi днi. Там до нього приходили сни, iнодi величезнi сни; але приходили i потворнi думки та бажання. Бiля хатини батька завжди стояв рiзкий прогорклий запах риби, що гнила, i рої мух наповнювали повiтря. Там, у чистiй мiсцевостi Огайо, на пагорбах на пiвдень вiд Бiдуелла, йому здавалося, що запах риби, що гниє, повернувся, що вiн був у його одязi, що вiн якимось чином проник у його природу. Вiн пiдняв руку i провiв нею по обличчю, несвiдомо повертаючись до постiйного руху, коли вiн скидав мух з його обличчя, коли вiн напiвсонно лежав бiля рiчки.
  Маленькi хтивi думки продовжували приходити до Х'ю i змушували його соромитися. Вiн неспокiйно задерся на сидiння коляски, i в горлi у нього пiдступив ком. Вiн знову глянув на Клару. "Я бiдний бiлий", - подумав вiн. "Не личить менi одружитися з цiєю жiнкою".
  З височини на дорозi Клара дивилася вниз на будинок свого батька i внизу на вогнi мiста, яке вже так далеко поширилося сiльською мiсцевiстю, i вгору через пагорби до ферми, де вона провела своє дитинство i де, як сказав Джим Прiст, "сiк почав пiднiматися по дереву". Вона покохала чоловiка, який мав стати її чоловiком, але, як i мiськi мрiйники, бачила в ньому щось трохи нелюдське, людину майже гiгантську за своїми розмiрами. Багато чого з того, що Кейт Ченселлер сказала, коли двi жiнки, що розвиваються, гуляли i розмовляли вулицями Колумбуса, згадалося їй. Коли вони знову рушили дорогою, вона безперестанку турбувала коня, постукуючи його батогом. Як i Кейт, Клара хотiла бути чесною та чесною. "Жiнка має бути чесною та чесною, навiть iз чоловiком", - сказала Кейт. "Чоловiк, який у мене буде чоловiком, простий i чесний", - подумала вона. "Якщо в мiстi є щось нечесне та несправедливе, воно не має до цього жодного вiдношення". Трохи розумiючи, що Х'ю важко висловити те, що вiн, мабуть, вiдчуває, вона хотiла допомогти йому, але коли вона обернулася i побачила, що вiн не дивиться на неї, а безперервно дивиться в темряву, гордiсть змусила її замовкнути. "Менi доведеться почекати, доки вiн буде готовий. Я вже дуже багато взяв у свої руки. Я витримаю цей шлюб, але коли справа дiйде до чогось ще, йому доведеться почати", - сказала вона собi, i в неї грудка пiдступила до горла i сльози навернулися на очi.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XVI
  
  А З ВIН СТОЯВ Один на скотарнi, схвильований думкою про пригоду, в яку вирушили Клара i Х'ю, Джiм Прiст згадав Тома Баттерворта. Понад тридцять рокiв Джим працював на Тома, i їх поєднував один сильний iмпульс - загальна любов до прекрасних коней. Неодноразово цi двоє чоловiкiв проводили разом день на трибунi осiннiх зборiв у Клiвлендi. Пiзнього ранку Том виявив, що Джим бродить вiд стiйла до стiйла, спостерiгаючи, як коней натирають i готують до денних стрибкiв. У великодушному настрої вiн купив своєму спiвробiтнику обiд та посадив його на велику трибуну. Весь день двоє чоловiкiв спостерiгали за перегонами, курили та сварилися. Том стверджував, що Бад Доббл, життєрадiсний, драматичний i красивий, був найбiльшим iз усiх скакових гонщикiв, а Джiм Прiст зневажав Бада Добла. Для нього була лише одна людина з усiх водiїв, якими вiн щиро захоплювався, Поп Гiрс, проникливий i мовчазний. - Цей твiй Гiрс взагалi не водить машину. Вiн просто сидить там, як палиця, - пробурчав Том. "Якщо кiнь може перемогти, вiн їхатиме за ним. Менi подобається бачити водiя. Тепер ви подивiться на цього Добла. Ви дивiться, як вiн веде коня через перегiн.
  Джим подивився на свого роботодавця з чимось на кшталт жалостi в очах. "Ха", вигукнув вiн. "Якщо в тебе немає очей, ти не зможеш бачити".
  У життi фермера було двi сильнi любовi: дочка його роботодавця та скакун Гiрс. "Гiрс, - заявив вiн, - був людиною, народженою старою i мудрою". Вiн часто бачив Гiрса на трасi вранцi перед якоюсь важливою гонкою. Вiзник сидiв на перевернутому ящику на сонцi перед одним iз стайнь. Навколо нього чулися розмови вершникiв i конюхiв, що жартували. Було зроблено ставки та поставлено завдання. На довколишнiх трасах тренувалися конi, якi не брали участь у цей день у стрибках. Тупiт їх копит звучав як музика, вiд якої у Джима защипало кров. Негри смiялися, а конi висовували голови з дверей стiйла. Жеребцi голосно iржали, i копита якогось нетерплячого коня стукали по стiнках стiйла.
  Всi в кiосках говорили про подiї дня, i Джим, притулившись до передньої частини одного з кiоскiв, слухав, сповнений щастя. Йому хотiлося б, щоб доля зробила його гонщиком. Потiм вiн глянув на Попа Гiрса, мовчазного, який годинами сидiв, тупий i небалакучий, на годiвницi, злегка постукуючи по землi батогом i жуючи соломинку. Уява Джима прокинулась. Якось вiн бачив iншого мовчазного американця, генерала Гранта, i був сповнений захоплення ним.
  Це був великий день у життi Джима, день, коли вiн побачив, як Грант збирався прийняти капiтуляцiю Лi в Аппоматтоксi. Вiдбулася битва з солдатами Союзу, що переслiдували повстанцiв з Рiчмонда, i Джим, отримавши пляшку вiскi i вiдчуваючи хронiчну ворожiсть до битв, зумiв уповзти в лiс. Вдалинi вiн почув крики i незабаром побачив кiлькох чоловiкiв, що люто мчали дорогою. Це Грант зi своїми помiчниками прямував до мiсця, де чекав Лi. Вони пiд'їхали до того мiсця, де Джим сидiв, притулившись спиною до дерева, з пляшкою мiж нiг; потiм зупинився. Тодi Грант вирiшив не брати участь у церемонiї. Його одяг був покритий брудом, а борода була кошлатою. Вiн знав Лi i знав, що той буде одягнений з цiєї нагоди. Вiн був саме такою людиною; вiн був людиною, пристосованою для iсторичних картин та подiй. Грант не був. Вiн наказав своїм помiчникам йти до того мiсця, де чекав Лi, розповiв їм, що треба зробити, потiм перестрибнув коня через канаву i поїхав стежкою пiд деревами до того мiсця, де лежав Джим.
  Це була подiя, яку Джим нiколи не забував. Вiн був зачарований думкою про те, що цей день означав для Гранта, та його очевидною байдужiстю. Вiн мовчки сидiв бiля дерева, i коли Грант злiз з коня i пiдiйшов ближче, iдучи тепер стежкою, де сонячне свiтло просочувалося крiзь дерева, вiн заплющив очi. Грант пiдiйшов до того мiсця, де сидiв, i зупинився, мабуть, думаючи, що вiн мертвий. Його рука потяглася донизу i взяла пляшку вiскi. На мить мiж ними, Грантом та Джимом, щось виникло. Вони обоє зрозумiли цю пляшку вiскi. Джiм подумав, що Грант збирається випити, i розплющив очi. Потiм вiн зачинив їх. Корок випав iз пляшки, i Грант мiцно стиснув її в руцi. Здалеку почувся оглушливий крик, який пiдхопили й рознесли далекi голоси. Дерево, здавалося, гойдалося разом iз ним. "Готово. Вiйна скiнчена, - подумав Джим. Потiм Грант простяг руку i розбив пляшку об стовбур дерева над головою Джима. Осколок скла, що розлiтається, порiзав йому щоку, i пiшла кров. Вiн розплющив очi i подивився прямо в очi Гранту. Якийсь час двоє чоловiкiв дивилися про двох чоловiкiв i дивилися. Грант поспiшно пiшов стежкою туди, де залишив свого коня, i осiдлавши його, поїхав.
  Стоячи на гоночнiй трасi i дивлячись на Гiрса, Джим думав про Ґранта. Потiм його думки повернулися до iншого героя. "Яка людина!" вiн думав. "Тут вiн їздить iз мiста до мiста i з гоночної траси на гоночну трасу всю весну, лiто та осiнь, i вiн нiколи не втрачає голови, нiколи не хвилюється. Виграти стрибки - те саме, що виграти битви. Коли я вдома орю кукурудзу лiтнiми днями, цей Гiрс десь на якiйсь трасi, а навколо зiбралися i чекають люди. Для мене це було б байдуже, що бути весь час п'яним, але ж вiн не п'яний. Вiскi могло зробити його безглуздим. Це не могло його сп'янити. Ось вiн сидить згорбившись, як сплячий собака. Вiн виглядає так, нiби його нiщо на свiтi не турбує, i вiн просидить так три чвертi найважчого забiгу, чекаючи, використовуючи кожну маленьку дiлянку твердого твердого ґрунту на трасi, рятуючи свого коня, спостерiгаючи, спостерiгаючи. його кiнь теж чекає. Яка людина! Вiн виводить коня на четверте мiсце, третє, друге. Натовп на трибунi, такi хлопцi як Том Баттерворт, не бачили, що вiн робить. Вiн сидить непорушно. Їй-богу, що за чоловiк! Вiн чекає. Вiн виглядає напiвсонним. Якщо йому не потрiбно цього робити, вiн не докладає жодних зусиль. Якщо кiнь здатний перемагати без сторонньої допомоги, вiн сидить нерухомо. Люди кричать i схоплюються зi своїх мiсць на трибунi, i якщо у цього Бада Добла є кiнь, який бере участь у стрибках, вiн нахиляється вперед, дмухаючи, кричить на свого коня i виставляє себе напоказ.
  "Ха, цей Гiрсе! Вiн чекає. Вiн думає не про людей, а про коня, яким керує. Коли прийде час, саме час, Гiрс дасть знати коня. У цей момент вони є єдиними, як ми з Грантом за пляшкою вiскi. Мiж ними щось трапляється. Щось усерединi людини каже: "Зараз", i це повiдомлення передається з поводи в мозок коня. Вiн летить йому в ноги. Є поспiх. Голова коня щойно висунулася вперед на кiлька дюймiв - не надто швидко, нiчого зайвого. Ха, цей Гiрс! Бад Доббл, ха!
  У нiч весiлля Клари, пiсля того як вона i Х'ю зникли на окружнiй дорозi, Джим поспiшив у сарай i, вивiвши коня, скочив йому на спину. Йому було шiстдесят три роки, але вiн умiв сiдати на коня, як юнак. Яростно прямуючи до Бiдуелла, вiн думав не про Клару та її пригоди, а про її батька. Для обох чоловiкiв правильний шлюб означав для жiнки успiх у життi. Нiщо iнше не мало б великого значення, якби це було досягнуто. Вiн подумав про Тома Баттерворта, який, як вiн казав собi, вовтузився з Кларою так само, як Бад Доббл часто вовтузився з конем на стрибках. Вiн сам був схожий на Попа Гiрса. Весь цей час вiн знав i розумiв кобилицю Клару. Тепер вона пройшла; вона виграла гонку життя.
  "Ха, цей старий дурень!" - прошепотiв Джим про себе, швидко їхав темною дорогою. Коли кiнь з гуркотом пробiг по невеликому дерев'яному мосту i пiд'їхав до першого з будинкiв мiста, вiн вiдчув себе так, нiби прийшов оголосити про перемогу, i майже очiкував, що з темряви пролунає гучний крик, як вiн прийшов у момент перемоги Гранта над Лi.
  Джим не змiг знайти свого роботодавця нi в готелi, нi на Мейн-стрiт, але згадав iсторiю, яку вiн чув пошепки. Фаннi Твiст, модистка, жила в маленькому каркасному будинку на Гарфiлд-стрiт, далеко на схiднiй околицi мiста, i вiн поїхав туди. Вiн смiливо постукав у дверi, i з'явилася жiнка. "Менi потрiбно побачити Тома Баттерворта", - сказав вiн. "Це важливо. Йдеться про його дочку. З нею щось трапилося".
  Дверi зачинилися, i невдовзi з-за рогу будинку з'явився Том. Вiн був у лютi. Кiнь Джима стояв на дорозi, i вiн пiдiйшов прямо до нього i взяв привiд. - Що ти маєш на увазi, говорячи прийти сюди? - рiзко спитав вiн. Хто тобi сказав, що я тут? Навiщо тобi приходити сюди та виставляти себе напоказ? Що з тобою? Ти п'яний чи збожеволiв?"
  Джiм злiз iз коня i повiдомив Тому цю новину. Деякий час вони стояли, дивлячись один на одного. "Х'ю Маквей... Х'ю Маквей, чорт забирай, ти правий, Джим?" - вигукнув Том. - Жодних осiчок, га? Вона справдi пiшла i зробила це? Х'ю Маквей, так? Чорт забирай!
  - Вони зараз їдуть до адмiнiстрацiї округу, - тихо сказав Джiм. "Осiчка! Не в цьому життi." Його голос втратив прохолодний, тихий тон, який вiн так часто мрiяв зберегти в надзвичайних ситуацiях. - Я думаю, вони повернуться до дванадцятої чи години, - сказав вiн нетерпляче. "Ми повиннi їх пiдiрвати, Том. ньому".
  "Злазь з коня i дай менi поштовх", - скомандував Том. Крекнувши вiд задоволення, вiн стрибнув на спину коня. Запiзнiлий порив розбестити, який годину тому змусив його повзти по закутках i провулках до дверей будинку Фаннi Твiст, повнiстю зник, i на його мiсце прийшов дух дiлової людини, яка, як i вiн сам часто хвалився, змушував речi рухатися i пiдтримував їх у русi. - Послухай, Джiме, - рiзко сказав вiн, - у цьому мiстi три лiврейнi стайнi. Ви задiяєте кожного коня, який у них є на нiч. Прихуйте коней до будь-якого виду спорядження, яке тiльки зможете знайти: баггi, сурреям, ресорним фургонам i будь-чому. Нехай вони приберуть водiїв iз вулиць, де завгодно. Потiм нехай їх усiх приведуть до будинку Бiдвелл i потримають для мене. Коли ви це зробите, ви пiдете до будинку Генрi Геллера. Думаю, що ти зможеш його знайти. Ти знайшов цей будинок, де я був досить швидким. Вiн живе на Кампус-стрiт, одразу за новою баптистською церквою. Якщо вiн пiшов спати, то ти його розбудиш. Скажiть йому, щоб вiн зiбрав свiй оркестр i попросив принести всю живу музику, яка має. Скажи йому, щоб вiн якнайшвидше привiв своїх людей у Бiдвелл-хаус.
  Том поїхав вулицею, а Джiм Прiст бiг п'ятами коня. Пройшовши трохи, вiн зупинився. "Не дозволяй нiкому метушитися з тобою сьогоднi ввечерi з приводу цiн, Джiме", - крикнув вiн. "Скажи всiм, що це для мене. Скажи їм, що Том Баттерворт заплатить стiльки, скiльки просять. Сьогоднi немає межi, Джiме. Ось це слово, немає межi".
  Лiтнiм мешканцям Бiдуелла, тим, хто жив там, коли справи кожного городянина були справою мiста, цей вечiр запам'ятається надовго. Новi люди, iталiйцi, греки, поляки, румуни та багато iнших дивномовних темношкiрих людей, якi прийшли з приходом фабрик, цього вечора, як i у всi iншi, продовжували своє життя. Вони працювали в нiчну змiну на заводi з виробництва кукурудозних машин, на ливарному заводi, велосипедному заводi або на новому великому заводi iнструментальних верстатiв, який щойно переїхав до Бiдвелла з Клiвленду. Тi, хто не був на роботi, тинялися вулицями або безцiльно бродили по салунах i з них. Їхнi дружини та дiти були розмiщенi в сотнях нових каркасних будинкiв на вулицях, якi тепер розсувалися в усiх напрямках. У тi днi в Бiдуеллi новi будинки, здавалося, виростали iз землi, як гриби. Вранцi на Тернер-Пайцi або на будь-якiй iз дюжини дорiг, що ведуть iз мiста, було поле чи фруктовий сад. На деревах у саду висiли зеленi яблука, готовi дозрiти. Коники спiвали у високiй травi пiд деревами.
  Потiм з'явився Бен Пiлер iз натовпом людей. Дерева були зрубанi, i пiсня коника затихла пiд купами дощок. Пролунав сильний крик i стукiт молоткiв. До величезної кiлькостi нових будинкiв, уже збудованих енергiйним теслею та його партнером Гордоном Хартом, додалася цiла вулиця однакових, однаково потворних будинкiв.
  Для людей, якi жили в цих будинках, хвилювання Тома Баттерворта та Джима Прiста нiчого не означало. Вони працювали напiвпохмуро, прагнучи заробити достатньо грошей, щоб повернути їх на батькiвщину. На новому мiсцi їх не прийняли, як сподiвалися, як братiв. Шлюб чи смерть там нiчого для них не означали.
  Однак для старих городян, тих, хто пам'ятав Тома, коли вiн був простим фермером i коли на Стiва Хантера дивилися з презирством як на хвалькуватого молодого повiя, нiч була сповнена хвилюванням. Чоловiки бiгали вулицями. Водiї шмагали коней дорогами. Том був усюди. Вiн був подiбний до генерала, який вiдповiдав за оборону обложеного мiста. Кухарiв усiх трьох мiських готелiв вiдправили назад на кухнi, офiцiантiв знайшли i поспiшили до будинку Баттервортiв, а оркестру Генрi Хеллера було наказано негайно вирушити туди i почати грати найживiшу музику.
  Том запросив на весiльну вечiрку всiх чоловiкiв та жiнок, яких бачив. Було запрошено господаря готелю з дружиною та дочкою, а двом чи трьом хранителям магазинiв, якi прийшли в готель за припасами, було запропоновано прийти та наказано прийти. А ще були робiтники з фабрик, конторники та керуючi, новi люди, якi нiколи не бачили Клару. Були запрошенi також вони, а також мiськi банкiри та iншi солiднi люди, якi мають грошi в банках, якi були вкладниками пiдприємства Тома. "Вдягнiть найкращий одяг, який у вас є у свiтi, i нехай вашi жiнки зроблять те саме", - сказав вiн, смiючись. - Тодi поспiши до мене додому, як тiльки зможеш. Якщо у вас немає можливостi туди дiстатися, приходьте до Бiдвелла Хауса. Я витягну тебе.
  Том не забув, що для того, щоб його весiлля пройшло так, як вiн хотiв, йому потрiбно буде подавати напої. Джим Прiст ходив з бару до бару. "Яке у тебе вино, гарне вино? Скiльки в тебе є? - питав вiн у кожному мiсцi. Стiв Хантер зберiгав у пiдвалi свого будинку шiсть ящикiв шампанського на випадок, якщо до мiста приїде якийсь важливий гiсть, губернатор штату чи конгресмен. Вiн вiдчував, що в таких випадках саме вiд нього залежить, щоб мiсто, за його словами, "пишалося собою". Коли вiн почув, що вiдбувається, вiн поспiшав до Бiдвелл-хауса i запропонував вiдправити весь свiй запас вина в будинок Тома, i його пропозицiя була прийнята.
  
  
  
  У Джима Прiста виникла iдея. Коли всi гостi зiбралися i коли фермерська кухня заповнилася кухарями та офiцiантами, якi спотикалися один про одного, вiн подiлився своєю iдеєю з Томом. Вiн пояснив, що є найкоротший шлях через поля та провулки до дороги, що веде до центру округу, за три милi вiд будинку. "Я пiду туди i сховаюся", - сказав вiн. - Коли вони прийдуть, нiчого не пiдозрюючи, я виїду верхи i приїду сюди на пiвгодини ранiше за них. Ви змушуєте всiх у хатi ховатися та мовчати, коли вони в'їжджають у двiр. Ми погасимо все свiтло. Ми подаруємо цiй парi сюрприз на все життя".
  Джим сховав у кишенi лiтрову пляшку вина i, їдучи за завданням, час вiд часу зупинявся, щоб трохи випити. Поки його кiнь риссю йшов по провулках i полях, кiнь, який везла Клару i Х'ю додому з їхнiх пригод, нагострив вуха i згадав про зручне стiйло, наповнене сiном, у сараї Баттерворта. Кiнь швидко йшов риссю, i Х'ю в колясцi поруч iз Кларою губився в тiй самiй густiй тишi, яка весь вечiр лежала на ньому, як плащ. Якоюсь мiрою вiн був скривджений i вiдчував, що час бiжить надто швидко. Годинник i подiї були подiбнi до вод рiчки пiд час паводку, а вiн був подiбний до людини в човнi без весел, якого безпорадно несло вперед. Iнодi йому здавалося, що до нього прийшла смiливiсть, i вiн напiвобернувся до Клари i вiдкрив рота, сподiваючись, що слова зiрвуться з його губ, але тиша, що охопила його, була подiбна до хвороби, хватку якої неможливо зломити. Вiн закрив рота i облизав губи язиком. Клара бачила, як вiн робив це кiлька разiв. Вiн став здаватися їй звiриним i потворним. "Неправда, що я думав про неї i просив її стати моєю дружиною тiльки тому, що хотiв жiнку", - заспокоював себе Х'ю. "Я був самотнiй, все своє життя я був самотнiм. Я хочу знайти шлях до чийогось серця, i вона єдина".
  Клара теж промовчала. Вона була зла. "Якщо вiн не хотiв одружитися зi мною, то чому вiн мене запитав? Навiщо вiн прийшов? - Запитала вона себе. "Ну, я одружений. Я зробила те, про що ми, жiнки завжди думаємо", - сказала вона собi, i її думки зробили iнший поворот. Ця думка налякала її, i тремтiння страху пробiгло її тiлом. Потiм її думки звернулися до захисту Х'ю. "Це не його вина. Менi не слiд було так квапити подiї. Можливо, я взагалi не створена для замiжжя", - подумала вона.
  Дорога додому затяглася на невизначений час. Хмари розвiялися з неба, вийшов мiсяць, i зiрки подивилися на двох розгублених людей. Щоб полегшити почуття напруги, що охопила її свiдомiсть, Клара вдалася до хитрощiв. Її очi шукали дерево або вогнi фермерського будинку далеко попереду, i вона намагалася рахувати удари копит коня, поки вони не дiйшли до нього. Їй хотiлося якнайшвидше повернутися додому i в той же час з жахом передчувала нiч наодинцi з Х'ю в темному фермерському будинку. Жодного разу пiд час поїздки додому вона не вийняла батога з гнiзда i не заговорила з конем.
  Коли нарештi кiнь енергiйно перетнув гребiнь пагорба, з якого вiдкривався такий чудовий краєвид на мiсцевiсть унизу, нi Клара, нi Х'ю не озирнулися. Вони їхали, схиливши голови, кожен намагався знайти смiливiсть зустрiти можливостi ночi.
  
  
  
  У фермерському будинку Том i його гостi чекали у напрузi, освiтленому винним свiтлом, i нарештi Джим Прiст, кричачи, виїхав з провулка до дверей. "Вони йдуть, вони йдуть", - кричав вiн, i через десять хвилин, пiсля того, як Том двiчi вийшов з себе i прокляв дiвчат-офiцiанток з мiських готелiв, схильних хихикати, в будинку стало тихо i темно. та скотарня. Коли все стихло, Джим Прiст прокрався на кухню i, спотикаючись об ноги гостей, пiдiйшов до вiкна i поставив запалену свiчку. Потiм вiн вийшов iз дому i лiг на спину пiд кущем у дворi. У домi вiн роздобув собi другу пляшку вина, i коли Клара з чоловiком завернули бiля ворiт i в'їхали на скотарню, єдиним звуком, що порушував напружену тишу, було тихе булькання вина, що було в дорозi. йому в горло.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XVII
  
  А З У БIЛЬШIСТЬ У старих американських будинках кухня в заднiй частинi фермерського будинку Баттерворта була великою i зручною. Бiльшiсть життя будинку проходила там. Клара сидiла бiля глибокого вiкна, що виходив на невеликий яр, де навеснi по краю скотарнi бiг невеликий струмок. Тодi вона була тихою дитиною i любила годинами сидiти непомiченою та не потривоженою. Позаду неї була кухня з теплими, насиченими запахами та м'якими, швидкими та наполегливими кроками її матерi. Її очi заплющилися, i вона заснула. Потiм вона прокинулася. Перед нею лежав свiт, куди могла проникнути її фантазiя. Через струмок перед її очима пролягав невеликий дерев'яний мiст, i по ньому навеснi конi йшли в поля або в сараї, де їх запрягали у вiзки з молоком чи льодом. Звук копит коней, що стукали по мосту, був подiбний до грому, гримiли упряжi, кричали голоси. За мостом лiворуч йшла стежка, а вздовж неї стояли три будиночки, де коптили шинку. Чоловiки виходили з сараїв iз м'ясом на плечах i заходили до будиночкiв. Зайнялися вогнища, i дим лiниво поповз угору по дахах. У поле, що знаходилося за коптильнями, прийшла людина орати. Дитина, згорнувшись калачиком на пiдвiконнi, була щаслива. Коли вона заплющила очi, їй представилися образи, подiбнi до стад бiлих овець, що вибiгають iз зеленого лiсу. Хоча пiзнiше вона стала шибеником i носилася фермою i сараями, i хоча все своє життя вона любила грунт i вiдчуття того, що все росте i готується їжа для голодних ротiв, в нiй було, навiть коли дитина, жага до життя духу. Увi снi до неї приходили жiнки в гарних сукнях i з кiльцями на руках, щоб вiдкинути з лоба мокре, сплутане волосся. По маленькому дерев'яному мiстку перед її очима проходили чудовi чоловiки, жiнки та дiти. Дiти побiгли вперед. Вони кричали їй. Вона думала про них як про братiв i сестер, яким доведеться переїхати жити у фермерський будинок i змусити старий будинок дзвенiти вiд смiху. Дiти побiгли до неї iз простягнутими руками, але так i не дiйшли до хати. Мiст розширився. Воно розтягнулося пiд ногами так, що вони вiчно бiгли вперед мостом.
  А за дiтьми йшли чоловiки та жiнки, iнодi разом, iнодi йшли однi. Вони були схожi на дiтей, якi належать їй. Подiбно жiнкам, що прийшли помацати її гаряче чоло, вони були гарно одягненi i ходили з величною гiднiстю.
  Дитина вилiзла з вiкна i стала на пiдлогу кухнi. Її мати поспiшила. Вона була гарячково активна i часто не чула, коли дитина говорила. "Я хочу знати про своїх братiв i сестер: де вони, чому вони не приходять сюди?" - спитала вона, але мати не почула, а коли й почула, їй не було чого сказати. Iнодi вона зупинялася, щоб поцiлувати дитину, i на її очах виступали сльози. Потiм щось, що готується на кухоннiй плитi, вимагало уваги. - Вибiгайте надвiр, - поспiшно сказала вона i знову повернулася до своєї роботи.
  
  
  
  З стiльця, в якому Клара сидiла на весiльному бенкетi, забезпеченого енергiєю її батька та ентузiазмом Джима Прiста, вона могла через батькове плече бачити кухню фермерського будинку. Як у дитинствi, вона заплющила очi i мрiяла про iнше бенкет. З наростаючим почуттям гiркоти вона усвiдомила, що все своє життя, все своє дiвоцтво та молодiсть, вона чекала цiєї, своєї шлюбної ночi, i що тепер, наступивши, та подiя, на яку вона так довго i хвилююче чекала який їй так часто снився, перетворився на привiд для прояву потворностi та вульгарностi. Її батько, єдиний чоловiк у кiмнатi, хоч якось пов'язаний з нею, сидiв на iншому кiнцi довгого столу. Тiтка поїхала в гостi, i в переповненiй, галасливiй кiмнатi не було жiнки, до якої вона могла б звернутися за розумiнням. Вона подивилася через батькове плече прямо на широке сидiння бiля вiкна, де провела стiльки годин свого дитинства. Їй знову захотiлося братiв та сестер. "Прекраснi чоловiки та жiнки зi снiв мали прийти в цей час, ось про що були сни; але, як ненародженi дiти, якi бiгли з простягнутими руками, вони не можуть перебратися через мiст у будинок", - подумала вона. "Я б хотiла, щоб мама була жива або щоб Кейт Ченселлер була тут", - прошепотiла вона про себе, пiднявши очi i глянувши на батька.
  Клара почувала себе твариною, загнаною в кут i оточеною ворогами. Її батько сидiв на бенкетi мiж двома жiнками, мiсiс Стiв Хантер, схильною до повноти, i худорлявою жiнкою на iм'я Боулз, дружиною трунаря з Бiдвелла. Вони постiйно перешiптувалися, посмiхалися та кивали головами. Х'ю сидiв на протилежному боцi того ж столу, i коли вiн пiдняв очi вiд тарiлки з їжею, що стояла перед ним, вiн мiг бачити повз голову великої жiнки мужнього вигляду вiтальню фермерського будинку, де стояв ще один стiл, також заповнений з гостями. Клара вiдвернулася вiд батька i подивилася на чоловiка. Це був лише високий чоловiк iз витягнутим обличчям, який не мiг пiдняти очей. Його довга шия стирчала з твердого бiлого комiра. Для Клари вiн у той момент був iстотою без особистостi, людиною, яку поглинув натовп за столом, який так само старанно поглинав їжу i вино. Коли вона глянула на нього, здавалося, що вiн багато випив. Його склянка постiйно наповнювалась i спорожнялася. За пропозицiєю жiнки, що сидiла поруч iз ним, вiн виконав завдання спорожнити його, не пiдводячи очей, а Стiв Хантер, який сидiв з iншого боку столу, нахилився i знову наповнив його. Стiв, як i її батько, прошепотiв i пiдморгнув. "У нiч мого весiлля я був у захватi, як капелюшок. Це гарна рiч. Це надає чоловiковi смiливостi, - пояснив вiн жiнцi мужнього вигляду, якiй розповiдав з великою увагою до деталей iсторiю своєї власної шлюбної ночi.
  Клара бiльше не дивилася на Х'ю. Те, що вiн зробив, здавалося, її не хвилювало. Боулз, трунар з Бiдвелла, пiддався впливу вина, яке лилося вiльно з того часу, як прибули гостi, i тепер пiднявся на ноги i почав говорити. Його дружина смикнула його за пальто i спробувала змусити його повернутися на своє мiсце, але Том Баттерворт вiдсмикнув її руку. "Ах, дайте йому спокiй. Йому є що розповiсти, - сказав вiн жiнцi, яка почервонiла i затулила обличчя хусткою. - Ну, це факт, так воно й було, - голосним голосом заявив трунар. - Бачите, рукави її нiчної сорочки були зав'язанi в тугi вузли її негiдниками-братами. Коли я спробувала їх розстебнути зубами, то зробила у рукавах великi дiрки".
  Клара схопилася за пiдлокiтник свого крiсла. "Якщо я проведу нiч, не показавши цим людям, як сильно я їх ненавиджу, то в мене все вийде", - похмуро подумала вона. Вона дивилася на страви, наповненi їжею, i їй хотiлося розбити їх одну за одною об голови батька. Як полегшення для себе вона знову подивилася повз голову батька i через дверний отвiр на кухню.
  У великiй кiмнатi три-чотири кухарi старанно займалися приготуванням їжi, а офiцiантки постiйно приносили страви, що димилися, i ставили їх на столи. Вона думала про життя своєї матерi, про життя, яке вона вела в цiй кiмнатi, одружена з людиною, яка була її власним батьком i яка, без сумнiву, якби обставини не зробили його багатою людиною, був би задоволений, побачивши свою дочку. привела до такого ж iншого життя.
  "Кейт мала рацiю щодо чоловiкiв. Вони чогось хочуть вiд жiнок, але яка їм справа до того, яке життя ми ведемо пiсля того, як вони отримають те, що хочуть? подумала вона похмуро.
  Щоб ще бiльше вiдокремитися вiд натовпу, що смiявся, Клара намагалася продумати подробицi життя матерi. "Це було життя звiра", - подумала вона. Як i вона сама, її мати прийшла в будинок iз чоловiком у нiч її весiлля. Було ще одне таке свято. Країна тодi була молода, i люди здебiльшого були вiдчайдушно бiднi. Випивка все одно була. Вона чула, як її батько та Джим Прiст говорили про запої своєї юностi. Чоловiки прийшли так само, як i зараз, а з ними прийшли жiнки, жiнки, якi огрубiли вiд способу життя, який вони вели. Свиней забивали, а дичину привозили iз лiсу. Чоловiки пили, кричали, билися та розiгрували розiграшi. Клара задавалася питанням, чи наважиться хтось iз чоловiкiв i жiнок у кiмнатi пiднятися нагору, до її спальнi, i зав'язати вузли на її нiчному одязi. Вони зробили це, коли її мати прийшла до будинку як наречена. Потiм вони всi пiшли, i її батько повiв наречену нагору. Вiн був п'яний, i її власний чоловiк Х'ю тепер напивався. Її мати пiдкорилася. Її життя було iсторiєю пiдпорядкування. Кейт Ченселлер сказала, що так живуть замiжнi жiнки, i життя її матерi пiдтвердило iстиннiсть цього твердження. На кухнi фермерського будинку, де тепер старанно працювали три чи чотири кухарi, вона все своє життя прожила одна. З кухнi вона одразу пiднялася нагору i лягла спати з чоловiком. Раз на тиждень, по суботах, пiсля обiду вона вирушала до мiста i залишалася там досить довго, щоб купити продукти для приготування ще на тиждень. "Її, мабуть, продовжували йти, поки вона не впала мертво", - подумала Клара, i її думки знову повернулися, додавши: "I багато iнших, як чоловiки, так i жiнки, мабуть, були змушенi обставинами служити моєму батьковi в тому ж слiпому становищi". Метод. Все це було зроблено для того, щоб вiн мiг процвiтати i мати грошi, на якi вiн мiг би робити вульгарнi вчинки".
  Мати Клари народила лише одну дитину. Вона запитувала себе, чому. Тодi вона запитувала себе, чи стане вона матiр'ю дитини. Руки її бiльше не стискали пiдлокiтники стiльця, а лежали перед нею на столi. Вона подивилася на них, i вони були сильнi. Вона сама була сильною жiнкою. Пiсля того як бенкет закiнчувався i гостi розiйшлися, Х'ю, натхненний напоями, якi вiн продовжував вживати, пiднiмався до неї нагору. Якийсь поворот її розуму змусив її забути про чоловiка, i в уявi вона вiдчула, що на темнiй дорозi на узлiссi на неї ось-ось нападе незнайома людина. Чоловiк намагався обiйняти її та поцiлувати, але їй вдалося схопити його за горло. Руки її, що лежали на столi, судорожно смикнулися.
  У великiй їдальнi фермерського будинку та у вiтальнi, де сидiв другий стiл гостей, тривав весiльний бенкет. Пiзнiше, коли вона думала про це, Клара завжди згадувала свiй весiльний бенкет як кiнну розвагу. Щось у характерах Тома Баттерворта та Джима Прiста, подумала вона, виявилося тiєї ночi. Жарти, що розносилися по столу, були кiнськими, i Кларi здалося, що жiнки, що сидiли за столами, важкi та схожi на кобил.
  Джим не пiдiйшов до столу, щоб посидiти з рештою, його навiть не запросили, але весь вечiр вiн з'являвся i з'являвся i мав вигляд конферансьє. Увiйшовши до їдальнi, вiн зупинився бiля дверей i почухав голову. Потiм вiн вийшов. Вiн нiби сказав собi: "Ну все гаразд, все йде добре, все живо, чи бачиш". Все життя Джим пив вiскi i знав свої межi. Його система питущої людини завжди була досить простою. У суботу вдень, коли робота в сараях була закiнчена i решта працiвникiв пiшла, вiн сiдав на сходинки кукурудзяного лiжечка з пляшкою в руцi. Взимку вiн сидiв бiля кухонного вогню у маленькому будиночку пiд яблуневим садом, де спав вiн та iншi спiвробiтники. Вiн зробив великий ковток iз пляшки, а потiм, тримаючи її в руцi, якийсь час сидiв, розмiрковуючи про подiї свого життя. Вiскi зробило його дещо сентиментальним. Пiсля довгої випивки вiн подумав про свою юнiсть у мiстечку Пенсiльванiї. Вiн був одним iз шести дiтей, всi хлопчики, i в ранньому вiцi померла його мати. Джим подумав про неї, а потiм про свого батька. Коли вiн сам приїхав на захiд, в Огайо, а потiм, коли вiн був солдатом Громадянської вiйни, вiн зневажав свого батька i вшановував пам'ять своєї матерi. На вiйнi вiн виявився фiзично нездатним встояти перед ворогом пiд час бою. Коли почувся гуркiт гармат i решта солдатiв його роти похмуро вишикувалися в ряд i пiшли вперед, у нього щось сталося з ногами, i вiн захотiв втекти. Бажання було в ньому таке велике, що хитрiсть виросла в його мозку. Вибравши свiй шанс, вiн прикинувся, нiби його застрелили, i впав на землю, а коли решта пiшла, уповз i сховався. Вiн виявив, що можна повнiстю зникнути i з'явитися в iншому мiсцi. Заклик набув чинностi, i багато чоловiкiв, яким не подобалася iдея вiйни, були готовi платити великi суми чоловiкам, якi йшли замiсть них. Джим зайнявся вербуванням та дезертирством. Всi навколо нього говорили про необхiднiсть порятунку країни, i чотири роки вiн думав лише про порятунок своєї шкiри. Потiм раптово вiйна закiнчилася, i вiн став наймитом. Працюючи цiлий тиждень у полi, а iнодi вечорами, лежачи в лiжку при сходi мiсяця, вiн думав про свою матiр, про шляхетнiсть i самопожертву її життя. Вiн хотiв бути таким самим iншим. Випивши двi-три чарки з пляшки, вiн захоплювався своїм батьком, який у пенсiльванському мiстечку мав репутацiю брехуна та негiдника. Пiсля смертi матерi його батьковi вдалося одружитися з вдовою, яка володiла фермою. "Старий був спритною людиною", - сказав вiн уголос, перекидаючи пляшку i роблячи ще один великий ковток. "Якби я залишився вдома, поки не отримаю бiльше розумiння, ми зi старим разом могли б щось зробити". Вiн допивав пляшку i йшов спати на сiно, а якщо була зима, то кидався на одну з нар у бараку. Вiн мрiяв стати тим, хто пiде життям, вибиваючи в людей грошi, живучи своїм розумом, отримуючи вiд кожного краще.
  До весiлля Клари Джим жодного разу не пробував вина, а оскiльки воно не викликало бажання спати, вiн вважав себе незачепленим. "Це як пiдсолоджена вода", - сказав вiн, входячи в темряву скотарня i виливаючи в горло ще пiвпляшки. "Ця штука не має жодного ефекту. Пити його - байдуже, що пити солодкий сидр".
  Джим прийшов у веселий настрiй i пройшов через переповнену кухню до їдальнi, де зiбралися гостi. У цей момент досить буйний смiх та розповiдi припинилися, i все стало тихо. Вiн хвилювався. "Справи йдуть не дуже добре. У Клари вечiрка стає морозною, - думав вiн скривджено. Вiн почав танцювати важку джигу на невеликому вiдкритому мiсцi бiля кухонних дверей, i гостi перестали розмовляти, щоб подивитися. Вони кричали i ляскали в долонi. Пролунав грiм оплескiв. Гостi, що сидiли у вiтальнi i не бачили вистави, пiдвелися i стовпилися в дверях, що з'єднував двi кiмнати. Джим став надзвичайно смiливим, i коли одна з молодих жiнок, яких Том найняв у цей момент офiцiантками, пройшла повз велику страву з їжею, вiн швидко розвернувся i взяв її на руки. Страва полетiла по пiдлозi i розбилася об нiжку столу, i молода жiнка скрикнула. Фермерський собака, що пробрався на кухню, увiрвався в кiмнату i голосно загавкав. Оркестр Генрi Хеллера, захований пiд сходами, що ведуть на верхню частину будинку, почав люто грати. Дивний тваринний запал охопив Джима. Його ноги швидко лiтали, а важкi ступнi з гуркотом стукали по пiдлозi. Молода жiнка в руках кричала i смiялася. Джим заплющив очi i закричав. Вiн вiдчував, що весiлля до цього моменту було невдалим i що вiн перетворив його на успiх. Пiднявшись на ноги, чоловiки кричали, ляскали в долонi та били кулаками по столу. Коли оркестр пiдiйшов до кiнця танцю, Джим стояв перед гостями, розчервонiлий i трiумфуючи, тримаючи жiнку на руках. Незважаючи на її опiр, вiн мiцно притиснув її до своїх грудей i поцiлував у очi, щоки та рот. Потiм вiдпустивши її, вiн пiдморгнув i зробив жест, який закликав до тишi. "У шлюбну нiч комусь треба мати смiливiсть трохи зайнятися коханням", - сказав вiн, багатозначно дивлячись на те мiсце, де сидiв Х'ю, опустивши голову i дивлячись на келих вина, що стояв бiля його лiктя. .
  
  
  
  Було вже двi години дня, коли бенкет добiг кiнця. Коли гостi почали розходитися, Клара постояла хвилину сама i спробувала взяти себе в руки. Щось усерединi неї здавалося холодним та старим. Якщо вона часто думала, що їй потрiбен чоловiк i що життя замiжньої жiнки покладе край її проблемам, то в той момент вона так не думала. "Насамперед хочу жiнку", - подумала вона. Весь вечiр її розум намагався схопити й утримати майже забуту постать матерi, але вона була надто розпливчастою та примарною. З матiр'ю вона нiколи не гуляла i не розмовляла пiзно вночi вулицями мiст, коли свiт спав i коли думки народжувалися в нiй самiй. "Адже,- подумала вона,- до цього могла належати й мати". Вона подивилася на людей, якi готуються до вiд'їзду. Декiлька чоловiкiв зiбралися групою бiля дверей. Один iз них розповiв iсторiю, над якою iншi голосно розсмiялися. У жiнок, що стояли навколо, були почервонiлi i, як подумала Клара, грубi обличчя. "Вони одружилися, як худобу", - сказала вона собi. Її розум, вибiгаючи з кiмнати, почав пестити пам'ять про її єдину подругу, Кейт Ченселлер. Часто пiзно весняного вечора, коли вони з Кейт гуляли разом, мiж ними вiдбувалося щось дуже схоже на заняття любов'ю. Вони пiшли тихо, i настав вечiр. Раптом вони зупинилися на вулицi, i Кейт обняла Клару за плечi. На мить вони стояли так близько один до одного, i в очах Кейт з'явився дивний нiжний i водночас голодний погляд. Це тривало всю мить, i коли це сталося, обидвi жiнки були дещо збентеженi. Кейт засмiялася i, взявши Клару за руку, потягла її тротуаром. "Пiдемо як чорт", - сказала вона, - "давай, давай додамо швидкiсть".
  Клара притиснула руки до очей, нiби намагаючись затьмарити те, що вiдбувається в кiмнатi. "Якби я могла бути з Кет цього вечора, я могла б прийти до чоловiка, який вiрить у можливу насолоду шлюбу", - думала вона.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XVIII
  
  ДЖИМ ПРИСТ _ _ БУВ дуже п'яний, але наполiг на тому, щоб посадити упряжку в карету Баттерворта i вiдвезти її, навантажену гостями, до мiста. Всi з нього смiялися, але вiн пiд'їхав до дверей фермерського будинку i голосним голосом заявив, що знає, що робить. Троє чоловiкiв сiли в карету i люто побили коней, i Джим вiдправив їх галопом геть.
  Коли з'явилася можливiсть, Клара мовчки вийшла з гарячої їдальнi i через дверi на ганок у заднiй частинi будинку. Дверi кухнi були вiдчиненi, i мiськi офiцiантки та кухарi збиралися йти. Одна з дiвчат вийшла у темряву у супроводi чоловiка, очевидно, одного з гостей. Вони обидва випили i якийсь час стояли в темрявi, притулившись тiлами один до одного. "Я хотiв би, щоб це була наша шлюбна нiч", - прошепотiв чоловiчий голос, i жiнка засмiялася. Пiсля довгого поцiлунку вони повернулися на кухню.
  З'явився фермерський собака i, пiдiйшовши до Клари, лизнув йому руку. Вона обiйшла будинок i зупинилася у темрявi бiля куща, де завантажувалися екiпажi. Її батько зi Стiвом Хантером та його дружиною прийшли та сiли в карету. Том був у експансивному та щедрому настрої. "Знаєш, Стiве, я казав тобi та ще кiльком людям, що моя Клара заручена з Альфредом Баклi", - сказав вiн. "Ну, я помилився. Все це було брехнею. Правда в тому, що я вiдколов собi рота, не поговоривши з Кларою. Я бачив їх разом, i час вiд часу Баклi приходив сюди вечорами, хоча вiн приходив лише тодi, коли я був тут. Вiн сказав менi, що Клара обiцяла вийти за нього замiж, i я, як дурень, повiрив йому на слово. Я навiть нiколи не питав. Ось яким дурнем я був, i я був ще бiльшим дурнем, коли пiшов розповiдати цю iсторiю. Весь цей час Клара i Х'ю були зарученi, про що я навiть не пiдозрював. Вони розповiли менi про це сьогоднi ввечерi.
  Клара стояла бiля куща, поки їй не здалося, що останнiй iз гостей пiшов. Брехня, яку сказав її батько, здавалася лише частиною вульгарностi вечора. Бiля кухонних дверей офiцiанток, кухарiв та музикантiв завантажували до автобуса, що вiд'їхав вiд Бiдвелл-хауса. Вона пiшла до їдальнi. Мiсце гнiву в нiй зайняла смуток, але коли вона побачила Х'ю, гнiв повернувся. По всiй кiмнатi валялися купи тарiлок, наповнених їжею, i повiтря було просякнуто запахом їжi. Х'ю стояв бiля вiкна i дивився на темне подвiр'я ферми. Вiн тримав капелюх у руцi. - Ти можеш прибрати капелюх, - рiзко сказала вона. - Ти забув, що ти одружений зi мною i що ти тепер живеш тут, у цьому домi? Вона нервово засмiялася i пiдiйшла до кухонних дверей.
  Її думки все ще чiплялися за минуле i за тi днi, коли вона була дитиною i провела багато годин на великiй, тихiй кухнi. Щось мало статися, що забере її минуле, знищить його, i ця думка налякала її. "Я не була дуже щаслива в цьому будинку, але були певнi моменти, певнi почуття, якi я мав", - думала вона. Переступивши порiг, вона на мить постояла на кухнi спиною до стiни та з заплющеними очима. У її свiдомостi промайнув натовп фiгур: повна i рiшуча постать Кейт Ченселлер, яка вмiла любити мовчки; вагається, поспiшна постать її матерi; її батько в молодостi, що прийшов пiсля довгої поїздки, щоб зiгрiти руки бiля кухонного вогню; сильна жiнка iз суворим обличчям iз мiста, яка колись працювала у Тома куховаркою i, як повiдомлялося, була матiр'ю двох позашлюбних дiтей; i постатi її дитинства уявляють, що вони йдуть до неї мостом, одягненi в гарний одяг.
  За цими постатями стояли iншi постатi, якi давно забутi, але тепер гостро запам'яталися: фермерськi дiвчата, що прийшли на роботу вдень; бродяги, яких годували бiля кухонних дверей; молодi працiвники ферми, якi раптово зникли з рутини фермерського життя i бiльше нiколи їх не бачили, молода людина з червоною хусткою на шиї, яка поцiлувала її, коли вона стояла, притулившись обличчям до вiкна.
  Якось до Клари прийшла ночувати мiська школярка. Пiсля вечерi обидвi дiвчата пройшли на кухню i зупинилися бiля вiкна, дивлячись назовнi. Щось сталося всерединi них. Рухаючи загальним поривом, вони вийшли надвiр i довго йшли пiд зiрками тихими путiвцями. Вони прийшли в поле, де люди палили чагарник. Там, де був лiс, тепер було тiльки пень i постатi людей, якi несли оберемки сухих гiлок дерев i кидали їх у вогонь. Вогонь спалахував яскравими фарбами в темрявi, що згущалася, i з якоїсь неясної причини обидвi дiвчата були глибоко зворушенi виглядом, звуком i ароматом ночi. Фiгури чоловiкiв, здавалося, танцювали туди-сюди у свiтлi. Iнстинктивно Клара пiдняла обличчя вгору i глянула на зiрки. Вона усвiдомлювала їх, їхню красу та безмежну красу ночi, як нiколи ранiше. Вiтер заспiвав у деревах далекого лiсу, що невиразно виднiвся далеко за полями. Звук був м'яким i наполегливим i проник у її душу. У травi бiля її нiг комахи пiдспiвували тихою, далекою музикою.
  Як швидко Клара тепер пам'ятала тiєї ночi! Воно рiзко повернулося, коли вона стояла iз заплющеними очима на сiльськiй кухнi i чекала завершення пригоди, в яку вона вирушила. Натомiсть прийшли й iншi спогади. "Скiльки в мене було швидкоплинних мрiй та напiвбачень краси!" вона думала.
  Все в життi, що, як вона думала, могло якимось чином вести до краси, тепер здавалося Кларi ведучим до неподобства. "Як багато я пропустила", - пробурмотiла вона i, розплющивши очi, повернулася в їдальню i заговорила з Х'ю, що все ще стоїть i дивиться в темряву.
  - Ходiмо, - рiзко сказала вона i пiшла вгору сходами. Вони мовчки пiднялися сходами, залишивши яскраве свiтло в кiмнатах унизу. Вони пiдiйшли до дверей, що вели до спальнi, i Клара вiдчинила її. "Чоловiковi та його дружинi час iти спати", - сказала вона тихим хрипким голосом. Х'ю пiшов за нею до кiмнати. Вiн пiдiйшов до стiльця бiля вiкна, сiв, зняв туфлi та сiв, тримаючи їх у руцi. Вiн дивився не на Клару, а в темряву за вiкном. Клара розпустила волосся i почала розстiбати сукню. Вона зняла верхню сукню i кинула її на стiлець. Потiм вона пiдiйшла до шухляди i, витягнувши її, пошукала нiчну сукню. Вона розлютилася i кинула кiлька речей на пiдлогу. "Прокляття!" - вибухом сказала вона i вийшла з кiмнати.
  Х'ю скочив на ноги. Вино, яке вiн випив, не подiяло, i Стiв Хантер розчарований змушений був повернутися додому. Весь вечiр його охопило щось мiцнiше за вино. Тепер вiн знав, що таке. Весь вечiр думки i бажання крутились у його мозку. Тепер вони зникли. - Я цього не дозволю, - пробурмотiв вiн i, швидко пiдбiгши до дверей, тихо зачинив її. Досi тримаючи туфлi в руцi, вiн пролiз у вiкно. Вiн збирався стрибнути в темряву, але випадково його ноги в панчохах опинилися на даху фермерської кухнi, що виходила iз задньої частини будинку. Вiн швидко втiк з даху i стрибнув, приземлившись у чагарниках, якi залишили довгi подряпини на його щоках.
  Протягом п'яти хвилин Х'ю бiг у бiк мiста Бiдвелл, потiм обернувся i, перелазячи через паркан, пiшов через поле. Черевики все ще були мiцно затиснутi в його руцi, i поле було кам'янистим, але вiн не помiчав i не усвiдомлював болю вiд забитих нiг або вiд розiрваних мiсць на щоках. Стоячи в полi, вiн чув, як Джим Прiст їхав додому дорогою.
  "Моя красуня лежить над океаном,
  Моя красуня лежить над морем,
  Моя красуня лежить над океаном,
  О, поверни менi мою красуню".
  
  спiвав фермерський працiвник.
  Х'ю пройшов через кiлька полiв i, пiдiйшовши до невеликого струмка, сiв на березi i вдягнув туфлi. "Я мав свiй шанс i прогав його", - з гiркотою подумав вiн. Декiлька разiв вiн повторив цi слова. "У мене був шанс, але я його втратив", - сказав вiн знову, зупинившись бiля паркану, що роздiляє поля, якими вiн iшов. За цих слiв вiн зупинився i притис руку до горла. У нього вирвалося напiвстримане ридання. "У мене був шанс, але я його втратив", - сказав вiн знову.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ХIХ
  
  О Н ТО ДЕНЬ пiсля бенкету, органiзованого Томом i Джимом, саме Том повернув Х'ю жити з його дружиною. Наступного ранку чоловiк похилого вiку прийшов до фермерського будинку з трьома жiнками з мiста, якi, як вiн пояснив Кларi, повиннi були прибрати безлад, залишений гостями. Дочка була глибоко зворушена тим, що зробив Х'ю, i в той момент дуже любила його, але не захотiла повiдомити батька про свої почуття. "Думаю, це ви його напоїли, ви i вашi друзi", - сказала вона. - Принаймнi його тут немає.
  Том нiчого не сказав, але коли Клара розповiла iсторiю зникнення Х'ю, швидко поїхав. "Вiн прийде до крамницi", - подумав вiн i пiшов туди, залишивши попереду свого коня, прив'язаного до стовпа. О другiй годинi його зять повiльно перейшов мiст Тернерс-Пайк i пiдiйшов до магазину. Вiн був без шапки, його одяг та волосся було вкрите пилом, а в очах був погляд зацькованого звiра. Том зустрiв його з усмiшкою i не ставив запитань. - Ходiмо, - сказав вiн i, взявши Х'ю за руку, повiв його до коляски. Вiдв'язавши коня, вiн зупинився, щоб запалити сигару. "Я збираюся на одну iз моїх нижнiх ферм. Клара подумала, що ти захочеш пiти зi мною, - чемно сказав вiн.
  Том пiд'їхав до будинку Маккоєв i зупинився.
  - Тобi краще трохи прибратися, - сказав вiн, не дивлячись на Х'ю. "Ви заходите, голитесь i переодягаєтеся. Я їду до мiста. Менi треба сходити до магазину".
  Проїхавши невелику вiдстань дорогою, Том зупинився i закричав. "Ви могли б зiбрати свої речi i взяти їх iз собою", - крикнув вiн. - Вам потрiбнi вашi речi. Сьогоднi ми сюди не повернемось.
  Двоє чоловiкiв провели разом весь той день, а ввечерi Том вiдвiв Х'ю на ферму i лишився вечеряти. "Вiн був трохи п'яний", - пояснив вiн Кларi. "Не будь з ним суворим. Вiн був трохи п'яний".
  I для Клари, i для Х'ю той вечiр був найважчим у життi. Пiсля того як слуги пiшли, Клара сiла пiд лампою в їдальнi i вдавала, що читає книгу, а Х'ю в розпачi теж спробував читати.
  I знову настав час пiднятися нагору, до спальнi, i знову Клара пiшла попереду. Вона пiдiйшла до дверей кiмнати, з якої втiк Х'ю, i, вiдчинивши її, вiдступила убiк. Потiм вона простягла руку. - На добранiч, - сказала вона, пройшла коридором, увiйшла до iншої кiмнати i зачинила дверi.
  Досвiд Х'ю зi шкiльним учителем повторився другої ночi у фермерському будинку. Вiн зняв взуття та приготувався до сну. Потiм вiн виповз у передпокiй i тихенько пiдiйшов до дверей Кларової кiмнати. Кiлька разiв вiн йшов по вистеленому килимом коридору i один раз його рука лежала на ручцi дверей, але щоразу вiн падав духом i повертався до своєї кiмнати. Хоча вiн i не знав про це, Клара, як i Роуз МакКой того разу, чекала, що вiн прийде до неї, i опустилася навколiшки прямо бiля дверей, чекаючи, сподiваючись i побоюючись приходу цiєї людини.
  На вiдмiну вiд шкiльного вчителя, Клара хотiла допомогти Х'ю. Шлюб, можливо, дав їй цей iмпульс, але вона не пiшла йому, i коли нарештi Х'ю, приголомшений i присоромлений, припинив боротьбу iз самим собою, вона встала i пiшла до свого лiжка, де кинулася на землю i заплакала, як Х'ю Напередоднi увечерi плакав, стоячи в темрявi полiв.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XX
  
  Я Т БУВ А Спекотний, курний день, пройшов тиждень пiсля весiлля Х'ю з Кларою, i Х'ю працював у своєму магазинi в Бiдуеллi. Скiльки днiв, тижнiв i мiсяцiв вiн уже пропрацював там, думаючи залiзом - перекрученим, крутим, замученим слiдувати за звивистими поворотами свого розуму - цiлий день стоячи бiля верстата поряд з iншими робiтниками - перед ним завжди маленькi купки колеса, смуги необробленого залiза i сталi, дерев'янi бруди. Поряд з ним, тепер, коли до нього прийшли грошi, ставало все бiльше i бiльше робiтникiв, людей, якi нiчого не винаходили, якi були непомiтнi в суспiльному життi, якi не одружувалися з дочкою багатої людини.
  Вранцi iншi робiтники, вмiлi хлопцi, якi знали, як нiколи не знав Х'ю, науку свого ремесла, пробиралися через дверi майстернi до його присутностi. Їм було трохи нiяково перед ним. Велич його iменi звучало в їхнiх умах.
  Багато робiтникiв були чоловiками, батьками сiмейств. Вранцi вони з радiстю вийшли з дому, але все ж таки дещо неохоче прийшли до магазину. Проходячи вулицею повз iншi будинки, вони курили ранкову трубку. Було сформовано групи. Багато ноги бродили вулицею. Бiля дверей магазину кожен чоловiк зупинився. Пролунав рiзкий стукiт. Чашки для трубок були вибитi об порiг. Перш нiж увiйти в магазин, кожен чоловiк оглянув вiдкриту мiсцевiсть, що тяглася на пiвнiч.
  Вже тиждень Х'ю був одружений з жiнкою, яка ще не стала його дружиною. Вона належала i досi належала до свiту, який, як вiн думав, знаходився за межами можливостей його життя. Хiба вона не була молода, сильна та струнка? Хiба вона не одяглася в неймовiрно гарний одяг? Одяг, який вона носила, був її символом. Для нього вона була недосяжна.
  I все ж вона погодилася стати його дружиною, стояла з ним перед людиною, яка сказала слова про честь i послух.
  Потiм пiшли два жахливi вечори: коли вiн повернувся з нею до фермерського будинку i виявив, що на їхню честь влаштували весiльний бенкет, i того вечора, коли старий Том привiв його до фермерського будинку переможеною, наляканою людиною, яка сподiвалася, що жiнка простягала руку, заспокоювала його.
  Х'ю був упевнений, що втратив велику нагоду у своєму життi. Вiн одружився, але його шлюб не був шлюбом. Вiн потрапив у становище, з якого не було можливостi вибратися. "Я боягуз", - подумав вiн, дивлячись на iнших робiтникiв у цеху. Вони, як i вiн сам, були одруженими чоловiками та жили в будинку з жiнкою. Вночi вони смiливо пiшли назустрiч жiнцi. Вiн не зробив цього, коли випала нагода, i Клара не змогла прийти до нього. Вiн мiг це зрозумiти. Його руки збудували стiну, i минулi днi перетворилися на величезне камiння, покладене на вершину стiни. Те, чого вiн не зробив, з кожним днем ставало дедалi бiльше неможливим.
  Том, забравши Х'ю назад до Клари, все ще був стурбований результатом їхньої пригоди. Щодня вiн приходив у магазин, а ввечерi вiдвiдував їх у фермерському будинку. Вiн витав навкруги, наче птах-мати, чиє потомство передчасно виштовхали з гнiзда. Щоранку вiн приходив у магазин поговорити з Х'ю. Вiн жартував про сiмейне життя. Пiдморгнувши чоловiковi, що стояв неподалiк, вiн фамiльярно поклав руку Х'ю на плече. "Ну як проходить сiмейне життя? Менi здається, ти трохи блiдий, - сказав вiн, смiючись.
  Увечерi вiн прийшов на ферму i сидiв, обговорюючи свої справи, розвиток та зростання мiста та свою участь у ньому. Не чуючи його слiв, Клара i Х'ю сидiли мовчки, вдаючи, що слухають, радiючи його присутностi.
  Х'ю прийшов до магазину о восьмiй. В iншi днi, протягом усього цього довгого тижня очiкування, Клара вiдвозила його на роботу, i вони обоє мовчки їхали Медiна-роуд i людними вулицями мiста; але того ранку вiн пiшов.
  На Медiна-роуд, неподалiк мосту, де вiн колись стояв з Кларою i де вiн бачив її в лютi, сталося щось дрiбне. Птах-самець переслiдував самку серед кущiв бiля дороги. Двi пернатi живi iстоти, яскраво розфарбованi i повнi життя, розгойдувалися i пiкiрували в повiтря. Вони були схожi на рухомi кулi свiтла, що входять i виходять iз темно-зеленого листя. Вони мали безумство, буйство життя.
  Х'ю обманом змусили зупинитися на узбiччi. Клубок речей, якi заповнювали його розум: колеса, шестiрнi, важелi, всi складнi частини машини для навантаження сiна, речi, якi жили в його головi, поки його рука не перетворила їх на факти, розвiяли, як пил. Мить вiн спостерiгав за живими буйними тварями, а потiм, нiби сiпнувшись на стежку, якою блукали його ноги, поспiшив уперед, до лави, дивлячись, як вiн iде не в гiлки дерев, а вниз, на пил дорога.
  У магазинi Х'ю весь ранок намагався обставити склад свого розуму, повернути в нього речi, якi так безрозсудно забрали вiтром. О десятiй увiйшов Том, трохи поговорив, а потiм полетiв. Ти все ще тут. Моя дочка досi має тебе. Ти не втiк знову, як би казав вiн собi.
  День потеплiшав, i небо, видиме через вiтрину магазину бiля лави, на якiй Х'ю намагався працювати, було затягнуте хмарами.
  Опiвднi робiтники пiшли, але Клара, яка в iншi днi приходила вiдвезти Х'ю на обiдню ферму, не з'явилася. Коли в магазинi все стихло, вiн припинив роботу, вимив руки та вдягнув пальто.
  Вiн пiдiйшов до дверей магазину, а потiм повернувся до лави. Перед ним лежало залiзне колесо, над яким вiн працював. Вiн призначався для приводу якоїсь складної частини сiнозавантажувальної машини. Х'ю взяв його в руку i понiс у задню частину лави, де стояла ковадло. Непритомний i майже не усвiдомлюючи, що вiн зробив, вiн поклав його на ковадло i, взявши в руку величезнi сани, перемахнув їм над головою.
  Завданий удар був приголомшливим. У це Х'ю вклав увесь свiй протест проти того гротескного становища, в яке його поставив шлюб iз Кларою.
  Удар нi до чого не спричинив. Сани опустилися, i порiвняно тендiтне металеве колесо скрутилося, деформувалося. Вiн вирвався з-пiд голови саней, пролетiв повз голову Х'ю i вилетiв через вiкно, розбивши шибку. Уламки розбитого скла з рiзким дзвоном впали на купу зруйнованих шматкiв залiза i сталi, що лежали бiля ковадла.
  Х'ю того дня не обiдав, не пiшов на ферму i не повернувся на роботу в магазин. Вiн iшов, але цього разу не йшов путiвцями, де птахи-самцi i самки шастають у кущi i вискакують з них. Їм опанувало сильне бажання дiзнатися щось потаємне та особисте про чоловiкiв i жiнок та про життя, яке вони вели у своїх будинках. Вiн гуляв при денному свiтлi туди-сюди вулицями Бiдвелла.
  Праворуч, за мостом, що виходить на Тернерс-роуд, уздовж берега рiчки йшла головна вулиця Бiдвелла. У цьому напрямку пагорби на пiвднi країни спускалися до берега рiчки, i там був високий урвище. На обривi i позаду нього, на пологому схилi пагорба, було збудовано безлiч найпретенцiйнiших нових будинкiв заможних громадян Бiдвелла. Навпроти рiчки стояли найбiльшi будинки, на дiлянках яких були посадженi дерева i чагарники, а на вулицях уздовж пагорба, все менш i менш претензiйних у мiру вiддалення вiд рiчки, будувалися i будувалися iншi будинки, довгi ряди будинкiв, довгi вулицi з будинками, будинками з цегли, каменю та дерева.
  Х'ю пiшов вiд рiчки назад у цей лабiринт вулиць та будинкiв. Якийсь iнстинкт привiв його туди. Саме сюди приїжджали жити i будувати собi будинки чоловiка та жiнки Бiдвелла, якi досягли успiху та одружилися. Його тесть запропонував купити йому будинок на березi рiчки, i це вже багато важило для Бiдвелла.
  Йому хотiлося побачити жiнок, якi, як Клара, обзавелися чоловiками, якими вони були. "Я надивився на чоловiкiв", - подумав вiн з напiвображенiстю, продовжуючи йти далi.
  Весь день вiн гуляв вулицями, проходячи туди-сюди перед будинками, в яких жiнки жили зi своїми чоловiками. Вiдсторонений настрiй опанував його. Цiлу годину вiн стояв пiд деревом, лiниво спостерiгаючи за робiтниками, якi будують черговий будинок. Коли один iз робiтникiв заговорив з ним, вiн пiшов i вийшов на вулицю, де люди укладали цементне покриття перед збудованим будинком.
  Потай вiн продовжував шукати жiнок, прагнучи побачити їхнi обличчя. Що вони задумали? Я хотiв би це з'ясувати", - здавалося, говорив його розум.
  Жiнки вийшли з дверей будинкiв i пройшли повз нього, поки вiн повiльно йшов. Iншi жiнки в каретах їздили вулицями. Це були добре одягненi жiнки i, здавалося, впевненi у собi. "Зi мною все гаразд. Для мене все вирiшено та влаштовано", - здавалося, казали вони. Всi вулицi, якими вiн iшов, здавалося, розповiдали iсторiю влаштованих та влаштованих речей. Вдома говорили про те саме. "Я - будинок. Я не створений, поки все не залагоджено та не влаштовано. Я маю на увазi саме це", - сказали вони.
  Х'ю дуже втомився. Ближче до вечора маленька ясноока жiнка - без сумнiву, вона була однiєю з гостей на його весiльному бенкетi - зупинила його. "Ви плануєте купити або забудувати по-нашому, мiстере Маквей?" вона спитала. Вiн похитав головою. - Я озираюсь, - сказав вiн i поспiшив геть.
  Гнiв зайняв у ньому мiсце здивування. Жiнки, яких вiн бачив на вулицях i в дверях будинкiв, були такими ж жiнками, як i його жiнка Клара. У них були одруженi чоловiки - "не краще за мене", - сказав вiн собi, наважившись.
  Вони мали одруженi чоловiки, i з ними щось трапилося. Щось улагодилося. Вони могли жити на вулицях та в будинках. Їхнi шлюби були справжнiми шлюбами, i вiн мав право на справжнiй шлюб. Не так багато чого можна було очiкувати вiд життя.
  "Клара теж має на це право", - подумав вiн, i його розум почав iдеалiзувати шлюби чоловiка та жiнки. "Усюди я бачу їх, акуратних, добре одягнених, гарних жiнок, таких як Клара. Якi вони щасливi!
  "Перi в них скуйовдженi", - сердито подумав вiн. "З ними було те саме, що з тим птахом, якого я бачив, переслiдуваним серед дерев. Було переслiдування та попередня спроба втечi. Було зроблено зусилля, яке не було зусиллям, але тут скуштували пiр'я".
  Коли думки привели його у напiввiдчайдушний настрiй, Х'ю вийшов з вулиць яскравих, потворних, нещодавно збудованих, свiжопофарбованих та обставлених будинкiв i попрямував до мiста. Йому зателефонували кiлька чоловiкiв, якi прямували додому наприкiнцi робочого дня. "Сподiваюся, ви подумуєте про покупку чи забудову по-нашому", - щиро сказали вони.
  
  
  
  Почався дощ i настала темрява, але Х'ю не пiшов додому до Клари. Йому не здавалося, що вiн зможе провести з нею ще одну нiч у хатi, лежачи без сну, слухаючи тихий нiчний гомiн, чекаючи - для хоробростi. Вiн не мiг просидiти пiд лампою ще один вечiр, прикидаючись, що читає. Вiн не мiг пiти з Кларою вгору сходами тiльки для того, щоб залишити її з холодною "на добранiч" нагорi сходiв.
  Х'ю пройшов Медiна-роуд майже до будинку, а потiм повернувся назад i вийшов у поле. Там було низьке болотисте мiсце, де вода доходила йому до черевикiв, а пiсля того, як вiн перетнув його, виявилося поле, що заросло переплетенням виноградної лози. Нiч стала настiльки темною, що вiн нiчого не мiг бачити, i темрява панувала в його душi. Годинами вiн йшов наослiп, але йому не спадало на думку, що, як вiн чекав, ненавидячи очiкування, чекала i Клара; що i для неї це був час випробувань та невизначеностi. Йому здавалося, що її шлях був простий i легкий. Вона була бiлою i чистою iстотою, яка чекала - чого? за смiливiстю прийти до нього, щоб посягнути на її бiлизну та чистоту.
  Це була єдина вiдповiдь на питання, яке Х'ю мiг знайти в собi. Знищення того, що було бiлим та чистим, було необхiдною рiччю у життi. Це те, що люди повиннi робити, щоб життя тривало. Щодо жiнок, то вони мають бути бiлими та чистими - i чекати.
  
  
  
  Переповнений внутрiшньою образою, Х'ю нарештi вирушив на ферму. Мокрий, важко тягнучи ноги, вiн звернув з Медiна-роуд i виявив, що будинок темний i явно порожнiй.
  Потiм виникла нова та загадкова ситуацiя. Коли вiн переступив порiг i зайшов до будинку, вiн зрозумiв, що тут Клара.
  Того дня вона не вiдвезла його вранцi на роботу i не поїхала за ним опiвднi, бо не хотiла дивитися на нього при свiтлi дня, не хотiла знову бачити здивований, зляканий погляд у його очах. Вона хотiла, щоб вiн залишився сам у темрявi, чекала темряви. Тепер у хатi було темно, i вона чекала на нього.
  Як це просто! Х'ю увiйшов у вiтальню, рушив уперед, у темряву, i знайшов вiшалку для капелюхiв бiля стiни бiля сходiв, що ведуть у спальнi нагорi. Вiн знову вiдмовився вiд того, що вiн, без сумнiву, назвав би мужнiстю в собi, i сподiвався тiльки на те, що зможе уникнути присутностi, яку вiн вiдчував у кiмнатi, проникнути нагору до свого лiжка, лежати без сну, слухаючи шум, i з тугою чекаючи ще один день попереду. Але коли вiн поклав свiй мокрий капелюх на один iз кiлочкiв вiшалки i виявив нижню сходинку, зануривши ногу в темряву, його покликав голос.
  - Пiдiйди сюди, Х'ю, - сказала Клара м'яко i твердо, i, як хлопчик, упiйманий за забороненим вчинком, вiн пiдiйшов до неї. "Ми поводилися дуже безглуздо, Х'ю", - почув вiн тихий її голос.
  
  
  
  Х'ю пiдiйшов до Клари, що сидить у крiслi бiля вiкна. З його боку не було нi протесту, нi спроби уникнути занять любов'ю. Якийсь час вiн мовчки стояв i бачив пiд собою в крiслi її бiлу постать. Це було схоже на щось ще далеке, але стрiмко летяче до нього, як птах, вгору до нього. Її рука пiднялася i лягла в його руку. Воно здавалося неймовiрно великим. Воно було не м'яким, а твердим та твердим. Коли її рука на мить лягла в його руку, вона встала i стала поруч з ним. Потiм рука вийшла з нього i торкнулася, погладила його мокру шерсть, мокре волосся, щоки. "Моє тiло, мабуть, бiле i холодне", - подумав вiн i бiльше не думав.
  Радiсть охопила його, радiсть, що вийшла з внутрiшнiх частин, коли вона пiдiйшла до нього з крiсла. Днi, тижнi вiн думав про свою проблему як про чоловiчу проблему, його поразка була чоловiчою поразкою.
  Тепер не було анi поразки, анi проблеми, анi перемоги. Сам собою вiн не iснував. Усерединi нього самого народилося щось нове чи щось, що завжди жило з ним, ожило. Це не було нiяково. Воно не боялося. Це було так само швидко i впевнено, як полiт самця птицi крiзь гiлки дерев, i воно переслiдувало в нiй щось легке i стрiмке, щось, що могло б летiти крiзь свiтло i темряву, але летiти не надто швидко, щось таке, що йому не треба боятися того, що вiн мiг би зрозумiти без необхiдностi розумiння.
  Зi смiхом, таким самим м'яким i впевненим, як i її власний, Х'ю взяв Клару на руки. Через кiлька хвилин вони пiднялися сходами, i Х'ю двiчi спiткнувся на сходах. Це було важливо. Його довге незграбне тiло було чимось поза ним. Вiн мiг спiткнутися i впасти багато разiв, але те нове, що вiн знайшов, те, що всерединi нього самого вiдгукнулося, що всерединi оболонки, яким була його дружина Клара, не спiткнулося. Вiн вилетiв, як птах, iз темряви на свiт. У той момент вiн думав, що стрiмкий полiт життя, що почався таким чином, триватиме вiчно.
  OceanofPDF.com
  КНИГА П'ЯТА
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XXI
  
  Я Т БУВ А лiтня нiч в Огайо, i пшениця на довгих плоских полях, що тяглися на пiвнiч вiд мiста Бiдвелл, дозрiла для скошування. Мiж пшеничними полями лежали кукурудзянi та капустянi поля. На кукурудзяних полях зеленi стебла височiли, як молодi деревця. Навпроти полiв лежали бiлi дороги, колись тихi дороги, тихi й порожнi в нiчний час, а часто й упродовж багатьох годин дня, нiчна тиша, яка лише зрiдка порушувала тупiтом копит коней, що прямували додому, i тишею днiв, скрипучi вагони. Лiтнього вечора дорогою їхав молодий працiвник ферми у своєму вiзку, на який вiн витратив лiтню зарплату, довге лiто спiтнiлої працi на спекотних полях. Копити його конi м'яко стукали дорогою. Його кохана сидiла поруч iз ним, i вiн нiкуди не поспiшав. Цiлий день вiн працював на жнивах i завтра знову працюватиме. Це було важливо. Для нього нiч тривала доти, доки пiвнi на iзольованих фермах не вiтали свiтанку. Вiн забув про коня, i йому було байдуже, куди повернути. Всi дороги йому вели на щастя.
  Уздовж довгих дорiг тяглася нескiнченна низка полiв, що час вiд часу переривалися смугою лiсу, де тiнi дерев падали на дороги i утворювали калюжi чорнильної чорноти. У високiй сухiй травi по кутах паркану спiвали комахи; по молодих капустяних полях бiгали кролики, вiдлiтаючи, як тiнi в мiсячному свiтлi. Капустянi поля теж були чудовi.
  Хто написав чи оспiвав красу кукурудзяних полiв в Iллiнойсi, Iндiанi, Айовi чи великих капустяних полiв Огайо? На капустяних полях широке зовнiшнє листя опадає, створюючи фон для мiнливих нiжних квiтiв ґрунту. Листя само по собi буйне за кольором. З настанням сезону вони змiнюються вiд свiтлого до темно-зеленого, з'являються та зникають тисячi вiдтiнкiв пурпурового, синього та червоного.
  У тишi спали капустянi поля бiля дорiг Огайо. Ще не встигли промчатись дорогами автомобiлi, їхнi миготливi вогнi - теж гарнi, якщо їх побачити лiтньої ночi, що йдуть дорогою, - ще не зробили дороги продовженням мiст. Акрон, жахливе мiсто, ще не почав розкочувати свої незлiченнi мiльйони гумових обручiв, наповнених кожен своєю порцiєю стисненого божого повiтря i нарештi ув'язненого, як фермери, що пiшли до мiст. Детройт i Толедо ще не почали висилати свої сотнi тисяч автомобiлiв, щоб вони кричали i кричали ночами безперервно на путiвцях. Вiллiс все ще працював механiком у мiстi Iндiана, а Форд, як i ранiше, працював у майстернi з ремонту велосипедiв у Детройтi.
  Це була лiтня нiч у штатi Огайо, i свiтив мiсяць. Кiнь сiльського лiкаря квапливо йшов дорогами. Тихо i через довгi промiжки часу просувалися люди пiшки. Працiвник iз ферми, кiнь якого був кульгавий, йшов у бiк мiста. Майстер з ремонту парасольок, що заблукав на дорозi, поспiшав до вогнiв далекого мiста. У Бiдвеллi, мiсцi, яке в iншi лiтнi ночi було сонним мiстечком, наповненим плiтковими збирачами ягiд, все кипiло.
  Змiни i те, що люди називають зростанням, лунали у повiтрi. Можливо, у повiтрi витала своєрiдна революцiя, тиха, справжня революцiя, яка росла разом iз зростанням мiст. Тiєї тихої лiтньої ночi у жвавому, галасливому мiстi Бiдвелл сталося щось, що вразило людей. Щось сталося, а потiм за кiлька хвилин повторилося знову. Виляли головами, друкувалися спецiальнi випуски щоденних газет, величезний людський вулик був схвильований, пiд невидимим дахом мiста, яке так раптово стало мiстом, насiння самосвiдомостi було посiяно в новий ґрунт, в американський ґрунт.
  Однак, перш нiж усе це почалося, сталося ще дещо. Перший автомобiль проїхав вулицями Бiдвелла та виїхав на залитi мiсячним свiтлом дороги. Машиною керував Том Баттерворт, у нiй сидiли його дочка Клара з чоловiком Х'ю Маквеєм. За тиждень до цього Том привiз машину з Клiвленда, i механiк, який їхав з ним, навчив мистецтво водiння. Тепер вiн їхав сам i смiливо. Рано ввечерi вiн вибiг на ферму, щоб узяти дочку та зятя на першу прогулянку. Х'ю сiв поруч iз ним, i пiсля того, як вони рушили в дорогу i покинули мiсто, Том повернувся до нього. "А тепер дивися, як я наступаю їй на хвiст", - гордо сказав вiн, вперше використовуючи моторний сленг, який вiн перейняв вiд механiка з Клiвленда.
  Поки Том посилав машину дорогою, Клара сидiла одна на задньому сидiннi, не вражена новим придбанням батька. Вона була одружена вже три роки i вiдчувала, що ще не знає людину, за яку вийшла замiж. Iсторiя завжди була однiєю i тiєю ж: моменти свiтла, а потiм знову темрява. Нова машина, яка рухалася дорогами з разюче збiльшеною швидкiстю, могла змiнити весь вигляд свiту, як заявляв її батько, але вона не змiнила деякi факти її життя. "Я невдаха як дружина чи Х'ю неможливий як чоловiк?" - спитала вона себе, мабуть, у тисячний раз, коли машина, виїхавши на довгу дiлянку чистої, прямої дороги, наче пiдстрибнула й помчала по повiтрi, як птах. "У всякому разi, я вийшла замiж за чоловiка, i все ж таки у мене немає чоловiка, я була в обiймах чоловiка, але у мене немає коханця, я взяла життя в свої руки, але життя вислизнула з моїх пальцiв".
  Як i її батько, Х'ю здавався Кларi поглиненим лише речами у нестямi, зовнiшньою кiркою життя. Вiн був схожий на її батька i водночас не схожий на нього. Вона була спантеличена їм. Було щось у чоловiковi, якого вона хотiла, та не могла знайти. "Вина, мабуть, я", - сказала вона собi. "З ним усе гаразд, а що зi мною?"
  Пiсля тiєї ночi, коли вiн втiк з її весiльного ложа, Клара неодноразово думала, що сталося диво. Iнодi це траплялося. Тiєї ночi, коли вiн прийшов до неї з-пiд дощу, це сталося. Там була стiна, яку удар мiг зруйнувати, i вона пiдняла руку, щоб завдати удару. Стiна була зруйнована, а потiм збудована заново. Навiть коли вона лежала вночi на руках у чоловiка, стiна здiймалася в темрявi спальної кiмнати.
  У такi ночi над фермерським будинком панувала густа тиша, i вони з Х'ю, за звичкою, мовчали. У темрявi вона пiдняла руку i торкнулася обличчя та волосся чоловiка. Вiн лежав нерухомо, i в неї склалося враження, що якась велика сила тримає його, тримає її. Гостро почуття боротьби наповнило кiмнату. Повiтря було важким вiд цього.
  Коли пролунали слова, вони не порушили тишi. Стiна залишилася.
  Слова, якi прийшли, були порожнiми, безглуздими словами. Х'ю раптово заговорив. Вiн розповiв про свою роботу в майстернi та про свiй прогрес у вирiшеннi якоїсь складної механiчної проблеми. Якби це сталося ввечерi, коли двоє людей вийшли з освiтленого будинку, де вони сидiли разом, кожне вiдчуття темряви допомогло б їм обом спробувати знести стiну. Вони пройшли по провулку, повз сараї i по маленькому дерев'яному мiстку через струмок, що протiкав через скотарню. Х'ю не хотiв говорити про роботу в майстернi, але не мiг знайти слiв для iншої розмови. Вони пiдiйшли до паркану, де провулок повертав i звiдки можна було бачити схил пагорба та мiсто. Вiн не дивився на Клару, а дивився вниз, на схил пагорба, i слова про механiчнi труднощi, якi займали його весь день, бiгли та йшли. Коли вони повернулися до будинку, вiн вiдчув невелике полегшення. "Я сказав слова. Щось досягнуто", - подумав вiн.
  
  
  
  I ось, через три роки замiжньої жiнки, Клара сiла в мотор з батьком i чоловiком i разом iз ними стрiмко мчала крiзь лiтню нiч. Машина їхала горбистою дорогою вiд ферми Баттерворта, через дюжину житлових вулиць мiста, а потiм виїхала на довгi прямi дороги багатої рiвнинної мiсцевостi на пiвночi. Вiн обiгнув мiсто, як голодний вовк мiг би безшумно та швидко оточити освiтлений вогнем табiр мисливця. Кларi машина здалася вовком, смiливим, хитрим i водночас наляканим. Його величезний нiс пробивав неспокiйне повiтря тихих дорiг, лякаючи коней, порушуючи тишу наполегливим муркотiнням, заглушаючи спiв комах. Свiтло фар також порушувало нiчний сон. Вони вдиралися на скотарнi, де птахи спали на нижнiх гiлках дерев, грали на стiнах сараїв, заганяли худобу по полях i скакали в темряву, i страшенно лякали диких тварин, рудих бiлок i бурундукiв, якi мешкають у придорожнiх парканах в Огайо. країна. Клара зненавидiла машину i почала ненавидiти всi машини. Думки про машини та їх виготовлення, вирiшила вона, були причиною нездатностi її чоловiка розмовляти з нею. Бунт проти всього механiчного iмпульсу її поколiння почав опановувати її.
  I поки вона їхала, у мiстi Бiдуелл почалося ще одне, ще страшнiше повстання проти машини. Насправдi це почалося ще до того, як Том на своєму новому моторi покинув ферму Баттерворта, це почалося ще до того, як зiйшов лiтнiй мiсяць, ще до того, як сiра нiчна мантiя лягла на плечi пагорбiв на пiвдень вiд фермерського будинку.
  Джим Гiбсон, пiдмайстер, який працював у магазинi Джо Уейнсворта, був у нестямi тiєї ночi. Вiн щойно здобув велику перемогу над своїм роботодавцем i хотiв вiдсвяткувати цю подiю. Кiлька днiв вiн розповiдав у салонах та магазинi iсторiю своєї очiкуваної перемоги, i ось вона трапилася. Пообiдавши у своєму пансiонi, вiн пiшов у салон та випив. Потiм вiн пiшов до iнших салонiв i випив iншi напої, пiсля чого з важливим виглядом побрiв вулицями до дверей магазину. Хоча за своєю натурою вiн був духовним хулiганом, Джим не вiдчував браку енергiї, i магазин його роботодавця був повний роботи, що потребує уваги. Протягом тижня вiн i Джо щовечора поверталися до своїх робочих мiсць. Джим хотiв приїхати, бо якийсь внутрiшнiй вплив змушував його любити думку про те, щоб робота завжди була в русi, а Джо - тому що Джим змусив його прийти.
  Цього вечора у жвавому, метушливому мiстi вiдбувалося багато подiй. Система перевiрки вiдрядної роботи, введена суперiнтендантом Едом Холлом на заводi з виробництва кукурудзозбиральних машин, призвела до першого промислового страйку Бiдвелла. Невдоволенi робiтники не були органiзованi, i страйк був приречений на провал, але вiн глибоко схвилював мiсто. Якось, тиждень тому, зовсiм несподiвано близько п'ятдесяти чи шiстдесяти людей вирiшили пiти. "Ми не працюватимемо на таку людину, як Ед Холл", - заявили вони. "Вiн встановлює шкалу цiн, а потiм, коли ми доводимо себе до межi, щоб заробити гiдну денну зарплату, вiн знижує шкалу". Залишивши магазин, чоловiки натовпом попрямували на Мейн-стрiт, i двоє чи троє з них, несподiвано знайшовши красномовство, почали вимовляти промови на кутах вулиць. Наступного дня страйк поширився, i магазин було закрито на кiлька днiв. Потiм iз Клiвленда приїхав профспiлковий органiзатор, i в день його приїзду по вулицi поширилася новина про те, що мають бути залученi штрейкбрехери.
  I цього вечора багатьох пригод в i без того неспокiйне життя громади було внесено ще один елемент. На розi Мейн-стрiт i Мак-Кiнлi-стрiт, одразу за тим мiсцем, де три старi будiвлi зносили, щоб звiльнити мiсце для будiвництва нового готелю, з'явилася людина, яка забралася на шухляду i напала, а не цiни на вiдрядну роботу по завод кукурудзозбиральних машин, а вся система, яка будувала i мiстила робiтникiв. необхiдностi однiєї людини чи групи людей. Поки людина на шухлядi говорила, робiтники в натовпi, американцi за походженням, почали хитати головами. Вони вiдiйшли убiк i, зiбравшись групами, обговорювали слова незнайомця. - Ось що я вам скажу, - сказав маленький дiдок, нервово посмикуючи свої сивi вуса, - я страйкую i за те, щоб протриматися доти, доки Стiв Хантер i Том Баттерворт не звiльнять Еда Холла, але менi це не подобається. свого роду розмова. Я скажу тобi, що робить ця людина. Вiн нападає на наш уряд, ось що вiн робить". Робiтники з бурчанням розiйшлися додому. Уряд був для них священною справою, i вони не хотiли, щоб їхнi вимоги про кращу шкалу заробiтної плати були спантеличенi розмовами анархiстiв i соцiалiстiв. Багато робiтникiв Бiдвелла були синами i онуками пiонерiв, якi вiдкрили землю, де величезнi мiста, що розрослися, тепер перетворювалися на мiста. Вони або їхнi батьки брали участь у Великiй Громадянськiй вiйнi. У дитинствi вони дихали повагою до уряду iз повiтря мiст. Усi великi люди, про якi йшлося у пiдручниках, були пов'язанi з урядом. В Огайо були Гарфiлд, Шерман, боєць Макферсон та iншi. Лiнкольн та Грант приїхали з Iллiнойсу. Якийсь час здавалося, що сама земля цiєї середньоамериканської країни викидає великих людей так само, як нинi вона викидає газ та нафту. Уряд виправдав себе людьми, яких вiн справив.
  I тепер серед них з'явилися люди, якi не мали поваги до уряду. Те, про що оратор вперше наважився сказати вiдкрито на вулицях Бiдвелла, вже обговорювалося у магазинах. Новi люди, iноземцi, якi з багатьох країн, принесли iз собою дивнi доктрини. Вони почали заводити знайомства серед американських робiтникiв. "Ну, - сказали вони, - тут у вас були великi люди; без сумнiву, так; але тепер у вас виник новий тип великих людей. Цi новi люди не народжуються iз людей. Вони народжуються iз капiталу. Що таке велика людина? Вiн той, хто має силу. Хiба це не факт? Що ж, ви, хлопцi, повиннi зрозумiти, що в нашi днi влада приходить iз володiнням грошима. Хто такi великi люди у цьому мiстi? - не якийсь юрист чи полiтик, що вмiє вимовляти гарну мову, а люди, якi володiють фабриками, на яких вам доводиться працювати. Вашi Стiв Хантер та Том Баттерворт - великi люди цього мiста".
  Соцiалiст, який прийшов виступити на вулицях Бiдуелла, був шведом i з ним приїхала його дружина. Поки вiн говорив, його дружина малювала цифри на дошцi. Стара iсторiя про хитрiсть, через яку городяни втратили свої грошi в компанiї з виробництва машин, вiдроджувалася i повторювалася знову i знову. Швед, великий чоловiк iз важкими кулаками, називав видних городян злодiями, якi хитрiстю пограбували своїх побратимiв. Коли вiн стояв на ложi поряд зi своєю дружиною i, пiднявши кулаки, вигукував грубi вироки, якi засуджували капiталiстичний клас, чоловiки, що пiшли розгнiваними, повернулися, щоб послухати. Оратор оголосив себе таким самим робiтником, як i вони самi, i, на вiдмiну вiд релiгiйних рятiвникiв, якi час вiд часу виступали на вулицях, не просив грошей. "Я такий же робiтник, як i ви", - кричав вiн. "I моя дружина, i я працюємо, поки не накопичимо трохи грошей. Потiм ми приїдемо в якесь мiстечко i боротимемося з капiталом, поки нас не заарештують. Ми боремося вже багато рокiв i продовжуватимемо боротися, доки живi".
  Коли оратор вигукував свої пропозицiї, вiн пiднiмав кулак, нiби збираючись завдати удару, i виглядав мало чим вiдрiзняючись вiд одного зi своїх предкiв, скандинавiв, якi в давнину плавали всюди незвiданими морями в пошуках улюблених битв. Мешканцi Бiдуелла почали його шанувати. "Зрештою, те, що вiн каже, звучить як здоровий глузд", - заявили вони, хитаючи головами. "Можливо, Ед Холл не гiрший вiд усiх iнших. Ми маємо зламати систему. Це факт. Днями нам доведеться зруйнувати систему.
  
  
  
  Джiм Гiбсон пiдiйшов до дверей магазину Джо о пiв на сьому. Декiлька чоловiкiв стояли на тротуарi, i вiн зупинився i став перед ними, маючи намiр ще раз розповiсти iсторiю свого трiумфу над своїм роботодавцем. У магазинi Джо вже сидiв за своїм столом i працював. Чоловiки, двоє з них були страйкарями iз заводу кукурудзозбиральних машин, гiрко скаржилися на те, що їм важко утримувати свої сiм'ї, а третiй чоловiк, хлопець з великими чорними вусами, який курив люльку, почав повторювати деякi аксiоми з iндустрiалiзму i класової вiйни. Джим прислухався на мить, а потiм, повернувшись, поклав великий палець на сiдницi i поворухнув пальцями. "О, чорт, - усмiхнувся вiн, - про що ви, дурнi, кажете? Ви збираєтеся створити профспiлку чи вступити до соцiалiстичної партiї. Про що ти говориш? Профспiлка чи партiя не зможуть допомогти людинi, яка не може подбати про себе".
  Бурхливий i напiвп'яний шорник стояв у вiдчинених дверях магазину i ще раз докладно розповiдав iсторiю свого трiумфу над господарем. Потiм прийшла iнша думка, i вiн заговорив про тисячi тисяч доларiв, якi Джо втратив на акцiях компанiї з виробництва обладнання. "Вiн втратив свої грошi, а ви, хлопцi, зазнаєте поразки в цiй боротьбi", - заявив вiн. "Ви все помиляєтеся, хлопцi, коли говорите про профспiлки чи вступ до соцiалiстичної партiї. Важливо те, що людина може зробити собi. Персонаж має значення. Так, сер, характер робить людину такою, якою вона є.
  Джим постукав йому в груди i озирнувся на всi боки.
  "Подивися на мене", - сказав вiн. "Я був п'яницею та п'яницею, коли приїхав до цього мiста; п'яниця, ось який я був i ось який я є. Я прийшов у цей магазин працювати, а тепер, якщо хочеш знати, спитай будь-кого в мiстi, хто керує цим мiсцем. Соцiалiст каже, що грошi - це сила. Ну, тут є людина, яка має грошi, але тримаю парi, що в мене є влада.
  Стукнувши себе по колiнах, Джим вiд душi засмiявся. Тиждень тому в магазин прийшов мандрiвник, щоб продавати збрую, виготовлену машинним способом. Джо наказав йому пiти, i Джим передзвонив йому. Вiн розмiстив замовлення на вiсiмнадцять комплектiв ременiв безпеки та змусив Джо пiдписати замовлення. Шлейка прибула сьогоднi вдень i тепер висiла у магазинi. "Тепер воно висить у магазинi", - крикнув Джим. "Йди i подивися сам".
  Джим трiумфально ходив туди-сюди перед чоловiками на тротуарi, i його голос розносився по магазину, де Джо сидiв на своєму запряжному конi пiд лампою, що хитається, старанно працюючи. "Кажу вам, характер - це те, що має значення", - кричав ревучий голос. "Ви бачите, я такий же робiтник, як i ви, хлопцi, але я не вступаю нi до профспiлки, нi до соцiалiстичної партiї. Я домагаюся свого. Мiй бос Джо там сентиментальний старий дурень, ось хто вiн. Все своє життя вiн шив шлейки вручну i вважає, що це єдиний спосiб. Вiн стверджує, що пишається своєю роботою, ось що стверджує".
  Джим знову засмiявся. "Знаєте, що вiн зробив днями, коли цей мандрiвник вийшов з магазину i пiсля того, як я змусив його пiдписати цей наказ?" вiн спитав. "Плакав, ось що вiн зробив. Їй-богу, вiн це зробив - сидiв i плакав".
  Джим знову засмiявся, але робiтники на тротуарi не приєдналися до його веселощiв. Пiдiйшовши до одного з них, тому, хто заявив про намiр вступити до профспiлки, Джим почав його лаяти. "Думаєш, ти зможеш лизнути Еда Холла зi Стiвом Хантером i Томом Баттервортом за його спиною, га?" - рiзко спитав вiн. "Ну, ось що я тобi скажу: ти не можеш. Усi профспiлки свiту вам не допоможуть. Тебе лизнуть - за що?
  "Чому? Тому що Ед Холл схожий на мене, ось чому. Вiн має характер, ось що вiн має".
  Втомившись вiд свого хвастощiв i мовчання публiки, Джим хотiв був увiйти у дверi, але коли один iз робiтникiв, блiдий чоловiк рокiв п'ятдесяти з вусами, що сивiли, заговорив, вiн повернувся i прислухався. - Ти вiдстiй, вiдстiй i пiдлабуємо, ось хто ти є, - сказав блiдий чоловiк тремтячим вiд пристрастi голосом.
  Джим пробiг крiзь натовп чоловiкiв i ударом кулака збив того, хто говорить на тротуар. Двоє iнших робiтникiв, здавалося, збиралися заступитися за свого загиблого брата, але коли, незважаючи на їхнi погрози, Джим залишився на своєму, вони завагалися. Вони пiшли допомогти блiдому робiтниковi пiдвестися на ноги, а Джим увiйшов до майстернi i зачинив дверi. Забравшись на коня, вiн вирушив на роботу, а чоловiки пiшли тротуаром, все ще погрожуючи зробити те, чого вони не зробили, коли представилася можливiсть.
  Джо мовчки працював поруч зi своїм спiвробiтником, i нiч почала згущуватися над схвильованим мiстом. Крiзь гуркiт безлiчi голосiв на вулицi можна було почути голосний голос оратора-соцiалiста, який посiв вечiрню позицiю на найближчому розi. Коли на вулицi стало зовсiм темно, старий шорник злiз iз коня i, пiдiйшовши до вхiдних дверей, тихенько вiдчинив їх i оглянув вулицю. Потiм вiн знову закрив її та пiшов у задню частину магазину. У руцi вiн тримав ножа для виготовлення збруї у формi пiвмiсяця з надзвичайно гострим круглим лезом. Дружина шорника померла роком ранiше, i з того часу вiн погано спав ночами. Часто по тижнi вiн взагалi не спав, а лежав усю нiч з широко розплющеними очима, думаючи дивнi, новi думки. Вдень, коли Джима не було вдома, вiн iнодi годинами точив мiсяцеподiбний нiж на шматку шкiри; i наступного дня пiсля нагоди iз замовленням фабричної портупеї вiн зайшов у господарський магазин i купив дешевий револьвер. Вiн точив нiж, поки Джим розмовляв iз робiтниками зовнi. Коли Джим почав розповiдати iсторiю свого приниження, вiн перестав шити зламану упряж у лещатах i, вставши, дiстав нiж зi схованки пiд купою шкiри на лавцi, щоб кiлька разiв потримати його лезо. ласкавi погладжування.
  Тримаючи нiж у руцi, Джо човгаючи кроками попрямував до того мiсця, де сидiв Джим, поглинений своєю роботою. Над магазином, здавалося, огорнула задумлива тиша, i навiть зовнi, на вулицi, всi шуми раптово припинилися. Хода старого Джо змiнилася. Коли вiн проходив позаду коня, на якому сидiв Джим, у його постать увiйшло життя, i вiн пiшов м'якою, котячою ходою. Радiсть сяяла в його очах. Неначе попереджений про щось, Джим повернувся i вiдкрив рота, щоб загарчати на свого роботодавця, але його слова так i не зiрвалися з його губ. Старий зробив дивний пiвкрок-напiвстрибок повз коня, i нiж хльоснув у повiтрi. Одним ударом йому вдалося практично вiдокремити голову Джима Гiбсона вiд його тiла.
  У магазинi не було жодного звуку. Джо жбурнув нiж у куток i швидко пробiг повз коня, на якому вертикально сидiло тiло Джима Гiбсона. Потiм тiло з гуркотом упало на пiдлогу, i по дощатiй пiдлозi почувся рiзкий стукiт пiдборiв. Старий замкнув вхiднi дверi i нетерпляче слухав. Коли все знову стихло, вiн пiшов шукати кинутий нiж, але не змiг його знайти. Взявши нiж Джима з лавки пiд лампою, вiн переступив через тiло i залiз на коня, щоб вимкнути свiтло.
  Джо цiлу годину залишався в магазинi з мерцем. Вiсiмнадцять комплектiв упряжi, вiдправленi з фабрики в Клiвлендi, були отриманi цього ранку, i Джим наполягав, щоб їх розпакували i повiсили на гачки вздовж стiн магазину. Вiн змусив Джо допомогти повiсити ременi безпеки, i тепер Джо знiмав їх один. Один за одним їх поклали на пiдлогу, i старий ножем Джима розрiзав кожну лямку на дрiбнi шматочки, якi утворили на пiдлозi купу смiття, що доходила йому до пояса. Зробивши це, вiн знову пройшов у задню частину лави, знову майже необережно переступивши через мерця, i вийняв револьвер iз кишенi пальта, що висiв бiля дверей.
  Джо вийшов з магазину через заднi дверi i, старанно замкнувши їх, прокрався через провулок на освiтлену вулицю, де туди й сюди ходили люди. Наступним мiсцем пiсля нього була перукарня, i коли вiн поспiшав тротуаром, вийшли двоє молодих людей i гукнули його. "Гей, - кричали вони, - ти зараз вiриш у фабричнi ременi безпеки, Джо Вейнсворт? Агов, що ти скажеш? Ви продаєте шлейку фабричного виробництва?
  Джо не вiдповiв, а зiйшовши з тротуару, пiшов дорогою. Мимо пройшла група iталiйських робiтникiв, швидко розмовляючи та жестикулюючи. У мiру того, як вiн заглиблювався в серце мiста, що зростало, повз оратора-соцiалiста i профспiлкового органiзатора, що звертався до натовпу чоловiкiв на iншому кутку, його хода ставала котячою, як це було в той момент, коли нiж блиснув у горло Джима Гiбсона. Натовпи людей лякали його. Вiн уявив, що його напав натовп i повiсив на лiхтарному стовпi. Голос робочого спiкера перекрив шум голосiв на вулицi. "Ми маємо взяти владу у свої руки. Ми маємо продовжувати власну битву за владу", - заявив голос.
  Швейник звернув за рiг i опинився на тихiй вулицi, нiжно погладжуючи рукою револьвер у боковiй кишенi пальта. Вiн мав намiр накласти на себе руки, але не хотiв помирати в однiй кiмнатi з Джимом Гiбсоном. По-своєму вiн завжди був дуже чутливою людиною i боявся тiльки того, що на нього нападуть грубi руки, перш нiж вiн закiнчить вечiрню роботу. Вiн був абсолютно впевнений, що якби його дружина була жива, вона зрозумiла б, що сталося. Вона завжди розумiла все, що вiн робив та говорив. Вiн згадав свої залицяння. Його дружина була сiльською дiвчиною, i щонедiлi, пiсля весiлля, вони разом ходили проводити день у лiс. Пiсля того, як Джо привiз свою дружину до Бiдвелла, вони продовжили практику. Один з його клiєнтiв, заможний фермер, жив за п'ять миль на пiвнiч вiд мiста, i на його фермi зростав буковий гай. Майже щонедiлi протягом кiлькох рокiв вiн брав iз лiврейної стайнi кiнь i возив туди свою дружину. Пiсля вечерi у фермерському будинку вони з фермером годину говорили, поки жiнки мили посуд, а потiм вiн узяв дружину i пiшов у буковий лiс. Пiд розлогими гiлками дерев не рiс пiдлiсок, i коли обидва чоловiки якийсь час мовчали, бiля них приходили сотнi бiлок i бурундукiв, щоб балакати i грати. Джо принiс у кишенi горiхи та розкидав їх. Тремтливi звiрята наблизилися, а потiм, змахнувши хвостами, втекли. Якось хлопчик iз сусiдньої ферми прийшов у лiс i застрелив одну з бiлок. Це сталося саме тодi, коли Джо та його дружина вийшли з фермерського будинку i побачили, як поранена бiлка повисла на гiлцi дерева, а потiм упала. Вiн лежав бiля його нiг, а його дружинi стало погано, i вона притулилася до нього, шукаючи пiдтримки. Вiн нiчого не сказав, але дивився на тремтячу iстоту на землi. Коли вiн лежав нерухомо, хлопчик пiдiйшов i пiдiбрав його. Проте Джо нiчого не сказав. Взявши дружину пiд руку, вiн пiдiйшов до того мiсця, де вони сидiли, i полiз у кишеню, щоб розкидати по землi горiхи. Селянський хлопчик, який вiдчув закид в очах чоловiка та жiнки, вийшов iз лiсу. Несподiвано Джо почав плакати. Йому було соромно i вiн не хотiв, щоб жiнка це бачила, а вона вдавала, що не бачила.
  У нiч, коли вiн убив Джима, Джо вирiшив, що пiде на ферму i в буковий лiс i там накладе на себе руки. Вiн поспiшив повз довгу низку темних магазинiв i складiв у нещодавно побудованому районi мiста i вийшов на вулицю, де жив його будинок. Вiн побачив людину, що йшла до нього, i увiйшов на сходи будiвлi магазину. Чоловiк зупинився пiд вуличним лiхтарем, щоб закурити сигару, i виробник шлейки впiзнав його. Це був Стiв Хантер, який спонукав його вкласти 1200 доларiв в акцiї компанiї з виробництва машинобудiвного обладнання, людина, яка принесла Бiдвеллу новi часи, людина, яка стояла бiля витокiв усiх таких iнновацiй, як машинобудування. - Виготовленi джгути. Джо в холодному гнiвi вбив свого спiвробiтника Джима Гiбсона, але тепер вiн опанував новий вигляд гнiву. Щось танцювало перед його очима, i руки його тремтiли так, що вiн боявся, що вийнятий з кишенi пiстолет упаде на тротуар. Воно здригнулося, коли вiн пiдняв його i вистрiлив, але нагода прийшла йому на допомогу. Стiв Хантер нахилився вперед до тротуару.
  Не зупинившись, щоб пiдiбрати револьвер, що випав з його руки, Джо збiг сходами i потрапив у темну порожню залу. Вiн намацав стiну i незабаром пiдiйшов до iнших сходiв, що вели вниз. Вiн вивiв його в провулок, i, пройшовши ним, вiн вийшов бiля мосту, що вiв через рiчку, на те, що в давнi часи називалося Тернерс-Пайк, дорогу, якою вiн проїхав зi своєю дружиною до ферми та бука. лiс.
  Але одна рiч тепер спантеличувала Джо Уейнсворта. Вiн втратив свiй револьвер i не знав, як йому пережити свою смерть. "Треба якось це зробити", - подумав вiн, коли нарештi, майже через три години, завзято тягнучись i ховаючись у полях, щоб уникнути упряжок, що йдуть дорогою, вiн дiстався до букового лiсу. Вiн пiшов посидiти пiд деревом недалеко вiд того мiсця, де вiн так часто сидiв тихими недiлями поруч iз дружиною. "Вiдпочину трохи, а потiм подумаю, як менi це зробити", - стомлено думав вiн, обхопивши голову руками. "Я не маю йти спати. Якщо вони мене знайдуть, вони завдадуть менi болю. Вони завдадуть менi болю, перш нiж у мене з'явиться шанс накласти на себе руки. Вони завдадуть менi болю, перш нiж у мене з'явиться шанс накласти на себе руки, - повторював вiн знову i знову, обхопивши голову руками i обережно погойдуючись уперед i назад.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XXII
  
  ТОН МАШИНА КЕРУЄМО Том Баттерворт зупинився в якомусь мiстi, i Том вийшов з нього, щоб набити кишенi сигарами i, мiж iншим, насолодитися здивуванням i захопленням городян. Вiн був у пiднесеному настрої, i слова лилися з нього. Як бурчав мотор пiд капотом, так муркотiв i викидав слова мозок пiд старою головою, що сивiла. Вiн розмовляв з неробами перед аптеками в мiстах, i коли машина знову завелася i вони опинилися на вiдкритiй мiсцевостi, його голос, високий тон, щоб його можна було почути крiзь гуркiт двигуна, став пронизливим. Вдаривши пронизливий тон нового столiття, голос продовжував i продовжував.
  Але голос та стрiмка машина не схвилювали Клару. Вона намагалася не чути голосу i, спрямувавши погляд на м'який пейзаж, що протiкає пiд мiсяцем, намагалася думати про iншi часи та мiсця. Вона думала про ночi, коли вона гуляла з Кейт Ченселлер вулицями Колумбуса, i про тиху поїздку, яку вона здiйснила з Х'ю того вечора, коли вони одружилися. Її думки повернулися в дитинство, i вона згадала довгi днi, якi вона провела, катаючись зi своїм батьком по тiй же долинi, переходячи вiд ферми до ферми, щоб торгуватися та торгуватися при купiвлi телят та свиней. Її батько тодi не розмовляв, але iнодi, коли вони виїжджали далеко i прямували додому в гаснучому вечiрньому свiтлi, до нього приходили слова. Вона згадала один лiтнiй вечiр пiсля смертi матерi, коли батько часто брав її з собою у поїздки. Вони зупинилися на вечерю в будинку фермера, а коли знову вирушили в дорогу, зiйшов мiсяць. Щось у дусi ночi схвилювало Тома, i вiн розповiв про своє хлоп'яче життя в новiй країнi, про своїх батькiв i братiв. "Ми багато працювали, Кларо", - сказав вiн. "Вся країна була новою, i кожен акр, який ми засiяли, потрiбно було розчистити". Розум успiшного фермера поринув у спогади, i вiн розповiв про дрiбницi, що стосуються його життя в дитинствi та молодостi; днi рубки дров наодинцi в тихому бiлому лiсi, коли наставала зима i настав час дiставати дрова i колоди для нових господарських будiвель, скатки колод, до яких приходили сусiднi фермери, коли були складенi i пiдпаленi великi купи колод, якi можна звiльнити для посадки рослин. Взимку хлопчик пiшов до школи в селi Бiдвелл i, оскiльки вже тодi вiн був енергiйним, наполегливим юнаком, який уже мав намiр досягти успiху у свiтi, вiн розставляв пастки в лiсi та на берегах струмкiв i ходив пастками. черга по дорозi до школи та зi школи. Навеснi вiн вiдправив свої шкури до зростаючого мiста Клiвленда, де вони були проданi. Вiн розповiв про грошi, якi вiн отримав, i про те, як вiн нарештi зiбрав достатньо, щоб купити власного коня.
  Того вечора Том говорив про багато iнших речей: про орфографiю в мiськiй школi, про чистку та танцi в сараях, про вечiр, коли вiн катався на ковзанах по рiчцi i вперше зустрiв свою дружину. - Ми одразу сподобалися один одному, - м'яко сказав вiн. "На березi рiчки розвели багаття, i пiсля того, як я покатався з нею на ковзанах, ми пiшли i сiли погрiтися.
  "Ми хотiли одружитися один з одним прямо зараз", - сказав вiн Кларi. "Я йшов з нею додому пiсля того, як нам набридло кататися на ковзанах, i пiсля цього я не думав нi про що, крiм як обзавестися власною фермою i власним будинком".
  Поки дочка сидiла в моторi i слухала пронизливий голос батька, який тепер говорив тiльки про виробництво машин i грошей, iнший чоловiк, який тихо розмовляв у мiсячному свiтлi, поки кiнь повiльно бiг темною дорогою, здавався дуже далеким. Усi такi люди здавалися дуже далекими. "Все, що стоїть дуже далеко", - з гiркотою подумала вона. "Машини, якi люди так прагнуть створити, пiшли дуже далеко вiд старих милих речей".
  Мотор мчав дорогами, i Том подумав про своє давнє бажання володiти швидкими скаковими кiньми та керувати ними. "Ранiше я божеволiв вiд швидких коней", - кричав вiн зятю. "Я цього не робив, тому що володiння швидкими кiньми означало марну трату грошей, але я весь час думав про це. Я хотiв йти швидко: швидше, нiж будь-хто iнший". В якомусь екстазi вiн дав мотору ще газ i збiльшив швидкiсть до п'ятдесяти миль на годину. Гаряче лiтнє повiтря, перетворене на сильний вiтер, свистiв над його головою. "Де зараз будуть цi чортовi скаковi конi, - крикнув вiн, - де буде ваша Мод С. або ваш JIC, якi намагаються наздогнати мене в цiй машинi?"
  Жовтi пшеничнi поля й поля молодої кукурудзи, вже високi й пiд легким вiтерцем, що шепотiли в мiсячному свiтлi, проносилися повз, схожi на квадрати на шахiвницi, створенi для гри дитини якогось велетня. Автомобiль промчав через милi малоземельної країни, через головнi вулицi мiст, де люди вибiгали з магазинiв, щоб постояти на тротуарах i подивитися на нове диво, через сплячi дiлянки лiсу - залишки великих лiсiв над якими Том працював хлопчиком, - i по дерев'яних мостах над невеликими струмками, уздовж яких росли запашних квiтами.
  О одинадцятiй годинi, проїхавши вже близько дев'яноста миль, Том повернув машину назад. Бiгаючи статечно, вiн знову заговорив про механiчнi трiумфи епохи, в якiй вiн жив. - Я привiз вас iз собою, вас i Клару, - гордо сказав вiн. "Я ось що тобi скажу, Х'ю, ми зi Стiвом Хантером швидко допомогли тобi у багатьох вiдношеннях. Ви повиннi вiддати належне Стiву за те, що вiн щось побачив у вас, i ви повиннi вiддати належне менi за те, що я вклав свої грошi назад у вашi мiзки. Я не хочу брати на себе вiдповiдальнiсть Стiва. Кредиту вистачить на всiх. Все, що я можу сказати про себе, це те, що я бачив дiрку в бублику. Так, сер, я не був настiльки слiпим. Я бачив дiрку в бублику.
  Том зупинився, щоб запалити сигару, а потiм знову поїхав. - Ось що я тобi скажу, Х'ю, - сказав вiн. - Я б не сказав цього нiкому, крiм членiв моєї родини, але правда в тому, що я та людина, яка керує великими справами там, у Бiдуеллi. Мiсто тепер стане мiстом, могутнiм великим мiстом. Мiстам у цьому штатi, таким як Колумбус, Толедо та Дейтон, краще подбати про себе. Я людина, яка завжди допомагала Стiву Хантеру зберiгати стiйкiсть i рухатися прямо по трасi, оскiльки ця машина рухається, тримаючи мою руку за кермом.
  "Ви нiчого про це не знаєте, i я не хочу, щоб ви говорили, але в Бiдвеллi вiдбуваються новi подiї", - додав вiн. "Коли я був у Чикаго минулого мiсяця, я зустрiв людину, яка робила гумовi баггi та велосипеднi шини. Я поїду з ним, i ми збираємося вiдкрити завод з виробництва автомобiльних шин прямо у Бiдуеллi. Шинний бiзнес обов'язково стане одним iз найбiльших у свiтi, i це не причина, через яку Bidwell не повинен стати найбiльшим шинним центром, колись вiдомим у свiтi". Хоча машина тепер працювала тихо, голос Тома знову став пронизливим. "Сотнi тисяч таких автомобiлiв проноситимуться кожною дорогою в Америцi", - заявив вiн. "Так, сер, вони будуть; i якщо я правильно пiдрахую, Бiдвелл стане найбiльшим шинним мiстом у свiтi.
  Том довго їхав мовчки, а коли знову почав говорити, вiн мав новий настрiй. Вiн розповiв iсторiю життя у Бiдуеллi, яка глибоко схвилювала i Х'ю, i Клару. Вiн був злий, i якби в машинi не було Клари, вiн би став люто сваритися.
  "Я хотiв би повiсити людей, якi влаштовують заворушення у магазинах мiста", - вирвався вiн. "Ви розумiєте, кого я маю на увазi, я маю на увазi робiтникiв, якi намагаються створити проблеми Стiву Хантеру та менi. Там щовечора на вулицi розмовляють соцiалiсти. Я скажу тобi, Х'ю, закони цiєї країни неправильнi. Хвилин десять вiн говорив про труднощi з робочою силою у цехах.
  "Їм краще бути обережними", - заявив вiн i був такий злий, що його голос пiдвищився до чогось на кшталт пригнiченого крику. "Зараз ми винаходимо новi машини досить швидко", - вигукнув вiн. "Зовсiм скоро ми виконуватимемо всю роботу машинами. Тодi що робитимемо? Ми виженемо всiх робiтникiв i дозволимо їм страйкувати, доки вони не захворiють, ось що ми зробимо. Вони можуть скiльки завгодно говорити про свiй безглуздий соцiалiзм, але ми їм, дурням, покажемо".
  Його гнiвний настрiй минув, i коли машина повернула на останню п'ятнадцятимильну дiлянку дороги, що веде до Бiдвелла, вiн розповiв iсторiю, яка так глибоко схвилювала його пасажирiв. Тихо посмiюючись, вiн розповiв про боротьбу виробника упряжi з Бiдвелла, Джо Уейнсворта, з метою запобiгти продажу машинної упряжi в суспiльствi, а також про досвiд спiлкування зi своїм спiвробiтником Джимом Гiбсоном. Том почув цю iсторiю в барi Бiдвелл-хауса, i вона справила на нього глибоке враження. "Я ось що вам скажу, - заявив вiн, - я збираюся зв'язатися з Джимом Гiбсоном. Ось така людина поводиться з робiтниками. Я почув про нього тiльки сьогоднi ввечерi, але збираюся побачитися з ним завтра.
  Вiдкинувшись на спинку сидiння, Том вiд душi засмiявся, розповiдаючи про мандрiвника, який вiдвiдав магазин Джо Вейнсворта, i про розмiщення замовлення на фабрично виготовлену упряж. Якимось невловимим чином вiн вiдчував, що коли Джим Гiбсон поклав на лавку в магазинi замовлення на упряж i силою своєї особистостi змусив Джо Уейнсворта пiдписати його, вiн виправдав усiх таких людей, як вiн сам. В уявi вiн жив у цей момент разом з Джимом, i, як i у випадку з Джимом, цей iнцидент пробудив у ньому схильнiсть до хвастощiв. "Та багато дешевих робочих ковзанiв не можуть збити таких людей, як я, так само, як Джо Вейнсворт не змiг би збити цього Джима Гiбсона", - заявив вiн. "Немає в них характеру, розумiєш, ось у чому рiч, у них немає характеру". Том торкнувся якогось механiзму, пов'язаного з двигуном автомобiля, i той раптом рвонув уперед. "Припустимо, один iз профспiлкових лiдерiв стояв там на дорозi", - вигукнув вiн. Х'ю iнстинктивно нахилився вперед i придивився до темряви, крiзь яку, як величезна коса, прорiзали вогнi машини, а на задньому сидiннi Клара пiднялася на ноги. Том закричав вiд захоплення, i коли машина рушила дорогою, його голос став трiумфуючим. "Проклятi дурнi!" вигукнув вiн. "Вони гадають, що зможуть зупинити машини. Нехай спробують. Вони хочуть продовжувати свiй старий, рукотворний шлях. Нехай вони подивляться. Нехай вони доглянуть таких людей, як Джим Гiбсон i я".
  Спускаючись по невеликому схилу дороги, машина вистрiлила i зробила широкий поворот, а потiм стрибаюче, танцююче свiтло, що втекло далеко попереду, вiдкрив видовище, яке змусило Тома витягнути ногу i натиснути на гальма.
  На дорозi i в самому центрi кола свiту, наче розiгруючи сцену на сценi, боролися троє чоловiкiв. Коли машина зупинилася так раптово, що Клару i Х'ю викинули зi своїх мiсць, боротьба добiгла кiнця. Одна з фiгур, що бореться, маленька людина без пальта i капелюха, вiдскочила вiд iнших i побiгла до паркану на узбiччi дороги, що вiдокремлює його вiд гайка. Великий, широкоплечий чоловiк стрибнув уперед i, схопивши за хвiст пальта чоловiка, що тiкає, потяг його назад у коло свiту. Його кулак вистрiлив i потрапив маленькiй людинi прямо до рота. Вiн упав як мертвий, обличчям униз у дорожнiй пил.
  Том повiльно повiв машину вперед i фари продовжували свiтитися над трьома фiгурами. З маленької кишенi збоку на сидiннi водiя вiн дiстав револьвер. Вiн швидко направив машину до мiсця поряд iз групою на дорозi i зупинився.
  "Як справи?" - рiзко спитав вiн.
  Ед Холл, директор фабрики, людина, яка завдала удару, звалила маленьку людину, вийшла вперед i розповiла про трагiчнi подiї вечора в мiстi. Директор фабрики згадав, що хлопчиком вiн одного разу кiлька тижнiв працював на фермi, частиною якої був лiс бiля дороги, i що в недiлю вдень на ферму приходив шорник iз дружиною i двома людьми пiшли гуляти в те саме мiсце, де його щойно знайшли. "У мене було передчуття, що вiн буде тут", - хвалився вiн. "Я зрозумiв. Натовпи рушили з мiста в усiх напрямках, але я вибрався один. Потiм я випадково побачив цього хлопця i просто заради компанiї взяв його з собою". Вiн пiдняв руку i, дивлячись на Тома, постукав його по лобi. "Зламаний, - заявив вiн, - вiн завжди був. пiдстрелив бiлку, i вiн сприйняв це так, нiби втратив дитину. Тодi я сказав, що вiн божевiльний, i вiн напевно довiв, що я мав рацiю".
  За словами батька Клара сiла на переднє сидiння на колiна Х'ю. Її тiло тремтiло, i вона похолола вiд страху. Коли її батько розповiв iсторiю трiумфу Джима Гiбсона над Джо Вейнсвортом, їй палко хотiлося вбити цього буйного хлопця. Тепер справа була зроблена. У її свiдомостi виробник шорних виробiв став символом всiх чоловiкiв та жiнок у свiтi, якi таємно повстали проти поглинання вiку машинами та продуктами машин. Вiн виступав як постать протесту проти того, ким став її батько i ким, на її думку, став її чоловiк. Вона хотiла вбити Джима Гiбсона, i це було зроблено. У дитинствi вона часто ходила до магазину Уейнсворта зi своїм батьком чи якимось фермером i тепер чiтко пам'ятала тишу та спокiй цього мiсця. При думцi про те саме мiсце, яке тепер стало мiсцем вiдчайдушного вбивства, її тiло затремтiло так, що вона вчепилася в руки Х'ю, намагаючись утриматися на ногах.
  Ед Холл узяв на руки безглузду постать старого на дорозi i наполовину жбурнув її на заднє сидiння машини. Для Клари це було так, нiби його грубi, нерозумiючi руки були на її власному тiлi. Машина швидко рушила дорогою, i Ед ще раз розповiв iсторiю нiчних подiй. "Кажу вам, мiстере Хантер в дуже поганому станi, вiн може померти", - сказав вiн. Клара повернулася, щоб подивитися на чоловiка, i подумала, що його зовсiм не торкнулося. Його обличчя було спокiйне, як обличчя її батька. Голос директора фабрики продовжував пояснювати свою роль у пригодах вечора. Не зважаючи на блiдого робiтника, що загубився в тiнi в кутку заднього сидiння, вiн говорив так, нiби поодинцi зробив i здiйснив затримання вбивцi. Як вiн пiзнiше пояснив дружинi, Ед вiдчував, що зробив безглуздо, не прийшовши один. "Я знав, що зможу з ним впоратися", - пояснив вiн. "Я не боявся, але я зрозумiв, що вiн божевiльний. Це змусило мене вiдчути себе невпевнено. Коли вони збиралися натовпом, щоб вийти на полювання, я говорю собi: пiду один. Я говорю собi: готовий посперечатися, що вiн вирушив у той лiс на фермi Рiглi, куди вiн i його дружина ходили в недiлю. Я почав, а потiм побачив iншого чоловiка, що стоїть на розi, i змусив його пiти зi мною. Вiн не хотiв приходити i менi хотiлося б пiти одному. Я мiг би впоратися з ним, i вся слава дiсталася б менi".
  У машинi Ед розповiв iсторiю ночi на вулицях Бiдвелла. Хтось бачив, як Стiва Хантера застрелили на вулицi, i заявив, що це зробив виробник шлейки, а потiм втiк. Натовп прийшов у магазин шорної продукцiї i знайшов тiло Джима Гiбсона. На пiдлозi цеху лежали розрiзанi на шматочки заводськi збруї. "Вiн, мабуть, пробув там годину чи двi на роботi, залишився там iз людиною, яку вбив. Це найбожевiльнiша рiч, яку коли-небудь робила людина".
  Майстер шлейки, що лежав на пiдлозi машини, куди його кинув Ед, ворухнувся i сiв. Клара повернулася, щоб подивитись на нього, i здригнулася. Рубаха його була розiрвана так, що в неясному свiтлi було ясно видно тонку стару шию i плечi, а обличчя було залите засохлою i тепер чорною вiд пилу кров'ю. Ед Холл продовжив розповiдь про свiй трiумф. "Я знайшов його там, де сказав собi, що знайду. Так, сер, я знайшов його там, де сказав собi, що знайду.
  Машина пiд'їхала до першого з будинкiв мiста, довгих рядiв дешевих каркасних будинкiв, що стояли на мiсцi, де колись був город Езри Френча, де Х'ю повзав по землi в мiсячному свiтлi, вирiшуючи механiчнi проблеми, що стояли перед ним. у будiвлi своєї заводобудiвної машини. Раптом збожеволiлий i зляканий чоловiк сiв на пiдлогу машини, пiдвiвся на руках i рвонувся вперед, намагаючись перестрибнути через борт. Ед Холл схопив його за руку i смикнув назад. Вiн вiдсмикнув руку, щоб завдати ще одного удару, але голос Клари, холодний i сповнений пристрастi, зупинив його. "Якщо ти чiпаєш його, я уб'ю тебе", - сказала вона. "Хоч би що вiн робив, не смiй ударити його знову".
  Том повiльно вiв машину вулицями Бiдвелла до дверей полiцейської дiльницi. Звiстка про повернення вбивцi забiгла вперед, i зiбрався натовп. Хоча було вже двi години ночi, в магазинах i салонах ще горiло свiтло, i на кожному розi стояли юрби. За допомогою полiцейського Ед Холл, обережно глянувши на переднє сидiння, де сидiла Клара, почав вести Джо Уейнсворта. "Давай, ми не завдамо тобi шкоди", - сказав вiн заспокiйливо i витягнув свою людину з машини, коли той вирвався. Повернувшись на заднє сидiння, божевiльний обернувся i глянув на натовп. З його губ зiрвався ридання. Миттю вiн стояв, тремтячи вiд переляку, а потiм, обернувшись, уперше побачив Х'ю, людину, слiдами якої вiн колись прокрався в темрявi в Тернерс-Пайку, людину, яка винайшла машину, за допомогою якої доходи життя було зметено. "Це був не я. Ти це зробив. Ти вбив Джима Гiбсона, - закричав вiн i, стрибнувши вперед, вп'явся пальцями i зубами в шию Х'ю.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XXIII
  
  ПРО НЕ ДЕНЬ У жовтнi, через чотири роки пiсля своєї першої поїздки на автомобiлi з Кларою i Томом, Х'ю вирушив у вiдрядження до мiста Пiттсбург. Вiн залишив Бiдвелл вранцi i прибув до залiзного мiста опiвднi. О третiй годинi його справи було закiнчено, i вiн був готовий повернутися.
  Хоча вiн ще не усвiдомлював цього, кар'єра Х'ю як успiшного винахiдника зазнала серйозного випробування. Вмiння їхати прямо до точки i повнiстю зануритися в те, що вiдбувається перед ним, було втрачено. Вiн поїхав до Пiттсбурга, щоб зайнятися виливкою нових деталей для машини для навантаження сiна, але те, що вiн робив у Пiттсбурзi, не мало жодного значення для людей, якi будуть виробляти i продавати цей гiдний та економiчний iнструмент. Хоча вiн i не пiдозрював про це, молодий чоловiк з Клiвленда, найнятий Томом i Стiвом, вже зробив те, чого Х'ю без особливого ентузiазму прагнув. Машина була закiнчена та готова до продажу у жовтнi три роки тому, i пiсля неодноразових випробувань юрист подав офiцiйну заявку на патент. Потiм з'ясувалося, що мешканець Айови вже подав заявку та отримав патент на аналогiчний пристрiй.
  Коли Том прийшов у магазин i розповiв йому, що сталося, Х'ю був готовий вiдмовитися вiд цiєї справи, але Том не думав про це. "Диявол!" вiн сказав. "Ви думаєте, ми збираємося витрачати всi цi грошi i працю?"
  Креслення машини людини з Айови були отриманi, i Том доручив Х'ю виконати те, що вiн називав "обiйти" патенти iншої людини. "Зробiть все, що у ваших силах, i ми продовжимо", - сказав вiн. "Розумiєте, ми маємо грошi, а це означає владу. Внесiть усi можливi змiни, а потiм продовжимо реалiзацiю наших виробничих планiв. Ми проведемо цього хлопця через суд. Ми битимемося з ним доти, доки йому не набридне битися, а потiм викупимо його дешево. Я розшукав цього хлопця, вiн не має грошей, i до того ж вiн п'яниця. Ви йдете вперед. Ми виправимо цього хлопця.
  Х'ю вiдважно намагався йти дорогою, вказаною йому тестем, i вiдмовився вiд iнших планiв вiдновлення машини, яку вiн вважав завершеною i вийшла з ладу. Вiн робив новi деталi, змiнював iншi деталi, вивчав креслення машини людини з Айови, робив усе, що мiг, для виконання свого завдання.
  Нiчого не сталося. На його шляху стояла свiдома рiшучiсть не зазiхати на роботу мешканця Айови.
  Потiм щось сталося. Увечерi, сидячи один у своїй майстернi пiсля довгого вивчення креслень чужої машини, вiн вiдкладав їх убiк i сидiв, дивлячись у темряву за кругом свiтла, яке вiдкидало його лампа. Вiн забув про машину i подумав про невiдомого винахiдника, людину, яка знаходиться далеко за лiсами, озерами та рiчками, яка мiсяцями працювала над тiєю ж проблемою, яка займала його думки. Том сказав, що ця людина не має грошей i п'яниця. Його можна було перемогти, купивши дешево. Вiн сам працював над знаряддям поразки цiєї людини.
  Х'ю вийшов з лави i пiшов прогулятися, а проблема, пов'язана з наданням нової форми залiзним та сталевим частинам сiнозавантажувального апарату, знову залишилася невирiшеною. Чоловiк iз Айови став для Х'ю виразною, майже зрозумiлою особистiстю. Том сказав, що випив, напився. Його власний батько був пияком. Одного разу людина, та сама людина, яка була знаряддям його власного приїзду до Бiдвелла, прийняв як належне, що вiн п'яниця. Вiн запитував, чи не зробив його таким якийсь поворот життя.
  Думаючи про чоловiка з Айови, Х'ю почав думати про iнших чоловiкiв. Вiн думав про батька та себе. Коли вiн прагнув вирватися з бруду, мух, злиднiв, рибного запаху, примарних мрiй свого життя бiля рiчки, батько часто намагався повернути його до цього життя. В уявi вiн бачив перед собою розпусну людину, яка його виростила. Влiтку в рiчковому мiстечку, коли Генрi Шепарда не було вдома, його батько iнодi приходив на станцiю, де вiн працював. Вiн почав заробляти трохи грошей, i батько хотiв, щоб вони купували випивку. Чому?
  У свiдомостi Х'ю виникла проблема, проблема, яку не можна було вирiшити за допомогою дерева та сталi. Вiн iшов i думав про це, коли йому слiд було робити новi деталi для сiнозавантажувального апарату. Вiн мало жив уявою, боявся жити цим життям, його попереджали i знову застерiгали вiд такого життя. Примарна постать невiдомого винахiдника зi штату Айова, який був йому братом, працював над тими самими проблемами i дiйшов тих самих висновкiв, вислизнув, а за ним пiшла майже така ж примарна постать його батька. Х'ю спробував подумати про себе та своє життя.
  Якийсь час це здавалося простим i легким виходом iз нового та складного завдання, яке вiн поставив перед своїм розумом. Його власне життя було питанням iсторiї. Вiн знав про себе. Пройшовши далеко за мiсто, вiн обернувся i пiшов назад до свого магазину. Його шлях пролягав через нове мiсто, що виросло з тих пiр, як вiн приїхав до Бiдвелла. Тернерс-Пайк, колишня путiвцем, по якiй лiтнiми вечорами закоханi прогулювалися до станцiї Уїлiнг, а Пiклвiлл тепер перетворився на вулицю. Вся ця частина нового мiста була вiддана пiд будинки робiтникiв, де-не-де були побудованi магазини. Будинок вдови МакКой зник, а на його мiсцi виявився склад, чорний i тихий пiд нiчним небом. Яка похмура вулиця пiзньої ночi! Складачi ягiд, якi колись увечерi йшли дорогою, тепер зникли назавжди. Подiбно до синiв Езри Френча, вони, можливо, стали робiтниками на фабрицi. Колись уздовж дороги росли яблунi та вишнi. Вони кидали свої квiти на голови бродячих закоханих. Вони також зникли. Якось Х'ю прокрався дорогою слiдом за Едом Холлом, який йшов, обiймаючи дiвчину за талiю. Вiн чув, як Ед скаржився на свою долю i волав про новi часи. Саме Ед Холл ввiв вiдрядну систему оплати працi на фабриках Бiдвелла i спровокував страйк, у ходi якого було вбито трьох людей i посiялися невдоволення серед сотень мовчазних робiтникiв. Цей страйк виграли Том i Стiв, i з того часу вони здобули перемогу у бiльшому i серйозному страйку. Ед Холл тепер очолював новий завод, що будується вздовж шляхiв Уїлiнгу. Вiн товстiшав i процвiтав.
  Коли Х'ю прийшов у свою майстерню, вiн запалив лампу i знову дiстав малюнки, якi прийшов iз дому вивчати. Вони непомiтно лежали на столi. Вiн подивився на свiй годинник. Було двi години. "Клара, можливо, прокинулася. Менi час додому, - подумав вiн. Тепер вiн мав власну машину, i вона стояла на дорозi перед магазином. Увiйшовши в машину, вiн поїхав у темряву через мiст, виїхав iз Тернерс-Пайка i пiшов вулицею, вздовж якої розташовувалися фабрики та залiзничнi роз'їзди. Деякi заводи працювали та горiли вогнями. Крiзь освiтленi вiкна вiн мiг бачити людей, що стояли вздовж лав i схилилися над величезними залiзними машинами. Того вечора вiн прийшов iз дому, щоб вивчити роботу невiдомої людини з далекого штату Айова, щоб спробувати обiйти цю людину. Потiм вiн пiшов гуляти i думати про себе та своє життя. "Вечiр пройшов даремно. Я нiчого не зробив", - похмуро подумав вiн, поки його машина пiднiмалася довгою вулицею, забудованою будинками багатших городян, i звернула на коротку дiлянку Медiна-роуд, що все ще залишилася мiж мiстом i фермерським будинком Баттерворта.
  
  
  
  Того дня, коли вiн вирушив до Пiттсбурга, Х'ю дiстався станцiї, де йому треба було сiсти на поїзд додому, о третiй, а поїзд вирушив тiльки о четвертiй. Вiн увiйшов до великої приймальнi i сiв на лаву в кутку. Через деякий час вiн пiдвiвся i, пiдiйшовши до скриньки, купив газету, але не став її читати. Вона лежала нероздрукована на лавцi поруч iз ним. Станцiя була заповнена чоловiками, жiнками та дiтьми, якi неспокiйно пересувалися. Прийшов поїзд, i натовп людей поїхав, вiднесений у вiддаленi куточки країни, а на станцiю iз сусiдньої вулицi прийшли новi люди. Вiн глянув на тих, хто виходив у депо. "Можливо, хтось iз них збирається до того мiста в Айовi, де живе цей хлопець", - подумав вiн. Дивно, як думки про невiдому людину з Айови чiплялися за неї.
  Якось того ж лiта, всього кiлькома мiсяцями ранiше, Х'ю вирушив до мiста Сандаскi, штат Огайо, з тiєю ж мiсiєю, яка привела його до Пiттсбурга. Скiльки деталей для сiнонавантажувальної машини було вiдлито i потiм викинуто! Роботу вони зробили, але вiн щоразу вирiшував, що зазiхнув на чужу машину. Коли це сталося, вiн не порадився з Томом. Щось усерединi нього застерiгало його вiд цього. Вiн знищив деталь. "Це було не те, чого я хотiв", - сказав вiн Тому, який розчарувався в зятi, але не висловив вiдкрито свого невдоволення. "Ну, ну, вiн втратив бадьорiсть духу, одруження позбавило його життя. Нам доведеться залучити до роботи когось ще, - сказав вiн Стiву, який повнiстю одужав вiд рани, отриманої вiд рук Джо Вейнсворта.
  Того дня, коли вiн вирушив у Сандаскi, Х'ю довелося кiлька годин чекати на поїзд, що йде додому, i вiн вирушив прогулятися берегом затоки. Його увагу привернули кiлька яскравих каменiв, вiн пiдiбрав кiлька iз них i поклав у кишенi. На вокзалi в Пiттсбурзi вiн витяг їх i потримав у руцi. У вiкно проникло свiтло, довге, косе свiтло, що гралося на камiннi. Його блукаючий, неспокiйний розум був спiйманий i утриманий. Вiн перекочував камiння взад i вперед. Кольори змiшалися, а потiм знову подiлилися. Коли вiн пiдняв очi, жiнка i дитина на найближчiй лавцi, також залученi яскравим шматочком кольору, який вiн тримав у руцi, немов полум'я, пильно дивилися на нього.
  Вiн розгубився i вийшов iз вокзалу надвiр. "Який же я став дурний, граючи кольоровим камiнням, як дитина", - думав вiн, але водночас обережно складав камiння в кишенi.
  З тiєї ночi, коли на нього напали в моторi, Х'ю вiдчував якусь незрозумiлу внутрiшню боротьбу, як це тривало того дня на вокзалi в Пiттсбурзi i тiєї ночi в магазинi, коли вiн знайшов сам не може зосередити свою увагу на вiдбитках машини жителя Айови. Несвiдомо i без намiру вiн вийшов новий рiвень думки i подiї. Вiн був несвiдомим працiвником, дiячем, а тепер ставав кимось iншим. Час порiвняно простої боротьби з певними речами, iз залiзом та сталлю, минув. Вiн боровся за те, щоб прийняти себе, зрозумiти себе, пов'язати себе з навколишнiм життям. Бiдолашний бiлий, син переможеного мрiйника бiля рiчки, який випереджав своїх товаришiв шляхом механiчного розвитку, все ще випереджав своїх побратимiв з мiст Огайо, що ростуть. Боротьба, яку вiн вiв, була боротьбою, яку доведеться вести всiм та кожному його побратимам iншого поколiння.
  Х'ю сiв у поїзд, що прямував додому, о четвертiй годинi i ввiйшов у вагон, що димився. Дещо спотворений i збочений фрагмент думки, що весь день крутився в його головi, залишився з ним. "Яка рiзниця, якщо новi деталi, якi я замовив для машини, доведеться викинути?" вiн думав. "Якщо я нiколи не закiнчу машини, нiчого страшного. Той, який зробив чоловiк iз Айови, працює.
  Довгий час вiн боровся з цiєю думкою. Тома, Стiва i всiх людей Бiдвелла, з якими вiн був пов'язаний, була фiлософiя, в яку ця думка не вписувалася. "Коли вiзьмеш свою руку на плуг, не обертайся назад", - говорили вони. Їхня мова була сповнена подiбних висловлювань. Спробувати щось зробити i зазнати невдачi було величезним злочином, грiхом проти Святого Духа. Стосовно Х'ю до завершення робiт, якi допоможуть Тому та його дiловим партнерам "обiйти" патент людини з Айови, був несвiдомий виклик усiєї цивiлiзацiї.
  Поїзд iз Пiттсбурга пройшов через пiвнiч Огайо до розв'язки, де Х'ю мав сiсти на iнший поїзд до Бiдвелла. На шляху лежали великi процвiтаючi мiста Янгстаун, Акрон, Кантон, Массiльйон - усi промисловi мiста. У коптильнi сидiв Х'ю i знову грав кольоровим камiнням, яке тримав у руцi. У камiннi його розум знайшов полегшення. Свiтло постiйно грало навколо них, а їх колiр змiнювався i змiнювався. На каменi можна було дивитися та вiдпочивати вiд думок. Пiднявши очi, вiн визирнув у вiкно машини. Поїзд проїжджав через Янгстаун. Його очi ковзали по брудних вулицях з робочими будинками, що тiсно згрупувалися навколо величезних млинiв. Те ж свiтло, що грав над камiнням у його руцi, почало грати i в його свiдомостi, i на мить вiн став не винахiдником, а поетом. Революцiя всерединi справдi розпочалася. У ньому написалася нова декларацiя незалежностi. "Боги розкидали мiста, як камiння, по рiвнинi, але камiння немає кольору. Вони не горять i не змiнюються на свiтлi", - подумав вiн.
  Двоє чоловiкiв, якi сидiли на сидiннях у поїздi, що йшов на захiд, почали розмовляти, i Х'ю слухав. В одного з них син навчався у коледжi. "Я хочу, щоб вiн став iнженером-механiком", - сказав вiн. - Якщо вiн цього не зробить, то я допоможу йому зайнятися бiзнесом. Це вiк механiки та вiк бiзнесу. Я хочу, щоб вiн досяг успiху. Я хочу, щоб вiн вiдповiдав духу часу".
  Поїзд Х'ю мав прибути до Бiдвелла о десятiй, але прибув лише о пiв на одинадцяту. Вiн пiшов вiд станцiї через мiсто до ферми Баттерворт.
  Наприкiнцi першого року шлюбу у Клари народилася дочка, i незадовго до його поїздки до Пiттсбургу вона повiдомила йому, що знову вагiтна. "Можливо, вона сидить. Менi пора додому", - подумав вiн, але, дiставшись мосту бiля фермерського дому, мосту, на якому вiн стояв поряд з Кларою в той перший раз, коли вони були разом, вiн зiйшов з дороги i присiв на колоду. на краю гайка.
  "Як тиха та спокiйна нiч!" - подумав вiн i, нахилившись уперед, затулив руками своє довге, стурбоване обличчя. Вiн ставив питання, чому до нього не приходить мир i спокiй, чому життя не залишає його в спокої. "Адже я прожив просте життя i зробив гарну справу", - думав вiн. "Деякi речi, якi вони сказали про мене, є досить правдивими. Я винайшов машини, що економлять марну працю, я полегшив працю людей".
  Х'ю намагався утримати цю думку, але вона не трималася в нього в головi. Усi думки, якi давали його розуму спокiй i спокiй, вiдлетiли, як птахи, побаченi ввечерi на далекому обрiї. Так було з тiєї ночi, коли на нього раптово i несподiвано напав шалений майстер шлейки в моторi. До цього його розум часто був неспокiйним, але знав, чого хоче. Вiн хотiв чоловiкiв i жiнок i тiсного спiлкування з чоловiками та жiнками. Часто його проблема була ще простiша. Йому потрiбна була жiнка, яка любила б його i лежала б поруч iз ним ночами. Вiн хотiв пошанувати своїх товаришiв у мiстi, куди вiн приїхав, щоб прожити своє життя. Вiн хотiв досягти успiху в конкретнiй задачi, яку взяв на себе.
  Напад на нього божевiльного виробника шлейки спочатку здавалося вирiшило всi проблеми. У той момент, коли злякана i зневiрена людина вп'ялася зубами i пальцями в шию Х'ю, щось трапилося з Кларою. Саме Клара з разючою силою та швидкiстю вiдiрвала божевiльного. Весь того вечора вона ненавидiла свого чоловiка та батька, а потiм раптом покохала Х'ю. У нiй вже було живе насiння дитини, i коли тiло її чоловiка зазнало запеклого нападу, вiн теж став її дитиною. Швидко, як тiнь поверхнею рiчки у вiтряний день, вiдбулася змiна її ставлення до чоловiка. Весь цей вечiр вона ненавидiла нове столiття, яке, як їй здавалося, так iдеально уособлювалося у двох чоловiках, якi говорили про створення машин, тодi як краса ночi неслася в темряву разом iз хмарою пилу, пiднятим у повiтря. лiтаючий двигун. Вона ненавидiла Х'ю i спiвчувала мертвому минулому, яке вiн та iншi подiбнi йому люди руйнували, минулому, яке було представлене фiгурою старого виробника шорних виробiв, яка хотiла робити свою роботу вручну по-старому, людину, яка викликала зневагу та глузування її батька.
  I тодi минуле пiднялося, щоб завдати удару. Вiн ударив пазурами i зубами, i кiгтi i зуби встромилися в тiло Х'ю, в тiло людини, чиє насiння вже було живе всерединi неї.
  Тодi жiнка, яка була мислителем, перестала думати. Усерединi з'явилася мати, люта, неприборкана, сильна, як корiння дерева. Для неї тодi i назавжди пiсля цього Х'ю був не героєм, який переробляє свiт, а розгубленим хлопчиком, скривдженим життям. Вiн бiльше нiколи не виходив з дитинства у її свiдомостi про нього. З силою тигрицi вона вiдiрвала божевiльного майстра вiд Х'ю i з деякою поверхневою жорстокiстю iншого Еда Холла шпурнула його на пiдлогу машини. Коли Ед i полiцейський, яким допомагали кiлька перехожих, пiдбiгли вперед, вона майже байдуже чекала, поки вони проштовхували кричущого чоловiка крiзь натовп до дверей полiцейської дiльницi.
  Для Клари, думала вона, сталося те, чого вона так жадала. Швидкими й рiзкими голосами вона наказала батьковi вiдвезти машину до будинку лiкаря, а потiм стояла поряд, поки перев'язували розiрвану та поранену плоть на щоцi та шиї Х'ю. Те, за що стояв Джо Вейнсворт i що, на її думку, було так дорого для неї, бiльше не iснувало в її свiдомостi, i якщо пiзнiше протягом кiлькох тижнiв вона нервувала i була наполовину хвора, то не через якiсь думки про долю старий виробник шлейки.
  Раптовий напад з минулого мiста привiв Х'ю до Клари, зробив його заробiтком, хоча i не зовсiм задовiльним для неї компаньйоном, але для Х'ю воно принесло щось зовсiм iнше. Прикус зубiв чоловiка i порванi мiсця на щоках, залишенi напруженими пальцями, загоїлися, залишивши лише невеликий шрам; але вiрус проник у його вени. Хвороба мислення засмутила розум виробника збруї, i зародок цiєї хвороби проник у кров Х'ю. Це дiйшло до його очей та вух. Слова, якi люди кидали бездумно, i якi в минулому пролiтали повз його вуха, як плева здуває з пшеницi пiд час жнив, тепер залишалися, луною i луною вiддаючись у його свiдомостi. У минулому вiн бачив, як ростуть мiста та фабрики, i беззастережно приймав слова людей про те, що зростання завжди йде на користь. Тепер його очi дивилися на мiста: Бiдвелл, Акрон, Янгстаун i все бiльшi новi мiста, розкиданi по всьому Середньому Заходу Америки, так само, як у поїздi та на вокзалi в Пiттсбурзi, вiн дивився на кольоровi камiнцi, що зберiгалися в його руках. Вiн дивився на мiста i хотiв, щоб свiтло i колiр грали над ними, як вони грали над камiнням, а коли цього не вiдбувалося, його розум, сповнений дивних нових бажань, породжених хворобою мислення, складав слова, над якими грали вогнi. . "Боги розкидали мiста по рiвнинах", - сказав його розум, коли вiн сидiв у вагонi потягу, що димився, i ця фраза повернулася до нього пiзнiше, коли вiн сидiв у темрявi на колоди, пiднявши голову. у його руках. Це була хороша фраза, i вогнi могли грати на нiй, як на кольоровому каменi, але вона аж нiяк не вирiшувала проблему, як "обiйти" патент людини з Айови на пристрiй для завантаження сiна.
  Х'ю дiстався ферми Баттервортiв тiльки о другiй годинi ночi, але коли вiн дiстався туди, його дружина вже не спала i чекала на нього. Вона почула його важкi кроки по дорозi, коли вiн повернув до ворiт ферми, швидко встав з лiжка, накинув плащ на плечi i вийшов на ґанок, звернений до сараїв. Зiйшов пiзнiй мiсяць, i скотарня залила мiсячне свiтло. З сараїв долинав тихий, солодкий звук задоволених тварин, що щипали сiно в яслах перед ними, з ряду сараїв позаду одного з сараїв долинало тихе мекання овець, а в далекому полi голосно мукало теля i вiдповiла його мати.
  Коли Х'ю вийшов у мiсячне свiтло з-за рогу будинку, Клара побiгла вниз сходами йому назустрiч i, взявши його за руку, повела його повз сараї i через мiст, де в дитинствi вона бачила постатi своєї уяви, що наближалися до нього. її. Вiдчувши його стурбований стан, її материнський дух прокинувся. Його не задовольняло те життя, яке вiн вiв. Вона це розумiла. Так було з нею. Провулком вони пiдiйшли до паркану, де мiж фермою та мiстом далеко внизу лежали лише вiдкритi поля. Вiдчуваючи його тривожний стан, Клара не думала нi про поїздку Х'ю до Пiттсбурга, нi про проблеми, пов'язанi з завершенням будiвництва машини для навантаження сiна. Можливо, що, як i її батько, вона викинула з голови всi думки про нього як про людину, яка й надалi допомагатиме вирiшувати механiчнi проблеми її вiку. Думки про його подальшi успiхи нiколи не означали для неї багато чого, але того вечора щось трапилося з Кларою, i їй хотiлося розповiсти йому про це, доставити йому радiсть. Їхньою першою дитиною була дiвчинка, i вона була впевнена, що наступною буде хлопчик. "Я вiдчула його сьогоднi ввечерi", - сказала вона, коли вони дiсталися до паркану й побачили внизу вогнi мiста. "Я вiдчула його сьогоднi ввечерi, - повторила вона, - i о, вiн був сильний! Вiн лягнув як завгодно. Я впевнений, що цього разу це хлопчик".
  Хвилин десять Клара i Х'ю стояли бiля паркану. Хвороба мислення, яка робила Х'ю марною для роботи свого вiку, змила в ньому багато старого, i вiн не соромився присутностi своєї жiнки. Коли вона розповiла йому про боротьбу людини iншого поколiння, яка прагне народитися, вiн обiйняв її i притиснув до свого довгого тiла. Деякий час вони стояли мовчки, а потiм почали повертатися до хати та спати. Проходячи повз сараї i нiчлiжки, де тепер спали кiлька людей, вони почули, нiби прийшов з минулого, гучний хропiння швидко старiючого фермера Джима Прiста, а потiм поверх цього звуку i шуму тварин у сараях почувся ще один звук, пронизливий i iнтенсивний, можливо, привiт ненародженому Х'ю Маквею. З якоїсь причини, можливо, щоб оголосити про змiну бригад, фабрики Бiдвелла, зайнятi нiчною роботою, зчинили сильний свист i крики. Звук долинув до пагорба i брязкав у вухах Х'ю, коли вiн, обiйнявши Клару за плечi, пiднявся сходами i зайшов у дверi фермерського будинку.
  OceanofPDF.com
  Багато шлюбiв
  
  Вперше з'явившись в 1923 роцi i отримавши в цiлому позитивнi вiдгуки (Ф. Скотт Фiцджеральд згодом назвав його кращим романом Андерсона), "Багато шлюбiв" також привернула небажану увагу як хтивий зразок аморальностi через поводження до нової сексуальної свободи - атака Андерсон.
  Незважаючи на назву, роман насправдi фокусується на одному шлюбi, який, як мається на увазi, подiляє багато проблем та дилеми, з якими стикаються "безлiч шлюбiв". Розповiдь розгортається протягом однiєї ночi, розкриваючи психологiчний вплив рiшення однiєї людини втекти iз замкнутого життя маленького мiстечка i пов'язаних iз цим так само обмежених соцiальних та сексуальних вдач.
  OceanofPDF.com
  
  Обкладинка першого видання
  OceanofPDF.com
  ЗМIСТ
  ПОЯСНЕННЯ
  ПЕРЕДМОВА
  ЗАБРОНУВАТИ ОДИН
  я
  II
  III
  IV
  У
  КНИГА ДРУГА
  я
  II
  III
  IV
  КНИГА ТРЕТЯ
  я
  II
  III
  IV
  У
  VI
  VII
  VIII
  IX
  КНИГА ЧЕТВЕРТА
  я
  II
  III
  IV
  У
  
  OceanofPDF.com
  
  Теннессi Клафлiн Мiтчелл, друга з чотирьох дружин Андерсона, з якою вiн розлучився 1924 року.
  OceanofPDF.com
  До
  ПIДЛОГА РОЗЕНФЕЛЬД
  OceanofPDF.com
  ПОЯСНЕННЯ
  
  я БАЖАННЯ До дайте пояснення - можливо, це також має бути вибаченням - перед читачами Dial.
  Журналу висловлюю подяку за дозвiл надрукувати цю книгу.
  Читачевi журналу Dial я маю пояснити, що ця iсторiя значно розширилася з того часу, як вона з'явилася в журналi серiйно. Спокуса розширити своє трактування теми була непереборною. Якщо менi вдалося побалувати себе таким чином без шкоди для моєї розповiдi, я буду тiльки радий.
  ШЕРВУД АНДЕРСОН.
  OceanofPDF.com
  ПЕРЕДМОВА
  
  я ж ОДИН Шукати любити i йти до неї прямо чи так прямо, як тiльки можна, серед труднощiв сучасного життя людина, можливо, божевiльна.
  Хiба ви не знали моменту, коли зробити те, що здавалося б в iнший час i за iнших обставин, найтривiальнiший вчинок раптом стає гiгантським пiдприємством.
  Ви знаходитесь у коридорi будинку. Перед вами зачиненi дверi, а за дверима у крiслi бiля вiкна сидить чоловiк чи жiнка.
  Зараз пiзнiй вечiр лiтнього дня, i ваша мета - пiдiйти до дверей, вiдчинити їх i сказати: "Я не збираюся продовжувати жити в цьому будинку. Моя валiза упакована, i за годину за нею прийде людина, з якою я вже говорив. Я прийшов лише для того, щоб сказати, що бiльше не зможу жити поряд iз тобою".
  Ось ви, бачите, стоїте у передпокої, i вам належить увiйти в кiмнату i сказати цi кiлька слiв. У хатi тиша i ти довго стоїш у передпокої, злякана, нерiшуча, мовчазна. Неясно розумiєш, що, спустившись у коридор поверхом вище, ти йшов навшпиньки.
  Для вас i для того, хто за дверима, можливо, краще не продовжувати жити у домi. Ви б з цим погодилися, якби могли розсудити на цю тему. Чому ти не можеш нормально говорити?
  Чому тобi стало так важко зробити три кроки до дверей? У вас немає хвороб нiг. Чому твої ноги такi важкi?
  Ви молодий чоловiк. Чому твої руки тремтять, як руки старого?
  Ви завжди вважали себе смiливою людиною. Чому тобi раптом так бракує смiливостi?
  Цiкаво чи трагiчно те, що ви знаєте, що не зможете пiдiйти до дверей, вiдчинити її i, увiйшовши всередину, вимовити кiлька слiв без тремтiння в голосi?
  Ти у своєму розумi чи ти божевiльний? Звiдки цей вир думок у вашому мозку, вир думок, який, поки ви зараз стоїте в нерiшучостi, здається, засмоктує вас все нижче i нижче в бездонну яму?
  OceanofPDF.com
  ЗАБРОНУВАТИ ОДИН
  OceanofPDF.com
  я
  
  ТУТ БУЛО _ А людина на iм'я Вебстер жила в мiстi з населенням двадцять п'ять тисяч людей у штатi Вiсконсiн. У нього була дружина на iм'я Мерi та дочка на iм'я Джейн, i сам вiн був досить успiшним виробником пральних машин. Коли сталося те, про що я збираюся написати, йому було тридцять сiм чи вiсiм рокiв, а його єдинiй дитинi, дочцi, було сiмнадцять. Про подробицi його життя доти, як у ньому стався певний переворот, говорити зайве. Однак вiн був досить тихою людиною, схильною мрiяти, якi вiн намагався витiснити з себе, щоб працювати виробником пральних машин; i, безперечно, в дивнi моменти, коли вiн їхав кудись у поїздi, або, можливо, в недiльнi днi влiтку, коли вiн iшов один у пустельний офiс фабрики i сидiв кiлька годин, дивлячись у вiкно та вздовж залiзницi. трек, вiн вiддався мрiям.
  Однак упродовж багатьох рокiв вiн спокiйно йшов своїм шляхом, виконуючи свою роботу, як будь-який iнший дрiбний виробник. Iнодi вiн мав квiтучi роки, коли грошей здавалося багато, а потiм були поганi роки, коли мiсцевi банки погрожували його закрити, але як промисловець йому вдавалося вижити.
  I ось був цей Вебстер, якому незабаром виповнилося сорок, а його дочка щойно закiнчила мiську середню школу. Була рання осiнь, i вiн, здавалося, вiв своє звичайне життя, а потiм сталося ось що.
  Всерединi його тiла щось почало вражати його, мов хвороба. Небагато складно описати те почуття, яке вiн вiдчув. Наче щось народилося. Якби вiн був жiнкою, вiн мiг би запiдозрити, що раптом завагiтнiв. Там вiн сидiв у своєму кабiнетi на роботi або гуляв вулицями свого мiста i в нього виникало дивовижне вiдчуття, що ти не вiн сам, а щось нове i дивне. Iнодi почуття невласностi ставало в ньому настiльки сильним, що вiн раптом зупинявся на вулицi i стояв, дивлячись i прислухаючись. Скажiмо, вiн стояв перед невеликим магазином у провулку. Далi був пустир, на якому росло дерево, а пiд деревом стояв старий робiтничий кiнь.
  Якби кiнь пiдiйшов до паркану i заговорив з ним, якби дерево пiдняло одну зi своїх важких нижнiх гiлок i поцiлувало його, або якби вивiска, що висiла над магазином, раптово закричала: "Джоне Вебстере, iди, приготуйся б до дня пришестя Божого" - його життя уявляло б у той час. Нiчого, що могло б статися у зовнiшньому свiтi, у свiтi таких суворих фактiв, як тротуари пiд його ногами, одяг на його тiлi, паровози, що тягли потяги залiзничними колiями поруч iз його фабрикою, i трамваї, що гуркотять вулицями, де вiн стояв. нiщо з цього не могло б зробити нiчого бiльш дивного, нiж те, що вiдбувалося цiєї хвилини всерединi нього.
  Ось це був, бачите, людина середнього зросту, з трохи сивiючим чорним волоссям, широкими плечима, великими руками i повним, трохи сумним i, можливо, чуттєвим обличчям, i дуже любив курити сигарети. У той час, про який я говорю, йому було дуже важко сидiти на одному мiсцi i робити свою роботу, i тому вiн постiйно перемiщався. Швидко вставши зi стiльця в заводськiй конторi, вiн пiшов у цехи. Для цього йому довелося пройти через великий вестибюль, де була бухгалтерiя, стiл для його начальника заводу та iншi столи для трьох дiвчат, якi теж виконували якусь конторську роботу, розсилали проспекти про пральну машину можливим покупцям, та придiлив увагу iншим деталям.
  У його кабiнетi сидiла широколиця жiнка рокiв двадцяти чотирьох, секретарка. Вона мала сильне, добре складене тiло, але вона була не дуже гарна. Природа надiлила її широким плоским обличчям i товстими губами, але шкiра в неї була чиста, а очi дуже яснi i красивi.
  Тисячу разiв з того часу, як Джон Вебстер став фабрикантом, вiн виходив зi свого кабiнету до головного офiсу фабрики, через дверi та дощатою дорiжкою до самої фабрики, але не так, як вiн iшов зараз.
  Що ж, вiн раптово почав ходити в новий свiт, це був факт, який не можна було заперечити. Йому спала на думку iдея. "Можливо, я стаю з якоїсь причини трохи божевiльним", - подумав вiн. Ця думка не стривожила його. Це було майже приємно. "Я собi бiльше подобаюсь, який я є зараз", - сказав вiн.
  Вiн збирався вийти зi свого маленького внутрiшнього кабiнету до великого кабiнету, а потiм на фабрику, але зупинився бiля дверей. Жiнку, яка працювала з ним у кiмнатi, звали Наталi Шварц. Вона була дочкою нiмецького власника салону, який одружився з iрландкою, а потiм помер, не залишивши грошей. Вiн згадав, що чув про неї та її життя. Було двi дочки, а мати мала потворний характер i її напоїли. Старша дочка стала вчителькою у мiськiй школi, а Наталi вивчила стенографiю та прийшла працювати до контори фабрики. Вони жили в невеликому каркасному будинку на околицi мiста, i iнодi старенька мати напивалася i знущалася з двох дiвчат. Вони були гарними дiвчатками i багато працювали, але бабуся-мати у своїх чашках звинувачувала їх у рiзного роду аморальностi. Усi сусiди їх шкодували.
  Джон Вебстер стояв бiля дверей iз дверною ручкою в руцi. Вiн пильно дивився на Наталi, але не вiдчував жодного збентеження, як i вона, як не дивно. Вона упорядковувала якiсь папери, але перестала працювати i подивилася прямо на нього. Це було дивне вiдчуття мати можливiсть дивитися прямо в очi iншiй людинi. Наче Наталi була будинком, а вiн дивився у вiкно. Сама Наталi жила у будинку, який був її тiлом. Якою тихою i сильною милою людиною вона була i як дивно було, що вiн мiг сидiти поряд з нею щодня протягом двох чи трьох рокiв, жодного разу не подумавши зазирнути до її будинку. "Скiльки є будинкiв, якi я не заглядав", - подумав вiн.
  Дивне швидке коло думок кружляло в ньому, поки воно стояло так, без збентеження, дивлячись у очi Наталi. Як чисто вона утримувала свiй будинок. Стара мати-iрландка у своїх чашках могла кричати i шаленiти, називаючи дочку повiєю, як вона iнодi робила, але її слова не проникали до будинку Наталi. Маленькi думки Джона Вебстера перетворилися на слова, не вираженi вголос, а слова, якi звучали, як голоси, що тихо кричали всерединi самого. "Вона моя кохана", - сказав один iз голосiв. "Ти пiдеш у дiм Наталi", - сказав iнший. Рум'янець повiльно поширився на Наталi, i вона посмiхнулася. "Останнiм часом ти не дуже добре почуваєшся. Ти про щось турбуєшся? вона сказала. Вона нiколи ранiше не розмовляла з ним у такiй манерi. В цьому був натяк на близькiсть. Насправдi бiзнес iз виробництва пральних машин на той час процвiтав. Замовлення надходили швидко, i на заводi вирувало життя. У банку був векселiв на оплату. "Та я дуже здоровий, - сказав вiн, - дуже щасливий i дуже здоровий саме в цей момент".
  Вiн пройшов у приймальню, i три жiнки, якi працювали там, а також бухгалтер припинили роботу, щоб подивитися на нього. Їхнiй погляд через парти був лише свого роду жестом. Вони нiчого пiд цим не мали на увазi. Прийшов бухгалтер i поставив питання з якогось рахунку. "Та менi хотiлося б, щоб ви висловили свою власну думку з цього приводу", - сказав Джон Вебстер. Вiн невиразно усвiдомлював, що питання стосувалося кредиту якоїсь людини. Якийсь чоловiк iз далекого мiсця замовив двадцять чотири пральнi машини. Вiн продавав їх у магазинi. Питання було в тому, чи заплатить вiн виробнику, коли настане час?
  Уся структура бiзнесу, те, в чому були так чи iнакше залученi усi чоловiки та жiнки в Америцi, як i вiн сам, була дивною справою. Насправдi вiн особливо про це не думав. Його батько володiв цiєю фабрикою та помер. Вiн не хотiв бути виробником. Ким вiн хотiв бути? Його батько мав певнi речi, званi патентами. Потiм син, тобто сам, вирiс i став керувати фабрикою. Вiн одружився, i через якийсь час його мати померла. Тодi завод належав йому. Вiн виготовив пральнi машини, призначенi для видалення бруду з одягу людей, i найняв людей, щоб зробити їх, а також iнших людей, щоб вони пiшли та продали їх. Вiн стояв у приймальнi i вперше побачив все життя сучасної людини як дивну заплутану рiч.
  "Вiн вимагає розумiння i великої кiлькостi роздумiв", - сказав вiн уголос. Бухгалтер повернувся, щоб повернутися до свого столу, але зупинився i обернувся, думаючи, що з ним розмовляли. Поруч iз мiсцем, де стояв Джон Вебстер, жiнка виступала з циркулярами. Вона пiдвела очi й раптом усмiхнулася, i йому сподобалася її посмiшка. "Є вихiд - щось трапляється - люди раптом i несподiвано зближуються один з одним", - подумав вiн i вийшов у дверi i по дошцi пiшов до заводу.
  На фабрицi лунав якийсь спiв i стояв солодкий запах. Всюди валялися величезнi купи обрiзаних дощок, i звук, що спiвав, видавали пили, що розрiзали дошки потрiбної довжини i форми на деталi пральних машин. За воротами фабрики стояли три машини, навантаженi пиломатерiалами, i робiтники розвантажували дошки i везли їх своєрiдною злiтно-посадковою смугою до будiвлi.
  Джон Вебстер почував себе дуже живим. Деревина, безперечно, прийшла на його фабрику здалеку. Це був дивний та цiкавий факт. Ранiше, за його батька, у Вiсконсiнi було багато лiсових угiдь, але тепер лiси були значною мiрою вирубанi, i деревину привозили з Пiвдня. Десь там, звiдки прийшли дошки, якi тепер вивантажували бiля його заводських ворiт, були лiси та рiчки, i люди ходили до лiсiв та рубали дерева.
  Вже багато рокiв вiн не вiдчував себе таким живим, як тодi, стоячи бiля дверей фабрики i спостерiгаючи, як робiтники витягують дошки з машини по злiтно-посадковiй смузi до будiвлi. Яка мирна та тиха сцена! Свiтило сонце, i дошки були яскраво-жовтого кольору. Вiд них виходив своєрiдний аромат. Його власний розум теж був дивовижною рiччю. На даний момент вiн мiг бачити не тiльки машини i людей, якi їх розвантажували, а й землю, звiдки прийшли дошки. Далеко на пiвднi було мiсце, де води невисокої болотистої рiчки розлилися доти, доки рiчка не досягла ширини двох чи трьох миль. Була весна, сталася повiнь. У всякому разi, у уявнiй сценi багато дерев було затоплено, а люди в човнах, чорношкiрi люди, штовхали колоди з затопленого лiсу в широкий повiльний потiк. Чоловiки були дуже сильними людьми i пiд час роботи спiвали пiсню про Iвана, учня та близького товариша Iсуса. Чоловiки були у високих чоботях, у руках у них були довгi жердини. Тi, хто знаходився в човнах на самiй рiчцi, ловили колоди, коли їх виштовхували з-за дерев, i збирали їх разом, утворюючи великий плiт. Двоє чоловiкiв вискочили з човнiв i побiгли плаваючими колодами, скрiплюючи їх молодими саджанцями. Решта чоловiкiв, якi були десь у лiсi, продовжували спiвати, i люди на плоту вiдповiли. Пiсня була про Джона i про те, як вiн пiшов ловити рибу в озерi. I Христос прийшов покликати його та його братiв з човнiв, щоб вони пройшли по спекотнiй i курнiй землi Галiлеї, "слiдуючи стопами Господнiми". Незабаром пiсня припинилася, i запанувала тиша.
  Якi сильнi i ритмiчнi тiла робiтникiв! Їхнi тiла розгойдувалися туди-сюди пiд час роботи. У їхнiх тiлах був своєрiдний танець.
  Тепер у химерному свiтi Джона Вебстера сталися двi речi. Жiнка, золотисто-коричнева жiнка, спускалася рiчкою на човнi, i всi робiтники перестали працювати i стояли, дивлячись на неї. На головi у неї не було капелюха, i, поки вона штовхала човен уперед по повiльнiй водi, її молоде тiло розгойдувалося з боку в бiк, як розгойдувалися тiла робiтникiв-чоловiкiв, коли вони тримали колоди. Гаряче сонце свiтило на тiло смаглявої дiвчини, її шия та плечi були оголенi. Один iз чоловiкiв на плоту покликав її. - Привiт, Елiзабет, - крикнув вiн. Вона перестала гребти човен i на мить дозволила йому плисти.
  "Привiт тобi, китайський хлопчику", - вiдповiла вона, смiючись.
  Вона знову почала енергiйно веслувати. З-за дерев на березi рiчки, дерев, занурених у жовту воду, вискочила колода, i на нiй стояв молодий негр. З жердиною в руцi вiн енергiйно штовхнув одне з дерев, i колода швидко покотилася до плоту, де стояли i чекали двоє iнших чоловiкiв.
  Сонце свiтило на шию та плечi смаглявої дiвчини в човнi. Рухи її рук вiдбивалися на її шкiрi танцювальними вогнями. Шкiра була коричневою, золотаво-мiдно-коричневою. Її човен послизнувся на закрутi рiчки i зник. На мить запанувала тиша, а потiм з-за дерев почувся голос, що заграв нову пiсню, до якої приєдналися й iншi чорношкiрi.
  
  "Сумнiваючись у Хомi, сумнiваючись у Хомi,
  Сумнiваючись у Хомi, бiльше не вагайтеся.
  I перш нiж я стану рабом,
  Я був би похований у своїй могилi,
  I йди додому до мого батька i врятуйся".
  
  Джон Вебстер стояв, моргаючи очима, спостерiгаючи, як люди розвантажують дошки бiля дверей його заводу. Тихi голоси всерединi нього говорили дивнi радiснi речi. Неможливо бути просто виробником пральних машин у мiстi Вiсконсiн. Попри себе в окремi моменти людина ставала i кимось iншим. Людина ставала частиною чогось такого ж великого, як i земля, на якiй вiн жив. Один ходив маленьким мiським магазином. Магазин перебував у темному мiсцi, поруч iз залiзничними колiями та бiля дрiбного струмка, але водночас вiн був частиною чогось величезного, що нiхто ще не почав розумiти. Сам вiн був людиною, що стоїть, одягненою в звичайний одяг, але всерединi його одягу, та й усерединi його тiла було щось, ну, можливо, не величезне саме по собi, але невиразно пов'язане з якоюсь величезною рiччю. Дивно, що вiн нiколи не думав про це ранiше. Чи думав вiн про це? Перед ним стояли люди, що розвантажували колоди. Вони торкалися колоди руками. Мiж ними i чорношкiрими чоловiками, якi рубали колоди i сплавляли їх за течiєю на тартак у якомусь далекому пiвденному мiсцi, виник свого роду союз. Один ходив цiлий день i щодня торкався речей, до яких торкалися iншi люди. Було щось бажане, свiдомiсть того, до чого торкнулися. Свiдомiсть важливостi речей та людей.
  
  "I перш нiж я стану рабом,
  Я був би похований у своїй могилi,
  I йди додому до мого батька i врятуйся".
  
  Вiн пройшов через дверi до свого магазину. Поруч бiля верстата чоловiк розпилював дошки. Безперечно, деталi, вибранi для виготовлення його пральної машини, не завжди були найкращими. Деякi деталi невдовзi зламалися. Їх помiстили в ту частину машини, де це не мало великого значення, де їх не було видно. Машини довелося продавати за низькою цiною. Йому стало трохи соромно, а потiм вiн засмiявся. Можна легко зайнятися дрiбницями, коли потрiбно думати про великi, багатi речi. Один був дитиною, i йому довелося вчитися ходити. Чому треба було навчитися? Ходити, нюхати, куштувати смак, можливо, вiдчувати. По-перше, треба було дiзнатися, хто ще є у свiтi, крiм нього самого. Довелося трохи озирнутися. Добре було думати, що в пральнi машини слiд закладати краще дошки, якi купили бiднi жiнки, але можна легко розпуститися, вiддавшись таким думкам. Iснувала небезпека свого роду самовдоволеного самовдоволення, викликаного думкою про те, щоб завантажувати в пральнi машини тiльки добрi дошки. Вiн знав таких людей i завжди плекав до них якусь зневагу.
  Вiн пройшов через фабрику, повз ряди чоловiкiв i хлопчикiв, що стояли бiля працюючих машин, якi збирали рiзнi частини пральних машин, збирали їх разом, фарбували та упаковували машини для вiдправки. Верхню частину будiвлi було вiддано пiд склад матерiалiв. Вiн пройшов крiзь купи обрiзаних дощок до вiкна, що виходив на дрiбний i напiвпересохлий струмок, на березi якого стояла фабрика. На фабрицi повсюди висiли таблички про заборону курiння, але вiн забув i тепер вийняв iз кишенi цигарку та закурив її.
  Усерединi нього панував ритм думки, який був якимось чином пов'язаний iз ритмом тiл чорношкiрих людей, якi працювали у лiсi свiту його уяви. Вiн стояв перед дверима своєї фабрики в мiстi в штатi Вiсконсiн, але в той же час вiн був на пiвднi, де кiлька чорношкiрих працювали на рiчцi, i водночас iз кiлькома рибалками на березi моря. Галiлея, коли людина зiйшла на берег i почала говорити дивнi слова. "Мене має бути бiльше, нiж один", - смутно подумав вiн, i коли його розум сформував цю думку, нiби щось трапилося всерединi самого. Декiлькома хвилинами ранiше, стоячи в офiсi в присутностi Наталi Шварц, вiн думав про її тiло як про будинок, в якому вона жила. Це теж була повчальна думка. Чому в такому будинку не могло жити бiльше однiєї людини?
  Якби така iдея поширилася за кордон, багато чого б прояснилося. Без сумнiву, ця iдея спала на думку багатьом iншим людям, але, можливо, вони не висловили її досить просто. Вiн сам навчався у школi у своєму мiстi, а потiм вступив до унiверситету в Медiсонi. За якийсь час вiн прочитав чимало книг. У свiй час вiн думав, що йому хотiлося б стати письменником книг.
  I, без сумнiву, дуже багатьох iз авторiв книг вiдвiдували саме такi думки, як у нього зараз. На сторiнках деяких книг можна було знайти свого роду притулок вiд суєти повсякденного життя. Можливо, коли вони писали, цi люди вiдчували, як i вiн зараз, натхнення та ентузiазм.
  Вiн затягнувся сигаретою i глянув за рiчку. Його фабрика була на околицi мiста, а за рiчкою починалися поля. Усi чоловiки та жiнки, як i вiн сам, стояли на загальному ґрунтi. По всiй Америцi, та й у всьому свiтi, чоловiки i жiнки чинили зовнi так само, як i вiн. Вони їли, спали, працювали, кохали.
  Вiн трохи втомився вiд роздумiв i потер рукою лоба. Його сигарета догорiла, вiн кинув її на пiдлогу та закурив нову. Чоловiки та жiнки намагалися проникнути в тiла один одного, часом майже шалено прагнучи зробити це. Це називалося заняттям коханням. Вiн запитував себе, чи може настати час, коли чоловiки i жiнки робитимуть це абсолютно вiльно. Важко було спробувати розiбратися у такому клубку думок.
  Було одне безперечно: вiн нiколи ранiше не був у такому станi. Це було неправдою. Був час одного разу. Це було, коли вiн одружився. Тодi вiн вiдчував те саме, що й зараз, але щось сталося.
  Вiн почав думати про Наталi Шварц. У нiй було щось ясне та безневинне. Можливо, сам того не знаючи, вiн закохався в неї, дочку шинкаря та п'яну стару-iрландку. Якби це сталося, це багато що пояснило б.
  Вiн помiтив людину, що стояла поряд з ним, i обернувся. За кiлька футiв вiд мене стояв робiтник у комбiнезонi. Вiн усмiхнувся. "Думаю, ти щось забув", - сказав вiн. Джон Вебстер теж посмiхнувся. - Так, - сказав вiн, - дуже багато. Менi майже сорок рокiв, i я, мабуть, забув жити. А ви?
  Робiтник знову посмiхнувся. "Я маю на увазi сигарети", - сказав вiн i вказав на палаючий i димний кiнець сигарети, що лежав на пiдлозi. Джон Вебстер поставив на неї ногу, а потiм, упустивши на пiдлогу iншу сигарету, наступив на неї ногою. Вiн i робiтник стояли, дивлячись один на одного, як зовсiм недавно вiн дивився на Наталi Шварц. "Цiкаво, чи можу я зайти i до його дому", - подумав вiн. "Ну, я дякую вам. Я забув. Мої думки були далеко, - сказав вiн уголос. Робiтник кивнув. "Я сам iнодi буваю таким", - пояснив вiн.
  Здивований фабрикант спустився з кiмнати нагорi i пiшов гiлкою залiзницi, що веде до магазину, до головних шляхiв, якими вiн пiшов у бiк бiльш населеної частини мiста. "Мабуть, уже майже опiвднi", - подумав вiн. Зазвичай вiн обiдав десь поряд зi своєю фабрикою, а його спiвробiтники приносили обiди в пакетах та бляшанках. Вiн думав, що тепер пiде додому. Його не чекали, але вiн подумав, що йому хотiлося б подивитись на дружину та дочку. Пасажирський поїзд мчав шляхами, i хоча свисток звучав шалено, вiн цього не помiтив. Потiм, коли вiн уже був майже наздогнаний його, молодий негр, можливо, бродяга, принаймнi чорношкiрий чоловiк у лахмiттi, який теж iшов дорогами, пiдбiг до нього i, схопивши його за пальто, рiзко смикнув його вбiк. Потяг промчав повз, i вiн стояв, дивлячись йому вслiд. Вiн i молодий негр теж глянули один одному в очi. Вiн сунув руку в кишеню, iнстинктивно вiдчуваючи, що повинен заплатити цiй людинi за надану йому послугу.
  I тут по його тiлу пробiгло якесь тремтiння. Вiн дуже втомився. "Мiй розум був далеко", сказав вiн. "Так, начальник. Я сам iнодi такий, - сказав молодий негр, посмiхаючись i йдучи рейками.
  OceanofPDF.com
  II
  
  ДЖОН ВЕБСТЕР ПОЛОГИ до свого будинку на трамваї. Коли вiн прибув, була половина дванадцятого, i, як вiн i припускав, на нього не чекали. За його будинком, досить звичайним на вигляд каркасною спорудою, розташовувався садок iз двома яблунями. Вiн обiйшов будинок i побачив свою дочку Джейн Вебстер, що лежить у гамаку, пiдвiшеному мiж деревами. Пiд одним з дерев бiля гамака стояло старе крiсло-гойдалка, i вiн пiшов i сiв у нього. Його дочка була здивована, що вiн так натрапив на неї опiвднi, коли вiн з'являвся так рiдко. - Ну, привiт, тату, - мляво сказала вона, сiдаючи i кидаючи на траву бiля його нiг книгу, яку читала. "Щось не так?" вона спитала. Вiн похитав головою.
  Взявши книгу, вiн почав читати, i її голова знову впала на подушку в гамаку. Книга була сучасним романом того перiоду. Йшлося про життя у старому мiстi Новий Орлеан. Вiн прочитав кiлька сторiнок. Безперечно, це було те, що могло вивести людину з себе, вiдвести вiд сiростi життя. У темрявi вулицею пробирався молодик, на плечах якого був накинутий плащ. Над головою свiтив мiсяць. Квiтучi магнолiї наповнювали повiтря ароматом. Молодий чоловiк був дуже гарний. Дiя роману вiдбувається в часи, що передували Громадянськiй вiйнi, i вiн мав дуже багато рабiв.
  Джон Вебстер зачинив книгу. Читати не довелося. Коли вiн був ще молодим чоловiком, вiн сам iнодi читав такi книги. Вони вивели людину з себе, зробили сiрiсть повсякденного iснування менш жахливою.
  Це була дивна думка: повсякденне iснування має бути нудним. Безсумнiвно, останнi двадцять рокiв його життя були нудними, але того ранку життя не було таким. Йому здавалося, що такого ранку в нього ще нiколи не було.
  У гамаку лежала ще одна книга, вiн узяв її та прочитав кiлька рядкiв:
  
  - Чи бачите, - спокiйно сказав Вiлберфорс, - я скоро повертаюся до Пiвденної Африки. Я навiть не планую пов'язувати свою долю з Вiрджинiєю".
  Образка вибухнула протестами, пiдiйшов i поклав Джоновi руку на плече, а потiм Меллой подивився на свою дочку. Як вiн i побоювався, її погляд був прикутий до Чарльза Вiлберфорса. Коли того вечора вiн привiз її до Рiчмонда, вiн думав, що вона виглядає чудово i весело. Так воно й було, оскiльки перед нею стояла перспектива знову побачити Чарльза за шiсть тижнiв. Тепер вона була неживою та блiдою, як свiчка, з якої запалили полум'я.
  
  Джон Вебстер глянув на дочку. Сидячи, вiн мiг дивитись прямо їй в обличчя.
  "Блiдий, як свiчка, вiд якої спалахнуло полум'я, ага. Який химерний спосiб викладу речей". Що ж, його власна дочка Джейн була блiдою. Вона була мiцною молодою людиною. "Свiчка, яку нiколи не запалювали", - подумав вiн.
  Це був дивний i жахливий факт, але правда, що вiн нiколи особливо не думав про свою дочку, а тут вона була майже жiнкою. Не було сумнiвiв, що вона вже мала тiло жiнки. У її тiлi тривали функцiї жiночностi. Вiн сидiв, дивлячись прямо на неї. Ще мить тому вiн був дуже втомлений, тепер втома зовсiм минула. "Можливо, вона вже мала дитину", - подумав вiн. Її тiло було пiдготовлено до народження дiтей, воно доросле i розвинулося до цього стану. Яке у неї незрiле обличчя. Рот у неї був гарний, але в ньому було щось на зразок порожнечi. Її обличчя схоже на чистий аркуш паперу, на якому нiчого не написано.
  Її блукаючи очi зустрiлися з його очима. Це було дивно. Їх охопило щось на зразок переляку. Вона швидко сiла. - Що з тобою, тату? - рiзко спитала вона. Вiн усмiхнувся. - Нiчого страшного, - сказав вiн, вiдводячи погляд. "Я думав, що прийду додому на обiд. Чи є в цьому щось неправильне?
  
  Його дружина Мерi Вебстер пiдiйшла до заднiх дверей будинку та покликала дочку. Коли вона побачила чоловiка, її брови поповзли вгору. "Це несподiвано. Що привело тебе додому в таку пору дня?" вона спитала.
  Вони ввiйшли в будинок i пройшли коридором до їдальнi, але мiсця для нього не було. Вiн мав вiдчуття, що вони обоє вважають, що щось не так, майже аморально в тому, що вiн знаходиться вдома в таку пору дня. Це було несподiвано, а несподiванка має сумнiвний вiдтiнок. Вiн дiйшов висновку, що краще пояснити. "У мене болiла голова, i я думав, що прийду додому i полежу годинку", - сказав вiн. Вiн вiдчув, що вони зiтхнули з полегшенням, нiби вiн зняв з їхнiх душ тягар, i посмiхнувся з цiєї думки. "Можна менi чашку чаю? Чи це буде занадто багато клопоту?" вiн спитав.
  Поки приносили чай, вiн вдавав, що дивиться у вiкно, але потай вивчав обличчя дружини. Вона була, як її дочка. На її обличчi нiчого не було написано. Її тiло ставало важким.
  Коли вiн одружився з нею, вона була високою стрункою дiвчиною з жовтим волоссям. Тепер вона справляла враження людини, яка виросла безцiльно, "подiбно до того, як худобу вiдгодовують на забiй", - подумав вiн. Нiхто не вiдчував кiстки та м'язiв її тiла. Її жовте волосся, яке, коли вона було молодше, дивно блищало на сонцi, тепер було досить безбарвним. Воно виглядало мертвим бiля корiння, а на обличчi були складки зовсiм безглуздого тiла, серед яких тинялися струмки зморшок.
  "Її обличчя - порожня iстота, не зачеплена пальцем життя", - подумав вiн. "Вона - висока вежа без фундаменту, яка скоро впаде". Було щось дуже приємне i водночас досить жахливе для нього самого в тому станi, в якому вiн тепер був. У речах, якi вiн говорив чи думав про себе, була якась поетична сила. У його свiдомостi сформувалася група слiв, i слова мали силу та значення. Вiн сидiв i грав ручкою чашки. Несподiвано його охопило величезне бажання побачити власне тiло. Вiн пiдвiвся i, вибачившись, вийшов iз кiмнати i пiднявся сходами. Дружина зателефонувала йому: "Ми з Джейн збираємося поїхати за мiсто. Чи можу я щось зробити для тебе, перш нiж ми пiдемо?
  Вiн зупинився на сходах, але вiдповiв не одразу. Її голос був схожий на її обличчя, трохи м'ясистий та важкий. Як дивно було для нього, звичайного виробника пральних машин iз мiстечка у Вiсконсiнi, думати таким чином, помiчати всi цi дрiбнi деталi життя. Вiн вдався до хитрощiв, бажаючи почути голос дочки. - Ти кликала мене, Джейн? вiн спитав. Дочка вiдповiла, пояснивши, що це говорила її мати i повторивши сказане. Вiн вiдповiв, що йому нiчого не потрiбно, крiм полежати годинку, i пiшов вгору сходами до своєї кiмнати. Голос дочки, як i голос матерi, здавалося, точно представляв її. Це було молодо i зрозумiло, але не мало резонансу. Вiн зачинив дверi до своєї кiмнати i замкнув її. Потiм вiн почав знiмати з себе одяг.
  Тепер вiн анiтрохи не втомився. "Я впевнений, що я, мабуть, трохи божевiльний. Розсудлива людина не помiтила б кожну дрiбницю, що вiдбувається, як я сьогоднi", - думав вiн. Вiн спiвав тихо, бажаючи почути свiй голос, нiби порiвняти його з голосами дружини та дочки. Вiн спiвав слова негритянської пiснi, яка крутилася в його головi ще вдень:
  "I перш нiж я стану рабом,
  Я був би похований у своїй могилi,
  I йди додому до мого батька i врятуйся".
  
  Вiн думав, що його власний голос гаразд. Слова вирвалися з його горла виразно, i в них теж був певний резонанс. "Якби я вчора спробував спiвати, це звучало б не так", - пiдсумував вiн. Голоси його розуму дiловито грали. У ньому були якiсь веселощi. Думка, що прийшла того ранку, коли вiн подивився в очi Наталi Шварц, повернулася. Його власне тiло, тепер оголене, було будинком. Вiн пiдiйшов, став перед дзеркалом i подивився на себе. Зовнi його тiло все ще залишалося струнким та здоровим. "Думаю, я знаю, через що менi доводиться пройти", - сказав вiн. "Вiдбувається своєрiдне прибирання будинку. Мiй будинок пустує вже двадцять рокiв. Пил осiв на стiнах та меблiв. Зараз з якоїсь незрозумiлої менi причини дверi та вiкна вiдчинилися. Менi доведеться вимити стiни та пiдлоги, зробити все милим та чистим, як у будинку Наталi. Тодi я запрошу людей у гостi до мене". Вiн провiв руками по оголеному тiлу, по грудях, руках та ногах. Щось усерединi нього смiялося.
  Вiн пiшов i кинувся таким чином оголеним на лiжко. На верхньому поверсi будинку було чотири спальнi. Його власна була в кутку, i дверi вели до кiмнати його дружини та дочки. Коли вiн вперше одружився зi своєю дружиною, вони спали разом, але коли народилася дитина, вони вiдмовилися вiд цього i нiколи бiльше цього не робили. Час вiд часу вiн заходив до дружини вночi. Вона хотiла його, дала йому зрозумiти, якось по-жiночому, що вона хоче його, i вiн пiшов не радiсно i не з нетерпiнням, а тому, що вiн був чоловiком, а вона жiнкою, i так i було зроблено. Ця думка трохи втомила його. "Ну, цього не вiдбувалося вже кiлька тижнiв". Вiн не хотiв про це думати.
  Вiн мав коня та карету, якi мiстилися в лiврейнiй стайнi i тепер пiд'їжджали до дверей будинку. Вiн почув, як зачинилися вхiднi дверi. Його дружина та дочка виїжджали до села. Вiкно його кiмнати було вiдчинене, i вiтер вiяв у його тiло. У сусiда був сад та вирощувалися квiти. Повiтря, яке увiйшло, було ароматним. Усi звуки були м'якими, тихими. Горобцi цвiрiнькали. Велика крилата комаха пiдлетiла до сiтки, що закривала вiкно, i повiльно поповзла до верху. Десь далеко задзвенiв дзвiнок локомотива. Можливо, це було на колiях бiля його фабрики, де Наталi зараз сидiла за столом. Вiн повернувся i подивився на крилату iстоту, що повiльно повзула. Тихi голоси, якi жили в тiлi людини, не завжди були серйозними. Iнодi вони грали, як дiти. Один iз голосiв заявив, що очi комахи дивляться на нього схвально. Тепер комаха говорила. "Ти чортова людина, раз так довго спала", - сказала вона. Звук паровоза все ще був чути, що долинав здалеку, тихо. "Я розповiм Наталi, що сказав той крилатий", - подумав вiн i посмiхнувся в стелю. Щоки його почервонiли, i вiн тихо спав, закинувши руки за голову, як дитина спить.
  OceanofPDF.com
  III
  
  КОЛИ ВIН _ ПРОСНУЛАСЯ через годину вiн спочатку злякався. Вiн оглянув кiмнату, гадаючи, чи не захворiв вiн.
  Потiм його очi почали опис меблiв кiмнати. Йому там нiчого не сподобалося. Чи прожив вiн двадцять рокiв свого життя серед таких речей? З ними, без сумнiву, все було гаразд. Вiн мало що знав про такi речi. Лише небагато чоловiкiв це зробили. Прийшла думка. Як мало чоловiкiв в Америцi коли-небудь по-справжньому замислювалися про будинки, в яких вони жили, одяг, який вони носили. Чоловiки були готовi прожити довге життя, не докладаючи жодних зусиль, щоб прикрасити своє тiло, зробити прекрасними та наповненими змiстом житла, в якому вони жили. Його власний одяг висiв на стiльцi, куди вiн кинув її, коли зайшов до кiмнати. За мить вiн встане i одягне їх. Тисячi разiв вiдколи вiн став дорослим, вiн бездумно одягав своє тiло. Одяг був куплений випадково у якомусь магазинi. Хто їх зробив? Що думалося про їх виготовлення та носiння? Вiн глянув на своє тiло, що лежить на лiжку. Одяг буде обволiкати його тiло, огортати його.
  Думка спала йому на думку, пролунала в просторах його розуму, як дзвiн, що лунає над полями: "Нiщо живе чи неживе не може бути прекрасним, якщо його не любити".
  Вставши з лiжка, вiн швидко одягнувся i, поспiшно вийшовши з кiмнати, втiк сходами на поверх нижче. Бiля пiднiжжя сходiв вiн зупинився. Вiн раптово вiдчув себе старим i втомленим i подумав, що, можливо, йому краще не повертатись на фабрику сьогоднi вдень. У його присутностi там не було потреби. Все йшло добре. Наталi стежила за тим, що виникало.
  "Прекрасна справа, якщо я, респектабельна дiлова людина з дружиною та дорослою дочкою, вплутуюсь у роман з Наталi Шварц, дочкою людини, яка за життя володiла дешевим салуном, i цiєї жахливої старої iрландки. хтось скандал у мiстi i хтось, коли вона п'яна, розмовляє i кричить так, що сусiди загрожують її арештом, i їх стримують тiльки тому, що вони спiвчують дочкам.
  "Справа в тому, що людина може працювати i працювати, щоб створити собi гiдне мiсце, а потiм через дурне вчинок все може бути зруйновано. Менi доведеться трохи подбати про себе. Я працював надто стабiльно. Можливо, менi найкраще взяти вiдпустку. Не хочу потрапити в халепу", - подумав вiн. Як вiн був радий, що, хоч увесь день був у такому станi, нiкому не сказав нiчого такого, що видало б його стан.
  Вiн стояв, поклавши руку на поручнi сходiв. Принаймнi останнi двi чи три години вiн багато думав. "Я не гаяв часу даремно".
  Настала iдея. Пiсля того, як вiн одружився i коли вiн дiзнався, що дружина його лякається i женеться в собi кожним поривом пристрастi i що вiд того заняття любов'ю з нею не приносять особливого задоволення, у нього виробилася звичка вирушати в таємнi експедицiї. Пiти було досить легко. Вiн сказав дружинi, що збирається у вiдрядження. Потiм вiн кудись поїхав, зазвичай, у мiсто Чикаго. Вiн пiшов не до одного з великих готелiв, а до якогось безвiсного мiсця на бiчнiй вулицi.
  Настала нiч, i вiн подався шукати собi жiнку. Вiн завжди проробляв одне й те саме досить безглузде уявлення. Вiн не пив, але тепер випив кiлькох чарок. Можна було одразу пiти в якийсь будинок, де мали бути жiнки, але йому дуже хотiлося iншого. Вiн годинами тинявся вулицями.
  Був сон. Марно сподiвалися знайти, блукаючи десь, жiнку, яка якимось дивом полюбила б вiльно й самовiддано. По вулицях йшли зазвичай у темних, погано освiтлених мiсцях, де були фабрики, склади та бiднi житла. Хтось хотiв, щоб золота жiнка вийшла з бруду того мiсця, яким ти ходив. Це було безумство i дурiсть, i людина знала цi речi, але наполягала безумно. З'явилися дивовижнi розмови. З тiнi однiєї з темних будiвель мала вийти жiнка. Вона також була самотньою, "голодною, переможеною". Один смiливо пiдiйшов до неї i зараз же завiв розмову, наповнену дивними й гарними словами. Кохання затопило їх два тiла.
  Ну, можливо, це було трохи перебiльшено. Без сумнiву, нiхто нiколи не був настiльки дурний, щоб чекати чогось такого чудового. У будь-якому разi, людина годинами бродила по темних вулицях i врештi-решт зустрiчалася з якоюсь повiєю. Обидва мовчки поспiшили до маленької кiмнати. Ем-м-м. Завжди було вiдчуття: "Можливо, сьогоднi ввечерi тут з нею вже були iншi чоловiки". Була спроба зав'язати розмову. Чи зможуть вони впiзнати один одного, ця жiнка та цей чоловiк? Жiнка мала дiловий вигляд. Нiч ще не закiнчилася, i її роботу було зроблено вночi. Занадто багато часу не можна марнувати. На її думку, у будь-якому випадку доведеться витратити багато часу. Часто гуляли пiвнiч, не заробляючи взагалi грошей.
  Пiсля такої пригоди Джон Вебстер наступного дня повернувся додому, почуваючи себе дуже злим та нечистим. Тим не менш, в офiсi вiн працював краще, а ночами довгий час спав краще. По-перше, вiн був зосереджений на справах i не пiддавався мрiям i невиразним думкам. Коли хтось керував фабрикою, то це була перевага.
  Тепер вiн стояв бiля пiднiжжя сходiв i думав, що, можливо, йому краще знову вирушити в таку пригоду. Якби вiн залишився вдома i сидiв би весь день i щодня у присутностi Наталi Шварц, невiдомо, що сталося б. З тим самим успiхом можна було б поглянути на обличчя фактам. Пiсля переживань того ранку, його погляду їй у вiчi, так само, як i вiн, життя двох людей в офiсi змiнилося. Щось нове з'явилося б у самому повiтрi, яким вони разом дихали. Було б краще, якби вiн не повертався до контори, а одразу поїхав i сiв на поїзд до Чикаго чи Мiлуокi. Що стосується його дружини, то йому на думку спала думка про свого роду смерть плотi. Вiн заплющив очi i притулився до поручнiв сходiв. Його розум став порожнiм.
  Дверi, що ведуть до їдальнi будинку, вiдчинилися, i вперед вийшла жiнка. Вона була єдиною служницею Вебстера i прожила в будинку багато рокiв. Тепер їй було за п'ятдесят, i коли вона стояла перед Джоном Вебстером, вiн дивився на неї так, як не дивився вже давно. Безлiч думок прийшло швидко, наче жменю пострiлу, кинутого у шибку.
  Жiнка, що стоїть перед ним, була високою i худорлявою, а її обличчя покривали глибокi зморшки. Це були дивнi уявлення чоловiкiв про красу жiнок, якi прийшли їм на думку. Можливо, Наталi Шварц у п'ятдесят рокiв була б дуже схожа на цю жiнку.
  Її звали Кетрiн, i її прихiд на роботу до Вебстерiв давно став причиною сварки мiж Джоном Вебстером i його дружиною. На залiзницi недалеко вiд фабрики в Вебстерi сталася аварiя, i ця жiнка їхала в денному вагонi розбитого поїзда з чоловiком, набагато молодшим за неї, який загинув. Молодий чоловiк з Iндiанаполiса, який працював у банку, втiк iз жiнкою, яка була служницею в будинку його батька, i пiсля його зникнення у банку зникла велика сума грошей. Вiн загинув у результатi краху, коли сидiв поряд з жiнкою, i всi його слiди були втраченi, поки хтось з Iндiанаполiса зовсiм випадково не побачив i не впiзнав Кетрiн на вулицях її приймального мiста. Задане питання полягало в тому, що трапилося з грошима, i Кетрiн звинуватили в тому, що вона знала про це i приховувала це.
  Мiсiс Вебстер хотiла негайно звiльнити її, i сталася сварка, з якої чоловiк зрештою вийшов переможцем. З якоїсь причини в цю справу були вкладенi всi сили його iстоти, i одного разу вночi, стоячи в спiльнiй спальнi з дружиною, вiн промовив таку рiзку заяву, що сам здивувався словами, що зiрвалися з його вуст. "Якщо ця жiнка вийде з цього будинку не з власної волi, то i я пiду", - сказав вiн.
  Тепер Джон Вебстер стояв у коридорi свого будинку i дивився на жiнку, яка давно спричинила сварку. Що ж, вiн бачив, як вона мовчки ходила по дому майже кожен день протягом багатьох рокiв вiдколи це сталося, але вiн не дивився на неї так, як зараз. Коли вона пiдросте, Наталi Шварц, можливо, виглядатиме так, як виглядала ця жiнка зараз. Якби вiн вчинив дурнем i втiк з Наталi, як одного дня той молодий хлопець з Iндiанаполiса втiк з цiєю жiнкою, i якби з'ясувалося, що залiзничної катастрофи не було, вiн мiг би коли-небудь жити з жiнкою, яка виглядала приблизно як Кетрiн тепер подивилася.
  Ця думка не стривожила його. Загалом це була досить приємна думка. "Вона жила, грiшила i страждала", - думав вiн. В особистостi жiнки була якась сильна, тиха гiднiсть, i це вiдбивалося на її фiзичнiй iстотi. Безперечно, у його власних думках теж була якась гiднiсть. Думка про те, щоб вирушити в Чикаго або Мiлуокi, щоб гуляти по брудних вулицях, жадаючи, щоб золота жiнка прийшла до нього з бруду життя, тепер зовсiм зникла.
  Кетрiн посмiхалася йому. "Я не обiдав, бо менi не хотiлося їсти, але тепер я голодний. Чи є в домi щось поїсти, що-небудь, що ви могли б здобути для мене без особливих проблем? вiн спитав.
  Вона брехала весело. Вона тiльки-но приготувала собi обiд на кухнi, але тепер запропонувала його йому.
  Вiн сидiв за столом i їв їжу, приготовлену Кетрiн. За будинком свiтило сонце. Було трохи бiльше двох годин дня, i перед ним мав день i вечiр. Було дивно, як Бiблiя, давнi Завiти продовжували утверджувати себе у його свiдомостi. Вiн нiколи не був великим шанувальником читання Бiблiї. Можливо, в прозi книги була якась величезна пишнiсть, яка тепер йшла в ногу з його власними думками. У тi часи, коли люди жили на пагорбах i на рiвнинах зi своїми стадами, життя в тiлi чоловiка чи жiнки тривало тривалий час. Йшлося про людей, якi прожили кiлька сотень рокiв. Можливо, iснувало кiлька способiв обчислення тривалостi життя. У його власному випадку - якби вiн мiг проживати щодня так само повно, як вiн проживав цей день, життя йому подовжилося б до нескiнченностi.
  Кетрiн увiйшла до кiмнати, принiсши ще їжi та чайник чаю, вiн пiдняв очi та посмiхнувся їй. Прийшла ще одна думка. "Була б напрочуд гарна подiя, якби всi, кожен живий чоловiк, жiнка i дитина раптом, загальним поривом, вийшли б зi своїх будинкiв, з фабрик i магазинiв, прийшли б, нехай скажемо, на велику рiвнину, де кожен мiг бачити всiх iнших, i, якби вони це зробили, тут же, всi вони, у свiтi дня, при свiтлi дня всi вони мали б одним загальним спонуканням зробити найпростiший грiх, який вони усвiдомлювали, i яким великим часом очищення це було б".
  Його розум створював щось на зразок буйства картинок, i вiн їв їжу, яку Кетрiн поставила перед ним, не думаючи про фiзичний акт їжi. Кетрiн хотiла вийти з кiмнати, а потiм, помiтивши, що вiн не помiтив її присутностi, зупинилася бiля дверей, що вели на кухню, i зупинилася, дивлячись на нього. Вiн нiколи не пiдозрював, що вона знала про боротьбу, яку вiн заради неї пережив багато рокiв тому. Якби вiн не розпочав цiєї боротьби, вона б не залишилася в будинку. Дiйсно, того вечора, коли вiн заявив, що, якщо її змусити пiти, вiн теж пiде, дверi в спальню нагорi були трохи вiдчиненi, i вони опинилися в коридорi внизу. Вона зiбрала свої нечисленнi речi, склала їх у вузол i мала намiр кудись вислизнути. Їй не було сенсу залишатися. Чоловiк, якого вона любила, помер, i тепер її переслiдували газети, i iснувала загроза, що якщо вона не розповiсть, де захованi грошi, її вiдправлять до в'язницi. Щодо грошей, вона не вiрила, що вбита людина знав про це бiльше, нiж вона. Без сумнiву, грошi були вкраденi, а потiм, оскiльки вiн втiк з нею, злочин був покладений на її коханця. Справа була дуже простою. Молодий чоловiк працював у банку i був заручений iз жiнкою свого стану. А потiм якось уночi вiн i Кетрiн залишилися однi в домi його батька, i мiж ними щось сталося.
  Стоячи i спостерiгаючи, як її роботодавець їсть їжу, яку вона приготувала для себе, Кетрiн з гордiстю згадувала давнiй вечiр, коли вона зовсiм нерозумно стала коханою iншого чоловiка. Вона згадала боротьбу, яку одного разу влаштував для неї Джон Вебстер, i з погордою подумала про жiнку, яка була дружиною її роботодавця.
  "Що в такого чоловiка має бути така жiнка", - подумала вона, згадуючи довгу важку постать мiсiс Вебстер.
  Немов усвiдомлюючи її думки, чоловiк знову обернувся i посмiхнувся їй. "Я їм їжу, яку вона собi приготувала", - сказав вiн собi i швидко встав з-за столу. Вiн вийшов у передпокiй i, знявши з вiшалки капелюх, закурив. Потiм вiн повернувся до їдальнi. Жiнка стояла бiля столу i дивилася на нього, а вiн, своєю чергою, дивився на неї. Не було нiякого збентеження. "Якби я поїхав з Наталi, i вона стала б такою, як Кетрiн, це було б чудово", - подумав вiн. - Ну, ну, до побачення, - сказав вiн, запинаючись, i, повернувшись, швидкими кроками вийшов iз дому.
  Поки Джон Вебстер iшов вулицею, свiтило сонце, i вiяв легкий вiтерець, з кленових дерев, що обрамляли вулицi, падали кiлька листкiв. Незабаром настануть морози, i дерева загоряться фарбами. Якби можна було тiльки усвiдомлювати, попереду на нас чекали славнi днi. Навiть у мiстi Вiсконсiн можна було провести славнi днi. Всерединi його вiдчувався легкий напад голоду, нового виду голоду, коли вiн зупинився i на мить оглянув вулицю, якою йшов. Двi години тому, лежачи оголеним на лiжку у власному будинку, його вiдвiдували думки про одяг та будинки. Це була чарiвна думка, але вона приносила й смуток. Чому так багато будинкiв уздовж вулицi були потворними? Люди були не в курсi? Чи може хтось бути зовсiм не в курсi? Чи можна носити потворний банальний одяг, жити завжди у потворному чи банальному будинку на банальнiй вулицi банального мiста i завжди залишатися у незнаннi?
  Тепер вiн думав про речi, якi, на його думку, краще залишити осторонь думок дiлової людини. Однак цього дня вiн вiддався обдумуванню будь-якої думки, яка спадала йому на думку. Завтра все буде iнакше. Вiн знову стане тим, чим був завжди (за винятком кiлькох промахiв, коли вiн був приблизно таким самим, як зараз), тихою, акуратною людиною, яка займається своїми справами i не схильна до безглуздя. Вiн займатиметься бiзнесом з виробництва пральних машин i намагатиметься зосередитись на цьому. Вечорами вiн читав газети i був у курсi подiй дня.
  "Я не часто граю у биту. Я заслужив на невелику вiдпустку", - подумав вiн досить сумно.
  Попереду вулицею, майже за два квартали, йшов чоловiк. Джон Вебстер одного разу зустрiчав цю людину. Вiн був професором у невеликому мiському коледжi, i одного разу, два чи три роки тому, президент коледжу зробив спробу зiбрати грошi серед мiсцевих бiзнесменiв, щоб допомогти школi за допомогою фiнансової допомоги. криза. Була дана вечеря, на якiй були присутнi кiлька викладачiв коледжу та представники органiзацiї пiд назвою Торгова палата, до якої належав Джон Вебстер. Чоловiк, який зараз йшов перед ним, був на вечерi, i вiн та виробник пральних машин сидiли разом. Вiн запитував себе, чи може вiн тепер дозволити собi це коротке знайомство пiти i поговорити з цiєю людиною. Йому спадали на думку досить незвичайнi думки, i, можливо, якби вiн мiг поговорити з якоюсь iншою людиною i особливо з людиною, чия справа в життi була мати думки i розумiти думку, то можна було б чогось досягти.
  Мiж тротуаром i проїжджою частиною була вузька смужка трави, якою Джон Вебстер побiг. Вiн просто схопив капелюха в руку i пробiг з непокритою головою двiстi ярдiв, а потiм зупинився i спокiйно оглянув вулицю.
  Зрештою, все було гаразд. Мабуть, нiхто не бачив його дивного виступу. На ганках будинкiв уздовж вулицi не було людей, якi сидiли. Вiн подякував Боговi за це.
  Попереду його тверезо йшов професор коледжу з книгою пiд пахвою, не пiдозрюючи, що за ним стежать. Побачивши, що його абсурдний виступ вислизнув вiд уваги, Джон Вебстер засмiявся. "Ну, я сам одного разу навчався у коледжi. Я чув достатньо розмов професорiв коледжiв. Я не знаю, чому я маю чогось очiкувати вiд представника цiєї смуги.
  Можливо, щоб говорити про речi, якi були в нього в головi того дня, потрiбно щось на зразок нової мови.
  Була така думка про те, що Наталi - це будинок, чистий i приємний для життя, будинок, до якого можна увiйти радiсно та радiсно. Мiг би вiн, виробник пральних машин з мiста Вiсконсiн, зупинити на вулицi професора коледжу i сказати: "Я хочу знати, мiстере професор коледжу, чи чистий ваш будинок i чи приємний вiн для проживання, щоб люди могли прийти в нього i Якщо це так, то я хочу, щоб ти розповiв менi, як ти це зробив, щоб очистити свiй дiм".
  Iдея була абсурдною. Навiть думка про таку рiч примушувала смiятися. Повиннi бути новi постатi мови, новий погляд на речi. По-перше, людям доведеться краще усвiдомлювати себе, нiж будь-коли ранiше.
  Майже в центрi мiста, перед кам'яною будiвлею якоїсь громадської установи, був невеликий парк з лавами, i Джон Вебстер зупинився за професором коледжу, пiдiйшов i сiв на одну з них. Зi свого мiсця вiн мiг бачити двi основнi дiловi вулицi.
  Процвiтаючi виробники пральних машин не займалися цим, сидячи на лавках у парку посеред дня, але зараз його це не особливо хвилювало. Правду кажучи, мiсце для такої людини, як вона, власника фабрики, на якiй працювало багато людей, було за столом у його власному кабiнетi. Увечерi можна було прогулятися, почитати газети чи сходити до театру, але зараз, у цей час, головне було зайнятися справами, бути на роботi.
  Вiн усмiхнувся при думцi про себе, що валявся на лавцi в парку, як громадський ледар чи бродяга. На iнших лавках у маленькому парку сидiли iншi чоловiки, i саме вони були. Ну, вони були з тих хлопцiв, якi не вписувалися в жоднi справи, якi не мали роботи. Це можна було сказати, дивлячись на них. У них було щось на кшталт зависання, i хоча двоє чоловiкiв на сусiднiй лавi розмовляли один з одним, робили це нудно i мляво, що показувало, що насправдi їх не цiкавить те, що вони кажуть. Чи були чоловiки, коли розмовляли, чи справдi зацiкавленi в тому, що вони говорили один одному?
  Джон Вебстер пiдняв руки над головою i потягнувся. Вiн краще усвiдомлював себе, своє тiло, нiж у попереднi роки. "Вiдбувається щось на кшталт закiнчення довгої суворої зими. Весна в мене приходить", - думав вiн, i ця думка радувала його, як ласка, руки коханої людини.
  Весь день його переслiдували стомлюючi хвилини втоми, i ось прийшла друга. Вiн був подiбний до поїзда, що йде по гiрськiй мiсцевостi i час вiд часу проходить через тунелi. У якийсь момент свiт навколо нього був весь живий, а потiм це було просто похмуре мiсце, яке його лякало. Думка, яка спала йому на думку, була приблизно така: "Ну от я тут. Немає сенсу заперечувати це, зi мною сталося щось незвичне. Вчора я був одним. Тепер я щось iнше. Навколо мене всюди люди, яких я завжди знав тут, у цьому мiстi. Далi вулицею передi мною, на розi, у цiй кам'янiй будiвлi знаходиться банк, де я веду банкiвськi справи для своєї фабрики. Буває, що саме в цей час я їм грошей не винен, а через рiк я, можливо, буду в боргу перед цiєю установою по вуха. За тi роки, що я жив i працював промисловцем, були часи, коли я перебував у повнiй владi людей, якi зараз сидять за письмовими столами за цими кам'яними стiнами. Чому мене не закрили та не вiдiбрали у мене бiзнес, я не знаю. Можливо, вони вважали це недоцiльним, а потiм, можливо, вони вiдчули, що якщо вони залишать мене там, я все одно працюватиму на них. У будь-якому випадку зараз, схоже, не має великого значення, що може вирiшити зробити таку установу, як банк.
  "Неможливо зрозумiти, що думають iншi чоловiки. Можливо, вони взагалi не гадають.
  "Якщо пiдiйти до справи, то вважаю, що сам нiколи особливо не думав. Можливо, все життя тут, у цьому мiстi й усюди - просто якась випадкова подiя. Будь-яке трапляється. Людей захоплює, так? Так i має бути".
  Це було для нього незрозумiло, i його розум невдовзi втомився думати далi цим шляхом.
  Ми повернулися до питання про людей та будинки. Можливо, можна було б поговорити з Наталi. У нiй було щось просте та ясне. "Вона працює у мене вже три роки, i дивно, що я нiколи ранiше про неї особливо не думав. Вона вмiє викладати речi ясно та прямо. З того часу, як вона була зi мною, все стало краще".
  Було б про що задуматися, якби Наталi весь час, вiдколи вона була з ним, розумiла тi речi, якi тiльки зараз ставали йому трохи зрозумiлi. Припустимо, вiд початку вона була готова дозволити йому пiти в себе. Можна було б поставитися до цього питання романтично, якби дозволити собi подумати про це.
  Ось вона, розумiєте, ця Наталi. Вранцi вона встала з лiжка i, перебуваючи там, у своїй кiмнатi, у маленькому каркасному будиночку на околицi мiста, вимовила невелику молитву. Потiм вона ходила вулицями та вздовж залiзничних колiй на роботу i сидiла цiлий день у присутностi чоловiка.
  Це була цiкава думка, якщо тiльки припустити, скажiмо так, як жартiвливу розвагу, що вона, ця Наталi, була чиста i чиста.
  У цьому випадку вона не багато думатиме про себе. Вона любила, тобто вiдчинила собi дверi.
  На одному з них була фотографiя, де вона стоїть iз вiдчиненими дверцятами тiла. Щось постiйно виходило з неї i в чоловiка, у присутностi якого вона провела день. Вiн нiчого не усвiдомлював i був надто поглинений своїми дрiбницями, щоб усвiдомлювати це.
  Сама вона теж почала захоплюватися його справами, знiмати з його голови вантаж дрiбних i неважливих подробиць справ, щоб вiн у свою чергу усвiдомив її, що стоїть так, з вiдчиненими дверима її тiла. Який чистий, солодкий та ароматний будинок, у якому вона жила! Перш нiж увiйти до такого будинку, треба було також очиститись. Це було ясно. Наталi зробила це з молитвами та вiдданiстю, цiлеспрямованою вiдданiстю iнтересам iншого. Чи можна в такий спосiб очистити власний будинок? Чи можна бути таким самим чоловiком, як Наталi була жiнкою? Це було випробування.
  Що ж до будинкiв, то якби людина так думала про своє тiло, чим би все це закiнчилося? Можна пiти далi i думати про своє тiло як про мiсто, мiсто, як про свiт.
  Це теж була дорога до божевiлля. Можна подумати про людей, якi постiйно входять i виходять один з одного. У всьому свiтi бiльше не буде таємностi. Щось на зразок сильного вiтру промайнуло б свiтом.
  "Народ, сп'янiлий життям. Народ п'яний та радiсний вiд життя".
  Пропозицiї звучали в Джона Вебстера, як дзвiн величезних дзвонiв. Вiн сидiв просто на лавцi в парку. Чи чули цi слова апатичнi хлопцi, що сидiли довкола нього на iнших лавках? На мить йому здалося, що цi слова, як живi iстоти, можуть гасати вулицями його мiста, зупиняючи людей на вулицях, змушуючи людей вiдривати погляд вiд роботи в офiсах та на фабриках.
  "Краще дiяти трохи повiльнiше i не виходити з-пiд контролю", - сказав вiн собi.
  Вiн почав намагатися думати iншим шляхом. Через невелику дiлянку трави та проїжджу частину перед ним знаходилася крамниця з тацями з фруктами, апельсинами, яблуками, грейпфрутами та грушами, розставленими на тротуарi, i тепер бiля дверей магазину зупинився вiзок i почав розвантажувати iншi речi. Вiн довго й уважно дивився на фургон та на вiтрину магазину.
  Його розум вислизнув у новий бiк. Ось вiн сам, Джон Вебстер, сидiв на лавцi у парку в самому центрi мiста у штатi Вiсконсiн. Була осiнь, i наближалися заморозки, але в травi все ще теплiло нове життя. Яка зелена була трава у маленькому парку! Дерева також були живi. Незабаром вони запалали кольором, а потiм на якийсь час заснули. На весь свiт живої зеленi прийде полум'я вечора, а потiм зимова нiч.
  Перед свiтом тваринного життя проллються плоди землi. З землi, з дерев i кущiв, з морiв, озер i рiчок вони з'являлися iстоти, якi мали пiдтримувати тваринне життя в той перiод, коли свiт рослинного життя спав солодким зимовим сном.
  Це також було про що подумати. Скрiзь, всi навколо нього, мабуть, були чоловiками та жiнками, якi жили зовсiм не пiдозрюючи про такi речi. Щиро кажучи, вiн сам усе життя нiчого не пiдозрював. Вiн щойно з'їв їжу, запхав її у своє тiло через рот. Радостi не було. Насправдi вiн нiчого не куштував i не нюхав. Наскiльки наповненим ароматними, принадними запахами може бути життя!
  Мабуть, так вийшло, що в мiру того, як чоловiки i жiнки залишали поля та пагорби, щоб жити в мiстах, коли росли фабрики i коли залiзницi та пароплави почали перевозити плоди землi туди й назад, мало вирости своєрiдне жахливе незнання. у людях. Не торкаючись речей руками, люди втрачали їхнiй сенс. Ось i все, мабуть.
  Джон Вебстер згадав, що коли вiн був хлопчиком, такi справи вирiшувалися по-iншому. Вiн жив у мiстi i мало що знав про сiльське життя, але на той час мiсто та село були бiльш тiсно пов'язанi.
  Восени, саме в цю пору року, фермери приїжджали до мiста i доставляли речi до будинку його батька. У той час у кожного пiд будинком були великi льохи, а в льохах стояли засiки, якi треба було наповнити картоплею, яблуками, рiпою. Людина навчилася одному трюку. Солому привозили з полiв неподалiк мiста, а гарбуза, кабачки, качани капусти та iншi твердi овочi загортали в солому i складали в прохолодну частину льоху. Вiн згадав, як його мати загортала грушi у шматочки паперу i мiсяцями зберiгала їх солодкими та свiжими.
  Що стосується його самого, то, хоча вiн i не жив у селi, вiн тодi усвiдомлював, що вiдбувається щось дуже грандiозне. Вiзки прибули до батькiвського дому. По суботах жiнка з ферми, що керувала старим сiрим конем, приходила до вхiдних дверей i постукала. Вона приносила Вебстерам щотижневий запас олiї та яєць, а часто й курку на недiльну вечерю. Мати Джона Вебстера пiдiйшла до дверей, щоб зустрiти її, i дитина побiгла вперед, чiпляючись за спiдницi матерi.
  Жiнка з ферми увiйшла до будинку i випросталася на стiльцi у вiтальнi, поки спорожняли її кошик i виймали олiю з кам'яного глечика. Хлопчик стояв спиною до стiни у кутку i вивчав її. Нiчого не було сказано. Якi в неї були дивнi руки, такi несхожi на руки його матерi, м'якi та бiлi. Руки фермерки були коричневими, а кiсточки пальцiв нагадували вкритi корою шишки, якi iнодi росли на стовбурах дерев. Це були руки, здатнi тримати речi, мiцно тримати їх.
  Пiсля того, як приїхали сiльськi люди i склали речi у вiдра для смiття в пiдвалi, можна було спуститися туди в другiй половинi дня, коли хтось повернувся зi школи. Зовнi з дерев опадало листя, i все виглядало голим. Часом було трохи сумно i навiть страшно, а вiдвiдування пiдвалу заспокоювало. Насичений запах речей, ароматнi та сильнi запахи! Один дiстав з одного з ящикiв яблуко i став його їсти. У дальньому кутку стояли темнi контейнери, де гарбузи та гарбузи були закопанi в солому, i всюди, вздовж стiн, стояли склянi банки з фруктами, якi поставила його мати. Як їх багато, яке достаток всього. Можна було їсти та їсти, i все одно було б багато.
  Iнодi ночами, коли пiдiймаєшся нагору i лягаєш спати, думаєш про пiдвал, про фермерку та фермерських чоловiкiв. За будинком було темно i вiяв вiтер. Незабаром буде зима, снiг та катання на ковзанах. Жiнка з ферми з дивними, сильними на вигляд руками погнала сiрого коня вулицею, на якiй стояв будинок Вебстерiв, i за рiг. Один стояв бiля вiкна внизу i дивився, як вона зникла з поля зору. Вона пiшла в якесь загадкове мiсце, яке називалося країною. Наскiльки великою була країна i як далеко вона була? Вона вже дiсталася туди? Нинi була нiч i дуже темно. Дув вiтер. Невже вона все ще гнала сiрого коня, тримаючи поводи у своїх сильних коричневих руках?
  Хлопчик лiг у лiжко i натяг на себе ковдру. Його мати увiйшла до кiмнати i, поцiлувавши його, пiшла, забравши лампу. У будинку вiн був у безпецi. Поруч iз ним, в iншiй кiмнатi, спали його батько та мати. Лише сiльська жiнка iз сильними руками залишилася сама вночi. Вона гнала сiрого коня все далi i далi в темряву, в те дивне мiсце, звiдки виходили всi гарнi речi, що багато пахнули, що зберiгалися тепер у пiдвалi пiд будинком.
  OceanofPDF.com
  IV
  
  "НУ, ПРИВIТ ВИ, мiстере Вебстер. Це чудове мiсце для того, щоб помрiяти. Я стою тут i дивлюся на тебе вже кiлька хвилин, а ти навiть не помiтив мене".
  Джон Вебстер скочив на ноги. Минув день, i вже якась сiрiсть опустилася на дерева та траву в маленькому парку. Вечiрнє сонце висвiтлювало постать людини, що стояла перед ним, i, хоча чоловiк був невисокого зросту i худорлявий, його тiнь на кам'янiй дорiжцi була гротескно довгою. Чоловiка, очевидно, потiшила думка про успiшного фабриканта, який мрiяв тут, у парку, i вiн тихо розсмiявся, злегка похитуючи тiлом уперед i назад. Тiнь теж похитнулася. Це було схоже на щось, пiдвiшене на маятнику, що розгойдується туди-сюди, i навiть коли Джон Вебстер скочив на ноги, в його головi промайнула пропозицiя. "Вiн бере життя довгим, повiльним та легким помахом. Як це вiдбувається? Вiн бере життя довгим, повiльним i легким помахом", - сказав його розум. Це здавалося фрагментом думки, вирваним з нiзвiдки, фрагментарною танцюючою маленькою думкою.
  Людина, що стояла перед ним, володiла невеликим магазином уживаних книг на провулку, яким мав звичай прогулюватися Джон Вебстер, ходячи туди-сюди на свою фабрику. Лiтнiми вечорами ця людина сидiла в крiслi перед своїм магазином i коментувала погоду та подiї, що вiдбувалися з людьми, що прогулювалися вгору та вниз тротуаром. Одного разу, коли Джон Вебстер був зi своїм банкiром, сивим чоловiком з величним виглядом, вiн був трохи збентежений, бо книготорговець вигукнув його iм'я. Вiн нiколи не робив це до того дня i нiколи не робив це пiсля. Виробник знiяковiв i пояснив ситуацiю банкiру. "Я справдi не знаю цiєї людини. Я нiколи не був у його магазинi", - сказав вiн.
  У парку Джон Вебстер стояв перед маленькою людиною в глибокому збентеженнi. Вiн сказав невинну брехню. "У мене весь день болiла голова, i я присiв тут на хвилинку", - сором'язливо сказав вiн. Його дратувало те, що йому хотiлося вибачитись. Людина розумiє посмiхнувся. "Тобi слiд щось взяти для цього. Це може вкинути таку людину, як ти, у пекельну плутанину, - сказав вiн i пiшов, його довга тiнь танцювала за ним.
  Знизавши плечима, Джон Вебстер швидко пiшов людною дiловою вулицею. Тепер вiн був впевнений, що знає, чого хоче. Вiн не тинявся i не давав волю невиразним думкам, а швидко йшов вулицею. "Я займу свої думки", вирiшив вiн. "Я подумаю про свiй бiзнес та про те, як його розвивати". Минулого тижня до нього до офiсу зайшов рекламник iз Чикаго та розповiв про рекламу його пральної машини у великих нацiональних журналах. Це коштуватиме чимало грошей, але рекламник сказав, що зможе пiдняти цiну продажу та продати набагато бiльше машин. Це здавалося можливим. Це зробило б бiзнес великою установою нацiонального значення, а його самого - великою фiгурою в промисловому свiтi. Iншi чоловiки потрапили у подiбне становище завдяки силi реклами. Чому б йому не зробити щось подiбне?
  Вiн намагався подумати про це, але його розум працював не дуже добре. То була порожнеча. А сталося те, що вiн йшов, розкинувши плечi, i почував себе по-дитячому важливим нi в чому. Йому треба було бути обережним, iнакше вiн почав би смiятися з себе. Всерединi нього панував прихований страх, що через кiлька хвилин вiн почне смiятися з фiгури Джона Вебстера як людини нацiонального значення в промисловому свiтi, i цей страх змушував його поспiшати швидше, нiж будь-коли. Коли вiн дiстався залiзничних колiй, що ведуть до його фабрики, вiн майже втiк. Це було неймовiрно. Рекламник iз Чикаго мiг використовувати гучнi слова, мабуть, без будь-якої небезпеки раптово почати смiятися. Коли Джон Вебстер був молодим хлопцем i тiльки-но закiнчив коледж, саме тодi вiн прочитав дуже багато книг i iнодi думав, що хотiв би стати письменником книг, тодi вiн часто думав, що вiн не створений для цього. взагалi бути дiловою людиною. Можливо, вiн мав рацiю. Людинi, яка не мала бiльше здорового глузду, нiж смiятися з себе, краще не намагатися стати фiгурою нацiонального значення в промисловому свiтi, це безсумнiвно. Воно хотiло, щоб серйознi люди успiшно обiймали такi посади.
  Що ж, тепер вiн почав трохи шкодувати себе, що вiн не створений для того, щоб стати великою фiгурою у промисловому свiтi. Яким вiн був! Вiн почав лаяти себе: "Хiба я нiколи не виросту?"
  Коли вiн поспiшав по залiзничних колiях, намагаючись думати, намагаючись не думати, вiн не зводив очей iз землi, i щось привернуло його увагу. На заходi, над верхiвками далеких дерев i за дрiбною рiчкою, на березi якої стояла його фабрика, сонце вже сiдало, i його променi раптово були впiйманi чимось схожим на шматок скла, що лежить серед камiння на залiзничному полотнi. .
  Вiн зупинив свiй бiг шляхом i нахилився, щоб пiдняти його. Це було щось, можливо, якийсь коштовний камiнь, можливо, просто дешева iграшка, яку втратила якась дитина. Камiнь був розмiром i формою з невеликою квасолею та був темно-зеленим. Коли на нього падали променi сонця, коли вiн тримав його в руцi, колiр змiнювався. Зрештою це може бути цiнна рiч. "Можливо, якась жiнка, проїжджаючи мiстом у поїздi, втратила його з кiльця або з брошки, яку носить на шиї", - подумав вiн, i в його свiдомостi на мить спливла картина. На знiмку була висока, сильна блондинка, що стояла не в поїздi, а на пагорбi над рiчкою. Рiчка була широка i так як була зима, вкрилася кригою. Жiнка пiдняла руку i вказувала пальцем. На її пальцi було кiльце, в яке вставлено маленький зелений камiнчик. Вiн мiг бачити все дуже детально. Жiнка стояла на пагорбi, i сонце свiтило їй, i камiнь у кiльцi був то блiдим, то темним, як води моря, а поряд з жiнкою стояв чоловiк, досить важкий на вигляд чоловiк iз сивим волоссям, з якого жiнка була закохана. Жiнка щось говорила чоловiковi про камiнь, вставлений у кiльце, i Джон Вебстер дуже виразно почув цi слова. Якi дивнi слова вона казала. "Мiй батько подарував його менi i велiв носити його щосили. Вiн назвав це "перлиною життя", - сказала вона.
  Почувши десь далеко гуркiт поїзда, Джон Вебстер зiйшов з рейок. Саме в цьому мiсцi був високий насип бiля рiчки, якою вiн мiг ходити. "Я не збираюся бути вбитим поїздом, як це сталося сьогоднi вранцi, коли той молодий негр урятував мене", - подумав вiн. Вiн подивився на захiд, на вечiрнє сонце, а потiм на рiчище. Тепер рiчка була низькою, i тiльки вузький канал води пролягав через широкi береги бруду. Вiн поклав маленький зелений камiнчик у кишеню жилета.
  "Я знаю, що маю намiр зробити", - рiшуче сказав вiн собi. У його головi швидко сформувався план. Вiн iшов у свiй кабiнет i квапливо переглядав усi листи. Потiм, незважаючи на Наталi Шварц, вставав i йшов. О восьмiй годинi був поїзд до Чикаго, i вiн сказав дружинi, що в нього справи в мiстi, i сяде на поїзд. Що людинi потрiбно було робити в життi, то це дивитися в обличчя фактам, а потiм дiяти. Вiн поїде до Чикаго та знайде собi жiнку. Коли дiйде до iстини, вiн пiде на звичайну биту. Вiн знаходив собi жiнку, напивався i, якщо йому хотiлося, лишався п'яним кiлька днiв.
  Були часи, коли, можливо, треба було бути справжнiм гнидом. Вiн би це теж зробив. Поки вiн був у Чикаго i з жiнкою, яку вiн знайшов, вiн напише листа своєму бухгалтеру на фабрицi i попросить його звiльнити Наталi Шварц. Потiм вiн напише Наталi листа i вiдправить їй чек на велику суму. Вiн надiшле їй зарплату за шiсть мiсяцiв. Все це могло коштувати йому кругленьку суму, але все було краще, нiж те, що вiдбувається з ним, зi звичайною божевiльною людиною.
  Щодо жiнки в Чикаго, вiн її знайде. Пiсля кiлькох чарок набираєшся смiливостi, а коли є грошi на витрати, завжди можна знайти жiнок.
  Дуже шкода, що це так, але правда полягала в тому, що потреби жiнок були частиною чоловiчої подоби, i з цим фактом теж можна було зiзнатися. "Якщо вже на те пiшло, то я дiлова людина, а це мiсце дiлової людини у схемi речей, щоб дивитися в обличчя фактам", - вирiшив вiн i раптом вiдчув себе дуже рiшучим i сильним.
  Що ж до Наталi, то, правду кажучи, було в нiй, мабуть, щось таке, чому йому було трохи важко чинити опiр. "Якби була лише моя дружина, все було б iнакше, але є моя дочка Джейн. Вона чиста юна безневинна iстота, i її треба захищати. Я не можу впустити її сюди через безладдя", - сказав вiн собi, смiливо крокуючи невеликим вiдрогом шляхiв, що веде до ворiт його фабрики.
  OceanofPDF.com
  У
  
  КОЛИ ВIН _ МАВ вiдчинив дверi, що вели в кiмнатку, де вiн три роки сидiв i працював поряд з Наталi, швидко зачинив її за собою i став спиною до дверей, поклавши руку на дверну ручку, нiби шукаючи опори. . Стiл Наталi стояв бiля вiкна в кутку кiмнати, за його власним столом, а через вiкно можна було бачити порожнiй простiр поруч iз вiдгалуженням шляхiв, що належали залiзничнiй компанiї, але в якому йому було надано привiлей працювати. закладають резервний запас пиломатерiалiв. Колоди були так складенi, що у м'якому вечiрньому свiтлi жовтi дошки складали свого роду фон для фiгури Наталi.
  Сонце свiтило на купу дров, останнi м'якi променi вечiрнього сонця. Над купою дров був простiр ясного свiтла, i в нього просувалася голова Наталi.
  Вiдбулася дивовижна та прекрасна подiя. Коли цей факт прийшов до нього до тями, щось усерединi Джона Вебстера розiрвалося. Який простий i водночас важливий вчинок зробила Наталi. Вiн стояв, стискаючи в руцi ручку дверцят, вчепившись в неї, i всерединi нього сталося те, чого вiн намагався уникнути.
  Сльози виступили йому на очах. За все своє життя вiн нiколи не втрачав вiдчуття цього моменту. В одну мить усе всерединi нього стало каламутним i брудним вiд думок про майбутню поїздку до Чикаго, а потiм увесь бруд i бруд зникли, як швидким дивом, зметнулися геть.
  "У будь-який iнший час те, що зробила Наталi, могло б залишитися непомiченим", - говорив вiн собi потiм, але цей факт жодною мiрою не знищував її значення. Усi жiнки, якi працювали в його офiсi, а також бухгалтер i чоловiки на фабрицi, мали звичай носити з собою обiди, i Наталi, як завжди, принесла собi обiд того ранку. Вiн згадав, як бачив, як вона увiйшла з ним, загорнутим у паперовий пакет.
  Її будинок був далеко, на околицi мiста. Нiхто з його спiвробiтникiв не приїхав з такої великої вiдстанi.
  I того полудня вона не пообiдала. Там воно було готове в упаковцi та лежало на полицi за її головою.
  Сталося таке: опiвднi вона вибiгла з офiсу i побiгла додому, до будинку своєї матерi. Ванни там не було, але вона набрала воду з колодязя i налила її в спiльну корито у сараї за будинком. Потiм вона пiрнула у воду i омила своє тiло з голови до нiг.
  Зробивши це, вона пiднялася нагору i одяглася в особливу сукню, найкращу, яка в неї була, та, яку вона завжди зберiгала для недiльних вечорiв i для особливих випадкiв. Поки вона одягалася, старенька мати, яка переслiдувала її всюди, лаяла її i потребувала пояснень, стояла бiля сходiв, що вели до її кiмнати, i обзивала її мерзенними словами. "Ти маленька повiя, ти збираєшся сьогоднi ввечерi пiти на побачення з якимсь чоловiком, тому ти впорядковуєшся, нiби збираєшся вийти замiж. Чудовий шанс для мене; двi дочки повиннi колись вийти замiж. Якщо ти маєш грошi в кишенi, вiддай їх менi. Мене не хвилювало б, що ти вештаєшся по окрузi, якби в тебе колись були грошi, - заявила вона голосним голосом. Напередоднi ввечерi вона отримала грошi вiд однiєї з дочок, а вранцi запаслася пляшкою вiскi. Тепер вона насолоджувалася.
  Наталi не звернула на неї уваги. Цiлком одягнувшись, вона поспiшила вниз сходами, вiдштовхнувши стару, i напiвпобiгла назад на фабрику. Iншi жiнки, якi там працювали, засмiялися, коли побачили її наближення. - Що задумала Наталi? вони питали одне одного.
  Джон Вебстер стояв, дивлячись на неї i розмiрковуючи. Вiн знав усе про те, що вона зробила i чому вона це зробила, хоч Вiн нiчого не бачив. Тепер вона не дивилася на нього, а, трохи повернувши голову, дивилася на купи дров.
  Що ж, тодi вона весь день знала, що вiдбувалося в ньому. Вона зрозумiла його раптове бажання поринути у себе, тому побiгла додому, щоб скупатися та одягнутися. "Це однаково, що мити пiдвiконня в її будинку i розвiшувати на вiкнах щойно випранi штори", - думав вiн примхливо.
  - Ти змiнила сукню, Наталi, - сказав вiн уголос. Це був перший раз, коли вiн назвав її цим iм'ям. Сльози були на очах, i колiна раптово вiдчули слабкiсть. Вiн пройшов трохи невпевнено через кiмнату i опустився навколiшки поряд з нею. Потiм вiн поклав голову їй на колiна i вiдчув її широку сильну руку у своєму волоссi та на щоцi.
  Довгий час вiн стояв навколiшки, глибоко дихаючи. Думки ранку повернулися. Зрештою, хоч вiн i не думав. Те, що вiдбувалося всерединi нього, не було таким певним, як думки. Якщо його тiло було будинком, то зараз настав час очищення цього будинку. Тисячi маленьких iстот бiгали по хатi, швидко пiднiмалися i спускалися сходами, вiдчиняли вiкна, смiялися, плакали одне одному. Кiмнати його будинку наповнились новими звуками, радiсними звуками. Його тiло тремтiло. Тепер пiсля того, як це сталося, для нього почнеться нове життя. Його тiло було б живiше. Вiн бачив речi, нюхав речi, куштував їх на смак, як нiколи ранiше.
  Вiн глянув у обличчя Наталi. Наскiльки вона знала про все це? Що ж, вона, безперечно, не змогла б висловити це словами, але був спосiб, яким вона розумiла. Вона побiгла додому, щоб скупатися i одягнутися. Ось чому вiн знав, що вона знає. Як довго ви були готовi до того, що це станеться? вiн спитав.
  "На рiк", - сказала вона. Вона трохи зблiдла. У кiмнатi почало темнiти.
  Вона встала, обережно вiдсторонивши його, пiдiйшла до дверей, що вели до приймальнi, i вiдсунула засув, який не дозволяв вiдчинити дверi.
  Тепер вона стояла спиною до дверей, поклавши руку на ручку, як вiн стояв якийсь час тому. Вiн пiдвiвся, пiдiйшов до свого столу бiля вiкна, що виходив на залiзничне полотно, i сiв у офiсне крiсло. Нахилившись уперед, вiн закрив обличчя обома руками. Усерединi нього продовжувала тремтiти i тремтiти. I все ж дзвонили маленькi радiснi голоси. Внутрiшнє очищення тривало та тривало.
  Наталi говорила про справи контори. "Було кiлька листiв, але я вiдповiв на них i навiть наважився поставити свiй пiдпис. Я не хотiв, щоб тебе турбували сьогоднi.
  Вона пiдiйшла до того мiсця, де вiн сидiв, нахилившись уперед на столi, тремтячи, i опустилася навколiшки поряд з ним. Через деякий час вiн поклав їй руку на плече.
  Зовнiшнi шуми в офiсi не припинялися. У приймальнi хтось працював на друкарськiй машинцi. У внутрiшньому кабiнетi тепер було зовсiм темно, але над залiзничними колiями, ярдах у двох-трьохстах, у повiтрi висiла лампа, i коли її запалили, слабке свiтло проникло в темну кiмнату i впало на двох. скрученi фiгури. Незабаром пролунав свисток, i робiтники заводу вирушили на вiд'їзд. У приймальнi четверо людей збиралися додому.
  За кiлька хвилин вони вийшли, зачинивши за собою дверi, i теж пiшли по вiд'їздi. На вiдмiну вiд робiтникiв iз фабрики, вони знали, що цi двоє все ще знаходилися у внутрiшньому офiсi i їм було цiкаво. Одна iз трьох жiнок смiливо пiдiйшла до вiкна i зазирнула.
  Вона повернулася до iнших, i вони постояли кiлька хвилин, утворюючи невелику напружену групу в напiвтемрявi. Потiм вони повiльно пiшли геть.
  Коли група розпалася, на набережнiй над рiчкою рахiвник, чоловiк рокiв тридцяти п'яти, i найстарша з трьох жiнок пiшли праворуч дорогами, а двi iншi пiшли лiворуч. Бухгалтер та жiнка, з якою вiн iшов, не розповiли про побачене. Вони пройшли разом кiлька сотень ярдiв, а потiм розiйшлися, звернувши з колiй на окремi вулицi. Коли бухгалтер залишився сам, вiн почав турбуватися про майбутнє. "Ось побачиш. Через кiлька мiсяцiв менi доведеться шукати нове мiсце. Коли таке починається, бiзнес розвалюється". Його турбувало те, що, оскiльки у нього була дружина i двоє дiтей i вiн отримував не дуже велику зарплату, у нього не було заощаджень. "Чорт забирай, Наталi Шварц.
  Що стосується двох жiнок, що залишилися, одна з них хотiла поговорити про двох людей, якi стоять на колiнах у темному кабiнетi, а iнша - нi. Старший з них зробив кiлька невдалих спроб поговорити про це, але потiм вони теж розлучилися. Наймолодший iз трьох, той, який посмiхнувся Джону Вебстеру того ранку, коли вiн щойно вийшов з присутностi Наталi i коли вiн вперше усвiдомив, що дверi її iстоти вiдчиненi для нього, пройшов вулицею повз дверi книгарнi i вгору висхiдною вулицею у освiтлений дiловий район мiста. Вона продовжувала посмiхатися, поки йшла, i це було через щось, чого вона сама не розумiла.
  Це було тому, що вона сама була тiєю, в якiй говорили маленькi голоси, i тепер вони були зайнятi. Якась фраза, взята десь, можливо, з Бiблiї, коли вона була маленькою дiвчинкою i ходила до недiльної школи, або з якоїсь книги, знову й знову повторювалася в її головi. Яке чарiвне поєднання простих слiв у повсякденному використаннi людей. Вона продовжувала вимовляти їх в умi i через n раз, коли пiдiйшла до мiсця на вулицi, де поряд нiкого не було, промовила їх уголос. "I як виявилося, у нашому будинку був шлюб", - такi слова вона сказала.
  OceanofPDF.com
  КНИГА ДРУГА
  OceanofPDF.com
  я
  
  А З ТИ ВОЛЯ Пам'ятаєте, кiмната, де спав Джон Вебстер, знаходилася в кутку будинку, нагорi. З одного з двох вiкон вiн виходив у сад нiмця, який володiв магазином у своєму мiстi, але справжнiм iнтересом якого у життi був сад. Весь рiк вiн працював над нею, i якби Джон Вебстер був живiшим, то за тi роки, що вiн жив у цiй кiмнатi, вiн, можливо, отримував би величезне задоволення, дивлячись зверхньо на свого сусiда по роботi. Рано вранцi i ближче до вечора завжди можна було побачити нiмця, що курить трубку i копає, i у вiкно кiмнати нагорi спливало безлiч рiзноманiтних запахiв: кислий кислуватий запах гниючих овочiв, багатого п'янкий запах гною, а потiм, протягом усього лiта i пiзньої осенi, ароматний запах троянд i марширу.
  Джон Вебстер прожив у своїй кiмнатi багато рокiв, особливо не замислюючись про те, на що може бути схожа кiмната, в якiй живе людина i стiни якої огортають її, як одяг, коли вiн спить. Це була квадратна кiмната, одне вiкно виходило в сад нiмця, а друге - на глухi мури будинку нiмця. Там було три дверi: одна вела до коридору, одна до кiмнати, де спала його дружина, а третя вела до кiмнати дочки.
  Людина приходила сюди вночi, зачиняла дверi i готувалася до сну. За двома стiнами були ще двоє людей, якi теж готувалися до сну, i за стiнами будинку нiмця, без сумнiву, вiдбувалося те саме. У нiмця було двi дочки та син. Вони збиралися спати або вже лягли спати. Наприкiнцi вулицi було щось на кшталт маленького села, де люди збиралися спати чи вже спали.
  Протягом багатьох рокiв Джон Вебстер та його дружина не були дуже близькими. Давним-давно, коли вiн одружився з нею, вiн також виявив, що в неї є своя теорiя життя, почерпнута десь, можливо, в її батькiв, можливо, просто увiбрана iз загальної атмосфери страху, в якiй живе так багато сучасних жiнок i дихати, як би стискатися i використовуватися як зброю. Вона думала, чи вiрила, що думала, що навiть у шлюбi чоловiк i жiнка не повиннi бути коханцями, окрiм як з метою народження дiтей. Ця вiра створювала своєрiдну важку атмосферу вiдповiдальностi за заняття любов'ю. Людина не може вiльно входити та виходити з тiла iншого, коли вхiд i вихiд передбачає таку важку вiдповiдальнiсть. Дверi кузова iржавiють i скриплять. "Ну, бачите, - пiзнiше iнодi пояснював Джон Вебстер, - людина серйозно займається тим, як привести в свiт ще одну людину. Ось пуританiн у повному кольорi. Настала нiч. З садiв за чоловiчими будинками долинає аромат квiтiв. Виникають легкi приглушенi звуки, за якими слiдує тиша. Квiти в їхнiх садах пiзнали екстаз, не скований нiякою свiдомiстю вiдповiдальностi, але людина це щось iнше. Протягом столiть вiн ставився до себе з надзвичайною серйознiстю. Чи бачите, гонка повинна бути увiчнена. Його потрiбно покращити. У цiй справi є щось зобов'язання перед Богом та ближнiми. Навiть коли пiсля довгої пiдготовки, розмов, молитов i набуття деякої мудростi досягається свого роду самозабуття, як при освоєннi нової мови, все одно досягається щось зовсiм далеке вiд квiтiв, дерев i рослин. життя та продовження життя серед так званих нижчих тварин".
  Що ж до щирих богобоязливих людей, серед яких тодi жили Джон Вебстер i його дружина i до яких вони протягом стiльки рокiв зараховували себе, то ймовiрнiсть того, що екстаз взагалi будь-коли буде придбаний, невелика. Натомiсть здебiльшого присутня свого роду холодна чуттєвiсть, стримувана совiстю, що свербить. Те, що життя взагалi може продовжуватися в такiй атмосферi, є одним iз чудес свiту i доводить, як нiщо iнше, холодну рiшучiсть природи не бути переможеною.
  I тому протягом багатьох рокiв ця людина мала звичку приходити ночами у свою спальню, знiмати одяг i вiшати її на стiлець чи шафу, а потiм заповзати в лiжко i важко спати. Сон був невiд'ємною частиною життя, i якщо перед сном вiн взагалi думав, то думав про свiй бiзнес iз пральними машинами. Наступного дня у банку мав бути оплачений вексель, i вiн не мав грошей, щоб його сплатити. Вiн думав про це i про те, що мiг би сказати банкiру, щоб спонукати його продовжити вексель. Потiм вiн подумав про неприємностi, що виникли з майстром на його фабрицi. Чоловiк хотiв отримати велику зарплату i намагався подумати, чи звiльниться ця людина, якщо вона не дасть їй її, i змусить її шукати iншого майстра.
  Коли вiн спав, вiн спав нелегко i нiякi фантазiї не вiдвiдували його сни. Те, що мало бути солодким часом оновлення, перетворилося на важкий час, наповнений спотвореними мрiями.
  I потiм, пiсля того, як дверi тiла Наталi вiдчинилися для нього, вiн усвiдомив. Пiсля того вечора, коли вони разом стояли навколiшки в темрявi, йому було важко ввечерi пiти додому i сiсти за стiл iз дружиною та дочкою. "Ну, я не можу цього зробити", - сказав вiн собi i повечеряв у ресторанi в центрi мiста. Вiн залишався поряд, гуляв малолюдними вулицями, розмовляв чи мовчав поряд з Наталi, а потiм пiшов з нею в її власний будинок, далеко на околицi мiста. Люди бачили, як вони йшли таким чином разом, i, оскiльки не було жодних зусиль зникнути, у мiстi розгорiлася жвава розмова.
  Коли Джон Вебстер повернувся додому, його дружина та дочка вже лягли спати. "Я дуже зайнятий у магазинi. Не чекай, що якийсь час часто мене бачитимеш", - сказав вiн дружинi вранцi пiсля того, як розповiв Наталi про своє кохання. Вiн не збирався продовжувати займатися виробництвом пральних машин чи продовжувати сiмейне життя. Що вiн робитиме, не зовсiм знав. По-перше, вiн хотiв би жити з Наталi. Настав час це зробити.
  Вiн говорив про це Наталi того першого вечора їхньої близькостi. Того вечора, коли всi пiшли, вони пiшли гуляти разом. Поки вони йшли вулицями, люди в будинках сiдали вечеряти, але чоловiк i жiнка не думали про їжу".
  Мова Джона Вебстера розв'язалася, i вiн багато говорив, а Наталi мовчки слухала. Всi жителi мiста, яких вiн не знав, стали в його пильнiй свiдомостi романтичними постатями. Його уява хотiла погратися з ними, i вiн дозволив собi це. Вони пiшли житловою вулицею у бiк вiдкритої мiсцевостi, i вiн продовжував говорити про людей у будинках. "Тепер, Наталi, моя жiнка, ти бачиш тут усi цi будинки, - сказав вiн, розмахуючи руками вправо i влiво, - ну, що ми з тобою знаємо про те, що вiдбувається за цими стiнами?" На ходу вiн продовжував глибоко дихати, так само, як вiн зробив тодi, в офiсi, коли пробiг через кiмнату, щоб стати на колiна бiля нiг Наталi. Тонкi голоси в ньому все ще говорили. У дитинствi з ним iнодi бувало щось подiбне, але нiхто нiколи не розумiв буйної гри його уяви, i згодом вiн дiйшов висновку, що вiдпускати свою уяву - це дурiсть. Потiм, коли вiн був молодий i одружився, настав новий рiзкий спалах химерного життя, але тодi вiн був заморожений у ньому страхом i вульгарнiстю, народженою страхами. Тепер вiн грав шалено. - Ось бачиш, Наталi, - вигукнув вiн, зупиняючись на тротуарi, щоб схопити її обидвi руки i шалено розмахувати ними туди-сюди, - ось бачиш, ось як це буває. Цi будинки тут виглядають як звичайнi будинки, такi ж, де ми з вами живемо, але вони зовсiм не такi. Чи бачите, зовнiшнi стiни є просто стирчать предмети, як декорацiї на сценi. Дихання може зруйнувати стiни, а спалах полум'я може поглинути їх за годину. Тримаю парi, що тримаю парi, що ви думаєте, що люди за стiнами цих будинкiв - звичайнi люди. Це зовсiм негаразд. У цьому ви помиляєтеся, Наталi, кохання моє. Жiнки в кiмнатах за цими стiнами - прекраснi милi жiнки, i вам слiд просто зайти до кiмнат. Вони обвiшанi красивими картинами та гобеленами, а на руках та у волоссi жiнок є коштовностi.
  "I ось чоловiки i жiнки живуть разом у своїх будинках, i немає хороших людей, тiльки красивi, i народжуються дiти, i їх фантазiям дозволено бунтувати всюди, i нiхто не сприймає себе занадто серйозно i не думає про все. я не можу зрозумiти. Це тому, що десь на свiтi справдi така велика кiлькiсть, i вони про це, я вважаю, дiзналися.
  У свiй перший вечiр разом вони з Наталi вийшли за мiсто i виїхали на путiвець. Вони пройшли нею з милю, а потiм повернули на невелику бiчну дорогу. Бiля дороги росло велике дерево, i вони пiдiйшли, притулившись до нього, i мовчки стояли поряд.
  Саме пiсля того, як вони поцiлувалися, вiн розповiв Наталi про свої плани. "У банку є три-чотири тисячi доларiв, а фабрика коштує ще тридцять-сорок тисяч. Я не знаю, скiльки це коштує, можливо взагалi нiчого.
  - У будь-якому разi я вiзьму тисячу доларiв i поїду з вами. Вважаю, я залишу якiсь документи на право власностi на це мiсце дружинi та дочцi. Вважаю, це було б те, що треба зробити.
  "Тодi менi доведеться поговорити iз дочкою, дати їй зрозумiти, що я роблю i чому. Ну, я навряд чи знаю, чи можна її зрозумiти, але доведеться спробувати. Менi доведеться спробувати сказати щось, що залишиться в її пам'ятi, щоб вона, у свою чергу, навчилася жити, а не зачиняти i зачиняти дверi своєї iстоти, як були замкненi мої власнi дверi. Чи бачите, на обмiрковування того, що я хочу сказати i як це сказати, може пiти тижнiв зо два-три. Моя дочка Джейн нiчого не знає. Вона американська дiвчина iз середнього класу, i я допомiг їй стати такою. Вона незаймана, i боюсь, Наталi, ти цього не розумiєш. Боги вiдiбрали в тебе невиннiсть, чи, можливо, це була твоя стара мати, яка п'яна i обзиває тебе, га? Можливо, це допомогло б вам. Тобi так хотiлося, щоб з тобою сталося щось солодке, чисте, з чимось глибоко всерединi тебе, що ти ходив iз вiдчиненими дверима своєї iстоти, га? Їх не довелося розкривати. Незайманiсть та респектабельнiсть не скрiпили їх засувами та замками. Твоя мати, мабуть, зовсiм убила у твоїй родинi всяке уявлення про респектабельнiсть, а, Наталi? Це найдивовижнiша рiч на свiтi - любити тебе i знати, що в тобi є щось таке, що унеможливлює для твого коханого думку про те, що ти дешева i другосортна особистiсть. О, моя Наталi, ти сильна жiнка, яку можна любити".
  Наталi не вiдповiла, можливо, не зрозумiла цього виливу його слiв, а Джон Вебстер замовк i вiдiйшов так, що став прямо обличчям до неї. Вони були приблизно одного зросту i, коли вiн пiдiйшов близько, подивилися одне одному просто у вiчi. Вiн поклав руки так, що вони лягли на її щоки, i довго вони стояли так, не говорячи нi слова, дивлячись один на одного, нiби жоден з них не мiг насититися обличчям iншого. Невдовзi зiйшов пiзнiй мiсяць, i вони iнстинктивно вийшли з тiнi дерева i пiшли в поле. Вони продовжували повiльно рухатися вперед, постiйно зупиняючись i стоячи так, поклавши руки їй на щоки. Її тiло почало тремтiти, а з очей потекли сльози. Потiм вiн поклав її на траву. Це був досвiд спiлкування з новою жiнкою у його життi. Пiсля їхнього першого заняття любов'ю i коли їхня пристрасть згасла, вона здалася йому ще красивiшою, нiж ранiше.
  Вiн стояв бiля дверей свого будинку, i була пiзня нiч. У цих стiнах дихало не надто добре. Вiн мав бажання прокрастися по хатi, щоб його не почули, i вiн був вдячний, коли добрався до своєї кiмнати, роздягнувся i лiг у лiжко, не сказавши йому жодного слова.
  У лiжку вiн лежав з розплющеними очима, прислухаючись до нiчного галасу ззовнi будинку. Вони були дуже простими. Вiн забув вiдчинити вiкно. Коли вiн це зробив, пролунав низький дзижкий звук. Ще не настали першi морози, i нiч була теплою. У саду нiмця, у травi на його задньому дворi, у гiлках дерев уздовж вулиць i вдалинi в селi кипiло життя вдосталь.
  Можливо, у Наталi буде дитина. Це було важливо. Вони поїдуть разом, житимуть разом у якомусь далекому мiсцi. Зараз Наталi, мабуть, удома, в будинку своєї матерi, i вона теж лежатиме без сну. Вона глибоко вдихатиме нiчне повiтря. Вiн зробив це сам.
  Можна було думати про неї, а також про людей, якi поряд. По сусiдству мешкав нiмець. Повернувши голову, вiн мiг невиразно бачити стiни будинку нiмця. У його сусiда була дружина, син та двi дочки. Можливо зараз вони всi сплять. В уявi вiн увiйшов до будинку свого сусiда, тихо пройшов iз кiмнати до хати. Поруч iз дружиною спав старий, а в iншiй кiмнатi - син, який пiдтиснув ноги так, що лежав калачиком. Це був блiдий стрункий хлопець. "Можливо, у нього нетравлення шлунка", - прошепотiла уява Джона Вебстера. В другiй кiмнатi двi дочки лежали на двох лiжках, поставлених близько один до одного. Помiж ними можна було просто пройти. Перед сном вони шепотiлися, можливо, про коханого, який, як вони сподiвалися, прийде колись у майбутньому. Вiн стояв так близько до них, що мiг торкнутися їхнiх щiк витягнутими пальцями. Вiн ставив питання, чому так вийшло, що вiн став коханцем Наталi, а не коханцем однiєї з цих дiвчат. "Це могло статися. Я мiг би полюбити будь-яку з них, якби вона вiдчинила перед собою дверi, як це зробила Наталi".
  Любов до Наталi не виключала можливостi любити iнших, а можливо, i багатьох iнших. "У багатої людини може бути багато шлюбiв", - думав вiн. Було ясно, що можливiсть людських стосункiв ще навiть не було використано. Щось стояло на шляху досить широкого ухвалення життя. Перш нiж любити, треба було прийняти себе та iнших.
  Щодо самого себе, то йому довелося тепер прийняти дружину i дочку, зблизитися з ними на деякий час, перш нiж вiн поїде з Наталi. Про це важко було думати. Вiн лежав з широко розплющеними очима на своєму лiжку i намагався направити свою уяву до кiмнати дружини. Вiн не мiг цього зробити. Його уява могла проникнути в кiмнату дочки i подивитися на неї, що сплячи у своєму лiжку, але з дружиною все було iнакше. Щось усерединi нього вiдступило. "Не зараз. Не намагайтеся це зробити. Це не дозволено. Якщо тепер у неї колись буде коханець, то це має бути iнший", - сказав голос усерединi нього.
  "Вона зробила щось, що знищило таку можливiсть, чи я?" - спитав вiн себе, сидячи на лiжку. Не було жодних сумнiвiв у тому, що людськi стосунки були зiпсованi, зiпсованi. "Це не дозволено. Не дозволяється влаштовувати безлад на пiдлозi храму, - суворо сказав у вiдповiдь усерединi.
  Джону Вебстеру здалося, що голоси в кiмнатi говорили так голосно, що коли вiн знову лiг i спробував заснути, вiн був трохи здивований, що вони не розбудили вiд сну решту будинку.
  OceanofPDF.com
  II
  
  Я НЕ _ ПОВIТРЯ з будинку Вебстерiв, а також у повiтря контори та фабрики Джона Вебстера з'явився новий елемент. З усiх бокiв у ньому була щось внутрiшнє напруження. Коли вiн був не один або в компанiї Наталi, вiн уже не дихав вiльно. "Ви завдали нам травми. Ви завдаєте нам шкоди", - здавалося, говорили решта.
  Вiн ставив це питання, намагався про це подумати. Присутнiсть Наталi щодня давала йому перепочинок. Коли вiн сидiв поруч iз нею в офiсi, вiн дихав вiльно, напруження всерединi нього розслаблювалося. Тому що вона була простою та прямолiнiйною. Вона говорила мало, але її очi часто говорили. "Все гаразд. Я тебе кохаю. Я не боюся кохати тебе", - говорили її очi.
  Однак вiн постiйно думав про iнших. Бухгалтер вiдмовився дивитися йому в очi i говорити з новою, вишуканою ввiчливiстю. У нього вже стало звичкою щовечора обговорювати з дружиною питання про роман Джона Вебстера i Наталi. У присутностi свого роботодавця вiн тепер почував себе незручно, i те саме було з двома лiтнiми жiнками в офiсi. Проходячи через кабiнет, молодший iз трьох досi iнодi пiднiмав очi й усмiхався йому.
  Безперечно, в сучасному свiтi людей жодна людина не може займатися чимось iзольованим. Iнодi, коли Джон Вебстер пiзно ввечерi йшов додому, провiвши кiлька годин з Наталi, вiн зупинявся i озирнувся на всi боки. Вулиця була порожня, в багатьох будинках згасло свiтло. Вiн пiдняв обидвi руки i глянув на них. Нещодавно вони мiцно обiймали жiнку, i ця жiнка була не та, з якою вiн прожив стiльки рокiв, а нова жiнка, яку вiн знайшов. Його руки мiцно тримали її, а її руки тримали його. У цьому була радiсть. Радiсть пробiгла їхнiми тiлами пiд час довгих обiймiв. Вони глибоко зiтхнули. Невже дихання, вибите з їхнiх легень, отруїло повiтря, яким мали дихати iншi? Що ж до жiнки, яку називали його дружиною, то вона не хотiла таких обiймiв, а якби й хотiла, то не могла нi взяти, нi дати. Йому спала на думку думка. "Якщо ти любиш у свiтi, де немає кохання, ти зiштовхуєш iнших iз грiхом нелюбовi", - думав вiн.
  Вулицi, забудованi будинками, де жили люди, були темними. Було вже бiльше одинадцятої години, але поспiшати додому не було потреби. Коли вiн лiг у лiжко, вiн не мiг заснути. "Краще б ще годинку погуляти", - вирiшив вiн i, дiйшовши до кута, що веде на власну вулицю, не повернув, а пiшов далi, виходячи далеко на околицю мiста i назад. Його ноги здали рiзкий звук кам'яними тротуарами. Iнодi вiн зустрiчав людину, що прямувала додому, i, коли вони проходили мимо, той дивився на нього з подивом i чимось на кшталт недовiри в очах. Вiн пройшов мимо i потiм повернувся, щоб озирнутися назад. Що ви робите за кордоном? Чому ти не вдома i не в лiжку зi своєю дружиною? чоловiк, здавалося, питав.
  Про що насправдi думав чоловiк? Чи багато думок вiдбувалося у всiх темних будинках уздовж вулицi чи люди просто заходили в них їсти та спати, як вiн завжди заходив у свiй власний будинок? В уявi вiн швидко побачив безлiч людей, що лежали на лiжках, високо пiднятих у повiтря. Стiни будинкiв вiдступили вiд них.
  Якось, роком ранiше, у будинку на його вулицi сталася пожежа, i передня стiна будинку обрушилася. Коли пожежу загасили, хтось пройшов вулицею, i перед очима публiки опинилися двi кiмнати нагорi, в яких люди жили багато рокiв. Все було трохи обгорiлим i обвугленим, але цiлком цiлим. У кожнiй кiмнатi було лiжко, один або два стiльцi, квадратний предмет меблiв iз ящиками, в яких можна було зберiгати сорочки чи сукнi, а збоку вiд кiмнати шафу для iншого одягу.
  Будинок унизу повнiстю згорiв, а сходи були зруйнованi. Коли спалахнула пожежа, люди, мабуть, розбiглися з кiмнат, як переляканi та потривоженi комахи. В однiй iз кiмнат жили чоловiк та жiнка. На пiдлозi валялася сукня, на спинку стiльця висiли брюки, що напiвзгорiли, а в другiй кiмнатi, зайнятiй, мабуть, жiнкою, не було жодних ознак чоловiчого вбрання. Це мiсце змусило Джона Вебстера замислитись про своє сiмейне життя. "Все могло бути так, якби ми з дружиною не перестали спати разом. Це могла бути наша кiмната, а поряд - кiмната нашої дочки Джейн", - подумав вiн уранцi пiсля пожежi, проходячи повз i зупиняючись разом з iншими цiкавими ледарами, щоб подивитися на сцену вгорi.
  I тепер, коли вiн iшов один сплячими вулицями свого мiста, його уявi вдалося здерти всi стiни з усiх будинкiв, i вiн iшов, як у якомусь дивному мiстi мертвих. Те, що його уява могла так спалахнути, пробiгаючи цiлими вулицями будинкiв i стираючи стiни, як вiтер розгойдує гiлки дерев, було для нього новим i живим дивом. "Менi дана життєдайна рiч. Багато рокiв я був мертвий, а тепер живий", - думав вiн. Щоб дати волю своїй фантазiї, вiн зiйшов iз тротуару i пiшов центром вулицi. Будинки лежали перед ним у повнiй тишi, i з'явився пiзнiй мiсяць, утворивши чорнi калюжi пiд деревами. Будинки, позбавленi стiн, стояли по обидва боки вiд нього.
  У будинках люди спали на своїх лiжках. Скiльки тiл лежало i спало близько одне до одного, немовлята спали в лiжечках, хлопчики iнодi спали по двоє чи троє в одному лiжку, молодi жiнки спали з розпущеним волоссям.
  Поки вони спали, їм снилися сни. Про що вони мрiяли? Вiн мав величезне бажання, щоб те, що сталося з ним i Наталi, сталося з усiма ними. Зрештою, заняття любов'ю у полi були лише символом чогось бiльш наповненого змiстом, нiж простий акт обiйми двох тiл i переходу насiння життя з одного тiла до iншого.
  У ньому спалахнула велика надiя. "Прийде час, коли кохання, як вогняне полотно, пронесеться мiстами та селищами. Вiн зруйнує стiни. Вiн зруйнує потворнi будинки. Вiн зриває потворний одяг з тiл чоловiкiв i жiнок. Вони збудують заново i збудують красиво", - заявив вiн уголос. Поки вiн iшов i говорив таким чином, вiн раптом вiдчув себе молодим пророком, який прийшов з якоїсь далекої, чужої чистої землi, щоб, благословивши своєю присутнiстю, вiдвiдати людей на вулицi. Вiн зупинився i, приклавши руки до голови, голосно розсмiявся картину, що уявила собi. "Можна подумати, що я ще один Iоанн Хреститель, який живе в пустелi, харчуючись сараною та диким медом, а не виробником пральних машин у мiстi Вiсконсiн", - думав вiн. Вiкно одного з будинкiв було вiдчинене, i вiн почув тихi голоси. "Ну, я краще пiду додому, поки мене не замкнули за божевiльного", - подумав вiн, сходячи з дороги i повертаючи з вулицi на найближчому розi.
  В офiсi протягом дня таких перiодiв веселощiв не було. Тут лише Наталi, здавалося, цiлком контролювала ситуацiю. "У неї мiцнi ноги та сильнi ступнi. Вона вмiє стояти на своєму", - подумав Джон Вебстер, сидячи за столом i дивлячись на неї, що сидить за столом.
  Вона не залишилася байдужою до того, що з нею вiдбувалося. Iнодi, коли вiн раптом пiднiмав на неї погляд i коли вона не знала, що вiн дивиться, вiн бачив щось, що переконувало його в тому, що її годинник на самотi тепер не дуже щасливий. Очi напружилися. Без сумнiву, їй доведеться зiткнутися зi своїм власним маленьким пеклом.
  Проте вона щодня ходила працювати, зовнi незворушна. "Ця стара iрландка з її запальнiстю, пияцтвом i любов'ю до гучного мальовничого богохульства зумiла змусити свою дочку пройти шлях розсади", - вирiшив вiн. Добре, що Наталi була такою врiвноваженою. "Господь знає, що нам з нею може знадобитися вся її врiвноваженiсть, перш нiж ми закiнчимо своє життя", - вирiшив вiн. У жiнках було щось подiбне до сили, яку мало хто розумiв. Вони могли витримати помилку. Тепер Наталi робила i його роботу, i свою теж. Коли прийшов лист, вона вiдповiла на нього, i коли треба було щось вирiшити, вона вирiшила. Iнодi вона дивилася на нього, нiби кажучи: "Твоя робота, прибирання, яке тобi все одно доведеться робити у власному будинку, буде важче, нiж усi, з чим менi доведеться зiткнутися. Ви дозволили менi зайнятися цими незначними деталями нашого життя зараз. Це полегшить час очiкування".
  Вона не говорила нiчого подiбного на словах, будучи людиною не схильною до слiв, але завжди було щось у її очах, що давало йому зрозумiти, що вона хотiла сказати.
  Пiсля того першого заняття коханням у полi вони бiльше не були коханцями, поки залишалися у Вiсконсинському мiстечку, хоча щовечора ходили разом гуляти. Пообiдавши в будинку матерi, де їй довелося пройти пiд запитуючим поглядом сестри-вчительки, теж мовчазної жiнки, i витримати полум'яний спалах матерi, яка пiдiйшла до дверей i кричала їй услiд запитання, йдучи вулицею, Наталi повернулася по залiзничним колiям i виявила Джона Вебстера, ожила. Потiм вони смiливо йшли вулицями i виходили за мiсто, а вийшовши на путiвець, йшли плiч-о-плiч, здебiльшого мовчки.
  I з кожним днем в офiсi i в будинку Вебстерiв почуття напруги ставало все бiльш i бiльш очевидним.
  У будинку, коли вiн прийшов пiзно вночi i прокрався до своєї кiмнати, у нього було таке вiдчуття, що i дружина, i дочка лежали без сну, думаючи про нього, гадаючи про нього, гадаючи, що за дивна рiч сталася так, що вiн раптово став новою людиною. З того, що вiн бачив у їхнiх очах удень, вiн зрозумiв, що вони обоє раптом помiтили його. Тепер вiн уже не був просто годувальником, людиною, яка входить i виходить зi свого будинку, як робочий кiнь входить i виходить зi стайнi. Тепер, коли вiн лежав у своєму лiжку, за двома стiнами своєї кiмнати та двома зачиненими дверима, всерединi прокидалися голоси, маленькi переляканi голоси. Його розум звик думати про стiни та дверi. "Одного разу вночi стiни впадуть, i два дверi вiдчиняться. Я маю бути готовий до того часу, коли це станеться", - думав вiн.
  Його дружина була з тих, хто, коли вона була схвильована, скривджена чи сердита, поринала в океан мовчання. Можливо, все мiсто знало про його вечiрню прогулянку з Наталi Шварц. Якби новина про це дiйшла до його дружини, вона не розповiла б про це дочцi. В хатi панувала густа тиша, i дочка знала, що щось не таке. Ранiше були такi часи. Дочка б злякалася, можливо, це був би в основi лише страх змiн, того, що ось-ось станеться щось таке, що порушить розмiрене i рiвномiрне протягом днiв.
  Якось опiвднi, другого тижня пiсля занять любов'ю з Наталi, вiн пiшов у бiк центру мiста, збираючись зайти в ресторан i пообiдати, але натомiсть пройшов прямо дорогами майже милю. Потiм, не знаючи точно, який iмпульс привiв його, вiн повернувся в офiс. Натали i всi iншi, крiм наймолодшої з трьох жiнок, вийшли. Можливо, повiтря цього мiсця стало настiльки важким вiд невиражених думок та почуттiв, що нiхто з них не хотiв залишатися там, коли вони не працювали. День був яскравий i теплий, золотисто-червоний день Вiсконсiна на початку жовтня.
  Вiн увiйшов у внутрiшнiй кабiнет, постояв якийсь час, невизначено оглядаючись на всi боки, а потiм знову вийшов. Молода жiнка, що сидiла там, пiдвелася. Чи збиралася вона сказати йому щось про роман iз Наталi? Вiн також зупинився i стояв, дивлячись на неї. Це була маленька жiнка з милими жiночними губами, сiрими очима i якоюсь втомою, що виражалася в її iстотi. Чого вона хотiла? Чи хотiла вона, щоб вiн продовжив роман з Наталi, про який вона, безперечно, знала, чи хотiла, щоб вiн зупинився? "Було жахливо, якби вона спробувала заговорити про це", - подумав вiн i раптом, з якоїсь незрозумiлої причини, зрозумiв, що вона цього не зробить.
  Деякий час вони стояли, дивлячись один одному в очi, i цей погляд теж був схожий на кохання. Це було дуже дивно, i цей момент згодом змусив його багато про що задуматися. У майбутньому, без сумнiву, його життя буде сповнене безлiччю думок. Перед ним стояла жiнка, яку вiн зовсiм не знав, i вони з нею теж були коханцями. Якби це не сталося мiж ним i Наталi так недавно, якби вiн ще не був наповнений цим, то щось подiбне могло б статися мiж ним i цiєю жiнкою.
  Насправдi те, як двоє людей стояли так i дивилися один на одного, займало лише мить. Потiм вона сiла трохи розгублена, i вiн швидко вийшов.
  У ньому тепер була якась радiсть. "У свiтi багато кохання. Для вираження може знадобитися багато шляхiв. Жiнка там прагне любовi, i в нiй є щось прекрасне та щедре. Вона знає, що ми з Наталi любимо, i якимось незрозумiлим чином, який я поки що не можу зрозумiти, вiддалася цьому, поки це теж не стало для неї майже фiзичним досвiдом. У життi є тисячi речей, якi нiхто правильно не розумiє. У коханнi стiльки ж гiлок, як у дерева".
  Вiн пiднявся на дiлову вулицю мiста i звернув у дiлянку, яка була йому не дуже знайома. Вiн проходив повз невелику крамничку бiля католицької церкви, такого магазину, якому покровительствують побожнi католики i в якому продаються фiгурки Христа на хрестi, Христа, що лежить бiля пiднiжжя хреста з ранами, що кровоточать, Богородицi. стоячи зi схрещеними руками, скромно дивлячись униз, освяченi свiчки, свiчники тощо. Деякий час вiн стояв перед вiтриною магазину, розглядаючи виставленi постатi, а потiм увiйшов i купив невелику картину Богородицi в рамцi, запас жовтих свiчок i два склянi свiчники, виконанi у формi хрестiв i з маленькими позолоченими фiгурками. Христа на хрестi на них.
  Чесно кажучи, постать Богородицi мало чим вiдрiзнялася вiд Наталi. В нiй вiдчувалась якась тиха сила. Вона стояла, тримаючи лiлiю в правiй руцi, а великий i вказiвний пальцi лiвої руки злегка торкнулися величезного серця, приколотого до її грудей кинджалом. Поперек серця був вiнок iз п'яти червоних троянд.
  Джон Вебстер постояв мить, дивлячись у вiчi Дiви, а потiм купив речi i поспiшив з магазину. Потiм сiв у трамвай i поїхав до себе додому. Його дружини й дочки не було вдома, i вiн пiдвiвся до своєї кiмнати i поклав пакунки в комiрчину. Коли вiн спустився вниз, на нього чекала служниця Кетрiн. Чи можу я принести вам щось поїсти сьогоднi? - спитала вона й усмiхнулася.
  Вiн не залишився на обiд, але нiчого страшного, якщо його попросили лишитися. Принаймнi вона пам'ятала той день, коли стояла поруч з ним, поки вiн їв. Йому сподобалося бути з нею наодинцi того дня. Можливо, вона вiдчувала те саме, i їй подобалося бути з ним.
  Вiн вийшов прямо з мiста, виїхав на путiвець i незабаром звернув з неї в невеликий лiс. Двi години вiн сидiв на колодi, дивлячись на палаючi цвiтом дерева. Сонце свiтило яскраво, i через деякий час бiлки та птахи стали менше вiдчувати його присутнiсть, а життя тварин i птахiв, що вщухло з його приходом, вiдновилося.
  Це був день пiсля ночi, коли вiн гуляв вулицями мiж рядами будинкiв, стiни яких були знесенi його фантазiєю. - Сьогоднi ввечерi я розповiм про це Наталi, а також про те, що маю намiр робити вдома, у своїй кiмнатi. Я скажу їй i вона нiчого не скаже. Вона дивна. Коли вона не розумiє, вона вiрить. Є в нiй щось таке, що сприймає життя, як цi дерева", - думав вiн.
  OceanofPDF.com
  III
  
  ДИВНИЙ ВИГЛЯД _ Вечiрня церемонiя розпочалася в кутовiй кiмнатi Джона Вебстера на другому поверсi його будинку. Увiйшовши до будинку, вiн тихо пiдвiвся нагору i пройшов до своєї кiмнати. Потiм вiн зняв увесь одяг i повiсив його в шафу. Коли вiн був оголений, вiн дiстав маленьке зображення Богородицi i поставив його на щось на зразок комода, що стояв у кутку мiж двома вiкнами. На комодi вiн також поставив два свiчники iз зображенням на них Христа на хрестi i, поставивши в них двi жовтi свiчки, запалив свiчки.
  Роздягаючись у темрявi, вiн не бачив нi кiмнати, нi себе, доки не побачив при свiтлi свiчок. Потiм вiн почав ходити туди-сюди, думаючи про тi думки, якi приходили йому в голову.
  "Я не сумнiваюся, що я божевiльний, - сказав вiн собi, - але поки я такий, це цiлком може бути цiлеспрямованим безумством. Менi не подобається нi ця кiмната, нi одяг, який я ношу. Тепер я зняв одяг i, можливо, зможу трохи очистити кiмнату. Щодо того, що я гуляю вулицями i дозволяю своїй фантазiї грати з багатьма людьми в їхнiх будинках, то це, у свою чергу, теж буде добре, але зараз моя проблема полягає в цьому будинку. У будинку та в цiй кiмнатi минуло багато рокiв безглуздого життя. Тепер я продовжуватиму цю церемонiю; оголююсь i ходжу тут туди й сюди перед Богородицею, поки нi моя дружина, нi моя дочка не зможуть зберiгати мовчання. Якось уночi вони зовсiм несподiвано увiрвуться сюди, i тодi я скажу те, що маю сказати, перш нiж пiду з Наталi.
  "Щодо тебе, моя Дiво, я наважусь сказати, що не ображаю тебе", - сказав вiн уголос, повертаючись i кланяючись жiнцi в її обрамленнi. Вона пильно дивилася на нього, як могла б дивитися Наталi, а вiн продовжував посмiхатися їй. Тепер йому здавалося зовсiм ясним, яким буде його життєвий шлях. Вiн повiльно все обмiрковував. У якомусь сенсi на той час йому не треба було багато спати. Просто вiдпустити себе, як вiн це робив, було своєрiдним вiдпочинком.
  Тим часом вiн ходив оголеним i босими ногами туди-сюди по кiмнатi, намагаючись спланувати своє майбутнє життя. "Я згоден з тим, що на даний час я божевiльний, i сподiваюся, що так i залишусь", - сказав вiн собi. Зрештою, було цiлком очевидно, що розсудливi люди довкола не отримували вiд життя такої радостi, як вiн сам. Справа в тому, що вiн привiв Богородицю до себе оголеною i поставив її пiд свiчками. По-перше, свiчки поширювали по кiмнатi м'яке сяюче свiтло. Одяг, який вiн носив звично i який вiн навчився не любити, бо вiн був пошитий не для нього самого, а для якоїсь безособової iстоти, на якiйсь швейнiй фабрицi, тепер висiв, з очей геть, у шафi. "Боги були добрi до мене. Я вже не дуже молодий, але чомусь не дав своєму тiлу погладшати i огрубiти", - думав вiн, входячи в коло свiчок i довго i серйозно дивлячись на себе.
  У майбутньому, пiсля тих ночей, коли його ходiння сюди-туди по кiмнатi привертало увагу його дружини i дочки, поки їм не довелося увiрватися до нього, вiн вiзьме з собою Наталi i пiде. Вiн заготував собi трохи грошей, достатнiх, щоб вони могли прожити кiлька мiсяцiв. Решта залишиться дружинi та дочцi. Пiсля того як вiн i Наталi виберуться з мiста, вони вирушать кудись, можливо, на Захiд. Потiм вони десь оселяться i зароблять собi на життя.
  Йому самому найбiльше у свiтi хотiлося дати волю внутрiшнiм поривам. "Мабуть, коли я був хлопчиком i моя уява шалено грала у всьому життi навколо мене, менi призначалося бути кимось iншим, а не тiєю нудною грудкою, якою я був усi цi роки. У присутностi Наталi, як у присутностi дерева чи поля, я можу бути самим собою. Насмiлюсь сказати, що iнодi менi доведеться бути трохи обережнiшим, бо я не хочу, щоб мене оголосили божевiльною i замкнули десь, але Наталi менi в цьому допоможе. У певному сенсi те, що я вiдпускаю себе, буде виразом для нас обох. По-своєму вона теж була замкнена у в'язницi. Навколо неї також зведенi стiни.
  "Можливо, чи бачите, у мене є щось вiд поета, i Наталi слiд би мати поета як коханця.
  "Правда в тому, що я якимось чином привноситиму витонченiсть i сенс у своє життя. Зрештою, мабуть, життя для чогось такого i призначене.
  "Насправдi було б не так погано, якби за тi небагато рокiв життя, якi менi залишилися, я не зробив би нiчого важливого. Коли доходить до цього, досягнення не є життєво важливою рiччю в життi.
  "За нинiшнього стану справ тут, у цьому мiстi i в усiх iнших мiстах, де я коли-небудь був, справи йдуть значною мiрою плутанина. Всюди життя прожите безцiльно. Чоловiки i жiнки або проводять своє життя, входячи i виходячи з будинкiв i фабрик, або володiють будинками i фабриками, живуть своїм життям i, нарештi, опиняються перед смертю i кiнця життя, взагалi не проживаючи".
  Вiн продовжував усмiхатися собi i своїм думкам, ходячи туди-сюди по кiмнатi, а iнодi зупинявся i робив вишуканий уклiн Дiвi. "Сподiваюся, ти справжня незаймана", - сказав вiн. "Я привiв тебе до цiєї кiмнати i до мого оголеного тiла, бо думав, що ти будеш таким. Чи бачиш, будучи незайманою, ти не можеш мати нiчого, крiм чистих помислiв".
  OceanofPDF.com
  IV
  
  Досить часто, пiд час дня, а пiсля того, як почалася нiчна церемонiя в його кiмнатi, у Джона Вебстера бували моменти переляку. "Припустимо, - думав вiн, - моя дружина i дочка одного разу вночi заглянути в замкову щiлину до моєї кiмнати i вирiшать замкнути мене замiсть того, щоб прийти сюди i дати менi можливiсть поговорити з ними. У ситуацiї, що склалася, я не зможу здiйснити свої плани, якщо не зможу привести їх двох до кiмнати, не запрошуючи їх прийти.
  Вiн гостро вiдчував, що те, що станеться в його кiмнатi, буде жахливим для його дружини. Можливо, вона цього не витримає. У ньому розвинулася жорстокiсть. Вдень вiн тепер рiдко заходив до свого кабiнету, а якщо й приходив, то залишався там лише на кiлька хвилин. Щодня вiн здiйснював тривалу прогулянку країною, сидiв пiд деревами; блукав лiсовими стежками, а ввечерi мовчки гуляв поруч iз Наталi, теж за мiстом. Днi пройшли в тихiй осiннiй пишнотi. З'явилася якась приємна нова вiдповiдальнiсть - просто лишатися живим, коли почуваєшся таким живим.
  Якось вiн пiднявся на невеликий пагорб, з вершини якого йому було видно за полями фабричнi труби його мiста. М'який серпанок лежав над лiсами та полями. Голоси в ньому тепер не бунтували, а тихо перемовлялися.
  Що ж до його дочки, то треба було, якщо можливо, змусити її усвiдомити реальнiсть життя. "Я їй у боргу", - подумав вiн. "Хоча те, що має статися, буде дуже важким для її матерi, воно може повернути Джейн життя. Зрештою, мертвi повиннi поступитися своїм мiсцем у життi живим. Коли давно я лiг у лiжко до тiєї жiнки, матерi моєї Джейн, я взяв на себе певну вiдповiдальнiсть. Як виявилося, її лягати спати, можливо, i не було найпрекраснiшою подiєю на свiтi, але це було зроблено, i в результатi з'явилася ця дитина, яка тепер уже не дитина, а стала у своєму фiзичному життi жiнка. Допомагаючи дати їй це фiзичне життя, я тепер маю спробувати дати йому, принаймнi, i це iнше, це внутрiшнє життя".
  Вiн глянув униз, через поля, у бiк мiста. Коли робота, яку йому ще треба було зробити, була зроблена, вiн йшов i проводив залишок свого життя, перемiщаючись серед людей, дивлячись на людей, думаючи про них та їхнє життя. Можливо вiн стане письменником. Отак би й виявилося.
  Вiн пiдвiвся зi свого мiсця на травi на вершинi пагорба i пiшов дорогою, яка вела назад у мiсто i на вечiрню прогулянку з Наталi. Тепер незабаром настане вечiр. "У всякому разi, я нiколи нiкому не проповiдуватиму. Якщо випадково я колись стану письменником, я намагатимуся розповiдати людям тiльки те, що я бачив i чув у життi, а крiм того, я проводитиму час, гуляючи туди-сюди, дивлячись i слухаючи", - думав вiн.
  OceanofPDF.com
  КНИГА ТРЕТЯ
  OceanofPDF.com
  я
  
  НД ВКЛ. ЩО Тiєї ж ночi, пiсля того як вiн сидiв на пагорбi i думав про своє життя i про те, що вiн робитиме з тим, що вiд неї залишилося, i пiсля того, як вiн вирушив на звичайну вечiрню прогулянку з Наталi, дверi його кiмнати вiдчинилися, i його дружина i дочка заходь.
  Було близько пiв на дванадцяту, i цiлу годину вiн тихо ходив туди-сюди перед зображенням Богородицi. Свiчки були запаленi. Його ноги здалеку м'який котячий звук по пiдлозi. Було щось дивне i лякаюче, щоб почути звук у тихому будинку.
  Дверi, що вели до кiмнати його дружини, вiдчинилися, i вони зупинилися, дивлячись на нього. Її висока постать заповнила дверний отвiр, а руки вчепилися у боки дверей. Вона була дуже блiда, її очi були нерухомi i пильно дивилися. - Джоне, - хрипко сказала вона, а потiм повторила це слово. Здавалося, вона хотiла сказати бiльше, але не могла говорити. Виникло гостре вiдчуття безрезультатної боротьби.
  Було ясно, що вона не дуже вродлива, коли стоїть там. "Життя платить людям. Вiдвернiться вiд життя, i воно зрiвняється з вами. Коли люди не живуть, вони вмирають, а коли вони мертвi, вони виглядають мертвими", - думав вiн. Вiн усмiхнувся до неї, а потiм вiдвернувся i зупинився, прислухаючись.
  Вiн прийшов - звук, на який вiн чекав. У кiмнатi його дочки стався переполох. Вiн так розраховував на те, що все складеться так, як вiн хотiв, i навiть передчував, що це станеться саме цiєї ночi. Йому здавалося, що вiн зрозумiв, що сталося. Ось уже бiльше тижня ця буря вирувала над океаном мовчання його дружини. Саме таке ж тривале i скривджене мовчання було пiсля їхньої першої спроби зайнятися любов'ю i пiсля того, як вiн сказав їй кiлька образливих слiв. Поступово воно зношувалося, але ця нова рiч була чимось iншим. Вiн не мiг зношуватися таким чином. Сталося те, що вiн молився. Вона змушена була зустрiтися з ним тут, у тому мiсцi, яке вiн приготував.
  I тепер його дочка, яка теж нiч за нiччю лежала без сну i чула дивнi звуки в кiмнатi батька, змушена буде прийти. Вiн почував себе майже геєм. Того вечора вiн сказав Наталi, що, на його думку, цiєї ночi його боротьба може досягти критичної точки i попросив її бути готовою до нього. Поїзд мав вирушити з мiста о четвертiй ранку. "Можливо, ми зможемо це витримати", - сказав вiн.
  "Я чекатиму на тебе", - сказала Наталi, i ось його дружина стояла блiда i тремтяча, нiби збираючись впасти, i переводила погляд з Богородицi мiж її свiчками на його оголене тiло, а потiм почувся звук якогось одного рухається в кiмнатi своєї дочки.
  I ось її дверi тихенько прочинилися на дюйм, i вiн тут же пiдiйшов i вiдчинив її повнiстю. - Заходьте, - сказав вiн. "Ви обоє входите. Iдiть i сядьте разом на лiжко. Менi є що сказати вам обом. У його голосi лунало командування.
  Не було сумнiвiв, що обидвi жiнки принаймнi на даний момент були повнiстю наляканi та заляканi. Якими блiдими вони були. Дочка закрила обличчя руками i побiгла через кiмнату, щоб сiсти прямо, тримаючись за поруччя в лiжку i все ще притискаючи одну руку до очей, а його дружина пiдiйшла i впала обличчям униз на лiжко. Деякий час вона видавала безперервнi тихi стогiн, а потiм уткнулася обличчям у постiль i замовкла. Безперечно, обидвi жiнки вважали його божевiльним.
  Джон Вебстер почав ходити перед ними туди-сюди. "Що за iдея", - подумав вiн, дивлячись на свої босi ноги. Вiн усмiхнувся, знову дивлячись у перелякане обличчя дочки. "Хiто, тито", - прошепотiв вiн про себе. "Тепер не губiть голову. Ти впораєшся з цим. Тримай голову на плечах, мiй хлопчику. Якась дивна примха змусила його пiдняти обидвi руки, нiби вiн дарував якесь благословення двом жiнкам. "Я збожеволiв, вийшов зi своєї шкаралупи, але менi все одно", - розмiрковував вiн.
  Вiн звернувся до дочки. "Ну, Джейн, - почав вiн, говорячи з великою серйознiстю i ясним тихим голосом, - я бачу, що ти налякана i засмучена тим, що тут вiдбувається, i я не звинувачую тебе.
  Щоправда, все це було заплановано. Ось уже тиждень ти лежиш без сну у своєму лiжку в сусiднiй кiмнатi i чуєш, як я ходжу тут, а в тiй кiмнатi лежить твоя мати. Я хотiв щось сказати тобi i твоїй матерi, але, як ти знаєш, у цьому будинку нiколи не було звички розмовляти.
  "Правда в тому, що я хотiв налякати тебе, i, гадаю, менi це вдалося".
  Вiн пройшов через кiмнату i сiв на лiжко мiж дочкою та важким iнертним тiлом дружини. Вони обоє були одягненi в нiчнi сорочки, i волосся його дочки впало їй на плечi. Вони були схожi на волосся його дружини, коли вiн одружився з нею. Тодi волосся в неї було саме таке золотисто-жовте, i коли на них свiтило сонце, iнодi з'являлися мiднi та коричневi вiдблиски.
  - Сьогоднi ввечерi я йду з цього будинку. Я не збираюся бiльше жити з твоєю матiр'ю, - сказав вiн, нахилившись уперед i дивлячись у пiдлогу.
  Вiн випростався i довго сидiв, дивлячись на тiло дочки. Воно було молодим i струнким. Вона не була б надзвичайно високою, як її мати, але була б жiнкою середнього зросту. Вiн уважно вивчив її тiло. Одного разу, коли Джейн була шестирiчною дитиною, вона хворiла майже рiк, i тепер вiн згадав, що весь цей час вона була йому дуже дорога. Це був рiк, коли справи йшли погано, i вiн думав, що будь-якої митi йому доведеться збанкрутувати, але йому вдалося тримати в будинку квалiфiковану медсестру протягом усього перiоду, поки вiн повертався з фабрики опiвднi, i вирушив до кiмнати його дочки.
  Жодної лихоманки не було. Що сталося? Вiн скинув ковдру з тiла дитини i подивився на неї. Вона була тодi дуже худа, i кiсточки тiла були добре видно. Там була лише крихiтна кiстлява структура, поверх якої була натягнута свiтла бiла шкiра.
  Лiкарi сказали, що справа в недоїданнi, що їжа, яку давали дитинi, не насичувала її, i вони не могли знайти потрiбну їжу. Мати не могла годувати дитину. Iнодi в цей час вiн довго стояв, дивлячись на дитину, чиї стомленi, млявi очi дивилися на неї. Сльози текли з його очей.
  Це було дуже дивно. З того часу i пiсля того, як вона раптом знову почала одужувати i ставати сильною, вiн якимось чином втратив будь-який зв'язок зi своєю дочкою. Де вiн був у цей час i де була вона? Їх було двоє людей, i всi цi роки вони жили в одному будинку. Що вiддаляло людей один вiд одного? Вiн уважно подивився на тiло дочки, тепер чiтко окреслене пiд тонкою нiчною сорочкою. Стегна були досить широкi, як жiночi, а плечi вузькi. Як її тiло тремтiло. Як вона боялася? "Я чужий для неї, i це не дивно", - думав вiн. Вiн нахилився вперед i глянув на її босi ноги. Вони були маленькi та добре зробленi. Колись коханець приходив їх поцiлувати. Колись чоловiк буде ставитись до її тiла так само, як зараз до сильного, твердого тiла Наталi Шварц.
  Його мовчання, здавалося, розбудило його дружину, яка обернулася i подивилася на нього. Потiм вона сiла на лiжку, а вiн зiрвався на ноги i став перед нею. - Джоне, - повторила вона хрипким пошепком, нiби бажаючи покликати його назад до себе з якогось темного, таємничого мiсця. Її рот вiдкрився i закрився двiчi чи тричi, як рот риби, вийнятої з води. Вiн вiдвернувся i бiльше не звертав на неї уваги, i вона знову опустила обличчя у постiль.
  "Давно, коли Джейн була ще зовсiм маленькою, я хотiв просто, щоб до неї увiйшло життя, i це те, чого я хочу зараз. Це все, що хочу. Ось що менi зараз потрiбно", - подумав Джон Вебстер.
  Вiн знову почав ходити туди-сюди по кiмнатi, вiдчуваючи прекрасне дозвiлля. Нiчого не станеться. Тепер його дружина знову поринула в океан мовчання. Вона лежала на лiжку i нiчого не говорила, нiчого не робила, поки вiн не перестав говорити те, що хотiв сказати, i не пiшов. Його дочка тепер була слiпа i нема вiд страху, але, можливо, вiн змiг би позбавити її страху. "Треба зайнятися цiєю справою повiльно, не поспiшаючи, розповiсти їй все", - думав вiн. Перелякана дiвчина прибрала руку з очей i подивилася на нього. Її рот затремтiв, а потiм утворилося слово. - Батьку, - сказала вона призовно.
  Вiн пiдбадьорливо посмiхнувся їй i зробив рух рукою у бiк Богородицi, що урочисто сидiла мiж двома свiчками. "Погляньте туди на хвилинку, поки я з вами розмовляю", - сказав вiн.
  Вiн вiдразу ж поринув у пояснення свого становища.
  "Щось зламалося", - сказав вiн. "Це звичка життя у цьому будинку. Зараз ти не зрозумiєш, але колись зрозумiєш.
  "Протягом багатьох рокiв я не був закоханий у цю жiнку, яка була твоєю матiр'ю та моєю дружиною, а тепер я закохався в iншу жiнку. Її звуть Наталi, i сьогоднi ввечерi, пiсля того, як ми з тобою поговоримо, ми з нею поїдемо жити разом.
  Iмпульсивно, вiн пiшов i став навколiшки на пiдлогу бiля нiг дочки, а потiм швидко схопився знову. Нi, це неправильно. Я не проситиму її прощення, я повинен їй про щось розповiсти", - думав вiн.
  - Що ж, - почав вiн знову, - ви порахуєте мене божевiльним, i, можливо, так воно i є. Я не знаю. У будь-якому випадку, коли я перебуваю тут, у цiй кiмнатi, з Дiвою i без будь-якого одягу, дива всього цього змусить вас порахувати мене божевiльним. Ваш розум чiплятиметься за цю думку. Йому захочеться чiплятися за цю думку, - сказав вiн уголос. "На якийсь час так може виявитися".
  Здавалося, вiн був спантеличений тим, як сказати все, що хотiв сказати. Вся ця справа, сцена в кiмнатi, розмова з дочкою, яку вiн так ретельно планував, виявиться бiльш складною справою, нiж вiн розраховував. Вiн думав, що в його наготi, у присутностi Богородицi та її свiчок буде якесь останнє значення. Невже вiн перевернув сцену? Вiн запитував i продовжував дивитися повними занепокоєння очима на обличчя дочки. Це йому нiчого не сказало. Вона просто була налякана i чiплялася за поручнi бiля лiжка, як людина, раптово кинута в море, може вчепитися за плаваючий шматок дерева. Тiло його дружини, що лежить на лiжку, мало дивний застиглий вигляд. Що ж, упродовж багатьох рокiв у тiлi жiнки було щось жорстке та холодне. Можливо вона померла. Це мало статися. Це було б щось на що вiн не розраховував. Було досить дивно, що тепер, коли вiн зiткнувся з проблемою, що стояла перед ним, присутнiсть його дружини мала дуже мало спiльного з розглянутим питанням.
  Вiн перестав дивитися на свою дочку i почав ходити туди-сюди i на ходу говорив. Спокiйним, хоч i трохи напруженим голосом вiн почав намагатися пояснити насамперед присутнiсть Богородицi та свiчок у кiмнатi. Зараз вiн розмовляв з якоюсь людиною, не зi своєю дочкою, а з такою самою людиною, як i вiн сам. Вiн одразу вiдчув полегшення. "Ну тепер. Це квиток. Ось так i треба чинити", - подумав вiн. Вiн довго говорив i ходив так туди й сюди. Краще було не думати надто багато. Доводилося триматися за вiру, що те, що вiн так недавно знайшов у собi i в Наталi, було десь живо i в нiй. Завалений смiттям i лежав у темрявi. Пляж був покритий мертвими, затопленими деревами та пнями.
  А потiм усерединi вибухнув шторм, i тепер пляж став чистим. Чи зможе вiн зберегти його у чистотi? Чи зможе вiн утримувати його в чистотi, щоб вiн сяяв у ранковому свiтлi?
  Вiн намагався розповiсти своїй дочцi Джейн щось про життя, яке вiн прожив з нею в будинку, i про те, чому, перш нiж вiн змiг з нею поговорити, вiн був змушений зробити щось незвичайне, наприклад, привести Богородицю до своєї кiмнати та зняти з себе одяг. власне тiло, одяг, який, коли вiн її носив, змушував його здаватися в її очах, що просто заходять у будинок i виходять з нього, здобувачем хлiба та одягу для себе, який вона завжди знала.
  Говорячи дуже ясно i повiльно, нiби боячись збитися зi шляху, вiн розповiв їй дещо про своє життя дiлової людини, про те, як мало суттєвого iнтересу вiн завжди мав до справ, якi займали всi його днi.
  Вiн забув про Богородицю i якийсь час говорив лише про себе. Вiн знову пiдiйшов, сiв поруч iз нею i, поки говорив, смiливо поклав руку їй на ногу. Тiло було холодне пiд тонкою нiчною сорочкою.
  "Я був таким же молодим, як i ти зараз, Джейн, коли зустрiв жiнку, яка була твоєю матiр'ю i моєю дружиною", - пояснив вiн. Ти повинен спробувати пристосувати свiй розум до думки, що i твоя мати, i я колись були такими ж молодими людьми, як i ти.
  "Вважаю, твоя мати у твоєму вiцi була приблизно такою самою, як ти зараз. Вона, звичайно, була б дещо вищою. Я пам'ятаю, що її тiло було на той час дуже довгим i струнким. Тодi менi це здалося дуже милим.
  - Я маю причину згадати тiло твоєї матерi. Ми з нею вперше зустрiлися через нашi тiла. Спочатку нiчого не було, тiльки нашi оголенi тiла. У нас це було i ми це заперечували. Можливо, на цьому все й могло б бути побудовано, але ми були надто неосвiченi чи надто боязкi. Саме через те, що сталося мiж твоєю матiр'ю та мною, я привiв тебе до себе оголеним i принiс сюди зображення Богородицi. У мене є бажання якимось чином зробити тiло священним для тебе".
  Його голос став м'яким i нагадує спогади, i вiн прибрав руку з ноги дочки i торкнувся її щiк, а потiм її волосся. Вiн тепер вiдверто займався з нею любов'ю, i вона трохи потрапила пiд його вплив. Вiн нахилився i, взявши одну з її рук, мiцно стиснув її.
  "Ми зустрiлися, розумiєш, з твоєю мамою у будинку друга. Хоча доки кiлька тижнiв тому я раптово не покохав iншу жiнку, я вже багато рокiв не думав про цю зустрiч, в цей момент вона така зрозумiла в моїй свiдомостi, якби це сталося тут, у цьому будинку. сьогоднi ввечерi.
  "Уся справа, про яку я тепер хочу розповiсти вам подробицi, вiдбулася саме тут, у цьому мiстi, в будинку людини, яка була на той час моїм другом. Зараз його немає в живих, але тодi ми постiйно були разом. У нього була сестра, на рiк молодша за нього, яку я любив, але хоча ми багато гуляли разом, ми з нею не були закоханi один в одного. Пiсля цього вона вийшла замiж та поїхала з мiста.
  "Була ще одна молода жiнка, та сама жiнка, яка тепер твоя мати, яка приїжджала в цей дiм, щоб вiдвiдати сестру мого друга, i оскiльки вони жили на iншому кiнцi мiста, i оскiльки мiй батько i мати були далеко вiд мiста в гостях, Мене теж попросили побувати там. Це мав бути свого роду особливий випадок. Наближалися рiздвянi канiкули, i мало бути багато вечiрок та танцiв.
  - Зi мною i твоєю матiр'ю трапилося щось, що, по сутi, не так уже й вiдрiзнялося вiд того, що трапилося з тобою i мною тут сьогоднi ввечерi, - рiзко сказав вiн. Вiн знову трохи розхвилювався i подумав, що йому краще встати та пiти. Випустивши дочку руку, вiн скочив на ноги i кiлька хвилин нервово ходив. Все це, зляканий страх перед ним, який то з'являвся, то з'являвся в очах його доньки, i iнертна мовчазна присутнiсть його дружини, робила те, що вiн хотiв зробити, важчим, нiж вiн припускав. Вiн подивився на тiло своєї дружини, що мовчазно i нерухомо лежить на лiжку. Скiльки разiв вiн бачив те саме тiло, що лежить саме таким чином. Вона вже давно пiдкорялася йому i з того часу пiдкорялася життю в ньому самому. Фiгура, яку створив його розум, "океан тишi", добре їй пiдiйшла. Вона завжди мовчала. У кращому разi все, чого вона навчилася вiд життя, - це напiвзневажена звичка пiдкорятися. Навiть коли вона розмовляла з ним, вона по-справжньому не розмовляла. Дiйсно, було дивно, що Наталi зi свого мовчання могла сказати йому так багато речей, тодi як вiн i ця жiнка за всi роки спiльного життя не сказали нiчого, що справдi стосувалося б життя одне одного.
  Вiн перевiв погляд iз нерухомого тiла лiтньої жiнки на свою дочку i посмiхнувся. "Я можу увiйти до неї", - радiючи, подумав вiн. "Вона не може закрити мене вiд себе, не хоче закрити мене вiд себе". Щось в особi його дочки пiдказало йому, що вiдбувається в неї на думцi. Молода жiнка тепер сидiла, дивлячись на постать Богородицi, i було видно, що нiмий переляк, який так повнiстю оволодiв нею, коли її рiзко ввели до кiмнати та присутностi оголеного чоловiка, почав потроху слабшати. схопити. Незважаючи на себе, вона думала. Там був чоловiк, її власний батько, який ходив оголеним, як дерево взимку, по кiмнатi i час вiд часу зупинявся, щоб подивитися на неї, тьмяне свiтло, Богородицю з свiчками, що горять, внизу i постать її матерi, що лежить на лiжку. Її батько намагався розповiсти їй якусь iсторiю, що вона хотiла почути. В якомусь сенсi це стосувалося її самої, якоїсь життєво важливої частини її самої. Не було жодних сумнiвiв у тому, що це неправильно, жахливо неправильно розповiдати цю iсторiю та слухати її, але їй хотiлося почути її зараз.
  "Зрештою, я мав рацiю", - думав Джон Вебстер. "Те, що тут сталося, може зробити або повнiстю занапастити жiнку вiку Джейн, але, як би там не було, все вийде добре. У нiй також є частка жорстокостi. В її очах тепер з'явилося здоров'я. Вона хоче знати. Пiсля цього досвiду вона, можливо, бiльше не боятиметься мертвих. Це мерцi вiчно лякають живих".
  Вiн продовжив нитку своєї розповiдi, прогулюючись туди-сюди в тьмяному свiтлi.
  "Щось трапилося з твоєю матiр'ю та мною. Я пiшов у будинок мого друга рано-вранцi, а твоя мама повинна була приїхати на поїздi ближче до вечора. Було два поїзди: один опiвднi, другий близько п'яти, а тому, що їй довелося вставати посеред ночi, щоб сiсти на перший поїзд, ми всi припускали, що вона приїде пiзнiше. Ми з другом планували провести день, полюючи на кроликiв на полях неподалiк мiста, i повернулися до нього додому близько чотирьох.
  - Ми матимемо достатньо часу, щоб викупатися i одягтися до прибуття гостя. Коли ми повернулися додому, мати i сестра мого друга вже пiшли, i ми подумали, що в будинку немає нiкого, окрiм прислуги. Насправдi гiсть, бачите, прибув поїздом опiвднi, але ми цього не знали, i слуга нам не сказав. Ми поспiшили нагору, щоб роздягнутися, а потiм спустилися вниз i пiшли в хлiв купатися. В той час у людей у будинках не було ванн, i слуга наповнив водою двi корити i поставив їх у сарай. Наповнивши дiжки, вона зникла, забравшись iз дороги.
  "Ми бiгали вдома голi, як я зараз тут роблю. Сталося таке: я вийшов голий з сараю внизу i пiднявся сходами у верхню частину будинку, прямуючи до своєї кiмнати. День став теплим i тепер було майже темно".
  I знову Джон Вебстер пiдiйшов, сiв зi своєю дочкою на лiжко i взяв її за руку.
  "Я пiднявся сходами, пройшов коридором i, вiдчинивши дверi, пройшов через кiмнату до того, що я вважав своїм лiжком, де я розклав у сумцi одяг, який принiс цього ранку.
  "Чи бачите, трапилося таке: ваша мати встала з лiжка у своєму мiстi опiвночi напередоднi ввечерi, i коли вона прийшла до будинку мого друга, його мати та сестра наполягли, щоб вона роздягалася та лягла в лiжко. Вона не розпакувала сумку, а скинула з себе одяг i залiзла пiд простирадла, така ж оголена, як i я, коли я увiйшов до неї. Оскiльки день став теплим, вона, я вважаю, стала дещо неспокiйною i, метушачись, вiдкинула постiльну бiлизну убiк.
  "Вона лежала, чи бачите, зовсiм оголена на лiжку, у неясному свiтлi, i, оскiльки на моїх ногах не було взуття, я не видав жодного звуку, коли ввiйшов до неї.
  "Для мене це був дивовижний момент. Я пiдiйшов просто до лiжка, i вона опинилася за кiлька дюймiв вiд моїх рук, що висiла поруч зi мною. Це був чудовий момент твоєї матерi зi мною. Як я вже казав, вона була тодi дуже струнка, а її довге тiло було бiлим, як простирадла лiжка. На той час я ще жодного разу не був поруч iз роздягненою жiнкою. Я щойно прийшов iз ванни. Розумiєте, це було схоже на весiлля.
  Як довго я стояв там, дивлячись на неї, я не знаю, але в будь-якому випадку вона знала, що я був там. Її очi пiднялися на мене увi снi, як плавець, що вийшов iз моря. Можливо, можливо, вона мрiяла про мене чи якогось iншого чоловiка.
  "У всякому разi, всього на мить вона зовсiм не злякалася i не злякалася. Розумiєте, це справдi був момент нашого весiлля.
  "О, якби ми тiльки знали, як дожити досi! Я стояв i дивився на неї, а вона сидiла на лiжку i дивилася на мене. Мабуть, у наших очах свiтилося щось живе. Я не знав тодi всього, що вiдчував, але набагато пiзнiше, iнодi, коли я гуляв селом або поїхав поїздом, я думав. Ну, i що я подумав? Чи бачите, був вечiр. Я маю на увазi, що потiм, iнодi, коли я був один, коли був вечiр i я був один, я дивився в далечiнь за пагорби або бачив рiчку, що залишала бiлу смугу внизу, коли я стояв на скелi. Я хочу сказати, що я провiв усi цi роки, намагаючись повернути цей момент, i тепер вiн мертвий".
  Джон Вебстер пiдняв руки з жестом огиди i швидко пiдвiвся з лiжка. Його дружини! тiло почало ворушитися, i тепер вона пiдвелася. На мить її досить величезна постать скорчилася на лiжку i виглядала як якась величезна тварина, що стоїть рачки, хвора i намагається встати i пiти.
  I потiм вона встала, твердо поставила ноги на пiдлогу i повiльно вийшла з кiмнати, не зважаючи на цих двох. Її чоловiк стояв, притулившись спиною до стiни кiмнати, i дивився, як вона йде. "Ось i кiнець їй", - похмуро подумав вiн. Дверi, що вели до її кiмнати, повiльно наближалися до нього. Тепер вiн був закритий. "Деякi дверi теж доведеться закрити назавжди", - сказав вiн собi.
  Вiн усе ще був поруч iз дочкою, i вона його не боялася. Вiн пiдiйшов до шафи i, дiставши одяг, почав одягатися. Вiн зрозумiв, що це був страшний момент. Що ж, вiн розiграв карти, якi тримав у руках, до краю. Вiн був оголений. Тепер йому належало вдягнутися в свiй одяг, в одяг, який, як вiн вiдчував, не мав сенсу i був зовсiм негарний, тому що невiдомi руки, що створили його, були байдужi до бажання створити красу. Йому спала на думку абсурдна думка. "Чи має моя дочка почуття миттєвостей? Чи допоможе вона менi тепер? - Запитав вiн себе.
  I тут його серце пiдстрибнуло. Його дочка Джейн зробила чудову рiч. Поки вiн квапливо одягався, вона обернулася i кинулася обличчям униз на лiжко, в тому ж положеннi, в якому хвилину тому була її мати.
  "Я вийшов з її кiмнати в коридор", - пояснив вiн. "Мiй друг пiднявся нагору i стояв у коридорi, запалюючи лампу, прикрiплену до кронштейна на стiнi. Можливо, ви можете собi уявити, що вiдбувалося в головi. Мiй друг подивився на мене ще нiчого не знаючи. Чи бачите, вiн ще не знав, що ця жiнка була в будинку, але бачив, як я виходила з кiмнати. Вiн якраз запалив лампу, коли я вийшов i зачинив за собою дверi, i свiтло впало менi на обличчя. Мабуть, було щось, що його налякало. Згодом ми взагалi нiколи не говорили про це. Як виявилося, всi були збентеженi i збентеженi тим, що сталося i що ще мало статися.
  "Я, мабуть, вийшов з кiмнати, як людина, яка йде увi снi. Що було в мене на думцi? Що було у мене в головi, коли я стояв поруч iз її оголеним тiлом i навiть ранiше? Це була ситуацiя, яка могла не повторитись у життi. Ви тiльки-но бачили, як ваша мати вийшла з цiєї кiмнати. Насмiлюсь сказати, вам цiкаво, що в неї на думцi. Я можу вам розповiсти про це. У її головi немає нiчого. Вона перетворила свiй розум на порожнє мiсце, куди не може прийти нiчого важливого. Вона присвятила цьому все життя, як, наважусь сказати, i бiльшiсть людей.
  "Що стосується того вечора, коли я стояв у коридорi, i свiтло цiєї лампи свiтило на мене, а мiй друг дивився i дивувався, в чому справа, - ось про що я, зрештою, повинен спробувати вам розповiсти".
  Час вiд часу вiн був частково одягнений, i Джейн знову сидiла на лiжку. Вiн пiдiйшов i сiв поруч iз нею в сорочцi без рукавiв. Через багато часу вона згадала, яким надзвичайно молодим вiн виглядав у той момент. Здавалося, вiн мав намiр змусити її повнiстю зрозумiти все, що сталося. - Ну, ви розумiєте, - повiльно промовив вiн, - що хоч вона й бачила ранiше мого друга та його сестру, мене вона нiколи не бачила. У той же час вона знала, що я маю залишатися в будинку пiд час її вiзиту. Без сумнiву, вона думала про дивного молодого чоловiка, з яким вона мала зустрiтися, i правда, що i я думав про неї.
  Навiть у той момент, коли я увiйшов у її присутнiсть оголеною, вона була живою iстотою у моїй свiдомостi. I коли вона пiдiйшла до мене, чи бачите, прокинувшись, перш нiж вона встигла подумати, я був для неї тодi живою iстотою. Якими живими iстотами ми були один для одного, ми наважилися зрозумiти лише на мить. Зараз я це знаю, але протягом багатьох рокiв пiсля того, як це сталося, я не знав i тiльки був збентежений.
  "Я теж була збентежена, коли вийшла в коридор i постала перед своїм другом. Ви розумiєте, вiн ще не знав, що вона в будинку.
  Менi треба було йому щось сказати, i це було байдуже, що розповiсти публiчно таємницю того, що вiдбувається мiж двома людьми в момент кохання.
  - Це неможливо, ви розумiєте, i я стояв, заїкаючись, i з кожною хвилиною робив все гiрше. Мабуть, у мене на обличчi з'явився винний вираз, i я одразу вiдчув себе винним, хоча, коли я був у тiй кiмнатi, стоячи бiля лiжка, як я пояснив, я зовсiм не почував себе винним, навiть навпаки. .
  "Я увiйшов голий до цiєї кiмнати i став бiля лiжка, а ця жiнка зараз там, вся оголена"
  Я сказав.-'
  "Мiй друг, звiсно, був вражений. - Яка жiнка? вiн спитав.
  "Я намагався пояснити. - Друг твоєї сестри. Вона там, оголена, на лiжку, а я увiйшов i став поруч iз нею. Вона приїхала опiвднi, - сказав я.
  "Ви бачите, я, здавалося, знав усе про все. Я почував себе винним. Ось що було зi мною. Гадаю, я заїкався i поводився знiяковiло. - Тепер вiн нiколи не повiрить, що то був нещасний випадок. Вiн подумає, що я задумав щось дивне", - одразу подумав я. Чи були в нього коли-небудь всi або якiсь думки, якi приходили менi на думку в той момент i в яких я нiби звинувачував його, я так i не впiзнав. Пiсля цього моменту я завжди був чужинцем у цьому будинку. Чи бачите, щоб те, що я зробив, було цiлком зрозумiло, знадобилося б багато пояснень пошепки, яких я нiколи не пропонував, i навiть пiсля того, як ми з вашою матiр'ю одружилися, мiж мною i моїм другом все було нiколи не так, як ранiше. .
  "I ось я стояв там, заїкаючись, а вiн дивився на мене спантеличеним i переляканим поглядом. У будинку було дуже тихо, i я пам'ятаю, як свiтло лампи, що висить на стiнi, падало на нашi два оголенi тiла. Мiй друг, людина, яка була свiдком того моменту життєво важливої драми в моєму життi, зараз мертва. Вiн помер близько восьми рокiв тому, i ми з твоєю матiр'ю одяглися в наш найкращий одяг i поїхали в каретi на його похорон, а потiм на цвинтар, щоб подивитися, як його тiло закопують у землю, але в той момент вiн був цiлком живий. i я завжди продовжуватиму думати про нього таким, яким вiн був тодi. Ми весь день бродили по полях, а вiн, як i я, щойно, пам'ятаєте, з лазнi прийшов. Його молоде тiло було дуже струнким i сильним, i воно видiляло бiлий слiд, що свiтився, на темнiй стiнi коридору, бiля якої вiн стояв.
  "Можливо, ми обидва очiкували, що станеться щось бiльше, чекали, що станеться щось бiльше? Ми бiльше не розмовляли один з одним i мовчки стояли. Можливо, його тiльки вразила моя заява про те, що я щойно зробив, i щось трохи дивне, як я йому це сказав. Зазвичай пiсля такої подiї виникло б якесь смiшне замiшання, це було б видано за якийсь таємний i смачний жарт, але я вбив усiлякi можливостi того, щоб це було сприйнято в такому дусi, тим, як я дивився i дiяв, коли я вийшов до нього. Гадаю, я одночасно надто й недостатньо усвiдомлював значення того, що зробив.
  "I ми просто стояли мовчки, дивлячись один на одного, а потiм дверi внизу, що ведуть на вулицю, вiдчинилися, i в будинок увiйшли його мати та сестра. Вони скористалися тим, що їхнiй гiсть лiг спати i вирушив до дiлової частини мiста за покупками.
  "Щодо мене, то найважче пояснити те, що вiдбувалося в менi в той момент. Менi було важко взяти себе в руки, можете бути в цьому певнi. Що я думаю зараз, у цей момент, так це те, що тодi, в той момент давним-давно, коли я стояв оголений у цьому коридорi поряд з моїм другом, щось вийшло з мене, що я не мiг негайно повернути назад.
  "Можливо, коли ти пiдростеш, ти зрозумiєш те, чого не можеш зрозумiти зараз".
  Джон Вебстер довго й пильно дивився на свою дочку, яка теж дивилася на нього. Для них обох iсторiя, яку вiн розповiдав, стала досить безособовою. Жiнка, яка була так тiсно пов'язана з ними обома як дружина i мати, зовсiм випала з цiєї iсторiї, як i лише кiлька хвилин тому, спотикаючись, вийшла з кiмнати.
  - Чи бачите, - повiльно промовив вiн, - чого я тодi не зрозумiв, чого не можна було тодi зрозумiти, то це того, що я справдi вийшов iз себе в любовi до жiнки на лiжку в кiмнатi. Нiхто не розумiє, що щось подiбне може статися, як думка, що промайнула в головi. В даний час я починаю вiрити i хотiв би закрiпити це у вашiй свiдомостi, молода жiнка, так це те, що такi моменти трапляються у всiх життях, але з усiх мiльйонiв людей, якi народжуються i живуть довге або коротке життя, лише деякi з них колись дiйсно прийшли довiдатися, що таке життя. Розумiєте, це свого роду вiчне заперечення життя.
  "Я був приголомшений, коли багато рокiв тому стояв у коридорi бiля кiмнати тiєї жiнки. У той момент, який я вам описав, мiж мною i цiєю жiнкою сталося щось миготливе, коли вона пiдiйшла до мене увi снi. Щось глибоко в наших iстотах торкнулося, i я не мiг швидко прийти до тями. Був шлюб, щось дуже особисте для нас обох, i завдяки щасливому випадку вiн став свого роду публiчною справою. Думаю, все склалося б так само, якби ми вдвох залишились у хатi. Ми були дуже молодi. Iнодi менi здається, що всi люди у свiтi дуже молодi. Вони не можуть нести вогонь життя, коли вiн спалахує у їхнiх руках.
  "I в кiмнатi, за зачиненими дверима, жiнка, мабуть, цiєї хвилини вiдчувала якесь таке ж почуття, як i я. Вона пiдвелася i тепер сидiла на краю лiжка. Вона слухала раптову тишу будинку, доки ми з другом слухали. Можливо, це звучить абсурдно, але, проте, це правда, що мати i сестра мого друга, якi щойно увiйшли до будинку, обидвi, якимось несвiдомим чином, теж були порушенi, коли вони стояли в пальтi внизу i теж слухали.
  Саме тодi, в цей момент, у кiмнатi в темрявi жiнка почала ридати, як розбита дитина. До неї прийшло щось надзвичайне, i вона не могла цього втримати. Звичайно, безпосередньою причиною її слiз та способу, яким вона пояснила б своє горе, був сором. Ось що, на її думку, з нею i сталося: її поставили в ганебно-смiхове становище. Вона була молода дiвчина. Насмiлюсь сказати, що їй уже на думку прийшли думки про те, що подумають усi iншi. У всякому разi, я знаю, що в той момент i потiм я був чистiший за неї.
  "Звук її ридання рознiсся по будинку, i внизу мати i сестра мого друга, якi стояли i слухали, як я сказав, тепер побiгли до пiднiжжя сходiв, що ведуть нагору.
  "Що стосується мене, то я зробив те, що рештi мало здатися смiшним, майже злочинним вчинком. Я пiдбiгла до дверей, що ведуть до спальнi, i, вiдчинивши її, вбiгла, зачинивши за собою дверi. У кiмнатi на той час уже було майже зовсiм темно, але я не роздумуючи побiг до неї. Вона сидiла на краю лiжка i, ридаючи, розгойдувалася туди-сюди. У той момент вона була подiбна до струнка молодого деревця, що стоїть у вiдкритому полi, без будь-яких iнших дерев, якi могли б його захистити. Вона була вражена, як сильна буря, ось що я маю на увазi.
  "I ось, бачите, я пiдбiг до неї i обiйняв її тiло.
  "Те, що трапилося з нами ранiше, сталося ще раз, востаннє у нашому життi. Вона вiддалася менi, ось що я намагаюся сказати. Був ще один шлюб. На мить вона затихла, i в невпевненому свiтлi її обличчя було звернене до мене. З її очей виходив той самий погляд, нiби вiн пiдходив до мене з глибокого поховання, з моря чи чогось такого роду. Я завжди думав про мiсце, з якого вона прийшла, як про море.
  - Насмiлюсь сказати, що якби хтось, крiм вас, почув, як я це говорю, i якби я розповiв вам це за менш дивних обставин, ви вважали б мене лише романтичним дурнем. "Вона була вражена", - скажете ви, i я насмiлюся сказати, що так воно i було. Але й iнше. Хоча в кiмнатi було темно, я вiдчув, як ця рiч свiтилася глибоко всерединi неї, а потiм пiднiмалася прямо до мене. Момент був невимовно прекрасний. Це тривало лише частку секунди, як клацання затвора фотоапарата, а потiм пройшло.
  "Я все ще мiцно тримав її, дверi вiдчинилися, i в дверях стояв мiй друг, його мати та сестра. Вiн витяг лампу з настiнного кронштейна i взяв її в руку. Вона сидiла зовсiм оголена на лiжку, а я стояв поруч iз нею, поставивши одне колiно на край лiжка та обхопивши її руками".
  OceanofPDF.com
  II
  
  ТЕН АБО П'ЯТНАДЦЯТЬ Пройшли хвилини, i за цей час Джон Вебстер завершив приготування до того, щоб залишити будинок i вирушити з Наталi у свою нову пригоду в життi. Скоро вiн буде з нею, i всi пута, що пов'язували його з колишнiм життям, обiрвуться. Було ясно, що, хоч би що трапилося, вiн нiколи бiльше не побачить свою дружину i, можливо, нiколи бiльше не побачить жiнку, яка зараз була з ним у кiмнатi, яка була його дочкою. Якби дверi життя можна було вiдчинити, їх можна було б закрити. З певного етапу життя можна було вийти, як iз кiмнати. Можливо, його слiди залишилися позаду, але його там бiльше не буде.
  Вiн одягнув комiр i пальто i влаштував усе спокiйно. Також вiн зiбрав невелику сумку, куди поклав додатковi сорочки, пiжами, туалетне приладдя i таке iнше.
  Весь цей час його дочка сидiла в задньому лiжку, уткнувшись обличчям у згин руки, що звисала через перила лiжка. Вона гадала? Чи говорили голоси усерединi неї? Про що вона думала?
  У перервi, коли розповiдь батька про своє життя в будинку припинилася i поки вiн робив необхiднi дрiбнi механiчнi дiї перед тим, як вирушити в новий спосiб життя, настав цей багатозначний час мовчання.
  Не було сумнiву, що якщо вiн i збожеволiв, то божевiлля всерединi нього ставало все бiльш стiйким, все бiльше входили в звичку його iстоти. У ньому все глибше й глибше вкорiнювався новий погляд на життя, чи, вiрнiше, якщо трохи пофантазувати i говорити про справу бiльше в сучасному дусi, як вiн сам потiм мiг би зi смiхом зробити, можна сказати, що вiн був назавжди захоплений та утриманий новим ритмом життя.
  У всякому разi, правда, що набагато пiзнiше, коли ця людина iнодi говорила про переживання того часу, вона сама говорила, що людина, докладаючи власнi зусилля, i якби вона тiльки наважилася дозволити собi пiти, могла б майже за своїм бажанням входити i виходити з рiзних планiв життя. Говорячи про такi речi пiзнiше, у нього iнодi створювалося враження, що вiн цiлком спокiйно вiрив, що людина, придбавши для цього талант i смiливiсть, може навiть зайти так далеко, що зможе ходити по повiтрю по вулицi в Рiвень другого поверху будинкiв i подивiться на людей, якi займаються своїми особистими справами у верхнiх кiмнатах, як кажуть, якась морська людина. Все це було частиною уявлення, що зародилося в його головi, про знесення стiн i виведення людей з в'язниць.
  У всякому разi, вiн був у своїй кiмнатi, поправляючи, скажiмо, шпильку в краватцi. Вiн дiстав невелику сумку, в яку, думаючи про них, складав речi, якi могли йому знадобитися. У сусiднiй кiмнатi його дружина, жiнка, яка в процесi життя стала великою, важкою та iнертною, мовчки лежала на своєму лiжку, як зовсiм недавно вона лежала на лiжку у його присутностi. та його дочка.
  Якi темнi та жахливi думки були в неї на думцi? Чи розум її був порожнiй, як iнодi думав Джон Вебстер?
  За ним, в однiй кiмнатi з ним, стояла його дочка в тонкiй нiчнiй сорочцi, з розпущеним по обличчю та плечам волоссям. Її тiло - вiн мiг бачити його вiдображення у склi, поки поправляв краватку - було обвислим i млявим. Переживання того вечора, безперечно, щось вивели з її тiла, можливо, назавжди. Вiн задумався про це, i очi його, блукаючи по кiмнатi, знову знайшли Богородицю з свiчками, що горять, поруч з нею, що спокiйно дивилася на цю сцену. Можливо, це був той спокiй, якому люди поклонялися у Богородицi. Дивний поворот подiй спонукав його привести її, спокiйну, до кiмнати, щоб зробити її частиною всiєї цiєї чудової справи. Без сумнiву, це була та спокiйна незайманiсть, якою вiн був у той момент, коли виймав зi своєї доньки, це був вихiд того елемента з її тiла, який зробив її такою млявою i, мабуть, неживою. Не було жодних сумнiвiв у тому, що вiн був смiливий. Рука, що поправляла краватку, трохи тремтiла.
  Прийшов сумнiв. Як я вже сказав, на той момент у будинку було дуже тихо. У сусiднiй кiмнатi його дружина, лежачи на лiжку, не чула жодного звуку. Вона пливла в море мовчання, як робила це з тiєї ночi, задовго до того, коли сором в образi оголеного i збожеволiлого чоловiка поглинув її наготу в присутностi цих iнших.
  Чи зробив вiн, у свою чергу, те саме зi своєю дочкою? Невже вiн занурив її в це море? Це була вражаюча i жахлива думка. Без сумнiву, хтось засмутив свiт, ставши божевiльним у здоровому свiтi або розсудливим у божевiльному свiтi. Цiлком несподiвано все засмутилося, перевернулося зовсiм з нiг на голову.
  I тодi цiлком могло бути правдою, що вся справа просто зводилася до того, що вiн, Джон Вебстер, був всього лише людиною, яка раптово закохалася в свою стенографiстку i захотiла поїхати до неї жити i що вiн виявився без смiливостi зробити таку просту рiч, не пiднiмаючи з цього приводу iнших шуму, фактично без ретельного. Щоб виправдати себе, вiн вигадав цю дивну справу - здатися оголеною перед молодою дiвчиною, яка була його дочкою i яка насправдi, будучи його дочкою, заслуговувала на його пильну увагу. Не було сумнiву, що з одного погляду те, що вiн зробив, було непростиме. "Зрештою, я все ще виробник пральних машин у маленькому мiстечку у Вiсконсiнi", - сказав вiн собi, повiльно i чiтко прошепотiв цi слова.
  Це треба було мати на увазi. Тепер його сумка була зiбрана, i вiн був цiлком одягнений i готовий вирушити в дорогу. Коли розум бiльше не рухався вперед, iнодi тiло займало його мiсце i робило завершення одного разу розпочатої дiї, безумовно, неминучим.
  Вiн пройшов через кiмнату i постояв якийсь час, дивлячись у спокiйнi очi Богородицi у кадрi.
  Думки його знову були схожi на дзвiн, що брязкає над полями. "Я перебуваю в кiмнатi будинку на вулицi мiста у штатi Вiсконсiн. Зараз бiльшiсть iнших людей тут, у мiстi, серед яких я завжди жив, лежать у лiжку та сплять, але завтра вранцi, коли я пiду, мiсто буде тут i продовжить своє життя. як це вiдбувається з того часу, як я був молодим чоловiком, одружився з жiнкою i почав жити своїм нинiшнiм життям". Були цi певнi факти iснування. Один носив одяг, їв, перемiщався серед своїх побратимiв, чоловiкiв та жiнок. Деякi етапи життя проживали у темрявi ночей, iншi - при свiтлi днiв. Вранцi три жiнки, якi працювали в його офiсi, а також бухгалтер, здавалося, займалися своїми звичайними справами. Коли через деякий час нi вiн, нi Наталi Шварц не з'являлися, починали переглядатися з одного на iншого. Через деякий час починався шепiт. Починався шепiт, який пробiгав мiстом, вiдвiдував усi будинки, магазини, лавки. Чоловiки та жiнки зупинялися на вулицi, щоб поговорити один з одним, чоловiки розмовляли з iншими чоловiками, жiнки з iншими жiнками. Жiнки, якi були його дружинами, трохи злилися на нього, а чоловiки трохи заздрили, але чоловiки, можливо, говорили про нього гiрше, нiж жiнки. Це означало б прикрити власне бажання якимось чином розвiяти нудьгу свого iснування.
  Посмiшка розпливлася по обличчю Джона Вебстера, i саме тодi вiн сiв на пiдлогу бiля нiг дочки i розповiв їй решту iсторiї свого сiмейного життя. Зрештою, вiд його ситуацiї можна було отримати якесь злiсне задоволення. Що ж до його дочки, це теж факт: природа зробила зв'язок з-помiж них абсолютно неминучою. Вiн мiг би кинути навколiшки своєї дочки новий аспект життя, який прийшов до нього, i тодi, якщо вона вирiшить вiдкинути його, це буде її справа. Люди не звинувачували б її. "Бiдна дiвчинка,- казали вони,- як шкода, що вона мала такого батька". З iншого боку, якби, вислухавши все, що вiн сказав, вона вирiшила б бiгти життям швидше, розкрити їй свої обiйми, так би мовити, те, що вiн зробив, було б допомогою. Була Наталi, чия стара мати завдала собi чимало неприємностей, напившись i кричачи так, що всi сусiди могли чути, i називаючи своїх працьовитих дочок повiями. Можливо, було абсурдно думати, що така мати могла б дати своїм дочкам бiльше шансiв у життi, нiж могла б дати їм цiлком респектабельна мати, та все ж у розстроєному свiтi, нiби перевернутому з нiг на голову, це могло бути цiлком правдою. занадто.
  У всякому разi, у Наталi була тиха впевненiсть, яка навiть у хвилини його сумнiвiв напрочуд заспокоювала i зцiлювала його самого. "Я люблю її та приймаю її. Якщо її стара мати, вiдпустивши себе i кричачи на вулицях у якiйсь п'янiй пишнотi, в якiйсь п'янiй пишнотi, проклала шлях, яким може йти Наталi, то i їй слава", - думав вiн, усмiхаючись собi думки.
  Вiн сидiв бiля нiг дочки i тихо розмовляв, i в мiру того, як вiн казав, щось усерединi її тишало. Вона слухала з постiйно зростаючим iнтересом, час вiд часу дивлячись на нього зверху донизу. Вiн сидiв дуже близько до неї i iнодi трохи нахилявся i притискався щокою до її ноги. "Диявол! Цiлком очевидно, що вiн теж займався з нею любов'ю. Їй не спадало на думку така думка безумовно. Тонне почуття впевненостi i впевненостi перейшло вiд нього до неї. Вiн знову почав розповiдь про свiй шлюб.
  У вечiр його юностi, коли його друг, мати i сестра його друга постали перед ним i жiнкою, на якiй вiн мав одружитися, його раптово охопило те саме, що згодом залишило на нiй такий незрiвнянний шрам. Сором охопив його.
  Що йому було робити? Як вiн мiг пояснити цей другий забiг у цю кiмнату та присутнiсть оголеної жiнки? Це було питання, яке неможливо було пояснити. Настрiй розпачу охопив його, i вiн побiг повз людей бiля дверей i коридором, цього разу потрапивши до кiмнати, в яку його визначили.
  Вiн зачинив i замкнув за собою дверi, а потiм квапливо, з гарячковою швидкiстю одягнувся. Одягнувшись, вiн вийшов iз кiмнати зi своєю сумкою. У коридорi було тихо, а лампу повернули на мiсце на стiнi. Що сталося? Без сумнiву, дочка господаря будинку була поряд iз жiнкою та намагалася її втiшити. Його друг, мабуть, пiшов у свою кiмнату i зараз одягався i, безперечно, теж думав про щось. У будинку не мало бути кiнця неспокiйним, тривожним думкам. Все могло б бути добре, якби вiн не ввiйшов до кiмнати вдруге, але вiн мiг би пояснити, що другий вхiд був настiльки ж ненавмисним, як i перший. Вiн швидко спустився вниз.
  Внизу вiн зустрiв матiр свого друга, жiнку п'ятдесяти рокiв. Вона стояла у дверному отворi, що веде до їдальнi. Слуга ставив на стiл вечерю. Законiв господарства дотримувалися. Настав час обiдати, i за кiлька хвилин мешканцi будинку пообiдають. "Святий Мойсей, - подумав вiн, - цiкаво, чи зможе вона тепер прийти сюди i сiсти за стiл разом зi мною та рештою i їсти їжу? Чи можуть звички iснування так швидко вiдновитися пiсля такого глибокого потрясiння?"
  Вiн поставив сумку на пiдлогу бiля своїх нiг i подивився на жiнку похилого вiку. - Не знаю, - почав вiн i стояв, дивлячись на неї i заїкаючись. Вона знiяковiла, як, мабуть, знiяковiли всi в цьому будинку, але було в нiй щось дуже добре, що викликало спiвчуття, коли воно не могло зрозумiти. Вона почала говорити. "Це був нещасний випадок, i нiхто не постраждав", - почала вона говорити, але вiн не став слухати. Взявши сумку, вiн вибiг iз дому.
  Що ж було тодi робити? Вiн поспiшив через мiсто до себе додому, i там було темно та тихо. Його батько та мати поїхали. Його бабуся, тобто мати матерi, сильно хворiла в iншому мiстi, i його батько i мати поїхали туди. Вони можуть не повернутися протягом кiлькох днiв. У будинку працювали двоє слуг, але, оскiльки в будинку нiхто не жив, їм дозволили втекти. Навiть пожежi згасли. Вiн не мiг там залишатися, йому довелося поїхати до готелю.
  "Я ввiйшов у будинок i поставив сумку на пiдлогу бiля вхiдних дверей", - пояснив вiн, i тремтiння пробiгло його тiлом, коли вiн згадав тужливий вечiр того давнього дня. Це мав бути вечiр веселощiв. Чотири молодi люди планували пiти на танцi, i в очiкуваннi постатi, яку вiн вирiже з новою дiвчиною з iншого мiста, вiн заздалегiдь довiв себе до напiвзбудження. Диявол! - Вiн сподiвався знайти в нiй щось - ну що це було? - те, що юнак завжди мрiє знайти в якiйсь чужiй жiнцi, яка раптом прийде до нього з нiзвiдки i принесе з собою нове життя, яке вона дарує йому добровiльно, нiчого не просячи. - Бачите, мрiя, очевидно, нездiйсненна, але вона є в молодостi, - пояснив вiн, посмiхаючись. Протягом усiєї розповiдi цiєї частини своєї iсторiї вiн продовжував усмiхатися. Чи зрозумiла його дочка? Не можна було занадто сильно ставити пiд сумнiв її розумiння. "Жiнка має прийти в блискучому одязi i зi спокiйною усмiшкою на обличчi", - продовжував вiн, вибудовуючи свою химерну картину. "З якою царственною грацiєю вона тримає себе, та все ж, ви розумiєте, вона не є якоюсь неможливою, холодною та вiдстороненою iстотою. Навколо стоїть багато чоловiкiв, i всi вони, без сумнiву, гiднiшi за вас, але саме до вас вона йде, повiльно йде, все її тiло живе. Вона невимовно гарна Дiва, але є в нiй щось дуже земне. Правда в тому, що вона може бути дуже холодною, гордою та вiдстороненою, коли йдеться про когось ще, крiм вас, але у вашiй присутностi вся холоднiсть з неї йде.
  "Вона пiдходить до вас, i її рука, що тримає перед її струнким молодим тiлом золотий пiднос, трохи тремтить. На пiдносi стоїть коробочка, маленька i майстерно зроблена, а всерединi її коштовнiсть, талiсман, призначений тобi. Вам необхiдно дiстати зi скриньки дорогоцiнний камiнь, оправлений у золоте кiльце, i надiти його на палець. Нiчого особливого. Ця дивна i красива жiнка принесла вам це лише на знак того, що вона лягає до ваших нiг ранiше за всiх на знак того, що вона лежить бiля ваших нiг. Коли ваша рука тягнеться вперед i виймає коштовнiсть зi скриньки, її тiло починає тремтiти, i золота таця падає на пiдлогу, видаючи гучний гуркiт. Щось жахливе вiдбувається з рештою всiх свiдкiв цiєї сцени. Раптом усi присутнi розумiють, що ви, про якого вони завжди думали як про просту людину, не кажучи по правдi, таку ж гiдну, як вони самi, ну, бачите, їх змусили, добряче змусили усвiдомити своє iстинне Я. Раптом ви постаєте перед ними в своєму iстинному обличчi. Вiд вас виходить якась сяюча пишнота, яка яскраво освiтлює кiмнату, де ви, жiнка, i всi iншi, чоловiки i жiнки вашого мiста, яких ви завжди знали i якi завжди думали, що знають вас, де всi стоять, дивляться i ойкають вiд подиву.
  "Це момент. Вiдбувається найнеймовiрнiше. На стiнi висить годинник, i вiн цокає, цокає, стiкаючи ваше життя i життя всiх iнших. За межами кiмнати, де вiдбувається ця чудова сцена, знаходиться вулиця, де вiдбуваються вуличнi справи. Чоловiки й жiнки, можливо, поспiшають вгору i вниз, поїзди приходять i йдуть з далеких залiзничних станцiй, а ще далi кораблi пливуть багатьма широкими морями, i сильнi вiтри турбують води морiв.
  "I раптом усе зупинилося. Це факт. На стiнi перестає цокати годинник, потяги, що рухаються, стають мертвими i неживими, люди на вулицях, що почали говорити один одному слова, стоять тепер з вiдкритими ротами, на морях вже не дмуть вiтри.
  "Для всього життя всюди iснує цей момент тишi, i з цього виявляється те, що поховано всерединi вас. З великої тишi ви виходите та берете жiнку на руки. Тепер через мить все життя може почати рухатися i iснувати знову, але пiсля цього моменту все життя назавжди буде забарвлене вашим власним вчинком, цим шлюбом. Саме для цього шлюбу було створено ви i цю жiнку.
  Все це, можливо, доходить до крайнiх меж вигадки, як Джон Вебстер обережно пояснив Джейн, проте вiн був у верхнiй спальнi зi своєю дочкою, раптово опинившись поряд з дочкою, яку вiн нiколи не знав до цього моменту. i вiн намагався говорити з нею про свої почуття в ту хвилину, коли в молодостi вiн одного разу грав роль вищого та безневинного дурня.
  "Дiм був схожий на могилу, Джейн", - сказав вiн, i його голос перервався.
  Було очевидно, що стара дитяча мрiя ще померла. Навiть зараз, у зрiлому вiцi, якийсь слабкий аромат цього аромату долинав до нього, коли вiн сидiв на пiдлозi бiля дочки. "Пожежа в будинку погасла весь день, а на вулицi все холоднiшало", - почав вiн знову. "У всьому будинку стояв такий сирий холод, який завжди змушує думати про смерть. Ви повиннi пам'ятати, що я думав i все ще думаю про те, що я зробив у домi мого друга, як про вчинок божевiльного дурня. Ну, бачите, наш будинок опалювався пiчками, а в моїй кiмнатi нагорi була маленька. Я пройшов на кухню, де за кухонною плитою, в ящику, завжди зберiгалися розпалювання, нарiзанi й готовi, i, набравши оберемка, пiшов нагору.
  "У коридорi, у темрявi бiля пiднiжжя сходiв, моя нога вдарилася об стiлець, i я поклав оберемок розпалювання на сидiння стiльця. Я стояв у темрявi, намагаючись думати i не думати. "Напевно, мене знудить", - подумав я. У мене зникла самоповага, i, можливо, в такi моменти не можна думати.
  "На кухнi, над кухонною плитою, перед якою завжди стояла моя мати або наша служниця Адалiна, коли будинок був живий, а не мертвий, як зараз, якраз там, де це було видно поверх жiночих голiв, стояла маленька година, i тепер цей годинник почав видавати такий гучний звук, нiби хтось стукав по листах. У сусiдньому будинку хтось щось говорив, а може, читав уголос. Дружина нiмця, який жив у сусiдньому будинку, вже кiлька мiсяцiв хворiла в лiжку, i, можливо, тепер вiн намагався розважити її читанням якоїсь розповiдi. Слова приходили стабiльно, а й уривчасто. Я маю на увазi, що це буде стiйкий невеликий набiр звукiв, потiм вiн переривається та починається знову. Iнодi голос трохи пiдвищувався, безперечно, для бiльшої виразностi, i це було схоже на сплеск, наприклад, коли хвилi вздовж пляжу протягом тривалого часу бiжать до одного й того самого мiсця, чiтко позначеного на мокрому пiску, а потiм приходить одна хвиля, яка виходить далеко за межi решти i розбивається оскалу.
  "Ви, мабуть, бачите, в якому станi я був. У будинку було, як я вже сказав, дуже холодно, i я довгий час стояв на одному мiсцi, зовсiм не рухаючись i думаючи, що нiколи бiльше не хочу рухатися. Голоси здалеку, з сусiднього будинку нiмця, були схожi на голоси, що долинали з якогось таємного, похованого мiсця в менi самому. Був один голос, який говорив менi, що я дурень i що пiсля того, що трапилося, я нiколи бiльше не зможу тримати голову в цьому свiтi, i iнший голос, який каже менi, що я зовсiм не дурень, але на якийсь час перший голос мав усе найкраще з аргументу. Я просто стояв там на холодi i намагався дозволити двом голосам битися, не беручи в руки весло, але через деякий час, можливо, це було тому, що менi було так холодно, я почав плакати, як дитина, i це Менi було так соромно, що я швидко пiдiйшов до вхiдних дверей i вийшов з дому, забувши надiти пальто.
  "Ну, я теж залишив свiй капелюх у хатi i стояв на вулицi, на холодi, з непокритою головою, i незабаром, поки я йшов, тримаючись, наскiльки мiг, на малолюдних вулицях пiшов снiг.
  "Добре, - сказав я собi, - я знаю, що зроблю. Я пiду до них додому i попрошу вийти за мене замiж".
  "Коли я прийшов, матерi мого друга не було видно, а троє молодих людей сидiли у вiтальнi вдома. Я зазирнув у вiкно, а потiм, боячись втратити мужнiсть, коли вагатимуся, смiливо пiдiйшов i постукав у дверi. У будь-якому разi я був радий, що вони вiдчули, що пiсля того, що сталося, вони не можуть пiти на танцi, i коли мiй друг прийшов i вiдчинив дверi, я нiчого не сказав, а пiшов просто до кiмнати, де сидiли двi дiвчини.
  "Вона сидiла на диванi в кутку, де свiтло лампи на столi в центрi кiмнати слабо падало на неї, i я пiдiйшов прямо до неї. Мiй друг пiшов за мною в кiмнату, але тепер я повернулася до нього та його сестри i попросила їх обох вийти з кiмнати. "Сьогоднi ввечерi тут сталося щось таке, що важко пояснити, i нам доведеться залишитися наодинцi на кiлька хвилин", - сказав я, вказуючи рукою на те мiсце, де вона сидiла на диванi.
  "Коли вони вийшли, я пiшов за дверима i зачинив їх за ними.
  "I ось я опинився у присутностi жiнки, яка згодом стала моєю дружиною. Коли вона сидiла на диванi, у всiй її постатi вiдчувалася якась дивна обвислiсть. Її тiло, як ви бачите, зiсковзнуло з дивана, i тепер вона лежала, а не сидiла. Я маю на увазi, що її тiло лежало на диванi. Це було схоже на недбало кинутий одяг. Це сталося з того часу, як я увiйшов до кiмнати. Я постояв перед ним мить, а потiм опустився навколiшки. Обличчя її було дуже блiдим, але очi дивилися прямо в мої.
  - Сьогоднi ввечерi я двiчi зробив щось дуже дивне, - сказав я, вiдвернувшись i бiльше не дивлячись їй у вiчi. Думаю, її очi мене налякали i збентежили. Мабуть, це все. Менi потрiбно було сказати певну промову, i я хотiв її довести до кiнця. Були певнi слова, якi я збирався сказати, але тепер я знаю, що в той же момент усерединi мене творилися iншi слова та думки, якi не мали нiчого спiльного з тим, що я говорив.
  "По-перше, я знав, що мiй друг i його сестра на той момент стояли бiля дверей кiмнати i чекали i слухали.
  Про що вони думали? Ну, не має значення.
  Про що я сам думав? Про що думала жiнка, якiй я збирався зробити пропозицiю руки та серця?
  - Я прийшов у будинок з непокритою головою, як ви розумiєте, i, безперечно, виглядав трохи диким. Можливо, всi в цьому будинку подумали, що я раптово збожеволiв, i, можливо, так воно i було.
  "У всякому разi, я вiдчував себе дуже спокiйно, i того вечора, i всi цi роки, аж до того моменту, як я закохався в Наталi, я завжди був дуже спокiйною людиною, або, принаймнi, так думав. Я так драматизував себе. Я припускаю, що смерть - це завжди дуже спокiйна рiч, i того вечора я, мабуть, у якомусь сенсi наклав на себе руки.
  "За кiлька тижнiв до того, як це сталося, у мiстi стався скандал, який дiйшов до суду i про який обережно писали в нашiй щотижневiй газетi. Йшлося про справу про зґвалтування. Фермер, який найняв у своєму будинку молоду дiвчину, вiдправив свою дружину в мiсто за припасами, а поки вона була вiдсутня, затягнув дiвчину у верхню частину свого будинку i зґвалтував її, зiрвавши з неї одяг i навiть побиваючи її, перш нiж змусити погодитися з його бажаннями. Пiзнiше його заарештували i привезли до мiста, де в той самий час, коли я стояв навколiшки перед тiлом моєї майбутньої дружини, вiн був у в'язницi.
  "Я говорю про це, тому що, коли я стояв там на колiнах, як зараз пам'ятаю, менi на думку спала думка, що пов'язує мене з цiєю людиною. "Я теж роблю зґвалтування", - сказала щось усерединi мене.
  "Жiнцi, яка була передi мною, такою холодною та бiлою, я сказав дещо ще.
  "Ви розумiєте, що сьогоднi ввечерi, коли я вперше прийшов до вас оголеним, це був нещасний випадок", - сказав я. "Я хочу, щоб ви це зрозумiли, але я хочу, щоб ви також зрозумiли, що коли я прийшов до вас удруге, це не було випадковiстю. Я хочу, щоб ти все зрозумiв цiлком, а потiм хочу попросити тебе вийти за мене замiж, дати згоду бути моєю дружиною".
  Це те, що я сказав, i пiсля того, як я сказав, вiн узяв одну з її рук у свої i, не дивлячись на неї, опустився на колiна бiля її нiг, чекаючи, поки вона заговорить. Можливо, якби вона тодi заговорила, хоч би й iз засудженням мене, все було б гаразд.
  "Вона нiчого не сказала. Зараз я розумiю, чому вона не могла, але тодi цього не розумiв. Зiзнаюся, я завжди був нетерплячий. Час минав, i я чекав. Я був схожий на того, хто впав з великої висоти в море i вiдчуває, що занурюється все нижче i нижче, все глибше i глибше. Ви розумiєте, що на людину в морi тисне величезний тягар, i вiн не може дихати. Я припускаю, що у випадку людини, що падає таким чином у море, сила її падiння через деякий час виснажується, i вона зупиняється у своєму падiннi, а потiм раптово починає знову пiднiматися на поверхню моря. море.
  "I щось подiбне сталося зi мною. Коли я трохи постояв навколiшки бiля її нiг, я раптом схопився. Пiдiйшовши до дверей, я вiдчинив їх i там, як я i очiкував, стояв мiй друг та його сестра. Я, мабуть, здався їм у цю хвилину майже веселим, можливо, вони потiм визнали це шаленою веселiстю. Я не можу цього сказати. Пiсля того вечора я нiколи не повертався до них додому, i ми з моїм колишнiм другом почали уникати присутностi один одного. Не було жодної небезпеки, що вони комусь розкажуть про те, що сталося, - з поваги до гостя, розумiєте. Щодо їхнiх розмов, жiнка була в безпецi.
  "Так чи iнакше, я стояв перед ними та посмiхався. "Ми з вашою гостею потрапили у скрутне становище через низку безглуздих випадковостей, якi, можливо, i не були схожi на випадковостi, i тепер я запропонував їй вийти за мене замiж. Вона ще не вирiшила з цього приводу, - сказав я, говорячи дуже офiцiйно, вiдвернувшись вiд них i вирушивши з дому в будинок мого батька, де я зовсiм спокiйно взяв своє пальто, капелюх i сумку. "Доведеться поїхати в готель i залишитися, поки батько i мати не повернуться додому", - подумав я. У всякому разi, я знав, що вечiрнi справи не приведуть мене, як я передбачав ранiше ввечерi, до хвороби.
  OceanofPDF.com
  III
  
  " Я НЕ _ Я хочу сказати, що пiсля того вечора я мислив яснiше, але пiсля цього дня i його пригод йшли iншi днi i тижнi, i, так як в результатi того, що я зробив, нiчого особливого не сталося, я не мiг залишатися у напiвпiднесеному станi я тодi був".
  Джон Вебстер перекинувся на пiдлозi бiля нiг дочки i, звиваючись так, що лежав на животi обличчям до неї, подивився їй у обличчя. Його лiктi стояли на пiдлозi, а пiдборiддя спиралося на обидвi руки. Було щось диявольсько дивне в тому, як у його постать увiйшла молодiсть, i вiн цiлком досяг свого у дочки. Ось вiн, бачите, нiчого особливого вiд неї не хотiв i всiм серцем вiддавався їй. На якийсь час була забута навiть Наталi, а що стосується його дружини, що лежить у сусiднiй кiмнатi на лiжку i, можливо, по-своєму тупою страждає так, як вiн нiколи не страждав, то для нього в цю хвилину вона просто не iснувала.
  Ну перед ним була жiнка, його дочка, i вiн вiддався їй. Ймовiрно, на той момент вiн зовсiм забув, що вона його дочка. Вiн думав тепер про свою юнiсть, коли вiн був молодим чоловiком, сильно спантеличеним життям, i бачив у нiй молоду жiнку, яка неминуче i по ходу життя часто опинялася в такому ж здивуваннi, як i вiн. Вiн намагався описати їй свої почуття молодого чоловiка, який зробив пропозицiю жiнцi, яка не вiдповiла i в якому, проте, iснувало, можливо, романтичне уявлення про те, що вiн якимось дивним чином неминуче i остаточно прив'язався до цiєї конкретної жiнки.
  - Бачиш, Джейн, те, що я тодi зробив, - це те, що ти, можливо, колись робитимеш, i що це неминуче зробить кожен. Вiн потягся вперед, взяв дочку босу ногу, притягнув її до себе i поцiлував. Потiм вiн сiв прямо, обхопивши колiна руками. Щось подiбне до рум'янцю швидко пробiгло по обличчю його дочки, i тодi вона почала дивитися на нього дуже серйозними спантеличеними очима. Вiн весело посмiхнувся.
  "I ось, бачите, я жив прямо тут, у цьому самому мiстi, а та дiвчина, якiй я пропонував одружитися, пiшла, i я бiльше нiчого про неї не чув. Вона пробула в будинку мого друга всього день чи два пiсля того, як менi вдалося зробити початок її вiзиту таким вражаючим.
  "Батько довгий час лаяв мене за те, що я не виявляв особливого iнтересу до фабрики пральних машин, передбачалося, що я пiсля його робочого дня маю захопити його i побiгати, i тому я вирiшив, що менi краще зайнятися чимось називається "заспокоїтися". Тобто я вирiшив, що для мене буде краще, якщо я менше вiддамся мрiям i тiєї незграбної молодостi, яка призвела тiльки до таких незрозумiлих вчинкiв, як той другий випадок, коли я зiткнувся з цiєю оголеною жiнкою.
  "Правда, звичайно, в тому, що мiй батько, який у юностi дiйшов до того дня, коли прийняв таке саме рiшення, яке я тодi приймав, що вiн, незважаючи на всю його розсудливiсть i становлення працьовитою людиною, розумна людина, не отримав за це багато чого; але тодi я про це не подумав. Ну, вiн не був таким старим веселим псом, яким я зараз його пам'ятаю. Думаю, вiн завжди дуже багато працював i щодня по вiсiм-десять годин сидiв за столом, i за всi роки, що я його знав, у нього траплялися напади несварення шлунка, пiд час яких кожному в нашому домi доводилося ходити тихо, побоюючись, що його голова занедужає сильнiше, нiж ранiше. Приступи траплялися приблизно раз на мiсяць, i вiн приходив додому, i мама укладала його на кушетку в нашiй вiтальнi, нагрiвала праски, загортала їх у рушники i клала йому на живiт, i там вiн лежав цiлий день, крекчучи i, як ви можете здогадатися, перетворюючи життя нашого будинку на веселе.
  "А потiм, коли вiн знову одужував i тiльки виглядав трохи посiрiлим i змарнiлим, вiн приходив до столу пiд час їжi разом з усiма нами i розповiдав менi про своє життя, як про цiлком успiшну справу, i приймiть це як належне, я хотiв саме таке iнше життя.
  "З якоїсь безглуздої причини, я зараз не розумiю, я тодi думав, що це саме те, чого я хотiв. Думаю, менi весь час хотiлося чогось ще, i це змушувало мене проводити бiльшу частину часу в смутних мрiях, i не тiльки батька, але i всiх людей похилого вiку в нашому мiстi i, можливо, в усiх iнших мiстах вздовж залiзницi на схiд i Вест думали i говорили зi своїми синами точно так само, i я вважав, що я вважаю, що наослiп, з опущеною головою, взагалi не думаючи.
  "I ось я був молодий виробник пральних машин, i в мене не було жодної жiнки, i пiсля того випадку в його будинку я не бачив свого колишнього друга, з яким намагався поговорити про невиразне, але тим не менш важливiше барвистi сни мого святкового годинника. Через кiлька мiсяцiв батько вiдправив мене у поїздку подивитися, чи зможу я продати пральнi машини торговцям у маленьких мiстечках, i iнодi менi вдавалося це робити, i я продавав деякi, а iнодi нi.
  "Вночi в мiстах я гуляв вулицями i iнодi зустрiчався з жiнкою, з офiцiанткою з готелю чи з дiвчиною, яку зустрiв на вулицi.
  "Ми гуляли пiд деревами житловими вулицями мiста, i, коли менi щастило, я iнодi вмовляв одного з них пiти зi мною в невеликий дешевий готель або в темряву полiв на околицi мiста.
  "У такi моменти ми говорили про кохання, i iнодi я був дуже зворушений, але зрештою не дуже зворушений.
  "Все це змусило мене задуматися про струнку оголену дiвчину, яку я бачив на лiжку, i про вираз її очей у той момент, коли вона прокинулася i її очi зустрiлися з моїми.
  "Я знав її iм'я та адресу, тому одного разу набрався смiливостi та написав їй довгий лист. Ви повиннi розумiти, що на той час я вiдчув, що став цiлком розумною людиною, i тому намагався писати розумно.
  "Я пам'ятаю, що сидiв у письмовiй кiмнатi невеликого готелю у мiстi Iндiана, коли робив це. Стiл, за яким я сидiв, знаходився бiля вiкна поряд iз головною вулицею мiста, i оскiльки був вечiр, люди йшли вулицею до своїх будинкiв, я вважаю, прямуючи додому на вечерю.
  "Я не заперечую, що став досить романтичним. Сидячи там, вiдчуваючи себе самотнiм i, гадаю, сповненим жалю до себе, я пiдняв очi i побачив невелику драму, що розiгралася в коридорi через дорогу. Це був досить старий старий будинок з бiчними сходами, що вели на верхнiй поверх, де було видно, що хтось живе, оскiльки на вiкнi були бiлi фiранки.
  "Я сидiв, дивлячись на це мiсце, i, гадаю, менi снилося довге струнке тiло дiвчини на лiжку нагорi в iншому будинку. Був вечiр i густiшали сутiнки, розумiєте, i саме таке свiтло впало на нас у той момент, коли ми подивилися один одному в очi, у той момент, коли не було нiкого, крiм нас двох, перш нiж ми встигли подумати. i згадай iнших у тому будинку, коли я виходив з мрiй наяву, а вона виходила з мрiй сну, в той момент, коли ми прийняли один одного i повну i миттєву красу один одного, - ну, ти бачиш, таке ж свiтло, при якому я стояв, а вона лежала, як можна лежати на м'яких водах якогось маленького свiтла якогось пiвденного моря. кiмнатою брудного маленького готелю в цьому мiстi i через дорогу жiнка спустилася сходами i зупинилася в такому ж iншому свiтлi.
  "Як виявилося, вона теж була високою, як i твоя мати, але я не мiг бачити, який i який колiр вона носила одяг. У свiтлi була якась особливiсть; створилася iлюзiя. Диявол! Менi хотiлося б розповiсти про те, що зi мною сталося, без цiєї вiчної турботи про те, щоб усе, що я говорю, здавалося трохи дивним i надприродним. Хтось гуляє увечерi в лiсi, скажiмо, Джейн, i у нього виникають дивнi, захоплюючi iлюзiї. Свiтло, тiнi вiд дерев, простори мiж деревами все це створює iлюзiї. Часто дерева наче манять когось. Старi мiцнi дерева виглядають мудрими, i ви вважаєте, що вони розкажуть вам якусь велику таємницю, але це не так. Попадаєш у лiс iз молодих берiз. Якi голi дiвочi штучки, бiжать i бiжать, вiльнi, вiльнi. Якось я був у такому лiсi з дiвчиною. Ми щось задумали. Що ж, справа не пiшла далi за те, що в нас на той момент було величезне почуття один до одного. Ми поцiлувалися, i я пам'ятаю, що двiчi я зупинявся в напiвтемрявi i торкався пальцями її обличчя - нiжно й нiжно, знаєте. Це була маленька, тупа, сором'язлива дiвчинка, яку я пiдiбрав на вулицях мiстечка в Iндiанi, така собi вiльна аморальна штучка, якi iнодi з'являються в таких мiстечках. Я маю на увазi, що вона була вiльна з чоловiками в якiйсь дивнiй сором'язливiй манерi. Я пiдiбрав її на вулицi, а потiм, коли ми вийшли в лiс, ми обидва вiдчули дивнiсть речей i дивовижнiсть перебування один з одним.
  "Ось ми й були, розумiєте. Ми збиралися... я точно не знаю, що збиралися зробити. Ми стояли i дивилися один на одного.
  "А потiм ми обидва раптово глянули вгору i побачили, що на дорозi перед нами стояв дуже гiдний i гарний дiд. На ньому було вбрання, яке, наче розв'язно, було закинуте йому на плечi i розкинуто позаду нього по лiсовiй пiдстилцi мiж деревами.
  "Який царствений старий! Справдi, яка царствена людина! Ми обидва бачили його, обидва стояли, дивлячись на нього очима, сповненими подиву, а вiн стояв i дивився на нас.
  "Менi довелося пiти вперед i торкнутися цiєї штуки руками, перш нiж iлюзiя, створена нашим розумом, могла бути розсiяна. Королiвський старий був лише напiвзотлiлим старим пнем, а одяг, який вiн носив, був лише фiолетовими нiчними тiнями, що падали на лiсову пiдстилку, але те, що ми разом бачили цю iстоту, змiнило все мiж мною i сором'язливою маленькою городянкою. . Те, що ми мали намiр зробити, можливо, не могло бути зроблено в тому дусi, в якому ми пiдiйшли до цього. Я не маю намагатися розповiсти вам про це зараз. Я не повинен надто сильно вiдхилятися вiд траси.
  "Я просто думаю про те, що такi речi трапляються. Розумiєте, я говорю про iнший час i мiсце. Того вечора, коли я сидiв у письмовiй кiмнатi готелю, там горiло ще одне свiтло, i через дорогу сходами спускалася дiвчина чи жiнка. У мене виникла iлюзiя, що вона оголена, як молода берiзка, i йде до мене. Обличчя її являло собою сiрувату тiньову пляму в коридорi, що коливалася, i вона, очевидно, чекала когось, висунувши голову i оглядаючи вулицю вгору i вниз.
  "Я знову став дурнем. Ось така iсторiя, я наважусь сказати. Поки я сидiв i дивився, нахилившись уперед, намагаючись зазирнути все глибше i глибше у вечiрнє свiтло, вулицею поспiшав чоловiк i зупинився бiля сходiв. Вiн був таким же високим, як i вона, i коли вiн зупинився, я пам'ятаю, вiн зняв капелюх i ступив у темряву, тримаючи його в руцi. Ймовiрно, у любовному зв'язку мiж цими двома людьми було щось приховане та приховане, оскiльки чоловiк також висунув голову зi сходiв i довго та уважно оглянув вулицю, перш нiж взяти жiнку на руки. Можливо, вона була дружиною якогось iншого чоловiка. У будь-якому випадку вони вiдступили трохи назад, ще бiльшу темряву, i, як менi здалося, повнiстю поглинули один одного. Скiльки я бачив i скiльки я собi уявляв, я, звiсно, нiколи не впiзнаю. Принаймнi двi сiрувато-бiлi обличчя, здавалося, пливли, а потiм зливались i перетворювалися на одну сiрувато-бiлу пляму.
  "Сильна дрож пробiгла по моєму тiлу. Там, як менi здавалося, за кiлька сотень футiв вiд того мiсця, де я сидiв, тепер майже в повнiй темрявi знаходило своє чудове вираження любов. Губы прижались к губам, два теплых тела прижались друг к другу, что-то совершенно великолепное и прекрасное в жизни, что я, бегая по вечерам с бедными городскими девочками и пытаясь уговорить их пойти со мной, в поля, чтобы удовлетворить только свой животный голод - ну, видите ли, была вещь, которую можно было найти в жизни, чего я не нашел и что в тот момент, как мне здавалося, я не змiг знайти, тому що пiд час великої кризи я не знайшов у собi смiливостi йти наполегливо до цього".
  OceanofPDF.com
  IV
  
  " I ТАК ТИ Чи бачите, я запалив лампу в кабiнетi цього готелю i забув вечерю, i сидiв там, i писав жiнцi сторiнки та сторiнки, i теж впав у дурiсть i зiзнався у брехнi, що менi було соромно за те, що сталося мiж нами. кiлька мiсяцiв тому, i що я зробив це тiльки тому, що я тiльки вдруге забiг до неї в кiмнату, бо був дурнем i ще багато iншого невимовного глупства".
  Джон Вебстер скочив на ноги i почав нервово ходити по кiмнатi, але тепер його дочка стала чимось бiльшим, нiж просто пасивним слухачем його оповiдання. Вiн пiдiйшов до того мiсця, де Богородиця стояла мiж свiчками, що горять, i попрямував назад до дверей, що вели в коридор i вниз сходами, коли вона схопилася i, пiдбiгши до нього, iмпульсивно обвила руками його шию. Вона почала плакати i уткнулася обличчям йому в плече. "Я люблю тебе", сказала вона. "Менi начхати, що трапилося, я люблю тебе".
  OceanofPDF.com
  У
  
  I ТАК ТАМ був Джон Вебстер у своєму будинку, i йому вдалося принаймнi на даний момент пробити стiну, що вiдокремлювала його вiд дочки. Пiсля її спалаху вони пiшли i сiли разом на лiжку, обiйнявши її рукою i поклавши голову йому на плече. Через роки, iнодi, коли вiн був з другом i був у певному настрої, Джон Вебстер iнодi говорив про цей момент як про найважливiший i найпрекраснiший за все його життя. У якомусь сенсi його дочка була даючою? себе йому, як вiн дав себе їй. Вiн зрозумiв, що це був своєрiдний шлюб. "Я був батьком та коханцем. Можливо, цi двi речi не можна розрiзнити. Я був батьком, який не побоявся усвiдомити красу тiла своєї доньки та наповнити свої почуття її ароматом", - ось що вiн сказав.
  Як виявилося, вiн мiг би просидiти так, розмовляючи з дочкою, ще пiвгодини, а потiм пiти з дому, щоб пiти з Наталi, без жодного драматизму, але його дружина, лежачи на лiжку в сусiднiй кiмнатi, почула крик кохання дочки, i це, мабуть, торкнулося щось глибоко приховане в нiй. Вона безшумно встала з лiжка i, пiдiйшовши до дверей, тихенько вiдчинила її. Потiм вона стояла, притулившись до одвiрка, i слухала, як казав її чоловiк. В її очах читався жорстокий жах. Можливо, вона хотiла в той момент убити людину, яка так довго була її чоловiком, i не зробила цього тiльки тому, що довгi роки бездiяльностi та пiдпорядкування життя позбавили її можливостi пiдняти руку для удару.
  У всякому разi, вона стояла мовчки, i можна було подумати, що вона ось-ось упаде на пiдлогу, але вона цього не зробила. Вона чекала, а Джон Вебстер говорив далi. Тепер вiн з якоюсь диявольською увагою до деталей розповiдав дочцi всю iсторiю їхнього шлюбу.
  Сталося те, що принаймнi у версiї цього чоловiка, написавши одного листа, вiн не змiг зупинитися i написав ще одного того ж вечора i ще два наступного дня.
  Вiн продовжував писати листи, i сам вiн думав, що написання листiв породило в ньому якусь шалену пристрасть до брехнi, яку, якось розпочавшись, неможливо зупинити. "Я почав те, що вiдбувалося в менi всi цi роки", - пояснив вiн. "Це трюк, який практикують люди - брехати собi про себе". Було очевидно, що його дочка не пiшла за ним, хоч i намагалася. Вiн говорив тепер про те, чого вона не випробувала, не могла випробувати, а саме про гiпнотичну силу слова. Вона вже читала книжки i дурила словами, але в нiй не було усвiдомлення того, що вже з нею зробили. Вона була молодою дiвчиною, i оскiльки часто в її життi не було нiчого захоплюючого чи цiкавого, вона була вдячна життю слiв i книг. Це правда, що одне з них залишилося зовсiм порожнiм, воно зникло з розуму, не залишивши слiду. Ну, вони були створенi зi свого роду свiту снiв. Потрiбно було прожити, випробувати багато в життi, перш нiж прийти до усвiдомлення того, що пiд поверхнею повсякденного життя завжди вiдбувається глибока i зворушлива драма. Лише мало хто приходить до усвiдомлення поезiї дiйсностi.
  Було очевидно, що її батько дiйшов такого висновку. Тепер вiн говорив. Вiн вiдчиняв їй дверi. Це було схоже на подорож старим мiстом, яке, здавалося, було знайоме, з дивовижно натхненним гiдом. Людина входила i виходила зi старих будинкiв, бачачи речi такими, якими їх нiколи ранiше не бачили. Всi предмети побуту, картина на стiнi, старий стiлець бiля столу, сам стiл, за яким сидить i курить люльку людина, яку ти завжди знав.
  Якимось дивом усi цi речi тепер набули нового життя i значення.
  Художник Ван Гог, який, як кажуть, наклав на себе руки у вiдчаї, бо не змiг зiбрати в межах свого полотна все диво i славу сонця, що сяє в небi, одного разу написав полотно. Старий стiлець у порожнiй кiмнатi. Коли Джейн Вебстер подорослiшала i знайшла власне розумiння життя, одного разу вона побачила полотно, що висiло в галереї мiста Нью-Йорка. Дивне диво життя можна було отримати, дивлячись на картину звичайного, грубо зробленого стiльця, що належав, можливо, якомусь французькому селяниновi, якомусь селяниновi, в будинку якого художник, можливо, зупинився на годину лiтнього дня. .
  Мабуть, це був день, коли вiн був дуже живий i добре усвiдомлював все життя будинку, в якому вiн сидiв, тому вiн намалював стiлець i направив у картину всi свої емоцiйнi реакцiї на людей у цьому конкретному мiсцi. будинку та у багатьох iнших будинках, якi вiн вiдвiдав.
  Джейн Вебстер була в кiмнатi зi своїм батьком, i вiн обiймав її, i вiн говорив про щось, чого вона не могла зрозумiти, але вона теж розумiла. Тепер вiн знову був молодим чоловiком i вiдчував самотнiсть i невпевненiсть юнацької зрiлостi, як вона вже iнодi вiдчувала самотнiсть i невпевненiсть своєї молодої жiночностi. Як i її батько, вона повинна спробувати хоч трохи розiбратися в тому, що вiдбувається. Тепер вiн був чесною людиною, вiн говорив iз нею чесно. Вже в цьому було чудо.
  В юностi вiн ходив мiстами, зустрiчався з дiвчатами, робив iз дiвчатами те, про що вона чула пошепки. Це змусило його вiдчути себе нечистим. Вiн недостатньо глибоко вiдчув те, що зробив iз бiдними дiвчатками. Його тiло займалося коханням iз жiнками, але вiн цього не робив. Це знав її батько, та вона ще не знала. Вона багато чого не знала.
  Її батько, тодi ще молодий чоловiк, почав писати листи жiнцi, до якої вiн одного разу прийшов оголеним, яким вiн з'явився перед нею незадовго до цього. Вiн намагався пояснити, як його розум, вiдчуваючи навколишнє, зупинився на фiгурi якоїсь жiнки, як на тiй, на яку можна було б спрямувати кохання.
  Вiн сидiв у номерi готелю i написав чорним чорнилом на бiлому аркушi паперу слово "любов". Потiм вiн вийшов прогулятися тихими нiчними вулицями мiста. Тепер вона представила його цiлком виразно. Дивнiсть того, що вiн був набагато старший за неї i те, що вiн був її батьком, зникла. Вiн був чоловiком, а вона була жiнкою. Їй хотiлося заспокоїти кричущi голоси всерединi нього, заповнити порожнечу. Вона ще тiснiше притулилася своїм тiлом до нього.
  Його голос продовжував пояснювати речi. У ньому була пристрасть до пояснень.
  Сидячи в готелi, вiн написав певнi слова на паперi i, поклавши папiр у конверт, вiдправив її жiнцi, яка мешкає у вiддаленому мiсцi. Потiм вiн iшов i йшов, вигадував ще слова i, повернувшись до готелю, записав їх на iнших аркушах паперу.
  У ньому виникла рiч, яку важко було пояснити, яку вiн не розумiв сам. Гуляли пiд зiрками i тихими вулицями мiст пiд деревами i iнодi лiтнiми вечорами чули голоси в темрявi. Люди, чоловiки та жiнки сидiли в темрявi на ганках будинкiв. Було створено iлюзiю. Десь у темрявi вiдчувалося глибоке тихе пишнота життя i бiгло до нього. Був якийсь запеклий завзяття. На небi зiрки засяяли яскравiше вiд думок. Дув легкий вiтерець, i здавалося, що рука закоханого торкається щiк i грає у волоссi. У життi було щось чудове, що треба було знайти. Коли людина була молода, вона не могла стояти на мiсцi, а повинна йти до цього. Написання листiв було спробою наблизитися до мети. Це була спроба знайти опору в темрявi на дивних звивистих дорогах.
  Отже, Джон Вебстер своїм листом зробив дивний i хибний вчинок по вiдношенню до себе та жiнки, яка згодом стала його дружиною. Вiн створив свiт нереальностi. Чи зможуть вiн i ця жiнка жити разом у цьому свiтi?
  OceanofPDF.com
  VI
  
  З кiмнати, поки чоловiк розмовляв зi своєю дочкою, намагаючись змусити її зрозумiти невловиму рiч, жiнка, яка була його дружиною протягом стiльки рокiв i з тiла якої вийшла молода жiнка, яка тепер сидiла поруч зi своїм чоловiком, почала також спробувати зрозумiти. Через деякий час, не в змозi бiльше стояти, вона зумiла, не привертаючи уваги iнших, зiсковзнути на пiдлогу. Вона дозволила своїй спинi зiсковзнути вздовж дверної рами, а її ноги розвернулися убiк пiд її важким тiлом. Тiєї позi, в яку вона потрапила, їй було незручно, колiна хворiли, але вона не заперечувала. Насправдi вiд фiзичного дискомфорту можна було отримати своєрiдне задоволення.
  Людина прожила стiльки рокiв у свiтi, який зараз i на його очах руйнувався. Було щось зле i безбожне у надто рiзкому визначеннi життя. Про деякi речi не слiд говорити. Людина смутно рухалася тьмяним свiтом, не ставлячи надто багато запитань. Якщо смерть була у тишi, то людина прийняла смерть. Яка користь вiд заперечення? Тiло стало старим та важким. Коли сидiв на пiдлозi, колiна хворiли. Було щось нестерпне в тому, що людина, з якою прожили стiльки рокiв життя i яку цiлком безперечно прийняли як частину механiзму життя, раптом стала кимось iншим, стала цим жахливим запитувачем, цим збиранням забутих речей.
  Якщо хтось жив за стiною, вiн волiв життя за стiною. За стiною свiтло було тьмяним i не рiзало очей. Спогади було закрито. Звуки життя ставали слабкими та неясними вдалинi. Було щось варварське i дике у всiй цiй руйнацiї стiн, трiщинах i проломах у стiнi життя.
  Всерединi жiнки, Мерi Вебстер, також вiдбувалася боротьба. В її очах з'являлося i йшло якесь дивне нове життя. Якби в цей момент у кiмнату зайшла четверта людина, вiн, можливо, бiльше усвiдомлював би її, нiж решту.
  Було щось жахливе в тому, як її чоловiк Джон Вебстер пiдготував ґрунт для битви, який тепер мав статися всерединi неї. Зрештою, ця людина була драматургом. Придбання зображення Богородицi та свiчок, виготовлення маленької сцени, на якiй мала розiгруватися драма; у всьому цьому було несвiдоме художнє вираження.
  Можливо, зовнi вiн i не збирався нiчого подiбного, але з якою диявольською впевненiстю вiн дiяв. Жiнка тепер сидiла в напiвтемрявi на пiдлозi. Мiж нею i свiчками, що горять, стояло лiжко, на якому сидiли двоє iнших: один розмовляв, iнший слухав. Уся пiдлога кiмнати поряд з тим мiсцем, де вона сидiла, була покрита важкими чорними тiнями. Вона оперлася однiєю рукою об одвiрок, щоб пiдтримати себе.
  Свiчки на їхньому високому мiсцi мерехтiли, горячи. Свiтло падало тiльки на її плечi, голову та пiдняту руку.
  Вона майже поринула в море темряви. Iнодi вiд втоми її голова падала вперед, i здавалося, що вона повнiстю занурюється в море.
  Проте її рука була пiднята, а голова знову повернулася на поверхню моря. Її тiло злегка погойдувалося. Вона була схожа на старий човен, наполовину затоплений, що лежить у морi. Маленькi хвилi свiтла, що тремтiли, здавалося, грали на її важкому, бiлому, пiднятому обличчi.
  Дихання було дещо утруднене. Думати було трохи важко. Людина жила роками, не замислюючись. Краще було тихо лежати у морi тишi. Свiт мав рацiю, вiдлучаючи вiд церкви тих, хто порушив море тишi. Тiло Мерi Вебстер трохи затремтiло. Можна було вбити, але не було сил вбивати, не вмiли вбивати. Вбивство - це бiзнес, якому також треба навчитися.
  Це було нестерпно, але часом доводилося думати. Щось сталося. Жiнка вийшла замiж за чоловiка, а потiм несподiвано виявила, що не вийшла за нього замiж. У свiтi з'явилися дивнi неприйнятнi уявлення про шлюб. Дочкам не слiд говорити те, що її чоловiк зараз каже дочцi. Чи може розум молодої дiвчини бути згвалтований її власним батьком i змусити її усвiдомити невимовнi речi у життi? Якби такi речi були дозволенi, що стало б iз усiм гiдним та впорядкованим життям? Незайманним дiвчатам не слiд нiчого дiзнаватися про життя, поки не настане час жити тим, що вони повиннi, будучи жiнками, нарештi прийняти.
  У кожному людському тiлi завжди є величезне джерело безмовного мислення. Зовнi вимовляються певнi слова, але водночас, у глибоких таємних мiсцях, вимовляються й iншi слова. Є налiт думок, невиразних емоцiй. Скiльки речей кинуто в глибокий колодязь, заховано в глибокiй криницi!
  Гирло колодязя закрите важкою залiзною кришкою. Коли кришка надiйно закрiплена, все гаразд. Людина каже слова, їсть їжу, знайомиться з людьми, веде справи, накопичує грошi, носить одяг, вiн живе упорядкованим життям.
  Iнодi вночi увi снi тремтить кришка, але нiхто про це не знає.
  Чому мають бути охочi зiрвати кришки з колодязiв, пробити стiни? Краще залишити все як є. Тих, хто потурбує важкi залiзнi кришки, слiд вбити.
  Тяжка залiзна кришка глибокої криницi, що знаходилася всерединi тiла Мерi Вебстер, сильно тремтiла. Воно танцювало вгору та вниз. Свiчок, що танцює, нагадував маленькi грайливi хвилi на поверхнi спокiйного моря. В її очах вiн зустрiв iнший вид танцюючого свiтла.
  На лiжку Джон Вебстер розмовляв вiльно та невимушено. Якщо вiн пiдготував сцену, то вiн також вiдвiв собi роль того, хто говорить у драмi, яка мала на нiй розiгратися. Вiн сам думав, що все, що сталося того вечора, було спрямоване проти його дочки. Вiн навiть наважився подумати, що зможе змiнити її життя. Її молоде життя було подiбне до рiчки, яка була ще маленькою i видавала лише слабкий дзюркотливий звук, протiкаючи тихими полями. Можна було ще переступити через струмок, який був пiзнiше, i коли вiн увiбрав у себе iншi струмки, щоб стати рiчкою. Можна ризикнути перекинути колоду через струмок, щоб пустити її зовсiм в iншому напрямку. Все це було смiливим i абсолютно безрозсудним вчинком, але уникнути такого вчинку було неможливо.
  Тепер вiн викинув iз голови iншу жiнку, свою колишню дружину Мерi Вебстер. Вiн думав, що коли вона вийшла зi спальнi, вона нарештi пiшла зi сцени. Було задоволення бачити, як вона йде. Вiн справдi за все їхнє спiльне життя жодного разу не вступав з нею в контакт. Коли вiн подумав, що вона пiшла з поля його життя, вiн вiдчув полегшення. Можна було дихати глибше, говорити вiльнiше.
  Вiн думав, що вона пiшла зi сцени, але повернулася. Йому все ще доводилося мати справу з нею.
  У свiдомостi Мерi Вебстер прокидалися спогади. Її чоловiк розповiдав iсторiю свого шлюбу, але вона не чула його слiв. Всерединi неї почала розповiдатись iсторiя, яка почалася в далекi часи, коли вона була ще молодою жiнкою.
  Вона почула крик любовi до чоловiка, що вирвався з горла її дочки, i цей крик торкнувся щось усерединi так глибоко, що вона повернулася до кiмнати, де її чоловiк i дочка сидiли разом на лiжку. Колись такий самий крик чувся i в iншiй молодiй жiнцi, але вiн чомусь так i не вирвався з її вуст. У той момент, коли це могло виходити вiд неї, в той момент давним-давно, коли вона лежала оголена на лiжку i дивилася в очi оголеному юнаковi, щось, те, що люди називали соромом, стало мiж нею i одержанням цього радiсний крик повз її губи.
  Тепер її думки втомлено поверталися до деталей цiєї сцени. Була повторена стара залiзнична подорож.
  Все заплуталося. Спочатку вона жила в одному мiсцi, а потiм, немов пiдштовхнута невидимою рукою, вирушила в гостi до iншого мiсця.
  Поїздка туди була здiйснена посеред ночi, i оскiльки в поїздi не було спальних вагонiв, їй довелося кiлька годин сидiти в денному вагонi в темрявi.
  За вiкном вагона була темрява, що час вiд часу переривалася, коли поїзд зупинявся на кiлька хвилин у якомусь мiстечку в Захiдному Iллiнойсi або Пiвденному Вiсконсiнi. Там була будiвля вокзалу з лiхтарем, прикрiпленим до зовнiшньої стiни, i iнодi самотнiй чоловiк, закутаний у пальто i, можливо, штовхав по платформi станцiї вантажiвку, набиту валiзами та ящиками. У деяких мiстах люди сiдали в поїзд, а в iнших люди виходили та йшли в темряву.
  Стара з кошиком, у якому лежав чорно-бiлий кiт, сiла разом з нею на сидiння, i пiсля того, як вона вийшла на однiй зi станцiй, її мiсце зайняв старий.
  Старий не дивився на неї, а продовжував бурмотiти слова, якi вона не могла розiбрати. У нього були рванi сивi вуса, що звисали над зморщеними губами, i вiн постiйно гладив їх старою костлявою рукою. Слова, сказанi їм напiвголосно, були пробурмленi за рукою.
  Молода жiнка з тiєї залiзничної подорожi, здiйсненої давним-давно, через деякий час впала в напiвнеспаний-напiвсонний стан. Її розум бiг попереду тiла до кiнця подорожi. Дiвчина, яку вона знала у школi, запросила її у гостi, i їй було написано кiлька листiв. Весь час вiзиту в будинку перебували двоє молодих людей.
  Один iз молодих людей, яких вона вже бачила. Вiн був братом її подруги i одного разу прийшов до школи, де навчалися двi дiвчинки.
  Яким був би iнший хлопець? Цiкаво, скiльки разiв вона вже ставила собi це питання. Тепер її розум малював його химернi картини. Потяг їхав через невисокi пагорби. Наближався свiтанок. То буде день сiрих холодних хмар. Снiг загрожує. Бормочаючий старий з сивими вусами i кiстлявою рукою вийшов iз поїзда.
  Напiвсоннi очi високої стрункої молодої жiнки дивилися на невисокi пагорби та довгi дiлянки рiвнини. Поїзд перетнув мiст через рiчку. Вона заснула, i її знову висмикнуло через торкання чи зупинку поїзда. Далеким полем у сiрому ранковому свiтлi йшов молодик.
  Чи наснився їй молодий чоловiк, що йде полем поруч iз поїздом, чи вона дiйсно бачила такого чоловiка? Як вiн був пов'язаний з молодим чоловiком, якого вона мала зустрiти наприкiнцi своєї подорожi?
  Було трохи абсурдно думати, що хлопець у полi може бути iз плотi та кровi. Вiн iшов у тому ж темпi, як i поїзд, легко переступаючи через паркани, швидко рухаючись вулицями мiст, проходячи, як тiнь, через смужки темного лiсу.
  Коли поїзд зупинився, вiн також зупинився i стояв, дивлячись на неї i посмiхаючись. Людина майже вiдчувала, що може увiйти у своє тiло i вийти звiдти з такою ж усмiшкою. Iдея теж була на диво милою. Тепер вiн довго йшов поверхнею вод рiчки, вздовж якої йшов поїзд.
  I весь час вiн дивився їй у вiчi, похмуро, коли поїзд проїжджав лiсом i всерединi поїзда було темно, з посмiшкою в очах, коли вони знову виходили на вiдкриту мiсцевiсть. В його очах було щось, що запрошувало, кликало її. Її тiло потеплiло, i вона неспокiйно засовалася в автокрiслi.
  Поїздники розпалили вогонь у печi наприкiнцi вагона, всi дверi та вiкна були зачиненi. Зважаючи на все, день все-таки не буде таким уже холодним. У машинi було нестерпно спекотно.
  Вона встала зi свого мiсця i, взявшись за краї iнших сидiнь, дiсталася до кiнця машини, де вiдчинила дверi i деякий час стояла, дивлячись на краєвид, що летить.
  Поїзд пiдiйшов до станцiї, де вона мала вийти, i там, на платформi, стояла її подруга, яка прийшла на станцiю з дивного випадку, що вона приїде цим поїздом.
  А потiм вона пiшла зi своєю подругою в чужий будинок, i мати її подруги наполягла, щоб вона пiшла спати i проспала до вечора. Обидвi жiнки продовжували запитувати, як це сталося, що вона приїхала цим потягом, i, оскiльки вона не могла пояснити, їй стало трохи нiяково. Це правда, що вона могла б сiсти на iнший, швидший поїзд i проїхати всю дорогу вдень.
  Щойно з'явилося якесь гарячкове бажання вибратися з рiдного мiста та з будинку матерi. Вона не спромоглася пояснити це своїм людям. Не можна було сказати матерi та батьковi, що вона просто хоче пiти. У її власному будинку виникла плутанина питань щодо всiєї цiєї справи. Ну, ось її загнали в кут i поставили запитання, на якi неможливо було вiдповiсти. Вона сподiвалася, що її подруга зрозумiє, i продовжувала сподiватися повторювати їй те, що вона говорила знову i знову досить безглуздо вдома. "Я просто хотiв це зробити. Не знаю, я просто хотiв це зробити.
  У чужому будинку вона лягла спати, радiючи, що позбавилася надокучливого питання. Коли вона прокинулася, вони б забули про все. Разом з нею в кiмнату ввiйшла її подруга, i їй хотiлося якнайшвидше вiдпустити її i побути якийсь час одна. "Я не зараз розпаковуватиму сумку. Думаю, я просто роздягнуся i залiзу мiж простирадлами. У будь-якому разi буде тепло", - пояснила вона. Це було абсурдно. Що ж, пiсля прибуття вона чекала чогось iншого: смiху, молодих людей, що стоять навколо i виглядають трохи збентеженими. Тепер їй було лише некомфортно. Чому люди продовжували запитувати, чому вона стала опiвночi i сiла на повiльний поїзд замiсть того, щоб дочекатися ранку? Хочеться iнодi просто побешкетувати по дрiбницях, i не треба давати пояснень. Коли її подруга вийшла з кiмнати, вона скинула весь одяг, швидко лягла в лiжко та заплющила очi. Вона мала ще одну дурну iдею - бажання бути оголеною. Якби вона не сiла на повiльний, незручний поїзд, їй би не спала на думку думка про молодого чоловiка, що йде поруч iз поїздом у полях, вулицями мiст, лiсами.
  Добре iнодi побути голим. Було вiдчуття речей на шкiрi. Якби можна було частiше вiдчувати це радiсне почуття. Iнодi, коли ти втомився i сонний, можна було провалитися в чисте лiжко, i це було схоже на попадання у мiцнi теплi обiйми того, хто мiг любити та розумiти твої дурнi пориви.
  Молода жiнка спала на лiжку, i увi снi її знову швидко несли в темрявi. Жiнка з кiшкою i старий, що бурмотiв слова, бiльше не з'являлися, але через свiт її снiв приходили i йшли багато iнших людей. Вiдбувався стрiмкий заплутаний марш дивних подiй. Вона йшла вперед, завжди вперед до того, чого хотiла. Тепер вiн наблизився. Величезне прагнення опанувало нею.
  Дивно, що вона була без одягу. Молодий чоловiк, що так швидко йшов полями, з'явився знову, але вона ранiше не помiчала, що вiн теж не носив одягу.
  Свiт потемнiв. Була похмура темрява.
  I тепер молодик перестав стрiмко йти вперед i, як i вона сама, замовк. Вони обидва зависли в морi тишi. Вiн стояв i дивився їй у вiчi. Вiн мiг увiйти до неї i знову вийти. Думка була нескiнченно солодкою.
  Вона лежала в м'якiй теплiй темрявi, i її тiло було гаряче, надто гаряче. "Хтось по дуростi розвiв вогонь i забув вiдчинити дверi та вiкна", - смутно подумала вона.
  Молодий чоловiк, який був тепер так близько до неї, який мовчки стояв так близько до неї i дивився прямо їй у вiчi, мiг усе залагодити. Його руки були за кiлька дюймiв вiд її тiла. За мить вони стикаються, принесуть прохолодний спокiй у її тiло, та й у неї саму.
  Солодкий спокiй можна було знайти, дивлячись просто в очi молодiй людинi. Вони свiтились у темрявi, як маленькi калюжi, в якi можна кинутися. Остаточний i нескiнченний спокiй i радiсть можна знайти, кинувшись у басейни.
  Чи можна залишатися таким, спокiйно лежачи на м'яких теплих темних заводах? Один потрапив у таємне мiсце за високою стiною. Стороннi голоси кричали: "Ганьба! Сором!" Коли прислухався до голосiв, калюжi ставали огидними i огидними мiсцями. Чи слiд прислухатися до голосiв чи слiд заплющити вуха, заплющити очi? Голоси за стiною ставали все голоснiшими i голоснiшими: "Ганьба! Слухання голосiв приносило смерть. Хiба закриття вух вiд голосiв також приносить смерть?
  OceanofPDF.com
  VII
  
  ДЖОН ВЕБСТЕР БУВ розповiдати iсторiю. Було дещо, що вiн сам хотiв зрозумiти. Бажання розiбратися у всьому було новою пристрастю, яка прийшла до нього. У якому свiтi вiн завжди жив i як мало хотiв його зрозумiти. Дiти народжувалися у мiстах та на фермах. Вони виросли чоловiками та жiнками. Деякi з них пiшли в коледжi, iншi, пiсля кiлькох рокiв навчання в мiських чи сiльських школах, побачили свiт, можливо, одружилися, влаштувалися на роботу на фабрики або в магазини, ходили до церкви в недiлю або на гру в м'яч, стали батьками дiтей. .
  Люди всюди розповiдали рiзнi речi, говорили про речi, якi, на їхню думку, їх цiкавили, але нiхто не казав правди. У школi правдi не придiляли уваги. Який клубок iнших та неважливих речей. "Два плюс два - чотири. Якщо купець продасть людинi три апельсини та два яблука та апельсини продаватимуться по двадцять чотири центи за дюжину, а яблука по шiстнадцять, скiльки ця людина винна торговцю?"
  Справдi важлива рiч. Куди йде хлопець iз трьома апельсинами та двома яблуками? Це невисокий чоловiк у коричневих черевиках, кепка якого стирчить на скронi. Навколо його рота грає дивна усмiшка. Рукав його пальто порвано. Що це зробило? Кусс спiває собi пiсню пiд нiс. Слухати:
  
  "Дiддл-де-дi-до,
  Дiдл-де-дi-до,
  Чайнаберрi росте на деревi Чайнаберрi.
  Дiдл-де-дi-до.
  
  Що вiн має на увазi, в iм'я бородатих чоловiкiв, що прийшли до спальнi царицi, коли народився римський король? Що таке Чайнаберрi?
  Джон Вебстер розмовляв зi своєю дочкою, сидiв, обiйнявши її i розмовляючи, а позаду нього, невидима, його дружина щосили намагалася повернути на мiсце залiзну кришку, яку завжди слiд щiльно притискати до отвору колодязя. невиражених думок у собi.
  Був чоловiк, який увiйшов до неї оголеним у сутiнках пiзнього дня давним-давно. Вiн прийшов до неї i щось iз нею зробив. Вiдбулося зґвалтування несвiдомого "я". Згодом це було забуто чи прощено, але тепер вiн робив це знову. Вiн говорив зараз. Про що вiн казав? Хiба не було речей, про якi нiколи не говорили? Для чого потрiбна глибока криниця всерединi себе, як не для того, щоб вона стала мiсцем, куди можна було б помiстити те, про що не можна говорити?
  Тепер Джон Вебстер намагався розповiсти всю iсторiю своєї спроби зайнятися коханням iз жiнкою, з якою вiн одружився.
  Написання листiв, що мiстять слово "любов", до чогось призвело. Через деякий час, коли вiн надiслав кiлька таких листiв, написаних у письменницьких кiмнатах готелю, i саме тодi, коли вiн почав думати, що нiколи не отримає вiдповiдi на жодне з них i з тим самим успiхом мiг би вiдмовитися вiд цiєї справи, вiдповiдь прийшла. Потiм вiд нього посипався потiк листiв.
  Вiн ще тодi ходив iз мiста до мiста, намагаючись продати купцям пральнi машини, але це займало лише частину кожного дня. Залишався вечiр, ранок, коли вiн вставав рано i iнодi перед снiданком вирушав прогулятися вулицями одного з мiст, довгi вечори та недiлi.
  Весь цей час вiн був сповнений незрозумiлої енергiї. Мабуть тому, що вiн був закоханий. Якби людина не була закохана, вона не могла б почуватися такою живою. Рано-вранцi й увечерi, коли вiн гуляв, розглядаючи будинки i людей, всi раптом здавались йому близькими. Чоловiки та жiнки виходили з будинкiв i йшли вулицями, лунали фабричнi гудки, чоловiки та хлопчики входили та виходили у дверi заводiв.
  Увечерi вiн стояв бiля дерева на чужiй вулицi чужого мiста. У сусiдньому будинку плакала дитина, i з нею тихим голосом розмовляв жiночий голос. Його пальцi схопили кору дерева. Йому хотiлося забiгти в будинок, де плакала дитина, вирвати дитину з рук матерi i заспокоїти її, можливо, поцiлувати матiр. Що було б, якби вiн мiг iти тiльки вулицею, потискуючи чоловiкам руки i обiймаючи за плечi молодих дiвчат.
  Вiн мав екстравагантнi фантазiї. Можливо, iснує свiт, у якому будуть новi та чудовi мiста. Вiн продовжував уявляти такi мiста. По-перше, дверi всiх будинкiв були широко вiдчиненi. Все було чисто та акуратно. Пiдвiконня дверей будинкiв були вимитi. Вiн зайшов до одного з будинкiв. Отже, люди пiшли, але на випадок, якщо якийсь такий тип, як вiн, забреде, вони влаштували невеличкий бенкет на столi в однiй iз кiмнат унизу. Там лежав буханець бiлого хлiба, поруч iз ним лежав обробний нiж, щоб можна було вiдрiзати скибочки, м'ясне асортi, квадратики сиру, графин iз вином.
  Вiн сидiв один за столом i їв, почуваючи себе дуже щасливим, а пiсля того, як голод був вгамований, ретельно скидав крихти i все акуратно готував. Хтось iнший мiг прийти пiзнiше i забрести до того ж будинку.
  Мрiї юного Вебстера в той перiод його життя сповнювали його захопленням. Iнодi пiд час нiчних прогулянок темними вулицями свого будинку вiн зупинявся i стояв, дивлячись на небо i смiючись.
  Там вiн був у свiтi фантазiй, у мiсцi мрiй. Його розум занурив його назад у будинок, який вiн вiдвiдав у свiтi своїх снiв. Яка цiкавiсть була в ньому до людей, якi там жили. Була нiч, але мiсце було освiтлене. Там були маленькi лампочки, якi можна було взяти та носити iз собою. Було мiсто, в якому кожен будинок був мiсцем бенкету, i це був один iз будинкiв, i в його солодких глибинах можна було нагодувати не лише шлунок.
  Один пройшов через будинок, живлячи всi почуття. Стiни були пофарбованi яскравими фарбами, якi з вiком вицвiли та стали м'якими та нiжними. В Америцi минули часи, коли люди постiйно будували новi будинки. Вони будували мiцнi будинки, а потiм залишалися в них, прикрашаючи їх повiльно та впевнено. У такiй хатi, мабуть, i хотiлося б перебувати вдень, коли господарi були вдома, але добре було й уночi побути на самотi.
  Лампа, яку тримали над головою, вiдкидала на стiни тiнi, що танцювали. Хтось пiднiмався сходами в спальнi, блукав коридорами, знову спускався сходами i, поставивши лампу на мiсце, втрачав свiдомiсть бiля вiдкритих вхiдних дверей.
  Як приємно затриматися на мить на ґанку, мрiючи про новi мрiї. А що щодо людей, якi жили у цьому будинку? Йому здалося, що в однiй iз спалень нагорi спить молода жiнка. Якби вона спала в лiжку i якби вiн увiйшов до неї, що б сталося?
  Може бути, у свiтi, ну, з таким самим успiхом можна сказати, в якомусь уявному свiтi - можливо, реальному народу знадобилося б занадто багато часу, щоб створити такий свiт, - але чи може не бути народу у свiтi Як ви думаєте, народ, у якого справдi розвиненi почуття, люди, якi дiйсно нюхають, бачать, пробують на смак, вiдчувають? Про такий свiт можна було мрiяти. Був раннiй вечiр, i кiлька годин не доводилося повертатися до маленького брудного мiського готелю.
  Колись, можливо, з'явиться свiт, населений живими людьми. Тодi настане кiнець постiйним розмовам про смерть. Люди брали життя твердо, як наповнену чашу, i несли її доти, доки не настав час жестом викинути її через плече. Вони зрозумiють, що вино створене для пиття, їжа для їжi та харчування тiла, вуха для того, щоб чути всiлякi звуки, а очi для того, щоб бачити речi.
  Якi невiдомi почуття могли б не розвинутись у тiлах таких людей? Що ж, цiлком можливо, що молода жiнка, така, яку Джон Вебстер намагався уявляти, могла б у такi вечори спокiйно лежати на лiжку у верхнiй кiмнатi одного з будинкiв уздовж темної вулицi. Одна увiйшла у вiдчиненi дверi будинку i, взявши лампу, пiдiйшла до неї. Саму лампу теж можна уявити як щось прекрасне. Там була невелика каблучка, через яку можна було просунути палець. Один носив лампу, як кiльце на пальцi. Його маленьке полум'я було схоже на дорогоцiнний камiнь, що сяяв у темрявi.
  Один пiдвiвся сходами i тихенько увiйшов до кiмнати, де на лiжку лежала жiнка. Один тримав лампу над головою. Його свiтло сяяло в очi та в очi жiнки. Минув довгий час, коли вони просто стояли так, дивлячись один на одного.
  Було поставлене запитання. Ти за мене? Я за тебе? Люди з'явилося нове почуття, багато нових почуттiв. Люди бачили очима, нюхали нiздрями, чули вухами. Розвинулися i глибшi, прихованi почуття тiла. Тепер люди могли жестом приймати чи вiдкидати одне одного. Бiльше не було повiльного голодування чоловiкiв та жiнок. Не обов'язково було прожити довге життя, протягом якого можна було б пiзнати лише слабкi моменти кiлькох напiвзолотих миттєвостей.
  Було щось у всiх цих фантазiях, тiсно пов'язаних з його одруженням i його життям пiсля одруження. Вiн намагався пояснити це своїй дочцi, але це було важко.
  Одного разу був такий момент, коли вiн увiйшов до верхньої кiмнати будинку i виявив жiнку, що лежала перед ним. В його очах раптово i несподiвано постало питання, i вiн знайшов швидку i нетерплячу вiдповiдь в її очах.
  А потiм - чорт забирай, як важко було все виправити! У якомусь сенсi була сказана брехня. Ким? Там була отрута, яку вiн i жiнка разом вдихнули. Хто випустив хмару отруйної пари у повiтря верхньої спальнi?
  Цей момент продовжував повертатися у свiдомiсть парубка. Вiн гуляв вулицями незнайомих мiст, думаючи про те, щоб потрапити до верхньої спальнi жiнки нового типу.
  Потiм вiн пiшов у готель i годинами сидiв i писав листи. Зрозумiло, вiн записував свої фантазiї. О, якби йому вистачило смiливостi зробити це! Якби вiн знав достатньо, щоб це зробити!
  Що вiн робив, то це писав слово "любов" знову i знову, досить безглуздо. "Я гуляв i думав про тебе, i я тебе так любив. Я побачив будинок, який менi сподобався, i подумав, що ми з тобою живемо в ньому як чоловiк та дружина. Менi шкода, що я був таким дурним i неуважним, коли побачив тебе того разу. Дай менi ще один шанс, i я доведу тобi своє кохання.
  Яка зрада! Зрештою, саме Джон Вебстер отруїв джерела iстини, з яких йому i цiй жiнцi доведеться пити, йдучи дорогою на щастя.
  Вiн взагалi про неї не думав. Вiн думав про дивну таємничу жiнку, що лежить у верхнiй спальнi мiста країни його фантазiй.
  Все почалося неправильно, а потiм уже нiчого не можна було виправити. Одного разу надiйшов вiд неї лист, а потiм, написавши ще дуже багато листiв, вiн вирушив до її мiста, щоб вiдвiдати її.
  Був час збентеження, а потiм минуле, мабуть, забулося. Вони пiшли разом гуляти пiд деревами до чужого мiста. Пiзнiше вiн написав листи i знову приїхав до неї. Якось уночi вiн запропонував їй вийти за нього замiж.
  Той самий диявол! Вiн навiть не обiйняв її, коли спитав. У цьому був якийсь страх. - Краще не буду пiсля того, що сталося ранiше. Я почекаю, поки ми одружимося. Тодi все буде iнакше". Один мав iдею. Справа в тому, що пiсля шлюбу людина ставала зовсiм iншою, нiж була ранiше, i кохана людина теж ставала чимось зовсiм iншим.
  I ось, маючи цю iдею, йому вдалося одружитися, i вони з жiнкою разом вирушили у весiльну подорож.
  Джон Вебстер притискав тiло дочки до себе i трохи тремтiв. "У мене в головi була думка, що менi краще дiяти повiльно", - сказав вiн. - Бачиш, я вже одного разу налякав її. "Тут ми пiдемо повiльно", - продовжував я говорити собi; "Ну, вона мало що знає про життя, менi краще йти повiльнiше".
  Згадка про момент весiлля глибоко схвилювала Джона Вебстера.
  Наречена спускалася сходами. Навколо стояли дивнi люди. Весь час усерединi цих дивних людей, усерединi всiх людей усюди вiдбувалися думки, про якi, здавалося, нiхто не пiдозрював.
  "Тепер ти подивися на мене, Джейн. Я твiй батько. Я був такий. Всi цi роки, доки я був твоїм батьком, я був саме таким. "Зi мною щось трапилося. Десь у мене вiдсмикнула кришку. Тепер, бачите, я стою нiби на високому пагорбi i дивлюся вниз, у долину, де прожите все моє колишнє життя. Цiлком несподiвано, розумiєш, я дiзнаюся про всi думки, якi були в мене все життя.
  "Ви почуєте це. Що ж, ви прочитаєте це в книгах та оповiданнях, якi люди пишуть про смерть. "У момент смертi вiн озирнувся i побачив, що все його життя розкинулося перед ним". Ось що ви прочитаєте.
  "Ха! Це нормально, а як щодо життя? А як щодо моменту, коли, будучи мертвим, людина повертається до життя?"
  Джон Вебстер знову розхвилювався. Вiн зняв руку з дочки i потер руки. Легке тремтiння пробiгло його тiлом i тiлом його дочки. Вона не розумiла, що вiн казав, але, як це не дивно, це не мало значення. Тодi вони були глибоко згоднi. Раптове пожвавлення своєї iстоти пiсля багатьох рокiв часткової смертi було важким випробуванням. Потрiбно було знайти свого роду новий баланс тiла та розуму. Людина вiдчувала себе дуже молодою i сильною, а потiм раптово старою i втомленою. Тепер людина несла своє життя вперед, як несе наповнену чашку людною вулицею. Весь час треба було пам'ятати, пам'ятати, що тiлу має бути певне розслаблення. Треба трохи вiддавати та гойдатися з речами. Це завжди потрiбно мати на увазi. Якщо хтось ставав жорстким i напруженим у будь-який час, крiм моменту, коли вiн кидав своє тiло в тiло коханого, його нога спотикалася або вiн ударявся про речi, i наповнена чаша, яку вiн нiс, спустошувалась незграбним жестом.
  Дивнi думки продовжували спадати на думку чоловiковi, поки вiн сидiв на лiжку з дочкою, намагаючись взяти себе в руки. Можна дуже легко стати одним iз тих людей, яких можна бачити всюди, одним iз тих людей, чиї порожнi тiла ходили всюди мiстами, селищами i фермами, "одним iз тих людей, чиє життя - порожня чаша, - подумав вiн, а потiм прийшла величнiша думка i заспокоїла його. Було щось, про що вiн колись чув чи читав. Що то було? "Не пробуджуй i не пробуджуй моє кохання, поки вiн не побажає", - сказав голос усерединi нього.
  Вiн знову почав розповiдати iсторiю свого шлюбу.
  "Ми вирушили у весiльну подорож на ферму до Кентуккi, поїхали туди у спальному вагонi поїзда вночi. Я все думав про те, щоб йти з нею повiльно, весь час казав собi, що менi краще йти повiльнiше, тому тiєї ночi вона спала на нижньому лiжку, а я пробрався на верхнє. Ми збиралися вiдвiдати ферму, яка належала її дядьковi, братовi її батька, i дiсталися мiста, де мали зiйти з поїзда, ще до снiданку.
  "Її дядько з каретою чекав на вокзалi, i ми вiдразу ж поїхали в те мiсце в країнi, де ми мали вiдвiдати".
  Джон Вебстер з великою увагою до деталей розповiв iсторiю прибуття двох людей у маленьке мiстечко. Вночi вiн спав дуже мало i чудово усвiдомлював усе, що з ним вiдбувалося. Вiд станцiї йшла низка дерев'яних складських будiвель, i через кiлька сотень ярдiв вона перетворилася на житлову вулицю, а потiм на путiвець. Чоловiк у сорочцi з рукавами йшов тротуаром на однiй сторонi вулицi. Вiн курив люльку, але, коли проїжджав екiпаж, вийняв люльку з рота i засмiявся. Вiн покликав iншого чоловiка, який стояв перед вiдчиненими дверима магазину на протилежному боцi вулицi. Якi дивнi слова вiн казав. Що вони мали на увазi? "Зроби це незвичайно, Еддi", - крикнув вiн.
  Карета, в якiй знаходилися троє людей, швидко їхала. Джон Вебстер не спав усю нiч, i всерединi його було якесь напруження. Вiн був весь живий, спраглий. Її дядько на передньому сидiннi був великим чоловiком, як i її батько, але вiд життя на свiжому повiтрi шкiра його обличчя стала коричневою. Ще в нього були сивi вуса. Чи можна з ним познайомитись? Чи зможе хтось колись сказати йому iнтимно-довiрчi речi?
  Та й взагалi, чи зможе хтось колись сказати iнтимнi та конфiденцiйнi речi жiнцi, на якiй одружився? Правда полягала в тому, що всю нiч його тiло хворiло вiд передчуття майбутнього заняття любов'ю. Як дивно, що нiхто не говорив про такi речi, коли одружився з жiнками з респектабельних сiмей у респектабельних промислових мiстах Iллiнойсу. На весiллi всi мали знати. Без сумнiву, саме цьому посмiхалися та смiялися молодi одруженi чоловiки та жiнки, так би мовити, за стiнами.
  У каретi було запряжено двох коней, i вони їхали спокiйно i розмiрено. Тепер жiнка, яка стала нареченою Джона Вебстера, сидiла, дуже пряма i висока, на сидiннi поруч iз ним, склавши руки на колiнах. Вони були на околицi мiста, i з парадних дверей будинку вийшов хлопчик i зупинився на маленькому ганку, дивлячись на них порожнiми, питальними очима. Трохи далi пiд вишневим деревом поряд з iншим будинком спав великий собака. Вiн дозволив каретi майже проїхати, перш нiж рушив iз мiсця. Джон Вебстер спостерiгав собаку. "Чи встати менi з цього зручного мiсця i зчинити шум через цю карету чи нi?". собака, здавалося, питав себе. Потiм вiн схопився i, шалено помчавши дорогою, почав гавкати на коней. Чоловiк на передньому сидiннi вдарив його батогом. "Вважаю, вiн вирiшив, що повинен це зробити, що це правильно", - сказав Джон Вебстер. Його наречена та її дядько запитливо глянули на нього. "Е, що це? Що ти сказав? - спитав дядько, але не одержав вiдповiдi. Джон Вебстер раптово почув себе нiяково. - Я говорив тiльки про собаку, - сказав вiн незабаром. Довелося якось пояснювати. Решта поїздки пройшла мовчання.
  Пiзно ввечерi того ж дня справа, на яку вiн чекав з такими надiями i сумнiвами, досягла свого роду завершення.
  Фермерський будинок її дядька, велика зручна бiла каркасна будiвля, стояв на березi рiчки у вузькiй зеленiй долинi, а попереду й позаду неї височiли пагорби. Вдень молодий Вебстер i його наречена пройшли повз сараю за будинком i вийшли на провулок, що йде поруч iз фруктовим садом. Потiм вони перелiзли через паркан i, перейшовши через поле, потрапили до лiсу, що веде вгору схилом пагорба. Нагорi був ще один луг, а потiм ще один лiс, що повнiстю покривав вершину пагорба.
  День був теплий, i вони намагалися поговорити у справi, але це їм не вдалося. Iнодi вона сором'язливо дивилася на нього, нiби кажучи: "Дорога, якою ми збираємося йти в життi, дуже небезпечна. Ви впевненi, що ви є надiйним провiдником?
  Що ж, вiн вiдчув її запитання i сумнiвався у вiдповiдi. Без сумнiву, було б краще, якби це питання було задано i на нього було дано вiдповiдь давно. Коли вони пiдiйшли до вузької стежки в лiсi, вiн дозволив їй йти вперед i мiг смiливо дивитися на неї. У ньому також був страх. "Наша сором'язливiсть змусить нас усе заплутати", - думав вiн. Важко було згадати, чи справдi вiн тодi думав про щось таке певне. Вiн боявся. Спина в неї була дуже пряма, i одного разу, коли вона нахилилася, щоб пройти пiд гiлкою дерева, що нависало, її довге струнке тiло, опускаючись i пiднiмаючись, робило дуже гарний жест. Грудка пiдступила до горла.
  Вiн намагався зосередитись на дрiбницях. День чи два тому йшов дощ, i бiля стежки росли дрiбнi гриби. В одному мiсцi їх стояла цiла армiя, дуже витончених, у шапках, прикрашених нiжними рiзнокольоровими плямами. Вiн вибрав один iз них. Як дивно гостро у нiздрях. Вiн хотiв з'їсти це, але вона злякалася i запротестувала. - Не треба, - сказала вона. "Це може бути отрута". На мить здалося, що вони таки могли б познайомитись. Вона глянула прямо на нього. Це було дивно. Вони ще не називали одне одного лагiдними iменами. Вони взагалi не зверталися один до одного на iм'я. "Не їж це", - сказала вона. - Добре, але хiба це не привабливо i чудово? вiн вiдповiв. Деякий час вони дивилися один на одного, а потiм вона почервонiла, пiсля чого вони знову пiшли стежкою.
  Вони вибралися на пагорб, звiдки можна було озирнутися назад на долину, а вона сiла, притулившись спиною до дерева. Весна минула, але, поки вони йшли лiсом, з усiх бокiв вiдчувалося, що росте нова поросль. Маленькi зеленi, блiдо-зеленi iстоти щойно пробивалися вгору з мертвого коричневого листя i з чорної землi, i на деревах i кущах теж було вiдчуття нової порослi. Чи з'явилося нове листя або старе листя почало стояти трохи прямiше i мiцнiше, бо його освiжили? Про це теж треба було подумати, коли хтось був спантеличений i перед ним стояло питання, яке потребувало вiдповiдi, на яке вiн не мiг вiдповiсти.
  Тепер вони були на пагорбi, i, лежачи бiля її нiг, йому не треба було дивитися на неї, а можна було дивитися вниз, на долину. Можливо, вона дивилася на нього i думала так само, як i вiн, але це була її особиста справа. Людина вчинила досить добре, щоб мати свої власнi думки, наводити лад у своїх справах. Дощ, що освiжив усе, принiс у лiс безлiч нових запахiв. Яке щастя, що не було вiтру. Запахи не неслися, а лежали низько, як м'яка ковдра, що покривала все. Земля мала свiй власний аромат, до якого домiшувався запах листя i тварин, що розкладалися. Уздовж вершини пагорба йшла стежка, якою iнодi ходили вiвцi. На твердiй дорiжцi за деревом, де вона сидiла, валялися купки овечого послiду. Вiн не обернувся, щоб подивитись, але знав, що вони тут. Овечий послiд був схожий на мармур. Було приємно вiдчувати, що у сферу його любовi до запахiв може включити все життя, навiть видiлення життя. Десь у лiсi росло якесь квiтуче дерево. Це не могло бути далеко. Аромат вiд нього змiшувався з рештою запахiв, що долинали над схилом пагорба. Дерева звали бджiл та комах, якi вiдповiдали з шаленою запопадливiстю. Вони швидко летiли в повiтрi над головою Джона Вебстера та її головою. Людина вiдкладає iншi справи, щоби пограти з думками. Один лiниво кидав у повiтря маленькi думки, як граючi хлопчики, кидав їх, а потiм знову ловив. Через деякий час, коли прийде слушний час, у життi Джона Вебстера i жiнки, на якiй вiн одружився, настане криза, але зараз можна грати думками. Один пiдкидав думки у повiтря i ловив їх знову.
  Люди ходили всюди, знаючи аромат квiтiв та деяких iнших речей, спецiй тощо, про якi поети говорили, що вони ароматнi. Чи можна будувати стiни i через запахи? Хiба не був одного разу француз, який написав вiрш про аромат жiночих пахв? Чи це було чимось, про що вiн чув серед молодих людей у школi, чи це була просто безглузда iдея, що спала йому на думку?
  Завдання полягало в тому, щоб вiдчути в думцi аромат всiх речей: землi, рослин, людей, тварин, комах. Можна було сплести золоту мантiю, щоб розсiяти землю та людей. Сильнi запахи тварин у поєднаннi iз запахом сосен та iншими важкими запахами надали мантiї мiцностi та зносостiйкостi. Тодi, на основi цiєї сили можна було б дати волю своєї фантазiї. Настав час втекти до всiх дрiбних поетiв. На мiцнiй основi, яку створила фантазiя Джона Вебстера, вони могли плести всiлякi вiзерунки, використовуючи всi запахи, якi насмiлювалися сприймати їх менш мiцнi нiздрi: запах фiалок, що ростуть уздовж лiсових стежок, маленьких тендiтних грибiв, запаху меду, що капає з мiшкiв. животи комах, волосся дiвчат, що тiльки-но вилiзли з лазнi.
  Зрештою, Джон Вебстер, чоловiк середнього вiку, сидiв на лiжку зi своєю дочкою i розповiдав про подiї своєї юностi. Всупереч своєму бажанню вiн надав розповiдi про цей досвiд дивовижно перекручений поворот. Без сумнiву, вiн брехав своїй дочцi. Чи вiдчував той хлопець на схилi пагорба давним-давно тi численнi та складнi почуття, якими вiн надiляв його зараз?
  Час вiд часу вiн припиняв говорити i хитав головою, а на його обличчi грала посмiшка.
  "Як мiцно тепер була справа мiж ним i його дочкою. Не було сумнiву, що сталося диво".
  Йому навiть здавалося, що вона знає, що вiн бреше, що вiн накидає якусь романтичну мантiю на досвiд своєї юностi, але йому здавалося, що вона знала також, що тiльки брехаючи до краю, вiн може дiйти iстини.
  Тепер людина знову повернулася в уяву на схилi пагорба. Серед дерев був отвiр, i через нього можна було дивитися, бачачи всю долину внизу. Десь унизу по рiчцi було велике мiсто, не те, де вiн та його наречена зiйшли з поїзда, а набагато бiльше, з фабриками. Деякi люди приїхали вгору рiчкою на човнах з мiста i готувалися влаштувати пiкнiк у гаю, вгору течiєю i через рiчку вiд будинку її дядька.
  На вечiрцi були i чоловiки, i жiнки, жiнки були у бiлих сукнях. Було чарiвно спостерiгати, як вони ходили туди-сюди серед зелених дерев, i одна з них пiдiйшла до берега рiчки i, поставивши одну ногу в човен, що стояла на березi, а iншу на самому березi, вiн нахилився, щоб наповнити глечик водою. Там була жiнка та її вiдображення у водi, ледь помiтне навiть з такої вiдстанi. Була схожiсть та розставання. Двi бiлi фiгури вiдкривалися i закривалися, як витончено забарвлена раковина.
  Молодий Вебстер на пагорбi не глянув на свою наречену, i вони обоє мовчали, але вiн був майже шалено збуджений. Чи думала вона про тi самi думки, що й вiн? Чи розкрилася її природа, як i її?
  Стало неможливо зберiгати яснiсть розуму. Про що вiн думав i що вона думала та вiдчувала? Далеко в лiсi за рiчкою серед дерев бродили бiлi жiночi постатi. Чоловiкiв, якi брали участь у пiкнiку, в їх темнiшому одязi вже не можна було розрiзнити. Про них бiльше не думали. Жiночi фiгури в бiлому одязi кружляли серед мiцних стовбурiв дерев, що стирчать.
  За ним на пагорбi була жiнка, i вона була його нареченою. Можливо, вона мала такi ж думки, як i в нього. Мабуть, це правда. Вона була молодою жiнкою i їй було б страшно, але настав час, коли страх треба було вiдкинути. Один iз них був самцем i в потрiбний момент пiдiйшов до самки i схопив її. У природi iснувала своєрiдна жорстокiсть, i свого часу ця жорстокiсть стала частиною мужностi.
  Вiн заплющив очi i, перевернувшись на живiт, став на карачки.
  Якби ти довше залишався спокiйно лежати бiля її нiг, це було б свого роду безумством. Усерединi вже було надто багато анархiї. "У момент смертi все життя проходить перед людиною". Яка дурна iдея. "А як щодо моменту появи життя?"
  Вiн стояв навколiшки, як тварина, дивлячись на землю, але ще не дивлячись на неї. Усiми силами своєї iстоти вiн намагався розповiсти дочцi про значення цього моменту у життi.
  Як менi сказати, що я вiдчував? Можливо, менi слiд стати художником чи спiваком. Мої очi були закритi, i всерединi були всi види, звуки, запахи, вiдчуття свiту долини, в яку я дивився. Усерединi себе я збагнув усi речi.
  "Все вiдбувалося спалахами, у квiтах. Спочатку були жовтi, золотi, сяючi жовтi речi, якi ще не народилися. Жовтi були маленькими блискучими смужками, прихованими пiд темно-синiми i чорними вiдтiнками ґрунту. Жовтi були речi, якi ще не народилися, ще не вийшли на свiт. Вони були жовтi, бо ще не були зеленими. Незабаром жовтi кольори змiшаються з темними квiтами землi та виникнуть у свiтi квiтiв.
  Там було б море квiтiв, що бiжить хвилями i все, що забризкає. Весна прийде, всерединi землi, всерединi мене також".
  Птахи лiтали в повiтрi над рiчкою, i молодий Вебстер, iз заплющеними очима, схилився перед жiнкою, сам був птахами в повiтрi, самим повiтрям та рибами в рiчцi внизу. Тепер йому здавалося, що коли вiн розплющить очi i подивиться назад, униз, у долину, то зможе побачити навiть з такої великої вiдстанi рухи плавцiв риб у водах рiчки далеко внизу.
  Що ж, йому краще зараз не розплющувати очi. Якось вiн глянув у вiчi жiнцi, i вона пiдiйшла до нього, як плавець, що вийшов iз моря, але потiм сталося щось, що все зiпсувало. Вiн пiдкрався до неї. Тепер вона почала протестувати. - Не треба, - сказала вона, - я боюсь. Нинi не варто зупинятися. Настав момент, коли не можна зупинятися. Вiн пiдняв руки i взяв протестуючу i плачуть її у свої обiйми.
  OceanofPDF.com
  VIII
  
  ЧОМУ ПОВИНЕН _ ОДИН здiйснити згвалтування, згвалтування свiдомостi, згвалтування несвiдомого?
  Джон Вебстер скочив поряд iз дочкою i швидко розвернувся. Слово вирвалося з тiла його дружини, що непомiтно сидить на пiдлозi позаду нього. - Не треба, - сказала вона, а потiм, двiчi вiдкривши i закривши рота, безрезультатно, повторила це слово. - Не треба, не треба, - сказала вона знову. Слова, здавалося, самi по собi виривалися з її губ. Її тiло, що валялося на пiдлозi, перетворилося на дивну деформовану грудку плотi та кiсток.
  Вона була блiда, блiда, як тiсто.
  Джон Вебстер зiстрибнув з лiжка, як собака, сплячий у пилу на дорозi, мiг би вiдстрибнути з шляху автомобiля, що швидко рухається.
  Диявол! Його розум рiзко i рiзко повернувся до сьогодення. Миттю назад вiн був iз молодою жiнкою на схилi пагорба над широкою долиною, залитою сонцем, i займався з нею любов'ю. Заняття коханням не мали успiху. Вийшло погано. Жила-була висока струнка дiвчина, що вiддала своє тiло чоловiковi, але весь час страшенно налякана i почуття провини i сорому. Пiсля занять коханням вона плакала, але не вiд надлишку нiжностi, а тому, що почувала себе нечистою. Пiзнiше вони спустилися схилом пагорба, i вона спробувала розповiсти йому про свої почуття. Потiм вiн теж почував себе пiдлим i нечистим. Сльози виступили йому на очах. Вiн думав, що вона, мабуть, має рацiю. Те, що вона сказала, сказав майже кожен. Адже людина не була твариною. Людина була свiдомою iстотою, яка намагалася вирватися з анiмалiзму. Вiн спробував усе обмiркувати тiєї ж ночi, коли вперше лежав у лiжку поруч iз дружиною, i дiйшов деяких висновкiв. Вона, без сумнiву, мала рацiю, вважаючи, що у чоловiкiв є певнi iмпульси, якi краще пiдкорити силi волi. Якщо людина просто дозволить собi пiти, вона стане не кращою за звiра.
  Вiн дуже намагався все ясно обмiркувати. Чого вона хотiла, так це того, щоб мiж ними не було жодних занять коханням, окрiм як iз метою виховання дiтей. Якби хтось зайнявся народженням дiтей у свiтi, вихованням нових громадян для держави та iншим, то в заняттях любов'ю можна було б вiдчути певну гiднiсть. Вона спробувала пояснити, наскiльки приниженою i пiдлою вона почувалася того дня, коли вiн став перед нею оголеним. Вперше вони про це говорили. Це було зроблено вдесятеро, в тисячу разiв гiрше, тому що вiн прийшов вдруге, а iншi бачили його. Чистий момент їхнiх стосункiв заперечувався iз рiшучою наполегливiстю. Пiсля того, як це сталося, вона не могла залишатися в товариствi своєї подруги, а щодо брата її подруги - ну як вона могла ще раз глянути йому в обличчя? Щоразу, коли вiн дивився на неї, вiн бачив її не так одягненою, як слiд було б, а безсоромно оголеною i лежачою на лiжку з оголеним чоловiком, що тримає її на руках. Їй довелося вийти з дому, негайно пiти додому, i, звичайно, коли вона повернулася додому, всi дивувалися, що сталося, що її вiзит так раптово обiрвався. Бiда була в тому, що коли мати допитувала її, наступного дня пiсля приїзду додому вона раптом розплакалася.
  Що вони подумали пiсля цього, вона не знала. Щоправда полягала у цьому, що вона почала боятися думок кожного. Коли вона вночi заходила в спальню, їй було майже соромно дивитись на своє тiло, i вона почала роздягатися в темрявi. Її мати постiйно залишала зауваження. - Ваше повернення додому так раптово пов'язане з молодим чоловiком у цьому будинку?
  Пiсля того, як вона повернулася додому i їй стало соромно в присутностi iнших людей, вона вирiшила, що приєднається до церкви, i це рiшення сподобалося її батьковi, який був побожним членом церкви. Фактично, весь цей iнцидент зблизив її та її батька. Можливо, тому, що, на вiдмiну вiд матерi, вiн нiколи не турбував її незручними питаннями.
  У будь-якому випадку вона вирiшила, що коли колись вийде замiж, то постарається зробити свiй шлюб чистим, заснованим на товариствi, i вона вiдчувала, що врештi-решт їй доведеться одружитися з Джоном Вебстером, якщо вiн коли-небудь повторить свою пропозицiю руки i серця. Пiсля того, що сталося, це було єдиним правильним вчинком для них обох, i тепер, коли вони одружилися, для них було б також правильно спробувати виправити минуле, ведучи чисте i чисте життя i намагаючись нiколи не поступатися мiсцем тваринi. iмпульси, якi шокували та лякали людей.
  Джон Вебстер стояв вiч-на-вiч зi своєю дружиною i дочкою, i його думки повернулися до першої ночi в лiжку з дружиною i до багатьох iнших ночей, якi вони провели разом. Тiєї першої ночi, давним-давно, коли вона лежала i розмовляла з ним, мiсячне свiтло проникло у вiкно i впало їй на обличчя. На той момент вона була дуже гарна. Тепер, коли вiн уже не наближався до неї, палаючи пристрастю, а спокiйно лежав бiля неї, злегка вiдсторонивши тiло i обiйнявши її за плечi, вона не боялася його i зрiдка пiднiмала руку i торкалася його обличчя.
  Насправдi йому спало на думку думка, що в нiй була якась духовна сила, зовсiм вiдокремлена вiд плотi. За будинком, на березi рiчки, гортанно кричали жаби, i одного разу вночi з повiтря почувся якийсь дивний, дивний крик. Мабуть, це був якийсь нiчний птах, можливо, гагара. Насправдi звук не був дзвiнком. Це був своєрiдний дикий смiх. З iншої частини будинку, на тому ж поверсi, почувся хропiння її дядька.
  Обидвi людини мало спали. Було так багато всього треба сказати. Адже вони ледве були знайомi. У той час вiн думав, що вона таки не жiнка. Вона була дитиною. З дитиною трапилося щось жахливе, i вiн був винний, i тепер, коли вона стала його дружиною, вiн щосили намагатиметься, щоб усе було добре. Якби пристрасть лякала її, вiн би придушив свої пристрастi. На думку йому спала думка, яка залишалася там довгi роки. Справа в тому, що духовна любов сильнiша i чистiша за фiзичне кохання, що це двi рiзнi й рiзнi речi. Коли ця думка спала йому на думку, вiн вiдчув себе дуже натхненним. Тепер, стоячи й дивлячись на постать своєї дружини, вiн запитував, що сталося, що думка, колись така сильна в ньому, не дозволила йому чи їй знайти щастя разом. Хтось промовив цi слова, а потiм, зрештою, вони нiчого не означали. Це були такi хитрi слова, якi завжди дурили людей, змушували їх займати хибнi позицiї. Вiн зненавидiв такi слова. "Тепер я приймаю насамперед тiло, все тiло", - смутно подумав вiн, все ще дивлячись на неї згори донизу. Вiн повернувся i перетнув кiмнату, щоб подивитись у дзеркало. Полум'я свiчок давало достатньо свiтла, щоб вiн мiг цiлком виразно бачити себе. Це була досить загадкова думка, але правда полягала в тому, що кожного разу, коли вiн дивився на свою дружину протягом останнiх кiлькох тижнiв, йому хотiлося одразу ж бiгти i дивитися на себе в дзеркало. Йому хотiлося у чомусь переконатися. Висока струнка дiвчина, яка колись лежала поряд з ним у лiжку, i мiсячне свiтло падало на її обличчя, перетворилася на важку iнертну жiнку, яка тепер була з ним у кiмнатi, на жiнку, яка в цей момент скорчилася на пiдлозi у дверях. лiжко. Наскiльки вiн став таким?
  Анiмалiзму так легко не уникнути. Тепер жiнка на пiдлозi бiльше була схожа на тварину, нiж на неї саму. Можливо, його врятували самi грiхи, якi вiн скоїв, його сором'язливi втечi iнодi до iнших жiнок у мiстах. "Цю заяву можна було б кинути в зуби добрим, чистим людям, якби вона була правдою", - подумав вiн iз швидким внутрiшнiм трепетом задоволення.
  Жiнка на пiдлозi була схожа на важку тварину, яка раптово сильно захворiла. Вiн вiдступив до лiжка i глянув на нього дивним безособовим свiтлом в очах. Їй було важко тримати голову. Свiтло свiчок, вiдрiзане вiд її зануреного тiла самим лiжком, яскраво падало на її обличчя та плечi. Решта її тiла була похована в темрявi. Його розум залишався таким же швидким i настороженим, яким вiн був вiдколи знайшов Наталi. Тепер за мить вiн мiг думати бiльше, нiж за рiк. Якби вiн колись став письменником, а вiн iнодi думав, що, можливо, так i зробить пiсля того, як поїхав з Наталi, йому б нiколи не захотiлося писати про щось, про що можна було б писати. Якби людина тримала в собi кришку колодязя мислення, нехай колодязь спорожнiє сам собою, нехай розум свiдомо мислить будь-якi думки, що приходять до нього, приймає всi думки, всi уявлення, як приймає тiло людей, тварин, птахiв, дерева, рослини, за одне життя можна прожити сто чи тисячу життiв. Звичайно, було б абсурдно занадто сильно розширювати рамки, але можна принаймнi пограти з iдеєю про те, що можна стати чимось бiльшим, нiж просто окремi чоловiк i жiнка, якi живуть одним вузьким, обмеженим життям. Можна знести всi стiни та паркани, увiйти та вийти з безлiчi людей, стати багатьма людьми. Людина може сама стати цiлим мiстом, повним людей, мiстом, нацiєю.
  Однак зараз, у цей момент, слiд мати на увазi жiнку на пiдлозi, жiнку, чий голос, але миттю назад знову промовив те слово, яке її губи завжди говорили йому.
  "Нi! Нi! Давайте не будемо, Джоне! Не зараз, Джоне! Яке наполегливе заперечення самого себе, а може бути, i себе теж.
  Було досить абсурдно жорстоко, наскiльки байдуже вiн ставився до неї. Ймовiрно, лише небагато людей у свiтi коли-небудь усвiдомлювали, яка глибина жорстокостi дрiмає всерединi них самих. Всi речi, якi виходили з колодязя думок у собi, коли вiдсмикував кришку, нелегко було прийняти як частину себе.
  Що стосується жiнки на пiдлозi, то якщо дати волю уявi, то можна було б стояти, як зараз, дивлячись прямо на жiнку, i думати про абсурдно-несуттєвi думки.
  По-перше, можна було подумати, що темрява, в яку занурилося її тiло через те, що на нього не падало свiтло свiчок, була морем тишi, в якому вона перебувала усi цi роки. поринаючи все глибше i глибше.
  А море тишi було лише однiєю, бiльш химерною назвою для чогось iншого, для того глибокого колодязя всерединi всiх чоловiкiв i жiнок, про яке вiн так багато думав протягом останнiх кiлькох тижнiв.
  Жiнка, яка була його дружиною, та й взагалi всi люди, все своє життя поринала все глибше i глибше в це море. Якби хотiлося все бiльше й бiльше фантазувати з цього приводу, вдаватися нiби до п'яної розпусти фантазiї, то можна було б у напiвжартiвливому настрої перестрибнути якусь невидиму межу i сказати, що море тишi, в яке люди завжди були настiльки сповненi рiшучостi втопити себе, що насправдi це була смерть. Мiж розумом i тiлом точилася гонка до мети смертi, i майже завжди розум приходив першим.
  Гонка почалася в дитинствi i нiколи не припинялася доти, доки тiло чи розум не зношувалися i не переставали працювати. Кожен постiйно носив у собi життя та смерть. На двох тронах сидiло два боги. Можна було поклонятися будь-якому з них, але загалом людство вiддавало перевагу колiна перед смертю.
  Бог заперечення здобув перемогу. Щоб дiстатися його тронного залу, потрiбно було пройти через довгi коридори ухилень. Це була дорога до його тронного залу, дорога ухилення. Один звивався i повертався, намацуючи шлях у темрявi. Жодних раптових i слiпучих спалахiв свiтла не було.
  Джон Вебстер мав уявлення про свою дружину. Було ясно, що важка, iнертна жiнка, яка тепер дивилася йому в обличчя з темряви статi i не могла з ним говорити, мала мало або взагалi не мала нiчого спiльного зi стрункою дiвчиною, з якою вiн колись одружився. По-перше, наскiльки вони були несхожi фiзично. То була зовсiм iнша жiнка. Вiн мiг це бачити. Будь-хто, хто дивився на цих двох жiнок, мiг бачити, що фiзично мiж ними немає нiчого спiльного. Але чи знала вона це, чи думала вона колись про це, чи усвiдомлювала вона хоч скiльки-небудь, якщо не дуже поверхово, змiни, що вiдбулися в нiй? Вiн вирiшив, що вона цього не зробила. Була свого роду слiпота, притаманна майже всiм людям. Те, що називається красою, чоловiки шукали у жiнцi, i те, що жiнки, хоч i не так часто про це говорили, теж шукали у чоловiках, бiльше не залишилося. Коли воно взагалi iснувало, воно приходило до людей лише спалахами. Один виявився поряд з iншим, i стався спалах. Як це було заплутано. Наслiдували дивнi речi, такi як шлюби. "Доки смерть не розлучить нас." Ну, це теж було гаразд. Якщо можна, потрiбно спробувати виправити все. Коли один хапався за те, що в другому називається красою, завжди приходила смерть, теж пiднявши голову.
  Скiльки шлюбiв у народiв! Думки Джона Вебстера кидалися всюди. Вiн стояв i дивився на жiнку, яка, хоч вони й розлучилися задовго до цього - одного разу вони справдi й безповоротно розлучилися на пагорбi над долиною в штатi Кентуккi, - все ще була дивно пов'язана з ним, i там була ще одна жiнка. яка була його дочкою у тiй самiй кiмнатi. Дочка стояла поряд iз ним. Вiн мiг простягнути руку i торкнутися її. Вона дивилася не на себе чи матiр, а на пiдлогу. Про що вона думала? Якi думки вiн пробудив у нiй? Чим обернуться для неї подiї тiєї ночi? Були речi, на якi вiн не мiг вiдповiсти, i якi йому довелося залишити на колiнах богiв.
  Його розум мчав, мчав. Були певнi чоловiки, яких вiн завжди бачив у цьому свiтi. Зазвичай вони належали до класу людей iз хиткою репутацiєю. Що з ними сталося? Були люди, якi йшли життям з деякою невимушеною грацiєю. У якомусь сенсi вони були поза добра i зла, стояли поза впливами, якi створювали чи знищували iнших людей. Джон Вебстер бачив таких людей i нiколи не мiг їх забути. Тепер вони проходили, як процесiя, перед його думкою.
  Жив-був старий з бiлою бородою, що нiс важку палицю, за ним слiдував собака. Вiн мав широкi плечi, i вiн ходив певною ходою. Джон Вебстер одного разу зустрiв цю людину, коли сам їхав курною дорогою. Хто був хлопець? Куди вiн збирався? У ньому була певна атмосфера. "Тодi йди до бiса", - здавалося, говорила його поведiнка. "Я чоловiк, який iде сюди. Усерединi мене є царство. Якщо хочете, балакайте про демократiю та рiвнiсть, турбуйте свої дурнi голови про життя пiсля смертi, вигадуйте невелику брехню, щоб пiдбадьорити себе в темрявi, але йдiть з мого шляху. Я ходжу у свiтлi".
  Можливо, те, що Джон Вебстер думав зараз про старого, якого вiн одного разу зустрiв, iдучи путiвцем, могло бути просто дурною думкою. Вiн був упевнений, що запам'ятав цю постать iз надзвичайною гостротою. Вiн зупинив коня, щоб подивитися вслiд старому, який навiть не спромiгся повернутися i подивитися на нього. Що ж, старий йшов царственою ходою. Можливо, саме тому вiн привернув увагу Джона Вебстера.
  Тепер вiн думав про нього та ще про кiлькох таких людей, яких бачив у своєму життi. Був один моряк, що прийшов на пристань у мiстi Фiладельфiя. Джон Вебстер був у цьому мiстi у справах i одного дня вдень, знiчев'я, подався туди, де завантажувалися i розвантажувалися кораблi. Бiля пристанi стояло вiтрильне судно, бригантина, i до нього спустилася людина, яку вiн бачив. Через плече мав сумку, в якiй, можливо, зберiгався морський одяг. Безперечно, вiн був моряком, який збирався плисти на бригантинi перед щоглою. Вiн просто пiдiйшов до борту судна, кинув на борт свою сумку, покликав iншу людину, яка висунула голову в дверi каюти i, повернувшись, пiшла геть.
  Але хто навчив його так ходити? Старий Гаррi! Бiльшiсть чоловiкiв, та й жiнок теж, пробиралися життям, як пронори. Що давало їм вiдчуття себе такими пiдлеглими собаками? Чи мазали вони себе постiйно звинуваченнями у винi, i якщо так, то що їх змусило це зробити?
  Старий на дорозi, моряк, що йде вулицею, негр-боксер, якого вiн одного разу бачив за кермом автомобiля, гравець на стрибках у пiвденному мiстi, що йшов у яскравому картатому жилетi перед трибуною, заповненою людиною, жiнка-актриса, яку вiн одного разу бачив, що вийшла на сцену театру, можливо, будь-яка нечестива.
  Що дало таким чоловiкам та жiнкам таку повагу до себе? Було очевидно, що повага до себе має бути основою справи. Можливо, у них зовсiм не було того почуття провини i сорому, яке перетворило струнку дiвчину, з якою вiн колись одружився, у важку, нероздiлену жiнку, яка тепер так гротескно сидiла навпочiпки на пiдлозi бiля його нiг. Можна було б уявити, щоб якась така людина, яку вiн мав на увазi, казав собi: "Ну, от я, бачте, у свiтi. У мене таке довге або коротке тiло, каштанове або жовте волосся. Мої очi певного кольору. Я їм їду, я сплю ночами. Менi доведеться провести все своє життя серед людей у цьому моєму тiлi. Чи маю я повзти перед ними чи йти прямо, як король? Чи ненавидiтиму я i боятися свого тiла, цього дому, в якому менi доведеться жити, чи менi слiд поважати його i пiклуватися про нього? Ну, чорт! Питання не варте вiдповiдi. Я прийму життя таким, яким воно є. Для мене заспiвають птахи, навеснi розкинеться зелень землею, для мене зацвiте вишня в саду".
  Джон Вебстер мав химерну картину людини його уяви, що входить до кiмнати. Вiн зачинив дверi. Ряд свiчок стояв на камiннiй полицi над камiном. Чоловiк вiдкрив скриньку i дiстав iз неї срiбну корону. Потiм вiн тихо засмiявся i поклав корону на голову. "Я називаю себе чоловiком", - сказав вiн.
  
  Це було неймовiрно. Один перебував у кiмнатi i дивився на жiнку, яка була його дружиною, а iнший збирався вирушити у подорож i бiльше нiколи її не побачить. Раптом на мене наринув слiпучий потiк думок. Фантазiя грала всюди. Здавалося, людина годинами стояла на одному мiсцi й мiркувала, але насправдi минуло всього кiлька секунд з того часу, як голос його дружини, що вигукував це слово "не треба", перервав його власний голос, який розповiдає iсторiю про звичайний невдалий шлюб.
  Тепер треба було пам'ятати про дочку. Йому краще вивести її iз кiмнати зараз. Вона йшла до дверей у свою кiмнату i за мить зникла. Вiн вiдвернувся вiд блiдолицої жiнки на пiдлозi i подивився на свою дочку. Тепер його власне тiло опинилося мiж тiлами двох жiнок. Вони не могли бачити одне одного.
  Була iсторiя про шлюб, який вiн не закiнчив i нiколи не перестане розповiдати зараз, але згодом його дочка зрозумiє, яким неминуче має бути кiнець цiєї iсторiї.
  Було про що зараз подумати. Його дочка йшла вiд нього. Можливо, вiн нiколи бiльше її не побачить. Людина постiйно драматизувала життя, розiгрувала його. Це було неминуче. Щодня життя людини складався iз серiї маленьких драм, i кожен завжди вiдводив собi важливу роль у виставi. Прикро було забути реплiки, не вийти на сцену, отримавши реплiку. Нерон порався, коли горiв Рим. Вiн забув, яку роль вiдводив собi, i так порався, щоб не видати себе. Можливо, вiн мав намiр вимовити промову звичайного полiтика про мiсто, яке знову повстає з вогню.
  Кров святих! Чи зможе його дочка спокiйно вийти з кiмнати, не обертаючись у дверi? Що вiн ще збирався їй сказати? Вiн почав трохи нервувати i засмучуватися.
  Дочка його стояла в дверях, що вели до своєї кiмнати, i дивилася на нього, i в нiй був якийсь напружений, напiвбожевiльний настрiй, який був у ньому весь вечiр. Вiн заразив її чимось своїм. Зрештою сталося те, чого вiн хотiв, справжнiй шлюб. Пiсля цього вечора молода жiнка нiколи не могла стати тим, чим могла б бути, якби не цей вечiр. Тепер вiн знав, чого хоче вiд неї. Тi чоловiки, чиї образи щойно завiтали до його уяви: учасник iподрому, старий на дорозi, матрос у доках, - була рiч, якою вони володiли, i вiн хотiв, щоб вона теж заволодiла нею.
  Тепер вiн їхав з Наталi, зi своєю жiнкою, i бiльше не побачить дочки. Насправдi, вона ще була молодою дiвчиною. Вся жiночнiсть лежала перед нею. "Я проклятий. Я божевiльний, як псих", - подумав вiн. У нього раптом з'явилося безглузде бажання почати спiвати дурний приспiв, що тiльки-но прийшов йому в голову.
  
  Дiдл-де-дi-до,
  Дiдл-де-дi-до,
  Чайнаберрi росте на деревi Чайнаберрi.
  Дiдл-де-дi-до.
  
  I тут його пальцi, шарячи по кишенях, натрапили на те, що вiн несвiдомо шукав. Вiн схопив його напiвконвульсивно i пiдiйшов до дочки, тримаючи його мiж великим i вказiвним пальцями.
  
  Днем того дня, коли вiн уперше увiйшов у дверi будинку Наталi i коли вiн майже вiдволiкся вiд довгих роздумiв, вiн знайшов яскравий камiнчик на залiзничних колiях неподалiк своєї фабрики.
  Коли хтось намагався продумати свiй шлях занадто важкою дорогою, вiн мiг у будь-який момент заблукати. Iдеш якоюсь темною самотньою дорогою i потiм, злякавшись, стаєш одночасно пронизливим i розсiяним. Треба було щось зробити, але зробити нiчого не можна було. Наприклад, у найвiдповiдальнiший момент життя можна все зiпсувати, почавши спiвати дурну пiсеньку. Iншi розводили руками. "Вiн божевiльний", - говорили вони, нiби таке висловлювання колись взагалi щось означало.
  Що ж, колись вiн був таким самим, як i зараз, саме в цей момент. Надто багато роздумiв засмутило його. Дверi будинку Наталi були вiдчиненi, i вiн боявся увiйти. Вiн планував втекти вiд неї, пiти в мiсто, напитися i написати їй листа, в якому просив би пiти туди, де йому бiльше не доведеться її бачити. Вiн думав, що вважає за краще йти на самотi i темрявi, йти шляхом ухилення до тронної зали бога Смертi.
  I в той момент, коли все це вiдбувалося, його око вловило блиск маленького зеленого камiнця, що лежить серед сiрого безглуздого камiння на гравiйному шарi залiзничного полотна. Це було ближче до вечора, i сонячне промiння ловилося i вiдбивалося маленьким каменем.
  Вiн узяв його до рук, i цей простий акт зламав у ньому якусь абсурдну рiшучiсть. Його уява, нездатна зараз обiгравати факти його життя, грало з каменем. Фантазiя людини, творчий початок у ньому, насправдi було покликане бути цiлющим, додатковим i зцiлюючим впливом працювати розуму. Чоловiки iнодi робили те, що вони називали "ослiпнути", i в такi моменти робили найменш слiпi вчинки за все своє життя. Iстина полягала в тому, що розум, що дiє один, був лише одностороннiм, покалiченим iстотою.
  "Хiто, тито, марно намагатися стати фiлософом". Джон Вебстер пiдiйшов до своєї дочки, яка чекала, що вiн скаже чи зробить щось, чого ще не було зроблено. Тепер з ним знову було все гаразд. Усерединi нього вiдбулася якась хвилинна перебудова, як це траплялося в багатьох iнших випадках за кiлька тижнiв.
  Його охопило щось на кшталт веселого настрою. "За один вечiр менi вдалося досить глибоко поринути у море життя", - думав вiн.
  Вiн став трохи пихатим. Ось вiн, людина середнього класу, що прожила все своє життя в промисловому мiстечку Вiсконсiна. Але кiлька тижнiв тому вiн був лише безбарвним хлопцем у майже зовсiм безбарвному свiтi. Протягом багатьох рокiв вiн йшов саме так, день за днем, тиждень за тижнем, рiк за роком, йшов вулицями, проходив повз людей на вулицях, пiднiмав i опускав ноги, стук-стук, їв, спав, брати грошi в борг у банках, диктувати листи в офiсах, ходити, тук-тук чи не наважуючись.
  Тепер вiн мiг думати бiльше, мати бiльше уявлень, роблячи три-чотири кроки через кiмнату до дочки, нiж вiн наважувався зробити iнодi за цiлий рiк свого колишнього життя. Тепер у його уявi виник образ самого себе, який йому подобався.
  На химернiй картинi вiн залiз на високе мiсце над морем i зняв iз себе одяг. Потiм вiн добiг до кiнця скелi i стрибнув у космос. Його тiло, його власне бiле тiло, те саме тiло, в якому вiн жив усi цi мертвi роки, тепер описувало довгу витончену дугу на тлi синього неба.
  Це також було досить приємно. Це створювало картину, яку можна було вловити в розумi, i було приємно думати про своє тiло, що створює рiзкi та разючi картини.
  Вiн поринув глибоко в море життя, в ясне, тепле, спокiйне море життя Наталi, у важке солоне мертве море життя своєї дружини, в поточну молоду рiчку життя, яка була в його дочцi Джейн.
  "Я вмiю змiшувати мовнi звороти, але водночас я чудовий плавець у морi", - сказав вiн уголос доньцi.
  Що ж, йому теж слiд бути обережнiшим. В її очах знову з'явилося подив. Одному, живучи з iншим, знадобиться багато часу, щоб звикнути до виду речей, що раптово вириваються з колодязiв думки всерединi нього, i, можливо, вiн i його дочка нiколи бiльше не житимуть разом.
  Вiн глянув на маленький камiнчик, так мiцно затиснутий мiж його великим i вказiвним пальцями. Краще було б зосередити його думки на цьому зараз. Це була маленька, крихiтна iстота, але можна було припустити, що вона вимальовується величезною на поверхнi спокiйного моря. Життя його дочки було рiчкою, що тече до моря життя. Їй хотiлося чогось, за що вона могла б вчепитися, коли її викинуть у море. Яка абсурдна iдея. Маленький зелений камiнчик не хотiв плавати у морi. Воно втопиться. Вiн зрозумiло посмiхнувся.
  Перед ним у простягнутiй руцi тримав маленький камiнь. Одного разу вiн пiдхопив його на залiзничних колiях i вдався до фантазiй, пов'язаних з ним, i цi фантазiї зцiлили його. Вдаючись фантазiям щодо неживих предметiв, людина дивним чином прославляла їх. Наприклад, чоловiк може пiти жити у кiмнату. На стiнi була картина в рамцi, стiни кiмнати, старий письмовий стiл, двi свiчки пiд Богородицею i людська фантазiя зробила це мiсце священним. Можливо, все мистецтво життя полягало в тому, щоб дозволити фантазiї затьмарити та розфарбувати факти життя.
  Свiтло двох свiчок пiд Богородицею падало на камiнь, який вiн тримав перед собою. За формою та розмiром вiн нагадував невелику квасолю, темно-зеленого кольору. При певному висвiтленнi його колiр швидко змiнювався. Спалахнув жовто-зелений спалах, нiби у молодих рослин, що тiльки-но виходять iз землi, а потiм вiн зник, i камiнь став темно-зеленим, як листя дубiв наприкiнцi лiта, як можна було собi уявити.
  Як ясно, Джон Вебстер тепер усе згадав. Камiнь, який вiн знайшов на залiзничних колiях, було втрачено жiнкою, яка їхала на захiд. Жiнка носила його серед iнших каменiв у брошi на шиї. Вiн згадав, як його уяву створило її на той час.
  Чи воно було вставлене в обручку i носилося на пальцi?.."
  Все було дещо неоднозначно. Тепер вiн бачив жiнку зовсiм ясно, як бачив її одного разу в уявi, але вона була не в поїздi, а стояла на пагорбi. Була зима, пагорб був покритий легким покривом снiгу, а пiд пагорбом у долинi текла широка рiчка, вкрита блискучим шаром льоду. Поруч iз жiнкою стояв чоловiк середнього вiку, досить важкий на вигляд, i вона вказувала на щось вдалинi. Камiнь вставлявся в обручку, яку носили на витягнутому пальцi.
  Тепер Джону Вебстер все стало ясно. Тепер вiн знав, що хоче. Жiнка на пагорбi була одним iз дивних людей, на кшталт моряка, що спустився на корабель, старого на дорозi, актриси, що вийшла з ґанку театру, одного з людей, що коронували себе. з вiнцем життя.
  Вiн пiдiйшов до дочки i, взявши її руку, розтис її i поклав камiнчик їй на долоню. Потiм вiн обережно стиснув її пальцi, доки її рука не перетворилася на кулак.
  Вiн усмiхнувся усмiшкою, що розумiє, i подивився їй в очi. "Ну, Джейн, менi досить складно сказати тобi, про що я думаю", - сказав вiн. "Чи бачите, у мене багато чого, чого я не можу звiльнити без часу, i тепер я йду. Я хочу подарувати тобi дещо".
  Вiн вагався. - Цей камiнь, - почав вiн знову, - це те, за що тобi, можливо, зачепитися, так, от i все. За хвилини сумнiвiв чiпляйтеся за нього. Коли ти майже вiдволiкся i не знаєш, що робити, тримай його в руцi".
  Вiн повернув голову, i його очi, здавалося, повiльно й уважно оглядали кiмнату, нiби не бажаючи забувати нiчого, що становило частину картини, центральними фiгурами якої тепер були його дочка.
  - Насправдi, - почав вiн знову, - жiнка, вродлива жiнка, бачите, може тримати в руцi багато коштовностей. Розумiєте, у неї може бути багато любовей, i коштовностi можуть бути коштовностями досвiду, життєвих випробувань, з якими вона зiткнулася, га?
  Джон Вебстер, здавалося, грав зi своєю дочкою в якусь химерну гру, але тепер вона вже не була нi налякана, як тодi, коли вперше увiйшла до кiмнати, нi спантеличена, як мить назад. Вона була захоплена тим, що вiн говорив. Жiнка, що сидiла на пiдлозi за батьком, була забута.
  "Перш нiж я пiду, менi потрiбно зробити одну рiч. Я маю дати тобi iм'я цьому маленькому каменю, - сказав вiн, усе ще посмiхаючись. Знову розтиснувши її руку, вiн вийняв її, пiдiйшов i постояв якийсь час, тримаючи її перед однiєю зi свiчок. Потiм вiн повернувся до неї i знову вклав їй руку.
  "Воно вiд твого батька, але вiн дарує його тобi у той момент, коли вiн уже не твiй батько i почав любити тебе як жiнку. Що ж, гадаю, тобi краще за це триматися, Джейн. Тобi це знадобиться, Бог знає. Якщо вам потрiбне iм'я для цього, назвiть його "Коштовнiсть життя", - сказав вiн, а потiм, наче вiн уже забув про iнцидент, поклав руку їй на руку i обережно пiдштовхнув її через дверi, зачинив її за нею.
  OceanofPDF.com
  IX
  
  ЩЕ ТУТ _ ЗАЛИШИЛИСЯ дещо, нiж Джон Вебстер може зайнятися в кiмнатi. Коли дочка пiшла, вiн узяв свою сумку i вийшов у передпокiй, нiби збираючись пiти, не говорячи бiльше нi слова дружинi, яка все ще сидiла на пiдлозi, опустивши голову, нiби не пiдозрюючи про якесь життя навколо неї.
  Вийшовши в коридор i зачинивши дверi, вiн поставив сумку та повернувся. Стоячи в кiмнатi з ручкою в руцi, вiн почув шум поверхом нижче. "Це Кетрiн. Що вона робить у такий час ночi? вiн думав. Вiн дiстав годинник i пiдiйшов ближче до палаючих свiчок. Було без п'ятнадцяти три. "Добре, ми встигнемо на ранковий ранковий поїзд о четвертiй", - подумав вiн.
  На пiдлозi, бiля лiжка, лежала його дружина, або, вiрнiше, жiнка, яка так довго була його дружиною. Тепер її очi дивилися на нього. Однак очi нiчого не могли сказати. Вони навiть не благали його. Було в них щось безнадiйно спантеличене. Якщо подiї, що сталися в кiмнатi тiєї ночi, зiрвали кришку з криницi, яку вона носила в собi, їй удалося знову закрити її. Тепер, можливо, кришка вже нiколи не зрушить зi свого мiсця. Джон Вебстер вiдчував себе так само, як, на його думку, мiг почуватися трунар, якого вночi викликали до мертвого тiла.
  "Диявол! У таких хлопцiв, можливо, не було таких почуттiв". Абсолютно не усвiдомлюючи, що вiн робить, вiн дiстав сигарету i закурив її. Вiн вiдчував себе дивно безособовим; немов спостерiгаєш за репетицiєю якогось спектаклю, який тебе не особливо цiкавить. "Так, цей час смертi", - подумав вiн. її тiло, але щось усерединi неї вже померло".
  Вiн пiдiйшов до лiжка i, поклавши руку на перила, нахилився, щоб подивитися на неї.
  Це був час темряви. Тремтiння пробiгло по його тiлу, i темнi думки, наче зграї чорних дроздiв, промайнули по полю його уяви.
  "Диявол! Там теж пекло! Є така рiч, як смерть, i є така рiч, як життя", - сказав вiн собi. Однак тут був також дивовижний i досить цiкавий факт. Жiнцi, що лежить на пiдлозi перед ним, знадобилося багато часу i багато похмурої рiшучостi, щоб знайти дорогу до тронної зали смертi. болото плотi, що розкладається", - подумав вiн.
  У Джонi Вебстерi заворушилися думки, якi не спадали йому на думку вже багато рокiв. Будучи молодим чоловiком у коледжi, вiн, мабуть, справдi був живiшим, нiж вiн думав у той час. Речi, якi вiн чув, якi обговорювали iншi молодi люди, люди, якi мали схильнiсть до лiтератури, i якi вiн читав у книгах, читання яких входило до його обов'язкiв, протягом останнiх кiлькох тижнiв поверталися до його пам'ятi. розум. "Можна подумати, що я стежив за такими речами все своє життя", - думав вiн.
  Поет Данте, Мiльтон з його "Втраченим раєм", єврейськi поети стародавнiх Завiтiв, усi подiбнi люди, мабуть, колись у своєму життi бачили те, що вiн бачив саме в цей момент.
  Перед ним на пiдлозi лежала жiнка, i її очi дивилися просто йому у вiчi. Весь вечiр у нiй щось боролося, щось хотiло вийти назовнi до нього та дочки. Тепер боротьба добiгла кiнця. Була капiтуляцiя. Вiн продовжував дивитися на неї зверху вниз дивним пильним поглядом у власних очах.
  "Занадто пiзно. Це не спрацювало, - повiльно сказав вiн. Вiн не вимовляв цi слова вголос, а прошепотiв їх.
  Прийшла нова думка. Все життя, проведене iз цiєю жiнкою, вiн чiплявся за одну iдею. Це був свого роду маяк, який, як тепер вiдчував, з самого початку вивiв його на хибний слiд. У певному сенсi вiн перейняв уявлення про нього з iнших. Це була виключно американська iдея, яка завжди опосередковано повторювалася в газетах, журналах та книгах. За цим стояла шалена, непереконлива фiлософiя життя. "Все сприяє на благо. Бог на своїх небесах, зi свiтом все гаразд. Усi люди створенi вiльними та рiвними".
  "Яка безбожна безлiч галасливих безглуздих висловлювань втовкмачувалося у вуха чоловiкiв i жiнок, якi намагаються жити своїм життям!"
  Його охопила сильна огида. - Що ж, менi бiльше залишатися тут марно. Моє життя в цьому будинку добiгло кiнця", - думав вiн.
  Вiн пiдiйшов до дверей, i коли вiн вiдчинив її, вона знову обернулася. "На добранiч i до побачення", - сказав вiн так весело, нiби щойно вийшов з дому вранцi, щоб провести день на фабрицi.
  А потiм звук дверей, що закриваються, рiзко порушив тишу будинку.
  OceanofPDF.com
  КНИГА ЧЕТВЕРТА
  OceanofPDF.com
  я
  
  ДУХ _ _ Зi смерть, безсумнiвно, таїлася в будинку Вебстерiв. Джейн Вебстер вiдчула його присутнiсть. Вона раптово усвiдомила можливiсть вiдчувати в собi безлiч невисловлених, неоголошених речей. Коли її батько взяв її за руку i штовхнув назад у темряву за зачиненими дверима її власної кiмнати, вона пiдiйшла до свого лiжка i кинулася на покривало. Тепер вона лежала, стискаючи в руках маленький камiнчик, який вiн їй дав. Яка вона була рада, що в неї було за що схопитися. Її пальцi притулилися до нього так, що вiн уже увiйшов до плотi її долонi. Якби її життя до сьогоднiшнього вечора була тихою рiчкою, що тече через поля до моря життя, вона б уже не була такою. Тепер рiчка входила до темної кам'янистої мiсцевостi. Тепер вiн бiг кам'янистими проходами, мiж високими темними скелями. Чого тiльки не може статися з нею завтра, пiслязавтра. Її батько їхав з дивною жiнкою. У мiстi буде скандал. Усi її молодi друзi-жiнки та чоловiки дивилися на неї iз запитанням в очах. Можливо, вони б пошкодували її. Її дух здiйнявся, i ця думка змусила її корчитися вiд гнiву. Дивно, але все ж таки це було вiрно, що вона не вiдчувала особливого почуття симпатiї до матерi. Її батьковi вдалося зблизитися з нею. Якимось дивним чином вона розумiла, що вiн збирається зробити, чому вiн це робить. Вона продовжувала бачити оголену постать чоловiка, що крокує перед нею туди-сюди. Скiльки вона пам'ятала, завжди була в нiй цiкавiсть до чоловiчих тiл.
  Раз чи два з молодими дiвчатами, яких вона добре знала, обговорювалося це питання, обережна, напiвзлякана розмова. "Людина була така-то. Те, що вiдбувалося, коли людина виростала i одружилася, було просто жахливо". Одна з дiвчат побачила щось. Поруч iз нею, на тiй же вулицi, жив чоловiк, i вiн не завжди дбав про те, щоб задерти штору на вiкно своєї спальнi. Якось лiтнього дня дiвчина лежала у своїй кiмнатi на лiжку, а чоловiк увiйшов до своєї кiмнати i зняв з себе весь одяг. Вiн задумав якусь дурiсть. Там було дзеркало, i вiн скакав перед ним туди-сюди. Мабуть, вiн прикидався, що бореться з людиною, вiдображення якої бачив у склi, продовжуючи наближатися i вiдступати, роблячи найкумеднiшi рухи тiлом i руками. Вiн зробив випад, насупився i вдарив кулаками, а потiм вiдскочив назад, нiби людина в склi вдарила його.
  Дiвчина на лiжку бачила все, все тiло чоловiка. Спочатку вона думала, що вибiжить iз кiмнати, а потiм вирiшила залишитися. Ну, вона не хотiла, щоб її мати знала, що вона бачила, тому вона тихо встала i прокралася по пiдлозi, щоб замкнути дверi, щоб її мати чи служниця не могли раптово увiйти. коли-небудь потрiбно було щось з'ясувати, i з таким же успiхом можна було скористатися шансом. Це було жахливо, i вона не могла спати двi чи три ночi пiсля того, як це сталося, але все одно вона була рада, що подивилася. Неможливо завжди бути дурнем i нiчого не знати.
  Коли Джейн Вебстер лежала на лiжку, притискаючи пальцi до каменю, який подарував їй батько, дiвчина, говорячи про оголеного чоловiка, якого вона бачила в сусiдньому будинку, здавалася дуже молодою та нехитрою. Вона вiдчувала до неї якусь зневагу. Щодо її самої, то вона справдi перебувала в присутностi оголеного чоловiка, i цей чоловiк сидiв поруч iз нею i обiймав її. Його руки фактично торкнулися плотi її тiла. У майбутньому, хоч би що трапилося, чоловiки не будуть для неї такими, якими вони були ранiше i якими вони були для молодих жiнок, якi були її подругами. Тепер вона знатиме про чоловiкiв так, як не знала ранiше, i не боятиметься їх. Цьому вона була рада. Її батько їде з незнайомою жiнкою, i скандал, який, безсумнiвно, вибухне в мiстi, може зруйнувати тиху безпеку, в якiй вона завжди жила, але багато чого досягла. Тепер рiчка, яка була її життям, текла темними коридорами. Можливо, вiн звалився б вниз по гострих каменях, що виступають.
  Звичайно, було б неправильно приписувати Джейн Вебстер такi певнi думки, хоча пiзнiше, коли вона згадала того вечора, її власний розум почав будувати вежу романтики з цього приводу. Вона лежала на своєму лiжку, стискаючи в руках камiнчик, i була злякана, але водночас дивно рада.
  Щось було розiрвано, можливо, дверi для неї в життя. У будинку Вебстерiв було вiдчуття смертi, але в ньому було нове вiдчуття життя i нове радiсне вiдчуття страху перед життям.
  
  Її батько спустився сходами в темний коридор унизу, несучи свою сумку i теж думаючи про смерть.
  Тепер не було кiнця розвитку мислення, яке вiдбувалося всерединi Джона Вебстера. У майбутньому вiн стане ткачем, що виплетає вiзерунки з ниток думки. Смерть була рiччю, як i життя, яке приходило до людей раптово, майнуло в них. Завжди були двi постатi, якi гуляли мiстами i селищами, входили i виходили з будинкiв, фабрик i магазинiв i виходили з них, вiдвiдували самотнi фермерськi будинки ночами, гуляли при свiтлi дня веселими мiськими вулицями, сiдали i виходили з поїздiв, завжди в русi, з'являючись перед людьми в найнесподiванiшi моменти. Людинi могло бути трохи важко навчитися входити i виходити з iнших людей, але для двох богiв, Життя i Смертi, це не склало труднощiв. Усерединi кожного чоловiка i жiнки був глибокий колодязь, i коли Життя увiйшло у дверi будинку, тобто тiло, воно нахилилося i зiрвало важку залiзну кришку з криницi. Темнi прихованi речi, що гноилися в колодязi, виходили назовнi i знаходили собi вираз, i диво було в тому, що, вираженi, вони часто ставали дуже гарними. Коли увiйшов бог Життя, у домi чоловiка чи жiнки вiдбулося очищення, дивне оновлення.
  Щодо Смертi та його появи, то це iнша справа. У смертi теж було багато дивних жартiв iз людьми. Iнодi вiн дозволяв їхнiм тiлам жити довгий час, задовольняючись тим, що просто закривав кришку колодязя всерединi. Вiн нiби сказав: "Ну, щодо фiзичної смертi не варто поспiшати. Свого часу це стане неминучою рiччю. Проти мого опонента Лайфа можна зiграти набагато iронiчнiшу i тоншу гру. Я наповню мiста сирим i смердючим запахом смертi, в той час, як навiть мертвi думають, що вони ще живi. Щодо мене, то я хитрий. Я як великий i хитрий король, усi служать, а вiн говорить лише про свободу i змушує своїх пiдданих думати, що це вiн служить, а не вони самi. Я подiбний до великого полководця, який завжди має пiд своїм командуванням, готового кинутися до зброї по найменшому знаку з його боку, величезну армiю людей".
  Джон Вебстер пройшов темним коридором унизу до дверей, що вели на вулицю, i поклав руку на ручку зовнiшнiх дверей, але замiсть того, щоб вийти прямо назовнi, зупинився i на мить замислився. Вiн був дещо пихатий у своїх думках. "Напевно, я поет. Можливо, тiльки поетовi вдається зберегти кришку внутрiшньої криницi i зберегти життя до останньої хвилини, поки його тiло не зношується i доведеться вибратися з нього", - думав вiн.
  Його пихатий настрiй минув, вiн повернувся i з цiкавiстю оглянув коридор. У цей момент вiн був дуже схожий на тварину, що рухається в темному лiсi, яка, нiчого не чуючи, проте усвiдомлює, що життя кипить i, можливо, чекає на нього зовсiм поруч. Може, це постать жiнки, яку вiн бачив, що сидить за кiлька футiв вiд нього? У коридорi бiля вхiдних дверей стояла маленька старомодна вiшалка для капелюхiв, нижня частина якої служила свого роду сидiнням, на якому можна було сидiти.
  Можна було подумати, що там сидить тихо жiнка. У неї також була запакована сумка, i вона стояла на пiдлозi поряд з нею.
  Старий Гаррi! Джон Вебстер був трохи вражений. Невже його уява трохи вийшла з-пiд контролю? Не могло бути жодних сумнiвiв у тому, що за кiлька футiв вiд того мiсця, де вiн стояв, сидiла жiнка з дверною ручкою в руцi.
  Йому хотiлося простягнути руку i подивитися, чи зможе вiн торкнутися обличчя жiнки. Вiн думав про двох богiв, Життя та Смертi. Безперечно, у його свiдомостi виникла iлюзiя. Було глибоке вiдчуття присутностi, що мовчазно сидить там, у нижнiй частинi вiшалки для капелюхiв. Вiн пiдiйшов трохи ближче, i тремтiння пробiгло по його тiлу. Там стояла темна маса, що грубо зображала обриси людського тiла, i, поки вiн стояв i дивився, йому здавалося, що обличчя почало окреслюватися все рiзкiше i рiзкiше. Обличчя, як i обличчя двох iнших жiнок, якi в важливi й несподiванi моменти його життя спливли перед ним, обличчя молодої оголеної дiвчини, що лежала на лiжку в давнi часи, обличчя Наталi Шварц, побачене в темряву нiчного поля, коли вiн лежав поряд з нею, - цi обличчя начебто пiдпливли до неї. моря.
  Вiн, без сумнiву, дозволив собi трохи перевтомитись. Нiхто не йшов легковажно дорогою, якою йшов. Вiн наважився вийти на дорогу життя та намагався взяти з собою iнших. Без сумнiву, вiн був схвильований i схвильований, нiж припускав.
  Вiн м'яко простяг руку i торкнувся обличчя, яке тепер, здавалося, пливло з темряви. Потiм вiн вiдскочив назад, ударившись головою об протилежну стiну коридору. Його пальцi намацали тепле тiло. Було приголомшливе вiдчуття, що в його мозку щось крутиться. Невже вiн зовсiм збожеволiв? Втiшна думка майнула в сум'яттi його розуму.
  - Кетрiн, - сказав вiн голосним голосом. Це був своєрiдний виклик самому собi.
  - Так, - тихо вiдповiв жiночий голос, - я не збиралася вiдпускати тебе, не попрощавшись.
  Жiнка, яка стiльки рокiв була служницею в його будинку, пояснила свою присутнiсть там, у темрявi. - Менi шкода, що я налякала тебе, - сказала вона. "Я просто збирався поговорити. Ти їдеш, i я теж. У мене все зiбрано та готове. Сьогоднi ввечерi я пiднявся сходами i почув, як ви сказали, що йдiть, тому спустився i зiбрав речi сам. Це не зайняло багато часу. У мене було не так вже й багато речей, якi треба було запакувати".
  Джон Вебстер вiдчинив вхiднi дверi i попросив їх вийти з ним на вулицю, i кiлька хвилин вони стояли, розмовляючи, на сходах, що вели вниз з ґанку.
  Поза домом вiн почував себе краще. Слiдом за страхом усерединi виникла якась слабкiсть, i на мить вiн сидiв на сходах, поки вона стояла i чекала. Потiм слабкiсть пройшла, i вiн пiдвiвся. Нiч була ясна та темна. Вiн глибоко зiтхнув i вiдчув величезне полегшення вiд думки, що вiн нiколи бiльше не увiйде до тих дверей, з яких щойно вийшов. Вiн почував себе дуже молодим та сильним. Незабаром на схiдному небi мала з'явитися смуга свiтла. Коли вiн забирав Наталi i вони сiдали в поїзд, вони сiдали в денний вагон iз боку, зверненого на схiд. Було б приємно побачити настання нового дня. Його уява пробiгла попереду його тiла, i вiн побачив себе i жiнку, що сидiли разом у поїздi. Вони входили у освiтлену карету з темряви зовнi, незадовго до свiтанку. Вдень люди в автобусi спали, згорнувшись на сидiннях, виглядаючи незатишно та втомлено. Повiтря було б важким вiд затхлої тяжкостi дихання людей, замкнених у тiснотi. Стояв важкий їдкий запах одягу, що давно ввiбрала кислоти, що видiлялися тiлами. Вiн i Наталi поїдуть потягом до Чикаго i вийдуть там. Можливо, вони одразу сядуть на iнший поїзд. Можливо, вони залишаться в Чикаго на день чи два. Будуть плани, можливо, довгi години розмов. Тепер мало початися нове життя. Йому самому довелося подумати, чим хоче займатися у свої днi. Це було дивно. У них з Наталi не було жодних планiв, як сiсти на поїзд. Тепер його фантазiя вперше спробувала виповзти межi цього моменту, проникнути у майбутнє.
  Добре, що нiч видалася ясною. Не хотiлося б вирушати в дорогу, добираючись до вокзалу пiд дощем. Якими яскравими були зiрки в раннiй ранковий час. Тепер казала Кетрiн. Було б добре послухати, що вона скаже.
  Вона говорила йому з якоюсь грубою вiдвертiстю, що їй не подобається мiсiс Вебстер, вона нiколи не подобалася їй i що вона всi цi роки залишалася в будинку як прислуга тiльки через нього самого.
  Вiн обернувся i глянув на неї, i її очi дивилися прямо в нього. Вони стояли дуже близько один до одного, майже так близько, як могли б стояти закоханi, i в невпевненому свiтлi її очi були дивно схожi на Наталi. У темрявi вони, здавалося, свiтилися, як свiтилися очi Наталi тiєї ночi, коли вiн лежав у полi.
  Чи був це лише шанс, що це нове почуття здатностi освiжитися i вiдновити себе, люблячи iнших, входячи i виходячи у вiдчиненi дверi чужих будинкiв, прийшло до нього через Наталi, а не через цю жiнку? Кетрiн? "Ха, це шлюб, кожен шукає шлюбу, ось що вони задумали, шукають шлюбу", - сказав вiн собi. У Кетрiн, як i в Наталi, було щось тихе, чудове та сильне. Можливо, якби вiн у якийсь момент, протягом усiх своїх мертвих, несвiдомих рокiв життя з нею в одному будинку, виявився б наодинцi з Кетрiн у кiмнатi i якби дверi його власної iстоти вiдчинилися в цей момент, щось могло б статися. вiдбулися мiж ним i цiєю жiнкою, якi почалися б у рамках такої ж революцiї, як та, якою вiн пройшов.
  "Це теж можливо", - вирiшив вiн. "Люди б багато виграли, якби навчилися пам'ятати про цю думку", - думав вiн. Його уява на мить заграла з цiєю думкою. Можна було б ходити по мiстах i селищах, входити i виходити з будинкiв, входити i виходити з присутностi людей з новим почуттям поваги, якби одного разу у свiдомостi людей закрiпилося уявлення про те, що будь-якої митi i будь-де можна прийди до того, хто нiс перед собою, як на золотому пiдносi, дар життя i свiдомiсть життя для своєї коханої. Що ж, треба було мати на увазi картину, картину землi та народу, охайно одягнених, народу, що несе дари, народу, що пiзнав таємницю та красу дарування непрошеної любовi. Такi люди неминуче утримуватимуть себе в чистотi та порядку. Це були б яскравi люди з певним почуттям декоративностi, певним усвiдомленням себе по вiдношенню до будинкiв, у яких вони жили, та вулиць, якими вони ходили. Людина не могла любити, поки не очистила i трохи прикрасила своє тiло i розум, поки не вiдчинила дверi своєї iстоти i не впустила сонце i повiтря, поки не звiльнила свiй розум i фантазiю.
  Джон Вебстер тепер боровся сам iз собою, прагнучи вiдсунути свої думки та фантазiї на другий план. Там вiн стояв перед будинком, у якому жив усi цi роки, так близько до жiнки Кетрiн, i вона тепер розмовляла з ним про свої справи. Настав час звернути на неї увагу.
  Вона пояснювала, що вже тиждень чи бiльше вона усвiдомлювала той факт, що в будинку Вебстер щось не так. Не треба було бути дуже проникливим, щоби це зрозумiти. Це було в самому повiтрi, яким дихаєш. Повiтря в будинку було важким вiд цього. Щодо її самої, то вона думала, що Джон Вебстер закохався в якусь жiнку, а не в мiсiс Вебстер. Колись вона сама була закохана, i людину, яку вона любила, було вбито. Вона знала про кохання.
  Тiєї ночi, почувши голоси в кiмнатi нагорi, вона пiднялася сходами. Вона не вiдчула, що це пiдслуховують, оскiльки це це безпосередньо стосувалося. Давним-давно, коли вона потрапила в бiду, вона почула голоси нагорi i знала, що у важку годину Джон Вебстер пiдтримав її.
  Пiсля цього, давно, вона вирiшила, що поки вiн залишиться в будинку, вона залишиться. Доводиться працювати, i з тим самим успiхом можна працювати прислугою, але вона нiколи не вiдчувала близькостi з мiсiс Вебстер. Коли хтось був слугою, йому iнодi було досить важко пiдтримувати самоповагу, i єдиний спосiб зробити це - працювати на когось, хто також мав самоповагу. Схоже, це мало хто розумiв. Вони думали, що люди працюють заради грошей. Насправдi нiхто особливо не працював заради грошей. Люди тiльки думали, що це зробили, можливо. Вчинити так означало стати рабинею, а вона, Кетрiн, рабинею не була. У неї були накопиченi грошi, а крiм того, вона мала брата, який володiв фермою в Мiннесотi, який кiлька разiв писав їй з проханням переїхати до нього i жити з ним. Вона збиралася поїхати туди зараз, але не хотiла жити в братовому домi. Вiн був одружений, i вона не збиралася залазити до його будинку. Насправдi вона, мабуть, вiзьме заощадженi грошi та придбає власну невелику ферму.
  - У будь-якому разi, сьогоднi ввечерi ти пiдеш iз цього будинку. Я чула, як ти сказав, що збираєшся з iншою жiнкою, i подумала, що теж пiду", - сказала вона.
  Вона замовкла i зупинилася, дивлячись на Джона Вебстера, який теж дивився на неї i в цей момент був захоплений її спогляданням. У неясному свiтлi її обличчя перетворилося на обличчя молодої дiвчини. Щось у її обличчi в цей момент нагадувало йому обличчя його дочки, коли вона дивилася на нього в тьмяному свiтлi свiчок у кiмнатi вгорi. Це було так, i в той же час воно було схоже на обличчя Наталi, яким воно було того дня в офiсi, коли вiн i вона вперше пiдiйшли один до одного близько, i яким воно виглядало тiєї ночi в темрявi поле.
  Можна так легко заплутатися. - Нiчого страшного, якщо ти поїдеш, Кетрiне, - сказав вiн уголос. "Ви знаєте про це, я маю на увазi, що ви знаєте, що хочете робити".
  Якийсь час вiн стояв мовчки, розмiрковуючи. - Ось так, Кетрiне, - почав вiн знову. "Нагорi моя дочка Джейн. Я їду, але не можу взяти її з собою, як i ти не можеш жити у будинку свого брата там, у Мiннесотi. Я думаю, що в найближчi два-три днi, а можливо, i кiлька тижнiв Джейн доведеться нелегко.
  "Невiдомо, що тут станеться". Вiн зробив жест у бiк будинку. - Я йду, але, гадаю, я розраховував на те, що ти будеш тут, поки Джейн трохи не встане на ноги. Ти розумiєш, що я маю на увазi, поки вона не зможе стояти сама.
  На лiжку вгорi тiло Джейн Вебстер ставало все жорсткiшим i напруженiшим, поки вона лежала, прислухаючись до прихованого галасу в будинку. У сусiднiй кiмнатi почувся звук руху. Дверна ручка вдарилася об стiну. Дошки пiдлоги рипiли. Її мати сидiла на пiдлозi бiля лiжка. Тепер вона вставала. Вона поклала руку на перила лiжка, щоб пiдвестися. Лiжко трохи зрушило. Вiн рухався на своїх роликах. Почувся низький гуркiтливий звук. Чи увiйде її мати до її кiмнати? Джейн Вебстер не хотiла бiльше нi слiв, нi подальших пояснень того, що сталося зiпсувало шлюб мiж її матiр'ю та батьком. Їй хотiлося, щоб її дали спокiй, щоб вона могла думати сама. Думка про те, що мати може увiйти до її спальнi, налякала її. Як не дивно, тепер у неї з'явилося гостре та виразне вiдчуття присутностi смертi, якимось чином пов'язане з фiгурою її матерi. Якби жiнка похилого вiку зараз увiйшла до її кiмнати, навiть якби вона не сказала нi слова, це було б схоже на появу примари. При думцi про це по її тiлу пробiгли мурашки. Здавалося, маленькi м'якi створiння з волохатими ногами бiгали вгору i вниз її ногами, вгору i вниз по спинi. Вона неспокiйно заворушилась на лiжку.
  Її батько спустився вниз i пройшов коридором унизу, але вона не почула, як вiдчинилися i зачинилися вхiднi дверi. Вона лежала, прислухаючись до цього звуку, чекаючи на це.
  У хатi було тихо, надто тихо. Десь далеко почулося гучне цокання годинника. Роком ранiше, коли вона закiнчила мiську середню школу, батько подарував їй маленький годинник. Тепер вiн лежав на туалетному столику в дальньому кiнцi кiмнати. Його швидке цокання нагадувало якесь маленьке iстота, одягнене в сталевi туфлi i швидко бiжить, а туфлi клацають один про одного. Маленька iстота швидко бiгла нескiнченним коридором, бiгла з якоюсь шаленою i рiзкою рiшучiстю, але нiколи не наближалася i не вiддалялася. У її свiдомостi виник образ маленького, схожого на рисочка хлопчика з широким ротом, що посмiхався, i загостреними вухами, що стирчать прямо над головою, як вуха фокстер'єра. Можливо, ця думка спала їй на думку з якоїсь фотографiї Пака, яку вона пам'ятала з дитячої книжки. Вона усвiдомлювала, що звук, який вона чула, виходив вiд годинника на комодi, але картинка в її головi залишилася. Фiгура, схожа на бiса, стояла з нерухомою головою i тiлом, а ноги його люто працювали. Вiн посмiхнувся їй, i його маленькi, закутi в сталь нiжки клацнули разом.
  Вона свiдомо спробувала розслабити своє тiло. Потрiбно було провести кiлька годин, лежачи на лiжку, перш нiж настане новий день, i їй доведеться зiткнутися з проблемами нового дня. З чим буде зiткнутися. Її батько пiшов би з незнайомою жiнкою. Коли вона йшла вулицею, люди дивилися на неї. "Це його дочка", - говорили вони. Можливо, поки вона залишиться в мiстi, вона нiколи бiльше не зможе ходити вулицями, не помiчаючи, що на неї дивляться, але, з iншого боку, можливо, вона не залишиться. Було якесь збудження, коли вона думала про те, щоб вирушити в дивнi мiсця, можливо, в якесь велике мiсто, де вона завжди гулятиме серед незнайомцiв.
  Вона доводилася до такого стану, що їй доведеться взяти себе в руки. Були часи, хоч вона i була молода, вона вже знала такi часи, коли розум i тiло, здавалося, не мали взагалi нiчого спiльного. Робили щось iз тiлом, укладали його в лiжко, змушували вставати i ходити, змушували очi читати сторiнки якоїсь книги, робили з тiлом багато рiзних речей, тодi як розум продовжував займатися своїми справами, не звертаючи уваги. . Воно думало про речi, вигадувало всякi абсурднi речi, йшло своїм шляхом.
  У такi моменти в минулому розум Джейн умiв змушувати своє тiло потрапляти в абсурднi i разючi ситуацiї, тодi як воно дико i вiльно дiяло, як йому заманеться. Вона лежала у своїй кiмнатi iз зачиненими дверима, але уяву винесло її тiло на вулицю. Вона йшла, усвiдомлюючи, що всi чоловiки, повз якi вона проходила, посмiхалися, i продовжувала задаватися питанням, у чому справа. Вона поспiшила додому i зайшла до своєї кiмнати тiльки для того, щоб виявити, що її сукня була розстебнута позаду. Це було жахливо. Вона знову йшла вулицею, i бiлi панталони, якi вона носила пiд спiдницями, якимось незбагненним чином розстебнулися. До неї наближався юнак. Це був новий хлопець, який щойно приїхав до мiста i влаштувався працювати в магазин. Ну, вiн збирався поговорити з нею. Вiн пiдняв капелюх, i в цей момент панталони по ногах почали сповзати вниз. Джейн Вебстер лежала у своєму лiжку i посмiхалася спогадам про страхи, якi вiдвiдали її, коли в минулому її розум пристрастився до дикого, безконтрольного бiгу. У майбутньому все буде дещо iнакше. Вона пройшла через щось i, можливо, їй ще багато що доведеться пережити. Те, що ранiше здавалося таким жахливим, можливо, тепер буде лише кумедним. Вона почувала себе нескiнченно старшою i витонченою, нiж була лише кiлька годин тому.
  Як дивно було, що в хатi було так тихо. Звiдкись iз мiста почувся стукiт кiнських копит по твердiй дорозi i стукiт воза. - крикнув голос. Якийсь житель мiста, вiзник, збирався вирушити в дорогу рано. Можливо, вiн збирався до iншого мiста, щоб взяти вантаж товарiв та вiдвезти їх назад. Мабуть, вiн чекає довгий шлях, раз вiн почав так рано.
  Вона неспокiйно повела плечима. Що з нею сталося? Чи боялася вона у своїй спальнi, у своєму лiжку? Чого вона боялася?
  Вона раптово i рiзко сiла на лiжку, а потiм, за мить, знову дозволила своєму тiлу впасти назад. З горла її батька вирвався рiзкий крик, що пролунав по всьому будинку. - Кетрiн, - крикнув голос її батька. Там було лише одне слово. Це було iм'я єдиного слуги Вебстера. Чого її батько хотiв вiд Кетрiн? Що сталося? Невже в хатi трапилося щось жахливе? Щось трапилося з її матiр'ю?
  Щось таїлося в глибинi свiдомостi Джейн Вебстер, думка, яка не хотiла бути вираженою. Воно ще не могло вибратися з таємних частин її душi до її розуму.
  Те, чого вона боялася i чекала, ще не могло статися. Її мати була у сусiднiй кiмнатi. Вона тiльки-но почула, як вона там ходить.
  У хатi почувся новий звук. Її мати важко рухалася коридором прямо за дверима спальнi. Вебстери перетворили маленьку спальню наприкiнцi коридору на ванну, i її мати збиралася туди. Її ноги повiльно, рiвно, важко i повiльно впали на передпокiй. Зрештою, її ноги видавали цей дивний звук лише тому, що вона надягла м'якi кiмнатнi капцi.
  Тепер унизу, якщо прислухатися, можна було почути голоси, що тихо вимовляють слова. Мабуть, це її батько розмовляє зi служницею Кетрiн. Чого вiн мiг вiд неї хотiти? Вхiднi дверi вiдчинилися, а потiм знову зачинилися. Вона боялася. Її тiло тремтiло вiд страху. Було жахливо з боку її батька пiти та залишити її одну в домi. Чи мiг вiн узяти з собою служницю Кетрiн? Ця думка була нестерпною. Чому вона так боялася думки, що залишиться сама в будинку з матiр'ю?
  Усерединi неї, глибоко всерединi, таїлася думка, яка не хотiла висловлюватися. Тепер, за кiлька хвилин, щось мало статися з її матiр'ю. Про це не хотiлося думати. У ваннiй кiмнатi на полицях у маленькiй шафцi, схожiй на коробку, стояли певнi пляшки. Їх назвали отрутою. Важко було зрозумiти, чому їх там тримали, але Джейн бачила їх багато разiв. Зубну щiтку вона зберiгала у склянiй склянцi у шафi. Можна було припустити, що у пляшечках мiстилися лiки, якi можна було приймати лише зовнiшньо. Про такi речi мало думали, не мали звички думати про них.
  
  Тепер Джейн знову сидiла просто в лiжку. Вона була сама в будинку зi своєю матiр'ю. Навiть служниця Кетрiн пiшла. Будинок здавався зовсiм холодним i самотнiм, безлюдним. У майбутньому вона завжди почуватиметься недоречною в цьому будинку, в якому вона завжди жила, а також якимсь дивним чином почуватиметься вiдокремленою вiд своєї матерi. Залишатися наодинцi з матiр'ю тепер, можливо, завжди змушувало її почуватися трохи самотньою.
  Чи могло бути так, що служниця Кетрiн була тiєю жiнкою, з якою збирався виїхати її батько? Цього не може бути. Кетрiн була великою, важкою жiнкою з великими грудьми i темним, сивим волоссям. Не можна було думати, що вона пiшла з чоловiком. Можна було уявити, що вона мовчки ходить по хатi i робить по хатi. Її батько поїде з молодшою жiнкою, з жiнкою трохи старшою за неї самої.
  Людинi слiд узяти себе до рук. Коли людина хвилювалась, давала собi волю, уява iнодi грало дивнi та страшнi жарти. Її мати була у ваннiй, стоячи бiля маленької шафки, схожої на коробку. Обличчя її було блiдим, блiдим, як тiсто. Їй довелося триматися однiєю рукою за стiну, щоби не впасти. Її очi були сiрими та важкими. Вони не мали життя. Тяжка, схожа на хмару пелена огорнула її очi. Це було схоже на важку сiру хмару на синьому небi. Її тiло теж хиталося туди-сюди. Будь-якої митi вiн може впасти. Але зовсiм недавно, навiть незважаючи на дивну пригоду в спальнi її батька, все раптом здалося ясним. Вона зрозумiла те, чого нiколи ранiше не розумiла. Тепер нiчого не можна було зрозумiти. Був вир заплутаних думок i дiй, в який поринула людина.
  Тепер її власне тiло почало розгойдуватися туди-сюди на лiжку. Пальцi її правої руки стискали крихiтний камiнчик, подарований їй батьком, але зараз вона не пiдозрювала про маленький круглий твердий предмет, що лежить у неї на долонi. Її кулаки продовжували бити її власне тiло, її власнi ноги та колiна. Було щось, що вона хотiла зробити, щось, що тепер було правильним i доречним, i вона мала це зробити. Настав час їй закричати, зiстрибнути з лiжка, бiгти коридором у ванну i вирвати дверi ванної. Її мати збиралася зробити щось, що не можна було пасивно стояти осторонь та спостерiгати за завершенням. Вона повинна кричати на весь голос, волати про допомогу. Це слово мало бути зараз у неї на вустах. "Не треба, не треба", - тепер вона повинна кричати. Тепер її губи повиннi вимовляти це слово по всьому будинку. Їй варто було б змусити будинок i вулицю, на якiй вiн стояв, луною та луною слова.
  I вона нiчого не могла сказати. Її губи були запечатанi. Її тiло не могло зрушити з лiжка. Вiн мiг тiльки розгойдуватись туди-сюди на лiжку.
  Її уяву продовжувало малювати картини, швидкi, яскравi, страшнi картини.
  У ваннiй шафi стояла пляшечка з коричневою рiдиною, i її мати пiдняла руку i схопила її. Тепер вона пiднесла його до губ. Вона проковтнула весь вмiст пляшки.
  Рiдина у пляшцi була коричневою, червонувато-коричневою. Перш нiж вона проковтнула його, її мати запалила газову лампу. Вiн знаходився прямо над її головою, коли вона стояла обличчям до шафи, i свiтло вiд неї падало їй на обличчя. Пiд очима були маленькi опухлi червонi мiшки плотi, i вони виглядали дивно i майже огидно на фонi блiдої бiлизни шкiри. Рот був вiдкритий, губи були сiрими. З куточка рота вниз по пiдборiддi бiгла червонувато-коричнева пляма. Декiлька крапель рiдини впало на бiлу нiчну сорочку її матерi. Судорожнi спазми, наче вiд болю, пробiгли по блiдому, блiдому обличчю. Очi залишалися закритими. Почувся тремтливий, тремтливий рух плечей.
  Тiло Джейн продовжувало розгойдуватися взад i вперед. Плоть її тiла теж затремтiла. Її тiло було твердим. Її кулаки були стиснутi, мiцно-мiцно. Кулаки продовжували бити її по ногах. Її матерi вдалося вибратися через дверi ванної кiмнати i через невеликий коридор до своєї кiмнати. Вона кинулась обличчям униз на лiжко у темрявi. Вона кинулася вниз чи впала? Чи вмирає вона зараз, чи помре вона незабаром, чи вже мертва? У сусiднiй кiмнатi, у тiй кiмнатi, де Джейн бачила, як її батько йшов оголеним перед її матiр'ю та нею, ще горiли свiчки, пiд образом Богородицi. Не було жодних сумнiвiв у тому, що жiнка похилого вiку помре. В уявi Джейн побачила етикетку на пляшцi з коричневою рiдиною. На ньому було написано "Отруту". На такi флакони аптекарi наносили зображення черепа та схрещених кiсток.
  I тепер тiло Джейн перестало розгойдуватися. Можливо її мати померла. Тепер можна було спробувати почати думати про iншi речi. Вона невиразно, але в той же час майже чудово вiдчула, що в повiтрi спальнi з'явився якийсь новий елемент.
  З'явився бiль у долонi правої руки. Щось завдало їй бiль, i вiдчуття болю було освiжаючим. Це повернуло життя. Усвiдомлення себе було присутнє в усвiдомленнi тiлесного болю. Думка могла почати шлях назад по дорозi з якогось темного далекого мiсця, куди вiн утiк. Розум мiг утримати думку про маленьке забите мiсце на м'якiй плотi долонi. Там було щось тверде i гостре, що врiзалося в тiло долонi, коли на неї натискали жорсткi й напруженi пальцi.
  OceanofPDF.com
  II
  
  У руцi Джейн Вебстер лежав маленький зелений камiнчик, який її батько пiдiбрав на залiзничних колiях i подарував їй у момент свого вiд'їзду. "Коштовнiсть життя", - назвав вiн це в той момент, коли сум'яття змусило його поступитися мiсцем бажання зробити якийсь жест. Романтична думка спала йому на думку. Хiба люди завжди не використовували символи, щоб подолати труднощi життя? Там була Богородиця зi своїми свiчками. Хiба вона не була символом? У якийсь момент, вирiшивши в хвилину марнославства, що думка важливiша за фантазiю, люди вiдмовилися вiд цього символу. З'явився протестантський тип людини, яка вiрила у те, що називається "вiком розуму". Був страшний образ егоїзму. Чоловiки могли довiряти своєму розуму. Наче вони взагалi щось знали про роботу свого розуму.
  Жестом та усмiшкою Джон Вебстер вклав камiнь у руку доньцi, i тепер вона чiплялася за нього. Можна було сильно натиснути на нього пальцем i вiдчути в м'якiй долонi цей чудовий i цiлющий бiль.
  Джейн Вебстер намагалася щось реконструювати. У темрявi вона намагалася намацати стiну. На стiнi стирчали маленькi гострi кiнчики, якi поранили долоню. Якщо пройти вздовж стiни досить далеко, можна потрапити до освiтленого мiсця. Можливо, стiна була посипана коштовностями, покладеними туди iншими, що пробиралися навпомацки у темрявi.
  Її батько пiшов iз жiнкою, молодою жiнкою, дуже схожою на неї. Тепер вiн житиме iз цiєю жiнкою. Можливо, вона нiколи бiльше його не побачить. Її мати померла. У майбутньому вона буде одна у життi. Їй доведеться розпочати зараз i почати жити власним життям.
  Чи була її мати мертва, чи їй просто наснилися жахливi фантазiї?
  Людину раптово скинули з найвищого безпечного мiсця в морi, i тодi йому довелося спробувати плисти, щоб урятуватися. Розум Джейн почав грати з думкою про себе, що пливе в море.
  Влiтку минулого року вона з кiлькома молодими чоловiками та жiнками вирушила на екскурсiю до мiста на березi озера Мiчиган та на курорт неподалiк мiста. Була людина, яка пiрнула в море з високої вежi, що застрягла високо в небi. Його найняли пiрнати, щоб розважати натовп, але все пiшло не так, як мало. День для такої справи мав бути ясним i ясним, але з ранку пiшов дощ, а по обiдi похолодало, i небо, вкрите низькими важкими хмарами, теж було важким i холодним.
  На небi поспiшали холоднi сiрi хмари. Нирець упав зi свого високого мiсця в море на очах у невеличкого мовчазного натовпу, але море не прийняло його тепло. Воно чекало на нього в холоднiй сiрiй тишi. Дивлячись на нього, що впав таким чином, по тiлу пробiгло холодне тремтiння.
  Що це за холодне сiре море, до якого так швидко впало оголене тiло чоловiка?
  У той день, коли професiйний дайвер здiйснив свiй стрибок, серце Джейн Вебстер перестало битися, поки вiн не спустився в море, а його голова знову не з'явилася на поверхнi. Вона стояла поряд з молодим чоловiком, що її супроводжував весь день, i її руки нетерпляче стискали його руку i плече. Коли голова пiрнача з'явилася знову, вона поклала голову на плече молодого чоловiка, i її власнi плечi затремтiли вiд ридання.
  Безперечно, це був дуже безглуздий виступ, i пiзнiше їй було за нього соромно. Дайвер був професiоналом. "Вiн знає, що робить", - сказав молодик. Всi присутнi смiялися з Джейна, i вона розлютилася, бо її супроводжуючий теж смiявся. Якби в нього вистачило здорового глузду зрозумiти, що вона вiдчуває зараз, вона подумала, що не стала б заперечувати проти смiху iнших.
  
  "Я чудовий маленький плавець у морi".
  Було взагалi дивно, як iдеї, вираженi в словах, перебiгали з голови в голову. "Я чудовий маленький плавець у морi". Але незадовго до цього її батько промовив цi слова, коли вона стояла в дверях мiж двома спальнями, i вiн пiдiйшов до неї. Вiн хотiв подарувати їй камiнь, вона тепер притискала його до долонi, i хотiв щось сказати про нього, i замiсть слiв про камiнь на його губах зiрвалися цi слова про плавання в морях. У його поведiнцi в цей момент було щось спантеличене i розгублене. Вiн був засмучений, як i вона зараз. Цей момент тепер швидко переживався у свiдомостi дочки знову i знову. Її батько знову ступив до неї, тримаючи камiнь мiж великим i вказiвним пальцями, i непевне свiтло, що вагалося, знову загорiлося в його очах. Цiлком чiтко, нiби вiн знову був у її присутностi, Джейн знову почула слова, якi ще зовсiм недавно здавались безглуздими, безглуздi слова виходять з вуст людини, тимчасово п'яної чи божевiльної: "Я - чудовий маленький плавець у морi".
  Її скинули з високого безпечного мiсця, у морi сумнiвiв та страху. Нещодавно, вчора, вона стояла на твердiй землi. Можна було дозволити своїй фантазiї пограти з думкою про те, що сталося. У цьому була б своєрiдна втiха.
  Вона стояла на твердiй землi, високо над величезним морем сум'яття, а потiм зовсiм раптово її зiткнуло з твердою височиною в морi.
  Зараз, у цей момент, вона падала в море. Тепер для неї мало початися нове життя. Її батько пiшов iз незнайомою жiнкою, а мати померла.
  Вона падала з найвищого безпечного майданчика в морi. Якимось безглуздим рухом, немов жестом руки, її власний батько скинув її вниз. Вона була одягнена в бiлу нiчну сорочку, i її фiгура, що падає, видiлялася бiлою смугою на тлi сiрого холодного неба.
  Її батько вклав їй у руку безглуздий камiнчик i пiшов, а потiм мати пiшла у ванну i зробила iз собою жахливу, немислиму рiч.
  А тепер вона, Джейн Вебстер, пiшла зовсiм у море, далеко-далеко, в самотнє холодне сiре мiсце. Вона спустилася в мiсце, звiдки виникло все життя i куди, зрештою, йде все життя.
  Був тягар, смертельний тягар. Все життя стало сiрим, холодним i старим. Один iшов у темрявi. Тiло з м'яким стукотом упало на сiрi м'якi, неподатливi стiни.
  Будинок, де вiн жив, був порожнiй. То був порожнiй будинок на порожнiй вулицi порожнього мiста. Всi люди, яких знала Джейн Вебстер, молодi чоловiки i жiнки, з якими вона жила, з якими вона гуляла лiтнiми вечорами, не могли бути частиною того, з чим вона зiткнулася зараз. Тепер вона була зовсiм одна. Її батько пiшов, а мати наклала на себе руки. Нiкого не було. Один iшов сам у темрявi. Тiло людини з м'яким стукотом ударилося об м'якi сiрi, неподатливi стiни.
  Маленький камiнчик, який так мiцно тримав у долонi, спричиняв бiль i бiль.
  Перш нiж батько подарував їй його, вiн пiдiйшов i потримав перед полум'ям свiчки. При певному висвiтленнi його колiр змiнювався. У ньому з'являлися i гасли жовтувато-зеленi вогнi. Жовтувато-зеленi вогнi були кольори молодих рослин, що пробиваються навеснi з вологої та холодної мерзлої землi.
  OceanofPDF.com
  III
  
  ДЖЕЙН ВЕБСТЕР БУЛА лежала на лiжку в темрявi своєї кiмнати i плакала. Її плечi тремтiли вiд ридання, але вона не видала жодного звуку. Палець її, дуже притиснутий до долонь, розслабився, але на долонi правої руки залишилося якесь мiсце, що горiло теплим жаром. Її розум тепер став пасивним. Фенсi звiльнила її зi своєї хватки. Вона була схожа на примхливу i голодну дитину, яку нагодували i яка спокiйно лежить, повернувшись обличчям до бiлої стiни.
  Її ридання тепер нi про що не говорили. То справдi був релiз. Їй було трохи соромно за свою безконтрольнiсть над собою, i вона весь час пiднiмала руку, що тримала камiнь, спочатку обережно закриваючи її, щоб дорогоцiнний камiнь не загубився, i витирала кулаком сльози. Зараз їй хотiлося, щоб вона раптом стала сильною i рiшучою жiнкою, здатною спокiйно i твердо впоратися з ситуацiєю, що виникла в будинку Вебстерiв.
  OceanofPDF.com
  IV
  
  СЛУЖАВКА КАТЕРИНА _ _ _ пiднiмався сходами. Зрештою, вона не була тiєю жiнкою, з якою їхав батько Джейн. Якими важкими та рiшучими були кроки Кетрiн! Можна було бути рiшучим та сильним, навiть якщо нiчого не знав про те, що вiдбувається у домi. Можна було йти так, нiби ви пiднiмалися сходами звичайного будинку, звичайною вулицею.
  Коли Кетрiн поставила ногу на одну з сходiв, будинок, здавалося, трохи затрусився. Ну, не можна сказати, що будинок трясся. Це було б надто напнуто. Ми намагалися висловити лише те, що Кетрiн не дуже чутлива. Вона була тiєю, хто здiйснив пряму лобову атаку життя. Якби вона була дуже чутлива, вона могла б дiзнатися щось про жахливi речi, що вiдбуваються в будинку, навiть не чекаючи, поки їй розкажуть.
  Тепер розум Джейн знову зiграв з нею злий жарт. На думку їй спала абсурдна фраза.
  "Чекай, поки не побачиш бiлки їхнiх очей, а потiм стрiляй".
  Дурно, зовсiм безглуздо i безглуздо, якi думки проносилися тепер у неї в головi. Її батько запустив у нiй те, що iнодi невпинно i часто незрозумiло, представлено вивiльненою фантазiєю. Це була рiч, яка могла розфарбувати та прикрасити факти життя, але в деяких випадках вона могла продовжувати працювати незалежно вiд фактiв життя. Джейн вважала, що вона знаходиться в будинку з трупом своєї матерi, яка щойно покiнчила життя самогубством, i щось усерединi неї говорило їй, що тепер їй слiд вдатися до смутку. Вона плакала, але її плач не мав нiчого спiльного зi смертю її матерi. Воно не прийняло це до уваги. Зрештою, вона була не так сумна, як схвильована.
  Плач, який ранiше був тихий, тепер чути по всьому будинку. Вона шумiла, як дурна дитина, i їй було соромно. Що подумає про неї Кетрiн?
  "Чекай, поки не побачиш бiлки їхнiх очей, а потiм стрiляй".
  Яка дурна плутанина слiв. Звiдки вони взялися? Чому такi безглуздi дурнi слова танцювали в її мозку в такий життєво важливий момент її життя? Вона взяла їх iз якоїсь шкiльної книги, можливо, з пiдручника з iсторiї. Якийсь генерал крикнув цi слова своїм людям, поки вони стояли в очiкуваннi ворога. I яке це стосується крокiв Кетрiн на сходах? За мить Кетрiн увiйде до кiмнати, де вона була.
  Їй здавалося, що вона точно знає, що зробить. Вона тихенько вставала з лiжка, йшла до дверей i впускала слугу. Потiм вона запалювала свiтло.
  Вона подумки уявляла себе, що стоїть бiля туалетного столика в кутку кiмнати i спокiйно i рiшуче звертається до слуги. Тепер треба було розпочинати нове життя. Вчора, можливо, одна з них була молода жiнка без життєвого досвiду, але тепер вона була зрiлою жiнкою, перед якою стояли важкi проблеми. Треба постати перед обличчям не тiльки служницi Кетрiн, а й усього мiста. Завтра людина опиниться в становищi генерала, який командує вiйськами, яким належить витримати атаку. Треба було вести себе гiдно. Були люди, якi хотiли сварити її батька, iншi хотiли пошкодувати себе. Можливо, їй також доведеться зайнятися справами. Будуть необхiднi приготування, пов'язанi з продажем фабрики її батька та отриманням грошей, щоб вона могла продовжувати жити далi та планувати своє життя. Не можна було в таку хвилину бути дурною дитиною, що сидить i ридає на лiжку.
  I водночас не можна було в такий трагiчний момент життя, коли увiйшов слуга, раптом розреготатися. Чому звук рiшучих крокiв Кетрiн на сходах викликав у неї бажання смiятися та плакати одночасно? "Солдати рiшуче просуваються вiдкритим полем назустрiч вороговi. Почекай, доки не побачиш бiлки їхнiх очей. Дурнi iдеї. Дурнi слова танцюють у мозку. Не хотiлося нi смiятися, нi плакати. Хотiлося поводитися гiдно.
  Усерединi Джейн Вебстер йшла напружена боротьба, яка тепер втратила гiднiсть i перетворилася на не бiльше нiж боротьбу за те, щоб перестати голосно плакати, не засмiятися i бути готовою прийняти служницю Кетрiн з певною гiднiстю.
  З наближенням крокiв боротьба посилювалася. Тепер вона знову сидiла на лiжку, дуже випроставшись, i знову її тiло розгойдувалося туди-сюди. Її кулаки, здвоєнi та твердi, знову вдарили її по ногах.
  Як i решта у свiтi, Джейн усе своє життя iнсценувала своє ставлення до життя. Хтось робив це у дитинствi, а потiм, коли був ще маленькою дiвчинкою у школi. Мати раптово померла або людина виявилася тяжко хворою i їй загрожувала смерть. Всi зiбралися бiля смертного одра i всi були враженi тим тихим достоїнством, з яким можна було поставитися до цiєї ситуацiї.
  Або знову був молодик, який посмiхнувся комусь на вулицi. Можливо, йому вистачило смiливостi думати про одного з них просто як про дитину. Дуже добре. Нехай вони обоє опиняться у скрутному становищi, а потiм подивимося, хто з них зможе поводитися з великою гiднiстю.
  Було щось жахливе у цiй ситуацiї. Зрештою Джейн вiдчувала, що в її силах прожити життя з якимось процвiтанням. Було безперечно, що жодна iнша молода жiнка з її знайомих нiколи не потрапляла в таке становище, в якому вона перебувала зараз. Вже зараз, хоча вони ще нiчого не знали про те, що сталося, погляди всього мiста були спрямованi на неї i вона просто сидiла в темрявi на лiжку i плакала, як дитина.
  Вона почала смiятися рiзко, iстерично, потiм смiх припинився i знову почалися гучнi ридання. Служниця Кетрiн пiдiйшла до дверей її спальнi, але не стала стукати i дати Джейн можливiсть встати i прийняти її з гiднiстю, а одразу увiйшла. Вона перебiгла кiмнату i опустилася навколiшки бiля лiжка Джейн. Її iмпульсивний вчинок поклав край бажанню Джейн бути великою ледi, хоча б на нiч. Жiнка Кетрiн завдяки своїй швидкiй iмпульсивностi стала сестрою чогось, що також було її справжньою сутнiстю. Там були двi жiнки, враженi i потрапили в бiду, обидвi глибоко схвильованi якоюсь внутрiшньою бурею i чiплялися одна за одну в темрявi. Якийсь час вони простояли так на лiжку, обнявшись.
  Отже, Кетрiн все-таки не була такою вже сильною i рiшучою людиною. Її не треба боятися. Ця думка була нескiнченно втiшною для Джейн. Вона також плакала. Можливо, якби тепер Кетрiн схопилася i почала ходити, можна було б не думати, що її сильнi й рiшучi кроки змусять хату трястись. Якби вона була на мiсцi Джейн Вебстер, можливо, вона теж не змогла б встати з лiжка i спокiйно та з холодною гiднiстю розповiсти про все, що сталося. Та Кетрiн теж могла виявитися не в змозi контролювати бажання плакати i голосно смiятися одночасно. Ну, не така вже вона була страшна, така сильна, рiшуча i страшна людина.
  До молодої жiнки, що сидiла тепер у темрявi, притулившись усiм тiлом до мiцнiшого тiла жiнки похилого вiку, прийшло солодке невловиме вiдчуття того, що її нагодували i освiжили вiд тiла цiєї iншої жiнки. Вона навiть пiддалася бажанню пiдняти руку i торкнутися щоки Кетрiн. У лiтньої жiнки були величезнi груди, про якi можна було притиснутися. Якою втiхою була її присутнiсть у тихому будинку.
  Джейн перестала плакати i раптово вiдчула себе втомленою i трохи замерзлою. "Давайте не залишатимемося тут. Давай спустимося до моєї кiмнати, - сказала Кетрiн. Чи могло бути так, що вона знала, що сталося в iншiй спальнi? Було зрозумiло, що вона знала. Тодi це було правдою. Серце Джейн перестало битися, i її тiло затремтiло вiд страху. Вона стояла в темрявi бiля лiжка i сперлася рукою на стiну, щоб не впасти. Вона казала собi, що її мати прийняла отруту i наклала на себе руки, але було очевидно, що якась внутрiшня частина її не вiрила, не наважувалася повiрити.
  Кетрiн знайшла пальто i накинула його на плечi Джейн. Це було дивно: так холодно, коли нiч була порiвняно тепла.
  Обидвi жiнки вийшли з кiмнати до коридору. У ваннiй кiмнатi в кiнцi коридору горiло газове свiтло, а дверi ванної кiмнати були залишенi вiдчиненими.
  Джейн заплющила очi i притулилася до Кетрiн. Думка про те, що її мати наклала на себе руки, тепер стала безперечною. Тепер це було настiльки очевидним, що Кетрiн теж знала про це. Перед очима Джейн у театрi її уяви знову розiгралася драма самогубства. Її мати стояла обличчям до маленької шафки, прикрiпленої до проходу у ваннiй кiмнатi. Обличчя її було звернене вгору, i свiтло зверху падало на нього. Одна рука спиралася на стiну кiмнати, щоб тiло не впало, а iнша тримала пляшку. Обличчя, звернене до свiтла, було бiлим, пастоподiбним бiлизною. Це було обличчя, яке завдяки довгому спiлкуванню стало знайоме Джейн, але водночас було дивно незнайомим. Очi були заплющенi, а пiд очима виднiлися маленькi червонi мiшки. Губи вiльно вiдвисли, i з куточка рота пiдборiддям спускалася червонувато-коричнева смуга. Декiлька плям коричневої рiдини впало на бiлу нiчну сорочку.
  Тiло Джейн сильно тремтiло. "Як холодно стало в хатi, Кетрiне", - сказала вона i розплющила очi. Вони досягли вершини сходiв i з того мiсця, де стояли, могли дивитися прямо у ванну. На пiдлозi лежав сiрий килимок для ванної кiмнати, на який упала маленька коричнева пляшечка. Виходячи з кiмнати, важка нога жiнки, що проковтнула вмiст пляшки, настала на пляшку i розбила її. Можливо, їй нарiзали ногу, але вона не заперечувала. "Якби був бiль, хворе мiсце, це було б для неї втiхою", - подумала Джейн. У руцi вона все ще тримала камiнь, подарований батьком. Як абсурдно, що вiн назвав це "Коштовнiстю життя". Вiд краю розбитої пляшки на пiдлозi ванної вiдбивалася пляма жовтувато-зеленого свiтла. Коли її батько пiднiс камiнчик до свiчки в спальнi i пiднiс його до свiтла свiчки, вiд нього теж спалахнуло ще одне жовтувато-зелене свiтло. "Якби мати була ще жива, вона б, напевно, зараз видавала якийсь звук. Вона задаватиметься питанням, що ми з Кетрiн робимо, блукаючи по дому, i встане i пiдiйде до дверей її спальнi, щоб дiзнатися про це", - похмуро подумала вона.
  Коли Кетрiн поклала Джейн у її власне лiжко, в маленькiй кiмнатi поруч iз кухнею, вона пiднялася нагору, щоб зробити певнi приготування. Жодних пояснень не було. На кухнi вона залишила увiмкненим свiтло, i спальня служницi була освiтлена вiдбитим свiтлом, що проникало у вiдчиненi дверi.
  Кетрiн пiшла в спальню Мерi Вебстер, без стукоту вiдчинила дверi та увiйшла. Там горiла газова лампа, i жiнка, яка не хотiла бiльше жити, спробувала лягти в лiжко i гiдно померти мiж простирадлами, але не змогла. не увiнчалися успiхом. Висока струнка дiвчина, яка одного разу вiдмовилася вiд кохання на схилi пагорба, була захоплена смертю перш, нiж вона встигла протестувати. Її тiло, що напiвлежало на лiжку, боролося, звивалося i зiсковзнуло з лiжка на пiдлогу. Кетрiн пiдняла його, поклала на лiжко i пiшла за вологою ганчiркою, щоб протерти понiвечене та знебарвлене обличчя.
  Потiм їй спала на думку думка, i вона прибрала тканину. Деякий час вона стояла в кiмнатi, озираючись на всi боки. Її обличчя стало дуже бiлим, i вона вiдчула себе погано. Вона погасила свiтло i, увiйшовши до спальнi Джона Вебстера, зачинила дверi. Свiчки бiля Богородицi ще горiли, i вона взяла маленьку фотографiю в рамцi i поклала її високо на полицю шафи. Потiм вона задула одну зi свiчок i вiднесла її разом iз запаленою вниз сходами до кiмнати, де чекала Джейн.
  Слуга пiдiйшов до комори i, взявши додаткову ковдру, накинув її на плечi Джейн. "Я не вiрю, що роздягнуся", - сказала вона. "Я сяду з тобою на лiжко, як є".
  - Ти вже це зрозумiв, - сказала вона дiловим тоном, коли сiла i поклала руку на Джейн. Обидвi жiнки були блiдi, але тiло Джейн бiльше не тремтiло.
  "Якщо мати померла, то я, принаймнi, не залишилася сама в будинку з трупом", - з вдячнiстю подумала вона. Кетрiн не розповiла їй жодних подробиць того, що вона знайшла поверхом вище. "Вона мертва", - сказала вона, i пiсля того, як вони трохи почекали мовчки, вона почала розвивати iдею, яка спала їй на думку, коли вона стояла в присутностi мертвої жiнки в спальнi нагорi. - Не думаю, що вони намагатимуться пов'язати з цим твого батька, але можуть, - задумливо сказала вона. Якось я бачив, як щось подiбне сталося. Помер чоловiк i пiсля його смертi якiсь люди намагалися видати його за злодiя. Я думаю ось що: нам краще посидiти тут разом, поки не настане ранок. Тодi я викличу лiкаря. Ми скажемо, що нiчого не знали про те, що сталося, поки я не пiшов кликати твою матiр на снiданок. На той час, бач, твого батька вже не буде.
  Двi жiнки мовчки сидiли поряд, дивлячись на бiлу стiну спальнi. Думаю, нам обом краще запам'ятати, що ми чули, як мати ходила по дому пiсля вiдходу батька, - невдовзi прошепотiла Джейн. Було приємно мати можливiсть стати частиною планiв Кетрiн щодо захисту свого батька. Очi її тепер сяяли, i було щось гарячкове в її прагненнi все зрозумiти, але вона продовжувала притискатися всiм тiлом до тiла Кетрiн. У долонi вона все ще тримала камiнь, подарований їй батьком, i тепер, коли її палець хоча б трохи натиснув на нього, в нiжному забитому мiсцi її долонi лунала втiшна пульсацiя болю.
  OceanofPDF.com
  У
  
  АНД АС _ ТО двi жiнки сидiли на лiжку, Джон Вебстер iшов тихими пустельними вулицями до залiзничної станцiї зi своєю новою жiнкою Наталi.
  "Ну, чорт, - думав вiн, iдучи вперед, - ось то була нiч! Якщо решта мого життя буде такою ж зайнятою, як останнi десять годин, я триматимуся на плаву".
  Наталi йшла мовчки i несла сумку. У будинках уздовж вулицi було темно. Мiж цегляним тротуаром i проїжджою частиною була смужка трави, i Джон Вебстер переступив її i пiшов нею. Йому подобалася думка про те, що його ноги не видають жодного звуку, коли вiн тiкає з мiста. Як було б приємно, якби вiн i Наталi були крилатими iстотами i могли непомiтно вiдлiтати у темрявi.
  Тепер Наталi плакала. Ну це було нормально. Вона не плакала вголос. Джон Вебстер насправдi не знав, що вона плаче. I все-таки вiн знав. "У всякому разi, - думав вiн, - коли вона плаче, вона робить свою роботу з певною гiднiстю". Сам вiн був у досить безособовому настрої. Немає сенсу забагато думати про те, що я зробив. Що зроблено, те зроблено. Я розпочав нове життя. Я не мiг би повернути назад, навiть якби захотiв.
  У будинках уздовж вулицi було темно та тихо. Все мiсто було темне i тихе. У будинках спали люди, теж сняться всякi безглуздi сни.
  Ну, вiн чекав, що зiткнеться з якоюсь сваркою в будинку Наталi, але нiчого подiбного не сталося. Стара мати була просто чудова. Джон Вебстер майже жалкував, що нiколи не знав її особисто. Було в цiй жахливiй старенькiй щось схоже на нього самого. Вiн усмiхався, iдучи смужкою трави. "Можливо, що зрештою з мене вийде старий негiдник, справжнiй старий хулiган", - думав вiн майже весело. Його розум грав iз цiєю iдеєю. Вiн напевно зробив гарний початок. Ось вiн, чоловiк далеко старший за середнiй вiк, i було вже за пiвнiч, майже ранок, i вiн iшов пустельними вулицями з жiнкою, з якою вiн збирався прожити так зване незаконнонароджене життя. "Я почав пiзно, але тепер, коли я почав, я трохи засмучую справи", - сказав вiн собi.
  Було дуже шкода, що Наталi не зiйшла з цегляного тротуару та не пiшла травою. Адже краще, вирушаючи у новi пригоди, йти швидко та непомiтно. Мабуть, у будинках уздовж вулиць сплять незлiченнi реви, що гарчать респектабельностi. "Вони такi милi люди, якими я був, коли приходив додому з фабрики пральних машин i спав поруч iз дружиною в тi днi, коли ми щойно одружилися i повернулися сюди, щоб жити в цьому мiстi", - думав вiн. сардонiчно. Вiн представив безлiч людей, чоловiкiв i жiнок, що забираються ночами в лiжку i iнодi розмовляють так, як часто говорили вiн i його дружина. Вони постiйно щось прикривали, дiловито розмовляли, щось прикривали. "Ми наробили багато галасу з розмов про чистоту та солодощi життя, чи не так?" - прошепотiв вiн собi.
  Так, люди в будинках спали, i вiн не хотiв їх будити. Жаль, що Наталi плакала. Її не можна було потривожити у її горi. Це було б несправедливо. Йому хотiлося поговорити з нею i попросити її зiйти з тротуару i мовчки пройти травою вздовж дороги або краєм галявини.
  Його думки повернулися до кiлькох миттєвостей у будинку Наталi. Диявол! Вiн чекав там на скандал, але нiчого подiбного не сталося. Коли вiн пiдiйшов до будинку, на нього чекала Наталi. Вона сидiла бiля вiкна у темнiй кiмнатi внизу в котеджi Шварца, а її сумка була запакована i стояла поряд з нею. Вона пiдiйшла до вхiдних дверей i вiдчинила їх, перш нiж вiн встиг постукати.
  I ось вона була готова вирушити в дорогу. Вона вийшла зi своєю сумкою i нiчого не сказала. Насправдi, вона ще нiчого йому не сказала. Вона тiльки-но вийшла з дому i пiшла поряд з ним туди, де їм довелося пройти через ворота, щоб вийти на вулицю, а потiм вийшли її мати та сестра i зупинилися на маленькому ганку, щоб подивитися, як вони йдуть.
  Якою хулiганкою була стара мати. Вона навiть смiялася з них. "Ну, у вас двох є нахабство. Ти йдеш крутий, як два огiрки, чи не так? - кричала вона. Потiм вона знову засмiялася. - Ти знаєш, що вранцi по всьому мiсту через це буде пекельний скандал? вона спитала. Наталi їй не вiдповiла. "Ну, удачi тобi, здоровенна повiя, що тiкає зi своїм проклятим негiдником", - кричала її мати, все ще смiючись.
  Двоє людей звернули за рiг i зникли з поля зору Шварца. Без сумнiву, в iнших будинках уздовж вулички, напевно, не спали й iншi люди, i вони, без сумнiву, слухали та дивувалися. Два чи три рази хтось iз сусiдiв хотiв заарештувати матiр Наталi через її нецензурну лексику, але iншi вiдмовляли їх з поваги до дочок.
  Чи плакала Наталi тепер через те, що розлучилася зi старою матiр'ю, чи через сестру шкiльної вчительки, яку Джон Вебстер нiколи не знав?
  Йому дуже хотiлося посмiятися з себе. Насправдi вiн мало знав про Наталi i про те, що вона могла думати чи вiдчувати у такий час. Невже вiн зв'язався з нею лише тому, що вона була свого роду iнструментом, який допоможе йому втекти вiд дружини та життя, яке вiн ненавидiв? Невже вiн лише використав її? Чи було в нього по сутi якесь справжнє почуття до неї, якесь розумiння її?
  Вiн запитував.
  Здiйнявся великий галас, прикрасив кiмнату свiчками та зображенням Богородицi, виставив себе голим перед жiнками, придбав собi склянi свiчники з бронзовими розiп'ятими Христами на них.
  Хтось здiймав великий галас, вдавав, що засмучує весь свiт, щоб зробити щось, на що людина по-справжньому хоробрий пiшов би простим i прямим шляхом. Iнша людина могла б зробити все, що зробив, зi смiхом та жестом.
  Що взагалi вiн задумав?
  Вiн їхав, вiн навмисне йшов з рiдного мiста, йшов з мiста, в якому вiн був добропорядним громадянином уже багато рокiв, навiть усе своє життя. Вiн збирався виїхати з мiста з жiнкою, молодшою за нього самого, яка припала йому до душi.
  Все це було справою, яку могла досить легко зрозумiти будь-яка людина, яку можна було зустрiти на вулицi. У всякому разi, кожен був би цiлком певен, що вiн зрозумiв. Брови пiднiмалися, плечi знизували. Чоловiки стояли невеликими групами та розмовляли, а жiнки бiгали вiд дому до будинку, розмовляючи та розмовляючи. О, цi веселi маленькi плечi, що знизують! О, веселi базiкани! Звiдки у всьому цьому з'явилася людина? Що, зрештою, вiн про себе подумав?
  У напiвтемрявi йшла Наталi. Вона зiтхнула. Вона була жiнкою з тiлом, руками, ногами. У її тiла був хобот, а на шиї в неї сидiла голова, всерединi якої був мозок. Вона думала думками. У неї були мрiї.
  Наталi йшла вулицею у темрявi. Її кроки звучали рiзко i виразно, коли вона йшла тротуаром.
  Що вiн знав про Наталi?
  Цiлком можливо, що коли вони з Наталi по-справжньому дiзналися один одного, коли вони разом зiткнулися з проблемою спiльного життя... Ну, можливо, це взагалi не спрацювало б.
  Джон Вебстер йшов вулицею, у темрявi, смужкою трави, яка в мiстах Середнього Заходу знаходиться мiж тротуаром i проїжджою частиною. Вiн спiткнувся i мало не впав. Що сталося з ним? Невже вiн знову втомився?
  Сумнiви прийшли через те, що вiн втомився? Цiлком можливо, що все, що трапилося з ним уночi, сталося тому, що його пiдхопило i захопило якесь тимчасове божевiлля.
  Що станеться, коли безумство пройде, коли вiн знову стане розсудливою, ну, нормальною людиною?
  Хiто, тито, який сенс думати про поворот назад, коли вже пiзно повертати назад? Якщо, зрештою, вiн i Наталi виявлять, що не можуть жити разом, життя ще залишиться. Життя було життям. Можна ще знайти спосiб прожити життя.
  Джон Вебстер знову почав набиратися хоробростi. Вiн глянув на темнi будинки вздовж вулицi i посмiхнувся. Вiн став схожим на дитину, яка грає у гру зi своїми товаришами з мiста Вiсконсiн. У грi вiн був своєрiдним публiчним персонажем, який за якийсь смiливий вчинок отримував оплески мешканцiв будинкiв. Вiн уявив, що їде вулицею в каретi. Люди висовували голови з вiкон будинкiв i кричали, а вiн повертав голову з боку на бiк, кланяючись i посмiхаючись.
  Оскiльки Наталi не дивилася, вiн якийсь час насолоджувався грою. Проходячи повз, вiн весь час повертав голову з боку на бiк i кланявся. На його губах грала досить абсурдна посмiшка.
  Старий Гаррi!
  
  "Китайська ягода росте на китайському деревi!"
  
  Все-таки краще б Наталi не пiднiмала такий шум ногами кам'яними i цегляними тротуарами.
  Один може бути знайдений. Може, зовсiм раптово, без будь-якого попередження, всi люди, що так мирно сплять тепер у темних будинках уздовж вулицi, сядуть на своїх лiжках i почнуть смiятися. Це було б жахливо, i те саме зробив би сам Джон Вебстер, якби вiн, порядна людина, лежав у лiжку iз законною дружиною i побачив би, як якийсь iнший чоловiк робить таку ж дурiсть, як вiн зараз.
  Це дратувало. Нiч була теплою, але Джон Вебстер був трохи холодний. Вiн здригнувся. Безперечно, це було пов'язано з тим, що вiн втомився. Можливо, думка про респектабельних одружених людей, що лежали на лiжках у будинках, мiж якими вiн i Наталi проходили, змусила його здригнутися. Можна було дуже замерзнути, будучи доброчесною одруженою людиною i лежачи в лiжку з доброчесною дружиною. Думка, яка приходила i йшла в його голову протягом двох тижнiв, тепер прийшла знову: "Можливо, я божевiльний i заразив Наталi, а в цьому вiдношеннi i мою дочку Джейн своїм божевiллям".
  Не було сенсу плакати через пролите молоко. - Який сенс думати про це зараз?
  "Дiддл де дiду!"
  "Китайська ягода росте на китайському деревi!"
  Вiн i Наталi вийшли з тiєї частини мiста, де жили робiтники, i тепер проходили повз будинки, в яких жили купцi, дрiбнi фабриканти, такi люди, якими був сам Джон Вебстер, юристи, лiкарi тощо. Тепер вони проходили повз будинок, у якому жив його власний банкiр. "Скупа лайка. Має багато грошей. Чому б йому не побудувати собi будинок якомога бiльше?"
  На сходi, що невиразно виднiвся крiзь дерева i над верхiвками дерев, виднiлося свiтле мiсце, що йшло в небо.
  Тепер вони пiдiйшли до мiсця, де було кiлька пустирiв. Хтось вiддав цi дiлянки мiсту, i почався пiший рух зi збирання грошей на будiвництво публiчної бiблiотеки. До Джона Вебстера прийшов чоловiк i попросив його зробити свiй внесок у фонд для цiєї мети. Це було лише кiлька днiв тому.
  Вiн отримав величезне задоволення вiд цiєї ситуацiї. Тепер йому хотiлося хихотiти при згадцi про це.
  Вiн сидiв i, як йому здавалося, виглядав дуже гiдно за своїм столом у заводськiй конторi, коли ця людина увiйшла i розповiла йому про план. Їм опанувало бажання зробити iронiчний жест.
  "Я будую докладнi плани щодо цього фонду та мого внеску до нього, але не хочу говорити, що я планую робити в даний конкретний момент", - заявив вiн. Яка брехня! Ця справа його анiтрохи не цiкавила. Вiн просто насолоджувався здивуванням чоловiка щодо його несподiваного iнтересу i добре проводив час, роблячи чванливий жест.
  Людина, яка прийшла вiдвiдати його, колись працювала разом iз нею в комiтетi Торгової палати, комiтетi, створеному для того, щоб спробувати створити в мiстi новi пiдприємства.
  "Я не знав, що тебе особливо цiкавлять лiтературнi питання", - сказав чоловiк.
  У голову Джона Вебстера спала натовп глузливих думок.
  "О, ви будете здивованi", - запевнив вiн чоловiка. У той момент вiн вiдчував те саме, що, на його думку, тер'єр мiг вiдчувати, турбуючи щура. "Я думаю, що американськi лiтератори створили чудеса, щоб надихнути людей", - сказав вiн дуже урочисто. "Та ви розумiєте, що це нашi письменники постiйно нагадували нам про моральний кодекс i про чесноти? Такi люди, як ви i я, якi володiють фабриками та в певному сенсi вiдповiдальнi за щастя та благополуччя людей нашої спiльноти, не можуть бути надто вдячнi нашим американським лiтераторам. Ось що я вам скажу: вони справдi такi сильнi, палкi хлопцi, якi завжди обстоюють правду".
  Джон Вебстер засмiявся при думцi про свою розмову з людиною з Торгової палати i про розгублений погляд цiєї людини, коли вона йшла.
  Тепер, поки вiн i Наталi йшли, вулицi, що перетиналися, вели на схiд. Не було сумнiву, що настане новий день. Вiн зупинився, щоб запалити сiрник i подивитися на годинник. Вони будуть якраз у зручний час для поїзда. Незабаром вони увiйдуть у дiловий район мiста, де їм обом доведеться видавати гуркiт, iдучи кам'яними тротуарами, але тодi це не матиме значення. Люди не ночували у дiлових районах мiст.
  Йому хотiлося б поговорити з Наталi, попросити її пройтися травою i не будити людей, якi спляться в будинках. "Що ж, я зроблю це", - подумав вiн. Дивно, скiльки мужностi потрiбно зараз, щоб просто поговорити з нею. Жоден з них не розмовляв з того часу, як вони разом вирушили до цiєї пригоди. Вiн зупинився i постояв трохи, i Наталi, зрозумiвши, що вiн уже не йде поруч iз нею, також зупинилася.
  "Що це таке? У чому справа, Джон? вона запитала. Вона вперше звернулася до нього на це iм'я. Завдяки тому, що вона це зробила, все стало простiше.
  I все ж таки горло в нього було трохи здавлене. Не могло бути, щоб йому теж хотiлося плакати. Яка нiсенiтниця.
  Не було необхiдностi визнавати поразку Наталi доти, доки вона не прийшла. У його винесеннi судження про те, що вiн зробив, були двi сторони. Звичайно, був шанс, можливiсть, що вiн влаштував весь цей скандал, засмутив все своє минуле життя, напортачив дружину i дочку, та й Наталi теж, даремно, тiльки тому, що хотiв щоб уникнути нудьги свого минулого iснування.
  Вiн стояв на смужцi трави на краю лужка перед тихим респектабельним будинком, чиїмось будинком. Вiн намагався ясно побачити Наталi, намагався ясно побачити себе. Яку фiгуру вiн уявляв? Свiтло було не дуже зрозумiлим. Наталi була перед ним лише темною масою. Його власнi думки були лише темною масою перед ним.
  "Я просто хтивий чоловiк, який бажає нову жiнку?" - Запитав вiн себе.
  Припустимо, що це правда. Що це означає?
  "Я сам. Я намагаюся бути самим собою", - твердо сказав вiн собi.
  Треба намагатися жити й у нестямi, жити в iнших. Чи намагався вiн жити в Наталi? Вiн пiшов у Наталi. Невже вiн увiйшов до неї, тому що всерединi неї було щось, чого вiн хотiв i чого потребував, щось, що вiн любив?
  Було щось усерединi Наталi, що пiдпалило щось усерединi нього самого. Саме цiй її здатностi запалити його вiн хотiв i досi хотiв.
  Вона зробила це для нього i досi робить це для нього. Коли вiн бiльше не зможе вiдповiдати їй, вiн, можливо, зможе знайти iнше кохання. Вона також могла це зробити.
  Вiн тихо засмiявся. Тепер у ньому вiдчувалась якась радiсть. Вiн зробив iз себе i з Наталi, як то кажуть, погану репутацiю. У його уявi знову виникла група постатей, кожен iз яких по-своєму мав погану репутацiю. Там був сивий старий, якого вiн колись бачив iдучим з виглядом гордостi й радостi вiд дороги, акторка, яку вiн бачив, що вийшла бiля входу на сцену театру, моряк, який кинув свою сумку на борт пароплава. корабель i пiшов вулицею з виглядом гордостi та радостi за життя всерединi себе.
  Були на свiтi такi хлопцi.
  Химерна картина у свiдомостi Джона Вебстера змiнилася. До кiмнати зайшов якийсь чоловiк. Вiн зачинив дверi. Ряд свiчок стояв на камiннiй полицi над камiном. Хлопець грав сам iз собою в якусь гру. Ну, кожен грав сам iз собою в якусь гру. Хлопець, зображений у його уявi, дiстав iз скриньки срiбну корону. Вiн одягнув його собi на голову. "Я вiнчаю себе вiнцем життя", - сказав вiн.
  Це був дурний виступ? Якщо так, то яке це мало значення?
  Вiн зробив крок до Наталi i знову зупинився. "Ну, жiнко, пройди травою. Не здiймайте такого шуму, поки ми йдемо, - сказав вiн уголос.
  Тепер вiн iшов з деякою розв'язнiстю до Наталi, яка мовчки стояла на краю тротуару i чекала на нього. Вiн пiдiйшов i став перед нею i подивився їй в обличчя. Це правда, що вона плакала. Навiть у тьмяному свiтлi на її щоках виднiлися витонченi сльози. "У мене була лише дурна iдея. Я не хотiв нiкого турбувати, коли ми йшли, - сказав вiн, знову смiючись. Вiн поклав їй руку на плече i притягнув її до себе, i вони знову пiшли далi, тепер обоє м'яко i обережно ступаючи по травi мiж тротуаром та проїжджою частиною.
  OceanofPDF.com
  Темний смiх
  
  B РУС ДАДЛI СТОЯВ бiля вiкна, покритого плямами фарби, крiзь яке ледве виднiлися спочатку купа порожнiх коробок, потiм бiльш-менш захаращений фабричний двiр, що спускався до крутого урвища i за коричневими водами рiчки Огайо. Незабаром час пiдняти вiкна. Весна тепер незабаром настане. Поруч iз Брюсом бiля наступного вiкна стояв Губка Мартiн, худий жилистий старий чоловiк з густими чорними вусами. Губка жував тютюн, i вiн мав дружину, яка iнодi напивалася з ним у днi зарплати. Кiлька разiв на рiк увечерi такого дня вони не вечеряли вдома, а йшли в ресторан на схилi пагорба в дiловiй частинi мiста Олд-Харбор i там стильно вечеряли.
  Пообiдавши, вони взяли сендвiчi, два лiтри "мiсячного" вiскi, виготовленого в Кентуккi, i вирушили ловити рибу на рiчцi. Це вiдбувалося лише навеснi, влiтку та восени, коли ночi були яснi та риба клювала.
  Вони розвели багаття з корчiв i сiли довкола, загасивши сомовi волосiнi. За чотири милi вгору по рiчцi було мiсце, де ранiше, за часiв розливу рiчки, була невелика тартак i дров'яний склад для постачання рiчкових пакетiв паливом, i вони пiшли туди. Це була довга прогулянка, i нi Губка, нi його дружина не були дуже молодi, але обидва були мiцними, жилистими маленькими людьми, i в них було кукурудзяне вiскi, щоб пiдбадьорити їх у дорозi. Вiскi не був пофарбований так, щоб бути схожим на торговий вiскi, але був прозорим, як вода, дуже сирим i обпалюючим горло, а його ефект був швидким i тривалим.
  Вийшовши на нiч, вони зiбрали дрова, щоб розпалити багаття, щойно дiсталися свого улюбленого мiсця рибалки. Тодi все було гаразд. Губка десятки разiв казав Брюсу, що його дружина нi на що не заперечує. "Вона така ж витривала, як фокстер'єр", - сказав вiн. Ранiше у пари народилося двоє дiтей, а старшому хлопчику вiдрiзали ногу, коли вiн стрибав у поїздi. Губка витратив на лiкарiв двiстi вiсiмдесят доларiв, але з таким самим успiхом мiг би заощадити грошi. Дитина померла пiсля шести тижнiв страждань.
  Коли вiн заговорив про iншу дитину, дiвчинку, грайливо названу Багс Мартiн, Губка трохи засмутився i почав жувати тютюн енергiйнiше, нiж зазвичай. Вона вiд початку була справжнiм жахом. Нiчого з нею не роби. Ти не мiг тримати її подалi вiд хлопчикiв. Губка спробував i його дружина спробувала, але що це дало?
  Одного разу, у жовтневий день у день зарплати, коли Губка та його дружина були вгору рiчкою на своєму улюбленому рибальському мiсцi, вони повернулися додому о п'ятiй годинi наступного ранку, обидва все ще трохи спалахнули, i що ж сталося? Брюс Дадлi думає, що вони знайшли те, що вiдбувається? Майте на увазi, Багсу тодi було лише п'ятнадцять. Отже, Губка увiйшов до будинку ранiше за свою дружину, i там, на новому ганчiр'яному килимi в передпокої, спала дитина, а поряд з нею спав i молодик.
  Який нерв! Молода людина працював у продуктовому магазинi Маузера. Вiн бiльше не жив у Олд-Харборi. Бог знає, що сталося. Коли вiн прокинувся i побачив Губку, що стоїть там, тримаючи руку на ручцi, вiн швидко схопився i вилетiв, майже збивши Губку з нiг, коли вiн кинувся через дверi. Губка штовхнув його, але схибив. Вiн був досить добре висвiтлений.
  Потiм Губка вирушив за Багсом. Вiн тряс її доти, доки в неї не застукали зуби, але чи думав Брюс, що вона закричала? Чи не вона! Що б ви не думали про Багс, вона була маленькою грайливою дитиною.
  Їй було п'ятнадцять, коли Губка тодi її побив. Вiн добряче її вдарив. "Зараз вона в будинку в Цинциннатi", - подумав Губка. Iнодi вона писала листи матерi й у листах завжди брехала. Вона сказала, що працює в магазинi, але це було лiжко. Губка знав, що це брехня, бо вiн отримав iнформацiю про неї вiд людини, яка ранiше жила в Олд-Харборi, але тепер мала роботу в Цинциннатi. Якось уночi вiн зайшов у будинок i побачив там Багса, що влаштовує скандал iз натовпом багатих молодих спортсменiв iз Цинциннатi, але вона так i не побачила його. Вiн поводився в тiнi, а потiм написав про це Губцi. Вiн сказав, що Губка повинен спробувати виправити ситуацiю з Багсом, але який сенс пiднiмати галас. Вона була такою з самого дитинства, чи не так?
  I коли ви дiйшли до сутi, навiщо цей тип хотiв втрутитися? Що вiн робив у такому мiсцi - такому високому i могутньому згодом? Йому краще тримати носа на своєму задньому дворi. Губка навiть не показав листа своїй старенькiй. Який сенс було її нервувати? Якщо вона хотiла повiрити в цю нiсенiтницю про те, що Багс має гарну роботу в магазинi, чому б їй не дозволити? Якщо Багс колись прийде додому в гостi, про що вона завжди писала матерi, можливо вона колись прийде, Губка сам нiколи їй не розповiсть.
  Зi старою Губки все було гаразд. Коли вони з Губкою пiшли туди пiсля сома i обидва випили п'ять чи шiсть хороших мiцних порцiй "мiсяця", вона поводилася як дитина. Вона змусила Губку вiдчути - Господи!
  Вони лежали на купi напiвзгнилої старої тирси бiля багаття, саме там, де ранiше був дров'яний склад. Коли стара трохи пожвавiшала i поводилася як дитина, Губка теж вiдчув те саме. Було дуже легко, що стара була добрим спортсменом. З того часу, як вiн одружився з нею, коли йому було близько двадцяти двох рокiв, Губка взагалi нiколи не дурiв нi з якими iншими жiнками - за винятком, можливо, кiлька разiв, коли вiн був далеко вiд дому i був трохи п'яний.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ДРУГИЙ
  
  А химерна iдея, звичайно, та сама, яка привела Брюса Дадлi в те становище, в якому вiн перебував зараз, - роботу на фабрицi в мiстечку Олд-Харбор, штат Iндiана, де вiн жив дитиною i молодим хлопцем i де вiн зараз. видавав себе за робiтника пiд вигаданим iм'ям. Це iм'я його потiшило. У головi промайнула думка, i Джон Стоктон перетворився на Брюса Дадлi. Чому нi? У будь-якому разi, зараз вiн дозволяв собi бути всiм, чим йому хотiлося. Це iм'я вiн отримав у мiстi в штатi Iллiнойс, куди вiн приїхав iз далекого пiвдня, а точнiше, з мiста Новий Орлеан. Це було тодi, коли вiн повертався в Олд-Харбор, куди теж потрапив по забаганку. У мiстi Iллiнойс вiн мав змiнити машину. Вiн щойно прогулювався головною вулицею мiста i побачив над двома магазинами двi вивiски: "Брюс, розумний i слабкий - залiзнi товари" та "Брати Дадлi - бакалiя".
  Це було все одно, що бути злочинцем. Можливо, вiн був своєрiдним злочинцем i раптом став ним. Цiлком можливо, що злочинцем була лише людина, схожа на неї саму, яка раптово трохи вiдiйшла вiд вторинної стежки, якою подорожують усi люди. Злочинцi позбавили життя iнших людей або забрали майно, яке їм не належало, а вiн забрав, що? Сам? Цiлком можливо, що це можна сказати саме так.
  "Раб, ти думаєш, що твоє життя належить тобi? Фокус, Покусе, зараз ти це бачиш, а тепер нi. Чому не Брюс Дадлi?
  Пересування мiстом Олд-Харбор у ролi Джона Стоктона може призвести до ускладнень. Навряд чи хтось iз присутнiх пам'ятає сором'язливого хлопчика, яким був Джон Стоктон, впiзнає його в тридцятичотирирiчному чоловiковi, але багато людей, можливо, пам'ятають батька хлопчика, шкiльного вчителя Едварда Стоктона. Можливо вони навiть були схожi. "Як батько, так i син, га?" На iм'я Брюс Дадлi щось було. Це передбачало солiднiсть i респектабельнiсть, i Брюс протягом години розважався, чекаючи поїзда до Олд-Харбора, гуляючи вулицями мiста в Iллiнойсi i намагаючись думати про iншi можливi Брюси Дадлi у свiтi. Капiтан Брюс Дадлi з американської армiї, Брюс Дадлi, мiнiстр Першої пресвiтерiанської церкви Хартфорда, штат Коннектикут. Але чому Хартфорд? А чому не Хартфорд? Вiн, Джон Стоктон, нiколи не був у Хартфордi, штат Коннектикут. Чому це мiсце спало йому на думку? Це щось означало, чи не так? Цiлком iмовiрно, що це сталося тому, що Марк Твен жив там довгий час i iснував свого роду зв'язок мiж Марком Твеном i пресвiтерiанським, конгрегацiоналiстським або баптистським священиком Хартфорда. Також iснував свого роду зв'язок мiж Марком Твеном i рiчками Мiссiсiпi i Огайо, i Джон Стоктон протягом шести мiсяцiв ходив вгору i вниз рiчкою Мiссiсiпi в той день, коли вiн зiйшов з поїзда в мiстi Iллiнойс, що прямував до Олд-Харбору. . I хiба Олд-Харбор не був на рiчцi Огайо?
  Т'вiтчелтi, Т'вiдлетi, Т'вадельтi, Т'вум,
  Впiймайте негра за великий палець.
  "Велика повiльна рiчка тече iз широкої багатої та жирної долини мiж далекими горами. Пароплави на рiчцi. Товаришi лаються i б'ють негрiв палицями по головах. Негри спiвають, негри танцюють, негри тягають вантажi на головах, негритянки народжують дiтей - легко та безкоштовно - багато з них напiвбiлi".
  Людина, яка ранiше була Джоном Стоктоном i яка раптово, за забаганкою, стала Брюсом Дадлi, багато думав про Марка Твена протягом шести мiсяцiв, перш нiж вiн взяв нове iм'я. Знаходження поряд з рiчкою та на рiчцi змусило його замислитися. Зрештою, не дивно, що вiн випадково подумав i про Хартфорд, штат Коннектикут. "Вiн справдi весь покрився кiркою, цей хлопчик", - прошепотiв вiн собi того дня, коли ходив вулицями мiста в Iллiнойсi, що вперше носить iм'я Брюс Дадлi.
  - Така людина, так, яка бачила, що була у цiєї людини, людина, яка могла писати, вiдчувати i думати так, як цей Гекльберрi Фiнн, поїхав туди до Хартфорда i...
  Т'вiтчелтi, Т'вiдлетi, Т'вадельтi, Т'вум,
  Спiймати негра за палець, га?
  "О Господи!"
  Як весело думати, вiдчувати, зрiзати виноград, брати в рот трохи виноградин життя, випльовувати кiсточки.
  Марк Твен навчався на лоцмана на рiчцi Мiссiсiпi в першi днi свого перебування в долинi. Що вiн, мабуть, бачив, вiдчував, чув, думав! Коли вiн писав справжню книгу, йому доводилося все вiдкладати убiк, усе, що вiн дiзнався, вiдчував, думав як людина, мало повернутися в дитинство. Вiн добре це зробив, пiдстрибуючи, чи не так?
  "Але припустимо, що вiн справдi постарався втiлити в книгах багато чого з того, що чув, вiдчував, думав, бачив, будучи людиною на рiчцi. Яке виття пiднялося! Вiн нiколи цього не робив, чи не так? Якось вiн щось написав. Вiн назвав її "Бесiди при дворi королеви Єлизавети", i вiн i його друзi роздавали її i смiялися з неї.
  - Якби вiн свого часу спустився просто в долину, як чоловiк, скажiмо так, вiн мiг би подарувати нам багато пам'ятних речей, га? Мабуть, це було багате мiсце, сповнене життям i досить гiрке.
  "Велика, повiльна, глибока рiчка, що тече мiж мулистими берегами iмперiї. На пiвночi вирощують кукурудзу. Багатi землi Iллiнойсу, Айови та Мiссурi стрижуть високi дерева, а потiм вирощують кукурудзу. Далi на пiвдень, тихi лiси, пагорби, негри. Рiчка поступово стає дедалi бiльше. Мiста вздовж рiчки - суворi мiста.
  "Потiм - далеко внизу - мох, що росте на берегах рiчок, i земля бавовни та цукрової тростини. Бiльше негрiв.
  "Якщо тебе нiколи не любив темношкiрий, тебе взагалi нiколи не любили".
  "Пiсля багатьох рокiв цього... якого... Хартфорда, Коннектикут! Iншi речi - "Невиннi за кордоном",
  Roughing It - накопичилися застарiлi жарти, всi аплодують.
  Т'вiтчелтi, Т'вiдлетi, Т'вадельтi, Т'вум,
  Злови свого негра за великий палець
  "Зробити з нього раба, га? Приручи хлопця.
  Брюс не був схожим на фабричного робiтника. Щоб вiдростити коротку густу бороду i вiдростити вуса, потрiбно бiльше двох мiсяцiв, i поки вони росли, обличчя весь час свербiло. Чому вiн хотiв його виростити? Залишивши Чикаго разом зi своєю дружиною, вiн попрямував у мiсце пiд назвою Ла-Саль в Iллiнойсi i вирушив вниз рiчкою Iллiнойс на вiдкритому човнi. Пiзнiше вiн втратив човен i провiв майже два мiсяцi, поки вiдрощував бороду, спускаючись рiчкою в Новий Орлеан. Це був маленький трюк, який вiн завжди хотiв зробити. З того часу, як вiн був дитиною i читав "Гекльберрi Фiнна", вiн пам'ятав про це. Майже у кожної людини, яка довго жила в долинi Мiссiсiпi, десь захована ця вистава. Велика рiчка, тепер самотня i порожня, якимось дивним чином нагадувала загублену рiчку. Можливо вiн став символом втраченої молодi Середньої Америки. Пiсня, смiх, ненормативна лексика, запах товарiв, негри, що танцюють - життя всюди! Величезнi яскравi човни на рiчцi, дерев'янi плоти, що пливли вниз, голоси в безмовних ночах, пiснi, iмперiя, що вивантажує свої багатства на поверхню вод рiчки! Коли почалася Громадянська вiйна, Середнiй Захiд пiдвiвся i бився, як Старий Гаррi, бо не хотiв, щоб його рiчку вiдiбрали. У молодостi Середнiй Захiд дихав диханням рiчки.
  "Фабричнi чоловiки були досить розумними, чи не так? Перше, що вони зробили, коли трапилася така можливiсть, це перекрили рiчку i позбавили романтики комерцiйного обороту. Можливо, вони й не планували нiчого подiбного, романтика та комерцiя були просто природними ворогами. Своїми залiзницями вони зробили рiчку мертвою, як цвях, i з того часу так i є".
  Велика рiчка, тепер тиха. Повiльно сповзаючи повз мулистi береги, жалюгiднi маленькi мiстечка, рiчка така ж потужна, як завжди, дивна, як завжди, але тепер тиха, забута, покинута. Декiлька буксирiв з мотузками барж. Бiльше нiяких яскравих човнiв, ненормативної лексики, пiсень, гравцiв, азарту та життя.
  Просуваючись вниз рiчкою, Брюс Дадлi думав, що Марк Твен, коли вiн повернувся, щоб вiдвiдати рiчку пiсля того, як залiзницi задушили рiчкове життя, Марк мiг би тодi написати епопею. Вiн мiг би написати про вбитi пiснi, про вбитий смiх, про людей, загнаних у нову епоху швидкостi, про фабрики, про швидкi поїзди, що швидко мчать. Натомiсть вiн наповнив книгу переважно статистикою, написав застарiлi анекдоти. Ну що ж! Не завжди ж можна когось образити, братики писаки?
  OceanofPDF.com
  У ТРЕТIЙ РОЗДIЛI
  
  КОЛИ ВIН _ МАВ Дiставшись Олд-Харбора, мiсця свого дитинства, Брюс не почав витрачати багато часу на роздуми про епоси. Тодi це була не його позицiя. Вiн чогось добивався, домагався цього цiлий рiк. Що це було, вiн не мiг би сказати в таких словах. Вiн залишив дружину в Чикаго, де вона працювала в тiй же газетi, в якiй працював вiн, i раптово, маючи на рахунок менше трьохсот доларiв, пiшов у пригоду. Причина була, подумав вiн, але вiн був досить готовий дати їй спокiй, принаймнi на даний момент. Вiн вiдростив бороду не тому, що його дружина доклала якихось особливих зусиль, щоб знайти його, коли вiн зник. Це була забаганка. Було так весело думати про себе, що йде таким чином, невiдомим, таємничим у життi. Якби вiн розповiв дружинi, що збирається робити, розмовам, суперечкам, правам жiнок та правам чоловiкiв не було б кiнця.
  Вони були такими добрими у стосунках один з одним - вiн i Бернiс - саме так почали разом i продовжували так само. Брюс не вважав, що винна його дружина. "Я сам допомiг почати все неправильно - поводився так, нiби вона була кимось вищим", - подумав вiн, посмiхаючись. Вiн пам'ятав, що говорив їй про її перевагу, її розум, її талант. Вони висловлювали нiби надiю, що з неї спалахне щось витончене та прекрасне. Можливо, спочатку вiн так говорив, бо хотiв поклонятися. Вона наполовину здавалася тим великим чоловiком, яким вiн називав її, бо вiн здавався собi таким нiкчемним. Вiн так i вiв гру, особливо не думаючи про це, i вона закохалася в неї, їй це сподобалося, вона сприйняла те, що вiн сказав, з усiєю серйознiстю, а потiм йому не сподобалося те, чим вона стала, чим вiн допомiг її створити.
  Якби в них з Бернiс колись були дiти, можливо, те, що вiн зробив, було б неможливим, але їх не було. Вона нiчого не хотiла. "Не вiд такої людини, як ти. Ти надто вiтряний, - сказала вона тодi.
  А Брюс був непостiйним. Вiн це знав. Захопившись газетною роботою, вiн продовжував дрейфувати десять рокiв. Йому весь час хотiлося щось зробити - можливо, написати, але щоразу, коли вiн пробував свої власнi слова та iдеї, записував їх, це стомлювало його. Можливо, вiн надто захопився газетним клiше, жаргоном - жаргоном слiв, iдей, настроїв. У мiру просування Брюс усе менше записував слова на паперi. Був спосiб стати газетярем i обiйтися взагалi без листа. Ви зателефонували, нехай хтось iнший напише це. Навколо було повно таких людей, якi б писали рядки, - словесникiв.
  Хлопцi плутають слова, пишуть газетний жаргон. З кожним роком справи ставали дедалi гiршими.
  Глибоко в собi Брюс, можливо, завжди ховав якусь внутрiшню нiжнiсть до слiв, iдей, настроїв. Йому хотiлося експериментувати, повiльно, обережно, звертаючись зi словами, як iз дорогоцiнним камiнням, надаючи їм оправи.
  Це була рiч, про яку ти не надто багато говорив. Занадто багато людей займаються такими речами, що кричать, отримуючи дешеве визнання - наприклад, Бернiс, його дружина.
  А потiм вiйна, "розстрiли на лiжках" гiршi, нiж будь-коли - сам уряд розпочинає "розстрiли на лiжках" у великих масштабах.
  Господи, який час! Брюс примудрявся займатися мiсцевими справами - вбивствами, упiйманнями бутлегерiв, пожежами, трудовими скандалами, але з кожним разом йому все бiльше i бiльше набридло, набридло все це.
  Що стосується його дружини Бернiс, то, на її думку, вiн теж нiчого не досяг. Вона одночасно зневажала i, як не дивно, боялася його. Вона назвала його "непостiйним". Чи вдалося йому за десять рокiв виховати у собi зневагу до життя?
  На фабрицi в Олд-Харборi, де вiн тепер працював, вироблялися автомобiльнi колеса, i вiн влаштувався працювати в лакувальну майстерню. Будучи зруйнованим, вiн був змушений щось зробити. Там була довга кiмната у великому цегляному будинку на березi рiчки та вiкно, що виходило на заводський двiр. Хлопчик привiз колеса у вантажiвцi i кинув їх поруч iз кiлочком, на який поклав їх одне за одним, щоб покласти на лак.
  Йому пощастило, що вiн отримав мiсце поряд iз Губкою Мартiном. Вiн досить часто думав про нього у зв'язку з чоловiками, з якими вiн був пов'язаний з того часу, як став дорослим, iнтелектуальними чоловiками, газетними репортерами, якi хотiли писати романи, жiнками-фемiнiстками, iлюстраторами, якi малювали картинки для газет i реклами, але яким подобалося мати те, що вони називали студiєю.
  Поруч iз Губкою Мартiном, з iншого боку, сидiв похмурий тип, який майже не розмовляв цiлий день. Губка часто пiдморгував i шепотiв Брюсу. "Я скажу тобi, в чому рiч. Вiн думає, що його дружина розважається з iншим чоловiком тут, у мiстi, i вона теж, але вiн не наважується вникнути в це питання надто докладно. Вiн може виявити, що те, що вiн пiдозрює, є фактом, тому просто похмурiшає", - сказав Губка.
  Щодо самого Губки, то вiн працював маляром карет у мiстечку Олд-Харбор ще до того, як комусь спала на думку побудувати там щось на зразок заводу з виробництва колiс, до того, як хтось колись подумав про таку рiч, як автомобiль. У деякi днi вiн взагалi розповiдав про колишнi днi, коли вiн мав власний магазин. Була в ньому якась гордiсть, коли вiн зайшов на цю тему, а до нинiшньої роботи з лакування колiс - тiльки зневага. "Будь-який мiг це зробити", - сказав вiн. "Подивися на себе. У тебе немає для цього особливих рук, але якщо ти наберешся сил, ти зможеш вивернути майже стiльки ж колiс, скiльки я, i зробити їх не гiршим".
  Але що залишалося робити цьому хлопцю? Губка мiг би стати майстром фабричного оздоблювального цеху, якби захотiв трохи полизати чоботи. Доводилося посмiхатися i трохи кланятися, коли приходив молодий мiстер Грей, що вiн робив приблизно раз на мiсяць.
  Проблема з Губкою полягала в тому, що вiн дуже довго знав Сiрих. Можливо, молодий Грей вбив собi на думку, що вiн, Губка, дуже затятий п'яниця. Вiн знав Сiрих, коли цей юнак, який тепер став таким великим жуком, був ще дитиною. Якось вiн закiнчив карету для старого Грея. Вiн приходив до магазину Губки Мартiна, наводячи з собою свою дитину.
  Карета, яку вiн збудував, напевно була дарбi. Його збудував старий Сил Мунi, який мав вагонобудiвну майстерню поряд з оздоблювальною майстернею Губки Мартiна.
  Опис карети, побудованої для Грея, банкiра з Олд-Харбора, коли Брюс сам був хлопчиком i коли Губка мав власний магазин, зайняло цiлий день. Старий робiтник так спритно i швидко володiв пензлем, що мiг закiнчити колесо, ловлячи кожен кут, не дивлячись на нього. Бiльшiсть чоловiкiв у кiмнатi працювали мовчки, але Губка нiколи не переставав говорити. У кiмнатi за спиною Брюса Дадлi, за цегляною стiною, постiйно лунав низький гуркiт машин, але Губка зумiв змусити свiй голос звучати трохи вище за шум ракетки. Вiн виголосив його у певнiй тональностi, i кожне слово чiтко i ясно долинало до вух його товариша по роботi.
  Брюс спостерiгав за руками Губки, намагався iмiтувати рухи його рук. Кисть тримали саме так. Вiдбувся швидкий, м'який рух. Губка могла наповнити пензель дуже повно i при цьому поводитись з нею так, щоб лак не стiкав i не залишав негарних товстих мiсць на колесах. Помах кистi був подiбний до ласки.
  Губка розповiв про тi часи, коли вiн мав власний магазин, i розповiв iсторiю карети, побудованої для старого банкiра Грея. Поки вiн говорив, у Брюса виникла iдея. Вiн усе думав, як легко залишив дружину. Вiдбулася свого роду безсловесна сварка, з тих, куди вони часто вступали. Бернiс писала спецiальнi статтi для недiльної газети i написала оповiдання, яке було прийнято журналом. Потiм вона приєдналася до клубу письменникiв у Чикаго. Все це вiдбувалося, i Брюс не намагався зробити щось особливе у своїй роботi. Вiн зробив саме те, що мав зробити, не бiльше того, i поступово Бернiс поважала його дедалi менше. Було очевидно, що попереду мала кар'єру. Написання спецiальних статей для недiльних газет, становлення успiшним автором журнальних статей, так? Брюс довгий час ходив з нею разом, ходив з нею на збори письменницького клубу, вiдвiдував студiї, де чоловiки та жiнки сидiли та розмовляли. У Чикаго, неподалiк Сорок сьомої вулицi, неподалiк парку, було мiсце, де жило багато письменникiв i художникiв, якась невисока маленька будiвля, яку звели там пiд час Всесвiтньої виставки, i Бернiс хотiла, щоб вiн оселився там. . Їй хотiлося все бiльше i бiльше спiлкуватися з людьми, якi писали, малювали, читали книги, говорили про книги та картинки. Iнодi вона розмовляла з Брюсом певним чином. Чи почала вона хоч трохи заступатися йому?
  Вiн усмiхнувся при думцi про це, посмiхнувся при думцi про себе, який тепер працює на фабрицi поряд з Губкою Мартiном. Якось вiн пiшов з Бернiс на м'ясний ринок - вони купували вiдбивнi на вечерю, i вiн помiтив, як старий товстий м'ясник поводився зi своїми iнструментами. Це видовище зачарувало його, i коли вiн стояв поряд зi своєю дружиною, чекаючи своєї черги, щоб її обслужили, вона заговорила з ним, але вiн не почув. Вiн думав про старий м'ясоруб, про спритнi, швидкi руки старого м'ясоруба. Вони щось йому представляли. Що то було? Руки чоловiка тримали четвертинку яловичини впевненим, тихим дотиком, який, можливо, представляв Брюсу спосiб, яким вiн хотiв би поводитися зi словами. Що ж, можливо, вiн взагалi не хотiв поводитися зi словами. Вiн трохи боявся слiв. Це були такi хитрi та невловимi речi. Можливо, вiн не знав, чого хоче впоратися. Можливо, в цьому й справа з ним. Чому б не пiти i не впiзнати?
  Брюс зi своєю дружиною вийшов iз дому i пiшов вулицею, вона все ще розмовляла. Про що вона говорила? Раптом Брюс зрозумiв, що вiн не знав, i йому було байдуже. Коли вони дiсталися своєї квартири, вона пiшла готувати вiдбивнi, а вiн сiв бiля вiкна, дивлячись на мiську вулицю. Будiвля стояла недалеко вiд кута, де чоловiки, що виходили з центру мiста, виходили з машин, що йдуть на пiвнiч i пiвдень, щоб сiсти в iншi машини, що йдуть на схiд чи захiд, i почалася вечiрня година пiк. Брюс працював у вечiрнiй газетi i був вiльний до раннього ранку, але тiльки-но вiн i Бернiс з'їдали вiдбивнi, вона йшла в задню кiмнату квартири i починала писати. Господи, як багато вона написала! Коли вона не працювала над своїми недiльними особливими справами, вона працювала над розповiддю. На той момент вона працювала над одним iз них. Йшлося про дуже самотнього чоловiка в мiстi, який одного вечора, прогулюючись, побачив у вiтринi магазину воскову копiю того, що в темрявi вiн прийняв за дуже гарну жiнку. Щось трапилося з вуличним лiхтарем на розi, де стояла крамниця, i чоловiк на мить подумав, що жiнка у вiкнi жива. Вiн стояв i дивився на неї, а вона знову дивилася на нього. Це був захоплюючий досвiд.
  А потiм, бачите, пiзнiше людина з iсторiї Бернiс усвiдомила свою безглузду помилку, але вона була так само самотня, як i завжди, i продовжувала повертатися до вiтрини магазину нiч за нiч. Iнодi там була жiнка-пустушка, а iнодi її вiдвозили. Вона з'являлася то в однiй сукнi, то в iншiй. Вона була в дорогому хутрi i йшла зимовою вулицею. Тепер вона була одягнена в лiтню сукню i стояла на березi моря або була в купальному костюмi i збиралася пiрнути в море.
  
  Все це було химерною iдеєю, i Бернiс була в захватi вiд неї. Як би вона це реалiзувала? Одного разу вночi, пiсля того як вуличний лiхтар на розi був вiдлагоджений, свiтло було настiльки яскравим, що чоловiк не мiг не бачити, що жiнка, яку вiн полюбив, була зроблена з воску. Як було б, якби вiн узяв камiнь i розбив вуличний лiхтар? Тодi вiн мiг би притулитися губами до холодного шибки i втекти в провулок, щоб його бiльше нiколи не бачили.
  
  Т'вiчелтi, Т'вiдлетi, Т'ваделтi, Т'вум.
  
  Дружина Брюса Бернiс колись стане великою письменницею, так? Вiн, Брюсе, ревнував її? Коли вони разом йшли до одного з мiсць, де збиралися iншi газетярi, iлюстратори, поети та молодi музиканти, люди були схильнi дивитися на Бернiс i адресувати свої зауваження їй, а не йому. Вона мала спосiб робити щось для людей. Молода дiвчина закiнчила коледж i хотiла стати журналiсткою, або молодий музикант хотiв познайомитися з якоюсь впливовою людиною у музичнiй сферi, i Бернiс усе за них влаштувала. Поступово у неї з'явилися послiдовники у Чикаго, i вона вже планувала переїхати до Нью-Йорку. Нью-Йоркська газета зробила їй пропозицiю, i вона обмiрковувала його. "Там можна знайти роботу так само, як i тут", - сказала вона чоловiковi.
  Стоячи поряд зi своїм верстаком на фабрицi в Олд-Харборi i покриваючи лаком автомобiльне колесо, Брюс слухав слова Губки Мартiна, що хвалявся тим часом, коли вiн мав власний магазин, i вiн закiнчував карету, побудовану для старшого Грея. Вiн описав використану деревину, розповiв, наскiльки рiвною та тонкою була текстура, як кожна деталь була ретельно пiдiгнана до iнших частин. Вдень старий Ґрей iнодi приходив до магазину пiсля того, як банк був закритий на весь день, а iнодi приводив iз собою сина. Вiн поспiшав закiнчити роботу. Що ж, у певний день у мiстi мав вiдбутися якийсь особливий захiд. Мав приїхати губернатор штату, i банкiр мав його розважити. Вiн хотiв, щоб новий екiпаж вiдвiз його з вокзалу.
  Губка говорив i говорив, насолоджуючись своїми словами, а Брюс слухав, чуючи кожне слово, i водночас продовжував мати свої власнi думки. Скiльки разiв вiн чув iсторiю Губки та як приємно було продовжувати її чути. Цей момент був найважливiшим у життi Губки Мартiна. Карету не вдалося доробити у тому виглядi, в якому вона має бути, та пiдготувати її до приїзду губернатора. Ось i все. У тi днi, коли людина мала власний магазин, така людина, як старий Грей, могла марити i марити, але яка йому вiд цього користь? Сайлас Мунi, коли побудував карету, зробив хорошу роботу, i чи думав старий Грей, що Губка збирається розвернутися i зробити неробну, поспiшну роботу? Якось у них це вийшло, син старого Грея, молодий Фред Грей, який тепер володiв колiсним заводом, де Губка працював простим чорноробом, стоячи i слухаючи. Губка подумав, що юний Грей того дня отримав ляпас. Без сумнiву, вiн думав, що його батько був своєрiдним Всемогутнiм Богом тiльки тому, що вiн володiв банком i тому що такi люди, як губернатори штатiв, приходили в гостi до нього додому, але якби вiн це зробив, то в той раз у нього все одно розплющилися б очi.
  Старий Грей розсердився i почав лаятись. "Це моя карета, i якщо я скажу вам одягнути на кiлька шарiв менше i не давати кожному пальто занадто довго застигати, перш нiж ви зiтрiть його i одягнете iнше, ви повиннi робити те, що я говорю", - заявив вiн, погрожуючи кулаком. у Губки.
  Ага! I хiба це був момент для Губки? Брюс хотiв знати, що вiн сказав старовинi Грею? Так сталося, що того дня вiн мав близько чотирьох гарних пострiлiв, i коли вiн трохи загорiвся, Господь Всемогутнiй не мiг сказати йому, як не робити жодної роботи. Вiн пiдiйшов до старого Грея i стиснув кулак. "Послухай, - сказав вiн, - ти вже не такий молодий i трохи погладшав. Ти хочеш пам'ятати, що надто довго просидiв у цьому своєму банку. Припустимо, тепер ви станете геєм зi мною i, оскiльки вам потрiбна поквапитися з каретою, ви приїдете сюди i спробуєте вiдiбрати у мене роботу чи щось таке. Чи ти знаєш, що з тобою станеться? Вас виженуть, ось що станеться. Я розiб'ю твою товсту морду кулаком, ось що станеться, а якщо ти почнеш хитрувати i вiдправиш сюди ще когось, я прийду до твоєї банки i розтерзаю тебе там, ось що я зроблю.
  Губка сказав про це банкiру. Нi вiн сам, нi хтось iнший не збирався поспiшати його виконувати якусь бездарну роботу. Вiн сказав про це банкiру, а потiм, коли банкiр, нiчого не сказавши, вийшов iз магазину, вiн пiшов у кутовий салон i купив пляшку гарного вiскi. Просто щоб показати старовинi Грею щось, що вiн замкнув у магазинi i стягнув на день. "Нехай возить свого губернатора до лiврея". Ось що вiн сказав собi. Вiн узяв пляшку вiскi i разом зi своєю старенькою пiшов на рибалку. Це була одна з найкращих вечiрок, на яких вони колись були. Вiн розповiв про цю стару, i вона була до смертi залоскотана тим, що вiн зробив. "Ти все зробив правильно", - сказала вона. Потiм вона сказала Губцi, що вiн вартий дюжини таких чоловiкiв, як старий Грей. Можливо, це було трохи перебiльшенням, але Губцi було приємно це почути. Брюсу варто було б побачити свою стару в тi днi. Тодi вона була молода i виглядала так само красиво, як у штатi.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
  
  СЛОВА ЛЯГАЮТЬСЯ _ ЧЕРЕЗ розум Брюса Дадлi, лакуючого колеса на фабрицi Grey Wheel Company в Олд-Харборi, штат Iндiана. Думки пролiтали в його головi. Дрейфуючi зображення. Вiн почав потроху володiти пальцями. Чи можна з часом також навчитися мислити? Чи можуть думки i образи колись бути нанесенi на папiр, як Губка Мартiн накладає лак, не надто товстий, не надто тонкий i не комкуватий?
  Губка-робiтник вiдправляє старого Грея до дiдька, пропонуючи вигнати його з магазину. Губернатор штату їде в лiвреї, бо робiтник не поспiшатиме виконувати неробну роботу. Бернiс, його дружина, за своєю друкарською машинкою в Чикаго пише спецiальнi статтi для недiльних газет, пише iсторiю про чоловiка i воскову фiгуру жiнки у вiтринi магазину. Губка Мартiн i його жiнка вирушають святкувати, тому що Губка сказав мiсцевому принцу, банкiру, йти до бiса. Фотографiя чоловiкiв i жiнок на купi тирси, поряд з ними пляшку. Багаття на березi рiчки. Сом виходить iз ладу. Брюс подумав, що ця сцена вiдбулася м'якої лiтньої ночi. У долинi Огайо стояли чудовi м'якi лiтнi ночi. Вгору i вниз по рiчцi, вище i нижче пагорба, на якому стояла Стара Гавань, земля була низькою, i взимку повенi приходили i заливали землю. Повенi залишили на землi м'який мул, i вона була багатою та багатою. Там, де земля не оброблялася, росли бур'яни, квiти та високi квiтучi ягiднi кущi.
  Вони лежали на купi тирси, Губка Мартiн i його дружина, трохи освiтленi, вогонь палав мiж ними i рiчкою, сом виходив назовнi, повiтря було наповнене запахами, м'яким рибним запахом рiчки, запахами квiтiв. пахне зростаючими рослинами. Можливо, над ними висiв мiсяць.
  Слова, якi Брюс почув вiд Губки:
  "Коли вона трохи весела, вона поводиться як дитина, i я теж почуваюся дитиною".
  Закоханi лежать на старiй купi тирси пiд лiтнiм мiсяцем на березi Огайо.
  OceanofPDF.com
  КНИГА ДРУГА
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
  
  ЦЯ IСТОРIЯ БЕРНIС _ _ писав про чоловiка, який побачив воскову фiгуру у вiтринi магазину та подумав, що це жiнка.
  Чи справдi Брюс ставив питання, як це вийшло, який фiнал вона цьому дала? Щиро кажучи, вiн цього не зробив. Було щось зле у його думках про цю iсторiю. Йому це здавалося безглуздим i дитячим, i вiн був радий, що це так. Якби Бернiс справдi досягла успiху в задуманiй справi - так недбало, так безцеремонно, - вся проблема їхнiх стосункiв була б дещо iншою. "Тодi менi довелося б подбати про свою самоповагу", - подумав вiн. Ця усмiшка не прийшла б так легко.
  Iнодi Бернiс розмовляла - вона та її друзi багато розмовляли. Усi вони, молодi iлюстратори та письменники, якi збиралися вечорами в кiмнатах, щоб поговорити, - ну, всi вони працювали в газетних редакцiях чи рекламних агентствах, як i Брюс. Вони вдавали, що зневажають те, що роблять, але продовжували це робити. "Нам треба поїсти", - сказали вони. Як багато було розмов про потребу їжi.
  У пам'ятi Брюса Дадлi, коли вiн слухав розповiдь Губки Мартiна про непокору банкiра, сплив спогад про той вечiр, коли вiн залишив квартиру, де жив з Бернiс, i залишив Чикаго. Вiн сидiв бiля переднього вiкна квартири i дивився на вулицю, а в заднiй частинi квартири Бернiс готувала вiдбивнi. Їй би картоплю та салат. Їй знадобиться двадцять хвилин, щоб приготувати все та покласти на стiл. Потiм вони обоє сiдали за стiл їсти. Скiльки вечорiв ми сидiли ось так - за два-три фути один вiд одного фiзично i водночас на вiдстанi багатьох миль. Дiтей у них не було, бо Бернiс нiколи їх не хотiла. "У мене є робота", - сказала вона двiчi чи тричi, коли вiн говорив про це, поки вони разом лежали в лiжку. Вона сказала це, але мала на увазi щось iнше. Їй не хотiлося пов'язувати себе нi з ним, нi з чоловiком, за якого вона вийшла замiж. Коли вона говорила про нього з iншими, вона завжди добродушно смiялася. "З ним усе гаразд, але вiн непостiйний i не працюватиме. Вiн не дуже амбiтний", - iнодi казала вона. Бернiс i її друзi мали звичай вiдкрито говорити про своє кохання. Вони порiвняли записи. Можливо, вони використовували будь-яку емоцiю як матерiал для iсторiй.
  На вулицi перед вiкном, бiля якого сидiв Брюс, чекаючи вiдбивних i картоплi, безлiч чоловiкiв i жiнок виходили з трамваїв i чекали на iншi машини. Сiрi фiгури на сiрий вулицi. "Якщо чоловiк i жiнка такi разом - що ж, тодi вони такi".
  У магазинi в Олд-Харборi, як i тодi, коли вiн працював газетчиком у Чикаго, завжди вiдбувалося одне й те саме. У Брюса була технiка йти вперед, виконуючи поставлене перед ним завдання досить добре, тодi як його розум розмiрковував про минуле та сьогодення. Час йому зупинився. У магазинi, працюючи поряд з Губкою, вiн думав про Бернiс, свою дружину, а тепер раптово почав думати про свого батька. Що сталося з ним? Вiн працював сiльським шкiльним учителем недалеко вiд Олд-Харбора в Iндiанi, а потiм одружився з iншою шкiльною вчителькою, яка приїхала туди з Iндiанаполiса. Потiм вiн влаштувався працювати у мiськi школи, i коли Брюс був маленьким хлопчиком, вiн влаштувався працювати у газету в Iндiанаполiсi. Маленька родина переїхала туди i мати померла. Брюс тодi переїхав жити до своєї бабусi, а його батько поїхав до Чикаго. Вiн досi був там. Тепер вiн працював у рекламному агентствi, обзавiвся ще однiєю дружиною i з нею трьома дiтьми. У мiстi Брюс бачив його приблизно двiчi на мiсяць, коли батько та син разом обiдали в якомусь ресторанi у центрi мiста. Його батько одружився з молодою дружиною, i вона не любила Бернiс, i Бернiс не любила її. Вони дiяли один одному на нерви.
  Тепер Брюс думав про старi думки. Думки його ходили по колу. Чи було це тому, що вiн хотiв бути людиною, яка управляє словами, iдеями, настроями - i не досяг цього? Думки, якi приходили йому пiд час роботи на фабрицi в Олд-Харбор, вже вiдвiдували його i ранiше. Вони були в його головi того вечора, коли на кухнi в заднiй частинi квартири, де вiн тривалий час жив з Бернiс, на сковородi шипiли вiдбивнi. То була не його квартира.
  Наводячи все в порядок, Бернiс пам'ятала про себе i свої власнi бажання, i так i мало бути. Там вона писала свої недiльнi спецiальнi матерiали, а також працювала над своїми оповiданнями. Брюсу не потрiбно було мiсце, щоб писати, оскiльки вiн писав мало чи взагалi не писав. "Менi потрiбне тiльки мiсце, щоб переночувати", - сказав вiн Бернiс.
  "Самотнiй чоловiк, який закохався в опудало у вiтринi магазину, так? Цiкаво, як це вийде. Чому б одного разу вночi милiй молодiй дiвчинi, яка працює в магазинi, не зайти у вiкно? Це було б початком роману. Нi, їй доведеться вчинити з цим сучаснiшим способом. Це було б надто очевидно".
  Батько Брюса був кумедним хлопцем. Скiльки ентузiазмiв вiн пережив за своє довге життя, i тепер, хоч вiн був старий i сивий, коли Брюс обiдав з ним, у нього майже завжди був новий. Коли батько та син пiшли разом обiдати, вони уникали розмов про своїх дружин. Брюс пiдозрював, що, оскiльки вiн одружився з другою дружиною, яка була майже такою ж молодою, як i син, його батько завжди вiдчував себе трохи винним у його присутностi. Вони нiколи не говорили про своїх дружин. Коли вони зустрiлися в якомусь ресторанi Loop, Брюс сказав: Ну, тату, як дiти? Потiм батько розповiв про своє останнє захоплення. Вiн був автором реклами, i його послали писати рекламу мила, безпечних бритв та автомобiлiв. "У мене новий аккаунт на паровiй машинi", - сказав вiн. Машина просто диво. Вiн проїде тридцять миль на галонi гасу. Немає передач для перемикання. Такий же плавний i м'який, як катання на човнi спокiйним морем. Господи, яка сила! Їм ще доведеться щось вирiшити, але вони все зроблять добре. Людина, яка винайшла цю машину, просто диво. Найбiльший механiчний генiй, якого я бачив. Ось що я тобi скажу, синку: коли ця штука зламається, вона обвалить ринок бензину. Почекай i побачиш".
  Брюс нервово ерзав на стiльцi в ресторанi, поки його батько розмовляв - Брюс не мiг нiчого сказати, коли гуляв зi своєю дружиною серед чиказького iнтелектуального та артистичного середовища. Була мiсiс Дуглас, багата жiнка, яка мала один замiський будинок i один у мiстi, яка писала вiршi та п'єси. Її чоловiк володiв великим майном i був поцiновувачем мистецтва. Потiм був натовп бiля газети Брюса. Коли газета закiнчилася в другiй половинi дня, вони сидiли i говорили про Гюїсманса, Джойса, Езру Паунда i Лоуренса. У словах була велика гордiсть. Така людина вмiла кидати слова. Невеликi групи по всьому мiсту говорили про людей слова, звукорежисерiв, кольорових людей, i дружина Брюса, Бернiс, знала їх усiх. Що це була за вiчна метушня про живопис, музику, письменство? Щось у цьому було. Люди не могли залишити цю тему у спокої. Людина могла написати що-небудь, просто вибиваючи реквiзит з-пiд усiх артистiв, про яких Брюс коли-небудь чув - це, думав вiн, не важко - але пiсля того, як робота буде зроблена, це теж нiчого не доведе.
  З того мiсця, де вiн сидiв бiля вiкна своєї квартири того вечора в Чикаго, вiн мiг бачити, як чоловiки i жiнки сiдають i виходять з трамваїв на перехрестi вулиць, де машини, що йдуть через мiсто, зустрiчаються з машинами, що в'їжджають i виїжджають iз Лупа. Боже, що за люди у Чикаго! На своїй роботi йому доводилося багато бiгати вулицями Чикаго. Вiн перевiз бiльшу частину своїх речей i якийсь хлопець в офiсi їх оформив. В офiсi працював молодий єврей, який чудово вмiв змусити слова танцювати на сторiнцi. Вiн робив багато речей Брюса. Що їм подобалося у Брюсi у мiсцевiй кiмнатi, так це те, що в нього мала бути голова. Вiн мав певну репутацiю. Його власна дружина не вважала його хорошим газетярем, а молодий єврей вважав, що вiн нiчого не вартий, але вiн отримав багато важливих завдань, якi хотiли отримати iншi. Вiн мав свого роду спритнiсть. Що вiн зробив, так це проник у суть справи - щось таке. Брюс посмiхнувся до похвали, яку вiн вiддавав собi у своїх думках. "Думаю, ми всi повиннi говорити собi, що ми хорошi, iнакше ми всi пiшли б i стрибнули в рiчку", - подумав вiн.
  Скiльки людей переходять iз однiєї машини до iншої. Вони всi працювали в центрi мiста, а тепер збиралися до квартир, дуже схожих на ту, в якiй вiн жив зi своєю дружиною. Яким був його батько у стосунках iз дружиною, молодою дружиною, яка у нього з'явилася пiсля смертi матерi Брюса. Вiд неї в нього було вже троє дiтей, а вiд матерi Брюса залишився тiльки один - сам Брюс. Часу для бiльшого було достатньо. Брюсовi було десять, коли померла його мати. Бабуся, з якою вiн жив в Iндiанаполiсi, була ще жива. Коли вона помре, вона, безперечно, залишить Брюсу свiй невеликий стан. Вона має коштувати щонайменше п'ятнадцяти тисяч. Вiн не писав їй бiльше трьох мiсяцiв.
  Чоловiки та жiнки на вулицях, тi чоловiки та жiнки, якi зараз виходили та сiдали в машини на вулицi перед будинком. Чому вони всi виглядали такими втомленими? Що з ними сталося? На даний момент у нього на думцi була не фiзична втома. У Чикаго та iнших мiстах, якi вiн вiдвiдав, у всiх людей був такий втомлений i нудний вираз на обличчях, коли їх застигали зненацька, коли вони йшли вулицями або стояли на розi вулицi в очiкуваннi машини i Брюс боявся, що вiн виглядає так само. Iнодi вночi, коли вiн йшов один, коли Бернiс збиралася на якусь вечiрку, якої вiн хотiв уникнути, вiн бачив людей, якi їли в якомусь кафе або сидiли разом у парку i не виглядали нудними. Вдень у центрi мiста, у Лупi, люди йшли, думаючи про те, як би перейти наступне перехрестя. Полiцейський, який переходив дорогу, збирався дати свисток. Вони бiгли маленькими стадами, як зграї перепелiв, бiльшiсть iз них врятувалися втечею. Коли вони дiсталися до тротуару з iншого боку, вони мали трiумфуючий вигляд.
  Том Уiллс, чоловiк iз мiського вiддiлу в офiсi, симпатизував Брюсу. Пiсля того, як у другiй половинi дня газета закiнчувалася, вони з Брюсом часто ходили до якогось нiмецького закладу, де можна було випити, i випивали по пiнтi вiскi. Нiмець зробив Тому Уiллсу спецiальну ставку на досить добрi контрафактнi речi, тому що Том залучив туди багато людей.
  Том i Брюс сидiли в маленькiй заднiй кiмнатi, i коли вони зробили кiлька ковткiв iз пляшки, Том заговорив. Вiн завжди говорив те саме. Спочатку вiн прокляв вiйну i засудив Америку за вступ до неї, а потiм прокляв себе. "Я поганий", сказав вiн. Том був схожий на всiх газетярiв, яких Брюс колись знав. Вiн дiйсно хотiв написати роман чи п'єсу i любив поговорити про це з Брюсом, бо не думав, що Брюс має такi амбiцiї. Ти крутий хлопець, чи не так? вiн сказав.
  Вiн розповiв Брюсу про свiй план. "Є нота, яку я хотiв би наголосити. Йдеться про iмпотенцiю. Чи помiчали ви, йдучи вулицями, що всi люди, яких ви бачите, втомилися, iмпотенти? вiн спитав. "Що таке газета - найбезсилiша рiч у свiтi. Що таке театр? Ти багато ходив останнiм часом? Вони дають таку втому, що спина болить, а фiльми, Боже, фiльми вдесятеро гiршi, i якщо ця вiйна не є ознакою загального безсилля, що пронеслося свiтом, як хвороба, то я не багато знаю. Один мiй знайомий, Харгрейв iз Орла, був там, у мiсцi пiд назвою Голлiвуд. Вiн розповiдав менi про це. Вiн каже, що всi люди там подiбнi до риб з вiдрiзаними плавцями. Вони звиваються, намагаючись зробити ефективнi рухи i не можуть цього зробити. Вiн каже, що в них у всiх якийсь жахливий комплекс неповноцiнностi - втомленi журналiсти, якi пiшли на старiсть, щоб розбагатiти, i таке iнше. Жiнки намагаються бути ледi. Ну, не намагаюся бути дамою саме. Це не iдея. Вони намагаються виглядати як ледi та джентльмени, живуть у будинках, в яких належить жити дамам i джентльменам, ходять i розмовляють як ледi та джентльмени. "Це такий жахливий бардак, - говорить вiн, - про який ви i не мрiяли, i потрiбно пам'ятати, що кiношники - улюбленцi Америки". Харгрейв каже, що пiсля того, як ви пробудете якийсь час у Лос-Анджелесi, якщо ви не стрибнете в море, ви збожеволiєте. Вiн каже, що все Тихоокеанське узбережжя багато в чому схоже на це - я маю на увазi саме цей тон - безсилля волає до Бога, що воно красиве, що воно велике, що воно ефективне. Подивiться також на Чикаго: "Я буду" - це наш девiз як мiста. Ви це знали? У Сан-Франциско вони теж випустили такий, каже Харгрейв: "Сан-Франциско знає, як це зробити". Знає, як що? Як вивезти втомлену рибу з Айови, Iллiнойсу та Iндiани, га? Харгрейв каже, що в Лос-Анджелесi люди тисячами ходять вулицями, i їм нема куди йти. Багато розумних хлопцiв, каже вiн, продають їм багато мiсць у пустелi, бо вони надто втомилися, щоб розумiтися на своїх думках. Вони купують, а потiм повертаються до мiста та гуляють вгору та вниз вулицями. Вiн каже, що собака, що почув вуличний стовп, змусить десять тисяч людей зупинитися i подивитися, нiби це найбiльш захоплююча подiя у свiтi. Гадаю, вiн трохи перебiльшує.
  "I взагалi, я не хвалюся. Коли доходить до iмпотенцiї, якщо ти зможеш перемогти мене, ти дура. Що менi робити? Я сиджу за столом i роздаю маленькi листочки. I що ти робиш? Ви берете бланки, читаєте їх та бiгаєте мiстом у пошуках дрiбниць для публiкацiї в газетi, i ви настiльки безсилi, що навiть не пишете своїх власних речей. Що таке? Одного разу вони вбивають когось у цьому мiстi i одержують iз цього шiсть рядкiв, а наступного дня, якщо вони вчиняють те саме вбивство, про них пишуть у всiх газетах мiста. Все залежить вiд того, що в нас тодi вийшло. Ви знаєте як воно є. I менi слiд було б написати свiй роман чи п'єсу, якщо я коли-небудь збираюся це зробити. Якщо я напишу про єдине, про що я щось знаю, як ви вважаєте, хтось у свiтi це прочитає? Єдине, про що я мiг би написати, це тiльки про ту нiсенiтницю, яку я вам завжди даю, - про iмпотенцiю, як її багато. Як ти думаєш, комусь потрiбнi такi речi?"
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ШОСТИЙ
  
  ПРО ЦЕ _ ВЕЧIР у квартирi в Чикаго Брюс сидiв, думаючи про це, i м'яко посмiхався про себе. Чомусь його завжди бавив Том Уiллс, який лаявся на безсилля американського життя. Сам вiн не вважав Тома iмпотентом. Вiн думав, що доказ сили цiєї людини можна було знайти тiльки в тому фактi, що вона так злилася, коли говорила. Щоб злитися на щось, потрiбно щось у людинi. Для цього йому потрiбно було мати трохи соку.
  Вiн пiдвiвся вiд вiкна, щоб пройти через довгу кiмнату-студiю туди, де його дружина Бернiс накрила стiл, все ще посмiхаючись, i саме така усмiшка збентежила Бернiс. Коли вiн носив його, вiн нiколи не розмовляв, тому що жив у нестямi i оточуючих людей. Їх не iснувало. Нинi нiчого реального немає. Дивно, що в такi часи, коли нiщо у свiтi не було цiлком певним, вiн сам, швидше за все, зробив щось певне. У такий момент вiн мiг би запалити ґнот, пов'язаний з будiвлею, наповненою динамiтом, i могло б пiдiрвати себе, все мiсто Чикаго, всю Америку так само спокiйно, як вiн мiг би запалити сигарету. Можливо, вiн сам у такi моменти був будинком, наповненим динамiтом.
  Коли вiн був таким, Бернiс боялася його та соромилася того, що боялася. Через те, що вона чогось боялася, вона здавалася менш важливою. Iнодi вона похмуро мовчала, а iнодi намагалася пожартувати. За її словами, у такi моменти у Брюса був вигляд старого китайця, який тинявся по провулку.
  Житло, в якому Брюс тодi жив зi своєю дружиною, було одним iз тих, якi зараз облаштовуються в американських мiстах для розмiщення таких бездiтних пар, як вiн та Бернiс. "Подружнi пари, у яких немає дiтей i якi не збираються їх мати, - люди, чиї прагнення вищi за це", - сказав би Том Вiллс в одному зi своїх гнiвних настроїв. Таких мiсць було багато в Нью-Йорку та Чикаго, i вони швидко увiйшли до моди у невеликих мiстах, таких як Детройт, Клiвленд та Де-Мойн. Їх називали квартирами-студiями.
  Той, який Бернiс знайшла i прилаштувала для себе, а Брюс мав довгу кiмнату в переднiй частинi з камiном, пiанiно i кушеткою, на якiй Брюс спав ночами - коли вiн не ходив до Бернiс, що йому не дуже подобалося. часто - а за ним розташовувалась спальня та крихiтна кухня. Бернiс спала в спальнi i писала в студiї, а ванна кiмната розташовувалася мiж студiєю та спальнею Бернiс. Коли пара їла вдома, вони приносили що-небудь, зазвичай з гастронома, з цiєї нагоди, i Бернiс подавала це на складному столi, який згодом можна було прибрати в комiрчину. У так званiй спальнi Бернiс був комод, де Брюс зберiгав свої сорочки та спiдню бiлизну, а його одяг доводилося вiшати у шафi Бернiс. "Бачи б ви, як я вранцi в змiну пiрнаю бiля забiгайлiвки", - сказав вiн одного разу Тому Вiллсу. "Шкода, що Бернiс не iлюстратор. Вона могла б отримати вiд мене щось цiкаве про сучасне мiське життя у моєму BVD. - Чоловiк письменницi готується до сьогоднiшнього дня. Дещо з цього хлопцi помiщають у недiльнi газети i називають серед нас, смертних.
  "Життя як воно є" - щось таке. Я не дивлюся на недiлю раз на мiсяць, але ви розумiєте, про що я. Чому я маю дивитися на речi? Я не переглядаю нiчого в газетах, окрiм своїх власних, i роблю це тiльки для того, щоб подивитися, що цьому розумному єврею вдалося витягти з цього. Якби в мене були його мiзки, я б сам щось написав".
  Брюс повiльно пройшов через кiмнату до столу, за яким уже села Бернiс. На стiнi позаду неї висiв її портрет, зроблений молодим чоловiком, який пробув у Нiмеччинi рiк чи два пiсля перемир'я i повернувся, сповнений ентузiазму з приводу пробудження нiмецького мистецтва. Вiн намалював Бернiс широкими кольоровими лiнiями i трохи скривив її рот убiк. Одне вухо було зроблено вдвiчi бiльше за iнше. Це було заради спотворення. Спотворення часто давало ефекти, яких неможливо було досягти простим малюванням. Якось увечерi молодик був на вечiрцi в квартирi Бернiс, коли там був Брюс, i багато розмовляв, а через кiлька днiв, одного дня вдень, коли Брюс прийшов з офiсу, цей хлопець сидiв з Бернiс. Брюс мав вiдчуття, що вiн втрутився туди, куди його не хотiли, i вiн був збентежений. Це був незручний момент, i Брюс хотiв вiдступити пiсля того, як просунув голову у дверi студiї, але не знав, як це зробити, не поставивши їх у незручне становище.
  Йому довелося швидко подумати. "Ви мене вибачте", сказав вiн; "Менi знову треба йти. У мене є завдання, над яким менi, можливо, доведеться працювати всю нiч. Вiн сказав це, а потiм поспiшно пройшов через студiю до спальнi Бернiс, щоб змiнити сорочку. Вiн вiдчував, що має щось змiнити. Чи було щось мiж Бернiс та молодим хлопцем? Його це не дуже хвилювало.
  Пiсля цього вiн задумався про портрет. Вiн хотiв спитати про це Бернiс, але не наважився. Вiн хотiв запитати, чому вона наполягала, щоб це виглядало так, як виглядала вона на портретi.
  "Думаю, це заради мистецтва", - подумав вiн, все ще посмiхаючись того вечора, коли сiдав з Бернiс за стiл. Думки про розмову Тома Вiллса, думки про вираз обличчя Бернiс i обличчя молодого художника - того разу вони раптово прийшли до нього, думки про себе, абсурднiсть свого розуму та свого життя. Як вiн мiг стримати усмiшку, хоч знав, що ця посмiшка завжди засмучує Бернiс? Як вiн мiг пояснити, що посмiшка мала вiдношення до її безглуздя не бiльше, нiж до його власних?
  "Заради мистецтва", - подумав вiн, кладучи одну вiдбивну на тарiлку i простягаючи Бернiс. Його розум любив грати такими фразами, мовчки i злiсно насмiхаючись i з неї, i з нього самим. Тепер вона злилася на нього через усмiшку, i їжу доводилося їсти мовчки. Пiсля їжi вiн сiдав бiля вiкна, а Бернiс поспiшно вибiгала з квартири, щоб провести вечiр iз кимось iз своїх друзiв. Вона не могла наказати йому пiти, i вiн сидiв i посмiхався.
  Можливо, вона повернеться до своєї спальнi i попрацює над цiєю iсторiєю. Як вона виведе це назовнi? Припустимо, прийшов полiцейський i побачив чоловiка, закоханого у воскову жiнку у вiтринi магазину i який думає, що вiн божевiльний, або злодiя, який планує увiрватися в магазин, - припустимо, що полiцейський повинен заарештувати цю людину. Брюс продовжував усмiхатися своїм думкам. Вiн уявив собi розмову мiж полiцейським i молодим чоловiком, який намагається пояснити свою самотнiсть i своє кохання. У книгарнi в центрi мiста був молодий чоловiк, якого Брюс одного разу побачив на вечiрцi художникiв, на яку вiн колись пiшов з Бернiс, i який тепер, з якоїсь незрозумiлої для Брюса причини, став героєм казки, яку писала Бернiс. Чоловiк у книгарнi був невисокий, блiдий i худорлявий, з маленькими акуратними чорними вусами, i саме таким вона зробила свого героя. А ще в нього були надзвичайно товстi губи та блискучi чорнi очi, i Брюс згадав, що чув, що вiн пише вiршi. Можливо, вiн справдi закохався у опудало у вiтринi магазину та розповiв про це Бернiс. Брюс подумав, що, мабуть, саме таким i є поет. Напевно, тiльки поет мiг закохатися в опудало на вiтринi магазину.
  "Заради мистецтва". Ця фраза проносилася в його головi, як рефрен. Вiн продовжував усмiхатися, i тепер Бернiс розлютилася. У всякому разi, йому вдалося зiпсувати їй обiд та вечiр. Принаймнi вiн не збирався цього робити. Поет i воскова жiнка залишаться, що нiби висять у повiтрi, нереалiзованими.
  Бернiс пiдвелася й стала над ним, дивлячись на нього через маленький столик. Як вона була в лютi! Чи збиралася вона вдарити його? Який дивний спантеличений i розгублений погляд у її очах. Брюс глянув на неї безособово, нiби вiн дивився з вiкна на сцену на вулицi. Вона нiчого не сказала. Невже мiж ними вийшло за межi розмови? Якби це сталося, то вiн був би винний. Чи наважиться вона вдарити його? Вiн знав, що вона цього не зробить. Чому вiн продовжував усмiхатися? Саме це привело її до такої лютi. Краще йти по життю м'яко - давши людям спокiй. Чи мав якесь особливе бажання катувати Бернiс, i якщо так, то чому? Тепер їй хотiлося розiбратися з ним, кусати, бити, лягати, як розлючений маленький звiр, але у Бернiс був недолiк: коли вона була повнiстю збуджена, вона не могла говорити. Вона щойно побiлiла, i в її очах з'явився такий вираз. Брюс мав iдею. Невже вона, його дружина Бернiс, ненавидiла i боялася всiх чоловiкiв i чи зробила вона героя своєї iсторiї таким дурнем, бо хотiла змусити всiх чоловiкiв спiвати? Це, безумовно, зробило б її, самку, бiльшою. Можливо, саме в цьому й полягав весь фемiнiстський рух. Бернiс уже написала кiлька оповiдань, i у всiх них чоловiки були схожi на того хлопця у книгарнi. Це було трохи дивно. Тепер вона сама стала чимось схожа на хлопця з книгарнi.
  - Заради мистецтва, так?
  Бернiс швидко вийшла з кiмнати. Якби вона залишилася, вiн мав би принаймнi шанс отримати її, оскiльки чоловiки iнодi могли отримати своїх жiнок. "Ти злiзеш зi свого мiсця, а я зi свого. Розслабтеся. Дiй як жiнка, а я дозволю менi дiяти як чоловiк iз тобою". Чи був Брюс готовий до цього? Йому здавалося, що вiн завжди був готовий до цього - з Бернiс чи з якоюсь iншою жiнкою. Коли справа дiйшла до тесту, чому Бернiс завжди тiкала? Чи пiшла б вона у свою спальню i заплакала? Ну, нi. Зрештою Бернiс була не з тих, хто плаче. Вона вибереться з дому, поки вiн не пiде, а потiм - коли вона залишиться одна - можливо, попрацює над цiєю iсторiєю - про м'якого маленького поета i воскової жiнки у вiкнi, га? Брюс чудово усвiдомлював, наскiльки шкiдливими були його власнi думки. Одного разу йому спало на думку, що Бернiс хоче, щоб вiн її побив. Чи це можливо? Якщо так, то чому? Якщо жiнка дiйшла до такого у стосунках iз чоловiком, чим це спричинено?
  Брюс, загнаний своїми думками в глибоку воду, знову сiв бiля вiкна i подивився на вулицю. I вiн, i Бернiс залишили свої вiдбивнi нез'їденими. Що б не сталося зараз, Бернiс не повернеться до кiмнати, щоб посидiти, поки вiн там, принаймнi того вечора, i холоднi вiдбивнi лежатимуть ось так, на столi. Пара не мала прислуги. Щоранку приходила жiнка на двi години, щоб навести лад. Саме так i працювали такi заклади. Ну, а якби вона захотiла вийти з помешкання, то їй довелося б пройти через студiю на його очах. Вислизнути через заднi дверi, через провулок, було б нижче за її гiднiсть як жiнки. Це було б приниженням для жiночої статi, представленої Бернiс, i вона нiколи не втратила почуття необхiдностi гiдностi в сексi.
  "Заради мистецтва". Чому ця фраза запам'яталася Брюсу? То був дурний рефрен. Невже вiн усмiхався весь вечiр, розлютивши Бернiс через цю посмiшку? Що взагалi таке мистецтво? Невже такi люди, як вiн i Том Вiллс, хотiли з цього посмiятися? Чи схильнi вони думати про мистецтво як про дурний, сентиментальний ексгiбiцiонiзм з боку дурних людей, тому що це змушує їх здаватися собi досить величними i благородними - передусiм такої нiсенiтницi - чимось у цьому родi? Одного разу, коли вона не гнiвалася, коли була тверезо i серйозно, незабаром пiсля їхнього весiлля, Бернiс сказала щось таке. Це було до того, як Брюсу вдалося зруйнувати щось у нiй, можливо, її власну самоповагу. Невже всi чоловiки хочуть щось зламати у жiнок, зробити їх рабинями? Бернiс сказала, що так, i вiн довгий час їй вiрив. Тодi вони, здавалося, порозумiлися. Тепер справа напевно пiшла навперейми.
  Зрештою, було очевидно, що Том Вiллс, по сутi, дбав про мистецтво бiльше, нiж всi iншi люди, яких знав Брюс, i вже бiльше, нiж Бернiс або хтось з її друзiв. Брюс не думав, що добре знає чи розумiє Бернiс та її друзiв, але думав, що знає Тома Вiллса. Ця людина була перфекцiонiстом. Для нього мистецтво було чимось за межами реальностi, ароматом, що стосується реальностi речей пальцями смиренної людини, наповненої любов'ю - щось таке - можливо, трохи схожого на прекрасну коханку, якої прагнув чоловiк, хлопчик усерединi чоловiка. втiлити в життя всi багатi та красивi речi свого розуму, своєї фантазiї. Те, що вiн мав принести, здалося Тому Вiллсу таким мiзерним пiдношенням, що думка про те, щоб спробувати зробити пiдношення, змусила його засоромитися.
  Хоча Брюс сидiв бiля вiкна, вдаючи, що дивиться назовнi, вiн не бачив людей на вулицi зовнi. Чи чекав вiн, поки Бернiс пройде через кiмнату, бажаючи ще трохи покарати її? "Я стаю садистом?" - Запитав вiн себе. Вiн сидiв, схрестивши руки, посмiхаючись, курив сигарету i дивився в пiдлогу, i останнє почуття, яке вiн колись вiдчував вiд присутностi своєї дружини Бернiс, було, коли вона проходила через кiмнату, а вiн не зводив очей.
  I тому вона вирiшила, що зможе пройти через кiмнату, нехтуючи ним. Все почалося на м'ясному ринку, де його цiкавили руки м'ясника, що рiже м'ясо, а не те, що вона йому казала. Про що вона говорила, про свою останню iсторiю чи iдею спецiальної статтi для недiльної газети? Не чувши, що вона сказала, вiн не мiг згадати. У всякому разi, його розум таки перевiрив її.
  Вiн почув її кроки в кiмнатi, де сидiв, дивлячись у пiдлогу, але в той момент вiн думав не про неї, а про Тома Вiллса. Вiн знову робив те, що сердило її в першу чергу, те, що завжди сердило її, коли це траплялося. Можливо, саме в цей момент вiн усмiхався тiєю особливо дратiвливою посмiшкою, яка завжди зводила її з розуму. Яка доля, що їй довелося його пам'ятати таким. Їй завжди здавалося, що вiн смiється з неї - з її письменницьких прагнень, з її претензiй на силу волi. Безперечно, вона справдi робила деякi подiбнi претензiї, але хто ж не робив претензiй того чи iншого?
  Ну, вони з Бернiс напевно потрапили у скрутне становище. Вона одягнулася ввечерi i вийшла, нiчого не сказавши. Тепер вона проведе вечiр зi своїми друзями, можливо, з тим хлопцем, який працював у книгарнi, або з молодим художником, який був у Нiмеччинi та намалював її портрет.
  Брюс пiдвiвся з стiльця i, запаливши електричне свiтло, пiдвiвся i подивився на портрет. Iдея спотворення, безсумнiвно, щось означала для європейських художникiв, якi розпочали її, але вiн сумнiвався, що юнак точно розумiв, що вона означає. Наскiльки вiн був вищим! Невже вiн хотiв пiдставити себе - одразу вирiшити, що знає те, чого не знав молодик? Вiн стояв так, дивлячись на портрет, i раптом пальцi його, що висять збоку, вiдчули щось жирне й неприємне. Це була холодна нев'їдена вiдбивна на його власнiй тарiлцi. Його пальцi торкнулися його, помацали, а потiм, знизавши плечима, вiн дiстав iз задньої кишенi носову хустку i витер пальцi. - Т'вiтчелтi, Т'вiдлетi, Т'ваделтi, Т'вум. Впiймайте негра за великий палець. Припустимо, правда, що мистецтво - найвибагливiша рiч у свiтi? В цiлому вiрно, що певний тип чоловiкiв, якi не виглядали фiзично дуже сильними, майже завжди займався мистецтвом. Коли така людина, як вона, виходила з дружиною серед так званих художникiв, заходила до кiмнати, де їх зiбралося багато, у неї так часто створювалося враження не чоловiчої сили та мужностi, а чогось взагалi жiночого. . Чоловiки-хаскi, такi як Том Вiллс, намагалися триматися якнайдалi вiд розмов про мистецтво. Том Вiллс нiколи не обговорював цю тему нi з ким, крiм Брюса, i почав це робити тiльки пiсля того, як двоє чоловiкiв впiзнали один одного кiлька мiсяцiв. Було багато iнших чоловiкiв. Брюс, працюючи репортером, багато спiлкувався з гравцями, любителями iподрому, бейсболiстами, боксерами, злодiями, бутлегерами та рiзними яскравими людьми. Коли вiн вперше почав працювати в газетi, якийсь час вiн був спортивним оглядачем. На паперi вiн мав своєрiдну репутацiю. Вiн не вмiв багато писати - нiколи не пробував. Том Вiллс думав, що може вiдчувати речi. Це була здатнiсть, про яку Брюс не часто говорив. Нехай вiн вийде на слiд убивства. Ну що ж, вiн увiйшов до кiмнати, де зiбралося кiлька чоловiкiв, скажiмо, до бутлегерської квартири в провулку. Вiн був би готовий посперечатися на те, що в такому разi, якщо цей хлопець буде поблизу, вiн зможе виявити людину, яка виконала цю роботу. Довести це була iнша справа. Однак вiн мав талант, "нюх на новини", як його називали в середовищi газетникiв. В iнших також було таке.
  О, Лордi! Якщо воно в нього було, якщо воно було таким всемогутнiм, чому вiн хотiв одружитися з Бернiс? Вiн повернувся до свого крiсла бiля вiкна, вимкнувши на ходу свiтло, але тепер на вулицi було зовсiм темно. Якщо вiн мав таку здатнiсть, чому вона не спрацювала в той час, коли для нього було життєво важливо, щоб вона працювала?
  Вiн знову посмiхнувся у темрявi. А тепер припустимо, просто припустимо, що я такий же чокнутий, як Бернiс чи хтось iз них. Припустимо, я вдесятеро гiрший. Припустимо, що Том Вiллс теж у десять разiв гiрший. Можливо, я був лише дитиною, коли одружився з Бернiс, i трохи пiдрiс. Вона думає, що я померла, що я не встигаю за видовищем, але, припустимо тепер, це вона вiдстала. Я мiг би так подумати. Менi це набагато втiшнiше, нiж просто думати, що я бовдур або що я був бовдуром, коли одружився.
  OceanofPDF.com
  КНИГА ТРЕТЯ
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ СЬОМИЙ
  
  ЦЕ БУЛО _ ПОКИ Думаючи про такi думки, Джон Стоктон, який пiзнiше став Брюсом Дадлi, одного осiннього вечора залишив свою дружину. Вiн просидiв у темрявi годину чи двi, а потiм узяв капелюх i вийшов iз дому. Його фiзичний зв'язок з квартирою, в якiй вiн жив з Бернiс, був слабким: на гачку в шафi висiло кiлька напiвзношених краваток, три люльки, кiлька сорочок i комiрцiв у ящику, два чи три костюми, зимова куртка. пальто. Пiзнiше, коли вiн працював на фабрицi в Олд-Харборi, штат Iндiана, працював поряд з Губкою Мартiном, слухав розмови Губки, чув щось про iсторiю стосункiв Губки з його старою, вiн не особливо шкодував про те, як вiн пiшов. "Якщо ти їдеш, то один шлях кращий за iнший, i що менше суєти з цього приводу, то краще", - сказав вiн собi. Бiльшiсть того, що говорив Губка, вiн уже чув ранiше, але було приємно почути гарнi розмови. Iсторiя про те, коли Губка вигнав банкiра з його майстернi з фарбування карет - нехай Губка розповiсть її тисячу разiв, i було б приємно її почути. Можливо, в цьому й було мистецтво вловити справжнiй драматичний момент життя, га? Вiн знизав плечима - замислився. "Губка, купа тирси, напої. Губка приходить додому п'яна рано-вранцi i знаходить Багс, сплячу на новому ганчiр'яному килимi, обiйнявши за плечi хлопця. Жуки, маленька жива iстота, наповнена пристрастю, що пiзнiше стала потворною, зараз живе в будинку в Цинциннатi. Губка по вiдношенню до мiста, долинi рiчки Огайо, що спить на купi старої тирси, - його ставлення до землi пiд ним, зiркам над головою, пензлику в руцi, коли вiн малював автомобiльнi колеса, ласцi в руцi, що тримає кисть, ненормативна лексика, грубiсть - грубiсть - кохання.
  Якою незв'язною iстотою, що парить, почував себе Брюс. Вiн був сильною людиною фiзично. Чому вiн нiколи не тримав життя руками? Слова - початок поезiї, мабуть. Поезiя насiннєвого голоду. "Я насiння, що пливе за вiтром. Чому я не посадив себе? Чому я не знайшов ґрунту, в якому мiг би пустити корiння?"
  Припустимо, я прийшов би додому ввечерi i, пiдiйшовши до Бернiс, завдав би їй удару. Селяни перед посадкою насiння орали землю, виривали старе корiння, старе бур'яни. Припустимо, я викинув друкарську машинку Бернiс у вiкно. "Чорт забирай, тут бiльше немає дурних слiв. Слова - нiжна рiч, яка веде до поезiї чи брехнi. Залишiть майстернiсть менi. Я йду до цього повiльно, обережно, смиренно. Я робiтник. Встань у чергу i стань дружиною робiтника. Я оратиму тебе, як поле. Я тебе мучу.
  Коли Губка Мартiн говорив, розповiдаючи цю iсторiю, Брюс мiг чути кожне сказане слово i в той же час мати свої власнi думки.
  Того вечора, коли вiн залишив Бернiс - тепер усе своє життя вiн думатиме про неї невиразно, як про щось, почуте вдалинi - слабкi рiшучi кроки перетинали кiмнату, тодi як вiн сидiв, дивлячись у пiдлогу i думаючи про Тома Уiллса i про те, що ви думаєте... о, Господи, слiв. Якщо людина не може посмiхатися самiй собi, смiятися з себе на ходу, який взагалi сенс жити? Припустимо, вiн пiшов до Тома Уiллса того вечора, коли залишав Бернiс. Вiн спробував уявити, як їде машиною в передмiстя, де жив Том, i стукає у дверi. Наскiльки вiн знав, Тома мала дружину, дуже схожу на Бернiс. Вона може i не писати оповiдань, але водночас може бути в чомусь схиблена - скажiмо, у респектабельностi.
  Припустимо, тiєї ночi, коли вiн залишив Бернiс, Брюс вирушив до Тома Уiллса. Дружина Тома пiдходить до дверей. "Увiйдiть." Потiм Том приходить у спальних капцях. Брюс показаний у переднiй кiмнатi. Брюс згадав, як хтось у редакцiї газети одного разу сказав йому: "Дружина Тома Вiллса - методистка".
  Тiльки уявiть собi Брюса в цьому будинку, що сидить у вiтальнi з Томом та його дружиною. "Знаєте, я маю iдею покинути дружину. Ну, бач, її бiльше цiкавлять iншi речi, нiж бути жiнкою.
  "Я просто подумав, що вийду i розповiм вам, хлопцi, бо вранцi я не прийду до офiсу. Я вирiзаю. Щиро кажучи, я особливо не думав про те, куди йду. Я вирушаю у невелику подорож вiдкриттiв. Я думаю, що Я - це земля, про яку мало хто знає. Я подумав, що здiйсню невелику подорож у себе, озирнуся трохи там. Бог знає, що знайду. Ця iдея мене хвилює, от i все. Менi тридцять чотири роки, i в нас iз дружиною немає дiтей. Напевно, я первiсна людина, мандрiвник, так?
  Знов вимкнувся, знову ввiмкнувся, знову пiшов, Фiннеган.
  "Можливо, я стану поетом".
  Пiсля того, як Брюс залишив Чикаго, вiн кiлька мiсяцiв тинявся на пiвдень, а пiзнiше, коли вiн працював на фабрицi поряд з Губкою Мартiном, прагнучи отримати вiд Губки щось зi спритностi робiтника своїми руками, думаючи, що початок освiти може лежати у стосунках чоловiка. своїми руками, що вiн мiг з ними робити, що вiн мiг ними вiдчувати, яке послання вони могли донести через його пальцi до його мозку, про речi, про сталь, залiзо, землю, вогонь i воду - в той час як усе це тривало, вiн розважався, намагаючись уявити, як вiн пiде на це, щоб розповiсти про свою мету. пiшло. Вiн подумав, як смiшно було б спробувати розповiсти Тому та його дружинi-методистцi все, що в нього в головi.
  Зрозумiло, вiн нiколи не зустрiчався з Томом та його дружиною, i, правду кажучи, те, що вiн насправдi робив, мало для Брюса другорядне значення. Вiн мав невиразне уявлення про те, що вiн, як i майже всi американськi чоловiки, вiдiрвався вiд речей - камiння, що лежить на полях, самих полiв, будинкiв, дерев, рiчок, фабричних стiн, iнструментiв, жiночих тiл, тротуарiв, людей. на тротуарах, чоловiки у комбiнезонах, чоловiки та жiнки в автомобiлях. Весь вiзит до Тома Уiллса був уявною, забавною iдеєю, з якою можна було пограти, поки вiн лакував колеса, а сам Том Вiллс перетворився на свого роду привид. Його замiнив Губка Мартiн, людина, яка дiйсно працювала поряд з ним. "Напевно, я любитель чоловiкiв. Можливо, тому я бiльше не мiг терпiти присутнiсть Бернiс", - подумав вiн, усмiхаючись до цiєї думки.
  У банку була певна сума, близько трьохсот п'ятдесяти доларiв, що зберiгалася на його iм'я вже рiк чи два i про яку вiн нiколи не говорив Бернiс. Можливо, з того моменту, як вiн одружився з нею, вiн справдi мав намiр зробити з Бернiс щось таке, що зрештою зробив. Коли в молодостi вiн залишив будинок своєї бабусi i перебрався жити в Чикаго, вона дала йому п'ятсот доларiв, а триста п'ятдесят з них залишив собi недоторканими. Йому теж дуже пощастило, подумав вiн, прогулюючись того вечора вулицями Чикаго пiсля мовчазної сварки з жiнкою. Вийшовши з квартири, вiн пiшов прогулятися до Джексон-парку, а потiм пiшов у центр мiста до дешевого готелю та заплатив два долари за номер на нiч. Вiн спав досить добре, i вранцi, коли вiн прийшов до банку о десятiй, вiн уже дiзнався, що об одинадцятiй вирушає поїзд до мiста Ла-Саль, штат Iллiнойс. Це була дивна i кумедна думка, подумав вiн, що людина збирається вирушити до мiста пiд назвою Ла Саль, купити там старий човен i почати зовсiм недбало грести по рiчцi, залишивши спантеличену дружину десь у кiльватерi свого човна. , що такiй людинi слiд провести ранок, обмiрковуючи iдею вiзиту до Тому Вiллса та його дружини-методистки до будинку в передмiстi.
  - I хiба його дружина не образилася б, хiба б вона не посварила б бiдного Тома за те, що вiн товаришує з таким випадковим хлопцем, як я? Адже, бачиш, життя - справа дуже серйозна, принаймнi, коли ти пов'язуєш її з кимось iншим", - думав вiн, сидячи в поїздi, того ранку, коли їхав.
  OceanofPDF.com
  Роздiл восьмий
  
  ПЕРШИЙ _ _ РIЧ а потiм ще один. Брехун, чесна людина, злодiй, який раптово вислизнув iз щоденної газети американського мiста. Газети є необхiдною частиною сучасного життя. Вони сплiтають кiнцi життя у вiзерунок. Усi цiкавляться Леопольдом та Лебом, молодими вбивцями. Усi люди думають однаково. Леопольд та Леб стають домашнiми улюбленцями нацiї. Нацiя була з жахом вiд того, що зробили Леопольд i Леб. Чим зараз займається Гаррi Тоу, який розлучився з дочкою єпископа? Танцювальне життя! Прокидайтеся та танцюйте!
  Схованка, яка їде з Чикаго на поїздi об одинадцятiй годинi ранку, нiчого не розповiвши дружинi про свої плани. Жiнка, що вийшла замiж, нудьгує за чоловiком. Розбещене життя небезпечне для жiнок. Звичку, що якось склалася, важко зламати. Краще тримайте чоловiка вдома. Вiн знадобиться. Крiм того, для Бернiс було б важко пояснити неоголошене зникнення Брюса. Спочатку вона збрехала. "Йому довелося виїхати з мiста на кiлька днiв".
  Скрiзь чоловiки намагаються пояснити дiї своїх дружин, жiнки намагаються пояснити дiї своїх чоловiкiв. Людям не потрiбно було руйнувати будинки, щоб опинитися в ситуацiї, коли треба було пояснювати. Життя не повинно бути таким, яким воно є. Якби життя не було таким складним, воно було б простiше. Я впевнений, тобi сподобався б такий чоловiк - якби тобi сподобався такий чоловiк, га?
  Бернiс, мабуть, подумала б, що Брюс був п'яний. Пiсля того, як вiн одружився з нею, вiн двiчi чи тричi брав участь у королiвських бенкетах. Якось вiн i Том Вiллс провели в запої три днi i обидва втратили б роботу, але це сталося пiд час вiдпустки Тома. Том урятував скальп репортера. Але не має значення. Бернiс могла подумати, що газета надiслала його з мiста.
  Том Вiллс може зателефонувати до квартири - трохи сердито - "Джон хворий чи що там?"
  "Нi, вiн був тут учора ввечерi, коли я йшов".
  Гордiсть Бернiс зачеплена. Жiнка може писати короткi оповiдання, займатися недiльними справами, вiльно гуляти з чоловiками (сучаснi жiнки, якi мають хоч трохи здорового глузду, роблять це в нашi днi часто - такий настрiй дня) "i таке iнше", як сказав би цей Рiнг Ларднер, "Це не має жодного значення". У нашi днi жiнки ведуть невелику боротьбу, щоб отримати те, чого вони хочуть, те, що, на їхню думку, вони все одно хочуть.
  Це не робить їх менш жiнками в глибинi душi, а може, й нi.
  Тодi жiнка - особлива рiч. Ви маєте це побачити. Прокидайся, чувак! За останнi двадцять рокiв усе змiнилося. Ти, мудаку! Якщо ви можете отримати її, ви отримаєте її. Якщо ви не можете, то ви не можете. Вам не здається, що свiт загалом прогресує? Звiсно, це так. Подивiться на лiтальнi апарати, якi ми маємо, i на радiо. Хiба ми не мали крутої вiйни? Хiба ми не лизали нiмцiв?
  Чоловiки хочуть обдурити. Ось тут i виникає багато непорозумiнь. А як щодо трьох п'ятдесяти доларiв, якi Брюс тримав у таємницi понад чотири роки? Коли ти йдеш на стрибки, i зустрiч триває, скажiмо, тридцять днiв, а ти не взяв жодного трюка, а потiм зустрiч закiнчується, як ти збираєшся виїхати з мiста, якщо в тебе не вiдкладено нi цента, нишком? Тобi доведеться виїхати з мiста чи продати кобилу, чи не так? Краще сховайте його в сiнi.
  OceanofPDF.com
  Роздiл дев'ятий
  
  ТРИ АБО _ Чотири кiлька разiв пiсля того, як Брюс одружився з Бернiс Джей, вони обидва злетiли вище за повiтряного змiя. Бернiс довелося позичати грошей, i Брюсу теж. I все ж вiн нiчого не сказав про цi три п'ятдесяти. Щось з навiтряного боку, га? Невже вiн увесь час мав намiр зробити саме те, що зрештою зробив? Якщо ви така людина, ви могли б також усмiхнутися, посмiятися з себе, якщо можете. Дуже скоро ти помреш, i тодi, можливо, не буде смiху. Нiхто нiколи не вважав, що навiть рай дуже веселе мiсце. Танцювальне життя! Вловiть ритм танцю, якщо зможете.
  Брюс та Том Вiллс iнодi розмовляли. У них обох у капелюхах були однi й тi ж бджоли, хоча дзижчання нiколи не виражалося словами. Просто слабке дзижчання вдалинi. Випивши кiлька чарок, вони обережно поговорили про якогось хлопця, уявної постатi, який покинув роботу, пiшов з роботи i вирушив у грандiозну таємницю. Куди? Навiщо? Коли вони доходили до цiєї частини розмови, обидва завжди вiдчували себе трохи втраченими. "В Орегонi вирощують хорошi яблука", - сказав Том. "Я не такий вже й голодний до яблук", - вiдповiв Брюс.
  У Тома була iдея, що не тiльки чоловiки бiльшу частину часу знаходять життя трохи запаморочливим i важким, а й жiнки вiдчувають те саме почуття - принаймнi, багато з них. "Якщо вони не релiгiйнi або у них немає дiтей, їм доведеться заплатити пекло", - сказав вiн. Вiн розповiв про жiнку, яку знав. "Вона була доброю, тихою дружиною i продовжувала доглядати свiй будинок, створюючи всi зручностi для свого чоловiка, жодного разу не сказавши з її боку нi слова.
  "Потiм щось сталося. Вона була дуже красива i непогано грала на пiанiно, тому влаштувалася грати в церкву, а пiсля цього якийсь хлопець, власник кiнотеатру, одного разу в недiлю пiшов до церкви, тому що його маленька дочка померла i потрапила в рай минулого лiта, i вiн вiдчував, що йому слiд тримати себе в руках, коли вiн повинен тримати себе в руках.
  "I тому вiн запропонував їй найкращу роботу у своєму кiно. Вона мала почуття ключiв, i вона була акуратною i симпатичною маляткою - принаймнi так думали багато чоловiкiв". Том Вiллс сказав, що, на його думку, вона взагалi не збиралася цього робити, але перше, що ви знаєте, вона почала дивитися на свого чоловiка зверхньо. "Ось вона i була, на вершинi", - сказав Том. "Вона нахилилася вниз i почала розглядати свого чоловiка. Колись вiн здавався особливим, але тепер це не її вина. Зрештою, молодих чи старих, багатих чи бiдних, чоловiкiв було досить легко роздобути - якщо ти маєш чуття. Вона нiчого не могла з цим вдiяти - будучи такою талановитою". Том хотiв сказати, що передчуття втечi було в головi.
  Том нiколи не казав: "Я хотiв би перемогти це сам". Вiн нiколи не був таким сильним. У редакцiї газети сказали, що дружина Тома на нього щось має. Молодий єврей, який працював там, якось сказав Брюсу, що Том до смертi боїться своєї дружини, а наступного дня, коли Том i Брюс разом обiдали, Том розповiв Брюсу ту саму iсторiю про молодого єврея. Єврей i Том нiколи не ладнали один з одним. Коли Том приходив уранцi i почував себе не дуже добродушно, вiн завжди накидався на єврея. Вiн нiколи не робив цього з Брюсом. "Огидний маленький базiкання", - сказав вiн. "Вiн зациклений на собi, тому що може змусити слова стати на голову". Вiн нахилився i прошепотiв Брюсу. "Факт, - сказав вiн, - це вiдбувається щосуботи ввечерi".
  Том був добрiший до Брюса, чи давав йому багато несподiваних завдань, бо думав, що вони в одному човнi?
  OceanofPDF.com
  КНИГА ЧЕТВЕРТА
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
  
  Х Є! Брюс Дудлi _ _ щойно спустився рiчкою.
  Червень, липень, серпень, вересень у Новому Орлеанi. Ви не можете зробити мiсце таким, яким воно не буде. Спуск рiчкою йшов повiльно. Мало чи нi човнiв. Часто цiлими днями ледарював у рiчкових мiстах. Ви можете сiсти на поїзд та поїхати куди захочете, але куди поспiшати?
  Брюс у той час, коли вiн тiльки-но залишив Бернiс i свою роботу в газетi, мав на увазi щось, виражене у фразi: "Куди ви поспiшаєте?" Вiн сидiв у тiнi дерев на березi рiчки, одного разу прокотився на баржi, катався на мiсцевих пакетиках, сидiв перед магазинами у рiчкових мiстах, спав, мрiяв. Люди говорили повiльно, протяжно, негри розпушували бавовну, iншi негри ловили сома у рiчцi.
  Брюсу було на що подивитися та про що подумати. Так багато чорношкiрих чоловiкiв повiльно стають коричневими. Потiм слiдували свiтло-коричневi, оксамитово-коричневi, кавказькi риси обличчя. Коричневi жiнки приступають до роботи, роблячи гонку дедалi легше i легше. М'якi пiвденнi ночi, теплi сутiнковi ночi. Тiнi ковзають по краях бавовняних полiв, по похмурих дорогах тартак. Тихi голоси, смiх, смiх.
  
  О, мiй собака банджо,
  Ох, хо, мiй собака банджо.
  
  I я не дам тобi жодного ролi з желе.
  У американському життi дуже багато подiбного. Якщо ви мисляча людина - а Брюс ним був - ви заводите наполовину знайомих, наполовину друзiв - французiв, нiмцiв, iталiйцiв, англiйцiв - євреїв. Iнтелектуальнi кола Середнього Заходу, на межi яких грав Брюс, спостерiгаючи, як Бернiс смiливiше занурювалася в них, були заповненi людьми зовсiм не американцями. Був молодий польський скульптор, iталiйський скульптор, французький дилетант. А чи було таке поняття, як американець? Можливо Брюс i сам був цим. Вiн був безрозсудним, боязким, смiливим, сором'язливим.
  Якщо ви полотно, чи здригаєтеся iнодi, коли перед вами стоїть художник? Всi iншi надають йому свого кольору. Складається композицiя. Сам склад.
  Чи мiг вiн колись справдi знати єврея, нiмця, француза, англiйця?
  А тепер негр.
  Свiдомiсть коричневих чоловiкiв, коричневих жiнок, що все бiльше i бiльше входить в американське життя, тим самим входить i в нього самого.
  Бажаючий приїхати, бiльш спраглий приїхати, нiж будь-який єврей, нiмець, поляк, iталiєць. Стою i смiюся - йду через заднi дверi - човгаю ногами, смiх - танець тiла.
  Встановленi факти колись мають бути визнанi - окремими людьми - можливо, коли вони будуть на iнтелектуальному пiднесеннi - як це було тодi з Брюсом.
  У Новому Орлеанi, коли туди прибув Брюс, довгi причали виходили рiчку. На рiчцi перед ним, коли вiн пройшов останнi двадцять миль, стояв невеликий плавучий будинок, оснащений газовим двигуном. Знаки на ньому. "Iсус врятує". Якийсь мандрiвний проповiдник iз верхiв'ї рiчки, що прямує на пiвдень, щоб урятувати свiт. "ХА БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ." Проповiдник, жовта людина з брудною бородою, босою, за кермом маленького човна. Дружина його теж боса сидiла в крiслi-гойдалцi. Зуби мали чорнi обрубки. Двоє босих дiтей лежить на вузькiй палубi.
  Доки мiста огинають великий пiвмiсяць. Приходять великi океанськi вантажнi судна, котрi привозять каву, банани, фрукти, товари, що вивозять бавовну, пиломатерiали, кукурудзу, олiї.
  Негри у доках, негри на мiських вулицях, негри смiються. Завжди продовжується повiльний танець. Нiмецькi капiтани далекого плавання, французи, американцi, шведи, японцi, англiйцi, шотландцi. Нiмцi тепер плавають пiд iншими прапорами, окрiм своїх. "Шотландець" ходить пiд англiйським прапором. Чистi кораблi, бруднi бродячi кораблi, напiвголi негри - танець тiней.
  Скiльки коштує бути доброю людиною, серйозною людиною? Якщо ми не зможемо виростити добрих, серйозних людей, як ми взагалi зможемо досягти якогось прогресу? Ви нiколи нiчого не зможете досягти, якщо не будете у свiдомостi, якщо серйозно. Смаглява жiнка, яка має тринадцять дiтей - для кожної дитини свiй чоловiк - теж ходить до церкви, спiває, танцює, широкi плечi, широкi стегна, м'якi очi, м'який голос, що смiється - знаходить Бога в недiлю ввечерi - отримує - що - в середу ввечерi?
  Чоловiки ви повиннi бути готовi до дiї, якщо хочете прогресу.
  Вiльям Аллен Уайт, Хейвуд Браун - винесення судження про мистецтво - чому б i нi - О, мiй собака банджо - Ван Вiк Брукс, Френк Краунiншилд, Тулулла Бенкхед, Генрi Менкен, Анiта Лоос, Старк Янг, Рiнг Ларднер, Єва Ле Галлiєн, Єва Ле Галлiєн, Єва Ле Галлiєн, Уеллс пишуть хорошi книги, ви не знаходите? Лiтературний дайджест, Книга сучасного мистецтва, Гаррi Вiллс.
  Вони танцюють на пiвднi - на вiдкритому повiтрi - бiлi в павiльйонi на одному полi, чорнi, коричневi, темно-коричневi, оксамитово-коричневi в павiльйонi на наступному полi - але один.
  У цiй країнi має бути бiльше серйозних людей.
  Трава росте в полi мiж ними.
  О, мiй собака-банджо!
  Пiсня в повiтрi, повiльний танок. Нагрiвати. Тодi Брюс мав трохи грошей. Вiн мiг би отримати роботу, але який у цьому сенс? Ну, вiн мiг би вирушити в центр мiста i зайнятися пошуком роботи в новоорлеанському "Пiкаюнi", або "Предметi", або "Статс". Чому б не пiти подивитися Джека МакКлюра, автора балад, до "Пiкаюна"? Дай нам пiсню, Джеку, танець, гамбо-дрифт. Приходьте, нiч спекотна. Яка користь? У нього все ще була частина грошей, якi вiн поклав у кишеню, коли їхав з Чикаго. У Новому Орлеанi ви можете зняти лофт, де можна ночувати за п'ять доларiв на мiсяць, якщо вмiєте. Ви знаєте, як це вiдбувається, коли ви не хочете працювати - коли ви хочете дивитися i слухати - коли ви хочете, щоб ваше тiло лiнувалося, поки ваш розум працює. Новий Орлеан - це Чикаго. Це не Клiвленд чи Детройт. Слава Богу за це!
  Негритянськi дiвчата на вулицях, негритянськi жiнки, негритянськi чоловiки. У тiнi будiвлi ховається коричневий кiт. "Ходiмо, коричнева кицька, принеси свої вершки". У чоловiкiв, якi працюють у доках у Новому Орлеанi, стрункi боки, як у коней, що бiжать, широкi плечi, вiдвислi важкi губи, iнодi обличчя, як у старих мавп, а тiла, як у молодих богiв, iнодi. Щонедiлi, коли вони йдуть до церкви або хрестяться в рiчцi, смаглявi дiвчата, звичайно ж, вiдмовляються вiд квiтiв - яскравi негритянськi кольори на негритянських жiнках змушують вулицi палати - темно-фiолетовi, червонi, жовтi, зеленi, як молодi пагони кукурудзи. пiдходяще. Вони пiтнiють. Забарвлення шкiрки коричневе, золотаво-жовте, червонувато-коричневе, пурпурно-коричневе. Коли пiт стiкає високими коричневими спинами, кольори виступають i танцюють перед очима. Згадайте це, дурнi художники, спiймайте, як воно танцює. Пiсеннi звуки у словах, музика у словах, а також у кольорах. Дурнi американськi художники! Вони переслiдують тiнь Гогена у Пiвденнi моря. Брюс написав кiлька вiршiв. Бернiс пiшла дуже далеко за такий короткий час. Добре, що вона не знала. Добре, що нiхто не знає, наскiльки вiн неважливий. Нам потрiбнi серйознi люди - вони мають бути у нас. Хто всiм заправлятиме, якщо ми не станемо такими? Для Брюса - на той момент - не було чуттєвих вiдчуттiв, якi б висловлювати через його тiло.
  Спекотнi днi. Мила мамо!
  Смiшна справа, Брюс намагається писати вiршi. Коли вiн працював у газетi, де чоловiк має писати, вiн взагалi нiколи не хотiв писати.
  Бiлi жителi пiвдня, що пишуть пiснi, спочатку наповнюються Кiтсом i Шеллi.
  Багато ранкiв я вiддаю своє багатство.
  Вночi, коли дзюрчать води морiв, я дзюрчу.
  Я вiддався морям, сонцям, дням i кораблям, що гойдаються.
  Моя кров густа вiд капiтуляцiї.
  Воно вийде назовнi через рани та забарвить моря та землю.
  Моя кров пофарбує землю, куди моря прийдуть на нiчний поцiлунок, i моря стануть червоними.
  Що це означає? Ой, посмiйтесь трохи, чоловiки! Яка рiзниця, що це означає?
  Або ще раз -
  Дай менi слово.
  Нехай моє горло та мої губи пестять слова Твоїх уст.
  Дай менi слово.
  Дайте менi три слова, дюжину, сотню, iсторiю.
  Дай менi слово.
  У головi ламаний жаргон слiв. У старому Новому Орлеанi вузькi вулички заповненi залiзними воротами, що ведуть повз сирi старi стiни в прохолоднi внутрiшнi дворики. Це дуже красиво - старi тiнi танцюють на милих старих стiнах, але колись усi стiни знесуть, щоб звiльнити мiсце для фабрик.
  Брюс прожив п'ять мiсяцiв у старому будинку, де орендна плата була низькою, а по стiнах снували таргани. Негритянськi жiнки мешкали в будинку через вузьку вулицю.
  Ви лежите оголеним на лiжку жарким лiтнiм ранком i дозволяєте повiльному рiчковому вiтру, що пiдкрадається, прийти, якщо вiн захоче. Навпаки, в iншiй кiмнатi, о п'ятiй встає негритянка рокiв двадцяти i потягує руки. Брюс перекочується i дивиться. Iнодi вона спить сама, але iнодi з нею спить коричневий чоловiк. Потiм вони обоє розтягуються. Тонкобокий коричневий чоловiк. Дiвчина-негритянка зi струнким гнучким тiлом. Вона знає, що Брюс дивиться. Що це означає? Вiн дивиться так, як дивляться на дерева, на молодих лошат, що грають на пасовищi.
  
  Брюс пiдвiвся з лiжка i пiшов вузькою вуличкою на iншу вулицю бiля рiчки, де купив каву та булочку хлiба за п'ять центiв. Думаючи про негра! Що це за бiзнес? Чому? Мешканцi пiвночi часто стають негарними, коли думають про нiгерiв, або стають сентиментальними. Виявiть жалiсть там, де вона не потрiбна. Чоловiки та жiнки Пiвдня, можливо, розумiють це краще. - Ох, чорт, не метушись! Нехай справи йдуть своєю чергою! Дайте нам спокiй! Ми попливемо! Тече коричнева кров, тече бiла кров, тече глибока рiчка.
  Повiльний танець, музика, кораблi, бавовна, кукурудза, кава. Повiльний лiнивий смiх негрiв. Брюс згадав рядок, написаний негром, який вiн колись бачив. "Дiзнався колись бiлий поет, чому мiй народ так тихо ходить i смiється на свiтанку?"
  Нагрiвати. Сонце сходить у небi гiрчичного кольору. Проливнi дощi, що почалися, окотили пiвдюжини кварталiв мiських вулиць, i за десять хвилин вiд вологи не залишилося i слiду. Занадто багато вологого тепла, щоб трохи бiльше вологого тепла мало значення. Сонце облизує його, забираючи собi ковток. Тут можна прояснитися. Яснiсть щодо чого? Ну, не поспiшай. Не поспiшай.
  Брюс лiниво лежав у лiжку. Тiло коричневої дiвчини нагадувало товстий лист молодої бананової рослини. Якби ви зараз були художником, можливо, ви змогли б це намалювати. Намалюйте коричневу негритянку широким листям, що розвiвається, i вiдправте її на пiвнiч. Чому б не продати його свiтськiй жiнцi з Нового Орлеану? Отримайте трохи грошей, щоб повалятися ще трохи. Вона не впiзнає, нiколи не здогадається. Намалюйте вузькi чемнi боки коричневого робiтника на стовбурi дерева. Вiдправте його до Iнституту мистецтв у Чикаго. Надiшлiть його в галереї Андерсона в Нью-Йорку. Французький художник вирушив у Пiвденнi моря. Фреддi О'Браєн упав. Пам'ятаєте, коли коричнева жiнка спробувала розорити його, i вiн розповiв, як йому вдалося втекти? Гоген вклав у свою книгу багато наснаги, але її урiзали. Нiкого це особливо не хвилювало, принаймнi пiсля смертi Гогена. За п'ять центiв ви отримуєте чашку такої кави та велику булочку хлiба. Жодного пiйла. У Чикаго ранкова кава у дешевих закладах схожа на пiйло. Негри люблять добрi речi. Гарнi, великi, солодкi слова, плоть, кукурудза, очерет. Нiгери люблять свободу для пiсень. Ти негр iз пiвдня, i в тобi є трохи бiлої кровi. Ще трохи, та ще трохи. Кажуть, що пiвнiчнi мандрiвники допомагають. О Господи! О, мiй собака-банджо! Пам'ятаєте нiч, коли Гоген прийшов додому до своєї хатини, а там, на лiжку, на нього чекала струнка смаглява дiвчина? Краще прочитайте цю книгу. Вони називають це "Ноа-Ноа". Коричнева мiстика у стiнах кiмнати, у волоссi - француза, в очах коричневої дiвчини. Ноа-ноа. Пам'ятаєте вiдчуття дива? Французький художник стоїть навколiшки на пiдлозi в темрявi i чує дивина. Темно-коричнева дiвчина почула дивний запах. Кохання? Що хо! Пахне дивним.
  Iди м'яко. Не поспiшайте. Чому вся стрiлянина?
  Трохи бiлiша, трохи бiлiша, сiро-бiлi, каламутно-бiлi, товстi губи - залишаючись iнодi. Ми йдемо!
  Теж щось втрачено. Танець, повiльний танець.
  Брюс на лiжку у п'ятидоларовiй кiмнатi. Вдалинi майорять широке листя молодих бананових рослин. "Знаєш, чому мої люди смiються вранцi? Знаєш, чому мої люди ходять тихо?
  Спи ще раз, бiла людина. Не поспiшай. Потiм вулицею за кавою та булочкою хлiба, п'ять центiв. Моряки сходять iз кораблiв, iз затуманеними очима. Старi негри та бiлi жiнки йдуть на ринок. Вони знають одна одну, бiлi жiнки, негри. Будьте м'якшими. Не поспiшайте!
  Пiсня - повiльний танець. Бiлий чоловiк нерухомо лежить у доках, у лiжку за п'ять доларiв на мiсяць. Нагрiвати. Не поспiшай. Коли ви позбавитеся цього поспiху, можливо, розум запрацює. Може, й у тобi зазвучить пiсня.
  Господи, як було б чудово, якби тут був Том Вiллс.
  Менi написати йому листа? Нi, краще нi. Через деякий час, коли настануть прохолоднi днi, ви знову вирушите на пiвнiч. Повернися сюди колись. Побудь тут колись. Дивитися та слухати.
  Пiсня-танець-повiльний танець.
  OceanofPDF.com
  КНИГА П'ЯТА
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ОДИННАДЦЯТИЙ
  
  " СУБОТА ВЕЧIР _ I вечеря на столi. Моя бабуся вечерю готує - що! Я з трубкою у ротi".
  
  Пiднiмiть сковороду, опустiть кришку,
  Мама збирається спекти менi хлiба, що пiднявся.
  
  "Я не дам тобi
  Жодних моїх рулетiв з желе.
  
  "Я не дам тобi
  Жодних моїх рулетiв з желе.
  
  Суботнiй вечiр на заводi в Олд-Харборi. Губка Мартiн прибирає кистi, а Брюс iмiтує кожен його рух. "Залиш кистi у такому станi, i до ранку понедiлка вони будуть гаразд".
  Губка спiває, прибираючи речi та прояснюючи. Маленька акуратна лайка - Губка. Вiн має iнстинкт робiтника. Любить такi речi, iнструменти в порядку.
  "Мене нудить вiд брудних чоловiкiв. Я їх ненавиджу.
  Похмурий чоловiк, який працював поряд iз Губкою, дуже поспiшав вийти за дверi. Вiн був готовий пiти вже десять хвилин.
  Жодного прибирання кистей, наведення порядку за ним. Кожнi двi хвилини вiн дивився на годинник. Його поспiх потiшив Губку.
  "Хоче повернутися додому та подивитися, чи там ще його стара - одна. Вiн хоче додому та не хоче йти. Якщо вiн втратить її, то боїться, що нiколи не знайде iншу жiнку. Жiнок страшенно важко отримати. Вiд них майже нiчого не лишилося. Їх лише близько десяти мiльйонiв на волi, без жодної людини, особливо в Новiй Англiї, наскiльки я чув, - сказав Губка, пiдморгуючи, коли похмурий робiтник поспiшив геть, не побажавши на добранiч двох своїх товаришiв.
  У Брюса була пiдозра, що Губка вигадав iсторiю про робiтника та його дружину, щоб розважитися, розважити Брюса.
  Вiн та Губка разом вийшли за дверi. - Чому б тобi не прийти на недiльну вечерю? Сказав Губка. Вiн запрошував Брюса щосуботи ввечерi, i Брюс уже кiлька разiв погоджувався.
  Тепер вiн iшов разом з Губкою вулицею до свого готелю, невеликого робочого готелю, на вулицi, що на пiвдорозi до пагорба Олд-Харбор, пагорба, який рiзко пiднiмався вгору майже вiд берега рiчки. На березi рiчки, на шельфi землi трохи вище лiнiї паводку, залишалося мiсце тiльки для лiнiї залiзничних колiй та для ряду фабричних будiвель мiж колiями та берегом рiчки. Поперек колiй та вузької дороги бiля заводських ворiт вулицi пiднiмалися вгору схилом пагорба, а iншi вулицi йшли паралельно колiям навколо пагорба. Дiлова частина мiста була майже на серединi схилу пагорба.
  Довгi будiвлi з червоної цегли колiсної компанiї, потiм курна дорога, залiзничнi колiї, а потiм скупчення вулиць робочих будинкiв, невеликi каркаснi будиночки, що тiсно примикають один до одного, потiм двi вулицi магазинiв, i над початком того, що Губка називали "шикарною частиною мiста".
  Готель, в якому мешкав Брюс, знаходився на вулицi з будинками робiтникiв, прямо над дiловими вулицями, "наполовину багатий, наполовину бiдний", - сказав Губка.
  Був час - коли Брюс, тодi ще Джон Стоктон, був хлопчиком i якийсь час жив у тому самому готелi - це було "найшикарнiшою" частиною мiста. Земля, що йде вгору пагорбом, тодi була майже сiльською мiсцевiстю, пагорб покривали дерева. До того, як з'явилися автомобiлi, пiднiматися на пагорб було надто важко, та й хвиль в Олд-Харборi було не так багато. Це було тодi, коли його батько отримав посаду директора середньої школи в Олд-Харборi, i перед тим, як маленька родина переїхала жити в Iндiанаполiс.
  Брюс, тодi в штанах, разом iз батьком i матiр'ю жив у двох сумiжних кiмнатах - маленьких на другому поверсi триповерхового каркасного готелю. Навiть тодi це був не найкращий готель у мiстi, та й не те, чим вiн став зараз - наполовину гуртожиток для робiтникiв.
  Готелем, як i ранiше, володiла та ж жiнка, вдова, яка володiла ним, коли Брюс був хлопчиком. Тодi вона була молодою вдовою з двома дiтьми, хлопчиком та дiвчинкою - хлопчик на два-три роки старший. Вiн зник зi сцени, коли Брюс повернувся туди жити - поїхав до Чикаго, де працював копiрайтером у рекламному агентствi. Брюс посмiхнувся, коли почув про це. "Господи, якесь коло життя. Ви починаєте iз чогось i повертаєтесь до того, з чого почали. Не так важливо, якi вашi намiри. Ви ходите по колу. Нинi ти це бачиш, а тепер нi". Його батько i дитина обидва працюють на однiй роботi в Чикаго, перетинають шляхи один одного, i обидва серйозно ставляться до своєї роботи. Коли вiн почув, що син хазяїна вдома робить у Чикаго, на думку Брюсу прийшла iсторiя, яку розповiв йому один iз хлопчикiв у редакцiї газети. Це була iсторiя про певних людей: людей з Айови, людей з Iллiнойсу, людей з Огайо. Чиказький газетчик побачив багато людей, коли вирушив у подорож з другом машиною. "Вони займаються бiзнесом чи володiють фермою, i раптом починають вiдчувати, що нiкуди не подiнуться. Потiм вони продають маленьку ферму чи магазин та купують "Форд". Вони починають подорожувати, чоловiки, жiнки та дiти. Вони їдуть до Калiфорнiї i це їм набридає. Вони переїжджають до Техасу, а потiм до Флориди. Машина гримить i стукає, як молоковоз, але вони продовжують рух. Зрештою, вони повертаються до того, з чого почали, i починають все шоу заново. Країна заповнюється тисячами таких караванiв. Коли таке пiдприємство розоряється, вони осiдають будь-де, стають наймицями або фабричними робiтниками. Їх багато. Я думаю, це американська пристрасть до подорожей, яка трохи зароджується".
  Син вдови, яка володiла готелем, поїхав у Чикаго, влаштувався працювати i одружився, але доньки не пощастило. Вона не знайшла собi чоловiка. Тепер мати старiла, i на її мiсце вислизала дочка. Готель змiнився, бо змiнилося мiсто. Коли Брюс був дитиною i жив там у штанях зi своїм батьком i матiр'ю, там жили кiлька другорядних людей - наприклад, його батько, директор середньої школи, молодий неодружений лiкар i двоє молодих юристiв. Щоб заощадити трохи грошей, не поїхали до дорожчого готелю на головнiй дiловiй вулицi, а задовольнялися акуратним мiстечком на схилi пагорба вище. Увечерi, коли Брюс був дитиною, такi чоловiки сидiли на стiльцях перед готелем i розмовляли, пояснюючи одна однiй свою присутнiсть у менш дорогому мiсцi. "Менi це подобається. Тут тихiше, - сказав один iз них. Вони намагалися заробити трохи грошей на витратах своїх мандрiвникiв i, здавалося, соромилися цього факту.
  Дочка будинку була тодi гарненькою малечею з довгими жовтими кучерями. Весняними та осiннiми вечорами вона завжди грала перед готелем. Мандрiвнi чоловiки пестили i поралися з нею, i їй це подобалося. Одного за одним вони садили її на колiна i давали їй монети або цукерки. "Як довго це тривало?" Брюс замислився. У якому вiцi вона, жiнка, стала сором'язливою? Можливо, вона, сама того не знаючи, зiсковзнула з одного на iнше. Якось увечерi вона сидiла на колiнах у парубка i раптово у неї з'явилося почуття. Вона не знала, що таке. Їй бiльше не слiд було робити подiбнi речi. Вона зiстрибнула вниз i пiшла з таким величним виглядом, що розсмiшила мандрiвних чоловiкiв та iнших, що сидять навколо. Молодий мандрiвник намагався вмовити її повернутися i знову сiсти до нього навколiшки, але вона вiдмовилася, а потiм пiшла в готель i пiднялася до себе в номер iз вiдчуттям - чорт знає що.
  Це сталося, коли Брюс був там дитиною? Вiн, його батько та мати iнодi весняними та осiннiми вечорами сидiли на стiльцях перед дверима готелю. Становище його батька середнiй школi давало йому певну гiднiсть у власних очах iнших.
  А як щодо матерi Брюса, Марти Стоктон? Дивно, якою виразною i в той же час неясною фiгурою вона була для нього вiдколи вiн став дорослим. Йому снилися про неї всякi мрiї, думки про неї. Iнодi, у його уявi, вона була молодою i красивою, а iнодi старою i втомленою вiд життя. Невже вона стала просто фiгурою з якою грала його фантазiя? Мати пiсля її смертi або пiсля того, як ти бiльше не живеш поряд з нею - це те, з чим чоловiча фантазiя може грати, мрiяти, робити частиною руху гротескного танцю життя. Iдеалiзуйте її. Чому нi? Вона пiшла. Вона не наблизиться, щоб розiрвати нитку мрiї. Мрiя так само вiрна, як i реальнiсть. Хто знає рiзницю? Хто щось знає?
  
  Мамо, люба мамо, прийди до мене додому зараз
  Годинник на шпилi б'є десять.
  
  Срiбна нитка серед золота.
  
  Iнодi Брюс ставив питання, чи сталося з уявленням його батька про мертву жiнку те саме, що i з його власним. Коли вони з батьком разом обiдали в Чикаго, йому iнодi хотiлося поставити лiтнiй людинi запитання, але вiн не наважувався. Можливо, це було б зроблено, якби мiж Бернiс i новою дружиною його батька не виникло такого почуття. Чому вони так не злюбили одне одного? Варто було б мати можливiсть сказати старшому чоловiковi: "А як щодо цього, тато? Що тобi найбiльше подобається мати поруч iз собою - живе тiло молодої жiнки чи напiвреальний напiвпридуманий сон померлої?" Фiгура матерi, що утримується в розчинi, в рiдкiй речi, що плаває, змiнюється - фантазiя.
  Яскравий молодий єврей у редакцiї газети, напевно, мiг би пiднести чудовi материнськi речi: "матерi iз золотими зiрками вiдправляють синiв на вiйну - мати молодого вбивцi в судi - в чорному - вставлена туди адвокатом сина - лисиця, ця молодець, добрий член журi. Коли Брюс був дитиною, вiн разом зi своєю матiр'ю та батьком жив на одному поверсi готелю в Олд-Харборi, де згодом отримав кiмнату. Потiм була кiмната для його батька i матерi та кiмната менша для нього самого. Ванна була на тому ж поверсi, за кiлька дверей. Можливо, тодi це мiсце виглядало так само, як зараз, але Брюсу воно здавалося набагато убогим. Того дня, коли вiн повернувся в Олд-Харбор i пiшов у готель, i коли йому показали номер, вiн затремтiв, думаючи, що жiнка, яка вела його нагору, збиралася провести його до тiєї ж кiмнати. Спочатку, коли вiн залишився один у кiмнатi, вiн подумав, що, можливо, це та сама кiмната, в якiй вiн жив у дитинствi. Його розум казав: "клац, клац", як старий годинник у порожньому будинку. "О Господи! Покружляй навколо рожевого, а? Поступово все прояснилося. Вiн вирiшив, що це не та кiмната. Вiн не хотiв би, щоб все було так само.
  "Краще не треба. Одного разу вночi я можу прокинутися, ридаючи по матерi, бажаючи, щоб її м'якi руки обняли мене, моя голова лежала на її м'яких грудях. Матерiнський комплекс - щось таке. Я повинен спробувати звiльнитися вiд спогадiв. Якщо зможу, вдихнiть у мої нiздрi. повертайся. Танцюй танець до кiнця.
  Жiнка, яка проводила його до кiмнати, безперечно, була дочкою кучерiв. Це вiн знав на її iм'я. Вона трохи погладшала, але носила охайний одяг. Її волосся вже трохи посивiло. Чи була вона в собi ще дитиною? Чи хотiв вiн знову стати дитиною? Чи не це змусило його повернутися до Олд-Харбора? "Ну, навряд", - твердо сказав вiн собi. "Я зараз на iншому лежi".
  А що щодо тiєї жiнки, дочки господинi готелю, яка сама тепер працює господаркою готелю?
  Чому вона не знайшла собi чоловiка? Можливо, вона цього не хотiла. Можливо, вона надто багато бачила чоловiкiв. Сам вiн, будучи дитиною, нiколи не грав iз двома дiтьми з готелю, тому що маленька дiвчинка змушувала його соромитися, коли вiн зустрiчав її одну в холi, i тому що, оскiльки хлопчик був на два чи три роки старший, вiн соромився вiн теж.
  Вранцi, коли вiн був дитиною в штанах до колiн i жив у готелi з батьком i матiр'ю, вiн iшов до школи, гуляючи зазвичай iз батьком, а вдень, коли школа закiнчувалася, приходив додому один. Його батько залишався в школi допiзна, виправляючи роботи або щось таке.
  Ближче до вечора, коли погода була гарною, Брюс та його мати пiшли на прогулянку. Чим вона займалася весь день? Готувати не було чого. Вони обiдали в їдальнi готелю серед мандрiвних чоловiкiв, фермерiв та городян, якi прийшли сюди поїсти. Прийшли кiлька бiзнесменiв. Вечеря тодi коштувала двадцять п'ять центiв. Процесiя дивних людей постiйно входила та виходила з уяви хлопчика. Тодi багато речей для фантазiї. Брюс був досить мовчазним хлопчиком. Його мати також була такого типу. Батько Брюса говорив про сiм'ю.
  Що його мати робила цiлий день? Вона багато шила. Ще вона шила мереживо. Пiзнiше, коли Брюс одружився з Бернiс, його бабуся, з якою вiн жив пiсля смертi матерi, надiслала їй багато мережив, зроблених матiр'ю. Це була досить нiжна штука, яка згодом трохи пожовкла. Бернiс була рада отримати це. Вона написала бабусi записку, в якiй сказала, як мило з її боку надiслати листа.
  Вдень, коли хлопчик, якому було тридцять чотири роки, близько чотирьох повернувся додому зi школи, мати взяла його на прогулянку. На той час в Олд-Харбор регулярно прибували кiлька рiчкових пакетiв, i жiнка з дитиною любили спускатися на дамбу. Яка метушня! Який спiв, лайка та крики! Мiсто, що спало весь день у спекотнiй рiчковiй долинi, раптово прокинулося. Горбистими вулицями безладно їхали вози, стояла хмара пилу, гавкали собаки, бiгали i кричали хлопчики, над мiстом пронiсся вихор енергiї. Здавалося, це питання життя та смертi, якщо човен не затримають на причалi у непотрiбний момент. Човни вивантажували товари, приймали та висаджували пасажирiв бiля вулицi з невеликими магазинами та салонами, що стояла на мiсцi, яке зараз займає Фабрика сiрих колiс. Магазини виходили на рiчку, а бiля заднiх дверей проходила залiзниця, яка повiльно, але вiрно задушувала рiчкове життя. Якою неромантичною здавалася залiзниця, рiчка, що виднiлася, i рiчкове життя.
  Мати Брюса повела дитину похилою вуличкою в один з невеликих магазинiв з видом на рiчку, де вона зазвичай купувала якусь дрiбницю: упаковку шпильок або голок або котушку ниток. Потiм вона i хлопчик сiли на лаву перед магазином, i крамар пiдiйшов до дверей, щоб поговорити з нею. Це був охайний чоловiк iз сивими вусами. - Хлопчиковi подобається дивитися на човни та рiчку, чи не так, мiсiс Стоктон? вiн сказав. Чоловiк i жiнка говорили про спеку пiзнього вересневого дня або ймовiрнiсть дощу. Потiм з'явився покупець, чоловiк зник у магазинi i бiльше не виходив. Хлопчик знав, що його мати купила цю дрiбничку в магазинi, бо їй не подобалося сидiти на лавцi попереду, не надавши трохи заступництва магазину. Ця частина мiста вже розвалювалася на частини. Дiлове життя мiста вiдiйшло вiд рiчки, вiдвернулася вiд рiчки, де колись зосереджувалася все мiське життя.
  Жiнка та хлопчик цiлу годину просидiли на лавцi. Свiтло почало пом'якшуватися, i прохолодний вечiрнiй вiтерець подув рiчковою долиною. Як рiдко казала жiнка! Було ясно, що мати Брюса не була дуже товариською. У дружини директора школи могло бути чимало подруг у мiстi, але вона, схоже, не потребувала їх. Чому?
  Коли човен приходив чи йшов, це було дуже цiкаво. На похилiй греблi була спущена довга широка пристань, усипана каменем, i негри бiгали або бiгали човном з вантажем на головах i плечах. Вони були босими та часто напiвголими. У спекотнi днi кiнця травня чи початку вересня як блищали в денному свiтлi їхнi чорнi обличчя, спини та плечi! Був човен, що повiльно рухалися сiрi води рiчки, зелень дерев на березi Кентуккi i жiнка, що сидить поруч iз хлопчиком - так близько i водночас так далеко.
  Якiсь речi, враження, картинки, спогади закрiпилися у свiдомостi хлопчика. Вони залишилися там пiсля того, як жiнка померла, а вiн сам став чоловiком.
  Жiнка. Таємниця. Кохання жiнок. Зневага до жiнок. Якi вони? Вони схожi на дерева? Наскiльки жiнка може вникати в таємницю життя, думати, вiдчувати? Любiть чоловiкiв. Вiзьмiть жiнок. Дрейф iз плином днiв. Те, що життя продовжується, вас не стосується. Це стосується жiнок.
  Думки про людину, незадоволену життям, яким вона представлялася їй, плуталися з тим, що, на його думку, вiдчував хлопчик, що сидить бiля рiчки з жiнкою. Перш нiж вiн став досить дорослим, щоб усвiдомлювати її, як iстота, подiбна до нього, вона померла. Невже вiн, Брюс, у роки пiсля її смертi, коли вiн дорослiшав i став дорослим чоловiком, створив те почуття, яке у нього виникло стосовно неї? Можливо це так. Можливо, вiн зробив це тому, що Бернiс не здавалася великою загадкою.
  Хто любить, повинен любити. Це її природа. Хiба такi люди, як Губка Мартiн, якi були робiтниками, жили i вiдчували крiзь пальцi, сприймали життя яснiше?
  Брюс виходить iз дверей фабрики з Губкою суботнього вечора. Зима майже минула, незабаром весна.
  Перед воротами фабрики за кермом автомобiля стоїть жiнка Грея, власника фабрики. Iнша жiнка сидить на лавцi поруч зi своїм хлопчиком i дивиться на русло рiчки, що рухається у вечiрньому свiтлi. Блукаючи думки, фантазiї у свiдомостi людини. Реальнiсть життя в цей момент затьмарилася. Голод посiву насiння, голод ґрунту. Група слiв, що заплуталася в мережах розуму, проникла у свiдомiсть, утворюючи слова на його губах. Поки Губка говорив, Брюс i жiнка в машинi лише на мить подивилися один одному в очi.
  Слова, якi на той момент були в головi Брюса, були з Бiблiї. "I сказав Юда до Онана: Увiйди до жiнки брата твого, одружися з нею, i вiднови насiння братовi твоєму".
  Яка дивна мiшанина слiв та iдей. Брюс був вiдсутнiй вiд Бернiса кiлька мiсяцiв. Невже вiн зараз шукає iншу жiнку? Чому такий переляканий погляд у жiнки у машинi? Невже вiн збентежив її, дивлячись на неї? Але вона дивилася на нього. В її очах був такий вираз, нiби вона збиралася заговорити з ним, робiтником на фабрицi її чоловiка. Вiн слухав Губку.
  Брюс йшов поруч iз Спанчем, не озираючись. Що за штука ця Бiблiя! Це була одна з небагатьох книг, якi Брюс нiколи не втомлювався читати. Коли вiн був хлопчиком i пiсля смертi його матерi, у бабусi завжди була книга про читання Нового Завiту, але вiн читав Старий Завiт. Iсторiї - чоловiки i жiнки по вiдношенню один до одного - поля, вiвцi, вирощування зерна, голод, що прийшов у країну, майбутнi роки достатку. Йосип, Давид, Саул, Самсон, сильна людина - мед, бджоли, комори, худоба - чоловiки та жiнки йдуть у комори, щоб лежати на гумнах. "Коли вiн побачив її, то подумав, що вона блудниця, бо вона затулила своє обличчя". I прийшов вiн до стригучих овець своїх у Тиморат, вiн i Хiра, друг його, Одоламiтянин.
  "I звернувся до неї на дорозi i сказав: Iди, дозволь менi увiйти до тебе".
  I чому той молодий єврей у редакцiї газети у Чикаго не прочитав книгу свого батька? Тодi б не було такої балаканини.
  Губка на купi тирси в долинi рiчки Огайо поряд зi своєю старою - старою, яка була жива, як фокстер'єр.
  Жiнка в автомобiлi, дивлячись на Брюса.
  Робiтник, як i Губка, бачив, вiдчував, куштував на смак речi своїми пальцями. Виникла хвороба життя через те, що люди уникали своїх рук, а також свого тiла. Речi вiдчуваються всiм тiлом - рiчки - дерева - небо - зростання трави - вирощування зерна - кораблi - рух насiння в землi - мiськi вулицi - пил на мiських вулицях - сталь - залiзо - хмарочоси - обличчя на мiських вулицях - тiла чоловiка - тiла жiнок - дитячi швидкi стрункi тiла.
  Цей молодий єврей з редакцiї газети Чикаго блискуче вимовляє слова - пiднiмає лiжко. Бернiс пише iсторiю про поета i воскову жiнку, а Том Уiллс лає молодого єврея. "Вiн боїться своєї жiнки".
  Брюс їде з Чикаго, проводить тижнi на рiчцi, у доках Нового Орлеана.
  Думки про матiр - думки хлопчика про його матiр. Така людина, як Брюс, могла думати про сотню рiзноманiтних думок, пройшовши десять крокiв поряд iз робiтником на iм'я Губка Мартiн.
  Чи помiтив Губка невеликий прохiд мiж ним Брюсом i тiєю жiнкою в машинi? Вiн вiдчув це, можливо, крiзь пальцi.
  "Ця жiнка вам сподобалася. Краще стережися, - сказав Губка.
  Брюс посмiхнувся.
  Ще бiльше думок про матiр, поки вiн гуляв iз Губкою. Губка каже. Вiн не став торкатися теми жiнки в машинi. Можливо, це був просто ухил робiтника. Робiтники були такими, вони думали про жiнок лише одним чином. У робiтникiв була якась жахлива прозаїчнiсть. Найiмовiрнiше, бiльшiсть їх спостережень були брехнею. Де обдурювання де дум дум! Де обдурювання де дум дум!
  Брюс пам'ятав чи думав, що щось пам'ятає про свою матiр, i пiсля того, як вiн повернувся до Олд-Харбора, вони накопичилися в його свiдомостi. Ночi у готелi. Пiсля вечерi i коли ночi були яснi, вiн зi своїм батьком i матiр'ю сидiв iз незнайомцями, мандрiвниками та iншими перед дверима готелю, а потiм Брюса лягали спати. Iнодi директор школи вступав у дискусiю з якимсь чоловiком. "Чи є захисний тариф гарною рiччю? Вам не здається, що це занадто пiднiме цiни? Того, хто посерединi, буде розчавлено мiж верхнiм i нижнiм жорнами".
  Що таке нижнє жорно?
  Батько i мати розiйшлися своїми кiмнатами: чоловiк читав шкiльнi зошити, а жiнка книжку. Iнодi вона займалася шиттям. Тодi жiнка увiйшла до кiмнати хлопчика та поцiлувала його в обидвi щоки. - А тепер iди спати, - сказала вона. Iнодi, коли вiн лягав спати, батьки виходили на прогулянку. Куди вони подiлися? Вони пiшли посидiти на лавi бiля дерева перед магазином на вулицi, зверненiй до рiчки?
  Рiчка, що продовжується завжди, - величезна рiч. Здавалося, вiн нiколи не поспiшав. Через деякий час вона приєдналася до iншої рiчки, званої Мiссiсiпi, i пiшла на пiвдень. Води тече дедалi бiльше. Коли вiн лежав у лiжку, рiчка, здавалося, текла через голову хлопчика. Iнодi весняними ночами, коли чоловiк i жiнка були вiдсутнi, раптово йшов дощ, i вiн вставав з лiжка i пiдходив до вiдчиненого вiкна. Небо було темним i загадковим, але коли хтось дивився вниз зi своєї кiмнати на другому поверсi, можна було побачити радiсне видовище людей, що квапливо йшли вулицею, що спускалися вулицею вулицею до рiчки, що ховалися в дверях i виходах з них, щоб уникнути дощу. .
  В iншi ночi в лiжку був лише темний простiр мiж вiкном та небом. Коридором перед його дверима проходили чоловiки - чоловiки, якi подорожували, збиралися спати - бiльшiсть iз них важконогi товстi чоловiки.
  У людини Брюса якимось чином уявлення про матiр змiшалося iз почуттям до рiчки. Вiн чудово усвiдомлював, що у його головi все це була плутанина. Мати Мiссiсiпi, Мати Огайо, так? Звичайно, все це була нiсенiтниця. "Поетичне лiжко", - сказав би Том Вiллс. Це був символiзм: вийти з-пiд контролю, сказати одне, а мати на увазi iнше. I все ж у цьому може бути щось - щось, що Марк Твен майже зрозумiв, але не наважився спробувати зрозумiти - початок свого роду великої континентальної поезiї, га? Теплi, великi багатi рiчки течуть униз - Мати Огайо, Мати Мiссiсiпi. Коли ви почнете ставати розумнiшими, вам доведеться наглядати за таким лiжком. Будь обережний, брате, якщо ти скажеш це вголос, якийсь хитрий городянин може з тебе посмiятися. Том Вiллс гарчить: "Ах, годi!" Коли ви були хлопчиком i сидiли, дивлячись на рiчку, щось з'явилося, темна пляма далеко вiд рiчки. Ви бачили, як воно повiльно опускалося вниз, але воно було так далеко, що ви не могли побачити, що це таке. Просоченi водою колоди iнодi погойдувалися, лише один кiнець стирчав вгору, як у людини, що пливла. Можливо, це був якийсь плавець, але, звiсно, це не могло бути так. Чоловiки не пливуть милi та милi по Огайо, а не по Мiссiсiпi, милi та милi. Коли Брюс був дитиною i сидiв на лавцi i дивився, вiн напiвзаплющив очi, i його мати, що сидiла поруч з ним, робила те саме. Пiзнiше, коли вiн стане дорослим чоловiком, доведеться з'ясувати, чи були в нього та його матерi однi й тi самi думки в один i той самий час. Можливо, думки, якi, як пiзнiше здавалося Брюсу, були у нього в дитинствi, взагалi не спадали йому на думку. Фантазiя була складною рiччю. За допомогою уяви людина намагалася якимось загадковим чином пов'язати себе з iншими.
  Ви дивилися, як колода похитується. Тепер воно було навпроти вас, недалеко вiд берега Кентуккi, де була повiльна сильна течiя.
  А тепер воно почало ставати дедалi менше. Як довго ви зможете тримати це в полi зору на сiрому фонi води, маленька чорна iстота, яка стає все меншою i меншою? Це стало випробуванням. Потреба була жахливою. Що потрiбне? Утримати погляд на дрейфуючiй, плаваючiй чорнiй плямi на жовто-сiрiй поверхнi, що рухається, утримувати погляд нерухомим якомога довше.
  Що робили чоловiк або жiнка, що сидять на лавцi на вулицi похмурим вечором i дивляться на рiчку, що темнiло, що вони бачили? Навiщо їм знадобилося разом зробити таку абсурдну рiч? Коли батько i мати дитини гуляли вночi однi, чи було щось схоже? Невже вони задовольняли потребу у такий дитячий спосiб? Коли вони приходили додому i лягали спати, iнодi говорили тихим голосом, а iнодi мовчали.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
  
  ПРО IНШI ДИВНI СПОГАДИ для Брюса, що йде з Губкою. Коли вiн вирушив зi своїм батьком i матiр'ю з Олд-Харбора в Iндiанаполiс, вони поїхали човном до Луїсвiлла. Тодi Брюсу було дванадцять. Його спогади про цю подiю могли б бути достовiрнiшими. Вони встали рано-вранцi i пiшли в хатинi до пристанi. Було ще двоє пасажирiв, двоє молодих людей, очевидно, не громадян Олд-Харбора. Хто вони? Певнi постатi, побаченi за певних обставин, назавжди залишаються у пам'ятi. Проте надто серйозно ставитись до таких речей - справа непроста. Це могло б призвести до мiстицизму, i американський мiстик був би чимось безглуздим.
  Та жiнка в машинi бiля ворiт заводу, повз яку щойно проїхали Брюс та Губка. Дивно, що Губка знав про iснування свого роду проходу мiж нею та Брюсом. Вiн не шукав.
  Також дивно, якби мати Брюса завжди встановлювала такi контакти, змушуючи їх та її чоловiка - отця Брюса - не знати про це.
  Вона сама могла цього не знати - не свiдомо.
  Того дня його дитинства на рiчцi, поза сумнiвом, запам'ятався Брюсу дуже яскраво.
  Звичайно, Брюс тодi був дитиною, i для дитини пригода, пов'язана з переїздом у нове мiсце, є приголомшливою.
  Що буде видно на новому мiсцi, якi люди там будуть, яким буде життя?
  Двоє молодих людей, якi сiли в човен того ранку, коли вiн разом з батьком i матiр'ю покинули Олд-Харбор, стояли бiля перил на верхнiй палубi i розмовляли, поки човен виходив у рiчку. Один був досить важким, широкоплечий чоловiк iз чорним волоссям i великими руками. Вiн курив люльку. Iнший був струнким i мав маленькi чорнi вуса, якi вiн постiйно погладжував.
  Брюс сидiв з батьком та матiр'ю на лавцi. Ранок минув. Здiйснено посадку та вивантажено товари. Двоє молодих пасажирiв продовжували гуляти, смiючись i серйозно розмовляючи, i у дитини виникло вiдчуття, що один iз них, струнка людина, має якийсь зв'язок зi своєю матiр'ю. Нiби чоловiк i жiнка колись були знайомi, а тепер соромилися, опинившись в одному човнi. Коли вони минули лаву, на якiй сидiли Стоктони, стрункий чоловiк глянув не на них, а на рiчку. У Брюса виникло сором'язливе хлоп'яче бажання покликати його. Вiн був поглинений молодим чоловiком та його матiр'ю. Якою молодою вона виглядала того дня, як дiвчинка.
  Батько Брюса довго розмовляв з капiтаном човна, який вихвалявся своїми враженнями, отриманими в першi днi на рiчцi. Вiн говорив про чорних матросiв: "Тодi ми володiли ними, як i багатьма кiньми, але нам доводилося дбати про них, як про коней. Саме пiсля вiйни ми почали отримувати вiд них максимальну вигоду. Розумiєте, вони все одно були нашою власнiстю, але ми не могли продати їх i завжди могли отримати все, що хотiли. Нiгери люблять рiчку. Ви не зможете утримати нiгера подалi вiд рiчки. Ранiше ми отримували їх за п'ять чи шiсть доларiв на мiсяць i не платили їм цього, якщо не хотiли. Чому ми маємо це робити? Якщо негр ставав геєм, ми скидали його в рiчку. У тi часи нiхто нiколи не наводив довiдки про зниклого нiгера.
  Капiтан човна та шкiльний вчитель пiшли в iншу частину човна, а Брюс залишився один зi своєю матiр'ю. У його пам'ятi, пiсля смертi, вона залишилася стрункою, досить маленькою жiнкою з милим, серйозним обличчям. Майже завжди вона була тиха i стримана, але iнодi - рiдко - як того дня на човнi, вона ставала дивно живою та енергiйною. Вдень, коли хлопчик втомився бiгати човном, вiн знову пiшов з нею посидiти. Настав вечiр. Через годину вони будуть прив'язанi у Луїсвiллi. Капiтан вiдвiв отця Брюса в кермову рубку. Поруч iз Брюсом та його матiр'ю стояли двоє молодих людей. Човен пiдiйшов до причалу, останньої пристанi перед тим, як досягти мiста.
  Там був довгий пологий берег з брукiвкою, покладеною в мул рiчкової дамби, а мiсто, бiля якого вони зупинилися, було дуже схоже на мiсто Олд-Харбор, лише трохи менше. Довелося вивантажити багато мiшкiв iз зерном, i негри бiгали вгору i вниз по пристанi та спiвали, працюючи.
  З ковток обiрваних чорношкiрих чоловiкiв, що бiгали вгору i вниз по пристанi, виходили дивнi, нав'язливi ноти. Слова ловилися, металися, затримувалися у горлi. Любителi слiв, любителi звукiв - чорнi, здавалося, зберiгали тон у якомусь теплому мiсцi, можливо, пiд своїми червоними мовами. Їхнi товстi губи були стiнами, пiд якими ховався тон. Несвiдома любов до неживих речей, втрачених для бiлих - неба, рiчки, човна, що рухається, - чорна мiстика - нiколи не виражалася iнакше як у пiснi або в рухах тiл. Тiла чорношкiрих робiтникiв належали одне одному, як небо належить рiчцi. Далеко, вниз рiчкою, де небо було забризкане червоним, воно торкнулося русла рiчки. Звуки з ковток чорношкiрих робiтникiв торкалися один одного, пестили один одного. На палубi човна стояв червонолиця помiчник капiтана, лаючись, нiби на небо i рiчку.
  Слова, що виходили з горла чорношкiрих робiтникiв, хлопчик не мiг зрозумiти, але вони були сильними та прекрасними. Згодом, згадуючи цей момент, Брюс завжди згадував спiвочi голоси матросiв-негрiв як кольору. Струмкi червонi, коричневi, золотаво-жовтi кольори вириваються з чорних ковток. Вiн якось дивно збудився всерединi себе, i мати його, що сидiла поруч iз ним, теж збудилася. "Ах, мiй малюку! Ах, мiй малюк! Звуки вловлювалися i затримувалися в чорних горлянках. Переклади розбиваються на четвертнi. Слово як значення не має значення. Можливо, слова завжди були неважливими. Були дивнi слова про "собака-банджо". Що таке "собака-банджо"?
  "Ах, мiй собака-банджо! Ой, ой! Ой, ой! Ах, мiй собака-банджо!
  Коричневi тiла тiкають, чорнi тiла тiкають. Тiла всiх чоловiкiв, якi бiгали вгору i вниз по пристанi, були одним тiлом. Одного не мiг вiдрiзнити вiд iншого. Вони загубилися одне в одному.
  Чи могли тiла людей, яких вiн так втратив одне в одному? Мати Брюса взяла хлопчика за руку i стиснула її мiцно та тепло. Поруч стояв стрункий юнак, що залiз уранцi на човен. Чи знав вiн, що вiдчували мати i хлопчик у той момент, i чи хотiв вiн бути їхньою частиною? Безсумнiвно, весь день, поки човен йшов вгору рiчкою, мiж жiнкою та чоловiком було щось таке, про що вони обидва лише напiвусвiдомлювали. Шкiльний вчитель не знав, але знали хлопчик i супутник струнких молодих людей. Iнодi через багато часу пiсля того вечора думки приходять в голову чоловiковi, який колись був хлопчиком на човнi зi своєю матiр'ю. Весь день, поки чоловiк блукав човном, вiн розмовляв зi своїм супутником, але всерединi був поклик до жiнки з дитиною. Щось усерединi нього рушило до жiнки, як сонце хилилося до захiдного горизонту.
  Тепер вечiрнє сонце, здавалося, ось-ось упаде в рiчку далеко на заходi, i небо було рожево-червоним.
  Рука молодого чоловiка лежала на плечi своєї супутницi, але обличчя його було звернене до жiнки та дитини. Обличчя жiнки було червоне, як вечiрнє небо. Вона дивилася не на юнака, а вбiк вiд нього, через рiчку, i хлопчик перевiв погляд з обличчя юнака на обличчя своєї матерi. Мати рука мiцно стиснула його руку.
  Брюс нiколи не мав братiв чи сестер. Можливо, його мати хотiла ще дiтей? Iнодi через багато часу - того разу пiсля того, як вiн залишив Бернiс, коли вiн плив рiчкою Мiссiсiпi у вiдкритому човнi, перш нiж одного разу вночi вiн втратив човен пiд час шторму, коли вiн зiйшов на берег - вiдбувалися дивнi речi. Вiн витяг човен на берег десь пiд деревом i лiг на траву на березi рiчки. Перед його очима порожня рiчка, сповнена привидами. Вiн наполовину спав, наполовину прокинувся. Фантазiї заполонили його розум. Перш нiж вибухнув шторм, який забрав його човен, вiн довго лежав у темрявi бiля води, знову переживаючи ще один вечiр на рiчцi. Дивнiсть i диво речей у природi, якi вiн знав ще хлопчиком i якi якимось чином пiзнiше втратив, сенс, втрачений, живучи в мiстi i одружившись з Бернiсом, чи мiг вiн повернути їх знову? Була дивина i диво дерев, неба, мiських вулиць, чорних та бiлих людей - будiвель, слiв, звукiв, думок, фантазiй. Можливо, те, що бiлi люди так швидко процвiтають у життi, маючи газети, рекламу, великi мiста, розумнi та розумнi уми, керуючи свiтом, коштувало їм бiльше, нiж вони придбали. Вони не багато чого досягли.
  Той юнак, якого Брюс одного разу побачив на рiчковому суднi в Огайо, коли вiн був хлопчиком, що мандрував вгору рiчкою зi своїм батьком i матiр'ю, - чи був вiн того вечора чимось подiбним до того, ким пiзнiше став Брюс? Було б дивним поворотом розуму, якби цього юнака нiколи не iснувало, якби його вигадав хлопчик. Припустимо, вiн просто придумав його пiзнiше, якось так, щоб пояснити собi свою матiр як засiб зближення з жiнкою, своєю матiр'ю. Пам'ять чоловiка про жiнку, його матiр, теж може бути вигадкою. Розум, подiбний до розуму Брюса, шукав пояснення всьому.
  На човнi по рiчцi Огайо швидко наближається вечiр. Високо на обривi стояло мiсто, i з човна зiйшли три чи чотири чоловiки. Негри продовжували спiвати, спiвати i риссю, танцювати туди-сюди по пристанi. Поламана хатина, до якої були прив'язанi два старi на вигляд конi, рушила вулицею до мiста на обривi. На березi стояло двоє бiлих чоловiкiв. Один був маленький i спритний, i в руцi у нього була бухгалтерська книга. Вiн перевiряв мiшки iз зерном, коли їх привозили на берег. "Сто двадцять два, двадцять три, двадцять чотири".
  "Ах, мiй собака-банджо! О, хо! О, хо!
  Другий бiлий чоловiк на березi був високим i худорлявим, i в його очах було щось дике. У тихому вечiрньому повiтрi виразно чувся голос капiтана корабля, який розмовляв iз батьком Брюса нагорi, у рульовiй рубцi або на верхнiй палубi. "Вiн божевiльний". Другий бiлий чоловiк на березi сидiв на вершинi греблi, пiдiбгавши колiна мiж руками. Його тiло повiльно розгойдувалося туди-сюди в ритмi спiву негрiв. Чоловiк потрапив у якусь аварiю. На його довгiй худiй щоцi був порiз, кров стiкала в брудну бороду i засихала там. На червоному небi на заходi була ледве видно крихiтна червона смужка, схожа на вогненно-червону смугу, яку хлопчик мiг бачити, коли дивився вниз по рiчцi, в бiк сонця. Поранений чоловiк був одягнений у лахмiття, губи його вiдвисли, товстi губи вiдвисли, як у негрiв, коли вони спiвали. Його тiло хиталося. Тiло стрункого юнака на човнi, який намагався пiдтримати розмову зi своїм супутником, широкоплечим чоловiком, майже непомiтно погойдувалося. Тiло жiнки, яка була матiр'ю Брюса, розгойдувалося.
  Хлопчику в човнi того вечора весь свiт, небо, човен, берег, що тiкає в темряву, що згущується, здавались тремтячими вiд голосiв спiваючих негрiв.
  Невже все це було лише фантазiєю, капризом? Невже вiн, як хлопчик, заснув на човнi, стискаючи руку матерi в руцi, i все це йому наснилося? На вузькопалубному рiчковому теплоходi весь день було спекотно. Сiра вода, що тече поруч iз човном, приспала хлопчика.
  Що сталося мiж маленькою жiнкою, що мовчки сидiла на палубi човна, i молодою людиною з крихiтними вусами, яка весь день розмовляла зi своїм другом, жодного разу не звернувшись до жiнки жодного слова? Що могло статися мiж людьми, про яких нiхто нiчого не знав, про якi вони мало що знали?
  Коли Брюс iшов поряд iз Губкою Мартiном i проходив повз жiнку, яка сидiла в автомобiлi, i чогось - мiж ними промайнув якийсь спалах - що це означало?
  Того дня на човнi на рiчцi мати Брюса повернулася обличчям до хлопця, хоча хлопчик спостерiгав за цими двома обличчями. Наче вона раптом погодилася на щось, можливо, на поцiлунок.
  
  Нiхто не знав про це, окрiм хлопчика i, можливо, - як дика химерна iдея - божевiльного, що сидить на рiчковiй греблi i дивиться на човен з вiдвислими товстими губами. "Вiн на три чвертi бiлий, на одну чверть негр, i збожеволiв уже десять рокiв", - пояснив голос капiтана шкiльному вчителю на палубi вище.
  Божевiльний сидiв, згорбившись, на березi, на вершинi греблi, поки човен не вiдiрвався вiд причалу, а потiм пiдвiвся на ноги i закричав. Пiзнiше капiтан розповiв, що робив це щоразу, коли в мiстi чiплявся човен. За словами капiтана, чоловiк нешкiдливий. Божевiльний iз смужкою червоної кровi на щоцi пiдвiвся на ноги, випростався i заговорив. Його тiло нагадувало стовбур мертвого дерева, що росте на вершинi греблi. Можливо там було мертве дерево. Хлопчик, може, заснув, i йому все це наснилося. Його дивно приваблював стрункий юнак. Вiн мiг би захотiти, щоб молодий чоловiк був поруч iз ним, i дозволити своїй уявi наблизити його через тiло жiнки, його матерi.
  Наскiльки обiрваним i брудним був одяг божевiльного! Мiж молодою жiнкою на палубi та струнким хлопцем стався поцiлунок. Божевiльний щось крикнув. "Тримайся на плаву! Тримайся на плаву! - крикнув вiн, i всi негри внизу на нижнiй палубi човна замовкли. Тiло вусатого юнака затремтiло. Тiло жiнки затремтiло. Тiло хлопчика затремтiло.
  - Гаразд, - крикнув голос капiтана. "Все гаразд. Ми подбаємо про себе".
  "Вiн просто нешкiдливий божевiльний, спускається щоразу, коли приходить човен, i завжди кричить щось таке", - пояснив капiтан отцю Брюса, коли човен хитнувся в потiк.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ТРIНАДЦЯТИЙ
  
  Суботня нiч _ I вечеря на столi. Стара готує вечерю - що!
  
  Пiднiмiть сковороду, опустiть кришку,
  Мама приготує менi хлiба, що пiднявся!
  
  I я не вiддам тобi жодного ролi з желе.
  I я не вiддам тобi жодного ролi з желе.
  
  Суботнiй вечiр навеснi в Олд-Харборi, Iндiана. У повiтрi витала перша слабка обiцянка настання спекотних вологих лiтнiх днiв. У низинах вгору й униз рiчкою вiд Старої гаванi паводковi води досi покривали глибокi пласкi поля. Тепла, багата земля, де ростуть дерева, ростуть лiси та кукурудза. Вся Середньоамериканська iмперiя, охоплена частими та чудовими дощами, великi лiси, прерiї, на яких раннi веснянi квiти ростуть, як килим, земля багатьох рiчок, що стiкають до коричневої, повiльної, сильної матерi рiчок, земля, де можна жити i кохатися. , потанцюйте. Колись iндiанцi там танцювали, влаштовували там бенкети. Вони розкидали вiршi, як насiння за вiтром. Назви рiчок, назви мiст. Огайо! Iллiнойс! Кеокук! Чикаго! Iллiнойс! Мiчiган!
  У суботу ввечерi, коли Губка та Брюс вiдклали свої кистi та вийшли з фабрики, Губка продовжував умовляти Брюса прийти до нього додому на недiльну вечерю. "У тебе немає старої. Моїй старенькiй подобається, коли ти тут.
  У суботу ввечерi Губка був у грайливому настрої. У недiлю вiн наїдався смаженою куркою, картопляним пюре, курячим соусом, пирогом. Потiм вiн розтягувався на пiдлозi бiля вхiдних дверей i засинав. Якби Брюс прийшов, йому якось вдалося б дiстати пляшку вiскi, i Губцi довелося б кiлька разiв довго тягнути пляшку. Пiсля того, як Брюс зробить пару ковткiв, Губка та його стара доїдуть до кiнця. Тодi стара сидiла в крiслi-гойдалцi, смiялася i поддражнювала Губку. "Вiн уже не дуже гарний - у ньому мало соку. Менi, мабуть, придивляється до молодшого чоловiка - наприклад, як ти, - сказала вона, пiдморгнувши Брюсу. Губка смiявся i катався по пiдлозi, iнодi хрюкаючи, як товста чиста стара свиня. "Я подарував тобi двох дiтей. Що з тобою не так?
  - Тепер настав час подумати про рибалку - в якийсь день зарплати - скоро, а, стара?
  На столi немитий посуд. Двоє людей похилого вiку спали. Губка, пригорнута тiлом до вiдчинених дверей, стара в крiслi-гойдалцi. Її рота вiдкрився. На верхнiй щелепi в неї були вставнi зуби. У вiдчиненi дверi залетiли мухи та оселилися на столi. Годуйте, лiтає! Залишилося багато смаженої курки, багато пiдливи, багато картопляного пюре.
  Брюс мав iдею, що посуд залишили немитим, бо Губка хотiв допомогти з прибиранням, але нi вiн, нi стара не хотiли, щоб iнший чоловiк побачив, як вiн допомагає виконувати жiноче завдання. Брюс мiг уявити розмову мiж ними ще до того, як вiн прийшов. "Послухай, старенько, ти їм посуд дали спокiй. Почекай, поки вiн не пiде.
  Губка володiв старим цегляним будинком, що колись був стайнею, неподалiк берега рiчки, там, де струмок повертав на пiвнiч. Залiзниця проходила повз дверi його кухнi, а перед будинком, ближче до кромки води, йшла ґрунтова дорога. Пiд час весняних паводкiв дорога iнодi опинялася пiд водою, i Губцi доводилося пробиратися водою, щоб дiстатися рейок.
  Ранiше ґрунтова дорога була головною дорогою, що вела в мiсто, i там була таверна i дилiжанс, але маленька цегляна стайня, яку Губка купив за низькою цiною i перетворила на будинок - коли вiн був молодий чоловiк, який щойно одружився, - була єдина ознака колишньої величi, що залишилася на дорозi.
  П'ять чи шiсть курей i пiвень йшли дорогою, повною глибоких колiй. Цим шляхом проїжджало трохи автомобiлiв, i, коли iншi спали, Брюс обережно переступив через тiло Губки i пiшов геть iз мiста дорогою. Коли вiн пройшов пiвмилi i залишив мiсто, дорога згорнула вiд рiчки в пагорби, i саме в цьому мiсцi течiя рiзко обрушилася на берег рiчки. Дорога там могла провалитися в рiчку, i в цей момент Брюс любив сидiти на колодi бiля краю рiчки i дивитись униз. Падiння сталося футiв на десять, i течiя все роз'їдала i роз'їдала береги. Колоди та корчi, несенi течiєю, майже торкалися берега, а потiм знову виносилися на середину струмка.
  Це було мiсце, де можна було сидiти, мрiяти та думати. Коли вид рiчки йому набрид, вiн вирушив у гiрську мiсцевiсть, а ввечерi повернувся до мiста новою дорогою, що веде прямо через пагорби.
  Губка в магазинi якраз перед тим, як у суботу вдень пролунав свисток. Вiн був людиною, яка всi роки свого життя працювала, їла i спала. Коли Брюс працював у газетi в Чикаго, вдень вiн вийшов iз редакцiї газети, почуваючи себе незадоволеним та спустошеним. Часто вони з Томом Вiллсом заходили посидiти в якийсь темний ресторанчик у провулку. Прямо за рiчкою, в Норт-Сайдi, було мiсце, де можна було купити контрафактний вiскi та вино. Двi чи три години вони сидiли i пили в маленькому темному мiсцi, поки Том гарчав.
  "Яке життя для дорослої людини - кидати лiжка - вiдправляти iнших збирати мiськi скандали - єврей прикрашає це яскравими словами".
  Хоч вiн i був старим, Губка не виглядав стомленим, коли денна робота була закiнчена, але як тiльки вiн прийшов додому i поїв, йому захотiлося спати. Весь день недiлi, пiсля недiлi, опiвднi вiн спав. Чи був чоловiк цiлком задоволений життям? Чи задовольняла його робота, його дружина, будинок, в якому вiн жив, лiжко, в якому вiн спав? Невже вiн не мрiяв, вiн не шукав нiчого, чого не мiг би знайти? Коли вiн прокинувся лiтнього ранку пiсля ночi на купi тирси бiля рiчки та своєї старої, якi думки прийшли йому на думку? Чи могло бути так, що для Губки його стара була подiбна до рiчки, як небо над головою, як дерева на далекому березi рiчки? Чи була вона для нього фактом природи, чимось, про що ти не ставив запитань, чимось на кшталт народження чи смертi?
  Брюс вирiшив, що старий не обов'язково задоволений собою. При цьому не мало значення, чи задоволений вiн, чи не задоволений. У ньому було щось подiбне до смирення, як у Томi Уiллсi, i йому подобалося майстернiсть своїх рук. Це дало йому можливiсть заспокоїтись у життi. Тому Вiллсу сподобалася б ця людина. "У нього є на нас з тобою", - сказав би Том.
  Щодо його старої, то вiн до неї звик. На вiдмiну вiд дружин багатьох робiтникiв, вона не виглядала виснаженою. Можливо, це сталося тому, що в неї завжди було двоє дiтей, але могло бути i чомусь ще. Була справа, яку варто зробити, i її чоловiк мiг зробити це краще, нiж бiльшiсть iнших чоловiкiв. Вiн лежав у цьому фактi, i його дружина лежала в ньому. Чоловiк i жiнка залишалися в межах своїх сил, вiльно перемiщалися невеликим, але чiтким колом життя. Стара добре готувала i любила час вiд часу гуляти з Губкою - вони гiдно називали це "походом на рибалку". Вона була мiцною жилистою iстотою i не втомлювалася вiд життя - вiд Губки, свого чоловiка.
  Задоволенiсть чи незадоволенiсть життям не мала нiчого спiльного з Губкою Мартiном. У суботу вдень, коли вони з Брюсом збиралися йти, вiн сплеснув руками i продекламував: Суботнiй вечiр i вечеря на столi. Це найщасливiший час у життi робочої людини". Брюсу хотiлося чогось дуже схожого на те, що отримав Губка? Можливо, вiн залишив Бернiс лише тому, що вона не знала, як iз ним працювати. Вона не хотiла поєднуватися з ним. Чого вона хотiла? Ну, не звертай на неї уваги. Брюс весь день думав про неї, про неї i про свою матiр, про те, що вiн мiг згадати про свою матiр.
  Цiлком iмовiрно, що така людина, як Губка, не ходила, як вона, з вируючим мозком, фантазiями, дрейфуючими, з вiдчуттям, що вона закупорена i не звiльнена. Мабуть, бiльшiсть людей через якийсь час потрапили до такого мiсця, де всi стояли на мiсцi. У головi лiтають дрiбнi фрагменти думок. Нiчого не органiзованого. Думки йдуть все далi i далi.
  Одного разу хлопчиком вiн бачив колоду, що хитається на березi рiчки. Воно вiддалялося все далi i далi i тепер перетворилося на крихiтну чорну пляму. Потiм воно зникло в безмежнiй текучiй сiростi. Це не минуло раптово. Коли ви пильно вдивлялися в нього, намагаючись зрозумiти, як довго його можна буде тримати в полi зору, тодi...
  Чи було воно там? Це було! Це не так! Це було! Це не так!
  Виверт розуму. Припустимо, бiльшiсть людей були мертвi i не знали про це. Коли ти живий, потiк думок, фантазiй проходив через розум. Можливо, якби ви трохи органiзували думки та фантазiї, змусили б їх дiяти через ваше тiло, зробили думки та фантазiї частиною себе.
  Тодi їх можна буде використати, можливо, так само, як Губка Мартiн використовував пензель. Ви можете покласти їх на щось, як Губка Мартiн мiг накласти лак. Припустимо, що приблизно одна людина з мiльйона хоч трохи навiв порядок. Що б це означало? Якою могла б бути така людина?
  Чи був би вiн Наполеоном, Цезарем?
  Скорiш за все, не. Це було б надто клопiтно. Якби вiн став Наполеоном чи Цезарем, йому довелося б увесь час думати про iнших, намагатися використати iнших, намагатись їх розбудити. Ну нi, вiн не намагатиметься їх розбудити. Якби вони прокинулися, вони були б такими самими, як вiн. "Менi не подобається його худий i голодний вигляд. Вiн надто багато думає". Щось у цьому родi, так? Наполеону чи Цезарю довелося б давати iншим iграшки для гри, армiї завоювання. Йому доведеться виставляти себе перед ними напоказ, мати багатство, носити гарний одяг, викликати у всiх заздрiсть, змусити їх усiх хотiти бути такими, як вiн.
  У Брюса було багато думок про Губку, коли вiн працював поряд з ним у магазинi, коли вiн iшов поруч iз ним вулицею, коли вiн бачив, як вiн спав на пiдлозi, як свиня чи собака, пiсля того, як набив себе їжею, яку приготувала його стара. Губка втратив свою майстерню з фарбування карет не з вини. Вагонiв, якi можна було розфарбувати, було замало. Пiзнiше вiн мiг би вiдкрити майстерню з фарбування автомобiлiв, якби захотiв, але, ймовiрно, вiн став занадто старим для цього. Вiн продовжував фарбувати колеса, розповiдав про той час, коли вiн мав магазин, їв, спав, напивався. Коли вiн i його стара були трохи п'янi, вона здавалася йому дитиною, i вiн на якийсь час ставав такою дитиною. Як часто? Приблизно чотири рази на тиждень, якось сказав Губка, смiючись. Можливо, вiн хвалився. Брюс спробував уявити себе Губкою в такий момент, Губкою, що лежить на купi тирси бiля рiчки зi своєю старою. Вiн не мiг цього зробити. У таких фантазiях поєднувалася його власна реакцiя на життя. Вiн не мiг бути Губкою, старим робiтником, позбавленим посади майстра, п'яним i намагаючись поводитися як дитина зi старою. Сталося ось що: при цiй думцi над ним випливли деякi неприємнi подiї з його власного життя. Одного разу вiн прочитав книгу Золя "Земля", а пiзнiше, але незадовго до вiд'їзду з Чикаго, Том Вiллс показав йому нову книгу iрландця Джойса "Улiсс". Були певнi сторiнки. Чоловiк на iм'я Блум стоїть на пляжi поруч iз жiнками. Жiнка, дружина Блума, у своїй спальнi вдома. Думки жiнки - її нiч анiмалiзму - зафiксовано - щохвилини. Реалiзм у листi рiзко пiднiмався до чогось пекучого i дратiвливого, як свiжа рана. Iншi приходять подивитися на болячки. Для Брюса спроба подумати про Губку та його дружину в час їхнього задоволення один вiд одного, такого задоволення, яке знала юнiсть, була саме такою. Вiн залишав у нiздрях слабкий неприємний запах - наче тухлi яйця, кинутi в лiсi, за рiчкою, далеко.
  О Господи! Чи була його власна мати - на човнi, коли вони побачили божевiльного та вусатого хлопця, - чи була вона на той час свого роду Блумом?
  Брюсу не подобалася ця думка. Фiгура Блума здавалася йому правдивою, чудово правдивою, але вона виникла не в його мозку. Європеєць, континентальна людина - цей Джойс. Там люди довгий час мешкали на одному мiсцi i всюди залишили щось вiд себе. Чуттєва людина, що ходила там i живе там, ввiбрала це у свою iстоту. В Америцi бiльша частина землi була ще новою, не забрудненою. Тримайте сонце, вiтер i дощ.
  
  ХРОМИЙ
  Джей-Джею
  Вночi, коли немає свiтла, моє мiсто - це людина, яка встає з лiжка i дивиться у темряву.
  Вдень моє мiсто - син мрiйника. Вiн став супутником злодiїв та повiй. Вiн вiдмовився вiд батька.
  Моє мiсто - худий маленький старий, що живе в нiчлiжцi на бруднiй вулицi. Вiн носить вставнi зуби, якi розхиталися i видають рiзкий звук, що клацає, коли вiн їсть. Вiн не може знайти собi жiнку i вдається до самокатування. Вiн витягає з канави недопалки.
  Моє мiсто живе у дахах будинкiв, у карнизах. У моє мiсто прийшла жiнка, i вiн скинув її далеко вниз, з карнизу, на купу камiння. Мешканцi мого мiста заявляють, що вона впала.
  Є розгнiваний чоловiк, чия дружина йому невiрна. Вiн моє мiсто. Моє мiсто у його волоссi, у його диханнi, в його очах. Коли вiн дихає, його дихання - це дихання мого мiста.
  Багато мiст стоять поряд. Є мiста, якi сплять, мiста, що стоять у брудi болiт.
  Моє мiсто дуже дивне. Вiн втомився i нервує. Моє мiсто стало жiнкою, чий коханець хворий. Вона крадеться коридорами будинку i пiдслуховує бiля дверей кiмнати.
  Я не можу сказати, на що схоже моє мiсто.
  Моє мiсто - це поцiлунок гарячкових вуст багатьох втомлених людей.
  Моє мiсто - це ремствування голосiв, що долинають з ями.
  Чи втiк Брюс зi свого мiста, Чикаго, сподiваючись знайти в тихих ночах рiчкового мiстечка щось, що його вилiкує?
  Що вiн задумав? Припустимо, що це було щось на зразок цього - припустимо, що юнак у човнi раптово сказав жiнцi, яка сидiла там iз дитиною: "Я знаю, що ти не проживеш дуже довго i що в тебе бiльше не буде дiтей. Я знаю про тебе все, що ти сам знати не можеш". Можуть бути моменти, коли чоловiки та чоловiки, жiнки та жiнки, чоловiки та жiнки могли ось так пiдiйти один до одного. "Кораблi, що проходять вночi". Це були такi речi, через якi людинi здавалося дурним думати про себе, але вiн був цiлком упевнений, що було щось, що подобалося людям, вiн сам, його мати до нього, цей хлопець на рiчковому пакунку, люди, розкиданi всюди, тут i там. там, що вони переслiдували.
  Свiдомiсть Брюса повернулася назад. З того часу, як вiн залишив Бернiс, вiн багато думав i вiдчував, чого нiколи ранiше не робив, i це було дещо досягнуто. Може, вiн i не досяг чогось особливого, але йому було певною мiрою весело, i йому не було нудно, як ранiше. Годинник, витрачений на лакування колiс у майстернi, не принiс особливої користi. Ви могли лакувати колеса i думати про що завгодно, i чим майстернiшими ставали вашi руки, тим бiльше свободи було у вашого розуму та вашої фантазiї. Було якесь задоволення вiд годин, що минають. Губка, незлiсна дитина чоловiчої статi, грає, хвалиться, розмовляє, показує Брюсу, як акуратно i добре лакувати колеса. Брюс уперше в життi зробив щось добре своїми руками.
  Якщо людина зможе користуватися своїми думками, почуттями, фантазiями так само, як Губка може користуватись пензлем, що тодi? Якою буде ця людина?
  Чи буде таким бути художник? Було б чудово, якби вiн, Брюс, тiкаючи вiд Бернiс та її натовпу, вiд свiдомих художникiв, зробив це тiльки тому, що хотiв бути саме тим, ким вони хотiли бути. Чоловiки та жiнки у компанiї Бернiс завжди говорили про те, що вони художники, говорили про себе як про художникiв. Чому чоловiки, такi як Том Уiллс i вiн сам, вiдчували до них свого роду зневагу? Чи хотiли вони з Томом Уiллсом потай стати художниками iншого роду? Чи не цим вiн, Брюс, займався, коли залишив Бернiс i повернувся до Олд-Харбора? Чи було в мiстi щось, що вiн нудьгував у дитинствi, чи хотiв вiн знайти якусь струну, яку хотiв ухопити?
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
  
  Суботнiй вечiр _ I Брюс виходить iз дверей магазину разом iз Губкою. Iнший робiтник, похмурий чоловiк за сусiднiм столом, поспiшно вийшов прямо перед ними, поспiшив пiти, не побажавши добранiч, i Губка пiдморгнув Брюсу.
  "Вiн хоче якнайшвидше повернутися додому i подивитися, чи там ще його стара, хоче подивитися, чи не пiшла вона з тим iншим хлопцем, з яким завжди дурiє. Вiн приходить до неї додому вдень. Його бажання забрати її не становить небезпеки. Тодi йому доведеться пiдтримати її. Вона поспiшила б, якби вiн її попросив, але вiн цього не робить. Набагато краще нехай ця зробить всю роботу i заробить грошi, щоб нагодувати та одягнути її, га?
  Чому Брюс назвав Губку нехитрим? Бачить Бог, вiн був досить зловмисний. Вiн мав таку рiч, як мужнiсть, мужнiсть, i вiн пишався нею, як i своєю майстернiстю. Вiн швидко i жорстко придбав свою жiнку i зневажав будь-якого чоловiка, який не мiг зробити те саме. Його презирство, без сумнiву, перейшло на робiтника поряд з ним i зробило його бiльш похмурим, нiж вiн був би, якби Губка поводився з ним так само, як iз Брюсом.
  Приходячи вранцi в магазин, Брюс завжди розмовляв з людиною бiля другого колеса, i йому здавалося, що той iнодi дивиться на нього з тугою, як би кажучи: "Якби я мала можливiсть розповiсти тобi, якби я знав, як сказати вам, що в цiй iсторiї буде i моя сторона. Я такий, який є. Якби я втратив одну жiнку, я б нiколи не знав, що робити, щоб отримати iншу. Я не з тих, кому легко їх дiставати. У мене немає смiливостi. Чесно кажучи, якби ти тiльки знав, я набагато бiльше схожий на тебе, нiж цю Губку. У нього все в руках. Вiн одержує вiд нього все через свої руки. Заберiть його жiнку, i вiн дiстане iншу руками. Я як ви. Я мислитель, можливо, мрiйник. Я з тих, хто псує йому життя".
  Наскiльки легше Брюсу бути похмурим i мовчазним робiтником, нiж Губкою. I все-таки йому подобався Губка, на якого вiн хотiв бути схожим. Вiн зробив? У будь-якому разi, вiн хотiв бути частково схожим на нього.
  На вулицi бiля фабрики, коли в сутiнках раннього весняного вечора двоє чоловiкiв перетнули залiзничнi колiї i пiднялися по пiднесенiй мощенiй вулицi до дiлової частини Олд-Харбора, Губка посмiхався. Це була та сама вiдсторонена, напiвзла усмiшка, яку Брюс iнодi носив у присутностi Бернiс, i це завжди зводило її з розуму. Воно не було адресоване Брюсу. Губка думав про похмурого робiтника, який ходив з важливим виглядом, як пiвень, бо вiн був бiльше чоловiком, бiльше чоловiком. Чи задумав Брюс якийсь подiбний трюк iз Бернiс? Безперечно, так воно i було. Господи, їй варто було б радiти, що його бiльше немає поряд.
  Його думки кружляють далi. Тепер його думки зосередилися на похмурому робiтнику. Якийсь час тому, всього за кiлька хвилин до цього, вiн спробував уявити себе Губкою, що лежить на купi тирси пiд зiрками, Губкою зi шкiрою, повної вiскi, i його старою, що лежить поряд з ним. Вiн намагався уявити себе в таких обставинах, коли сяють зiрки, тихо тече поруч рiка, намагався уявити себе в таких обставинах, почуваючи себе дитиною i вiдчуваючи жiнку поруч з нею дитиною. Це не спрацювало. Що б вiн зробив, що зробив би такий чоловiк, як вiн сам, за таких обставин, вiн надто добре знав. Вiн прокидався в холодному ранковому свiтлi з думками, надто багатьма думками. Що йому вдалося зробити, то це змусити себе вiдчути себе зараз дуже неефективним. Вiн вiдтворив себе в уявi моменту, але не як Губку, ефективної, прямої людини, яка могла повнiстю вiддати себе, а сама себе в деякi зi своїх, найбiльш неефективних моментiв. Вiн пам'ятав часи два чи три рази, коли вiн був з жiнками, але безрезультатно. Можливо, вiн був марний з Бернiс. Чи був вiн безрезультатним, чи вона?
  Набагато простiше зрештою уявити себе похмурим робiтником. Це вiн справдi мiг зробити. Вiн мiг уявити себе побитим жiнкою, боячись її. Вiн мiг уявити себе таким хлопцем, як той Блум iз книги "Улiсс", i було видно, що Джойс, письменник i мрiйник, був у тому ж човнi. Вiн, звичайно, зробив свого Блума набагато краще, нiж свого Стiвена, зробив його набагато реальнiшим - i Брюс, уявно, мiг би зробити похмурого робiтника реальнiшим, нiж
  Губка могла б увiйти до нього швидше, зрозумiти його краще. Вiн мiг бути похмурим, неефективним робiтником, мiг, в уявi, чоловiком у лiжку з дружиною, мiг лежати там переляканий, сердитий, сповнений надiї, сповнений удавання. Можливо, саме так вiн i був iз Бернiс - принаймнi частково. Чому вiн не сказав їй, коли вона писала цю iсторiю, чому вiн не сказав їй з клятвою, що це за нiсенiтниця, що це насправдi означає? Натомiсть вiн носив ту усмiшку, яка так спантеличила i розлютила її. Вiн зник у глибинах свого розуму, куди вона не могла слiдувати, i з цього погляду посмiхався їй.
  Тепер вiн iшов вулицею з Губкою, i Губка посмiхався тiєю самою посмiшкою, яку вiн сам так часто носив у присутностi Бернiс. Вони сидiли разом, можливо, обiдали, i вона раптом встала з-за столу i сказала: "Менi час писати". Потiм з'явилася посмiшка. Часто це вибивало її з колiї на цiлий день. Вона не могла написати жодного слова. Яка пiдлiсть, правда!
  Губка, однак, робив це не з ним, Брюсом, а з похмурим робiтником. Брюс був у цьому цiлком упевнений. Вiн почував себе у безпецi.
  Вони дiйшли до дiлової вулицi мiста i йшли разом iз натовпом iнших робiтникiв, усiх службовцiв колiсного заводу. Автомобiль, в якому знаходилися молодий Грей, власник фабрики, i його дружина, на другiй швидкостi пiднялася на пагорб, видаючи рiзкий звук двигуна, i проїхала повз них. Жiнка за кермом обернулася. Губка розповiв Брюсу, хто був у машинi.
  - Останнiм часом вона часто приходила туди. Вона несе його додому. Вона та, яку вiн прибрав десь звiдси, коли був на вiйнi. Я не думаю, що вiн справдi отримав її. Можливо, їй самотньо в чужому мiстi, де не так багато таких, як вона, i вона любить приходити на фабрику перед звiльненням, щоб оглянути їх. Останнiм часом вона досить регулярно доглядає тебе. Я це помiтив.
  Губка посмiхався. Ну, то була не посмiшка. То була усмiшка. У той момент Брюсу здалося, що вiн схожий на старого мудрого китайця - щось таке. Вiн став сором'язливим. Губка, можливо, потiшається з нього, як з похмурого робiтника за сусiднiм столом. На зображеннi свого товариша по роботi, яке Брюс зробив i яке йому сподобалося, Губка, звичайно, не мав дуже тонких думок. Для Брюса було б свого роду приниженням думати, що робiтник дуже чутливий до вражень. Безперечно, вiн вистрибнув з жiнки в машинi, i це сталося вже тричi. Думати про Губку як про дуже чутливу людину - все одно, що думати про Бернiс як про краще, нiж вiн коли-небудь, у тому, чим вiн найбiльше хотiв бути. Брюс хотiв бути чимось видатним - бути чутливiшим до всього, що з ним вiдбувається, нiж iншi.
  Вони дiйшли до кута, де Брюс повернув нагору, прямуючи до свого готелю, Губка все ще посмiхалася. Вiн продовжував умовляти Брюса прийти до нього додому на вечерю у недiлю. - Добре, - сказав Брюс, - i менi вдасться дiстати пляшку. У готелi мешкає молодий лiкар. Я покличу його за рецептом. Думаю, з ним усе гаразд.
  Губка продовжував усмiхатися, розважаючись своїми думками. "Це був би поштовх. Ти не такий, як усi ми. Можливо, ви змусите її згадати когось, до кого вона вже прив'язалася ранiше. Я був би не проти побачити, як Ґрей отримає такий удар.
  Наче не бажаючи, щоб Брюс коментував те, що вiн сказав, старий робiтник швидко змiнив тему. "Я щось хотiв тобi сказати. Тобi краще трохи озирнутися. Iнодi в тебе вираз обличчя такий самий, як у того Смедлi", - сказав вiн, смiючись. Сповiльнився був похмурим робiтником.
  Губка все ще посмiхаючись пiшов вулицею, Брюс стояв i дивився йому вслiд. Наче вiдчуваючи, що за ним спостерiгають, вiн трохи розправив свої старi плечi, нiби кажучи: "Вiн не думає, що я знаю стiльки, скiльки я знаю". Це видовище змусило Брюса теж посмiхнутися.
  "Думаю, я знаю, що вiн має на увазi, але ймовiрнiсть цього мала. Я не залишив Бернiс у пошуках iншої жiнки. У мене в капелюсi ще одна бджола, хоча я навiть не знаю, що це таке", - думав вiн, пiдводячись на пагорб до готелю. Подумавши, що Губка вистрiлив i схибив, вiн вiдчув полегшення i навiть радiсть. "Добре, щоб цей маленький засранець знав про мене бiльше, нiж я змiг дiзнатися сам", - знову подумав вiн.
  OceanofPDF.com
  КНИГА ШЕСТА
  
  OceanofPDF.com
  Роздiл п'ятнадцятий
  
  МОЖЛИВО ВОНА _ МАВ зрозумiла все це з самого початку i не наважувалася сказати собi. Вона побачила його першим, що йшов iз невисоким чоловiком iз густими вусами по брукованiй вулицi, що вела вiд фабрики її чоловiка, i в неї склалося таке враження про власнi почуття, що їй хотiлося б зупинити його одного вечора, коли вiн вийде на вулицю. заводськi дверi. Те саме почуття вона вiдчувала до того паризького чоловiка, якого вона бачила в квартирi Роуз Френк, i який вислизнув вiд неї. Їй жодного разу не вдавалося наблизитись до нього, почути слово з його вуст. Можливо, вiн належав Роуз, i Роуз зумiла забрати його з дороги. I все-таки Роуз не виглядала такою. Вона здавалася жiнкою, яка ризикне. Можливо, i цей чоловiк, i той, що у Парижi, однаково не усвiдомлювали її. Алiна не хотiла робити нiчого грубого. Вона вважала себе ледi. Та й взагалi в життi не було б нiчого, якби ти не вмiв якимось тонким способом дiставатися речей. Багато жiнок вiдкрито переслiдували чоловiкiв, гнали просто них, але що вони отримали? Марно заводити чоловiка як чоловiка i нiяк iнакше. Таким чином, у неї був Фред, її чоловiк, i, як вона думала, вiн мав усе, що вiн мiг запропонувати.
  Це було не так уже й багато - якась солодка дитяча вiра в неї, навряд чи виправдана, подумала вона. Вiн мав чiтке уявлення про те, якою має бути жiнка, дружина людини в його становищi, i вiн вважав її само собою зрозумiлою, i вона була такою, як вiн думав. Фред приймав дуже багато як належне.
  Зовнi вона виправдала всi його очiкування. Навряд чи справа була в цьому. Не можна було завадити собi думати. У життi може тiльки це - жити - бачити, як минають днi - бути дружиною, а тепер, можливо, й матiр'ю - мрiяти - пiдтримувати порядок у собi. Якщо не завжди можна було пiдтримувати порядок, то принаймнi можна було тримати його поза увагою. Ви ходили певним чином - носили правильний одяг - вмiли розмовляти - пiдтримували свого роду зв'язок iз мистецтвом, з музикою, живописом, новими настроями у домашнiй обстановцi - читали останнi романи. Ви i ваш чоловiк разом повиннi були пiдтримувати певне становище, i ви зробили свiй внесок. Вiн чекав вiд тебе певних речей, дотримання певного стилю зовнiшнього вигляду. У такому мiстi, як Олд-Харбор, Iндiана, це було не так складно.
  I взагалi, людина, яка працювала на фабрицi, швидше за все, була фабричним робiтником - не бiльше. Ти не мiг думати про нього. Його подiбнiсть до того чоловiка, якого вона бачила в квартирi Роуз, без сумнiву, була випадковiстю. В обох чоловiках панував однаковий вигляд, своєрiдна готовнiсть дати i не просити багато чого. Одна думка про таку людину, яка йшла зовсiм випадково, захоплювалась чимось, згоряла в цьому, а потiм кидала це - можливо, так само недбало. Згорiв у чому? Ну, скажiмо, в якiйсь роботi чи любовi до жiнки. Чи хотiла вона, щоб її так любив такий чоловiк?
  "Ну, я так i роблю! Кожна жiнка так робить. Однак ми цього не розумiємо, i якби це запропонували, бiльшiсть iз нас злякалися б. По сутi, ми всi досить практичнi та впертi, ми всi створенi такими. Це те, що таке жiнка, i таке iнше.
  "Цiкаво, чому ми завжди намагаємося створити iншу iлюзiю, самi харчуючись нею?"
  Потрiбно подумати. Минають днi. Вони надто схожi днi. Уявний досвiд - це не те саме, що пережитий насправдi, але це щось. Коли жiнка одружується, для неї все змiнюється. Їй доводиться намагатись зберiгати iлюзiю, що все так, як було ранiше. Цього не може бути, звiсно. Ми знаємо надто багато.
  Алiна часто вечорами приходила за Фредом, i коли вiн трохи затримувався, чоловiки висипали з дверей фабрики i проходили повз неї, коли вона сидiла за кермом машини. Що вона для них означала? Що вони для неї означали? Темнi постатi в комбiнезонах, високi чоловiки, невисокi чоловiки, люди похилого вiку, молодi люди. Вона повнiстю запам'ятала одного чоловiка. Це був Брюс, коли вiн вийшов iз магазину разом iз Губкою Мартiном, маленьким старим з чорними вусами. Вона не знала, хто такий Губка, нiколи про нього не чула, але вiн говорив, а чоловiк поряд iз ним слухав. Вiн слухав? В усякому разi, вiн глянув на неї лише раз чи два - швидкоплинним сором'язливим поглядом.
  Скiльки чоловiкiв у свiтi! Вона знайшла собi чоловiка, у якого були грошi та становище. Можливо, це була щаслива нагода. Вона була вже не така молода, коли Фред запропонував їй вийти за нього замiж, i iнодi вона смутно запитувала себе, чи погодилася б вона, якби шлюб з ним не здавався таким iдеальним рiшенням. У життi треба було ризикувати, i це був добрий шанс. Вiд такого шлюбу ти отримував будинок, посаду, одяг, автомобiль. Якщо ви застрягли в маленькому мiстечку в Iндiанi одинадцять мiсяцiв на рiк, принаймнi ви були на вершинi мiста. Цезар проїжджає через нещасне мiстечко, збираючись приєднатися до своєї армiї, Цезар звертається до товариша: "Краще бути царем на купi гною, нiж жебракам у Римi". Щось у цьому родi. Алiна була не зовсiм точна в цитатах i, напевно, не подумала про слово "гнойова купа". Це було не те слово, про яке такi жiнки, як вона сама, щось знали, його не було в їхньому словнику.
  Вона багато думала про чоловiкiв, мiркувала про них. У розумiннi Фреда для неї все було вирiшено, але чи це так? Коли все владналося, ви закiнчили i могли з тим самим успiхом сидiти, погойдуючись у крiслi, чекаючи смертi. Смерть, як з'явилося життя.
  Дiтей Алина ще не мала. Вона запитувала себе, чому. Хiба Фред не торкнувся її досить глибоко? Чи було в нiй щось, що ще треба було розбудити, розбудити вiд сну?
  Її думки перейшли в нове русло, i вона стала тим, кого сама назвала б цинiчною. Зрештою, було досить смiшно, як їй вдалося справити враження на людей у мiстi Фреда, як їй вдалося справити враження на нього. Можливо, це сталося тому, що вона жила в Чикаго i Нью-Йорку i була в Парижi, тому що її чоловiк Фред став пiсля смертi батька головною людиною мiста, тому що вона мала вмiння одягатися i певне повiтря.
  Коли до неї прийшли жiнки мiста, дружина суддi, дружина Страйкера, касира банку, в якому Фред був найбiльшим акцiонером - дружина лiкаря, - коли вони прийшли до неї додому, вони придумали це. їм говорити про культуру, про книги, музику та живопис. Усi знали, що вона вчилася мистецтву. Це їх бентежило i турбувало. Було цiлком очевидно, що вона не була улюбленицею в мiстi, але жiнки не наважилися заплатити їй за те, що вона трохи знехтувала ними. Якби хтось iз них мiг щось напасти на неї, вони могли б зробити з неї фарш, але як їм було зробити щось подiбне? Навiть думати про таке було трохи вульгарно. Алiнi не подобалися такi думки.
  Не було нiчого, що можна було б на неї отримати, i нiколи не буде.
  Алiна за кермом дорогого автомобiля спостерiгала, як Брюс Дадлi та Губка Мартiн йшли по мощенiй вулицi серед багатьох iнших робiтникiв. З усiх чоловiкiв, яких вона бачила фабрики, що вийшли з дверей, вони були єдиними, якi, здавалося, дуже цiкавилися один одним, i якою дивною на вигляд вони були. Молода людина не була схожа на чорнороба. Ну а як виглядав чорнороб? Що вiдрiзняло робiтника вiд iншого чоловiка, вiд тих чоловiкiв, якi були друзями Фреда, вiд тих чоловiкiв, яких вона знала у будинку свого батька в Чикаго, коли була молодою дiвчиною? Можна було б подумати, що робiтник вiд природи виглядатиме скромним, але було ясно, що в цiй маленькiй людинi з широкою спиною не було нiчого смиренного, а щодо Фреда, її власного чоловiка, то коли вона вперше побачила його, не було нiчого, що могло б вказати на нього як на щось особливе. Можливо, цi двоє чоловiкiв привабили її лише тому, що вони, здавалося, цiкавилися одне одним. Маленький старий був таким зухвалим. Вiн iшов брукованою вулицею, як пiвень-бандi. Якби Алiна була бiльше схожа на Роуз Франк i її компанiю в Парижi, вона б подумала про Губку Мартiна як про людину, яка завжди любить красуватися перед жiнками, як пiвень стоїть перед куркою, i така думка, виражена в iнших термiнах, насправдi спало їй на думку. Посмiхаючись, вона подумала, що Губка цiлком могла бути Наполеоном Бонапартом, що йшов так, погладжуючи чорнi вуса короткими пальцями. Вуса були надто чорними для такого старого. Воно було блискучим - вугiльно-чорним. Можливо, вiн його пофарбував, цей зухвалий дiдок. Треба було якось розважитись, треба було про щось подумати.
  Що тримало Фреда? Оскiльки його батько помер i вiн отримав свої грошi, Фред виразно ставився до життя досить серйозно. Вiн нiби вiдчував тяжкiсть речей на своїх плечах, завжди говорив так, нiби на заводi все розвалиться, якщо вiн не залишатиметься на роботi. Вона запитувала себе, наскiльки правдивими є його розмови про важливiсть того, що вiн робить?
  OceanofPDF.com
  Роздiл шiстнадцятий
  
  ЛIНIЇ БУЛА _ зустрiла свого чоловiка Фреда у квартирi Роуз Франк у Парижi. Це було влiтку, пiсля того, як так звана Свiтова вiйна добiгла кiнця, i цей вечiр треба запам'ятати. Смiшно i в цьому свiтовому бiзнесi. Англосакси, скандинави завжди використовували слово - найкращi у свiтi, найбiльшi у свiтi, свiтовi вiйни, чемпiони свiту.
  Iдеш по життю, мало думаючи, мало вiдчуваючи, мало знаючи - нi про себе, нi про кого iншого - думаючи, що таке життя, а потiм - бац! Щось вiдбувається. Ти зовсiм не той, ким ти себе уявляв. Багато хто це зрозумiв пiд час вiйни.
  За певних обставин ви думали, що знаєте, що робитимете, але всi вашi думки, швидше за все, були брехнею. Зрештою, можливо, ви нiколи нiчого не знали по-справжньому, поки це не торкнулося вашого власного життя, вашого власного тiла. У полi росте дерево. Це справдi дерево? Що таке дерево? Iди, торкнись його пальцями. Вiдступiть на кiлька футiв i притиснiть до нього всiм тiлом. Вiн непохитний, як скеля. Яка груба кора! У тебе болить плече. На твоїй щоцi кров.
  Дерево це щось для вас, але що воно означає для iншого?
  Припустимо, вам доведеться зрубати дерево. Ви прикладаєте сокиру до його тiла, до його мiцного стовбура. Деякi дерева кровоточать, коли їх ранять, iншi плачуть гiркими сльозами. Якось, коли Алiн Олдрiдж була дитиною, її батько, який цiкавився скипидарними лiсами десь на пiвднi, повернувся додому з поїздки i розмовляв з iншим чоловiком у вiтальнi Олдрiджiв. Вiн розповiв, як рубали та калiчили дерева, щоб одержати сiк для скипидару. Алiна сидiла в кiмнатi на табуретцi бiля батькiв i все це чула - iсторiю величезного лiсу дерев, зрубаних i покалiчених. За що? Щоб отримати скипидар. Що таке скипидар? Чи це був якийсь дивний золотий елiксир життя?
  Яка казка! Коли про це розповiли, Алiна трохи зблiдла, але її батько та його друг цього не помiтили. Її батько давав технiчний опис процесу виробництва скипидару. Чоловiки не думали про її думки, не вiдчували її думок. Пiзнiше тiєї ночi у своєму лiжку вона плакала. Навiщо вони хотiли це зробити? Навiщо їм потрiбен був проклятий старий скипидар?
  Дерева кричать - стiкають кров'ю. Чоловiки ходять, ранять їх, рубають сокирами. Деякi дерева зi стоном упали, а iншi встали, стiкаючи кров'ю, волаючи до дитини в лiжку. У дерев були очi, руки, ноги та тiла. Лiс поранених дерев, що хитаються i спливають кров'ю. Земля пiд деревами була червона вiд кровi.
  Коли почалася свiтова вiйна i Алiна стала жiнкою, вона згадала розповiдь свого батька про скипидарнi дерева i про те, як вони добували скипидар. Її брат Джордж, на три роки старший за неї, був убитий у Францiї, а Теддi Коупленд, молодий чоловiк, за якого вона збиралася вийти замiж, помер вiд "грипу" в американському таборi; i в її свiдомостi вони залишилися не мертвими, а пораненими i кров'ю, що стiкають, вдалинi, в якомусь незнайомому мiсцi. Нi брат, нi Тед Коупленд не здавалися їй дуже близькими, можливо не ближче, нiж дерева в лiсi з цiєї iсторiї. Вона не торкалася до них близько. Вона сказала, що вийде замiж за Коупленда, бо вiн збирався на вiйну i запросила її. Це здавалося правильним вчинком. Чи могли б ви сказати "нi" молодiй людинi в такий час, можливо, що йде на смерть? Це було б рiвнозначно тому, щоби сказати "нi" одному з дерев. Припустимо, вас попросили перев'язати рани одного дерева, i ви сказали "нi". Що ж, Теддi Коупленд був зовсiм деревом. Вiн був молодим i дуже гарним. Якби вона вийшла за нього замiж, батько та брат Алiни були б задоволенi.
  Коли вiйна закiнчилася, Алiна поїхала до Парижа з Естером Вокером i її чоловiком Джо, художником, який написав портрет її мертвого брата по фотографiї. Вiн також намалював для свого батька одну картину iз зображенням Теддi Коупленда, а потiм ще одну - iз зображенням померлої матерi Алiни, отримавши за кожного по п'ять тисяч доларiв, - i Алiна розповiла батьковi про художника. Вона побачила його портрет у Художньому iнститутi, де тодi навчалася, та розповiла про нього батьковi. Потiм вона зустрiла Естер Вокер i запросила її та її чоловiка до будинку Олдрiджiв. Естер i Джо були досить люб'язнi, щоб сказати кiлька добрих слiв про її роботу, але, на її думку, це була просто ввiчливiсть. Хоча вона мала здiбностi до малювання, вона не дуже серйозно ставилася до свого вмiння. Було щось у живописi, справжньому живописi, чого вона не могла зрозумiти, не могла зрозумiти. Пiсля того, як почалася вiйна та її брат i Теддi поїхали, їй хотiлося чимось зайнятися, але вона не могла змусити себе щохвилини працювати, щоб "допомогти виграти вiйну", в'язаючи шкарпетки або бiгаючи з продажу облiгацiй свободи. Насправдi вiйна їй набридла. Вона не знала, про що йдеться. Якби цього не сталося, вона вийшла б замiж за Теда Коупленда i тодi, принаймнi, дiзналася б дещо.
  Молодi люди йдуть на смерть, тисячi, сотнi тисяч. Скiльки жiнок вiдчували те саме, що й вона? Це забирало у жiнок щось, шанси на щось. Припустимо, ви поле та весна. До вас йде фермер iз мiшком, наповненим насiнням. Ось вiн уже майже дiстався поля, але замiсть того, щоб пiти посадити насiння, вiн зупиняється бiля дороги i спалює його. У жiнок не може бути таких думок прямо. Вони не зможуть цього зробити, якщо вони добрi жiнки.
  Краще займiться мистецтвом, вiзьмiть уроки живопису - особливо якщо ви добре володiєте пензлем. Якщо не можеш, займися культурою - читай новi книжки, ходи до театру, йди слухати музику. Коли грає музика - певна музика - Але неважливо. Це теж те, про що хороша жiнка не каже i не думає.
  У життi є багато речей, якi варто забути - це точно.
  До прибуття до Парижа Алiна не знала, що за художник Джо Вокер чи що за жiнка Естер, але на пароплавi вона почала пiдозрювати, а коли здогадалася про них, їй довелося посмiхнутися, щоб подумайте, як вона хотiла дозволити Естер вирiшити все за неї. Дружина художника так швидко i розумно повернула борг Алiнi.
  Ви надали нам хорошу послугу - на п'ятнадцять тисяч не варто чхати, - тепер ми зробимо для вас стiльки ж. Нiколи не було i не буде такої брутальностi, як пiдморгування або потиск плечей Естер. Батько Алiни був глибоко поранений трагедiєю вiйни, а його дружина померла з того часу, як Алiн була десятирiчною дитиною, i поки вона була в Чикаго, а Джо працював над портретами - п'ять тисяч не набереш. доларовi портрети надто швидкi, на кожен потрiбно витратити принаймнi два-три тижнi - поки вона практично жила в будинку Олдрiджiв, Естер змусила лiтнього чоловiка вiдчути себе так, нiби в нього знову є дружина, яка наглядатиме за ним.
  Вона з такою повагою говорила про характер цiєї людини i про безперечнi здiбностi доньки.
  Такi люди, як ви принесли такi жертви. Це тиха здiбна людина, що йде прямо поодинцi, що допомагає зберегти громадський порядок незайманим, покiрно зустрiчає всi непередбачуванi обставини - саме такi люди - це рiч, про яку не можна говорити вiдкрито, але в такi часи, як це, коли весь громадський порядок похитнувся, коли старi стандарти життя руйнуються, коли молодь втратила вiру.
  "Ми, представники старшого поколiння, тепер маємо бути батьком i матiр'ю для молодого поколiння".
  "Краса збережеться - речi, якi стоять у життi, збережуться".
  "Бiдна Алiна, яка втратила i майбутнього чоловiка, i брата. I вона теж має такий талант. Вона така сама, як i ти, дуже тиха, мало каже. Рiк за кордоном може врятувати її вiд нервового зриву.
  Як легко Естер збила з пантелику батька Алiни, проникливого i здiбного корпоративного юриста. Чоловiки справдi були надто простими. Не було сумнiвiв, що Алiнi слiд залишитися вдома - в Чикаго. Чоловiк, будь-який чоловiк, неодружений, з грошима, не повинен залишатися без дiла з такими жiнками, як Естер. Хоча вона не мала великого досвiду, Алiна не була дурницею. Естер це знала. Коли Джо Вокер приїхав до будинку Олдрiджiв у Чикаго, щоб писати портрети, Алiнi було двадцять шiсть. Коли того вечора перед фабрикою в Олд-Харборi вона сiла за кермо чоловiка, їй було двадцять дев'ять.
  Яка плутанина! Яким складним i незрозумiлим може бути життя!
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ
  
  М ШЛЮБОМ! Х АД ВОНА мав намiр одружитися, чи справдi Фред мав намiр одружитися тiєї ночi в Парижi, коли Роуз Френк i Фред мало не збожеволiли, один за одним? Як взагалi взагалi можна було одружитися? Як це сталося? Що люди думали про те, що вони задумали, коли це робили? Що змусило чоловiка, який познайомився з десятками жiнок, раптом вирiшити одружитися з конкретною?
  Фред був молодим американцем, який навчався у схiдному коледжi, єдиним сином багатого батька, потiм солдатом, багатою людиною, яка досить урочисто вступила на вiйськову службу рядовим, щоб допомогти виграти вiйну, потiм в американському тренувальному таборi, а потiм у Францiї. . Коли перший американський контингент пройшов через Англiю, англiйки - зголоднiлi пiсля вiйни - англiйки -
  Американськi жiнки також: "Допоможiть виграти вiйну!"
  Те, про що Фред, мабуть, знав, вiн нiколи не розповiдав Алiн.
  
  Увечерi, коли вона сидiла в машинi перед фабрикою в Олд-Харборi, Фред виразно не поспiшав. Вiн сказав їй, що з Чикаго приїжджає рекламний агент i, можливо, вiн вирiшить зробити так звану проведення нацiональної рекламної кампанiї.
  
  Фабрика приносила великi грошi, i якщо людина не витрачала частину цих грошей на створення доброї волi на майбутнє, їй доводилося виплачувати це у виглядi податкiв. Реклама була активом, законними видатками. Фред вирiшив спробувати зайнятися рекламою. Ймовiрно, вiн зараз був у своєму офiсi та розмовляв iз рекламником iз Чикаго.
  У тiнi фабрики темнiло, але навiщо запалювати свiтло. Приємно було сидiти в напiвтемрявi бiля керма, розмiрковуючи. Струнка жiнка в досить елегантнiй сукнi, гарному капелюсi, привезеному їй з Парижа, довгi тонкi пальцi, що лежать на кермовому колесi, чоловiки в комбiнезонах, що виходять iз дверей фабрики i переходять курну дорогу, що проходять зовсiм поряд з машиною. - високi чоловiки - невисокi чоловiки - тихе ремствування чоловiчих голосiв.
  Якась скромнiсть у робiтникiв, якi проїжджають повз таку машину i таку жiнку.
  Дуже мало смирення в невисокому, широкоплечому старому, що погладжує надто чорнi вуса короткими пальцями. Здавалося, йому хотiлося посмiятися з Алiни. "Я на тебе напав", - здавалося, хотiв кричати вiн - зухвалий дiдок. Його компаньйон, якому вiн, здавалося, був вiдданий, дiйсно виглядав як той чоловiк у квартирi Роуз у Парижi в ту нiч, у ту важливу нiч.
  Тiєї ночi в Парижi, коли Алiна вперше побачила Фреда! Вона пiшла з Естер i Джо Вокером у квартиру Роуз Френк, тому що i Естер, i Джо думали, що їм краще. На той час Естер та Джо вже потiшили Алiну. Вона мала думку, що, якби вони залишалися в Америцi досить довго i якби її батько бачив їх бiльше, вiн би теж це зрозумiв - через деякий час.
  Зрештою, вони вважали за краще поставити його в невигiдне становище - говорити про мистецтво i красу - подiбнi речi до людини, яка щойно втратила сина на вiйнi, сина, чий портрет малював Джо, - i отримав дуже гарну схожiсть.
  Нiколи не була такою парою, яка шукала головного шансу, нiколи не була такою парою, яка виховала таку швидку та проникливу жiнку, як Алiна. Досить невелика небезпека для такої пари, якщо вона залишиться на одному мiсцi надто довго. Їхня домовленiсть з Алiною була чимось особливим. Жодних слiв про це. Жодних слiв не потрiбно. "Ми дамо вам можливiсть заглянути пiд намет на виставцi, i ви не ризикуватимете. Були одруженi. Ми цiлком поряднi люди завжди знаємо кращих людей, самi можете переконатися. У цьому перевага бути художниками нашого типу. Ви бачите всi сторони життя та не ризикуєте. Нью-Йорк з кожним роком стає дедалi бiльше схожим на Париж. Але Чикаго..."
  Алiна жила в Нью-Йорку двiчi чи тричi, щоразу по кiлька мiсяцiв, зi своїм батьком, коли у нього були там важливi справи. Вони жили в дорогому готелi, але було очевидно, що Уокери знали про сучасне життя Нью-Йорка таке, чого не знала Алiн.
  Їм вдалося змусити батька Алiни почуватися комфортно поряд з нею - i, можливо, вiн почував себе комфортно, коли її немає - принаймнi на якийсь час. Естер змогла передати цю думку Алiнi. Це була гарна домовленiсть для всiх зацiкавлених сторiн.
  I, звичайно, подумала вона, це повчально для Алiни. Отакi люди, правда! Як дивно, що її батько, по-своєму розумна людина, не вловив їх ранiше.
  Вони працювали як команда, отримуючи таких людей, як її батько, п'ять тисяч кожен. Солiднi респектабельнi люди, Джо та Естер. Естер старанно працювала над цiєю ниткою, а Джо, який нiколи не ризикував, коли його бачили в будь-якiй, крiм кращої компанiї, коли вони були в Америцi, який дуже вмiло малював i говорив досить смiливо, але не надто смiливо, вiн також допомагав робити густа та тепла атмосфера мистецтва, коли вони шикували в чергу нову перспективу.
  Алiна посмiхнулася у темрявi. Який я милий маленький цинiк. В уявi ви могли б прожити цiлий рiк свого життя, поки чекали б, можливо, три хвилини, поки ваш чоловiк вийде з ворiт фабрики, а потiм ви могли б збiгти на схил пагорба i наздогнати двох робiтникiв, вигляд яких був змушував ваш мозок працювати, мiг наздогнати їх перш, нiж вони пройдуть три квартали вулицею на схилi.
  Що стосується Естер Вокер, то Елiн подумала, що того лiта в Парижi вони з нею непогано ладнали. Коли вони вирушили до Європи, обидвi жiнки були готовi викласти карти на стiл. Алiна вдавала, що глибоко цiкавиться мистецтвом (можливо, це було не просто вдавання), i мала свiй талант робити маленькi малюнки, а Естер багато говорила про прихованi здiбностi, якi слiд виявити. таке iнше.
  Ти на мене, а я на тебе. Давай поїдемо разом, нiчого не говорячи про це. Нiчого не сказавши, Естер зумiла передати це послання молодiй жiнцi, i Алiна пiддалася її настрою. Це був не настрiй. Такi люди не мали настрою. Вони просто грали у гру. Якби ви захотiли з ними пограти, вони могли б бути дуже доброзичливими та милими.
  Алiна отримала все це, пiдтвердження того, про що вона подумала одного разу вночi на човнi, i їй довелося думати швидко i мiцно тримати себе в руках, можливо, секунд тридцять, поки вона щось вирiшувала. Яке огидне почуття самотностi! Їй доводилося стискати кулаки вдвiчi, i вона боролася, щоб не допустити появи слiз.
  Потiм вона потрапила на вудку - вирiшила зiграти в гру - з Естер. Джо не береться до уваги. Ви швидко отримаєте освiту, якщо дозволите собi це. Вона не може торкнутися мене, можливо, всерединi. Я поїду i триматиму очi вiдкритими.
  У неї був. Вони справдi були гнилими, Уокери, але в Естер щось було. Зовнi вона була жорсткою, iнтриганкою, але всерединi було щось, за що намагалася втриматися i чого нiколи не чiпали. Було ясно, що її чоловiк, Джо Вокер, нiколи не зможе торкнутися цього, а Естер, можливо, була надто обережна, щоб ризикувати з iншим чоловiком. Якось пiзнiше вона пiдказала Алiнi. "Чоловiк був молодий, i я щойно вийшла замiж за Джо. Це було за рiк до початку вiйни. Близько години я думав, що це зроблю, але потiм нi. Це дало б Джо перевагу, яку я не наважився йому надати. Я не з тих, хто пiде до кiнця i загубить себе. Молодий хлопець був нерозважливим - молодий американський хлопчик. Я вирiшив, що краще цього не робити. Ви розумiєте.
  Вона спробувала щось на Алiнi - того разу на човнi. Що саме пробувала Естер? Якось увечерi, коли Джо розмовляв з кiлькома людьми, розповiдаючи їм про сучасний живопис, розповiдаючи їм про Сезанну, Пiкассо та iнших, чемно та доброзичливо розповiдаючи про бунтiвникiв у мистецтвi, Естер та Алiна пiшли сiсти на стiльцi в iншiй частинi будинку. палуби. Пiдiйшло двоє молодих людей i спробували приєднатися до них, але Естер вмiла вiдгородитися, не образившись. Вона, очевидно, думала, що Алiна знає бiльше, нiж вона сама, але завдання Алiни не входило розчаровувати її.
  Який iнстинкт десь усерединi зберiгати щось!
  Що Естер пробувала на Алiнi?
  Є багато речей, якi неможливо передати словами, навiть у думках. Те, про що говорила Естер, було коханням, яке нiчого не вимагає, i як чудово це звучало! "Це має бути мiж двома людьми однiєї статi. Мiж собою та чоловiком не вийде. Я пробувала", - сказала вона.
  Вона взяла Алiну за руку, i довгий час вони сидiли мовчки, в глибинi душi у Алiни виникло дивне моторошне почуття. Яке випробування - грати в гру з такою жiнкою - не давати їй знати, що з тобою роблять твої iнстинкти - всерединi - не дозволяти рукам тремтiти - не подавати жодних фiзичних ознак будь-якого скорочення. М'який жiночий голос, наповнений лагiднiстю та деякою щирiстю. "Вони розумiють один одного бiльш тонким способом. Це триває довше. Щоб зрозумiти, потрiбно бiльше часу, але воно триває довше. Є щось бiле i прекрасне, чого ти прагнеш. Я, мабуть, довго чекав на тебе. Що стосується Джо, у мене з ним усе гаразд. Трохи важко казати. Є так багато такого, що не можна сказати. У Чикаго, коли я побачив вас там, я подумав: "У вашому вiцi бiльшiсть жiнок вашого становища вийшли замiж". Думаю, тобi теж колись доведеться це зробити, але для мене має значення те, що ти ще цього не зробив, що ти не зробив цього, коли я тебе знайшов. Буває так, що якщо чоловiка та iншого чоловiка чи двох жiнок надто часто бачать разом, виникає розмова. Америка стає майже такою ж витонченою та мудрою, як Європа. Ось тут чоловiки i надають велику допомогу. Ти допомагаєш їм усiм, чим можеш, хоч би якою була їхня гра, але все найкраще вiд себе зберiгаєш для iншого - для того, хто розумiє, до чого ти насправдi хилиш".
  Алiна неспокiйно ерзала за кермом машини, думаючи про той вечiр на човнi i про все, що вiн означав. Чи було для неї початком витонченостi? Життя не таке, як записано в зошитах. Як багато ви можете дозволити собi дiзнатися? Гра життя - гра смертi. Дуже легко дозволити собi стати романтичним та наляканим. Американським жiнкам, звiсно, було легко. Їхнi люди знають так мало - наважуються дозволити собi знати так мало. Ви можете нiчого не вирiшувати, якщо хочете, але хiба це весело нiколи не бути в курсi того, що вiдбувається, зсередини? Якщо ви вдивитеся в життя, пiзнаєте багато її плям, чи зможете ви залишитися осторонь себе? "Не так багато", - безперечно, сказав би батько Алiни, i щось таке сказав би i її чоловiк Фред. Тодi вам доведеться жити своїм життям. Коли її човен залишив береги Америки, вiн залишив по собi бiльше, нiж Алiна хотiла думати. Приблизно водночас президент Вiльсон виявив щось подiбне. Це вбило його.
  У всякому разi, вiн був упевнений, що розмова з Естер ще бiльше посилила готовнiсть Алiни вийти замiж за Фреда Грея, коли вона пiзнiше прийде до нього. Крiм того, це зробило її менш вимогливою, менш впевненою в собi, як i iнших, бiльшостi тих, кого вона бачила того лiта в компанiї Джо та Естер. Фред був, вiн був такий же прекрасний, як, скажiмо, вихований собака. Якщо те, що вiн мав, було американським, вона, як жiнка, була досить рада ризикнути американськими шансами, думала вона тодi.
  Розмова Естер була така повiльна i м'яка. Алiна могла про все це подумати, дуже чiтко все запам'ятати за кiлька секунд, але Естер, мабуть, знадобився бiльше часу, щоб вимовити всi пропозицiї, необхiднi для того, щоб передати її сенс.
  I сенс, до якого Алiн мала схопитися, нiчого не знаючи, вловити iнстинктивно або не вловити взагалi. Естер завжди матиме чiтке алiбi. Вона була дуже розумною жiнкою, у цьому немає жодних сумнiвiв. Джо пощастило, що вiн придбав її, будучи тим, ким вiн був.
  Це ще не спрацювало.
  Ви пiднiмаєтеся i опускаєтесь. Жiнка двадцяти шести рокiв, якщо в нiй взагалi є щось, готова. А якщо в нiй нiчого немає, то iнший, як Естер взагалi її не хоче. Якщо вам потрiбен дурень, романтичний дурень як щодо чоловiка, хорошого американського бiзнесмена? Вiн видужає, а ви залишитеся цiлi i неушкодженi. Вас взагалi нiчого не чiпає. Довге життя прожите, i ти завжди високий, сухий та безпечний. Ви хочете, щоб?
  Насправдi це було так, наче Естер зiштовхнула Алiну з пароплава в морi. I море було дуже гарне того вечора, коли Естер розмовляла з нею. Можливо, це була одна з причин, чому Алiна продовжувала почуватися в безпецi. Таким чином ви отримуєте щось поза собою, наприклад море, i це допомагає тiльки тому, що воно є чудовим. Ось море, розбиваються маленькi хвилi, бiле море бiжить за кiльватером корабля, омиває борт корабля, наче рветься м'який шовк, а на небi повiльно з'являються зiрки. Чому, коли ви вибиваєте речi з їхнього природного порядку, коли ви стаєте трохи досвiдченими i хочете бiльшого, нiж будь-коли ранiше, ризик стає вiдносно великим? Так легко стати гнилим. Дерево нiколи не стає таким, бо воно дерево.
  Розмовляючий голос, рука, що стосується вашої руки певним чином. Слова розходяться далеко одне вiд одного. На iншому березi човна Джо, чоловiк Естер, говорить про мистецтво. Навколо Джо зiбралося кiлька жiнок. Потiм вони про це говорили, цитуючи його слова. "Як сказав менi мiй друг Джозеф Вокер, знаменитий портретист, чи знаєте, - Сезанн такий. Пiкассо такий-то".
  Уявiть собi, що ви американка двадцяти шести рокiв, яка здобула освiту, як здобула б дочку заможного чиказького адвоката, нехитра, але прониклива, зi свiжим i сильним тiлом. У вас була мрiя. Що ж, молодий Коупленд, на якому ви думали, що маєте намiр одружитися, був не зовсiм тiєю мрiєю. Вiн був досить милий. Не зовсiм в курсi якимось дивним чином. Бiльшостi американських чоловiкiв, можливо, нiколи не виповниться понад сiмнадцять рокiв.
  Припустимо, ви були такими, i вас скинули з човна в море. Дружина Джо Естер зробила тобi цю маленьку рiч. Що ви зробили б? Спробувати врятуватися? Ви йдете вниз - вниз i вниз, досить швидко розрiзаючи поверхню моря. О, Господи, в життi є багато мiсць, яких розум звичайного чоловiка та жiнки взагалi нiколи не стосується. Цiкаво, чому б i нi? Все - принаймнi бiльшiсть речей - досить очевидне. Можливо навiть дерево для вас не дерево, поки ви не вдаритеся про нього. Чому в одних кришка пiднiмається, а в iнших все залишається цiлим та водонепроникним? Тi жiнки на палубi, якi слухають Джо, поки вiн каже, - базiкання. - Шкарпетка з художника-купця, що вилiз з очей. Схоже, нi вiн, нi Естер не записали iмена та адреси до невеличкої книжечки. Хороша iдея, щоб вони перетиналися щолiта. Ще восени. Людям подобається зустрiчати художникiв та письменникiв на човнi. Це дотик до того, що символiзує Європа прямо з перших рук. Багато хто з них цим займається. I не ведiться на це американцi! Риба трапляється на вудку! I Естер, i Джо однаково переживали моменти страшної втоми.
  Що ви робите, коли вас ось так вiдштовхують, як Алiну вiд Естер, так це затримувати подих i не дратуватись i не обурюватись. Нiчого страшного, якщо ви почнете обурюватись. Якщо ви думаєте, що Естер не зможе втекти, не зможе очистити спiдницi, ви мало що знаєте.
  Прорiзавши поверхню, ви думаєте тiльки про те, щоб знову пiднятися на поверхню, таку ж чисту та чисту, як тодi, коли ви спускалися вниз. Внизу все холодно та сиро - смерть, ця дорога. Ви знаєте поетiв. Прийди та помри зi мною. Нашi руки сплелися разом у смертi. Бiла далека дорога разом. Чоловiк i чоловiк, жiнка i жiнка. Таке кохання - з Естер. У чому суть життя? Кого хвилює, що життя продовжується - у нових формах, створених нами самими?
  Якщо ви один iз них, то для вас це бiла мертва риба i нiчого бiльше. Ви повиннi зрозумiти це самi, i якщо ви з тих, кого нiхто не стикає з човна, все це нiколи не станеться на вашому шляху i ви в безпецi. Можливо, ви навряд чи досить цiкавi, щоб коли-небудь наражатись на небезпеку. Бiльшiсть людей ходять високо та безпечно - все своє життя.
  Американцi, правда? У будь-якому випадку ти щось виграєш, вирушивши до Європи з такою жiнкою, як Естер. Пiсля цього Естер бiльше нiколи не намагалася. Вона все продумала. Якби Алiна не була тим, кого вона хотiла для себе, вона все одно могла б використати її. Сiм'я Олдрiджiв мала хорошу репутацiю в Чикаго, i там можна було б зробити iншi портрети. Естер досить швидко засвоїла, як люди загалом ставляться до мистецтва. Якби Олдрiдж-старший доручив Джо Вокеру намалювати два портрети, i коли вони закiнчили, вони подивилися б на нього так, як, на його думку, виглядали його дружина i син, тодi вiн, швидше за все, пiдтримав би гру Уокера в Чикаго, i, заплативши по п'ять тисяч кожен, вiн би оцiнив портрети тим бiльше саме. "Найбiльший з нинi живих художникiв. Я думаю", - могла уявити Естер його слова, зверненi до друзiв з Чикаго.
  Дочка Алiна, можливо, порозумнiшає, але навряд чи заговорить. Коли Естер прийняла рiшення щодо Алiни, вона дуже акуратно замiстила слiд - зробила це досить добре того вечора на човнi i змiцнила свою позицiю того другого вечора, пiсля шести тижнiв у Парижi, коли вона, Алiна та Джо гуляли разом. у квартиру Роуз Франк. Того вечора, коли Алiна побачила дещо з життя Уокеров у Парижi i коли Естер подумала, що вона набагато бiльше обiзнана, вона продовжувала говорити з Алiною тихим голосом, а Джо йшов, не чуючи, не намагаючись почути. . Вечiр був дуже приємний, i вони гуляли лiвим берегом Сени, звернувши вiд рiчки у Палати Депутатiв. Люди сидiли в маленьких кафе на вулицi Вольтера, i над сценою висiв ясний паризький вечiрнiй свiт - свiтло митця. "Тут треба дбати як про жiнок, так i про чоловiкiв", - сказала Естер. "Бiльшiсть європейцiв вважають нас, американцiв, дурнями лише тому, що є речi, якi ми не хочемо знати. Це тому, що ми з нової країни i в нас є якась свiжiсть та здоров'я".
  Естер багато чого говорила Алiнi. Насправдi, вона говорила зовсiм iнше. Вона справдi заперечувала, що мала на увазi щось тiєї ночi на човнi. - Якщо ти думаєш, що я це зробив, то це тому, що ти сам не дуже добрий. Щось у цьому родi вона говорила. Алiна дозволила цьому пролетiти над її головою. "Тiєї ночi на човнi вона виграла битву", - подумала вона. Був лише момент, коли їй довелося боротися за те, щоб свiже повiтря потрапило в легенi, щоб не дозволити тремтячим рукам, коли Естер тримала їх, щоб не вiдчувати себе занадто самотньою i сумною - залишивши дитинство - дiвоцтво - позаду, ось так, але пiсля одного моменту вона стала дуже тихою i схожою на мишу, домагалася. Завжди краще дозволити вороговi прибрати мертвих пiсля битви - не турбуйтесь iз цього приводу.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ВОСIМНАДЦЯТИЙ
  
  F ЧЕРВОНИЙ ХАД ПРИХОДИТИ вийшов бiля дверей факторiї i трохи розлютився на Алiн - або вдав, - вона сидiла в машинi в напiвтемрявi, не попередивши його про це. Рекламник, з яким вiн розмовляв усерединi, пiшов вулицею, i Фред не запропонував його пiдвезти. Це тому, що там була Алiна. Фредовi довелося б його уявити. Це дозволило б встановити новий контакт i Фредовi, i Алiнi, трохи змiнило б вiдносини мiж Фредом i цим чоловiком. Фред запропонував поїхати, але Алiн посмiялася з нього. Їй подобалося вiдчуття автомобiля, досить потужного, коли вiн мчав крутими вулицями. Фред закурив сигару i, перш нiж поринути у свої думки, ще раз заперечив, що вона сидить у машинi в темрявi, що згущується, i чекає там, не попередивши його. Насправдi йому це подобалося, подобалася думка про Алiну, дружину, наполовину служницi, яка чекає на нього, дiлову людину. "Якби я хотiв тебе, менi залишалося б тiльки протрубати в рiг. Насправдi я бачила, як ти розмовляєш iз тим чоловiком через вiкно", - сказала Алiн.
  Машина їхала вулицею на другiй швидкостi, i там був чоловiк, що стояв на розi пiд лiхтарем i все ще розмовляв iз невисоким широкоплечим чоловiком. Напевно, у нього було обличчя, дуже схоже на того чоловiка, того американця, якого вона бачила в квартирi Роуз Френк того вечора, коли зустрiла Фреда. Дивно, що вiн працював на фабрицi її чоловiка, i все ж таки вона згадала того вечора в Парижi: американець у квартирi Роуз сказав комусь, що колись вiн був робiтником на американськiй фабрицi. Це було пiд час затишшя у розмовi i до того, як вибухнув спалах гнiву Роуз Френк. Але чому цей був так захоплений маленькою людиною, з якою вiн був? Вони були не дуже схожi - цi двоє чоловiкiв.
  Робiтники, чоловiки виходять iз дверей фабрики, фабрики її чоловiка. Високi чоловiки, невисокi чоловiки, широкi чоловiки, стрункi чоловiки, кульгавi чоловiки, люди, слiпi на одне око, чоловiки з однiєю рукою, чоловiки в спiтнiлiй одязi. Вони йшли, човгали, човгали - брукiвкою перед заводською брамою, перетнули залiзничнi колiї, зникли в мiстi. Її власний будинок стояв на вершинi пагорба над мiстом, з видом на мiсто, з видом на рiчку Огайо, де вона робила великий поворот навколо мiста, з видом на багато миль низовини, де долина рiчки розширювалася. вище та нижче мiста. Взимку в долинi було сiро. Рiчка розлилася по низинi, перетворившись на величезне сiре море. Коли вiн був банкiром, батько Фреда - "Старий Сiрий", як його називали всi в мiстi - зумiв отримати в свої руки бiльшу частину землi в долинi. Спочатку вони не знали, як обробляти її з прибутком, i, оскiльки вони не могли збудувати там фермерськi будинки та сараї, вони вважали, що земля марна. По сутi, це була найбагатша земля у штатi. Рiчка, що розлилася, залишала на землi дрiбний сiрий мул, i це чудово збагачувало її. Першi фермери намагалися побудувати греблi, але коли вони прорвалися, будинки та комори були змитi повiнню.
  Старий Грей чекав, як павук. Фермери прийшли в банк i зайняли трохи грошей пiд дешеву землю, а потiм вiдпустили, дозволивши йому позбавити права викупу. Чи був вiн мудрим, чи все це було випадковiстю? Пiзнiше було виявлено, що якщо ви просто дозволите водi стекти i покрити землю, навеснi вона знову втече i залишить той дрiбний, багатий мул, завдяки якому кукурудза росте майже як дерева. Пiзньої весни ви вийшли на землю з армiєю найманцiв, якi жили в наметах та халупах, поставлених високо на палях. Ви орали та сiяли, i кукурудза росла. Потiм ви збирали кукурудзу i складали її в хлiва, також збудованi високо на палях, а коли повiнь вiдновлювалася, ви вiдправляли баржi по затоплених землях, щоб привезти кукурудзу. Ви заробили грошi з першого разу. Фред розповiв про це Алiн. Фред думав, що його батько був одним iз найпроникливiших людей, якi будь-коли жили на свiтi. Iнодi вiн говорив про нього, як Бiблiя говорить про отця Авраама. "Нестор iз дому Грея", щось таке. Що подумав Фред, що дружина не принесла йому дiтей? Безперечно, коли вiн був один, у нього виникало багато дивних думок про неї. Ось чому вiн iнодi поводився так злякано, коли вона дивилася на нього. Мабуть, вiн боявся, що вона знає його думки. Вона робила?
  "Тодi Авраам вiддав дух i помер у добрiй старостi, старим i повним лiт; i приклався до свого народу.
  "I поховали його сини його Iсаак та Iзмаїл у печерi Махпела, на полi Ефрона, сина Зохара Хеттеянина, що перед Манре.
  "Поле, яке Авраам купив у синiв Хета; там був похований Авраам та Сарра, дружина його.
  "I сталося пiсля смертi Авраама, що Бог благословив його сина Iсака; а Iсаак жив бiля криницi Лахайроя".
  
  Було трохи дивно, що незважаючи на все, що казав їй Фред, Алiна не змогла зафiксувати у своїй свiдомостi образ Старого Грея, банкiра. Вiн помер вiдразу пiсля того, як Фред одружився з нею, в Парижi, i поки Фред поспiшав до нього додому, залишивши свою нову дружину. Можливо, Фред не хотiв, щоб вона бачила батька, не хотiла, щоб батько бачив її. Вiн щойно збудував човен увечерi того дня, коли йому стало вiдомо про хворобу батька, а Алiна вiдпливла лише за мiсяць.
  Тодi вiн так i залишився для Алiни - "Старий Сiрий" - мiфом. Фред сказав, що вiн порушив ситуацiю, пiдняв мiсто. До нього це було просто брудне село, сказав Фред. "Тепер подивися на це". Вiн змусив долину виробляти, вiн змусив мiсто виробляти. Фред був дурнем, не побачивши речi яснiше. Пiсля закiнчення вiйни вiн залишився в Парижi, тинявся по окрузi, навiть подумував якийсь час зайнятися якимось мистецтвом, чимось у цьому родi. "У всiй Францiї нiколи не було такої людини, як батько", - заявив якось Фред своїй дружинi Алiнi. Вiн був надто категоричним, коли робив подiбнi заяви. Якби вiн не залишився в Парижi, вiн би не зустрiв Алiну, нiколи б не одружився з нею. Коли вiн робив такi заяви, Алiна посмiхалася м'якою усмiшкою, що розумiє, а Фред трохи змiнював тон.
  Був той хлопець, з яким вiн жив у однiй кiмнатi у коледжi. Цей хлопець завжди розмовляв i давав Фредовi книжки для читання, книжки Джорджа Мура, Джеймса Джойса - "Художник в молодостi". Вiн збожеволiв Фреда i навiть зайшов так далеко, що майже кинув виклик батьковi з приводу повернення додому; а потiм, коли вiн побачив, що рiшення його сина прийнято, Старий Ґрей зробив те, що вiн вважав проникливим вчинком. "Ви проведете рiк у Парижi, вивчаючи мистецтво, роблячи все, що забажаєте, а потiм повернетесь додому i проведете рiк тут зi мною", - написав Старий Грей. Син повинен був мати будь-якi грошi, якi вiн хотiв. Тепер Фред пошкодував, що провiв перший рiк удома. "Я мiг би бути для нього певною втiхою. Я був поверховим та легковажним. Я мiг би зустрiти тебе, Алiн, у Чикаго чи Нью-Йорку, - сказав Фред.
  Що Фред отримав вiд року в Парижi, то це Алiн. Чи коштувало воно своєї цiни? Старий, що живе один удома, чекає. Вiн навiть нiколи не бачив дружини свого сина, навiть не чув про неї. Людина, в якої всього один син, i цей син у Парижi, дурiє пiсля того, як вiйна закiнчилася, пiсля того, як вiн виконав свою частку роботи там. Фред мав деякi здiбностi до малювання, як i Алiн, але що з того? Вiн навiть не знав чого хоче. Чи знала Алiна, чого вона досягає? Було б чудово, якби вiн мiг поговорити про все це з Алiною. Чому вiн не мiг? Вона була мила i мила, бiльшу частину часу дуже тиха. З такою жiнкою треба було бути обережним.
  Машина вже пiднiмалася схилом пагорба. Була одна коротка вуличка, дуже крута i крива, де треба було перейти на низьку.
  Чоловiки, робiтники, адвокати з реклами, бiзнесмени. Друг Фреда в Парижi, хлопець, який умовив його кинути виклик батьковi та спробувати себе у професiї художника. Вiн був людиною, яка цiлком могла виявитися таким же хлопцем, як Джо Вокер. Вiн уже працював iз Фредом. Фред думав, що вiн, Том Бернсайд, його друг по коледжi, був усiм, чим має бути художник. Вiн умiв сидiти в кафе, знав назви вин, розмовляв французькою майже iдеальним паризьким акцентом. Незабаром вiн почне їздити в Америку, щоб продавати картини i писати портрети. Вiн уже продав Фредовi картину за вiсiмсот доларiв. - Це найкраще, що я колись робив, i людина тут хоче купити його за двi тисячi, але я поки що не хочу, щоб воно пiшло з моїх рук. Я хотiв би мати це в твоїх руках. Мiй єдиний справжнiй друг". Фред на це попався. Ще один Джо Вокер. Якби йому вдалося знайти десь Естер, у нього все було б добре. Немає нiчого кращого, нiж подружитися з якоюсь багатою людиною, поки ви обидва молодi. Коли Фред показав картину деяким зi своїх друзiв у мiстечку Олд-Харбор, у Алiни виникло якесь хиткi вiдчуття, нiби вона перебуває не в присутностi чоловiка, а вдома, у присутностi свого батька - її батько показує якогось хлопця. адвокат чи клiєнт - портрети, якi зробив Джо Вокер.
  Якщо ви жiнка, чому ви не можете в дитинствi отримати чоловiка, за якого вийшла замiж, i задовольнятися цим? Чи це було тому, що жiнка хотiла мати своїх дiтей, не хотiла їх усиновлювати чи виходити за них замiж? Чоловiки, якi працюють на фабрицi її чоловiка, високi чоловiки, невисокi чоловiки. Чоловiки йдуть паризьким бульваром вночi. Французи iз певним видом. Вони переслiдували жiнок, французiв. Iдея полягала в тому, щоб залишатися на вершинi, коли справа стосується жiнок, використовувати їх, змушувати служити. Американцi були сентиментальними дурнями щодо жiнок. Вони хотiли, щоб вони зробили для людини те, що вона не мала сил спробувати зробити для себе.
  Чоловiк у квартирi Роуз Френк, того вечора, коли вона вперше зустрiла Фреда. Чому вiн якимось дивним чином вiдрiзнявся вiд iнших? Чому вiн так гостро запам'ятався Алiнi усi цi мiсяцi? Одна тiльки зустрiч на вулицях мiста в Iндiанi з людиною, яка справила на її свiдомiсть таке ж враження, розбурхала її, збентежила її розум i уяву. Це сталося двiчi чи тричi, ввечерi, коли вона поїхала за Фредом.
  Можливо, тiєї ночi в Парижi, коли вона отримала Фреда, натомiсть їй захотiлося iншого чоловiка.
  Вiн, iнший чоловiк, якого вона знайшла в квартирi Роуз, коли прийшла туди з Естер та Джо, не звернув на неї уваги, навiть не заговорив iз нею.
  Робiтник, якого вона щойно бачила, що йшов вулицею на схилi пагорба з невисоким, широкоплечим i зухвалим чоловiком, був у чомусь невизначено схожий на того iншого. Як абсурдно, що вона не могла поговорити з ним, дiзнатися щось про нього. Вона спитала Фреда, хто цей невисокий чоловiк, i вiн засмiявся. Це Губка Мартiн. Вiн карта, - сказав Фред. Вiн мiг би сказати бiльше, але йому хотiлося подумати про те, що сказав йому рекламник iз Чикаго. Вiн був розумний, цей рекламник. Гаразд, до власної гри, але якщо вона збiгатиметься з грою Фреда, що з цього?
  OceanofPDF.com
  Роздiл дев'ятнадцятий
  
  А ТР ОЗЕ ФРАНКА _ _ _ квартирi в Парижi, того вечора, пiсля напiвпережитого з Естер на пароплавi i пiсля кiлькох тижнiв серед знайомих Естер i Джо в Парижi. Художник i його дружина були знайомi з багатьма багатими американцями в Парижi, якi шукали захоплююче проведення часу, i Естер так зумiла це зробити, що вони з Джо вiдвiдували безлiч вечiрок, не витрачаючи при цьому багато грошей. Вони додавали художнiй штрих, а також були стриманими, коли обачнiсть була розумною.
  А пiсля вечора на пароплавi Естер почувалася з Алiною бiльш-менш вiльно. Вона вiддала належне Алiнi за бiльше знання життя, нiж вона мала.
  Для Алiни це було досягненням, принаймнi вона вважала це досягненням. Вона стала вiльнiше рухатися у колi своїх думок та спонукань. Iнодi вона думала: "Життя - це лише драматизацiя. Ви вирiшуєте свою роль у життi, а потiм намагаєтеся майстерно її зiграти". Зiграти погано, невмiло було величезним грiхом. Американцi в цiлому, молодi чоловiки i жiнки, подiбнi до неї, у яких було достатньо грошей i достатнє соцiальне становище, щоб бути в безпецi, могли робити все, що їм заманеться, якби вони були обережнi, помiтаючи свої слiди. Вдома, в Америцi, у самому повiтрi, яким ти дихаєш, було щось таке, що змушувало тебе почуватися в безпецi i водночас страшенно обмежувало тебе. Добро i зло були певними речами, моральнiсть та аморальнiсть були певними речами. Ви рухалися у чiтко визначеному колi думок, iдей та емоцiй. Будучи доброю жiнкою, ви отримували вiд чоловiкiв пошану, яка, на їхню думку, має бути в доброї жiнки. Маючи грошi та респектабельне становище в життi, ви повиннi були вiдкрито зробити щось, що вiдкрито кидало виклик соцiальним законам, перш нiж ви могли увiйти у вiльний свiт, а вiльний свiт, у який ви вступали будь-якою такою дiєю, взагалi не був вiльним. Це був дуже обмежений i навiть потворний свiт, населений, скажiмо, кiноактрисами.
  У Парижi, всупереч Естер та Джо, Алiна гостро вiдчула щось у французькому життi, що її зачарувало. Дрiбницi життя, чоловiчi стiйла на вiдкритих вулицях, жеребцi, запряженi в смiттєвози i трубячи пiд кобил, коханцi, що вiдкрито цiлують один одного на вулицях ближче до вечора - своєрiдне прозове прийняття. життя, до якого англiйцi та американцi, здавалося, не могли прийти, швидше зачаровувала її. Iнодi вона ходила з Естер i Джо на Вандомську площу i проводила день з їхнiми американськими друзями, але все бiльше i бiльше у неї з'являлася звичка йти сама.
  Жiнцi без супроводу в Парижi завжди доводилося бути готовою до неприємностей. Чоловiки розмовляли з нею, робили натякання руками, ротом, йшли за нею по вулицi. Завжди, коли вона виходила одна, вiдбувався свого роду напад на неї самого, як на жiнку, як на iстоту з жiночим тiлом, на таємнi жiночi бажання. Якщо щось i було отримано завдяки вiдвертостi континентального життя, то багато чого було втрачено.
  Вона пiшла у Лувр. Вдома вона брала уроки малювання та живопису в iнститутi, i її називали розумницею. Джо Вокер похвалив її роботу. Iншi хвалили це. Тодi вона подумала, що Джо, мабуть, справжнiй художник. "Я попалася на американську хитрощi думати, що те, що вдалося, значить, добре", - подумала вона, i ця думка, що прийшла як її власна i не нав'язана їй кимось iншим, була одкровенням. Несподiвано вона, американка, почала ходити серед чоловiчої роботи, почуваючи себе дуже скромно. Джо Вокер, усi чоловiки його типу, успiшнi художники, письменники, музиканти, якi були героями Америки, ставали дедалi менше в її очах. Її власне маленьке майстерне наслiдувальне мистецтво здавалося в присутностi робiт Ель Греко, Сезанна, Фра Анжелiко та iнших латинян лише дитячим лепетом, а американськi чоловiки, якi займали високе мiсце в iсторiї спроб Америки в культурному життi -?
  Був Марк Твен, який написав книгу "Невиннi за кордоном", яку любив отець Алiни. Коли вона була дитиною, вiн завжди читав це i iз задоволенням смiявся з цього, i насправдi це було не що iнше, як досить неприємне зневага маленького хлопчика до речей, якi вiн не мiг зрозумiти. Тато для вульгарних розумiв. Чи могла Алiна щиро думати, що її батько чи Марк Твен були вульгарними чоловiками? Ну вона не могла. До Алiни її батько завжди був милим, добрим i нiжним - можливо навiть занадто нiжним.
  Одного ранку вона сидiла на лавцi в Тюїльрi, а поряд з нею, на другiй лавi, розмовляли двоє молодих людей. Вони були французами й не бачили, щоб вона сiла на найближчу лаву, i порозмовлялися. Було приємно почути такi розмови. Своєрiдне пристрасне захоплення мистецтвом живопису. Яка дорога була правильною? Один iз них виступив за модернiстiв, за Сезанна та Матiсса, i раптово вибухнув гарячим поклонiнням героям. Люди, про яких вiн говорив, усе своє життя трималися доброї дороги. Матiсс ще робив це. У таких людях були вiдданiсть, велич та величнi манери. До їхнього приходу воно було значною мiрою втрачено для свiту, а тепер - пiсля їхнього приходу i завдяки їхнiй прекраснiй вiдданостi - у нього з'явився шанс дiйсно народитися знову у свiтi.
  Алiна на своїй лавi нахилилася вперед, щоби прислухатися. Слова молодого француза, якi швидко текли, було трохи важко вловити. Її власна французька була досить недбалою. Вона чекала кожного слова, нахилившись уперед. Якби такий чоловiк - якщо хтось iз такою запопадливiстю ставився до того, що вiн вважав прекрасним у життi - якби його можна було лише наблизити до себе.
  I тодi, в цей момент, молодик, побачивши її, побачивши вираз її обличчя, пiдвiвся на ноги i попрямував до неї. Щось попередило її. Їй доведеться бiгти та викликати таксi. Зрештою, ця людина була мешканцем континенту. Було вiдчуття Європи, Старого Свiту, свiту, в якому чоловiки знали про жiнок надто багато i, можливо, замало. Чи мали вони рацiю чи нi? Була нездатнiсть думати чи вiдчувати жiнок як щось крiм плотi, це було водночас жахливо i, як не дивно, досить вiрно - для американки, для англiйки, можливо, надто вражаюче. Коли Алiна зустрiчала такого чоловiка, в компанiї Джо та Естер - як вона iнодi траплялася - коли її становище було чiтко визначеним i безпечним, вiн здавався поряд з бiльшiстю американських чоловiкiв, яких вона коли-небудь знала, цiлком дорослим, витонченим у своєму пiдходi. у життя, набагато цiннiше, набагато цiкавiше, з нескiнченно бiльшою здатнiстю до звершень - справжнiх звершень.
  Гуляючи з Естер та Джо, Естер продовжувала нервово смикати Алiну. Її розум був сповнений маленьких гачкiв, якi хотiли зачепитися за розум Алiни. "Вас схвилювала чи торкнула життя тут? Ви просто дурна, самовдоволена американка, яка шукає чоловiка i думаєте, що це щось вирiшує? Iдеш - манiрна, акуратна фiгурка жiнки, з гарними кiсточками, маленьким гострим цiкавим обличчям, гарною шиєю - тiло теж витончене i чарiвне. Що ти задумав? Незабаром - рокiв через три-чотири - ваше тiло почне осiдати. Хтось збирається заплямувати вашу красу. Я хотiв би це зробити. У цьому було б задоволення, своєрiдна радiсть. Думаєш, ти зможеш втекти? Ти це задумав, маленький американський дурень?
  Естер гуляє паризькими вулицями i думає. Джо, її чоловiк, сумує за всiм, i йому все одно. Вiн курив цигарки, крутив палицею. Роуз Франк, до якої вони прямували, була кореспонденткою кiлькох американських газет, яким були потрiбнi щотижневi листи зi плiтками про американцiв у Парижi, i Естер вважала, що було б непогано залишитися з нею. Якщо Роуз була на Естер та Джо, яке це мало значення? Вони були з тих, про якi хочуть плiткувати американськi газети.
  Це був вечiр пiсля балу мистецтв Кват'ц, i як тiльки вони дiсталися квартири, Алiна зрозумiла, що щось не так, хоча Естер - в той момент не така гостра - не вiдчула цього. Можливо, вона була зайнята Алiною, думаючи про неї. Вже зiбралося кiлька людей, всi американцi, i одразу Алiна, яка з самого початку була дуже чутлива до Роуз та її настрою, дiйшла висновку, що, якби вона вже не запросила людей прийти до неї того вечора, Роуз була б радий бути один або майже один.
  Це була квартира-студiя з великою кiмнатою, в якiй зiбралися люди, i серед них тинялася господиня Роза, курячи сигарети i з дивним порожнiм поглядом. Побачивши Естер та Джо, вона зробила жест рукою, в якiй тримала цигарку. "О, Господи, ти теж, я тебе запросив?" жест, здавалося, говорив. На Алiну вона спочатку взагалi не поглянула; але пiзнiше, коли увiйшло ще кiлька чоловiкiв i жiнок, вона сидiла на диванi в кутку, все ще курила сигарети i дивилася на Алiн.
  "Ну-ну, i так ти такий, який ти є? Ти також тут? Я не пам'ятаю, щоб будь-коли зустрiчав вас. Ви працюєте в командi Уокера, i менi здається, що ви журналiстка. Мiс Така з Iндiанаполiса. Щось у цьому родi. Уокери не ризикують. Коли вони тягають iз собою когось, для них це означає грошi".
  Думки Роуз Франк. Вона посмiхнулася, дивлячись на Алiну. "Я зiткнувся з чимось. Мене вдарили. Я збираюся поговорити. Я винен. Для мене немає великого значення, хто тут. Люди мають ризикнути. Iнодi з людиною вiдбувається щось - це може статися навiть з такою багатою молодою американкою, як ви - щось, що надто важко лягає на думку. Коли це станеться, вам доведеться поговорити. Ти маєш вибухнути. Стережися, ти! З вами щось трапиться, юна ледi, але я не винний. Ти винен, що опинився тут.
  Було очевидно, що з американською журналiсткою щось не так. Це вiдчули всi, хто був у кiмнатi. Пролунала кваплива, досить нервова розмова, в якiй взяли участь усi, крiм Роуз Френк, Алiн i чоловiка, що сидiв у кутку кiмнати i не помiтив нi Алiну, нi Джо, Естер, нi когось ще, поки вони увiйшов. Одного разу вiн заговорив з молодою жiнкою, яка сидiла поруч iз ним. "Так, - сказав вiн, - я був там, прожив там рiк. Там я працював маляром велосипедних колiс на заводi. Це приблизно за вiсiмдесят миль вiд Луїсвiлля, чи не так?
  Це був вечiр пiсля балу мистецтв Кват'ц у рiк закiнчення вiйни, i Роуз
  Френк, який побував на балу з молодим чоловiком, якого не було на її вечiрцi наступного вечора, захотiв поговорити про щось, що з нею сталося.
  "Менi доведеться поговорити про це, iнакше я вибухну, якщо не скажу", - говорила вона собi, сидячи у своїй квартирi серед гостей i дивлячись на Алiн.
  Вона почала. Голос у неї був високий, сповнений нервового збудження.
  Решта в кiмнатi, всi, хто розмовляв, раптово зупинилися. Настала збентежена мовчанка. Люди, чоловiки та жiнки, зiбралися невеликими групами, розташувавшись на зрушених разом стiльцях i на великому диванi в кутку. Декiлька молодих чоловiкiв i жiнок сидiли на пiдлозi навколо. Алiна, пiсля того першого погляду, який кинула на них Роуз, iнстинктивно вiдсунулася вiд Джо та Естер i сiла сама на стiлець бiля вiкна, що виходив на вулицю. Вiкно було вiдкрито, i, оскiльки ширми не було, вона могла бачити людей, що рухаються. Чоловiки та жiнки спускаються до вулицi Вольтер, щоб перетнути один з мостiв i потрапити до Тюїльрi або посидiти в кафе на бульварi. Париж! Париж уночi! Мовчазний хлопець, який нiчого не говорив, за винятком однiєї пропозицiї про роботу на велосипедному заводi десь в Америцi, очевидно, у вiдповiдь на запитання, здавалося, мав якийсь невизначений зв'язок iз Роуз Френк. Алiна продовжувала повертати голову, щоб подивитись на нього та на Роуз. Щось мало статися в кiмнатi, i була незрозумiла причина, чому вона стосувалася безпосередньо мовчазної людини, її самої i молодої людини на iм'я Фред Грей, що сидiла поруч iз мовчазною людиною. "Напевно, вiн такий самий, як я, мало що знає", - подумала Алiна, глянувши на Фреда Грея.
  Чотири людини, здебiльшого незнайомi одна однiй, дивним чином iзольованi у кiмнатi, повнiй людей. Треба було статися щось таке, що стосувалося б їх так, як не могло торкатися нiкого з решти. Це вже вiдбувалося. Чи любив мовчазний чоловiк, що сидiв один i дивлячись у пiдлогу, Роуз Френк? Чи може бути таке поняття, як кохання серед таких зборiв людей, таких американцiв, що зiбралися в кiмнатi паризької квартири - газетникiв, молодих радикалiв, студентiв-художникiв? Дивна думка, що Естер та Джо повиннi бути там. Вони не пiдходили один до одного, i Естер це вiдчувала. Вона трохи нервувала, але її чоловiк Джо... вiн сприйняв те, що було, як щось чудове.
  Чотири особи, незнайомi один одному, iзольованi в кiмнатi, повнiй людей. Люди були подiбнi до крапель води в поточнiй рiчцi. Раптом рiчка розлютилася. Вiн став люто енергiйним, поширюючись землями, викорчовуючи дерева i змiтаючи будинки. Утворилися маленькi вири. Певнi краплi води кружляли по колу, постiйно торкаючись один одного, зливаючись один з одним, вбираючись один в одного. Настав час, коли люди перестали бути iзольованими. Те, що вiдчував один, вiдчували iншi. Можна сказати, що у певнi моменти людина залишала своє тiло i повнiстю переходила в тiло iншого. Кохання може бути чимось таким. Поки говорила Роуз Френк, мовчазний чоловiк у кiмнатi здавався частиною її самої. Як дивно!
  А молодий американець Фред Грей припав до Алiни. "Ви та людина, яку я можу зрозумiти. Я тут не у своїй тарiлцi".
  Молодий американський журналiст iрландського походження, якого американська газета послала до Iрландiї, щоб зробити репортаж про iрландську революцiю та взяти iнтерв'ю у революцiйного лiдера, почав говорити, наполегливо перебиваючи Роуз Франк. "Мене повезли у таксi iз зав'язаними очима. Я, звичайно, гадки не мав, куди йду. Менi довелося довiритися цiй людинi, i я довiрився. Жалюзi були задертi. Я весь час думав про ту подорож панi Боварi по вулицях Руана. Кабiна гуркотiла по каменю в темрявi. Можливо, iрландцям подобається драматизм цього процесу.
  "I ось, я був там. Я був в однiй кiмнатi з ним - з Вi, за яким так старанно полюють секретнi агенти британського уряду, i сидiв iз ним у кiмнатi, тiсно та затишно, як два жуки в килимi. У мене є чудова iсторiя. Я збираюся досягти пiдвищення".
  Це була спроба припинити розмову Роуз Френк.
  Усi у кiмнатi тодi вiдчули, що з цiєю жiнкою щось не так?
  Запросивши iнших у свою квартиру цього вечора, вона не хотiла, щоб вони були там. Вона справдi хотiла Алiн. Їй хотiлося, щоб мовчазний чоловiк сидiв один i молодий американець на iм'я Фред Грей.
  Чому їй потрiбнi були саме цi чотири людини, Алiна не могла сказати. Вона це вiдчула. Молодий iрландсько-американський газетяра спробував розповiсти про свiй досвiд в Iрландiї, щоб зняти напругу в кiмнатi. "Тепер почекай, ти! Я поговорю, а потiм заговорить хтось iнший. Ми проведемо вечiр комфортно та приємно. Щось сталося. Можливо, Роуз посварилася зi своїм коханим. Цей чоловiк, який сидить там один, може бути її коханцем. Я нiколи ранiше його не бачив, але готовий посперечатися, що вiн є. Дай нам шанс, Роузе, i ми допоможемо тобi пережити цей скрутний момент. Щось у цьому родi молодик, розповiдаючи свою iсторiю, намагався сказати Роуз та iншим.
  Це не спрацює. Роуз Френк засмiялася дивним високим нервовим смiхом - темним смiхом. Це була повна i сильна на вигляд маленька американка рокiв тридцяти, яка вважалася дуже розумною та вмiлою у своїй роботi.
  "Ну, чорт, я там був. Я брала у всьому цьому участь, усе це бачила, все це вiдчувала, - сказала вона гучним рiзким голосом, i хоча вона не сказала, де вона була, все в кiмнатi, навiть Алiна та Фред Грей, зрозумiли, що вона має на увазi.
  Вiн висiв у повiтрi вже кiлька днiв - обiцянка, загроза - Бал мистецтв Кват'ц того року, i вiдбувся напередоднi увечерi.
  Алiна вiдчула його наближення у повiтрi, а також Джо та Естер. Джо потай хотiв поїхати, жадав поїхати.
  Паризький бал мистецтв Quat'z - це установа. Це частина студентського життя у столицi мистецтв. Вiн проводиться щороку, i цього вечора молодi студенти-художники, якi приїхали до Парижа з усього захiдного свiту - з Америки, Англiї, Пiвденної Америки, Iрландiї, Канади, Iспанiї, якi приїхали до Парижа, щоб навчатися на одному з чотирьох дуже тонких мистецтв - тiєї ночi вони збивають дах.
  Витонченiсть лiнiй, нiжнiсть лiнiй, чутливiсть кольору - для сьогоднiшнього вечора - бах!
  Приходили жiнки - зазвичай моделi зi студiй - вiльнi жiнки. Кожен iде на межу. Це очiкувано. Цього разу - принаймнi!
  Це вiдбувається щороку, але рiк пiсля закiнчення вiйни... Ну, це був рiк, чи не так?
  Щось витало в повiтрi вже давно.
  Дуже довго!
  Алiна бачила щось подiбне до вибуху в Чикаго в перший День перемир'я, i це дивно зворушило її, як i всiх людей, якi бачили i вiдчували це. Подiбнi iсторiї вiдбувалися в Нью-Йорку, Клiвлендi, Сент-Луїсi, Новому Орлеанi навiть у маленьких американських мiстечках. Сивi жiнки цiлують хлопчикiв, молодi жiнки цiлують молодих людей - заводи спорожнiли - заборона знято - офiси порожнi - пiсня - ще раз потанцюйте в життi - ви, хто не був на вiйнi, в окопах, ви, хто просто втомився кричати про вiйну, про ненависть - радiсть - гротескну радiсть. Брехня з огляду на брехню.
  Кiнець брехнi, кiнець удавання, кiнець подiбної дешевизни - кiнець Вiйнi.
  Чоловiки брешуть, жiнки брешуть, дiти брешуть, їх вчать брехати.
  Проповiдники брешуть, священики брешуть, єпископи, папи та кардинали брешуть.
  Королi брешуть, уряди брешуть, письменники брешуть, художники малюють брехливi картини.
  Розпуста брехнi. Так тримати! Неприємний решта! Переживи iншого брехуна! Примусь його з'їсти це! Вбивство. Вбий ще! Продовжуйте вбивати! Воля! Любов Божа! Кохання чоловiкiв! Вбивство! Вбивство!
  Подiї в Парижi були ретельно продуманi та спланованi. Хiба молодi художники з усього свiту, якi приїхали до Парижа, щоб вивчати там найтоншi мистецтва, не пiшли натомiсть у окопи - у Францiю - дорогу Францiю? Мати мистецтв, так? Молодi люди - художники - найбiльш чутливi люди захiдного свiту.
  Покажи їм щось! Покажiть їм! Влiпи це в них!
  Дайте їм межу!
  Вони так голосно кажуть - зроби так, щоб їм сподобалось!
  Що ж, все пiшло порохом: поля зруйнованi, фруктовi дерева вирубанi, винограднi лози вирванi з землi, сама стара Мати-Земля отримала риз-раз. Невже наша бiса дешева цивiлiзацiя повинна жити ввiчливо, нiколи не одержуючи ляпаса? Що скажеш?
  Дада, так? Невиннi! Дiти! Солодка жiночнiсть! Чистота! Осередок та будинок!
  Задушiть дитину в лiжечку!
  Ба, це не так! Покажемо їм!
  Дайте ляпас жiнкам! Вдар їх там, де вони живуть! Вiддайте його додому базiканням! Дайте їм риз-раз!
  У садах мiст, мiсячне свiтло на деревах. Ви нiколи не були в окопах, так - рiк, два роки, три, чотири, п'ять, шiсть?
  Що скаже мiсячне свiтло?
  Дайте ляпас жiнкам один раз! Вони були в ньому по шию. Сентиментальнiсть! Гуш! Ось що стоїть за всiм цим - принаймнi багато в чому. Їм усе це подобалося - жiнкам. Влаштуйте їм вечiрку один раз! Cherches la femme! Ми були розпроданi, i вони нам дуже допомогли. А ще багато чого про Девiда та Юрайю. Вiрсавiї багато.
  Жiнки багато говорили про нiжнiсть - нашi улюбленi сини - пам'ятаєте? Француженки кричать, англiйки, iрландки, iталiйки. Чому?
  Занурiть їх у сморiд! Життя! Захiдна цивiлiзацiя!
  Сморiд окопiв - у пальцях, одязi, волоссi - залишається там - проникає в кров - окопнi думки, окопнi почуття - окопне кохання, га?
  Хiба це не дорогий Париж, столиця нашої захiдної цивiлiзацiї?
  Що скажеш? Давай хоч раз їх оглянемо! Хiба ми не були тими, хто був? Хiба ми не мрiяли? Хiба ми не любили трохи, га?
  Нагота зараз!
  Перекручення - ну i що з цього?
  Кидай їх на пiдлогу та танцюй на них.
  Як добре ви? Скiльки в тобi лишилося?
  Як у тебе око вилiзло, а нiс не скун?
  Все гаразд. Ось ця маленька коричнева пухка штучка. Дивись на мене. Ще раз звернiть увагу на траншейну гончу!
  Молодий художник захiдного свiту. Давайте покажемо їм захiдний свiт - хоч раз!
  Межа, ех - це один раз!
  Тобi це подобається - га?
  Чому?
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ
  
  РОЗ ФРАНК _ _ Американська журналiстка була на балi мистецтв Кват'ц напередоднi того, як її побачила Алiна. Протягом кiлькох рокiв, протягом усiєї вiйни, вона заробляла на життя вiдправкою розумних паризьких плiток до американських газет, але вона також жадала межi. Саме тодi в повiтрi витала жага до межi.
  А увечерi у своїй квартирi їй довелося поговорити. Для неї це була шалена потреба. Провiвши всю нiч у бешкетi, вона весь день не спала, ходила туди-сюди по своїй кiмнатi i курила цигарки - можливо, чекаючи, щоб поговорити.
  Вона пройшла через усе це. Газетникам не вдавалося потрапити туди, але жiнка могла б це зробити, якби ризикнула.
  Роуз поїхала з молодим американським студентом-художником, iм'я якого вона назвала. Коли вона наполягла, молодий американець засмiявся.
  "Все гаразд. Ти дурень! Я зроблю це."
  Молодий американець сказав, що намагатиметься про неї подбати.
  "Я постараюся впоратися. Звiсно, ми всi будемо п'яними.
  
  А пiсля того, як усе закiнчилося, рано-вранцi вони вдвох вирушили кататися в Буа на фiакрi. Птахи тихо спiвають. Iдуть чоловiки, жiнки та дiти. Лiтнiй сивий чоловiк, досить симпатичний, верхи на конi в парку. Вiн мiг бути громадським дiячем - членом палати депутатiв чи кимось такого роду. На травi в парку хлопчик рокiв десяти рокiв грав iз маленьким бiлим песиком, а жiнка стояла неподалiк i спостерiгала. На її губах грала м'яка посмiшка. Хлопчик мав такi гарнi очi.
  
  О Господи!
  О, Каламазу!
  
  Потрiбне довге, худорляве темношкiре дiвчисько, Щоб змусити проповiдника покласти Бiблiю.
  
  Але який це був досвiд! Це навчило Роуз чогось. Що? Вона не знає.
  Чого вона жалкувала i соромилася, так це того, що вона завдала молодому американцю безлiч неприємностей. Пiсля того, як вона туди потрапила, а це творилося всюди, все закружляло - у неї закрутилася голова, вона знепритомнiла.
  А потiм бажання - чорне, потворне, голодне бажання - як бажання убити все, що колись було чудово у свiтi - у собi та iнших - усiх.
  Вона танцювала з чоловiком, який розiрвав її сукню. Їй було байдуже. Молодий американець прибiг i викрав її. Це сталося три, чотири, п'ять. "Якийсь непритомнiсть, оргiя, дика невгамовна тварюка. Бiльшiсть чоловiкiв там були молодi люди, якi були в окопах за Францiю, за Америку, за Англiю, ви знаєте. Францiя збереження, Англiя контролю над морями, Америка для сувенiрiв. Сувенiри вони здобули досить швидко. Вони стали цинiчними - їм було байдуже. Якщо ти тут i жiнка, що ти тут робиш? Я тобi покажу. Будь проклятi твої очi. Якщо ви хочете битися, то краще. Я тебе вдарю. Це спосiб кохатися. Хiба ти не знав?
  "Потiм дитина взяла мене покататися. Було рано-вранцi, i в Буа дерева були зеленими i спiвали птахи. Такi думки в головi, речi, якi бачила моя дитина, речi, якi я бачив. Дитина зi мною була в порядку, смiялася. Вiн пробув у окопах два роки. "Звичайно, ми, дiти, можемо витримати вiйну. Що скажеш. Ми повиннi захищати людей все життя, чи не так? Вiн думав про зелень, продовжуючи таким чином вибиратися з риз-разу. - Ти дозволив собi це. Я ж казав тобi, Роузе, - сказав вiн. Вiн мiг би взяти мене, як бутерброд, поглинути, я маю на увазi, з'їсти мене. Те, що вiн менi сказав, було здоровим глуздом. - Не намагайтеся сьогоднi заснути, - сказав вiн.
  "Я бачив це", сказав вiн. 'Що з цього? Нехай вона покатається. Мене це дратує не бiльше, нiж мене дратувало, але тепер я не думаю, що вам краще за мене сьогоднi бачити. Ти можеш мене зненавидiти. На вiйнi та в подiбних речах можна ненавидiти всiх людей. Не важливо, що з тобою нiчого не сталося, що ти вислизнув. Це нiчого не означає. Не дозволяй цьому змушувати тебе соромитися. Вважай, що ти вийшла за мене замiж i виявила, що не хочеш мене або що я не хочу тебе, щось таке".
  Роуз замовкла. Пiд час розмови вона нервово ходила туди-сюди по кiмнатi i курила сигарети. Коли слова перестали зриватися з її губ, вона впала в крiсло i сiла, сльози текли її пухкими щоками, а кiлька жiнок у кiмнатi пiдiйшли i спробували її втiшити. Здавалося, вони хотiли поцiлувати її. Одна за одною кiлька жiнок пiдiйшли до неї i, нахилившись, поцiлували її волосся, а Естер та Алiна сидiли кожна на своєму мiсцi, стиснувши її руки. Те, що це означало для одного, не мало значення для iншого, але обидва вони були засмученi. "Дура ця жiнка, що дозволила чомусь так зачепити її, засмутилася i видала себе", - сказала б Естер.
  OceanofPDF.com
  КНИГА СЬОМА
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
  
  СIРI, ФРЕД _ _ i Алiна, пiднявшись на пагорб до свого будинку в Олд-Харборi, пообiдали. Чи робила Алiна зi своїм чоловiком Фредом той самий маленький трюк, який Брюс звик робити зi своєю дружиною Бернiс у квартирi в Чикаго? Фред Грей розповiв про свої справи, про план рекламувати у журналах нацiонального тиражу колеса, виготовленi на його заводi. -
  Вiн колiсний завод став центром життя. Там вiн пересувався, маленький король у свiтi дрiбних чиновникiв, клеркiв та робiтникiв. Фабрика та його посада означали йому ще бiльше, оскiльки вiн служив рядовим в армiї пiд час вiйни. На фабрицi щось усерединi нього, здавалося, поширилося. Зрештою, це була величезна iграшка, свiт, вiдокремлений вiд мiста, оточеного стiною мiста всерединi мiста, правителем якого вiн був. Якщо чоловiки хотiли взяти вихiдний через святкування якогось нацiонального свята - Дня перемир'я чи чогось такого роду, - вiн говорив "так" чи "нi". Один був трохи обережний, щоб не стати немовлям. Часто Фред говорив Харкорту, який був секретарем компанiї: "Зрештою, я лише слуга". Було корисно iнодi говорити такi речi, щоб нагадати собi про вiдповiдальнiсть, яку має нести дiлова людина, про вiдповiдальнiсть перед власнiстю, перед iншими iнвесторами, перед робiтниками, перед їхнiми сiм'ями. У Фреда був герой - Теодор Рузвельт. Як шкода, що вiн не був бiля керма пiд час свiтової вiйни. Хiба Рузвельту не було що сказати про багатих людей, якi не взяли на себе вiдповiдальнiсть за своє становище? Якби Теддi був там на початку свiтової вiйни, ми проникли б швидше - розбили б їх.
  Фабрика була маленьким королiвством, а як щодо будинку Фреда? Вiн трохи нервувався через своє становище там. Та усмiшка, яку iнодi носила його дружина, коли вiн говорив про свої справи. Що вона мала на увазi?
  Фред подумав, що йому треба поговорити.
  Ми маємо ринок для всiх колiс, якi ми можемо виробляти зараз, але все може змiнитися. Питання в тому, чи знає середня людина, яка керує автомобiлем, та її хвилює, звiдки беруться колеса? Про це варто подумати. Реклама на нацiональному рiвнi вартує великих грошей, але якщо ми цього не зробимо, нам доведеться платити набагато бiльше податкiв - надзаробiток, ви знаєте. Уряд дозволяє вам вiдняти суму, яку ви витрачаєте на рекламу. Я маю на увазi, що вони дозволяють вважати це законними витратами. Я кажу вам, що газети та журнали мають величезну владу. Вони не мали намiру дозволити уряду забрати цей знiмок. Ну, гадаю, я мiг би це зробити.
  Алiна сидiла та посмiхалася. Фред завжди думав, що вона бiльше схожа на європейку, анiж на американку. Коли вона так усмiхнулася i нiчого не сказала, вона смiялася з нього? Чорт забирай, усе питання про те, чи запрацює компанiя з виробництва колiс чи нi, було для неї так само важливим, як i для нього самого. Вона завжди звикла до добрих речей, у дитинствi та пiсля замiжжя. На щастя для неї, чоловiк, за якого вона вийшов замiж, мав багато грошей. Алiна витратила 30 доларiв на пару взуття. Ступнi у неї були довгi i вузькi, i було важко знайти взуття, пошите на замовлення, яке не пошкодило б його ступнi, тому воно замовило їх виготовлення. У комiрчинi її кiмнати нагорi, мабуть, було двадцять пар, i кожна пара коштувала їй тридцять-сорок доларiв. Двiчi три - шiсть. Шiстсот доларiв лише за туфлi. О Боже!
  Можливо, пiд цiєю усмiшкою вона не мала на увазi нiчого особливого. Фред пiдозрював, що його справи, справи фабрики, були трохи вищi за голову Алiни. Жiнки не дбали про такi речi i не розумiли їх. Для цього був потрiбний людський мозок. Всi думали, що вiн, Фред Ґрей, зiпсує справи свого батька, коли йому раптово доведеться взяти на себе вiдповiдальнiсть, але вiн цього не зробив. Щодо жiнок, то йому не потрiбна була жiнка з тих, хто вмiє керувати справами, iз тих, хто намагається вчити вас, як керувати справами. Алiна його цiлком влаштовувала. Вiн запитував, чому в нього немає дiтей. Чи це була її вина чи його? Ну вона була в одному зi своїх настроїв. Коли вона була в такому станi, ти мiг би дати їй спокiй. Через деякий час вона вийде iз цього.
  Коли Сiрi пообiдали, Фред, наполегливо пiдтримуючи розмову про нацiональну рекламу автомобiльних колiс, заблукав у вiтальню вдома, щоб посидiти в м'якому крiслi пiд лампою i почитати вечiрню газету, поки курив сигару i Алiна вислизнула непомiченою. Настали надзвичайно теплi для цього часу року днi, i вона накинула на себе плащ i вийшла в сад. Поки що нiчого не росте. Дерева ще голi. Вона сiла на лаву й запалила цигарку. Фредовi, її чоловiковi, подобалося, що вона палить. Вiн думав, що це надавало їй вигляду - можливо, європейського класу - принаймнi.
  У саду м'яка вогкiсть пiзньої зими чи ранньої весни. Що то було? Пори року було збалансовано. Як тихо все у саду на вершинi пагорба! Не було жодних сумнiвiв у тому, що Середнiй Захiд iзольований вiд свiту. У Парижi, Лондонi, Нью-Йорку - зараз цiєї години - люди збираються їхати до театру. Вино, свiтло, юрба людей, розмови. Вас пiдхоплюють, захоплюють у себе. Немає часу занурюватися у вир своїх думок - думки проносяться крiзь тебе, як краплi дощу, гнанi вiтром.
  Дуже багато думок!
  Тiєї ночi, коли Роза говорила - її iнтенсивнiсть, яка захопила Фреда та Алiн, яка грала з ними, як вiтер грає з сухим, мертвим листям - вiйна - її потворнiсть - люди, просякнутi потворнiстю, як дощ - роки що.
  Перемир'я - визволення - спроба голої радостi.
  Роуз Френк каже - потiк голих слiв - танцює. Адже бiльшiсть жiнок на балу у Парижi були ким? Повiя? Спроба вiдкинути вдавання, фальш. Стiльки фальшивих розмов пiд час вiйни. Вiйна за справедливiсть - за те, щоб зробити свiт вiльним. Молодим людям це набридло, набридло i набридло. Проте смiх - похмурий смiх. Приймають стоячи чоловiки. Слова Роуз Франк, сказанi про її сором, про те, що вона не досягла межi, були потворнi. Дивнi, безладнi думки, жiночi думки. Вам потрiбен чоловiк, але ви хочете найкращого з усiх, якщо ви зможете його отримати.
  Був один молодий єврей, який одного вечора розмовляв з Алiною в Парижi пiсля того, як вона вийшла замiж за Фреда. Протягом години вiн перебував у тому ж настрої, в якому перебували Роуз i Фред - лише один раз - тодi, коли вiн попросив Алiн вийти за нього замiж. Вона посмiхнулася до цiєї думки. Молодий американський єврей, знавець гравюр i котрий мав цiнну колекцiю, втiк у окопи. "Що я робив, то це рив вбиральнi - менi здавалося, що вбиральнi тисячi миль. Копаємо, копаємо, копаємо в кам'янистому ґрунтi - траншеї - вбиральнi. Вони мають звичку змушувати мене це робити. Я намагався писати музику, коли розпочалася вiйна; тобто коли мене поховали. Я подумав: "Ну, чутлива людина, невротик", - подумав я. Я думав, що вони пропустять мене. Кожна людина, а не безглуздий слiпий дурень, думав так i сподiвався на це, говорив вiн це чи нi. Принаймнi вiн сподiвався. Вперше було здорово бути калiкою, слiпим чи хворим на дiабет. Цього було так багато: бурiння, потворнi хатини, в яких ми жили, нiякої усамiтнення, надто швидке впiзнання надто багато про своїх побратимiв. Вбиральнi. Потiм усе закiнчилося, i я не намагався писати музику. Я мав трохи грошей, i я почав купувати репродукцiї. Менi хотiлося чогось делiкатного - делiкатностi лiнiй i почуттiв - чогось поза мною, тоншого й чутливiшого, нiж я коли-небудь мiг би бути - пiсля того, як менi довелося пройти".
  Роуз Френк пiшла на той бал, де все вибухнуло.
  Нiхто потiм у присутностi Алiни про це особливо не говорив. Роуз була американкою, i їй удалося втекти. Вона вислизнула вiд нього, до краю, прослизнула - завдяки тiй дитинi, яка про неї дбала, - американськiй дитинi.
  Невже Алiна теж прослизнула? Невже Фред, її чоловiк, залишився недоторканим? Чи був Фред тим же, ким вiн був би, якби вiйна нiколи не почалася, думаючи про тi самi думки, сприймаючи життя так само?
  Тiєї ночi, пiсля того, як вони покинули будинок Роуз Френк, Фреда потягло до Алiни - нiби iнстинктивно. Вiн вийшов iз цього мiсця разом з Естер, Джо та нею. Можливо, все-таки Естер зiбрала його, маючи щось на думцi. "Все - крупа, що надходить на млин" - щось таке. Той юнак, який сидiв поруч iз Фредом i говорив це про роботу на фабрицi в Америцi до того, як Роуз почала говорити. Вiн залишився, коли решта вийшли. Тiєї ночi в квартирi Роуз для всiх, хто там був, було багато в чому схоже на вхiд до спальнi, де лежить оголена жiнка. Вони все це вiдчували.
  Фред гуляв з Алiною, коли вони виходили iз квартири. Те, що сталося, привабило його до неї, привабило її до себе. Нiколи не було жодних сумнiвiв у їхнiй близькостi один до одного - принаймнi тiєї ночi. Того вечора вiн був для неї, як та американська дитина, яка пiшла з Роузом на бал, тiльки мiж ними не сталося нiчого схожого на те, що описала Роуз.
  Чому нiчого не сталося? Якби Фред захотiв - тiєї ночi. Вiн цього не зробив. Вони тiльки що йшли вулицями, Естер та Джо були десь попереду, i незабаром вони втратили Естер та Джо. Якщо Естер вiдчувала якусь вiдповiдальнiсть за Алiн, вона не хвилювалася. Вона знала, ким був Фред, якби не Алiна. Довiртеся Естер, вона знає про молодого чоловiка, який мав стiльки ж грошей, скiльки Фред. Вона була справжнiм мисливським собакою, який помiчав таких особин. I Фред також знав, хто вона така, що вона була респектабельною дочкою, ох, такого респектабельного адвоката з Чикаго! Чи була в цьому причина?.. Як багато речей можна було запитати у Фреда, про якi вона нiколи не питала i не могла, тепер, коли вона стала його дружиною, в Олд-Харборi, штат Iндiана.
  I Фред, i Алiна були враженi почутим. Вони пiшли лiвим берегом Сени i знайшли невелике кафе, де зупинилися i випили. Коли вони випили, Фред глянув на Алiн. Вiн був досить блiдий. "Я не хочу здатися жадiбним, але я хочу кiлька мiцних напоїв - брендi - один прямо поверх iншого. Ви не заперечуєте, якщо я їх вiзьму? вiн спитав. Потiм вони бродили набережною Вольтера i перетнули Сену бiля Нового мосту. Незабаром вони увiйшли до невеликого парку позаду собору Паризької Богоматерi. Те, що вона нiколи ранiше не бачила чоловiка, з яким вона була, здалося Алiнi тiєї ночi приємним, i вона продовжувала думати: "Якщо йому щось знадобиться, я можу..." Вiн був солдатом - рядовим, який вiдслужив у окопах два роки. Роуз змусила Алiн так яскраво вiдчути сором втечi, коли свiт поринув у бруд. Те, що вiн нiколи ранiше не бачив жiнку, з якою був, здалося Фреду Грею тiєї ночi приємним. Вiн мав про неї уявлення. Естер сказала йому щось. Алiна тодi ще не розумiла, у чому полягала iдея Фреда.
  У маленькому мiсцi, схожому на парк, куди вони забрели, сидiли французи, що живуть по сусiдству, молодi коханцi, люди похилого вiку зi своїми дружинами, товстi чоловiки та жiнки iз середнього класу з дiтьми. Немовлята лежать на травi, їхнi маленькi товстi нiжки штурхають, жiнки годують немовлят, немовлята плачуть, потiк розмов, французька розмова. Якось Алiна почула дещо вiд чоловiка про французiв, коли вона була на вечорi з Естер i Джо. "Вони можуть вбивати людей у бою, приносити мертвих з поля бою, кохатися - це не має значення. Коли настає час спати, вони сплять. Коли настає час їсти, вони їдять".
  Це дiйсно була перша нiч Алiни у Парижi. "Я хочу не виходити надвiр всю нiч. Я хочу думати та вiдчувати. Може, я хочу напитися", - сказала вона Фреду.
  Фред засмiявся. Як тiльки вiн залишився наодинцi з Алiною, вiн вiдчув себе сильним i мужнiм, i це було, на його думку, приємне почуття. Тремтiння всерединi почало йти. Вона була американкою, з тих, з якими вiн одружується, коли повернеться до Америки - а це станеться вже скоро. Залишитися у Парижi було помилкою. Було надто багато речей, якi нагадували б вам про те, яким було життя, коли ви бачили його сирим.
  Вiд жiнки хочуть не свiдомої участi у фактах життя, а її непристойностi. Багато таких жiнок серед - принаймнi в Парижi - американцiв, багато з них - Роуз Френк та їй подiбнi. Фред пiшов у квартиру Роуз Френк лише тому, що Том Бернсайд вiдвiз його туди. Том походив з добрих людей в Америцi, але подумав - оскiльки вiн був у Парижi i оскiльки вiн був художником - ну, вiн подумав, що йому слiд триматися серед багатьох розгульних людей - богеми.
  Завдання полягало в тому, щоб пояснити Алiнi, змусити її зрозумiти. Що? Що ж, цi добрi люди - принаймнi жiнки - нiчого не знають про те, про що говорила Роуз.
  Три чи чотири чарки брендi, якi випив Фред, заспокоїли його. У тьмяному свiтлi маленького парку за собором вiн продовжував дивитися на Алiн - на її гострi, тонкi, маленькi риси обличчя, на її стрункi ноги, одягненi в дорогi туфлi, на тонкi руки, що лежали на колiнах. В Олд-Харборi, де Сiрий мав цегляний будинок у саду, розташований на самiй вершинi пагорба над рiчкою, якою вишуканою вона була б - як одна з маленьких старомодних статуй iз бiлого мармуру, якi люди зазвичай ставили на п'єдестали. серед зеленого листя в саду.
  Головне було сказати їй - американцi - чистiй та прекраснiй - що? Який американець, такий американець, як вiн сам, який побачив те, що бачив у Європi, чого хотiла така людина. Тiєї ж ночi, напередоднi тiєї, коли вiн сидiв з Алiною, яку вiн бачив, Том Бернсайд вiдвiз його в якесь мiсце на Монмартрi, щоб побачити паризьке життя. Такi жiнки! Потворнi жiнки, потворнi чоловiки - потурання американським чоловiкам, англiйським чоловiкам.
  Ця Роуз Френк! Її спалах - такi почуття, що виходять iз жiночих вуст.
  - Менi треба щось сказати тобi, - нарештi змiг вимовити Фред.
  "Що?" - Запитала Алiна.
  Фред спробував пояснити. Щось вiн вiдчув. "Я бачив занадто багато речей, подiбних до того вибуху Роуз", - сказав вiн. "Я був попереду".
  Насправдi намiром Фреда було сказати щось про Америку та життя вдома - нагадати їй. Вiн вiдчував, що було щось, що треба було пiдтвердити такiй молодiй жiнцi, як Алiна, та й собi теж, що не можна забувати. Брендi зробило його трохи балакучим. Iмена виринали перед його розумом - iмена людей, якi щось означали в американському життi. Емерсон, Бенджамiн Франклiн, У.Д. Хауеллс - "Кращi сторони нашого американського життя" - Рузвельт, поет Лонгфелло.
  "Правда, свобода - свобода людини. Америка, великий експеримент людства у свободi".
  Чи був Фред п'яний? Вiн думав однi слова та говорив iншi слова. Ця дурниця, iстерична жiнка, розмовляє там, у тiй квартирi.
  Думки танцюють у мозку - жах. Якось уночi, пiд час бойових дiй, вiн вийшов у патруль на нейтральнiй смузi i побачив iншу людину, що спотикається у темрявi, i застрелив його. Чоловiк упав мертвий. Це був один раз, коли Фред свiдомо вбив людину. На вiйнi людей мало вбивають. Вони просто вмирають. Вчинок з його боку був досить iстеричним. Вiн i люди, якi його супроводжували, могли б змусити хлопця здатися. У них усi були джеми. Пiсля того, як це сталося, вони разом втекли.
  Чоловiк убитий. Вони iнодi гниють, лежачи ось так у вирвах вiд снарядiв. Ти виходиш їх збирати, а вони розвалюються.
  Якось пiд час наступу Фред виповз i влучив у вирву вiд снаряда. Там лежить хлопець обличчям униз. Фред пiдповз ближче i попросив його трохи посунутися. Рухайся, чорт забирай! Ця людина була мертва, згнила вiд смертi.
  Можливо, це був той самий хлопець, якого вiн застрелив тiєї ночi, коли мав iстерику. Як вiн мiг визначити, чи нiмець цей хлопець чи нi, у такiй темрявi? На той раз у нього трапилася iстерика.
  В iнших випадках перед авансом. Чоловiки моляться, говорячи про Бога.
  Потiм усе закiнчилося, i вiн та iншi залишилися живими. Iншi люди, як i вiн, прогнили вiд життя.
  Дивне бажання гидоти - мовою. Вимовляти слова, якi смердiли i смердили, як смердили окопи, - божевiлля для цього - пiсля такої втечi - втечi з життям - дорогоцiнним життям - життям, з яким можна бути неприємним, потворним. Поклянися, прокляни Бога, дiйди до краю.
  Америка далеко. Щось миле та прекрасне. Ви повиннi вiрити в це - у чоловiкiв та жiнок.
  Почекай! Тримай його пальцями, душею! Насолода i правда! Це має бути мило та правдиво. Поля - мiста - вулицi - вдома - дерева - жiнки.
  
  Особливо жiнки. Убийте будь-кого, хто скаже щось проти наших жiнок - полiв - мiст.
  Особливо жiнки. Вони не знають, що з ними вiдбувається.
  Ми втомилися - страшенно втомилися, страшенно втомилися.
  Фред Грей розмовляє одного вечора у маленькому парку в Парижi. Вночi на даху Нотр-Дама можна побачити ангелiв, що пiднiмаються в небо - жiнок у бiлому одязi, - наближаються до Бога.
  Можливо, Фред був п'яний. Можливо, слова Роуз Франк напоїли його. Що трапилося з Алiною? Вигукнула вона. Фред пригорнувся до неї. Вiн не поцiлував її, не хотiв цього. "Я хочу, щоб ти одружився зi мною i жив зi мною в Америцi". Пiднявши голову, вiн побачив бiлокам'яних жiнок - ангелiв, якi йшли в небо, на дах собору.
  Алiна - про себе - "Жiнка? Якщо вiн чогось хоче - вiн людина скривджений, осквернений, - чому я маю чiплятися за себе?"
  Слова Роуз Франк у свiдомостi Алiни, порив, сором Роуз Франк за те, що вона залишилася - те, що називається чистою.
  Фред почав плакати, намагаючись поговорити з Алiн, i вона взяла його на руки. Французи у маленькому парку не особливо заперечували. Вони багато чого бачили - контузiї, таке iнше - сучасну вiйну. Пiзно. Настав час йти додому i спати. Французька проституцiя пiд час вiйни. "Вони нiколи не забували попросити грошей, правда, Раддi?"
  Фред чiплявся за Алiн, а Алiна чiплялася за Фреда - тiєї ночi. "Ти люба дiвчино, я тебе помiтив. Та жiнка, з якою ти був, сказала менi, що мене познайомив з нею Том Бернсайд. У мене вдома все гаразд - приємнi люди. Ти менi потрiбний. Ми маємо у щось вiрити - вбивайте людей, якi не вiрять".
  Рано-вранцi вони вирушили кататися на фiакрi - всю нiч - у Буа, як це зробили Роуз Френк та її американська дитина. Пiсля цього шлюб - це здавалося неминучим.
  Як поїзд, коли ти їдеш i вiн рушає. Тобi треба кудись пiти.
  Бiльше розмов. - Кажи, хлопчику, можливо, це допоможе. Розмова про вбиту людину - у темрявi. У мене надто багато привидiв, я не хочу бiльше розмов. У нас, американцiв, все було гаразд. Ладити. Чому я лишився тут, коли вiйна закiнчилася? Том Бернсайд змусив мене зробити це, можливо, для тебе. Том нiколи не був в окопах - щасливчик, я не тримаю на нього зла.
  "Я бiльше не хочу розмов про Європу. Я хочу тебе. Ти одружишся зi мною. Ви повиннi. Все, що я хочу, це забути та пiти. Нехай Європа згниє".
  Алiна всю нiч їхала у фiакрi з Фредом. Це було таке залицяння. Вiн вчепився в її руку, але не поцiлував її i не сказав нiчого нiжного.
  Вiн був як дитина, яка бажає того, за що вона виступала - для нього - того, хто цього вiдчайдушно бажав.
  Чому б не вiддати себе? Вiн був молодий i гарний.
  Вона була готова вiддати...
  Схоже, вiн цього не хотiв.
  Ви отримуєте те, що простягаєте руку та берете. Жiнки завжди беруть, якщо мають смiливiсть. Береш - чоловiка - або настрiй - або дитину, яку дуже образили. Естер була тверда як цвях, але дещо знала. Для Алiни було повчально поїхати з нею до Європи. Не було особливих сумнiвiв у тому, що Естер вважала, що результат того, що вона об'єднала Фреда та Алiн, був трiумфом її системи, її способу керування справами. Вона знала, хто такий Фред. Для батька Алiни це буде великим плюсом, коли зрозумiє, що вона зробила. Якби мав вибiр чоловiка для доньки, вiн би вибрав - просто Фреда. Не так багато таких людей валяються на волi. З таким чоловiком жiнка - якою стане Алiна, коли стане трохи мудрiшим i старшим - ну, вона зможе впоратися з чим завгодно. Через деякий час вона також буде вдячна Естер.
  Саме тому Естер довела шлюб до кiнця, наступного дня, точнiше того ж дня. - Якщо ви збираєтеся тримати таку жiнку поза домом усю нiч - юнак. Керувати Фредом та Алiною було нескладно. Алiна, здавалося, була зацiпенiла. Вона була в зацiпенiннi. Всю нiч, i наступного дня, i ще кiлька днiв пiсля цього вона була не в собi. Що вона собою являла? Можливо, якийсь час вона уявлялася тiєю газетницею, Роуз Френк. Жiнка збила її з пантелику, змусила все життя здаватися дивною i перевернутою на якийсь час. Роуз подарувала їй вiйну, її вiдчуття - все до купи - як удар.
  Вона - Роуз - була в чомусь винна i втекла. Їй було соромно за втечу.
  Алiн хотiла бути у щось - до самої рукоятки - до краю - принаймнi одного разу.
  Вона потрапила до...
  Шлюб iз Фредом Греєм.
  OceanofPDF.com
  Роздiл двадцять другий
  
  У Н_САД Алiна пiднялася з лави, на якiй просидiла пiвгодини, а може, й годину. Нiч була сповнена обiцянок весни. Ще за годину її чоловiк буде готовий лягти спати. Можливо, для нього це був тяжкий день на фабрицi. Вона зайде до хати. Без сумнiву, вiн заснув би у своєму крiслi, а вона б його розбудила. Буде якась розмова. - На фабрицi справи йдуть добре?
  "Так, дорогий. Я дуже зайнятий у цi днi. Зараз намагаюся визначитися з рекламою. Iнодi я думаю, що зроблю це, iнодi думаю, що нi".
  Алiна залишиться в будинку одна з чоловiком, її чоловiком, а зовнi буде нiч, коли вiн, здавалося, був непритомний. Коли весна триватиме ще кiлька тижнiв, нiжна зелень заросте по схилу пагорба, на якому стоїть будинок. Грунт там був багатий. Дiд Фреда, якого люди похилого вiку досi називали Олд Уош Грей, був досить великим торговцем кiньми. Говорили, що пiд час Громадянської вiйни вiн продавав коней обом сторонам i брав участь у кiлькох великих кiнних рейдах. Вiн продав коней армiї Гранта, набiг повстанцiв, конi зникли, i незабаром Олд Уош знову продав їх армiї Гранта. Весь схил пагорба колись був величезним загоном для коней.
  Мiсце, де навеснi росте зелена зелень: дерева розпускають листя, проростають трави, з'являються раннi веснянi квiти, кущi.
  У будинку пiсля кiлькох реплiк запанувала тиша. Алiна та її чоловiк пiднiмалися сходами. Завжди, коли вони дiставалися верхньої сходинки, наставав момент, коли треба було щось вирiшити. "Прийти до вас сьогоднi ввечерi?"
  "Нi, дорогий; Я трохи втомився." Щось висiло мiж чоловiком та жiнкою, їх роздiляла стiна. Воно завжди було там - крiм одного разу, на годину, одного разу вночi у Парижi. Чи справдi Фред хотiв його вiдiрвати? Для цього потрiбно щось. Насправдi жити iз жiнкою - це не жити одному. Життя набуває нового аспекту. Iснують новi проблеми. Ви повиннi вiдчувати речi, дивитися в обличчя речам. Алiна запитувала себе, чи хоче вона, щоб стiна була зруйнована. Iнодi вона докладала зусиль. Нагорi сходи вона повернулась i посмiхнулася до чоловiка. Потiм вона взяла його голову обома руками i поцiлувала його, а коли вона це зробила, швидко пiшла до своєї кiмнати, де пiзнiше, у темрявi, вiн прийшов до неї. Було дивно i дивно, як близько iнший мiг пiдiйти i залишатися далеко. Чи зможе Алiна, якщо захоче, зруйнувати стiну та по-справжньому наблизитися до чоловiка, за якого вийшла замiж? Вона цього хотiла?
  Як добре було побути одному в такий вечiр, як той, коли ми закралися в думки Алiни. У саду, що розташовувався терасами на вершинi пагорба, на якому стояв будинок, росло кiлька дерев з лавами пiд ними i невисока стiна, що вiдокремлювала садок вiд вулицi, що йде повз будинок по пагорбi i знову вниз. . Влiтку, коли дерева були вкритi листям i коли на терасах рiс густий чагарник, iнших будинкiв на вулицi не було видно, але тепер вони чiтко вирiзнялися. У сусiдньому будинку, де жили мiстер i мiсiс Вiллмотт, на вечiр зiбралися гостi, i перед дверима стояли два або три мотори. Люди сидiли за столами у яскраво освiтленiй кiмнатi та грали в карти. Вони смiялися, розмовляли, час вiд часу вставали через один стiл i переходили до iншого. Алiну запросили приїхати з чоловiком, але їй вдалося вiдмовитися, сказавши, що їй болить голова. Повiльно, але вiрно, вiдколи вона опинилася в Олд-Харборi, вона обмежувала своє соцiальне життя та громадське життя свого чоловiка. Фред сказав, що йому це дуже сподобалося, i похвалив її за вмiння виходити iз ситуацiї. Увечерi пiсля вечерi вiн читав газету чи книгу. Вiн вiддавав перевагу детективним оповiданням, говорячи, що отримує вiд них задоволення i що вони не вiдволiкають його вiд справ, як читання так званих серйозних книг. Iнодi вони з Алiною каталися ввечерi, але не часто. Їй також вдалося обмежити взаємне користування автомобiлем. Це надто сильно збило її з Фреда. Говорити не було про що.
  Коли Алiна пiднялася зi свого мiсця на лавцi, вона повiльно й тихо пiшла садом. Вона була одягнена в бiле i грала сама з собою у маленьку дитячу гру. Вона ставала бiля дерева i, склавши руки, скромно звертала обличчя до землi або, зiрвавши гiлку з куща, стояла, притискаючи її до грудей, наче це був хрест. У старих садах Європи та в деяких старих американських мiсцях, де є дерева та густi кущi, певний ефект досягається шляхом встановлення маленьких бiлих фiгурок на колонах серед густого листя, i Алiна в уявi перетворювалася на таку бiлу, витончену фiгурку. . Це була кам'яна жiнка, яка нахилилася, щоб пiдняти на руки маленьку дитину, що стояла з пiднятими руками, або черниця в монастирському саду, що притискала до грудей хрест. Будучи такою крихiтною кам'яною фiгуркою, вона не мала нi думок, нi почуттiв. Те, чого вона домагалася, було своєрiдною випадковою красою серед темного нiчного листя саду. Вона стала частиною краси дерев та густих кущiв, що ростуть iз землi. Хоча вона цього й не знала, її чоловiк Фред якось уявляв її саме такою - тiєї ночi, коли вiн запропонував їй вийти за нього замiж. Роками, днями та ночами, а може, i вiчнiстю, вона могла стояти з розпростертими руками, збираючись взяти на руки дитину, або як черниця, притискаючи до свого тiла символ хреста, на якому помер її духовний коханий. Це була драматизацiя, дитяча, безглузда i сповнена якогось втiшного задоволення для того, хто насправдi залишається нереалiзованим. Iнодi, коли вона стояла так у саду, а її чоловiк удома читав газету чи спав у крiслi, минали хвилини, коли вона не думала, нiчого не вiдчувала. Вона стала частиною неба, землi, попутних вiтрiв. Коли йшов дощ, вона була дощем. Коли грiм прокотився долиною рiчки Огайо, її тiло трохи затремтiло. Маленька красива кам'яна фiгурка досягла нiрвани. Тепер настав час прийти її коханому - вистрибнути з землi - зiстрибнути з гiлок дерева - взяти її, смiючись з самої думки про те, щоб попросити згоди. Така постать, якою стала Алiна, вмiщена на виставку в музеї, видалася б абсурдною; але в саду, серед дерев i кущiв, ласкавим низькими фарбами ночi, воно ставало дивно прекрасним, i всi стосунки Алiни з чоловiком змушували її перш за все хотiти бути дивною та прекрасною у своєму власному поглядi. Чи вона рятувала себе для чогось, i якщо так, то для чого?
  Коли вона кiлька разiв ставила себе в такiй позi, їй набридла дитяча гра, i вона була змушена посмiхнутися власному глупству. Вона повернулася стежкою до будинку i, визирнувши у вiкно, побачила свого чоловiка, який спав у крiслi. Газета випала в нього з рук, i його тiло впало у величезну глибину крiсла, так що було видно тiльки його досить хлоп'ячого вигляду голова, i, подивившись на нього якусь мить, Алiна знову рушила стежкою до ворiт, що вели на вулицю. . Там, де Сiре мiсце виходило надвiр, не було будинкiв. Двi дороги, що виходили з мiста внизу, переходили на вулицю бiля кута саду, а на вулицi стояло кiлька будинкiв, в одному з яких вона могла, пiднявши очi, бачити людей, якi все ще грали в карти.
  Бiля ворiт росло велике горiхове дерево, i вона стояла, притулившись до нього всiм тiлом i дивлячись на вулицю. На розi, де сходилися двi дороги, горiв вуличний лiхтар, але при в'їздi в Сiре мiсце свiтло було тьмяним.
  Щось сталося.
  Знизу дорогою пiднявся чоловiк, пройшов пiд свiтлом i, повернувшись, пiшов до Сiрої брами. Це був Брюс Дадлi, чоловiк, якого вона бачила, що йде з фабрики з маленьким широкоплечим робiтником. Серце Алiни пiдстрибнуло, а потiм, здавалося, перестало битися. Якби чоловiк усерединi був зайнятий думками про неї, як вона думала про нього, то вони вже були чимось один для одного. Вони були чимось один для одного, i тепер їм доведеться взяти це до уваги.
  Чоловiк у Парижi, той самий, якого вона бачила у квартирi Роуз Френк тiєї ночi, коли знайшла Фреда. Вона зробила йому невелику спробу, але безуспiшно. Роуз упiймала його. Якби шанс представився знову, стала б вона смiливiшою? Одне можна сказати напевно: якщо таке станеться, її чоловiк Фред не буде прийнятий до уваги. "Коли таке вiдбувається мiж жiнкою та чоловiком, це вiдбувається мiж жiнкою та чоловiком. Нiхто iнший взагалi в це не вникає, - думала вона, посмiхаючись, незважаючи на страх, що опанував її.
  Чоловiк, якого вона зараз спостерiгала, йшов вулицею прямо до неї, i коли вiн пiдiйшов до ворiт, що вели до Сiрого саду, вiн зупинився. Алiна трохи ворухнулася, але кущ, що росте бiля дерева, приховав її тiло. Чоловiк бачив її? Настала iдея.
  
  Тепер вона з якоюсь метою спробує стати однiєю iз маленьких кам'яних статуй, якi люди ставлять у садах. Чоловiк працював на фабрицi її чоловiка, i цiлком можливо, що вiн приходив до Фреда у справах. Уявлення Алiни про вiдносини мiж працiвником та роботодавцем на фабрицi були дуже розпливчастими. Якби чоловiк дiйсно пройшов стежкою до будинку, вiн пройшов би досить близько, щоб торкнутися її, i ситуацiя цiлком могла б стати абсурдною. Для Алiни було б краще зовсiм недбало пройти стежкою вiд ворiт, бiля яких зараз стояв чоловiк. Вона це зрозумiла, але не ворухнулася. Якби чоловiк побачив її i заговорив з нею, напруга моменту була б знята. Вiн питав щось про її чоловiка, i вона вiдповiла. Вся дитяча гра, в яку вона грала в собi, закiнчиться. Як птах присiдає в травi, коли мисливський собака бiжить полем, так i Алiна присiла.
  Чоловiк стояв приблизно за десять футiв вiд неї, дивлячись спочатку на освiтлений будинок нагорi, а потiм спокiйно на неї. Вiн бачив її? Чи знав вiн про її поiнформованiсть? Коли мисливський собака знайшов свого птаха, вiн не кидається до нього, а стоїть нерухомо i чекає.
  Як абсурдно, що Алiна не могла поговорити iз чоловiком на дорозi. Вона думала про нього кiлька днiв. Можливо, вiн думав про неї.
  Вона хотiла його.
  За що?
  Вона не знає.
  Вiн постояв хвилини три-чотири, i Алiнi здалося, що це одна з тих дивних пауз у життi, якi такi безглуздо неважливi i водночас всеважнi. Чи вистачила в неї смiливостi вийти з-пiд укриття дерева та куща i поговорити з ним? "Тодi щось розпочнеться. Тодi щось розпочнеться". Слова танцювали у її головi.
  Вiн повернувся i неохоче пiшов геть. Двiчi вiн зупинявся, щоб озирнутися. Спочатку його ноги, потiм тiло i, нарештi, голова зникла у темрявi схилу пагорба за колом свiтла вуличного лiхтаря над головою. Складалося враження, що вiн провалився в землю, з якої вiн раптово з'явився лише кiлька хвилин тому.
  Цей чоловiк стояв так само близько до Алiни, як i iнший чоловiк у Парижi, чоловiк, якого вона зустрiла, виходячи з квартири Роуз, чоловiк, на якому вона колись без особливого успiху намагалася виявити свою жiночу чарiвнiсть.
  Прихiд нової людини саме у цьому сенсi був випробуванням.
  Чи вона це прийме?
  З усмiшкою, що грала на губах, Алiна пiшла дорiжкою до будинку i до чоловiка, який все ще мiцно спав у своєму крiслi, а вечiрня газета лежала поряд з ним на пiдлозi.
  OceanofPDF.com
  КНИГА ВОСЬМА
  
  OceanofPDF.com
  Роздiл двадцять третiй
  
  ВОНА БУЛА _ ОТРИМАВ йому. У його розумi залишалося мало сумнiвiв; але оскiльки йому приносило якесь задоволення думати про себе як про вiддану людину, а про неї як про байдужу, вiн не сказав собi точної правди. Однак це сталося. Коли вiн побачив усе це повнiстю, вiн усмiхнувся i був дуже щасливим. "У будь-якому випадку, це вирiшено", - сказав вiн собi. Лiсно було думати, що вiн зможе це зробити, що вiн зможе ось так здатися. Одна з речей, яку Брюс сказав собi на той час, звучала приблизно так: "Людина має в якийсь момент свого життя зосередити всю силу своєї iстоти на чомусь одному, виконаннi якоїсь роботи, повної поглиненостi нею. або в якiйсь iншiй людинi принаймнi на якийсь час". Все своє життя Брюс був приблизно таким. Коли вiн почував себе найближче до людей, вони здавалися бiльш вiддаленими, нiж коли вiн вiдчував - що траплялося рiдко - самодостатньо. Тодi потрiбно було грандiозне зусилля, звернення до когось.
  Щодо творчостi, Брюс не вiдчував себе настiльки художником, щоб думати, що знайде собi застосування у мистецтвi. Iнодi, коли вiн був глибоко схвильований, вiн писав те, що можна було б назвати вiршами, але думка про те, щоб бути поетом, бути вiдомим як поет, була йому досить жахливою. "Щось подiбне до того, щоб бути широко вiдомим коханцем, професiйним коханцем", - подумав вiн.
  Звичайна робота: лакувати колеса на заводi, писати новини для газети i таке iнше. Принаймнi, не так багато шансiв на вилив емоцiй. Такi люди, як Том Вiллс i Губка Мартiн, спантеличували його. Вони були проникливими, легко перемiщалися у певному обмеженому життi. Можливо, вони не хотiли або не потребували того, чого хотiв i думав Брюс, - перiоди досить iнтенсивних емоцiйних виливiв. Том Вiллс принаймнi усвiдомлював свою марнiсть i безсилля. Iнодi вiн розмовляв iз Брюсом про газету, в якiй вони обоє працювали. "Подумай про це, чуваку, - сказав вiн, - триста тисяч читачiв. Подумайте, що це означає. Триста тисяч пар очей спрямованi на одну i ту ж сторiнку практично в одну i ту ж годину щодня, триста тисяч умiв повиннi працювати, поглинаючи вмiст сторiнки. I така сторiнка, такi речi. Якби вони справдi були розумами, що сталося б? Великий Бог! Вибух, який вразить свiт, так? Якби бачили очi! Якби пальцi вiдчували, якби вуха чули! Чоловiк нiмий, слiпий, глухий. Чи могли б Чикаго чи Клiвленд, Пiттсбург, Янгстаун чи Акрон - сучасна вiйна, сучасна фабрика, сучасний коледж, Рiно, Лос-Анджелес, кiно, художнi школи, вчителi музики, радiо, уряд - могли б такi речi тривати спокiйно, якби всi три тисячi i всi три тисячi, всi цi три тисячi, всi цi три тисячi, всi цi три тисячi. iдiотами?
  Начебто це мало значення для Брюса чи Губки Мартiна. Здається, для Тома це мало велике значення. Його це зачепило.
  Губка була загадкою. Вiн ходив на рибалку, пив мiсячне вiскi, отримував задоволення вiд усвiдомлення. Вiн та його дружина обидва були фокстер'єрами, не зовсiм людьми.
  Алiн мав Брюса. Механiзм його досягнення, її крок був смiховинним i грубим, майже як розмiщення оголошення в подружнiй газетi. Коли вона цiлком усвiдомила, що хоче, щоб вiн був поряд з нею, принаймнi на якийсь час, хотiла, щоб його людина була поряд з нею, вона спочатку не могла придумати, як досягти цього. Вона не могла надiслати записку до його готелю. "Ти схожий на чоловiка, якого я колись бачив у Парижi, викликай у мене такi ж тонкi бажання. Я впустив його. Жiнка на iм'я Роуз Френк взяла надi мною гору при єдиному шансi, який у мене колись був. Чи не мiг би ти пiдiйти ближче, щоб побачити, який ти?
  У маленькому мiстi таке неможливо зробити. Якщо ви Алiна, то ви взагалi не зможете цього зробити. Що ти можеш зробити?
  Алiна ризикнула. Негритянку-садiвницю, яка працювала в районi Грея, звiльнили, i вона розмiстила оголошення до мiсцевої газети. Прийшли четверо чоловiкiв, i вони були визнанi незадовiльними, перш нiж вона отримала Брюса, але врештi-решт вона отримала його.
  Це був незручний момент, коли вiн пiдiйшов до дверей, i вона вперше побачила його зовсiм близько, почула його голос.
  Це було своєрiдним випробуванням. Чи полегшить вiн завдання? Вiн принаймнi спробував, внутрiшньо посмiхаючись. Щось танцювало всерединi нього, як i вiдколи вiн побачив рекламу. Вiн бачив це, бо двоє робiтникiв у готелi розповiли про це у його присутностi. Припустимо, ви граєте з думкою, що мiж вами i дуже привабливою жiнкою йде гра. Бiльшiсть чоловiкiв проводять своє життя саме за цiєю грою. Ви кажете собi багато дрiбної брехнi, але, можливо, у вас є мудрiсть зробити це. У тебе, напевно, є якiсь iлюзiї, чи не так? Це весело, як писати роман. Ви зробите чарiвну жiнку ще чарiвнiшою, якщо вашiй фантазiї вдасться допомогти, змусити її робити все, що вам завгодно, вести з нею уявнi бесiди, а вночi iнодi уявнi любовнi зустрiчi. Це не зовсiм задовiльно. Однак таке обмеження iснує не завжди. Iнодi ти виграєш. Книжка, яку ви пишете, оживає. Жiнка, яку ти любиш, хоче тебе.
  Зрештою, Брюс не знав. Вiн нiчого не знав. У будь-якому разi, йому набридла робота з фарбування колiс, i весна наближалася. Якби вiн не побачив реклами, вiн би вiдразу звiльнився. Побачивши це, вiн посмiхнувся при думцi про Тома Уiллса i прокляв газети. "У будь-якому разi вiд газет є користь", - подумав вiн.
  З того часу, як Брюс був у Олд-Харборi, вiн витратив дуже мало грошей, тому в кишенi вiн мав срiбло. Вiн хотiв подати заявку на це мiсце особисто i тому звiльнився за день до того, як побачив її. Лист усе зiпсував би. - Якби вона була тим, чим вiн думав, тим, чим вiн хотiв думати про неї, написання листа вiдразу вирiшило б справу. Вона б не турбувала себе вiдповiддю. Що спантеличило його найбiльше, так це Губка Мартiн, який тiльки розумiюче посмiхнувся, коли Брюс оголосив про свiй намiр пiти. Чи знав цей маленький засранець? - Коли Губка дiзнався, чим вiн займається - якщо вiн отримав мiсце - ну, то був момент сильного задоволення для Губки. - Я це помiтив, зрозумiв це ранiше, нiж вiн сам. Вона зловила його, чи не так? Ну, все гаразд. Менi самiй подобається її зовнiшнiсть.
  Дивно, як сильно чоловiк ненавидить приносити iншому чоловiковi таке задоволення.
  З Алiн Брюс був досить вiдвертий, хоча пiд час їхньої першої розмови вiн не мiг дивитися прямо на неї. Вiн запитував, чи дивиться вона на нього, i швидше думав, що так. У якомусь сенсi вiн почував себе купленим конем чи рабом, i йому подобалося це почуття. "Я працював на фабрицi вашого чоловiка, але звiльнився", - сказав вiн. "Ви бачите, наближається весна, i я хочу спробувати попрацювати на свiжому повiтрi. Що стосується того, що я садiвник, то це, звичайно, абсурдно, але я хотiв би спробувати, якщо ви не проти менi допомогти. З мого боку було трохи необачно приходити сюди та подавати заявку. Весна наближається так швидко, i я хочу працювати на свiжому повiтрi. Насправдi в мене зовсiм безглуздi руки, i якщо ви вiзьмете мене, вам доведеться менi все розповiсти".
  Як погано Брюс грав у свою гру. Його запискою принаймнi на якийсь час була робота чорноробом. Слова, якi вiн говорив, не були схожi на слова, якi могли б вимовити уста будь-якого робiтника, якого вiн знав. Якщо ти збираєшся драматизувати себе, зiграти якусь роль, ти маєш принаймнi зiграти її добре. Його розум кидався в пошуках чогось грубiшого, що вiн мiг би сказати.
  "Не турбуйтеся про зарплату, мемо", - сказав вiн, ледве стримуючи смiх. Вiн продовжував дивитись у землю i посмiхатися. Це було краще. То була записка. Як весело було б грати з нею в цю гру, якби вона захотiла. Це може тривати довго, без будь-яких розчарувань. Можливо навiть буде конкурс. Хто пiдведе першим?
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
  
  ВIН БУВ _ ЩАСЛИВИЙ як нiколи ранiше вiн не був абсурдно щасливий. Iнодi ввечерi, коли його денна робота була закiнчена, коли вiн сидiв на лавцi в невеликiй будiвлi позаду будинку далi по пагорбi, де йому дали лiжко, на якому вiн мiг спати, вiн думав, що свiдомо перестарався. . Декiлька недiльних днiв вiн ходив вiдвiдати Губку та його дружину, i вони були дуже милi. Просто невеликий внутрiшнiй смiх iз боку Губки. Йому не дуже подобалися Сiрi. Колись, давним-давно, вiн утвердив свою мужнiсть перед старим Греєм, сказав йому, де вийти, i тепер Брюс, його друг... Iнодi вночi, коли Губка лежав у лiжку поряд зi своєю дружиною, вiн грав iз iдеєю бути себе в нинiшньому становищi Брюса. Вiн уявляв, що вже сталося те, чого могло i не статися зовсiм, випробував свою фiгуру дома Брюса. Це не спрацює. У такому будинку, як будинок Сiрих... Правда полягала в тому, що в положеннi Брюса, як вiн собi це уявляв, його збентежив би сам будинок, меблi в будинку, територiя навколо будинку. У той раз вiн поставив батька Фреда Грея в невигiдне становище: той опинився у його власному магазинi, на своїй купi гною. Насправдi дружинi Губки найбiльше подобалися думки, що вiдбувається. Вночi, поки Губка думав про себе, вона лежала поряд з ним i думала про нiжну спiдню бiлизну, м'якi рiзнокольоровi покривала. Присутнiсть Брюса до них у недiлю була рiвносильна появi в будинку героя французького роману. Або що-небудь Лори Джин Лiббi - книги, якi вона читала, коли була молодша i її очi були кращими. Її думки не лякали її так, як думки чоловiка, i коли прийшов Брюс, їй захотiлося нагодувати його делiкатною їжею. Їй дуже хотiлося, щоб вiн залишався здоровим, молодим i красивим, щоб вона могла краще використати його у своїх нiчних думках. Те, що вiн колись працював у магазинi поряд з Губкою, здавалося їй опоганенням чогось майже святого. Це було схоже на те, нiби принц Уельський зробив щось таке, щось на зразок жарту. Як фотографiї, якi ви iнодi бачите у недiльних газетах: президент Сполучених Штатiв розкидає сiно на фермi у Вермонтi, принц Уельський тримає коня, на якого може сiсти жокей, мер Нью-Йорка кидає перший бейсбольний м'яч на самому початку. бейсбольний сезон. Великi люди стають звичайними, щоби зробити простих людей щасливими. Брюс, у всякому разi, зробив життя мiсiс Губка Мартiн щасливiшим, i коли вiн пiшов вiдвiдати їх i пiшов, прогулюючись маловикористовуваною рiчковою дорогою, щоб пiднятися стежкою через кущi на пагорб до Сiрого мiсце, вiн отримав усе це i був одночасно здивований i задоволений. Вiн почував себе актором, який репетирував роль перед друзями. Вони були некритичнi, доброзичливi. Достатньо легко зiграти за них роль. Чи зможе вiн успiшно зiграти це для Алiни?
  Його власнi думки, коли вiн сидiв на лавцi в сараї, де тепер спав ночами, були складними.
  "Я закоханий. Ось що вiн повинен робити. Що стосується неї, то, можливо, це не має значення. Принаймнi вона готова пограти з думкою про це.
  Кохання намагалися уникнути лише тодi, коли це було не кохання. Дуже вмiлi люди, вмiлi в життi, вдають, що взагалi в це не вiрять. Автори книг, якi вiрять у любов i роблять любов основою своїх книг, завжди виявляються напрочуд дурними людьми. Вони все псують, намагаючись про це написати. Жодна розумна людина не хоче такого кохання. Це може бути достатньо для застарiлих незамiжнiх жiнок або щось для втомлених стенографiсток, щоб почитати в метро чи пiдйомнику, йдучи ввечерi додому з офiсу. Це такi речi, якi слiд помiстити у рамки дешевої книги. Якщо ви спробуєте втiлити це у життя - бах!
  У книзi ви робите просте твердження - "вони любили" - i читач має повiрити чи викинути книгу. Досить легко робити заяви: "Джон стояв, повернувшись спиною, а Сiльвестр виповз iз-за дерева. Вiн пiдняв револьвер i вистрiлив. Джон упав мертвий. Такi речi, звичайно, трапляються, але вони не трапляються нi з ким iз ваших знайомих. Вбити людину словами, написаними на аркушi паперу, - це зовсiм iнша справа, нiж убити її за життя.
  Слова, якi роблять людей коханцями. Ви кажете, що вони є. Брюс не так сильно хотiв, щоб його любили. Вiн хотiв кохати. Коли з'являється тiло, то щось iнше. У ньому не було тiєї марнославства, яка змушує людей вважати себе привабливими.
  
  Брюс був цiлком упевнений, що ще не почав думати чи вiдчувати Алiн як тiло. Якби це сталося, то це була б iнша проблема, нiж та, яку вiн зараз узяв на себе. Найбiльше йому хотiлося вийти за межi себе, зосередити своє життя на чомусь у нестямi. Вiн пробував фiзичну працю, але не знайшов роботи, яка б могла захопити його, а також, побачивши Алiну, вiн зрозумiв, що Бернiс не пропонувала йому достатньо можливостей краси в собi - в її обличчi. Вона була тiєю, хто вiдкинув можливостi особистої краси та жiночностi. Правду кажучи, вона була надто схожа на самого Брюса.
  I яка безглуздiсть - правда! Якби можна було бути гарною жiнкою, якби можна було досягти краси в самiй собi, хiба цього було б недостатньо, хiба це не все, про що можна було б просити? Брюс, принаймнi, тодi так i думав. Вiн вважав Алiн прекрасною - настiльки милою, що вагався, чи варто пiдходити надто близько. Якщо його власна фантазiя допомогла зробити її красивiшою - у власних очах - хiба це не досягнення? "Нiжно. Не рухайся. Просто будь, - хотiв прошепотiти вiн Алiнi.
  У пiвденнiй Iндiанi весна швидко наближалася. Це була середина квiтня, а в серединi квiтня в долинi рiчки Огайо - принаймнi багато сезонiв - весна вже настає. Зимовi паводковi води вже вiдступили з бiльшої частини рiвнин у рiчковiй долинi навколо Старої Гаванi i нижче за неї, i поки Брюс займався своєю новою роботою в саду Сiрих пiд керiвництвом Алiн, тягав тачки iз землею i копав землю. землю, саджаючи насiння, пересаджуючи, вiн час вiд часу випростував своє тiло i, стоячи по стiйцi смирно, оглядав землю.
  
  Хоча паводковi води, якi взимку покривали всi низовини цiєї країни, тiльки-но вiдступали, залишаючи всюди широкi неглибокi калюжi - калюжi, якi сонце пiвденної Iндiани незабаром випило б, - хоча повеневi води, що вiдступали, залишили всюди тонкий шар сiра рiчка.
  Скрiзь над сiрою землею проступала зелень рослин. У мiру того, як дрiбнi калюжi висихали, зелень просувалася вперед. У деякi теплi веснянi днi вiн майже мiг бачити, як зелень повзе вперед, i тепер, коли вiн став садiвником, копачем землi, у нього час вiд часу виникало хвилююче вiдчуття себе частиною того, що вiдбувається. Вiн був художником i працював над величезним полотном, над яким працювали iншi. У землi, де вiн копав, невдовзi з'явилися червонi, синi та жовтi квiти. Маленький куточок величезної земної поверхнi належав Алiнi та йому самому. Був невисловлений контраст. Його власнi руки, якi завжди були такими незграбними i марними, тепер спрямовуються її розумом, цiлком могли стати менш марними. Час вiд часу, коли вона сидiла поряд з ним на лавцi або гуляла садом, вiн крадькома боязко поглядав на її руки. Вони були дуже витонченi та швидкi. Ну, вони були сильними, але його власнi руки були досить сильними. Мiцнi, товстi пальцi, широкi долонi. Коли вiн працював у магазинi поряд iз Губкою, вiн спостерiгав за руками Губки. У них була ласка. Руки Алiни вiдчули ласку, коли, як це iнодi траплялося, вона торкнулася однiєї з рослин, з якими Брюс нiяково тримав руки. "Ти робиш це ось так", - здавалося, говорили його пальцям швидкi та спритнi пальцi. "Тримайтеся подалi вiд цього. Нехай решта вашої людини спить. Зосередьте все тепер на пальцях, якими спрямовують її пальцi, - прошепотiв Брюс про себе.
  Незабаром фермери, якi володiли рiвнинними землями в рiчковiй долинi далеко нижче за пагорб, на якому працював Брюс, але жили також серед пагорбiв, вийдуть на рiвнини зi своїми упряжками та тракторами для весняного оранки. Невисокi пагорби, що лежать осторонь рiчки, нагадували мисливських собак, що притиснулися до берега рiчки. Один iз собак пiдповз ближче i засунув язик у воду. То був пагорб, на якому стояла Олд-Харбор. На рiвнинi внизу Брюс вже бачив людей, що гуляли. Вони були схожi на мух, що перелiтали через дальнє шибку. Темно-сiрi люди йшли величезною свiтлою сiрiстю, дивилися, чекали часу приходу весняної зеленi, чекали, щоб допомогти веснянiй зеленi прийти.
  Брюс бачив те саме, коли був хлопчиком i пiднiмався на пагорб Олд-Харбор зi своєю матiр'ю, а тепер вiн бачив це разом з Алiн.
  Вони про це не говорили. Поки що вони говорили лише про роботу, яку належить зробити в саду. Коли Брюс був хлопчиком i пiднявся на пагорб зi своєю матiр'ю, жiнка похилого вiку не змогла сказати синовi, що вона вiдчуває. Син не змiг сказати матерi, що вiдчуває.
  Часто йому хотiлося крикнути крихiтним сiрим фiгуркам, що летять унизу". "Ну давай же! Ну давай же! Почни орати! Плуг! Орав!"
  Вiн сам був сiрою людиною, як i крихiтнi сiрi чоловiчки внизу. Вiн був божевiльним, схожим на того божевiльного, якого вiн одного разу бачив, що сидiв iз засохлою кров'ю на щоцi на березi рiчки. "Тримайся на плаву!" божевiльний подзвонив пароплаву, що йде вгору рiчкою.
  "Плуг! Плуг! Починайте орати! Рвiть ґрунт! Перевернiть його. Ґрунт прогрiвається! Починайте орати! Пашi та сади!" ось що Брюс хотiв кричати зараз.
  OceanofPDF.com
  Роздiл двадцять п'ятий
  
  Б РУС БУВ СТАНОВИТИ частину життя сiм'ї Греїв на пагорбi над рiчкою. У ньому щось будувалося. У його головi крутилися сотнi уявних розмов з Алiною, яким насправдi не судилося вiдбутися. Iнодi, коли вона приходила в сад i говорила з ним про його роботу, вiн чекав, нiби вона пiдбере там, де вона впустила, уявну розмову, яка сталася з нею, коли вiн напередоднi ввечерi лежав на своєму лiжку. Якби Алiна поринула в нього, як вiн у неї, перерва була б неминуча, i пiсля будь-якої перерви весь тон життя в саду змiнився б. Брюс подумав, що раптом знайшов стару мудрiсть. Солодкi моменти у життi рiдкiснi. У поета настає момент екстазу, i його треба вiдкласти. Вiн працює у банку або є професором у коледжi. Кiтс спiває солов'ю, Шеллi жайворонку чи мiсяцi. Обидва чоловiки пiсля цього повертаються додому до дружин. Кiтс сидiв за столом з Фаннi Браун - трохи погладшалою, трохи огрубiлою - i вимовляв слова, якi дратували барабаннi перетинки. Шеллi та його тесть. Господи, допоможи добрим, iстинним та прекрасним! Обговорюються побутовi питання. Що в нас буде сьогоднi на вечерю, люба? Не дивно, що Том Уiллс завжди лаявся на життя. "Доброго ранку, Життя. Як ви вважаєте, цей день прекрасний? Ну, бачите, у мене напад шлунку. Менi не слiд було їсти креветки. Морепродукти менi майже нiколи не подобаються.
  Тому що моменти важко знайти, бо все швидко зникає, хiба це привiд ставати другорядним, дешевим, цинiком? Будь-який розумний газетний писака може перетворити вас на цинiка. Кожен може показати, наскiльки гнилий життя, наскiльки дурне кохання - це легко. Вiзьми та смiйся. Потiм приймайте те, що буде пiзнiше, якомога радiснiше. Можливо, Алiна не вiдчувала нiчого такого, що вiдчував Брюс, i те, що для нього було подiєю, можливо, найвищим досягненням всього життя, було для неї лише швидкоплинною фантазiєю. Можливо, вiд нудьги у життi, будучи дружиною досить пересiчного фабриканта з мiстечка Iндiани. Можливо, саме собою фiзичне бажання - новий досвiд у життi. Брюс думав, що для нього це може бути те, що вiн зробив, i вiн пишався i радий тому, що вважав за свою витонченiсть.
  На своєму лiжку ночами моменти сильної смутку. Вiн не мiг заснути i виповз у сад, щоб сiсти на лаву. Якось уночi йшов дощ, i холодний дощ промочив його до шкiри, але вiн не заперечував. Вже кiлькiсть прожитих ним рокiв перевищила тридцять, i вiн вiдчув себе на переломному етапi. Сьогоднi я молодий i можу бути дурним, але завтра стану старим i мудрим. Якщо я не любитиму повнiстю зараз, я нiколи не любитиму. Лiтнi люди не гуляють i не сидять пiд холодним дощем у саду, дивлячись на темний, залитий дощем будинок. Вони беруть тi почуття, якi є у мене зараз, i перетворюють їх на вiршi, якi публiкують, щоб збiльшити свою популярнiсть. Чоловiк, закоханий у жiнку, коли його фiзична iстота повнiстю збуджена, досить звичайне видовище. Приходить весна, i чоловiки i жiнки гуляють у мiських парках або путiвцями. Вони сидять разом на травi пiд деревом. Вони зроблять це наступної весни та навеснi двi тисячi десятого року. Вони зробили це ввечерi того дня, коли Цезар перейшов Рубiкон. Це має значення? Люди, якi перейшли тридцять рокiв i мають iнтелект, розумiють такi речi. Нiмецький вчений чудово може пояснити. Якщо ви чогось не розумiєте у людському життi, звернiться до робiт доктора Фрейда.
  Дощ був холодний, i в хатi було темно. Чи спала Алiна поряд з чоловiком, якого вона знайшла у Францiї, з людиною, яку вона знайшла засмученою, що роздирається, тому що вiн був у битвах, що впали в iстерику, тому що вiн бачив людей поодинцi, тому що одного разу в момент iстерiї вiн убив людину? Що ж, у такiй ситуацiї Алiн було б погано. Картина не вписувалася у схему. Якби я був її визнаним коханцем, якби володiв нею, менi довелося б прийняти чоловiка як необхiдний факт. Пiзнiше, коли я поїду звiдси, коли пройде ця весна, я прийму його, але не зараз. Брюс м'яко пройшов пiд дощем i торкнувся пальцями стiни будинку, де спала Алiна. Щось було вирiшено за нього. I вiн, i Алiна були в тихому i тихому мiсцi в серединi мiж подiями. Вчора нiчого не було. Завтра чи пiслязавтра, коли буде прорив, нiчого не буде. Ну було б що. Буде така рiч як знання життя. Торкнувшись мокрими пальцями стiни будинку, вiн прокрався назад до свого лiжка i лiг, але через деякий час пiдвiвся, щоб запалити свiтло. Адже вiн не мiг цiлком позбутися бажання придушити щось iз почуттiв хвилини, зберегти їх.
  Я повiльно будую будинок - будинок, в якому я зможу жити. День за днем цегла складається довгими рядами, утворюючи стiни. Навiшуються дверi та вирiзується черепиця для даху. Повiтря просякнуте ароматом свiжозрубаних колод.
  Вранцi ви можете побачити мiй будинок - на вулицi, на розi бiля кам'яної церкви - у долинi за вашим будинком, де дорога спускається i перетинає мiст.
  Нинi ранок, i будинок майже готовий.
  Вечiр, а мiй будинок лежить у руїнах. У зруйнованих стiнах виросли бур'яни та винограднi лози. Крокви будинку, який я хотiв збудувати, потопають у високiй травi. Вони розклалися. У них живуть хробаки. Руїни мого будинку ви знайдете на вулицi вашого мiста, на дорозi, на довгiй вулицi, оповитiй клубами диму, в мiстi.
  Це день, тиждень, мiсяць. Мiй будинок не збудовано. Ти б зайшов у мiй дiм? Вiзьми цей ключ. Увiйдiть.
  Брюс писав слова на аркушах паперу, сидячи на краю свого лiжка, i поки що веснянi дощi лилися по пагорбi, на якому вiн тимчасово жив недалеко вiд Алiни.
  Мiй будинок оповитий ароматом троянди, що росте в її саду, вiн спить в очах негра, що працює в доках Нового Орлеана. Вiн побудований на основi думки, яку я недостатньо мужнiй, щоби висловити. Я недостатньо розумний, щоб збудувати свiй будинок. Жодна людина не настiльки розумна, щоб збудувати свiй будинок.
  Можливо, його неможливо збудувати. Брюс пiдвiвся з лiжка i знову вийшов на вулицю пiд дощ. У кiмнатi нагорi будинку Греєв горiло тьмяне свiтло. Можливо, хтось захворiв. Який абсурд! Коли ви будуєте, то чому б не будувати? Коли ви спiваєте пiсню, спiвайте її. Куди краще сказати собi, що Алiна не спала. Для мене брехня, золота брехня! Завтра чи пiслязавтра я прокинуся, буду змушений прокинутися.
  Чи знала Алiна? Чи подiляла вона потай хвилювання, яке так трясло Брюса, змушуючи його пальцi нишпорити, поки вiн працював у саду протягом дня, через що йому було так важко пiдняти очi i подивитися на неї, коли був хоч якийсь шанс, що вона дивиться на неї? у нього? - Ну-ну, заспокойся. Не хвилюйся. Ти ще нiчого не зробив, - сказав вiн собi. Зрештою, все це, його клопотання про мiсце в саду, перебування поряд з нею, було лише пригодою, однiєю з пригод життя, пригод, яких, можливо, вiн таємно шукав, коли їхав з Чикаго. Серiя пригод - маленькi яскравi моменти, спалахи в темрявi, а потiм - темрява i смерть. Йому сказали, що деякi з яскравих комах, якi вже в теплi днi вторглися в сад, жили лише один день. Однак погано вмирати до того, як настав твiй момент, вбиваючи момент занадто довгими роздумами.
  Щодня, коли вона приходила до саду, щоб керувати його роботою, це була нова пригода. Тепер з'явилося якесь застосування у сукнях, якi вона купила у Парижi протягом мiсяця пiсля вiд'їзду Фреда. Якщо вони були непридатнi для ранкового носiння в саду, чи це значення мало? Вона не вдягала їх доти, доки Фред не пiшов уранцi. У будинку було двi служницi, але обидвi були негритянками. Негритянськi жiнки мають iнстинктивне розумiння. Вони нiчого не кажуть, будучи мудрими у жiночих переказах. Те, що вони можуть отримати, вони беруть. Це зрозумiло.
  Фред пiшов о восьмiй, iнодi ведучи машину, iнодi спускаючись з пагорба. Вiн не розмовляв iз Брюсом i не дивився на нього. Безперечно, йому не подобалася думка про те, що молода бiла людина працює в саду. Його неприязнь до цiєї iдеї виражалася у його плечах, у лiнiях спини, коли вiн йшов. Це принесло Брюсу свого роду напiвпотворне задоволення. Чому? Чоловiк, її чоловiк, сказав вiн собi, не мав значення i не iснував - принаймнi у свiтi його уяви.
  Пригода полягала в тому, що вона виходила з дому i знаходилася поряд з ним iнодi годину-двi вранцi i ще годину-двi вдень. Вiн подiляв з нею плани щодо саду, старанно виконував усi її вказiвки. Вона заговорила, i вiн почув її голос. Коли йому здавалося, що вона повернулася спиною або коли, як це траплялося iнодi теплими ранками, вона сидiла на лавцi вiддалiк i вдавала, що читає книгу, вiн крадькома поглядав. Як добре, що чоловiк змiг купити їй дорогi та простi сукнi, добре пошите взуття. Той факт, що велика колiсна компанiя рухається вниз рiчкою, а Губка Мартiн лакує автомобiльнi колеса, став мати сенс. Вiн сам пропрацював на заводi кiлька мiсяцiв i покрив лаком певну кiлькiсть колiс. Декiлька пенсiв вiд прибутку вiд його власної працi, можливо, пiшло на купiвлю речей для неї: шматок мережива на зап'ястях, чверть ярду тканини, з якої було пошито її сукню. Добре дивитися на неї та посмiхатися власним думкам, грати своїми думками. З тим самим успiхом можна прийняти речi такими, якими вони є. Сам вiн нiколи не мiг би стати успiшним виробником. Щодо того, що вона дружина Фреда Грея. Якщо художник намалював полотно та повiсив його, чи залишиться воно його полотном? Якщо людина написала вiрш, чи залишиться вiн її вiршем? Яка безглуздiсть! Що ж до Фреда Грея, то вiн мав бути радий. Якщо вiн любив її, як приємно думати, що iнший теж кохає. У вас усе добре, мiстере Грею. Займайтеся своїми справами. Заробляти. Купуйте їй багато гарних речей. Я не знаю, як це зробити. Якби черевик був на iншiй нозi. Ну бачите, це не так. Цього не може бути. Навiщо про це думати?
  Насправдi ситуацiя тим краща, що Алiна належала не Брюсу, а iншому. Якби вона належала йому, йому довелося б зайти з нею до хати, сiсти з нею за стiл, надто часто з нею бачитися. Найгiрше було те, що вона бачила його надто часто. Вона дiзнається про нього. Навряд це було метою його пригод. Тепер, за нинiшнiх обставин, вона могла б, якби їй спало на думку, думати про нього так само, як вiн думав про неї, i вiн не зробив би нiчого, щоб потривожити її думки. "Життя стало кращим, - прошепотiв собi Брюс, - тепер, коли чоловiки та жiнки стали досить цивiлiзованими, щоб не бажати надто часто бачитися один з одним. Шлюб - це пережиток варварства. Саме цивiлiзований чоловiк одягає себе та своїх жiнок, розвиваючи при цьому своє декоративне почуття. Колись чоловiки навiть не одягали тiла нi себе, нi своїх жiнок. Смердючi шкури сохнуть на пiдлозi печери. Пiзнiше навчилися одягати не лише тiло, а й усi деталi життя. Каналiзацiя увiйшла в моду, придворнi панi перших французьких королiв, а також панi Медiчi, мабуть, страшенно пахли, перш нiж навчилися обливати себе ароматами".
  У нашi днi будувалися будинки, що дозволяють деякою мiрою вести окреме iснування, iндивiдуальне iснування у стiнах будинку. Краще б чоловiки будували свої будинки ще розумнiше, дедалi бiльше вiддiлялися один вiд одного.
  Дозвольте коханцям проникнути усередину. Ви самi станете коханцем, що повзуть, повзуть. Що змушує тебе думати, що ти надто потворний, щоб бути коханцем? Свiт хотiв бiльше коханцiв i менше чоловiкiв та дружин. Брюс не надто замислювався про здоров'я своїх думок. Ви б засумнiвалися в здоровiй думцi Сезанна, що стоїть перед полотном? Ви засумнiвалися б у здоров'я думок Кiтса, коли вiн спiвав?
  Набагато краще, що Алiна, його жiнка, належала Фреду Грею - фабриканту з мiста Олд-Харбор в Iндiанi. Навiщо мати фабрики в таких мiстах як Олд-Харбор, якщо жодних результатiв в Алiнах не буде? Чи маємо ми завжди залишатися варварами?
  В iншому настрої Брюс цiлком мiг би поставити питання, як багато знає Фред Грей, як багато вiн здатний знати. Чи може щось статися у свiтi без вiдома всiх зацiкавлених сторiн?
  Однак вони намагатимуться придушити власнi знання. Наскiльки це природно та людяно. Нi на вiйнi, нi в мирний час ми не вбиваємо людину, яку ненавидимо. Ми намагаємося вбити в собi те, що ненавидимо.
  OceanofPDF.com
  Роздiл двадцять шостий
  
  F ЧЕРВОНИЙ СIРИЙ Iшов уранцi дорогою до ворiт. Iнодi вiн повертався i дивився на Брюса. Двоє чоловiкiв не розмовляли одне з одним як ветеринар.
  Жодному чоловiковi не подобається думка про iншого чоловiка, про бiлого чоловiка, досить приємного на вигляд, який весь день сидить наодинцi зi своєю дружиною в саду - довкола нiкого, крiм двох негритянок. Негритянськi жiнки не мають морального почуття. Вони зроблять будь що. Можливо, їм це подобається, але не вдавати, що вам це не подобається. Ось що змушує бiлих так злитися на них, коли вони про це думають. Така худоба! Якщо в цiй країнi не може бути добрих серйозних чоловiкiв, до чого ми прийдемо?
  Якось травневого дня Брюс спустився в мiсто, щоб купити необхiднi садовi iнструменти, i пiшов назад вгору пагорбом, а перед ним йшов Фред Грей. Фред був молодший за себе, але був дюйма на два-три нижче на зрiст.
  Тепер, коли вiн цiлими днями сидiв за столом у заводськiй конторi i жив добре, Фред мав схильнiсть до повноти. У нього розвинувся живiт i опухли щоки. Вiн подумав, що було б непогано, принаймнi якийсь час ходити туди й сюди на роботу. Якби в Олд-Харборi було лише поле для гольфу. Хтось має просувати його. Проблема полягала в тому, що в мiстi не вистачало людей його класу, щоб утримувати замiський клуб.
  Двоє чоловiкiв пiдiймалися на пагорб, i Фред вiдчував присутнiсть Брюса за ним. Як шкода! Якби вiн був позаду, с. Брюс попереду, вiн мiг би регулювати свiй темп i мiг провести час, поки йшов, оцiнюючи людину. Озирнувшись назад i побачивши Брюса, вiн бiльше не обернувся. Чи знав Брюс, що вiн повернув голову, щоб подивитися? Це було питання, одне з тих маленьких дратiвливих питань, якi можуть так дiяти людинi на нерви.
  Коли Брюс прийшов працювати в сад Греїв, Фред вiдразу впiзнав у ньому людину, яка працювала на фабрицi поряд з Губкою Мартiном, i запитав про нього Алiн, але вона вiдповiла, просто похитавши головою. "Щоправда, я нiчого про нього не знаю, але вiн дуже добре працює", - сказала вона тодi. Як ти мiг повернутись до цього? Ти не мiг. Мати на увазi, натякати на щось. Неможливий! Людина не може бути таким варваром.
  Якщо Алiна не любила його, то чому вона вийшла за нього замiж? Якби вiн одружився з бiдною дiвчиною, у нього могли б бути пiдстави для пiдозр, але батько Алiни був солiдною людиною i мав велику юридичну практику в Чикаго. Ледi є ледi. Це одна з переваг весiлля на жiнцi. Не обов'язково постiйно ставити собi запитання.
  Що найкраще зробити, коли ви пiднiмаєтеся на пагорб перед людиною, яка є вашим садiвником? За часiв дiда Фреда i навiть за його батька всi чоловiки в маленьких мiстечках Iндiани були багато в чому схожi. У будь-якому разi, вони думали, що вони дуже схожi, але часи змiнилися.
  Вулиця, якою пiднiмався Фред, була однiєю з найпрестижнiших в Олд-Харборi. Тепер там жили лiкарi та адвокати, банкiвський касир, найкращi люди мiста. Фред хотiв би їх накинутися, бо будинок на вершинi пагорба належав його сiм'ї протягом трьох поколiнь. Три поколiння у мiстi Iндiана, особливо якщо у вас є грошi, дещо означають.
  Садiвник, якого найняла Алiна, завжди був поряд iз Губкою Мартiном, коли той працював на фабрицi; а про Губку Фред пам'ятав. Коли вiн був хлопчиком, вiн разом зi своїм батьком пiшов у майстерню Губки з фарбування карет, i там сталася сварка. Добре, подумав Фред, що часи змiнилися, я звiльнив би цього Губку, тiльки... Проблема була в тому, що Губка жив у мiстi з тих пiр, як був хлопчиком. Його всi знали, i всiм вiн подобався. Ви ж не хочете, щоб на вас обрушилося мiсто, якщо вам доводиться там жити. I крiм того, Губка був добрим працiвником, у цьому немає жодних сумнiвiв. Бригадир сказав, що вiн може виконувати бiльше роботи, нiж будь-яка iнша людина у його вiддiлi, i робити це зi зв'язаною за спиною рукою. Чоловiк мав усвiдомити свої зобов'язання. Тiльки тому, що ви володiєте або контролюєте фабрику, ви не можете поводитися з чоловiками так, як вам заманеться. Iснує зобов'язання, що передбачає контроль над капiталом. Ви повиннi це зрозумiти.
  Якщо Фред почекає Брюса i пiде поруч iз ним на пагорб, повз будинки, розкиданi пагорбом, що тодi? Про що говоритимуть двоє чоловiкiв? "Менi не дуже подобається його зовнiшнiй вигляд", - сказав собi Фред. Вiн запитував, чому.
  Такий фабрикант, як вiн, мав певний тон стосовно людей, якi в нього працювали. Коли ти в армiї, звiсно, все по-iншому.
  Якби того вечора Фред вiв машину, йому було б досить легко зупинитися i запропонувати садiвнику пiдвезти. Це щось iнше. Це ставить речi в iншу основу. Якщо ви їдете гарною машиною, ви зупиняєтеся i кажете: "Застрибуйте". Мило. Це демократично i водночас з вами все гаразд. Ну, бач, зрештою, у тебе є машина. Ви перемикаєте передачу, натискаєте газ. Є про що поговорити. Немає жодного питання про те, чи пихкає одна людина трохи бiльше, нiж iнша, пiдiймаючись на пагорб. Нiхто не пихкає. Ви говорите про машину, трохи гарчiть на неї. "Так, це досить хороша машина, але догляд за нею надто довгий. Iнодi я думаю, що продам його та куплю "Форд". Ви вихваляєте Форда, говорите про Генрi Форда як про велику людину. "Вiн саме та людина, яку ми повиннi мати на посадi президента. Що нам потрiбно, так це гарне та уважне дiлове адмiнiстрування". Ви говорите про Генрi Форда без тiнi заздрощiв, показуєте, що ви людина широкого кругозору. "Та iдея мирного корабля, яка в нього була, була досить божевiльною, тобi не здається? Так, але з того часу вiн, напевно, все це знищив.
  Але пiшки! На своїх ногах! Чоловiковi слiд кинути курити так сильно. З того часу, як пiшов з армiї, Фред занадто багато сидiв за столом.
  Iнодi вiн читав статтi у журналах чи газетах. Такий великий бiзнесмен ретельно стежив за своїм харчуванням. Увечерi перед сном вiн випив склянку молока та з'їв крекер. Вранцi вiн пiдвiвся рано i швидко прогулявся. Голова чиста для дiл. Прокляття! Ви купуєте хорошу машину i потiм йдете пiшки, щоб покращити свiй вiтер та пiдтримувати форму. Алiна мала рацiю, не особливо дбаючи про поїздки ввечерi на машинi. Їй подобалося працювати у своєму саду. Алина мала гарну фiгуру. Фред пишався своєю дружиною. Гарна маленька жiнка.
  У Фреда була iсторiя з життя в армiї, яку вiн любив iнодi розповiдати Харкорту або якомусь мандрiвнику: "Неможливо передбачити, якими стануть люди, коли їх випробувати. В армiї у нас були великi люди та маленькi люди. Ви могли б подумати, чи не так, що великi люди витримають важку роботу найкраще? Ну, ви були б обдуренi. Був у нас у ротi хлопець, важив лише сто вiсiмнадцять. Вдома вiн працював продавцем наркотикiв або щось таке. Вiн ледве їв достатньо, щоб зберегти життя горобцем, йому завжди здавалося, що вiн ось-ось помре, але вiн був дурнем. Боже, вiн був крутим. Вiн продовжувався i продовжувався".
  "Краще пройди трохи швидше, уникнеш незручної ситуацiї" - подумав Фред. Вiн прискорив темп, але не надто сильно. Вiн не хотiв, щоб хлопець за ним знав, що вiн намагається його уникнути. Дурень може подумати, що вiн чогось боїться.
  Думки продовжуються. Фредовi такi думки не подобалися. Якого бiса Алiн не задовольнив садiвник-негр?
  Ну, чоловiк не може сказати своїй дружинi: Менi не подобається, як тут все виглядає. Менi не подобається думка про те, що молодий бiлий чоловiк весь день буде з тобою наодинцi в саду. Чоловiк може мати на увазi - що... ну, фiзичну небезпеку. Якби вiн це зробив, вона розсмiялася б.
  Сказати надто багато означало б... Ну, щось подiбне до рiвностi мiж ним i Брюсом. В армiї такi речi були гаразд. Ви мали зробити це там. Але в цивiльному життi - Сказати що-небудь - означає сказати надто багато, мати на увазi надто багато.
  Прокляття!
  Найкраще йти швидше. Покажiть йому, що хоча людина цiлий день сидить за столом, забезпечуючи роботу саме таких робiтникiв, як вона сама, забезпечуючи приплив їм заробiтної плати, годування чужих дiтей i таке iнше, але, незважаючи нi на що, у людини ноги i вiтер, все гаразд.
  Фред дiстався Сiрих ворiт, але на кiлька крокiв випередив Брюса, i вiдразу ж, не оглядаючись, увiйшов до будинку. Прогулянка стала для Брюса свого роду одкровенням. Це справа побудови себе у своїй свiдомостi як людини, яка нiчого не просить - нiчого, крiм привiлею любити.
  У неї була досить неприємна схильнiсть глузувати з її чоловiка, змушувати його почуватися некомфортно. Кроки садiвника наближалися i наближалися. Рiзке клацання важких черевикiв спочатку по цементному тротуару, а потiм по цегляному тротуару. Вiтер Брюса був добрим. Вiн був не проти лазити. Ну, вiн бачив, як Фред озирнувся довкола. Вiн знав, що вiдбувається в головi Фреда.
  Фред, прислухаючись до крокiв: "Менi хотiлося б, щоб деякi з чоловiкiв, якi працюють у мене на фабрицi, виявили стiльки ж життя. Можу сперечатися, коли вiн працював на заводi, вiн нiколи не поспiшав на роботу.
  Брюс - з усмiшкою на губах - iз досить скупим почуттям внутрiшнього задоволення.
  "Вiн наляканий. Тодi вiн знає. Вiн знає, але боїться дiзнатися".
  Коли вони наблизилися до вершини пагорба, Фред захотiв бiгти, але вiн стримався. Була спроба виявити гiднiсть. Спина чоловiка розповiла Брюсовi те, що вiн хотiв знати. Вiн згадав людину Смедлi, яка так подобалася Губцi.
  "Ми, чоловiки, - приємнi iстоти. У нас так багато доброї волi".
  Вiн дiстався майже того мiсця, де мiг, доклавши особливих зусиль, наступити Фреду на п'яти.
  Усерединi щось спiває - виклик. "Я мiг би, якби захотiв. Я мiг би, якби захотiв".
  Що може?
  OceanofPDF.com
  КНИГА ДЕВЯТА
  
  OceanofPDF.com
  Роздiл двадцять сьомий
  
  ВОНА БУЛА _ ОТРИМАВ вiн був поруч з нею, i вiн здавався їй нiмим, що боїться говорити за себе. Наскiльки смiливим можна бути в уявi i як важко бути смiливим насправдi. Присутнiсть його там, у саду за роботою, де вона могла бачити його щодня, змусила її усвiдомити, як вона нiколи ранiше не усвiдомлювала, мужнiсть чоловiка, принаймнi американського чоловiка. Француз був би ще однiєю проблемою. Вона зазнала нескiнченного полегшення вiд того, що вiн не француз. Якими дивними iстотами були чоловiки насправдi. Коли її не було в саду, вона могла, пiднявшись нагору до своєї кiмнати, сидiти та дивитися на нього. Вiн так старанно намагався стати садiвником, але здебiльшого робив це погано.
  I якi думки, мабуть, крутяться у нього в головi. Якби Фред i Брюс знали, як вона, сидячи бiля вiкна вгорi, iнодi смiялася з них обома, вони обоє могли б розсердитися i назавжди покинути це мiсце. Коли Фред пiшов зранку о восьмiй, вона швидко побiгла нагору, щоб подивитися, як вiн iде. Вiн пiшов дорiжкою до головних ворiт, намагаючись зберегти гiднiсть, як би кажучи: "Я нiчого не знаю про те, що тут вiдбувається, насправдi я впевнений, що нiчого не вiдбувається. Це нижче за мою гiднiсть припускати, що щось вiдбувається. Припустити, що щось вiдбувається, було б надто великим приниженням. Ви бачите як це вiдбувається. Стеж за моєю спиною, поки я йду. Бачиш, чи не так, який я незворушний? Я Фред Грей, чи не так? А що до цих вискочок!
  Для жiнки це нормально, але вона не повинна грати надто довго. У самцiв вона там.
  Алiна була вже не молода, але її тiло ще зберiгало досить тонку пружнiсть. Всерединi свого тiла вона все ще могла гуляти по саду, вiдчуваючи його своє тiло так, як можна вiдчути iдеально пошиту сукню. Коли стаєш трохи старшим, ти переймаєш чоловiчi уявлення про життя, про мораль. Краса людини, мабуть, щось на зразок горла спiвака. Ви народжуєтесь iз цим. Є воно у вас чи нi. Якщо ви чоловiк, а ваша жiнка негарна, ваша справа обдарувати її ароматом краси. Вона буде вам за це дуже вдячна. Можливо, для цього iснує уява. Принаймнi, на думку жiнки, саме для цього iснує чоловiча фантазiя. Яка ще користь вiд неї?
  Тiльки коли ти молода, ти, будучи жiнкою, можеш бути жiнкою. Тiльки коли ти молодий, ти, як чоловiк, можеш бути поетом. Поспiшати. Коли ви перетнули межу, ви не можете повернути назад. Закрадуться сумнiви. Ви станете моральними та суворими. Потiм ви повиннi почати думати про життя пiсля смертi, знайти собi, якщо можете, духовного коханця.
  Негри спiвають
  I. Господь сказав...
  Швидше швидше.
  Спiв негрiв iнодi допомагав осягнути остаточну iстину речей. Двi негритянки спiвали на кухнi вдома, поки Алiна сидiла бiля вiкна нагорi, спостерiгаючи, як її чоловiк iде стежкою, спостерiгаючи, як чоловiк Брюс копає в саду. Брюс припинив копати i глянув на Фреда. Вiн мав певну перевагу. Вiн глянув на спину Фреда. Фред не наважився обернутися i подивитися на нього. Було щось за що Фреду треба було триматися. Вiн щось тримав пальцями, чiпляючись за що? Сам, звiсно.
  У хатi та саду на пагорбi все стало трохи напруженим. Скiльки вродженої жорстокостi у жiнок! Двi негритянки в хатi спiвали, робили свою роботу, дивилися та слухали. Сама Алiна поки що була досить крутою. Вона нiчого не зобов'язувала себе.
  Сидячи бiля вiкна нагорi або прогулюючись у саду, не треба було дивитися на людину, яка там працювала, не треба було думати про iншу людину, що спустилася з пагорба на фабрику.
  Можна було дивитися на дерева, рослини, що ростуть.
  Була проста природна жорстока рiч, яка називалася природою. Про це можна було подумати, вiдчути себе частиною цього. Одна рослина швидко виросла, задушивши iншу, що росте пiд нею. Дерево, що стартувало краще за iнше, вiдкинуло свою тiнь вниз, заглушивши сонячне свiтло вiд меншого дерева. Його корiння швидше розповсюджується по землi, всмоктуючи цiлющу вологу. Дерево було дерево. Нiхто не ставив це питання. Чи може жiнка бути просто жiнкою на якийсь час? Вона мала бути такою, щоб взагалi бути жiнкою.
  Брюс ходив садом, вищипуючи з землi слабшi рослини. Вiн уже багато чого навчився у садiвництвi. Навчання не зайняло багато часу.
  Для Алiни вiдчуття життя, що наринула на неї у веснянi днi. Тепер вона була самою собою, жiнкою, яка дала їй шанс, можливо, єдиний шанс, який вона матиме.
  "У свiтi повно святенництва, чи не так, дорога? Так, але краще вдати, що пiдписався".
  Яскравий момент для жiнки бути жiнкою для поета бути поетом. Якось увечерi в Парижi вона, Алiна, щось вiдчула, але iнша жiнка, Роуз Френк, взяла над нею гору.
  Вона намагалася слабко, будучи в уявi Роуз Френк, Естер Уокер.
  З вiкна нагорi, а iнодi й сидячи в саду з книгою, вона дивилася на Брюса. Якi дурнi книжки!
  "Ну, моя люба, нам потрiбне щось, що допоможе нам пережити похмурi часи. Так, але бiльшiсть життя нудна, чи не так, дорога?
  Коли Алiна сидiла в саду i дивилася на Брюса, вiн ще не наважився пiдвести очi та подивитися на неї. Коли вiн це зробить, може настати випробування.
  Вона була впевнена.
  Вона казала собi, що вiн був тим, хто мiг у якийсь момент стати слiпим, вiдпустити всi ланцюжки, кинутися в природу, з якої вiн прийшов, бути чоловiком для її жiнки, принаймнi на мить.
  Пiсля того, як це сталося?
  Вона зачекає i подивиться, що буде далi, пiсля того, як це станеться. Поставити запитання заздалегiдь означало стати чоловiком, а до цього вона ще не була готова.
  Алiна посмiхається. Була рiч, яку Фред не мiг зробити, але вона ще не ненавидiла його за нездатнiсть. Така ненависть могла б виникнути пiзнiше, якби зараз нiчого не сталося, якби вона прогавила свiй шанс.
  Завжди з самого початку Фред хотiв побудувати довкола себе гарну, мiцну маленьку стiну. Вiн хотiв бути у безпецi за стiною, вiдчувати себе у безпецi. Чоловiк у стiнах будинку, у безпецi, жiноча рука, що тепло тримає його за руку, чекає на нього. Решту замкнули стiнами будинку. Чи варто дивуватися, що люди були так зайнятi будiвництвом стiн, укрiпленням стiн, боротьбою, вбивством один одного, побудовою систем фiлософiї, побудовою систем моралi?
  - Але, моя люба, за стiнами вони трапляються без конкуренцiї. Ви їх звинувачуєте? Розумiєте, це їхнiй єдиний шанс. Ми, жiнки, робимо те саме, коли рятуємо чоловiка. Добре, коли немає конкурентiв, коли ти певен у собi, але як довго жiнка зможе залишатися впевненою? Будьте розумнi, моя люба. Цiлком розумно, що ми взагалi можемо жити iз чоловiками".
  Насправдi небагато жiнок заводять коханцiв. Сьогоднi небагато чоловiкiв i жiнок взагалi вiрять у кохання. Подивiться на книги, якi вони пишуть, на картини, якi малюють, музику, яку створюють. Можливо, цивiлiзацiя - це не що iнше, як процес пошуку того, чого ви не можете мати. Те, чого ви не можете мати, ви висмiюєте. Ви применшуєте це, якщо можете. Ви робите це неприємним та iншим. Обливайте його брудом, знущайтеся з нього - хотiти цього бог знає як сильно, звiсно, постiйно.
  Є рiч, яку чоловiки не беруть. Вони - чоловiки надто брутальнi. У них дуже багато дитинства. Вони гордi, вимогливi, впевненi у собi та своїй системi.
  Все про життя, але вони поставили себе вище за життя.
  Чого вони не наважуються прийняти, так це факту, таємницi самого життя.
  Плоть є плоть, дерево дерево, трава є трава. Плоть жiнки - це тiло дерев, квiтiв та трав.
  Брюс у саду, торкаючись пальцями молодих дерев, молодих рослин, торкався пальцями та тiла Алiни. Її тiло потеплiло. Усерединi щось кружляло i поло.
  Багато днiв вона взагалi не думала. Вона гуляла в саду, сидiла на лавцi з книгою в руках - чекала.
  Що таке книжки, живопис, скульптура, вiршi. Чоловiки пишуть, вирiзують, малюють. Це спосiб уникнути проблеми. Їм подобається думати, що проблем немає. Подивися, подивись на мене. Я центр життя, творець коли я перестаю iснувати, нiчого не iснує.
  Ну, хiба це не правда, принаймнi для мене?
  OceanofPDF.com
  Роздiл двадцять восьмий
  
  ПРОХОДИЛА ЛIНIЯ _ У її садок, спостерiгаючи за Брюсом.
  Для нього могло бути бiльш очевидним, що вона не зайшла б так далеко, якби не була готова в потрiбний момент пiти далi.
  Вона справдi збиралася випробувати його смiливiсть.
  Бувають моменти, коли смiливiсть є найважливiшим атрибутом у життi.
  Минули днi та тижнi.
  Двi негритянки в будинку спостерiгали та чекали. Часто вони дивилися один на одного i хихикали. Повiтря на вершинi пагорба було сповнене смiхом - похмурим смiхом.
  "О Господи! Про Господи! Про Господи!" один iз них кричав iншому. Вона засмiялася пронизливим негритянським смiхом.
  Фред Ґрей знав, але боявся впiзнати. Обидва чоловiки були б шокованi, якби знали, якою проникливою i смiливою стала Алiна - невинна, тиха на вигляд - але вони нiколи не впiзнали б. Двi негритянки, можливо, знали, але це не мало значення. Негритянськi жiнки вмiють мовчати, коли йдеться про бiлих.
  OceanofPDF.com
  КНИГА ДЕСЯТА
  
  OceanofPDF.com
  Роздiл двадцять дев'ятий
  
  ЛIНIЯ _ _ У її лiжко. Це було пiзно увечерi на початку червня. Це сталося, i Брюс пiшов, куди Алiна не знала. Пiвгодини тому вiн спустився сходами i вийшов iз дому. Вона чула, як вiн рухався гравiйною дорiжкою.
  
  День був теплий, ароматний, i легкий вiтерець вiяв через пагорб i у вiкно.
  Якби Брюс був мудрий зараз, вiн просто зник. Чи може людина мати таку мудрiсть? Алiна посмiхнулася до цiєї думки.
  В одному Алiна була абсолютно впевнена, i коли ця думка спала їй на думку, це було схоже на те, нiби прохолодна рука легко торкнулася гарячої гарячкової плотi.
  Тепер вона матиме дитину, можливо, сина. То був наступний крок - наступна подiя. Неможливо так глибоко схвилюватись, якщо щось не станеться, але що вона робитиме, коли це станеться? Чи йтиме вона спокiйно, дозволяючи Фреду думати, що це його дитина?
  Чому нi? Ця подiя зробить Фреда таким гордим та щасливим. Безсумнiвно, з того часу, як вона вийшла за нього замiж, Фред часто дратував i набрид Алiнi, його дитинство, його тупiсть. Але зараз? Що ж, вiн думав, що фабрика має значення, що його власний вiйськовий послужний список має значення, що становище сiм'ї Греїв у суспiльствi має значення найбiльше; i все це мало значення для нього, як i для Алiни, у якомусь сенсi, зовсiм другорядному, як вона тепер знала. Але навiщо вiдмовляти йому в тому, чого вiн так хотiв у життi, чого принаймнi вiн думав, що хоче? Сiрi з Олд-Харбор, Iндiана. У них уже було три поколiння, i це був довгий час в Америцi, в Iндiанi. По-перше, проникливий у торгiвлi кiньми Грей, трохи грубуватий, тютюн, що жує, любить робити ставки на скачки, справжнiй демократ, хороший товариш, якого добре зустрiчають, постiйно вiдкладає грошi. Потiм банкiр Грей, який все ще проникливий, але став обережним - друг губернатора штату, вкладник у фонди республiканської кампанiї, якось м'яко вiдгукувався про нього як кандидата в Сенат Сполучених Штатiв. Вiн мiг би це отримати, якби не був банкiром. Не дуже хороша полiтика - ставити банкiра до списку сумнiвного року. Двоє старших Греїв, а потiм Фред - не такi смiливi, не такi проникливi. Не було жодних сумнiвiв у тому, що Фред у своєму родi був найкращим iз трьох. Вiн хотiв усвiдомлення якостi, шукав свiдомостi якостi.
  Четвертий Ґрей, який взагалi не був Сiрим. Її сiрий. Вона могла б назвати його Дадлi Грей або Брюс Грей. Чи вистачить їй смiливостi зробити це? Можливо, це буде надто ризиковано.
  Щодо Брюса - ну, вона обрала його - несвiдомо. Щось сталося. Вона виявилася набагато смiливiшою, нiж планувала. Насправдi вона мала намiр лише пограти з ним, виявити над ним свою владу. Можна дуже втомитися i занудьгувати в очiкуваннi - в саду на пагорбi в Iндiанi.
  Лежачи на лiжку у своїй кiмнатi в будинку Греїв, на вершинi пагорба, Алiна могла, повернувши голову на подушку, бачити вздовж лiнiї горизонту, над живою огорожею, навколишнiм садом, верхню частину фiгури людини, що йде єдиною вулицею на вершинi пагорба. Мiсiс Вiльмотт вийшла з дому i пiшла вулицею. I тому вона теж залишилася вдома того дня, коли всi iншi на вершинi пагорба спустилися до мiста. Влiтку мiсiс Уiллмотт мала сiнну лихоманку. Ще через тиждень чи два вона поїде до пiвнiчного Мiчигана. Чи приїде вона зараз вiдвiдати Алiн чи пiде вниз схилом пагорба в якийсь iнший будинок, щоб вiдвiдати її пiсля обiду? Якби вона прийшла в будинок Грея, Алiнi залишалося б тихо лежати, вдаючи, що вона спить. Якби мiсiс Вiллмотт знала про подiї, що вiдбулися в будинку Сiрих того дня! Яка для неї радiсть, радiсть, подiбна до радостi тисяч людей вiд якоїсь iсторiї, розмiщеної на першiй шпальтi газети. Алiна трохи здригнулася. Вона пiшла на такий ризик, такий ризик. У нiй було щось на кшталт задоволення, яке вiдчувають чоловiки пiсля битви, з якої вони пiшли неушкодженими. Її думки були трохи вульгарнолюдськими. Їй хотiлося зловтiшатися над мiсiс Уiллмотт, яка спускалася з пагорба, щоб вiдвiдати сусiдку, але чий чоловiк пiзнiше забрав її, щоб їй не довелося лiзти назад у власний будинок. Коли у вас сiнна лихоманка, ви повиннi бути обережнi. Якби мiсiс Уiллмотт тiльки знала. Вона нiчого не знала. Не було жодних причин, з яких хтось мав знати про це зараз.
  
  День почався з того, що Фред вдягнув солдатську форму. Мiсто Олд-Харбор, наслiдуючи приклад Парижа, Лондона, Нью-Йорка i тисяч невеликих мiст, мало висловити свою скорботу за загиблими у свiтовiй вiйнi, присвятивши статую в невеликому парку на березi рiчки, внизу. бiля заводу Фреда. У Парижi президент Францiї, члени Палати депутатiв, великi генерали, сам Тигр Францiї. Що ж, Тигру бiльше нiколи не доведеться сперечатися з Прексi Уiлсон, чи не так? Тепер вiн i Ллойд Джордж можуть вiдпочити, розслабитись удома. Незважаючи на те, що Францiя є центром захiдної цивiлiзацiї, тут буде вiдкрито статую, вiд якої митцю буде не по собi. У Лондонi король, принц Уельський, сестри Доллi - нi-нi.
  В Олд-Харборi мер, члени мiської ради, губернатор штату приїжджають виступити з промовою, виднi городяни їдуть автомобiлями.
  Фред, найбагатша людина у мiстi, ходить у строю з простими солдатами. Вiн хотiв, щоб Алiна була там, але вона припускала, що залишиться вдома, i йому важко було протестувати. Хоча багато людей, з якими йому треба було марширувати плiч-о-плiч, - такi ж рядовi, як i вiн сам, - були робiтниками на його фабрицi, Фред вiдчував себе цiлком нормально з цього приводу. Це було щось iнше, нiж йти вгору схилом пагорба з садiвником, робiтником - насправдi зi слугою. Людина стає безособовою. Ви маршируєте i є частиною чогось бiльшого, нiж будь-яка людина, ви є частиною своєї країни, її сили та могутностi. Жодна людина не може претендувати на рiвнiсть з вами, тому що ви йшли з ним у бiй, бо ви йшли з ним на парадi на згадку про битви. Є певнi речi, спiльнi для всiх людей, наприклад, народження i смерть. Ви не претендуєте на рiвнiсть з чоловiком, тому що ви i вiн обоє народженi вiд жiнок, тому що коли прийде ваш час, ви обоє помрете.
  У своїй унiформi Фред виглядав до безглуздя хлопчачим. Дiйсно, якщо ви збираєтеся займатися подiбними речами, у вас не повинно вiдростати черевце, що округлилося, не повиннi товстiти щоки.
  Фред поїхав на пагорб опiвднi, щоб одягнути форму. Десь у центрi мiста грав оркестр, i швидкий марш, що долинав вiтром, виразно доносився вгору пагорбом, у будинок i сад.
  Усi на маршi, свiт на маршi. Фред мав такий жвавий, дiловий вигляд. Вiн хотiв сказати "спускайся, Алiне", але не зробив цього. Коли вiн пiшов дорiжкою до машини, садiвника Брюса не було видно. Справдi, це нiсенiтниця, що вiн не змiг отримати комiсiю, коли пiшов на вiйну, але що було зроблено, те зроблено. У мiському життi знайдуться люди набагато нижчого становища, якi носитимуть мечi та пошите на замовлення унiформу.
  Коли Фред пiшов, Алiна провела двi чи три години у своїй кiмнатi нагорi. Двi негритянки теж збиралися йти. Незабаром вони спустилися стежкою до ворiт. Для них це був урочистий випадок. Вони одягли строкатi сукнi. Там була висока чорношкiра жiнка та жiнка похилого вiку з темно-коричневою шкiрою та величезною широкою спиною. "Вони разом спустилися до ворiт, трохи пританцьовуючи", - подумала Алiна. Коли вони дiстануться мiста, де марширують чоловiки i грають оркестри, вони почнуть гарцювати ще бiльше. Негритянськi жiнки гарцюють за негритянських чоловiкiв. "Давай дитинко!"
  "О Господи!"
  "О Господи!"
  - Ви були на вiйнi?
  "Так, сер. Урядова вiйна, трудовий батальйон, американська армiя. Це я солодкий.
  Алiна нiчого не збиралася, не будувала жодних планiв. Вона сидiла у своїй кiмнатi i вдавала, що читає книгу. Хауеллса "Повстання Сайласа Лефама".
  Сторiнки танцювали. Внизу, у мiстi, грав оркестр. Чоловiки марширували. Тепер вiйни не було. Мертвi не можуть пiднятися та маршувати. Лише тi, хто виживе, зможуть марширувати.
  "Зараз! Зараз!"
  Щось прошепотiло всерединi неї. Чи справдi вона мала намiр це зробити? Чому, зрештою, вона хотiла, щоб чоловiк Брюс був поруч iз нею? Чи будь-яка за своєю суттю насамперед розпусниця? Яка нiсенiтниця!
  Вона вiдклала книгу убiк i взяла iншу. Справдi!
  Лежачи на лiжку, вона тримала книгу в руцi. Лежачи на лiжку i дивлячись у вiкно, вона могла бачити лише небо та верхiвки дерев. Птах пролетiв небом i засвiтився на однiй iз гiлок сусiднього дерева. Птах подивився прямо на неї. Це смiялися з неї? Вона була така мудра, вважала себе вищою за свого чоловiка Фреда, а також людину Брюса. Що ж до чоловiка Брюса, що вона про нього знала?
  Вона взяла ще одну книгу i навмання вiдкрила її.
  Я не скажу, що це мало що означає, бо, навпаки, знати вiдповiдь було для нас надзвичайно важливо. Але тим часом i до тих пiр, поки ми не дiзнаємося, чи намагається квiтка зберегти i вдосконалити життя, закладене в неї природою, або ж природа докладає зусиль для пiдтримки i полiпшення рiвня iснування квiтка, або, нарештi, чи то випадок, який в кiнцевому рахунку керує випадком, безлiч видимостей спонукають нас повiрити, що не джерела.
  Думки! "Проблеми iнодi походять iз загального джерела". Що мала на увазi людина книги? Про що вiн писав? Чоловiки пишуть книжки! Ти робиш чи нi! Що ти хочеш?
  "Дорога моя, книги заповнюють промiжки часу". Алiна встала i спустилася до саду з книгою в руцi.
  Можливо, та людина, яку Брюс разом iз рештою вирушив у мiсто. Це було малоймовiрно. Вiн нiчого не сказав про це. Брюс був не з тих, хто вступає у вiйну, якщо його не примушують до цього. Вiн був тим, ким був: людиною, яка блукала всюди в пошуках чогось. Такi чоловiки надто сильно вiдокремлюють себе вiд звичайних чоловiкiв i тодi почуваються самотнiми. Вони завжди шукають - чекають - чого?
  Брюс працював у саду. Того дня вiн одягнув нову синю форму, яку носять робiтники, i тепер стояв iз садовим шлангом у руцi та поливав рослини. Синiй колiр робочих унiформ досить гарний. Груба тканина на дотик тверда i приємна на дотик. Вiн також був дивно схожий на хлопчика, який прикидається робiтником. Фред вдавався звичайною людиною, рядовою в рядах суспiльства.
  Дивний свiт удавання. Так тримати. Так тримати.
  "Тримайся на плаву. Тримайся на плаву".
  Якщо пiдвести на хвилинку -?
  Алiна сидiла на лавцi пiд деревом, яке росло на однiй з терас саду, а Брюс стояв iз садовим шлангом на нижнiй терасi. Вiн не дивився на неї. Вона не дивилася на нього. Справдi!
  Що вона знала про нього?
  Припустимо, вона залишить йому вирiшальний виклик? Але як це зробити?
  Як абсурдно вдавати, що читаєш книгу. Оркестр у мiстi, який замовк якийсь час, знову заграв. Скiльки часу минуло вiдколи пiшов Фред? Скiльки часу минуло з того часу, як пiшли двi негритянки? Чи знали двi негритянки, коли вони йшли стежкою - гарцуя - чи знали вони, що, поки їх не було - того дня -
  Руки Алiни тепер тремтiли. Вона пiднялася з лави. Коли вона пiдвела очi, Брюс дивився прямо на неї. Вона трохи зблiдла.
  Отже, виклик мав виходити вiд нього? Вона цього не знала. Вiд цiєї думки у неї трохи закрутилася голова. Тепер, коли прийшло випробування, вiн не виглядав зляканим, а вона була страшенно налякана.
  Його? Ну, нi. Можливо, про себе.
  Вона йшла тремтячими ногами стежкою до будинку i чула позаду себе його кроки по гравiю. Кроки звучали твердо та впевнено. Того дня, коли Фред пiднiмався на пагорб, переслiдуваний тими самими кроками... Вона вiдчула це, дивлячись з вiкна нагору в будинку, i їй було соромно за Фреда. Тепер їй було соромно за себе.
  Коли вона пiдiйшла до дверей будинку i ввiйшла всередину, її рука потяглася, наче хотiла зачинити за собою дверi. Якби вона це зробила, вiн, звичайно, не став би наполягати. Вiн пiдходив до дверей, а коли вони зачинялися, повертався i йшов. Вона бiльше не побачить його.
  Її рука двiчi потяглася до ручки дверей, але не знайшла її. Вона повернулась i пiшла через кiмнату до сходiв, що вели до її кiмнати.
  Вiн не вагався бiля дверей. Те, що мало статися зараз, станеться.
  З цим нiчого не можна було вдiяти. Вона була цьому рада.
  OceanofPDF.com
  Роздiл тридцять
  
  ЛIНIЇ БУЛА _ БЕРЕЗНИЙ на своєму лiжку нагорi в будинку Греїв. Її очi були схожi на очi сонної кiшки. Тепер нема чого думати про те, що сталося. Вона хотiла, щоб це сталося, i сама цього досягла. Було зрозумiло, що мiсiс Уїллмотт не прийде до неї. Можливо, вона спала. Небо було дуже ясним i блакитним, але тон уже ставав глибшим. Скоро настане вечiр, негритянки повернуться додому, Фред прийде додому... Доведеться зустрiтися з Фредом. Щодо негритянок, то це не мало значення. Вони будуть думати так, як змушує їх думати їхня природа, i вiдчувати так, як їхня природа змушує їх вiдчувати. Нiколи не можна сказати, що думає чи вiдчуває негритянка. Вони нiби дiти дивляться на вас своїми напрочуд м'якими i невинними очима. Бiлi очi, бiлi зуби на смаглявому обличчi - смiх. Це смiх, який не завдає занадто багато болю.
  Мiсiс Вiллмотт зникла з поля зору. Бiльше жодних поганих думок. Свiт тiлу та духу теж.
  Яким вiн був нiжним та сильним! Принаймнi вона не помилилася. Чи пiде вiн зараз?
  Ця думка налякала Алiну. Їй не хотiлося про це думати. Краще подумати про Фреда.
  Прийшла ще одна думка. Насправдi вона кохала свого чоловiка Фреда. У жiнок є кiлька способiв кохати. Якби вiн прийшов до неї зараз, розгублений, засмучений...
  Найiмовiрнiше, вiн прийде щасливий. Якби Брюс зник iз цього мiсця назавжди, це теж зробило б його щасливим.
  Наскiльки зручним було лiжко. Чому вона була така впевнена, що тепер у неї буде дитина? Вона представила свого чоловiка Фреда, що тримає дитину на руках, i ця думка принесла їй задоволення. Пiсля цього у неї народяться ще дiти. Не було причин залишати Фреда в тому положеннi, в яке вона поставила його. Якби їй довелося провести залишок свого життя, проживаючи з Фредом i народжуючи вiд нього дiтей, життя було б непоганим. Вона була дитиною, а тепер стала жiнкою. У природi все змiнилося. Цей письменник, людина, яка написала книгу, яку вона намагалася прочитати, коли пiшла до саду. Це було сказано не надто добре. Сухий розум, сухе мислення.
  "Багато подiбностей спонукає нас повiрити, що щось, рiвне нашим найвищим думкам, часом виходить iз загального джерела".
  Внизу почувся звук. Двi негритянки повернулися додому пiсля параду та церемонiї вiдкриття статуї. Як добре, що Фред не загинув на вiйнi! Будь-якої митi вiн мiг повернутися додому, мiг пiднятися прямо нагору, у свою кiмнату, в наступну до неї, вiн мiг прийти до неї.
  Вона не рушила з мiсця i невдовзi почула його кроки на сходах. Спогади про кроки Брюса. Наближаються кроки Фреда, можливо, наближаються до неї. Вона не заперечувала. Якби вiн прийшов, вона була б дуже рада.
  Вiн справдi пiдiйшов, досить несмiливо вiдчинив дверi, i, коли її погляд запросив їх, пiдiйшов i сiв на край лiжка.
  - Ну, - сказав вiн.
  Вiн говорив про необхiднiсть пiдготуватися до обiду, а потiм про парад. Все пройшло дуже добре. Вiн не почував себе сором'язливим. Хоча вiн цього не говорив, вона розумiла, що вiн був задоволений своєю фiгурою, що марширує разом iз робiтниками, звичайною людиною того часу. Нiщо не вплинуло на його уявлення про фiгуру, яку така людина, як вона, має грати у життi свого мiста. Можливо, i тепер його бiльше не турбуватиме присутнiсть Брюса, але вiн цього ще не знав.
  Людина - дитина, а потiм стає жiнкою, можливо, матiр'ю. Можливо, це є справжня функцiя людини.
  Алiна очима запросила Фреда, i вiн нахилився та поцiлував її. Її губи були теплими. Тремтiння пробiгло по його тiлу. Що сталося? Який це був для нього день! Якщо вiн отримав Алiн, то справдi отримав її! Вiн завжди хотiв вiд неї чогось визнання своєї мужностi.
  Якби вiн це зрозумiв - цiлком, глибоко, як нiколи до кiнця.
  Вiн узяв її на руки i мiцно притис до свого тiла.
  Внизу негритянки готували вечерю. Пiд час параду у центрi мiста сталося щось, що потiшило одного з них, i вона розповiла про це iншому.
  По хатi пролунав пронизливий негритянський смiх.
  OceanofPDF.com
  КНИГА ОДИННАДЦЯТА
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
  
  ПIЗНО У _ ТО Увечерi раннього осiннього дня Фред пiднiмався на пагорб Олд-Харбор, щойно уклавши контракт на нацiональну рекламну кампанiю "Сiрих автомобiльних колiс" у журналах. За кiлька тижнiв це почнеться. Американцi читали рекламу. У цьому не було жодних сумнiвiв. Якось Кiплiнг написав редактору американського журналу. Редактор надiслав йому екземпляр журналу без реклами. Але я хочу побачити рекламу. Це найцiкавiше в журналi", - сказав Кiплiнг.
  Вже за кiлька тижнiв назва компанiї Grey Wheel розiйшлася сторiнками всiх нацiональних журналiв. Люди в Калiфорнiї, Айовi, Нью-Йорку, маленьких мiстечках Нової Англiї читають про Grey Wheels. "Сiрi колеса - це любителi"
  "Дорога Самсонiв",
  "Дорожнi чайки". Нам потрiбна була саме правильна фраза, щось, що зупинило б погляд читача, змусило його задуматися про Сiрих Колiс, захотiти Сiрих Колiс. У рекламникiв з Чикаго ще не було вiдповiдної лiнiї, але вони все зроблять правильно. Рекламники були досить розумнi. Деякi автори реклами отримували п'ятнадцять, двадцять, навiть сорок чи п'ятдесят тисяч доларiв на рiк. Вони записали рекламнi гасла. Ось що я скажу: це країна. Все, що потрiбно було зробити Фреду, - це передати те, що написали рекламники. Зробили дизайни, виписали рекламу. Все, що йому треба було зробити, це сидiти у своєму кабiнетi та оглядати їх. Потiм його мозок вирiшив, що добре, а що нi. Ескiзи були виконанi молодими людьми, якi вивчали мистецтво. Iнодi приїжджали до них вiдомi художники, такi як Том Бернсайд з Парижа. Коли американськi бiзнесмени починали чогось добиватися, вони це домагалися.
  Зараз Фред тримав свою машину у гаражi у мiстi. Якщо вiн хотiв поїхати додому пiсля вечора в офiсi, йому просто дзвонили, i за ним приходив чоловiк.
  Однак це була гарна нiч для прогулянки. Чоловiк мав тримати себе у формi. Коли вiн проходив дiловими вулицями Олд-Харбора, з ним йшов один iз великих людей з рекламного агентства Чикаго. (Вони прислали сюди своїх найкращих людей. Справа Сiрого Колеса була для них важливою.) Прогулюючись, Фред оглядав дiловi вулицi свого мiста. Вiн уже бiльше, нiж будь-хто iнший, допомiг перетворити маленьке рiчкове мiстечко на пiвмiста, i тепер вiн зробить набагато бiльше. Подивiться, що трапилося з Акроном пiсля того, як там почали виробляти шини, подивiться, що трапилося з Детройтом через Форда та деякi iншi. Як зауважив мешканець Чикаго, кожна машина, яка їздить, мала мати чотири колеса. Якщо Ford може це зробити, чому ви не можете? Все, що зробив Форд, - це побачив можливiсть, що представилася, i скористався нею. Хiба це не було просто випробуванням гарного американця - якщо вже на те пiшло?
  Фред залишив рекламника у своєму готелi. Насправдi рекламникiв було четверо, але решта трьох були письменниками. Вони йшли однi, позаду Фреда та свого боса. "Звичайно, бiльшi люди, такi як ми з вами, справдi мають висловлювати їм свої iдеї. Потрiбна холоднокровна голова, щоб знати, що i коли робити, i уникати помилок. Письменник завжди трохи божевiльний у глибинi душi, - смiючись, сказав Фреду рекламник.
  Однак, коли вони пiдiйшли до дверей готелю, Фред зупинився i почав чекати на iнших. Вiн потис усiм руки. Якщо людина, яка стоїть на чолi великого пiдприємства, стає нахабною, починає думати про себе надто добре.
  Фред пiшов угору пагорбом один. Нiч була гарна, i вiн нiкуди не поспiшав. Коли ви пiднiмалися таким чином i коли у вас починалося важко дихати, ви зупинялися i деякий час стояли, дивлячись вниз, на мiсто. Там, унизу, була фабрика. Потiм рiчка Огайо тече дедалi далi. Коли ви розпочали велику справу, вона не зупинилася. У цiй країнi є статки, яким не можна нашкодити. Припустимо, настане кiлька поганих рокiв, i ви втратите двiстi чи триста тисяч. Що з того? Ти сидиш i чекаєш, коли настане твiй шанс. Країна дуже велика i багата, щоб депресiя могла тривати дуже довго. Вiдбувається таке: малюкiв вiдсiвають. Головне - стати одним iз великих людей i домiнувати у своїй галузi. Багато хто з того, що чиказька людина сказала Фреду, вже стали частиною його власних думок. У минулому вiн був Фредом Греєм з компанiї Grey Wheel Company з Олд-Харбора, штат Iндiана, але тепер вiн мав стати кимось нацiональним.
  Яка гарна була та нiч! На розi вулицi, де горiло свiтло, вiн подивився на годинник. Одинадцята година. Вiн пройшов у темнiший простiр мiж вогнями. Подивившись прямо вперед, на пагорб, вiн побачив синювато-чорне небо, посипане яскравими зiрками. Коли вiн повернувся, щоб озирнутися назад, хоча вiн i не мiг цього бачити, вiн мав свiдомiсть великої рiчки там, внизу, рiчки, на берегах якої вiн завжди жив. Було б щось зараз, якби вiн мiг знову оживити рiчку, як це було за часiв його дiда. Баржi наближаються до докiв компанiї Grey Wheel. Крики людей, клуби сiрого диму з фабричних труб котяться долиною рiчки.
  Фред дивно почував себе щасливим нареченим, а щасливий наречений любить нiч.
  Ночi в армiї Фред, рядовий, марширує дорогою у Францiї. У тебе виникає дивне вiдчуття себе маленьким, незначним, коли ти настiльки дурний, що пiдеш служити рядовим до армiї. I все ж таки був той весняний день, коли вiн марширував вулицями Старої Гаванi у формi рядового. Як радiв народ! Шкода, що Алiна цього не почула. Того дня вiн напевно спричинив фурор у мiстi. Хтось сказав йому: "Якщо ти коли-небудь захочеш стати мером або потрапити до Конгресу або хоча б до Сенату Сполучених Штатiв..."
  У Францiї, що йдуть дорогами в темрявi - люди виставляються для наступу на ворога - напруженi ночi в очiкуваннi смертi. Хлопцевi довелося зiзнатися самому собi, що для мiста Олд-Харбор мало б якесь значення, якби вiн загинув в однiй iз битв, у яких вiн брав участь.
  В iншi ночi пiсля настання жахлива робота нарештi завершена. Безлiч дурнiв, якi нiколи не брали участь у битвi, завжди поспiшали туди потрапити. Жаль, що їм не дали можливостi побачити, як це - дурням.
  Нiч пiсля битв, напруженi ночi теж. Можливо, ви лягаєте на землю, намагаючись розслабитися, кожен нерв сiпається. Господи, якби в людини було зараз багато справжньої випивки! А як щодо, скажiмо, двох лiтрiв старого доброго вiскi Кентуккi Бурбон? Як ви думаєте, вони не роблять нiчого кращого за бурбон? Людина може випити багато цього, i це йому потiм не зашкодить. Ви б бачили, як деякi люди похилого вiку в нашому мiстi п'ють цей напiй з дитинства, а деякi доживають до ста рокiв.
  Пiсля бою, незважаючи на напруженi нерви та втому, сильна радiсть. Я живий! Я живий! Iншi вже мертвi або розiрванi на шматки i лежать десь у лiкарнi в очiкуваннi смертi, але я живий.
  Фред пiднiмається на пагорб Олд-Харбор i думає. Вiн пройшов квартал чи два, а потiм зупинився, зупинився бiля дерева i озирнувся на мiсто. На схилi пагорба залишалося чимало пустирiв. Якось вiн довго стояв бiля паркану, збудованого навколо пустиря. У будинках уздовж вулиць, що пiднiмаються вгору, майже всi люди вже лягли спати.
  У Францiї пiсля бою чоловiки стояли i дивилися один на одного. "Мiй приятель отримав своє. Тепер менi потрiбно знайти нового приятеля.
  "Доброго дня, i так ви ще живi?"
  Думав здебiльшого про себе. "Мої руки все ще тут, мої руки, мої очi, мої ноги. Моє тiло досi цiле. Я хотiв би зараз бути з жiнкою". Сидiти на землi було добре. Було приємно вiдчувати землю пiд нижнiми щоками.
  Фред згадав зоряну нiч, коли сидiв на узбiччi дороги у Францiї з iншим чоловiком, якого вiн нiколи ранiше не бачив. Чоловiк, очевидно, був євреєм, великим чоловiком з кучерявим волоссям i великим носом. Звiдки Фред дiзнався, що ця людина єврей, вiн не мiг сказати. Майже завжди можна сказати. Дивна iдея, так, єврей iде на вiйну i бореться за свою країну? Думаю, вони змусили його втекти. Що б сталося, якби вiн протестував? "Але я єврей. Я не маю жодної країни". Хiба Бiблiя не каже, що єврей має бути людиною без батькiвщини, щось таке? Шикарний шанс! Коли Фред був хлопчиком, в Олд-Харборi була лише одна єврейська родина. Ця людина мала дешеву крамничку на березi рiчки, а сини ходили до державної школи. Якось Фред приєднався до кiлькох iнших хлопчикiв, якi знущалися з одного з єврейських хлопчикiв. Вони йшли за ним вулицею з криками: "Христовбивця! Христосовбивця!
  Дивно, що людина вiдчуває пiсля битви. У Францiї Фред сидiв на узбiччi дороги i повторював злiснi слова: "Христовбивця, христовбивця". Не вимовляючи їх уголос, тому що вони завдадуть болю дивнiй людинi, що сидить поруч iз нею. Досить забавно уявити, що завдаєш бiль такiй людинi, будь-якому чоловiковi, думаючи про думки, якi палять i жалять, як кулi, не вимовляючи їх вголос.
  Єврей, тихий i чутливий чоловiк, сидiв поряд iз дорогою у Францiї разом iз Фредом пiсля битви, в якiй загинуло дуже багато людей. Мерцi не мали значення. Важливо було те, що ти живий. Це була така ж нiч, як та, коли вiн пiднiмався на пагорб у Старому Фларборi. Молодий незнайомець у Францiї подивився на нього i посмiхнувся до скривдженої посмiшки. Вiн пiдняв руку до синьо-чорного неба, засiяного зiрками. "Я б хотiв простягнути руку i взяти жменю. Я хотiв би їх з'їсти, вони так добре виглядають", - сказав вiн. Коли вiн сказав це, на його обличчi вiдбилася сильна пристрасть. Його пальцi були стиснутi. Йому нiби хотiлося зiрвати зiрки з неба, з'їсти їх чи з огидою викинути,
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГА
  
  ГОТОВИЙ ЧЕРВОНИЙ ДУМКА вважав себе батьком дiтей. Вiн продовжував думати. З того часу, як вiн вийшов з вiйни, вiн досяг успiху. Якби рекламнi плани не справдилися, це його не зламало б. Хлопцю довелося ризикнути. У Алiни мала бути дитина, i тепер, коли вона почала рухатися в цьому напрямку, у неї може бути кiлька дiтей. Ви не хочете виховувати одну дитину поодинцi. Йому (або їй) має бути з ким пограти. У кожної дитини має бути свiй початок у життi. Можливо, не всi вони заробляють грошi. Ви не можете сказати, чи буде дитина обдарованою чи нi.
  На пагорбi стояв будинок, до якого вiн повiльно пiднiмався вгору. Вiн уявив сад навколо будинку, наповнений смiхом дiтей, маленькi одягненi в бiле фiгурки бiгають серед клумб, а на нижнiх гiлках великих дерев звисають гойдалки. Вiн збудує дитячий iгровий будиночок у глибинi саду.
  Тепер немає потреби думати, коли людина йде додому, що вона має сказати своїй дружинi, коли прийде туди. Як же змiнилася Алiна з того часу, як чекала дитину!
  Фактично вона змiнилася з того лiтнього дня, коли Фред брав участь у парадi. Того дня вiн прийшов додому i знайшов її щойно прокинувшись, i яке справжнє пробудження! Жiнки дуже дивнi. Нiхто нiколи про них нiчого не дiзнається. Жiнка може бути однiєю вранцi, а вдень вона може лягти подрiмати i прокинутися чимось зовсiм iншим, чимось нескiнченно кращим, прекрасним i солодким або чимось гiршим. Ось що робить шлюб такою невизначеною та такою ризикованою рiччю.
  Того лiтнього вечора, пiсля того, як Фред був на парадi, вони з Алiн не спустилися вниз до вечерi майже до восьмої години, i вечерю довелося готувати вдруге, але яка їм до цього була справа? Якби Алiна бачила цей парад i те, яку роль у ньому прийняв Фред, її нове ставлення могло бути зрозумiлiшим.
  Вiн розповiв їй все про це, але тiльки пiсля того, як вiдчув у нiй перерву. Яка вона була нiжна! Вона знову була такою ж, як тiєї ночi в Парижi, коли вiн запропонував їй вийти за нього замiж. Потiм, щоправда, вiн щойно повернувся з вiйни i був засмучений, почувши жiночу розмову, жахи вiйни раптово обрушилися на нього i тимчасово позбавили його особового складу, але пiзнiше, того вечора, взагалi нiчого такого не сталося. Його участь у парадi була дуже успiшною. Вiн чекав, що почуватиметься трохи нiяково, не в своїй тарiлцi, маршируючи рядовим серед безлiчi робiтникiв i прикажчикiв з магазинiв, але всi ставилися до нього так, нiби вiн був генералом, що веде парад. I тiльки коли вiн з'явився, по-справжньому пролунали оплески. Найбагатша людина у мiстi марширує пiшки, як рядовий. Вiн безперечно змiцнився в мiстi.
  А потiм вiн повернувся додому, i Алiна була такою, якою нiколи її не бачив з моменту їхнього весiлля. Така нiжнiсть! Наче вiн був хворий, поранений або щось таке.
  Розмова, потiк розмов з його губи. Наче вiн, Фред Грей, нарештi, пiсля довгого очiкування, знайшов собi дружину. Вона була така нiжна та дбайлива, як мати.
  А потiм - через два мiсяцi - коли вона сказала йому, що в неї буде дитина.
  Коли вiн i Алiна вперше одружилися, того дня в номерi готелю в Парижi, коли вiн збирав речi, щоб поспiшити додому, i хтось вийшов з кiмнати i залишив їх наодинцi. Пiзнiше в Олд-Харборi вечорами, коли вiн повертався додому з фабрики. Їй не хотiлося виходити до сусiдiв чи кататися у машинi, i що було робити? Увечерi пiсля вечерi вiн глянув на неї, а вона глянула на нього. Що слiд було сказати? Говорити не було про що. Часто хвилини тяглися нескiнченно повiльно. У розпачi вiн прочитав газету, а вона вийшла прогулятися у темрявi садом. Майже щовечора вiн лягав спати у своєму крiслi. Як вони могли казати? Нiчого особливого сказати не було чого.
  Але зараз!
  Тепер Фред мiг пiти додому та розповiсти все Алiнi. Вiн розповiдав їй про свої плани щодо реклами, приносив рекламу додому, щоб показати їй, розповiдав про дрiбницi, що вiдбуваються протягом дня. "Ми отримали три великi замовлення з Детройту. В нас у магазинi з'явився новий прес. Вiн наполовину менший за будинок. Дозвольте менi розповiсти вам, як це працює. У тебе є олiвець? Я намалюю тобi малюнок". Тепер, коли Фред пiднiмався на пагорб, вiн часто думав лише про те, що їй розповiсти. Вiн навiть розповiдав їй iсторiї, почерпнутi у продавцiв, якщо вони не були надто сирими. Коли вони були надто сирими, вiн змiнював їх. Було весело жити i мати таку жiнку як дружину.
  Вона слухала, посмiхалася i, здавалося, нiколи не втомлювалася вiд його розмов. Щось тепер було в самому повiтрi вдома. Ну, то була нiжнiсть. Часто вона приходила та обiймала його.
  Фред пiдвiвся на пагорб, розмiрковуючи. Приходили спалахи щастя, за якими час вiд часу йшли невеликi спалахи гнiву. Дивним було почуття гнiву. Це завжди стосувалося людини, яка спочатку була службовцем на його фабрицi, а потiм садiвником у Сiрих i раптово зникла. Чому цей хлопець продовжував повертатися йому на думку? Вiн зник саме в той час, коли до Алiни прийшла решта, пiшов, не попередивши, навiть не дочекавшись зарплати. Отакi вони були, одноденки, ненадiйнi, нiкуди не придатнi. У саду тепер працював негр, старий. Це було краще. Тепер у будинку Греїв все було краще.
  Саме пiдйом на пагорб змусив Фреда згадати про цього хлопця. Вiн не мiг не згадати ще одного вечора, коли вiн пiднiмався на пагорб, а Брюс iшов за ним по п'ятах. Звичайно, у людини, яка працює на вiдкритому повiтрi, виконує звичайну роботу, вiтер краще, нiж у людини, яка працює в примiщеннi.
  Однак менi хотiлося б знати, що сталося б, якби не було й iнших типiв чоловiкiв? Фред iз задоволенням згадав слова рекламника з Чикаго. Люди, якi писали рекламнi оголошення, що писали для газет, всi такi люди були справдi свого роду робiтниками, i коли справа дiйшла до самого нуля, чи можна було на них покластися? Вони не могли. У них не було судження, ось у чому причина. Жоден корабель нiколи нiкуди не дiстанеться без пiлота. Вiн просто борсався, дрейфував i через якийсь час тонув. Суспiльство влаштоване так. Деяким чоловiкам завжди доводилося тримати руки на кермi, i Фред був одним iз таких. Iз самого початку вiн мав бути саме таким.
  OceanofPDF.com
  Роздiл тридцять третiй
  
  F ЧЕРВОНИЙ ЗРОБИВ НI хочу думати про Брюса. Це завжди змушувало його почуватися трохи нiяково. Чому? Є такi люди, якi проникають у розум i не виходять звiдти. Вони прокладають собi шлях туди, де їх хочуть. Ви йдете, займаючись своїми справами, i ось вони. Iнодi ви зустрiчаєте людину, яка якимось чином перетинає вас, а потiм зникає. Ви вирiшили забути його, але не робите цього.
  Фред був у своєму кабiнетi на фабрицi, можливо, диктував листи або прогулювався цехом. Раптом усе зупинилося. Ви знаєте як воно є. У певнi днi все так. Здається, що все у природi зупинилося i стоїть на мiсцi. У такi днi чоловiки розмовляють приглушеним голосом, тихiше займаються своїми справами. Вся реальнiсть нiби вiдпадає, i виникає щось на зразок мiстичного зв'язку зi свiтом, що знаходиться за межами реального свiту, в якому ви рухаєтеся. У такi днi повертаються постатi напiвзабутих людей. Є чоловiки, яких ти хочеш забути найбiльше у свiтi, але не можеш забути.
  Фред був у своєму офiсi на фабрицi, i хтось пiдiйшов до дверей. У дверi постукали. Вiн схопився. Чому, коли щось подiбне, вiн завжди думав, що це повернувся Брюс? Яка йому справа до цього чоловiка чи чоловiка з ним? Чи було поставлене завдання, але воно ще не вирiшено? Диявол! Коли ви починаєте думати про такi думки, невiдомо, чим закiнчите. Краще дайте всi подiбнi думки в спокої.
  Брюс пiшов, зник того дня, коли в Алiнi вiдбулася змiна. Це був день, коли Фред був на парадi i коли двоє слуг спустилися подивитися на парад. Весь день Алiна та Брюс провели на пагорбi однi. Пiзнiше, коли Фред повернувся додому, чоловiк зник, i Фред бiльше нiколи його не бачив. Вiн кiлька разiв питав про це Алiн, але вона здавалася роздратованою i не хотiла говорити про це. "Я не знаю, де вiн", сказала вона. Це все. Якби людина дозволила собi пiти, вона могла б подумати. Зрештою Алiна познайомилася з Фредом завдяки тому, що вiн був солдатом. Дивно, що вона хотiла бачити парад. Якщо людина вiдпустить свою фантазiю, може подумати.
  Фред почав злитися, пiдводячись у темрявi на пагорб. У магазинi вiн завжди, тепер, бачився зi старим робiтником, Губкою Мартiном, i щоразу, коли вiн бачив його, вiн думав про Брюса. "Я хотiв би звiльнити старого негiдника", - подумав вiн. Одного разу ця людина виявив вiдверту нахабнiсть по вiдношенню до батька Фреда. Чому Фред тримав його при собi? Ну, вiн добрий працiвник. Нерозумно думати, що людина є господарем тiльки тому, що вона володiє фабрикою. Фред намагався проговорити собi деякi речi, деякi стандартнi фрази, якi вiн завжди повторював у присутностi iнших чоловiкiв, фрази про зобов'язання багатства. Припустимо, вiн зiткнувся зi справжньою правдою, що вiн не наважився звiльнити старого робiтника Губку Мартiна, що вiн не наважився звiльнити Брюса, коли той працював на пагорбi в саду, що вiн не наважився надто уважно розслiдувати факт убивства Брюса. раптове зникнення.
  Що зробив Фред, то це подолав у собi всi сумнiви, всi питання. Якби людина розпочала цей шлях, де б вiн закiнчив? Зрештою, вiн може почати сумнiватися в походженнi своєї майбутньої дитини.
  Ця думка зводила з розуму. - Що зi мною? - рiзко спитав себе Фред. Вiн уже майже дiстався вершини пагорба. Алiна була там i зараз, поза сумнiвом, спала. Вiн спробував обмiркувати плани з реклами колiс Grey у журналах. Все йшло за планом Фреда. Дружина його любила, завод процвiтав, вiн був великою людиною у своєму мiстi. Тепер було над чим працювати. Алина матиме сина, i ще, i ще. Вiн розправив плечi i, бо йшов повiльно i не захекавшись, якийсь час йшов з пiднятою головою i вiдкинутими назад плечима, як iде солдат.
  Фред уже майже дiстався вершини пагорба, коли знову зупинився. На вершинi пагорба росло велике дерево, i вiн стояв, притулившись до нього. Що вночi!
  Радiсть, радiсть життя, життєвi можливостi - все змiшалося в головi з дивними страхами. Це було нiби знову опинитися на вiйнi, щось на зразок ночей перед битвою. Надiї та страхи борються всерединi. Я не вiрю, що це станеться. Я не повiрю, що це станеться.
  Якщо у Фреда колись з'явиться шанс виправити ситуацiю назавжди. Вiйна, щоб покласти край вiйнi i нарештi досягти миру.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
  
  F ЧЕРВОНИЙ ПIШОВ ЧЕРЕЗ невелику дiлянку ґрунтової дороги на вершинi пагорба i дiстався своїх ворiт. Його кроки не видавали жодного звуку в пилюцi дороги. У Сiрому саду Брюс Дадлi та Алiна сидiли та розмовляли. Брюс Дадлi повернувся до будинку Греїв о восьмiй вечора, очiкуючи, що Фред буде там. Вiн впав у якийсь розпач. Чи була Алiна його жiнкою, чи вона належала Фреду? Вiн побачиться з Алiною i з'ясує, чи це зможе. Вiн смiливо повертався до хати, пiдходив до дверей - сам тепер уже не слуга. У будь-якому разi вiн знову побачить Алiн. Був момент, коли ми дивилися одне одному у вiчi. Якби з нею було так само, як з ним, протягом тих тижнiв, вiдколи вiн її не бачив, тодi жир був би у вогнi, щось наважилося б. Адже чоловiки є чоловiки, а жiнки є жiнки життя є життя. Невже все життя доведеться провести в голодi, бо комусь буде боляче? I була Алiна. Можливо, вона хотiла Брюса тiльки на даний момент, тiльки питання плотi, жiнка, що нудьгує за життям, що жадає невеликого хвильового хвилювання, i тодi, можливо, вона вiдчувала б те саме, що й вiн. Плоть вiд твоєї плотi, кiстка вiд твоєї кiстки. Нашi думки зливаються у нiчнiй тишi. Щось на кшталт того. Брюс блукав кiлька тижнiв, думаючи - час вiд часу влаштовуючись на роботу, думаючи, думаючи, думаючи про Алiну. Прийшли тривожнi думки. "У мене немає грошей. Їй доведеться жити зi мною, як стара Губки живе з Губкою. Вiн згадав щось, що iснувало мiж Губкою та його старою, старi солонi знання один про одного. Чоловiк i жiнка на купi тирси пiд лiтнiм мiсяцем. Рибальськi лiски виведенi. минула молодiсть, наступаюча старiсть, двi аморальнi, нехристиянськi людини, що лежать на купi тирси i насолоджуються моментом, що насолоджуються один одним, будучи частиною ночi, обсипаного неба зiрки, землi Багато чоловiкiв i жiнок лежать разом все своє життя, а далеко вiд сам. Залишатися тут щодня зраджувати i себе, i Бернiс чи робила Алiна саме з своїм чоловiком i чи знала вона?
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
  
  I ТАКИЙ БРУС _ _ прийшов того вечора i знайшов Алiн враженою, переляканою i нескiнченно щасливою. Вона взяла його в будинок, торкнулася пальцями рукава його пальта, засмiялася, трохи поплакала, розповiла йому про дитину, про її дитину, яка народиться через кiлька мiсяцiв. На кухнi будинку двi негритянки переглянулись i засмiялися. Коли негритянка хоче жити iз iншим чоловiком, вона так i робить. Негритянськi чоловiки та жiнки "примиряються" один з одним. Найчастiше вони залишаються "зайнятими" все життя. Бiлi жiнки доставляють негритянкам нескiнченний годинник розваг.
  Алiна та Брюс вийшли до саду. Стоячи в темрявi i нiчого не кажучи, двi негритянки - це був їхнiй вихiдний - пiшли стежкою, смiючись. З чого вони смiялися? Алiна та Брюс повернулися до будинку. Їх охопило гарячкове збудження. Алiна смiялася i плакала: "Я думала, тобi це не має великого значення. Я думав, що це лише швидкоплинна рiч з тобою. Вони мало розмовляли. Те, що Алiна пiде з Брюсом, якимось дивним мовчазним чином сприймалося як щось зрозумiле. Брюс глибоко зiтхнув i потiм прийняв цей факт. "О, Господи, менi тепер доведеться працювати. Я маю бути впевнений". Кожна думка, яка була у Брюса, також проносилася в головi Алiн. Пiсля того, як Брюс пробув iз нею пiвгодини, Алiна увiйшла до будинку i поспiшно зiбрала двi сумки, якi винесла з дому та залишила у саду. У її свiдомостi, у свiдомостi Брюса, весь вечiр була одна фiгура - Фред. Вони лише чекали на нього - його приходу. Що станеться тодi? Вони не обговорювали це питання. Що станеться, те станеться. Вони намагалися будувати попереднi плани - якесь спiльне життя. "Я був би дурнем, якби сказав, що менi не потрiбнi грошi. Менi це дуже потрiбно, але що робити? Ти менi потрiбний бiльше, - сказала Алiна. Їй здавалося, що нарештi i вона має стати чимось певним. "Насправдi я стала ще однiєю Естер, яка живе тут iз Фредом. Одного разу Естер прийшов випробування, i вона не наважилася його пройти. Вона стала такою, якою є", - подумала Алiна. Вона не смiла думати про Фреда, про те, що вона з ним зробила i що збиралася зробити. Вона почекає, доки вiн пiднiметься на пагорб до будинку.
  Фред дiстався ворiт, що ведуть до саду, перш нiж почув голоси: жiночий голос, голос Алiни, а потiм голос чоловiка. Коли вiн пiднiмався на пагорб, у нього були такi тривожнi думки, що вiн трохи розгубився. Весь вечiр, незважаючи на почуття трiумфу та благополуччя, яке вiн отримав вiд розмови з чиказькими рекламниками, щось загрожувало йому. Для нього нiч мала стати початком i кiнцем. Людина знаходить своє мiсце в життi, все влаштовано, все йде добре, неприємнi речi минулого забутi, майбутнє райдужно - i тодi - Чого хоче людина, так це того, щоб її дали спокiй. Якби життя текло прямо, як рiчка.
  Я буду буду будинок, повiльно, Будинок, в якому я зможу жити.
  Вечiр, мiй будинок лежить у руїнах, У зруйнованих стiнах виросли бур'яни та винограднi лози.
  Фред мовчки увiйшов у свiй сад i зупинився бiля дерева, де другого вечора Алiна мовчки стояла i дивилася на Брюса. Це був перший раз, коли Брюс пiднявся на пагорб.
  Чи прийшов Брюс знову? Вiн мав. Фред знав, що поки що не мiг нiчого побачити у темрявi. Вiн знав усе, все. Глибоко всерединi вiн знав це з самого початку. Прийшла жахлива думка. З того дня у Францiї, коли вiн одружився з Алiною, вiн чекав, що з ним станеться щось жахливе, i тепер це мало статися. Коли того вечора в Парижi вiн запропонував Алiнi вийти за нього замiж, вiн сидiв iз нею за собором Паризької Богоматерi. Ангели, бiлi, чистi жiнки, що сходить з даху собору в небо. Вони щойно виходили вiд тiєї iншої жiнки, iстерички, жiнки, яка проклинала себе за вдавання, за свiй обман у життi. I весь час Фред хотiв, щоб жiнки зраджували, хотiв, щоб його дружина Алiна зраджувала, якщо це було потрiбно. Важливо не те, що ви робите. Ви робите те, що можете. Важливо те, що ви, здається, робите, що iншi думають про вас, - от i все. "Я намагаюся бути цивiлiзованою людиною.
  Допоможи менi, жiнко! Ми, чоловiки, такi, якi ми є, якими ми маємо бути. Бiлi чистi жiнки, що сходить з даху собору в небо. Допоможiть нам повiрити в це. Ми, люди пiзнiшого часу, не люди давнини. Ми не можемо прийняти Венеру. Залиш нам Дiву. Ми маємо щось отримати, iнакше загинемо".
  З того часу, як вiн одружився з Алiною, Фред чекав настання певної години, боячись його наступу, вiдганяючи вiд себе думки про його вiдхiд. Тепер вiн прийшов. Припустимо, будь-якої митi минулого року Алiна запитала: "Ти мене любиш?". Припустимо, йому довелося б поставити це питання Алiнi. Яке страшне запитання! Що це означає? Що таке кохання? У глибинi душi Фред був скромний. Його вiра в себе, у свою здатнiсть пробудити любов була слабкою i хитливою. Вiн був американцем. Для нього жiнка означала одночасно надто багато i надто мало. Тепер його трясло вiд страху. Тепер усi невиразнi страхи, якi вiн приховував у собi з того дня в Парижi, коли йому вдалося вiдлетiти з Парижа, залишивши Алiну, мали стати реальнiстю. Вiн не мав сумнiвiв щодо того, хто був з Алiною. Чоловiк i жiнка сидiли на лавцi десь бiля нього. Вiн виразно чув їхнi голоси. Вони чекали, що вiн прийде, щоб сказати йому щось страшне.
  Того дня, коли вiн спустився з пагорба на парад, i слуги теж пiшли... Пiсля цього дня з Алiною вiдбулася змiна, i вiн був досить дурний, щоб думати, що це тому, що вона почала любити i захоплююсь ним її чоловiком. "Я був дурнем, дурнем". Думки Фреда викликали в нього нездужання. Того дня, коли вiн пiшов на парад i коли все мiсто проголосило його головною людиною мiста, Алiна залишилася вдома. У той день вона була зайнята отриманням того, чого хотiла, чого завжди хотiла - коханця. На мить Фред зiткнувся з усiм: з можливiстю втратити Алiн, про те, що це означатиме для нього. Яка ганьба, Грей з Олд-Харбора - його дружина втекла з простим чорноробом - чоловiки оберталися, щоб подивитися на нього на вулицi, в офiсi - Харкорт - боїться говорити про це, боїться не говорити про це.
  Жiнки також дивляться на нього. Жiнки, будучи смiливiшими, висловлюють спiвчуття.
  Фред стояв, притулившись до дерева. За мить щось вiзьме пiд контроль його тiло. Чи це буде гнiв чи страх? Звiдки вiн знав, що тi жахливi речi, якi вiн казав собi, були правдою? Ну вiн знав. Вiн знав усе. Алiна нiколи його не любила, вiн не змiг пробудити в нiй кохання. Чому? Хiба вiн не був смiливим? Вiн був би смiливим. Можливо, ще пiзно.
  Вiн розлютився. Яка хитрiсть! Без сумнiву, людина Брюс, яка, як вiн вважав, назавжди пiшла з його життя, взагалi нiколи не залишала Олд-Харбор. Того самого дня, коли вiн був у мiстi на парадi, коли вiн виконував свiй обов'язок громадянина та солдата, коли вони ставали коханцями, був вигаданий план. Чоловiк ховався з поля зору, залишався поза увагою, а потiм, коли Фред був зайнятий своїми справами, коли вiн працював на фабрицi та заробляв для неї грошi, цей хлопець повзав довкола. Всi тi тижнi, коли вiн був такий щасливий i гордий, думаючи, що завоював Алiну для себе, вона змiнила свою поведiнку по вiдношенню до нього тiльки тому, що потай зустрiчалася з iншим чоловiком, своїм коханим. Та сама дитина, чия обiцяна поява так наповнила її гордiстю, не була тодi її дитиною. Усi слуги у його домi були неграми. Такi люди! У негра немає почуття гордостi, нi моралi. "Не можна довiряти нiгеру". Цiлком можливо, що Алiна утримувала людину Брюса. Жiнки в Європi чинили подiбним чином. Вони вийшли замiж за якусь людину, працьовитого, добропорядного громадянина, такого ж, як вiн сам, який виснажив себе, постарiв передчасно, заробляючи грошi для своєї жiнки, купуючи їй гарний одяг, прекрасний будинок, в якому можна було б жити, а потiм? Що вона зробила? Вона сховала iншого чоловiка, молодшого, сильнiшого i красивiшого - коханця.
  Хiба Фред не знайшов Алiну у Францiї? Ну вона була американською дiвчиною. Вiн знайшов її у Францiї, в такому мiсцi, в присутностi таких людей... Вiн жваво пам'ятав вечiр у паризькiй квартирi Рози Франк, жiнку, яка каже - такi розмови - напруга в повiтрi кiмнати - сидять чоловiки i жiнки - жiнки палять цигарки - слова з жiночих вуст - такi слова. Iнша жiнка - теж американка - була на якiйсь виставi пiд назвою "Бал мистецтв Кват'ц". Що то було? Мiсце, очевидно, де вирвалася на волю потворна чуттєвiсть.
  I Бред подумав - Алiна -
  Одного разу Фред вiдчув холодну, шалену лють, а наступного моменту вiн вiдчув себе настiльки слабким, що подумав, що не зможе й надалi стояти просто на ногах.
  Настав гострий образливий спогад. Другого вечора, кiлька тижнiв тому, Фред та Алiна сидiли в саду. Нiч була дуже темна, i вiн був щасливий. Вiн про щось говорив з Алiною, розповiдаючи їй, мабуть, про свої плани щодо фабрики, i вона довго сидiла, нiби не слухаючи.
  А потiм вона йому щось сказала. "У мене буде дитина", - сказала вона спокiйно, спокiйно, ось так. Iнодi Алiна могла зводити з розуму.
  У такий час, коли жiнка, з якою ти одружився, каже тобi таку рiч - перша дитина...
  Справа в тому, щоб взяти її на руки, нiжно обiйняти. Їй слiд було б трохи поплакати, злякатися i порадiти одночасно. Декiлька слiз були б найприроднiшою рiччю на свiтi.
  I Алiна розповiла йому так спокiйно i спокiйно, що зараз вiн не мiг нiчого сказати. Вiн просто сидiв i дивився на неї. У саду було темно, i її обличчя було лише бiлим овалом у темрявi. Вона була схожа на кам'яну жiнку. I ось, цiєї хвилини, поки вiн дивився на неї i поки його охоплювало дивне почуття неможливостi говорити, до саду зайшов чоловiк.
  I Алiна, i Фред схопилися на ноги. Якийсь час вони стояли разом, зляканi, зляканi - чого? Вони обидва думали про те саме? Тепер Фред знав, що це так. Вони думали, що Брюс прийшов. Ось i все. Фред стояв, тремтячи. Алiна стояла, тремтячи. Нiчого не сталося. Чоловiк iз одного з мiських готелiв вийшов на вечiрню прогулянку i, заблукавши, заблукав у сад. Вiн постояв деякий час з Фредом та Алiною, розмовляючи про мiсто, про красу саду та ночi. Обидва встигли вiдновитись. Коли чоловiк пiшов, час сказати щось нiжне Алiнi минув. Звiстка про швидке народження сина прозвучала як зауваження про погоду.
  - подумав Фред, намагаючись придушити свої думки... Можливо, - зрештою, думки, якi вiн зараз мав, могли бути зовсiм неправильними. Цiлком можливо, що того вечора, коли вiн боявся, вiн не боявся нiчого, тiнi. На лавцi бiля нього десь у саду чоловiк i жiнка все ще розмовляли. Декiлька тихих слiв, а потiм довге мовчання. Було вiдчуття очiкування - безперечно, його самого, його приходу. У Фреда потiк думок, жахiв - спрага вбивства дивним чином поєднувалася з бажанням бiгти, втекти.
  Вiн почав пiддаватися спокусi. Якби Алiна дозволила своєму коханому прийти до неї так смiливо, вона не надто боялася б, що її викриють. Треба було бути дуже обережним. Завдання полягало не в тому, щоб дiзнатися про неї. Вона хотiла кинути йому виклик. Якби вiн смiливо пiшов до цих двох людей i знайшов би те, чого боявся так, то всiм довелося б вийти назовнi вiдразу. Вiн буде змушений вимагати пояснень.
  Йому здавалося, що вiн вимагає пояснень, зусиль, щоб його голос був рiвним. Воно прийшло - з вуст Алiни. "Я чекав лише на те, щоб переконатися. Дитина, яка, як ви думали, мала стати вашою дитиною, не є вашою дитиною. Того дня, коли ти вирушив до мiста, щоб продемонструвати себе перед iншими, я знайшов свого коханого. Вiн зараз тут зi мною".
  Якби щось подiбне сталося, що зробив би Фред? Що зробив чоловiк у таких обставинах? Ну, вiн убив людину. Але це нiчого не вирiшило. Ви потрапили в погану ситуацiю i стали ще гiршими. Потрiбно було уникати сцени. Можливо, це помилка. Фред тепер бiльше боявся Алiн, анiж Брюса.
  Вiн почав тихенько повзти гравiйною дорiжкою, обсадженою кущами троянд. Нахилившись уперед i рухаючись дуже обережно, можна було б дiстатися до будинку непомiченим i нечутним. Що вiн зробив би тодi?
  Вiн прокрався нагору до своєї кiмнати. Можливо, Алiна i вчинила безглуздо, але вона не могла бути повною дурницею. Вiн мав грошi, становище, вiн мiг забезпечити їй усе, що вона хотiла - її життя було в безпецi. Якби вона була трохи безрозсудною, вона скоро впоралася б з цим. Коли Фред майже дiстався додому, йому на думку прийшов план, але вiн не наважився повернутися стежкою. Однак, коли людина, яка була тепер з Алiною, йшла, вона знову виповзала з дому i шумно входила. Вона подумає, що вiн нiчого не знає. Насправдi, вiн не знав би нiчого певного. Займаючись цим чоловiком, Алiна забула про течiї часу. Вона нiколи не збиралася бути настiльки смiливою, щоб її викрили.
  Якби її виявили, якби вона знала, що вiн знає, мало б бути пояснення, скандал - Сiрi з Олд-Харбора - Дружина Фреда Грея - Алiна, можливо, йде з iншим чоловiком - чоловiк - звичайна людина, простий заводський робiтник, садiвник.
  Фред раптово став дуже великодушним. Алiна була лише дурною дитиною. Якщо загнати її у кут, це може зруйнувати її життя. Зрештою, його час прийде.
  I тепер вiн люто сердився на Брюса. "Я зловлю його!" У бiблiотецi будинку, у шухлядi столу, лежав заряджений револьвер. Одного разу, коли вiн був у армiї, вiн застрелив людину. "Я чекатиму. Мiй час прийде".
  Гордiсть охопила Фреда, i вiн випростався на стежцi. Вiн не пiдкрався б до дверей свого будинку, як злодiй. Стоячи тепер прямо, вiн зробив два чи три кроки, прямуючи, проте, до будинку, а не до того мiсця, звiдки долинали голоси. Незважаючи на свою смiливiсть, вiн дуже обережно поставив ноги на гравiй стежки. Справдi, було б дуже втiшно, якби вiн мiг утiшатися почуттям смiливостi i при цьому не бути викритим.
  OceanofPDF.com
  Роздiл тридцять шостий
  
  ОДНАК ЦЕ БУЛО марно. _ _ Нога Фреда вдарилася об круглий камiнь, вiн спiткнувся i був змушений зробити швидкий крок, щоб не впасти. Пролунав голос Алiни. "Фред", - сказала вона, а потiм настала тиша, дуже багатозначна тиша, коли Фред, тремтячи, стояв на стежцi. Чоловiк i жiнка встали з лави i пiдiйшли до нього, i їм опанувало болюче почуття втраченостi. Вiн мав рацiю. Чоловiк з Алiною був садiвником Брюсом. Пiдiйшовши до нього, всi три хвилини стояли мовчки. Що це було: гнiв чи страх опанував Фред? Брюсу не було чого сказати. Питання, яке треба було вирiшити, було мiж Алiною та її чоловiком. Якби Фред раптом зробив щось жорстоке - наприклад, вистрiлив, - вiн би за потреби став безпосереднiм учасником сцени. Вiн був актором, який стояв осторонь, поки двоє iнших акторiв виконували свої ролi. Ну, це був страх, який опанував Фред. Вiн страшенно боявся не чоловiка Брюса, а жiнки Алiни.
  Вiн майже дiстався до будинку, коли його виявили, але Алiна та Брюс, пiдiйшовши до нього по верхнiй терасi, тепер стояли мiж ним та будинком. Фред почував себе так само, як солдат, який збирався йти в бiй.
  Було те ж таки почуття спустошення, досконалої самотностi в якомусь дивно порожньому мiсцi. Збираючись у бiй, ти раптово втрачаєш будь-який зв'язок iз життям. Ви стурбованi смертю. Смерть стосується тiльки тебе, а минуле - тiнь, що згасає. Майбутнього немає. Вас не люблять. Ти нiкого не любиш. Небо над головою, земля ще пiд ногами, поряд з тобою марширують товаришi, бiля дороги, якою ти йдеш iз кiлькома сотнями iнших чоловiкiв - усе такi ж, як ти, порожнi машини - як речi - дерева ростуть, але небо, земля, дерева не мають до тебе жодного вiдношення. Твої товаришi тепер не мають до тебе жодного стосунку. Ви - безладна iстота, що плаває в космосi, ось-ось вас уб'ють, ось-ось спробуєте уникнути смертi i вб'єте iнших. Фред добре знав почуття, яке вiн тепер вiдчував; i те, що вiн знову отримає її пiсля закiнчення вiйни, пiсля цих мiсяцiв мирного життя з Алiною, у власному саду, бiля дверей власного будинку, сповнювало його колишнiм жахом. У бою ти не боїшся. Хоробрiсть чи боягузтво не мають до цього жодного стосунку. Ти там. Кулi лiтатимуть навколо тебе. Вас вдарять, або ви втечете.
  Тепер Алiна не належала Фред. Вона стала ворогом. За мить вона почне вимовляти слова. Слова були кулями. Вони вдарили тебе або схибили, i ти втiк. Хоча протягом кiлькох тижнiв Фред боровся з переконанням, що мiж Алiною та Брюсом щось сталося, йому бiльше не потрiбно продовжувати цю боротьбу. Тепер вiн мав дiзнатися правду. Тепер, як у бою, його ранять, або вiн втече. Ну, вiн уже брав участь у боях. Йому пощастило, вiн зумiв уникнути битв. Алiна, що стоїть перед ним, будинок, що невиразно виднiвся за її плечем, небо над головою, земля пiд його ногами, - усе це тепер не належало йому. Вiн дещо згадав - молодого незнайомця бiля дороги у Францiї, молодого єврея, котрий хотiв зiрвати зiрки з неба та з'їсти їх. Фред знав, що мав на увазi молодий чоловiк. Вiн мав на увазi, що хоче знову стати частиною речей, що хоче, щоб речi стали частиною його самого.
  OceanofPDF.com
  Роздiл тридцять сьомий
  
  ЛIНIЇ БУЛА _ ГОВОРИМО. Слова повiльно та болiсно зiрвалися з її губ. Вiн не мiг бачити її губ. Її обличчя було бiлим овалом у темрявi. Вона була схожа на кам'яну жiнку, що стояла перед ним. Вона знайшла, що любить iншого чоловiка, i вiн прийшов за нею. Коли вони з Фредом були у Францiї, вона була дiвчинкою i нiчого не знала. Вона думала про шлюб як про шлюб - двох людей, якi живуть разом. Хоча вона зробила з Фредом зовсiм непробачний вчинок, нiчого подiбного не було задумано. Вона думала, що навiть пiсля того, як знайшла свого чоловiка i пiсля того, як вони стали коханцями, вона намагалася... Ну, вона думала, що все ще може продовжувати любити Фреда, живучи з ним. Жiнцi, як i чоловiковi, потрiбен час, щоб подорослiшати. Ми так мало знаємо про себе. Вона продовжувала брехати собi, але тепер чоловiк, якого вона любила, повернувся, i вона не могла продовжувати брехати нi йому, нi Фреду. Продовжувати жити з Фредом було б брехнею. Не пiти з коханим було б брехнею.
  "Дитина, на яку я чекаю, не твоя дитина, Фред".
  Фред нiчого не сказав. Що слiд було сказати? Коли ти в бою, тебе вражають кулi або ти тiкаєш, ти живеш, ти радiєш життю. Настала важка мовчанка. Секунди тяглися повiльно та болiсно. Битва, яка одного разу почалася, здається, нiколи не закiнчиться. Фред думав, вiн вiрив, що коли вiн повернеться додому в Америку, коли вiн одружиться з Алiною, вiйна закiнчиться. "Вiйна, щоб покласти край вiйнi".
  Фредовi хотiлося впасти на стежку i затулити обличчя руками. Йому хотiлося плакати. Коли тобi боляче, ти робиш саме це. Ти кричиш. Вiн хотiв, щоб Алiна замовкла i бiльше нiчого не говорила. Якими жахливими речами може бути слова. "Нi! Зупинятися! Не говори бiльше нi слова, - хотiв вiн благати її.
  - Я нiчого не можу з цим поробити, Фреде. Ми збираємось зараз. Ми тiльки чекали, щоб вам сказати", - сказала Алiна.
  I тепер слова прийшли до Фреда. Як принизливо! Вiн благав її. Це все неправильно. Не йди, Алiна! Залишайся тут! Дай час! Дай менi шанс! Не йди!" Слова Фреда були подiбнi до стрiльби по вороговi в бою. Ви вистрiлили, сподiваючись, що хтось постраждає. Ось i все. Ворог намагався зробити щось жахливе з вами, а ви намагалися зробити щось жахливе з ворогом.
  Фред продовжував повторювати тi самi два або три слова знову i знову. Це було схоже на стрiлянину з гвинтiвки у бою - пострiл та ще раз пострiл. "Не роби цього! Ви не можете! Не роби цього! Ти не можеш! Вiн вiдчував, що їй боляче. Це було добре. Вiн вiдчував себе майже радiсним при думцi про те, що Алiна скривджена. Вiн майже не помiтив чоловiка Брюса, який вiдступив трохи назад, залишивши чоловiка та дружину обличчям один до одного. Алiна поклала руку на плече Фреда. Все його тiло було напружене.
  I тепер цi двоє, Алiна та Брюс, йшли стежкою, на якiй вiн стояв. Алiна обвила руками шию Фреда i могла б поцiлувати його, але вiн вiдсторонився трохи назад, його тiло напружилося, i чоловiк i жiнка пройшли повз нього, поки вiн так стояв. Вiн вiдпускав її. Вiн нiчого не зробив. Було очевидно, що пiдготовку вже було зроблено. Чоловiк Брюс нiс двi важкi сумки. На них десь чекала машина? Куди вони прямували? Вони дiйшли до ворiт i виходили з саду на дорогу, коли вiн знову скрикнув. "Не роби цього! Ви не можете! Не роби цього! вигукнув вiн.
  OceanofPDF.com
  КНИГА ДВАНАДЦЯТА
  
  OceanofPDF.com
  Роздiл тридцять восьмий
  
  ЛIНIЯ I B РУСА _ пiшов. На краще чи на гiрше, для них почалося нове життя. Експериментуючи з життям i любов'ю, їх спiймали. Тепер для них розпочнеться новий роздiл. Їм доведеться зiткнутися iз новими проблемами, новим способом життя. Спробувавши життя з однiєю жiнкою та зазнавши невдачi, Брюсу доведеться спробувати ще раз, Алiн доведеться спробувати ще раз. Який цiкавий експериментальний годинник їх чекає попереду: Брюс, можливо, чорнороб, а в Алiн немає грошей, щоб витрачати його вiльно, без розкошi. Чи коштувало те, що вони зробили, своїх грошей? У будь-якому випадку вони зробили це, вони зробили крок, вiд якого вже не могли вiдступити.
  Як завжди трапляється з чоловiком i жiнкою, Брюс трохи боявся - наполовину переляканий, наполовину нiжний - i думки Алiн набули практичного оберту. Зрештою, вона була єдиною дитиною. Її батько якийсь час буде в лютi, але врештi-решт йому доведеться здатися. Дитина, коли з'явиться, порушить чоловiчу сентиментальнiсть як Фреда, i її батька. З Бернiс, дружиною Брюса, можливо, буде складнiше впоратися. Ще трохи грошей. Не було жодних шансiв, що вона колись знову отримає його. За деякий час буде новий шлюб.
  Вона продовжувала торкатися руки Брюса i з-за Фреда, що стоїть там, у темрявi, тепер одна, тихо плакала. Дивно, що вiн, який так бажав її i тепер, коли вона в нього з'явилася, майже вiдразу ж почав думати про щось iнше. Вiн хотiв знайти вiдповiдну жiнку, жiнку, з якою вiн справдi мiг би одружитися, але це була лише половина справи. Вiн теж хотiв знайти потрiбну роботу. Вiдхiд Алiни вiд Фреда був неминучим, як i його вiдхiд вiд Бернiс. Це була її проблема, але в нього все ще була своя проблема.
  Коли вони пройшли через ворота, вийшли з саду на дорогу, Фред на мить завмер, застигши i завмерши, а потiм побiг униз, щоб подивитися, як вони йдуть. Його тiло все ще здавалося застиглим вiд страху та жаху. Якого? Про все, що обрушилося на нього одразу, без попередження. Ну, щось усерединi намагалося його попередити. "До бiса це!" Та людина з Чикаго, яку вiн щойно залишив бiля дверей готелю в центрi мiста, його слова. "Є певнi люди, якi можуть зайняти настiльки сильну позицiю, що їх неможливо торкнутися. З ними нiчого не може статися". Зрозумiло, вiн мав на увазi грошi. "Нiчого не може статися. Нiчого не може статися". Цi слова пролунали у вухах Фреда. Як вiн ненавидiв цю людину з Чикаго. За мить Алiна, яка йшла поряд зi своїм коханим коротким вiдрiзком дороги на вершинi пагорба, повернеться назад. Фред та Алiн почнуть нове спiльне життя. Так би й сталося. Так мало статися. Його думки повернулися до грошей. Якщо Алiна пiде з Брюсом, вона не матиме грошей. Ха!
  Брюс i Алiна не пiшли однiєю з двох дорiг у мiсто, а пiшли маловикористовуваною стежкою, яка круто вела вниз схилом пагорба до рiчкової дороги внизу. Це був шлях, яким Брюс мав звичай йти в недiлю обiдати з Губкою Мартiном та його дружиною. Стежка була крута i заросла бур'янами i чагарником. Брюс пiшов уперед, несучи двi сумки, а Алiна пiшла за ним, не озираючись. Вона плакала, але Фред не знав. Спочатку зникло її тiло, потiм плечi та, нарештi, голова. Здавалося, вона поринала в землю, занурюючись таким чином у темряву. Можливо, вона не наважувалась озирнутися назад. Якби вона повернулася, вона, можливо, втратила смiливiсть. Дружина Лота - соляний стовп. Фредовi хотiлося кричати на весь голос.
  - Дивись, Алiна! Дивитися!" Вiн нiчого не сказав.
  Обраною дорогою ходили тiльки робiтники та слуги, якi працювали в будинках на пагорбi. Вона рiзко спускалася до старої дороги, що йде вздовж рiчки, i Фред згадав, що коли вiн був хлопчиком, вiн спускався нею разом з iншими хлопчиками. Губка Мартiн жив там, у старому цегляному будинку, який колись був частиною стайнi готелю, коли дорога була єдиною, яка вела до маленького рiчкового мiстечка.
  "Це все брехня. Вона повернеться. Вона знає, що якщо її не буде вранцi, будуть розмови. Вона не посмiє. Нинi вона повернеться на пагорб. Я заберу її назад, але надалi життя в нашому будинку буде дещо iншим. Я буду тут босом. Я скажу їй, що вона може робити, а що нi. Бiльше нiяких дурниць.
  Обидвi людини повнiстю зникли. Яка тиха нiч! Фред важко рушив до будинку i ввiйшов усередину. Вiн натиснув кнопку, i нижня частина освiчилася. Яким дивним здавався його будинок, кiмната, де вiн стояв. Там було велике крiсло, в якому вiн зазвичай сидiв вечорами i читав вечiрню газету, доки Алiна гуляла в саду. У юностi Фред грав у бейсбол i нiколи не втрачав iнтересу до цього виду спорту. Влiтку вечорами вiн завжди дивився, як йдуть справи у рiзних командах лiги. Чи зможуть "Джаєнтс" знову виграти вимпел? Вiн автоматично взяв вечiрню газету i кинув її.
  Фред сiв у крiсло, обхопивши голову руками, але швидко пiдвiвся. Вiн згадав, що в шухлядi маленької кiмнати першого поверху будинку, званої бiблiотекою, лежав заряджений револьвер, i вiн пiшов, дiстав його i, стоячи у освiтленiй кiмнатi, тримав його в руцi. Руки. Вiн тупо глянув на це. Минули хвилини. Будинок здався йому нестерпним, i вiн знову вийшов у сад i сiв на лаву, на якiй сидiв вiн з Алiною того разу, коли вона розповiла йому про очiкуване народження дитини - дитину, яка не була дитиною.
  "Той, хто був солдатом, чоловiк, який справдi чоловiк, чоловiк, який заслуговує на повагу своїх побратимiв, не сидiтиме спокiйно i дозволятиме iншому чоловiковi пiти з його жiнкою".
  Фред промовив цi слова про себе, нiби розмовляючи з дитиною, кажучи йому, що треба робити. Потiм вiн знову увiйшов до хати. Що ж, вiн був людиною дiї, дiячем. Тепер настав час щось зробити. Тепер вiн почав злитися, але не знав напевно, чи сердиться вiн на Брюса, на Алiн чи на себе. Чимось свiдомим зусиллям вiн спрямував свiй гнiв на Брюса. Вiн був чоловiк. Фред намагався централiзувати свої почуття. Його гнiв не збирався збиратися докупи. Вiн сердився на рекламного агента з Чикаго, з яким був годину тому, на слуг у його будинку, на людину Губку Мартiна, який був другом Брюса Дадлi. "Я взагалi не займатимуся цiєю рекламною схемою", - заявив вiн собi. На мить йому захотiлося, щоб у кiмнату зайшов один iз слуг-негрiв його будинку. Вiн пiднiме револьвер i вистрiлить. Кого б убили. Його мужнiсть заявила б про себе. Негри такi люди! "У них немає морального почуття". Всього на мить у нього виникла спокуса притиснути дуло револьвера до власної голови i вистрiлити, але потiм ця спокуса швидко пройшла.
  OceanofPDF.com
  Роздiл тридцять дев'ятий
  
  IДЕМ М'яко _ I безшумно вийшовши з дому i залишивши включеним свiтло, Фред квапливо пiшов стежкою до садової хвiртки i вийшов на дорогу. Тепер вiн вирiшив знайти цю людину Брюса i вбити її. Його рука схопила рукоятку револьвера, вiн побiг дорогою i почав квапливо спускатися крутою стежкою на нижню дорогу. Iнодi вiн падав. Шлях був дуже крутим та невизначеним. Як Алiн та Брюсу вдалося спуститися? Можливо, вони десь унизу. Вiн застрелить Брюса, а потiм повернеться Алiн. Все буде так, як було до того, як з'явився Брюс i зруйнував себе та Алiн. Якби Фред, ставши власником заводу "Сiрi колеса", тiльки звiльнив би цього старого негiдника, Губку Мартiна.
  Вiн усе ще чiплявся за думку, що будь-якої митi може зустрiти Алiну, яка насилу йде стежкою. Час вiд часу вiн зупинявся, щоби послухати. Спустившись на нижню дорогу, вiн стояв кiлька хвилин. Поруч iз ним було мiсце, де течiя пiдступала близько до берега i частина старої рiчкової дороги була виїдена. Хтось намагався, скинувши вiзи смiття, брендi дерев, кiлька стовбурiв дерев, зупинити голодну рiчку, що гризе землю. Яка дурна iдея - що таку рiчку, як Огайо, можна легко вiдхилити вiд свого призначення. Однак хтось мiг ховатися в купi чагарника. Фред пiдiйшов до нього. Рiчка лунала тихий шум саме в цьому мiсцi. Десь далеко, вгору чи вниз рiчкою, почувся слабкий звук пароплавного свистка. Це було схоже на кашель уночi у темному будинку.
  Фред вирiшив убити Брюса. Це було б актуально зараз, чи не так? Пiсля того, як це було зроблено, бiльше не треба було казати слiв. Бiльше не повинно бути жахливих слiв iз вуст Алiни. "Дитина, на яку я чекаю, не твоя дитина". Яка iдея! - Вона не може... вона не може бути такою дурницею.
  Вiн побiг рiчковою дорогою до мiста. У його головi з'явилася думка. Можливо, Брюс та Алiна пiшли до будинку Губки Мартiна, i вiн знайде їх там. Була якась змова. Ця людина, Губка Мартiн, завжди ненавидiла Сiрих. Коли Фред був хлопчиком, у магазинi Губки Мартiна. Що ж, на адресу отця Фреда було викинуто образи. "Якщо ти спробуєш, я тебе поб'ю. Це мiй магазин. Нi ти, нi будь-хто iнший не квапитиме мене виконувати роботу, що байдикує". Отака людина, маленький робiтник у мiстечку, де батько Фреда був головним жителем.
  Фред продовжував спотикатися на бiгу, але мiцно тримав рукоятку револьвера. Дiставшись до будинку Мартiнов i виявивши, що темно, вiн смiливо пiдiйшов i почав стукати у дверi рукояткою револьвера "Сайленс". Фред знову розлютився i, вийшовши на дорогу, вистрiлив iз револьвера, проте не в хату, а в мовчазну темну рiчку. Що це за iдея. Пiсля пострiлу все було тихо. Звук пострiлу нiкого не розбудив. Рiчка текла у темрявi. Вiн чекав. Десь далеко почувся крик.
  Вiн пiшов назад дорогою i тепер ослаб i втомився. Йому хотiлося спати. Що ж, Алiна була йому як мати. Коли вiн був розчарований чи засмучений, з нею можна було поговорити. Останнiм часом вона все бiльше була схожа на матiр. Чи могла мати так кинути дитину? Вiн знову переконався, що Алiна повернеться. Коли вiн повернеться до того мiсця, де стежка вела вгору схилом пагорба, вона чекатиме. Можливо, це правда, що вона любила iншого чоловiка, але кохання могло бути кiлька. Залишiть це. Вiн хотiв свiту зараз. Можливо, вона отримала вiд нього щось таке, чого Фред не мiг дати, але врештi-решт вона поїхала лише на якийсь час. Чоловiк щойно виїхав iз країни. Коли вiн пiшов, вiн мав двi сумки. Алiна лише спустилася стежкою на схилi пагорба, щоб попрощатися з ним. Розлучення закоханих, так? Замiжня жiнка має виконувати свої обов'язки. Усi старомоднi жiнки були такими. Алiна була новою жiнкою. Вона походила вiд добрих людей. Її батько був людиною, яку слiд поважати.
  Фред знову став майже веселим, але коли вiн дiстався купи чагарника бiля пiднiжжя стежки i не знайшов там нiкого, вiн знову вiддався смутку. Сiвши в темрявi на колоду, вiн упустив револьвер на землю бiля своїх нiг i закрив обличчя руками. Вiн довго сидiв i плакав, як плакала б дитина.
  OceanofPDF.com
  Роздiл сорок
  
  Т НIЧ ПРОДОВЖЕННЯ дуже темно i тихо. Фред пiднявся на крутий пагорб i опинився у своїй хатi. Пiднявшись нагору i зайшовши до своєї кiмнати, вiн автоматично, в темрявi, роздягнувся. Потiм вiн лiг у лiжко.
  У лiжку вiн лежав знесилений. Минули хвилини. Вдалинi вiн почув кроки, потiм голоси.
  Чи повернулися вони зараз, Алiна та її чоловiк, чи хотiли вони ще раз помучити його?
  Якби вона повернулася зараз! Вона побачить, хто господар у будинку Сiрих.
  Якби вона не прийшла, то довелося б щось пояснювати.
  Вiн сказав би, що вона поїхала до Чикаго.
  "Вона поїхала до Чикаго. - Вона поїхала до Чикаго. Вiн прошепотiв цi слова вголос.
  Голоси на дорозi перед будинком належали двом негритянкам. Вони повернулися пiсля вечора у мiстi i привели iз собою двох негрiв.
  "Вона поїхала до Чикаго. - Вона поїхала до Чикаго.
  Зрештою, згодом людям доведеться перестати ставити запитання. В Олд-Харборi Фред Грей був сильною людиною. Вiн продовжить реалiзацiю своїх рекламних планiв, стаючи все сильнiшими i сильнiшими.
  Цей Брюс! Взуття вiд 20 до 30 доларiв за пару. Ха!
  Фредовi хотiлося смiятися. Вiн намагався, але не змiг. Цi абсурднi слова продовжували звучати у його вухах. "Вона поїхала до Чикаго". Вiн чув, як сам казав це Харкорту та iншим, усмiхаючись при цьому.
  Хоробра людина. Що людина робить, то це посмiхається.
  Коли людина виходить з чогось, вона вiдчуває полегшення. На вiйнi, у бою, коли поранений - почуття полегшення. Тепер Фредовi бiльше не доведеться грати якусь роль, бути чоловiком для чиєїсь жiнки. Це залежатиме вiд Брюса.
  На вiйнi, коли тебе ранять, дивне полегшення. "Готово. Тепер одужуй".
  "Вона поїхала до Чикаго". Цей Брюс! Взуття вiд 20 до 30 доларiв за пару. Робiтник, садiвник. Хо, хо! Чому Фред не мiг смiятися? Вiн продовжував спроби, але зазнав невдачi. На дорозi перед будинком одна з негритянок тепер смiялася. Почувся човгаючий звук. Лiтня негритянка спробувала заспокоїти молодшу, чорну жiнку, але вона продовжувала смiятися пронизливим смiхом негритянки. "Я знала це, я знала це, я знала це весь час", - вигукнула вона, i пронизливий пронизливий смiх пронiсся садом i дiйшов до кiмнати, де Фред сидiв прямо i нерухомо в лiжку.
  КIНЕЦЬ
  OceanofPDF.com
  Дiготь: Дитинство Середнього Заходу
  
  Художнi мемуари "Тар" (1926) були спочатку опублiкованi видавництвом "Boni & Liveright" i з того часу перевидавались кiлька разiв, включаючи критичне видання 1969 року. Книга складена з епiзодiв дитинства Едгара Мурхеда (на прiзвисько Тар-хiл, або Тар, через походження його батька з Пiвнiчної Каролiни). Вигадане мiсце дiї роману схоже на Камден, штат Огайо, де народився Андерсон, незважаючи на те, що вiн провiв там лише перший рiк. Епiзод iз книги пiзнiше з'явився у переробленому виглядi як розповiдь "Смерть у лiсi" (1933).
  За словами вченого з Шервуда Андерсона Рея Льюїса Уайта, саме в 1919 автор вперше згадав у листi своєму тодiшньому видавцевi Б. В. Хюбшу, що вiн був зацiкавлений у складаннi серiї оповiдань, заснованих на "... сiльського життя на околицi маленького мiстечка на Середньому. Проте з цiєї iдеї нiчого не вийшло доти, доки приблизно в лютому 1925 року популярний щомiсячний журнал The Woman's Home Companion не висловив зацiкавлення у випуску такої серiї. Протягом цього року, включаючи лiто, протягом якого Андерсон жив iз родиною в Траутдейлi, штат Вiрджинiя, де вiн писав у зробленiй з колод хатинi, був написаний проект "Смол: дитинство Середнього Заходу". Хоча робота над книгою влiтку просувалася повiльнiше, нiж очiкувалося, Андерсон повiдомив свого агента Отто Лiверiт у вереснi 1925 року, що приблизно двi третини книги було закiнчено. Цього було достатньо, щоб у лютому 1926 частини "Домашнього компаньйона жiнки" були розiсланi та опублiкованi в установленому порядку в перiод з червня 1926 по сiчень 1927 року. Потiм Андерсон завершив решту книги, яка була опублiкована в листопадi 1926 року.
  OceanofPDF.com
  
  Обкладинка першого видання
  OceanofPDF.com
  ЗМIСТ
  ПЕРЕДМОВА
  ЧАСТИНА I
  РОЗДIЛ I
  РОЗДIЛ II
  РОЗДIЛ III
  РОЗДIЛ IV
  РОЗДIЛ V
  ЧАСТИНА II
  РОЗДIЛ VI
  РОЗДIЛ VII
  РОЗДIЛ VIII
  РОЗДIЛ IX
  РОЗДIЛ X
  РОЗДIЛ XI
  ЧАСТИНА III
  РОЗДIЛ XII
  РОЗДIЛ XIII
  ЧАСТИНА IV
  РОЗДIЛ XIV
  РОЗДIЛ XV
  ЧАСТИНА V
  РОЗДIЛ XVI
  РОЗДIЛ XVII
  РОЗДIЛ XVIII
  РОЗДIЛ ХIХ
  РОЗДIЛ XX
  РОЗДIЛ XXI
  РОЗДIЛ XXII
  
  OceanofPDF.com
  
  Сучасний вид на невелике мiстечко Траутдейл, Вiрджинiя, де Андерсон написав частину книги.
  OceanofPDF.com
  
  Андерсон, близький до моменту публiкацiї
  OceanofPDF.com
  До
  ЕЛIЗАБЕТ АНДЕРСОН
  OceanofPDF.com
  ПЕРЕДМОВА
  
  У МЕНЕ Є визнання зробити. Я оповiдач, який починає розповiдати iсторiю, i вiд мене не можна очiкувати, що скажу правду. Iстина для мене неможлива. Це як добро: щось, чого прагнуть, але нiколи не досягають. Рiк чи два тому я вирiшив спробувати розповiсти iсторiю свого дитинства. Чудово, я взявся до роботи. Яка робота! Я смiливо взявся за це завдання, але незабаром зайшов у глухий кут. Як i будь-який iнший чоловiк i жiнка у свiтi, я завжди думав, що iсторiя мого власного дитинства буде захоплюючою [дуже цiкавою].
  Я почав писати. День чи два все йшло добре. Я сидiв за столом i щось писав. Я, Шервуд Андерсон, американець, у юностi робив те й те. Ну, я грав у м'яч, крав яблука з садiв, невдовзi, будучи чоловiком, почав думати про жiнку, iнодi боявся вночi у темрявi. Що за нiсенiтниця про все це говорити. Менi стало соромно.
  I все ж я хотiв чогось, чого менi не треба соромитися. Дитинство - це чудове. Мужнiсть, витонченiсть - це те, чого варто прагнути, але невиннiсть дещо солодша. Можливо, було б мудрiшим залишатися невинним, але це неможливо. Я хотiв би, щоб це було можливо.
  У ресторанi Нового Орлеану я почув, як чоловiк пояснював долю крабiв. "Є два хорошi види", - сказав вiн. "Бастери настiльки молодi, що вони милi. У крабах з м'яким панциром вiдчувається насолода вiку та слабкостi".
  Це моя слабкiсть говорити про свою юнiсть, можливо, це ознака того, що я старiю, але менi соромно. У мого сорому є причина. Будь-який опис себе егоїстичний. Однак є й iнша причина.
  Я людина, яка має живих братiв, i вони сильнi i, наважуся сказати, нещаднi хлопцi. Припустимо, менi подобається мати батька чи матiр певного типу. Це [єдиний] великий привiлей письменника життя може постiйно вiдтворюватися в полi фантазiї. Але мої брати, поважнi люди, можуть мати зовсiм рiзнi уявлення про те, як слiд уявляти свiтовi цих гiдних людей, моїх батькiв та їхнiх батькiв. Ми, сучаснi письменники, маємо репутацiю смiливих людей, надто смiливих, на думку бiльшостi людей, але нiкому з нас не подобається, коли нас збивають чи рiжуть на вулицi колишнi друзi чи родичi. Ми не борцi за призовi мiсця та не [конноборцi, бiльшiсть] з нас. Досить бiдний народ, якщо говорити правду. Цезар мав рацiю, ненавидячи писакiв.
  Тепер виходить, що мої друзi та родичi вже багато вiд мене вiдстали. Я постiйно пишу про себе i втягую їх, вiдтворюю на свiй смак, а вони виявилися дуже терплячими. Це справдi жахливо, коли у сiм'ї є писака. Уникайте цього, якщо можете. Якщо у вас є син, який схильний до цього, поспiшайте його занурити в iндустрiальне життя. Якщо вiн стане письменником, то вiн може вас видати.
  Розумiєте, якби я почав писати про своє дитинство, менi довелося б запитати себе скiльки ще витримають цi люди. Бог знає, що я можу з ними зробити, коли пiду.
  Я продовжував писати та плакати. Ох, тьху! Мiй прогрес був надто сумно повiльним. Я не змiг би створити безлiч маленьких лордiв Фаунтлерої, якi виросли в американському мiстечку на Середньому Заходi. Якби я зробив себе надто хорошим, я знав, що це не спрацює, а якби я зробив себе дуже поганим (а це була спокуса), нiхто б не повiрив. Поганi люди, якщо наблизитися до них, виявляються такими простаками.
  Де Iстина? Я спитав себе: "О, Iстино, де ти? Де ти сховався? Я зазирнув пiд стiл, пiд лiжко, вийшов i оглянув дорогу. Я завжди шукав цього негiдника, але так i не змiг його знайти. Де вiн поводиться?
  Де Iстина? Яке незадовiльне питання, яке доводиться ставити постiйно, якщо ви оповiдач казок.
  Поясню, якщо зможу.
  Оповiдач, як ви всi знаєте, живе у своєму власному свiтi. Одна справа, коли ви бачите його, що йде вулицею, що йде до церкви, в будинок друга або в ресторан, i зовсiм iнше, коли вiн сiдає писати. Поки вiн письменник, нiчого не вiдбувається, крiм змiни його фантазiї, та його фантазiя завжди працює. Справдi, нiколи не варто довiряти такiй людинi. Не ставте його як свiдка пiд час суду за своє життя - чи за грошi - i будьте дуже обережнi, щоб нiколи не вiрити тому, що вiн каже, за жодних обставин.
  Вiзьмемо, наприклад, мене. Припустимо, я йду по дорозi, а по сусiдньому полю бiжить чоловiк. Таке трапилося одного разу, i яку iсторiю я написав з цього.
  Я бачу людину, що бiжить. Бiльше нiчого насправдi не вiдбувається. Вiн бiжить через поле i зникає за пагорбом, але тепер дивiться на мене. Пiзнiше я, можливо, розповiм вам iсторiю про цю людину. Надайте менi можливiсть вигадати iсторiю про те, чому ця людина втекла, i повiрити в мою власну iсторiю пiсля того, як вона буде написана.
  Чоловiк жив у будинку за пагорбом. Звiсно, там був будинок. Я зробив це. Я мушу знати. Та я мiг би намалювати вам будинок, хоч нiколи його не бачив. Вiн жив у хатi за пагорбом i щойно в хатi сталося щось цiкаве i захоплююче.
  Я розповiдаю вам iсторiю про те, що сталося, з найсерйознiшим обличчям у свiтi, сам вiрте цiй iсторiї, принаймнi поки я її розповiдаю.
  Ви бачите як це вiдбувається. Коли я був дитиною, ця здатнiсть дратувала мене. Через це я постiйно потрапляв у гарячу воду. Всi думали, що я трохи брехун, i, звичайно, я був таким. Я вийшов за будинок на десять ярдiв i зупинився за яблунею. Там був пологий пагорб, а бiля вершини пагорба росли кущi. З кущiв вийшла корова, напевно поскубла траву, а потiм повернулася в кущi. Це був час польотiв, i, гадаю, кущi були для неї втiхою.
  Я написав казку про корову. Вона стала для мене ведмедем. У сусiдньому мiстi був цирк, i ведмiдь утiк. Я чув, як батько говорив, що читав у газетах звiт про втечу. Я надав своїй iсторiї деяку правдоподiбнiсть, i найдивнiше в усьому цьому те, що, обмiркувавши її, я сам у неї повiрив. Я думаю, що всi дiти роблять подiбнi трюки. Це спрацювало настiльки добре, що я змусив мiсцевих чоловiкiв зi рушницями на плечах прочiсувати лiс протягом двох чи трьох днiв, i всi сусiдськi дiти подiляли мiй страх i хвилювання.
  [Лiтературний трiумф - а я такий молодий.] Усi казки, у строгому значеннi слова, є не що iнше, як брехня. Ось що люди не можуть зрозумiти. Говорити правду надто складно. Я вже давно вiдмовився вiд цiєї спроби.
  Однак коли справа дiйшла до розповiдi про моє власне дитинство - що ж, цього разу, сказав я собi, я дотримуватимуся лiнiї. Стара яма, в яку я часто падав, перш нiж знову впав. Я смiливо взявся за своє завдання. Я переслiдував Iстину у своїй пам'ятi, як собака, що ганяється за кроликом через густi кущi. Яка праця, який пiт пролився на аркушi паперу передi мною. "Чесно кажучи, - сказав я собi, - значить бути добрим, i цього разу я буду добрим. Я доведу, наскiльки бездоганним є мiй характер. Люди, якi завжди знали мене i у яких, можливо, в минулому було надто багато причин сумнiватися в моєму словi, тепер будуть здивованi та зрадiли".
  Менi снилося, що люди дали менi нове iм'я. Поки я йшов вулицею, люди шепотiлися один з одним. "Йде Чесний Шервуд". Можливо, вони наполягатимуть на тому, щоб мене обрали до Конгресу або вiдправили послом до якоїсь закордонної країни. Якi б були щасливi всi мої родичi.
  "Нарештi вiн дає всiм нам добрий характер. Вiн зробив нас шановними людьми.
  Щодо жителiв мого рiдного мiста чи мiст, то вони теж були б щасливi. Телеграми прийматимуться, зустрiчi проводитимуться. Можливо, буде створено органiзацiю для пiдвищення стандартiв громадянства, президентом якої я буду обраний.
  Менi завжди так хотiлося бути президентом чогось. Який чудовий сон.
  На жаль, це не спрацює. Я написав одну пропозицiю, десять, сто сторiнок. Їх довелося розiрвати. Iстина зникла в хащах, настiльки густих, що в неї неможливо було проникнути.
  Як i всi iншi у свiтi, я настiльки ретельно вiдтворив у своїй уявi своє дитинство, що Iстина була втрачена.
  А тепер визнання. Я люблю зiзнання. Я не пам'ятаю обличчя моєї [власної матерi, мого] власного батька. Моя дружина знаходиться у сусiднiй кiмнатi, поки я сиджу та пишу, але я не пам'ятаю, як вона виглядає.
  Моя дружина для мене - це iдея, моя мати, мої сини, мої друзi - це iдеї.
  Моя фантазiя - це стiна мiж мною та Iстиною. Iснує свiт уяви, в який я постiйно поринаю i з якого рiдко виходжу повнiстю. Я хочу, щоб кожен день був для мене захоплюючим i захоплюючим, а якщо цього не вiдбувається, я своєю фантазiєю намагаюся зробити це так. Якщо ти, чужий, прийдеш до мене, є шанс, що на мить я побачу тебе таким, яким ти є, але в iнший момент ти втратишся. Ви кажете щось, що змушує мене замислитись, i я йду. Сьогоднi вночi, можливо, ти менi наснишся. У нас будуть чудовi розмови. Моя фантазiя закине тебе в дивнi, шляхетнi, а може, навiть пiдлi ситуацiї. Тепер у мене немає жодних сумнiвiв. Ти мiй кролик, а я гонча, що переслiдує тебе. Навiть твоя фiзична iстота змiнюється пiд натиском моєї фантазiї.
  I тут дозвольте менi сказати дещо про вiдповiдальнiсть письменника за створених ним персонажiв. Ми, письменники, завжди виходимо iз цього, знiмаючи з себе вiдповiдальнiсть. Ми заперечуємо вiдповiдальнiсть] за нашi мрiї. Як абсурдно. Як часто, наприклад, я мрiяв зайнятися коханням з якоюсь жiнкою, яка насправдi не хотiла мене. Навiщо заперечувати вiдповiдальнiсть за такий сон? Я роблю це тому, що це менi подобається [ў - хоча я й не роблю цього свiдомо. Здається, ми, письменники, теж маємо взяти на себе вiдповiдальнiсть за несвiдоме].
  Я винен? Я влаштований таким чином. Я такий самий, як усi люди. Ти сам бiльше схожий на мене, анiж тобi хотiлося б визнати. Зрештою, частково вина була i ваша. Чому ти зацiкавив мою уяву? Дорогий читачу, я впевнений, що, якби ви прийшли до мене, мою уяву вiдразу було б спiймано.
  Суддi та адвокати, яким доводилося мати справу зi свiдками пiд час судових процесiв, знають, наскiльки поширена моя хвороба, знають, як мало людей можна покладатися на iстину.
  Як я запропонував? коли справа доходила до написання себе, я, оповiдач, був би гаразд, якби не було живих свiдкiв, якi могли б мене перевiрити. Вони, звичайно, також змiнять реальнi подiї нашого спiльного життя вiдповiдно до власних фантазiй.
  Я це роблю.
  Ви це робите.
  Усi це роблять.
  Набагато краще впоратися iз ситуацiєю, як я зробив тут, - створити Тара Мурхеда, який стоятиме за себе.
  Принаймнi це звiльняє моїх друзiв та родичiв. Я визнаю, що це письменницький трюк.
  I взагалi, тiльки пiсля того, як я створив Тара Мурхеда, втiлив його в життя у своїй власнiй фантазiї, я змiг сiсти перед простирадлами i вiдчути себе невимушено. I лише тодi я зiткнувся iз самим собою, прийняв себе. "Якщо ти природжений брехун, людина фантазiї, чому б не бути тим, хто ти є?" Сказав я собi i, сказавши це, одразу почав писати з новим почуттям комфорту.
  OceanofPDF.com
  ЧАСТИНА I
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ I
  
  БIДНI ЛЮДИ _ МАТИ дiти без особливого почуття екзальтацiї. На жаль, дiти лише приходять. Це ще одна дитина, а дiти народжуються легко. У такому разi чоловiковi з якоїсь незрозумiлої причини трохи соромно. Жiнка втiкає, бо хвора. Подивимося, тепер було два хлопчики та одна дiвчинка. Поки що це лише три. Добре, що цей останнiй - ще один хлопчик. Вiн не коштуватиме багато протягом тривалого часу. Вiн може носити одяг старшого брата, а потiм, коли пiдросте i вимагатиме своїх речей, зможе працювати. Трудитись - це спiльна доля людини. Це було передбачено спочатку. Каїн убив Авеля палицею. Це сталося на краю поля. Фотографiя цiєї сцени є у брошурi недiльної школи. Авель лежить мертвим на землi, а Каїн стоїть над ним iз палицею в руцi.
  На задньому планi один iз ангелiв Божих виносить страшний вирок. "У потi твого обличчя будеш їсти хлiб свiй". Ця пропозицiя пролунала крiзь столiття, щоб упiймати маленького хлопчика з Огайо серед усiх iнших. Ну, хлопчики знаходять легше мiсця, нiж дiвчатка. Вони заробляють бiльше.
  Хлопчика на iм'я Едгар Мурхед називали Едгар тiльки тодi, коли вiн був дуже молодий. Вiн жив у Огайо, але його батько був жителем Пiвнiчної Каролiни, а чоловiкiв Пiвнiчної Каролiни [насмiшка] називають "Смоляними пiдборами". Сусiд говорив про нього як про ще одне маленьке "Смолека", i пiсля цього його називали спочатку "Смолопяткою", а потiм просто "Деготью". Яке чорне липке iм'я!
  Тар Мурхед народився в мiстечку Камден, штат Огайо, але виїхавши звiдти, подався на руки матерi. Будучи свiдомою людиною, вiн нiколи не бачив мiста, нiколи не гуляв його вулицями, а пiзнiше, коли став дорослим, намагався нiколи не повертатися туди.
  Будучи дитиною з багатою уявою i не любить розчаровуватися, вiн вважав за краще мати одне власне мiсце, плiд своєї власної фантазiї.
  Тар Мурхед став письменником i писав розповiдi про людей у маленьких мiстечках, про те, як вони живуть, про що думають, що з ними вiдбувається, але вiн нiколи не писав про Камдена. До речi, таке мiсце є. Це на залiзницi. Туди проходять туристи, якi зупиняються, щоби заправити бензобаки. Є магазини, що продають жувальну гумку, електроприлади, автомобiльнi шини, фруктовi та овочевi консерви.
  Тар вiдкинув усi цi речi, коли подумав про Камдена. Вiн вважав його власним мiстом, плодом своєї власної фантазiї. Iнодi вiн розташовувався на краю довгої рiвнини, i жителi мiста могли бачити з вiкон своїх будинкiв великий простiр землi та неба. Таке мiсце для вечiрньої прогулянки [широкою] трав'янистою рiвниною, таке мiсце, щоб вважати зiрки, вiдчувати вечiрнiй вiтер на щоцi, чути, що лунають здалеку, тихi нiчнi звуки.
  Як людина Тар прокинувся, скажiмо, у мiському готелi. Все своє життя вiн намагався вдихнути життя в написанi ним казки, але його робота була важкою. Сучасне життя складне. Що ти збираєшся сказати про це? Як ти збираєшся все виправити?
  Ось, наприклад, жiнка. Як ти, будучи чоловiком, розумiтимеш жiнок? Деякi письменники-чоловiки вдають, що вирiшили проблему. Вони пишуть з великою впевненiстю, i коли читаєш надруковане оповiдання, зовсiм збиваєшся з нiг, але потiм, коли все обдумаєш, все це здається фальшивим.
  Як ти збираєшся розумiти жiнок, якщо не можеш зрозумiти себе? Як ви взагалi зможете зрозумiти когось чи щось?
  Як людина, Тар iнодi лежав у своєму лiжку в мiстi i думав про Камден, мiсто, в якому вiн народився i якого вiн нiколи не бачив i нiколи не збирався бачити, мiстi, повному людей, яких вiн мiг зрозумiти i якi завжди розумiли його. [У його любовi до цього мiсця була причина.] Вiн нiкому не був винен там грошей, нiколи нiкого не обманював, нiколи не кохався з жiнкою з Камдена, пiзнiше вiн дiзнався, що не хотiв.
  Тепер Камден став йому мiсцем серед пагорбiв. Це було маленьке бiле мiстечко в долинi з високими пагорбами по обидва боки. Ви дiсталися до нього на дилiжансi, що їхав iз залiзничного мiстечка за двадцять миль звiдси. Будучи реалiстом у своїх творах i думках, Тар не зробив вдома свого мiста дуже зручними, а людей особливо хорошими або якимось чином винятковими.
  Вони були тими, ким були, простими людьми, якi вели досить важке життя, здобуваючи собi їжу на невеликих полях у долинах та на схилах пагорбiв. Оскiльки земля була досить бiдною, а поля крутими, сучаснi сiльськогосподарськi знаряддя не могли бути впровадженi, та й люди не мали грошей на покупку.
  У мiстi, де народився Тар, у цьому суто вигаданому мiсцi, що не має нiчого спiльного з реальним Камденом, не було нi електричного освiтлення, нi водопроводу, нi в кого не було автомобiля. Вдень чоловiки та жiнки виходили у поля вручну сiяти кукурудзу, збирали пшеницю за допомогою колиски. Вночi, пiсля десятої години, вулички з розкиданими по них бiдними будиночками були неосвiтленi. Навiть у будинках було темно, за винятком рiдкiсних будинкiв, де хтось хворiв чи куди приходила компанiя. Коротше кажучи, це було таке мiсце, яке можна було знайти в Юдеї за часiв Старого Завiту. Христос пiд час своєї мiсiї, а за ним слiдував Iван, Матвiй, цей дивний невротик Юда та iншi цiлком могли вiдвiдати саме таке мiсце.
  Мiсце таємницi - будинок романтики. Наскiльки сильно жителям Камдена, штат Огайо, могла не сподобатися концепцiя Тара про їхнє мiсто.
  Правду кажучи, Тар намагався, створивши мiсто на свiй розсуд, домогтися того, чого було майже неможливо досягти в реальностi життя. У реальному життi люди нiколи не стояли дома. Нiщо в Америцi не стоїть на мiсцi дуже довго. Ти хлопчик iз мiста i їдеш, щоб прожити лише двадцять рокiв. Потiм одного разу ви повертаєтеся та гуляєте вулицями свого мiста. Все не так, як має бути. Сором'язлива маленька дiвчинка, яка жила на вашiй вулицi i яку ви вважали такою чудовою, тепер стала жiнкою. У неї стирчать зуби, а волосся вже рiдшає. Яка ганьба! Коли ти знав її ще хлопчиком, вона здавалася найдивовижнiшою iстотою на свiтi. Повертаючись зi школи додому, ти намагався щосили пройти повз її будинок. Вона була на подвiр'ї перед будинком, i коли побачила, що ти йдеш, вона пiдбiгла до дверей i зупинилася прямо всерединi будинку в напiвтемрявi. Ви крадькома глянули, а потiм не наважилися подивитися ще раз, але уявили собi, наскiльки прекрасна вона була.
  Жалюгiдний день для тебе, коли ти повернешся у справжнє мiсце свого дитинства. Краще їдьте до Китаю або на Пiвденнi моря. Сиди на палубi корабля i мрiй. Зараз маленька дiвчинка одружена i є матiр'ю двох дiтей. Хлопчик, який грав шорт-стопом у бейсбольнiй командi та якому ви заздрили до болю, став перукарем. Все пiшло не так. Набагато краще прийняти план Тара Мурхеда, виїхати з мiста ранiше, настiльки рано, щоб нiчого не згадати точно, i нiколи бiльше не повертатися.
  Тар вважав мiсто Камден чимось особливим у життi. Навiть коли вiн став дорослою людиною i його назвали успiшним, вiн чiплявся за свої мрiї про це мiсце. Вiн провiв вечiр iз якимись чоловiками у великому мiському готелi i не пiшов у свiй номер допiзна. Ну, голова втомилася, дух втомився. Розмови були i ще, можливо, якiсь розбiжностi. Вiн посварився з товстуном, який хотiв, щоб вiн зробив те, чого не хотiв.
  Потiм вiн пiдвiвся до своєї кiмнати, заплющив очi й одразу опинився в мiстi своїх фантазiй, у мiсцi свого народження, у мiстi, якого вiн нiколи свiдомо не бачив, у Камденi, штат Огайо.
  Була нiч, i вiн гуляв пагорбами над мiстом. Зiрки засяяли. Невеликий вiтерець змушував шелестiти листя дерев.
  Коли вiн гуляв пагорбами доти, доки не втомлювався, вiн мiг пройти через луки, де паслися корови, i пройти повз будинки.
  Вiн знав людей у кожному будинку на вуличках, знав про них усi. Вони були такими, якими вiн мрiяв про людей, коли вiн був хлопчиком. Людина, яку вiн вважав хоробрим i доброю, насправдi був хоробрим i доброю; маленька дiвчинка, яку вiн вважав прекрасною, перетворилася на гарну жiнку.
  Наближення до людей спричиняє бiль. Ми виявляємо, що люди схожi на нас. Краще [якщо хочеш миру] тримайся подалi, мрiй про людей. Чоловiки, якi роблять все життя романтичним, [можливо] зрештою мають рацiю. Реальнiсть надто жахлива. "У потi твого обличчя заробиш хлiб свiй".
  У тому числi обманом, всякими хитрощами.
  Каїн ускладнив життя всiм нам того разу, коли вiн убив Авеля на краю поля. Вiн зробив це за допомогою ключки. Яка помилка [це мало бути] носити з собою палицi. Якби Каїн не взяв iз собою того дня палицю, Камден, де народився Тар Мурхед, мiг би бiльше бути схожим на Камден його мрiї.
  Але тодi, можливо, йому цього не хотiлося б. Камден не був дуже прогресивним мiстом, яким його бачив Тар у мрiях.
  Скiльки мiст пiсля Камдена? Батько Тара Мурхеда був волоцюгою, як i вiн сам. Є певнi люди, якi зупиняються на одному мiсцi в життi, тримаються i нарештi залишають свiй слiд, але Дiк Мурхед, батько Тара, не був таким. Якщо вiн нарештi влаштувався на одному мiсцi, то це тому, що вiн надто втомився i виснажений, щоб зробити ще один крок.
  Тар став оповiдачем, але, як ви помiтили, казки розповiдають безтурботнi волоцюги. Небагато оповiдачiв казок є добрими громадянами. Вони лише прикидаються.
  Дiк Мурхед, батько Тара, був родом з Пiвдня, з Пiвнiчної Каролiни. Мабуть, вiн щойно спустився схилами гори, оглядаючись i принюхуючись до землi, як це зробили двоє чоловiкiв, яких Iсус Навин, син Навин, послав iз Сiттiма подивитися на Єрихон. Вiн перетнув кут старого штату Вiрджинiя, рiчку Огайо, i, нарештi, зупинився в мiстi, де, на його думку, вiн мiг би досягти успiху.
  Що вiн робив дорогою, де ночував, яких жiнок бачив, що, на його думку, задумував, нiхто нiколи не впiзнає.
  У молодостi вiн був досить гарний, i тодi вiн мав трохи грошей у громадi, де грошей було мало. Коли вiн вiдкрив магазин шорної продукцiї в мiстi Огайо, до нього ринули люди.
  Якийсь час плавання було легким. Iнший магазин у мiстi належав старому дратiвливому хлопцю, який був досить добрим майстром, але не дуже веселим. В тi часи в громадах Огайо люди не мали нi театрiв, нi кiно, нi радiо, нi жвавих яскраво освiтлених вулиць. Газети були рiдкiстю. Журналiв не було.
  Яка удача, що до мiста приїжджає така людина, як Дiк Мурхед. Приходячи здалеку, вiн, звiсно, мiг щось розповiсти, i люди хотiли його слухати.
  I яка йому можливiсть. Маючи трохи грошей i будучи жителем пiвдня, вiн, звичайно, найняв людину, яка виконувала бiльшу частину його роботи, i приготувався проводити свiй час, займаючись розвагами, свого роду роботою, яка бiльше вiдповiдала його роботi. Вiн купив собi чорний костюм i важкий срiбний годинник з важким срiбним ланцюжком. Тар Мурхед, син, побачив годинник i ланцюжок набагато пiзнiше. Коли для Дiка наступали поганi часи, вони були останнiми, що вiн вiдпускав.
  Будучи молодим чоловiком i в той час процвiтаючим, продавець упряжi був улюбленцем публiки. Земля була ще нова, лiси все ще вирубувалися, а поля, що оброблялися, були забитi пнями. Вночi робити не було чого. У довгi зимовi днi робити не було чого.
  Дiк був улюбленцем незамiжнiх жiнок, але якийсь час зосередив свою увагу на чоловiках. У ньому було якесь лукавство. "Якщо ти придiляєш занадто багато уваги жiнкам, то насамперед ти одружишся, а потiм дивишся, де ти перебуваєш".
  Будучи темноволосим чоловiком, Дiк вiдростив вуса, i це, у поєднаннi з його густим чорним волоссям, надавало йому якогось iноземного вигляду. Як вражаюче було бачити, як вiн iшов вулицею перед магазинчиками в акуратному чорному костюмi з важким срiбним ланцюжком для годинника, що звисав на його тодiшнiй тонкiй талiї.
  Вiн ходив. "Ну-ну, панi та панове, подивiться на мене. Отож я й прийшов жити серед вас". У глушинi штату Огайо того часу людина, яка у буднi носила зшитий на замовлення костюм i голився щоранку, встаючи, повинен був справити глибоке враження. У маленькому готелi йому дiсталося найкраще мiсце за столом та найкращий номер. Незграбнi сiльськi дiвчата, що приїхали в мiсто на мiсце прислуги в готелi, тремтячи вiд хвилювання, заходили до нього в кiмнату застелити постiль i змiнити простирадла. Мрiї та про них. У мiстi Огайо Дiк на той час був свого роду королем.
  Вiн погладжував вуса, ласкаво розмовляв з господинею, з офiцiантками та покоївками, але поки що з жодною жiнкою не доглядав. "Почекай. Нехай вони доглядають мене. Я людина справи. Менi потрiбно зайнятися справою.
  До магазину Дiка приходили фермери з упряжжю для ремонту, приходили та хотiли купити нову упряж. Прийшли городяни. Там був лiкар, два чи три адвокати, окружний суддя. У мiстi панували хвилювання. То був час, коли було про що поговорити.
  Дiк приїхав до Огайо тисяча вiсiмсот п'ятдесят восьмого року, i iсторiя його прибуття не схожа на iсторiю Тара. Однак у казцi торкається, щоправда, дещо невиразно, i дитинство Близького Заходу.
  Насправдi фон - бiдне, погано освiтлене село приблизно за двадцять п'ять миль тому вiд рiчки Огайо в Пiвденному Огайо. Серед горбистих пагорбiв Огайо була досить багата долина, i там жили саме такi люди, яких можна зустрiти сьогоднi на пагорбах Пiвнiчної Каролiни, Вiрджинiї та Теннессi. Вони прийшли в країну i зайняли землю: щасливiшi - в самiй долинi, менш щасливi - на схилах пагорбiв. Довгий час вони жили переважно полюванням, а потiм деревину зрiзали, перетягували через пагорби до рiчки i сплавляли на пiвдень для продажу. Гра поступово зникла. Хороша сiльськогосподарська земля почала щось коштувати, будувалися залiзницi, з'явилися канали з човнами та пароплави на рiчцi. Цинциннатi та Пiттсбург були не так далеко. Почали поширюватися щоденнi газети, i невдовзi з'явилася телеграфна лiнiя.
  У цьому спiвтовариствi i на цьому фонi Дiк Мурхед з важливим виглядом провiв свої кiлька рокiв процвiтання. Потiм прийшла Громадянська вiйна i все засмутила. Це були днi, якi вiн завжди пам'ятав i звеличував пiзнiше. Ну, вiн тодi був процвiтаючим, популярним, займався бiзнесом.
  Вiн жив тодi в мiському готелi, яким керував невисокий товстий чоловiк, який дозволяв своїй дружинi займатися справами готелю, поки вiн працював у барi, [i] розмовляв про скакових коней i полiтику, i саме в барi Дiк провiв велику частину часу. його час. То був час, коли жiнки працювали. Вони доїли корiв, прали, готували їжу, народжували дiтей та шили для них одяг. Пiсля того, як вони одружилися, вони практично не з'являлися на увазi.
  Це було таке мiсто, яке, перебуваючи в Iллiнойсi, цiлком могло вiдвiдати в днi суду Авраам Лiнкольн, Дуглас, Девiс. У барi, шорнiй майстернi, конторi готелю, лiврейнiй стайнi ввечерi зiбралися чоловiки. Була розмова. Чоловiки пили вiскi, розповiдали iсторiї, жували тютюн i говорили про коней, релiгiю та полiтику, i Дiк був серед них, садив їх у бар, висловлював свою думку, розповiдав iсторiї, вiдпускав жарти. Увечерi, коли настала дев'ята година, i якщо жителi мiста не прийшли до його магазину, вiн закрився i попрямував до лiврейної стайнi, де, як вiн знав, їх можна було знайти. Що ж, настав час поговорити i було про що поговорити особливо.
  По-перше, Дiк був жителем пiвдня з пiвнiчної громади. Це вирiзняло його. Чи був вiн вiрним? Тримаю парi. Вiн був жителем пiвдня i знав, що негри i негри зараз вийшли на переднiй план. Прийшла газета з Пiттсбурга. Семюел Чейз з Огайо сказав, Лiнкольн з Iллiнойсу вiв дебати зi Стiвеном Дугласом, Сьюард з Нью-Йорка говорив про вiйну. Дiк тримався за Дугласа. Вся ця нiсенiтниця про негрiв. Ну, ну! Яка iдея! Жителi пiвдня в Конгресi, Девiс, Стiвенс, Флойд, були настiльки серйознi, Лiнкольн, Чейз, Сьюард, Самнер та iншi жителi пiвночi були настiльки серйознi. "Якщо почнеться вiйна, ми залишимо її тут, у Пiвденному Огайо. Увiйдуть Кентуккi, Теннессi та Вiрджинiя. Мiсто Цинциннатi не надто лояльне".
  Деякi прилеглi мiстечка були пiвденними за своїми вiдчуттями, але Дiк потрапив у мiсце спекотне пiвнiчне. У першi днi тут оселилося багато горян. Це був просто його успiх.
  Спершу вiн мовчав i слухав. Потiм люди почали хотiти, щоби вiн висловився. Дуже добре, вiн би це зробив. Вiн був жителем пiвдня, щойно з Пiвдня. - Що ти можеш сказати? Це було заплутане питання.
  - Що я можу сказати, га? Дiку довелося думати швидко. "Вiйни через негрiв не буде". Вдома, в Пiвнiчнiй Каролiнi, люди Дiка мали негри, i їх було кiлька. Вони не займалися вирощуванням бавовни, а жили в iншiй гiрськiй країнi та вирощували кукурудзу та тютюн. - Ти бачиш. Дiк повагався, а потiм пiрнув. Яка йому справа до рабства? Для нього це нiчого не означало. Навколо тусуються кiлька негрiв. Вони були не дуже добрими працiвниками. Вдома потрiбно було мати кiлька, щоб бути респектабельним i не називатися "бiлим бiдняком".
  Поки вiн вагався i мовчав, перш нiж зробити рiшучий крок i стати рiшучим аболiцiонiстом i жителi пiвночi, Дiк багато думав.
  Його батько колись був успiшною людиною, успадкував землi, але вiн був недбайливою людиною, i до того, як Дiк залишив будинок, справи йшли не дуже добре. Мурхеди не розорилися i не опинилися у скрутному становищi, але з двох тисяч акрiв землi їх кiлькiсть скоротилася до чотирьох чи п'яти сотень.
  Щось сталося. Батько Дiка поїхав до сусiднього мiста i купив пару негрiв, обом за шiстдесят. У старої негритянки не було зубiв, а в її старого негра була хвора нога. Вiн мiг просто шкутильгати.
  Чому Тед Мурхед купив цю пару? Ну, людина, яка ними володiла, була розорена i хотiла, щоб у них був будинок. Тед Мурхед купив їх, бо вiн був Мурхедом. Вiн купив їх двох за сто доларiв. Купувати таких негрiв було на кшталт Мурхеда.
  Старий негр був справжнiм негiдником. Жодних мавпових справ з ним з "Хатини дядька Тома". Вiн володiв далеко на пiвднi, в пiвдюжинi мiсць, i йому завжди вдавалося зберiгати прихильнiсть до якоїсь негритянки, яка крала для нього, народжувала вiд нього дiтей, дбала про нього. На Далекому Пiвднi, коли йому належала цукрова плантацiя, вiн зробив собi набiр очеретяних трубок i мiг грати. Саме гра на дудцi привабила Теда Мурхеда.
  Занадто багато таких негрiв.
  Коли батько Дiка повернув лiтню пару додому, вони мало що могли зробити. Жiнка допомагала деяким на кухнi, а чоловiк вдавав, що працює з хлопчиками Мурхедiв у полi.
  Старий чорношкiрий чоловiк розповiдав iсторiї, грав на дудцi, а Тед Мурхед слухав. Знайшовши собi тiнисте мiсце пiд деревом на краю поля, старий чорношкiрий негiдник дiстав дудку i грав чи спiвав пiснi. Один iз хлопчикiв Мурхедiв керував роботою у полi, а Мурхед є Мурхед. Робота пiшла прахом. Усi зiбралися довкола.
  Старий чорний мiг продовжувати це весь день та всю нiч. Розповiдi про дивнi мiсця, про Далекий Пiвдень, про цукровi плантацiї, про великi бавовнянi поля, про той час, коли власник здав його в оренду як помiчник на рiчковому пароплавi на Мiссiсiпi. Пiсля розмови вмикаємо труби. Солодка дивна музика вiддавалася луною в лiсi на краю поля, пiднiмаючись схилом ближнього пагорба. Iнодi це змушувало птахiв переставати спiвати вiд заздрощiв. Дивно, що старий мiг бути таким злим i видавати такi солодкi небеснi звуки. Це змусило тебе засумнiватися у цiнностi добра тощо. Втiм, не дивно, що старiй чорнiй жiнцi сподобався її чоловiк-негр, i вона причепилася до нього. Проблема в тому, що всi Мурхеди слухали, не даючи роботi йти далi. Навколо завжди надто багато таких негрiв. Дякувати Богу, кiнь не вмiє розповiдати казки, корова не вмiє грати на дудцi, коли їй слiд давати молоко.
  Ви платите менше за корову або хорошого коня, а корова або кiнь не можуть розповiдати дивнi iсторiї про далекi мiсця, не можете розповiдати iсторiї молодим людям, коли їм потрiбно орати кукурудзу або рубати тютюн, не можете складати музику на очеретянi трубки, якi змусять вас забути про необхiднiсть виконувати якусь роботу.
  Коли Дiк Мурхед прийняв рiшення, що хоче почати свою кар'єру, старий Тед просто продав кiлька акрiв землi, щоб дати йому можливiсть почати. Дiк пропрацював кiлька рокiв пiдмайстром у шорнiй майстернi в сусiдньому мiстi, а потiм старий принiс грошi. "Я думаю, вам краще вирушити на пiвнiч, це бiльш заповзятливе мiсце", - сказав вiн.
  Справдi заповзятливо. Дiк намагався бути заповзятливим. На пiвночi, особливо там, де з'явилися аболiцiонiсти, вони нiколи не стали б миритися з марнотратними неграми. Припустимо, старий негр може грати на дудцi до тих пiр, поки це не змусить вас сумувати, радiти i недбало ставитись до виконаної роботи. Краще дайте музику в спокої. [Сьогоднi те саме можна отримати i на машинi, що говорить.] [Це диявольська справа.] Пiдприємство є пiдприємство.
  Дiк був з тих, хто вiрить у те, у що вiрять люди, що його оточують. У мiстечку Огайо читали "Хатину дядька Томса". Iнодi вiн думав про чорнi будинки i таємно посмiхався.
  "Я потрапив у таке мiсце, де люди проти безпутностi. Негри вiдповiдають". Тепер вiн почав ненавидiти рабство. "Це нове столiття, новi часи. Пiвдень надто впертий".
  Бути заповзятливим у бiзнесi, принаймнi у роздрiбнiй торгiвлi, означало просто бути поруч iз людьми. Вам доводилося стояти поруч iз людьми, щоб заманити їх у ваш магазин. Якщо ви житель пiвдня в пiвнiчнiй спiльнотi i переходите на їхню точку зору, ви сильнiше з ними, нiж були б, якби ви народилися жителi пiвночi. На Небесах бiльше радостi про одного грiшника тощо.
  Звiдки Дiк мiг сказати, що вiн сам грає на дудцi?
  Дуйте у свої очеретянi дудочки, попросiть жiнку подбати про ваших дiтей - якщо вони у вас є нещастя, - розповiдайте казки, йдiть з натовпом.
  Дiк переборщив. Його популярнiсть у спiльнотi Огайо досягла точки кипiння. Усi хотiли купити йому випивку в барi, увечерi його магазин був сповнений чоловiкiв. Тепер Джефф Девiс, Стiвенсон з Джорджiї та iншi вимовляли полум'янi промови в Конгресi, погрожуючи. Авраам Лiнкольн з Iллiнойсу балотувався на пост президента. Усi демократи роздiлилися, виставивши на полi три квитки. Дурнi!
  Дiк навiть приєднався до натовпу, що тiкав ночами вiд негрiв. Якщо ти чимось займаєшся, то з таким самим успiхом можеш йти до кiнця, i в будь-якому разi тiкати вiд негрiв було половиною насолоди вiд гри. З одного боку, це було проти закону - проти закону та всiх добрих законослухняних громадян, навiть найкращих, якi до нього входили.
  Весело, так? Багато хвилювань. Негрiв уночi переправили через рiчку Огайо на веселому човнi. Багато хто з них не мав би великого значення для своїх власникiв, якби вони залишилися на пiвднi, подумав Дiк. Ну, вiн не був особливим поцiновувачем хороших негрiв. Тi, що були вдома у його батька, не мали особливого значення. "Якщо ви хочете, щоб нiгери платили, вам потрiбно володiти землею в Алабамi чи Мiссiсiпi. Тодi ви поставите хорошого наглядача i самi триматиметеся подалi вiд полiв". Багато найкращих наглядачiв були чоловiками з пiвночi i водiями-неграми. "Дрiбнi власники постраждали вiд рабовласницького бiзнесу. У тебе було чотири, п'ять або навiть дюжина негрiв, i ти познайомився з ними. Найгiрше було те, що вони познайомилися з тобою, знали твої слабкостi, знали, як з тобою працювати". За часiв рабства по всьому Пiвднi таких негрiв, як цей старий повiтродувка, бiльше, нiж будь-коли мiг собi уявити Пiвнiч. Вони жили досить легко, лестили своїм господарям, лестили жiнкам та дiтям. "Проникливi та хитрi люди, цi негри Пiвдня", - подумав Дiк.
  Дiк продовжував усмiхатися про себе, допомагаючи тiкати ночами неграм, проповiдникам пiвнiчної методистської та баптистської партiї, керiвникам недiльних шкiл, серйозним людям. Коли вони переправили своїх негрiв через рiчку, на них уже чекали вiзки. Iнодi негрiв змушували лежати на пiдлогах возiв i насипали на них солому. В Алабамi була висока молода дiвчина з двома дiтьми вартiстю близько пiвтори тисячi доларiв (їх було троє) i негр-проповiдник, який хотiв почати кричати, поки Дiк не змусив його заткнутися. "Заткнися, нiгер", - прогарчав вiн, i тон його голосу шокував деяких членiв вечiрки.
  Дiк особливо не роздумував. Побiжних негрiв вiдвозили в якийсь фермерський будиночок, зазвичай на бiчнiй дорозi, а пiсля годування ховали в сараї. Наступної ночi їх вiдправлять у дорогу, в Зейнсвiлл, штат Огайо, у вiддалене мiсце пiд назвою Оберлiн, штат Огайо, мiсця, де аболiцiонiсти були густими. - У будь-якому разi, бiса аболiцiонiст. Вони повиннi були влаштувати Дiку справжнє пекло.
  Iнодi загонам, що викрадали негрiв, що втекли, доводилося ховатися в лiсi. Наступне мiсто на заходi було настiльки ж сильним у своїх пiвденних почуттях, як мiсто Дiка було в дусi скасування смертної кари. Мешканцi двох мiст ненавидiли одне одного, а сусiднє мiсто органiзувало загони, щоб упiймати бiгунiв-негрiв. Дiк був би серед них, якби йому пощастило оселитися у цьому мiстi. Для них це також була гра. Нiхто з натовпу був рабiв. Iнодi лунали пострiли, але в жодному мiстi нiхто так i не постраждав.
  Для Дiка на той час це було розвагою та хвилюванням. Висунення на фронт у рядах аболiцiонiстiв зробило його помiтною людиною, визначною фiгурою. Вiн нiколи не писав листiв додому, i його батько, звичайно, нiчого не знав про те, що вiн робить. Як i всi iншi, вiн не думав, що вiйна почнеться, а якщо й станеться, що з цього? Пiвнiч думав, що зможе подолати Пiвдень за шiстдесят днiв. Пiвдень думав, що їм знадобиться тридцять днiв, щоб хльостати Пiвнiч. "Союз повинен i буде збережений", - сказав Лiнкольн, обраний президентом. У будь-якому випадку це здавалося здоровим глуздом. Вiн був хлопець iз глушинi, цей Лiнкольн. Знаючi люди говорили, що вiн був високою i незграбною, звичайною сiльською людиною. Розумнi хлопцi зi Сходу чудово з ним упораються. Коли справа дiйде до вирiшального протистояння, або Пiвдень або Пiвнiч здадуться.
  Дiк iнодi ходив подивитися на негрiв, що втiкали, що ховаються ночами в сараях. Iншi бiлi чоловiки були у фермерському будинку, а вiн був один iз двома чи трьома чорношкiрими. Вiн стояв над ними, дивлячись униз. Це шлях Пiвдня. Пролунало кiлька слiв. Негри знали, що вiн був жителем пiвдня, все гаразд. Щось у його тонi сказало їм. Вiн подумав, що почув вiд батька. "Для дрiбних бiлих, простих бiлих фермерiв на Пiвднi було б краще, якби нiколи не було нiякого рабства, нiколи не було б жодних чорних". Коли вони були у вас пiд рукою, вiдбувалося те, що вам на думку спадало, що вам не потрiбно працювати. До смертi дружини у отця Дiка було сiм сильних синiв. Насправдi вони були безпорадними людьми. Сам Дiк був єдиним, хто мав якесь пiдприємство i коли-небудь хотiв пiти. Якби негрiв нiколи не було, його та всiх його братiв могли б навчити працювати, будинок Мурхедiв у Пiвнiчнiй Каролiнi мiг би щось означати.
  Скасування, так? Якби скасування могло лише скасувати. Вiйна не внесе будь-яких iстотних змiн щодо бiлих до чорних. Будь-який чорний чоловiк чи жiнка збрехав би бiлому чоловiковi чи жiнцi. Вiн змусив негрiв у коморi розповiсти йому, чому вони втекли. Вони брехали, звiсно. Вiн засмiявся i повернувся до хати. Якщо розпочнеться вiйна, його батько та його брати увiйдуть на пiвденну сторону [так само недбало, як вiн увiйшов на пiвнiчну сторону]. Яка їм справа до рабства? Їх справдi турбувало те, як казали жителi пiвночi. Пiвнiч дбала про те, як говорив Пiвдень. Обидвi сторони направили доповiдачiв до Конгресу. Це було природно. Дiк сам був балакуном, авантюристом.
  А потiм почалася вiйна, i до неї увiйшов Дiк Мурхед, батько Тара. Вiн став капiтаном та носив меч. Чи мiг вiн протистояти цьому? Чи не Дiк.
  Вiн вирушив на пiвдень, до Середнього Теннессi, служив в армiї Роузкранса, а потiм i в армiї Гранта. Його шорну майстерню було продано. Коли вiн розплатився iз боргами, вiд нього майже нiчого не залишилося. Вiн надто часто влаштовував їх у тавернi у тi хвилюючi днi, коли йшов заклик на вiйськову службу.
  Якi веселощi пiд час призову, яке хвилювання. Метушаться жiнки, метушаться чоловiки та хлопчики. Це були великi днi для Дiка. Вiн був героєм мiста. У вас не так багато таких шансiв у життi, якщо ви не народилися заробiтником грошей i не можете заплатити, щоб зайняти чiльне становище. У мирний час ви просто ходите, розповiдаючи iсторiї, випиваючи з iншими чоловiками в барi, витрачаючи грошi на гарний костюм i важкий срiбний годинник, вiдрощуючи вуса, погладжуючи його, розмовляючи, коли цього хоче iнший чоловiк. говори стiльки ж, скiльки ти. При цьому вiн, можливо, краще говоритиме.
  Iнодi ночами, пiд час хвилювання, Дiк думав про своїх братiв, що вирушають у пiвденну армiю, багато в чому в тому ж дусi, як вiн вирушив до Пiвнiчної армiї. Вони слухали промови, жiнки району проводили збори. Як вони могли залишитися осторонь? Вони приходили сюди, щоб утримати таких хлопцiв, як цей недбалий старий негр, граючи на своїй тростиннiй дудцi, спiваючи його пiснi, брехаючи про своє минуле, розважаючи бiлих, щоб йому не доводилося працювати. Дiк i його брати, можливо, колись стрiлятимуть один в одного. Вiн вiдмовлявся думати про цей бiк справи. Думка прийшла лише вночi. Вiн був зроблений капiтанами i носив меч.
  Якось представився шанс вiдзначитися. Мешканцi пiвночi, серед яких вiн жив i тепер були його одноплемiнниками, були вiдмiнними стрiлками з гвинтiвки. Вони називали себе "стрiлками по бiлках з Огайо" i хвалилися тим, що зроблять, якщо наведуть прицiл на Реба. У той час коли формувалися роти, вони проводили стрiлецькi матчi.
  Все було гаразд. Чоловiки пiдiйшли до краю поля неподалiк мiста i прикрiпили до дерева невелику мету. Вони стояли на неймовiрнiй вiдстанi, i майже всi потрапили в цiль. Якщо вони й не потрапили до центру мiшенi, то принаймнi змусили кулi робити те, що вони називали "кусанням паперу". Усi мали iлюзiю, що вiйни виграються хорошими стрiлками.
  Дiк дуже хотiв вистрiлити, але не наважився. Його обрали капiтаном роти. "Будь обережним", - сказав вiн собi. Якось, коли всi чоловiки розiйшлися на стрiльбищi, вiн узяв у руки гвинтiвку. У дитинствi вiн полював на деяких, але нечасто, i нiколи не був добрим стрiльцем.
  Тепер вiн стояв iз гвинтiвкою в руках. Маленька пташка летiла високо в небi над полем. Цiлком недбало вiн пiдняв гвинтiвку, прицiлився i вистрiлив, i птах опустився майже до його нiг. Куля була точно на думку. Одна з тих дивних подiй, якi потрапляють в iсторiї, але нiколи не трапляються насправдi, коли ви цього хочете.
  Дiк iз важливим виглядом покинув поле i бiльше не повернувся. Справи в нього йшли навперекiй, вiн був героєм ще до початку вiйни.
  Чудовий кидок, капiтан. Вiн уже взяв iз собою шпагу, а на пiдборах у нього були пристебнутi шпори. Коли вiн iшов вулицями свого мiста, молодi жiнки дивилися на нього через фiранки на вiкнах. Майже щовечора проходила вечiрка, де вiн був центральною фiгурою.
  Звiдки йому було знати, що пiсля вiйни йому належить одружитися i народити багато дiтей, що вiн нiколи бiльше не стане героєм, що все життя йому доведеться будувати на цих днях, створюючи в уявi тисячу пригод, яких нiколи не було.
  Раса оповiдача завжди нещаслива, але, на щастя, вони нiколи не усвiдомлюють, наскiльки вони нещаснi. Вони завжди сподiваються знайти вiруючих, якi живуть цiєю надiєю. Це у кровi.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ II
  
  ПЕРЕДНЯ ГОЛОВКА _ _ _ життя почалося з ходи будинкiв. Спочатку вони були у його свiдомостi дуже невиразними. Вони марширували. Навiть коли вiн став чоловiком, удома майнули в його уявi, як солдати на курнiй дорозi. Як i пiд час маршу солдатiв, деякi з них запам'яталися дуже гостро.
  Будинки були схожi на людей. Порожнiй будинок був подiбний до порожнього чоловiка або жiнки. Були будинки, збудованi дешево, зiбранi разом. Iншi були ретельно збудованi i в них дбайливо жили, придiляючи їм пильну i люблячу увагу.
  Коли ви входили до порожнього будинку, вiдчуття iнодi були жахливими. Голоси продовжували дзвонити. Мабуть, це були голоси людей, якi там жили. Одного разу, коли Тар був хлопчиком i вирушив один за мiсто збирати дикi ягоди в полi, вiн побачив невеликий порожнiй будинок, що стоїть на кукурудзяному полi.
  Щось спонукало його увiйти. Дверi були вiдчиненi, а у вiкнах багато шибок. На пiдлозi лежав сiрий пил.
  Маленька пташка, ластiвка, залетiла в будинок i не змогла вибратися. Жахом вiн летiв просто на Тар, у дверi, у вiкна. Його тiло вдарилося об вiконну раму, i страх почав проникати в кров Тара. Терор якось був пов'язаний iз порожнiми будинками. Чому вдома мають бути порожнiми? Вiн утiк, на краю поля озирнувся i побачив, як ластiвка тiкає. Вiн лiтав весело, радiсно, кружляючи над полем. Тар був у нестямi вiд бажання покинути землю i полетiти повiтрям.
  Для такого розуму, як Тар, - iстина завжди вiдмита фарбами, нанесеними його фантазiєю, - неможливо однозначно визначити будинки, де вiн жив у дитинствi. Був один будинок (вiн був абсолютно впевнений), в якому вiн нiколи не жив, який вiн добре пам'ятав. Будинок був низьким i довгим, i в ньому жив бакалiйник iз великою родиною. За будинком, дах якого майже стосувався кухонних дверей, знаходився довгий низький сарай. Сiм'я Тара, мабуть, жила неподалiк цього будинку, i вiн, без сумнiву, хотiв жити пiд його дахом. Дитинi завжди хочеться спробувати пожити в якомусь iншому будинку, крiм свого власного.
  У будинку бакалiйника завжди смiялися. Увечерi спiвали пiснi. Одна з дочок бакалiйника барабанила по пiанiно, а решта танцювала. Також було багато їжi. Гострий носик Тара чув запах страви, що готується i подається. Хiба бакалiйник не торгував продуктами? Чому в такому будинку не велика кiлькiсть їжi? Вночi вiн лежав у лiжку вдома i мрiяв, що став сином бакалiйника. Бакалiйник був сильним чоловiком з червоними щоками та бiлою бородою, i коли вiн смiявся, стiни його будинку, здавалося, тремтiли. У розпачi Тар сказав собi, що вiн справдi живе у цьому домi, що вiн син бакалiйника. Те, про що вiн мрiяв, стало принаймнi в уявi фактом. Так сталося, що дiти бакалiйника були дочками. Чому б не зайнятися торгiвлею, яка б зробила всiх щасливими? Тар вибрав дочку бакалiйника, яка мала приїхати i жити в його будинку, а вiн вирушив до її будинку як син. Вона була маленька i досить тиха. Можливо, вона не протестуватиме так сильно, як iншi. Вона не була схожа на протестуючу.
  Яка славна мрiя! Оскiльки єдиному синовi бакалiйника Тара надавалося право вибору їжi на столi, вiн їздив на конi бакалiйника, спiвав пiснi, танцював, i до нього ставилися як до свого роду принца. Вiн уже читав чи чув казки, де такий принц, як вiн, хотiв жити в такому мiсцi. Будинок бакалiйника був його замком. Стiльки смiху, стiльки пiсень та їжi. Чого ще може бажати хлопчик?
  Тар був третьою дитиною в сiм'ї iз семи осiб, п'ятеро з яких були хлопчиками. З самого початку сiм'я колишнього солдата Дiка Мурхеда перебувала у русi, i в одному будинку не народжувалося двоє.
  А чим не будинок для дитини? Має бути сад з квiтами, овочами та деревами. Також має бути сарай з кiньми, що стоять у стiйлах, i позаду сараю пустир, на якому ростуть високi бур'яни. Для дiтей старшого вiку в будинку, звичайно, дуже добре мати автомобiль, але для маленької дитини нiщо не замiнить старого ласкавого вороного або сiрого коня. Якби пiзнiший i дорослiший Тар Мурхед народився заново, вiн напевно вибрав би як батька бакалiйника з товстою веселою дружиною i не хотiв би, щоб у нього була вантажiвка для доставки їжi. Вiн хотiв би, щоб вiн доставляв продукти на конях, а вранцi Тар хотiв би, щоб старшi хлопчики прийшли до будинку i забрали їх.
  Тодi Тар мiг вибiгти з дому i доторкнутися до носа кожного коня. Хлопчики дарували йому подарунки, яблука чи банани, речi, якi вони купили в магазинi, а пiсля цього вiн снiдав з урочистiстю i йшов через порожнiй сарай грати у високих бур'янах. Бур'яни виростуть високо над його головою, i вiн зможе сховатись серед них. Там вiн мiг бути розбiйником, людиною, що безстрашно пробирається крiзь темнi лiси, - будь-ким.
  В iнших будинках, крiм тих, у яких родина Тара жила в ранньому дитинствi, часто на тiй же вулицi, були всi цi речi, тодi як його будинок, здавалося, завжди розташовувався на невеликiй дiлянцi без трави. У сараї за будинком сусiда стояв кiнь, часто два конi, i корова.
  Вранцi звуки iз сусiднiх будинкiв та з сараїв. Деякi сусiди тримали свиней та курей, якi жили в загонах на задньому дворi i харчувалися недоїдками зi столу.
  Вранцi хрюкали свинi, кукарекали пiвнi, тихо кудахтали кури, iржали конi, ревли корови. Народилися телята - дивнi чарiвнi iстоти з довгими незграбними ногами, на яких вони одразу й смiшно, невпевнено почали ходити слiдом за коровою-матiр'ю по корiвнику.
  Пiзнiше в пам'ятi Тара виник смутний спогад про раннiй ранок у лiжку, про його старшого брата та сестру бiля вiкна. У будинку Мурхедiв на той момент вже народилася ще одна дитина, можливо, двi дитини вiд часу Тара. Немовлята не вставали i не ходили, як телята та лошата. Вони лежали на спинi в лiжку i спали, як цуценята чи кошенята, а потiм прокидалися i видавали жахливi звуки.
  Дiти, якi лише вступають у свiдомiсть життя, якими був на той час Тар, не цiкавляться молодшими дiтьми. Кошенята - це щось, а щенята - iнше. Вони лежать у кошику за кухонною плитою. Приємно засунути руку в тепле гнiздо, в якому вони сплять, але iншi дiти зi своєї сiм'ї в будинку завдають незручностей.
  Наскiльки краще собака чи кошеня. Корови та конi - для багатих людей, але у Мурхедiв мiг би бути собака чи кiшка. З якою радiстю Тар промiняв би дитину на собаку, а щодо коня - добре, що вiн не пiддався спокусi. Якби кiнь був нiжним i дозволяв би йому кататися на своїй спинi, або якби вiн мiг сидiти один у возi i тримати поводи на спинi коня, як це робив старший сусiдський хлопчик в одному з мiст, в якому вiн жив, вiн мiг би продав усю родину Мурхедiв.
  У будинку Мурхедiв була приказка. "Дитина вивихнула тобi нiс". Який жахливий вислiв! Новонароджений заплакав, i Тарана мати пiшла взяти його на руки. Мiж матiр'ю та немовлям iснував якийсь дивний зв'язок, який Тар, який почав ходити по пiдлозi, вже втратив.
  Йому було чотири роки, його старшiй сестрi - сiм, а первiсток у сiм'ї - дев'ять. Тепер якимось дивним i незрозумiлим чином вiн належав свiтовi своїх старших брата i сестри, свiтовi сусiдських дiтей, передньому та задньому двору, куди iншi дiти приходили грати з його братом i сестрою, до крихiтного шматочка величезного свiту, в якому йому тепер доведеться спробувати жити, зовсiм не для своєї матерi. Його мати вже була темною дивною iстотою, яка була трохи далеко. Вiн мiг усе ще плакати, i вона кликала його, i вiн мiг бiгти i покласти голову їй на колiна, поки вона гладила його по волоссю, але завжди була ця пiзнiша дитина, немовля, далеко там, на її руках. Нiс у нього справдi був не в порядку. Що все прояснило б?
  Плакати i завойовувати прихильнiсть таким чином вже було ганебною витiвкою в очах старших брата та сестри.
  Звичайно ж, Тар не хотiв завжди залишатися немовлям. Чого вiн хотiв?
  Як величезний свiт. Як це було дивно та жахливо. Його старшi брат i сестра, якi грали у дворi, були неймовiрно старими. Якби вони тiльки стояли на мiсцi, перестали рости, перестали старiти на два-три роки. Вони цього не зробили б. Щось пiдказувало йому, що цього не станеться.
  I ось сльози його припинилися, вiн уже забув, що змушувало його плакати, нiби вiн був ще немовлям. "А тепер бiжи i грай з рештою", - сказала його мати.
  Але як важко рештi! Якби вони тiльки стояли спокiйно, доки вiн не наздожене.
  Весняного ранку в будинку на вулицi середньоамериканського мiстечка. Сiм'я Мурхедiв змiнювала мiста, як удома, одягаючи та знiмаючи їх, як надягають та знiмають нiчну сукню. Мiж ними та рештою мешканцiв мiста iснувала свого роду вiдокремленiсть. Колишнiй солдат Дiк Мурхед так i не змiг [знов] влаштуватися пiсля вiйни. Шлюб, можливо, засмутив його. Настав час стати солiдним громадянином, а вiн не був створений для того, щоб бути солiдним громадянином. Мiста та роки вислизнули разом. Хода будиночкiв на голих дiлянках без сараїв, низка вулиць, та й мiст теж. Мати Тара завжди була зайнята. Дiтей було так багато, i вони так швидко прийшли.
  Дiк Мурхед не одружився з багатою жiнкою, як, можливо, мiг би зробити. Вiн одружився з дочкою iталiйської робiтницi, але вона була гарна. Це була дивна темна краса, яку можна було знайти в мiстi Огайо, де вiн зустрiв її пiсля вiйни, i вона зачарувала його. Це завжди чарувало Дiка та його дiтей.
  Однак тепер, коли дiти так швидко наближалися, нiхто не встиг нi зiтхнути, нi визирнути. Нiжнiсть для людей зростає повiльно.
  Весняного ранку в будинку на вулицi середньоамериканського мiстечка. Тар, уже дорослий чоловiк та письменник, зупинився у будинку друга. Життя його друга було зовсiм не схоже на його власне. Будинок був оточений невисокою садовою огорожею, i друг Тара народився в ньому i прожив у ньому все своє життя. Вiн, як i Тар, був письменником, але яка рiзниця у двох життях. Друг Тара написав багато книг - усi iсторiї людей, якi жили в iншу епоху, - книги про воїнiв, великих полководцiв, полiтикiв, дослiдникiв.
  
  Все життя цiєї людини було прожите в книгах, а життя Тара - у свiтi людей.
  Тепер у друга з'явилася дружина, нiжна жiнка з м'яким голосом, яку Тар чув, як вона ходить по кiмнатi вгорi будинку.
  Друг Тара читав у своїй майстернi. Вiн завжди читав, а Тар читав рiдко. Його дiти грали у саду. Там було два хлопчики та дiвчинка, i за ними доглядала стара негритянка.
  Тар сидiв у кутку ґанку позаду будинку пiд кущами троянд i розмiрковував.
  Напередоднi вiн та його друг розмовляли. Друг розповiв про деякi книги Тара, пiднявши брови. "Ви менi подобаєтеся, - сказав вiн, - але деякi люди, про якi ви пишете. Я нiколи не бачив нiкого iз цих людей. Де вони? Такi думки, такi жахливi люди".
  Те, що друг Тара сказав про його книги, говорили й iншi. Вiн подумав про роки, якi його друг провiв за книгами, про життя, яке ця людина прожила за садовою огорожею, поки Тар поневiрявся всюди. Навiть тодi, будучи дорослою людиною, вiн не мав свого будинку. Вiн був американцем, завжди жив у Америцi, а Америка була величезною, але жоден квадратний фут її нiколи не належав йому. Його батько нiколи не володiв жодним квадратним футом цього будинку.
  Цигани, так? Марнi люди в епоху власностi. Якщо хочеш бути кимось у цьому свiтi, володiти землями, володiти товарами.
  Коли вiн писав книги про людей, книги часто засуджувалися, як їх засуджував його друг, тому що люди в книгах були звичайними, тому що часто справдi означали банальнi речi.
  "Але я сама звичайна людина", - сказав собi Тар. "Це правда, що мiй батько хотiв бути визначною людиною, i вiн також був оповiдачем казок, але казки, якi вiн розповiдав, нiколи не витримували жодної критики.
  "Оповiдання Дiка Мурхеда подобалися фермерам i робiтникам з ферми, якi приходили до його шорних майстерень, коли вiн був молодим, але припустимо, що вiн був змушений писати їх для людей - як людина, в чиєму будинку я зараз перебуваю. у гостях, - подумав Тар.
  I тут його думки повернулися у дитинство. "Напевно, дитинство завжди вiдрiзняється", - сказав вiн собi. "Тiльки коли ми виростаємо, ми стаємо вульгарними i вульгарними. Чи було колись таке поняття, як вульгарна дитина? Чи може бути таке?
  Ставши дорослим, Тар багато думав про дитинство та будинки. Вiн сидiв в однiй iз маленьких знiмних кiмнат, у якiй вiн, як чоловiк, завжди жив, i його перо ковзало по паперi. Була рання весна, i йому здалося, що кiмната досить гарна. Сталася пожежа.
  Вiн знову почав, як починав завжди, з теми будинкiв, мiсць, де живуть люди, куди вони приходять ночами i коли за будинком холодно й негодно, - будинкiв з кiмнатами, в яких люди сплять, де дiти сплять i мрiють.
  Пiзнiший Тар трохи розiбрався в цьому питаннi. Кiмната, в якiй вiн сидiв, сказав вiн собi, мiстила його тiло, а також його думки. Думки були такi важливi, як i тiла. Скiльки людей намагалися змусити свої думки розфарбувати кiмнати, де вони спали чи їли, скiльки намагалися зробити кiмнати частиною себе. Вночi, коли Тар лежав у лiжку i свiтив мiсяць, на стiнах грали тiнi та грали його фантазiї. "Не засмiчай будинок, в якому має жити дитина, i пам'ятай, що ти теж дитина, завжди будеш дитиною", - шепотiв вiн собi.
  На Сходi, коли гiсть приходив до хати, йому обмивали ноги. "Перш нiж я запрошу читача до будинку моєї фантазiї, я повинен переконатися, що пiдлога вимита, пiдвiконня вимита".
  Будинки нагадували людей, що стояли мовчки i по стiйцi смирно на вулицi.
  "Якщо ви шануєте i поважаєте мене i входите до мого дому, приходьте тихо. Подумайте на мить про добрi думки, залиште сварки та потворнiсть свого життя за межами мого дому".
  Є будинок, а для дитини свiт за межами будинку. Який свiт? Якi люди? Лiтнi люди, сусiди, чоловiки та жiнки, чоловiки та жiнки, якi гуляли тротуаром перед будинком Мурхедiв, коли Тар був маленькою дитиною, одразу ж займалися своїми справами.
  Жiнка на iм'я мiсiс Веллiвер прямувала в загадково захоплююче мiсце, вiдоме як "центр мiста", з ринковим кошиком у руцi. Тар, дитина, нiколи не виходив за межi найближчого кута.
  Настав день. Яка подiя! Сусiдка, яка, мабуть, була багата, оскiльки у неї було двох коней у сараї позаду її будинку, приїхала, щоб вiдвезти Тара та його сестру - ["на три] роки старшi" - покататися на возi. Вони мали вирушити до країни.
  Їм треба було вирушити далеко в дивний свiт через Мейн-стрiт. Рано-вранцi їм сказали, що старший брат Тара, який не мав iти, розсердився, а Тар зрадiв нещастю свого брата. Старший брат уже мав так багато речей. Вiн носив штани, а Тар досi носив спiдницi. Тодi можна було чогось досягти, будучи маленьким i безпорадним. Як Тар хотiв настати час штанiв. Вiн подумав, що охоче промiняв би поїздку за мiсто на додатковi п'ять рокiв i штани брата, але чому брат повинен чекати всього хорошого в цьому життi? Старшому братовi хотiлося плакати, бо вiн не збирався йти, але скiльки разiв Тару хотiлося плакати через те, що в брата було, чого в Тара не могло бути.
  Вони вирушили в дорогу, i Тар був схвильований i щасливий. Який величезний дивний свiт! Маленьке мiстечко в Огайо здавалося Тару величезним мiстом. Тепер вони вийшли на Мейн-стрiт i побачили, що до поїзда прикрiплено локомотив, дуже страшна штука. Кiнь наполовину перебiг рейки перед носом паровоза, задзвенiв дзвiн. Тар чув цей звук ранiше - вночi в кiмнатi, де вiн спав - дзвiн моторного дзвону вдалинi, крик свистка, гуркiт поїзда, що мчить через мiсто, у темрявi та тишi, поза домом, за вiкнами та стiною кiмнати, де вiн лежав.
  Чим цей звук вiдрiзнявся вiд звукiв, що виходили вiд коней, корiв, овець, свиней та курей? Теплi дружнi звуки звучать в iнших. Сам Тар плакав, вiн кричав, коли сердився. Корови, конi та свинi також видавали звуки. Звуки тварин належали свiтовi тепла та близькостi, тодi як iнший звук був дивним, романтичним та жахливим. Коли Тар почув уночi шум двигуна, вiн пiдкрався ближче до сестри i нiчого не сказав. Якби вона прокинулася, якби його старший брат прокинувся, вони б з нього посмiялися. "Це лише поїзд", - сказали вони, їхнi голоси були сповненi презирства. Тару здалося, що щось [гiгантське] та жахливе ось-ось увiрветься крiзь стiни до кiмнати.
  У день його першої великої подорожi у свiт, коли кiнь, така ж iстота з плотi i кровi, як i вiн сам, налякана диханням величезного залiзного коня, пронесла повз воз, що проноситься, вiн обернувся i подивився. З довгої задертий носової частини двигуна валив дим, а у вухах брязкав жахливий металевий дзвiн. Чоловiк висунув голову з вiкна таксi та помахав рукою. Вiн розмовляв з iншим чоловiком, що стояв бiля двигуна.
  Сусiдка тягла штрафи i намагалася заспокоїти збудженого коня, який заразив Тара своїм переляком, а його сестра, наповнена трьома додатковими роками життєвих знань i трохи зневажлива до нього, обняла його за плечi.
  I ось кiнь статечно йшов риссю, i всi обернулися, щоб озирнутися назад. Паровоз почав повiльно рухатися, велично тягнучи за собою поїзд iз вагонiв. Яке щастя, що воно не вирiшило йти тим шляхом, яким вони пiшли. Вiн перетнув дорогу i пiшов геть, повз ряд маленьких будиночкiв до далеких полiв. Переляк Тара минув. У майбутньому, коли його розбудить шум поїзда, що проходить вночi, вiн не буде боятися. Коли його брат, який був на два роки молодший, пiдрiс на рiк чи два i почав лякатися ночами, вiн мiг говорити з ним з презирством у голосi. "Це лише поїзд", - мiг сказати вiн, зневажаючи дитинство молодшого брата.
  Вони поїхали далi, перетнули горб i перетнули мiст. На вершинi пагорба вони зупинилися, i сестра Тара вказала на поїзд, що прямував долиною внизу. Там, вдалинi, поїзд, що йде, здавався прекрасним, i Тар вiд захоплення заляпав у долонi.
  Як було з дитиною, так було з чоловiком. Потяги, що рухаються по далеких долинах, рiчки автомобiлiв, що пливли вулицями сучасних мiст, ескадрильї лiтакiв у небi, всi дива сучасної механiчної епохи, якщо дивитися на них здалеку, наповнювали пiзнiй Тар здивуванням i трепетом, але коли вiн наблизився до них. Сила, захована глибоко в утробi двигуна, змушувала його тремтiти. Звiдки це? Слова "вогонь",
  "вода,"
  "Нафта" були старими словами, що позначали старi речi, але об'єднання цих речей у залiзних стiнах, з яких при натисканнi кнопки чи важеля виникала влада, здавалося справою диявола чи бога. Вiн не вдав, що розумiє дияволiв чи богiв. Чоловiкам та жiнкам було досить складно.
  Чи був вiн старим у новому свiтi? Слова та кольори можна комбiнувати. В навколишньому свiтi його уява iнодi могло поринути у синiй колiр, який у поєднаннi з червоним робив щось дивне. Слова були складенi разом i складенi речення, i речення мали надприродну силу. Вироком можна зруйнувати дружбу, завоювати жiнку, розв'язати вiйну. Пiзнiй Тар безстрашно ходив серед слiв, але те, що вiдбувалося у вузьких сталевих стiнах, нiколи йому не було зрозумiло.
  Але тепер вiн був ще дитиною, його виганяли у величезний свiт, i вiн уже був трохи наляканий i сумував за домом. Його мати, яка вже надто сильно була вiдокремлена вiд нього [iншим] iншим [а пiзнiше i дитиною у неї на руках], проте була скелею, на якiй вiн намагався побудувати будинок свого життя. Тепер вiн знаходився на хиткiх пiсках. Сусiдка виглядала дивно i вiдразливо. Вона була зайнята керуванням конем. Будинки вздовж дороги стояли далеко один вiд одного. Там були широкi вiдкритi простори, поля, великi червонi комори, фруктовi сади. Який [величезний] свiт!
  Жiнка, яка взяла Тара та його сестру на прогулянку, мабуть, була дуже багата. У неї був будинок у мiстi з двома кiньми у сараї, а також була ферма в селi, де був будинок, двi великi комори та незлiченна кiлькiсть коней, овець, корiв та свиней. Вони звернули на пiд'їзну дорiжку з яблуневим садом з одного боку та кукурудзяним полем з iншого та увiйшли у двiр ферми. Будинок здавався Тару за тисячi миль звiдси. Чи дiзнається вiн свою матiр, коли повернеться? Чи зможуть вони колись знайти дорогу назад? Його сестра смiялася i плескала в долонi. На галявинi перед домом до мотузки було прив'язане теля з хиткими ногами, i вона вказала на нього. - Дивись, Тар, - крикнула вона, i вiн глянув на серйознi задумливi очi. Вiн уже почав усвiдомлювати крайню легковажнiсть жiнок.
  Вони знаходилися на подвiр'ї сараю, навпроти великого червоного сараю, з заднiх дверей будинку вийшла жiнка, а з сараю вийшли двоє чоловiкiв. Жiнка з ферми мало чим вiдрiзнялася вiд матерi Тара. Вона була високою, пальцi в неї були довгi й загрубiлi вiд важкої працi, як пальцi його матерi. Двоє дiтей чiплялися за її спiдницю, доки вона стояла бiля дверей.
  Була розмова. Жiнки завжди розмовляли. Якою балаканею вже була його сестра. Один iз чоловiкiв iз сараю, без сумнiву, чоловiк фермерки та батько дивних дiтей, вийшов уперед, але мало що мiг сказати. Мешканцi мiста вийшли з коляски, i чоловiк, пробурмотiвши кiлька слiв, знову пiшов у хлiв у супроводi одного з двох дiтей, i, поки жiнки продовжували говорити, з дверей сараю вийшла дитина, хлопчик, схожий на Тара, але на два-три роки старший, верхи на величезному фермерському конi, якого вiв батько.
  Тар залишився з жiнками, його сестрою та ще однiєю фермерською дитиною, теж дiвчинкою.
  Який занепад йому! Двi жiнки пiшли до фермерського будинку, а вiн залишився iз двома дiвчатами. У цьому новому свiтi йому було, як удома, у власному дворi. Вдома його батько весь день був вiдсутнiй у магазинi, i старший брат майже не потребував його. Старший брат думав про нього як про немовля, але Тар уже не був немовлям. Хiба на руках у матерi не було ще однiєї дитини? Про нього дбала його сестра. Жiнки керували всiм. "Ти вiзьми його i маленьку дiвчинку пограти з собою", - сказала фермерка дочцi, вказуючи на Тара. Жiнка торкнулася пальцями його волосся, i [двi жiнки] посмiхнулися. Яким далеким все здавалося. Бiля дверей одна з жiнок зупинилася, щоб надати iншi вказiвки. "Пам'ятай, вiн лише дитина. Не дозволяй йому постраждати". Яка iдея!
  Хлопчик iз ферми сидiв верхи на конi, а другий чоловiк, безперечно, найманець, вийшов iз дверей комори, ведучи за собою iншого коня, але не запропонував Тару взяти на борт. Чоловiки та фермерський хлопчик пiшли стежкою поруч iз сараєм до далеких полiв, хлопчик на конi озирнувся, але не на Тара, а на двох дiвчаток.
  Дiвчата, з якими залишився Тар, переглянулись i засмiялися. Потiм вони попрямували до сараю. Що ж, сестра Тара була на висотi. Хiба вiн її не знав? Їй хотiлося тримати його за руку, вдавати, що вона його мати, але вiн їй не дозволив. Це було те, що робили дiвчата. Вони вдавали, що пiклуються про тебе, а насправдi просто хвалилися. Тар рiшуче йшов уперед, бажаючи заплакати, бо його раптово кинули в [величезному] дивному мiсцi, але не хотiв давати своїй сестрi, яка була на три роки старша за нього, задоволення вiд того, що хвалилася перед дивною дiвчиною, пiклуючись про нього. Якби жiнки дбали про материнство таємно, наскiльки це було б набагато краще.
  Тар був тепер зовсiм самотнiй серед такого величезного, дивного гарного i водночас [жахливого оточення], Як тепло свiтило сонце. Довго-довго потiм, ох [скiльки] багато разiв пiсля цього йому доводилося мрiяти про цю сцену, використовувати її як фон для казок, використовувати її все своє життя як фон для якоїсь великої мрiї, яку вiн завжди мрiяв про те, щоб колись стати володарем свого власна ферма, мiсце величезних сараїв з нефарбованими деревами тварин, залитих сонцем i заснiжених пагорбiв i полiв i диму пiднiмається з труби ферми будинок в зимове небо.
  Для Тара це мрiї про iнше, набагато пiзнiший час. Дитина, що йде до величезних [зiючих] дверей комори, його сестра, що чiплялася за його руку, поки вона приєднувалася до потоку розмов, якi вони з фермерською дiвчиною повиннi були не вiдставати, поки вони не довели Тара до напiвбожевiлля вiд самотностi, не мали жодної такої думки. У ньому немає свiдомостi комор та їх запаху, високого кукурудзи, що росте в полях, колоскiв пшеницi, що стоять, як вартовi, на далеких пагорбах. Було лише маленьке звiрятко в коротких спiдничках, з босими ногами i ступнями, син шорника з села в Огайо, який почував себе занедбаним i самотнiм у свiтi.
  Двi дiвчинки ввiйшли в сарай через широкi дверi, i сестра Тара вказала на шухляду бiля дверей. Це була маленька коробочка, i їй спала на думку iдея. Вона позбудеться його [на час]. Вказавши на коробку i перейнявши, наскiльки могла, тон його матерi, коли вона давала команду, сестра велiла йому сiсти. "Ти залишайся тут, поки я не повернуся, i не смiй йти", - сказала вона, погрожуючи йому пальцем. Хм! Справдi! Якою маленькою жiнкою вона вважала себе! Вона мала чорнi кучерi, вона носила туфлi, i мати Тара дозволила їй надiти недiльна сукня, тодi як фермерка i Тар були босими. Тепер вона була великою ледi. Якби вона знала, як сильно Тар обурився її тоном. Якби вiн був трохи старший, вiн, можливо, сказав би їй, але якби вiн спробував заговорити саме в цей момент, у нього, напевно, потекли б сльози.
  Двi дiвчини почали пiднiматися сходами на сiнок нагорi, фермерка йшла попереду. Сестра Тара боялася i тремтiла, пiднiмаючись, i їй хотiлося бути мiською дiвчиною i боязкою, але, взявши на себе роль дорослої жiнки ["з дитиною], їй довелося довести справу до кiнця. Вони зникли в темнiй дiрцi нагорi i якийсь час каталися i перекидалися на сiнi на горищi, смiючись i кричачи, як це роблять у такий час дiвчата. Потiм над коморою запанувала тиша. Тепер дiвчата сховалися на горищi i, безперечно, говорили про жiночi справи. Про що говорять жiнки, коли залишаються наодинцi? Тар завжди хотiв це знати. Розмовляють дорослi жiнки у фермерському будинку, розмовляють дiвчата на горищi. Iнодi вiн чув їхнiй смiх. Чому всi смiються та розмовляють?
  Жiнки завжди приходили до дверей мiського будинку, щоби поговорити з його матiр'ю. Залишившись сама, вона могла б завжди зберiгати розсудливе мовчання, але вони не залишали її одну. Жiнки не могли дати спокiй один одному, як це робили чоловiки. Вони не такi розумнi i смiливi. Якби жiнки та немовлята трималися подалi вiд його матерi, Тар мiг би отримати вiд неї бiльше собi.
  Вiн сiв на шухляду бiля дверей сараю. Чи вiн радий залишитися один? Вiдбулася одна з тих дивних речей, якi завжди вiдбувалися пiзнiше, коли вона виростала. Конкретна сцена, що пiднiмається на пагорб путiвця, вид з мосту в нiчному мiстi з перевалу залiзницi, заросла травою дорога, що веде до лiсу, сад занедбаного напiвзруйнованого будинку - якась сцена, яка, принаймнi зовнi, мала не бiльше значення, нiж тисяча iнших сцен, що промайнули перед його, промайнувши перед ним найдрiбнiшими подробицями на стiнах його свiдомостi. У його розумi було багато кiмнат, i кожна кiмната була настроєм. На стiнах висiли картини. Вiн повiсив їх там. Чому? Можливо, спрацювало якесь внутрiшнє почуття вiдбору.
  Раму для його картини складали вiдчиненi дверi сараю. Позаду нього, у схожого на хлiв входу в хлiв, з одного боку виднiлася глуха стiна сараю, по якiй сходи пiднiмалися на горище, вище якого пiднiмалися дiвчатка. На стiнi були дерев'янi кiлочки, на яких висiли робочi упряжi, хомути, ряд залiзних пiдкiв i сiдло, а на протилежних стiнах були отвори, в якi конi, стоячи в стiйлах, могли просовувати голови.
  Звiдкись невiдомо звiдки прийшов щур, швидко побiг по землянiй пiдлозi i зник пiд фермерським возом у заднiй частинi сараю, а старий сiрий кiнь, висунувши голову в одне з отворiв, дивився на Тара сумними безособовими очима.
  I ось вiн уперше вийшов у свiт один. Яким iзольованим вiн почував себе! Його сестра, попри всi свої дорослi материнськi манери, вiдмовилася своєї роботи. Їй сказали пам'ятати, що вона була немовлям, але вона не пам'ятала.
  Що ж, вiн уже не був немовлям i вирiшив, що не плакатиме. Вiн сидiв стоїчно, дивлячись через вiдчиненi дверi сараю на сцену перед ним.
  Яка дивна сцена? Саме так, мабуть, почував себе пiзнiший герой Тара Робiнзон Крузо, опинившись один на своєму островi. До якого величезного свiту вiн потрапив! Стiльки дерев, пагорбiв, полiв. Припустимо, вiн вилiзе зi свого ящика i почне ходити. У кутку отвору, через який вiн дивився, виднiлася невелика частина бiлого фермерського будинку, куди зайшли жiнки. Тар не мiг чути їхнiх голосiв. Тепер вiн не мiг чути голосiв двох дiвчат на горищi. Вони зникли через темну дiрку над його головою. Час вiд часу лунав дзижчий шепiт, а потiм дiвочий смiх. Це було справдi смiшно. Можливо, всi у свiтi пiшли в якусь дивну темну дiрку, залишивши його сидiти там посеред величезного порожнього простору. Жах почав опановувати його. Вдалинi, коли вiн дивився через дверi сараю, були пагорби, i поки вiн сидiв, уважно дивлячись, у небi з'явилася крихiтна чорна крапка. Крапка повiльно ставала дедалi бiльше. Минуло, як йому здавалося, багато часу, i крапка перетворилася на величезного птаха, яструба, що кружляв i кружляв у величезному небi над його головою.
  Тар сидiв i дивився на яструба, що повiльно рухався великими колами в небi. У сараї за його спиною голова старого коня то зникла, то з'явилася знову. Тепер кiнь набрав у рот сiна i їв. Пацюк, що забiг у якусь темну нору пiд возом у заднiй частинi сараю, вийшов i став повзти до нього. Якi блискучi очi! Тар збирався закричати, але тепер щур знайшов те, що хотiв. На пiдлозi сараю лежав качан кукурудзи, i вiн почав його гризти. Його гострi маленькi зуби видавали м'який скриготливий звук.
  Час йшов повiльно, ох, як повiльно. Який жарт зiграла з ним сестра Тара. Чому вона та фермерська дiвчина на iм'я Ельза зараз так мовчать? Вони пiшли? В iншiй частинi сараю, десь у темрявi за конем, щось почало ворушитися, зашурхавши соломою на пiдлозi сараю. Старий хлiв був повний щурiв.
  Тар злiз зi свого ящика i тихо вийшов через дверi сараю на тепле сонячне свiтло до будинку. На лузi бiля будинку паслися вiвцi, i одна з них пiдвела голову, щоб подивитись на нього.
  Тепер усi вiвцi дивилися, дивились. У саду за сараями та будинком жила руда корова, яка теж пiдвела голову i подивилася. Якi дивнi безособовi очi.
  Тар поспiшив через двiр ферми до дверей, через якi вийшли двi жiнки, але вони були зачиненi. Усерединi будинку також була тиша. Його залишили одного приблизно на п'ять хвилин. Йому здалося, що минуло кiлька годин.
  Вiн стукав у заднi дверi кулаками, але вiдповiдi не було. Жiнки тiльки пiднялися в будинок, але йому здалося, що вони, мабуть, пiшли далеко - що його сестра та фермерська дiвчина пiшли далеко.
  Все пiшло далеко. Подивившись у небо, вiн побачив яструба, що кружляло тепер далеко над головою. Круги ставали дедалi бiльше, а потiм раптом яструб полетiв просто в синяву. Коли Тар уперше побачив його, вiн був крихiтною точкою, не бiльше за муху, а тепер знову ставав таким. Поки вiн дивився, чорна точка ставала дедалi меншою. Воно вагалося та танцювало перед його очима, а потiм зникло.
  Вiн був один у дворi ферми. Тепер вiвця та корова вже не дивилися на нього, а їли траву. Вiн пiдiйшов до паркану i зупинився, дивлячись на овець. Якими задоволеними та щасливими вони здавались. Трава, яку вони їли, має бути чудовою на смак. Для кожної вiвцi багато iнших овець, для корови теплий сарай вночi та компанiя iнших корiв. У двох жiнок у будинку були один одного, у його сестри Маргарет була фермерська дiвчинка Ельза, у фермерського хлопчика був батько, найманий працiвник, робiтники коня i собака, яку вiн бачив, що бiжить по п'ятах за кiньми.
  Лише Тар був один у свiтi. Чому вiн не народився вiвцею, щоб бути з iншими вiвцями i їсти траву? Тепер йому не було страшно, тiльки самотньо та сумно.
  Вiн повiльно пройшов через двiр сараю, а по зеленiй дорiжцi пiшли за ним чоловiки, хлопчики та конi. На ходу вiн тихо плакав. Трава на алеї була м'яка i прохолодна пiд його босими ногами, а вдалинi вiн бачив блакитнi пагорби, а за пагорбами - блакитне безхмарне небо.
  Вулиця, яка того дня здалася йому такою довгою, виявилася дуже короткою. Там була невелика лiсова дiлянка, через яку вiн виходив на поля - поля, що лежали в довгiй плоскiй долинi, якою протiкав струмок, - а в лiсi дерева вiдкидали блакитнi тiнi на вкриту травою дорогу.
  Як прохолодно та тихо в лiсi. Пристрасть, яка була в Тарi все його життя, можливо, почалася того дня. У лiсi вiн зупинився i, як йому здалося, довго сидiв на землi пiд деревом. Мурахи бiгали тут i там, а потiм зникали в нори в землi, птахи лiтали у гiлках дерев, а два павуки, що сховалися при його наближеннi, знову вилiзли назовнi i зайнялися плетiнням павутиння.
  Якщо Тар плакав, коли увiйшов у лiс, то зараз вiн зупинився. Його мати була дуже далеко. Можливо, вiн нiколи не знайде її знову, але якщо вiн цього не зробить, це буде її власна провина. Вона вирвала його зi своїх рук, щоб взяти на себе iншого, молодшого члена сiм'ї. Сусiдка, хто вона? Вона зiштовхнула його з сестрою, яка, вiддавши безглузду команду сiсти на шухляду, вiдразу забула про нього. Iснував свiт хлопчикiв, але в даний момент хлопчики мали на увазi його старшого брата Джона, який не раз висловлював свою зневагу до товариства Тара, i таких людей, як фермерський хлопчик, який поїхав на конi, не спромiгшись поговорити з ним або навiть кинути на нього прощальний погляд.
  "Ну що ж, - подумав Тар, сповнений гiркої образи, - якщо мене усунуть вiд одного свiту, то з'явиться iнший".
  Мурахи бiля його нiг були цiлком щасливi. Який захоплюючий свiт той, де вони жили. Мурахи вибiгали на свiт iз нори в землi i будували гiрку з пiщин. Iншi мурахи вирушали в подорож свiтом i поверталися з тягарем. Мураха тягнув по землi мертву муху. На його шляху стояла палиця, i тепер крила мухи зачепилися за цiпок, i вiн не мiг її зрушити. Вiн бiгав як божевiльний, смикаючи то цiпок, то муху. Птах злетiв з найближчого дерева i, освiтлюючи колоду, подивився на Тара, а далеко в лiсi, через ущелину мiж деревами, спустився по стовбуру дерева бiлка i почав бiгати по землi.
  Птах дивився на Тара, бiлка перестала бiгти i випросталась, щоб подивитися, а мураха, яка не могла зрушити муху, робила шаленi знаки своїми крихiтними, схожими на волоски вусами.
  Чи був Тар прийнятий у свiт природи? У його головi почали формуватись грандiознi плани. Вiн зауважив, що вiвцi на полi бiля фермерського будинку охоче їли траву. Чому йому не можна їсти траву? Мурахи жили в теплi та затишку в норi в землi. В однiй сiм'ї було багато мурах, мабуть, одного вiку i розмiру, i пiсля того, як Тар знайшов свою нору i з'їв багато трави, так що став великим, як вiвця, або навiть як кiнь чи корова, вiн знайшов би собi подiбних.
  Вiн не сумнiвався, що iснує мова овець, бiлок та мурах. Тепер бiлка почала балакати, i птах на колодi покликав, i їй вiдповiв iнший птах десь у лiсi.
  Птах вiдлетiв. Бiлка зникла. Вони пiшли, щоби приєднатися до своїх товаришiв. В одного Тара не було товариша.
  Нахилившись, вiн пiдняв палицю, щоб його крихiтний брат-мурашка мiг продовжити свої справи, а потiм, вставши на карачки, пiднiс вухо до мурашника, щоб подивитися, чи чує вiн розмову.
  Вiн нiчого не чув. Ну, вiн був надто великим. Вдалинi вiд iнших собi подiбних вiн здавався великим i сильним. Вiн пiшов стежкою, iдучи тепер рачки, як вiвця, i добрався до колоди, де всю мить назад сидiв птах.
  
  Колода була порожня з одного кiнця, i було очевидно, що, доклавши невелике зусилля, вiн зможе в нього залiзти. Йому буде куди пiти вночi. Йому раптом здалося, що вiн потрапив у свiт, у якому вiн може вiльно пересуватися, у якому вiн може жити вiльно та щасливо.
  [Вiн] вирiшив, що йому час пiти поїсти трави. Iдучи дорогою через лiс, вiн вийшов на стежку, що веде в долину. У далекому полi двоє чоловiкiв, керуючи двома кiньми, кожна з яких була прив'язана до культиватора, орали кукурудзу. Кукурудза доходила коням до колiн. Фермерський хлопчик їхав одним iз коней. Слiдом за iншим конем риссю бiг фермерський собака. Здалеку Тару здалося, що конi виглядали не бiльшими вiд тих овець, яких вiн бачив у полi бiля будинку.
  Вiн стояв бiля паркану, дивлячись на людей та коней у полi та на хлопчика на конi. Що ж, фермерський хлопчик вирiс - вiн переїхав у свiт чоловiкiв, а Тар залишився пiд опiкою жiнок. Але вiн зрiкся жiночого свiту, вiн вiдразу пiде у теплий затишний свiт - свiт тваринного свiту.
  Знову опустившись рачки, вiн поповз по м'якiй травi, що росла бiля паркану бiля алеї. Серед трави росла бiла конюшина, i насамперед вона вiдкусила одну з квiток конюшини. На смак це було не так уже й погано, i вiн з'їв ще й ще. Скiльки йому доведеться з'їсти, скiльки трав йому доведеться з'їсти, перш нiж вiн виросте великим, як кiнь або навiть як вiвця? Вiн продовжував повзати, кусаючи траву, але краї травинок були гострими i поранили його губи. Коли вiн [жував] шматок трави, вона була дивною i гiркою на смак.
  Вiн упирався, але щось усерединi продовжувало попереджати його, що те, що вiн робить, смiшно i що, якби його сестра чи брат Джон знали, що з нього смiятимуться, тому час вiд часу вiн вставав i озирався назад, уздовж дороги через лiс, щоб у цьому. нiхто не приходив. Потiм, знову вставши на четвереньки, вiн поповз травою. Оскiльки важко було рвати траву зубами, вiн користувався руками. Траву доводилося жувати доти, доки вона не стала м'якою, перш нiж її можна було проковтнути, i наскiльки гидкою вона була на смак.
  Як важко дорослiшати! Мрiя Тара про те, щоб раптово стати великим, харчуючись травою, згасла, i вiн заплющив очi. Iз заплющеними очима вiн мiг зробити трюк, який iнодi робив уночi в лiжку. Вiн мiг уяви вiдтворити власне тiло, зробити ноги i руки довгими, плечi широкими. Iз заплющеними очима вiн мiг бути будь-ким: конем, що бiжить риссю вулицями, високою людиною, що йде по дорозi. Вiн мiг бути ведмедем у густому лiсi, принцом, який живе в замку з рабами, якi приносили йому їжу, мiг бути сином бакалiйника та правити жiночим будинком.
  Вiн сидiв на травi iз заплющеними очима, тяг траву i намагався її з'їсти. Зелений сiк трави пофарбував його губи та пiдборiддя. Тепер вiн, напевно, почав рости бiльше. Вiн уже з'їв два, три, пiвдюжини ковткiв трави. Ще через два чи три вiн розплющить очi i побачить, чого вiн досяг. Можливо, у нього вже були б кiнськi ноги. Ця думка трохи налякала його, але вiн простяг руку i, вiдiрвавши ще трохи трави, поклав її до рота.
  Сталося щось жахливе. Швидко схопившись на ноги, Тар пробiг два-три кроки i швидко сiв. Дотягнувшись до останньої жменi трави, вiн упiймав бджолу, що висмоктувала мед з однiєї з квiток конюшини, i пiднiс її до губ. Бджола [вжалила] його в губу, а потiм у конвульсивному моментi його рука наполовину роздавила комаху, i вона була вiдкинута вбiк. Вiн бачив, як воно лежало на травi i щосили намагалося пiднятися i полетiти. Його зламанi крила шалено трусили повiтря i видавали гучний дзижкий звук.
  Найстрашнiший бiль прийшов до Тару. Вiн пiднiс руку до губи, перекинувся на спину, заплющив очi i закричав. У мiру того, як бiль посилювався, його крики ставали дедалi голоснiшими.
  Чому вiн пiшов вiд матерi? Небо, в яке вiн тепер дивився, коли наважився розплющити очi, було порожнiм, i вiн пiшов вiд усього людського в порожнiй свiт. Свiт повзаючих i лiтаючих iстот, свiт чотирилапих тварин, який вiн вважав таким теплим i безпечним, тепер став темним i загрозливим. Маленький крилатий звiр, що бореться, на травi неподалiк був лише одним з величезної армiї крилатих iстот, що оточували його з усiх бокiв. Йому хотiлося стати на ноги i бiгти назад через лiс до жiнок у фермерському будинку, але вiн не наважився поворухнутися.
  Робити не було чого, крiм цього принизливого крику, i тому, лежачи на спинi в провулку i заплющивши очi, Тар продовжував кричати, як йому здавалося, годинами. Тепер його губа горiла i ставала великою. Вiн вiдчував, як воно пульсує та пульсує пiд його пальцями. Зростання тодi було справою жаху та болю. Який страшний свiт, де вiн народився.
  Тар не хотiв вирости великим, як кiнь чи людина. Вiн хотiв, щоб хтось прийшов. Свiт зростання був занадто порожнiй i самотнiй. Тепер його крики переривалися риданнями. Невже нiхто нiколи не прийде?
  У провулку почувся звук нiг, що бiжать. Двоє чоловiкiв у супроводi собаки та хлопчика прийшли з поля, жiнки - з дому, а дiвчатка - з сараю. Всi бiгли i звали Тара, але вiн не смiв глянути. Коли жiнка з ферми пiдiйшла до нього i взяла його на руки, вiн все ще тримав очi закритими i незабаром перестав кричати, хоча його ридання стали сильнiшими, нiж будь-коли.
  Вiдбулася кваплива нарада, багато голосiв говорили одночасно, а потiм один iз чоловiкiв ступив уперед i, пiднявши голову з плеча жiнки, вiдсунув руку Тара вiд його обличчя.
  "Послухай, - сказав вiн, - кролик їв траву, i його вжалила бджола".
  Фермер смiявся, найманець i фермерський хлопчик смiялися, а сестра Тара та фермерська дiвчинка верещали вiд захоплення.
  Тар тримав очi закритими, i йому здавалося, що ридання, що струсили тепер його тiло, ставали все глибшими i глибшими. Було мiсце, глибоко всерединi, де почалися ридання, i це завдавало бiль сильнiше, нiж його опухла губа. Якби трава, яку вiн так болiсно проковтнув, тепер примушувала щось усерединi нього рости i горiти, як виросла його губа, як це було б жахливо.
  Вiн уткнувся обличчям у плече фермерки та вiдмовився дивитися на свiт. Фермерський хлопчик знайшов поранену бджолу та показував її дiвчаткам. "Вiн намагався це з'їсти. Вiн їв траву,- прошепотiв вiн, i дiвчатка знову заверещали.
  Цi жахливi жiнки!
  Тепер його сестра повернеться до мiста i розповiсть Джоновi. Вона розповiдала сусiдським дiтям, котрi приходили пограти у дворi Мурхеда. Мiсце всерединi Тара болiло сильнiше, нiж будь-коли.
  Невелика компанiя пiшла стежкою через лiс до будинку. Одна тiльки велика подорож, яка мала повнiстю вiдокремити Тар вiд людства, вiд свiту, що не має розумiння, була пройдена всього за кiлька хвилин. Двоє фермерiв i хлопчик повернулися в поле, а кiнь, який привез Тара з мiста, був запряжений у вiзок i стояв прив'язаним до стовпа збоку вiд будинку.
  Тару вмиють обличчя, посадять у баггi та вiдвезуть назад до мiста. Фермери та хлопчик, якого йому бiльше не доведеться бачити. Жiнка з ферми, яка тримала його на руках, змусила його сестру i дiвчину з ферми перестати смiятися, але чи його сестра зупиниться, коли повернеться в мiсто до його брата?
  На жаль, вона була жiнкою, а Тар не вiрив. Якби жiнки могли бути бiльш схожими на чоловiкiв. Жiнка з ферми вiдвела його в будинок, змила з обличчя плями трави i завдала заспокiйливого лосьйону на опухлу губу, але щось усерединi продовжувало опухати i опухати.
  В уявi вiн чув, як його сестра, брат та сусiдськi дiти шепотiли та хихикали у дворi будинку. Вiдрiзаний вiд матерi присутнiстю молодшої дитини на її руках i з двору злими голосами, що повторюють знову i знову: "Кролик намагався їсти траву; його вжалила бджола", куди вiн мiг звернутися?
  Тар не знав i не мiг думати. Вiн уткнувся обличчям у груди фермерки i гiрко ридав.
  Дорослiсть, у будь-якому випадку, яку вiн мiг собi уявити в даний момент, здавалося жахливим, якщо не неможливим, завданням. На даний момент вiн був досить радий бути немовлям на руках дивної жiнки i в мiсцi, де не було iншого немовляти, що чекає, щоб вiдштовхнути його.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ III
  
  ЧОЛОВIКИ ЖИВУТЬ _ В один свiт, жiнки в iншому. Коли Тар був маленьким, люди постiйно пiдходили до кухонних дверей, щоб поговорити з Мерi Мурхед. Жив-був старий тесляр, у якого була пошкоджена спина пiд час падiння з будiвлi i який iнодi був [трохи] п'яний. Вiн не увiйшов до будинку, а сидiв на сходах бiля кухонних дверей i розмовляв з жiнкою, поки вона працювала над дошкою для прасування. Прийшов i лiкар. Це був високий худорлявий чоловiк iз дивними руками. Руки нагадували старi винограднi лози, що чiпляються за стовбури дерев. Руки людей, кiмнати в будинках, обличчя полiв - все це дитина не забувала. Старий тесляр мав короткi, кремезнi пальцi. Нiгтi були чорними та зламаними. Пальцi на руках у лiкаря були, як у матерi, досить довгi. Згодом Тар використав лiкаря у кiлькох своїх друкованих оповiданнях. Коли хлопчик пiдрiс, вiн не пам'ятав точно, як виглядав старий лiкар, але його уява на той час вже придумала постать, яка б зайняти його мiсце. Вiд лiкаря, старого тесляра та кiлькох вiдвiдувачок вiн отримав почуття м'якостi. Усi вони були людьми, переможеними життям. Щось iз ними пiшло не так, як щось пiшло не так iз матiр'ю Тара.
  Чи могло це бути її замiжжя? Вiн поставив собi це питання лише через багато часу. Ставши дорослим, Тар знайшов у старiй скринi щоденник, який його батько вiв пiд час вiйни i одразу пiсля неї. Нотатки були короткими. Декiлька днiв нiчого не було написано, а потiм солдат писав сторiнку за сторiнкою. Вiн також мав схильнiсть до письменства.
  Усю вiйну щось гризло солдатське сумлiння. Знаючи, що його брати будуть зарахованi на пiвденний бiк, його долала думка, що колись вiн може зустрiтися з одним iз них у бою. Тодi, якби не трапилося нiчого гiршого, його виявили б. Як вiн мiг пояснити: "Ну, жiнки аплодували, майорiли прапори, грали оркестри". Коли вiн робив пострiл у бою, куля, пролiтаючи через простiр мiж сiверянами i жителiв пiвдня, могла застрягти в грудях брата або навiть у грудях його батька. Можливо, його батько також записався на пiвденний бiк. Сам вiн пiшов на вiйну без судимостей, майже випадково, бо люди, що оточували його, йшли заради капiтанського мундира та шпаги, яку можна було б повiсити на боцi. Якби людина багато думала про вiйну, вона б, звичайно, до неї не пiшла. Щодо негрiв - вони є вiльними людьми чи рабами... Вiн, як i ранiше, дотримувався позицiї жителя пiвдня. Якби, прогулюючись вулицею з Дiком Мурхедом, ви побачили б негритянку, по-своєму красиву, що йде в легкiй, безтурботнiй поставi, зi шкiрою красивого золотаво-коричневого кольору, i згадали б факт її краси, Дiк Мурхед подивився б на тебе з подивом у очах. "Гарний! жителi пiвдня, їх розумiємо".
  Книга, яку вiв солдат пiд час вiйни i пiзнiше, була сповнена записiв жiнок. Iнодi Дiк Мурхед був релiгiйною людиною i регулярно ходив до церкви, а iнодi нi. В одному мiстi, де вiн жив одразу пiсля вiйни, вiн був директором недiльної школи, а в iншому викладав Бiблiю.
  Ставши дорослим, Тар iз захопленням подивився на [записний] зошит. Вiн забув, що його батько був таким наївним, таким чарiвно людяним i зрозумiлим. "Я був у баптистськiй церквi, i менi вдалося забрати Гертруду додому. Ми пройшли довгий шлях повз мост i зупинилися майже на годину. Я спробував поцiлувати її, але вона спочатку менi не дозволила, але потiм дозволила. Тепер я закоханий у неї".
  "У середу ввечерi Мейбл пройшла повз магазин. Я одразу ж закрився i пiшов за нею до кiнця Мейн-стрiт. Гаррi Томпсон переслiдував її i змусив свого боса вiдпустити його пiд якимось вигаданим приводом. Ми обидва йшли вулицею, але я дiстався першим. Я пiшов з нею додому, але її батько та мати ще не спали. Вони сидiли, поки менi не треба було йти, тож я нiчого не отримав. Її батько - боязкий базiкання. У нього новий їздовий кiнь, i вiн весь вечiр говорив i хвалився нею. Для мене вечiр виявився провальним".
  Замiтка за замiткою такого роду в щоденнику, який молодий солдат вiв пiсля повернення з вiйни та почала свого неспокiйного маршу з мiста до мiста. Нарештi вiн знайшов у одному з мiст жiнку Марiю i одружився з нею. Життя набуло для нього нового смаку. Маючи дружину та дiтей, вiн тепер шукав товариства чоловiкiв.
  У деяких мiстах, куди Дiк переїхав пiсля вiйни, життя йшло досить добре, але в iнших вiн був нещасливий. По-перше, хоча вiн i вступив у вiйну на боцi Пiвночi, вiн не забував того факту, що вiн був жителем пiвдня i, отже, демократом. В одному з мiст жив напiвбожевiльний, якого дражнили хлопчаки. Ось вiн, Дiк Мурхед, молодий торговець, колишнiй армiйський офiцер, який, якими б не були його внутрiшнi почуття, боровся за збереження Союзу, який допомiг скрiпити цi Сполученi Штати, i ось вiн на тiй же вулицi був той божевiльний. Божевiльний iшов з роззявленим ротом i якимось дивним порожнiм поглядом. Взимку та влiтку вiн не носив пальта, а ходив у сорочцi з рукавами. Вiн жив iз сестрою в маленькому будиночку на околицi мiста, i коли вiн був досить необразливий, але коли маленькi хлопчики, сховавшись за деревами або в дверях магазинiв, кричали, називаючи його "демократом", вiн лютував. . Вибiгши на проїжджу частину, вiн пiдняв камiння i безрозсудно жбурнув їх. Якось вiн розбив вiкно у вiтринi, i його сестрi довелося за це платити.
  Чи не було це образою для Дiка? Справдi, демократ! Коли вiн писав про це в блокнотi, у нього тремтiла рука. Будучи єдиним справжнiм демократом у мiстi, крики маленьких хлопчикiв викликали в нього бажання тiкати та бити їх. Вiн зберiг гiднiсть, не видав себе, але щойно змiг, продав свiй магазин i пiшов далi.
  Що ж, божевiльний у сорочцi з рукавами насправдi не був демократом, вiн не був схожим на Дiка, природженого жителя пiвдня. Слово, пiдхоплене хлопчиками i знову i знову повторювалося, лише викликало його напiвприховане божевiлля, але для Дiка ефект був чимось особливим. Це змусило його вiдчути, що, хоч вiн i бився у довгiй i запеклiй вiйнi, вiн бився даремно. "Такi люди", - пробурмотiв вiн подумки, поспiшивши геть. Продавши свiй магазин, йому довелося купити в сусiдньому мiстi менший магазин. Пiсля закiнчення вiйни та одруження Дiк постiйно скочувався з фiнансового пагорба.
  Для дитини господар будинку, батько - це одне, а мати зовсiм iнше. Мати - це щось тепле та безпечне, до чого може йти дитина, а батько - це той, хто виходить у свiт. Тепер вiн почав потроху розумiти дiм, у якому жив Тар. Навiть якщо ви живете у багатьох будинках у багатьох мiстах, будинок є будинок. Є стiни та кiмнати. Ви проходите через дверi у двiр. Є вулиця з iншими будинками та iншими дiтьми. Ви можете побачити довгий шлях по вулицi. Iнодi у суботу ввечерi сусiдка, найнята для цiєї мети, приходила подбати про iнших дiтей, i Тару дозволялося поїхати до центру мiста зi своєю матiр'ю.
  Тепер Тару було п'ять, а його старшому братовi Джону десять. Був Роберт, якому зараз три роки, i новонароджена дитина, яка завжди лежить у лiжечку. Хоча малечi нiчого не залишалося, як плакати, у неї вже було iм'я. Його звали Уїлл, i коли вона була вдома, вiн завжди був на руках у матерi. Який маленький шкiдник! I ще мати iм'я, хлопчаче iм'я! На вулицi був ще один Вiлл, високий хлопчик з ластовинним обличчям, який iнодi приходив у будинок погратися з Джоном. Вiн називав Джона Джек, а Джон називав його Бiлл. Вiн мiг кинути м'яч як удар. Джон повiсив на деревi трапецiю, де хлопчик на iм'я Вiлл мiг висiти за пальцi нiг. Вiн ходив до школи, як Джон i Маргарет, i побився з хлопчиком на два роки старше за нього. Тар чув, як Джон про це говорив. Коли Джона не було поруч, вiн сам розповiв про це Роберту, вдавши, що бачив бiйку. Ну, Бiлл ударив хлопчика, збив його з нiг. Вiн дав хлопцевi кров iз носа. - Ти мусив це бачити.
  Це було щось правильне i доречне, коли таку людину звали Вiлл i Бiлл, але вона була немовлям у лiжечку, маленькою дiвчинкою, завжди на руках у матерi. Яка нiсенiтниця!
  Iнодi у суботу ввечерi Тару дозволяли з'їздити з матiр'ю до мiста. Вони не могли розпочати роботу, поки не загорiлося свiтло. Спочатку потрiбно було вимити посуд, допомогти Маргарет, а потiм укласти спати дитину.
  Яку метушку вiн пiдняв, цей маленький негiдник. Тепер, коли вiн цiлком мiг здобути прихильнiсть свого брата [Тара], будучи розумним, вiн плакав i плакав. Спочатку Маргарет мала тримати його, а потiм мати Тара мала зайняти свою чергу. Маргарет було весело. Вона могла прикинутися жiнкою та дiвчатками в цьому родi. Коли поряд немає дiтей, їх роблять iз ганчiрок. Вони розмовляють, лаються, воркують та тримають речi в руках. Тар уже одягнений, як i його мати. Найкращою частиною поїздки до мiста було вiдчуття перебування з нею наодинцi. Нинi таке трапляється рiдко. Дитина все псувала. Незабаром йти буде вже пiзно, магазини закриються. Тар неспокiйно ходив двором, бажаючи заплакати. Якби вiн це зробив, йому [довелося залишитися вдома]. Вiн мав виглядати невимушено i нiчого не казати.
  Прийшла сусiдка, i дитина пiшла спати. Тепер його мати зупинилася, щоб поговорити iз жiнкою. Вони говорили та говорили. Тар тримав матiр за руку i тягнув далi, але вона не звертала уваги. Нарештi вони вийшли на вулицю i поринули в темряву.
  Тар iшов, тримаючись за мамину руку, i зробив десять крокiв, двадцять, сто. Вiн i його мати пройшли через ворота i йшли тротуаром. Вони минули будинок Масгрейвiв, будинок Веллiверiв. Коли вони дiстануться до будинку Роджерсiв i згорнуть за рiг, вони будуть у безпецi. Тодi, коли дитина плакала, мати Тара не могла чути.
  Вiн почав почуватися легко. Який час для нього. Тепер вiн виходив у свiт не з сестрою, яка мала свої порядки i надто багато думала про себе та свої бажання, або з сусiдкою в колясцi, жiнкою, яка нiчого не розумiла, а з його матiр'ю. . Мерi Мурхед одягла чорну недiльну сукню. Це було чудово. Коли вона носила чорну сукню, вона також носила шматочок бiлого мережива на шиї та iншi деталi на зап'ястях. Чорна сукня робила її молодою та стрункою. Мереживо було тонким i бiлим. Це було схоже на павутиння. Тар хотiв доторкнутися до нього пальцями, але не наважився. Вiн може його розiрвати.
  Вони пройшли повз один вуличний лiхтар, потiм iнший. Електричнi бої ще не почалися, i вулицi мiстечка в Огайо були освiтленi гасовими лампами, встановленими на стовпах. Вони були далеко один вiд одного, в основному на кутах вулиць, i мiж лiхтарями панувала темрява.
  Як весело гуляти у темрявi, вiдчуваючи себе у безпецi. Iти кудись iз матiр'ю було для Тара байдуже, що бути вдома i в той же час [бути] за кордоном.
  Коли вiн i його мати вийшли зi своєї вулицi, почалася пригода. У нашi днi Мурхеди завжди жили в маленьких будиночках на вулицях на околицях мiст, але коли вони виходили на Мейн-стрiт, вони йшли вулицями, забудованими високими будинками. Будинки стояли далеко на лужках, а вздовж тротуарiв росли величезнi дерева. Там був великий бiлий будинок, на широкому ґанку сидiли жiнки та дiти, i коли Тар та його мати проїжджали повз, на пiд'їзнiй дорiжцi виїхала карета з негром-кучером. Жiнцi та дитинi довелося вiдiйти убiк, щоб пропустити це.
  Яке королiвське мiсце? У бiлому будинку було щонайменше десять кiмнат, а зi стелi на ганку звисали власнi лампи. Там була дiвчинка приблизно вiку Маргарет, одягнена у все бiле. Карета, як бачив Тар, їхав негр, могла в'їхати прямо до хати. Там був порт-кошер. Його мати розповiла йому. Яка пишнiсть!
  [Що за мир, у який прийшов Тар.] Мурхеди були бiднi i ставали бiднiшими з кожним роком, але Тар цього не знав. Вiн не запитував, чому його мати, яка здавалася йому такою гарною, носила тiльки одну гарну сукню i гуляла, поки iнша жiнка їхала в каретi, чому Мурхеди жили в маленькому будиночку, крiзь щiлини якого взимку просочувався снiг, а iншi знаходилися в теплих, яскраво освiтлених будинках.
  Свiт був миром, i вiн бачив його, тримаючи руку матерi у своїй. Вони проминули iншi вуличнi лiхтарi, пройшли ще кiлька темних мiсць, i тепер вони повернули за рiг i побачили Мейн-стрiт.
  Тепер життя справдi почалося. Скiльки вогнiв, скiльки людей! На суботнiй вечiр у мiсто з'їхалися юрби сiльських жителiв, i вулицi були заповненi кiньми, вiзками та вiзками. [Як багато всього можна побачити.]
  Молодi люди з червоними обличчями, якi весь тиждень працювали на кукурудзяних полях, прийшли до мiста у своєму найкращому одязi та у бiлих комiрцях. Деякi з них їхали однi, а з iншими бiльш щасливими були дiвчата. Вони прив'язали коней до стовпiв уздовж вулицi i пiшли тротуаром. Дорослi чоловiки з гуркотом пролитали вулицею верхи на конях, а жiнки стояли i розмовляли бiля дверей магазинiв.
  Нинi Мурхеди жили у досить великому мiстi. Це був адмiнiстративний центр округу, i там була площа та будiвля суду, повз яку проходила головна вулиця. Ну, у провулках також були магазини.
  До мiста приїхав продавець патентованих лiкiв та встановив на розi свiй стенд. Вiн закричав голосним голосом, запрошуючи людей зупинитися i послухати його, i впродовж кiлькох хвилин Мерi Мурхед i Тар стояли на краю натовпу. На кiнцi жердини горiло свiтло смолоскипа, i двоє негрiв спiвали пiснi. Тар згадав один iз вiршiв. Що це означає?
  
  Бiла людина, вiн живе у великому цегляному будинку,
  Жовта людина хоче зробити те ж саме,
  Старий чорношкiрий чоловiк живе в окружнiй в'язницi,
  Але будинок у нього все одно цегляний.
  
  Коли чорношкiрi чоловiки заспiвали куплети, натовп заверещав вiд захоплення, i Тар теж засмiявся. Ну, вiн засмiявся, бо був такий схвильований. Його очi свiтилися хвилюванням. Коли вiн вирiс, вiн почав проводити весь свiй час серед натовпу. Вiн i його мати пiшли вулицею, дитина чiплялася за руку жiнки. Вiн не смiв пiдморгнути, боячись щось пропустити. [Знову ж] дiм Мурхедiв здавався далеким, в iншому свiтi. Тепер навiть дитина не могла стати мiж нею i матiр'ю. Маленький негiдник мiг плакати [i плакати], але [його це не повинно хвилювати], Джон Мурхед, його брат, уже майже [подорослiшав]. У суботу ввечерi вiн продавав газети на Мейн-стрiт. Вiн продав газету пiд назвою "Цинциннатi Енкуайрер" та ще одну "Чикаго Блейд". У "Блейда" були яскравi картинки, i вiн продавався за п'ять центiв.
  Чоловiк нахилився над купою грошей на столi, а iнший чоловiк лютого вигляду пiдкрадався до нього з вiдкритим ножем у руцi.
  Жiнка дикого виду збиралася скинути дитину з [високого] моста на [] скелi [далеко] унизу, але хлопчик кинувся вперед i врятував дитину.
  Тепер потяг мчав за поворотом у горах, i четверо чоловiкiв на конях i з рушницями в руках чекали. Вони навалили на рейки камiння та дерева.
  Ну, вони мали намiр змусити поїзд зупинитися, а потiм пограбувати його. Це був Джессi Джеймс та його група. Тар чув, як його брат Джон пояснював хлопчиковi Бiллу картинки. Пiзнiше, коли довкола нiкого не було, вiн дивився довго i довго. Дивлячись на картинки, йому ночами снилися поганi сни, але вдень вони були чудово хвилюючими.
  Було весело вдень уявити себе частиною пригод, що вiдбуваються у життi, у свiтi чоловiкiв. Люди, якi купили папери Джона, напевно, отримали багато за п'ять центiв. Адже можна взяти таку сцену i все змiнити.
  Ви сидiли на ганку свого будинку i заплющували очi. Джон i Маргарет пiшли до школи, малюк i Роберт обидва спали. Малятко спало досить добре, коли Тар не хотiв кудись iти з мамою.
  Ти сiла на ганку будинку i заплющила очi. Твоя мама гладила. Вологий чистий одяг, який гладили, приємно пахнув. Цей старий, iнвалiд-тесляр, який бiльше не мiг працювати, був солдатом i отримував так звану "пенсiю", розмовляв на задньому ґанку будинку. Вiн розповiдав матерi [Тара] про будинки, над якими працював у молодостi.
  Вiн розповiв про те, як будували зробленi з колод хатини в лiсi, коли країна була молодою, i про те, як чоловiки виходили полювати на диких iндикiв i оленiв.
  Було досить весело слухати старi теслярськi розмови, але ще цiкавiше вигадувати власнi розмови, будувати свiй власний свiт.
  Кольоровi картинки в газетах, якi Джон продавав у суботу, стали справдi живими. В уявi Тар вирiс чоловiком i яким хоробрим. Вiн брав участь у всiх вiдчайдушних сценах, змiнював їх, кидався в саму гущу вир та суєти життя.
  Свiт дорослих людей, що рухаються навколо, i Тар Мурхед серед них. Десь у натовпi на вулицi тепер бiгав Джон, продаючи свої газети. Вiн [пiдносив] їх людям пiд нiс, показував кольоровi картинки. Як дорослий чоловiк, Джон ходив до салонiв, магазинiв, до будiвлi суду.
  Скоро Тар сам виросте. Це не могло зайняти багато часу. Якими довгими iнодi здавалися днi.
  Разом iз матiр'ю вiн пробирався крiзь натовп. Чоловiки та жiнки розмовляли з його матiр'ю. Високий чоловiк не побачив Тара i постукав по ньому. Потiм iнший дуже високий чоловiк iз трубкою в ротi чергово вiдшпилив його.
  Ця людина була не така вже мила. Вiн вибачився i дав Тару п'ять центiв, але це не дало нiякої користi. Те, як вiн це зробив, поранило бiльше, нiж вибух. Деякi чоловiки думають, що дитина - це лише дитина.
  I ось вони звернули з Мейн-стрiт i опинилися в тiй, де знаходився магазин Дiка. У суботу ввечерi було багато людей. Навпроти стояла двоповерхова будiвля, в якiй проходили танцi. То була кадриль, i почувся чоловiчий голос. "Роби-се-роби. Панове, всi ведуть праворуч. Збалансуйте усi". Вилицяючi голоси скрипок, смiх, безлiч голосiв, що говорять.
  [Вони увiйшли до магазину.] Дiк Мурхед ще мiг одягнутися в якийсь стиль. У нього все ще був годинник на важкому срiбному ланцюжку, а перед суботнiм вечором вiн поголився i нафарбував вуса воском. Мовчазний старий, дуже схожий на тесля, що прийшов вiдвiдати матiр Тара, працював у майстернi i зараз працював там, сидячи на своєму дерев'яному конi. Вiн шив ремiнь.
  Тару здавалося, що життя, яке вiв його батько, було чимось чудовим. Коли жiнка з дитиною увiйшли до магазину, Дiк вiдразу ж пiдбiг до ящика i, дiставши жменю грошей, запропонував їх дружинi. Можливо, це були всi грошi, якi вiн мав, але Тар про це не знав. Грошi були чимось, на що ви купували речi. У вас це було, або у вас цього не було.
  Щодо Тара, у нього були свої грошi. Мав п'ятицентовик, який дав йому чоловiк на вулицi. Коли чоловiк вiдшпилив його i дав йому п'ятак, мати рiзко запитала: Ну, Едгар, що ти скажеш? i вiн вiдповiв, подивившись на чоловiка i грубо сказавши: "Дай менi ще". Це розсмiшило чоловiка, але Тар не побачив сенсу його смiху. Ця людина була груба, i вона теж була груба. Його мати постраждала. Було [дуже] легко поранити його матiр.
  У магазинi Тар сидiв на стiльцi ззаду, а його мати сидiла на iншому стiльцi. Вона взяла лише кiлька монет, запропонованих Дiком.
  Знову розмови пiшли. Дорослi люди завжди вдаються до розмов. У магазинi було пiвдюжини фермерiв, i коли Дiк запропонував грошi дружинi, вiн зробив це блискуче. Дiк усе робив iз розмахом. Такою була його природа. Вiн сказав щось про вартiсть жiнок та дiтей. Вiн був грубий, як людина з вулицi, але грубiсть Дiка нiколи не мала значення. Вiн [не] мав на увазi те, що сказав.
  [I] у будь-якому випадку Дiк був дiловою людиною.
  Як вiн метушився. У магазин раз у раз приходили чоловiки, приносили ременi безпеки i з гуркотом жбурляли їх на пiдлогу. Чоловiки говорили, i Дiк говорив. Вiн говорив бiльше за всiх iнших. У заднiй частинi лави були тiльки Тар, його мати i старий на конi, що шили ремiнь. Ця людина була схожа на тесля i лiкаря, якi приходили до будинку, коли Тар був удома. Вiн був маленьким, сором'язливим i говорив несмiливо, питаючи Мерi Мурхед про iнших дiтей та дитину. Невдовзi вiн пiдвiвся з лави запасних i, приїхавши в Тар, дав йому ще один п'ятак. Наскiльки багатим став Тар. Цього разу вiн не став чекати, поки мати спитає, а одразу сказав те, що, як вiн знав, йому слiд було сказати.
  Мати Тара пiшла та залишила його в магазинi. Чоловiки приходили та йшли. Вони говорили. З кiлькома чоловiками Дiк вийшов надвiр. Очiкується, що дiлова людина, яка прийняла замовлення на нову обв'язку, налаштує її. Щоразу, коли вiн повертався з такої поїздки, очi Дiка сяяли яскравiше, а вуса виступали прямiше. Вiн пiдiйшов i погладив Тара по волоссю.
  "Вiн розумна людина", сказав вiн. Ну, Дiк хвалився [знов].
  Було краще, коли вiн розмовляв iз рештою. Вiн розповiдав анекдоти, i чоловiки смiялися. Коли чоловiки зiгнулися навпiл вiд смiху, Тар i старий збруя на конi переглянулись i теж засмiялися. Наче старий сказав: "Ми вибралися з цього, мiй хлопчику. Ти надто молодий, а я надто старий". Насправдi, старий нiчого не сказав [взагалi]. Це все було вигадано. Все найкраще для хлопчика завжди уявляється. Ви сидите в крiслi в заднiй частинi магазину свого батька суботнiм вечором, поки ваша мати ходить магазинами, i у вас виникають такi думки. Чути звук скрипки у танцювальному залi на вулицi та приємний звук чоловiчих голосiв вдалинi. У переднiй частинi магазину висить лампа, а на стiнах висять паски безпеки. Все акуратно та гаразд. На збруях є срiбнi пряжки, є пряжки мiднi. Соломон мав храм, i в храмi були мiднi щити. Були судини зi срiбла та золота. Соломон був наймудрiшою людиною у свiтi.
  У шорнiй майстернi суботнього вечора злегка погойдуються маслянi лампи, що звисають зi стелi. Скрiзь шматочки латунi та срiбла. Лампи, коли вони гойдаються, змушують крихiтнi вогники з'являтися та зникати. Скачуть вогнi, чути чоловiчi голоси, чути смiх, звуки скрипки. На вулицi люди ходять туди-сюди.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ IV
  
  ДЛЯ _ _ Хлопчик що стосується людини, то iснує свiт уяви та свiт фактiв. Iнодi свiт фактiв дуже похмурий.
  У Соломона були срiбнi судини, вiн мав золотi посудини, але батько Тара Мурхеда був Соломоном. Через рiк пiсля суботнього вечора, коли Тар сидiв у магазинi свого батька i бачив яскравий блиск пряжок у вогнях, що коливаються, магазин був проданий в рахунок сплати боргiв Дiка, i Мурхеди жили в iншому мiстi.
  Все лiто Дiк працював маляром, але тепер настав холод, i вiн знайшов роботу. Тепер вiн був лише робiтником у шорнiй майстернi i сидiв на кiнських ременях, що шиють ременi. Срiбний годинник i ланцюжок зник.
  Мурхеди жили у убогому будиночку, i всю осiнь Тар хворiв. У мiру наближення осенi настав час дуже холодних днiв, а потiм настав перiод м'яких [теплих] днiв.
  Тар сидiв на ганку, загорнувшись у ковдру. Тепер кукурудза на далеких полях була в шоцi, а решту культур вивезено. На невеликому полi неподалiк, де врожай кукурудзи був поганий, фермер вийшов у поле, щоб зiбрати кукурудзу, а потiм загнав корiв у поле, щоб вони гризли стебла. У лiсi швидко обпадало червоне i жовте листя. З кожним поривом вiтру вони лiтали, як яскравi птахи, через поле бачення Тара. На комполi корови, пробираючись серед сухих стебел кукурудзи, видавали низький гуркiт.
  Дiк Мурхед мав iмена, про якi Тар нiколи ранiше не чув. Якось, коли вiн сидiв на ганку будинку, чоловiк з дошкою на плечi пройшов дорогою повз будинок i, побачивши Дiка Мурхеда, що виходив iз вхiдних дверей, зупинився i заговорив з ним. Вiн називав Дiка Мурхеда "майором".
  - Здрастуйте, майоре, - крикнув вiн.
  Капелюх чоловiка був весело зрушений набiк, i вiн курив люльку. Пiсля того як вони з Дiком разом пiшли дорогою, Тар пiдвiвся зi стiльця. Це був один iз днiв, коли вiн вiдчув себе досить сильним. Сонце свiтило.
  Обiйшовши будинок, вiн знайшов дошку, що випала з паркану, i спробував нести її, як це зробив чоловiк на дорозi, балансуючи на плечi, поки вiн йшов туди- сюди по стежцi на задньому дворi, але вона впала i кiнець удар потрапив йому по головi, утворивши велику шишку.
  Тар повернувся i посидiв на ганку. У будинку мала з'явитися новонароджена дитина. Вiн чув, як його батько та мати говорили про це вночi. Оскiльки в будинку було троє дiтей, якi були молодшi за нього самого, настав час йому подорослiшати.
  Його батька звали "Капiтан" та "Майор". Мати Тара iнодi називала чоловiка "Рiчардом". Як чудово бути чоловiком i мати стiльки iмен.
  Тар почав запитувати, чи стане вiн колись чоловiком. Як довго чекати! Як неприємно хворiти i не мати змоги пiти до школи.
  Сьогоднi, вiдразу пiсля того, як вiн з'їв їжу, Дiк Мурхед поспiшив геть iз дому. Увечерi вiн не приходив додому, доки всi не лягли спати. У новому мiстi вiн приєднався до духового оркестру та належав до кiлькох лож. Коли йому не доводилося працювати в магазинi ночами, завжди можна було вiдвiдати будиночок. Хоча його одяг i занепала, Дiк носив на лацканах пальто два або три яскравi значки, а в особливi днi - строкатi стрiчки.
  Якось суботнього вечора, коли Дiк повернувся додому з магазину, щось сталося.
  Весь будинок це вiдчув. Надворi було темно, i вечерю вже давно чекали. Коли нарештi дiти почули кроки батька на тротуарi, що веде вiд ворiт до вхiдних дверей, всi замовкли.
  Як дивно. Кроки промайнули твердою дорогою зовнi i зупинилися перед будинком. Тепер парадна брама вiдчинилася, i Дiк обiйшов будинок до кухонних дверей, де сидiли i чекали всi iншi члени родини Мурхедiв. Це був один iз днiв, коли Тар вiдчув себе сильним i вiн пiдiйшов до столу. Коли кроки ще лунали на дорозi, його мати мовчки стояла посеред кiмнати, але, поки вони ходили по хатi, вона поспiшила до грубки. Коли Дiк пiдiйшов до кухонних дверей, вона не глянула на нього i протягом усiєї вечерi, поглинутої їжею в дивнiй новiй тишi, не розмовляла нi з чоловiком, нi з дiтьми.
  Дiк пив. Багато разiв, коли вiн приходив додому восени, вiн був п'яний, але дiти нiколи ранiше не бачили його, коли вiн був дiйсно не в собi. Коли вiн пройшов дорогою i стежкою, що вела навколо будинку, всi дiти впiзнали його кроки, якi водночас були i не його кроками. Щось було негаразд. Усi в будинку це вiдчули. Кожен крок робився невпевнено. Ця людина, можливо, цiлком свiдомо, вiддала частину себе якоюсь зовнiшньою силою. Вiн вiдмовився вiд контролю над своїми здiбностями, своїм розумом, своєю уявою, своєю мовою, м'язами свого тiла. Тодi вiн був зовсiм безпорадний у руках того, чого його дiти не могли зрозумiти. Це був своєрiдний напад на дух будинку. Бiля кухонних дверей вiн трохи втратив контроль над собою, i йому довелося швидко схаменутися, упершись рукою в одвiрок.
  Увiйшовши до кiмнати i вiдклавши капелюха, вiн одразу ж подався туди, де сидiв Тар. - Ну, як ти, маленька мавпочка? - Вигукнув вiн, стоячи перед крiслом Тара i смiючись трохи безглуздо. Безперечно, вiн вiдчував на собi погляди всiх iнших, вiдчував злякану тишу кiмнати.
  Щоб передати це, вiн узяв Тара на руки i спробував пройти до свого мiсця на чолi столу, сiсти за стiл. Вiн майже впав. "Який великий ти стаєш", - сказав вiн Тару. Вiн не дивився на дружину.
  Перебувати на руках у батька було однаково, що знаходитись на вершинi дерева, кинутого вiтром. Коли Дiку вдалося знову набути рiвноваги, вiн пiдiйшов до стiльця i, присiвши, притиснувся щокою до Тару. Кiлька днiв вiн не голився, i борода, що наполовину вiдросла, поранила обличчя Тара, а довгi вуса його батька були мокрими. Його дихання пахло чимось дивним та рiзким. Вiд запаху Тару стало трохи погано, але вiн не плакав. Вiн був надто наляканий, щоб плакати.
  Переляк дитини, всiх дiтей у кiмнатi був чимось особливим. Почуття зневiри, яка мiсяцями панувала в будинку, досягла апогею. Пияцтво Дiка було свого роду твердженням. "Ну, життя виявилося надто важким. Я дозволю всьому йти своєю чергою. У мене є чоловiк i є ще щось. Я намагався бути чоловiком, але менi не вийшло. Подивися на мене. Тепер я став тим, хто є. Як вам це подобається?
  Побачивши свiй шанс, Тар виповз iз рук батька i сiв поряд iз матiр'ю. Всi дiти в будинку iнстинктивно присунули свої стiльцi до пiдлоги, так що батько залишився зовсiм один, з широким вiдкритим простором по обидва боки. Тар вiдчув себе гарячково сильним. Його мозок створював дивнi картинки одну за одною.
  Вiн продовжував думати про дерева. Тепер його батько був подiбний до дерева посеред великого вiдкритого луки, дерева, кинутого вiтром, вiтром, який всi iншi, що стояли на краю луки, не могли вiдчути.
  Дивна людина, що раптово увiйшла до будинку, була батьком Тара i водночас не була його батьком. Руки чоловiка продовжували здiйснювати невпевненi рухи. На вечерю була печена картопля, i вiн спробував почати обслуговувати дiтей, встромивши вилку в картоплю, але схибив, i вилка вдарилася об край страви. Вiн видав рiзкий металевий звук. Вiн спробував двiчi чи тричi, а потiм Мерi Мурхед, пiднявшись зi свого мiсця, обiйшла стiл i забрала блюдо. Коли всi були обслуженi, всi мовчки взялися до їжi.
  Тиша була нестерпною для Дiка. У цьому було своєрiдне звинувачення. Все життя тепер, коли вiн був одружений i став батьком дiтей, було свого роду звинуваченням. "Занадто багато звинувачень. Чоловiк такий, який вiн є. Очiкується, що ти виростеш i станеш чоловiком, але що якщо ти не створений таким?"
  Це правда, що Дiк пив i не економив грошi, але iншi чоловiки були такими самими. "У цьому самому мiстi є адвокат, який напивається двiчi-тричi на тиждень, але ви подивiться на нього. Вiн успiшний. Вiн заробляє грошi та добре одягається. У мене все в плутаницi. Чесно кажучи, я зробив помилку, ставши солдатом i пiшов проти батька та братiв. Я завжди робив помилки. Бути чоловiком не так просто, як здається.
  "Я зробив помилку, коли одружився. Я люблю свою дружину, але нiчого не можу для неї вдiяти. Тепер вона побачить мене такою, якою я є. Мої дiти побачать мене таким, яким я є. Що менi?
  Дiк довiв себе до статкiв. Вiн почав говорити, звертаючись не до дiтей та дружини, а до кухонної плити, що стояла в кутку кiмнати. Дiти їли мовчки. Усi побiлiли.
  Тар обернувся i глянув на плиту. Як дивно, подумав вiн, що дорослий чоловiк розмовляє iз плитою. Це було те, що могла б зробити така дитина, як вона, залишаючись сама в кiмнатi, але чоловiк є чоловiк. Поки батько говорив, вiн подумки i чiтко бачив обличчя людей, що з'являються i зникають у темрявi за грубкою. Особи, викликанi до життя голосом батька, цiлком виразно виступили з темряви за пiччю i потiм швидко зникли. Вони танцювали у повiтрi, ставали бiльшими, а потiм маленькими.
  Дiк Мурхед говорив так, наче вимовляв промову. Були такi люди, якi, коли вiн жив у iншому мiстi та володiв шорною майстернею, коли вiн був людиною справи, а не простим робiтником, як тепер, не платили за шорнi вироби, купленi у його магазинi. "Як я можу жити, якщо вони не платять?" - спитав вiн уголос. Тепер вiн тримав на кiнцi вилки невелику печену картоплю i почав ним розмахувати. Мати Тара дивилася на свою тарiлку, але його брат Джон, його сестра Маргарет та його молодший брат Роберт дивилися на свого батька витрiщеними очима. Щодо матерi Тара, то коли траплялося щось, чого вона не [розумiла чи не схвалювала], вона ходила по дому з дивним втраченим поглядом в очах. Очi злякалися. Вони налякали Дiка Мурхеда та дiтей. Усi стали сором'язливими, переляканими. Нiби по нiй ударили, i, глянувши на неї, одразу вiдчув, що удару завдала твоя рука.
  Кiмната, в якiй зараз сидiли Мурхеди, була освiтлена лише маленькою олiйною лампою на столi та свiтлом печi. Оскiльки було вже пiзно, настала темрява. У кухоннiй печi було багато щiлин, через якi iнодi падав попiл i шматки палаючого вугiлля. Пекти була пов'язана проводами. Мурхеди справдi на той час перебували у дуже важкому становищi. Вони досягли нижньої стадiї у всiх спогадах Тара про своє дитинство, якi згодом зберiг.
  Дiк Мурхед заявив, що його становище у життi жахливе. У будинку, сидячи за столом, вiн увесь час дивився в темряву кухонної плити i думав про чоловiкiв, якi були йому потрiбнi грошей. "Подивися на мене. Я перебуваю у певному становищi. Ну у мене є дружина i дiти. Менi треба годувати цих дiтей, а чоловiки повиннi менi грошi, але не платять. Я в розпачi, i вони смiються з мене. Я хочу виконати свою частину роботи, як чоловiк, але як я зможу це зробити?"
  П'яний чоловiк почав вигукувати довгий список iмен людей, якi, за його словами, були виннi йому грошi, i Тар слухав, сповнений подиву. Було дивною обставиною, що, коли вiн вирiс i став вигадником казок, Тар згадав багато iмен, сказаних його батьком того вечора. Багато хто з них згодом був прикрiплений до персонажiв його оповiдань.
  Його батько називав iмена та засуджував людей, якi не заплатили за збрую, куплену, коли вiн був процвiтаючим i володiв власним магазином, але Тар згодом не пов'язував цi iмена зi своїм батьком чи з якоюсь несправедливiстю, завданою йому.
  Щось трапилося [з Таром]. [Тар] сидiв на стiльцi поряд з матiр'ю обличчям до печi в кутку.
  Свiтло з'являлося i зникало на стiнi. Поки Дiк говорив, вiн тримав маленьку печену картоплю на кiнцi вилки.
  Печена картопля вiдкидала танцюючi тiнi на стiну.
  Почали виявлятися контури осiб. Поки Дiк Мурхед говорив, у тiнi почався рух.
  Одне одним називалися iмена, та був з'являлися обличчя. Де Тар бачив цi обличчя ранiше? Це були обличчя людей, яких бачили проїжджають повз будинок Мурхедiв, особи, побаченi в поїздах, особи, побаченi з сидiння баггi того разу, коли Тар їхав за мiсто.
  Там був чоловiк iз золотим зубом i старий у капелюсi, насунутому на очi, за ними йшли iншi. Людина, яка тримала дошку на своєму [плечi] i називала отця Тара "майором", вийшла з тiнi i зупинилася, дивлячись на Тара. Хвороба, вiд якої страждав Тар i вiд якої вiн почав одужувати, тепер поверталася. Трiщини в печi створювали вогники, що танцюють, на пiдлозi.
  Особи, якi бачив Тар, з'являлися так раптово з темряви, а потiм так швидко зникали, що вiн не мiг з'єднатися зi своїм батьком. Кожна особа, як здавалося, мала для нього своє життя.
  Його батько продовжував говорити сердитим хрипким голосом, а обличчя то з'являлися, то зникали. Їжа продовжувалася, але Тар не їв. Особи, побаченi в тiнi, не злякали, вони наповнили дитину здивуванням.
  Вiн сидiв бiля столу, час вiд часу поглядаючи на розгнiваного батька, а потiм на чоловiкiв, що таємничо ввiйшли до кiмнати. Як вiн був радий, що мати була тут. Чи бачили iншi те саме, що й вiн?
  Особи, що зараз танцювали на стiнах кiмнати, були обличчями чоловiкiв. Колись вiн сам стане чоловiком. Вiн дивився i чекав, але поки батько говорив, не поєднував обличчя зi словами осуду, що виходили з його вуст.
  Джим Гiбсон, Кертiс Браун, Ендрю Хартнетт, Джейкоб Вiллс - чоловiки iз сiльської мiсцевостi Огайо, якi купили шлейки у невеликого виробника, а потiм не заплатили. Iмена самi собою були предметом роздумiв. Iмена були подiбнi до будинкiв, подiбнi до картинок, якi люди вiшають на стiни кiмнат. Коли ви бачите картину, ви не бачите того, що бачила людина, яка намалювала цю картину. Коли ви входите до будинку, ви не вiдчуваєте того, що вiдчувають люди, якi живуть у будинку.
  Названi iмена справляють певне враження. Звуки також створюють зображення. Занадто багато фотографiй. Коли ти дитина i хвора, картинки дуже швидко нашаровуються одна на одну.
  Тепер, коли вiн захворiв, Тар забагато сидiв один. У дощовi днi вiн сидiв бiля вiкна будинку, а в яснi днi - на стiльцi на ганку.
  Хвороба змусила його за звичкою мовчати. Весь час його хвороби старший брат Тара Джон та його сестра Маргарет були добрi. Джон, у якого зараз було багато справ у дворi та на дорозi, i якого часто вiдвiдували iншi хлопчики, прийшов принести йому кульки, а Маргарет пiдiйшла, щоб посидiти з ним i розповiсти про подiї в школi.
  Тар сидiв, озираючись на всi боки i нiчого не кажучи. Як вiн мiг розповiсти будь-кому про те, що вiдбувається всерединi? Занадто багато всього вiдбувалося всерединi. Зi своїм слабким тiлом вiн нiчого не мiг зробити, але всерединi його тiла кипiла напружена дiяльнiсть.
  Усерединi було щось дивне, щось постiйно розривалося на частини, а потiм знову з'єднувалося. Тар не розумiв i нiколи не розумiв.
  По-перше, все продовжувало йти далеко. На узбiччi дороги перед будинком Мурхедiв росло дерево, яке раз у раз виходило з-пiд землi i спливало в небо. Мати Тара прийшла посидiти з ним у кiмнатi. Вона завжди була на роботi. Коли вона не схилялася над пральною машиною або дошкою для прасування, вона шила. I вона, i стiлець, на якому сидiла, i навiть стiни кiмнати начебто попливли. Щось усерединi Тара постiйно боролося за те, щоби все повернути i розставити на свої мiсця. Якби все залишалося на своїх мiсцях, яким спокiйним i приємним було б життя.
  Тар нiчого не знав про смерть, але боявся. Те, що мало бути маленьким, стало великим, те, що мало залишатися великим, стало маленьким. Часто руки Тара, бiлi та маленькi, здавалося, вiдривалися вiд його рук i пливли. Вони пливли над видимими у вiкно вершинами дерев, майже зникали у небi.
  Завдання Тара полягало в тому, щоб не дозволити всьому зникнути. Це була проблема, яку вiн не мiг пояснити нiкому, i вона повнiстю поглинула його. Часто вийшло з землi i дерево, що спливало, ставало просто чорною точкою в небi, але його завданням було не втратити її з поля зору. Якщо трапилося так, що ви втратили на увазi дерево, ви втратили на увазi все. Тар не знав, чому це було правдою, але це було так. Вiн похмуро тримався.
  Якби вiн утримався за дерево, то все повернулося б назад. Колись вiн знову пристосується.
  Якщо Тар витримає, то все нарештi налагодиться. У цьому вiн був впевнений.
  Обличчя на вулицi перед будинками, в яких жили Мурхеди, iнодi виринали в уявi хворого хлопчика, так само як тепер на кухнi будинку Мурхедiв цi обличчя плавали на стiнi позаду печi.
  Батько Тара продовжував називати новi iмена, i новi особи продовжували приходити. Тар сильно побiлiв.
  Особи на стiнi з'являлися i зникали швидше, нiж будь-коли. Маленькi бiлi руки Тара вчепилися за краї його стiльця.
  Якби для нього стало випробуванням стежити своєю уявою за всiма обличчями, чи вiн повинен стежити за ними, як вiн стежив за деревами, коли вони, здавалося, пливли в небо?
  Особи перетворилися на масу, що кружляє. Голос батька здавався далеким.
  Щось послизнулося. Руки Тара, що так мiцно стискали краї його стiльця, вiдпустили хватку, i вiн з легким зiтханням зiсковзнув зi стiльця на пiдлогу, у темряву.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ V
  
  У Н _ КВАРТИРА Райони американських мiст серед бiднякiв у маленьких мiстечках - дивнi речi, якi можна побачити хлопчику. Бiльшiсть будинкiв у невеликих мiстах Середнього Заходу не мають гiдностi. Вони зробленi дешево, зiбранi разом. Стiни тонкi. Все було зроблено поспiхом. Що вiдбувається в однiй кiмнатi, знає дитина, яка хвора в сусiднiй кiмнатi. Ну вiн нiчого не знає. Iнша рiч, що вiн вiдчуває. Вiн не може сказати, що вiдчуває.
  Часом Тар обурювався на свого батька, як i на те, що має молодших дiтей. Хоча вiн ще був слабкий через хворобу, тодi пiсля п'яного епiзоду його мати була вагiтна. Вiн не знав цього слова, не знав, що з'явиться ще одна дитина. I все-таки вiн знав.
  Iнодi в теплi яснi днi вiн сидiв у крiслi-качалцi на ганку. Вночi вiн лежав на лiжку в кiмнатi бiля кiмнати батька й матерi, внизу. Джон, Маргарет та Роберт спали нагорi. Дитина лежала в лiжку з батьком та матiр'ю. Там була ще одна дитина, яка ще не народилася.
  Тар уже багато бачив, чув.
  До того, як вiн захворiв, його мати була високою та стрункою. Коли вона працювала на кухнi, на стiльцi серед подушок лежала дитина. Деякий час дитина годувалася грудьми. Потiм почав годувати з пляшечки.
  Яка маленька свиня! Очi дитини були якось примруженi. Вiн плакав ще до того, як узяв пляшку, а потiм, коли вона потрапила до рота, одразу зупинився. Крихiтне личко почервонiло. Коли пляшечка спорожнiла, дитина заснула.
  Коли в будинку дитина, завжди є неприємнi запахи. Жiнки та дiвчата не проти.
  Коли твоя мати раптово стає круглою, як бочка, то є причина. Джон та Маргарет знали. Це траплялося ранiше. Деякi дiти не застосовують те, що вони бачать i чують, що вiдбувається навколо, у своєму [власному] життi. Iншi роблять. Троє старших дiтей не говорили один з одним про те, що вiдбувалося у повiтрi. Роберт був надто молодий, щоб знати.
  Коли ви дитина i хворi, як був Тар у той час, у вашому розумi все людське поєднується з тваринним життям. Коти кричали ночами, корови ревли в сараях, собаки зграями бiгали дорогою перед будинком. Щось завжди рухається - у людях, тваринах, деревах, квiтах, травах. Як ви збираєтеся визначати, що погано, а що добре? Народилися кошенята, телята, лошата. Сусiдськi жiнки народили дiтей. У жiнки, що жила неподалiк Мурхедiв, народилося вiдразу двоє [-близнюкiв]. Зважаючи на те, що говорили люди, навряд чи могло статися щось трагiчне.
  Хлопчики в маленьких мiстах пiсля того, як пiшли до школи, пишуть на парканах крейдою, яку вони крадуть iз класної кiмнати. Вони роблять малюнки з бокiв сараїв та на тротуарах.
  Ще до того, як вiн пiшов до школи, Тар знав дещо. [Як вiн дiзнався?] Можливо, його хвороба зробила його бiльш [свiдомим]. Усерединi було дивне почуття - страх зростав [у ньому]. Його мати, його власна родичка високої жiнки, яка ходила по дому Мурхедiв i виконувала роботу по дому, певною мiрою була в цьому замiшана.
  Хвороба Тара ускладнила ситуацiю. Вiн не мiг бiгати двором, грати в м'яч, вирушати в авантюрнi поїздки на довколишнi поля. Коли дитина взяла пляшечку i заснула, мати принесла їй шиття i сiла поруч iз нею. Все ще було в хатi. Якби все могло бути таким. Iнодi її рука гладила його волоссям, i коли вона зупинялася, вiн хотiв попросити її продовжувати робити це завжди, але не мiг змусити свої губи вимовити слова.
  Два мiськi хлопчики, ровесники Джона, якось пiшли до мiсця, де вулицю перетинав невеликий струмок. Там був дерев'яний мiст iз щiлинами мiж дошками, i хлопцi заповзли пiд мiст i довго лежали спокiйно. Вони хотiли щось побачити. Пiсля цього вони прийшли на подвiр'я Мурхеда i поговорили з Джоном. Їхнє перебування пiд мостом було якось пов'язане з переходом жiнок мостом. Коли вони прийшли до будинку Мурхедiв, Тар сидiв серед подушок на сонечку на ґанку, а коли вони почали розмовляти, вiн удав, що спить. Хлопчик, який розповiв Джону про пригоду, прошепотiв, коли той дiйшов до найважливiшої частини, але для Тара, який лежав на подушках iз заплющеними очима, сам звук шепотiння хлопчика був подiбний до тканини, що рветься. Це було схоже на розрив завiси, i ти стоїш обличчям до чогось? [Можливо, нагота. Потрiбен час i зрiлiсть, щоб набратися сил протистояти наготi. Дехто нiколи цього не розумiє. Чому вони мають це робити? Мрiя може виявитися важливiшою за факт. Це залежить вiд того, чого ви хочете.]
  Другого дня Тар сидiв у тому ж крiслi на ганку, а Роберт грав на вулицi [зовнi]. Вiн пiшов дорогою туди, де було поле, i незабаром прибiг назад. У полi вiн побачив те, що хотiв показати Тару. Вiн не мiг сказати, що це було, але очi його були великi й круглi, i вiн шепотiв одне слово знову i знову. - Давай, давай, - прошепотiв вiн, i Тар пiдвiвся зi стiльця i пiшов з ним.
  Тар був у той час настiльки слабкий, що, поспiшаючи за Робертом, йому доводилося кiлька разiв зупинятися, щоб сiсти бiля дороги. Роберт неспокiйно танцював у пилюцi посеред дороги. "Що це таке?" Тар питав далi, але його молодший брат не мiг сказати. Якби Мерi Мурхед не була так зайнята вже народженою дитиною i дитиною, яка ось-ось з'явиться на свiт, вона, можливо, залишила б Тара вдома. Серед такої кiлькостi дiтей одна дитина губиться.
  Двоє дiтей пiдiйшли до краю поля, оточеного огорожею. Помiж парканом i дорогою росли бузини та ягiднi кущi, i вони цвiли. Тар iз братом залiзли в кущi i заглянули через паркан мiж рейками.
  Те, що вони побачили, було досить вражаючим. Не дивно, що Роберт був схвильований. Свиноматка щойно народила поросят. Мабуть, це сталося, коли Роберт утiк до будинку [щоб привести Тара].
  Мати-свиня стояла обличчям до дороги i двох дiтей [з широко розплющеними очима]. Тар мiг дивитися їй у вiчi. Для неї це було частиною повсякденної роботи, частиною життя свинi. Це вiдбувалося так, як дерева навеснi покривали зелене листя, так само, як ягiднi кущi розцвiтали i пiзнiше приносили плоди.
  Лише деревами, травами, ягiдними кущами речi ховалися з поля зору. Дерева й кущi не мали очей, по яких миготiли тiнi болю.
  Мати свиня постояла трохи, а потiм лягла. Вона все ще [здавалося, дивилася] прямо на Тара. Поруч з нею на травi було щось - маса життя, що звивається. Таємне внутрiшнє життя свиней вiдкривалося [дiтям]. У мами-свинi на носi росло жорстке бiле волосся, а очi були важкими вiд втоми. Часто очi матерi Тара виглядали так. Дiти були так близько до [матерi] свинi, що Тар мiг би простягнути руку i торкнутися її волохатої морди. Пiсля того ранку вiн завжди пам'ятав вираз [її] очей, що звиваються iстоти поряд з нею. Коли вiн вирiс i сам утомився чи захворiв, вiн гуляв вулицями мiста i бачив [багатьох] людей з таким виразом очей. Люди, що юрмилися на мiських вулицях, у мiських багатоквартирних будинках, нагадували iстот, що звиваються на травi на краю поля в Огайо. Коли вiн звертав очi на тротуар або закривав їх на мить, вiн знову бачив свиню, яка намагалася стати на тремтячi ноги, лягала на траву i потiм втомлювалась.
  Мить Тар спостерiгав за тим, що вiдбувається перед ним, а потiм, лежачи на травi пiд старiйшинами, заплющив очi. Його брат Роберт пiшов. Вiн поповз туди, де кущi стали густiшими, вже в пошуках нових пригод.
  Час минув. Квiтуча бiля паркану бузина була дуже ароматною, i бджоли прилiтали роями. Вони здали лункий м'який звук у повiтрi над головою Тара. Вiн почував себе дуже слабким i хворим i ставив собi запитання, чи зможе вiн повернутися [додому]. Поки вiн лежав так, дорогою пройшов чоловiк i, нiби вiдчувши присутнiсть хлопчика пiд кущами, зупинився i зупинився, дивлячись на нього.
  Це був божевiльний хлопець, який жив за кiлькома дверима вiд Мурхедiв на тiй же вулицi. Йому було тридцять рокiв, але мав розум чотирирiчну дитину. У всiх мiстах Середнього Заходу є такi хлопцi та дiвчата. Все життя вони залишаються нiжними або хтось iз них раптом стає злим. У маленьких мiстах вони живуть iз родичами, якi зазвичай працюють людьми, i всi ними нехтують. Люди дають їм старий одяг, надто великий чи надто маленький для їхнього тiла.
  [Ну, вони марнi. Вони нiчого не заробляють. Їх потрiбно годувати i мати мiсце для ночiвлi, поки вони не помруть.]
  Розумна людина не побачила Тара. Можливо, вiн чув, як мати-свиня ходить полем за кущами. Тепер вона встала на ноги, i поросята п'ятеро очищалися i готувалися до життя. Вони вже були зайнятi тим, щоб їх нагодували. При годуваннi поросята видають звук, схожий на дитячий. Так само вони мружать очi. Їхнi обличчя червонiють, i пiсля того, як вони нагодованi, вони засинають.
  Якийсь сенс годувати поросят. Вони швидко зростають i можуть бути проданi за грошi.
  Розумний чоловiк стояв i дивився у бiк поля. Життя може бути комедiєю, яку розумiють недоумкi люди. Чоловiк вiдкрив рота i тихо засмiявся. У пам'ятi Тара ця сцена i на цей момент залишилися унiкальними. Йому потiм здавалося, що цiєї митi над головою небо, квiтучi кущi, бджоли, що дзижчать у повiтрi, навiть земля, на якiй вiн лежав, засмiялися.
  [А потiм] народилася нова дитина [Мурхеда]. Це сталося вночi. Зазвичай, такi речi роблять. Тар знаходився у вiтальнi будинку [Мурхедов] у повнiй свiдомостi, але йому вдалося створити враження, що вiн спить.
  Тiєї ночi, коли це почалося, почувся чийсь стогiн. Це не було схоже на матiр Тара. Вона нiколи не стогнала. Потiм хтось неспокiйно задерся на лiжку в сусiднiй кiмнатi. Дiк Мурхед [прокинувся]. - Може, менi краще встати? Вiдповiв тихий голос, i почувся ще один стогiн. Дiк поспiшив одягнутися. Вiн увiйшов до вiтальнi з лампою в руках i зупинився бiля лiжка Тара. "Вiн спить [тут]. Може, менi краще розбудити його та вiдвести нагору? Новi шепiтнi слова перехопленi [новими] стогонами. Лампа в спальнi проливала слабке свiтло через вiдчиненi дверi до кiмнати.
  Вони вирiшили дозволити йому залишитись. Дiк одягнув пальто i вийшов через кухоннi дверi чорним ходом. Вiн одягнув пальто, бо йшов дощ. Дощ постiйно барабанив стiною будинку. Тар чув його кроки по дошках, що вели навколо до головних ворiт. Дошки просто кинули на землю, деякi з них постарiли i покоробились. Наступаючи на них, треба було бути обережним. У темрявi Дiку не пощастило. Пролунало тихе бурмотiння прокляття. Вiн стояв [там] пiд дощем i потирав гомiлку. Тар почув свої кроки на тротуарi зовнi, а потiм звук послабшав. Його не чути було за рiвним шумом дощу по бокових стiнах будинку.
  [Тар лежав], напружено прислухаючись. Вiн був подiбний до молодого перепела, що сховався пiд листям, коли собака нишпорить по полю. Жоден м'яз його тiла не ворушився. У такому будинку, як у Мурхедiв, дитина не бiжить iнстинктивно до матерi. Кохання, теплота, природне вираження [нiжностi], всi подiбнi [iмпульси] похованi. Тару довелося жити своїм життям, лежати тихо та чекати. Бiльшiсть сiмей Середнього Заходу [за старих часiв] були такими.
  Тар лежав у лiжку i слухав довгий час. Його мати тихо застогнала. Вона ворухнулась у своєму лiжку. Що вiдбувалося?
  Тар знав, бо бачив свиней, народжених у полi, [вiн] знав, бо те, що вiдбувалося в будинку Мурхедiв, завжди вiдбувалося в якомусь будинку на вулицi, де жили Мурхеди. Це траплялося i з сусiдками, i з кiньми, i з собаками, i з коровами. З яєць народжувалися курчата, iндики та птахи. Це було набагато краще. Мати-птиця не стогнала вiд болю [поки це вiдбувалося].
  Було б краще, - подумав Тар, - якби вiн не побачив цю тварюку в полi, якби вiн не побачив болю в очах свинi. Його власна хвороба була чимось особливим. Його тiло iнодi було слабке, але болю не було. Це були мрiї, спотворенi мрiї, яким не було кiнця. Йому завжди, коли наставали поганi часи, доводилося за щось триматися, щоб не впасти в небуття, в якесь чорне холодне [похмуре] мiсце.
  Якби Тар не побачив у полi свиню-мати, якби старшi хлопчики не прийшли на подвiр'я i не поговорили [з Джоном]...
  У матерi-свинi, що стоїть у полi, в очах читався бiль. Вона видала звук, схожий на стогiн.
  На носi у неї було довге брудно-бiле волосся.
  Звук, що долинав iз сусiдньої кiмнати, схоже, виходив не вiд матерi Тара. Вона була для нього чимось чудовим. [Народження було потворним та шокуючим. Це не могла бути вона.] ["Вiн чiплявся за цю думку. Те, що вiдбувалося, було шокуючим. Це не могло статися з нею.] Це була втiшна думка [коли вона прийшла]. Вiн утримав [цю думку]. Хвороба навчила його одному трюку. Коли вiн вiдчував, що ось-ось впаде в темряву, в небуття, вiн просто тримався. У ньому було щось, що допомагало.
  Якось тiєї ночi, в перiод очiкування, Тар вилiз iз лiжка. Вiн був впевнений, що його матерi немає в сусiднiй кiмнатi, що це не її стогiн вiн чув [там], але йому хотiлося бути [цiлком впевненим]. Вiн пiдкрадався до дверей i дивився. Коли вiн опустив ноги на пiдлогу i випростався, стогiн у кiмнатi припинився. "Ну, чи бачиш, - сказав вiн собi, - те, що я чув, було лише вигадкою". Вiн мовчки повернувся в лiжко, i стогiн почався знову.
  Його батько прийшов iз лiкарем. Вiн нiколи ранiше не був у цьому будинку. Такi речi трапляються несподiвано. Лiкар, до якого ви плануєте звернутися, поїхав iз мiста. Вiн поїхав до пацiєнта на селi. Ви робите все, що можете.
  Лiкар [прийшов] був великим чоловiком iз гучним голосом. Вiн увiйшов до будинку зi своїм голосним голосом, а також прийшла сусiдка. Батько Тара пiдiйшов i зачинив дверi, що вели до спальнi.
  Вiн знову пiдвiвся з лiжка, але не пiшов до дверей, що вели до спальнi. Вiн опустився навколiшки бiля лiжка i обмацав його, доки не схопив подушку, а потiм закрив обличчя. Вiн притис подушку до щок. Таким чином, можна було вiдключити всi звуки.
  Чого Тар досяг [притиснувши м'яку подушку до вуха, уткнувшись обличчям у зношену подушку], то це почуття близькостi до своєї матерi. Вона не могла стояти в сусiднiй кiмнатi та стогнати. Де вона була? Народження було справою свiту свиней, корiв та коней [та iнших жiнок]. Те, що вiдбувалося у сусiднiй кiмнатi, вiдбувалося не з нею. Його власне дихання пiсля того, як його обличчя на кiлька хвилин уткнулося в подушку, зробило його теплим мiсцем. Похмурий шум дощу за будинком, гучний голос лiкаря, дивний голос його батька, голос сусiдки - всi звуки були вiдключенi. Його мати кудись пiшла, але вiн мiг зберегти свої думки про неї. Цьому трюку навчила його хвороба.
  Раз чи два, оскiльки вiн був досить дорослим, щоб усвiдомлювати такi речi, i особливо пiсля того, як вiн захворiв, мати взяла його на руки i притиснула його обличчя [так вниз] до свого тiла. Це було в той момент, коли молодша дитина у хатi спала. Якби не було дiтей, це траплялося б частiше.
  Закопавшись обличчям у подушку i обхопивши її руками, вiн досяг iлюзiї.
  [Ну, вiн] не хотiв, щоб у його матерi була ще одна дитина. Вiн не хотiв, щоб вона лежала i стогнала в лiжку. Вiн хотiв, щоб вона була у темнiй [переднiй] кiмнатi з ним.
  Уявляючи, вiн мiг би привести її туди. Якщо ви маєте iлюзiю, тримайтеся [за неї].
  Тар похмуро тримався. Час минув. Коли вiн нарештi пiдняв обличчя з подушки, в хатi було тихо. Тиша його трохи лякала. Тепер вiн вважав себе цiлком переконаним, що нiчого не сталося.
  Вiн тихо пiдiйшов до дверей спальнi i тихо вiдчинив її.
  На столi стояла лампа, а його мати лежала на лiжку iз заплющеними очима. Вона була дуже бiлою. Дiк Мурхед сидiв на кухнi у крiслi бiля плити. Вiн промок, виходячи пiд дощ, висушував одяг.
  У сусiдки була вода в каструлi, i вона щось мила.
  Тар стояв бiля дверей, поки новонароджена дитина не заплакала. Тепер його треба було одягнути. Тепер вiн почне носити одяг. Це не було б схоже на порося, цуценя чи кошеня. Одяг на ньому не зростав. За ним треба було б доглядати, одягати, мити. Через деякий час воно почало саме одягатися, митися. Тар уже зробив це.
  Тепер вiн мiг ухвалити факт народження дитини. Це було питання народження, яке вiн не мiг винести. Тепер це було зроблено. [Тепер iз цим нiчого не поробиш.]
  Вiн стояв бiля дверей, тремтячи, i коли дитина заплакала, його мати розплющила очi. Воно кричало й ранiше, але, притиснувши подушку до вух, Тар не почув. Його батько, що сидiв на кухнi, не ворухнувся [i не пiдняв очей]. Вiн сидiв i дивився на запалену пiч [фiгура збентеженого вигляду]. Вiд його [мокрого] одягу пiднiмалася пара.
  Нiчого не рухалося, крiм очей матерi Тара, i вiн не знав, бачила вона його вартим там чи нi. Очi нiби докiрливо дивилися на нього, i вiн тихенько позадкував з кiмнати в темряву [передньої кiмнати].
  Вранцi Тар пiшов у спальню з Джоном, Робертом та Маргарет. Маргарет одразу ж вирушила до новонародженого. Вона поцiлувала його. Тар не дивився. Вiн, Джон i Роберт стояли пiд лiжком i нiчого не говорили. Пiд ковдрою, поряд iз матiр'ю, щось ворушилось. Їм сказали, що то хлопчик.
  Вони вийшли надвiр. Пiсля нiчного дощу ранок був ясним та ясним. На щастя для Джона, на вулицi з'явився хлопчик його вiку, окликнув його i поспiшив геть.
  Роберт увiйшов у дров'яний сарай позаду будинку. У нього там були якiсь стосунки з дерев'яними брусками.
  Що ж, з ним усе було гаразд, як i з Таром [зараз]. Найгiрше вже позаду. Дiк Мурхед вирушав у центр мiста та заходив у салун. Вiн пережив важку нiч i хотiв випити. Поки вiн пив, вiн повiдомляв барменовi новини, i той усмiхався. Джон розповiв би сусiдському хлопчику. Можливо, вiн уже знав. Такi новини швидко поширюються у маленькому мiстечку. [Протягом кiлькох днiв] хлопчикам та батьковi однаково було [напiв] соромно, [з] якимось дивним таємним соромом, а потiм це проходило.
  Згодом вони [всi] приймуть новонародженого як свого.
  Тар ослаб пiсля нiчної пригоди, як i його мати. Джон i Роберт вiдчували те саме. [Це була дивна важка нiч у домi, i тепер, коли вона закiнчилася, Тар вiдчув полегшення.] Йому не доведеться думати про це [знов]. Дитина - лише дитина, але [для хлопчика] ненароджена дитина у домi - це щось [вiн радий бачити, як i виходить свiт].
  OceanofPDF.com
  ЧАСТИНА II
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VI
  
  Енрi Фалтон був товстоплечий i тупоголовий хлопчик, набагато бiльший за Тара. Вони жили в однiй i тiй же частинi мiста в Огайо, i коли Тар пiшов до школи, йому довелося пройти повз будинок Фултонiв. На березi струмка, неподалiк мосту, стояв невеликий каркасний будинок, а за ним, у невеликiй долинi, утворенiй струмком, було кукурудзяне поле i заростi неприбраної землi. Мати Генрi була повною червонолицею жiнкою, яка ходила босонiж заднiм двором. Її чоловiк водив вiз. Тар мiг би пiти до школи в iнший спосiб. Вiн мiг прогулятися вздовж залiзничного насипу або обiйти ставок з гiдротехнiчними спорудами, що майже за пiвмилi вiд дороги.
  На залiзничному насипi було весело. Був певний ризик. Тару довелося перетнути залiзничний мiст, збудований високо над струмком, i, опинившись на його серединi, вiн глянув униз. Потiм вiн нервово озирнувся вгору i вниз рейками, i тремтiння пробiгло його тiлом. Що, якщо має прийти поїзд? Вiн планував, що робитиме. Ну, вiн лежав плазом на колiях, дозволяючи поїзду проїхати над ним. Хлопчик у школi розповiв йому про iншого хлопчика, який зробив це. Кажу вам, це потребувало нервiв. Ви повиннi лежати рiвно, як млинець, i не рухати м'язами.
  I ось приходить поїзд. Машинiст вас бачить, але не може зупинити поїзд. Воно мчить далi. Якщо ви збережете зараз самовладання, яку iсторiю вам доведеться розповiсти. Не так багато хлопчикiв були збитi поїздами та не отримали жодної подряпини. Iнодi, коли Тар iшов до школи бiля залiзничного насипу, йому майже хотiлося, щоб поїзд приїхав. Це має бути швидкий пасажирський поїзд, що йде зi швидкiстю шiстдесят миль на годину. Є рiч, яка називається "всмоктуванням", на яку слiд звернути увагу. Тар та його шкiльний друг обговорювали це. "Одного разу хлопчик стояв поряд iз шляхами, коли проходив поїзд. Вiн пiдiйшов надто близько. Всмоктування затягло його пiд поїзд. Всмоктування це те, що вас тягне. Вiн не має рук, але тобi краще бути обережним.
  Чому Генрi Фултон взявся за Тара? Джон Мурхед пройшов повз свiй будинок, нi про що не думаючи. Навiть маленький Роберт Мурхед, який зараз перебував у дитячiй кiмнатi, у початковiй школi, пiшов цим шляхом, нi про що не замислюючись. Питання в тому, чи справдi Генрi хотiв ударити Тара. Звiдки Тар мiг сказати? Коли Генрi побачив Тара, вiн закричав i кинувся до нього. Генрi мав дивнi маленькi сiрi очi. Волосся в нього було руде i стояло прямо на головi, i коли вiн кинувся на Тара, вiн засмiявся, i вiд смiху Тара затрясло, нiби вiн йшов залiзничним мостом.
  Про всмоктування тепер, коли вас упiймали на переходi залiзничного мосту. Коли поїзд наближається, вам хочеться заправити сорочку в штани. Якщо кiнець вашої сорочки стирчить вгору, вiн зачiпляється за якийсь предмет, що обертається пiд поїздом, i вас пiдтягує вгору. Поговоримо про ковбасу!
  Найприємнiше - коли поїзд уже пройшов. Нарештi, iнженер заглушив двигун. Пасажири злазять. Звiсно, всi блiдi. Тар деякий час лежав нерухомо, бо тепер йому не було страшно. Вiн би їх трохи обдурив, просто заради жарту. Коли вони добиралися до того мiсця, де вiн був, бiлi стривоженi люди, вiн схоплювався i йшов, спокiйний, як огiрок. Ця iсторiя рознесеться по всьому мiсту. Пiсля того, як це сталося, якби такий хлопчик, як Генрi Фултон, пiшов за ним, поряд завжди був би великий хлопчик, який мiг би взяти на себе роль Тара. "Ну, вiн має моральну мужнiсть, от i все. Це те, що є у генералiв у бою. Вони не б'ються. Iнодi це малi хлопцi. Майже можна було б засунути Наполеона Бонапарта в шийку пляшки".
  Тар розумiвся на "моральнiй мужностi", тому що його батько часто говорив про нього. Це щось подiбне до всмоктування. Його неможливо було описати чи побачити, але вiн був сильний, як кiнь.
  А так Тар мiг би попросити Джона Мурхеда виступити проти Генрi [Фултона], але зрештою вiн не змiг. Не можна розповiдати про такi речi старшому братовi.
  Був ще один вчинок, який вiн мiг би зробити, якби його збив поїзд, якби йому вистачило смiливостi. Вiн мiг би почекати, доки поїзд не наблизиться до нього. Тодi вiн мiг би провалитися мiж двома шпалами i повиснути на руках, як кажан. Можливо, це був би найкращий спосiб.
  Будинок, в якому тепер жили Мурхеди, був бiльшим, нiж будь-який iнший за часiв Тара. Усе змiнилося. Мати Тара пестила своїх дiтей бiльше нiж ранiше, вона бiльше розмовляла, а Дiк Мурхед проводив бiльше часу вдома. Тепер вiн завжди брав iз собою когось iз дiтей, коли йшов додому або малював вивiски по суботах. Вiн випив трохи, але не так багато, як вiн випив, настiльки, щоб вiн мiг добре говорити. Для цього не знадобилося багато часу.
  Щодо Тара, то з ним тепер усе гаразд. Вiн був у третiй кiмнатi школи. Роберт був на праймерiз. У неї народилося двоє новонароджених: маленька Ферн, яка померла через мiсяць пiсля її народження, Вiлл, ще майже дитина, та Джо. Хоча Тар не знав, що Ферн мала стати останньою дитиною, яка народилася в сiм'ї. З якоїсь причини, хоча вiн завжди ображався на Роберта, з Вiллом та малюком Джо було дуже весело. Тар навiть любив дбати про Джо, не дуже часто, але iнодi. Можна було полоскотати йому пальцi на ногах, i вiн видавав найсмiшнiшi звуки. Тобi було смiшно думати, що колись ти був таким: не мiг говорити, не мiг ходити, i тобi треба було, щоб хтось тебе годував.
  Бiльшу частину часу хлопчик не мiг зрозумiти людей похилого вiку, та й намагатися було марно. Iнодi батьки Тара були по одному, iнодi по-iншому. Якби вiн залежав вiд своєї матерi, це не спрацювало б. Вона мала дiтей, i їй доводилося думати про них пiсля того, як вони з'явилися. Першi два-три роки дитина нiкуди не годиться, а кiнь, який би вiн не був великий, вже в три роки може працювати i таке iнше.
  Iнодi з батьком Тара все було гаразд, а iнодi вiн помилявся. Коли Тар i Роберт їздили з ним, малювали вивiски на парканах по суботах, i коли поряд не було людей похилого вiку, вiн був залишений. Iнодi вiн розповiдав про битву при Вiксбурзi. Вiн справдi виграв битву. Ну, принаймнi вiн сказав генераловi Гранту, що робити, i вiн це зробив, але згодом генерал Грант нiколи не вiддавав належне Дiку. Справа в тому, що пiсля того, як мiсто було завойоване, генерал Грант залишив батька Тара на Заходi з окупацiйною армiєю, а генерала Шермана, Шерiдана та багатьох iнших офiцерiв вiн узяв iз собою на Схiд, i дав їм шанс, якого Дик нiколи не мав. Дiк навiть не отримав пiдвищення. Вiн був капiтаном до битви при Вiксбурзi та капiтаном пiсля цього. Було б краще, якби вiн нiколи не говорив генераловi Ґранту, як виграти битву. Якби Грант повiз Дiка на Схiд, вiн би не став так довго облизувати генерала Лi. Дiк би вигадав план. Вiн вигадав один, але нiколи нiкому не розповiв.
  "Я вам ось що скажу. Якщо ви розповiсте iншому чоловiковi, як щось зробити, i вiн це зробить i це спрацює, то згодом ви йому не дуже сподобаєтеся. Вiн хоче, щоб вся слава належала йому. Наче їх було недостатньо, щоб оминути їх. Такi чоловiки".
  Дiк Мурхед був у порядку, коли поряд не було iнших чоловiкiв, але дозволив iншому чоловiковi прийти, i що тодi? Говорили та говорили, здебiльшого нi про що. Ви нiколи не малювали майже жодних вивiсок.
  Найкраще, подумав Тар, було б мати друга, який був би ще одним хлопчиком майже на десять рокiв старшим. Тар був розумний. Вiн уже пропустив цiлий клас у школi i мiг би пропустити ще один клас, якби захотiв. Можливо, вiн це зробив би. Найкраще було б мати друга, який був би сильним, як бик, але тупим. Тар отримуватиме для нього уроки, i вiн боротиметься за Тара. Ну, вранцi вiн приходив до Тару, щоби пiти з ним до школи. Вiн i Тар проходили повз будинок Генрi Фултона. Генрi краще триматися подалi вiд очей.
  Лiтнiм людям на думку спадають дивнi iдеї. Коли Тар навчався у першому класi початкової школи (вiн пробув там лише два чи три тижнi, бо мати навчила його письма та читання, коли вiн у той раз хворiв), коли вiн навчався у початковiй школi, Тар збрехав. Вiн сказав, що не кидав камiнь, що розбив вiкно у шкiльнiй будiвлi, хоча всi знали, що вiн це зробив.
  Тар сказав, що цього не робив, i дотримувався брехнi. Який шум здiйнявся. Вчителька прийшла до будинку Мурхед, щоб поговорити з матiр'ю Тара. Усi казали, що коли вiн зiзнається, зiзнається, то почуватиметься краще.
  Тар уже давно витримав це. Йому не дозволяли ходити до школи три днi. Як дивно поводилася його мати, так нерозумно. Ви не чекали на це вiд неї. Вiн приходив у будинок весь натхненний, щоб подивитися, чи не забула вона всю цю безглузду iсторiю, але вона нiколи цього не робила. Вона погодилася з учителем, що якщо вiн зiзнається, то все буде гаразд. Навiть Маргарет могла так казати. У Джона було бiльше здорового глузду. Вiн тримався осторонь, не сказав жодного слова.
  I все це було безглуздям. Нарештi Тар зiзнався. Правда в тому, що на той час пiднялася така метушня, що вiн не мiг до ладу згадати, кинув вiн камiнь чи нi. А що якби вiн це зробив? Що з того? У вiкнi було вставлено ще одне скло. Це був лише невеликий камiнь. Тар не кидав у вiкно. У цьому вся сенс.
  Якби вiн зiзнався в подiбному, то отримав би зiзнання за те, чого взагалi нiколи не збирався робити.
  Тар нарештi зiзнався. Звичайно, всi цi три днi вiн почував себе погано. Нiхто не знав, що вiдчував. У такий час у вас є моральна мужнiсть, а це те, що люди не можуть зрозумiти. Коли все проти тебе, що ти робитимеш? Iнодi три днi вiн плакав, коли нiхто не бачив.
  Саме мати змусила його зiзнатися. Вiн сидiв з нею на задньому ганку, i вона знову сказала, що якщо вiн зiзнається, то почуватиметься добре. Звiдки вона знала, що вiн погано почувається?
  Вiн зiзнався раптово, не замислюючись.
  Тодi його мати була задоволена, вчителька була задоволена, усi були задоволенi. Пiсля того, як вiн розповiв, що, на їхню думку, було правдою, вiн пiшов у сарай. Його мати обняла його, але того разу її рук було не так добре. Краще було не говорити йому такого, коли всi здiймуть такий шум [з цього приводу] [але] пiсля того, як ти це розповiв... Принаймнi протягом трьох днiв; все щось довiдалися. Тар мiг дотримуватися чогось, якщо ухвалив рiшення.
  Найприємнiше там, де тепер жили Мурхеди, був сарай. Звичайно, нi коня, нi корови не було, але сарай є сарай.
  Пiсля того, як Тар зiзнався того разу, вiн вийшов у хлiв i залiз на порожнє горище. Яке вiдчуття порожнечi всерединi - брехня пiшла. Коли вiн стримувався, навiть Маргарет, якiй доводилося йти проповiдувати, вiдчувала свого роду захоплення. Якщо, коли Тар виросте, вiн колись стане великим злочинцем, як Джессi Джеймс або хтось ще, i його зловлять, вони нiколи не додадуть вiд нього жодного зiзнання. Вiн i вирiшив. Вiн кине їм усiм виклик. - Ну, давай, тодi повiш мене. Стоячи на шибеницi, вiн усмiхався i махав рукою. Якби йому дозволили, вiн надiв би свiй недiльний костюм - увесь бiлий. "Панi та панове, я, горезвiсний Джессi Джеймс, скоро помру. Я хочу дещо сказати. Ти думаєш, що зможеш змусити мене спуститися з сiдала. Ну спробуйте.
  "Ви всi можете вирушити в пекло, ось куди ви можете вирушити".
  Ось як можна зробити щось схоже. У дорослих людей такi заплутанi iдеї. Є багато речей, у яких вони нiколи не розумiються.
  Коли ти маєш хлопця на десять рокiв старшого, повного, але тупого, з тобою все гаразд. Жив-був хлопчик на iм'я Елмер Коулi. Тар думав, що вiн цiлком мiг би пiдiйти для цього мiсця, але вiн був надто тупий. I потiм вiн нiколи не звертав уваги на Тара. Вiн хотiв бути другом Джона, але Джон не хотiв його. "Ах, вiн бовдур", сказав Джон. Якби вiн не був таким тупим i не висловив думку Тару, можливо, це було б саме те, що потрiбне.
  Проблема з таким хлопчиком, який був надто тупим, полягала в тому, що вiн нiколи не мiг зрозумiти сутi. Нехай Генрi Фултон переслiдує Тара, коли вони вранцi збираються до школи, i Елмер, швидше за все, лише посмiється. Якби Генрi справдi почав бити Тара, вiн мiг би увiрватися, але справа була не в цьому. Стук - це не найгiрше. Очiкування, що його битиму, - це найгiрше. Якщо хлопчик недостатньо розумний, щоб знати це, який вiд нього толк?
  Проблема з обходом залiзничного мосту чи ставка з гiдротехнiчними спорудами полягала у тому, що Тар виявлявся боягузом стосовно себе. Що, якби нiхто не знав? Яка рiзниця?
  Генрi Фултон мав дар, за який Тар багато чого б вiддав. Швидше за все, вiн хотiв налякати Тара лише тому, що Тар наздогнав його у школi. Генрi був майже на два роки старший, але обидва вони жили в однiй кiмнатi i, на нещастя, обидва жили в одному кiнцi мiста.
  Про особливий дар Генрi. Вiн був природженою "олiєю". Деякi народжуються такими. Тар хотiв би, щоби вiн був там. Генрi мiг опустити голову i бiгти проти чого завгодно, i здавалося, що це зовсiм не зашкодило його головi.
  На подвiр'ї шкiльного будинку був високий дощатий паркан, i Генрi мiг вiдступити i розбiгтися, вдарившись з усiх сил об паркан, а потiм тiльки посмiхнутися. Чути було, як трiщать дошки огорожi. Якось, вдома, у сараї, Тар спробував це дiло. Вiн не бiг на повну швидкiсть i потiм був радий, що цього не зробив. Голова i так болiла. Якщо в тебе немає дару, то його немає. Ви могли б також вiдмовитись вiд цiєї справи.
  Єдиним даром Тара було те, що вiн був розумний. Зовсiм нiчого не варто здобути такi уроки, якi тобi дають у школi. У твоєму класi завжди багато тупих хлопчикiв i всьому класу доводиться на них чекати. Якщо у вас є хоч трохи здорового глузду, вам не доведеться багато працювати. Хоча розумним зовсiм не весело. Яка користь вiд цього?
  З таким хлопчиком, як Генрi Фултон, було веселiше, нiж iз дюжиною розумних хлопчикiв. На перервi всi iншi хлопчики зiбралися довкола. Тар тримався в тiнi тiльки тому, що у Генрi виникла iдея наслiдувати його приклад.
  На подвiр'ї школи був високий паркан. На перервi дiвчинки грали з одного боку огорожi, хлопчики з iншого. Маргарет була там, з другого боку, з дiвчатками. На парканi хлопчики малювали картинки. Вони кидали камiння, а взимку та снiжки через паркан.
  Генрi Фултон вибив одну з дощок головою. Деякi старшi хлопчики пiдштовхнули його до цього. Генрi був справдi тупим. Вiн мiг би стати добрим другом Тара, найкращим у школi, враховуючи його талант, але цього не сталося.
  Генрi повною швидкiстю побiг до паркану, потiм побiг знову. Дошка почала трохи пiддаватися. Вiн почав рипiти. Дiвчата з їхнього боку знали, що вiдбувається, i всi хлопцi зiбралися довкола. Тар так заздрив Генрi, що в нього всерединi болiло.
  Бах, голова Генрi вдарилася об паркан, потiм вiн вiдсахнувся назад, i Бах, i удар пiшов знову. Вiн сказав, що це зовсiм не боляче. Можливо, вiн збрехав, але голова в нього, мабуть, була мiцна. Iншi хлопчики пiдiйшли, щоби вiдчути це. Жодної шишки взагалi не пiднялося.
  I тут дошка пiддалася. Це була широка дошка, i Генрi вибив її прямо iз огорожi. Ти мiг би проповзти просто до дiвчат.
  Пiсля того, як вони повернулися до кiмнати, директор школи пiдiйшов до дверей кiмнати, в якiй сидiли Тар i Генрi. Вiн, суперiнтендант, був великим чоловiком iз чорною бородою i захоплювався Таром. Всi старшi Мурхеди, Джон, Маргарет i Тар, вiдрiзнялися розумом, i це те, чим ["захоплюється" така людина, як суперiнтендант).
  "Ще один iз дiтей Мерi Мурхед. I ти перестрибнув клас. Ну ви розумнi люди.
  Уся шкiльна кiмната чула, як вiн це сказав. Це поставило хлопчика у погане становище. Чому чоловiк не промовчав?
  Вiн, суперiнтендант, завжди позичав книги Джону та Маргарет. Вiн сказав усiм трьом старшим дiтям Мурхедiв приходити до нього додому в будь-який час i брати будь-яку книгу, яку вони захочуть.
  Так, було весело читати книжки. Роб Рой, Робiнзон Крузо, Швейцарська родина Робiнзонiв. Маргарет прочитала "Книги Елсi", але не отримала їх вiд директора. Темно-блiда жiнка, що працювала на поштi, почала позичати їй їх. Вони змусили її плакати, але це їй сподобалося. Дiвчата не люблять нiчого кращого, нiж плакати. У "Книгах Елсi" за пiанiно сидiла дiвчинка приблизно того ж вiку, що й Маргарет. Її мати померла, i вона боялася, що її тато одружується з iншою жiнкою, авантюристкою, яка сидiла просто в кiмнатi. Вона, авантюристка, була з тих жiнок, якi здiймали шум через маленьку дiвчинку, цiлували її i гладили, коли її батько був поряд, а потiм, можливо, били її обоймою по головi, коли її тато не дивився, що тобто пiсля того, як вона вийшла замiж за тата.
  Маргарет прочитала Тару цю частину однiєї з книг Елсi. Їй просто треба було комусь це прочитати. "Це було так повно почуттiв", - сказала вона. Вона плакала, коли це читала.
  Книги - це добре, але краще не показувати iншим хлопчикам, що вони вам подобаються. Бути розумним - це нормально, але коли директор школи видає тебе прямо на очах у всiх, що в цьому цiкавого?
  Того дня, коли Генрi Фултон вибив дошку iз паркану пiд час змiни, суперiнтендант пiдiйшов до дверей кiмнати з батогом у руцi i покликав Генрi Фултона. У кiмнатi стояла мертва тиша.
  Генрi збиралися побити, i Тар був радий. Водночас вiн не був радий.
  В результатi Генрi вiдразу ж пiде i поставиться до цього так круто, як вам завгодно.
  Вiн отримає багато похвал, яких не заслужив. Якби голова Тара була зроблена так, вiн би теж мiг вибити дошку iз огорожi. Якби вони вирубали хлопчика за те, що вiн розумний, за те, що вiн взяв уроки, щоб вiн мiг їх одразу змотати, вiн отримав би стiльки ж облизувань, скiльки будь-який хлопчик у школi.
  У класi мовчала вчителька, всi дiти мовчали, а Генрi пiдвiвся i пiшов до дверей. Вiн видав гучний стукiт ногами.
  Тар не мiг не ненавидiти його за те, що вiн був такий хоробрий. Йому хотiлося нахилитися до хлопчика, що сидiв на сусiдньому сидiннi, i поставити запитання. - Ви вважаєте?
  Те, що Тар хотiв спитати у хлопчика, було досить складно висловити словами. Виникло гiпотетичне питання. "Якби ти був хлопчиком, народженим з товстою головою i вмiючим вибивати дошки з парканiв, i якби тебе впiзнав доглядач (ймовiрно, тому, що якась дiвчинка розповiла), i тебе збиралися вiдшмагати, i ти був би в коридорi наодинцi з начальником, Невже та ж сама нахабнiсть у тебе не дозволив тебе, паркан, те саме нахабство, яке в тебе було тодi, змусило тебе баднути суперiнтенданта?
  Встати i просто облизати, не плачучи, це нiчого не означає. Можливо, навiть Тар мiг би це зробити.
  Тепер Тар увiйшов у перiод роздумiв, в один iз перiодiв свого запитуючого настрою. Одна з причин, з якої читати книги було весело, полягала в тому, що пiд час читання, якщо книга була хоч трохи хорошою i в нiй були якiсь цiкавi мiсця, ви не думали i не ставили запитань пiд час читання. Iнший час - та гаразд.
  Тар зараз переживав однi з найгiрших часiв. У такi часи вiн змушував себе робити в уявi те, чого вiн, можливо, нiколи не зробив би, якби в нього була така можливiсть. Потiм iнодi його обманом змушували розповiдати iншим те, що вiн уявляв собi як факт. Це теж було нормально, але майже кожного разу його хтось ловив. Це було те, що завжди робив батько Тара, але його мати цього не робила. Ось чому майже всi так шанували свою матiр, тодi як батька любили i майже не шанували його. Навiть Тар знав рiзницю.
  Тар хотiв бути схожим на свою матiр, але потай боявся, що з кожним разом стає все бiльше схожим на свого батька. Iнодi йому було гидко усвiдомлювати це, але вiн все одно залишався таким, яким був.
  Вiн робив це зараз. Замiсть Генрi Фултона з кiмнати щойно вийшов вiн, Тар Мурхед. Вiн не був народжений для того, щоб бути маслом, хоч би як вiн старався, йому нiколи не вдавалося вибити дошку iз паркану головою, але тут вiн вдавався, що може.
  Йому здавалося, що його щойно вивели з класної кiмнати, i вiн залишився наодинцi з директором у холi, де дiти розвiшували свої капелюхи та пальта.
  Там були сходи, що вели вниз. Кiмната Тара була на другому поверсi.
  Суперiнтендант поводився настiльки холоднокровно, наскiльки вам буде завгодно. Все це було частиною денної роботи з ним. Ви спiймали хлопчика за чимось i висiкли його. Якщо вiн плакав, то гаразд. Якби вiн не плакав, був iз тих упертих, якi б не плакали, ви просто вдарили б його кiлькома додатковими клiпами на удачу i вiдпустили б його. Що ви ще могли б зробити?
  Прямо вгорi сходiв було вiльне мiсце. Ось тут начальник i зробив порку.
  Добре для Генрi Фултона, але як щодо Тара?
  Коли вiн, Тар, уявно був там, яка рiзниця. Вiн просто йшов, як би зробив Генрi, але вiн думав i планував. Ось тут i приходить на допомогу кмiтливiсть. Якщо у тебе товста голова, яка вибиває дошки iз огорож, ти отримуєш хорошi оцiнки, але думати не вмiєш.
  Тар думав про той час, коли суперiнтендант пiдiйшов i звернув увагу всiєї кiмнати на його мурхедську кмiтливiсть. Тепер настав час помститися.
  Суперiнтендант взагалi нiчого не чекав вiд Мурхеда. Вiн би подумав, бо вони розумнi, вони такi баби. Це не так. Можливо, Маргарет була однiєю з них, але Джон - нi. Ви б бачили, як вiн ударив Елмера Коулi по пiдборiддi.
  Якщо ви не можете бадати паркани, це не означає, що ви не можете бодати людей. Люди досить м'якi, просто посерединi. Дiк сказав, що Наполеона Бонапарта зробило такою великою людиною те, що вiн завжди робив те, на що нiхто не очiкував.
  В уявi Тара було, що вiн пройшов перед керуючим до цього мiсця нагорi сходiв. Вiн просунувся трохи вперед, рiвно настiльки, щоб дати йому злетiти, а потiм повернувся. Вiн використовував лише ту технiку, яку Генрi використав на огорожах. Ну, вiн дивився досить часто. Вiн знав, як це робиться.
  Вiн рiзко стартував i нацiлився прямо на м'яке мiсце у центрi суперiнтенданта, i теж потрапив туди.
  Вiн збив суперiнтенданта зi сходiв. Це зчинило шум. З усiх кiмнат до зали збiглися люди, жiнки-викладачi та вченi. Тар тремтiв усiм тiлом. Люди з багатою уявою, коли вони роблять щось подiбне, завжди потiм тремтять.
  Тар тремтiв, сидячи у шкiльнiй кiмнатi i нiчого не зробивши. Коли вiн додумався до такої думки, його трясло так, що коли вiн намагався написати щось на грифельнiй дошцi, вiн не мiг. Його рука тремтiла так, що вiн ледве мiг тримати олiвець. Якщо хтось i хотiв знати, чому йому було так погано, коли Дiк прийшов додому п'яний, то це було так. Якщо ти влаштований таким, то є.
  Генрi Фултон повернувся до кiмнати настiльки спокiйний, як вам завгодно. Звiсно, всi iншi дивилися на нього.
  Що вiн зробив? Вiн лизнув i не заплакав. Люди вважали його хоробрим.
  Чи збив вiн суперiнтенданта зi сходiв, як це зробив Тар? Чи використовував вiн свої мiзки? Який сенс мати голову, здатну бодати дошки iз огорож, якщо ти недостатньо знаєш, щоб у потрiбний момент врiзатися в потрiбну рiч?
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VII
  
  ЩО БУЛО _ ДIЙСНО Найважчим i найгiршим для Тара було те, що така людина, як вона, майже нiколи не втiлювала в життя жодного зi своїх прекрасних планiв. Тар зробив це одного разу.
  Вiн повертався додому зi школи, i Роберт був iз ним. Була весна i сталася повiнь. Поруч iз домом Фултонiв струмок був повноводний i проривався пiд мiст, що стояв бiля будинку.
  Тар не хотiв йти додому так, але Роберт був з ним. Неможливо постiйно пояснювати.
  Два хлопчики пiшли вулицею через невелику долину, що вела до тiєї частини мiста, де вони жили, i там був Генрi Фултон з двома iншими хлопчиками.
  Вони кинули їх нагору, а потiм побiгли через мiст, щоб побачити, як вони стрiляють. Можливо, тодi Генрi i не збирався переслiдувати Тара i виставляти його боягузом.
  Хто знає, що хтось думає, якими є його намiри? Як ви можете сказати?
  Тар йшов разом з Робертом так, нiби такої людини, як Генрi, не було. Роберт розмовляв i говорив. Один iз хлопчикiв кинув у струмок велику палицю, i вона полетiла пiд мiст. Раптом усi троє хлопчикiв обернулися i подивилися на Тара та Роберта. Роберт був готовий приєднатися до веселощiв, взяти кiлька паличок та кинути їх.
  Тар знову пережив важкi часи. Якщо ви з тих, у кого бувають такi моменти, ви завжди думаєте: "Зараз такий зробить те й те". Можливо їх взагалi немає. Звiдки ви знаєте? Якщо ви така людина, то, на вашу думку, люди робитимуть так само погано, як i те, що вони роблять. Генрi, коли бачив Тара одного, завжди опускав голову, мружив очi i йшов за ним. Тар побiг, як переляканий кiт, а потiм Генрi зупинився i засмiявся. Усi, хто це бачив, смiялися. Вiн не мiг зловити Тара, що бiжить, i знав, що не зможе.
  На краю мосту Тар зупинився. Iншi хлопцi не дивилися, i Роберт не звертав жодної уваги, але Генрi дивився. Якi в нього були кумеднi очi. Вiн притулився до поручнiв моста.
  Двоє хлопчикiв стояли i дивилися один на одного. Яка ситуацiя! Тар був тодi таким, яким був усе своє життя. Дайте йому спокiй, дозвольте йому думати i фантазувати, i вiн зможе розробити для вас iдеальний план для чого завгодно. Саме це згодом дозволило йому розповiдати iсторiї. Коли ви пишете або розповiдаєте iсторiї, все може вийти просто чудово. Як ви думаєте, що зробив би Дiк, якби йому довелося залишитися там, де знаходився генерал Грант пiсля Громадянської вiйни? Це могло б зiпсувати його стиль чимось жахливим.
  Письменник може писати, а оповiдача - розповiдати iсторiї, але що, якщо поставити його в таке становище, коли вiн має дiяти? Така людина завжди робить або правильнi речi у неправильний час, або неправильнi речi у потрiбний час.
  Можливо, тодi Генрi Фултон не збирався наслiдувати приклад Тара i виставити його боягузом перед Робертом i двома дивними хлопчиками. Можливо, Генрi не думав нi про що, як кидати палицi в струмок.
  Звiдки Тар мiг знати? Вiн думав: "Зараз вiн опустить голову i бадьорить мене. Якщо я виберу Роберта, решта почне смiятися. Швидше за все, Роберт пiде додому i розповiсть Джоновi. Роберт був досить хорошим гравцем для дитини, але не можна очiкувати, що молода дитина дiятиме здорово. Ви не можете очiкувати, що вiн знатиме, коли потрiбно тримати рот на замку.
  Тар зробив кiлька крокiв через мiст до Генрi. Тьху, тепер вiн знову тремтiв. Що сталося з ним? Що вiн збирався робити?
  Все це сталося через те, що ти був розумним i думав, що збираєшся щось зробити, хоч насправдi це не так. У школi Тар думав про те слабке мiсце серед людей, про те, як баднути директора зi сходiв - на що йому нiколи не вистачило смiливостi спробувати зробити - i зараз.
  Чи збирався вiн спробувати бадати чемпiона олiєю? Яка дурна iдея. Тару майже хотiлося посмiятися з себе. Звичайно, Генрi не очiкував нiчого подiбного. Йому треба було бути дуже розумним, щоб очiкувати, що якийсь хлопчик його бадьорить, а вiн не був розумний. То була не його лiнiя.
  Ще крок, ще й ще. Тар був посерединi мосту. Вiн швидко пiрнув i - великий Скотт - зробив це. Вiн бадьорив Генрi, вдарив його прямо посерединi.
  Найгiрший час настав, коли це було зроблено. Сталося таке: Генрi, який нiчого не очiкував, був застигнутий зненацька. Вiн зiгнувся навпiл i пройшов через перила моста в струмок. Вiн був нагорi [за течiєю] моста, i його тiло вiдразу зникло. Чи вмiв вiн плавати чи нi, Тар не знав. Оскiльки була повiнь, струмок сильно вирував.
  Як виявилося, це був один iз небагатьох випадкiв у своєму життi, коли Тар робив щось, що справдi виходило добре. Спочатку вiн просто стояв i тремтiв. Всi iншi хлопчики занiмiли вiд подиву i нiчого не зробили. Генрi зник. Можливо, пройшла лише секунда, перш нiж вiн з'явився знову, але Тару здалося, що минуло кiлька годин. Вiн пiдбiг до поруччя моста, як i всi iншi. Один iз дивних хлопчикiв побiг до будинку Фултонiв, щоб розповiсти про це матерi Генрi. Ще за хвилину чи двi труп Генрi витягнуть на берег. Мати Генрi схилялася над ним i плакала.
  Що зробив би Тар? Звiсно, мiський маршал прийде по нього.
  Зрештою, все могло б бути не так i погано - якби вiн зберiг самовладання, не бiг i не плакав. Його поведуть через все мiсто, всi дивитимуться, все показуватимуть пальцем. - Це Тар Мурхед, убивця. Вiн убив Генрi Фултона, чемпiона з олiї. Вiн забив його на смерть".
  Було б не так уже й погано, якби не повiшення наприкiнцi.
  Сталося таке: Генрi вибрався з струмка сам. Воно було не таким глибоким, як здавалося, i вiн мiг плавати.
  Все б закiнчилося для Тара добре, якби вiн не тремтiв так. Замiсть того, щоб залишатися там, де два дивнi хлопчики могли бачити, який вiн крутий i зiбраний, йому довелося пiти.
  Йому навiть не хотiлося бути з Робертом, принаймнi якийсь час. "Ти бiжиш додому i тримаєш рота на замку", - встиг вiн сказати. Вiн сподiвався, що Роберт не зрозумiє, як вiн засмучений, не помiтить, як тремтить його голос.
  Тар пiдiйшов до ставка з водопроводом i сiв пiд деревом. Йому було гидко самому собi. На обличчi Генрi Фултона був зляканий вираз, коли вiн виповз iз струмка, i Тар подумав, можливо тепер Генрi буде боятися його весь час. Лише секунду Генрi стояв на березi струмка, дивлячись на Тара. [Тар] не плакав [принаймнi]. Очi Генрi говорили таке: "Ти божевiльний. Звичайно, я боюсь тебе. Ти псих. Чоловiк не може сказати, що ти робитимеш.
  "Це було добре i вигiдно", - подумав Тар. З того часу, як вiн пiшов до школи, вiн щось планував i тепер здiйснив це.
  Якщо ви хлопчик i читаєте, хiба не завжди читаєте про такi речi? У школi є хулiган та розумний хлопчик, блiдий i не дуже здоровий. Одного разу, на превеликий подив, вiн облизує шкiльного хулiгана. У нього є рiч, яка називається "моральною мужнiстю". Це щось на зразок "усмоктування". Це те, що його пiдтримує. Вiн використовує свою голову, вчиться боксувати. Коли два хлопчики зустрiчаються, це змагання розумiв i сил, i мiзки перемагають.
  "Все гаразд", - подумав Тар. Це було те, що вiн завжди планував зробити, але нiколи не робив.
  У результатi все зводилося до наступного: якби вiн заздалегiдь планував переграти Генрi Фултона, якби вiн тренувався, скажiмо, на Робертi або Елмерi Коулi, а потiм, якби на очах у всiх у школi пiд час змiни, вiн пiдiйшов прямо до Генрi i кинув йому виклик.
  Яка користь? Тар побув бiля ставка з водопроводом, поки нерви не стали менш трепетними, а потiм пiшов додому. Роберт був там, як i Джон, i Роберт розповiв Джоновi.
  Це було цiлком нормально. Зрештою, Тар був героєм. Джон здiйняв навколо нього шум i хотiв, щоб вiн розповiв про це, i вiн це зробив.
  Коли вiн сказав, що з ним усе гаразд. Ну, вiн мiг би додати деякi надмiрностi. Думки, котрi вiдвiдували його, коли вiн був один, зникли. Вiн мiг би змусити це досить добре звучати.
  Зрештою, ця iсторiя розiйдеться. Якби Генрi Фултон вважав, що вiн, Тар, трохи божевiльний i зневiрений чоловiк, вiн би тримався подалi. Старшi хлопчики, якi не знали того, що знав Тар, подумали б, що вiн, Тар, усе це спланував i зробив усе з холоднокровною рiшучiстю. Старшi хлопчики захочуть бути його друзями. Ось такi хлопчики.
  Зрештою, це було дуже добре, подумав Тар i почав трохи поважати. Не дуже багато. Тепер йому треба було бути обережним. Джон був досить хитрий. Якби вiн зайшов надто далеко, його викрили б.
  Робити щось - це одне, а розповiдати про це - iнше.
  При цьому Тар подумав, що вiн не такий уже й поганий.
  У будь-якому випадку, коли ви розповiдаєте про це, ви можете увiмкнути свої мiзки. Проблема з Дiком Мурхедом, як уже тодi почав пiдозрювати Тар, полягала в тому, що коли вiн розповiдав свої iсторiї, вiн перебiльшував їх. Краще дозвольте iншим говорити бiльшу частину часу. Якщо iншi перебiльшують, як зараз робив Роберт, знизайте плечима. Заперечувати це. Прикиньтеся, що не хочете жодних кредитiв. "Ах, я нiколи нiчого не робив".
  Такою була дорога. Тепер у Тара з'явилася земля пiд ногами. Iсторiя про те, що сталося на мосту, коли вiн зробив щось не подумавши якимсь божевiльним чином, почала складатися в його уявi. Якби вiн мiг якийсь час приховувати правду, все було б гаразд. Вiн мiг реконструювати все це на свiй смак.
  Боятися доводилося лише Джоновi та його матерi. Якби його мати почула про цю iсторiю, вона, можливо, посмiхнулася б до однiєї зi своїх усмiшок.
  Тар думав, що з ним усе буде гаразд, якщо Роберт зберiгатиме спокiй. Якби Роберт не надто хвилювався i просто тому, що на якийсь час вiн вважав Тара героєм, вiн не говорив би надто багато.
  Щодо Джона, то в ньому було багато материнського. Те, що вiн, здавалося, проковтнув цю iсторiю, як розповiв Роберт, було втiхою для Тара.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ VIII
  
  КОНКИ РОССIЮ _ НАКОЛА гоночна траса в мiстi Огайо недiльного ранку, влiтку бiлки бiгають по верхiвцi старого паркану, в садах дозрiвають яблука.
  Деякi дiти Мурхедiв ходили до недiльної школи в недiлю, iншi - нi. Коли Тара мав чистий костюм недiльного одягу, вiн iнодi ходив туди. Вчитель розповiв про те, як Давид убив Голiафа i як Йона втiк вiд Господа i втiк на кораблi, що прямував до Таршiсу.
  Яке дивне мiсце, мабуть, цей Фарсiс. Слова [складають] картинки у головi Тара. Вчитель мало що сказав про Фарсiса. То була помилка. Думаючи про Фарсiса Тара, вiн не мiг зосередитися на рештi уроку. Якби його батько викладав у класi, вiн мiг би роз'їхатися мiстом, країною чи будь-чим. Чому Йона хотiв пiти у Фарсiс? Саме в цей час Таром опанувала пристрасть до скакових коней. Вiн подумки побачив дике мiсце з жовтим пiском i кущами - промайнув вiтер. Чоловiки ганяли коней на березi моря. Можливо, вiн почерпнув цю iдею iз книжки з картинками.
  Бiльшiсть мiсць, де можна весело провести час є поганими мiсцями. Йона втiк вiд Господа. Можливо, Фарсiс - це назва iподрому. Це було б гарне iм'я.
  Мурхеди нiколи не мали коней i корiв, але конi паслися на полi бiля будинку Мурхедiв.
  У коня були кумеднi товстi губи. Коли Тар узяв у руку яблуко i просунув руку через паркан, губи коня зiмкнулися над яблуком так нiжно, що майже нiчого не вiдчув.
  Так, вiн зробив. Смiшнi волохати товстi губи конi лоскотали внутрiшню частину руки.
  Тварини були кумедними iстотами, але й люди теж. Тар поговорив зi своїм другом Джимом Муром на тему собак. "Дивна собака, якщо ти втечеш вiд неї i злякаєшся, поженеться за тобою i поводитиметься так, нiби збирається тебе з'їсти, але якщо ти стоятимеш на мiсцi i дивитися йому прямо в очi, вiн нiчого не зробить. Жодна тварина не може витримати пильного проникливого погляду людського ока". У деяких людей проникливiший погляд, нiж у iнших. Це добре мати.
  Хлопчик у школi розповiв Тару, що коли за тобою женеться дивний лютий собака, найкраще обернутися спиною, нахилитися i подивитися на собаку крiзь ноги. Тар нiколи цього не пробував, але, подорослiшавши, прочитав те саме в старiй книзi. За часiв стародавнiх скандинавських саг хлопчики розповiдали iншим хлопчикам ту саму iсторiю дорогою до школи. Тар запитав Джима, чи пробував вiн колись це. Вони обоє погодилися, що колись це зроблять. Однак було б безглуздо опинитися в такiй ситуацiї, якби вона не спрацювала. Це, звичайно, було б для собаки пiдмогою.
  "Найкраща схема - вдавати, що збираєш камiння. Коли за вами женеться лютий собака, навряд чи колись знайдуться гарне камiння, але собаку легко обдурити. Краще вдавати, що пiднiмаєш камiнь, нiж пiдняти його насправдi. Якщо ти кинеш камiнь i промахнешся, де ти будеш?
  До людей у мiстах треба звикнути. Хтось в один бiк, хтось в iнший. Лiтнi люди поводяться так дивно.
  Коли Тар того разу захворiв, у хату приходив старий лiкар. Йому довелося чимало попрацювати iз Мурхедами. Що було не так з Мерi Мурхед, так це те, що вона була надто гарна.
  Якщо ви надто хорошi, ви думаєте: "Що ж, я буду терплячий i добрий. Я не лаятиму, що б не сталося". Iнодi в салонах, коли Дiк Мурхед витрачав грошi, якi слiд було взяти додому, вiн чув, як iншi чоловiки говорили про тодiшнiх дружин. Бiльшiсть чоловiкiв бояться своїх дружин.
  Чоловiки говорили рiзнi речi. "Я не хочу, щоб стара сидiла в мене на шиї". Це був просто спосiб говорити. Жiнки насправдi не сiдають чоловiкам на шию. Пантера, переслiдуючи оленя, стрибає на шию i притискає до землi, але чоловiк у салонi мав на увазi не це. Вiн мав на увазi, що отримає "Хай живе Колумбiя", коли повернеться додому, а Дiк майже нiколи не отримував "Хай живе Колумбiя". Лiкар Рiфi сказав, що йому слiд хворiти на це частiше. Можливо, вiн сам вiддав його Дiку. Вiн мiг би жорстко поговорити з Мерi Мурхед. Тар нiколи про це нiчого не чув. Вiн мiг би сказати: "Послухайте, жiнка, вашому чоловiковi час вiд часу треба одягати на нього багор".
  У будинку Мурхедiв усе змiнилося, стало краще. Не те щоб Дiк став добрим. Нiхто цього не очiкував.
  Дiк бiльше залишався вдома та привозив додому бiльше грошей. Сусiди приходили ще. Дiк мiг розповiдати свої вiйськовi iсторiї на ганку в присутностi якогось сусiда, вiзника, людини, яка була начальником дiльницi на залiзницi Уїлiнг, а дiти могли сидiти та слухати.
  Мати Тара завжди мала звичку вибивати пiдпори з-пiд людей, iнодi дрiбними зауваженнями, але дедалi бiльше стримувала себе. Є люди, котрi, коли вони посмiхаються, змушують усмiхатися весь [свiт]. Коли вони замерзають, всi довкола замерзають. Роберт Мурхед став багато в чому схожий на свою матiр, коли пiдрiс. Джон та Вiлл були стiйкими. Наймолодший iз усiх, маленький Джо Мурхед, мав стати сiмейним художником. Пiзнiше вiн став тим, кого називають генiєм, i йому було важко заробляти життя.
  Пiсля того як його дитинство закiнчилося i вона померла, Тар подумав, що його мати, мабуть, була розумною. Вiн був закоханий у неї все своє життя. Цей трюк iз уявленням про те, що хтось iдеальний, не дає їм багато шансiв. Тар завжди, коли виростав, давав батьковi спокiй - таким, яким вiн був. Йому подобалося думати про нього як про милого i непередбачливого хлопця. Можливо, вiн згодом приписав Дiку безлiч грiхiв, яких той нiколи не чинив.
  
  Дiк би не заперечував. "Ну звернiть на мене увагу. Якщо ти не можеш зрозумiти, що я добрий, вважай мене поганим. Що б ти не робив, придiли менi трохи уваги. Щось у цьому родi вiдчув би Дiк. Тар завжди був багато в чому схожий на Дiка. Йому подобалася iдея завжди бути в центрi уваги, але вiн також ненавидiв її.
  Можливо, ви, швидше за все, полюбите когось, на кого ви не можете бути схожим. Пiсля того, як доктор Рiфi став приходити в будинок Мурхедiв, Мерi Мурхед змiнилася, але не так сильно. Пiсля того, як вони лягли спати, вона пiшла до дитячої кiмнати i поцiлувала їх усiх. Вона поводилася в цьому як молода дiвчина i, здавалося, не могла пестити їх при денному свiтлi. Нiхто з її дiтей нiколи не бачив, щоб вона цiлувала Дiка, i це видовище їх налякало, навiть трохи шокувало.
  Якщо у вас є така мати, як Мерi Мурхед, i на неї приємно дивитися (або ви думаєте, що вона така, що одне й те саме), i вона вмирає, коли ви молодi, то все своє життя потiм ви використовуватимете її як матерiал для мрiї. Це несправедливо до неї, але ти робиш це.
  Дуже ймовiрно, що ви зробите її милiшою, нiж вона була, добрiшою, нiж вона була, мудрiшою, нiж вона була. Яка шкода?
  Ви завжди хочете, щоб про когось майже iдеальне думали, бо знаєте, що самi не можете бути таким. Якщо ви коли-небудь спробуєте, через деякий час ви здаєтесь.
  Маленька Ферн Мурхед померла, коли їй було три тижнi. Тодi Тар теж лежав у лiжку. Пiсля тiєї ночi, коли Джо народився, у нього пiднялася температура. Потiм ще рiк вiн був не дуже гарний. Саме це привело доктора Рiфi до будинку. Вiн був єдиною людиною з усiх знайомих Тара, яка розмовляла з його матiр'ю. Вiн змусив її плакати. Доктор мав великi смiшнi руки. Вiн був схожий на фотографiї Авраама Лiнкольна.
  Коли Ферн померла, Тара навiть не мав можливостi пiти на похорон, але вiн не заперечував, навiть був радий. "Якщо тобi доведеться померти, це дуже погано, але шум, який здiймають люди, жахливий. Це робить все таким публiчним та жахливим".
  Тар уникнув цього. Це буде такий час, коли Дiк буде в найгiршому станi, а Дiк у найгiршому випадку буде дуже поганим.
  Через хворобу Тар сумував за всiм, i його сестрi Маргарет довелося залишатися з ним удома, i вона теж сумувала. Хлопчик завжди отримує краще вiд дiвчаток i жiнок, коли хворiє. "Це їхнiй головний час", - подумав Тар. Iнодi вiн думав про це в лiжку. "Можливо, тому чоловiки та хлопчики завжди хворiють".
  Коли Тар хворiв i в нього була лихоманка, вiн якийсь час втрачав розум, i все, що вiн колись знав про свою сестру Ферн, це звук, iнодi ночами в сусiднiй кiмнатi, звук, схожий на звук дерев'яної жаби. Воно проникло у його сни пiд час лихоманки i залишилося у його снах. Згодом вiн подумав, що Ферн була для нього бiльш реальною, нiж будь-яка iнша.
  Навiть коли вiн став чоловiком, Тар гуляв вулицею, iнодi думаючи про неї. Вiн iшов i розмовляв з якимсь iншим чоловiком, а вона була просто перед ним. Вiн бачив її у кожному прекрасному жестi iнших жiнок. Якщо, коли вiн був молодим чоловiком i дуже сприйнятливим до жiночих чарiв, вiн казав якiйсь жiнцi: "Ви змушуєте мене думати про мою сестру Ферн, яка померла", це був найкращий комплiмент, який вiн мiг зробити, але жiнка, схоже, не оцiнила його. це. Красивi жiнки хочуть стояти на своїх ногах. Вони не хочуть вам нi про кого нагадувати.
  Якщо в сiм'ї вмирає дитина, i ви знали дитину живою, ви завжди думаєте про неї такою, якою вона була в момент смертi. Дитина вмирає у судомах. Страшно про це думати.
  Але якщо ви нiколи не бачили дитину.
  Тар мiг думати про Ферна як про чотирнадцятирiчного, коли йому було чотирнадцять. Вiн мiг думати про неї як про сорокарiчний, коли йому було сорок.
  Уявiть Тара дорослою людиною. Вiн посварився з дружиною i роздратовано йде з дому. Тепер настав час подумати про Ферн. Вона доросла жiнка. Трохи тепер вiн сплутав її у своїй свiдомостi з постаттю своєї мертвої матерi.
  Коли вiн пiдрiс близько сорока, Тар завжди уявляв собi Ферн рокiв вiсiмнадцяти. Старшим чоловiкам подобається уявлення про жiнку рокiв вiсiмнадцяти, що володiє сорокарiчної мудрiстю, фiзичною красою i нiжнiстю дiвоцтва. Їм подобається думати, що така людина прикрiплена до них залiзними ременями. Такi люди похилого вiку.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ IX
  
  Про ХIО [IN ТО весна чи лiто,] скаковi конi бiжать риссю по iподрому, кукурудза росте на полях, маленькi струмки у вузьких долинах, люди навеснi виходять орати, восени горiхи дозрiвають у лiсi бiля мiста Огайо. У Європi все прибирають. У них багато людей i не так багато землi. Коли вiн став чоловiком, Тар побачив Європу, i вона йому сподобалася, але весь час, поки вiн був там, вiн мав американський голод, i це не був голод "Зiрково-смугастого прапора".
  Чого вiн жадав, так це пустир i простору. Йому хотiлося бачити бур'яни, що ростуть, занедбанi старi сади, порожнi будинки з привидами.
  Старий паркан iз черв'якiв, де бузина та ягоди ростуть у дикому виглядi, витрачає багато землi, а паркан iз колючого дроту економить, але це приємно. Це мiсце, де хлопчик може залiзти та сховатися на деякий час. Чоловiк, якщо вiн хоч трохи хороший, нiколи не перестане бути хлопчиком.
  У лiсах бiля мiст Середнього Заходу за часiв Тара був свiт пустирiв. З вершини пагорба, де жили Мурхеди, пiсля того як Тар одужав i пiшов до школи, потрiбно було лише пройти через кукурудзяне поле i луг, де Шепарди тримали свою корову, щоб дiстатися лiсу вздовж Бiличого струмка. Джон продавав газети i був дуже зайнятий, тож, можливо, вiн не змiг пiти, бо Роберт був надто молодий.
  Джим Мур жив далi дорогою в бiлому, свiжопофарбованому будинку i майже завжди мiг пiти. Iншi хлопчики у школi називали його "Пi-Вi Мур", а Тар - нi. Джим був на рiк старшим i був досить сильним, але це була не єдина причина. Тар i Джим пройшли через чагарники кукурудзи i перетнули луг.
  Якщо Джим не зможе пiти, то нiчого страшного.
  Коли Тар iшов сам, вiн представляв рiзнi речi. Його уява iнодi лякала його, iнодi радувала i радувала.
  Кукурудза, коли росла високо, нагадувала лiс, пiд яким завжди горiло дивне м'яке свiтло. Пiд кукурудзою було жарко, i Тар потiл. Увечерi мати змушувала його мити ноги i руки перед сном, так що вiн бруднився настiльки, наскiльки хотiв. Нiщо не було врятовано [шляхом] пiдтримання чистоти.
  Iнодi вiн розтягувався на землi i довго лежав у потi, спостерiгаючи за мурахами та жуками на землi пiд кукурудзою.
  У мурах, коникiв i жукiв взагалi був свiй свiт, птахи - свiй свiт, дикi й ручнi тварини - свiй свiт. Що думає свиня? Ручнi качки в чиємусь дворi - найкумеднiшi iстоти на свiтi. Вони розкиданi навколо, один iз них видає сигнал, i всi починають тiкати. Задня частина качки хитається вгору i вниз пiд час бiгу. Їхнi плоскi ступнi видають тупiт, тупiт, найсмiшнiший звук. А потiм вони всi збираються разом i нiчого особливого не вiдбувається. Вони стоять, дивлячись один на одного. "Ну чого ти сигналив? Навiщо ти нас покликав, дурню?
  У лiсi вздовж струмка в покинутiй сiльськiй мiсцевостi лежать гниючi колоди. Спочатку є розчищене мiсце, а потiм мiсце, яке настiльки заросло чагарником i ягiдними кущами, що туди нiчого не видно. Це гарне мiсце для кроликiв чи змiй.
  У такому лiсi всюди стежки, що ведуть у нiкуди. Ви сидите на колодi. Якщо перед вами в купi чагарника знаходиться кролик, як ви вважаєте, про що вiн думає? Вiн бачить тебе, а ти його не бачиш. Якщо є чоловiк та кролик, що вони говорять один одному? Як ви думаєте, кролик колись трохи розпалиться i прийде додому, щоб сидiти i хвалитися перед сусiдами тим, як вiн служив в армiї, а сусiди були лише рядовими, поки вiн був капiтаном? Якщо чоловiк-кролик робить це, вiн, звичайно, каже досить тихо. Ви не можете почути жодного слова, яке вiн каже.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ X
  
  ТАБ ХАД _ ОТРИМАВ через доктора Рiфi, що прийшов до нього додому, коли вiн був хворий, друга-чоловiка. Його звали Том Уайтхед, йому було сорок два роки, вiн був товстим, володiв скакових коней та фермою, мав товсту дружину та не мав дiтей.
  Вiн був другом доктора Рiфi, який теж не мав дiтей. Лiкар одружився, коли йому було за сорок, з молодою жiнкою двадцяти рокiв, але вона прожила всього рiк. Пiсля смертi дружини i коли вiн не був на роботi, лiкар ходив з Томом Уайтхедом, зi старим розплiдником на iм'я Джон Спенiард, з суддею Блером i з молодим тупуватим хлопцем, який багато напивався, але говорив смiшнi та саркастичнi речi. коли вiн був п'яний]. Молодий чоловiк був сином сенатора Сполучених Штатiв, який нинi помер, i йому залишили трохи грошей; всi казали, що вiн дурiє так швидко, як тiльки може.
  Усiм чоловiкам, якi були друзями лiкаря, раптово сподобалися дiти Мурхедiв, а скакун, схоже, вибрав Тара.
  Iншi допомагали Джону заробляти грошi i дарували подарунки Маргарет та Роберту. Лiкар усе зробив. Вiн упорався з усiм без жодної метушнi.
  З Таром сталося те, що ближче до вечора, або по суботах, або iнодi в недiлю, Том Уайтхед проїжджав дорогою повз будинок Мурхедiв i зупинявся для нього.
  Вiн був у бiговому вiзку, а Тар сидiв у нього на колiнах.
  Спочатку вони пiшли по курнiй дорозi повз ставок з гiдротехнiчними спорудами, потiм пiднялися на невеликий пагорб i увiйшли у ворота ярмарку. У Тома Уайтхеда була стайня поряд з ярмарковим майданчиком i будинок поряд з нею, але було веселiше пiти на сам iподром.
  Не багато хлопчикiв мали такi шанси, подумав Тар. Джон цього не зробив, бо йому доводилося багато працювати, а Джiм Мур - нi. Джим жив один зi своєю матiр'ю, яка була вдовою, i вона багато через нього метушилася. Коли вiн кудись ходив з Таром, його мати давала йому безлiч вказiвок. "Наразi рання весна, i земля волога. Не сидiть землi.
  "Нi, тобi не можна займатися плаванням, доки нi. Я не хочу, щоб ви, малюки, ходили купатися, коли поряд немає людей похилого вiку. У вас можуть виникнути судоми. Не ходи до лiсу. Навколо завжди є мисливцi, якi стрiляють iз рушницi. Лише минулого тижня я прочитав у газетi, що був убитий хлопчик.
  Краще вiдразу загинути, анiж увесь час метушитися. Якщо в тебе така мати, кохана i метушлива, тобi доведеться це терпiти, але це невдача. Добре, що Мерi Мурхед мав так багато дiтей. Це займало її. Вона не могла вигадати стiльки речей, якi хлопчику не слiд робити.
  Джим та Тар обговорили це. Мурiв мав трохи грошей. Мiсiс Мур володiла фермою. У якомусь сенсi бути єдиною дитиною у жiнки - це нормально, але загалом вiд цього ти програєш. "Те саме i з куркою i курчатами", - сказав Тар Джиму, i Джим погодився. Джим не знав, як це iнодi боляче - коли ти хочеш, щоб твоя мати метушилася через тебе, а вона така зайнята кимось з iнших дiтей, що не може придiлити тобi жодної уваги.
  Не багато хлопчикiв мали такий шанс, як Тара пiсля того, як Том Уайтхед взяв його на виховання. Пiсля того, як Том кiлька разiв заходив до нього, вiн не чекав, поки його запросять, а приходив майже щодня. Якщо вiн ходив на стайню, там завжди сидiли чоловiки. Тома мала ферму в селi, де вiн вирощував кiлька лошат, а iнших вiн купив однорiчними на розпродажi в Клiвлендi навеснi. На такий розпродаж їх приносять iншi чоловiки, якi вирощують лошат, i вони продаються на аукцiонi. Ви стоїте та робите ставки. Ось тут i знадобиться гарне кiнське око.
  Ви купуєте лоша, який не пройшов нiякого дресирування, або двох, або чотирьох, або, можливо, дюжини лошат. Дехто виявиться пробками, а дехто буде дубляжем. Яким би добрим окомiром не був Том Уайтхед, i його знали вершники всього штату, вiн припустився маси помилок. Коли лоша виявилося непридатним, вiн сказав чоловiкам, що сидiли навколо: "Я послизнуюся. Я думав, що з цiєю бухтою все гаразд. У ньому хороша кров, але вiн нiколи не їхатиме швидко. Вiн не має нiчого зайвого. Це не в ньому. Думаю, менi краще пiти до окулiста та вилiкувати очi. Можливо, я старiю i трохи ослiп".
  У стайнях Уайтхеда було весело, але ще веселiше - на ярмаркових iподромах, де Том тренував своїх лошат. У стайню прийшов i сiв доктор Рiфi, прийшов Вiлл Трусдейл, молодий красень, який був добрий до Маргарет i дарував їй подарунки, прийшов суддя Блер.
  Багато чоловiкiв сидять i розмовляють - завжди про коней. Попереду стояла лава. Сусiдки сказали Мерi Мурхед, що їй не слiд дозволяти своєму хлопчику складати таку компанiю, але вона пiшла далi. Багато разiв Тар не мiг зрозумiти розмови. Чоловiки завжди вiдпускали один одному саркастичнi зауваження, як мати iнодi робила з людьми.
  Чоловiки говорили про релiгiю та полiтику, а також про те, чи має людина душу, а коня - нi. Хтось дотримувався однiєї думки, хтось iншої. Найкраще, подумав Тар, це повернутися в стайню.
  Там була дощата пiдлога i довгий ряд стiйл з кожного боку, а перед кожним стiйлом був отвiр iз залiзними ґратами, так що вiн мiг дивитися крiзь нього, але кiнь усерединi не мiг вийти. Це також гарна рiч. Тар повiльно йшов, дивлячись усередину.
  "Iрландська покоївка Фассига; Стара сотня; Тiптон Тен; Готовий-догодити; Саул Перший; Пасажирський хлопчик; Свята Скумбрiя".
  Iмена були на маленьких квитках, прикрiплених до передньої частини партеру.
  Пасажирський хлопчик був чорний, як чорна кiшка, i ходив, як кiшка, коли їхав швидко. Один iз конюхiв, Генрi Бардшер, сказав, що мiг би збити корону з голови короля, якби мав таку нагоду. - Мовляв, вiн би зiрки з прапора вигнав, з твого обличчя бороду скинув би. Коли вiн перестане брати участь у перегонах, я призначу його перукарем".
  На лавi перед стайнею лiтнiми днями, коли на iподромi не було коней, чоловiки говорили - iнодi про жiнок, iнодi про те, чому Бог припускає певнi речi, iнодi про те, чому фермер завжди гарчить. . Тар невдовзi втомився вiд розмов. "У його головi й так багато розмов", - подумав вiн.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XI
  
  А Т _ ВIДСТЕЖУВАТИ вранцi яка рiзниця. Тепер конi тримали сцену. "Пасажирський хлопчик" та "Стара сотня та свята скумбрiя" були вiдсутнi. Том займався створенням Passenger Boy. Вiн, мерiн Holy Mackerel i трирiчний малюк, який, на думку Тома, був найшвидшим iз усiх, що в нього були, збиралися разом пробiгти милю пiсля того, як розiгрiються.
  Пасажирський хлопчик був старий, чотирнадцяти рокiв, але ви нiколи про це не здогадалися б. У нього була кумедна манера пересування - плавна, низька i швидка, коли це не здавалося швидким.
  Тар пiдiйшов туди, де у центрi стежки росло кiлька дерев. Iнодi, коли Том не приходив за ним i не звертав на нього уваги, вiн iшов один i приходив туди рано-вранцi. Якщо йому доведеться залишитись без снiданку, нiчого страшного. Ви чекаєте на снiданок, i що вiдбувається? Твоя сестра Маргарет каже: "Знайди дров у Тарi, принеси води, догляди будинку, поки я схожу в магазин".
  Старi конi, такi як Пасажирський Хлопчик, схожi на деяких людей похилого вiку, Тар зрозумiв це набагато пiзнiше, коли став чоловiком. Старi доводиться багато розiгрiвати - пiдштовхувати їх - але коли вони почнуть працювати правильно - хлопчик, стережись. Що вам потрiбно зробити, то це нагрiти їх. Одного разу в стайнях Тар почув, як молодий Бiлл Трусдейл сказав, що багато людей, яких вiн називав стародавнiми, поводилися так само. "Погляньте тепер на царя Давида. Вони мали великi проблеми зi спробою розiгрiти його востаннє. Люди та конi мало що змiнюються.
  Вiлл Трусдейл завжди говорив про античнiсть. Люди казали, що вiн був природженим вченим, але його накачували приблизно тричi на тиждень. Вiн заявив, що для цього iснує багато прецедентiв. "Багато найрозумнiших людей, яких колись знав свiт, могли б засунути мене пiд стiл. Я не маю того шлунка, який був у них".
  Такi розмови, напiввеселi, напiвсерйознi, у стайнях, де сидiли чоловiки, а на iподромi переважно тиша. Коли гарний кiнь мчить швидко, навiть балакучий чоловiк не може багато говорити. У самому центрi, всерединi овальної дорiжки, росло велике дерево, дуб, i коли ви сидiли пiд ним i повiльно обходили довкола, ви могли бачити коня на кожному кроцi милi.
  Якось рано-вранцi Тар пiдiйшов туди i сiв. Це був недiльний ранок, i вiн подумав, що зараз слушний час, щоб пiти. Якби вiн залишився вдома, Маргарет сказала б: "Тобi з таким самим успiхом можна пiти у недiльну школу". Маргарет хотiла, щоб Тар навчився всього. Вона була для нього амбiтною, але на трасах теж багато чого вчишся.
  У недiлю, коли ти вбираєшся, твоїй мамi потiм доводиться випрати твою сорочку. Ви не можете не забруднити його. У неї й так достатньо справ.
  Коли Тар рано дiстався рейок, Том, його люди та конi вже були там. Одну за одною вивели коней. Деякi працювали швидко, iншi просто пробiгали милi та милi. Це було зроблено для того, щоб змiцнити ноги.
  Потiм з'явився Хлопчик-Пасажир, спочатку трохи задубiлий, але пiсля того, як його довго трясли, вiн все бiльше i бiльше впадав у цю легку котячу ходу. Свята Скумбрiя пiднялася високо i гордо. Бiда з ним була в тому, що коли вiн був на своїй швидкостi, вiн мiг, якщо не бути дуже обережним i надто сильно на нього натиснути, зламати та зiпсувати все.
  Тепер Тар чудово все засвоїв: слова про стрибки, сленг. Вiн любив вимовляти iмена коней, гоночнi слова, кiнськi слова.
  Сидячи ось так один пiд деревом, вiн продовжував тихим голосом розмовляти з кiньми. "Лєгче, хлопче, зараз... йди туди зараз... привiт хлопчик... привiт хлопчик... ["Привiт, хлопчик... привiт, хлопчик]"... прикидаючись, що вiн за кермом.
  "Привiт, хлопчику" лунало, коли ви хотiли, щоб кiнь вирiвнявся на своєму кроцi.
  Якщо ви ще не чоловiк i не вмiєте робити те, що роблять чоловiки, ви можете майже так само весело вдавати, що робите це... якщо навколо нiхто не дивиться i не слухає.
  Тар стежив за кiньми i вдавався до мрiй про те, що колись стане наїзником. У недiлю, коли вiн вийшов на трасу, щось сталося.
  Коли вiн дiстався туди, рано вранцi, день почався сiрий, як i в недiлю, i пiшов невеликий дощ. Спочатку вiн подумав, що дощ може зiпсувати веселощi, але це тривало недовго. Дощ лише запорошив трасу.
  Тар пiшов з дому без снiданку, але, оскiльки лiто наближалося до кiнця i незабаром Том мав вiдправити частину своїх коней на стрибки, деякi з його людей жили на колiях, тримаючи коней там i самi там харчуючись. .
  Вони готували на вiдкритому повiтрi та розводили невеликий вогонь. Пiсля дощу наполовину прояснився, створивши м'яке свiтло.
  У недiлю вранцi Том побачив Тара, що входить у ворота ярмарку, i, окликнувши його, дав йому трохи смаженого бекону та хлiба. Як це було смачно, так краще на вiдкритому повiтрi, анiж усе, що Тар мiг коли-небудь отримати вдома. Можливо, його мати розповiла Тому Уайтхеду, що вiн настiльки в захватi вiд прогулянок бiговими дорiжками, що часто йшов з дому без снiданку.
  Пiсля того, як вiн дав Тару бекон i хлiб - Тар перетворив його на сендвiч - Том бiльше не звертав на нього уваги. Це було так само добре. Тар не хотiв уваги [не того дня]. Бувають днi, коли, якщо всi дають спокiй, це просто влаштовує. Вони не часто трапляються у життi. Для когось найкращий день - це коли вони одружуються, для когось - коли вони розбагатiють, у них залишиться багато грошей або щось таке.
  У будь-якому випадку, бувають днi, коли здається, що все йде добре i добре, як Святий Макрель, коли вiн не ламається на розтяжцi, або як старий Пасажирський хлопчик, коли вiн нарештi переходить на свою м'яку котячу ходу. Такi днi такi ж рiдкiснi, як стиглi яблука на деревi взимку.
  Як тiльки вiн сховав бекон i хлiб, Тар пiдiйшов до дерева i мiг оглянути дорогу. Трава була мокра, але пiд деревом було сухо.
  Вiн був радий, що Джима Мура не було поряд, радий, що його брата Джона чи Роберта там не було.
  Ну, вiн хотiв побути один, от i все.
  Рано-вранцi вiн вирiшив, що не пiде додому весь день, не до вечора.
  Вiн лежав на землi пiд дубом i дивився, як працюють конi. Коли Holy Mackerel та Passenger Boy приступили до справи, Том Уайтхед стояв бiля суддiвської трибуни з секундомiром у руцi i дозволяв легшiй людинi вести машину, це, звичайно, було захоплююче. Багато людей думають, що це здорово, коли один кiнь кусає iнший прямо за дрiт, але якщо ви вершник, ви повиннi добре знати, який кiнь, швидше за все, кусає iншого. Вiн встановлений не бiля дроту, а, мабуть, на заднiй дiлянцi, де нiкого не видно. Тар знав, що це правда, бо чув, як Том Уайтхед про це говорив. Жаль, що Том був таким товстим i важким. Вiн був би таким же добрим водiєм, як Поп Гiрс або Уолтер Кокс, якби не був таким товстим.
  На заднiй дiлянцi вирiшується, який кiнь якийсь, тому що ззаду один кiнь говорить iнший: "Давай, великий дворняга, подивимося, що в тебе є". Перегони виграються за рахунок того, що у вас є чи нi чогось зайвого.
  Вiдбувається таке: цi кусачки завжди потрапляють до газет та статей. Знаєте, газетному письменнику подобаються такi речi: "Вiдчуваєш за дрiт, вiтер ридає у могутнiх легень", чи знаєте. Газетникам це подобається, i натовпу на стрибках це подобається. [Деякi водiї та гонщики завжди працюють на трибунах.] Iнодi Тар думав, що, якби вiн був водiєм, його батько був би таким же добрим, а може, i вiн сам, але ця думка змушувала його соромитися.
  А iнодi така людина, як Том Уайтхед, каже одному зi своїх водiїв: Ти дозволив Holy Mackerel сiсти попереду. Вiдвезiть старого пасажира трохи назад, на початок дiлянки. Тодi нехай вiн вийде.
  Ви зрозумiли iдею. Не означає, що Passenger Boy було перемогти. Це означає, що вiн не змiг перемогти, враховуючи той недолiк, який вiн мав, якщо його забрали назад таким чином. Це мало дати Holy Macrel звичку приземлятися попереду. Старого Пасажира, можливо, це особливо хвилювало. Вiн знав, що все одно отримає овес. Якщо ви багато разiв були попереду i чули оплески i таке, яке вам дiло?
  Якщо ви багато знаєте про гонки або ще щось, це щось забирає, але i щось ви отримуєте. Це все нiсенiтниця - виграти щось, якщо ти не виграєш правильно. "В Огайо близько трьох людей знають про це, i четверо з них мертвi", - одного разу Тар почув слова Вiлла Трусдейла. Тар [не зовсiм] розумiв, що це означає, i все ж таки в якомусь сенсi вiн знав.
  Справа в тому, що те, як рухається кiнь, це щось саме по собi.
  Як би там не було, недiльного ранку Holy Mackerel перемiг пiсля того, як Passenger Boy був вiдкинутий назад на початку дiлянки, i Тар побачив, як його вiдбили, а потiм те, як Passenger Boy з'їв простiр мiж ними i майже змусив Holy Mackerel прорватися на фiнiшi. критичний момент. Вiн мiг би зламатися, якби Чарлi Фрiдлi, який керував "Пасажирським хлопчиком", у потрiбний момент видав певний крик, як вiн зробив би в гонцi.
  Вiн бачив це i рухи коней по всiй дорiжцi.
  Потiм ще кiлька коней, переважно лошата, потренувалися, i настав полудень, i полудень, а Тар не рушив з мiсця.
  Вiн почував себе добре. Це був день, коли вiн не хотiв нiкого бачити.
  Пiсля того, як вершники закiнчили свою роботу, вiн не повернувся туди, де були люди. Деякi з них пiшли. Вони були iрландцями та католиками i, можливо, могли б прийти на месу.
  Тар лежав на спинi пiд дубом. У будь-якої доброї людини у свiтi був такий день. Такi днi змушують людину замислитись, коли вони наступають, чому їх так мало.
  Можливо, це було просто вiдчуття спокою. Тар лежав на спинi пiд деревом i дивився на небо. Птахи лiтали над головою. Час вiд часу на дерево сiдав птах. Якийсь час вiн чув голоси людей, якi працювали з кiньми, але не мiг розiбрати жодного слова.
  "Ну, велике дерево це щось саме по собi. Дерево може iнодi смiятися, iнодi посмiхатися, iнодi хмуритися. Припустимо, ви велике дерево i настає довга посушлива пора. Великому дереву, мабуть, треба багато пити. Немає гiршого почуття, нiж спрага та усвiдомлення того, що тобi нема чого випити.
  "Дерево - це щось, а трава - це iнше. Бувають днi, коли ви взагалi не голоднi. Покладiть собi їжу, i ви її навiть не захочете. Якщо мати бачить, що ви просто сидите i нiчого не кажете [вона, швидше за все, якщо у неї не так багато iнших дiтей, якi могли б зайняти її, почне метушитися. Ймовiрно, це не перше, що вона думає, це їжа. - Тобi краще з'їсти щось. Мати Джима Мура така. Вона набивала його доти, доки вiн не став настiльки товстим, що ледве мiг перелiзти через паркан".
  Тар довго залишався пiд деревом, а потiм почув вдалинi звук, низький звук, що дзижчав, який час вiд часу ставав голоснiше, а потiм знову затихав.
  Який кумедний звук для недiлi!
  Тар подумав, що знає, що це таке, i незабаром пiдвiвся i повiльно пiшов через поле, перелiз через паркан, перетнув рейки, а потiм перелiз через iнший паркан. Коли вiн переходив рейки, вiн дивився вгору i вниз. Коли вiн стояв на рейках, йому завжди хотiлося стати конем, молодим, як Свята Скумбрiя, i повною мудрiстю, швидкiстю i пiдлiстю, як Хлопчик-пасажир.
  Тар уже вийшов за межi гоночної траси. Вiн перетнув кремезне поле, перелiз через дротяну огорожу i виїхав на дорогу.
  Це була не велика дорога, а невелика путiвця. Такi дороги мають глибокi колiї та часто стирчать камiння.
  А тепер вiн уже виїхав iз мiста. Звук, який вiн почув, став трохи гучнiшим. Вiн обминув фермерськi будинки, пройшов через лiс, пiднявся на пагорб.
  Незабаром вiн побачив це. Це було те, що вiн думав. Деякi чоловiки молотили зерно на полi.
  "Якого бiса! У недiлю!
  "Мабуть, це якiсь iноземцi, на кшталт нiмцi чи щось таке. Вони не можуть бути надто цивiлiзованими".
  Тар нiколи не був там, i вiн не знав нiкого чоловiка, але перелiз через паркан i пiшов до них.
  Стоги пшеницi стояли на пагорбi бiля лiсу. Пiдiйшовши ближче, вiн пiшов повiльнiше.
  Ну, довкола стояло багато сiльських хлопчикiв приблизно його вiку. Хтось був усе одягнений по-недiльному, хтось у повсякденному одязi. Усi вони були чужими. Чоловiки були чужими. Тар пройшов повз машину i паровоз i сiв пiд деревом бiля паркану. Там сидiв великий старий iз сивою бородою i курив люльку.
  Тар сидiв поруч iз ним, дивився на нього, дивився на чоловiкiв за роботою, дивився на сiльських хлопчикiв свого вiку, що стояли довкола.
  Яке дивне почуття вiн вiдчув. Ви мали таке вiдчуття. Ви йдете вулицею, де бували тисячу разiв, i раптом усе стає iншим [i новим]. Куди б ви пiшли, люди щось роблять. У певнi днi все, що роблять, викликає iнтерес. Якщо вони не тренують лошат на iподромi, вони молотять пшеницю.
  Ви здивуєтеся, як пшениця витiкає з молотарки, як рiчка. Пшеницю перемелюють на борошно i печуть хлiб. Поле, яке не дуже велике i яким можна швидко пройти, принесе бушелi [i бушелi] пшеницi.
  Коли люди молотять пшеницю, вони поводяться так само, як коли тренують лошат для стрибкiв. Вони роблять кумеднi зауваження. Якийсь час вони працюють як чорти, а потiм вiдпочивають i, можливо, борються.
  Тар побачив, як один юнак, що працював над стогом пшеницi, зiштовхнув iншого на землю. Потiм вiн поповз назад, i вони обидва вiдклали вилки i почали боротися. На пiднесеннi стояв чоловiк, який подавав пшеницю до сепаратора, i почав танцювати. Вiн узяв у руки пучок пшеницi, потряс його в повiтрi, зробив рух, як птах, що намагається лiтати, але не вмiє лiтати, а потiм знову почав танцювати.
  Двоє чоловiкiв у стозi боролися щосили, весь час смiючись, а старий бiля паркану бiля Тара гарчав на них, але було видно, що вiн не мав на увазi те, що сказав.
  Вся робота з обмолоту зупинилася. Всi були зосередженi на тому, щоб спостерiгати за боротьбою на стозi, доки один хлопець не повалив iншого на землю.
  Декiлька жiнок пройшли по дорiжцi з кошиками, а всi чоловiки вiдiйшли вiд машини i сiли бiля паркану. Це було в серединi дня, але в селi, коли йде молотьба, люди так роблять. Вони їдять i їдять у будь-який час. Тар чув, як про це казав батько. Дiку подобалося фарбувати замiський будинок, коли приходили молотарки. Тодi багато хто подав вино, деякi з них робили самi. Гарний нiмецький фермер був найкращим. "Нiмцям треба їсти та пити", - часто казав Дiк. Забавно, що Дiк не був таким товстим, як вiн мiг їсти, коли був далеко вiд дому, i мiг це отримати.
  
  Коли мешканцi ферми, приїжджi молотарки та сусiди, якi прийшли на допомогу, сидiли бiля паркану та їли та пили, вони продовжували пропонувати Тару небагато, але вiн не брав. Чому вiн не знав? I не тому, що була недiля та було дивно бачити людей на роботi. Для нього це був дивний, дурний день. Один iз фермерських хлопчикiв, приблизно його вiку, пiдiйшов i сiв поруч iз ним, тримаючи в руцi великий сендвiч. Тар нiчого не їв зi снiданку на бiговiй дорiжцi, а це було рано, близько шостої години. Вони завжди працюють з кiньми якомога ранiше. Було вже далеко за чотири години дня.
  Тар i дивний хлопчик сидiли бiля старого пня, який був порожнiм, i в ньому павук сплiв свою павутину. Великий мураха заповз по нозi фермерського хлопчика i, коли вiн збив його, впав у павутиння. Воно люто боролося. Якщо придивитися до павутини, то можна було побачити в якомусь конусоподiбному мiсцi старого товстого павука, що виглядає назовнi.
  Тар i дивний хлопчик подивилися на павука, на мурашки, що бореться, подивилися один на одного. Дивно, що деякi днi ти не можеш поговорити, щоб врятуватися. "Вiн закiнчений", - сказав фермерський хлопчик, вказуючи на мураху, що бореться. - Тримаю парi, - сказав Тар.
  Чоловiки повернулися на роботу, а хлопчик зник. Старий, який сидiв бiля паркану та курив люльку, пiшов на роботу. Сiрники вiн залишив лежати на землi.
  Тар пiшов i взяв їх. Вiн зiбрав соломинку та засунув її за сорочку. Навiщо йому потрiбнi були сiрники та соломинка, вiн не знав. Iнодi хлопчиковi просто подобається торкнутися речей. Вiн збирає камiння i носить їх, коли вони йому зовсiм не потрiбнi.
  "Бують днi, коли тобi все подобається, та днi, коли нi. Iншi люди майже нiколи не дiзнаються, що ви вiдчуваєте.
  Дьоготь вiдiйшов вiд молотилок, скотився вздовж паркану i потрапив на луг унизу. Тепер вiн мiг бачити фермерський будинок. У фермерський будинок, коли є молотарки, приходить багато сусiдок. Приходить бiльше, нiж треба. Вони багато готують, але й багато дурiють. Що їм подобається робити, то це говорити. Такої балачки ви нiколи не чули.
  Хоча було весело, що вони роблять це в недiлю.
  Тар перетнув луг, а потiм перетнув струмок по впалому колоду. Вiн загалом знав, у якому напрямi знаходиться мiсто i будинок Мурхедiв. Що подумає мати, якщо його не буде цiлий день? Припустимо, що все обернеться так само, як Рiп Ван Вiнкль, i вiн пiшов довгi роки. Зазвичай, коли вiн рано-вранцi йшов на гоночну трасу один, вiн повертався додому до десяти. Якщо це була субота, то завжди було багато справ. У суботу Джон мав великий паперовий день, i Тар мав бути зайнятий.
  Йому довелося розколоти та привезти дрова, набрати води, сходити до магазину.
  Зрештою, у недiлю було набагато краще. Для нього це був дивний, винятковий день. Коли настає винятковий день, потрiбно робити тiльки те, що спадає на думку. Якщо цього не зробити, все буде зiпсовано. Хочеш їсти - їж, не хочеш - не їж. Iншi люди i те, що вони хочуть, не береться до уваги, не в цей день.
  Тар пiднявся на невеликий пагорб i сiв бiля другого паркану в лiсi. Вийшовши з лiсу, вiн побачив ярмаркову огорожу i зрозумiв, що через десять-п'ятнадцять хвилин зможе повернутися додому, якщо захоче. Вiн цього не зробив.
  Чого вiн хотiв? Було вже пiзно. Мабуть, вiн пробув у лiсi щонайменше двi години. Як швидко йшов час - iнодi.
  Вiн спустився з пагорба i пiдiйшов до струмка, що веде до ставка з гiдротехнiчними спорудами. На ставку звели дамбу та пiдтримали воду. Поруч iз ставком розташовувалося машинне вiддiлення, яке працювало на повну потужнiсть, коли в мiстi траплялася пожежа, а також забезпечувало мiсто електричним освiтленням. Коли було мiсячне свiтло, вони не включали свiтло. Дiк Мурхед завжди бурчав iз цього приводу. Вiн не платив жодних податкiв, а людина, яка не сплачує жодних податкiв, завжди найбуркотливiша. Дiк завжди казав, що платники податкiв також мають надати шкiльнi пiдручники. "Солдат служить своїй країнi, i це компенсує несплату податкiв", - сказав Дiк. Тар iнодi ставив собi запитання, що зробив би Дiк, якби вiн не мав шансу стати солдатом. Це дало йому стiльки приводiв бурчати, хвалитися i говорити. Йому теж подобалося бути солдатом. "Це було життя, створене спецiально для мене. Якби я був у Вест-Пойнтi, я залишився б в армiї. Якщо ти не людина з Вест-Пойнта, решта дивиться на тебе зверхньо", - сказав Дiк.
  У машинному вiддiленнi водопровiдної станцiї був двигун з колесом у два рази вищий за голову. Вiн кружляв i кружляв так швидко, що спицi ледве можна було розгледiти. Iнженер нiчого не сказав. Якщо ви пiдiйшли до дверей i зупинилися, дивлячись усередину, вiн нiколи не подивився на вас. Ви нiколи не бачили людину з такою кiлькiстю жиру на однiй парi штанiв.
  Вище по струмку, там, куди зараз прийшов Тар, колись стояв будинок, але вiн згорiв. Там був старий яблуневий сад, дерева все впали, з гiлок виросло так багато маленьких пагонiв, що ледве можна було пiдвестися. Фруктовий сад розташовувався на схилi пагорба, що веде прямо до струмка. Поруч було кукурудзяне поле.
  Тар сiв бiля струмка, на краю кукурудзяного поля та саду. Коли вiн там довго сидiв, бабак на протилежному березi струмка вийшов зi своєї нори, став на заднi лапи i подивився на Тара.
  Тар не рушив з мiсця. То була дивна думка - тягати соломинку пiд сорочкою. Це лоскотало.
  Вiн вийняв його, i баба зникла в своїй норi. Вже сутенiло. Незабаром йому доведеться повернутися додому. Недiля видалася смiшною: однi люди ходили до церкви, iншi залишалися вдома.
  Тi, хто залишився вдома, все одно вбралися.
  Тару сказали, що сьогоднi є Божий день. Вiн зiбрав кiлька сухих листкiв уздовж паркану бiля саду, а потiм трохи просунувся до кукурудзи. Коли кукурудза майже дозрiла, завжди залишаються деякi зовнiшнi листя, якi висохли i зiв'яли.
  "Безплiдна грудка робить хлiб гiрким". Тар почув, як Уiлл Трусдейл якось сказав це, коли сидiв з iншими чоловiками на лавцi перед стайнею Тома Уайтхеда. Вiн запитував, що це означає. Це були вiршi, якi цитував Вiлл. Було б непогано здобути таку ж освiту, як Вiлл, але не бути сапером, i знати всi iснуючi слова та їх значення. Якщо ви поєднаєте слова певним чином, вони будуть звучати красиво, навiть якщо ви не знаєте, що вони означають. Вони добре поєднуються один з одним, як i деякi люди. Пiсля цього ви йдете один i вимовляєте слова про себе, насолоджуючись звуком, який вони видають.
  Приємнi звуки вночi у старого фруктового саду та поля зв'язку, мабуть, найкращий звук, який ви можете почути. Це роблять цвiркуни, жаби та коники.
  Дiготь висвiтлив невелику купку листя, сухого кукурудзяного листя та соломи. Потiм вiн доклав кiлька паличок. Листя було не дуже сухим. Великого швидкого вогню не було, тiльки тихе, з бiлим димом. Дим вився крiзь гiлки однiєї зi старих яблунь у саду, яку посадив якийсь чоловiк, думаючи, що збудує там будинок бiля струмка. "Вiн утомився чи розчарувався,- подумав Тар,- i пiсля того, як його хата згорiла, поїхав. Люди постiйно залишали одне мiсце i переїжджали до iншого.
  Дим лiниво пiднiмався вгору, у гiлки дерев. Коли повiяв легкий вiтерець, частина його пронеслася крiзь кукурудзу.
  Люди говорили про Бога. У головi Тара не було нiчого певного. Часто ви робите щось - наприклад, весь день носите соломинку з молотьби за сорочкою (вас лоскоче) - i не знаєте, чому ви це робите.
  Є про що подумати, що ви нiколи не зможете подумати. Якщо ви заговорите з хлопчиком про Бога, то все заплутається. Якось дiти говорили про смерть, i Джим Мур сказав, що коли вiн помре, вiн хоче, щоб вони заспiвали на його похоронi пiсню пiд назвою "Поїдемо на ярмарок в автомобiлi", i великий хлопчик, що стояв поруч, засмiявся, готовий вбити. .
  У нього не вистачило здорового глузду зрозумiти, що Джим не мав на увазi те, що сказав. Вiн мав на увазi, що йому подобається звук. Можливо, вiн чув, як хтось спiвав цю пiсню, хто мав приємний голос.
  Проповiдник, який одного разу прийшов у будинок Мурхедiв i багато говорив про Бога i пекло, налякав Тара i розлютив Мерi Мурхед. Який сенс так нервувати?
  Якщо ви сидите на краю кукурудзяного поля та фруктового саду, i у вас горить невелике багаття, i вже майже нiч, i є кукурудзяне поле, i дим лiниво i повiльно пiднiмається до неба, i ви дивiться вгору.
  Тар зачекав, доки вогонь догорить, i пiшов додому.
  Коли вiн дiстався туди, було темно. Якщо твоя мати має хоч трохи здорового глузду, вона знає достатньо, щоб зрозумiти, що певнi днi - це певнi днi. Якщо в такий день ти зробиш те, на що вона не чекає, вона нiколи не скаже нi слова.
  Мати Тара нiчого не сказала. Коли вiн повернувся додому, його батько пiшов, як i Джон. Вечеря закiнчилася, але мати принесла йому небагато. Маргарет розмовляла iз сусiдською дiвчиною на задньому дворi, а Роберт просто сидiв без дiла. Дитина спала.
  Пiсля вечерi Тар просто сидiв на ганку зi своєю матiр'ю. Вона сидiла поруч i час вiд часу торкалася його пальцями. [Вiн почував себе так, нiби проходив якусь церемонiю. Просто тому, що в цiлому поки що все так добре i все гаразд. У бiблiйнi часи їм подобалося розводити вогонь та дивитися, як пiднiмається дим. То було давно. Коли в тебе таке багаття, одне, i дим пiднiмається, лiниво, крiзь гiлки старих яблунь i серед кукурудзи, що виросла вище за твою голову, i коли ти пiднiмаєш очi, вже пiзно вечiр, майже темно, до неба, де зiрки, далеко, добре.
  OceanofPDF.com
  ЧАСТИНА III
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XII
  
  ВIН БУВ _ АН старою i жила на фермi недалеко вiд мiста, в якому жили Мурхеди. Усi сiльськi та мiськi жителi бачили таких старих, але мало хто про них знає. Така стара приїжджає до мiста на старому, змученому конi або приходить пiшки з кошиком. У неї може бути кiлька курей та яйця на продаж. Вона приносить їх у кошик i вiдносить до бакалiйної крамницi. Там вона їх продає. Отримує трохи солоної свинини та трохи бобiв. Потiм вона бере фунт-другий цукру i трохи борошна.
  Пiсля цього вона йде до м'ясника i просить трохи собачого м'яса. Вона може витратити десять або п'ятнадцять центiв, але коли витрачає, просить щось. За часiв Тара м'ясники давали печiнку кожному, хто хотiв її забрати. У сiм'ї Мурхедiв таке завжди було. Одного разу один iз братiв Тара витяг цiлу коров'ю печiнку на бiйнi бiля фан-майданчика. Вiн, хитаючись, повернувся з ним додому, а потiм дiстався Мурхедам, поки їм це не набридло. Це нiколи не коштувало жодного цента. Тар ненавидiв цю думку все життя.
  Стара з ферми принесла їй трохи печiнки та супову кiстку. Вона нiколи нi в кого не була в гостях i, тiльки-но отримувала те, що хотiла, вирушала додому. Для такого старого тiла це було досить велике навантаження. Її нiхто не пiдвiз. Люди їдуть прямо дорогою i не помiчають таку стареньку.
  Влiтку i восени, коли Тар хворiв, стара приходила до мiста повз будинок Мурхедiв. Потiм вона пiшла додому з важким рюкзаком на спинi. Двi чи три великi, виснаженi на вигляд собаки йшли за нею по п'ятах.
  Ну, в нiй не було нiчого особливого. Вона була з тих, кого мало хто знає, але вона проникла у думки Тара. Її звали Граймс, i вона жила з чоловiком i сином у маленькому нефарбованому будинку на березi невеликого струмка за чотири милi вiд мiста.
  Чоловiк та син були непростою парою. Хоча синовi було лише двадцять один рiк, вiн уже вiдсидiв термiн у в'язницi. Ходили чутки, що чоловiк жiнки вкрав коней i погнав їх у якийсь iнший повiт. Iнодi, коли пропадав кiнь, зникав i чоловiк. Його нiхто так i не впiймав.
  Якось пiзнiше, коли Тар тинявся по сараю Тома Уайтхеда, чоловiк пiдiйшов туди i сiв на лаву попереду. Суддя Блер та ще двоє чи троє чоловiкiв були там, але нiхто з ним не розмовляв. Вiн посидiв кiлька хвилин, а потiм пiдвiвся i пiшов. Iдучи, вiн повернувся i подивився на чоловiкiв. В його очах був вираз виклику. "Ну, я намагався бути дружнiм. Ти не хочеш говорити зi мною. Так було завжди, де б я не був у цьому мiстi. Якщо одного разу один iз твоїх прекрасних коней пропаде, ну що тодi?
  Насправдi, вiн нiчого не сказав. "Я хотiв би розбити щелепу одному з вас", - ось що сказали його очi. Пiзнiше Тар згадував, як вiд цього погляду в нього по спинi пробiгла тремтiння.
  Чоловiк належав до сiм'ї, яка колись мала грошi. Його батько Джон Граймс володiв тартаком, коли країна була молодою, i заробляв грошi. Потiм вiн почав пити та бiгати за жiнками. Коли вiн помер, вiд нього мало що лишилося.
  Джейк Граймс пiдiрвав iнше. Незабаром пиломатерiалiв уже не було, i його земля майже повнiстю зникла.
  Дружину вiн узяв у нiмецького фермера, куди одного червневого дня пiшов працювати на збирання пшеницi. Тодi вона була молода та налякана до смертi.
  Бачите, фермер щось задумав iз дiвчиною, яку називали "пов'язаною дiвчиною", i його дружина мала пiдозри. Вона зганяла це на дiвчинi, коли чоловiка не було поруч. Потiм, коли дружинi довелося вирушити до мiста по запаси, фермер пiшов за нею. Вона сказала юному Джейку, що насправдi нiчого не сталося, але вiн не знав, чи вiрити їй чи нi.
  Вiн сам досить легко придбав її, коли вперше був iз нею. Що ж, вiн би не одружився з нею, якби нiмецький фермер не спробував вказати йому, де вийти. Якось увечерi Джейк умовив її покататися з ним на його возi, коли вiн молотив землю, а потiм прийшов за нею наступної недiлi ввечерi.
  Їй вдалося вибратися з дому так, щоб її не побачив роботодавець, а потiм, коли вона сiдала до баггi, з'явився вiн. Було майже темно, i вiн зненацька з'явився бiля голови коня. Вiн схопив коня пiд вуздечки, i Джейк дiстав свою батiг.
  У них це було просто там. Нiмець був мiцною людиною. Можливо, йому було байдуже, чи знає його дружина. Джейк ударив його батогом по обличчю i плечам, але кiнь почав вередувати, i йому довелося вилiзти.
  Тодi двоє чоловiкiв пiшли на це. Дiвчина цього не бачила. Кiнь почав тiкати i пройшов майже милю дорогою, перш нiж дiвчина зупинила її. Потiм їй вдалося прив'язати його до дерева бiля дороги. Пiзнiше Тар дiзнався про це. Мабуть, це запам'яталося йому з iсторiй з маленького мiстечка, почутих ним, коли вiн тинявся мiсцями, де розмовляли чоловiки. Джейк знайшов її пiсля того, як розправився з нiмцем. Вона згорнулася в крiслi коляски i плакала, до смертi налякана. Вона багато чого розповiла Джейковi: як нiмець намагався її схопити, як одного разу вiн переслiдував її в сараї, як вдруге, коли вони опинилися вдвох у будинку, вiн розiрвав на нiй сукню прямо перед входом. . Нiмець, сказала вона, могла б схопити її тодi, якби не почув, як його стара в'їхала у ворота. Дружина поїхала до мiста за запасами. Ну, вона помiстить коня в сарай. Нiмцевi вдалося непомiтно вислизнути в полi. Вiн сказав дiвчинi, що вб'є її, якщо вона розповiсть. Що вона могла вдiяти? Вона збрехала про те, що порвала сукню в коморi, коли годувала поголiв'я. Вона була зв'язаною дiвчинкою i не знала, хто i де її батько та мати. Можливо, вона не мала батька. Читач зрозумiє.
  Вона вийшла замiж за Джейка i народила вiд нього сина та дочку, але дочка померла молодою.
  Потiм жiнка почала годувати худобу. То була її робота. У нiмця вона приготувала їжу для нiмця та його дружини. Дружина нiмця була сильною жiнкою з великими стегнами i велику частину часу працювала в полi разом iз чоловiком. [Дiвчинка] годувала їх i годувала корiв у корiвнику, годувала свиней, коней та курей. У дитинствi кожну мить кожного дня було витрачено на щось годування.
  Потiм вона одружилася з Джейком Граймсом, i його треба було годувати. Вона була невеликого зросту, i коли вона прожила у шлюбi три чи чотири роки i пiсля народження двох дiтей, її стрункi плечi сутулилися.
  У будинку Джейка завжди було багато великих собак, якi стояли бiля занедбаної старої тартак бiля струмка. Вiн завжди торгував кiньми, коли нiчого не крав, i мав багато бiдних кiстлявих коней. Також вiн тримав трьох чи чотирьох свиней та корову. Усi вони паслися на кiлькох акрах землi, що залишилися вiд будинку Граймса, i Джейк майже нiчого не робив.
  Вiн залiз у борги за молотилку i утримував її кiлька рокiв, але вона не окупилася. Люди не довiряли йому. Боялися, що вiн уночi вкраде зерно. Йому довелося далеко їхати, щоб знайти роботу, i дорога туди коштувала надто дорого. Взимку вiн полював i заготовляв трохи дров на продаж у якомусь найближчому мiстi. Коли його хлопчик вирiс, вiн був таким самим, як його батько. Вони напилися разом. Якщо в будинку не було чого їсти, коли вони приходили додому, старий бив стару [обоймою] по головi. У неї було кiлька власних курей, i одну з них їй довелося поспiхом вбити. Коли їх усiх переб'ють, вона не матиме яєць на продаж, коли вона поїде до мiста, i що тодi вона робитиме?
  Їй довелося все життя планувати про те, як нагодувати тварин, нагодувати свиней, щоб вони розжирiли i їх можна було забити восени. Коли їх зарiзали, її чоловiк вiдвiз велику частину м'яса до мiста i продав. Якщо вiн не зробив це першим, це зробив хлопчик. Iнодi вони сварилися, i коли сварилися, стара стояла осторонь, тремтячи.
  У неї й так була звичка мовчати - це було виправлено.
  Iнодi, коли вона починала старiти - їй ще не було й сорока - i коли чоловiк i син iшли торгувати кiньми, чи пити, чи полювати, чи красти, вона ходила по хатi та по коморi, бурмочучи про себе.
  Як вона всiх годуватиме - це була її проблема. Собак треба було годувати. У сараї не вистачило сiна для коней та корови. Якби вона не годувала курей, як би вони могли нести яйця? Не маючи яєць на продаж, як вона могла купувати в мiстi речi, потрiбнi для пiдтримки життя цього мiсця? Слава богу, їй не довелося годувати чоловiка певним чином. Це тривало недовго пiсля їхнього весiлля та народження дiтей. Куди вiн вирушав у свої далекi мандрiвки, вона не знала. Iнодi його не було вдома на кiлька тижнiв, а коли хлопчик пiдростав, вони виїжджали разом.
  Вони залишили всi будинки на її розсуд, а грошей у неї не було. Вона нiкого не знала. З нею нiхто нiколи не розмовляв. Взимку їй доводилося збирати дрова для багаття, намагатися забезпечити поголiв'я дуже невеликою кiлькiстю зерна, невеликою кiлькiстю сiна.
  Поголiв'я в сараї жадiбно кричало їй, собаки ходили за нею. Взимку кури несли достатньо яєць. Вони тулилися по кутках сараю, i вона продовжувала спостерiгати їх. Якщо курка взимку знесе яйце в сараї i ви його не знайдете, воно змерзне i розiб'ється.
  Якось узимку стара пiшла в мiсто з кiлькома яйцями, i собаки пiшли за нею. Вона не приступила до роботи майже до трьох годин i пiшов сильний снiг. Вона вже кiлька днiв почувала себе не дуже добре i тому йшла, бурмочучи, напiвроздягнена, згорбивши плечi. Вона мала старий мiшок для зерна, в якому вона носила яйця, захованi на днi. Їх було небагато, але взимку яйця дорожчають. Вона отримає трохи м'яса [в обмiн на яйця], трохи солоної свинини, трохи цукру та, можливо, кави. Можливо, м'ясник дасть їй шматок печiнки.
  Коли вона приїхала в мiсто та торгувала яйцями, собаки лежали бiля дверей зовнi. Вона досягла успiху, отримала все необхiдне, навiть бiльше, нiж сподiвалася. Потiм вона пiшла до м'ясника, i вiн дав їй трохи печiнки та собачого м'яса.
  Вперше за довгий час iз нею по-дружньому заговорили. Коли вона увiйшла, м'ясник був один у своїй лавi, i його дратувала думка про те, що в такий день вийде така хвора на вигляд стара. Було дуже холодно, i снiг, що вщух у другiй половинi дня, знову падав. М'ясник щось сказав про її чоловiка i сина, вилаяв їх, а стара дивилася на нього з легким подивом в очах. Вiн сказав, що якщо чоловiк чи син заберуть печiнку або важкi кiстки з шматками м'яса, що висять на них, якi вiн поклав у мiшок iз зерном, вiн першим побачить, як вiн помре з голоду.
  Голодувати, так? Що ж, треба було годувати. Людей треба було годувати, i коней, якi нiкуди не годяться, але, можливо, їх можна обмiняти, i бiдну худорляву корову, яка не давала молока вже три мiсяцi.
  Конi, корови, свинi, собаки, люди.
  Стара мала повернутися додому до темряви, якби могла. Собаки слiдували за нею по п'ятах, обнюхуючи важкий мiшок iз зерном, який вона закрiпила на спинi. Дiставшись околицi мiста, вона зупинилася бiля паркану i прив'язала сумку до спини шматком мотузки, який спецiально для цiєї мети носила в кишенi сукнi. Це був простiший спосiб нести його. Руки в неї хворiли. Тяжко їй довелося перелазити через паркани, а одного разу вона впала i приземлилася на снiг. Собаки почали гратися. Їй довелося важко пiдвестися на ноги, але вона впоралася. Сенс перелазу через паркан полягав у тому, що був короткий шлях через пагорб та лiс. Вона могла б обiйти дорогу, але шлях туди був на милю далi. Вона боялася, що не зможе цього вдiяти. А потiм ще й поголiв'я треба було годувати. Залишилось трохи сiна, трохи кукурудзи. Можливо, її чоловiк та син принесуть щось додому, коли приїдуть. Вони поїхали на єдинiй колясцi, яка була у родини Граймсiв, хиткою машиною: до коляски був прив'язаний хисткий кiнь, а ще два хиткi конi вели поводами. Вони збиралися обмiняти коней та отримати трохи грошей, якщо зможуть. Вони можуть прийти додому п'яними. Було б добре мати щось у будинку, коли вони повернуться.
  У сина був роман iз жiнкою в окружному центрi, за п'ятнадцять миль звiдси. Вона була поганою жiнкою, твердою. Одного лiта син привiв її до будинку. I вона, i син пили. Джейка Граймса не було, i син i його жiнка командували старою як прислугою. Вона не дуже заперечувала, звикла до цього. Хоч би що трапилося, вона нiколи нiчого не говорила. Це був її спосiб робити. Їй це вдавалося, коли вона була молодою дiвчиною у нiмця, i вiдколи вийшла замiж за Джейка. В той раз її син привiв свою жiнку в будинок, i вони залишилися на всю нiч, спали разом, начебто вони були одруженi. Це не надто шокувало стару. Вона подолала шок у ранньому вiцi.
  З рюкзаком за спиною вона важко пройшла через вiдкрите поле, пробираючись по глибокому снiгу, i дiсталася лiсу. Їй довелося пiднятися на невеликий пагорб. У лiсi снiгу було небагато.
  Дорога була, але йти нею було важко. Вiдразу за вершиною пагорба, де лiс був найгустiшим, була невелика галявина. Чи думав хтось колись збудувати там будинок? Поляна була такою ж великою, як будiвельна дiлянка в мiстi, досить великою для будинку та саду. Стежка йшла вздовж галявини, i коли вона дiсталася мiсця, стара сiла вiдпочити бiля пiднiжжя дерева.
  Це було безглуздо. Коли вона влаштувалася, притиснувши рюкзак до стовбура дерева, це було приємно, але як щодо того, щоб знову встати? Вона на мить занепокоїлася про це, а потiм заплющила очi.
  Мабуть, вона якийсь час спала. Коли тобi так холодно, холоднiшого вже не стане. День став трохи теплiшим, i снiг пiшов сильнiше, нiж будь-коли. Потiм за деякий час погода прояснилася. Мiсяць навiть вийшов.
  За мiсiс Граймс у мiсто пiшли чотири собаки Граймса, всi високi, худорлявi хлопцi. Такi люди, як Джейк Граймс та його син, завжди тримають саме таких собак. Вони штовхають i ображають їх, але вони залишаються. Собакам Граймса, щоб не померти з голоду, доводилося багато добувати собi їжу, i вони займалися цим, поки стара спала спиною до дерева на краю галявини. Вони ганялися за кроликами в лiсi та на прилеглих полях i пiдiбрали ще трьох фермерських собак.
  Через деякий час усi собаки повернулися на галявину. Вони були чимось схвильованi. Такi ночi, холоднi, яснi та з мiсяцем, роблять щось iз собаками. Можливо, до них повертається якийсь старий iнстинкт, успадкований вiд тих часiв, коли вони були вовками та зимовими ночами нишпорили з лiсiв зграями.
  Собаки на галявинi ранiше за стару зловили двох-трьох кроликiв, i їхнiй негайний голод був угамований. Вони почали грати, бiгаючи кругами галявиною. Вони бiгали по колу, нiс кожного собаки упирався у хвiст наступного собаки. На галявинi, пiд заснiженими деревами та пiд зимовим мiсяцем, вони представляли дивну картину, безшумно бiгаючи по колу, пробитому їх бiгом у м'якому снiгу. Собаки не видали нi звуку. Вони бiгли та бiгли по колу.
  Можливо, стара бачила, як вони це робили перед своєю смертю. Можливо, вона прокидалася один чи два рази i дивилася на дивне видовище тьмяними старими очима.
  Зараз їй не було б дуже холодно, просто хотiлося спати. Життя тягнеться надовго. Можливо, стара збожеволiла. Вона, може, мрiяла про своє дiвоцтво у нiмця, а до того, коли вона була дитиною, i до того, як мати покинула її i покинула.
  Її сни були дуже приємними. З нею сталося не так багато приємних речей. Iнодi один iз собак Граймса залишав бiгове коло i зупинявся перед нею. Пес наблизив до неї морду. Його червоний язик висунувся.
  Бiг iз собаками мiг бути свого роду церемонiєю смертi. Можливо, первiсний вовчий iнстинкт, що прокинувся у собак вночi та бiгом, змусив їх злякатися.
  "Тепер ми бiльше не вовки. Ми - собаки, слуги людей. Живи, чувак. Коли людина вмирає, ми знову стаємо вовками".
  Коли один iз собак пiдiйшов до того мiсця, де стара сидiла спиною до дерева i притулилася носом до її обличчя, вiн, здавалося, був задоволений i пiшов назад, щоб тiкати зi зграєю. Усi собаки Граймс зробили це колись увечерi перед її смертю. Тар Мурхед усе дiзнався про це пiзнiше, коли став чоловiком, бо одного разу в лiсi iншої зимової ночi вiн побачив, як зграя собак поводиться саме так. Собаки чекали його смертi, як вони чекали на стару в ту нiч, коли вiн був дитиною, [але] коли це сталося з нею, вiн був молодим чоловiком i не збирався вмирати.
  Стара померла тихо i тихо. Коли вона померла i коли одна з собак Граймса пiдiйшла до неї i знайшла її мертвою, всi собаки перестали тiкати.
  Вони зiбралися довкола неї.
  Тепер вона була мертва. Вона годувала собак Граймсов, коли була жива, а що зараз?
  На її спинi лежав рюкзак, мiшок iз зерном, у якому лежав шматок солоної свинини, печiнка, яку дав їй м'ясник, собаче м'ясо та суповi кiстки. Мiський м'ясник, раптово охоплений почуттям жалю, важко навантажив її мiшок iз зерном. Для бабу це був великий улов.
  Тепер великий улов для собак.
  Одна з собак Граймса раптово вискочила з натовпу i почала смикати зграю на спинi старої. Якби собаки справдi були вовками, один iз них був би ватажком зграї. Те, що вiн зробив, зробили й iншi.
  Всi встромили зуби в мiшок iз зерном, який стара прив'язала мотузками до спини.
  Тiло старої витягли на вiдкриту галявину. Зношена стара сукня швидко зiрвалася з її плечей. Коли її знайшли через день чи два, сукня була зiрвана з її тiла до стегон, але собаки не торкнулися тiла. Вони дiстали м'ясо з мiшка iз зерном, от i все. Коли її знайшли, її тiло замерзло, плечi були такими вузькими, а тiло таким тендiтним, що пiсля смертi воно нагадувало тiло молодої дiвчини.
  Подiбнi речi вiдбувалися у мiстах Середнього Заходу, на фермах неподалiк мiста, коли Тар Мурхед був дитиною. Мисливець за кроликами знайшов тiло старої i не торкнувся його. Щось, проторена [кругла] стежка на невеликiй заснiженiй галявинi, тиша мiсця, мiсце, де собаки турбували тiло, що намагалося витягнути мiшок iз зерном або розiрвати його, щось налякало людину, i вiн поспiшив геть. у мiсто.
  Тар був на Мейн-стрiт зi своїм братом Джоном, який розносив деннi газети магазинами. Була майже нiч.
  Мисливець зайшов у продуктовий магазин та розповiв свою iсторiю. Потiм вiн пiшов у будiвельний магазин та в аптеку. Чоловiки почали збиратися на тротуарах. Потiм вони рушили дорогою до мiсця в лiсi.
  Звичайно, Джону Мурхеду слiд було б продовжувати займатися своєю справою щодо поширення газет, але вiн цього не зробив. Усi збиралися до лiсу. Пiшли трунар та мiський маршал. Кiлька людей сiли в воз i поїхали туди, де стежка вiдходила вiд дороги, але конi були не надто пiдкованi i ковзали слизькою дорогою. Вони провели час не краще, нiж тi, хто йшов пiшки.
  Мiський маршал був великим чоловiком, чия нога була поранена пiд час Громадянської вiйни. Вiн нiс важку палицю i швидко кульгав дорогою. Джон i Тар Мурхед слiдували за ним по п'ятах, i в мiру їхнього просування до натовпу приєднувалися iншi хлопчики та чоловiки.
  Коли вони дiсталися того мiсця, де стара згорнула з дороги, вже стемнiло, але зiйшов мiсяць. Маршал подумав, що могло статися вбивство. Вiн продовжував ставити мисливцевi запитання. Мисливець йшов iз рушницею на плечi, за ним по п'ятах йшов собака. Не часто мисливцевi на кроликiв випадає шанс бути настiльки помiтним. Вiн цим скористався повною мiрою, очоливши процесiю разом iз мiським маршалом. "Я не бачив жодних ран. Вона була молода дiвчина. Її обличчя було закопане снiгом. Нi, я її не знав. Насправдi мисливець не придивлявся до тiла. Вiн був наляканий. Її могли вбити, а хтось мiг вискочити з-за дерева та вбити його. У лiсi ближче до вечора, коли дерева всi голi, а на землi лежить бiлий снiг, коли все тихо, щось моторошне повзе по тiлу. Якщо в сусiднiй в'язницi сталося щось дивне чи надприродне, ви думаєте про те, якнайшвидше пiти звiдти.
  Натовп чоловiкiв i хлопчикiв дiстався мiсця, де стара перетнула поле, i пiшла слiдом за маршалом i мисливцем вгору невеликим схилом у лiс.
  Тар та Джон Мурхед мовчали. У Джона через плече висiла пачка паперiв у сумцi. Коли вiн повернеться до мiста, йому доведеться продовжити роздачу своїх паперiв, перш нiж вiн пiде додому вечеряти. Якщо Тар пiде з ним, як Джон, безперечно, вже вирiшив, вони обидва запiзняться. Або матерi Тара або його сестрi доведеться розiгрiвати їм вечерю.
  Ну їм було б що розповiсти. Хлопчиковi не часто випадав такий шанс. Пощастило, що вони опинилися в продуктовому магазинi, коли увiйшов мисливець. Мисливець був сiльським хлопцем. Жоден iз хлопчикiв нiколи ранiше його не бачив.
  Тепер натовп чоловiкiв i хлопчикiв дiстався галявини. У такi зимовi ночi темрява настає швидко, але повний мiсяць все прояснив. Двоє хлопчикiв Мурхеда стояли бiля дерева, пiд яким померла стара.
  Вона не виглядала старою, лежачи там, замерзла, [не] за такого свiтла. Один iз чоловiкiв перевернув її в снiгу, i Тар усе побачив. Його тiло тремтiло, як i тiло його брата. Можливо, то був холод.
  Жоден iз них нiколи ранiше не бачив жiночого тiла. Можливо, снiг, що прилип до замерзлої плотi, робив її такою бiлою, такою схожою на мармур. З компанiєю з мiста не прийшла жодна жiнка, але один iз чоловiкiв, мiський коваль, зняв пальто та накрив його нею. Потiм вiн узяв її на руки i вирушив у мiсто, всi iншi мовчки пiшли за ним. Тодi нiхто не знав, хто вона така.
  Тар бачив усе, бачив круглу на снiгу, схожу на мiнiатюрну iподром, де у собак були обода, бачив, як люди були спантеличенi, бачив бiлi оголенi молодi плечi, чув шепiт коментарi чоловiкiв.
  Чоловiки були просто спантеличенi. Вони вiднесли тiло трунарю, а коли коваль, мисливець, маршал i ще кiлька людей увiйшли всередину, вони зачинили дверi. Якби Дiк Мурхед був там, можливо, вiн змiг би увiйти i все побачити та почути, але [два] хлопчика Мурхеда не змогли.
  Тар пiшов зi своїм братом Джоном, щоб роздати [iншi] папери, i коли вони повернулися додому, саме Джон розповiв цю iсторiю.
  Тар промовчав i рано лiг спати. Можливо, його не задовольнило, як Джон розповiв цю iсторiю.
  Пiзнiше, у мiстi, вiн, мабуть, почув i iншi фрагменти розповiдi старої. Вiн згадав, як вона проходила повз будинок Мурхедiв, коли вiн був хворий. Наступного дня її впiзнали i було проведено розслiдування. Чоловiка та сина десь знайшли та привезли до мiста, їх намагалися пов'язати зi смертю жiнки, але це не спрацювало. Вони мали досить прекрасне алiбi.
  Проте мiсто було проти них. Їм довелося вибратися. Куди вони пiшли, Тар нiколи не чув.
  Вiн пам'ятав тiльки картину там, у лiсi, чоловiкiв, що стояли навколо, оголену, дiвочу постать, що лежить обличчям униз на снiгу, [коло], утворений собаками, що бiжать, i чисте холодне зимове небо над головою. Небом пливли бiлi фрагменти хмар. Вони мчали невеликим вiдкритим простором серед дерев.
  Сцена в лiсi стала для Тара, без його вiдома, основою iсторiї, яку дитина не могла зрозумiти i яка вимагала розумiння. Довгий час фрагменти доводилося повiльно збирати.
  Щось сталося. Коли Тар був молодий чоловiк, вiн пiшов працювати на ферму нiмця. Була наймана дiвчина i вона боялася свого роботодавця. Дружина фермера ненавидiла її.
  Тар бачив дещо у цьому мiсцi. Якось пiзнiше, зимової ночi, в ясну мiсячну нiч з ним сталася напiвжахлива, мiстична пригода з собаками в лiсi. Коли вiн був школярем, у лiтнiй день вiн пiшов iз приятелем уздовж струмка за кiлька миль вiд мiста i прийшов до будинку, де жила стара. Пiсля її смертi у будинку нiхто не жив. Дверi були зiрванi з петель, лiхтарi у вiкнах усi розбитi. Коли хлопчик i Тар стояли на дорозi бiля будинку, з-за рогу будинку вибiгли два собаки, без сумнiву, собаки, що просто бродили з ферми. Собаки були високi, худорлявi хлопцi, пiдiйшли до паркану i пильно подивилися на хлопчикiв, що стояли на дорозi.
  Вся ця iсторiя, iсторiя смертi старої, була для Тара, коли вiн став старшим, як музика, почута здалеку. Перекази доводилося пiднiмати повiльно, по однiй. Треба було щось зрозумiти.
  Загибла жiнка була однiєю з тих, хто годує тварин. З дитинства вона годувала тварин: людей, корiв, курей, свиней, коней, собак. Вона провела своє життя, годуючи всiляких тварин. Досвiд iз її чоловiком був чисто тваринним досвiдом. Народження дiтей було для неї тваринним досвiдом. Дочка її померла в дитинствi, i з єдиним сином у неї, мабуть, не було жодних людських стосункiв. Вона годувала його, як годувала чоловiка. Коли її син пiдрiс, вiн привiв до будинку жiнку, i стара їх годувала, нiчого не кажучи. У нiч смертi вона поспiшала додому, несучи на своєму тiлi їжу для тварин.
  Вона померла на галявинi в лiсi i навiть пiсля смертi продовжувала годувати тварин собак, якi вибiгли з мiста її п'ятами.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XIII
  
  ЩО БУЛО БУВ турбував Тара довгий час. Влiтку, коли йому виповнилося тринадцятий рiк, ситуацiя погiршилася. Його мати довгий час почувала себе не дуже добре, але того лiта їй, здається, стало краще. [Тепер папери продавав Тар, а не Джон], але це не зайняло багато часу. Оскiльки його мати була не дуже здорова i мала iншi дiти молодшого вiку, якi не поспiшали, вона не могла придiляти [Тару] багато уваги.
  Пiсля обiду вони з Джимом Муром вирушали до лiсу. Iнодi вони просто ледарювали, а iнодi ходили на рибалку чи купання. Уздовж струмка фермери працювали на полях. Коли вони ходили купатися на мiсце пiд назвою "Нора мами Калвер", приходили iншi хлопчики з мiста. Молодi люди iнодi спускалися через поля до струмка. Був один молодик, який мав припадки. Його батько був мiським ковалем [який винiс мертву жiнку з лiсу]. Вiн займався плаванням, як i всi iншi, але хтось повинен був за ним доглядати. Якось у нього стався напад у водi, i його довелося витягувати, щоб вiн не потонув. Тар побачив це, побачив оголену людину, що лежить на березi струмка, побачив дивний погляд його очей, дивнi судомнi рухи його нiг, рук i тiла.
  Чоловiк пробурмотiв слова, яких Тар було зрозумiти. Це могло бути схоже на поганий сон, який сниться вам iнодi ночами. [Вiн] подивився лише на мить. Незабаром чоловiк встав i одягнувся. Вiн повiльно ходив полем, опустивши голову, сiв, притулившись спиною до дерева. Яким вiн був блiдим.
  Коли старшi хлопчики та молодi люди прийшли до купальнi, Тар та Джим Мур спалахнули. Старшi хлопчики в таких мiсцях люблять зганяти зло на молодших. Вони поливають брудом тiла маленьких хлопчикiв пiсля того, як вони виходять iз купання та частково одягненi. Коли вiн наздожене вас, вам доведеться пiти i знову вмитися. Iнодi вони роблять це десятки разiв.
  Потiм ховають ваш одяг або занурюють його у воду i зав'язують вузли в рукавi сорочки. Коли хочеш одягнутись i пiти, ти не можеш.
  [Нiжна компанiя - хлопчики з маленького мiстечка - iнодi.]
  Беруть рукав сорочки та занурюють його у воду. Потiм вони зав'язують тугий вузол i тягнуть щосили, i хлопчиковi важко його розв'язати. Якщо йому доведеться взятися за справу, старшi хлопчики у водi смiються та кричать. Про це є пiсня, сповнена слiв гiрше, нiж можна почути у будь-якiй лiврейнiй стайнi. "Їж яловичину", - кричать старшi хлопчики. Потiм вони викрикують пiсню. Все це дзвенить вiд цього. Це не якийсь незвичайний спiв.
  Те, що турбувало Тара, турбувало й Джима Мура. Iнодi, коли вони залишалися вдвох у лiсi, бiля струмка за звичайним мiсцем для купання вони заходили туди разом. Потiм вони вийшли i лежали голi на березi струмки на травi пiд сонцем. Це було приємно.
  [Потiм] вони почали розповiдати про те, що чули в школi серед молодих людей у купальнi.
  "Припустимо, у тебе колись з'явиться шанс познайомитися з дiвчиною, що тодi?" Можливо, маленькi дiвчатка, якi йдуть разом iз школи додому, без хлопчикiв, кажуть однаково.
  "О, я не матиму такого шансу. Мабуть, я б злякався, а ти?
  "Думаю, ти подолаєш страх. Ходiмо.
  Ви можете говорити i думати багато про що, а потiм, коли ви повернетеся додому, де вашi мати i сестра, це, здається, не матиме для вас великого значення. Якби ви мали шанс i ви щось зробили, все могло б бути по-iншому.
  Iнодi, коли Тар i Джим лежали так на березi струмка, один з них стосувався тiла iншого. Це було дивне почуття. Коли це сталося, вони обидва схопились i почали бiгати. Декiлька молодих дерев росли на березi струмка в тому напрямку i дерлися по деревах. Дерева були маленькими, гладкими i стрункими, i хлопчики вдавали з себе мавп або iнших диких тварин. Вони продовжували це робити довгий час, обидва поводилися досить шалено.
  Одного разу, коли вони це робили, пiдiйшов чоловiк, i їм довелося тiкати та ховатися у кущах. Вони були в тiсному мiсцi, i їм доводилося триматися близько один до одного. Пiсля того, як чоловiк пiшов, вони одразу пiшли за своїм одягом, обидва вiдчували себе дивно.
  Дивно про що? Ну, i як ти скажеш? Усi хлопчики iнодi бувають такими.
  Був хлопчик, якого знали Джим та Тар, i у якого вистачило смiливостi зробити що завгодно. Одного разу вiн був iз дiвчиною i вони зайшли до хлiву. Мати дiвчинки побачила, як вони увiйшли, i пiшла за нею. Дiвчина отримала прочуханку. Нi Тар, нi Джим не думали, що щось справдi сталося, але хлопчик сказав, що це сталося. Вiн хвалився цим. "Це не вперше".
  Такi розмови. Тар i Джим подумали, що хлопчик збрехав. - Як ти гадаєш, у нього не вистачило б смiливостi?
  Вони говорили про такi речi бiльше, нiж хотiли. Вони нiчого не могли з цим вдiяти. Коли вони багато говорили, їм обом було не по собi. Ну i як ти збираєшся щось дiзнатися? Коли чоловiки кажуть, ти слухаєш усе, що можеш. Якщо чоловiки побачать, що ви стирчаєте поблизу, вони скажуть вам пiти.
  Тар бачив речi, розносячи ввечерi папери додому. Ранiше приходив чоловiк на конi та вiзку i чекав у певному мiсцi на темнiй вулицi, а через деякий час до нього приєдналася жiнка. Жiнка була одружена, i чоловiк теж. Перш нiж прийшла жiнка, чоловiк засмикнув бiчнi шторки своєї коляски. Вони поїхали разом.
  Тар знав, хто вони такi, i через якийсь час чоловiк зрозумiв, що вiн знає. Якось вiн зустрiв Тара на вулицi. Чоловiк зупинився. Вiн купив газету. Потiм вiн стояв i дивився на Тара, засунувши руки в кишенi. У цiєї людини була велика ферма за кiлька миль вiд мiста, там жили його дружина та дiти, але вiн майже весь час був у мiстi. Вiн був скупником сiльськогосподарської продукцiї та вiдправляв її до довколишнiх мiст. Жiнка, яку Тар бачив, що сiдає в баггi, була дружиною торговця.
  Чоловiк вклав Тару в руку п'ятидоларову купюру. "Думаю, ти знаєш достатньо, щоб тримати рот на замку", - сказав вiн. Це все.
  Сказавши це, чоловiк приручився та пiшов. У Тара нiколи не було стiльки грошей, нiколи ранiше не було грошей, якi вiн не очiкував вiдзвiтувати. Це був простий спосiб отримати це. Коли хтось iз дiтей Мурхедiв заробляв грошi, вони вiддавали їх своїй матерi. Вона нiколи не питала нiчого подiбного. Це здавалося природним.
  Тар купив собi цукерок на чверть, купив пачку цигарок Sweet Caporal. Вiн i Джим Мур спробували викурити їх коли-небудь, коли були в лiсi. Потiм вiн купив шикарну краватку за п'ятдесят центiв.
  Все було гаразд. У кишенi вiн мав трохи бiльше чотирьох доларiв. Здачу вiн отримав срiбними доларами. Ернест Райт, який володiв невеликим готелем у мiстi, завжди стояв перед своїм готелем iз пачкою срiбних доларiв у руках i грав ними. На ярмарку восени, коли на ярмарок приїжджало багато шахраїв iз iнших мiст, ставили кiоски для азартних iгор. Ви можете отримати тростину, накинувши на неї кiльце, або золотий годинник, або револьвер, вибравши правильне число на колесi. Таких мiсць було багато. Якось Дiк Мурхед, залишившись без роботи, влаштувався на роботу до одного з них.
  У всiх таких мiсцях було складено купки срiбних доларiв на чiльному мiсцi. Дiк Мурхед сказав, що у фермера чи найманого працiвника приблизно стiльки ж шансiв виграти грошi, скiльки у снiгової грудки в пеклi.
  Проте було приємно бачити купу срiбних доларiв, приємно бачити, як Ернест Райт подзвiнкував срiбними доларами в руках, стоячи на тротуарi перед своїм готелем.
  Приємно, що Тара мав чотири великi срiбнi долари, за якi вiн не вiдчував необхiдностi звiтувати. Вони тiльки-но спустилися до нього в руку, нiби з неба. Цукерки, якi вiн мiг з'їсти, сигарети, якi вони з Джимом Муром колись найближчим часом спробують палити. Нова краватка буде трохи складною. Де вiн скаже рештi вдома, що отримав його? Бiльшiсть хлопчикiв його вiку у мiстi нiколи не отримували краваток за п'ятдесят центiв. Дiк отримував не бiльше двох нових на рiк - коли був з'їзд ВАР або щось таке. Тар мiг би сказати, що знайшов його, а також знайшов чотири срiбнi долари. Тодi вiн мiг би вiддати грошi матерi та забути про них. Було приємно вiдчувати у кишенi важкi срiбнi долари, але вони дiсталися йому дивним чином. Срiбло краще мати, нiж купюри. Таке вiдчуття, що бiльше.
  Коли чоловiк одружений, ви бачите його з дружиною i нiчого не думаєте [про це], але такий чоловiк чекає в колясцi на провулку, а потiм йде жiнка, яка намагається поводитися так, нiби вона збираюся зайти до якоїсь сусiдки - вже вечiр, вечеря закiнчився, i її чоловiк повернувся до свого магазину. Потiм жiнка озирнулася i швидко залiзла в баггi. Вони їдуть, задерши штори.
  Безлiч мадам Боварi в американських мiстечках - що!
  Тар хотiв розповiсти про це Джиму Муру, але не наважився. Мiж ним i людиною, у якої вiн узяв п'ять доларiв, iснувала своєрiдна угода.
  Жiнка знала, що вiн знає так само добре, як чоловiк. Вiн вийшов з провулка босий, безшумний, з пачкою паперiв пiд пахвою i вискочив просто на них.
  Можливо, вiн зробив це навмисно.
  Чоловiк жiнки взяв у себе в магазинi ранкову газету, а денну газету доставили додому. Було смiшно потiм зайти в його магазин i побачити його там, що розмовляє з якимсь чоловiком, який нiчого не знає, Таром, лише дитиною, яка знає так багато.
  I що вiн знав?
  Бiда в тому, що такi речi змушують хлопчика замислитись. Ви бажаєте багато побачити, i коли ви щось бачите, це вас хвилює i змушує вас майже шкодувати, що ви цього не зробили. Жiнка, коли Тар принiс газету додому, нiчого не показала. У неї були всi нерви.
  Чому вони втекли саме таким чином? Хлопчик знає, але не знає. Якби Тар мiг обговорити це лише з Джоном чи Джимом Муром, це було б полегшенням. Ви не можете говорити про такi речi з кимось iз вашої родини. Вам потрiбно вийти надвiр.
  Тар бачив iншi речi. Вiн Коннелл, який працював в аптецi Керi, одружився з мiсiс Грей пiсля смертi першого чоловiка.
  Вона була вищою за нього. Вони винайняли будинок i обставили його меблями першого чоловiка. Якось увечерi, коли йшов дощ i було темно, всього близько сьомої години, Тар йшов розносом газет позаду їхнього будинку, i вони забули закрити жалюзi на вiкнах. На жодному з них не було нiчого, i вiн ганявся за нею всюди. Нiколи б не подумав, що дорослi люди можуть так поводитися.
  Тар знаходився в провулку, як i того разу, коли побачив людей у баггi. Проходячи провулки, ви заощаджуєте час [доставляючи документи], коли потяг спiзнюється. Вiн стояв, тримаючи свої папери пiд пальто, щоб вони не намокли, i поряд з ним були двi дорослi люди, якi поводилися так.
  Там було щось подiбне до вiтальнi i сходи, що вели нагору, а потiм ще кiлька кiмнат на першому поверсi, в яких не було жодного свiтла.
  Першим, що побачив Тар, була жiнка, що бiжить ось так, без одягу, через кiмнату, а її чоловiк - за нею. Це розсмiшило Тара. Вони були схожi на мавп. Жiнка побiгла нагору, а вiн за нею. Потiм вона знову спустилася вниз. Вони пiрнули в темнi кiмнати, а потiм знову вийшли. Iнодi вiн ловив її, але вона, мабуть, була слизькою. Вона щоразу йшла. Вони продовжували це робити. Таке безумство бачити. У кiмнатi, на яку дивився Тар, стояв диван, i щойно вона сiла за нього, вiн опинився попереду. Вiн поклав руки на спинку дивана i зiстрибнув iз нього. Ви не подумали б, що [продавець наркотикiв] зможе це зробити.
  Потiм вiн погнався за нею в одну iз темних кiмнат. Тар чекав i чекав, але вони не вийшли.
  Такому хлопцевi, як Вiн Коннелл, доводилося пiсля вечерi працювати у магазинi. Вiн одягся i пiшов туди. Люди приходять за рецептами, можливо, купити сигару. Вiн стоїть за прилавком та посмiхається. "Чи є ще щось? Звичайно, якщо щось незадовiльно, повернiть його назад. Ми прагнемо, щоб догодити."
  Тар йде з дороги, приходить до вечерi пiзнiше, нiж будь-коли, щоб пройти повз аптеки Керi i заглянути туди, щоб побачити там Вiна, як i будь-яка iнша людина, яка робить те, що вiн робив постiйно, щодня. I менше години тому.
  Вiн був ще не такий уже старий, але вже був лисий.
  Свiт людей похилого вiку поступово вiдкривається перед хлопчиком, який ходить зi своїми паперами. Деякi люди похилого вiку, здавалося, мали велику гiднiсть. Iншi цього не зробили. Хлопчики, ровесники Тара, мали таємнi вади. Деякi хлопчики у купальнi щось робили, щось говорили. Коли чоловiки стають старшими, вони сентиментально ставляться до старої купальнi. Вони пам'ятають лише приємне, що сталося. Є хитрiсть розуму, що змушує забути [неприємнi] [речi]. Це на краще. Якби ви могли бачити життя ясно i прямо, можливо, ви не змогли б жити.
  Хлопчик ходить по мiсту, сповнений цiкавостi. Вiн знає, де злi собаки, що люди розмовляють з ним лагiдно. Скрiзь є болячки. Вiд них нiчого не досягнеш. Якщо газета спiзнюється на годину, вони гарчать i метушаться на вас. Якого бiса. Ви не керуєте залiзницею. Якщо потяг спiзнюється, то це не ваша вина.
  Цей Вiн Коннелл робить це. Тар iнодi смiявся над цим ночами в лiжку. Скiльки людей рiже всiлякi каперси за жалюзi будинкiв? У деяких будинках чоловiки та жiнки постiйно сварилися. Тар пройшов вулицею i, вiдчинивши ворота, увiйшов у двiр. Вiн збирався покласти газету пiд заднi дверi. Дехто хотiв, щоб це було там. Коли вiн обiйшов будинок, усерединi почулися звуки сварки. "Я також цього не робив. Ти брехун. Я знесу тобi чортову голову. Спробуйте один раз". Низький рикаючий голос чоловiка, рiзкий рiжучий голос розгнiваної жiнки.
  Тар постукав у заднi дверi. Можливо, це вечiр його збору. I чоловiк, i жiнка пiдiйшли до дверей. Вони подумали, що це мiг бути якийсь сусiд i що їх застали в сварцi. ["Ну, це всього лише хлопчик".] Коли вони побачили, це був лише вираз полегшення на обличчях [Смола]. Чоловiк заплатив Тару гарчанням. "Ти спiзнився двiчi цього тижня. Я хочу, щоб моя газета була тут, коли я повернусь додому".
  Дверi зачинилися, i Тар на мить затримався. Невже вони знову почнуть сваритись? Вони зробили. Можливо їм це сподобалося.
  Нiчнi вулицi будинкiв iз закритими жалюзi. Чоловiки виходять iз парадних дверей, щоб вирушити до центру мiста. Вони ходили до салонiв, аптеки, перукарнi чи тютюнового магазину. Там вони сидiли, iнодi вихваляючись, iнодi просто мовчали. Дiк Мурхед не сварився з дружиною, але все одно було вдома, а iнше, коли вiн гуляв увечерi серед чоловiкiв. Тар прослизнув серед людей, коли його батько говорив. Вiн вислизнув досить швидко. Вдома Дiку доводилося спiвати досить тихо. Тар ставив собi питання, чому. Це сталося не тому, що Мерi Мурхед вилаяла його.
  Майже у кожному будинку, який вiн вiдвiдав, або чоловiк, або жiнка правили сiдати. У центрi мiста, серед iнших чоловiкiв, [чоловiк] завжди намагався створити враження, що [вiн] бос. "Я сказав своїй старiй - дивись сюди, я сказав - ти робиш те й те. Б'юся об заклад, що вона це зробила.
  
  Зробив це, га? У бiльшостi будинкiв, якi вiдвiдував Тар, було те саме, що й у будинку Мурхедiв - жiнки були сильними. Iнодi вони керували гiркими словами, iнодi сльозами, iнодi мовчанням. Мовчання було звичкою Мерi Мурхед.
  OceanofPDF.com
  ЧАСТИНА IV
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XIV
  
  ТУТ БУЛО _ А Дiвчина, ровесниця Тара, прийшла вiдвiдати хату полковника Фарлi на Момi-стрiт. Вулиця виходила за будинок Фарлi та закiнчувалася на мiському цвинтарi. "Фарлi-плейс" був передостаннiм на вулицi, старим [хитким] будинком, де жили Томпсони.
  Будинок Фарлi був великим i мав купол нагорi. Перед будинком, зверненим до дороги, була низька живоплота, а збоку - яблуневий сад. За яблуневим садом стояв великий червоний сарай. Це було одне з найрозкiшнiших мiсць у мiстi.
  Фарлi були людьми, якi завжди були люб'язнi з Таром пiсля того, як вiн почав продавати газети, але бачив їх нечасто. Полковник Фарлi брав участь у вiйнi, як i батько Тара, i був одруженим, коли вступив на вiйну. Вiн мав двох синiв, обидва з яких навчалися в коледжi. Потiм вони поїхали жити в якесь мiсто i, мабуть, розбагатiли. Дехто казав, що одружився з багатими жiнками. Вони вiдправили додому полковнику та його дружинi грошi, причому у великiй кiлькостi. Полковник був юристом, але практики в нього було мало - вiн просто дурiв, отримуючи пенсiї для старих солдатiв тощо. Iнодi вiн цiлий день не ходив до свого офiсу. Тар побачив його, що сидiв на ганку вдома i читав книгу. Його дружина сидiла за гаптуванням. Вона була маленькою та товстою. Коли вiн збирав грошi за газету, полковник завжди давав Тару додатковий п'ятак. З такими людьми, подумав Тар, усе гаразд.
  З ними жила ще одна лiтня пара. Чоловiк дбав про їхнiй екiпаж i в погожi днi возив полковника та його дружину, а жiнка готувала та виконувала роботу по дому. У цьому будинку всiм було досить лагiдно, подумав Тар.
  Вони мало були схожi на Томпсонiв, якi жили за ними на тiй вулицi, прямо бiля ворiт цвинтаря.
  Томпсони були складною командою. Було троє дорослих синiв та дiвчинка вiку Тара. Тар майже нiколи не бачив старого боса Томпсона чи хлопчикiв. Щолiта вони їздили до цирку чи на вуличний ярмарок. Якось у товарному вагонi вони мали опудало кита.
  Вони оточили його полотном, ходили мiстами i брали десять центiв, щоб подивитись на нього.
  Коли вони були вдома, Томпсони, батько i сини, тинялися по салонах i хвалилися. Старий бос Томпсон завжди мав багато грошей, але вiн змушував своїх жiнок жити як собаки. У його старої нiколи не було нової сукнi, i вона виглядала вся зношеною, тодi як старий i хлопчики завжди з важливим виглядом розгулювали Мейн-стрiт. У тому роцi старий кит Томпсон носив капелюх i завжди був у модному жилетi. Йому подобалося заходити до салону чи магазину i дiставати велику пачку купюр. Якщо в кишенi була п'ятицентова монета, коли вiн хотiв пива, вiн нiколи її не показував. Вiн дiстав десятидоларову купюру, вiдокремив її вiд великого рулону та кинув на стiйку. Деякi чоловiки сказали, що бiльшiсть рулону складалася з однодоларових купюр. Хлопчики були такими ж, але вони не мали стiльки грошей, щоб хизуватися з важливим виглядом. Старий залишив собi все.
  Дiвчина, яка приїхала влiтку в гостi до Фарлi, була дочкою їхнього сина. Її батько та мати поїхали до Європи, тому вона збиралася залишитися до їхнього повернення. Тар почув про це ще до її приїзду - подiбнi речi розповсюджуються мiстом досить швидко - i [ось вiн] був на вокзалi, щоб забрати пачку паперiв, коли вона увiйшла.
  З нею було все гаразд. Ну, у неї були блакитнi очi та жовте волосся, вона була одягнена в бiлу сукню та бiлi панчохи. Полковник iз дружиною та старий, який керував каретою, зустрiли її на вокзалi.
  Тар отримав свої документи - багажник завжди скидав їх на станцiйну платформу бiля його нiг - i поспiшив подивитися, чи не можна продати їх людям, що виходять iз поїзда i сiдають у нього. Коли дiвчина вийшла - її доручили кондукторовi, i вiн передав її сам, - полковник пiдiйшов до Тару i попросив його газету. "З таким же успiхом я можу врятувати вас, якщо ви пiдете з нашого шляху", - сказав вiн. Вiн тримав дiвчину за руку. "Це моя [онука], мiс Естер Фарлi", - сказав вiн. Тар почервонiв. Це був перший раз, коли хтось представив його дамi. Вiн не знав, що робити, тож зняв кепку, але не сказав жодного слова.
  Дiвчина навiть не почервонiла. Вона просто дивилася на нього.
  "Господи", - подумав Тар. Вiн не хотiв чекати, щоб побачити її знову, поки наступного дня йому не доведеться вiднести газету до Фарлi, тому вiн пiшов туди вдень, але так нiчого i не побачив. Найгiрше було те, що, проходячи повз будинок Фарлi, йому довелося зробити одне з двох. Вулиця нiкуди не вела, просто дiйшла до ворiт цвинтаря i зупинилася, i йому довелося йти далi на цвинтар, через нього i через паркан [i] на iншу вулицю, або знову повертатися повз Фарлi. Що ж, вiн не хотiв, щоб полковник, його дружина чи дiвчина думали, що вiн тиняється поблизу.
  Дiвчина одразу ж його розбудила. Таке сталося вперше. Вона снилася йому ночами i навiть не наважувався говорити про неї Джимовi Муру. Якось Джим щось сказав про неї. Тар почервонiв. Йому довелося [швидко] почати говорити про щось iнше. Вiн не мiг вигадати, що сказати.
  [Тар] почав йти сам. Якщо вiн вiдiйшов вiд залiзничних колiй на милю - у бiк маленького мiстечка Грiнвiлл - потiм звернув через поля i пiдiйшов до струмка, який взагалi не протiкав через [його] мiсто.
  Якби вiн захотiв, вiн мiг би пройти аж до Грiнвiля. Якось вiн це зробив. Це було лише п'ять миль. Приємно було опинитися в мiстi, де не знав жодної душi. Головна вулиця була вдвiчi довшою, нiж у його власному мiстi. У дверях магазину стояли люди, яких вiн нiколи не бачив, дивнi люди, що гуляли вулицями. Вони дивилися на нього з цiкавiстю в очах. У своєму мiстi вiн тепер став звичною фiгурою, що носилася з газетами вранцi та ввечерi.
  Причина, по якiй вiн любив їхати тим лiтом один, полягала в тому, що коли вiн залишався один, йому здавалося, що з ним нова. Iнодi, коли вiн брав газету, бачив її в будинку Фарлi. Вона навiть виходила iнодi брати в нього газету i робила це зi стриманою усмiшкою на обличчi. Якщо вiн i був збентежений у її присутностi, то нi.
  
  Вона сказала йому "доброго ранку", i все, що вiн мiг зробити, це пробурмотiти щось, чого вона не почула. Часто, коли вiн удень гуляв iз газетами, вiн бачив, як вона їхала верхи з дiдусем та бабусею. Всi заговорили з ним, i вiн нiяково зняв кепку.
  Зрештою, вона була лише дiвчиною, як i його сестра Маргарет.
  Коли вiн їхав з мiста один лiтнi днi, вiн мiг уявити, що вона була з ним. Вiн узяв її за руку, поки вони йшли. Тодi вiн не боявся.
  Найкраще вирушити в буковий лiс приблизно за пiвмилi вiд колiй.
  Буковi дерева росли в невеликому, порослому травою ярi, що вiв до струмка i до пагорба нагорi. Провесною в яру йшов рукав струмка, але влiтку вiн пересох.
  "Немає такого лiсу, як буковий", - подумав Тар. Пiд деревами земля була чистою, дрiбних кущiв не росло, а серед великого корiння, що стирчало з землi, були мiсця, де вiн мiг лежати, як у лiжку. Повсюди носилися бiлки та бурундуки. Коли вiн був ще довгий час, вони пiдiйшли [досить] близько. Того лiта Тар мiг застрелити будь-яку кiлькiсть бiлок, i, можливо, якби вiн це зробив i вiднiс їх додому приготувати, це дуже допомогло б Мурхедам, але вiн нiколи не брав [з собою] рушницi.
  Джон був один. Вiн купив його дешево, уживаним. Тар мiг би легко позичити його. Вiн не хотiв.
  Йому хотiлося пiти в буковий лiс, бо вiн хотiв мрiяти про нову дiвчину в мiстi, хотiв вдавати, що вона з ним. Дiставшись до мiсця, вiн улаштувався на зручному мiсцi серед корiння i заплющив очi.
  Поруч iз ним в уявi [звичайно] була дiвчина. Вiн мало розмовляв [з нею]. Що слiд було сказати? Вiн узяв її руку в свою, притис її долоню до своєї щоки. Її пальцi були такi м'якi i маленькi, що, коли вiн тримав її руку, його власна виглядала великою, як рука чоловiка.
  Вiн збирався одружитися з дiвчиною Фарлi, коли виросте. Це вiн вирiшив. Вiн не знав, що таке одруження. Так, вiн зробив. Причина, через яку йому було так соромно i червонiти, коли вiн пiдходив до неї, полягала в тому, що вiн завжди мав такi думки, коли її не було [поряд]. Спочатку йому доведеться подорослiшати та поїхати до мiста. Йому доведеться стати таким багатим, як вона. Це займе час, але не так багато. Тар заробляв чотири долари на тиждень, продаючи газети. Вiн був у мiстi, де було не так багато людей. Якби мiсто було вдвiчi бiльше, воно заробляло б у два рази бiльше, якби вчетверо [бiльше] - у чотири рази бiльше. Чотири рази чотири - шiстнадцять. У роцi п'ятдесят два тижнi. Чотири рази п'ятдесят два - двiстi вiсiм доларiв. Господи, це дуже багато.
  I вiн не продаватиме лише папери. Можливо, вiн купить йому магазин. Тодi вiн дiстане йому карету чи автомобiль. Вiн пiд'їжджав до її будинку.
  Тар спробував уявити, яким мiг би бути мiський будинок, де жила дiвчина, коли вона була вдома. Будинок Фарлi на Момi-стрiт був чи не найбiльш величним мiсцем у мiстi, але багатство полковника Фарлi не дорiвнювало багатству його синiв у мiстi. Усi у мiстi так говорили.
  У буковому лiсi лiтнiми днями Тар заплющував очi i кiлька годин мрiяв про свої мрiї. Iнодi вiн лягав спати. Тепер вiн завжди не спав ночами в лiжку. У лiсi вiн ледве мiг вiдрiзнити сон вiд неспання. Все це лiто нiхто з членiв його родини, здавалося, не звертав на нього жодної уваги. Вiн просто приходив i йшов до будинку Мурхедiв, здебiльшого мовчки. Iнодi з ним розмовляли Джон чи Маргарет. - Що з тобою?
  "Ах, нiчого". Можливо, його мати була трохи спантеличена його станом. Проте вона нiчого не сказала. Тар був радий цьому.
  У буковому лiсi вiн лiг на спину i заплющив очi. Потiм вiн поволi вiдкрив їх. Буковi дерева бiля пiднiжжя ущелини були великими великими хлопцями. Їхня вовна була поцяткована кольоровими плямами: бiла кора чергувалася з рваними коричневими мiсцями. На схилi пагорба в одному мiсцi зростала група молодих букiв. Тар мiг уявити, що лiс над головою триває нескiнченно.
  У книгах подiї завжди вiдбувалися у лiсi. У такому мiсцi заблукала молода дiвчина. Вона була дуже гарною, як нова дiвчина у мiстi. Ну, ось вона була в лiсi одна, i настала нiч. Їй доводилося спати в дуплi дерева чи мiсцi серед корiння дерев. Коли вона лежала там i коли наставала темрява, вона побачила щось. Декiлька чоловiкiв в'їхали в лiс i зупинилися бiля неї. Вона трималася дуже тихо. Один iз чоловiкiв злiз iз коня i вимовив дивнi слова: "Вiдкрий Сезам" - i земля в нього пiд ногами розкрилася. Там були величезнi дверi, так майстерно засипанi листям, камiнням i землею, що нiзащо не здогадаєшся, що вони там.
  Чоловiки спустилися сходами i залишалися там довгий час. Коли вони вийшли, вони сiли на коней, i вождь - надзвичайно гарний чоловiк - саме такою людиною, якою, на його думку, був Тар, коли виросте, - сказав ще кiлька дивних слiв. "Закрий, Сезаме", - сказав вiн, i дверi зачинилися, i все стало як i ранiше.
  Тодi дiвчинка спробувала. Вона пiдiйшла до мiсця i вимовила слова, i дверi вiдчинилися. Пiсля цього було безлiч дивних пригод. Тар невиразно пам'ятав їх за книгою, яку Дiк Мурхед читав дiтям вголос зимовими вечорами.
  Були й iншi iсторiї, у лiсах завжди вiдбувалися iншi речi. Iнодi хлопчики чи дiвчатка перетворювалися на птахiв, дерева чи тварин. Молодi буки, що росли на схилi яру, мали тiла, схожi на тiла молодих дiвчат. Коли вiяв невеликий вiтер, вони трохи погойдувалися. Тару, коли вiн тримав очi закритими, здавалося, що дерева манять його. Був один молодий [бук] - вiн так i не зрозумiв, чому видiлив саме його - можливо, то була онука полковника Фарлi.
  Одного разу Тар пiдiйшов до того мiсця, де воно стояло, i торкнувся його пальцем. Вiдчуття, яке вiн вiдчув у той час, було настiльки реальним, що вiн почервонiв, коли зробив це.
  Вiн став одержимий iдеєю вийти вночi в буковий гай, i одного разу вночi вiн зробив це.
  Вiн вибрав мiсячну нiч. Ну, сусiд був у Мурхедiв, а Дiк розмовляв на ганку. Мерi Мурхед була там, але, як завжди, нiчого не говорила. Усi папери Тара було продано. Якби вiн якийсь час був вiдсутнiй, його матерi було б байдуже. Вона мовчки сидiла в крiслi-гойдалцi. Усi слухали Дiка. Зазвичай йому вдавалося змусити це зробити.
  Тар звернув на чорний хiд i поспiшив закутками до залiзничних колiй. Коли вiн виїхав iз мiста, пiдiйшов товарний потяг. У порожньому вагонi з вугiллям сидiло безлiч волоцюг. Тар бачив їх, як день. Один iз них спiвав.
  Вiн дiстався до мiсця, де йому довелося звернути з колiй, i легко знайшов дорогу до букового гаю.
  [Все було iнакше, нiж удень.] [Все було дивно.] Все було тихо i моторошно. Вiн знайшов мiсце, де можна було зручно лягти, i почав чекати.
  [За що?] Чого вiн чекав? Вiн не знав. Можливо, вiн думав, що дiвчина могла прийти до нього, що заблукала i буде десь у лiсi, коли вiн туди дiстанеться. У темрявi вiн не буде так бентежитися, коли вона виявиться поряд.
  Її там, звiсно, не було. [Вiн справдi цього не очiкував.] Там нiкого не було. Жоднi грабiжники верхи не приїхали, нiчого не сталося. Вiн довго залишався зовсiм нерухомим, i не було чути жодного звуку.
  Потiм почались тихi звуки. Вiн мiг бачити речi яснiше, коли його очi звикли до тьмяного свiтла. Дном яру бiгла бiлка або кролик. Вiн побачив спалах чогось бiлого. За його спиною почувся звук, один iз тихих звукiв, що видаються крихiтними тваринами, коли вони пересуваються ночами. Його тiло тремтiло. Наче щось бiгало його тiлом, пiд одягом.
  Можливо, це була мурашка. Вiн запитував, чи виходять мурахи ночами.
  Вiтер дув все сильнiше i ще сильнiше - не штормовий, просто дмухав рiвномiрно, вгору по ущелинi вiд струмка. Вiн чув дзюрчання струмка. Поруч було мiсце, де йому довелося наїжджати на камiння.
  Тар заплющив очi i довго тримав їх зачиненими. Потiм вiн запитував, чи спав вiн. Якби вiн це зробив, це не могло б зайняти багато часу.
  Коли вiн знову розплющив очi, вiн дивився прямо на те мiсце, де росли молодi буки. Вiн побачив єдине молоде букове дерево, до якого вiн тодi перетнув ущелину, щоб доторкнутися до неї, що видiляється серед усiх iнших.
  Коли вiн хворiв, речi - дерева, будинки й люди - постiйно вiдривалися вiд землi i вiдпливали вiд нього. Йому треба було тримати щось у собi. Якби вiн цього не зробив, вiн мiг би померти. Нiхто бiльше не розумiв цього, крiм нього.
  Тепер бiлий молодий бук наближався до нього. Можливо, це було якось пов'язане зi свiтлом, подихом вiтру та розгойдуванням на вiтрi молодих букових дерев.
  Вiн не знав. Одне дерево, здавалося, просто покинуло решту i попрямувало до нього. Вiн був так само наляканий, як коли внучка полковника Фарлi заговорила з ним, коли вiн принiс газету до них додому, але iнакше.
  Вiн був такий наляканий, що схопився i побiг, а коли побiг, злякався ще бiльше. Вiн так i не дiзнався, як йому вдалося вибратися з лiсу та повернутися на залiзничнi колiї, не отримавши травм. Вiн продовжував тiкати пiсля того, як вийшов на рейки. Вiн ходив босонiж, i вугiлля хворiло, i одного разу вiн забив палець на нозi так, що пiшла кров, але вiн не переставав тiкати i боятися, доки не повернувся до мiста i не повернувся до свого дому.
  Вiн не мiг бути вiдсутнiм довго. Коли вiн повернувся, Дiк все ще працював на ганку, а решта все ще слухала. Тар довго стояв бiля дров'яної сараї, щоб перевести дух i дозволити серцю перестати битися. Потiм йому довелося вимити ноги i стерти засохлу кров iз пошкодженого пальця, перш нiж вiн прокрався нагору i пiшов спати. Вiн не хотiв, щоб простирадла забруднились кров'ю.
  I пiсля того, як вiн пiднявся нагору i лiг у лiжко, i пiсля того, як сусiди пiшли додому, а його мати пiднялася нагору, щоб перевiрити, чи все гаразд iз ним та iншими, вiн не мiг заснути.
  Того лiта було багато ночей, коли Тар не мiг довго спати.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XV
  
  IНШЕ ПРИГОДИ _ З зовсiм iнша справа одного разу вдень того ж лiта. Тар не мiг триматися подалi вiд Момi-стрiт. Вранцi до дев'ятої години вiн закiнчив продаж своїх паперiв. Iнодi мав роботу - косити чийсь газон. Пiсля такої роботи було багато iнших хлопчикiв. Вони не виявилися надто товстими.
  Погано дурiти вдома. Коли Тар був того лiта зi своїм другом Джимом Муром, вiн, швидше за все, мовчав. Джимовi це не сподобалося, i вiн знайшов когось iншого [з ким вирушити у подорож] до лiсу чи купальнi.
  Тар пiшов на ярмарковий майданчик i спостерiгав, як люди працюють зi скаковими кiньми, вiн тинявся навколо сараю Уайтхеда.
  У дров'яному сараї вдома завжди лежали старi непроданi газети. Тар узяв кiлька штук пiд пахву i пiшов по Момi-стрiт, щоб пройти повз будинок Фарлi. Iнодi вiн бачив дiвчину, iнодi нi. Коли вiн це робив, коли вона була на ганку з бабусею, на подвiр'ї чи в саду, вiн не наважувався глянути.
  Папери пiд пахвою мали створити враження, що вiн вiв справи таким чином.
  Вiн був досить тонкий. Хто там мiг витягти папiр таким чином? Нiхто, окрiм Томпсонiв.
  Беруть папiрець - ага!
  Зараз старий Бос Томпсон та хлопчики були десь у цирку. Було б весело зробити це, коли [Тар] виросте, але цирки, звiсно, везли iз собою чимало чоловiкiв. Коли в мiсто, де жив Тар, приїхав цирк, вiн пiдвiвся рано, спустився на землю i побачив усе, вiд самого початку, побачив, як пiднiмається намет, як харчуються тварини, все. Вiн бачив, як чоловiки готувалися до параду на Мейн-стрiт. Вони одягли яскраво-червонi i фiолетовi пальта прямо поверх свого старого кiнського, просоченого гною одягу. Чоловiки навiть не спромоглися вимити руки та обличчя. На деяких з них дивилися, хоч вони нiколи не милися.
  Жiнки у цирку та дiти-актори поводилися приблизно однаково. На парадi вони виглядали чудово, але варто подивитися, як вони живуть. [Жiнки] Томпсонiв нiколи не були в цирку, що приїжджав до їхнього мiста, але [вони були такими].
  Тар подумав, що з того часу, як у мiсто приїхало дiвчисько Фарлi, вiн дещо знає про те, як виглядає справжня шишка. Вона завжди була одягнена в чистий одяг, незалежно вiд того, коли доби Тар її бачив. Вiн готовий був посперечатися на будь-що, що її щодня вимивають свiжою водою. Можливо, вона приймала ванну всюди, щодня. Фарлi мала ванну, одну з небагатьох у мiстi.
  Мурхеди були досить охайними, особливо Маргарет, але не варто очiкувати занадто багато чого. Взимку постiйно митися - це дуже клопiтно.
  Але приємно, коли ти бачиш, як це робить хтось iнший, особливо дiвчина, вiд якої ти божеволiєш.
  Просто диво, що Мейм Томпсон, єдина дочка старого боса Томпсона, не пiшла до цирку зi своїм батьком та братами. Можливо, вона навчилася їздити на конi стоячи чи виступати на трапецiї. Молодих дiвчат, якi робили подiбнi речi в цирках, було не так уже й багато. Ну, вони їхали на конi, стоячи. Що з того? Зазвичай це був старий стiйкий кiнь, на якому мiг їздити кожен. Хелу Брауну, батько якого мав продуктовий магазин i корови в сараї, доводилося щоночi ходити в поле за коровами. Вiн був другом Тара, i iнодi Тар ходив iз ним, i потiм вiн ходив iз Таром i доставляв папери. Хел мiг їздити на конi стоячи. Вiн мiг так їздити коровою. Вiн робив це багато разiв.
  Тар почав думати про Мем Томпсон, приблизно в той же час вона почала звертати на нього увагу. [Вiн], можливо, був для неї тим самим, чим була для нього дiвчина Фарлi, людиною, про яку треба було думати. Томпсони, незважаючи на те, що старий бос Томпсон витрачав грошi i вихвалявся своїми грошима, в мiстi користувалися не дуже гарною репутацiєю. Стара майже нiкуди не ходила. Вона залишилася вдома, як мати Тара, але не з тiєї ж причини. Мерi Мурхед мав багато справ, стiльки дiтей, але що залишалося робити старiй мiсiс Томпсон? Все лiто вдома нiкого не було, окрiм дiвчинки Мейм, i вона була достатньо дорослою, щоб допомагати з роботою. Стара Томпсон виглядала виснаженою. Вона завжди була в брудному одязi, як i Мейм, коли була вдома.
  Тар почав часто зустрiчатися з нею. Два чи три рази на тиждень, а iнодi й щодня, вiн вислизав цим шляхом i не мiг не пройти повз Фарлi до їхнього будинку.
  Коли вiн проїхав повз будинок Фарлi, дорога побачила урвище i мiст через канаву, яка була сухою все лiто. Потiм вiн прийшов у сарай Томпсонiв. Вiн стояв неподалiк дороги, а будинок був на протилежнiй сторонi [дороги], трохи далi, прямо бiля ворiт цвинтаря.
  У них на цвинтарi поховали генерала та поставили кам'яний пам'ятник. Вiн стояв, поставивши одну ногу на гармату i вказавши пальцем прямо на [будинок Томпсонiв].
  Можна було б подумати, що мiсто, якби його так звинувачували в гордостi за свого мертвого генерала, пiдлаштувало б йому щось красивiше, на що можна було б вказати.
  Будинок був невеликий, нефарбований, з великою частиною черепицi, що вiдiрвалася вiд даху. Вiн був схожий на Старого Гаррi. Ранiше тут був ґанок, але бiльша частина пiдлоги згнила.
  У Томпсонiв був сарай, але не було нi коня, нi навiть корови. Нагорi було тiльки старе напiвгнилое сiно, а внизу копошилися курчата. Сено, мабуть, давно пролежало в сараї. Деякi з них стирчали через вiдчиненi дверi. Все було чорним i заплiснiлим.
  Мейм Томпсон була на рiк або два старша за Тару. Вона мала бiльше досвiду. Спочатку, коли вiн почав так виходити, Тар узагалi про неї не думав, а потiм згадав. Вона почала його помiчати.
  Вона почала питати, що вiн задумав, завжди видаючи себе таким чином. Вiн не звинувачував її, але що йому було робити? Вiн мiг би повернути назад бiля моста, але якби вiн пiшов вулицею, це не мало б жодного сенсу. Для блефа вiн завжди носив iз собою кiлька паперiв. Що ж, вiн [думав, що] мав продовжувати блефувати, якщо мiг.
  Мейм мав таке: коли вона бачила його наближення, вона переходила дорогу i стояла бiля вiдчинених дверей сараю. Тар майже нiколи не бачив стару мiсiс Томпсон. Йому довелося пройти повз хлiв або повернути назад. За дверима сараю стояла Мейм i вдавала, що не бачить його, так само, як вiн завжди вдавав, що не бачить її.
  Ставало все гiрше та гiрше.
  Мейм не була струнка, як дiвчисько Фарлi. Вона була трохи товстою та з великими ногами. Майже завжди на нiй була брудна сукня, а iнодi її обличчя було брудним. Волосся в неї було руде, а на обличчi було ластовиння.
  Iнший хлопчик у мiстi, на iм'я Пiт Велш, зайшов просто в хлiв разом iз дiвчинкою. Вiн розповiв про це Тару та Джиму Мурам i хвалився цим.
  Попри своє бажання Тар почав думати про Мем Томпсон. Це був чудовий вчинок, але як вiн мiг з цим вдiяти? Деякi хлопчики в школi мали дiвчатка. Вони давали їм речi, i коли вони йшли додому зi школи, деякi зi смiливих навiть трохи прогулялися зi своїми дiвчатками. Це зажадало нервiв. Коли це робив хлопчик, решта йшла за ним, кричачи i насмiхаючись.
  Тар мiг би зробити те саме з дiвчиною Фарлi, якби у нього була така можливiсть. Вiн нiколи цього не зробив би. По-перше, вона пiде до початку занять, а навiть якщо залишиться, можливо, вона їй не знадобиться.
  Вiн не наважився б повiдомити про це, якби сталося так, що Мейм Томпсон стала його дiвчиною. Який iдеал. Це було б просто безумством для Пiта Велша, Хела Брауна та Джима Мура. Вони нiколи не здадуться.
  О, пане. Тар почав тепер ночами думати про Мейм Томпсон, змiшав її зi своїми думками про дiвчину Фарлi, але його думки про неї не змiшувалися нi з буковими деревами, нi з хмарами в небi, нi з чимось у цьому родi. .
  Iнодi його думки ставали досить певними. Чи вистачить йому колись смiливостi? О, пане. Яке питання поставити собi. Звiсно, вiн би не став.
  Зрештою, вона була не така вже й погана. Йому довелося подивитися на неї, коли вiн проходив повз нього. Iнодi вона затуляла обличчя руками i хихикала, а iнодi вдавала, що не бачить його.
  Якось це сталося. Ну, вiн нiколи не збирався це робити. Вiн дiстався сараю i не бачив її [взагалi]. Можливо вона пiшла. Дiм Томпсонiв навпаки виглядав як завжди: закритий i темний, у дворi не висiла бiлизна, довкола не було кiшок i собак, не пiднiмався дим iз кухонної труби. Можна було подумати, що, коли старого i хлопчикiв не було вдома, стара мiсiс Томпсон i Мейм нiколи не їли i не милися.
  Тар не бачив Мейм, коли йшов дорогою i мостом. Вона завжди стояла в сараї i вдавала, що щось там робить. Що вона робила?
  Вiн зупинився бiля дверей сараю i зазирнув. Потiм нiчого не чуючи i не бачачи, увiйшов. Що змусило його це зробити, вiн не знав. Вiн пройшов половину шляху в сарай, а потiм, коли повернувся, щоб вийти [знов], там була вона. Вона ховалася за дверима [чи ще чимось].
  Вона нiчого не сказала, i Тар також. Вони стояли i дивилися один на одного, а потiм вона пiдiйшла до хистких старих сходiв, що вели на горище.
  Вiд Тара залежало, чи пiде вiн за ним чи нi. Ось що вона мала на увазi, добре, добре. Коли вона майже пiднялася, вона обернулася i подивилася на нього, але нiчого не сказала. Щось було в її очах. О, Лордi.
  Тар нiколи не думав, що може бути таким смiливим. Ну, вiн не був смiливим. Тремтячими ногами вiн пройшов через сарай до пiднiжжя сходiв. Здавалося, в його руках i ногах не вистачало сил, щоб пiдвестися [вгору. Можуть бути хлопчики, якi вiд природи смiливi, як сказав Пiт Велш, i яких це не хвилює. Все, що їм потрiбне, це шанс. Тар був не такий.
  Вiн почував себе так, наче помер. Це не мiг бути сам, Тар Мурхед, який робив те, що робив. Це було надто смiливо та жахливо - але й чудово.
  Коли Тар пiдвiвся на горище сараю, на маленькiй купцi старого чорного сiна бiля дверей сидiла Мейм. Дверi горища були вiдчиненi. Ви могли бачити довгi шляхи. Тар мiг бачити дорогу просто у двiр будинку Фарлi. Ноги в нього так ослабли, що вiн одразу сiв, бiля дiвчини, але не глянув на неї, не смiв. Вiн визирнув через дверi сараю. Хлопчик iз бакалiйної крамницi принiс речi для Фарлi. Вiн обiйшов будинок до заднiх дверей iз кошиком у руцi. Коли вiн повернувся довкола будинку, вiн розгорнув коня i поїхав. Це був Кел Слєшiнгер, який водив фургон для доставки в магазин Вагнера. У нього було руде волосся.
  Мейм також. Ну, її волосся було не зовсiм рудим. Це було пiщане мiсце. Її брови також були пiсочного кольору.
  Тепер Тар не думав про те, що її сукня була брудною, пальцi брудними i, можливо, обличчя брудним. Вiн не смiв глянути на неї [в обличчя]. Вiн думав. Про що вiн думав?
  "Якби ви побачили мене на Мейн-стрiт, тримаю парi, що ви б зi мною не заговорили. Ти надто зациклений.
  Мейм хотiла, щоб її заспокоїли. Тар хотiв вiдповiсти, але не змiг. Вiн був зовсiм поряд з нею, мiг простягнути руку i доторкнутися до неї.
  Вона сказала одну чи двi речi. "Чому ти продовжуєш так говорити, якщо ти такий зациклений на собi?" Її голос був трохи рiзким [зараз].
  Було очевидно, що вона не знала про Тару та дiвчину Фарлi, не пов'язувала їх у своїх думках. Вона думала, що вiн прийшов сюди, щоб побачити її.
  На той раз Пiт Велш увiйшов у хлiв з дiвчиною, до якої прийшла її мати. Пiт побiг, i дiвчину вiдшмагали. Тар подумав, чи не пiднялися вони на горище. Вiн подивився вниз через дверi горища, щоб побачити, як далеко йому доведеться стрибнути. Пiт нiчого не сказав про стрибки. Вiн щойно похвалився. Джим Мур продовжував повторювати: "Тримаю в заклад, що ти нiколи цього не робив. Можу посперечатися, що ти цього нiколи не робив", i Пiт рiзко вiдповiв: "Ми теж. Я говорю вам, що ми це зробили.
  Тар мiг би, можливо, якби йому вистачило смiливостi. Якщо у вас одного разу вистачило зухвальства, можливо, наступного разу вона у вас з'явиться природним шляхом. Деякi хлопчики народжуються нервовими, iншi нi. Для них все легко.
  [Тепер] Мовчання та страх Тара заразили Мейм. Вони сидiли i дивилися крiзь дверi сараю.
  Щось [ще] сталося. Стара мiсiс Томпсон увiйшла до сарай i покликала Мейм. Чи бачила вона, як увiйшов Тар? Обидвi дитини сидiли мовчки. Стара стояла внизу. Томпсони тримали кiлька курей. Мейм заспокоїла Тара. - Вона шукає яйця,- тихо прошепотiла вона. Тар ледве мiг чути її голос.
  Вони [обидва] знову мовчали, i коли стара вийшла з хлiву, Мейм пiднялася i почала повзти сходами.
  Можливо, вона стала зневажати Тару. Вона не дивилася на нього, коли спускалася, а коли пiшла, i коли Тар почув, як вона вийшла з сараю, вiн кiлька хвилин сидiв i дивився через дверi на горище.
  Йому хотiлося плакати.
  Найгiрше було те, що дiвчина Фарлi вийшла з дому Фарлi i зупинилася, дивлячись на дорогу. Вона [могла] дивитися у вiкно i бачити, як вiн i Мейм увiйшли [в сарай]. Тепер, якби Тара мала таку нагоду, вiн би нiколи з нею не заговорив, не наважився б опинитися там, де вона.
  Вiн нiколи не отримає жодної дiвчини. Отак усе й обернеться, якщо в тебе немає смiливостi. Йому хотiлося побити себе, якось поранити себе.
  Коли дiвчина Фарлi повернулася до будинку, вiн пiдiйшов до дверей горища i опустився настiльки далеко, наскiльки мiг, а потiм упав. Заради свого блефа вiн принiс iз собою кiлька старих газет i залишив їх на горищi.
  Про Боже. Не було iншого способу вибратися з ями, в якiй вiн перебував [зараз], крiм перетнути дiлянку. Уздовж невеликого сухого рову була низина, де можна було провалитися майже по колiна. Тепер це був єдиний шлях, яким [вiн] мiг йти, не проходячи повз нi Томпсонiв, нi Фарлi.
  Тар пiшов туди, провалюючись у м'який бруд. Потiм йому довелося йти через заростi ягiд, де шипшина рвала йому ноги.
  Вiн був дуже радий. Хворi мiсця почувалися майже добре.
  О, пане! [Нiхто не знає, що iнодi вiдчуває хлопчик, що соромиться всього.] Якби йому вистачило смiливостi. [Якби в нього тiльки вистачило смiливостi.]
  Тар не мiг не поставити питання, як би все було, якби...
  О, пане!
  Пiсля цього пiти додому i побачити Маргарет, його матiр та решту. Коли вiн був наодинцi з Джимом Муром, [можливо] вiн мiг ставити запитання, але вiдповiдi, якi вiн отримав, [ймовiрно] було б небагато. "Якби у тебе був шанс... Якби ти був у сараї з такою дiвчиною, як Пiт, це було б на той час..."
  Який сенс ставити запитання? Джим Мур тiльки посмiявся б. "Ах, я нiколи не матиму такого шансу. Можу сперечатися, що Пiт цього не зробив. Можу сперечатися, що вiн просто брехун.
  Найгiрше для Тара було не вдома. Нiхто нiчого не знав. Можливо, дивна дiвчина у мiстi, дiвчина Фарлi, знала. Тар не мiг сказати. Можливо, вона думала про багато речей, якi не були правдою. Нiчого не сталося. Нiколи не знаєш, про що подумає така гарна дiвчинка.
  Найгiрше для Тара було б, коли вiн побачив на вулицi Фарлi, що їдуть у каретi, i дiвчину, яка сидiла з ними. Якби це було на Мейн-стрiт, вiн мiг зайти в магазин, а якщо на житловiй вулицi, зайти прямо в чийсь двiр. [Вiн заходив прямо до будь-якого двору] з собакою або без собаки. "Краще бути укушеним собакою, нiж зустрiтися з нею вiч-на-вiч", - подумав вiн.
  Вiн не вiдносив газету до Фарлi до темряви i дозволяв полковнику заплатити йому, коли вони зустрiлися на Мейн-стрiт.
  Що ж, полковник може скаржитися. "Ранiше ти був таким швидким. Поїзд не може запiзнюватися щодня.
  Тар продовжував спiзнюватися з газетою i прокрадюватися в невiдповiдний час, поки не настала осiнь i дивна дiвчина не повернулася до мiста. Тодi з ним усе буде гаразд. [Вiн думав] що зможе ухилитися вiд Мейм Томпсон. Вона нечасто приїжджала до мiста, i коли розпочнеться школа, вона перейде до iншого класу.
  З нею було б усе гаразд, бо, можливо, їй теж було соромно.
  Можливо, iнодi, коли вони зустрiчалися, коли обидва ставали старшими, вона смiялася з нього. Це була майже нестерпна думка [для Тара, але вiн вiдклав її убiк. Воно могло повернутися вночi - на якийсь час] [але це вiдбувалося не часто. Коли воно прийшло, це було здебiльшого вночi, коли вiн був у лiжку.]
  [Можливо, почуття сорому триватиме недовго. Коли наступала нiч, вiн незабаром засинав чи починав думати про щось iнше.
  [Тепер вiн думав про те, що могло б статися, якби в нього вистачило смiливостi. Коли ця думка приходила вночi, йому потрiбно було набагато бiльше часу, щоб заснути.]
  OceanofPDF.com
  ЧАСТИНА V
  
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XVI
  
  ДНI _ _ СНIГ за яким пiшов дощ iз глибоким брудом на ґрунтових вулицях мiста Тар в Огайо. У березнi завжди кiлька теплих днiв. Тар iз Джимом Муром, Хелом Брауном i ще кiлькома попрямували до купальнi. Вода була високою. На березi струмка цвiли верби. Хлопчикам здавалося, що вся природа кричить: Весна прийшла, весна прийшла. Як весело знiмати важкi пальта, важкi черевики. Хлопчикам Мурхеда довелося носити дешевi черевики, якi до березня стали дiрявими. У холоднi днi снiг пробивав зламанi пiдошви.
  Хлопчики стояли на березi струмка i дивилися один на одного. Декiлька комах зникло. Повз обличчя Тара пролетiла бджола. "Господи! Спробуй! Ти увiйди, i я увiйду".
  Хлопчики роздяглися i пiрнули у воду. Яке розчарування! Як крижана швидка вода! Вони швидко вибралися i одягнулися, тремтячи.
  Зате весело блукати берегами струмкiв, безлистяними смугами лiсу, пiд палючим ясним сонцем. Великий день, щоб прогуляти школу. Припустимо, хлопчик ховається вiд суперiнтенданта. Якi вiдмiнностi?
  У холоднi зимовi мiсяцi батьковi Тара вдавалося часто перебувати далеко вiд дому. Струнка дiвчина, на якiй вiн одружився, була матiр'ю сiмох дiтей. Ти знаєш, що це робить iз жiнкою. Коли їй не дуже добре, вона схожа на диявола. Виснаженi щоки, сутулi плечi, руки, що постiйно тремтять.
  Такi люди, як батько Тара, приймають життя таким, яким воно є. Життя скочується з них, як вода з гусячої спини. Який сенс стирчати там, де в повiтрi витає смуток, проблеми, якi ти не можеш вирiшити, будучи тим, хто є?
  Дiк Мурхед любив людей i люди любили його. Вiн розповiдав iсторiї, пив мiцний сидр на фермах. Все своє життя згодом Тар згадував кiлька поїздок за мiсто, якi вiн здiйснив iз Дiком.
  В одному будинку вiн побачив двох великих нiмецьких жiнок: одну замiжню, iншу самотню i живу зi своєю сестрою. Чоловiк нiмкенi теж був великим. У них було цiле барило розливного пива, на столi океани їжi. Дiк здавався там бiльше вдома, нiж у мiстi, у будинку Мурхедiв. Увечерi прийшли сусiди та всi танцювали. Дiк був схожий на дитину, яка розгойдує великих дiвчаток. Вiн умiв так жартувати, що всi чоловiки смiялися, а жiнки хихотiли та червонiли. Тар не мiг збагнути жартiв. Вiн сидiв у кутку i дивився.
  Iншого лiта в селi безлiч чоловiкiв розбили табiр у лiсi на березi струмка. Вони були колишнi солдати i влаштували з цього нiч.
  I знову, з настанням темряви, прийшли жiнки. Саме тодi Дiк почав сяяти. Людям вiн подобався, бо робив усе живим. Тiєї ночi бiля вогнища, коли всi думали, що Тар спить, i чоловiки, i жiнки трохи спалахнули. Дiк пiшов iз жiнкою назад у темряву. Не можна було сказати, хто були жiнки, а хто чоловiки. Дiк знав найрiзноманiтнiших людей. У нього було одне життя вдома, у мiстi, та iнше, коли вiн був за кордоном. Навiщо вiн брав сина у такi експедицiї? Можливо, Мерi Мурхед попросила його забрати хлопчика, а вiн не знав, як вiдмовитися вiд цього. Тар не мiг залишатися осторонь довго. Йому треба було повернутися до мiста та зайнятися своїми паперами. Обидва рази вони виїжджали з мiста увечерi, i Дiк привозив його на другий день. Потiм Дiк знову вiдключився, залишившись один. Два типи життя, якi вiв чоловiк, який був батьком Тара, два типи життя, якi вели багато, здавалося б, тихi жителi мiста.
  Тар повiльно знався на багатьох речах. Коли ти хлопчик, ти не ходиш продавати газети iз заплющеними очима. Чим бiльше ви бачите, тим бiльше це вам подобається.
  Можливо, пiзнiше ви самi поведете кiлька видiв п'ятiрок. Сьогоднi ти одне, а завтра iнше, мiняєшся, як погода.
  Є солiднi люди та люди не дуже. Загалом веселiше не бути надто твердим. Солiднi добрi люди багато що упускають.
  Мабуть, мати Тара знала речi, про якi нiколи не показувала. Те, що вона знала або не знала, змусило Тара задуматися i замислитися все життя. Прийшла ненависть до батька, а потiм, за довгий час, [почало приходити] розумiння. Багато жiнок для своїх чоловiкiв як матерi. Вони мають бути. Деякi чоловiки не можуть подорослiшати. У жiнки багато дiтей i вона отримує те й те. Те, що вона хотiла вiд чоловiка, спочатку вона бiльше не хоче. Краще вiдпусти його i займися своєю справою. Життя не таке веселе для будь-якого з нас, навiть якщо ми бiднi. Настає момент, коли жiнка хоче, щоб її дiти мали шанс, i це все, про що вона просить. Їй хотiлося б прожити досить довго, щоб побачити, як це станеться, i тодi...
  Мати Тара, мабуть, була рада, що бiльшiсть її дiтей були хлопчиками. Карти складенi краще для хлопчикiв. Не заперечую цього.
  Будинок Мурхедiв, де мати Тара тепер наполовину хвора i постiйно слабшає, не був мiсцем для такої людини, як Дiк. Тепер господарка будинку жила на нервах. Вона жила, бо не хотiла вмирати, поки що.
  Така жiнка виростає дуже рiшучою та мовчазною. Чоловiк бiльше, нiж дiти, сприймає її мовчання як свого роду закид. Боже, що може зробити людина?
  Якась незрозумiла хвороба пожирає тiло Мерi Мурхед. Вона виконувала свою роботу по дому за допомогою Маргарет i, як i ранiше, прала бiлизну, але постiйно блiдла, а руки її тремтiли все сильнiше i сильнiше. Джон щодня працював на фабрицi. Вiн теж став звично мовчати. Можливо, робота виявилася надто важкою для його молодого органiзму. У дитинствi Тара нiхто не говорив про закони про дiтей на заводах.
  Тонкi, довгi, загрубiлi пальцi матерi Тара зачарували його. Вiн чiтко пам'ятав їх набагато пiзнiше, коли її постать почала стиратися у його пам'ятi. Можливо, саме спогади про руки матерi змусили його так багато думати про руки iнших людей. Руками юнi закоханi нiжно торкалися один одного, художники довгi роки навчали руки дотримуватися велiнь своєї фантазiї, чоловiки в майстернях хапали руками iнструменти. Руки молодi i сильнi, м'якi безкiстковi руки на кiнцях рук м'яких безкiстних людей, руки бiйцiв, що збивають з нiг iнших людей, стiйкi тихi руки iнженерiв-залiзничникiв на дроселях величезних паровозiв, м'якi руки, що повзуть до тiла вночi. руки починають старiти, тремтiти, руки матерi, що торкається немовля, руки матерi, якi ясно пам'ятається, руки батька, забутi. Батько згадував напiвбунтуючого чоловiка, який розповiдав казки, смiливо хапав величезних нiмецьких жiнок, хапав все, що траплялося пiд руку, i йшов уперед. Ну а що взагалi робити чоловiковi?
  За зиму, пiсля лiта, проведеного в лазнi з Мем Томпсон, Тар зненавидiв безлiч речей i людей, про яких ранiше нiколи не замислювався.
  Iнодi вiн ненавидiв свого батька, iнодi людину на iм'я Хокiнс. Iнодi це був мандрiвник, який мешкав у мiстi, але повертався додому лише раз на мiсяць. Iнодi це був чоловiк на iм'я Вейлi, який був юристом, але, на думку Тара, це було марно.
  Ненависть Тара майже повнiстю була пов'язана iз грошима. Його мучила грошова спрага, яка мукала його день i нiч. Це почуття посилилося у ньому через хворобу матерi. Якби у Мурхедiв були грошi, якби у них був великий теплий будинок, якби у його матерi був теплий одяг, причому багато, як у деяких жiнок, до яких вiн ходив iз газетами...
  Батько Тара мiг бути людиною iншого типу. Геї хорошi, коли вони вам не потрiбнi нi для чого особливого, а просто хочуть розважитися. Вони можуть змусити вас смiятися.
  Припустимо, вам не дуже хочеться смiятися.
  Взимку пiсля того, як Джон пiшов на фабрику, вiн повернувся додому пiсля настання темряви. Тар розносив газети у темрявi. Маргарет поспiшила додому зi школи та допомогла матерi. Маргарет була о. До.
  Тар багато думав про грошi. Вiн думав про їжу та одяг. Приїхав чоловiк iз мiста та поїхав кататися на водоймi. Вiн був батьком дiвчини, яка приїхала вiдвiдати полковника Фарлi. Тар дуже нервував, думаючи, можливо, йому вдасться зблизитися з такою дiвчиною з такої родини. Мiстер Фарлi катався на ковзанах по ставку i попросив Тара потримати його пальто. Коли вiн прийшов за ним, вiн дав Тару п'ятдесят центiв. Вiн не знав, хто такий Тар, наче вiн був стовпом, на який повiсив своє пальто.
  Пальто, яке Тар тримав хвилин двадцять, було пiдбите хутром. Вiн був зроблений з такої тканини, яку Тар нiколи ранiше не бачив. Така людина, хоча йому було стiльки ж рокiв, як батьковi Тара, була схожа на хлопчика. Весь одяг, який вiн носив, був таким, що i радiсно, i сумно. Таке пальто мiг носити король. "Якщо в тебе достатньо грошей, ти дiєш як король, i тобi нема про що турбуватися", - подумав Тар.
  Якби мати Тара мала таке пальто. Який сенс думати? Ви починаєте думати, i вам стає все сумнiшим i сумнiшим. Яка користь вiд цього? Якщо продовжуватимеш у тому ж дусi, можливо, тобi вдасться зiграти дитину. Пiдходить iнша дитина i каже: "У чому справа, Тар?" Що ти збираєшся вiдповiсти?
  Тар годинами намагався вигадати новi способи заробити грошi. У мiстi є робота, але на неї полює багато хлопчикiв. Вiн бачив, як мандрiвнi чоловiки виходили з поїздiв у гарному теплому одязi, а жiнки тепло одягненими. Мандрiвник, що мешкав у мiстi, прийшов додому, щоб побачити свою дружину. Вiн стояв у барi Шутера i пив з двома iншими чоловiками, i коли Тар схопив його за грошi, якi вiн винен за газету, вiн витяг з кишенi велику пачку банкнот.
  - Ох, чорт, чувак, я не маю здачi. Залиш це до наступного разу.
  Справдi, вiдпусти! Така людина не знає, що таке сорок центiв. Ось такi хлопцi, якi ходять з чужими грошима в кишенях! Якщо ви дратуватиметеся i наполягатимете, вони зупинять випуск газети. Ви не можете дозволити собi втрачати клiєнтiв.
  Якось увечерi Тар чекав двi години на офiсi адвоката Вейлi, намагаючись отримати трохи грошей. Наближалося Рiздво. Адвокат Вейлi був винен йому п'ятдесят центiв. Вiн побачив чоловiка, що пiднiмається сходами до офiсу адвоката, i припустив, що, можливо, цей чоловiк був клiєнтом. Йому доводилося дуже уважно стежити за такими хлопцями [як адвокат Вейлi]. [Вiн] повинен був грошi всьому мiсту. Така людина, якщо має грошi, їх вигрiбатиме, але вони дiстаються їй нечасто. Ви маєте бути на мiсцi.
  Того вечора, за тиждень до Рiздва, Тар побачив, як чоловiк, фермер, пiдiйшов до офiсу, i, оскiльки його потяг iз паперами запiзнювався, пiшов одразу за ним. Там був невеликий темний зовнiшнiй кабiнет та внутрiшнiй iз камiном, де сидiв адвокат.
  Якщо тобi довелося чекати зовнi, ти, звiсно, застудився. Два-три дешевi стiльцi, якийсь кволий дешевий стiл. Навiть журналу немає, щоби подивитися. Якби вiн i був, то було б так темно, що нiчого не було видно.
  Тар сидiв в офiсi i чекав, повний зневаги. Вiн подумав про iнших адвокатiв у мiстi. Був у Юриста Кiнга великий, гарний та охайний кабiнет. Люди казали, що вiн розважався iз чужими дружинами. Ну вiн був кмiтливою людиною, мав практично всю хорошу практику в мiстi. Якщо така людина була винна вам грошей, ви не стали б хвилюватися. Одного разу ви зустрiли його на вулицi, i вiн заплатив вам, не сказавши нi слова, сам додумався i начебто не дав вам четвертого зайвого. На Рiздво така людина коштувала долар. Якщо минуло два тижнi пiсля Рiздва, перш нiж вiн подумав про це, вiн вiдмовився вiд цього вiдразу, як побачив тебе.
  Такий чоловiк може бути вiльний з чужими дружинами, вiн може бути готовим до вiдточеної практики. Можливо, iншi адвокати сказали, що вiн так вчинив, тiльки тому, що вони ревнували, та й взагалi його дружина поводилася досить недбало. Iнодi, коли Тар ходила з денною газетою, вона навiть не клала волосся. Траву у дворi нiколи не пiдстригали, нi до чого не доглядали, але адвокат Кiнг компенсував це тим, як вiн облаштував свiй офiс. Можливо, саме його схильнiсть залишатися в офiсi, а не вдома, зробила його таким добрим юристом.
  Тар довго просидiв у кабiнетi адвоката Вейлi. Усерединi вiн мiг чути голоси. Коли нарештi фермер почав виходити, двоє чоловiкiв на мить постояли бiля зовнiшнiх дверей, а потiм фермер дiстав iз кишенi трохи грошей i вiддав їх адвокату. Йдучи, вiн мало не впав на Тара, який думав, що, якщо вiн має якусь юридичну справу, вiн вiднесе його адвокату Кiнгу, а не такiй людинi, як Вейлi.
  Вiн пiдвiвся i увiйшов до кабiнету адвоката Вейлi. "Немає жодних шансiв, що вiн велить менi почекати до якогось iншого дня". Чоловiк стояв бiля вiкна, тримаючи в руцi грошi.
  Вiн знав, чого хотiв Тар. "Скiльки я вам винен?" вiн спитав. Це було п'ятдесят центiв. Вiн витягнув дводоларову купюру, i Тару довелося швидко думати. Якщо хлопчику пощастило зловити його на змивi, такий чоловiк мiг подарувати долар на Рiздво, а взагалi мiг нiчого не подарувати. Тар вирiшив сказати, що вiн не має здачi. Чоловiк мiг подумати про наближення Рiздва i дати йому додатковi п'ятдесят центiв або сказати: "Ну, приходь наступного тижня", i Тару довелося б даремно чекати. Йому доведеться зробити це знову.
  - Я не маю здачi, - сказав Тар. Так чи iнакше вiн зробив рiшучий крок. Чоловiк на мить завагався. В його очах горiло невпевнене свiтло. Коли хлопчику, як Тару, потрiбнi грошi, вiн вчиться дивитися людям у вiчi. Зрештою, адвокат Вейлi мав троє чи четверо дiтей, i клiєнт у нього з'являвся нечасто. Можливо, вiн думав про Рiздво своїх дiтей.
  Коли така людина не може прийняти рiшення, вона, швидше за все, зробить якусь дурницю. Ось що робить його таким, яким вiн є. Тар стояв iз дводоларовою купюрою в руцi i чекав, не пропонуючи повернути її, i чоловiк не знав, що робити. Спочатку вiн зробив невеликий рух рукою, не дуже сильний, а потiм посилив.
  Вiн зробив рiшучий крок. Тару стало трохи соромно i трохи гордо. Вiн правильно впорався iз цiєю людиною. "Ах, залиште решту. Це на Рiздво", - сказав чоловiк. Тар був такий здивований, отримавши таким чином цiлих пiвтора долара додатково, що не змiг вiдповiсти. Вийшовши надвiр, вiн зрозумiв, що навiть не подякував адвокату Вейлi. Йому хотiлося повернутись i покласти [зайвий] долар на стiл адвоката. - П'ятдесят центiв достатньо для Рiздва вiд такої людини, як ти. Швидше за все, коли прийде Рiздво, у нього не буде нi цента, щоб купити подарунки своїм дiтям. На адвокатi було чорне пальто, все до блиску, i невелика чорна краватка, теж блискуча. Тар не хотiв повертатись i хотiв залишити собi грошi. Вiн не знав, що робити. Вiн провiв iз цiєю людиною гру, сказавши, що у нього не було здачi, коли вона у нього була, i гра спрацювала надто добре. Якби вiн отримав хоча б п'ятдесят центiв, як вiн планував, все було б гаразд.
  Пiвтора долара вiн залишив собi, вiднiс додому матерi, але протягом кiлькох днiв щоразу, коли вiн думав про цю подiю, йому було соромно.
  Так склалися справи. Ви вигадуєте хитру схему, щоб отримати щось задарма, i отримуєте це, а потiм, коли ви це отримуєте, це i наполовину не так добре, як ви сподiвалися.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XVII
  
  ВСЕ ЇДЯТЬ _ЇЖА. [Тар Мурхед багато думав про їжу.] Дiк Мурхед, коли поїхав за мiсто, почував себе непогано. Багато людей висловилися нормально щодо їжi. Деякi жiнки вiд природи були добрими кухарями, iншi - нi. Бакалiйник продавав їжу у своєму магазинi та мiг приносити її додому. Джону, який працює на фабрицi, треба було мати щось суттєве. Вiн уже вирiс i виглядав майже як чоловiк. Коли вiн був дома, ночами i недiлями, вiн мовчав, як мати. Можливо, це сталося тому, що вiн хвилювався, можливо, йому довелося надто багато працювати. Вiн працював там, де робили велосипеди, але в нього не було. Дьоготь часто проходив повз довгий цегельний завод. Взимку всi вiкна були зачиненi, а на вiкнах були залiзнi ґрати. Це було зроблено для того, щоб запобiгти проникненню злодiїв уночi, але через це будинок виглядав як мiська в'язниця, лише набагато бiльше. Через деякий час Тару [прийде] поїхати туди на роботу, а Роберт подбає про продаж газет. Час майже настав.
  Тар боявся думки про те, що настане час, коли вiн стане робiтником на фабрицi. Йому сняться дивнi сни. Припустимо, виявиться, що вiн взагалi не був Мурхедом. Вiн мiг бути сином багатої людини, яка виїжджала за кордон. Чоловiк прийшов до своєї матерi i сказав: "Ось моя дитина. Його мати померла, i менi доведеться виїхати за кордон. Якщо я не повернуся, ви можете залишити його собi як власну дитину. Нiколи не повiдомляйте йому про це. Коли я повернуся, тодi ми побачимо те, що побачимо".
  Коли йому наснився такий сон, Тар уважно подивився на свою матiр. Вiн подивився на свого батька, на Джона, Роберта та Маргарет. Ну, вiн спробував уявити, що не схожий на решту. Цей сон змусив його вiдчути себе трохи невiрним. Вiн обмацав носа пальцями. Це була не та форма носа, що у Джона чи Маргарет.
  Коли нарештi стало вiдомо, що вiн належить до iншого походження, вiн нiколи не став би використовувати iнших у своїх iнтересах. У нього будуть грошi, сила-силенна їх, i з усiма Мурхедами будуть звертатися так, якби вони були йому рiвними. Можливо, вiн пiшов би до своєї матерi та сказав: "Не дозволяй iншим знати. Таємниця похована у моїх грудях. Воно залишиться там запечатаним назавжди. Джон вступить до коледжу, Маргарет матиме гарний одяг, а Роберт - велосипед".
  Подiбнi думки змусили Тара дуже нiжно ставитися до всiх iнших Мурхед. Якi чудовi речi вiн купив би для своєї матерi. Йому довелося посмiхнутися при думцi про те, як Дiк Мурхед ходитиме мiстом, прокладаючи валки. У нього могли б бути моднi жилети, хутряне пальто. Йому не довелося б працювати, вiн мiг би просто провести час як лiдер мiського оркестру або щось таке.
  Звичайно, Джон i Маргарет розсмiялися б, якби дiзналися, що вiдбувається в головi Тара, але нiкому про це не обов'язково знати. Звичайно, це була неправда, просто про що можна було думати ночами пiсля того, як вiн лягав спати, i коли вiн зимовими вечорами йшов темними провулками зi своїми паперами.
  Iнодi, коли добре одягнений чоловiк виходив iз поїзда, Тару майже здавалося, що його мрiя ось-ось здiйсниться. Якби чоловiк пiдiйшов прямо до нього i сказав: "Сину мiй, сину мiй. Я твiй батько. Я був у зарубiжних країнах i нагромадив величезний стан. Тепер я прийшов зробити тебе багатим. Ти отримаєш усе, що забажає твоє серце". Якщо щось подiбне станеться, Тар думав, що не надто здивується. Вiн у будь-якому разi був готовий до цього, все продумав.
  Матерi Тара та його сестрi Маргарет завжди доводилося думати про їжу. Триразове харчування для голодних хлопчикiв. Речi, якi треба забрати. Iнодi, коли Дiк довго виїжджав за мiсто, вiн приходив додому з великою кiлькiстю сiльської ковбаси чи свинини.
  В iнших випадках, особливо взимку, Мурхеди падали досить низько. М'ясо вони їли лише раз на тиждень, нi олiї, нi пирогiв, навiть у недiлю. Їм пекли кукурудзяне борошно в коржики i щi з плаваючими в нiй шматочками жирної свинини. У цьому можна просочити хлiб.
  Мерi Мурхед взяла шматочки солоної свинини i засмажила на нiй жир. Потiм вона приготувала соус. Це було добре для хлiба. Квасоля має велике значення. Ви готуєте рагу iз солоною свининою. У будь-якому випадку, це не так погано i наповнює вас.
  Хел Браун та Джим Мур iнодi вмовляли Тара пiти з ними додому поїсти. Мешканцi маленьких мiст завжди так роблять. Можливо, Тар допомагав Хелу робити хатню роботу, i Хел пiшов з ним по розносу газет. Iнодi можна заходити в чужий будинок, але якщо ви робите це часто, у вас має бути можливiсть запросити їх до себе додому. У крайньому випадку пiдiйде кукурудзяна каша або капуста, але не варто просити гостя сiсти за неї. Якщо ви бiднi i потребуєте, ви не хочете, щоб все мiсто знало i говорило про це.
  Квасоля або рагу з капусти, з'їденi, можливо, за столом на кухнi бiля кухонної плити, а! Iнодi взимку Мурхеди не могли дозволити собi розвести бiльше одного багаття. Їм треба було їсти, робити уроки, роздягатися перед сном, робити все на кухнi. Коли вони їли, мати Тара попросила Маргарет принести їжу. Це було зроблено для того, щоб дiти не бачили, як сильно тремтiли її руки пiсля денного миття.
  У Браунiв, коли туди поїхав Тар, така велика кiлькiсть. Ви не подумали б, що у свiтi є так багато всього. Якби ви взяли все, що могли, нiхто б цього не помiтив. Вiд одного погляду на стiл у тебе болiли очi.
  У них були великi тарiлки з картопляним пюре, смажена курка з гарною пiдливою - можливо, в нiй плавали маленькi шматочки гарного м'яса - теж не тонке - дюжина видiв джемiв i желе в склянках - це виглядало так красиво, так красиво, що неможливо було важко бачити з ложкою. запечений в коричневому цукрi - цукор тане i утворює на ньому густу льодяник - великi миски, повнi яблук, бананiв i апельсинiв, квасолi, запечених у великiй блюдi - все коричневий зверху - iндичка iнодi, коли це не Рiздво, День Подяки або щось в цьому родi, три або чотири види шарами - бiла глазур зверху, iнодi з червоними цукерками, що застрягли в нiй, - яблучнi галушки.
  Щоразу, коли Тар приходив, на столi лежали рiзнi речi - багато i завжди добрi. Дивно, що Хел Браун не став товщим. Вiн був таким же худим, як Тар.
  Якщо мама Браун не готувала, це робила одна iз великих дiвчаток Браун. Усi вони були добрими кухарями. Тар готовий був посперечатися, що Маргарет, якби в неї була така можливiсть, теж могла б добре готувати. У вас має бути все, що можна приготувати, та у великiй кiлькостi.
  Хоч би як холодно, пiсля такого годування почуваєшся всiм тепло. Ви можете ходити вулицею в розстебнутому пальтi. Ви майже потiєте, навiть на вулицi та в нульову погоду.
  Хел Браун був ровесником Тара i жив у сiм'ї, де всi iншi виросли. Дiвчатка Браун, Кейт, Сью, Саллi, Джейн i Мерi, були великими, мiцними дiвчатками - їх п'ятеро - i був старшим братом, який працював у центрi мiста в магазинi Браунiв. Його звали Коротун Браун, тому що вiн був таким довгим i великим. Ну, його зрiст був шiсть футiв три дюйми. Коричневий стиль харчування, так, його пiдтримав. Вiн мiг однiєю рукою вхопитися за комiр пальта Хела, а другою за комiр Тара, i мiг пiдняти їх обох з пiдлоги, зробивши це без жодних зусиль.
  Ма Браун була не такою вже великою. Вона була не така висока, як мати Тара. Ви нiколи не могли уявити, як у неї мiг бути такий син, як Шортi, або такi дочки, як вона. Тар та Джим Мур iнодi говорили про це. "Ну й справи, здається, це неможливо зробити", - сказав Джiм.
  Коротун Браун мав плечi, як у коня. Можливо, справа була у їжi. Можливо, Хел колись стане таким. Тим не менш, Мури непогано харчувалися, а Джим був не таким високим, як Тар, хоч i був трохи товщi. Ма Браун їла ту саму їжу, що й iншi. Подивися на неї.
  Тато Браун та дiвчатка були великими. Коли вiн був удома, Па Браун - його називали Кел - майже нiколи не вимовляв нi слова. У будинку шумiли дiвчатка, а також Коротун, Хел i мати. Мати постiйно лаяла, але вона нiчого не мала на увазi, i нiхто не звертав на неї жодної уваги. Дiти смiялися i вiдпускали жарти, а iнодi пiсля вечерi всi дiвчатка кидалися на Коротуна i намагалися повалити його на пiдлогу. Якщо вони розбивали страву чи двi, Ма Браун лаяла їх, але це нiкого не хвилювало. Коли вони цим займалися, Хел намагався допомогти старшому братовi, але той не береться до уваги. Це було видовище, яке варто побачити. Якщо у дiвчаток порвуться сукнi, це не має значення. Нiхто не розлютився.
  Кел Браун, повечерявши, увiйшов до вiтальнi i сiв читати книгу. Вiн завжди читав такi книги, як "Бен Гур", "Ромола" та "Твори Дiккенса", i якщо одна з дiвчаток приходила i постукала по пiанiно, вiн одразу ж продовжував.
  Така людина, яка завжди тримає в руцi книгу, коли вона вдома! Вiн володiв найбiльшим магазином чоловiчого одягу у мiстi. На довгих столах, мабуть, лежала тисяча костюмiв. Ви могли б отримати костюм за п'ять доларiв наперед i долар на тиждень. Таким чином Тар, Джон та Роберт отримали своє.
  Коли зимовим вечором пiсля вечерi в будинку Браунiв творилося пекло, Ма Браун продовжувала кричати i говорити: "Тепер поводьтеся пристойно. Хiба не бачиш, як читає твiй тато? але нiхто не звернув уваги. Кела Брауна, схоже, це не турбувало. "Ах, дайте їм спокiй", - говорив вiн, коли говорив щось. Найчастiше вiн цього навiть не помiчав.
  Тар стояв трохи осторонь, намагаючись сховатись. Було приємно прийти в [Будинок] Браунiв поїсти, але вiн не мiг робити це занадто часто. Мати такого батька, як Дiк Мурхед, i таку матiр, як Мерi Мурхед, зовсiм не схоже на приналежнiсть до такої родини, як Брауни.
  Вiн не мiг запросити Хела Брауна або Джима Мура прийти до Мурхед i з'їсти щi.
  Ну їжа - це не єдине. Джим або Хел може бути все одно. А от Мерi Мурхед, старший брат Тара Джон, Маргарет зробили б це. Мурхеди пишалися цим. У Тарi все було заховано. Ви лежите в лiжку, i ваш брат Джон лежить поряд з вами в тому самому лiжку. У сусiднiй кiмнатi спить Маргарет. Їй потрiбна окрема кiмната. Це тому, що вона дiвчинка.
  Ви лежите в лiжку i думаєте. Джон, можливо, робить те саме, Маргарет, можливо, робить те саме. Мурхед у такий час нiчого не сказав.
  Сховавшись у своєму кутку великої їдальнi [у Браунiв], Тар спостерiгав за батьком Хела Брауна. Чоловiк постарiв i посивiв. Навколо його очей були невеликi зморшки. Коли вiн читав книгу, вiн одягав окуляри. Продавець одягу був сином успiшного великого фермера. Вiн одружився з дочкою iншого [успiшного] фермера. Потiм вiн приїхав до мiста i вiдчинив магазин. Коли його батько помер, йому дiсталася ферма, а пiзнiше його дружина теж отримала грошi.
  Такi люди завжди мешкали в одному мiсцi. Тут завжди було багато їжi, одягу, теплих будинкiв. Вони не блукали мiсцями, жили в маленьких убогих будиночках i раптово виїжджали, бо наближався термiн оренди, а вони не могли її заплатити.
  Вони не пишалися, їм не треба було пишатися.
  У будинку Браунiв вiдчуття теплої безпеки. Чудовi сильнi дiвчата борються зi своїм високим братом на пiдлозi. Сукнi рвуться. -
  Дiвчатка Браун вмiли доїти корiв, готувати, робити що завгодно. Вони пiшли з юнаками на танцi. Iнодi в домi, у присутностi Тара та свого молодшого брата, вони говорили такi речi про чоловiкiв, жiнок та тварин, що Тар червонiв. Якщо, коли дiвчатка так пустували, їхнiй батько був поруч, вiн навiть не заговорив.
  Вiн i Тар були єдиними мовчазними людьми в Браунському будинку.
  Чи було це тому, що Тар не хотiв, щоб хтось iз Браунiв знав, як вiн радий перебувати в їхньому домi, бути таким теплим, бачити всi веселощi, що вiдбуваються, i бути такими ситими їжею?
  За столом, коли хтось просив його дати порцiю, вiн завжди хитав головою i говорив слабким голосом "Нi", але Кел Браун, який обслуговував, не звертав уваги. "Передай його тарiлку", - сказав вiн однiй з дiвчат, i вона повернулася до Тару з повним навалом. Ще смажена курка, пiдливка, ще одна величезна купа картопляного пюре, ще один шматок пирога. Великi дiвчатка Браун i Коротун [Браун] подивилися один на одного i посмiхнулися.
  Iнодi одна з дiвчаток Браун починала обiймати та цiлувати Тара просто на очах iнших. Це було пiсля того, як вони всi встали з-за столу i коли Тар намагався сховатись, забившись у куток. Коли йому вдавалося це зробити, вiн мовчав i спостерiгав, бачив зморшки пiд очима Кела Брауна, поки читав книгу. В очах [купця] завжди було щось смiшне, але вiн нiколи не смiявся вголос.
  Тар сподiвався, що мiж Шортi та дiвчатками розпочнеться борцiвський поєдинок. Тодi вони все захопляться i дадуть йому спокiй.
  Вiн не мiг занадто часто ходити до Браунiв або Джима Мура, тому що йому не хотiлося просити їх прийти до нього додому i з'їсти хоча б одну страву з кухонного столу, дитина, можливо, плакала.
  Коли однiй з дiвчат надумалося поцiлувати його, вiн не змiг стримати почервонiння, i це розсмiшило решту. Велика дiвчинка, майже жiнка, зробила це, щоб подразнити його. У всiх дiвчаток Брауна були сильнi руки та величезнi материнськi груди. Той, хто його дражнив, мiцно обiйняв його, а потiм, пiднявши обличчя, поцiлував його, поки вiн чинив опiр. Хел Браун вибухнув смiхом. Вони нiколи не намагалися поцiлувати Хела, бо вiн не червонiв. Тар хотiв би, щоби вiн цього не зробив. Вiн нiчого не мiг з цим вдiяти.
  Дiк Мурхед взимку завжди ходив фермерськими будинками, вдаючи, що шукає роботу з малювання та розвiшування паперiв. Можливо, так воно й було. Якби велике дiвчисько з якогось фермерського будинку, якесь дiвчисько на кшталт однiєї з дiвчаток Браун, спробувало його поцiлувати, вiн би нiколи не почервонiв. Йому це сподобалося б. Дiк не був таким червонiючим. Тар бачив достатньо, щоб це зрозумiти.
  Дiвчатка Браун i Коротун Браун не були такими червонiючими, але вони не були схожi на Дiка.
  Дiк, який поїхав за мiсто, завжди мав вдосталь їжi. Людям вiн подобався, бо був цiкавим. Тара запросили до Мурiв та Браун. Джон i Маргарет мали друзiв. Їх також запросили. Мерi Мурхед залишилася вдома.
  Жiнцi, коли в неї є дiти, коли її чоловiк не дуже гарний годувальник, доводиться найгiрше, так. Мати Тара була такою ж червоною, як i Тар. Коли Тар пiдросте, можливо, вiн упорається з цим. Такi жiнки, як його мати нiколи не були.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XVIII
  
  ТУТ БУЛО _ А людина в мiстi Хог Хокiнс. Люди називали його цим iм'ям просто в обличчя. Вiн завдав хлопцям Мурхедiв багато клопоту.
  Ранковi газети Клiвленда коштували по два центи кожна, але якщо вам доставляли газету додому або магазину, ви отримували її за десять центiв протягом шести днiв. Недiльнi газети були особливими та продавалися по п'ять центiв. Люди вдома зазвичай брали вечiрнi газети, але магазини, кiлька юристiв та iншi, хотiли ранкову газету. Ранкова газета прийшла о восьмiй годинi. Саме час побiгати з паперами та дiстатися школи. Багато людей пiдiйшло до поїзда, щоб забрати газету [там].
  Хог Хокiнс завжди так робив. Йому потрiбна була газета, бо вiн торгував свинями, купував їх у фермерiв та вiдправляв на мiськi ринки. Йому треба було знати ринковi цiни мiста.
  Коли Джон продавав газети, Хог Хокiнс одного разу був винен йому сорок центiв, i вiн сказав, що заплатив їх, хоча не заплатив. Сталася сварка, i вiн написав до редакцiї мiської газети та спробував вiдiбрати агентство Джона. У листi вiн сказав, що Джон був нечесною i зухвалою людиною.
  Це викликало багато проблем. Джоновi довелося змусити адвоката Кiнга та трьох чи чотирьох торговцiв написати, що вiн пiшов. К. Не дуже приємно запитувати. Джон ненавидiв це.
  Потiм Джон захотiв поквитатися з Хог Хокiнсом i зробив це. Ця людина могла б заощадити два центи на тиждень, якби у нього все було гаразд, i всi знали, що два центи значать для такої людини дуже багато, але Джон змусив її платити готiвкою щодня [пiсля цього]. Якби вiн заплатив за тиждень уперед, Джон би добився погашення старого боргу. Хог Хокiнс нiколи б не довiрив йому свої десять центiв. Вiн знав це найкраще.
  Спочатку Хог взагалi намагався взагалi купувати папiр. Вони взяли його в перукарнi та в готелi, i вiн валявся всюди, i вiн зайшов в одне з двох мiсць i сидiв, дивлячись на нього кiлька днiв уранцi, але це не могло тривати довго. У старого покупця свиней була маленька брудна бiла борода, яку вiн нiколи не стриг, i вiн був лисий.
  Немає грошей у такої людини на перукаря. У перукарнi вони почали ховати газету, коли побачили, що вiн наближається, i службовець у готелi зробив те саме. Нiхто не хотiв, щоб вiн був поряд. Вiн вiдчув щось жахливе.
  Коли у Джона Мурхеда з'явилася лупа, його неможливо було зрушити з мiсця, як цегляну стiну. Вiн мало що говорив, але вiн мiг стояти на мiсцi. Якщо Хог Хокiнс хотiв отримати газету, то йому доводилося бiгти на станцiю з двома центами в руцi. Якщо вiн перебував через дорогу i кричав, Джон не звертав уваги. Людям доводилося посмiхатися, коли вони це бачили. Старий завжди тягнувся за папером, перш нiж дати Джону два центи, але Джон ховав папiр за спину. Iнодi вони просто стояли так, дивлячись один на одного, i тодi старий здавався. Коли це вiдбувалося на станцiї, багажник, кур'єр та залiзнична бригада смiялися. Вони шепотiлися з Джоном, коли Хог повертався спиною. "Не здавайся", - сказали вони. Мало [досить] шансiв на це.
  Незабаром майже всi були в захватi вiд Хога. Вiн обдурив багатьох людей i був настiльки скупий, що майже не витрачав жодного цента. Вiн жив один у невеликому цегляному будинку на вулицi за цвинтарем, i майже завжди у дворi випускали свиней. У спеку запах цього мiсця можна було вiдчути за пiвмилi. Люди намагалися заарештувати його за те, що вiн тримає це мiсце таким брудним, але якимось чином уникнув цього. Якби вони ухвалили закон, нiхто не мiг би тримати свиней у мiстi, це позбавило б багатьох iнших людей можливостi утримувати [досить чистих] свиней, а вони цього не хотiли. Свиню можна мiстити в чистотi так само, як собаку або кiшку, але така людина нiколи не мiститиме нiчого в чистотi. У молодостi вiн був одружений з дочкою фермера, але в неї так i не було дiтей, i вона померла через три чи чотири роки. Дехто казав, що коли його дружина була жива, вiн був не такий уже й поганий.
  Коли Тар почав продавати газети, ворожнеча мiж Хог Хокiнсом та Мурхедами тривала.
  Тар не був такий хитрий, як Джон. Вiн дозволив Хогу увiйти в нього вiдразу за десять центiв, i це принесло старому велике задоволення. То була перемога. Метод Джона завжди полягав у тому, щоб нiколи не говорити жодного слова. Вiн стояв, тримаючи газету за спиною, i чекав. "Нi грошей, нi паперу". То була його лiнiя.
  Тар спробував сварити [Хога], намагаючись повернути свої десять центiв, i це дало старому можливiсть посмiятися [над ним]. За часiв Джона смiх був з iншого боку паркану.
  [I] потiм щось сталося. Настала весна, i був довгий дощовий час. Якось уночi на схiд вiд мiста мiст був розмитий, i ранковий поїзд не прийшов. На вокзалi було вiдзначено запiзнення спочатку на три години, а потiм на п'ять. Денний поїзд мав прибути о четвертiй тридцять, а наприкiнцi березневого дня в Огайо, коли йде дощ та низькi хмари, до п'яти вже майже стемнiло.
  О шостiй Тар спустився подивитися поїзди, а потiм пiшов додому вечеряти. Вiн пiшов знову о сьомiй i о дев'ятiй. Поїздiв нема весь день. Телеграфiст сказав йому, що краще пiти додому i забути про це, i вiн пiшов додому, думаючи, що пiде спати, але Маргарет напала їй на вухо.
  Що з нею було, Тар не знав. Зазвичай вона поводилася не так, як тiєї ночi. Джон прийшов додому з роботи втомлений i лiг спати. Мерi Мурхед, блiда i хвора, рано лягла спати. Було не дуже холодно, але дощ йшов постiйно, i на вулицi було темно, як смоль. Можливо, календар казав, що це мала бути мiсячна нiч. У всьому мiстi було вимкнено електричне освiтлення.
  Справа не в тому, що Маргарет намагалася сказати Тару, що йому слiд робити зi своєю роботою. Вона просто нервувала i хвилювалася без жодної причини i сказала, що знає, що якщо вона ляже спати, то не зможе заснути. У дiвчаток iнодi таке буває. Можливо, це була весна. "Ах, давай посидимо, поки не прийде поїзд, а потiм рознесемо папери", - продовжувала вона говорити. Вони були на кухнi, а мати, мабуть, пiшла спати до своєї кiмнати. Вона не промовила жодного слова. Маргарет одягла плащ Джона та гумовi чоботи. На Тарi був пончон. Вiн мiг би покласти пiд нього свої папери та зберегти їх сухими.
  Того вечора вони пiшли на вокзал о десятiй i знову об одинадцятiй.
  На Мейн-стрiт не було жодної душi. Навiть нiчний сторож сховався. [Це була нiч, коли навiть злодiй не виходив iз дому.] Телеграфiстовi довелося залишитися, але вiн бурчав. Пiсля того, як Тар три чи чотири рази запитав його про поїзд, вiн не вiдповiв. Ну, вiн хотiв бути вдома в лiжку. Все зробили, окрiм Маргарет. Вона заразила Тара своєю нервознiстю [i хвилюванням].
  Прийшовши на вокзал об одинадцятiй, вони вирiшили залишитися. "Якщо ми знову пiдемо додому, ми, швидше за все, розбудимо маму", - сказала Маргарет. На вокзалi на лавi сидiла товста сiльська жiнка i спала з вiдкритим ротом. Вони залишили палаюче свiтло [там], але воно було досить тьмяним. Така жiнка збиралася вiдвiдати свою дочку в iншому мiстi, дочку, яка захворiла, або збиралася народити дитину, або щось таке. Сiльськi мешканцi мало подорожують. Коли вони ухвалять рiшення, вони витримають усi. Запустiть їх, i ви не можете їх зупинити. У мiстi Тара була жiнка, яка поїхала до Канзасу вiдвiдати свою дочку, взяла з собою всю свою їжу та всю дорогу просидiла в деннiй каретi. Тар почув, як вона розповiдала про це якось у магазинi, коли повернулася додому.
  Потяг прибув о пiв на другу. Багажник та бiлетер пiшли додому, а телеграфiстка зробила свою роботу. У будь-якому разi йому довелося лишитися. Вiн думав, що Тар i його сестра збожеволiли. "Гей, ви, шаленi дiти. Яка рiзниця, чи отримають вони газету цього разу ввечерi чи нi? Вас треба вiдшльопати i вiдправити спати, вас обох. Телеграфiстка того вечора бурчала [ну гаразд].
  З Маргарет все було гаразд, i Тар теж. Тепер, коли вiн увiйшов до цiєї справи, Тару подобалося не спати так само, як i його сестрi. У таку нiч тобi хочеться спати i спати, тож ти думаєш, що не витримаєш жодної хвилини, а потiм раптом зовсiм не хочеться спати. Це схоже на другий подих пiд час забiгу.
  Нiчне мiсто, далеко за пiвнiч i коли йде дощ, вiдрiзняється вiд мiста вдень чи рано ввечерi, коли темно, але всi люди в будинках не сплять. Коли Тар ходив зi своїми паперами у звичайнi вечори, вiн завжди мав безлiч коротких шляхiв. Ну, вiн знав, де вони мають собаки, умiв економити багато землi. Вiн ходив провулками, перелазив через паркани. Бiльшостi людей було байдуже. Коли хлопчик iшов туди, вiн бачив багато всього, що дiялося. Тар бачив iншi речi, крiм того, коли вiн побачив, як Вiн Коннелл i його нова дружина порiзалися.
  Тiєї ночi разом з Маргарет вiн запитував, чи пiде вiн своєю звичайною дорогою чи залишиться йти тротуаром. Наче вiдчувши, що вiдбувається в його головi, Маргарет хотiла пiти найкоротшим i темнiшим шляхом.
  Було весело лужити пiд дощем i у темрявi, пiдходити до темних будинкiв, просовувати папiр пiд дверi або за жалюзi. Стара мiсiс Стiвенс жила сама i боялася хвороб. У неї було трохи грошей, i в неї працювала ще одна жiнка похилого вiку. Вона завжди боялася застудитися, а коли наставала зима чи холодна погода, вона платила Тару додатковi п'ять центiв на тиждень, i вiн брав газету на кухнi i тримав її над кухонною плитою. Коли стало тепло i сухо, бабуся, що працювала на кухнi, побiгла з ним у передпокiй. Бiля вхiдних дверей будинку стояв ящик, щоб папiр залишався сухим у вологу погоду. Тар розповiв про це Маргарет, i вона засмiялася.
  У мiстi були рiзнi люди, мали рiзнi уявлення, а тепер всi вони спали. Коли вони пiдiйшли до будинку, Маргарет стояла зовнi, а Тар пiдкрався i поклав газету в найсухiше мiсце, яке змiг знайти. Вiн знав бiльшiсть собак [i у будь-якому разi] тiєї ночi потворнi були всерединi, подалi вiд дощу.
  Всi сховалися вiд дощу, крiм Тара та Маргарет, якi спали, згорнувшись на лiжках. Якщо ви дозволите собi пiти, ви зможете уявити, як вони виглядали. Коли Тар ходив один, вiн часто проводив час, намагаючись уявити, що вiдбувається у будинках. Вiн мiг прикинутися, що будинки не мають стiн. Це був добрий спосiб провести час.
  Стiни будинкiв не могли приховати вiд нього бiльше, нiж таку темну нiч. Коли Тар повернувся з газетою до будинку i коли Маргарет чекала зовнi, вiн не мiг її бачити. Iнодi вона ховалася за деревом. Вiн покликав її гучним шепотом. Потiм вона вийшла, i вони засмiялися.
  Вони пiдiйшли до короткого шляху, яким Тар майже нiколи не ходив ночами, за винятком тих випадкiв, коли було тепло та ясно. Це було прямо через цвинтар, не з боку Фарлi-Томпсона, а в iнший бiк.
  Ти перелiз через паркан i пiшов помiж могилами. Потiм ви перелiзли через iнший паркан, через фруктовий сад i опинилися на iншiй вулицi.
  Тар розповiв Маргарет про короткий шлях до цвинтаря, просто щоб подразнити її. Вона була така смiлива, хотiла зробити все. Вiн просто вирiшив спробувати її i був здивований i трохи засмучений, коли вона взялася за нього.
  Ой, давай. Давайте зробимо це", - сказала вона. Пiсля цього Тар бiльше нiчого не мiг вдiяти.
  Вони знайшли це мiсце, перелiзли через паркан i опинилися просто серед могил. Вони й далi спотикалися про камiння, але вже не смiялися. Маргарет пошкодувала, що вчинила так смiливо. Вона пiдкралася до Тару i взяла його за руку. Ставало все темнiшим i темнiшим. Вони не могли бачити навiть бiлих надгробкiв.
  Ось де це сталося. Хог Хокiнс так i жив. Його свинарник примикав до фруктового саду, який їм довелося перетнути, вийшовши з цвинтаря.
  Вони майже пройшли, i Тар iшов уперед, тримаючись за руку Маргарет i намагаючись знайти дорогу, коли вони мало не впали на Хога, що стоїть навколiшки над могилою.
  Спершу вони не знали, хто це був. Коли вони вже були майже над ним, вiн застогнав i зупинилися. Спочатку вони подумали, що це привид. Чому вони не рвалися i не втекли, вони так i не впiзнали. Вони були надто наляканi [можливо].
  Вони обидва стояли, тремтячи, притулившись один до одного, i тут ударила блискавка, i Тар побачив, хто це був. Це був єдиний удар блискавки тiєї ночi, i пiсля того, як вiн пройшов, грому майже не було, тiльки тихий гуркiт.
  Низький гуркiт десь у темрявi й стогiн людини, що стоїть навколiшки бiля могили, майже бiля нiг Тара. Старий покупець свиней тiєї ночi не змiг заснути i прийшов на цвинтар до могили своєї дружини помолитися. Можливо, вiн робив це щоночi, коли не мiг заснути. Можливо, саме тому вiн жив у будинку так близько вiд цвинтаря.
  Така людина, яка нiколи не любила тiльки одну людину, нiколи не подобалася тiльки однiй людинi. Вони побралися, а потiм вона померла. Пiсля цього нiчого, крiм [самотностi]. Вiн дiйшов до того, що ненавидiв людей i хотiв померти. Ну, вiн був майже певен, що його дружина потрапила до раю. Вiн хотiв би потрапити туди [теж], якби мiг. Якби вона була на Небесах, то могла б сказати йому слово. Вiн був майже певен, що вона це зробить.
  Припустимо, вiн помер одного ночi в своєму будинку, а навколо не залишилося жодної живої iстоти, крiм кiлькох свиней. У мiстi сталася iсторiя. Все це казали. Фермер приїхав у мiсто у пошуках покупця свиней. Вiн зустрiв Чарлi Дарлама, поштмейстера, який вказав на будинок. "Ви знайдете його там. Його можна вiдрiзнити вiд свиней, бо вiн носить капелюх".
  Цвинтар перетворився на церкву покупця свиней, куди вiн ходив ночами. Належнiсть до звичайної церкви мала б на увазi якесь взаєморозумiння з iншими людьми. Йому доведеться час вiд часу давати грошi. Нiчого не варто було пiти вночi на цвинтар.
  Тар i Маргарет тихо вийшли з присутностi чоловiка, що стояв на колiнах. Пiсля єдиного спалаху блискавки стало темно, але Тару вдалося знайти шлях до паркану та доставити Маргарет до саду. Невдовзi вони вийшли на iншу вулицю, враженi та зляканi. З вулицi долинав стогiн покупця свиней, що долинав з темряви.
  Вони поспiшили пройти частину маршруту Тара, що залишилася, дотримуючись вулиць i тротуарiв. Тепер Маргарет не була такою жвавою. Коли вони дiсталися до будинку Мурхедiв, вона спробувала загасити лампу на кухнi, i її руки тремтiли. Тару довелося взяти сiрник та виконати роботу. Маргарет була блiда. Тар, можливо, посмiявся б з неї, але був певен, як вiн виглядає сам. Коли вони пiднялися нагору i лягли спати, Тар довго не спав. Було приємно лягти в лiжко з Джоном, який мав теплу постiль i який так i не прокинувся.
  Тар щось задумав, але вирiшив, що краще не говорити про це Джоновi. Битва, яку Мурхеди вели з Гоґ Хокiнсом, була битвою Джона, а не його. Йому не вистачило десяти центiв, але що таке десять центiв?
  Вiн не хотiв, щоб про це дiзнався багажник, не хотiв, щоб експрес або хтось iз людей, якi зазвичай тинялися навколо вокзалу, коли приходив поїзд, знали, що вiн здався.
  Вiн вирiшив поговорити з Хог Хокiнсом наступного дня i зробив це. Вiн почекав, поки нiхто не дивитися, а потiм пiдiйшов до того мiсця, де стояв i чекав чоловiк.
  Тар витяг газету, i Хог Хокiнс схопив її. Вiн блефував, вивуджуючи кишенi у пошуках грошей, але, звiсно, не знайшов [жодного]. Вiн не збирався упускати такий шанс. - Ну, я забув здачу. Вам доведеться почекати. Коли вiн це сказав, вiн усмiхнувся. Йому було шкода, що нiхто зi спiвробiтникiв станцiї не бачив, що сталося, i як вiн застав зненацька одного з хлопчикiв Мурхеда.
  Що ж, перемога є перемогою.
  Вiн пiшов вулицею, стискаючи в руках газету i посмiюючись. Тар стояв та спостерiгав.
  Якби Тар втрачав по два центи на день три чи чотири рази на тиждень, це було б не так уже й багато. Iнодi якийсь мандрiвник виходив з поїзда i давав йому п'ятак, говорячи: "Здачу залиште собi". Два центи на день - це не так уже й багато. Тар думав, що зможе це витримати. Вiн подумав про те, як Хог Хокiнс отримував свої маленькi хвилини задоволення, вибиваючи папери, i вирiшив, що дозволить йому.
  [Тобто] вiн би зробив це, [думав вiн], коли навколо було не надто багато людей.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ ХIХ
  
  [Х ОЙ Є А хлопчик, щоб у всьому розiбратися? Те, що вiдбувається в мiстi Тара, як i у всьому мiстi.] Тепер [Тар] став великим, високим i довгоногим. Коли вона була дитиною, люди менше звертали на неї уваги. Вiн ходив на iгри з м'ячем, на вистави в оперному театрi.
  За межами його мiста вирувало життя. Потяг, який привiз папери зi сходу, вирушив далi на захiд.
  Життя в мiстi було простим. Багатих людей не було. Влiтку ввечерi вiн побачив пари, що гуляли пiд деревами. Це були молодi чоловiки та жiнки, майже дорослi. Iнодi вони цiлувалися. Коли Тар побачив це, вiн був у захватi.
  У мiстi не було поганих жiнок, хiба що...
  На сходi Клiвленд, Пiттсбург, Бостон, Нью-Йорк. На захiд Чикаго.
  Негр, син єдиного негра у мiстi, приїхав вiдвiдати свого батька. Вiн розмовляв у перукарнi - у лiврейнiй сараї. Була весна, i всю зиму вiн прожив у Спрiнгфiлдi, штат Огайо.
  Пiд час Громадянської вiйни Спрiнгфiлд був однiєю зi станцiй пiдземної залiзницi - аболiцiонiсти ганяли негрiв. Батько Тара знав про це все. Iншим був Зейнсвiлль та Оберлiн недалеко вiд Клiвленда.
  У всiх таких мiсцях були ще негри, i їх було багато.
  У Спрiнгфiлдi було мiсце пiд назвою "дамба". В основному негри-повiї. Про це в лiврейнiй стайнi розповiв негр, який приїхав до мiста у гостi до батька. Це був сильний юнак, який носив яскравий яскравий одяг. Усю зиму вiн прожив у Спрiнгфiлдi, i його утримували двi негритянки. Вони виходили на вулицi, заробляли грошi та приносили їх йому.
  "Краще б їм було. Я не терплю жодної дурницi.
  "Збий їх. Поводьтеся з ними грубо. Це мiй шлях."
  Батько молодого негра був таким поважним старим. Навiть Дiк Мурхед, який все життя зберiгав ставлення жителя пiвдня до негрiв, говорив: "Зi старим Пiтом все гаразд - якщо вiн негр".
  Старий негр багато працював, як i його маленька, висохла дружина. Усi їхнi дiти пiшли та вирушили подорожувати туди, де були iншi негри. Вони рiдко приходили додому, щоб вiдвiдати лiтню пару, а коли хтось приходив, вiн залишався недовго.
  Яскравий негр також довго не затримався. Вiн так i сказав. "У цьому мiстi немає нiчого такого негра, як я. Це спорт, я маю".
  Дивна рiч - такi стосунки мiж чоловiком та жiнкою - навiть для негрiв - жiнки таким чином пiдтримують чоловiка. Один iз чоловiкiв, якi працювали в лiврейнiй сараї, сказав, що бiлi чоловiки i жiнки iнодi робили те саме. Чоловiки в сараї та деякi в перукарнi заздрили. "Чоловiку не обов'язково працювати. Грошi надходять".
  Будь-якi речi вiдбуваються у мiстах та селищах, звiдки прийшли поїзди, у мiстах, у якi вирушають поїзди, що йдуть на захiд.
  Старий Пiт, батько молодого негритянського спорту, бiлив, працював у садах, його дружина перела так само, як Мерi Мурхед. Майже будь-якого дня можна було побачити старого, що йде Мейн-стрiт з вiдром для побiлки i пензлями. Вiн нiколи не лаявся, не пив, не крав. Вiн завжди був веселий, усмiхався, знiмав капелюх перед бiлими людьми. У недiлю вiн i його стара дружина одягали свiй найкращий одяг i ходили до методистської церкви. У них обох було бiле кучеряве волосся. Час вiд часу, коли точилася молитва, можна було почути голос старця. "О, Господи, спаси мене", - простогнав вiн. "Так, Господи, врятуй мене", - повторила дружина.
  Зовсiм не нагадує свого сина, цього старого чорношкiрого. Коли вiн був у той час у мiстi [тримаю парi], яскравий молодий чорношкiрий нiколи не пiдходив до жодної церкви.
  У методистськiй церквi недiльнi вечори - виходять дiвчата, молодi люди чекають, щоби проводити їх додому.
  - Чи можу я вас побачити сьогоднi ввечерi вдома, мiс Смiт? Намагаюся бути дуже чемним - говорю тихо i тихо.
  Iнодi молодик отримував ту дiвчину, яку хотiв, iнодi нi. Коли вiн зазнав невдачi, його гукнули маленькi хлопчики, що стояли поруч. "Йи! Йi! Вона б не дозволила тобi! Йi! Йи!"
  Дiти вiку Джона та вiку Маргарет були промiжними. Вони не могли чекати в темрявi, щоб накричати на старших хлопчикiв, i не могли поки що встати перед усiма iншими i попросити якусь дiвчинку дозволити їм проводити її додому, якщо їх попросив якийсь хлопець.
  Для Маргарет це може статися незабаром. Невдовзi Джон став перед дверима церкви разом з iншими молодими людьми.
  Краще бути [дитиною], нiж мiж i мiж.
  Iнодi коли хлопчик кричав: "Йи! Йи!" вiн попався. Старший хлопчик погнався за ним i впiймав його на темнiй дорозi - всi iншi смiялися - i вдарив його по головi. Ну, i що з цього? Головне було прийняти це без слiз.
  Тодi почекай.
  Коли [старший хлопчик] вiдiйшов досить далеко - i ви були майже впевненi, що вiн не зможе вас зловити - ви заплатили йому. "Йи! Йi! Вона б не дозволила тобi. Пiшов, чи не так? Йi! Йи!"
  Тар не хотiв бути "мiж" та "мiж". Коли вiн пiдрiс, йому захотiлося вирости раптом - лягти спати хлопчиком, а прокинутися чоловiком, великим та сильним. Iнодi це йому снилося.
  Вiн мiг би непогано грати в м'яч, якби вiн мав бiльше часу для тренувань, мiг би утримувати другу базу. Проблема була в тому, що основна команда його вiку завжди грала по суботах. У суботу вдень вiн займався продажем недiльних газет. Недiльна газета коштувала п'ять центiв. Ви заробили бiльше, нiж у iншi днi.
  Бiлл Маккартi прийшов працювати в стайню Макговерна. Вiн був професiйним боксером, звичайним, але тепер вiн був у занепадi.
  Занадто багато вина та жiнок. Вiн сказав це сам.
  Ну, вiн знав дещо. Вiн мiг навчити хлопчикiв боксувати, навчити їх команднiй майстерностi на рингу. Колись вiн був спаринг-партнером Кiда Макалiстера - Незрiвнянного. Хлопчику нечасто випадає шанс бути поруч iз таким чоловiком - не так часто й у життi.
  Бiлл став на урок. П'ять урокiв коштували три долари, i Тар узяв. Бiлл змусив усiх хлопчикiв внести передоплату. Прийшло десять хлопчикiв. Це мали бути приватнi уроки, по одному хлопчику, нагорi в сараї.
  Вони всi отримали те саме, що й Тар. То був брудний трюк. Бiлл якийсь час сварився з кожним хлопчиком, а потiм вiн вдав, що випустив руку випадково.
  На першому уроцi хлопчик отримав синець пiд оком або щось таке. Нiхто не повернувся за великим. Тар цього не зробив. Для Бiлла це був простий шлях. Ви вдаряєте хлопчика по головi, шпурляєте його по пiдлозi сараю i отримуєте три долари - вам не потрiбно турбуватися про решту [чотирьох] урокiв.
  Колишнiй боєць, який займався цим, i молодий спортивний негр, який заробляє таким чином життя на греблi в Спрiнгфiлдi, прийшли до Тару приблизно до того самого.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XX
  
  [ ВСI РЕЧI ЗМIШАНИЙ у свiдомостi хлопчика. Що таке злочин? Ви чуєте, як люди розмовляють. Деякi з тих, хто найбiльше говорить про Бога, найбiльше обманюють у магазинах i торгiвлi кiньми.] [У мiстi Тар багато] люди, такi як адвокат Кiнг та суддя Блер, не ходили до церкви. Лiкар Рiфi так i не пiшов. Вони були на майданi. Їм можна було довiряти.
  За часiв Тара до мiста приїхала погана жiнка. Усi казали, що вона погана. Жодна гарна жiнка в мiстi не матиме з нею нiчого спiльного.
  Вона жила з чоловiком i не була замiжня [за ним]. Можливо, вiн мав iншу дружину - десь. Нiхто не знав.
  Вони приїхали до мiста у суботу, i Тар продавав газети на вокзалi. Потiм вони пiшли в готель, а потiм у лiврейний сарай, де взяли кiнь та вiзок.
  Вони покаталися мiстом, а потiм орендували будинок Вудхауса. Це було велике старе примiщення, яке довгий час пустувало. Усi Вудхауси померли чи поїхали. Адвокат Кiнг був агентом. Звiсно, вiн дозволив їм це отримати.
  Їм потрiбно було купити меблi, речi для кухнi i таке iнше.
  Звiдки всi знали, що ця погана жiнка, Тар не знав. Вони просто зробили.
  Звичайно, всi торговцi продавали їм [швидкi] речi досить швидко. Чоловiк розкидав свої грошi. Стара мiсiс Кроулi працювала на кухнi. Їй було байдуже. Коли жiнка така стара i бiдна, їй не обов'язково бути прискiпливим.
  Тар також цього не робив, а хлопчик цього не робить. Вiн чув розмови чоловiкiв - на вокзалi, в лiвреї, в перукарнi, в готелi.
  Чоловiк купив усе, що хотiла жiнка, а потiм пiшов. Пiсля цього вiн [тiльки] приходив у вихiднi, приблизно двiчi на мiсяць. Вони взяли ранковi та деннi газети, а також недiльну газету.
  Яка справа Тару? Його стомлювало те, як говорили люди.
  Навiть дiти, дiвчатка та хлопчики, якi приходять додому зi школи, зробили це мiсце своєрiдною святинею. Вони навмисне пiшли туди i, пiдiйшовши до будинку - вiн був оточений високою живоплотом, - раптом замовкли.
  Начебто там когось убили. Тар одразу увiйшов - iз паперами.
  Люди казали, що вона приїхала до мiста, щоб народити дитину. Вона не була одружена з чоловiком, який був старший за неї. Вiн був городянином та багатим. Вiн витрачав грошi як багата людина. Вона також.
  Вдома - в мiстi, де жив чоловiк, - мав добропорядну дружину й дiтей. Усi так говорили. Можливо, вiн належав до церкви, але час вiд часу - у вихiднi - вiн вислизав до маленького мiстечка Тара. Вiн утримував жiнку.
  У будь-якому випадку вона була гарною i самотньою.
  Стара мiсiс Кроулi, яка працювала, була невелика. Її чоловiк був вiзником i помер. Вона була однiєю з буркотливих i сердитих старих, але готувала непогано.
  Жiнка - "погана" жiнка - почала звертати увагу на Тара. Коли вiн принiс газету, вона почала розмовляти з ним. Це було не тому, що вiн був чимось особливим. То був її єдиний шанс.
  Вона ставила йому запитання про його матiр та батька, про Джона, Роберта та дiтей. Їй було самотньо. Тар сидiв на задньому ґанку будинку Вудхаус i розмовляв iз нею. У дворi працювала людина на iм'я Смокi Пiт. До її приходу в нього нiколи не було постiйної роботи, вiчно тинявся по салонах i чистив плювальницi для випивки - робота в такому родi.
  Вона заплатила йому стiльки, нiби вiн був хоч трохи хороший. Припустимо, наприкiнцi тижня, коли вона розрахується з Таром, вона заборгувала йому двадцять п'ять центiв.
  Вона дала йому пiвдолара. Ну, вона дала б йому долар, але боялася, що це буде занадто багато. Вона боялася, що йому буде соромно чи зачеплена його гордiсть, i не прийняла цього.
  Вони сидiли на задньому ґанку вдома i розмовляли. Жодна жiнка у мiстi не прийшла до неї. Всi казали, що вона приїхала в мiсто тiльки для того, щоб народити дитину вiд чоловiка, за якого вона не була одружена, але, хоча вона й уважно стежила, Тар не помiтив жодних ознак.
  "Я не вiрю в це. Вона звичайного розмiру, струнка, якщо вже на те пiшло, сказав вiн Хелу Брауну.
  Потiм їй довелося брати коня i вiз iз лiврейного сараю пiсля обiду i брати з собою Тара. - Думаєш, твоїй матерi буде цiкаво? вона спитала. Тар сказав: Нi.
  Вони поїхали до села i купили квiти, океани квiтiв. В основному вона сидiла в баггi, а Тар збирав квiти, дершись по схилах пагорбiв i спускаючись у яри.
  Коли вони повернулися додому, вона дала йому чвертку. Iнодi вiн допомагав їй нести квiти до будинку. Якось вiн зайшов до неї до спальнi. Такi плаття, тонкi, тонкi речi. Вiн стояв i дивився, бажаючи пiти i доторкнутися, як йому завжди хотiлося торкнутися мережива, яке його мати носила на своїй єдинiй гарнiй чорнiй недiльнiй сукнi, коли вiн був маленьким. У його матерi ще була така ж гарна сукня. Жiнка погана побачила вираз його очей i, дiставши всi сукнi з великої вантажiвки, розклала їх на лiжку. Мабуть їх було двадцять. Тар нiколи не думав, що в свiтi можуть бути такi гарнi речi.
  Того дня, коли Тар уходив, жiнка поцiлувала його. Це був один раз, коли вона це зробила.
  Погана жiнка покинула мiсто Тара так само раптово, як i прийшла. Нiхто не знав, куди вона пiшла. Вдень вона отримала телеграму та поїхала нiчним поїздом. Усi хотiли знати, що було у телеграмi, але телеграфiст Уош Вiльямс, звiсно, нiчого не розповiв. Що в телеграмi секрет. Ти не смiєш розповiдати. Оператору це заборонено, але Уош Вiльямс все одно був незадоволеним. Можливо вiн трохи злив iнформацiю, але йому подобалося, коли всi натякали, а потiм не говорили жодного слова.
  Щодо Тара, то вiн отримав записку вiд жiнки. Його залишили мiсiс Кроулi, i вiн мав п'ять доларiв.
  Тар був дуже засмучений, коли вона пiшла в такий спосiб. Усi її речi мали вiдправити на адресу в Клiвлендi. У записцi було написано: "До побачення, ти хороший хлопчик", i не бiльше.
  Потiм через тижнi через два прийшла посилка з мiста. У ньому було щось iз одягу для Маргарет, Роберта i Вiлла, а також новий светр для нього самого. Нiчого бiльше. Експрес було сплачено заздалегiдь.
  [Мiсяць через одного разу сусiдка прийшла вiдвiдати матiр Тара, коли вiн був удома. Було ще бiльше "поганих" жiночих розмов, i Тар почув це. Вiн був у сусiднiй кiмнатi. Сусiдка сказала, наскiльки поганою була ця дивна жiнка, i звинуватила Мерi Мурхед у тому, що вона дозволила Тару бути з нею. Вона сказала, що нiколи не дозволила б своєму синовi наблизитися до такої людини.
  [Мерi Мурхед, звичайно, нiчого не сказала.
  [Подiбнi розмови могли тривати все лiто. Двоє чи троє чоловiкiв намагалися допитати Тара. "Що вона тобi каже? Про що ти говориш?
  ["Не ваша справа."
  [Коли його допитали, вiн нiчого не сказав i поспiшив геть.
  [Його мати просто змiнила тему, переклала розмову на щось iнше. То був би її шлях.
  [Тар трохи послухав, а потiм навшпиньки вийшов з дому.
  [Вiн був чомусь радий, але не знав, чому саме. Можливо, вiн був радий, що йому представився шанс познайомитися з поганою жiнкою.
  [Можливо, вiн просто був радий, що у його матерi вистачило здорового глузду дати йому спокiй.]
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XXI
  
  ПРИХОДИТЬСЯ _ _ З Смерть матерi Тара Мурхеда не мала особливого драматичного напруження. Вона померла вночi, i з нею в кiмнатi був лише доктор Рiфi. Не було сцени на смертному одрi, довкола зiбралися чоловiк та дiти, кiлька останнiх мужнiх слiв, плач дiтей, боротьба, а потiм душа вiдлетiла. Доктор Рiфi вже давно чекав на її смерть i не здивувався. Коли його викликали до будинку i вiдправили дiтей спати нагору, вiн сiв поговорити з матiр'ю.
  Були сказанi слова, якi Тар, що лежав без сну в кiмнатi нагорi, не мiг почути. Згодом ставши письменником, вiн часто реконструював у своїй уявi сцену, що вiдбувається в кiмнатi внизу. Була сцена в оповiданнi Чехова-Руського. Читачi пам'ятають це - сцену в росiйському фермерському будинку, стривоженого сiльського лiкаря, вмираючу жiнку, яка прагне любовi перед смертю. Що ж, мiж доктором Рiфi та його матiр'ю завжди було якесь порозумiння. Цей чоловiк так i не став його власним другом, нiколи не розмовляв з ним до душi, як це зробив пiзнiше суддя Блер, але йому подобалося думати, що остання розмова чоловiка та жiнки в маленькому каркасному будиночку в мiстечку Огайо була сповнена значення для них обох. Пiзнiше Тар дiзнався, що саме у своїх близьких стосунках живуть люди. Вiн хотiв таких стосункiв для своєї матерi. У життi вона здавалася такою iзольованою фiгурою. Можливо, вiн недооцiнив свого тата. Фiгура його матерi, якою вона пiзнiше жила в його уявi, здавалася такою делiкатно врiвноваженою, здатною на швидкi спалахи почуттiв. Якщо ви не встановлюєте швидкий i тiсний зв'язок iз життям, яке вiдбувається в iнших людях, ви взагалi не живете. Це важке завдання, i воно приносить велику частину неприємностей у життi, але ви повиннi продовжувати спроби. Це ваша робота, i якщо ви ухиляєтеся вiд неї, ви ухиляєтеся вiд життя [цiлком].
  Пiзнiше подiбнi думки в Тарi, що стосуються себе, часто переносилися на постать його матерi.
  Голоси у кiмнатi внизу невеликого каркасного будинку. Дiк Мурхед, чоловiк, поїхав за мiсто, працював маляром. Про що говорять у такий час двi дорослi людини? Чоловiк та жiнка в кiмнатi внизу тихо засмiялися. Пiсля того, як Лiкар побув там деякий час, Мерi Мурхед заснула. Вона померла увi снi.
  Коли вона померла, лiкар не став будити дiтей, а вийшов iз дому i попросив сусiда поїхати за Дiком за мiсто, а потiм, повернувшись, сiв. Там було кiлька книжок. Кiлька разiв, пiд час довгих зим, коли Дик не мав грошей, вiн ставав книжковим агентом - це дозволяло йому бувати за кордоном, переходячи вiд дому до будинку в селi, де йому вдавалося надати собi гостиннiсть, хоча вiн продавав лише кiлька книг. Звичайно, книги, якi вiн намагався продати, були присвяченi переважно громадянськiй вiйнi.
  Буде книга про персонажа на iм'я "Капрал Сi Клегг", який пiшов на вiйну зеленим сiльським хлопчиком i став капралом. Сi був сповнений наївностi вiльного американського сiльського хлопця, який нiколи ранiше не пiдкорявся наказам. Однак вiн виявився досить хоробрим. Книга захопила Дiка, i вiн прочитав її дiтям вголос.
  Були й iншi книги, технiчнiшi, теж присвяченi вiйнi. Чи був генерал Грант п'яний у перший день битви пiд Шайло? Чому генерал Мiд не переслiдував Лi пiсля перемоги при Геттiсберзi? Чи дiйсно хотiв Макклеллан, щоб Пiвдень облизали? Мемуари Гранта.
  Марк Твен, письменник, став видавцем i опублiкував "Мемуари Гранта". Усi книги Марка Твена продавалися агентами, що ходили будинками. Там був екземпляр спецiального агента з порожнiми розлиненими сторiнками спереду. Там Дiк записав iмена людей, якi погодилися взяти одну iз книг, коли вона вийде. Дiк мiг би продати бiльше книг, якби не витрачав на кожний продаж стiльки часу. Часто вiн зупинявся в якомусь фермерському будинку на кiлька днiв. Увечерi вся родина зiбралася довкола, i Дiк читав уголос. Вiн казав. Було смiшно його слухати, якщо ти не залежав вiд нього щодо життя.
  Лiкар Рiфi сидiв у будинку Мурхедiв, а мертва жiнка в сусiднiй кiмнатi i читав одну з книг Дiка. Лiкарi бачать бiльшу частину смертей на власнi очi. Вони знають, що всi люди мають померти. Книга в його руцi, у простiй тканиннiй палiтурцi, у шкiрi, наполовину марокканської, i навiть бiльше. У маленькому мiстечку не продаси багато модних палiтурок. "Мемуари Гранта" продати було найпростiше. Кожна сiм'я на Пiвночi вважала, що вона має бути в них. Як завжди наголошував Дiк, це був моральний обов'язок.
  Лiкар Рiфi сидiв i читав одну з книг, а сам вiн був на вiйнi. Як i Волт Вiтмен, вiн був медсестрою. Вiн нiколи нi в кого не стрiляв, нiколи нi в кого не стрiляв. Що подумав лiкар [? Чи думав вiн про вiйну, про Дiка, про Мерi Мурхед? Вiн одружився з молодою дiвчиною, коли сам був майже старим. Є люди, з якими ти трохи знайомишся в дитинствi, про яких ти ламаєш голову все своє життя i не можеш їх розiбрати. У письменникiв є невелика хитрiсть. Люди думають, що письменники беруть своїх персонажiв iз життя. Вони не. Що вони роблять, то це знаходять чоловiка чи жiнку, якi з якоїсь неясної причини викликають у них iнтерес. Такий чоловiк чи жiнка безцiнна для письменника. Вiн бере тi небагато фактiв, якi знає, i намагається збудувати цiле життя. Люди стають йому вiдправними точками, i коли вiн досягає мети, те, що буває досить часто, результати мають мало або взагалi нiякого вiдношення до людини, з якої вiн почав.
  Мерi Мурхед померла осiнньої ночi. Тар тодi продавав газети, а Джон пiшов на завод. Коли Тар повернувся додому того раннього вечора, його матерi не було за столом, i Маргарет сказала, що почувається погано. Надворi йшов дощ. Дiти їли мовчки, депресiя, яка завжди супроводжувала матiр у лихолiття, нависла над будинком. Депресiя - це те, чим живиться уява. Коли їжа закiнчилася, Тар допомiг Маргарет вимити посуд.
  Дiти сидiли довкола. Мати сказала, що не хоче нiчого їсти. Джон [рано] пiшов спати, як i Роберт, [Вiлл та Джо]. На фабрицi Джон працював на вiдряднiй роботi. Як тiльки ви наберете швидкiсть i зможете заробляти досить хорошу зарплату, у вас все змiниться. Замiсть сорока центiв за полiрування рами велосипеда, вони знижують цiну до тридцяти двох. Чим ти плануєш зайнятися? Тобi [має] бути робота.
  Нi Тар, нi Маргарет не хотiли спати. Маргарет змусила решту тихо пiднятися нагору, щоб не потурбувати матiр - якщо вона спить. Двоє дiтей пiшли до школи, а потiм Маргарет прочитала книгу. Це був новий подарунок, який їй подарувала жiнка, яка працювала поштою. Коли ви так сидите, найкраще думати про щось поза домом. Лише того дня Тар посварився з Джимом Муром та ще одним хлопчиком iз приводу бейсбольної подачi. [Джим] сказав, що Айк Фрiр був найкращим пiтчером у мiстi, тому що у нього була найбiльша швидкiсть i найкращi повороти, а Тар сказав, що Гаррi Грiн був найкращим. Обидва, будучи членами мiської команди, звичайно, не виступали один проти одного, тож не можна сказати напевно. Судити доводилося з того, що ви бачили i вiдчували. Це правда, що Гаррi не мав такої швидкостi, але коли вiн робив подачу, ти вiдчував себе бiльш впевненим у чомусь. Ну, у нього були мiзки. Коли вiн зрозумiв, що вiн не такий добрий, вiн так i сказав i дозволив Айку увiйти, але якщо Айк був не такий добрий, вiн ставав упертим, а якщо його виймати, йому ставало боляче.
  Тар вигадав безлiч аргументiв, якi можна було б викласти Джиму Муру, коли вiн побачить його наступного дня, а потiм пiшов i взяв домiно.
  Домiно безшумно ковзало по дошках столу. Маргарет вiдклала книгу убiк. Двоє дiтей були на кухнi, яка одночасно служила їдальнi, а на столi стояла масляна лампа.
  У гру типу домiно можна грати довго i нiчого особливо не думати.
  Коли Мерi Мурхед мав важкi часи, вона дихала нерiвно. Її спальня знаходилася поряд з кухнею, а в переднiй частинi будинку розташовувалась вiтальня, де згодом вiдбувся похорон. Якщо ви хотiли пiднятися нагору i лягти спати, вам доводилося йти прямо через спальню матерi, але в стiнi був виступ, i якщо ви були обережнi, ви могли пiднятися нагору непомiченим. Поганi часи для Мерi Мурхед наступали дедалi частiше. Дiти вже майже до них звикли. Коли Маргарет повернулася додому зi школи, мати лежала в лiжку i виглядала дуже блiдою i слабкою, i Маргарет хотiла вiдправити Роберта за лiкарем, але мати сказала: "Поки що нi".
  Така доросла людина i твоя мати... Коли вони скажуть "нi", що ти робитимеш?
  Тар продовжував розштовхувати по столу домiно i час вiд часу поглядав на сестру. Думки продовжували приходити. "У Гаррi Грiна, можливо, не така швидкiсть, як у Айка Фрiра, але має голову. Зрештою, хороша голова все скаже. Менi подобається, коли чоловiк знає, що вiн робить. Я думаю, що у вищiй лiзi є гравцi з м'ячем, якi звичайно тупоголовi, але це не має значення. Ви берете людину, яка може багато зробити з тим небагатьом, що має. Менi подобається один хлопець.
  Дiк був у селi, фарбував внутрiшню частину нового будинку, який збудував Гаррi Фiтцсiммонс. Вiн влаштувався працювати за контрактом. Коли Дiк влаштувався працювати за контрактом, вiн майже нiколи не заробляв грошей.
  Вiн не мiг зрозумiти [багато].
  У будь-якому випадку це займало його.
  Такої ночi ти сидиш удома i граєш у домiно зi своєю сестрою. Яка рiзниця, хто переможе?
  Iнодi Маргарет чи Тар ходили покласти в пiч дрова. За будинком йшов дощ, i вiтер проникав крiзь щiлину пiд дверима. У будинках, де мешкали Мурхеди, завжди були такi дiрки. У щiлини можна було кинути кiшку. Взимку мати, Тар та Джон ходили навколо i прибивали щiлини дерев'яними смугами та шматками тканини. Це захищало вiд холоду.
  Минув час, мабуть, година. Здавалося, довше. Побоювання, якi Тар зазнавав протягом року, мали Джон i Маргарет. Ви продовжуєте думати, що ви єдиний, хто думає i вiдчуває щось, але якщо ви це робите, ви дурень. Iншi думають про тi самi думки. У "Мемуарах" генерала Гранта розповiдається, як, коли людина запитала його, чи боїться вiн, збираючись у бiй, вiн вiдповiв: "Так, але я знаю, що iнша людина теж боїться". Тар мало що пам'ятав про генерала Ґранта, але це вiн пам'ятав.
  Раптом тiєї ночi, коли померла Мерi Мурхед, Маргарет щось зробила. Поки вони сидiли та грали в домiно, вони чули, як мати нерiвно дихає у сусiднiй кiмнатi. Звук був м'яким та уривчастим. Маргарет встала посеред гри i навшпиньки тихенько пiдiйшла до дверей. Деякий час вона слухала, сховавшись так, щоб мати не могла бачити, потiм повернулася на кухню i подала знак Тару.
  Вона була дуже схвильована, просто сидячи там. Ось i все.
  На вулицi йшов дощ, i її пальто та капелюх лежали нагорi, але вона не спробувала їх дiстати. Тар хотiв, щоб вона взяла його кепку, але вiдмовилася.
  Двоє дiтей вийшли з дому, i Тар одразу зрозумiв, у чому справа. Вони пiшли вулицею до кабiнету доктора Рiфi, не говорячи один одному нi слова.
  Лiкаря Рiфi там не було. На дверях була дощечка, де було написано: "Повернуся о 10 годинi". Можливо, воно простояло там два чи три днi. Такий лiкар, у якого мало практики i багато не хоче, досить недбалий.
  - Можливо, вiн у суддi Блера, - сказав Тар, i вони рушили туди.
  Коли ви боїтеся, що щось станеться, ви повиннi згадати iншi випадки, коли вам було страшно, i все обiйшлося. Це найкращий спосiб.
  Отже, ви йдете до лiкаря, i ваша мати помре, хоч ви ще цього не знаєте. Iншi люди, яких ви зустрiчаєте на вулицi, поводяться так само, як завжди. Ви не можете звинувачувати їх.
  Тар i Маргарет пiдiйшли до будинку суддi Блера, обидвi мокрi, Маргарет була без пальта та капелюха. В аптецi Тiффанi щось купував чоловiк. Iнший чоловiк iшов разом iз лопатою на плечi. Як ви вважаєте, що вiн копав у таку нiч? У коридорi мерiї посперечалися двоє чоловiкiв. Вони вийшли до коридору, щоб залишитися сухими. "Я сказав, що це сталося на Великдень. Вiн це заперечував. Вiн читає Бiблiю".
  Про що вони говорили?
  "Причина, через яку Гаррi Грiн є кращим бейсбольним пiтчером, нiж Айк Фрiр, полягає в тому, що вiн бiльший за чоловiка. Деякi чоловiки просто народжуються сильними. У вищiй лiзi були знаменитi пiтчери, якi теж не мали особливої швидкостi або поворотiв. Вони просто стояли i їли локшину, i це тривало довгий час. Вони протрималися вдвiчi довше, нiж тi, хто не мав нiчого, крiм сили". -
  Найкращими письменниками, [яких можна було знайти] у газетах, якi продавав Тар, були тi, хто писав про гравцiв у м'яч та спорт. Їм було що сказати. Якщо ви читаєте їх щодня, ви чогось навчилися.
  Маргарет промокла наскрiзь. Якби її мати дiзналася, що вона вийшла ось так, без пальта та капелюха, вона б занепокоїлася. Люди йдуть пiд парасольками. Здавалося, минуло багато часу, коли Тар повернувся додому пiсля того, як забрав свої папери. Iнодi у тебе виникає таке почуття. Деякi днi пролiтають як один пострiл. Iнодi за десять хвилин вiдбувається стiльки подiй, що здається, що минуло кiлька годин. Так буває, коли два скаковi конi б'ються на дiлянцi, пiд час гри з м'ячем, коли хтось б'є битою, двоє чоловiкiв поза грою, двоє чоловiкiв, можливо, на базах.
  Маргарет i Тар дiсталися додому суддi Блера, i лiкар, звичайно, був там. Усерединi було тепло i свiтло, але вони не ввiйшли. Суддя пiдiйшов до дверей, i Маргарет сказала: "Скажiть лiкаревi, будь ласка, що мати хвора", i ледве встигла вона вимовити цi слова, як вийшов лiкар. Вiн пiшов разом iз двома дiтьми, i коли вони виходили з дому суддi, суддя пiдiйшов i поплескав Тара по спинi. "Ти промокла", - сказав вiн. Вiн взагалi нiколи не розмовляв iз Маргарет.
  Дiти забрали лiкаря з собою додому, а потiм пiднялися нагору. Хотiли перед матiр'ю вдати, що лiкар прийшов випадково - зателефонувати.
  Вони пiднялися сходами якомога тихiше, i коли Тар увiйшов до кiмнати, де спав з Джоном i Робертом, вiн роздягнувся i вдягнув сухий одяг. Вiн одягнув свiй недiльний костюм. Це був єдиний, який у нього був сухий.
  Внизу вiн чув, як розмовляють його мати та лiкар. Вiн не знав, що лiкар розповiдав його матерi про подорож пiд дощем. Сталося таке: доктор Рiфi пiдiйшов до сходiв i покликав його вниз. Безперечно, вiн мав намiр зателефонувати обом дiтям. Вiн видав тихий свист, i Маргарет вийшла зi своєї кiмнати, одягнена в сухий одяг, як i Тар. Їй також довелося одягти свiй найкращий одяг. Нiхто з iнших дiтей не почув дзвiнка лiкаря.
  Вони спустилися i зупинилися бiля лiжка, i їхня мати трохи поговорила. "Я гаразд. Нiчого не станеться. Не хвилюйтеся", - сказала вона. Вона теж це мала на увазi. Мабуть, вона до останнього думала, що з нею все гаразд. Добре, що якщо їй потрiбно було йти, то вона могла пiти ось так, просто вислизнути пiд час сну.
  Вона сказала, що не помре, але померла. Коли вона сказала дiтям кiлька слiв, вони повернулися нагору, але Тар довго не спав. Маргарет також. Пiсля цього Тар нiколи не питав її про це, але знав, що вона цього не робила.
  Коли ти в такому станi, не можеш спати, що ти робиш? Хтось пробує одне, хтось iнше. Тар чув про схеми пiдрахунку овець i iнодi пробував це робити, коли був занадто схвильований [або засмучений], щоб спати, але йому це не виходило. Вiн пробував багато чого iншого.
  Ви можете уявити, що ви виросли та стали тим, ким хотiли б бути. Ви можете уявити себе пiтчером бейсбольної лiги, iнженером залiзницi чи гонщиком на автодромi. Ви iнженер, темно i дощ, а ваш паровоз розгойдується рейками. Краще не уявляти себе героєм нещасного випадку чи ще чогось. Просто зосередьте погляд на рейках попереду. Ви прорiзаєте стiну темряви. Тепер ви серед дерев, тепер на вiдкритiй мiсцевостi. Звичайно, коли ти такий iнженер, ти завжди керуєш швидким пасажирським поїздом. Не хочеться вовтузитися з вантажем.
  Ви думаєте про це та багато iншого. Тiєї ночi Тар час вiд часу чув розмови матерi й лiкаря. Iнодi здавалося, що вони смiються. Вiн просто не мiг сказати. Можливо, це був лише вiтер за межами будинку. Одного разу вiн був певен, що почув, як лiкар бiгає по кухоннiй пiдлозi. Потiм йому здалося, що вiн почув, як дверi м'яко вiдчинилися i зачинилися.
  Можливо вiн взагалi нiчого не чув.
  Найгiрше для Тара, Маргарет, Джона та всiх них був наступний день, наступний та наступний. Будинок, повний людей, проповiдь, яку треба вимовити, людина, що йде з труною, поїздка на цвинтар. Маргарет вийшла з цього найкраще. Вона працювала вдома. Вони не могли змусити її зупинитись. Жiнка сказала: "Нi, дозвольте менi це зробити", але Маргарет не вiдповiла. Вона була бiла i тримала губи щiльно стиснутими. Вона пiшла i зробила це сама.
  До будинку, якого Тар нiколи не бачив, приходили люди, цiлi свiти людей.
  OceanofPDF.com
  РОЗДIЛ XXII
  
  Найдивнiший _ РЕЧ Те, що сталося наступного дня пiсля похорону. Тар iшов вулицею, повертаючись зi школи. Школа закiнчилася о четвертiй, а поїзд iз паперами прийшов лише о п'ятiй. Вiн iшов вулицею i минув пустир бiля сараю Уайлдера, i там, на стоянцi, кiлька мiських [хлопчикiв] грали в м'яч. Там був Кларк Вайлдер, хлопець з Рiчмонда та багато iнших. Коли твоя мати вмирає, ти довго не граєш у м'яч. Це не вияв належної поваги. Тар знав це. Iншi знали [теж].
  Тар зупинився. Дивно було те, що того дня вiн грав у м'яч, нiби нiчого не сталося. Ну не зовсiм так. Вiн нiколи не збирався грати. Те, що вiн зробив, здивувало його та iнших. Усi вони знали про смерть його матерi.
  Хлопчики грали в "Три старi коти", а Боб Манн подавав м'яч. Вiн мав досить гарну криву виходу, попадання в кидок i вiдмiнну швидкiсть для дванадцятирiчного пiдлiтка.
  Тар перелiз через паркан, пройшов через поле, пiдiйшов прямо до вiдбиваючого i вихопив биту прямо з його рук. У будь-який iнший час стався б скандал. Коли ви граєте в "Три старi коти", вам потрiбно спочатку вийти на поле, потiм утримувати базу, потiм подавати i ловити м'яч, перш нiж ви зможете вiдбити м'яч.
  Тара це не хвилювало. Вiн узяв биту з рук Кларка Вайлдера i став бiля тарiлки. Вiн почав глузувати з Боба Манна. - Подивимося, як ти покладеш її. Погляньмо, що у вас є. Продовжувати. Заженiть їх.
  Боб кинув один, а потiм другий, а Тар замочив другий. Це був хоумран, i коли вiн обiйшов бази, вiн одразу взяв биту i замочив ще одну, хоча зараз була не його черга. Iншi дозволили йому. Вони не промовили нi слова.
  Тар кричав, знущався з iнших, поводився як божевiльний, але нiкого це не хвилювало. Протримавши це хвилин п'ять, вiн пiшов так само раптово, як i прийшов.
  Пiсля такого вчинку вiн вирушив на вокзал того ж дня пiсля похорону матерi. Ну поїзда не було.
  На залiзницi бiля лiфта Сiда Грея бiля станцiї стояло кiлька порожнiх товарних вагонiв, i Тар залiз у один iз вагонiв.
  Спочатку вiн думав, що хотiв би опинитися на такiй машинi i поїхати, йому було все одно куди. Потiм вiн подумав про щось iнше. Машини мали [завантажити зерном]. Вони стояли прямо бiля елеватора i бiля сараю, в якому стояв старий слiпий кiнь, який ходив по колу, щоб пiдтримувати роботу механiзмiв, що пiднiмають зерно на верх будiвлi.
  Зерно пiднiмалося вгору, а потiм жолобом потрапляло в машини. Вони могли заповнити машину в найкоротший термiн. Все, що їм потрiбно було зробити, це потягнути за важiль, i зерно впало вниз.
  Було б чудово, подумав Тар, залишитись у машинi i бути похованим пiд зерном. Це не те саме, що бути похованим пiд холодною землею. Зерно було добрим матерiалом, його приємно було тримати в руцi. Це була золотисто-жовта речовина, вона стiкала, як дощ, i поховала вас глибоко там, де ви не могли дихати, i ви б померли.
  Тар, як йому здалося, довго лежав на пiдлозi машини, думаючи про таку смерть для себе, а потiм, перевернувшись на бiк, побачив у своєму сараї старого коня. Кiнь дивився на нього слiпими очима.
  Тар подивився на коня, i кiнь подивився на нього. Вiн почув, як пiдiйшов потяг, що привiз його папери, але не ворухнувся. Тепер вiн плакав так, що сам майже ослiп. "Добре, - подумав вiн, - плакати там, де не побачать нi iнших дiтей Мурхедiв, нi хлопчикiв у мiстi". Усi дiти Мурхедiв вiдчували щось подiбне. У такий час не можна виставляти себе напоказ.
  Тар пролежав у вагонi, поки поїзд не прийшов i не пiшов, а потiм витираючи очi, виповз.
  Люди, якi вийшли зустрiчати поїзд, йшли вулицею. Тепер, у будинку Мурхедiв, Маргарет повернеться зi школи i робитиме роботу по дому. Джон був на фабрицi. Джону це не приносило особливого задоволення, але вiн все одно продовжував займатися своєю роботою. Справи мали тривати.
  Iнодi треба було просто йти далi, не знаючи чому, як слiпий старий кiнь, що пiднiмає зерно до будiвлi.
  Щодо людей, що йдуть вулицею, можливо, комусь iз них знадобиться газета.
  Хлопчик, якщо вiн хоч трохи хороший, повинен добре виконувати свою роботу. Йому треба встати i поквапитися. Коли вони чекали на похорон, Маргарет не хотiла виставляти себе напоказ, тому щiльно стиснула губи i почала працювати. Добре, що Тар не мiг тремтiти, лежачи в порожньому товарному вагонi. Що йому потрiбно було зробити, то це принести в сiм'ю всi грошi, якi вiн мiг. Бог знає, що їм знадобиться все це. Йому треба було зайнятися своєю роботою.
  Цi думки крутилися в головi Тара Мурхеда, коли вiн схопив пачку газет i, витерши очi тильною стороною долонi, помчав вулицею.
  Хоча вiн i не знав про це, Тар, можливо, в той самий момент йшов геть зi свого дитинства.
  КIНЕЦЬ
  OceanofPDF.com
  За межами бажання
  
  Опублiкована в 1932 роцi книга "За межами бажання" привертає увагу до важкого становища робiтникiв на пiвднi Америки, зображуючи суворi умови, в яких живуть чоловiки, жiнки та дiти, якi працюють на текстильнiй фабрицi. Роман порiвнюють з роботами Генрi Рота i Джона Стейнбека, якi аналогiчним чином пiдкреслювали соцiальну та економiчну нерiвнiсть, яка призвела до тяжких труднощiв для робiтничого класу Америки, i аналогiчним чином захищали комунiзм як можливий вихiд iз цiєї боротьби, особливо у свiтлi Велика депресiя, що послiдувала за крахом фондового ринку в 1929 роцi.
  OceanofPDF.com
  
  Обкладинка першого видання
  OceanofPDF.com
  ЗМIСТ
  КНИГА ПЕРША. МОЛОДIСТЬ
  1
  2
  3
  КНИГА ДРУГА. МЛИНИ ДIВЧАТА
  1
  2
  КНИГА ТРЕТЯ. ЕТЕЛЬ
  1
  2
  3
  4
  5
  КНИГА ЧЕТВЕРТА. ЗА МЕЖАМИ БАЖАННЯ
  1
  2
  3
  4
  5
  6
  7
  8
  9
  
  OceanofPDF.com
  
  Елеонора Гледiс Копенхейвер, з якою Андерсон одружився 1933 року. Їй присвячений фiльм "За межами бажання".
  OceanofPDF.com
  До
  ЕЛЕНОР
  OceanofPDF.com
  КНИГА ПЕРША. МОЛОДIСТЬ
  OceanofPDF.com
  1
  
  Н ЕIЛ БРЕДЛI НАПИСАВ листа до свого друга Реда Олiвера. Нiл сказав, що збирається одружитися з жiнкою з Канзас-Сiтi. Вона була революцiонеркою, i Нiл, коли вперше зустрiв її, не знав, був вiн такий чи нi. Вiн сказав:
  "Справа ось у чому, Ред. Ви пам'ятаєте почуття порожнечi, яке ми вiдчували, коли разом навчалися в школi. Я не думаю, що тобi це подобалося, коли ти був тут, але я мав. Це був у мене весь час, поки я навчався у коледжi, i пiсля того, як повернувся додому. Я не можу багато говорити про це з батьком та матiр'ю. Вони не зрозумiють. Це зашкодить їм.
  "Думаю, - сказав Нiл, - що у всiх нас, молодих чоловiкiв i жiнок, у яких є хоч якесь життя, зараз є це".
  Нiл говорив у своєму листi Божому. "Це було трохи дивно", - подумав Ред в устах Нiла. Мабуть, вiн одержав це вiд своєї жiнки. "Ми не можемо чути Його голосу або вiдчувати Його на землi", - сказав вiн. Вiн подумав, що, можливо, колишнi чоловiки й жiнки в Америцi мали щось, чого їм з Редом не вистачало. Вони мали "Бог", що б це для них не означало. Першi жителi Нової Англiї, якi були настiльки iнтелектуально домiнуючими i якi так сильно вплинули на мислення всiєї країни, мабуть, думали, що в них справдi є Бог.
  Якби в них i було те, що в них було, то Нiл та Ред у якомусь сенсi були б значною мiрою ослабленi та вимитi. Нiл так i думав. Релiгiя, сказав вiн, тепер перетворилася на старий одяг, схудлий i з випраними всiма фарбами. Люди все ще носили старi сукнi, але вони вже не зiгрiвали їх. Людям потрiбне тепло, думав Нiл, їм потрiбна романтика i, насамперед, романтика почуттiв, думок про те, що вони намагаються кудись пiти.
  Людям, за його словами, необхiдно чути голоси, що виходять ззовнi.
  Наука також викликала пекло, а дешевi популярнi знання... або те, що називалося знанням... поширилися повсюди, викликали ще бiльше пекло.
  Занадто багато порожнечi було у справах, у церквах, в урядi, сказав вiн в одному з листiв.
  Ферма Бредлi знаходилася неподалiк Канзас-Сiтi, i Нiл часто бував у мiстi. Вiн зустрiв жiнку, з якою збирався одружитися. Вiн спробував описати її Реду, але це не вдалося. Вiн описав її як повну енергiю. Вона була шкiльною вчителькою i почала читати книжки. Вона стала спочатку соцiалiсткою, а потiм комунiсткою. Вона мала iдеї.
  По-перше, їй i Нiлу слiд якийсь час пожити разом, перш нiж вони вирiшать одружитися. Вона думала, що їм слiд спати разом, звикнути один до одного. Отже, Нiл, молодий фермер, який живе на фермi свого батька в Канзасi, почав таємно жити з нею. Вона була маленькою i темноволосою, зрозумiв Ред. "Їй здається трохи несправедливим говорити про неї з тобою, з iншим чоловiком... можливо, ти колись зустрiнеш її i подумаєш про мої слова", - сказав вiн в одному зi своїх листiв. "Але я вiдчуваю, що маю", - сказав вiн. Нiл був одним iз товариських. Вiн мiг бути бiльш вiдвертим i товариським у листах, нiж Ред, i менше соромився розповiдати про свої почуття.
  Вiн говорив про все. Жiнка, з якою вiн познайомився, оселилася в якомусь будинку, що належав доволi солiдним, досить заможним людям у мiстi. Чоловiк був скарбником невеликої виробничої компанiї. Вони взяли себе шкiльного вчителя. Вона залишилася там на лiто, допоки школи не було. Вона сказала: "Першi два чи три роки мають показати". Вона хотiла пройти через них iз Нiлом без шлюбу.
  "Звичайно, ми не можемо там спати разом", - сказав Нiл, маючи на увазi будинок, в якому вона жила. Коли вiн приїхав до мiста, у Канзас-Сiтi - ферма його батька була досить близько, щоб вiн мiг доїхати до мiста за годину, - Нiл вирушив до будинку скарбника. У листах Нiлу, якi розповiдали про такi вечори, було щось на зразок смiху.
  У цьому будинку була жiнка, маленька i темноволоса, справжня революцiонерка. Вона була схожа на Нiла, сина фермера, який навчався у коледжi на Сходi, та на Реда Олiвера. Вона походила з респектабельної церковної сiм'ї з маленького мiстечка Канзас. Вона закiнчила середню школу, а потiм пiшла до звичайної школи. "Бiльшiсть молодих жiнок такого типу досить нуднi", - сказав Нiл, але ця - нi. Iз самого початку вона вiдчула, що їй доведеться зiткнутися не лише з проблемою окремої жiнки, а й iз соцiальною проблемою. З листiв Нiла Ред зробила висновок, що вона була пильна i напружена. "У неї гарне маленьке тiло", - сказав вiн у листi Реду. "Я визнаю, - сказав вiн, - що, коли я пишу такi слова iншiй людинi, вони нiчого не означають".
  Вiн сказав, що, на його думку, тiло будь-якої жiнки стає прекрасним для чоловiка, який її кохає. Вiн почав чiпати її тiло, i вона дозволила йому це зробити. Сучаснi дiвчата часом заходили iз молодими чоловiками досить далеко. Це був спосiб здобути освiту. Руки на їхнiх тiлах. Те, що подiбнi речi вiдбуваються, було майже загальновизнаним фактом усюди, навiть серед лiтнiх i наляканих батькiв i матерiв. Молода людина спробувала це з молодою жiнкою, а потiм, можливо, покинула її, i вона, можливо, теж спробувала кiлька разiв.
  Нiл вирушив у будинок, де жив шкiльний вчитель у Канзас-Сiтi. Будинок був на околицi мiста, так що Нiлу, який приїжджав вiдвiдати свою жiнку, не доводилося їхати через мiсто. Четверо людей - вiн, шкiльний вчитель, скарбник та його дружина - якийсь час сидiли на ганку вдома.
  Дощовими ночами вони сидiли, грали в карти або розмовляли - скарбник своїх справ i Нiл - фермера. Скарбник був досить iнтелектуальною людиною... "старого ґатунку", - сказав Нiл. Такi люди можуть бути навiть лiберальними, дуже лiберальними... у їхньому розумiннi, а не насправдi. Якби вони це знали, iнодi пiсля того, як лягали спати... на ганку вдома чи всерединi, на диванi. "Вона сидить на краю невисокого ґанку, а я схиляю колiна на травi бiля краю ґанку... Вона подiбна до розкритої квiтки".
  Вона сказала Нiлу: "Я не можу почати жити, думати i знати, чого я хочу, крiм чоловiка, доки у мене не буде свого чоловiка". Ред зрозумiв, що маленький темний шкiльний вчитель, якого знайшов Нiл, належав до якогось нового свiту, куди вiн сам хотiв потрапити. Листи Нiла про неї... незважаючи на те, що iнодi вони були дуже особистими... Нiл навiть намагався описати вiдчуття у своїх пальцях, коли вiн торкався її тiла, теплоти її тiла, її насолоди для нього. Сам Ред усiєю своєю iстотою жадав знайти собi таку жiнку, але так i не зробив цього. Листи Нiла змусили його прагнути якихось стосункiв iз життям, якi були б чуттєвими та плотськими, але виходять за рамки простої плотi. Нiл намагався висловити це у листах, якi вiн писав своєму друговi.
  Ред мав друзiв i серед чоловiкiв. Чоловiки приходили до нього, iнодi й ранiше, зливаючись йому. Врештi-решт вiн подумав, що в нього нiколи не було жiнки, насправдi.
  Нiл був на фермi в Канзасi або ввечерi вирушив до мiста вiдвiдати свою жiнку. Вiн здавався повним життя, багатим на життя. Вiн працював на фермi свого батька. Батько старiв. Незабаром вiн помре чи вийде на пенсiю, i ферма належатиме Нiлу. Це була приємна ферма у багатiй та приємнiй країнi. Фермери, якими був батько Нiла та якими буде Нiл, заробляли мало грошей, але жили добре. Батьку вдалося вiдправити Нiла Iста до коледжу, де вiн зустрiв Реда Олiвера. Цi двоє грали в однiй бейсбольнiй командi коледжу: Нiл на другiй базi, а Ред на шорт-стопi. Олiвер, Бредлi та Смiт. Зiп! Разом вони були гарною парою для подвiйної гри.
  Ред поїхав на ферму в Канзасi та пробув там кiлька тижнiв. Це було до того, як Нiл зустрiв шкiльного вчителя у мiстi.
  Нiл тодi був радикалом. Вiн мав радикальнi думки. Якось Ред спитав його: "Ти збираєшся стати фермером, як твiй батько?"
  "Так."
  "Ви вiдмовилися б вiд володiння цим?" - Запитав Ред. Того дня вони стояли на краю кукурудзяного поля. Ось таку чудову кукурудзу виростили на тiй фермi. Батько Нiла тримав худобу. Восени вiн вирощував кукурудзу i складав її у великi лiжечка. Потiм вiн вирушив на Захiд i купив бичкiв, яких привiз на ферму для вiдгодiвлi взимку. Кукурудзу не вивозили з ферми на продаж, а згодовували худобi, а багатий гнiй, що накопичився за зиму, потiм вивозили i розкидали по землi. "Ви вiдмовилися б вiд володiння всiм цим?"
  "Так, я думаю", - сказав Нiл. Вiн засмiявся: "Це правда, що їм, можливо, доведеться вiдiбрати це у мене", - сказав вiн.
  Вже тодi Нiлу на думку прийшли iдеї. Вiн не став тодi називати себе вiдверто комунiстом, як робив це згодом у листах, пiд впливом цiєї жiнки.
  Не те, щоб вiн боявся.
  Але вiн боявся. Навiть пiсля того, як вiн зустрiв шкiльного вчителя i написав Реду листи, вiн боявся завдати шкоди батьковi та матерi. Ред не звинувачував його за це. Вiн пам'ятав батька та матiр Нiла як добрих, чесних i добрих людей. У Нiла була сестра, старша за нього, яка вийшла замiж за молодого сусiдського фермера. Вона була великою, сильною та доброю жiнкою, як i її мати, дуже любила Нiла та пишалася ним. Коли Ред була того лiта в Канзасi, вона одного разу приїхала з чоловiком, щоб провести вихiднi будинки, i поговорила з Редом про Нiл. "Я рада, що вiн навчався у коледжi та здобув освiту", - сказала вона. Вона також була рада, що її брат, незважаючи на свою освiту, захотiв повернутись додому i стати простим фермером, як i всi вони. За її словами, вона думала, що Нiл розумнiший за всiх iнших i має ширший кругозiр.
  Нiл сказав, говорячи про ферму, яку вiн колись успадкує: "Так, думаю, я вiдмовився б вiд неї таким чином", - сказав вiн. "Думаю, я стану добрим фермером. Менi подобається займатися сiльським господарством". Вiн сказав, що iнодi ночами йому снилися поля його батька. "Я завжди планую i планую", - сказав вiн. За його словами, те, що вiн робитиме з кожним полем, заплановано на роки вперед. "Я б вiдмовився вiд цього, тому що не можу вiдмовитися", - сказав вiн. "Люди нiколи не зможуть покинути землю". Вiн мав на увазi, що має намiр стати дуже здiбним фермером. "Яка рiзниця для таких людей, як я, якщо земля нарештi перейде у власнiсть держави? Їм знадобляться такi люди, якими я маю намiр їх зробити".
  У цьому районi були й iншi фермери, не такi здатнi, як вiн. Яка рiзниця? "Було б чудово розвернутися", - сказав Нiл. "Я не вимагав би жодної оплати, якби менi дозволили це зробити. Все, що я прошу, це життя".
  - Проте вони не дозволили б тобi цього зробити, - сказав Ред.
  "I колись нам доведеться змусити їх дозволити нам це зробити", - вiдповiв Нiл. Нiл, мабуть, тодi був комунiстом i навiть не знав про це.
  Очевидно, жiнка, яку вiн знайшов, дала йому щось знати. Вони щось вигадали разом. Нiл у своїх листах про неї та свої стосунки з нею розповiдав про те, що вони робили. Iнодi жiнка брехала скарбнику та його дружинi, з якою вона жила. Вона сказала Нiлу, що хоче провести з ним нiч.
  Потiм вона вигадала нiсенiтницю про те, як вирушила на нiч додому до свого мiста в Канзасi. Вона зiбрала сумку, зустрiла Нiла у мiстi, сiла до його машини, i вони поїхали до якогось мiста. Вони зареєструвалися в тому ж маленькому готелi, що чоловiк i дружина. Вони ще не одружилися, сказав Нiл, бо їм хотiлося переконатися. "Я не хочу, щоб це змусило тебе заспокоїтися, i я не хочу заспокоюватися сама", - сказала вона Нiлу. Вона боялася, що вiн може задовольнятися тим, що вiн лише досить процвiтаючий фермер iз Середнього Заходу... не кращий за торговця... не кращий за банкiра чи будь-яку людину, яка прагне грошей, сказала вона. Вона сказала Нiлу, що пробувала ще двох чоловiкiв, як прийшла до нього. "Весь шлях?" вiн спитав її. "Звичайно", - сказала вона. "Якби, - казала вона, - чоловiк був поглинений лише щастям володiння жiнкою, яку вiн любив, або вона вiддавалася тiльки йому та народженню дiтей..."
  Вона стала щирою Червоною. Вона думала, що є щось окрiм бажання, але спочатку потрiбно задовольнити бажання, зрозумiти i оцiнити чудеса бажання. Вам потрiбно було побачити, чи зможе воно вас пiдкорити, змусити забути про все iнше.
  Однак спочатку треба було знайти це солодким i знати, що це солодко. Якби ти не змiг винести насолоду цього i йти далi, ти був би марним.
  Мали бути винятковi люди. Жiнка продовжувала говорити про це Нiлу. Вона думала, що настав новий час. Свiт чекав на нових людей, нового типу людей. Вона не хотiла, щоб Нiл i сама були великими людьми. Миру, сказала вона йому, тепер потрiбнi великi малi люди, їх багато. За її словами, такi люди були завжди, але їм довелося зараз почати висловлюватись, самостверджуватись.
  Вона вiддалася Нiлу i спостерiгала за ним, i, як зрозумiв Ред, вiн робив з нею щось таке. Ред дiзнався про це з листiв Нiлу. Вони роз'їжджалися готелями, щоб повалятися в обiймах один одного. Коли тiло їх заспокоювалися, вони розмовляли. "Думаю, ми одружимося", - сказав Нiл у листi Реду Олiверу. "Чому нi?" вiн спитав. Вiн сказав, що люди мають розпочати готуватися. Революцiя наближалася. Коли це станеться, будуть потрiбнi сильнi та тихi люди, якi бажають працювати, а не просто галасливi та погано пiдготовленi люди. Вiн вважав, що кожна жiнка повинна почати з пошуку свого чоловiка за будь-яку цiну, а кожен чоловiк повинен зайнятися пошуками своєї жiнки.
  "Це треба було зробити по-новому, - подумав Нiл, - безстрашнiше, нiж по-старому". Новi чоловiки i жiнки, якi повиннi були почати з'являтися, якщо свiт колись знову стане солодким, мали насамперед навчитися бути безстрашними i навiть безрозсудними. Вони мали бути аматорами життя, готовими включити у гру навiть саме життя.
  *
  Машини на бавовнянiй фабрицi в Ленгдонi, штат Джорджiя, видавали тихi звуки. Там працював молодий Ред Олiвер. Цiлий тиждень звук не припинявся нi вночi, нi вдень. Вночi млин був яскраво освiтлений. Над невеликим плато, на якому стояв млин, знаходилося мiстечко Ленгдон, досить старе мiстечко. Вiн не був таким убогим, як ранiше, до появи млина, коли Рудий Олiвер був маленьким хлопчиком, але хлопчик навряд чи знає, коли мiсто убоге.
  Звiдки йому знати? Якщо вiн мiський хлопчик, то мiсто його свiт. Вiн не знав iншого свiту, не робив жодних порiвнянь. Рудий Олiвер був досить самотнiм хлопцем. Його батько був лiкарем у Ленгдонi, i його дiдусь до нього теж був там лiкарем, але батько Реда досяг не дуже добре. Вiн побляк, став досить несвiжим, коли був ще хлопцем. Тодi стати лiкарем було не так складно, як потiм. Батько Реда закiнчив навчання та розпочав свою практику. Вiн практикував зi своїм батьком та жив iз ним. Коли помер батько - вмирають i лiкарi, - вiн жив у старому лiкарському будинку, що дiстався йому у спадок, досить яскравому старому каркасному будинку з широким ганком перед ним. Ганок пiдтримувався високими дерев'яними колонами, спочатку виконаними пiд камiнь. За часiв Реда вони не виглядали кам'яними. У старому деревi були великi трiщини, а будинок давно не пофарбували. Було те, що на Пiвднi називається "собачою пробiжкою" через будинок, i, стоячи на вулицi перед фасадом, можна було в лiтнiй, весняний чи осiннiй день дивитися прямо крiзь будинок i через жаркi нерухомi бавовнянi поля, щоб побачити Пагорби Джорджiї вдалинi.
  Старий лiкар мав невеликий каркасний кабiнет у кутку двору поряд з вулицею, але молодий лiкар вiдмовився вiд нього як кабiнету. Вiн мав офiс нагорi в однiй iз будiвель на Мейн-стрiт. Тепер старий офiс зарiс виноградними лозами i занепав. Вiн не використовувався, i дверi були знятi. Там стояв старий стiлець iз вивернутим дном. Його було видно з вулицi, коли вiн сидiв там, у похмурому свiтлi за виноградними лозами.
  Ред приїхав на лiто в Ленгдон зi школи на Пiвночi, яку вiн вiдвiдував. У школi вiн знав молодика Нiла Бредлi, який пiзнiше писав йому листи. Того лiта вiн працював простим чорноробом на млинi.
  Його батько помер узимку, коли Ред навчався на першому курсi Пiвнiчного коледжу.
  На момент смертi батько Реда був уже немолодий. Вiн не одружився, поки не досяг середнього вiку, а потiм одружився з медсестрою. У мiстi говорили, шепотiли мiстом, що жiнка, з якою одружився лiкар, мати Реда, була з дуже хорошої сiм'ї. Вона була з Атланти i приїхала в Ленгдон, де зустрiла доктора Олiвера у важливiй справi. На той час у Ленгдонi не було навчених медсестер. Чоловiк, президент мiсцевого банку, людина, яка пiзнiше стала президентом компанiї Langdon Cotton Mill, на той час молода людина, серйозно захворiла. Надiслали за медсестрою, i вона прийшла. Лiкар Олiвер займався цiєю справою. То був не його випадок, але його викликали на консультацiю. В окрузi тодi було лише чотири лiкарi i всiх їх викликали.
  Лiкар Олiвер зустрiв медсестру, i вони одружилися. Мешканцi мiста зчинили брови. - Чи це було необхiдно? вони спитали. Очевидно, це не так. Молодий Ред Олiвер народився лише через три роки. Виявилося, що вiн мав бути єдиною дитиною у шлюбi. Однак у мiстi ходили чутки. "Мабуть, вона змусила його повiрити в те, що це необхiдно". Подiбнi iсторiї шепочуться на вулицях та в будинках пiвденних мiст, а також у мiстах Сходу, Середнього Заходу та Далекого Заходу.
  На вулицях та в будинках пiвденних мiст завжди ходять iншi чутки. Багато залежить вiд сiм'ї. "Яка сiм'я у неї чи в нього?" Як вiдомо, в пiвденнi штати, в старi американськi рабовласницькi штати, нiколи було великої iммiграцiї. Сiм'ї просто тривали та тривали.
  Багато родин занепали, розпалися. У дивовижнiй кiлькостi старих пiвденних поселень, де не з'явилося жодної промисловостi, як це сталося в Ленгдонi та в багатьох iнших пiвденних мiстах за останнi двадцять п'ять чи тридцять рокiв, не залишилося чоловiкiв. Цiлком iмовiрно, що в такiй родинi не залишиться нiкого, крiм двох-трьох дивних метушливих бабусь. Кiлька рокiв тому вони постiйно говорили про днi Громадянської вiйни або про днi, що передували Громадянськiй вiйнi, про старi добрi часи, коли Пiвдень дiйсно був кимось. Вони б розповiли вам iсторiї про пiвнiчних генералiв, якi забирали їхнi срiбнi ложки та iншими способами були з ними жорстокими та жорстокими. Така стара пiвденна жiнка практично вимерла. Тi, хто залишився, живуть десь у мiстi чи за мiстом, у старому будинку. Колись це був великий будинок, або, принаймнi, будинок, який на Пiвднi за старих часiв вважався величним. Перед будинком Олiвера дерев'янi колони пiдтримують ґанок. Там живуть двi чи три старенькi. Без сумнiву, пiсля Громадянської вiйни з Пiвднем сталося те саме, що сталося з Новою Англiєю. Енергiйнiшi молодi люди пiшли. Пiсля Громадянської вiйни люди, якi були при владi на Пiвночi, люди, якi прийшли до влади пiсля смертi Лiнкольна i пiсля того, як Ендрю Джонсон був прибраний з дороги, боялися втратити свою владу. Вони ухвалили закони, що дають право голосу неграм, сподiваючись контролювати їх. Якийсь час вони контролювали ситуацiю. Був так званий перiод вiдновлення, який насправдi був часом руйнування, гiршим за роки вiйни.
  Але тепер кожен, хто читав про американську iсторiю, знає про це. Нацiї живуть як люди. Можливо, краще не вникати надто уважно у життя бiльшостi людей. Навiть Ендрю Джонсон тепер користується прихильнiстю iсторикiв. У Ноксвiлл, штат Теннессi, де його колись ненавидiли i висмiювали, тепер на його честь названо великий готель. Його бiльше не вважають просто п'яним зрадником, який випадково обраний i пропрацював кiлька рокiв на посадi президента, поки не був призначений справжнiй президент.
  На Пiвднi також, незважаючи на досить кумедну iдею грецької культури, безсумнiвно, пiдхоплену тому, що i грецька, i пiвденна культури були заснованi на рабствi, культурi, яка на Пiвднi нiколи не перетворювалася на мистецтво, як у Стародавнiй Грецiї, але залишалося просто порожньою заявою в устах деяких урочистих жителiв пiвдня з довгим пальто, жителiв пiвдня, виникло, ймовiрно, як одного разу заявив Марк Твен, вiд занадто великого читання сера Вальтера Скотта ... про цi речi на Пiвднi говорили i бовтають мови. Робляться невеликi удари ножем. Як передбачається, це цивiлiзацiя, в якiй велика увага придiляється сiм'ї, i це вразливе мiсце. "У такiй родинi є налiт смоляного горщика". Голови виляють.
  Вони виляли на молодого доктора Олiвера, а потiм i на доктора Олiвера середнього вiку, який раптово одружився з медсестрою. У Ленгдонi жила одна кольорова жiнка, яка наполягла на тому, щоб мати дiтей. Молодший Олiвер був лiкарем. Вiн часто, протягом кiлькох рокiв, приїжджав до неї додому, в маленьку хатину на дорозi за будинком Олiвера. Будинок Олiвера колись стояв на найкращiй вулицi Ленгдона. Це був останнiй будинок до того, як почалися бавовнянi поля, але пiзнiше, пiсля того, як було збудовано бавовняну фабрику, пiсля того, як почали приходити новi люди, пiсля того, як на Мейн-стрiт були збудованi новi будiвлi та новi магазини, найкращi люди почали будувати на iншому кiнцi. мiста.
  Кольорова жiнка, висока, пряма, жовта жiнка з прекрасними плечима та прямою головою, не працювала. Люди казали, що вона була негритянкою негра, а не негритянкою бiлої людини. Колись вона була одружена з молодим негромом, але вiн зник. Можливо, вона його вигнала.
  Лiкар часто приходив до неї в будиночок. Вона не працювала. Вона жила просто, але жила. Машину лiкаря час вiд часу бачили, що стоїть на дорозi перед її домом, навiть пiзно вночi.
  Вона була хвора? Люди посмiхалися. Жителi пiвдня не дуже люблять говорити про такi речi, особливо коли поруч знаходяться стороннi. - Ну, ви знаєте. Слова розносилися. Один iз дiтей жовтої жiнки був майже бiлим. Це був хлопчик, який зник пiзнiше, пiсля того, як ми зараз пишемо, коли Ред Олiвер теж був маленьким хлопчиком. З усiх цих колишнiх хитань головами, як чоловiчих, так i жiночих, пошепки лiтнiх ночей, доктор бачив, як вiн виїжджав туди, навiть пiсля того, як обзавiвся дружиною i народився син... з усiх цих iнсинуацiй нiж - випади проти свого батька в мiстi Ленгдон, Ред Олiвер нiчого не знав.
  Можливо, дружина професора Олiвера, мати Реда, знала. Можливо, вона вирiшила нiчого не казати. У неї був брат в Атлантi, який через рiк пiсля того, як вона вийшла замiж за доктора Олiвера, потрапив у халепу. Вiн працював у банку, вкрав трохи грошей i зiйшов iз замiжньою жiнкою. Вони зловили його згодом. Його iм'я та фотографiя були в газетах Атланти, що розповсюджувалися в Ленгдонi. Щоправда, iм'я сестри не згадувалося. Якщо доктор Олiвер i бачив це, вiн нiчого не сказав, i вона нiчого не сказала. За вдачею вона була досить мовчазною жiнкою, а пiсля замiжжя стала ще тихiшою i стриманiшою.
  Потiм раптово вона почала регулярно ходити до церкви. Вона звернулася. Якось увечерi, коли Ред була старшокласницею, вона пiшла сама до церкви. У мiстi був активiст вiдродження, активiст вiдродження. Ред завжди пам'ятав того вечора.
  Це був вечiр пiзньої осенi, i наступної весни Ред мав закiнчити мiську середню школу. Того вечора його запросили на вечiрку, i вiн мав супроводжувати молоду жiнку. Вiн одягнувся рано i пiшов за нею. Його стосунки з цiєю конкретною молодою жiнкою були швидкоплинними i нiколи не мали жодного значення. Його батька не було вдома. Пiсля одруження вiн почав пити.
  Вiн був iз тих людей, якi п'ють поодинцi. Вiн не напивався безпорадно, але, напившись до певної безладностi i схильностi спотикатися пiд час ходьби, носив iз собою пляшку, потай випиваючи, i часто залишався в такому станi щотижня. У молодостi вiн був загалом досить балакучою людиною, недбало ставиться до одягу, яку любили як людину, але не надто поважали як лiкаря, людини науки... якiй, щоб досягти справжнього успiху, можливо, завжди слiд бути трохи урочистим на вигляд i трохи нудним... лiкарi, щоб досягти справжнього успiху, повиннi з раннiх рокiв життя виробити певне ставлення говорити... людям подобається зазнати невеликого знущання з боку лiкарiв... Лiкар Олiвер не робив таких речей. Припустимо, стався випадок, який його трохи спантеличив. Вiн пiшов провiдати хворого чоловiка чи жiнку. Вiн увiйшов до неї.
  Коли вiн вийшов, там були родичi хворої жiнки. Усерединi щось було не так. Їй було боляче, вона мала високу температуру. Її люди були стривоженi та засмученi. Бог знає, чого вони сподiвалися. Вони, можливо, сподiвалися, що вона видужає, але з iншого боку...
  Марно вдаватися до цього. Люди є люди. Вони зiбралися навколо лiкаря. "Що таке, лiкарю? Чи видужає вона? Вона дуже погана?
  "Так. Так." Лiкар Олiвер, можливо, посмiхнувся. Вiн був спантеличений. "Я не знаю, що трапилося iз цiєю жiнкою. Звiдки менi, чорт забирай, знати?
  Iнодi вiн навiть смiявся в обличчя, що стояли навколо стривожених людей. Це сталося тому, що вiн був трохи збентежений. Вiн завжди смiявся чи хмурився у невiдповiдний момент. Пiсля того як вiн одружився i почав пити, вiн навiть iнодi хихотiв у самiй присутностi хворих. Вiн не хотiв. Лiкар не був дурнем. Наприклад, розмовляючи з мирянами, не називав хвороби звичними для стороннiх iменами. Йому вдавалося запам'ятовувати назви навiть найпоширенiших хвороб, про якi нiхто не знав. Завжди є довгi складнi iмена, що зазвичай вiдбуваються вiд латинi. Вiн пам'ятав їх. Вiн отримав їх у школi.
  Але навiть iз доктором Олiвером були люди, з якими вiн дуже добре ладнав. Його зрозумiли кiлька людей у Ленгдонi. Пiсля того, як вiн ставав все бiльш невдалим i все частiше був напiвп'яним, до нього приєдналися кiлька чоловiкiв i жiнок. Однак вони, швидше за все, були дуже бiдними людьми i, як правило, були дивними. Було навiть кiлька чоловiкiв та лiтнiх жiнок, яким вiн говорив про свою невдачу. "Я не хороший. Я не розумiю, навiщо мене хтось наймає", - сказав вiн. Коли вiн це сказав, вiн спробував засмiятися, але безуспiшно. "Господь Бог Всемогутнiй, ти це бачив? Я мало не розплакалася. Я стаю сентиментальним по вiдношенню до себе. кимось, кому вiн спiвчував; таким чином вiн швидше вiдпустив ситуацiю.
  Увечерi, коли молодий Ред Олiвер, тодi ще школяр, пiшов на вечiрку, супроводжуючи юну старшокласницю, симпатичну дiвчину з довгим струнким молодим тiлом... у неї було м'яке свiтле волосся i груди, якi тiльки починали розпускатися, груди. щойно бачив, як вона розстiбала м'яку, облягаючу лiтню сукню, яку вона носила... її стегна були дуже тонкими, як стегна хлопчика... того вечора вiн спустився зi своєї кiмнати нагорi в будинку Олiвера, i там була його одягнена мати все в чорному. Вiн нiколи ранiше не бачив її такою одягненою. Це була нова сукня.
  Були днi, коли мати Реда, висока, сильна жiнка з витягнутим сумним обличчям, майже розмовляла нi з сином, нi з чоловiком. Мав певний вигляд. Вона нiби сказала вголос: "Ну, я вплуталася в це. Я приїхав до цього мiста, не сподiваючись тут залишитися, i зустрiв цього лiкаря. Вiн був набагато старший за мене. Я одружилася з ним.
  "Моїх людей може бути не так багато. У мене був брат, який потрапив у бiду та потрапив до в'язницi. Тепер маю сина.
  "Я втягнувся в це i тепер робитиму свою роботу якнайкраще. Я постараюся стати на ноги. Я нi в кого нiчого не прошу".
  Грунт у дворi будинку Олiвера був досить пiщаним, i на ньому мало що росло, але пiсля того, як дружина доктора Олiвера переїхала до нього, вона завжди намагалася вирощувати квiти. Щороку їй це не вдавалося, але з настанням нового року вона спробувала знову.
  Старий доктор Олiвер завжди належав до пресвiтерiанської церкви в Ленгдонi, i хоча молодший, отець Реда, нiколи не ходив до церкви, якби його запитали про його церковнi зв'язки, вiн би назвав себе пресвiтерiанцем.
  - Ти йдеш, мамо? - спитав її того вечора Ред, спустившись з верхнього поверху i побачивши її в такому виглядi. "Так, - сказала вона, - я йду до церкви". Вона не просила його пiти з нею i не питала, куди вiн iде. Вона бачила його одягненим з нагоди. Якщо їй було цiкаво, вона пригнiчувала свою цiкавiсть.
  Того вечора вона пiшла сама до методистської церкви, де йшло пробудження. Ред пройшов повз церкву з молодою жiнкою, яку вiн узяв на вечiрку. Вона була дочкою однiєї з так званих справжнiх сiмей мiста, струнка молода жiнка i, як уже говорилося, досить спокуслива. Ред був схвильований просто тим, що був iз нею. Вiн не був закоханий i, по сутi, нiколи не був iз цiєю молодою жiнкою пiсля того вечора. Однак вiн вiдчував щось у собi, дрiбнi швидкоплиннi думки, напiвбажання, що прокидається голод. Згодом, коли вiн повернувся з коледжу, щоб працювати на бавовнянiй фабрицi в Ленгдонi простим чорноробом, пiсля смертi його батька та стану родини Олiверiв, вiн навряд чи очiкував, що його попросять супроводжувати цього особлива молода жiнка на вечiрку. По випадковостi вона виявилася дочкою тiєї самої людини, чия хвороба привела його мати в Ленгдон, ту саму людину, яка пiзнiше стала президентом Ленгдонського млина, де Ред став робiтником. Того вечора вiн йшов разом з нею, йдучи на вечiрку, чекаючи пiвгодини на сходах перед будинком її батька, поки вона в останню хвилину робила деякi жiночi впорядкування, i вони пройшли повз методистську церкву, де проводилися збори пробудження. Там був проповiдник, незнайомець iз мiста, привезений у мiсто для пробудження, досить вульгарного вигляду людина з лисою головою та великими чорними вусами, i вiн уже почав проповiдувати. Вiн справдi кричав. Методисти у Ленгдонi зробили це. Вони кричали. "Як негри", - сказала Реду того вечора дiвчина, з якою вiн був. Вона цього не сказала. "Як негри", - ось що вона сказала. "Послухайте їх", - сказала вона. У її голосi була зневага. Вона не ходила до середньої школи в Ленгдонi, а вiдвiдувала жiночу семiнарiю десь неподалiк Атланти. Вона була вдома в гостях, бо її мати захворiла. Ред не знав, чому його попросили супроводжувати її на вечiрку. Вiн подумав: "Напевно, я мiг би попросити батька дати менi його машину". Вiн нiколи не просив про це. Машина лiкаря була дешевою i досить старою.
  Бiлi люди в маленькiй каркаснiй церквi на бiчнiй вулицi слухають проповiдника, що кричить: "Отримайте Бога, кажу вам, ви пропали, якщо не знайдете Бога.
  Це ваш шанс. Чи не вiдкладайте це.
  Ти нещасний. Якщо у вас немає Бога, ви загубленi. Що ти отримуєш вiд життя? Отримайте Бога, говорю вам".
  Тiєї ночi цей голос пролунав у вухах Реда. Згодом вiн завжди, з якоїсь неясної причини, згадував маленький камiнчик пiвденного мiстечка i прогулянку до будинку, де того вечора проходила вечiрка, вiн водив на вечiрку молоду жiнку, а потiм провiв її додому. Пiзнiше вiн згадував, як iз полегшенням вийшов iз маленької вулички, на якiй стояла методистська церква. Того вечора в жоднiй iншiй церквi мiста служби не проводилися. Мабуть, туди зайшла його мати.
  Бiльшiсть методистiв конкретної методистської церкви в Ленгдонi були бiлими бiдняками. Люди, якi працювали на бавовнянiй фабрицi, ходили туди до церкви. У самому селi, де знаходилася фабрика, не було церкви, але церква стояла на територiї, що належить фабрицi, хоч i знаходилася за межами села, i зовсiм поряд iз будинком президента фабрики. Млин внiс велику частину грошей на будiвництво церкви, але мешканцi мiста могли вiльно ходити туди. Млин навiть платив половину зарплати звичайному проповiднику. Ред пройшов повз церкву з дiвчиною по Мейн-стрiт. Люди розмовляли з Редом. Чоловiки, яких вiн зустрiчав, iз вельми вишуканою церемонiєю кланялися молодiй дiвчинi, з якою вiн був.
  Ред, уже високий хлопчик i тодi ще швидко зростаючий, був у новому капелюсi та новому костюмi. Йому було нiяково i трохи соромно за щось. Це вiн згадував потiм як змiшане в ньому iз почуттям сорому за те, що йому соромно. Вiн продовжував проходити повз людей, яких знав. Пiд яскравим свiтлом по Мейн-стрiт їхав чоловiк на мулi. "Привiт, Ред", - покликав вiн. "Яка абсурднiсть", - подумав Ред. "Я навiть не знаю цiєї людини. Вважаю, це якийсь розумник побачив, як я граю у бейсбол.
  Вiн був сором'язливий i сором'язливо пiднiмав капелюх перед людьми. Волосся в нього було вогненно-руде, i вiн вiдростив їх надто довго. "Треба було пiдстригтися", - подумав вiн. На носi i щоках у нього були великi ластовиння, такi ластовиння, якi часто бувають у рудоволосих юнакiв.
  Справдi, Ред був популярний у мiстi, популярнiший, нiж вiн думав. Тодi вiн був у шкiльнiй бейсбольнiй командi i був найкращим гравцем команди. Йому подобалося грати в бейсбол, але вiн ненавидiв, як i завжди потiм, галас, що здiймається навколо бейсболу людьми, якi не грали. Коли вiн грав у бейсбол i завдав довгого удару, можливо, досягаючи третьої бази, поряд були люди, зазвичай досить тихi люди, якi бiгали вгору i вниз базовими лiнiями i кричали. Вiн стояв на третiй базi, i люди навiть пiдходили i ляскали його по плечу. "Проклятi дурнi", - подумав вiн. Йому подобалося, як довкола нього здiймають шум, i вiн ненавидiв це.
  Так само, як йому подобалося бути з цiєю дiвчиною i в той же час хотiлося б не бути з нею. Виникло незручне почуття, яке справдi тривало весь вечiр, поки вiн не доставив її додому з вечiрки в цiлостi та безпецi у її власному будинку. Якби чоловiк мiг так торкатися дiвчини. Ред тодi нiколи такого не робив.
  Чому його матерi раптом надумалося пiти до цiєї церкви? Дiвчина, з якою вiн був, зневажала людей, якi ходили до церкви. "Вони кричать, як негри, чи не так", - сказала вона. Вони також це зробили. Вiн виразно чув голос проповiдника, що долинав до Мейн-стрiт. Хлопчика поставили у дивне становище. Вiн не мiг зневажати власну матiр. Дивно було, що вона раптом вирiшила пiти до цiєї церкви. Можливо, подумав вiн, вона пiшла просто з цiкавостi чи тому, що їй раптом стало самотньо.
  *
  ВОНА цього не зробила. Ред дiзнався про це пiзнiше того ж вечора. Нарештi вiн повернув цю молоду жiнку додому з вечiрки. Воно проходило у будинку дрiбного чиновника комбiнату, сини та дочки якого також навчалися у мiськiй середнiй школi. Ред вiдвiв молоду жiнку додому, i вони на мить постояли разом бiля вхiдних дверей будинку людини, яка колись була банкiром, а тепер стала успiшним президентом млина. Це був найбiльший будинок у Ленгдонi.
  Там було велике подвiр'я, затiнене деревами i засаджене чагарниками. Молода жiнка, з якою вiн був, справдi була задоволена, але вiн цього не знав. Вона думала, що вiн був найкрасивiшим хлопцем на вечiрцi. Вiн був великим та сильним.
  Проте вона ставилася щодо нього несерйозно. Вона трохи потренувалася на ньому, як це роблять молодi жiнки; навiть його збентеження поряд з нею було приємним, подумала вона. Вона використала свої очi. Є деякi тонкi речi, якi молода жiнка може робити зi своїм тiлом. Це дозволено. Вона знає, як. Вам не обов'язково вчити її цьому мистецтву.
  Ред увiйшла у двiр будинку свого батька i якийсь час стояла поряд з нею, намагаючись побажати добранiч. Нарештi вiн промовив незручну промову. Її очi дивилися на нього. Вони стали м'якими.
  "Це нiсенiтниця. Я б їй не цiкавився", - подумав вiн. Її це особливо не цiкавило. Вона стояла на нижнiй сходинцi будинку свого батька, злегка закинувши голову, потiм опустивши голову, i її погляд зустрiвся з його поглядом. Виступали маленькi нерозвиненi груди. Схопити бейсбольний м'яч. Вони могли б зробити м'яч крутим.
  Марно про це думати. "На добранiч. У мене був спекотний час", - сказав вiн. Яке слово я вжив! Вiн взагалi не дуже добре провiв час. Вiн пiшов додому.
  Вiн повернувся додому i лiг у лiжко, коли щось сталося. Хоча вiн i не знав про це, батько ще не повернувся додому.
  Ред тихенько увiйшов до будинку, пiднявся нагору i роздягнувся, думаючи про цю дiвчину. Пiсля тiєї ночi вiн нiколи про неї не думав. Пiсля цього до нього прийшли iншi дiвчата та жiнки, щоб зробити з ним те саме, що й вона. Вона не збиралася, принаймнi несвiдомо, щось iз ним робити.
  Вiн лежав на лiжку i раптом звiв пальцi своїх досить великих рук у кулак. Вiн звивався в лiжку. "Господи, менi хотiлося б... Хто б не..."
  Вона була такою гнучкою, зовсiм нерозвиненою iстотою, ця дiвчинка. Чоловiк мiг би взяти такий.
  "Припустимо, чоловiк мiг би зробити з неї жiнку. Як це робиться?
  "Як абсурдно насправдi. Хто я такий, щоб називати себе чоловiком? Без сумнiву, Ред не мав таких певних думок, як викладенi тут. Вiн лежав у лiжку, досить напружений, будучи чоловiком, будучи молодим, будучи з молодою жiнкою зi стрункою фiгурою в м'якiй сукнi... очi, якi могли раптово стати м'якими... маленькi твердi груди, що висували назовнi.
  Ред почув голос матерi. Нiколи ще в Олiверовому будинку не було такого звуку. Вона молилася, видаючи тихi ридання. Червоний почув слова.
  Вставши з лiжка, вiн тихенько пiдiйшов до сходiв, що вели на поверх нижче, на поверх, на якому спали його батько та мати. Вони спали там разом з тих пiр, як вiн взагалi щось пам'ятав. Пiсля тiєї ночi вони перестали це робити. Пiсля цього батько Реда, як i вiн, спав у кiмнатi вгорi. Чи сказала його мати батьковi пiсля тiєї ночi: "Iди. Я не хочу бiльше з тобою спати", - Руда, звiсно, не знала.
  Вiн спустився сходами i прислухався до голосу знизу. Не було сумнiву, що це був голос його матерi. Вона плакала, навiть плакала. Вона молилася. Слова походили вiд неї. Слова промайнули тихим будинком. "Вiн правий. Життя таке, як вiн каже. Жiнка нiчого не отримує. Я не продовжуватиму.
  "Мене не хвилює, що вони кажуть. Я приєднаюся до них. Вони - мої люди.
  "Боже, Ти допомагаєш менi. Господи, допоможи менi. Iсусе, Ти допоможи менi".
  Такi слова промовила мати Реда Олiвера. Вона була у цiй церквi та прийняла релiгiю.
  Їй було соромно повiдомити їх у церквi, як вона була зворушена. Тепер вона була у безпецi у своєму власному будинку. Вона знала, що її чоловiк не повернувся додому, не знала про приїзд Реда, не чула, як вiн увiйшов. її брати, вона ходила до недiльної школи. "Iсусе,- сказала вона низьким напруженим голосом,- я знаю про Тебе. Кажуть, Ти сiв iз митарями та грiшниками. Сiдай зi мною.
  Насправдi, в тому, як мати Реда так фамiльярно розмовляла з Богом, було щось вiд негрiв.
  "Iди й сядь сюди зi мною. Я хочу Тебе, Iсусе". Вироки переривалися стогонами та риданнями. Вона продовжувала це довго, а її син сидiв у темрявi на сходах i слухав. Його не особливо зворушили її слова, i вiн навiть засоромився, подумавши: "Якщо вона хотiла такого досягти, чому не пiшла до пресвiтерiан?" Але, крiм цього, почуття було ще одне. Вiн сповнився хлоп'ячим смутком i забув молоду жiнку, яка лише кiлька хвилин тому поглинула його думки. Вiн думав тiльки про свою матiр, раптом покохав її. Йому хотiлося б пiти до неї.
  Сидячи того вечора босонiж i в пiжамi на сходах Реда, вiн почув, як машина його батька зупинилася на вулицi перед будинком. Вiн залишав машину так щоночi, стоячи на вулицi. Вiн пiдiйшов до хати. Ред не мiг бачити його у темрявi, але мiг чути. Лiкар, певно, був трохи п'яний. Вiн спiткнувся на сходах, що вели на ґанок.
  Якби мати Реда прийняла релiгiю, вона вчинила б так само, як вирощувала квiти на пiщаному ґрунтi переднього двору Олiверiв. Можливо, їй не вдасться змусити Iсуса прийти i сiсти з нею, як вона просила, але вона продовжуватиме спроби. Вона була рiшучою жiнкою. Так воно й виявилося насправдi. Проповiдник вiдродження згодом прийшов у будинок i помолився разом з нею, але коли це сталося, Ред поступився дорогою. Вiн бачив людину, що наближається.
  Тiєї ночi вiн довгi хвилини сидiв у темрявi на сходах i прислухався. Тремтiння пробiгло по його тiлу. Його батько вiдчинив дверi, що вели з вулицi, i встав iз ручкою в руцi. Вiн також слухав; хвилини, здавалося, тяглися все повiльнiше i повiльнiше. Чоловiк, мабуть, був здивований i шокований, як i син. Коли вiн прочинив дверi, з вулицi проникло трохи свiтла. Ред мiг бачити постать свого батька, невиразно окреслену там унизу. Потiм, здавалося, довгий час, дверi тихо зачинилися. Вiн почув тихий звук батькових крокiв на ганку. Лiкар, мабуть, упав, коли намагався спуститися з ґанку у двiр. "Чорт вiзьми", - сказав вiн. Ред почув цi слова дуже виразно. Його мати продовжувала молитися. Вiн почув, як завелася батькова машина. Вiн йшов кудись на нiч. "Боже, це занадто для мене", - можливо, думав вiн. Рудий про це не знав. Деякий час вiн сидiв i прислухався, його тiло тремтiло, а потiм голос iз кiмнати його матерi затих. Вiн знову мовчки пiдвiвся сходами, пройшов до своєї кiмнати i лiг у лiжко. Його босi ноги не видавали жодного звуку. Вiн бiльше не думав про дiвчину, з якою був цього вечора. Вiн думав замiсть матерi. Там вона була там одна, як i вiн. У ньому було якесь дивне нiжне почуття. Вiн нiколи ранiше не почував себе так. Йому дуже хотiлося плакати, як маленькiй дитинi, але натомiсть вiн просто лежав на лiжку, дивлячись у темряву своєї кiмнати в будинку Олiвера.
  OceanofPDF.com
  2
  
  РЕД ОЛIВЕР МАВ отримав нову симпатiю до своєї матерi i, можливо, нове розумiння її. Можливо, допомогла робота вперше на фабрицi. На його матiр, без сумнiву, дивилися зверхньо люди, яких називали "кращими людьми" Ленгдона, i пiсля того, як вона прийняла релiгiю i приєдналася до церкви, куди ходили робочi фабрики, кричущi методисти, методисти, що стогнали, Акцiї Джорджiї Крекерс, яка тепер працювала на млинах i нескiнченно платила на млинi мiстом, її акцiї не зросли.
  Ред почав працювати простим чорноробом на млинi. Коли вiн пiшов до президента заводу, щоб подати заяву про прийом на роботу, той, здавалося, був задоволений. "Це вiрно. Не бiйтеся починати з самих низiв", - сказав вiн. Вiн викликав начальника млина. "Дайте цьому молодому чоловiку мiсце", - сказав вiн. Начальник трохи заперечив. "Але нам не потрiбнi жоднi чоловiки".
  "Я знаю. Ви знайдете для нього мiсце. Ти вiзьмеш його на себе".
  Президент заводу промовив невелику промову. "Адже майте це на увазi; зрештою, вiн хлопчик iз Пiвдня". Керуючий фабрикою, високий сутулий чоловiк, який приїхав у Ленгдон зi штату Нової Англiї, не вловив значення цього. Можливо, вiн навiть казав собi: "Ну i що з цього?" Мешканцям пiвночi, що приїжджають жити на Пiвдень, набридають пiвденнi розмови. "Вiн хлопчик iз Пiвдня. Якого бiса? Яка рiзниця? Я керую магазином. Чоловiк є чоловiком. Вiн робить свою роботу так, щоб я влаштовував її чи нi. Яка менi справа до того, ким були його батьки i де вiн народився?
  "У Новiй Англiї, звiдки я родом, не кажуть: "Будьте обережнi з цим нiжним маленьким паростком". Вiн мешканець Нової Англiї.
  "На Близькому Заходi подiбнi речi також не виходять з-пiд контролю. "Його дiдусь був таким чи його бабуся була такою".
  "До бiса його дiдусь чи бабусю.
  "Ви просите мене досягти результатiв. Я помiтив, що ви, жителi пiвдня, незважаючи на всi вашi гучнi розмови, хочете результатiв. Ви хочете прибутку. Будь обережним. Не смiй нацьковувати на мене своїх кузенiв iз Пiвдня чи iнших бiдних родичiв.
  "Якщо хочеш найняти їх, тримай їх тут, у своєму чортовому офiсi".
  Керуючий магазином у Ленгдонi, коли Ред вперше влаштувався туди на роботу, можливо, думав приблизно так. Як ви, читачу, могли здогадатися, нiчого подiбного вголос вiн не сказав. Це був чоловiк з досить безособовим обличчям, сповнений ентузiазму. Вiн любив машини, любив їх майже нiжно. В Америцi зростає кiлькiсть таких людей.
  У цiєї людини були очi незвичайного, досить тьмяного блакитного кольору, дуже схожi на блакитнi квiти кукурудзи, якi масово ростуть уздовж путiвок у багатьох американських штатах Середнього Заходу. Чергуючи на млинi, вiн ходив, трохи зiгнувши довгi ноги i виставивши голову вперед. Вiн не посмiхався i нiколи не пiдвищував голосу. Згодом, коли Ред почав працювати на млинi, вiн зацiкавився цiєю людиною i трохи злякався її. Ви бачили малиновку, що стоїть на зеленому лужку пiсля дощу. Спостерiгати його. Його голова злегка повернута убiк. Несподiвано вiн стрибає вперед. Вiн швидко застромив свою дзьоб у м'яку землю. Виходить незграбний черв'як.
  Чи чув вiн, як хробак рухається там, пiд поверхнею землi? Це здається неможливим.
  Кутовий черв'як - така м'яка, волога, слизька штука. Можливо, рухи хробака пiд землею злегка потривожили кiлька зерен поверхневого ґрунту.
  У цеху в Ленгдонi директор фабрики ходив туди-сюди. Вiн був на одному зi складiв - то дивився, як бавовну вивантажують бiля ворiт фабрики, то прядильної, то ткацької. Вiн стояв бiля вiкна, що виходив на рiчку пiд млином. Раптом його голова обернулася. Як вiн тепер був схожий на малиновку. Вiн метнувся до якоїсь частини кiмнати. Якась деталь у якiйсь машинi пiшла негаразд. Вiн знав. Вiн полетiв туди.
  Для нього люди, певне, не мали значення. "Ось ти. Як тебе звати?" говорив вiн робiтниковi, робiтницi чи дитинi. На цьому млинi працювало чимало дiтей. Вiн нiколи цього не помiчав. Протягом тижня вiн кiлька разiв питав iм'я одного й того самого робiтника. Iнодi вiн звiльняв чоловiка чи жiнку. "Ось ти. Ви тут бiльше не потрiбнi. Забирайся." Працiвник млина знав, що це означає. Чутки про млин ходили пошепки досить часто. Робiтник швидко пiшов. Вiн сховався. Iншi допомогли. Незабаром вiн повернувся на своє мiсце. Начальник не помiтив, а як i помiтив, то нiчого не сказав.
  Увечерi, коли його денну роботу було закiнчено, вiн пiшов додому. Вiн жив у найбiльшому будинку млина. Вiдвiдувачi туди приходили нечасто. Вiн сiв у крiсло i, поклавши ноги в панчохах на iнший стiлець, заговорив iз дружиною. "Де папiр?" вiн спитав. Його дружина отримала це. Це було пiсля вечерi, i за кiлька хвилин вiн заснув. Вiн пiдвiвся i пiшов спати. Його розум все ще був у млинi. Воно бiгло. "Цiкаво, що там вiдбувається?" - думав вiн. Його дружина та дiти теж боялися його, хоча вiн рiдко розмовляв з ними грубо. Вiн взагалi рiдко розмовляв. "Навiщо витрачати слова?" можливо, вiн подумав.
  У президента заводу була iдея, принаймнi вiн так думав. У цей час вiн згадував батька та дiда Реда. Дiдусь Реда був сiмейним лiкарем у його сiм'ї, коли вiн був дитиною. Вiн подумав: "Небагато молодих жителiв пiвдня з якоюсь родиною взагалi вчинили б так, як вчинив цей хлопчик. Вiн хороший хлопчик." Ред щойно прийшов в офiс млина. "Чи можу я отримати роботу, мiстере Шоу?" - сказав вiн президентовi фабрики, пiсля того, як його пiсля десятихвилинного очiкування допустили до мiстера Шоу.
  Чи можу я отримати роботу?
  На обличчi президента млина майнула легка посмiшка. Хто не хотiв би стати президентом заводу? Вiн може дати роботу.
  У кожнiй ситуацiї є цi вiдтiнки. Батько Реда, якого зрештою так добре знав президент заводу, не досяг успiху. Вiн був лiкарем. Як i в iнших людей, якi вирушили в дорогу життя, у нього був шанс. Тож вiн не став займатися своєю практикою, а натомiсть почав пити. Ходили чутки про його моральнiсть. У селi була та жовта жiнка. До президента заводу також доходили чутки про це.
  А потiм казали, що вiн одружився з жiнкою, яка була нижчою за нього. Так говорили люди у Ленгдонi. Говорили, що вона походила з людей досить низького стану. Казали, що її батько нiчого не важив. Вiн тримав невеликий унiверсальний магазин у робочому передмiстi Атланти, а її брата посадили до в'язницi за крадiжку.
  "Все-таки нiчого звинувачувати у всьому цього хлопчика", - подумав президент заводу. Яким добрим i справедливим вiн почував себе, думаючи про це. Вiн усмiхнувся. - Що ви хочете зробити, юначе? вiн спитав. -
  "Менi все одно. Я зроблю все, що зможу". Ось так i треба було говорити. Все це сталося в спекотний червневий день, як i передбачалося пiсля першого року навчання Реда в школi на Пiвночi. Ред раптово прийшов до рiшення. "Я просто подивлюся, чи зможу я знайти роботу", - подумав вiн. Вiн нi з ким не подумав. отца. Отец Рэда в то время умер совсем недавно. Жарким утром он спустился в контору фабрики. Когда он прошел, воздух был тяжелым и все еще стоял на Мейн-стрит. В такие моменты можно забеременеть мальчиком или молодым человеком. Он собирается работать впервые. Берегись, мальчик. Вы начинаете. Как, когда и где вы остановитесь? Этот момент может иметь такое же значение в вашей жизни, как рождение, свадьба або смерть. У дверях магазинiв на головнiй вулицi Ленгдона стояли торговцi i клерки.
  Влiтку чоловiки в Ленгдонi носили легкий лляний одяг. Такий одяг при забрудненнi доводилося вiдправляти в прання. Влiтку в Джорджiї днi були такими спекотними, що люди, що пересуваються, незабаром покривалися потiм. Льнянi костюми, якi вони носили, незабаром обвисли в лiктях та колiнах. Вони швидко забруднювались.
  Схоже, для багатьох жителiв Ленгдон це не мало значення. Деякi носили такий брудний костюм тижнями.
  Мiж сценою на Мейн-стрiт та офiсом млина виник рiзкий контраст. Контора фабрики в Ленгдонi була не на самiй фабрицi, а стояла окремо. Це була нова цегляна будiвля iз зеленим лужком перед будинком та квiтучими кущами бiля вхiдних дверей.
  Млин був цiлком сучасним. Одна з причин, через яку так багато пiвденних заводiв досягли успiху, швидко витiснивши заводи Нової Англiї, тому пiсля промислового пiдйому Пiвдня в Новiй Англiї стався рiзкий промисловий спад, полягала в тому, що пiвденнi заводи, будучи нещодавно побудованими, встановив новiтнє обладнання. В Америцi, коли справа стосувалася машин... машина могла бути найостаннiшою рiччю, найефективнiшою, а потiм... п'ять, десять або, найпiзнiше, через двадцять рокiв...
  Звичайно, Ред не знав про такi речi. Вiн щось знав невиразно. Вiн був дитиною, коли був побудований млин у Ленгдонi. Це був майже напiврелiгiйний захiд. Несподiвано на головнiй вулицi маленького сонного пiвденного мiстечка почулися розмови. Розмови чули на вулицях, у церквах та навiть у школах. Коли це сталося, Ред був маленькою дитиною та навчався в одному з молодших класiв мiської школи. Вiн усе це пам'ятав, але неясно. Людина, яка тепер була президентом фабрики i яка на той час була касиром маленького мiсцевого банку... його батько Джон Шоу, будучи президентом... молодий касир почав усе це.
  На той час вiн був фiзично досить маленьким хлопцем iз тендiтним тiлом. Однак вiн був здатний виявляти ентузiазм i надихати iнших. Те, що сталося на Пiвночi i, зокрема, на великому американському Середньому Заходi, навiть у тi роки, коли йшла Громадянська вiйна, почало вiдбуватися i на Пiвднi. Молодий Том Шоу почав бiгати маленьким пiвденним мiстечком i розмовляти. "Подивiться, - сказав вiн, - що вiдбувається всюди, на всьому Пiвднi. Подивiться на Пiвнiчну Каролiну та Пiвденну Каролiну". Це правда, що дещо сталося. На той час в Атлантi жила людина, редактор мiсцевої газети "Дейлi Констiтьюшн", людина на iм'я Грейдi, яка раптово стала новим Мойсеєм Пiвдня. Вiн їздив з промовами як Пiвночi, i Пiвднi. Вiн писав редакцiйнi статтi. Пiвдень досi пам'ятає цю людину. Його статуя стоїть на громадськiй вулицi бiля офiсу Конституцiї в Атлантi. Крiм того, якщо вiрити статуї, вiн був досить невисокою людиною з дещо тендiтним тiлом i, як Том Шоу, з круглим пухким обличчям.
  Молодий Шоу прочитав свого Генрi Грейдi. Вiн почав говорити. Вiн одразу ж привернув на свiй бiк церкви. "Справа не тiльки в грошах", - продовжував вiн говорити людям. "Давайте забудемо на якийсь час про грошi.
  "Пiвдень зруйнований", - заявив вiн. Сталося так, що саме в той час, коли люди в Ленгдонi почали говорити про будiвництво бавовняної фабрики, як це робили iншi мiста по всьому Пiвднi, до Ленгдону приїхав проповiдник вiдродження. Як i прихильник вiдродження, який згодом обернув у вiру матiр Реда Олiвера, вiн був методистом.
  Вiн був людиною, яка має владу проповiдника. Як i пiзнiший дiяч вiдродження, що прийшов, коли Ред навчався у старшiй школi, вiн був великим чоловiком iз вусами та гучним голосом. Тау Шоу пiшов вiдвiдати його. Двоє чоловiкiв розмовляли. Вся ця частина Грузiї практично не вирощувала нiчого, окрiм бавовни. До Громадянської вiйни поля оброблялися пiд бавовну та продовжують оброблятися досi. Вони швидко зношувалися. "Тепер ви подивiться на це, - сказав Том Шоу, звертаючись до проповiдника, - наш народ з кожним роком стає все бiднiшим i бiднiшим".
  Том Шоу був на Пiвночi, вiн ходив до школи на Пiвночi. Сталося так, що прихильник вiдродження, з яким вiн тодi розмовляв... двоє чоловiкiв провели кiлька днiв разом, замкнувшись у маленькiй кiмнатцi ощадного банку Ленгдона, банку, який тодi ненадiйно розмiщувався у старiй каркаснiй будiвлi на Мейн-стрiт... прихильник вiдродження проповiдник, з яким вiн розмовляв. Вiн ледве умiв читати, але Том Шоу вважав само собою зрозумiлим, що вiн хоче, як Том називав, повноцiнного життя. "Я говорю вам, - сказав вiн тодi проповiднику, його обличчя почервонiло, i в ньому пробiгав якийсь святий ентузiазм, - я говорю вам...
  "Ви колись були на Пiвночi чи на Сходi?"
  Проповiдник сказав, що нi. Вiн був сином бiдного фермера, який насправдi сам був крекером iз Джорджiї. Вiн сказав про це Тому Шоу. "Я просто зломщик", сказав вiн. "Менi не соромно за це". Вiн був схильний уникнути цiєї теми.
  Спочатку вiн пiдозрював Тома Шоу. "Цi старi жителi пiвдня. Цi аристократи, - подумав вiн. Чого банкiр вiд нього хотiв? Банкiр запитав його, чи має вiн дiтей. Ну вiн це зробив. Вiн рано одружився, i з того часу його дружина народжувала нову дитину майже щороку. Тепер йому було 35 рокiв. Вiн навряд чи знав, скiльки в нього дiтей. Їх була цiла компанiя, тонконогi дiти, що жили в маленькому старому каркасному будиночку в iншому мiстечку Джорджiї, дуже схожому на Ленгдон, старому мiстечку. Вiн так сказав. Заробiток проповiдника, який дiяв як прихильник вiдродження, був досить мiзерним. "У мене багато дiтей", - сказав вiн.
  Вiн не сказав, скiльки саме, а Том Шоу не наполягав на цьому.
  Вiн кудись їхав. "Нам, жителям Пiвдня, всiм настав час приступити до роботи", - постiйно говорив вiн у тi днi. "Давайте покладемо край всьому цьому трауру по старому Пiвднi. Давай приступимо до роботи.
  Якщо чоловiк, така людина, як проповiдник, досить звичайна людина... Майже будь-який чоловiк, якби в нього були дiти...
  "Ми повиннi думати про дiтей Пiвдня", - завжди говорив Том. Iнодi вiн трохи плутав речi. "У дiтях Пiвдня лежить утроба майбутнього", - сказав вiн.
  Така людина, як цей проповiдник, може мати й не дуже високi особистi амбiцiї. Вiн мiг би бути задоволений, просто гуляючи i кричачи безлiчi бiлих бiднякiв про Бога... проте... якби у чоловiка були дiти... Дружина проповiдника походила з сiм'ї бiдних бiлих бiлих жителiв пiвдня, як i вiн сам. Вона вже схудла i пожовкла.
  Було щось дуже приємне, що я проповiдник вiдродження. Чоловiковi не завжди доводилося залишатися вдома. Вiн ходив мiсцями. Жiнки юрмилися навколо нього. Деякi жiнки-методистки були милi. Були серед них i красенi. Серед них вiн був великою людиною.
  Вiн схилив колiна поруч iз такою людиною у молитвi. Яку палкiсть вiн вкладав у свої молитви!
  Том Шоу та проповiдник зiбралися разом. У мiстi та в сiльських громадах навколо Ленгдона вiдбулося нове пробудження. Незабаром прихильник вiдродження вiдкинув усе iнше i замiсть того, щоб говорити про життя пiсля смертi, говорив лише про справжнiй... про новий яскравий спосiб життя, який вже iснував у багатьох мiстах Сходу та Середнього Заходу i який, за його словами, може жити на пiвднi, у Ленгдонi. Як сказав дещо цинiчний житель Ленгдона, який пiзнiше згадував тi днi: "Можна було подумати, що проповiдник все своє життя був мандрiвником i не виїжджав за межi пiвдюжини округiв Джорджiї". Проповiдник став носити найкращий одяг та проводити все бiльше часу у розмовах з Томом Шоу. "Ми, жителi пiвдня, повиннi прокинутися", - кричав вiн. Вiн описав мiста Сходу та Середнього Заходу. "Громадяни, - вигукнув вiн, - вам слiд зробити туди вiзит". Тепер вiн описував мiсто в Огайо. Це було маленьке, нiкому не вiдоме сонне мiстечко, яким i залишається Ленгдон у Джорджiї. Це було лише маленьке мiстечко на перехрестi. Декiлька бiдних фермерiв приїхали сюди торгувати, як i в Ленгдон.
  Потiм було збудовано залiзницю, а невдовзi з'явився завод. За ним пiшли й iншi заводи. Ситуацiя почала змiнюватися з неймовiрною швидкiстю. "Ми, жителi пiвдня, не знаємо, що таке таке життя", - заявив проповiдник.
  Вiн об'їздив увесь округ, промовляючи промови; вiн виступав у будiвлi суду в Ленгдонi та у всiх мiських церквах. Вiн заявив, що на Пiвночi та на Сходi мiста зазнали змiн. Мiсто на Пiвночi, Сходi або Середньому Заходi було трохи сонним мiсцем, а потiм зненацька з'явилися фабрики. Люди, якi залишилися без роботи, багато людей, якi нiколи не мали нi цента на рахунку, раптово почали отримувати зарплату.
  Як швидко все змiнилося! "Ви повиннi це побачити", - вигукнув проповiдник. Його захопило. Ентузiазм тряс його велике тiло. Вiн стукав по кафедрах. Коли вiн приїхав до мiста кiлька тижнiв ранiше, йому вдалося викликати лише слабкий ентузiазм серед кiлькох бiдних методистiв. Тепер усi прийшли послухати. Була велика плутанина. Хоча у проповiдника з'явилася нова тема, вiн говорив тепер про новi небеса, в якi люди можуть увiйти, i йому не треба було чекати, поки смерть увiйде, вiн усе ще використовував тон людини, яка вимовляє проповiдь, i, поки вiн говорив, часто постукував якимись словами. кафедрi i бiгаючи взад i вперед перед аудиторiєю, публiка збентежилася. На зборах млина лунали крики та стогiн, як i на релiгiйних зборах. "Так, Боже, це правда", - крикнув голос. Проповiдник сказав, що завдяки чудовому новому життю, яке фабрики принесли до багатьох мiст Сходу та Середнього Заходу, кожен з них раптово став процвiтаючим. Життя наповнилося новими радощами. Тепер у таких мiстах будь-який чоловiк мiг мати автомобiль. "Ви подивилися б, як там живуть люди. Я маю на увазi не багатих людей, а таких бiднякiв, як я".
  "Так, Боже", - палко сказав хтось iз аудиторiї.
  Я хочу щоб. Я хочу це. Я хочу цього, - кричав жiночий голос. Це був рiзкий жалiбний голос.
  У пiвнiчних та захiдних мiстах, про якi описував проповiдник, у всiх людей, за його словами, були фонографи; вони мали автомобiлi. Вони могли почути найкращу музику у свiтi. Їхнi будинки день i нiч були наповненi музикою.
  "Золотi вулицi", - крикнув голос. Незнайомець, який приїхав у Ленгдон, коли велася попередня робота з продажу акцiй нової бавовняної фабрики, мiг би подумати, що голоси народу, вiдгукуючись на голос проповiдника, справдi смiються з нього. Вiн би помилився. Це правда, що в мiстi було кiлька жителiв мiста, кiлька старих жителiв пiвдня i один або два старi, якi сказали: "Ми не хочемо нiякої цiєї нiсенiтницi янкi", - сказали вони, але такi голоси здебiльшого були непочутi. .
  "Вони будують новi будинки та новi магазини. В усiх будинках є санвузли.
  "Є люди, простi люди на зразок мене, а не багатi люди, зауважте, якi ходять кам'яними поверхами".
  Голос: Ви сказали, ванна?
  "Амiн!"
  "Це нове життя. Ми повиннi побудувати бавовняну фабрику тут, у Ленгдонi. Пiвдень помер надто давно.
  "Занадто багато бiдних людей. Нашi фермери не заробляють грошi. Що ми, бiдняки Пiвдня, отримуємо?
  "Амiн. Благослови Бога".
  "Кожен чоловiк i кожна жiнка мають зараз залiзти глибоко у свою кишеню. Якщо у вас є небагато власностi, сходiть у банк i позичiть пiд неї небагато грошей. Купуйте акцiї заводу.
  "Так, Боже. Спаси нас, Боже".
  "Вашi дiти наполовину голодують. У них рахiт. Для них немає шкiл. Вони ростуть неосвiченими".
  Проповiдник у Ленгдонi iнодi ставав смиренним пiд час розмови. "Погляньте на мене", - сказав вiн людям. Вiн згадав свою домашню дружину, жiнку, яка ще зовсiм недавно була вродливою молодою дiвчиною. Тепер вона була беззубою, змученою старенькою. Було невесело бути з нею, бути поряд iз нею. Вона завжди була надто втомленою.
  Вночi, коли до неї пiдiйшов чоловiк.
  Найкраще було проповiдувати. "Я сама неосвiчена людина", - смиренно сказав вiн. "Проте Бог закликав мене виконати цю роботу. Мої люди колись були гордими людьми тут, на Пiвднi.
  "Тепер маю багато дiтей. Я не можу їх навчати. Я не можу годувати їх так, як їх годувати. Я б з радiстю помiстив їх на бавовняну фабрику".
  "Так, Боже. Це правда. Це правда, Боже".
  Кампанiя, проведена проповiдником вiдродження в Ленгдонi, увiнчалася успiхом. Поки проповiдник виступав публiчно, Том Шоу спокiйно та енергiйно працював. Грошi було отримано. Млин у Ленгдонi був побудований.
  Це правда, що деякий капiтал довелося зайняти Пiвночi; технiку доводилося купувати у кредит; бували похмурi роки, коли здавалося, що млин звалиться. Незабаром люди бiльше не молилися за успiх.
  Однак настали найкращi роки.
  Млинове село в Ленгдонi було поспiшно знесене. Використовувалася дешева деревина. До свiтової вiйни будинки в млиновому селищi залишилися незабарвленими. Там стояли лави каркасних будиночкiв, у якi приїжджали жити трудящi. Здебiльшого це були бiдняки з маленьких старих ферм Джорджiї. Вони прийшли сюди, коли млин тiльки збудували. Спочатку прийшло у чотири-п'ять разiв бiльше людей, нiж можна було працевлаштувати. Будинкiв було збудовано не так уже й багато. Спочатку були потрiбнi грошi на будiвництво найкращих будинкiв. Будинки були переповненi людьми.
  Однак людина, якою був цей проповiдник, який мав багато дiтей, мiг досягти успiху. У Грузiї було досить мало законiв, якi стосуються дiтей, якi працюють. Млин працював день i нiч, коли працював. Дiти дванадцяти, тринадцяти та чотирнадцяти рокiв пiшли працювати на млин. Було легко збрехати про твiй вiк. Маленькi дiти в млиновому селi в Ленгдонi майже всi були дворiчного вiку. - Скiльки тобi рокiв, дитино?
  "Що ви маєте на увазi, мiй справжнiй вiк чи мiй вiк?"
  - Ради бога, будь обережна, дитино. Що ти маєш на увазi, говорячи так? Ми, фабриканти, ми, мулатки... нас так називають, городяни, самi знаєте... не балакайте так. З якоїсь дивної причини золотi вулицi та прекрасне життя трудящих, зображенi проповiдником до того, як був збудований млин у Ленгдонi, не матерiалiзувалися. Будинки залишилися такими, якими були збудованi: маленькi сараї, влiтку спекотно, а взимку дуже холодно. На галявинах перед будинками не росла трава. Позаду будинкiв стояли ряди туалетiв, що напiврозвалилися.
  Проте чоловiк, який мав дiтей, мiг би непогано впоратися. Часто йому не доводилося працювати. До свiтової вiйни i великого буму в селi бавовняної фабрики в Ленгдонi було достатньо фабрикантiв, людей, що мало вiдрiзнялися вiд проповiдника-вiдродженця.
  *
  Млин у Ленгдонi закритий по суботах по обiдi та по недiлях. Вiн почався опiвночi недiлi i тривав стабiльно, день i нiч, до наступного суботнього полудня.
  Пiсля того, як вiн став спiвробiтником млина, Ред якось у недiлю вдень сходив туди. Вiн пiшов головною вулицею Ленгдона до млина.
  У Ленгдонi головна вулиця була мертва i тиха. Того ранку Ред довго лежав у лiжку. Негритянка, яка жила в будинку з того часу, як Ред був немовлям, принесла йому снiданок нагору. Вона виросла середнiх рокiв i тепер являла собою велику смагляву жiнку з величезними стегнами та грудьми. Вона по-материнськи ставилася до Реда. З нею вiн мiг говорити вiльнiше, нiж зi своєю матiр'ю. "Навiщо ти хочеш працювати там, на цьому млинi?" - спитала вона, коли вiн пiшов на роботу. "Ви не бiдний бiлий", - сказала вона. Ред посмiявся з неї. "Твоєму батьковi не сподобалося б, що ти робиш те, що робиш", - сказала вона. У лiжку Ред лежав i читав одну з книг, яку вiн принiс додому з коледжу. Молодий професор англiйської мови, якого вiн привабив, набив старий запас книгами i запропонував читати їх влiтку. Вiн не одягався доти, доки його мати не пiшла з дому до церкви.
  Потiм вiн вийшов. Його прогулянка пройшла повз маленьку церкву, яку вiдвiдувала його мати, на околицi млина. Вiн чув спiви там i чув спiви в iнших церквах, коли йшов мiстом. Яким нудним, тягучим i важким був спiв! Очевидно, люди в Ленгдонi не дуже насолоджувалися своїм Богом. Вони не вiддавалися Боговi радо, як негри. На Мейн-стрiт усi магазини були закритi. Навiть аптеки, де можна було купити кока-колу, цей унiверсальний напiй Пiвдня, було закрито. Жителi мiста отримували кокаїн пiсля церкви. Тодi вiдчиняться аптеки, щоб вони могли напитися. Ред минув мiську в'язницю, стоячи позаду будiвлi суду. Там оселилися молодi самогонники з пагорбiв Пiвнiчної Джорджiї, i вони також спiвали. Вони заспiвали баладу:
  
  Хiба ти не знаєш, що я мандрiвна людина?
  Бачить Бог, я мандрiвна людина.
  
  Свiжi молодi голоси iз захопленням спiвають пiсню. У млиновому селi, яке знаходилося одразу за межами корпорацiї, кiлька молодих чоловiкiв i жiнок гуляли або сидiли групами на верандах перед будинками. Вони були одягненi у свої недiльнi вбрання, дiвчата - у яскравi кольори. Хоча вiн працював на млинi, всi вони знали, що Ред був не одним з них. Було млинове село, а потiм млин iз млином. Двiр млина був оточений високим дротяним парканом. Ви увiйшли iз села через ворота.
  Бiля ворiт завжди стояла людина, старий з кульгавою ногою, що впiзнавав Червоного, але не пускав його до млина. - Навiщо тобi туди? вiн спитав. Рудий не знав. "О, я не знаю", сказав вiн. - Я просто дивився. Вiн щойно вийшов прогулятися. Чи був вiн зачарований млином? Як i iншi молодi люди, вiн ненавидiв особливу мертвiсть американських мiст у недiлю. Йому хотiлося, щоб команда млина, до якого вiн приєднався, влаштувала сьогоднi гру з м'ячем, але вiн також знав, що Том Шоу не дозволив би цього. Млин, коли вiн працював, все обладнання лiтало, було чимось особливим. Чоловiк бiля ворiт глянув на Реда без посмiшки та пiшов. Вiн пройшов повз високу дротяну огорожу навколо млина i спустився на берег рiчки. Залiзниця, що веде до Ленгдон, йшла вздовж рiчки, а до млина вела гiлка. Ред не знав, чому вiн тут. Можливо, вiн пiшов iз дому, бо знав, що коли його мати повернеться з церкви, вiн вiдчує вину за те, що не пiшов iз нею.
  У мiстi було кiлька бiдних бiлих сiмей, сiмей робiтникiв, якi ходили до тiєї ж церкви, що й мати. У верхнiй частинi мiста була ще одна методистська церква та негритянська методистська церква. Том Шоу, президент млина, був пресвiтерiанiном.
  Iснувала пресвiтерiанська церква та баптистська церква. Були негритянськi церкви та невеликi негритянськi секти. У Ленгдонi не було католикiв. Пiсля свiтової вiйни там був сильний Ку-клукс-клан.
  Деякi хлопцi з фабрики у Ленгдонi органiзували бейсбольну команду. У мiстi виникло питання: "Чи збирається Ред Олiвер грати з ними?" Була мiська команда. До її складу увiйшли молодi люди мiста, продавець у магазинi, чоловiк, який працював поштою, молодий лiкар та iншi. Молодий лiкар прийшов до Реда. "Я бачу, - сказав вiн, - що ви отримали роботу на фабрицi. Ти збираєшся грати в командi заводу? Вiн усмiхнувся, коли це сказав. - Думаю, тобi доведеться це зробити, якщо ти хочеш зберегти свою роботу, га? Вiн цього не казав. До мiста щойно приїхав новий проповiдник, молодий пресвiтерiанський проповiдник, який, якщо знадобиться, мiг би зайняти мiсце Реда у мiськiй командi. Заводська команда та мiська команда не грали один з одним. Команда заводу грала з iншими командами заводу з iнших мiст Джорджiї та Пiвденної Каролiни, де були заводи, а команда мiста грала з мiськими командами з довколишнiх мiст. Для мiської команди грати з "хлопчиками з фабрики" було майже те саме, що грати з неграми. Вони б цього не сказали, але вони це вiдчули. Був спосiб, яким вони донесли до Реда те, що вiдчували. Вiн знав.
  Цей молодий проповiдник мiг би посiсти мiсце Реда у мiськiй командi. Вiн здавався розумним i уважним хлопцем. Вiн передчасно облисiв. У коледжi вiн грав у бейсбол.
  Такий молодий хлопець приїхав до мiста, щоб стати проповiдником. Реду було цiкаво. Вiн не був схожим на прихильника вiдродження, який обернув мати Реда, або на того, хто одного разу допомiг Тому Шоу продати акцiї фабрики. Цей бiльше був схожий на самого Реда. Вiн навчався у коледжi та читав книги. Його метою було стати культурним хлопцем.
  Ред не знав, хоче вiн цього чи нi. Тодi вiн ще не знав, чого хоче. У Ленгдонi вiн завжди почував себе трохи самотнiм i вiдокремленим, можливо, через ставлення городян до його матерi та батька; i пiсля того, як вiн пiшов працювати до млина, це почуття посилилося.
  Молодий проповiдник мав намiр поринути у життя Ленгдона. Хоча вiн i не схвалював Куклукс-клан, вiн публiчно нiчого не висловлював проти нього. Жоден iз проповiдникiв у Ленгдонi цього не зробив. Казали, деякi виднi люди мiста, вiдомi в церквах, були членами клану. Молодий проповiдник висловився проти цього наодинцi з двома чи трьома людьми, яких вiн добре знав. "Я вважаю, що чоловiк повинен вiддавати себе служiнню, а не насильству", - сказав вiн. Це те, що я хочу зробити. Вiн вступив до органiзацiї в Ленгдонi пiд назвою "Клуб Кiванiс". Том Шоу належав до нього, хоча бував рiдко. На Рiздво, коли потрiбно було знайти подарунки для дiтей iз бiдних сiмей мiста, молодий проповiдник гасав у пошуках подарункiв. У перший рiк, коли Ред був на Пiвночi, поки вiн навчався у коледжi, у мiстi сталося щось жахливе. У мiстi був чоловiк, якого пiдозрювали.
  Вiн був молодим продавцем, який пiдписував журнал для жiнок iз Пiвдня.
  Було сказано, що вiн...
  У мiстi була молода бiла дiвчина, звичайна повiя, як казали люди.
  Молодого адвоката за пiдпискою, як i отця Реда, напоїли. Коли вiн випив, вiн став сварливим. Спочатку говорилося, що вiн побив дружину, коли був п'яний. Люди чули, як вона плакала вночi у своїй хатi. Потiм його, як повiдомляється, бачили тим, хто йде до будинку цiєї жiнки. Жiнка, яка мала таку погану репутацiю, жила зi своєю матiр'ю в маленькому каркасному будинку недалеко вiд Мейн-стрiт, у нижнiй частинi мiста, на тому кiнцi мiста, де розташовувалися дешевшi магазини i магазини, якi неграми заступаються. Казали, що її мати продавала напої.
  Було помiчено, як молодий адвокат входив i виходив iз дому. Мав трьох дiтей. Вiн пiшов туди, а потiм пiшов додому, щоб побити дружину. Якось вночi якiсь люди в масках прийшли та схопили його. Вони також схопили молоду дiвчину, з якою вiн був, i їх обох вивели на пустельну дорогу, за кiлька миль вiд мiста, i прив'язали до дерев. Їх плескали батогами. Жiнку схопили, одягнену тiльки в тонку сукню, i, коли обидвi люди були ретельно побитi, чоловiка вiдпустили, щоб вiн мiг якнайкраще дiстатися мiста. Жiнку, тепер майже оголену, в розiрванiй i розiрванiй тонкiй сукнi, блiду й мовчазну, вiдвели до вхiдних дверей будинку її матерi i виштовхали з машини. Як вона кричала! "Сука!" Чоловiк прийняв це у похмурому мовчаннi. Були деякi побоювання, що дiвчинка може померти, але вона одужала. Були зробленi спроби знайти i висiкти i матiр, але вона зникла. Пiсля цього вона знову з'явилася i продовжила продавати напої чоловiкам мiста, а її дочка продовжувала зустрiчатися з чоловiками. Казали, що туди побувало бiльше чоловiкiв, нiж будь-коли. Молодий адвокат за пiдпискою, який мав машину, забрав дружину та дiтей i поїхав. Вiн навiть не повернувся по свої меблi, i бiльше його в Ленгдонi нiхто не бачив. Коли ця подiя сталася, молодий пресвiтерiанський проповiдник щойно прибув до мiста. Одна з газет Атланти порушила це питання. Репортер приїхав до Ленгдону, щоб взяти iнтерв'ю у кiлькох вiдомих людей. Серед iнших вiн звернувся до молодого проповiдника.
  Вiн заговорив з ним перед аптекою, i там стояло кiлька чоловiкiв. "Вони отримали те, що заслужили", - сказали бiльшiсть чоловiкiв Ленгдона. "Мене там не було, але менi хотiлося б там бути", - сказав аптекар. Хтось iз натовпу прошепотiв: "У цьому мiстi є й iншi люди, з якими давно мало статися те саме".
  "А як щодо Жоржа Рiкара та цiєї його жiнки... ви розумiєте, про що я говорю". Репортер газети Атланти не почув цих слiв. Вiн продовжував набридати молодому проповiднику. "Що ви думаєте?" вiн спитав. "Що ви думаєте?"
  "Я думаю, що жоден iз найкращих людей мiста взагалi не мiг би там побувати", - сказав проповiдник.
  "Але що ви думаєте про iдею, яка стоїть за цим? Що Ви думаєте про це?
  "Зачекайте хвилинку", - сказав молодий проповiдник. "Я скоро повернуся", - сказав вiн. Вiн зайшов до аптеки, але не вийшов. Вiн не був одружений i тримав свою машину в гаражi у провулку. Вiн сiв у машину i поїхав iз мiста. Того вечора вiн зателефонував до будинку, де оселився. - Сьогоднi ввечерi мене не буде вдома, - сказав вiн. Вiн сказав, що був iз хворою жiнкою i боявся, що хвора жiнка може померти вночi. "Їй може знадобитися духовний наставник", - сказав вiн. Вiн подумав, що йому краще залишитись на нiч.
  Було трохи дивно, подумав Рудий Олiвер, знайти в недiлю на млинi в Ленгдонi таку тишу. Це не було схоже на той самий млин. Тiєї недiлi, коли вiн приїхав туди, вiн уже кiлька тижнiв працював на млинi. Молодий пресвiтерiанський проповiдник також спитав його про гру в командi млина. Це сталося невдовзi пiсля того, як Ред пiшов на роботу до млина. Проповiдник знав, що мати Реда ходить до церкви, куди ходять переважно люди iз заводiв. Йому було шкода Реда. Його власний батько з iншого пiвденного мiста не вiдносився до кращих людей. Вiн мав невеличкий магазинчик, де торгували негри. Проповiдник навчався у школi по-своєму. "Я нiхто пiсля тебе як гравець", - сказав вiн Реду. Вiн запитав: "Чи приєднуєтеся ви до якоїсь церкви?". Ред сказав, що нi. Що ж, ви можете прийти i поклонитися нам разом.
  Хлопцi iз заводу не згадували про гру Реда з ними протягом тижня чи двох пiсля того, як вiн пiшов на млин працювати, а потiм, коли вiн знав, що Ред перестав грати у мiськiй командi, з ним заговорив молодий бригадир. Ти збираєшся грати в командi тут, на млинi? вiн спитав. Питання було поставлено умовно. Деякi члени бригади поговорили iз бригадиром. Це був молодий чоловiк iз заводської родини, який почав просуватися кар'єрними сходами. Можливо, така людина, яка просувається вгору, завжди повинна мати повагу. Ця людина дуже поважала найкращих людей Ленгдона. Зрештою, якби батько Реда не був такою важливою людиною в мiстi, то його дiдусь був би ним. Його всi шанували.
  Старий доктор Олiвер був хiрургом у вiйську Конфедерацiї пiд час Громадянської вiйни. Говорили, що вiн був родичем Олександра Стiвенсона, котрий був вiце-президентом Пiвденної Конфедерацiї. - Хлопцi грають не дуже добре, - сказав Реду бригадир. Ред був зiрковим гравцем у мiськiй середнiй школi та вже привернув увагу команди першокурсникiв коледжу.
  "Нашi хлопцi грають не дуже добре".
  Молодий майстер, хоча Рудий був лише звичайним робiтником у пiдпорядкованому йому цеху... Рудий почав роботу на заводi пiдмiтальником... вiн пiдмiтав пiдлогу... молодий майстер, звичайно, поводився досить шанобливо. "Якби ви хотiли пограти... Хлопчики були б вам вдячнi. Вони б це оцiнили. Вiн нiби сказав: "Ви зробите їм доброту". З якоїсь причини щось у голосi чоловiка змусило Реда зiщулитися.
  "Звичайно", - сказав вiн.
  Тим не менш... того разу Ред вирушив на прогулянку в недiлю i вiдвiдав тихий млин, прогулюючись по млиновому селi... це було пiзно вранцi... люди скоро вийдуть iз церкви... вони будуть збиратися на недiльнi вечерi.
  Бути в бейсбольнiй командi разом iз звичайними людьми - це одне. Iнша рiч - пiти до цiєї церкви з матiр'ю.
  Вiн кiлька разiв ходив до церкви зi своєю матiр'ю. Зрештою, вiн вiдвiдав iз нею досить мало мiсць. З того часу, пiсля її звернення, коли вiн чув, як вона молиться в будинку, вiн постiйно хотiв для неї чогось, чого вона, здавалося, не мала i нiколи не отримувала вiд життя.
  Чи вона отримала щось вiд релiгiї? Пiсля її першого хвилювання, коли проповiдник-вiдродженець прийшов у будинок Олiвера, щоб помолитися разом iз нею, Ред бiльше не чула, як вона молилася вголос. Вона рiшуче ходила до церкви двiчi щонедiлi та на молитовнi збори протягом тижня. У церквi вона завжди сидiла на одному мiсцi. Вона сидiла сама. Члени церкви часто хвилювалися пiд час церемонiй. Вiд них виходили тихi невиразнi слова. Особливо це вiдбувалося пiд час молитов. Мiнiстр, маленька людина з червоним обличчям, пiдвiвся перед людьми i заплющив очi. Вiн голосно молився. "О, Господи, дай нам розтрощенi серця. Тримайте нас скромними".
  Майже всi парафiяни були людьми похилого вiку з млинiв. Ред подумав, що вони, напевно, досить смиреннi... "Так, Лорде. Амiнь. Допоможи нам, Господи, - промовили тихi голоси. Голоси долинали iз зали. Iнодi члена церкви просили очолити молитву. Мати Реда не спитали. Вiд неї не виходило жодного слова. Вона опустила плечi i продовжувала дивитись у пiдлогу. Реду, який прийшов з нею до церкви не тому, що йому хотiлося пiти, а тому, що вiн почував себе винним, бачачи, як вона завжди ходить до церкви одна, йому здалося, що вiн побачив, як тремтять її плечi. Щодо його самого, вiн не знав, що робити. Вперше вiн пiшов зi своєю матiр'ю, i коли настав час молитви, вiн схилив голову, як вона, а наступного разу сiв iз пiднятою головою. "Я не маю права вдавати, що вiдчуваю себе смиренним чи релiгiйним, хоча насправдi це не так", - думав вiн.
  Рудий пройшов повз млин i сiв на залiзничну колiю. До рiчки спускався крутий берег, а на березi рiчки росло кiлька дерев. Двоє негрiв ловили рибу, сховавшись пiд крутим берегом, щоб порибалити в недiлю. Вони не звернули на Реда жодної уваги, можливо, не помiтили його. Мiж ним та рибалками було невелике дерево. Вiн сидiв на кiнцi залiзничної шпали.
  Того дня вiн не пiшов додому вечеряти. Вiн потрапив у дивне становище у мiстi i почав гостро це вiдчувати, перебуваючи наполовину вiдiрваним вiд життя iнших молодих людей свого вiку, серед яких вiн колись мав велику популярнiсть, i його по-справжньому не допускали до мiста. життя робiтникiв заводу. Чи хотiв вiн увiйти до їх числа?
  Дiти з фабрики, з якими вiн грав у бейсбол, були досить милi. Усi робiтники заводу ставилися до нього добре, як i мешканцi мiста. "Що я штовхаю?" - спитав вiн себе тiєї недiлi. Iнодi в суботу вдень команда заводу їздила автобусом грати в iншому мiстi з iншою командою заводу, i Ред їхав з ними. Коли вiн добре грав чи завдав гарного удару, молодi люди його команди ляскали в долонi i кричали вiд захоплення. "Добре", - кричали вони. Не було сумнiву, що його присутнiсть змiцнила команду.
  I все ж, коли пiсля гри вони їхали додому... вони залишили Реда сидiти одного наприкiнцi автобуса, найнятого з цiєї нагоди, тому що його мати сидiла сама у своїй церквi i не зверталася до нього безпосередньо. Iнодi, коли вiн iшов до млина рано вранцi або йшов вiд нього вночi, вiн доходив до млина з якимсь чоловiком або з невеликою групою чоловiкiв. Вони розмовляли вiльно, поки вiн не приєднався до них, а потiм раптово розмова припинилася. Слова, здавалося, завмерли на губах чоловiкiв.
  З дiвчатами на фабрицi, подумав Ред, було дещо краще. Iнодi одна з дiвчат кидала на нього погляд. Того першого лiта вiн мало з ними розмовляв. "Цiкаво, чи є мiй похiд на роботу до млина чимось на кшталт приєднання матерi до церкви?" вiн думав. Вiн мiг би попросити роботу в конторi млина. Бiльшiсть городян, якi працювали на млинi, працювали у конторi. Коли була гра iз м'ячем, вони прийшли подивитися, але не грали. Ред не хотiв такої роботи. Вiн не знав, чому.
  Чи завжди щодо нього в мiстi було щось через його матiр?
  У його батьковi була якась загадка. Ред не знав цiєї iсторiї. Коли вiн грав у м'яч у шкiльнiй командi, в останнiй рiк навчання у старшiй школi вiн зiсковзнув на другу базу та випадково порiзав шипами гравця протилежної команди. Вiн був гравцем середньої школи iз сусiднього мiста. Вiн розгнiвався. "Це нiгерськi штучки", - сердито сказав вiн Реду. Вiн рушив до Реда, наче хотiв битися. Ред намагався вибачитися. - Що ти маєш на увазi пiд "негритянськими штучками"? вiн спитав.
  - О, я гадаю, ти знаєш, - сказав хлопчик. Це все. Бiльше нiчого не було сказано. Деякi iншi гравцi прибiгли. Пригода була забута. Якось, стоячи в магазинi, вiн почув, як якiсь чоловiки говорили про його батька. "Вiн такий добрий", - сказав голос, говорячи про доктора Олiвера.
  "Вiн любить низькосортнi, низькосортнi бiлi та чорнi". Це було все. Ред тодi був ще хлопчиком. Чоловiки не бачили, як вiн стояв у магазинi, i вiн пiшов непомiченим. У недiлю, коли вiн сидiв на залiзничних колiях, занурений у свої думки, вiн згадав випадково почуту давним-давно фразу. Вiн згадав, як був злий. Що вони мали на увазi, говорячи так про його батька? У нiч пiсля iнциденту вiн був задумливий i досить засмучений, коли лягав спати, але пiзнiше забув про це. Тепер воно повернулося.
  Можливо, у Реда просто був припадок смутку. Молодi люди мають блюз, як i лiтнi чоловiки. Вiн ненавидiв iти додому. Пiдiйшов товарний поїзд, i вiн лiг лежати на високiй травi на схилi, що веде до струмка. Тепер вiн був зовсiм прихований. Негри-рибалки пiшли, а в другiй половинi дня кiлька молодих людей iз млина селища прийшли до рiчки купатися. Двоє iз них довго грали. Вони одяглися i пiшли.
  Вiн рiс ближче до вечора. Який дивний день видався Реду! Шляхами йшла група молодих дiвчат, теж iз млина. Вони смiялися та розмовляли. Двi з них були дуже гарнi дiвчата, подумав Ред. Багато людей похилого вiку, якi працювали на млинi протягом багатьох рокiв, були не дуже сильними, а багато дiтей були крихкими i болючими. Жителi мiста казали, що це сталося тому, що вони не знали, як подбати про себе. "Матерi не знають, як дбати про своїх дiтей. Вони неосвiченi", - заявили жителi Ленгдона.
  Вони завжди говорили про невiгластво та дурiсть заводчан. Дiвчата з фабрики, яких побачив Ред того дня, не виглядали безглуздо. Вони йому подобалися. Вони пiшли стежкою i зупинилися бiля того мiсця, де вiн лежав у високiй травi. Серед них була одна дiвчина, яку Ред помiтив у млинi. Вона була однiєю з тих дiвчат, якi, подумав вiн, подарували йому очi. Вона була маленька, з коротким тiлом i великою головою, i Руда думала, що в неї гарнi очi. У неї були товстi губи, майже як губи негра.
  Вона, мабуть, була лiдером серед робiтниць. Вони зiбралися довкола неї. Вони зупинилися всього за кiлька футiв вiд мiсця, де лежав Ред. "Давай же. Ти навчи нас тiй новiй пiснi, яка в тебе є, - сказав один iз них товстогубiй дiвчинi.
  "Клара каже, що в тебе новий", - наполягала одна з дiвчаток. "Вона каже, що це гаряча штучка". Товстогуба дiвчина приготувалася спiвати. "Ви всi маєте допомогти. Ви всi маєте приєднатися до хору", - сказала вона.
  "Мова йде про водяний будиночок", - сказала вона. Ред усмiхнулася, сховавшись у травi. Вiн знав, що на млинi дiвчата називали туалети водонагрiвачами.
  Бригадира прядильної фабрики, тiєї молодої людини, яка питала Реда про гру з командою з виробництва м'ячiв, звали Льюїс.
  На млинi у спекотнi днi городянам дозволялося проїхати через млин iз маленьким вiзком. Вiн продавав пляшки кока-коли та дешевi цукерки. Був один вид дешевих цукерок, великий м'який шматок дешевої цукерки, який називався Чумацький Шлях.
  Пiсня, яку спiвали дiвчата, стосувалася життя у млинi. Ред раптом згадав, що чув, як Льюїс та iншi бригадири скаржилися, що дiвчата часто ходять до туалету. Коли вони втомлювалися довгими спекотними днями, вони приходили туди вiдпочити. Про це спiвала дiвчина на трасi.
  "Ви можете почути, як цi собачi руки-прибиральники говорять", - заспiвала вона, закинувши голову.
  
  Дайте менi Кока-Колу та Чумацький Шлях.
  Дайте менi Кока-Колу та Чумацький Шлях.
  Двiчi на день.
  
  Дайте менi Кока-Колу та Чумацький Шлях.
  
  Разом iз нею спiвали й iншi дiвчата. Вони смiялися.
  
  Дайте менi Кока-Колу та Чумацький Шлях.
  Ми йдемо по кiмнатi чотири на чотири,
  Обличчя до дверей водонагрiвача.
  Дайте менi Кока-Колу та Чумацький Шлях.
  Старий Льюїс клянуся, старий Льюїс стукає,
  Я хотiв би вдарити його каменем.
  
  Дiвчата пiшли рейками. Вони кричали вiд смiху. Ред довго чув, як вони спiвають, доки вони йдуть.
  
  Кока-Кола та Чумацький Шлях.
  Пiлiн у водонапiрний будиночок.
  Он з водяного будинку.
  У дверi водонагрiвача.
  
  Очевидно, на млинi в Ленгдонi iснувало життя, про яке Ред Олiвер нiчого не знав. З яким задоволенням це товстогубе дiвчисько спiвало на млинi свою пiсню життя! Яке почуття їй удалося вкласти в цi грубi слова. У Ленгдонi постiйно ходили розмови про ставлення робiтникiв до Тому Шоу. "Погляньте, що вiн для них зробив", - говорили люди. Ред усе своє життя чув подiбнi розмови на вулицях Ленгдона.
  Вважалося, що заводчани були йому вдячнi. Чому б i нi? Багато хто з них не вмiв читати i писати, коли прийшли до млина. Хiба деякi з найкращих жiнок мiста не вирушали вночi до села з млином, щоб навчити їх читати та писати?
  Вони жили в кращих будинках, нiж тi, якi вони знали, коли повернулися на рiвнини та пагорби Джорджiї. Жили вони тодi в таких халупах.
  Тепер їм надали медичну допомогу. Вони мали все.
  Очевидно, вони були незадоволенi. Щось було негаразд. Ред лежав на травi, думаючи, що почув. Вiн залишався там, на схилi бiля рiчки, за млином та залiзничними колiями, поки не настала темрява. -
  
  Старий Льюїс клянуся, старий Льюїс стукає,
  Я хотiв би вдарити його каменем.
  
  Мабуть, це Льюїс, бригадир прядильного цеху, стукав у дверi туалету, намагаючись загнати дiвчаток назад на роботу. У голосах дiвчат, якi спiвали грубi рядки, була отрута. "Цiкаво, - подумав Ред, - цiкаво, чи вистачить цього Льюїса на це смiливостi". Льюїс був дуже поважний, коли говорив з Редом про гру в командi з хлопцями iз заводу.
  *
  Довгi ряди веретен у прядильному цеху фабрики летiли з жахливою швидкiстю. Яка чистота та порядок у великих кiмнатах! Так було протягом усього млина. Всi машини, що рухалися з такою швидкiстю i виконували свою роботу з такою точнiстю, залишалися яскравими та сяючими. Про це подбав суперiнтендант. Його очi завжди були прикутi до машин. Стелi, стiни та пiдлоги в кiмнатах були чистими. Млин рiзко контрастував iз життям мiстечка Ленгдон, iз життям у будинках, на вулицях та в магазинах. Все було впорядковано, все рухалося з упорядкованою швидкiстю до одного кiнця виготовлення тканини.
  Машини знали, що їм треба робити. Вам не обов'язково було їм казати. Вони не зупинилися i не вагалися. Цiлий день вони, спiваючи i спiваючи, виконували свої завдання.
  Сталевi пальцi рушили. На фабрицi працювали сотнi тисяч крихiтних сталевих пальцiв, якi працювали з нитками, з бавовною, щоби зробити нитку, з ниткою, щоб сплести з неї тканину. У величезному ткацькому цеху фабрики були пряжi рiзних кольорiв. Маленькi сталевi пальчики пiдiбрали нитку потрiбного кольору, щоб створити вiзерунок на тканинi. Ред вiдчув у кiмнатах якесь збудження. Вiн вiдчував це у прядильних цехах. Там у повiтрi танцювали нитки; у сусiднiй кiмнатi були намотники та новителi. Були чудовi барабани. Деформуючi машини зачарували його. Нитки спускалися iз сотень котушок на величезний моток, кожна нитка була на своєму мiсцi. Його впрягатимуть у ткацькi верстати з величезних рулонiв.
  На млинi, як нiколи ранiше у своєму молодому життi, Ред вiдчув, як людський розум робить щось певне та впорядковане. Були величезнi машини, якi обробляли бавовну у тому виглядi, як вiн надходив з очисникiв. Вони розчiсували i пестили крихiтнi волокна бавовни, укладаючи їх прямими паралельними лiнiями та скручуючи в нитки. Бавовна виходила з величезних машин бiлим, тонким широким вуаллю.
  Було щось трiумфуюче в Редi, який працював у цьому мiсцi. Деякi днi здавалося, що всi нерви його тiла танцюють i працюють разом iз механiзмами. Не знаючи, що з ним трапляється, вiн потрапив на шлях американського генiя. За кiлька поколiнь до нього найкращi уми Америки працювали над створенням машин, якi вiн знайшов у млинi.
  Були й iншi чудовi, майже надлюдськi машини на великих автомобiльних заводах, на заводах сталеливарних, на заводах, де продукти розфасовували в консервнi банки, на заводах, де виробляли сталь. Ред був радий, що не подав заяви про прийом на роботу до контори комбiнату. Хто захоче бути хранителем книг: покупцем чи продавцем? Сам того не усвiдомлюючи, Ред завдав удару по Америцi в її найкращих проявах.
  О, величезнi свiтлi кiмнати, машини, що спiвають, кричать танцюючi машини!
  Подивiться на них на тлi неба у мiстах! Подивiться на машини, що працюють на тисячах млинiв!
  У глибинi душi Ред мав величезне захоплення денним доглядачем млина, людиною, яка знала кожну машину на заводi, точно знав, що вона повинна робити, яка так уважно стежила за своїми машинами. Чому, у мiру того, як його захоплення цiєю людиною зростало, у ньому зростала i свого роду зневага до Тому Шоу та працiвникiв фабрики? Вiн погано знав Тома Шоу, але знав, що в якомусь сенсi вiн завжди хвалився. Вiн думав, що сам зробив те, що Ред тепер побачив уперше. Те, що вiн побачив, мабуть, справдi було зроблено робiтниками, такими, як цей суперiнтендант. На заводi теж були майстри з ремонту машин: люди, якi чистили машини i ремонтували машини, що вийшли з ладу. На вулицях мiста чоловiки завжди хвалилися. Кожен чоловiк, здавалося, намагався виглядати бiльше, нiж хтось iнший. На заводi такого хвастощiв не було. Ред знав, що високий сутулий начальник млина нiколи не стане хвалько. Як могла людина, яка опинилась у присутностi таких машин, бути хвалько, якщо вона вiдчувала машини?
  Мабуть, такi люди, як Том Шоу... Ред не часто бачив Тома Шоу пiсля того, як працював... вiн рiдко приходив на фабрику. "Чому я думаю про нього?" - Запитав себе Ред. Вiн був у цьому чудовому, свiтлому та чистому мiсцi. Вiн допомагав пiдтримувати чистоту. Вiн став двiрником.
  Це правда, що у повiтрi витає ворс. Вiн висiв у повiтрi, як дрiбний бiлий пил, ледве видимий. Над стелею виднiлися пласкi диски, з яких падали дрiбнi бiлi бризки. Iнодi спрей був синiм. Ред подумав, що вiн, мабуть, здавався синiм, бо на стелi були важкi поперечнi балки, пофарбованi в синiй колiр. Стiни кiмнати були бiлими. Був навiть вiдтiнок червоного. Двi молодi дiвчата, якi працювали в прядильнiй майстернi, були одягненi у червонi бавовнянi сукнi.
  На млинi було життя. Усi дiвчата у прядильнiй майстернi були молодi. Там треба було дiяти швидко. Вони жували жуйку. Деякi з них жували тютюн. У куточках рота утворилися темнi, знебарвленi мiсця. Там була дiвчина з великим ротом i великим носом, яку Ред бачив з iншими дiвчатами, що йшли залiзничними колiями, та, що складала пiснi. Вона подивилася на Реда. В її очах було щось провокацiйне. Вони кинули виклик. Ред було зрозумiти, чому. Вона не була гарною. Коли вiн наблизився до неї, його тремтiло, i потiм вона снилася йому ночами.
  Це були жiночi мрiї хлопця. "Чому один iз них мене так дратує, а iнший нi?" Це була смiлива i балакуча дiвчина. Якби серед жiнок на цiй фабрицi колись виникли трудовi проблеми, вона була б лiдером. Як i iншi, вона бiгала туди-сюди мiж довгими рядами машин, що зв'язують порвану нитку. З цiєю метою вона носила на руцi хитромудру маленьку машинку для в'язання. Ред стежив за руками всiх дiвчаток. "Якi добрi руки у трудящих", - подумав вiн. Руки дiвчаток проробили невелику роботу зi зв'язування порваних ниток так швидко, що око не могло встежити. Iнодi дiвчата повiльно ходили туди-сюди, а iнодi бiгли. Не дивно, що вони втомилися та пiшли до водойм вiдпочити. Реду снилося, що вiн бiгав туди- сюди мiж рядами машин за бовтаним дiвчиськом. Вона продовжувала бiгати до iнших дiвчаток i щось шепотiти з ними. Вона ходила довкола, смiючись з нього. Вона мала сильне маленьке тiло з довгою талiєю. Вiн мiг бачити її пружнi молодi груди, її форми, що проступали крiзь тонку сукню, яку вона носила. Коли увi снi вiн переслiдував її, вона була подiбна до птаха у своїй швидкостi. Її руки були як крила. Вiн нiколи не мiг її зловити.
  Мiж дiвчатами в прядильнiй майстернi та машинами, якi вони доглядали, навiть iснувала певна близькiсть, подумала Ред. Часом їм здавалося, що вони стали одним цiлим. Молодi дiвчата, майже дiти, якi вiдвiдували лiтальнi апарати, здавалися маленькими матусями. Машини були дiтьми, якi потребували постiйної уваги. Влiтку повiтря в кiмнатi було задушливим. Повiтря залишалося вологим завдяки бризкам, що лiтають зверху. На поверхнi тонких суконь виступили темнi плями. Цiлий день дiвчатка неспокiйно бiгали туди-сюди. До кiнця першого лiта роботи Реда як робiтник його перевели на нiчну змiну. Вдень вiн мiг отримати деяке полегшення вiд почуття напруги, що завжди пронизує млин, вiдчуття чогось, що летить, що летить, що летить, напруги в повiтрi. Там були вiкна, через якi вiн мiг дивитися. Вiн мiг бачити млинове село або, з iншого боку кiмнати, рiчку та залiзничнi колiї. Iнодi проїжджав поїзд. За вiкном було iнше життя. Були лiси та рiчки. Дiти грали на голих вулицях сусiднього млина.
  Вночi все було iнакше. Стiни млина наближалися до Реда. Вiн вiдчував, що занурюється, занурюється, вниз, униз - у що? Вiн повнiстю поринув у дивний свiт свiтла та руху. Мiзинцi, здавалося, завжди грали йому на нерви. Якими довгими були ночi! Часом вiн сильно втомлювався. Справа не в тому, що вiн утомився фiзично. Його тiло було сильне. Втома виникла вiд простого спостереження за безперервною швидкiстю машин та рухами тих, хто обслуговував машини. У тiй кiмнатi був юнак, який грав на третiй базi в командi "Мiллбол" i був наймачем. Вiн вийняв з машинки шпульки з нитками та вставив голi. Вiн рухався так швидко, що часом просто спостерiгати за ним жахливо втомлювало Реда i водночас трохи лякало його.
  Наставали дивнi моменти переляку. Вiн займався своєю роботою. Раптом вiн зупинився. Вiн стояв i дивився на якусь машину. Як неймовiрно швидко вiн бiг! В однiй кiмнатi працювали тисячi веретен. Були чоловiки, котрi обслуговували машини. Керуючий мовчки ходив по кiмнатах. Вiн був молодший за денну людину, i цей теж прийшов з Пiвночi.
  Важко було спати вдень, пiсля ночi на млинi. Ред продовжував раптово прокидатися. Вiн сiв на лiжку. Вiн знову заснув i увi снi поринув у свiт руху. Увi снi були лiтаючi стрiчки, ткацькi верстати танцювали, видаючи при танцi гуркiт. Крихiтнi сталевi пальчики танцювали на ткацьких верстатах. Боббiнси летiли у прядильнiй майстернi. Крихiтнi сталевi пальцi колупалися у волоссi Реда. Iз цього теж ткали тканину. Часто на той час, коли Ред справдi заспокоювався, настав час вставати i знову йти до млина.
  Як були справи з дiвчатами, жiнками та молодими хлопчиками, якi працювали цiлий рiк, багато з яких пропрацювали на млинi все своє життя? Чи так було з ними? Реду хотiлося б спитати. Вiн, як i ранiше, соромився їх, як i вони його.
  У кожному примiщеннi млина був бригадир. У кiмнатах, де бавовна вперше почала рухатися вперед шляхом перетворення на тканину, в кiмнатах бiля платформи, де пакунки з бавовною забирали з машин, здоровi негри, що працюють з пакунами, де його розбивали i чистили, пил у повiтря був густим. Величезнi машини обробляли бавовну у цiй кiмнатi. Вони витягли його з тюкiв, катали i перекидали. Негритянськi чоловiки та жiнки доглядали машини. Воно переходило вiд однiєї величезної машини до iншої. Пил перетворився на хмару. Кучеряве волосся чоловiкiв i жiнок, що працювали в цiй кiмнатi, посивiло. Обличчя були сiрими. Хтось сказав Реду, що багато негрiв, якi працюють на бавовняних фабриках, померли молодими вiд туберкульозу. Вони були неграми. Людина, яка розповiла Реду, засмiялася. "Що це означає? Так менше негрiв", - сказав вiн. У всiх iнших кiмнатах робiтники були бiлими.
  Ред познайомився iз начальником нiчної змiни. Якось вiн дiзнався, що Ред був не з фабричного селища, а з мiста, що минулого лiта вiн навчався в пiвнiчному коледжi i збирався повернутися до коледжу. Нiчний доглядач був молодим чоловiком рокiв двадцяти семи чи восьми рокiв, з маленьким тiлом i надзвичайно великою головою, вкритою тонким жовтим волоссям, коротко пiдстриженим. Вiн прийшов на завод iз Пiвнiчного технiкуму.
  Вiн почував себе самотнiм у Ленгдонi. Пiвдень спантеличив його. Пiвденна цивiлiзацiя складна. Iснують всiлякi перехреснi течiї. Жителi пiвдня кажуть: "Жоден житель пiвночi не може зрозумiти. Як це може? Є дивний факт життя негрiв, настiльки тiсно пов'язаного з життям бiлих, настiльки вiдiрваним вiд неї. Маленькi причiпки виникають i стають надзвичайно важливими. "Ви не повиннi називати негра паном чи негритянку мiсiс. Навiть газети, якi бажають негритянського тиражу, мають бути обережними. Використовуються всiлякi дивнi хитрощi. Життя мiж коричневими та бiлими стає несподiвано iнтимним. Вiн рiзко розходиться з приводу найнесподiванiших подробиць повсякденного життя. Виникає плутанина. В цi останнi роки з'являється промисловiсть, бiлi бiдняки раптово, рiзко i раптово втягуються в сучасне iндустрiальне життя.
  Машина не робить вiдмiнностей.
  Бiлий продавець може стати навколiшки перед кольоровою жiнкою у взуттєвому магазинi, щоб продати їй пару туфель. Все гаразд. Якби вiн запитав: "Мiс Грейсон, вам подобаються туфлi?" Вiн використав слово "мiс". Бiлий житель пiвдня каже: "Я б вiдрiзав собi руку, перш нiж зробити це".
  Грошi не роблять вiдмiнностей. Є взуття на продаж. Чоловiки живуть продаж взуття.
  Мiж чоловiком та жiнкою iснують бiльш iнтимнi стосунки. Краще промовчи про це.
  Якби людина могла скоротити все, добитися якостi життя... Молодий начальник млина, з яким зустрiвся Ред, ставив йому запитання. Для Реда вiн був новою людиною. Вiн жив у готелi у мiстi.
  Вiн пiшов з млина в той же час, що й Ред. Коли Ред почав працювати ночами, вони пiшли з млина в ту саму годину вранцi.
  "Отже, ви працюєте простим чорноробом?" Вiн вважав само собою зрозумiлим, що те, що робив Ред, було лише тимчасовим явищем. "Поки що в тебе канiкули, га?" вiн сказав. Ред не знав. "Так, я думаю", - сказав вiн. Вiн запитав Реда, чим вiн збирається займатися життям, i Ред не змiг вiдповiсти. "Я не знаю", сказав вiн, i хлопець дивився на нього. Якось вiн запросив Реда до себе в номер у готелi. "Приходьте сьогоднi вдень, коли виспитеся", - сказав вiн.
  Вiн був як денний суперiнтендант у тому, що машини були важливою рiччю у його життi. "Що вони мають на увазi тут, на Пiвднi, коли говорять те й те? До чого вони хилить?
  Навiть у президентi фабрики Томе Шоу вiн вiдчував якусь дивну сором'язливiсть до трудящих. "Чому, - запитав молодий житель пiвночi, - вiн завжди говорить про "мого народу"? У якому сенсi вони його люди? Вони чоловiки та жiнки, чи не так? Вони добре виконують свою роботу чи нi.
  "Чому в однiй кiмнатi працюють кольоровi, а в iншiй - бiлi?" Молода людина була схожа на денного суперiнтенданта. Вiн був людиною-машиною. Коли Ред був у той день у своїй кiмнатi, вiн дiстав каталог, випущений машинобудiвником з Пiвночi. Була машина, яку вiн намагався змусити завод упровадити. У чоловiка були маленькi та нiжнi бiлi пальцi. Його волосся було тонким i блiдо-пiсочно-жовтим. У маленькому номерi пiвденного готелю було спекотно, i вiн був у рукавах сорочки.
  Вiн поклав каталог на лiжко i показував його Реду. Бiлi пальцi побожно розкривали сторiнки. "Бачиш", - вигукнув вiн. Вiн прийшов на Пiвденний млин приблизно в той час, коли Ред отримав роботу, замiнивши iншу людину, яка раптово померла, i вiдколи вiн прийшов, серед робiтникiв виникла загроза неприємностей. Ред мало що знав про це. Нiхто з чоловiкiв, з якими вiн грав у м'яч чи бачився на млинi, не говорив йому про це. Зарплату скоротили на десять вiдсоткiв, i лунало невдоволення. Начальник млина знав. Йому розповiв бригадир на заводi. Було навiть серед працiвникiв заводу кiлька агiтаторiв-аматорiв.
  Суперiнтендант показав Реду фотографiю величезної та складної машини. Його пальцi тремтiли вiд захоплення, вказуючи на нього i намагаючись пояснити, як вiн працює. "Подивiться", - сказав вiн. "Вiн виконує роботу, яку зараз виконують двадцять чи тридцять осiб, i робить це автоматично".
  Одного ранку Рудий iшов вiд млина до мiста з хлопцем iз пiвночi. Вони пройшли через село. Чоловiки та жiнки денної змiни вже були на млинi, а працiвники нiчної змiни виходили. Ред та суперiнтендант йшли мiж ними. Вiн використав слова, якi Ред не мiг зрозумiти. Вони вийшли на дорогу. Поки вони йшли, керуючий говорив про людей iз заводу. "Вони досить дурнi, чи не так?" вiн спитав. Можливо, вiн думав, що Ред теж дурний. Зупинившись на дорозi, вiн вказав на млин. "Це не половина того, що буде", - сказав вiн. Вiн iшов i розмовляв дорогою. Президент заводу, за його словами, погодився купити нову машину, зображення якої вiн показав Редi. Це був той самий, про який Ред нiчого не чув. Була спроба впровадження на найкращих заводах. "Машини ставатимуть все бiльш автоматичними", - сказав вiн.
  Вiн знову заговорив про проблеми, що назрiвають на фабрицi, серед робiтникiв, про якi Ред нiчого не чув. За його словами, робляться спроби об'єднати пiвденнi заводи у профспiлки. "Їм краще вiдмовитися вiд цього", - сказав вiн.
  "Дуже скоро їм пощастить, якщо хтось iз них знайде роботу.
  "Ми збираємося керувати заводами з меншою та меншою кiлькiстю людей, з використанням все бiльшої та бiльшої кiлькостi автоматичного обладнання. Настане час, коли всi млини стануть автоматичними". Вiн припускав, що Ред має свою точку зору. "Ти працюєш на млинi, але ти один з нас", - мали на увазi його голос i манера поведiнки. Робочi йому були нiким. Вiн розповiв про пiвнiчнi млини, на яких вiн працював. Деякi з його друзiв, таких молодих технiкiв, як i вiн сам, працювали на iнших заводах, на автомобiльних заводах i сталеливарних заводах.
  "На Пiвночi, - сказав вiн, - на фабриках Пiвночi вмiють поводитися з робочою силою". З появою автоматичного устаткування завжди з'являлося дедалi бiльше надлишкової робочої сили в. "Необхiдно, - сказав вiн, - зберегти достатню кiлькiсть надлишкової робочої сили. Тодi ви зможете знизити заробiтну плату, коли захочете. Ви можете робити те, що хочете", - сказав вiн.
  OceanofPDF.com
  3
  
  я Н ТО МЛИН завжди було вiдчуття порядку, руху речей до впорядкованого завершення, а ще було життя в будинку Олiвера.
  Великий старий будинок Олiвера вже занепав. Його побудував дiдусь Реда, хiрург Конфедерацiї, i його батько жив i помер там. Великi люди старого Пiвдня щедро будували. Будинок був надто великий для Реда та його матерi. Було багато порожнiх кiмнат. Вiдразу за будинком, що примикала до нього критим переходом, була велика кухня. Вона була досить великою для кухнi готелю. Товста стара негритянка готувала для Олiверiв.
  У дитинствi Реда була ще одна негритянка, яка заправляла лiжка та пiдмiтала пiдлогу в хатi. Вона дбала про Реду, коли вiн був маленькою дитиною, а її мати була рабинею, що належала старому доктору Олiверу.
  Старий лiкар свого часу був чудовим читачем. У вiтальнi внизу стояли ряди старих книжок у засклених i тепер старих книжкових шафах, а в однiй iз порожнiх кiмнат стояли коробки з книжками. Батько Реда нiколи не вiдкривав книжки. Протягом багатьох рокiв, пiсля того, як вiн став лiкарем, вiн брав iз собою медичний журнал, але рiдко виймав його з обгортки. Невеликий стос цих журналiв був кинутий на пiдлогу нагорi в однiй iз порожнiх кiмнат.
  Мати Реда намагалася щось зробити зi старим будинком пiсля того, як вийшла замiж за молодого лiкаря, але досягла незначного прогресу. Лiкарi не цiкавили її зусилля, а те, що вона намагалася зробити, дратувало слуг.
  Вона зробила новi штори для деяких вiкон. Старi стiльцi, що зламалися або з яких випали сидiння i непомiтно стояли по кутках з часу смертi старого лiкаря, були вивезенi та вiдлагодженi. Грошей на витрачання було не так багато, але мiсiс Олiвер найняла на допомогу винахiдливого молодого негра з мiста. Вiн прийшов iз цвяхами та молотком. Вона почала намагатися прогнати своїх слуг. У результатi не так багато вдалося досягти.
  Негритянка, яка вже працювала в будинку, коли молодий лiкар одружився, не любила його дружину. Обидва вони тодi були ще молодi, хоча кухар був одружений. Пiзнiше її чоловiк зник, i вона сильно погладшала. Вона спала в маленькiй кiмнатi поруч iз кухнею. Двi негритянки зневажали нову бiлу жiнку. Вони не хотiли, не смiли сказати їй: Нi. Я не робитиму цього." Негри не так робили з бiлими.
  "Так, справдi. Так, мiс Сьюзен. Так, дiйсно, мiс Сьюзан, - сказали вони. Мiж двома кольоровими жiнками i бiлою жiнкою почалася боротьба, що тривала кiлька рокiв. Дружина доктора не була прямо перекреслена. Вона не могла сказати: "Це було зроблено для того, щоб зруйнувати мою мету."
  Стiлець полагодили i поставили у вiтальню. Якимось загадковим чином воно потрапило до передпокою, i лiкар, прийшовши пiзно ввечерi додому, спiткнувся про нього i впав. Стiлець знову був зламаний. Коли бiла жiнка поскаржилася чоловiковi, вiн усмiхнувся. Вiн любив негрiв, вони йому подобалися. "Вони були тут, коли мама була жива. Їхнi люди належали нам до вiйни", - сказав вiн. Навiть дитина в будинку пiзнiше зрозумiла, що щось вiдбувається. Коли бiла жiнка чомусь вийшла з дому, вся атмосфера змiнилася. Негритянський смiх рознiсся по хатi. У дитинствi Реду найбiльше подобалося, коли його матерi не було вдома. Негритянки смiялися з матерi Реда. Вiн цього не знав, був надто молодий, щоб знати. Коли його матерi не було вдома, до нього проникли iншi слуги-негри iз сусiднiх будинкiв. Мати Реда сама займалася маркетингом. Вона була однiєю з небагатьох бiлих жiнок iз вищого класу, якi робили це. Iнодi вона ходила вулицями з кошиком продуктiв у руцi. Негритянки зiбралися на кухнi. Де мiс Сьюзан? Куди вона пiшла?" - запитала одна з жiнок. Вона бачила, як мiсiс Олiвер пiшла. Вона знала. "Хiба вона не велика ледi?" - сказала вона.
  "Вона пiшла на ринок. Вона пiшла до магазину".
  Жiнка, яка була медсестрою Реда, дiвчина нагорi, взяла кошик i пiшла кухонною статтю. У ходi матерi Реда завжди було щось зухвале. Вона твердо тримала голову у вертикальному положеннi. Вона трохи спохмурнiла, i навколо її рота утворилася напружена лiнiя.
  Негритянка могла iмiтувати ходу. Всi негритянки, що прийшли, тремтiли вiд смiху, i навiть дитина смiялася, коли молода негритянка з кошиком на руцi i з такою нерухомою головою ходила туди-сюди. Ред, дитина, не знав, чому вiн засмiявся. Вiн засмiявся, бо решта теж. Вiн кричав вiд захоплення. Для двох негритянок мiсiс Олiвер була чимось особливим. Вона була Бiдний Уайт. Вона була Бiдна Бiла Покидька. Жiнки не сказали цього у присутностi дитини. Мати Реда повiсила новi бiлi штори на деяких вiкнах унизу. Одна iз штор згорiла.
  Пiсля прання його гладили, а на ньому стояла гаряча праска. Це була одна iз тих речей, якi продовжували вiдбуватися. Там була випалена величезна дiрка. В цьому не було нiчиєї провини. Ред залишився на пiдлозi в холi будинку. З'явився собака, i вiн заплакав. До нього пiдбiгла куховарка, яка гладила. Це було iдеальне пояснення того, що сталося. Фiранка була одна з трьох, куплених для їдальнi. Коли мати Реда пiшла за тканиною, щоб пошити нову, щоб замiнити її, всю цю тканину було продано.
  Iнодi, будучи маленькою дитиною, Ред плакала ночами. Була якась дитяча недуга. У нього хворiв живiт. Його мати прибiгла нагору, але перш нiж вона встигла дiстатися дитини, вже стояла кольорова жiнка, притискаючи до грудей Руду. "З ним зараз все гаразд", сказала вона. Вона не вiддала дитину матерi, i мати вагалася. Її груди хворiли вiд бажання тримати дитину i втiшати її. Двi кольоровi жiнки в будинку постiйно говорили про те, як були справи в будинку, коли був живий старий лiкар i його дружина. Звiсно, вони були дiтьми. I все ж таки вони пам'ятали. Щось малося на увазi. "Справжня пiвденна жiнка, ледi, робить те й те". Мiсiс Олiвер вийшла з кiмнати i повернулася до свого лiжка, не торкнувшись дитини.
  Дитина пригорнулася до теплих коричневих грудей. Його маленькi руки потяглися вгору i обмацали теплi коричневi груди. За його батька до нього все могло бути саме так. Жiнки Пiвдня, старого Пiвдня, за часiв старого доктора Олiвера, були ледi. Бiлi люди Пiвдня, що належать до класу рабовласникiв, багато про це говорили. "Я не хочу, щоб моя дружина забруднила руки". Жiнки старого Пiвдня мали завжди залишатися бездоганними бiлими.
  Сильна смаглява жiнка, яка була медсестрою Реда, коли вiн був маленьким, вiдкинула покривало свого лiжка. Вона взяла дитину i вiднесла її до свого лiжка. Вона оголила груди. Молока не було, але вона дозволила дитинi посмоктати свої груди. Її великi теплi губи цiлували бiле тiло бiлої дитини. Цього було бiльше, нiж бiла жiнка.
  Було багато такого, що Сьюзан Олiвер нiколи не знала. Коли Ред був маленьким, його батька часто викликали ночами. Пiсля смертi батька якийсь час була досить велика практика. Вiн їздив на конi, i в стайнi за домом, стайнi, яка згодом стала гаражем, мiстилося три конi. Жив-був молодий негр, який доглядав коней. Вiн спав у стайнi.
  Настали яснi спекотнi лiтнi ночi Джорджiї. На вiкнах i дверях будинку Олiвера не було ґрат. Вхiднi дверi старого будинку залишилися вiдчиненими, як i заднi дверi. Прямо через будинок йшов коридор, його називали "собачим бiгом". Дверi залишали вiдчиненими, щоб вiяв вiтерець.... коли вiяв вiтерець.
  Бродячi собаки справдi бiгали по дому вночi. Кiшки пробiгли повз. Iнодi лунали дивнi, лякаючi звуки. "Що це таке?" Мати Реда у своїй кiмнатi внизу сiла на лiжку. Слова вирвалися з неї. Вони продзвенiли по хатi.
  Кухарка-негр, що вже почала товстiти, сидiла у своїй кiмнатi поряд з кухнею. Вона лежала на спинi у своєму лiжку i смiялася. Її кiмната та кухня були вiдокремленi вiд основного будинку, але в їдальню вiв критий коридор, так що взимку чи пiд час дощiв можна було приносити їжу, не намокнувши. Дверi мiж головним будинком та кiмнатою кухаря були вiдчиненi. "Що це таке?" Мати Реда нервувала. Вона була нервовою жiнкою. Кухаря мав гучний голос. "Це лише собака, мiс Сьюзан. Це лише собака. Вiн полював за кiшкою. Бiла жiнка хотiла пiднятися нагору та забрати дитину, але з якоїсь причини не вистачило смiливостi. Чому знадобилася мужнiсть, щоб пiти за власною дитиною? Вона часто ставила собi це питання, але не могла вiдповiсти. Вона заспокоїлася, але все ще нервувала i годинами лежала без сну, чуючи дивнi звуки та уявляючи рiзнi речi. Вона продовжувала ставити собi запитання про дитину. "Це моя дитина. Я це хочу. Чому б менi не пiти на це? Вона вимовляла цi слова вголос, так що двi негритянки, якi слухали її, часто чули тихий шепiт слiв з її кiмнати. "Це моя дитина. Чому б i нi? Вона говорила знову i знову.
  Негритянка нагорi заволодiла дитиною. Бiла жiнка боялася її та кухаря. Вона боялася свого чоловiка, бiлих мешканцiв мiстечка Ленгдон, якi знали її чоловiка до його весiлля, та батька чоловiка. Вона нiколи не зiзнавалася собi, що боїться. Часто вночi, коли Ред був маленькою дитиною, його мати лежала в лiжку, тремтячи, поки дитина спала. Вона тихо плакала. Ред нiколи про це не знав. Його батько не знав.
  Спекотними лiтнiми ночами в Джорджiї зовнi i всерединi будинку долинали спiви комах. Пiсня то здiймалася, то падала. У кiмнати залетiли величезнi нiчнi метелики. Будинок був останнiм надвiр, а за ним починалися поля. Хтось iшов путiвцем i раптом закричав. Загавкав собака. Почувся стукiт кiнських копит у пилюцi. Лiжечко Реда було вкрите бiлою москiтною сiткою. Усi лiжка в будинку були застеленi. Лiжка для дорослих мали стовпчики та балдахiни, а бiла москiтна сiтка звисала, як фiранки.
  У будинку не було вбудованих шаф. Майже всi старi пiвденнi будинки були збудованi без комор, i в кожнiй спальнi стояла велика шафа з червоного дерева, що стояла бiля стiни. Шафа була величезною i доходила до стелi.
  Настала мiсячна нiч. На другий поверх будинку вели зовнiшнi чорнi сходи. Iнодi, коли Ред був маленькою дитиною i коли його батька викликали вночi, а його кiнь з гуркотом йшов вулицею, молодий смаглявий чоловiк зi стайнi босонiж пiднiмався сходами.
  Вiн увiйшов до кiмнати, де лежали молода смаглява жiнка та немовля. Вiн прокрався пiд бiлий навiс до коричневої жiнки. Там були звуки. Вiдбулася бiйка. Коричнева жiнка тихо хихикнула. Двiчi мати Реда мало не зловила молодика в кiмнатi.
  Вона увiйшла до кiмнати без попередження. Вона вирiшила вiдвести дитину до своєї кiмнати внизу i, увiйшовши, витягла Реда з лiжечка. Вiн почав плакати. Вiн продовжував плакати.
  Смаглява жiнка встала з лiжка, її коханий лежав мовчки. Вiн був захований пiд простирадлами. Дитина продовжувала плакати, поки коричнева жiнка не забрала її у матерi, пiсля чого вона замовкла. Бiла жiнка пiшла.
  Коли наступного разу прийшла мати Реда, негр уже пiдвiвся з лiжка, але не встиг дiйти до дверей, що вели на зовнiшнi сходи. Вiн увiйшов до шафи. Вона була досить високою, щоб дозволити йому стояти прямо, i вiн м'яко зачинив дверi. Вiн був майже оголений, i частина одягу валялася на пiдлозi кiмнати. Мати Реда цього не помiтила.
  Негр був сильним чоловiком iз широкими плечима. Саме вiн навчив Реда кататися на конi. Якось уночi, коли вiн лежав у лiжку з коричневою жiнкою, йому на думку спала iдея. Вiн пiдвiвся з лiжка i взяв дитину в лiжко до себе та жiнки. Червоний був тодi зовсiм маленьким. Пiсля цього вiн невиразно пам'ятав. Була ясна, ще мiсячна нiч. Негр вiдкинув бiлу сiтку, що вiдокремлювала лiжко вiд вiдкритого вiкна, i мiсячне свiтло, що струмувало, падало на його тiло i на тiло жiнки. Ред згадав ту нiч.
  Двоє коричневих людей грали з бiлою дитиною. Коричневий чоловiк пiдкинув Реда в повiтря i впiймав його, коли вiн падав. Вiн тихо засмiявся. Негр схопив маленькi бiлi ручки Реда i своїми величезними чорними руками змусив його пройти вгору широким плоским коричневим животом. Вiн дозволив йому пройтися тiлом жiнки.
  Двоє людей почали розгойдувати дитину назад i вперед. Реду сподобалася гра. Вiн продовжував благати, щоб це тривало. Йому це здавалося чудовим. Коли їм набридло грати, вiн проповз по двох тiлах, по широких засмаглих плечах чоловiка та по грудях смаглявої жiнки. Його губи шукали округлi груди жiнки. Вiн заснув у неї на грудях.
  Ред пам'ятав цi ночi, як згадують фрагмент сну, упiйманий i утриманий. Вiн згадав смiх двох коричневих людей у мiсячному свiтлi, коли вони грали з ним, тихий смiх, якого не було чути поза кiмнатою. Вони смiялися з його матерi. Можливо, вони смiялися з бiлої раси. Трапляються випадки, коли негри роблять щось подiбне.
  OceanofPDF.com
  КНИГА ДРУГА. МЛИНИ ДIВЧАТА
  OceanofPDF.com
  1
  
  Д ОРIС ХОФМАН, ВООЗ працювала в прядильному цеху бавовняної фабрики Ленгдона в Ленгдонi, штат Джорджiя, i мала невиразну, але постiйну свiдомiсть свiту за межами бавовняної фабрики, де вона працювала, i села бавовняної фабрики, де вона жила. Вона згадувала автомобiлi, пасажирськi поїзди, якi час вiд часу бачили у вiкнах, що проносилися повз млин (не витрачайте зараз час на вiкна, у наш час марнотратiв часу звiльняють), фiльми, розкiшний жiночий одяг. можливо, про голоси, що лунають по радiо. У будинку Хоффманiв не було радiо. У них не було. Вона дуже добре ставилася до людей. На млинi їй iнодi хотiлося зiграти диявола. Їй хотiлося б грати з iншими дiвчатками в прядильнiй майстернi, танцювати з ними, спiвати разом з ними. Давай, давай заспiваємо. Давайте потанцюємо. Вона була молода. Iнодi вона писала пiснi. Вона була розумною та швидкою працiвницею. Їй подобалися чоловiки. Її чоловiк Ед Хоффман не був дуже сильною людиною. Їй би сподобався сильний хлопець.
  I все-таки вона б не повернулася до Еда Хоффмана, не вона. Вона знала це, i Ед це знав.
  У деякi днi Дорiс не можна було торкнутися. Ед не мiг торкнутися її. Вона була закритою, тихою та теплою. Вона була схожа на дерево або на пагорб, що нерухомо лежить пiд теплим сонячним свiтлом. Вона працювала абсолютно автоматично у великiй свiтлiй прядильнiй майстернi Ленгдонської бавовняної фабрики, кiмнатi з вогнями, лiтальними машинами, тонкими мiнливими лiтаючими формами - у такi днi до неї не можна було торкнутися, але свою роботу вона робила добре. . Вона завжди могла зробити бiльше, нiж їй належить.
  Якось восени в суботу в Ленгдонi проходив ярмарок. Це було не бiля бавовняної фабрики та не в мiстi. Це було на порожньому полi бiля рiчки, за бавовняною фабрикою та мiстом, де вироблялися бавовнянi тканини. Люди з Ленгдона, якщо й виїжджали туди, то переважно на машинах. Ярмарок йшов весь тиждень, i на нього вийшло чимало людей з Ленгдона. Поле було освiтлене електричними лiхтарями, щоб можна було проводити вистави вночi.
  Це був не кiнний ярмарок. Це був ярмарок вистав. Там було i колесо огляду, i карусель, i кiоски для продажу речей, мiсця для кiльця тростини, i безкоштовне шоу на платформi. Iснували мiсця для танцiв: одне для бiлих, iнше для негрiв. Субота, останнiй день ярмарку, була днем робiтникiв з фабрик, бiдних бiлих фермерiв i переважно негрiв. Того дня на захiд майже нiхто з городян не пiшов. Жодних бiйок, п'яних чи чогось ще майже не було. Щоб отримати працiвникiв заводу, було вирiшено, що бейсбольна команда заводу має зiграти гру з командою заводу з Вiлфорда, штат Джорджiя. Фабрика у Вiлфордi була маленькою, лише маленькою фабрикою з виробництва пряжi. Було цiлком очевидно, що командi Ленгдона Мiлля все буде легко. Вони були б майже впевненi у перемозi.
  Весь тиждень Дорiс Хоффман думала про ярмарок. Усi дiвчата в її кiмнатi на млинi усвiдомлювали це. Млин у Ленгдонi працював день i нiч. Ви працюєте п'ять десятигодинних змiн та одну п'ятигодинну змiну. У вас був вихiдний з полудня суботи до дванадцятої вечора недiлi, коли нiчна змiна розпочинала новий тиждень.
  Дорiс була сильною. Вона могла ходити будь-куди i робити те, чого не мiг зробити її чоловiк Ед, i йти туди. Вiн завжди почував себе стомленим, i йому доводилося прилягти. Вона пiшла на ярмарок iз трьома дiвчатами з фабрики на iм'я Грейс, Нелл та Фаннi. Було б простiше i коротше йти залiзничними колiями, але Нелл, яка теж була сильною дiвчиною, як i Дорiс, сказала: "Ходiмо через мiсто", i всi вони так i зробили. Грейс, яка була слабкою, йшла довгий шлях, було не так приємно, але вона нiчого не сказала. Назад вони повернулися коротким шляхом, по залiзничних колiях, що йдуть уздовж звивистої рiчки. Вони дiйшли до Ленгдон-Мейн-стрiт i повернули праворуч. Потiм вони пройшли красивими вулицями. Далi був довгий шлях ґрунтовою дорогою. Було досить запорошено.
  Рiчка, що протiкала пiд млином, i залiзничнi колiї вили навколо. Ви могли б пiти на Мейн-стрiт у Ленгдонi, повернути праворуч i вийти на дорогу, що веде до ярмарку. Ви йшли по вулицi з гарними будинками, не всi однаковими, як у млиновому селi, але всi рiзнi, з дворами, травою, квiтами i дiвчатами, що сидять на ганку, не старшi за саму Дорiс, але не замiжнiми, не з чоловiком, i дитина, i хвора теща, i ви вийшли на рiвнину бiля тiєї рiчки.
  Грейс швидко вечеряла пiсля дня, проведеного на млинi, i швидко забиралася. Коли ви їсте поодинцi, ви швидко починаєте їсти. Вам байдуже, що ви їсте. Вона швидко забиралася i мила посуд. Вона втомилася. Вона поспiшила. Потiм вона вийшла на ґанок i зняла туфлi. Вона любила лежати на спинi.
  Там не було вуличного лiхтаря. Це було добре. Дорiс довелося довше забиратися, та й до того ж їй потрiбно було годувати дитину грудьми та укладати її спати. Пощастило, що дитина була здорова i добре спала. Це було схоже на Дорiс. Це було природно сильно. Дорiс розповiла Грейс про свою свекруху. Вона завжди називала її "мiсiс". Хоффман". Вона сказала: "Мiсiс. Хоффману сьогоднi гiрше", або їй краще, або у неї трохи пiшла кров.
  Їй не подобалося класти дитину до вiтальнi чотирикiмнатного будинку, де всi четверо Хоффманiв їли i сидiли в недiлю i де мiсiс Хоффман лежала, коли вона лягала, але вона не хотiла, щоб мiсiс Хоффман лежала там, де вона лежала. Хоффман знати, що вона цього не хотiла. Це зачепило б її почуття. Ед збудував для своєї матерi щось на зразок низької кушетки, на якiй можна було лежати. Вiн був зручним. Вона могла легко лягти та легко встати. Дорiс не подобалося класти туди свою дитину. Вона боялася, що дитина заразиться. Вона сказала про це Грейс. "Я весь час боюся, що вiн це зрозумiє", - сказала вона Грейс. Вона поклала свою дитину, коли вона була вигодована i готова до сну, в лiжко, де спали вони з Едом, в iншiй кiмнатi. Вдень Ед спав в одному й тому ж лiжку, але, прокинувшись вдень, вiн застелив лiжко для Дорiс. Ед був таким. У цьому сенсi вiн був добрий.
  У деяких речах Ед був майже дiвчинкою.
  Дорiс мав великi груди, а Грейс її взагалi не мав. Можливо, це сталося тому, що Дорiс мав дитину. Нi, це не так. До цього в неї були великi груди, ще до того, як вона вийшла замiж.
  Дорiс ходила на вечори Грейс. На фабрицi вони з Грейс працювали в однiй i тiй великiй, свiтлiй i довгiй прядильнiй майстернi мiж рядами бобiн. Вони бiгали туди-сюди, або ходили туди-сюди, або зупинялися на хвилинку, щоб поговорити. Коли ти працюєш iз кимось таким чином весь день щодня, ти не можеш не покохати її. Ти покохаєш її. Це майже як бути одруженим. Ти знаєш, коли вона втомилася, бо ти втомився. Якщо в тебе болять ноги, ти знаєш, що й у неї теж. Ви не можете цього сказати, просто прогулюючись мiсцем i бачачи працюючих людей, як це робили Дорiс i Грейс. Ви не знаєте. Ви цього не вiдчуваєте.
  Серед прядильного цеху посеред ранку та серед дня проходив чоловiк, продаючи речi. Вони дозволили йому. Вiн продав велику порцiю м'яких цукерок пiд назвою Чумацький шлях i продав кока-колу. Вони дозволили йому. Ти витратив десять центiв. Було боляче пiдiрвати це, але ти це зробив. У тебе з'явилася звичка, i це ти зробив. Це додало вам сили. Грейс ледве могла чекати, коли працювала. Вона хотiла свiй Чумацький Шлях, вона хотiла свiй кокаїн. До того часу, як вона, Дорiс, Фаннi та Нелл вирушили на ярмарок, її звiльнили. Були лихолiття. Багато хто був звiльнений.
  Зрозумiло, вони завжди брали слабших. Вони всi знали. Дiвчинi не казали: Тобi це потрiбно? Вони сказали: "Деякий час ти нам не знадобишся". Грейс потребувала цього, але не так сильно, як деякi. У неї працювали Том Масгрейв та її мати.
  Тож вони її звiльнили. Це були важкi часи, а чи не часи розквiту. Це була важча робота. Вони зробили бiк Дорiс довшим. Наступним вони звiльнять Еда. Без цього було досить тяжко.
  Вони урiзали зарплату Еду, Тому Масгрейву та його матерi.
  Стiльки ж вони брали за оренду будинку та все iнше. За речi доводилося платити приблизно стiльки ж. Вони сказали, що ти не зробив цього, але ти зробив. Приблизно в той час, коли вона пiшла на ярмарок з Грейс, Фаннi i Нелл, Дорiс завжди горiв вогонь гнiву. Вона пiшла найбiльше тому, що хотiла, щоб Грейс пiшла, повеселилася, забула про це i викинула з голови. Грейс не пiшла б, якби не пiшла Дорiс. Вона пiшла б куди завгодно, куди б не пiшла Дорiс. Вони ще не звiльнили Нелл та Фаннi.
  Коли Дорiс пiшла до Грейс, коли вони обидва ще працювали, до того, як важкi часи настали так погано, до того, як вони настiльки подовжили бiк Дорiс i дали Еду, Тому i мамi Масгрейву ще стiльки ткацьких верстатiв... Ед сказав, що це зберегло вiн зараз стрибає, тому не може думати... вiн сказав, що вiн; i вiн подивився... Сама Дорiс продовжувала працювати, сказала вона, майже вдвiчi швидше... до всього цього, ще за добрих часiв, вона бувала так ночами до Грейс.
  Грейс так утомилася, лежачи на ганку. Особливо в спекотнi ночi вона так стомлювалася. На вулицi млина, можливо, i були якiсь люди, такi ж люди з фабрики, як i вони самi, але їх було небагато. Поруч iз будинком Масгрейв-Хоффман не було вуличного лiхтаря.
  Вони могли лежати в темрявi поруч. Грейс була схожа на Еда, чоловiка Дорiс. Вдень вона майже не розмовляла, але вночi, коли було темно та спекотно, вона розмовляла. Ед був таким. Грейс не була схожа на Дорiс, яка виросла у заводському мiстечку. Вона, її брат Том, а також її тато та мама виросли на фермi серед пагорбiв Пiвнiчної Джорджiї. "Це не дуже схоже на ферму", - сказала Грейс. "Навряд чи можна щось пiдняти", - сказала Грейс, але це було приємно. Вона сказала, що, можливо, вони й залишилися б там, тiльки її батько помер. Вони мали заборгованiсть, ферму довелося продати, а Том не мiг знайти роботу; тому вони приїхали в Ленгдон.
  Коли вони мали ферму, бiля їхньої ферми був свого роду водоспад. "Це був не зовсiм водоспад", - сказала Грейс. Це мало бути вночi, перш нiж Грейс звiльнили, коли вона так втомилася вночi i лежала на ганку. Дорiс приходила до неї, сiдала поруч чи лягала i говорила не голосно, а пошепки.
  Грейс знiме туфлi. Сукня у неї буде широко розстебнута до шиї. "Знiми панчохи, Грейс", - шепотiла Дорiс.
  Був ярмарок. Це було у жовтнi 1930 року. Млин закрився опiвднi. Чоловiк Дорiс лежав удома. Вона залишила дитину зi свекрухою. Вона бачила багато всього. Там було колесо огляду та довге, схоже на вулицю мiсце з транспарантами та фотографiями... товста жiнка та жiнка зi змiями на шиї, двоголовий чоловiк та жiнка на деревi з кучерявим волоссям та Нелл. сказав: "Бог знає що ще", i чоловiк на шухлядi говорив про все це. Були якiсь дiвчата у трико, не дуже чистi. Вони та чоловiки всi разом кричали: "Так, так, так", щоб змусити людей прийти.
  Там було багато негрiв, здається багато, мiських негрiв i сiльських негрiв, здається, їх були тисячi.
  Було багато сiльських мешканцiв, бiлих людей. В основному вони приїжджали в хитких вiзках, запряжених мулами. Ярмарок тривав увесь тиждень, але головним днем стала субота. На великому полi, де проходив ярмарок, трава вся вигорiла. Вся ця частина Джорджiї, коли не було трави, була червоною. Воно було червоне, як кров. Зазвичай це мiсце, вдалинi, майже за милю вiд головної вулицi Ленгдона i не менш нiж за пiвтори милi вiд села бавовняної фабрики Ленгдона, де працювали i жили Дорiс, Нелл, Грейс i Фаннi, було заповнене високими бур'янами i травою. Хто б не володiв ним, вiн не мiг садити на ньому бавовну, бо коли рiчка пiднялася, її розлило. Будь-якої митi пiсля дощiв на пагорбах на пiвнiч вiд Ленгдона його може затопити.
  Земля була багата. Бур'яни та трава росли там високими та густими. Той, хто володiв цiєю землею, здав її в оренду чудовим людям. Вони приїхали вантажiвками, щоб привезти сюди ярмарок. Було нiчне шоу та денне шоу.
  За вхiд не сплачували. Того дня, коли Дорiс пiшла на ярмарок з Нелл, Грейс та Фаннi, був безкоштовний бейсбольний матч, а на сценi посеред ярмарку мала вiдбутися безкоштовна вистава артистiв. . Дорiс вiдчувала себе трохи винною, коли її чоловiк Ед не змiг пiти, йому не хотiлося, але вiн продовжував говорити: "Давай, Дорiсе, йди з дiвчатками. Продовжуй iз дiвчатками.
  Фаннi i Нелл продовжували говорити: "Ах, гаразд". Грейс нiчого не сказала. Вона нiколи цього не робила.
  Дорiс вiдчувала материнську любов до Грейс. Грейс завжди дуже втомлювалася пiсля дня, проведеного на млинi. Пiсля дня, проведеного на млинi, коли настала нiч, Грейс сказала: "Я так втомилася". У неї були темнi кола пiд очима. Чоловiк Дорiс, Ед Хоффман, працював ночами на фабрицi... досить розумна людина, але не сильна.
  Отже, у звичайнi ночi, коли Дорiс поверталася додому з млина i коли її чоловiк Ед йшов на роботу, вiн працював ночами, а вона працювала вдень, так що вони були разом тiльки в суботу вдень та ввечерi, а також у недiлю та недiлю ввечерi до дванадцятої. ...вони зазвичай ходили до церкви в недiлю ввечерi, взявши з собою матiр Еда... вона ходила до церкви, коли не могла набратися сил, щоб пiти кудись ще...
  Звичайними ночами, коли довгий день на млинi добiгав кiнця, коли Дорiс виконала всю роботу по дому, вигодувала дитину, i вона пiшла спати, а її свекруха лежала вниз, вона вийшла на вулицю. Свекруха приготувала вечерю для Еда, а потiм вона пiшла, а Дорiс прийшла i поїла, i треба було мити посуд. "Ти втомилася, - сказала свекруха, - я їх зроблю".
  - Нi, не будеш, - сказала Дорiс. У неї була така манера казати, що люди не звертали уваги на її слова. Вони зробили те, що вона сказала.
  Грейс чекатиме Дорiс зовнi. Якби нiч була спекотною, вона б лежала на ганку.
  Будинок Хоффмана взагалi був домом Хоффмана. Це був сiльський будинок-млин. То був подвiйний будинок. На тiй вулицi у млиновому селищi було сорок таких самих будинкiв. Дорiс, Ед i мати Еда, Ма Хоффман, яка захворiла на туберкульоз i бiльше не могла працювати, жили з одного боку, а Грейс Масгрейв, її брат Том i їхня мати, Ма Масгрейв, жили з iншого. Том не був одружений. Мiж ними була лише тонка стiна. Вхiднi дверi були двi, але ганок був лише один, вузький, що проходив через передню частину будинку. Том Масгрейв та мама Масгрейв, як i Ед, працювали ночами. Грейс уночi була одна на своїй половинi будинку. Вона не боялася. Вона сказала Дорiс: "Я не боюся. Ти так близько. Ма Масгрейв повечеряла в цьому будинку, а потiм вони з Томом Масгрейвом пiшли. Вони залишили достатньо для Грейс. Вона мила посуд, як це робила Дорiс. Вони пiшли одночасно з Едом Хоффманом. Вони пiшли разом.
  Треба було вчасно прийти, щоб зареєструватися i пiдготуватися. Коли ви працювали днi, вам доводилося залишатися на роботi до моменту звiльнення, а потiм забиратися. Дорiс i Грейс працювали у прядильному цеху на фабрицi, а Ед та Том Масгрейви займалися ремонтом ткацьких верстатiв. Ма Масгрейв була ткаля.
  Вночi, коли Дорiс закiнчила свою роботу i вигодувала дитину, i вона заснула, а Грейс закiнчила свою роботу, Дорiс вийшла до Грейс. Грейс була однiєю з тих, хто працюватиме i працюватиме i не здаватиметься, як i Дорiс.
  Тiльки Грейс не була такою сильною, як Дорiс. Вона була крихкою, у неї було чорне волосся i темно-карi очi, якi виглядали неприродно великими на її тонкому маленькому обличчi, i у неї був маленький рот. Дорiс мав великий рот, нiс i голову. Її тiло було довгим, але короткi ноги. Хоча вони були сильнi. Ноги Грейс були круглими та красивими. Вони були схожi на чоловiчi ноги дiвчини, а в неї були досить маленькi ступнi, але вони були сильними. Вони не витримали галасу. "Я не дивуюся, - сказала Дорiс, - вони такi маленькi i такi гарненькi". Пiсля дня, проведеного на млинi... весь день на ногах, бiгаючи вгору i вниз, бiля тiла болять ноги. Ноги Дорiс хворiли, але не так, як у Грейс. "Їм так боляче", - сказала Грейс. Коли вона говорила про це, вона завжди мала на увазi свої ноги. "Знiми панчохи".
  
  "Нi, ти почекай. Я знiму їх тобi".
  
  Дорiс зняла їх заради Грейс.
  
  - Тепер ти лежиш спокiйно.
  
  Вона натирала Грейс всюди. Вона її не зовсiм вiдчувала. Усi казали, що знали, що Дорiс добре потирає руки. Вона мала сильнi швидкi руки. То були живi руки. Те саме, що вона зробила з Грейс, вона зробила з Едом, своїм чоловiком, коли вiн пiшов у суботу ввечерi, i вони спали разом. Йому все це було потрiбне. Вона терла ступнi Грейс, її ноги, плечi, шию та все iнше. Вона почала згори, а потiм почала знизу. "Тепер перекинься", - сказала вона. Вона довго терла спину. Вона зробила те саме i з Едом. "Як приємно, - подумала вона, - обмацувати людей i терти їх сильно, але не надто сильно".
  Було б приємно, якби люди, яких ти потер, були б милими. Грейс була мила, i Ед Хоффман був милим. Вони не вiдчували того ж. "Думаю, тiла двох людей не вiдчуваються однаково", - подумала Грейс. Тiло Грейс було м'якше i не таке жилисте, як у Еда.
  Ти потер її якийсь час, а потiм вона заговорила. Вона почала говорити. Ед завжди починав говорити, коли Дорiс його так гладила. Вони говорили не про одне й те саме. Ед був людиною iдей. Вiн умiв читати та писати, а Дорiс та Грейс - нi. Коли вiн мав час для читання, вiн читав i газети, i книги. Грейс вмiла читати i писати не бiльше, нiж Дорiс. Вони не були готовi до цього. Ед хотiв стати проповiдником, але це не вийшло. Вiн би впорався, якби не був настiльки сором'язливий, що не мiг стати перед людьми i поговорити.
  Якби його батько був живий, вiн, можливо, набрався б смiливостi та вижив би. Його батько, коли вiн живий, хотiв, щоб вiн це зробив. Вiн урятував i вiдправив його до школи. Дорiс могла б написати своє iм'я i вимовити кiлька слiв, якби спробувала, але Ґрейс не змогла зробити навiть цього. Коли Дорiс гладила Еда своїми сильними руками, якi, здавалося, нiколи не втомлювалися, вiн говорив про iдеї. Йому вбило на думку, що вiн хотiв би стати людиною, яка зможе створити профспiлку.
  Вiн убив собi на думку, що люди можуть створити профспiлку i страйкувати. Вiн говорив про це. Iнодi, коли Дорiс довго його терла, вiн починав смiятися i смiявся з себе.
  Вiн сказав: "Я говорю про те, як я вступаю до профспiлки". Одного разу, ще до того, як Дорiс познайомилася з ним, вiн працював на млинi в iншому мiстi, де у них була профспiлка. Вони теж мали страйк, i їх лизнули. Ед сказав, що йому байдуже. Вiн сказав, що це були добрi часи. Тодi вiн був ще зовсiм маленькою дитиною. Це було до того, як Дорiс зустрiла його i вийшла за нього замiж, до того, як вiн приїхав до Ленгдону. Тодi його батько живий. Вiн засмiявся i сказав: "Я маю iдеї, але немає смiливостi. Я хотiв би створити тут профспiлку, але менi бракує смiливостi". Вiн так смiявся з себе.
  Грейс, коли Дорiс гладила її ночами, коли Грейс так втомилася, коли її тiло ставало все м'якшим i м'якшим, все приємнiшим i приємнiшим пiд руками Дорiс, вона нiколи не говорила про iдеї.
  Їй подобалося описувати мiсця. Поруч iз фермою, де вона жила до того, як помер її батько, i вона, її брат Том i її мати переїхали в Ленгдон i почали працювати на заводi, у невеликому струмку з кущами був невеликий водоспад. Водоспад був не один, а великий. Один був над камiнням, потiм ще один, ще й ще. Була прохолода, тiнисте мiсце з камiнням та кущами. Там була вода, сказала Грейс, вдаючи, що вона жива. "Здавалося, що вiн прошепотiв, а потiм заговорив", - сказала вона. Якщо пройти трохи шляху, це буде схоже на бiг коня. За її словами, пiд кожним водоспадом була невелика калюжа.
  Вона ходила туди, коли була дитиною. У калюжах була риба, але, якщо залишатися нерухомим, через деякий час вона вже не звертала уваги. Батько Грейс помер, коли вона та її брат Том були ще дiтьми, але ферму їм довелося продавати не одразу, не за рiк чи два; тому постiйно туди ходили.
  Це було неподалiк їхнього будинку.
  Було чудово чути, як Грейс говорить про це. Дорiс подумала, що спекотної ночi, коли вона сама втомилася i в неї болiли ноги, це було найприємнiше, що вона коли-небудь знала. У спекотному мiстечку бавовняних фабрик у Джорджiї, де ночi такi тихi та жаркi, коли Дорiс нарештi поклала дитину спати, розтирала Грейс i розтирала її, поки Грейс не сказала, що втома повнiстю покинула її. ступнi, i руки, i ноги, i печiння, i напруга, i таке iнше...
  Ви нiколи не подумали б, що брат Грейс, Том Масгрейв, який був таким непоказним, високим чоловiком, нiколи не був одружений, у якого всi зуби були такими чорними i у якого було таке велике кадик... ви нiколи б не подумали, що такий чоловiк, коли був маленьким хлопчиком, був би так милий зi своєю молодшою сестрою.
  Водив її в басейни, на водоспади та на рибалку.
  Вiн був настiльки непоказним, що ви нiколи не подумали б, що вiн взагалi може бути братом Грейс.
  Ви б нiколи не подумали, що така дiвчина, як Грейс, яка завжди так легко втомлювалася, яка зазвичай була такою мовчазною i яка, поки ще працювала на фабрицi, завжди дивилася так, нiби ось-ось знепритомнiє або щось у цьому родi... ти б нiколи не подумав, що коли ти тер її i тер її, так це робила До, нiколи не подумав, що вона може так говорити про мiсця та речi.
  OceanofPDF.com
  2
  
  ТОН СПРАВЕДЛИВИЙ У Ленгдон, штат Джорджiя, живив свiдомiсть Дорiс Хоффман про свiти за межами її власного свiту, пов'язаного з фабрикою. Це був свiт Грейс, Еда, мiсiс Хоффман i Нелл, виробництва ниток, лiтаючих машин, заробiтної плати та розмов про нову систему розтягування, введену на фабрицi, i завжди про заробiтну плату, годинник тощо. Воно було недостатньо рiзноманiтним. Це було надто багато, завжди одне й те саме. Дорiс не вмiла читати. Про ярмарок можна було розповiсти Еду потiм, увечерi в лiжку. Грейс теж було приємно пiти. Здається, вона не так уже втомилася. На ярмарку було багатолюдно, взуття курне, вистави були убогими та галасливими, але Дорiс цього не знала.
  Шоу, каруселi та колесо огляду прийшли з якогось далекого зовнiшнього свiту. Там були артисти, що кричали перед наметами, i дiвчата в трико, якi, можливо, нiколи не були на жодному млинi, але мандрували всюди. Були чоловiки, якi торгували коштовностями, чоловiки з гострими очима, у яких вистачало нахабства сказати щось тiлу. Можливо, вони та їхнє шоу проходили на Пiвночi та на Заходi, де були ковбої, i на Бродвеї, у Нью-Йорку та всюди. Дорiс знала про всi цi речi, бо часто ходила в кiно.
  Бути простим робiтником на фабрицi, природженим, було байдуже, що завжди залишатися бранцем. Ти не мiг цього не знати. Тебе помiстили, заткнись. Люди, стороннi люди, а не робiтники iз заводу, думали, що ти iнший. Вони дивилися на тебе зверхньо. Вони нiчого не могли з цим вдiяти. Вони не могли знати, як iнодi можна вибухнути, ненавидячи всiх i вся. Коли ти дiйшов до цього, тобi довелося триматися мiцнiше та заткнутися. Це був найкращий спосiб.
  Учасники шоу розiйшлися мiсцями. Вони пробули в Ленгдонi, штат Джорджiя, тиждень, а потiм зникли. Нелл, Фаннi та Дорiс подумали про те саме в той день, коли вперше прийшли на ярмарок i почали оглядатися, але не говорили про це. Можливо, Грейс не вiдчувала того, що вiдчували iншi. Вона стала м'якшою i втомленiшою. Вона була б домашнiм тiлом, якби з нею одружився якийсь чоловiк. Дорiс не розумiла, чому якийсь чоловiк цього не зробив. Можливо, дiвчата з шоу у наметi хула-хула були не такими милими, в трико та з оголеними ногами, але у будь-якому разi вони не були фабрикантами. Особливо бунтувала Нелл. Вона була майже завжди. Нелл могла лаятись, як чоловiк. Їй було начхати. "Боже, я сама спробувала б", - думала вона того дня, коли четверо вперше потрапили на ярмарок.
  До того, як у неї народилася дитина, Дорiс i Ед, її чоловiк часто ходили в кiно. Було весело, було про що поговорити; їй це подобалося, особливо Чарлi Чаплiн та вестерни. Їй подобалися фiльми про шахраїв та людей, якi потрапляють у важкодоступнi мiсця, б'ються та стрiляють. Це змусило її нерви поколювати. Там були фотографiї про багатих людей, про те, як вони жили тощо. Вони носили чудовi сукнi.
  Вони ходили на вечiрки та танцi. Були молодi дiвчата, i вони розорилися. Ви бачили сцену у кiно в саду. Там був високий кам'яний паркан iз виноградною лозою. Був мiсяць.
  Там була красива трава, клумби та маленькi будиночки з виноградними лозами та сидiннями всерединi.
  Молода дiвчина вийшла з дому через бiчнi дверi разом з чоловiком, набагато старшим за неї. Вона була гарно одягнена. На нiй була сукня з глибоким вирiзом. Це те, що ви носили на вечiрках серед почесних людей. Вiн розмовляв iз нею. Вiн узяв її на руки та поцiлував. У нього були сивi вуса. Вiн вiдвiв її до мiсця у маленькому вiдкритому будиночку у дворi.
  Був молодик, який хотiв на нiй одружитися. Вiн не мав грошей. Багата людина отримала її. Вiн зрадив її. Вiн занапастив її. Такi п'єси в кiно викликали у Дорiс дивне почуття усерединi. Вона йшла з Едом додому до млина в млинi, де вони жили, i вони не розмовляли. Було б кумедно, якби Ед захотiв хоча б на якийсь час стати багатим, жити в такому домi та зруйнувати таку молоду дiвчину. якщо й знав, то не говорив цього. Дорiс чогось хотiла. Побачивши iнодi таке видовище, їй захотiлося, щоб якийсь багатий лиходiй прийшов i розорив її хоча б раз, не назавжди, а хоча б раз, у такому саду, за таким будинком... так тихо й свiтить мiсяць... ти знаєш, що тобi не треба вставати, снiдати i поспiшати на млин у лiтi, в половинi... тебе була пишна бiлизна, i ти була красива.
  Вестерни були гарнi. Там завжди були чоловiки, якi їздили на конях, з рушницями та стрiляли один в одного. Вони завжди сварилися через якусь жiнку. "Не мiй тип", - подумала Дорiс. Навiть ковбой не був би таким дурнем через дiвчисько з млина. Дорiс була цiкава, щось у нiй постiйно прямувало до мiсць i людей, насторожено. "Навiть якби в мене були грошi, одяг, спiдня бiлизна та шовковi панчохи, якi я могла б носити щодня, я думаю, я б не стала такою шикарною", - подумала вона. Вона була невисокого зросту i з мiцними грудьми. Голова в неї була велика, рота теж. Мав великий нiс i мiцнi бiлi зуби. Бiльшiсть фабриканток мали поганi зуби. Якщо завжди було приховане почуття краси, яке стежило за її мiцною маленькою фiгуркою, як тiнь, йшло щодня з нею до млина, поверталося додому, супроводжувало його, коли вона кудись йшла з iншими фабрикантками, то це було не дуже очевидно. Не багато людей це бачили.
  Їй раптом все стало смiшно та смiшно. Це може статися будь-якої митi. Їй хотiлося кричати та танцювати. Їй довелося взяти себе до рук. Якщо ти станеш надто веселим на млинi, йди. Тодi, де ти?
  Був Том Шоу, президент заводу в Ленгдонi, тамтешньої великої гармати. Вiн не часто заходив до млина - залишався в конторi - але час вiд часу заходив. Вiн iшов, дивився чи проводив якихось вiдвiдувачiв. Вiн був таким кумедним i самовдоволеним чоловiчком, що Дорiс хотiлося з нього посмiятися, але вона цього не зробила. Коли вiн проходив повз неї, або проходив повз, або приходив бригадир чи суперiнтендант, до того, як Грейс звiльнили, вона завжди боялася. В основному про Грейс. Грейс майже нiколи не пiднiмала бiк.
  Якби ти не тримав бок прямо, якби хтось пiдiйшов i зупинив надто багато твоїх шпуль...
  Нитка намотували на бобiни у прядильному цеху фабрики. Сторона являла собою одну сторону довгого вузького коридору мiж рядами котушок, що лiтають. Тисячi окремих ниток спускалися зверху кудись для намотування, кожна на своїй шпульцi, i якщо вона порвалася, шпулька зупинялася. Просто глянувши, можна було сказати, скiльки людей зупинилося одночасно. Шпулька стояла нерухомо. Воно чекало, що ти швидко прийдеш i знову зав'яжеш обiрвану нитку. На одному кiнцi вашої сторони можуть бути зупиненi чотири катушки, i в той же час, на iншому кiнцi, пiд час довгої прогулянки, можуть бути зупиненi ще три. Нитка, що приходить на шпульки, щоб вони могли пiти в ткацьку, приходила i приходила. "Якби це припинилося хоча б на годину", - думала Дорiс iнодi, але не часто. Якби дiвчинi не доводилося весь день бачити, як це наближається, або якби вона була в нiчнiй змiнi всю нiч безперервно. Воно тривало весь день, усю нiч. Його намотали на бобiни, якi мали вiдправити в ткацький верстат, де працювали Ед, Том Масгрейв та Ма Масгрейв. Коли шпульки на вашому боцi були повнi, прийшла людина, яку називали "зйомником", i забрав повнi шпульки. Вiн вийняв повнi шпульки i вставив порожнi. Вiн штовхнув перед собою маленький вiзок, i його вiдвезли, наповнений навантаженими бобiнами.
  Треба було заповнити мiльйони та мiльйони бобiн.
  У них нiколи не закiнчувалися порожнi шпульки. Здавалося, їх мають бути сотнi мiльйонiв, як зiрки, чи як краплi води у рiчцi, чи як пiщинки у полi. Справа в тому, щоб час вiд часу вибиратися в таке мiсце, як цей ярмарок, де були вистави, i люди, яких ви нiколи не бачили, i розмовляли, i негри, що смiються, i сотнi iнших робiтникiв з фабрики, таких як вона, Грейс, Нелл i Фаннi, не на фабрицi. тепер, але зовнi це було величезне полегшення. Нитки та шпульки все одно на якийсь час вилетiли з голови.
  Вони не так багато крутилися в головi Дорiс, коли вона не працювала на фабрицi. Вони зробили це у головi Грейс. Дорiс не дуже добре знала, як справи з Фаннi та Нелл.
  На ярмарку чоловiк виступав безкоштовно на трапецiї. Вiн був кумедним. Навiть Грейс смiялася з нього. Нелл i Фаннi голосно засмiялися, як i Дорiс. Нелл, оскiльки Грейс звiльнили, зайняла мiсце Грейс на млинi поруч iз Дорiс. Вона не навмисно зайняла мiсце Грейс. Вона нiчого не могла з цим вдiяти. Це була висока дiвчина з жовтим волоссям та довгими ногами. Чоловiки закохувалися у неї. Вона могла нацькувати бджiл на чоловiкiв. Вона все одно була на майданi.
  Чоловiкам вона подобалася. Майстер прядильного цеху, молодий, але лисий i одружений чоловiк, дуже хотiв отримати Нелл. Вiн був єдиним. Навiть на ярмарку на неї найбiльше дивилися шоумени та iншi люди, якi не знали чотирьох дiвчат. Вони дали їй трiщину. Вони стали надто розумними. Нелл могла лаятись, як чоловiк. Вона пiшла до церкви, але заприсяглася. Їй було байдуже, що вона сказала. Коли Грейс звiльнили, коли настали важкi часи, Нелл, яку поставили на її бiк Дорiс, сказала:
  - Цi бруднi скунси звiльнили Грейс. Вона увiйшла туди, де Дорiс працювала, з високо пiднятою головою. Вона завжди носила його з собою... - Страшенно пощастило, що в неї працюють Том i її мати, - сказала вона Дорiс. "Можливо, їй вдасться вижити, якщо Том i її мати працюватимуть, якщо їх не звiльнять", - сказала вона.
  - Їй у жодному разi не можна тут працювати. Ви так не думаєте? Дорiс справдi так думала. Вона любила Нелл i захоплювалася нею, але не так, як Грейс. Їй подобалося в Нелл це "до бiса все". "Хотiв би я мати це", - думала вона iнодi. Нелл проклинала б бригадира та супервайзера, коли їх не було поруч, але коли вони приходили... звичайно, вона не була дурною. Вона дала їм око. Їм сподобалося. Її очi, здавалося, казали чоловiкам: "Хiба ви не прекраснi?" Вона не це мала на увазi. Здавалося, її очi завжди щось говорили чоловiкам. "Все гаразд. Дiстань мене, якщо зможеш", - сказали вони. "Я доступний", - сказали вони. - Якщо ти достатньо чоловiк.
  Нелл не була одружена, але на фабрицi працювала дюжина чоловiкiв, одружених i неодружених, якi намагалися її змусити. Молодi незамiжнi означали шлюб. Нелл сказала: "Ти маєш з ними попрацювати. Ви повиннi змусити їх ворожити, але не пiддавайтеся їм, поки вони вас не змусять. Примусь їх думати, що ти вважаєш їх крутими", - сказала вона.
  "До бiса їхньої душi", - казала вона iнодi.
  Молодий чоловiк, неодружений, який був змiщений з їхнього боку, на боцi Грейс i Дорiс, а потiм Нелл i Дорiс, пiсля того, як Грейс звiльнили, зазвичай мало говорив, коли приходив, коли Грейс була там. Йому було шкода Грейс. Грейс нiколи не могла триматись на своєму рiвнi. Дорiс завжди доводилося залишати свiй бiк i працювати за Грейс, щоб Грейс не з'являлася. Вiн це знав. Iнодi вiн шепотiв Дорiс: "Бiдна дитина", - казав вiн. "Якщо Джим Льюїс нападе на неї, її звiльнять". Джим Льюїс був бригадиром. Вiн був тим, хто палко ставився до Нелл. То був лисий чоловiк рокiв тридцяти, з дружиною та двома дiтьми. Коли Нелл стала на бiк Грейс, молодик, якого там вiдправили, змiнився.
  Вiн завжди жартував над Нелл, намагаючись зустрiчатися з нею. Вiн називав її "нiжки".
  "Привiт, ноги", - сказав вiн. "Що щодо цього? А як щодо побачення? А як щодо кiно сьогоднi ввечерi? Його нерви.
  "Давай, - сказав вiн, - я тебе вiзьму".
  - Не сьогоднi, - сказала вона. "Ми подумаємо", - сказала вона.
  Вона продовжувала дивитись на нього, не вiдпускаючи його.
  "Не сьогоднi вночi. Я зайнятий сьогоднi ввечерi. Можна було б подумати, що у неї був чоловiк, який зустрiчався майже щоночi на тиждень. Вона цього не зробила. Вона нiколи не виходила одна з чоловiками, не гуляла з ними i не розмовляла з ними за межами млина. Вона прилипала до iнших дiвчат. "Вони менi подобаються бiльше. - кiшки, але в них бiльше мужностi, нiж у чоловiках".
  На ярмарку був вiдкритий простiр, прямо в центрi поля, де проходили всi десятицентовi вистави та була безкоштовна вистава. Там були чоловiк i жiнка, якi танцювали на роликових ковзанах i виконували трюки, i маленька дiвчинка в трико, яка танцювала, i двоє чоловiкiв, якi перекидалися один через одного, через стiльцi, столи i таке iнше. Там утримувався чоловiк; виходячи на платформу. Мав мегафон. "Професор Метьюз. Де професор Метьюз? вiн продовжував дзвонити через мегафон.
  "Професор Метьюз. Професор Метьюз.
  Професор Метьюз мав виступати на трапецiї. Вiн мав стати найкращим на безкоштовному шоу. Про це йшлося у випущених ними рекламних листках.
  Очiкування було довгим. Була субота, i на ярмарку було не так багато городян з Ленгдона, майже нiхто, а може, й взагалi нiхто... Дорiс не думаю, що вона бачила когось схожого на це. Якщо вони були там, то прийшли на початку цього тижня. То був день негрiв. Це був день робiтникiв з млинiв та багатьох бiдних фермерiв iз мулами та їхнiми родинами.
  Негри трималися особняком. Зазвичай вони це робили. Їх були окремi стенди, де вони могли поїсти. Скрiзь було чути, як вони смiються та розмовляють. Там були товстi старi негритянки зi своїми негритянськими чоловiками та молодi негритянськi дiвчата у яскравих сукнях, а за ними йшли молодi самцi.
  То був спекотний осiннiй день. Там був натовп людей. Чотири дiвчата трималися осторонь. То був спекотний день.
  Поле було все заросло бур'янами та високою травою, а тепер усе витоптано. Їх майже не було. В основному там був пил та голi мiсця, i все було червоним. Дорiс впала в якийсь iз своїх настроїв. Вона була в настрої "не чiпай мене". Вона замовкла.
  Грейс притулилася до неї. Вона залишилася зовсiм поряд. Їй не дуже сподобалася присутнiсть Нелл та Фаннi. Фаннi була невисока i товста, з короткими товстими пальцями.
  Нелл розповiла про неї - не на ярмарку, а перед цим, на млинi - вона сказала: "Фаннi пощастило. Вона має чоловiка i не має дiтей. Дорiс не знала точно, як вона ставилася до своєї дитини. Це було вдома зi свекрухою, матiр'ю Еда.
  Ед лежав. Вiн пролежав цiлий день. "Продовжуй", - сказав вiн Дорiс, коли дiвчата прийшли за нею. Вiн брав газету чи книгу i цiлий день лежав на лiжку. Вiн знiмав сорочку та туфлi. Хофмани не мали жодних книг, крiм Бiблiї та кiлькох дитячих книг, якi Ед залишив з дитинства, але вiн мiг брати книги в бiблiотецi. У млиновому селi була фiлiя мiської бiблiотеки Ленгдона.
  Була людина на прiзвисько "спiвробiтник соцiального забезпечення", яка працювала на фабриках Ленгдона. Вiн мав будинок на найкращiй вулицi села, вулицi, де жили денний доглядач i ще кiлька високопосадовцiв. Там мешкали деякi майстри. Майстер прядильного цеху так i вчинив.
  Нiчний доглядач був молодим чоловiком з Пiвночi та неодруженим. Вiн жив у готелi в Ленгдонi. Дорiс нiколи його не бачила.
  Спiвробiтника служби соцiального забезпечення звали мiстер Смiт. Передню кiмнату його будинку перетворили на фiлiю бiблiотеки. Його дружина зберiгала його. Пiсля того як Дорiс пiде, Ед одягне свiй гарний одяг i пiде за книгою. Вiн забере книгу, яку отримав минулого тижня i вiзьме iншу. Дружина соцiального працiвника була б з ним мила. Вона думала: Вiн милий. Його турбують вищi речi". Йому подобалися iсторiї про чоловiкiв, людей, якi справдi жили та були великими людьми. Вiн читав про таких великих людей, як Наполеон Бонапарт, генерал Лi, лорд Веллiнгтон та Дiзраелi. Весь тиждень вiн читав книжки вдень, коли прокинувся. Вiн розповiв про них Дорiс.
  Пiсля того, як того дня на ярмарку Дорiс прийшла в настрiй "не торкайся до мене" i пробула в такому станi деякий час, решта помiтила, як вона почувається. Грейс першою помiтила це, але нiчого не сказала. - Що, чорт забирай, трапилося? - сказала Нелл. "У мене одурманенiсть", - сказала Дорiс. У неї взагалi не було жодних запаморочень. Вона не мала блюзу. Це було не те.
  Iнодi з людиною буває так: мiсце, де ти перебуваєш, є, а його немає. Якщо ви на ярмарку, це саме так. Якщо ви працюєте на млинi, то саме так.
  Ви чуєте речi. Ви чiпаєте речi. Ви не знаєте.
  Ви робите i ви не робите. Ви не можете пояснити. Можливо, Дорiс навiть перебуває у лiжку з Едом. Вони любили довго лежати без сну у суботу ввечерi. То була єдина нiч, яка в них була. Вранцi вони могли поспати. Ти був там, i тебе там не було. Дорiс була не єдиною, хто iнодi поводився так. Ед iнодi був. Ви розмовляли з ним, i вiн вiдповiв, але вiн був десь далеко. Можливо, це були книги з Едом. Вiн мiг бути десь iз Наполеоном Бонапартом, або з лордом Веллiнгтоном, або з кимось у цьому родi. Вiн мiг би сам бути великим жуком, а не просто робiтником на заводi. Ви не могли сказати, ким вiн був.
  Ви могли вiдчувати запах цього; ви могли спробувати це; ви могли бачити це. Вас це не торкнулося.
  На ярмарку було колесо огляду... десять центiв. Була карусель... десять центiв. На ярмарку на стендах продавалися хот-доги, кока-кола, лимонад та Чумацький шлях.
  Були маленькi колеса, на яких можна було зробити ставку. Робiтник iз фабрики в Ленгдонi, в той день, коли Дорiс пiшла з Грейс, Нелл i Фаннi, втратив двадцять сiм доларiв. Вiн нагромадив їх. Дiвчатка дiзналися про це лише у понедiлок у млинi. - Чортовий дурень, - сказала Нелл Дорiс, - хiба цей чортiв дурень не знає, що ти не зможеш перемогти їх у їхнiй грi? Якби вони не прагнули тебе схопити, навiщо б вони були тут? вона спитала. Там було маленьке яскраве блискуче колесо зi стрiлкою, що оберталася. Вiн зупинився на цифрах. Працiвник фабрики втратив долар, а згодом ще один. Вiн розхвилювався. Вiн покинув десять доларiв. Вiн подумав: "Я триматимуся, поки не помщуся".
  - Чорт дурень, - сказала Нелл Дорiс.
  Нелл ставилася до такої гри, вона вiдчувала: Ти не зможеш перемогти її. До чоловiкiв вона належала: "Це неможливо перемогти". Дорiс подобалася Нелл. Вона думала про неї. "Якщо вона колись здасться, то здасться важко", - подумала вона. "Це було б не зовсiм так, як вона та її чоловiк Ед", - подумала вона. Ед питає її. Вона подумала: Думаю, я теж могла б. Жiнка з тим самим успiхом могла б мати собi чоловiка. Якщо Нелл колись здасться чоловiковi, це буде провалом.
  *
  "ПРОФЕСОР МЕТЮС. Професор Метьюз. Професор Метьюз.
  Його там не було. Вони не змогли його знайти. То була субота. Можливо, вiн напився. - Б'юся об заклад, що вiн кудись п'яний, - сказала Фаннi Нелл. Фаннi стояла поруч iз Нелл. Весь той день Грейс залишалася поряд з Дорiсом. Не кажучи нi слова важко. Вона була маленькою та блiдою. Коли Нелл i Фаннi йшли до мiсця, де мала вiдбутися безкоштовна вистава, з них посмiявся чоловiк. Вiн смiявся з того, як Нелл i Фаннi йшли разом. Вiн був шоуменом. "Доброго дня, - сказав вiн iншому чоловiковi, - от i все". Iнший чоловiк засмiявся. "Iди до бiса", - сказала Нелл. Чотири дiвчата стояли поряд i спостерiгали за виступом на трапецiї. "Вони безкоштовно рекламують виступ на трапецiї, а потiм його немає", - сказала Нелл. - Вiн п'яний, - сказала Фаннi. Там був чоловiк, якого накачали. Вiн вийшов уперед iз натовпу. Це була людина, схожа на фермера. У нього було руде волосся i без капелюха. Вiн вийшов уперед iз натовпу. Вiн похитнувся. Вiн ледве мiг пiдвестися. На ньому був синiй комбiнезон. У нього було велике кадик. - Хiба тут немає вашого професора Метьюза? йому вдалося спитати людину на платформi, того, який мав мегафон. "Я виступаю на трапецiї", - сказав вiн. Чоловiк, який був на платформi, засмiявся. Вiн поклав мегафон пiд пахву.
  Небо над ярмарковою площею в Ленгдонi, штат Джорджiя, того дня було блакитним. Це був чистий свiтло-блакитний колiр. Було палко. Усi дiвчата у бандi Дорiс були у тонких сукнях. "Небо того дня було найсинiшим, яке вона колись бачила", - подумала Дорiс.
  П'яний чоловiк сказав: "Якщо ви не можете знайти свого професора Метьюза, я можу це зробити".
  "Ти можеш?" В очах людини на платформi було здивування, веселощi та сумнiв.
  - Ти страшенно правий, я можу. Я янкi, так.
  Чоловiковi довелося триматися за край платформи. Вiн майже впав. Вiн упав назад i впав уперед. Вiн мiг просто стояти.
  "Ти можеш?"
  "Так, я можу."
  - Де ти навчався?
  "Я навчався на Пiвночi. Я янкi. Я навчався на гiлцi яблунi на пiвночi".
  "Янки Дудл", - крикнув чоловiк. Вiн широко вiдкрив рота i крикнув: "Янки Дудл".
  Ось якими були янкi. Дорiс нiколи ранiше не бачила янкi - не знаючи, що вiн янкi! Нелл i Фаннi засмiялися.
  Натовпи негрiв смiялися. Натовпи млинникiв, стоячи i дивлячись, смiялися. Чоловiковi на платформi довелося пiдняти п'яного чоловiка. Одного разу вiн майже пiдняв його, а потiм дозволив йому впасти, щоб виставити його дурнем. За наступної спроби вiн пiдняв його. "Як дурень. Просто як дурень", - сказала Нелл.
  Зрештою, чоловiк виступив добре. Спершу вiн цього не зробив. Вiн падав i падав. Вiн пiдводився на трапецiю, а потiм падав на платформу. Вiн упав на обличчя, на шию, на голову, на спину.
  Люди смiялися та смiялися. Пiсля цього Нелл сказала: "Я зламала собi чортовi боки, смiючись з цього чортового дурня". Фаннi теж голосно засмiялася. Навiть Грейс трохи засмiялася. Дорiс цього не зробила. То був не її день смiху. Вона почувала себе добре, але це був не день її смiху. Чоловiк на трапецiї падав i падав, а потiм, здається, протверезiв. Вiн добре виступив. Вiн добре виступив.
  У дiвчаток була кока-кола. У них був Чумацький Шлях. Вони покаталися на оглядовому колесi. Там були маленькi сидiння, тож можна було сидiти по двоє. Грейс сидiла з Дорiс, а Нелл iз Фаннi. Нелл хотiла б бути з Дорiс. Вона залишила Ґрейс у спокої. Грейс не влаштовувала їх, як iншi: одну Кока-колу, iншу Чумацький Шлях i третю поїздку на колесi огляду, як це зробили iншi. Вона не могла. Вона була розорена. Її звiльнили.
  *
  Бувають днi, коли нiщо не може тебе торкнутися. Якщо ви просто робiтниця фабрики на пiвденнiй бавовнянiй фабрицi, це не має значення. Усерединi вас мешкає щось, що дивиться i бачить. Що для тебе має значення? Дивно такi днi. Машини на заводi iнодi дуже дiють на нерви, але в такi днi це не так. У такi днi ти знаходишся далеко вiд людей, це дивно, iнодi саме тодi ти для них найпривабливiший. Вони всi хочуть зiбратись ближче. "Давай. Дай менi. Дай менi."
  "Дати що?"
  У тебе нiчого нема. Ви саме такий. "А ось i я. Ти не можеш мене торкнутися".
  Дорiс була на оглядовому колесi з Грейс. Грейс злякалася. Їй не хотiлося пiднiматися нагору, але коли вона побачила, що Дорiс збирається, вона сiла всередину. Вона вчепилася в Дорiс.
  Колесо пiшло вгору i вгору, а потiм униз i вниз... велике коло. Було мiсто, велике коло. Дорiс побачила мiсто Ленгдон, будiвлю суду, кiлька офiсних будiвель та пресвiтерiанську церкву. За схилом пагорба вона побачила димар млина. Вона не могла бачити млина.
  Там, де було мiсто, вона бачила дерева, багато дерев. Перед будинками у мiстi стояли тiнистi дерева, перед будинками людей, якi працювали не на млинах, а в магазинах чи конторах. Чи хтось були лiкарями, юристами чи, можливо, суддями. Жодної користi вiд людей з млинiв. Вона бачила, як рiчка тягнеться убiк, огинаючи мiсто Ленгдон. Рiчка завжди була жовтою. Здавалося, це так i не з'ясувалося. Вiн був золотаво- жовтим. Воно було золотисто-жовтим на тлi синього неба. Це було проти дерев та кущiв. То була повiльна рiчка.
  Мiсто Ленгдон знаходилося не на пагорбi. Це було саме на пагорбi. Рiчка не обiйшла все довкола. Воно йшло з пiвденного боку.
  На пiвнiчному боцi, далеко, були пагорби... Це було далеко-далеко, там, де мешкала Грейс, коли вона була маленькою дiвчинкою. Де були водоспади?
  Дорiс могла бачити людей, якi дивляться на них згори. Вона могла бачити багато людей. Ноги вони пiшли дивним чином. Вони гуляли ярмарковою площею.
  У рiчцi, що протiкала повз Ленгдона, водився сом.
  Їх ловили негри. Їм сподобалося. Навряд чи хтось зробив це. Бiлi майже нiколи цього не робили.
  У Ленгдонi, прямо в самому жвавому районi, неподалiк найкращих магазинiв, були негритянськi вулицi. Нiхто, окрiм негрiв, туди не ходив. Якби ти був бiлим, ти не пiшов би. Бiлi люди керували магазинами на вулицях негритянських, але бiлi туди не ходили.
  Дорiс хотiлося б побачити звiдти вулицi свого фабрично-заводського села. Вона не могла. Плечо землi унеможливило це. Колесо огляду впало. Вона подумала: "Я хотiв би подивитися, де я живу, з висоти".
  Не можна з повною пiдставою сказати, що такi люди, як Дорiс, Нелл, Грейс та Фаннi, жили у своїх будинках. Вони жили на млинi. Весь тиждень майже весь час їхнього неспання вони проводили на млинi.
  Взимку вони ходили, коли було темно. Вони пiшли вночi, коли було темно. Їхнє життя було замуроване, замкнене. Як мiг знати хтось, кого не спiймали i не утримували з дитинства, через юнi дiвочi роки i аж до жiночностi. Те саме було i з фабрикантами. То були особливi люди.
  Їхнє життя проходило в кiмнатах. Життя Нелл i Дорiс у прядильнiй фабрицi Ленгдона проходило в кiмнатi. То була велика свiтла кiмната.
  Це не було потворно. Вiн був великим та свiтлим. Це було чудово.
  Їхнє життя протiкало у маленькому вузькому коридорi всерединi великої кiмнати. Стiни коридору були машинами. Свiтло падало зверху. Зверху долетiв дрiбний, м'який струмiнь води, насправдi туман. Це було зроблено для того, щоб нитка, що летить, залишалася м'якою i гнучкою для машин.
  Лiтаючi машини. Машини, що спiвають. Машини будують стiни маленького живого коридору у великiй кiмнатi.
  Коридор був вузьким. Дорiс нiколи не вимiрювала його ширину.
  Ви почали ще дитиною. Ти залишався там доти, доки не постарiв чи не виснажився. Машини пiднiмалися вгору та вгору. Нитка спускалася та опускалася. Воно тремтiло. Треба було тримати його вологим. Воно тремтiло. Якби ви не тримали його вологим, вiн завжди ламався б. Спекотного лiта вогкiсть змушувала потiти все бiльше й бiльше. Це змусило тебе потiти сильнiше. Це змушувало тебе мокрiти вiд поту.
  Нелл сказала: "Кому на нас начхати? Ми самi лише машини. Кому на нас начхати?" У деякi днi Нелл гарчала. Вона поклялася. Вона сказала: "Ми шиємо тканину. Кому начхати? Яка-небудь повiя, можливо, купить їй нову сукню у якогось багатого чоловiка. Нелл говорила вiдверто. Вона поклялася. Вона ненавидiла.
  "Яка рiзниця, кого це хвилює? Хто хоче, щоб їм було начхати?"
  У повiтрi висiв ворс, дрiбний плаваючий ворс. Дехто казав, що саме це викликало у деяких людей туберкульоз. Вiн мiг би вiддати його матерi Еда Ма Хоффман, яка лежала на диванi, зробленому Едом, i кашляла. Вона кашляла, коли Дорiс була поруч уночi, коли Ед був поряд вдень, вдень, коли вiн лежав у своєму лiжку, коли вiн читав про генерала Лi, генерала Гранта або Наполеона Бонапарта. Дорiс сподiвалася, що її дитина цього не зрозумiє.
  Нелл сказала: "Ми працюємо вiд того, щоб бачити, до того, щоб не бачити. Вони нас упiймали. Вони на нас напали. Вони це знають. Вони нас пов'язали. Ми працюємо вiд видимого до невидимого". Нелл була високою, самовдоволеною та неввiчливою. Груди у неї не були великi, як у Дорiс - майже занадто великi - або як у Фаннi, або надто маленькi, просто нiчого, плоскi мiсця, як у чоловiка, як у Грейс. Вони були якраз: не надто великi i не надто маленькi.
  Якби чоловiк колись придбав Нелл, вiн би їй жорстко дiстався. Дорiс знала це. Вона це вiдчула. Вона не знала, звiдки вона знає, але вона знала. Нелл битиметься, лаятиметься i битиметься. Нi, ти не розумiєш. Будь ти проклятий. Я не такий. Iди до бiса."
  Коли вона здавалася, вона плакала, як дитина.
  Якби вона дiсталася чоловiковi, вiн би її одержав. Вона буде його. Вона не стала б багато про це говорити, але... якщо чоловiк придбає її, вона стане його. Думаючи про Нелл, Дорiс майже хотiлося, щоб вона була чоловiком, з яким можна було б спробувати.
  Дiвчина думала про такi речi. Вона мала про щось думати. Цiлий день, щодня, нитка, нитка, нитка. Летить, ламається, летить, ламається. Iнодi Дорiс хотiлося лаятись, як Нелл. Iнодi їй хотiлося бути такою самою, як Нелл, а не собi подiбних. Грейс розповiла, що коли вона працювала на млинi на тому боцi, де зараз працювала Нелл, одного разу вночi, пiсля того як вона повернулася додому... спекотна нiч... вона сказала...
  Дорiс масажувала Грейс руками, м'яко i сильно, оскiльки вона вмiла, не надто сильно i не надто м'яко. Вона потерла її всю. Грейс це подобалося. Вона так утомилася. Того вечора вона ледве могла мити посуд. Вона сказала: "У мене в мозку нитка. Потрiть це там. У мене в головi нитка. Вона продовжувала дякувати Дорiсу за те, що вона її потерла. "Дякую. О, дякую, Дорiсе, - сказала вона.
  На оглядовому колесi Грейс злякалася, коли воно пiднялося. Вона притулилася до Дорiс i заплющила очi. Дорiс тримала свою широко вiдкриту. Вона не хотiла нiчого пропустити.
  Нелл подивилася б у вiчi Iсусу Христу. Вона подивилася б у очi Наполеону Бонапарту чи Роберту Еге. Лi.
  Чоловiк Дорiс думав, що Дорiс теж така, але вона була не такою, якою думав її чоловiк. Вона це знала. Якось Ед розмовляв зi своєю матiр'ю про Дорiс. Дорiс цього не чула. Це було вдень, коли Ед прокинувся, а Дорiс була на роботi. Вiн сказав: "Якби вона мала думки проти мене, вона б це сказала. Якби вона мала хоча б думку про iншого чоловiка, вона б менi розповiла". То була неправда. Якби Дорiс це почула, вона б розсмiялася. "Вiн мене неправильно зрозумiв", - сказала б вона.
  Ти мiг би перебувати в кiмнатi з Дорiс, i вона була б там, а не там. Вона нiколи не дiятиме тобi на нерви. Нелл сказала це одного разу Фаннi, i це була правда. -
  Вона не сказала: "Дивися. А ось i я. Я Дорiс. Звернiть на мене увагу". Їй було байдуже, чи звернете ви увагу чи нi.
  Її чоловiк Ед може бути у кiмнатi. Вiн мiг би там читати в недiлю. Дорiс теж могла б лежати на тому самому лiжку поряд з Едом. Мати Еда могла б лежати на ганку на диванi, який Ед зробив для неї. Ед виставив би це для неї, щоб вона могла подихати повiтрям.
  Лiто може бути спекотним.
  Дитина може грати на ганку. Вiн мiг повзати довкола. Ед зробив невеликий паркан, щоб вiн не мiг сповзти з ганку. Мати Еда могла спостерiгати її. Кашель не давав їй спати.
  Ед мiг би лежати на лiжку поряд з Дорiсом. Вiн мiг думати про людей iз книги, яку читав. Якби вiн був письменником, вiн мiг би лежати на лiжку поруч iз Дорiсом i писати свої книги. Нiщо в нiй не говорило: Подивися на мене. Звернiть на мене увагу". Нiколи цього не дiялося.
  Нелл сказала: "Вона йде до тебе. Вона тепло ставиться до тебе. Якби Нелл була чоловiком, вона полювала б за Дорiс. Якось вона сказала Фаннi: "Я буду за нею. Я хотiв би її.
  Дорiс нiколи нiкого не ненавидiла. Вона нiколи нiчого не ненавидiла.
  Дорiс вмiла вливати в людей теплоту. Вона могла руками втирати людям розслаблення. Iнодi, коли вона стояла в прядильному цеху на фабрицi, тримаючись на боцi, у неї хворiли груди. Пiсля того, як вона народила Еда та дитину, вона погодувала дитину рано, коли прокинулася. Її дитина прокинулася рано. Перш нiж пiти на роботу, вона знову дала йому трохи теплого напою.
  Опiвднi вона пiшла додому i знову нагодувала дитину. Вночi вона годувала його. Суботнiми вечорами маля спало з нею та Едом.
  Ед вiдчував приємнi почуття. До того, як вона вийшла за нього замiж, коли вони збиралися разом... вони обидва тодi теж працювали на млинi... Ед тодi мав пiдробiток... Ед гуляв з нею. Вiн сидiв з нею в будинку матерi та батька Дорiс ночами в темрявi.
  Дорiс працювала на фабрицi, у прядильнiй майстернi з дванадцяти рокiв. Так само, як i Ед. Вiн працював на ткацькому верстатi з п'ятнадцяти рокiв.
  Того дня, коли Дорiс була в оглядовому колесi з Грейс... Грейс чiплялася за неї... Грейс заплющувала очi, бо боялася... Фаннi i Нелл сидiли на сусiдньому мiсцi внизу... Фаннi кричала вiд смiху. .. Нелл закричала.
  Дорiс продовжувала бачити рiзнi речi.
  Вдалинi вона побачила двох товстих негритянок, що ловили рибу в рiчцi.
  Вона побачила вдалинi бавовнянi поля.
  На дорозi мiж бавовняними полями їхав чоловiк автомобiлем. Вiн створив червоний пил.
  Вона побачила деякi будiвлi мiста Ленгдон та димову трубу бавовняної фабрики, де вона працювала.
  У полi неподалiк того мiсця, де проходив ярмарок, продавав патентованi лiки. Дорiс побачила його. Навколо нього зiбралися лише негри. Вiн був у кузовi вантажiвки. Вiн продавав патентованi лiки неграм.
  Вона побачила натовп, що росте натовп на ярмарковiй площi: негрiв та бiлих, неробiв (працiвникiв бавовняної фабрики) та негрiв. Бiльшiсть робiтниць фабрики ненавидiли негрiв. Дорiс цього не зробила.
  Вона побачила знайомого їй хлопця. Це був сильний на вигляд рудоволосий молодий городянин, який працював на фабрицi.
  Вiн двiчi там працював. Одного лiта вiн приїхав, а наступного лiта знову повернувся. Вiн був двiрником. Дiвчатка на фабрицi сказали: "Тримаю в заклад, що вiн шпигун. Який вiн ще? Якби вiн не був шпигуном, навiщо б йому бути тут?
  Спочатку вiн працював на млинi. Дорiс тодi не була одружена. Потiм вiн пiшов, i хтось сказав, що вступив до коледжу. Наступного лiта Дорiс вийшла замiж за Еда.
  Потiм вiн повернувся. Це були важкi часи, коли людей звiльняли, але вiн знову працював. Вони продовжили роботу, звiльняли людей i пiшли розмови про профспiлку. "Давайте створимо профспiлку".
  "Мiстер. Шоу цього не зазнає. Супер не зазнає цього.
  "Менi байдуже. Давайте створимо профспiлку".
  Дорiс не звiльнили. Їй довелося працювати довшою стороною. Еду довелося зробити бiльше. Вiн навряд чи мiг робити те, що робив ранiше. Коли той юнак з рудим волоссям... вони назвали його "Рудий"... коли вiн повернувся, всi сказали, що вiн, мабуть, шпигун.
  До мiста приїхала жiнка, дивна жiнка, зв'язалася з Нелл i сказала їй, кому написати про союз, а Нелл прийшла вночi, в суботу ввечерi, до будинку Хоффмана i сказала Дорiс: Я говорю з Едом, Дорiсе? I Дорiс сказала: "Так". Вона хотiла, щоб Ед написав деяким людям, щоб вони уклали профспiлку, надiслали когось. "Сподiваюся, комунiстичний", - сказала вона. Вона чула, що це найгiрший варiант. Вона хотiла гiршого. Ед боявся. Спочатку вiн не став би. "Це важкi часи, - сказав вiн, - це часи Гувера". Вiн сказав, що спершу не буде.
  "Не час", - сказав вiн. Вiн був наляканий. "Мене звiльнять або звiльнять", - сказав вiн, але Дорiс сказала: "Ах, давай", а Нелл сказала: "Ах, давай", i вiн так i зробив.
  Нелл сказала: "Нiкому не кажи. Нi чорта не кажи. Це було захоплююче.
  Рудий хлопець повернувся працювати на млин. Його Поппi працював лiкарем у Ленгдонi та лiкував хворих з фабрики, але помер. Вiн був на майданi.
  Його син був просто двiрником у млинi. Вiн грав у командi Mill Ball i був чудовим гравцем. Того дня, коли Дорiс була на ярмарку, в оглядовому колесi, вона побачила його. Команда млина зазвичай грала в м'яч на м'ячному полi, що належало млину, бiля млина, але в той день вони грали бiля ярмарку. Це був важливий день для заводчан.
  Того вечора на ярмарку на великiй платформi мали бути танцi - десять центiв. Поблизу стояли двi платформи: одна для негрiв, iнша для бiлих. Грейс, Нелл та Дорiс не збиралися залишатися. Дорiс не могла. Фаннi залишилася. Чоловiк прийшов, а вона лишилася.
  Пiсля бейсбольного матчу мала бути спiймана жирна свиня. Вони лишилися не для цього. Пiсля поїздки на оглядовому колесi вони пiшли додому.
  Нелл сказала, говорячи про молодого рудого чоловiка з мiста, який грав у командi "Мiллбол": "Тримаю в заклад, що вiн шпигун", - сказала вона. - Чортовий щур, - сказала вона, - скунс. Можу сперечатися, що вiн шпигун.
  Вони формували профспiлку. Ед отримав листи. Вiн боявся, що вони нападуть на нього щоразу, коли вiн отримає листа. "Що в нiй?" - Запитала Дорiс. Це було захоплююче. Вiн отримав картки для реєстрацiї на вступ до профспiлки. Приходив чоловiк. Мали вiдбутися великi профспiлковi збори, якi мали стати вiдкритими, як тiльки набереться достатня кiлькiсть учасникiв. Це не було комунiстичним. У цьому Нелл помилялася. Це був просто союз, не найгiрший. Нелл сказала Еду: "Вони не можуть тебе за це звiльнити".
  "Так, вони можуть. Чорт забирай, вони не можуть. Вiн був наляканий. Нелл сказала, що готова посперечатися, що молодий Рудий Олiвер був страшенно шпигуном. Ед сказав: "Тримаю парi, що так".
  Дорiс знала, що це не так. Вона сказала, що це не так.
  "Звiдки ви знаєте?"
  "Я просто знаю."
  Коли вона працювала в прядильному цеху фабрики, вдень вона могла бачити в довгому коридорi, усiяному з обох бокiв лiтаючими бобiнами, маленький шматочок неба. Десь далеко, можливо, бiля рiчки, був маленький шматочок дерева, гiлка дерева, його не завжди можна було побачити, тiльки коли вiяв вiтер. Повiяв вiтер i розхитав його, а потiм, якщо ви в цей момент пiдняли голову, ви побачили це. Вона спостерiгала це iз дванадцяти рокiв. Багато разiв вона думала: "Коли я колись вийду надвiр, я подивлюся i побачу, де це дерево", але коли вона вийшла надвiр, вона не могла сказати. Вона спостерiгала це iз дванадцяти рокiв. Нинi їй було вiсiмнадцять. У її головi не було жодних ниток. У її ногах не залишилося ниток вiд того, що вона так довго стояла там, де було зроблено нитку.
  Цей юнак, цей рудоволосий юнак дивився на неї. Грейс, коли вiн був там уперше, не знав про це, i Неллi не знала. Вона не була одружена з Едом вперше. Ед не знав.
  Вiн обходив цей шлях, коли мiг. Вiн пiдiйшов i глянув на неї. Вона подивилася на нього так.
  Коли вона збиралася з Едом, вони з Едом не зробили нiчого, за що їм потiм було б соромно.
  Ранiше вона дозволяла йому чiпати рiзнi мiсця у темрявi. Вона дозволила йому.
  Пiсля того, як вона вийшла за нього замiж i народила дитину, вона бiльше цього не робила. Можливо, вiн подумав, що це буде недобре. Вiн не сказав.
  Груди Дорiс захворiли ближче до вечора, коли вони були на млинi. Вони почали постiйно хворiти ще до закiнчення часу, коли вона народила дитину i ще не вiдiбрала її вiд грудей. Вона забирала його вiд грудей, але не вiдучила його вiд грудей. Коли вона була на млинi, до того, як вийшла замiж за Еда, i коли той рудоволосий молодик пiдiйшов i подивився на неї, їй стало смiшно. Тодi в неї трохи захворiли груди. У той день, коли вона була на колесi огляду i побачила Реда Олiвера, який грав у бейсбол iз командою заводу, i дивилася на нього, вiн був у битi, сильно вдарив по м'ячу i побiг.
  Було приємно бачити, як вiн бiжить. Вiн був молодий i сильний. Вiн її, звiсно, не бачив. Її груди почали хворiти. Коли поїздка на колесi огляду закiнчилася, вони спустилися i вийшли, вона сказала iншим, що, на її думку, доведеться повернутися додому. "Менi час додому", - сказала вона. "Треба няньчитися з дитиною".
  Нелл та Грейс пiшли з нею. Вони повернулися додому залiзничними колiями. Це був бiльш короткий шлях. Фаннi почала з ними, але зустрiла свого чоловiка, i вiн сказав: Давай залишимося, i вона залишилася.
  OceanofPDF.com
  КНИГА ТРЕТЯ. ЕТЕЛЬ
  OceanofPDF.com
  1
  
  Е ТIЛЬ ДОВГИЙ, З Ленгдон, штат Джорджiя, безумовно не була справжньою пiвденною жiнкою. Вона не належала до справжньої традицiї пiвденних жiнок, принаймнi до старої традицiї. Її люди були цiлком респектабельнi, її батько дуже респектабельний. Звичайно, її батько сподiвався, що його дочка буде тим, ким вона не була. Вона це знала. Вона посмiхнулася, знаючи це, хоч ця посмiшка не призначалася для того, щоб її батько побачив її. Принаймнi вiн не знав. Вона нiзащо не засмутила б його бiльше, нiж вiн уже засмутився. "Бiдний старий тато". "Їй батьковi довелося нелегко", - подумала вона. "Життя було йому шаленим мустангом". Була мрiя про бездоганну бiлу пiвденну жiнку. Вона сама повнiстю зруйнувала цей мiф. Звiсно, вiн не знав i не хотiв би знати. Етель думала, що знає, звiдки взялася ця мрiя бездоганної бiлої пiвденної жiнки. Вона народилася в Ленгдонi, в Джорджiї, i, принаймнi, їй здавалося, що в неї завжди були розплющенi очi. Вона була цинiчна по вiдношенню до чоловiкiв, особливо до жителiв пiвдня. "Їм досить легко говорити про бездоганну бiлу жiночнiсть, яка постiйно отримує те, що вони хочуть, так як вони це отримують, зазвичай вiд коричневих, беручи на себе мало ризику.
  "Я хотiв би показати один iз них.
  "Але, чорт забирай, чому я повинен турбуватися?"
  Етель не думала про свого батька, коли думала про це. Її батько був гарною людиною. Сама вона не була гарною. Вона не була моральною. Вона думала про все сьогоднiшнє ставлення бiлих людей Пiвдня, про те, як пуританство пiсля Громадянської вiйни поширилося на пiвдень. "Бiблiйний пояс", - назвав його Генрi Менкен у своєму "Меркурiї". У ньому брали участь всiлякi потворностi: бiлi бiдняки, негри, бiлi представники вищого стану, трохи збожеволiли, намагаючись утримати щось втрачене.
  Настає iндустрiалiзм у його найпотворнiшiй формi... все це змiшалося в людях з релiгiєю... претензiї, дурiсть... все одно фiзично це була чудова країна.
  Бiлi та чорнi в майже неможливих стосунках один з одним... чоловiки та жiнки брешуть самi собi.
  I все це у теплiй солодкiй країнi. Етель не особливо, навiть не усвiдомлювала, що таке природа Пiвдня... дороги з червоного пiску, глинянi дороги, сосновi лiси, персиковi сади Джорджiї, що цвiтуть навеснi. Вона ясно знала, що це могла бути наймилiша земля у всiй Америцi, але це не так. Рiдкiсна можливiсть, яку бiлi люди втратили за весь час вiдсутностi пожежi в Америцi... на Пiвднi... як це могло бути чудово!
  Етель була сучасниккою. Цi старi розмови про високу, прекрасну пiвденну цивiлiзацiю... створювати джентльменiв, створювати ледi... вона сама не хотiла бути ледi... "Цi старi речi бiльше не актуальнi", - iнодi говорила вона собi, - думаючи про стандарти життя її батька, стандарти, якi вiн так хотiв нав'язати їй. Можливо, вiн гадав, що придавив їх. Етель посмiхнулася. У її свiдомостi досить мiцно вкорiнилася думка, що для такої жiнки, як вона, вже немолодої... їй було двадцять дев'ять рокiв... що їй краще спробувати виробити, якщо вона зможе, певний стиль спiлкування. життя. Краще було навiть бути дещо твердим. "Не вiддай себе надто дешево, що б ти не робила", - любила вона собi говорити. Ранiше в нiй бувало iнодi... настрiй мiг у будь-який момент повернутися... адже їй було всього двадцять дев'ять, досить зрiлий вiк для живої жiнки... вона чудово знала, що вона була далеко не поза небезпекою... ранiше в нiй бувало часом досить дике й шалене бажання вiддавати.
  Сама... безрозсудно вiддавати.
  Яка рiзниця, хто це був?
  Сам акт дарування був би чимось. Є паркан, через який хотiлося б перелiзти. Яка рiзниця, що за межами? Подолати це щось.
  Жити безрозсудно.
  "Почекай хвилинку", - сказала Етель. Вона посмiхнулася, говорячи це. Не те щоб вона не пробувала цього безрозсудного дарування. Це не спрацювало.
  I все ж таки вона може спробувати ще раз. "Якби вiн тiльки був добрим". Вона вiдчувала, що в майбутньому те, що вона вважала ввiчливiстю, буде для неї дуже важливо.
  Наступного разу вiн взагалi не даватиме. Це було б капiтуляцiєю. Або те чи нiчого.
  "До чого? Чоловiковi? - запитала себе Етель. "Я припускаю, що жiнка повинна за щось чiплятися, за вiру в те, що вона може щось отримати через чоловiка", - думала вона. Етель було двадцять дев'ять. Ви потрапляєте у тридцятi, а потiм у сороковi роки.
  Жiнки, якi не вiддаються собi повнiстю, висихають. У них пересихають губи, сохне всерединi.
  Якщо вони дадуть, то отримають достатню кару.
  "Але, можливо, ми хочемо покарання".
  "Бити мене. Бити мене. Зроби менi приємно. Хоч на мить зроби мене гарною.
  "Примусь мене розцвiсти. Примусь мене цвiсти".
  Цього лiта Етель знову зацiкавилася. Це було дуже приємно. Там було двоє чоловiкiв, один набагато молодший за неї, iнший набагато старший. Яка жiнка не буде рада, якщо її хочуть двоє чоловiкiв... або, якщо вже на те пiшло, троє чи дюжина? Вона була рада. Життя в Ленгдонi, якби не двоє чоловiкiв, якi бажають її, було б, зрештою, досить нудним. Було досить шкода, що молодший iз двох чоловiкiв, якими вона раптом зацiкавилася i якi зацiкавилися нею, був таким молодим, набагато молодшим за неї самої, справдi незрiлим, але не було жодних сумнiвiв у тому, що вiн їй цiкавий. . Вiн поворушив її. Вона хотiла, щоб вiн був поряд. "Я хотiв би..."
  Думки пливуть. Думки хвилюють. Думки небезпечнi та приємнi. Iнодi думки подiбнi до дотику рук там, де хочеться, щоб до тебе доторкнулися.
  "Доторкнiться до мене, думки. Пiдiйди ближчим. Пiдiйди ближче.
  Думки пливуть. Думки хвилюють. Думки про жiнку у чоловiка.
  "Чи хочемо ми реальностi?
  "Якби ми могли вирiшити, ми могли б вирiшити все".
  Можливо, це вiк слiпоти та божевiлля вiд реальностi - технiки, науки. Такi жiнки, як Етель Лонг з Ленгдона, штат Джорджiя, читають книги i думають чи намагаються думати, iнодi мрiють про нову свободу, окрему вiд свободи чоловiка.
  Чоловiк зазнав невдачi в Америцi, жiнки тепер щось пробують. Чи були вони насправдi?
  Зрештою, Етель була не просто продуктом Ленгдона, штат Джорджiя. Вона навчалася у Пiвнiчному коледжi та спiлкувалася з американськими iнтелектуалами. До неї прив'язалися пiвденнi спогади.
  Вiдчуття коричневих жiнок та дiвчаток про те, коли вона була дитиною i коли вона, пройшовши шлях вiд дiвоцтва до зрiлостi, перетворилася на жiнку.
  Бiлi жiнки Пiвдня, дорослiшають, завжди свiдомi, у якомусь тонкому значеннi коричневi жiнки... жiнки з великими стегнами, аморальнi, широкогрудi жiнки, селянки, смаглявi тiла...
  У них є щось i для чоловiкiв, як для коричневих, так i для бiлих.
  Постiйне заперечення фактiв...
  Смаглявi жiнки в полях, що працюють на полях... смаглявi жiнки в мiстах, як служницi... в будинках... смаглявi жiнки, що йдуть вулицями з важкими кошиками на головах... стегна, що хитаються.
  Спекотний пiвдень...
  Заперечення. Заперечення.
  "Бiла жiнка може бути дурою, яка вiчно читає або думає". Вона нiчого не може з цим вдiяти.
  "Та я не так i багато зробила", - сказала собi Етель.
  Молодого чоловiка, яким вона раптово зацiкавилася, звали Олiвер, i вiн повернувся до Ленгдону з пiвночi, де теж навчався в коледжi. Вiн прийшов не на початку канiкул, а досить пiзно наприкiнцi липня. У мiсцевiй газетi повiдомлялося, що вiн був на Заходi зi шкiльним другом i тепер повернувся додому. Вiн почав приходити до публiчної бiблiотеки Ленгдона, де працювала Етель. Вона була бiблiотекарем нової публiчної бiблiотеки в Ленгдонi. Його вiдкрили минулої зими.
  Вона подумала про молодого Реда Олiвера. Без сумнiву, з того моменту, як вона вперше побачила його, коли вiн повернувся в Ленгдон того лiта, вона була схвильована ним. Хвилювання прийняло для неї новий оборот. Нiколи ранiше вона не вiдчувала нiчого подiбного до чоловiка. "Думаю, я починаю проявляти материнство", - подумала вона. У неї стало звичкою аналiзувати власнi думки та емоцiї. Їй сподобалося. Це змусило її вiдчути себе зрiлою. "Тяжкий час у життi такiй молодiй людинi", - подумала вона. Принаймнi, молодий Ред Олiвер не був схожим на iнших молодих людей Ленгдона. Вiн здавався спантеличеним. А яким фiзично сильним вiн мав вигляд! Вiн перебував на захiднiй фермi кiлька тижнiв. Вiн був коричневим i здоровим на вигляд. Вiн приїхав додому в Ленгдон, щоб провести деякий час з матiр'ю, перш нiж знову вирушити до школи.
  "Можливо, я цiкавлюся ним тому, що сама трохи несвiжа", - подумала Етель.
  "Я трохи скупий. Вiн як твердий свiжий фрукт, що хочеться вiдкусити".
  Мати парубка, на думку Етель, була досить дивною жiнкою. Вона знала про матiр Реда. Про неї знало все мiсто. Вона знала, що коли Ред був удома роком ранiше, пiсля першого року навчання в Пiвнiчнiй школi i пiсля смертi його батька, доктора Олiвера, вiн працював на бавовнянiй фабрицi Ленгдона. Батько Етель знав отця Реда i навiть знав дiда Реда. За столом у Довгому домi вiн розповiв про повернення Реда до мiста. "Я бачу будинок того молодого Олiвера. Я сподiваюся, що вiн бiльше схожий на свого дiдуся, нiж на батька чи матiр".
  У бiблiотецi, коли Ред заходив туди, iнодi ввечерi, Етель оглядала його. Вiн уже був сильною людиною. Якi у нього були великi плечi! У нього була досить велика голова, вкрита рудим волоссям.
  Очевидно, вiн був молодим чоловiком, який досить серйозно ставився до життя. Етель думала, що їй подобається такий тип.
  "Може, так, а може, i нi". Того лiта вона стала дуже сором'язливою. Їй не подобалася ця риса в собi, їй хотiлося бути простiшою, навiть примiтивнiшою... чи язичницькою.
  "Можливо, це тому, що менi скоро тридцять". Вона вбила собi на думку, що для жiнки тридцятилiття - переломний момент.
  Ця вистава могла також прийти з її читання. Джордж Мур... або Бальзак.
  Iдея... "Вона вже дозрiла. Вона чудова, чудова.
  "Висмикни її. Укуси її. З'їж її. Завдавати їй бiль.
  Це було сформульовано не зовсiм так. Це поняття було залучене до цього. Це мало на увазi американських чоловiкiв, здатних це зробити, якi наважилися спробувати це зробити.
  Недобросовiснi чоловiки. Смiливi чоловiки. Мужнi чоловiки.
  "Це все це чортове читання... жiнки намагаються пiдвестися, взяти життя у свої руки. Культура, правда?
  Старий Пiвдень, дiдусь Етель та дiдусь Реда Олiвера, не читали. Вони говорили про Грецiю, i в їхнiх будинках були грецькi книжки, але це були надiйнi книжки. Їх нiхто не читав. Навiщо читати, якщо можна роз'їжджати полями i командувати рабами? Ти принц. Навiщо читати принцу?
  Старий Пiвдень був мертвий, але вiн, звiсно, не помер королiвською смертю. Колись вона мала глибоку, князiвську зневагу до пiвнiчних торгашiв, мiнялiв, фабрикантiв, а тепер сама вся тяглася до фабрик, до грошей, до крамарства.
  Ненавидiти i наслiдувати. Плутався звичайно.
  "Менi стало краще?" Етель довелося запитати себе. Мабуть, думала вона, думаючи про молодого чоловiка, у нього є бажання заволодiти життям. "Бог знає, i я теж". Пiсля того, як Ред Олiвер повернувся додому i почав часто приходити до бiблiотеки, i пiсля того, як вона з ним познайомилася - їй самiй це вдалося, вона дiйшла до того, що вiн iнодi щось писав на папiрцях. Вiн писав вiршi, якi посоромився показати їй, якби вона його попросила. Вона не питала. Бiблiотека була вiдкрита вечорами три вечори на тиждень, i в такi вечори вiн майже завжди приходив.
  Вiн пояснив трохи незручно, що хоче почитати, але Етель думала, що вона зрозумiла. Це сталося тому, що, як i вона сама, вiн не почував себе частиною мiста. У його випадку це могло бути принаймнi частково через його матiр.
  "Вiн почувається тут не у своїй тарiлцi, i я теж", - подумала Етель. Про його письменство вона знала тому, що вночi, коли вiн прийшов до бiблiотеки i взяв iз полицi книгу, вiн сiв за стiл i, не дивлячись на книгу, почав писати. Вiн принiс iз собою планшет для письма.
  Етель гуляла маленьким читальним залом бiблiотеки. Було мiсце, де вона могла стояти серед полиць з книгами, i дивитися через його плече. Вiн написав друговi на Заходi, друговi-чоловiковi. Вiн пробував свої сили у вiршах. "Вони не особливо вийшли", - подумала Етель. Вона бачила лише одну чи двi слабкi спроби.
  Коли вiн уперше повернувся додому того лiта - пiсля вiзиту до друга iз Заходу - хлопця, який разом з ним навчався в коледжi, як розповiв їй Ред, - вiн час вiд часу розмовляв з нею, сором'язливо, енергiйно, з хлоп'ячою завзятiстю молодого чоловiка з жiнка, в присутностi якої вiн зворушений, i почуттiв, але почуття бейсбольнiй командi коледжу. Ред працював на початку лiта на фермi в Канзасi, що належала його батьковi... Вiн повернувся додому в Ленгдон iз обпаленою шиєю та руками польовим сонцем... це теж приємно. Етель... коли вiн уперше повернувся додому, вiн не одразу знайшов роботу. Погода була дуже спекотною, але в бiблiотецi було прохолоднiше. У примiщеннi був невеликий туалет. Вiн увiйшов туди. Вiн та Етель були однi в будiвлi. Вона побiгла та прочитала те, що вiн писав.
  Був понедiлок, i вiн тинявся один "у недiлю". Вiн написав листа. Кому? Нiкому. "Дорогий невiдомий", - написав вiн, i Етель прочитала слова i посмiхнулася. Серце в неї стислося. "Вiн хоче якусь жiнку. Гадаю, кожен чоловiк так робить.
  Якi дивнi iдеї були у чоловiкiв, тобто добрi. Було багато iнших видiв. Етель теж знала про них. У цiєї молодої милої iстоти були туги. Вони намагалися до чогось звернутись. Така людина завжди вiдчувала якийсь внутрiшнiй голод. Вiн сподiвався, що якась жiнка зможе задовольнити його. Якщо вiн не мав жiнки, вiн намагався створити її на свiй розсуд.
  Ред намагався це зробити. "Дорогий Невiдомий". Вiн розповiв невiдомому про своє самотнє воскресiння. Етель читала швидко. Щоб повернутися з туалету, до якого вiн зайшов, йому доведеться пройти коротким коридором. Вона почує його кроки. Вона могла б утекти. Було весело в такий спосiб пiдглядати за життям хлопчика. Зрештою, вiн був лише хлопчиком.
  Вiн написав невiдомому про свiй день, день самотностi; Сама Етель ненавидiла недiлю у мiстi Джорджiя. Вона ходила до церкви, та ненавидiла туди ходити. Проповiдник був безглуздим, подумала вона.
  Вона все це обмiркувала. "Якби люди, якi ходили тут у недiлю до церкви, були справдi релiгiйними", - подумала вона. Це негаразд. Можливо, то був її батько. Її батько був суддею округу Джорджiя i в недiлю викладав у недiльнiй школi. По суботах увечерi вiн завжди був зайнятий уроками недiльної школи. Вiн зайнявся цим, як хлопчик, який готується до iспиту у школi. Етель сотнi разiв думала: "У недiлю в повiтрi мiста витає вся ця фальш про релiгiю". Щонедiлi в повiтрi мiста Джорджiї було щось важке i холодне, особливо серед бiлих. Вона подумала, може, з неграми все гаразд. Їхня релiгiя, американська протестантська релiгiя, яку вони перейняли вiд бiлих... можливо, вони щось iз цього зробили.
  Чи не бiлi. Чим би Пiвдень колись не був, з появою бавовняних фабрик вiн став - такi мiста, як Ленгдон, штат Джорджiя, мiстами янкi. З Богом було укладено свого роду угоду. "Добре, ми надамо вам один день тижня. Ми пiдемо до церкви. Ми вкладемо достатньо грошей, щоб церкви продовжували iснувати.
  "В обмiн на це ви даєте нам рай, коли ми проживемо це життя тут, це життя управлiння цiєю бавовняною фабрикою, чи цим магазином, чи цiєю адвокатською конторою...
  "Чи бути шерифом, чи заступником шерифа, чи займатися нерухомiстю.
  "Ти даєш нам рай, коли ми з усiм цим впораємося, i ми виконаємо своє завдання".
  Етель Лонг здавалося, що щонедiлi в повiтрi мiста щось витає. Це поранило чутливу людину. Етель думала, що вона чутлива. Не розумiю, як виходить, що я все ще чутлива, але я вiрю, що так", - думала вона. Їй здавалося, що в недiлю мiстом панує якась затхлiсть. Вiн проникнув у стiни будiвель. Вiн вторгся у будинки. Це завдавало бiль Етель, завдавало їй бiль.
  Вона мала досвiд спiлкування з батьком. Колись, коли вiн був молодим, вiн був дуже енергiйною людиною. Вiн читав книги та хотiв, щоб iншi читали книги. Несподiвано вiн перестав читати. Вiн наче перестав думати, не хотiв думати. Це був один iз способiв, яким Пiвдень, хоча жителi пiвдня нiколи цього не визнавали, зблизився з Пiвнiччю. Не думати, натомiсть читати газети, регулярно ходити до церкви... перестати бути по-справжньому релiгiйним... слухати радiо... вступити до громадянського клубу... стимул для зростання.
  "Не думайте... Ви можете почати думати, що це насправдi означає".
  А поки нехай пiвденна земля пiде у горщик.
  "Ви, жителi пiвдня, зраджуєте свої власнi пiвденнi поля... стару напiвдику дивну красу землi та мiст.
  "Не думай. Не смiй думати.
  "Будьте як янкi, читачi газет, радiослухачi.
  "Реклама. Не думай".
  Отець Етель наполягав на тому, щоб Етель ходила до церкви в недiлю. Та це була не зовсiм наполегливiсть. Це була напiвжалюгiдна iмiтацiя наполегливостi. - Тобi краще, - сказав вiн з виглядом остаточностi. Вiн завжди намагався бути остаточним. Це сталося тому, що її посада мiського бiблiотекаря була напiвдержавною. Що скажуть люди, якщо ти цього не зробиш? Саме це мав на увазi її батько.
  "Господи", - подумала вона. Проте вона пiшла.
  Вона принесла додому багато книжок.
  Коли вона була молодша, її батько, можливо, знайшов iз нею iнтелектуальний зв'язок. Вiн не мiг зараз. З ним трапилося те, що, як вона знала, траплялося з багатьма американськими чоловiками, можливо, з бiльшiстю американських чоловiкiв. Настав певний момент у життi американця, коли вiн зупинився як укопаний. З якоїсь дивної причини у ньому померла вся iнтелектуальнiсть.
  Пiсля цього вiн думав лише про те, щоб заробити грошi, або про те, щоб бути респектабельним, або, якщо вiн був хтивим чоловiком, про те, щоб завоювати жiнок або жити в розкошi.
  Численнi книги, написанi в Америцi, були саме такого роду, як i бiльшiсть п'єс та фiльмiв. Майже всi вони викладали якусь життєву проблему, часто цiкаву. Вони зайшли так далеко, а потiм зупинилися як укопанi. Вони заявили про проблему, з якою б самi не зiткнулися, а потiм раптово почали ловити ракiв. Вони вийшли з цього, раптово ставши веселими чи оптимiстичними щодо життя, щось таке.
  Батько Етель був майже впевнений щодо небес. Принаймнi вiн хотiв цього. Вiн був сповнений рiшучостi. Етель привезла з собою додому, серед iнших своїх книг, книгу Джорджа Мура пiд назвою "Струмок Керiт".
  "Це iсторiя про Христа, зворушлива i нiжна iсторiя", - подумала вона. Це зворушило її.
  Христос засоромився того, що зробив. Христос пiднявся у свiт, а потiм зiйшов. Вiн почав життя бiдним хлопчиком-пастушком i пiсля того жахливого часу, коли вiн проголосив себе Богом, коли вiн ходив, збиваючи людей зi шляху, коли вiн кричав: "Iдiть за мною. Iди по моїх стопах", пiсля того як люди повiсили його на хрест, щоб померти...
  У чудовiй книзi Джорджа Мура вiн не помер. Багатий юнак полюбив його i зняв з хреста, ще живого, але страшенно покалiченого. Чоловiк виходжував його, повернув до життя. Вiн поповз, подалi вiд людей, i знову став пастирем.
  Йому було соромно, що вiн зробив. Вiн невиразно бачив далеке майбутнє. Сором потряс його. Вiн побачив, дивлячись далеко у майбутнє, те, що почав. Вiн бачив Ленгдона, штат Джорджiя, Тома Шоу, власника млина в Ленгдонi, штат Джорджiя... вiн бачив вiйни, якi ведуться в iм'я Його, комерцiалiзованi церкви, церкви, як i промисловiсть, контрольованi грошима, церкви, що вiдвернулися вiд простих людей, що вiдвернулися вiд них спиною. з працi. Вiн бачив, як ненависть i тупiсть охопили свiт.
  "Через мене. Я дав людству цю абсурдну мрiю про Небеса, вiдвернувши їхнi очi вiд землi".
  Христос повернувся i знову став простим невiдомим пастирем серед безплiдних пагорбiв. Вiн був добрим пастирем. Стада були виснаженi, тому що не було гарного барана, i вiн пiшов шукати барана. Стрiляти, щоб вдихнути нове життя у старих матерiв-овечок. Яка це була напрочуд сильна, мила людська iсторiя. "Якби моя власна фантазiя могла так широко i вiльно розвиватися", - подумала Етель. Одного разу, коли вона тiльки-но повернулася додому в будинок свого батька, через два або три роки вiдсутностi, i перечитувала книгу, Етель раптово почала говорити про неї своєму батьковi. Вона мала якесь бажання зблизитися з ним. Вона хотiла розповiсти йому цю iсторiю. Вона пробувала.
  Вона не скоро забуде цей досвiд. Раптом йому спала на думку iдея. "I автор каже, що Вiн не помер на хрестi".
  "Так. Здається, на Сходi є стара iсторiя такого роду, розказана на Сходi. Письменник Джордж Мур, iрландець, взяв це i розвинув на цьому".
  "Вiн не помер i не народився згори?"
  "Нi, не в тiлi. Вiн не народився згори".
  Батько Етель пiдвiвся зi стiльця. Був вечiр, батько та дочка сидiли разом на ганку вдома. Вiн побiлiв. "Етель." Його голос був рiзким.
  "Нiколи бiльше не говори про це", - сказав вiн.
  "Чому?"
  "Чому? Боже мiй", - сказав вiн. "Надiї немає. Якщо Христос не воскрес у тiлi, надiї немає".
  Вiн мав на увазi... звичайно, вiн не обдумав, що мав на увазi... це моє життя, яке я прожив тут, на цiй землi, тут, у цьому мiстi, така дивна, солодка зцiлююча рiч, що я не можу винести цiєї думки. про те, що вона згасне повнiстю i остаточно, як гасне свiчка.
  Який приголомшливий егоїзм, i тим бiльше дивний, що батько Етель взагалi не був егоїстичною людиною. Вiн був справдi скромною людиною, надто скромною.
  Отже, у Реда Олiвера була недiля. Етель прочитала те, що вiн написав, поки вiн залишався у туалетi бiблiотеки. Вона прочитала це поспiхом. Вiн просто вiдiйшов вiд мiста на кiлька миль залiзницею, що йде вздовж рiчки. Потiм вiн написав про це, звертаючись до якоїсь вигаданої жiнки, бо жiнки в нього не було. Вiн хотiв розповiсти про це якiйсь жiнцi.
  Вiн вiдчув те саме, що й вона в недiлю в Ленгдонi. "Я терпiти не могло мiсто", - писав вiн. "У буднi днi краще, коли люди щирi".
  Значить, вiн теж був бунтiвником.
  "Коли вони брешуть один одному i обманюють один одного, це краще".
  Вiн говорив про велику людину мiста, про Тома Шоу, власника млина. "Мати пiшла до своєї церкви, i я вiдчув, що маю запропонувати пiти з нею, але не змiг", - написав вiн. Вiн зачекав у лiжку, поки вона пiшла з дому, а потiм пiшов сам. Вiн бачив, як Том Шоу та його дружина їхали до пресвiтерiанської церкви на своїй великiй машинi. Це була церква, до якої належав отець Етель, i в якiй вiн викладав у недiльнiй школi. "Кажуть, Том Шоу розбагатiв тут на працi бiднякiв. Краще бачити, як вiн задумує стати багатшим. Краще бачити, як вiн бреше собi про те, що вiн робить для людей, нiж бачити його таким, хто йде до церкви".
  Принаймнi, батько Етель нiколи б не поставив пiд сумнiв нових богiв американської сцени, нової iндустрiалiзованої сцени Пiвденної Америки. Вiн би не наважився на це навiть перед самим собою.
  Молодий чоловiк виїхав за мiсто залiзничними колiями, повернув з колiй за кiлька миль вiд мiста i потрапив у сосновий лiс. Вiн написав слова про лiс i про червону землю Джорджiї, що видно за сосновим лiсом крiзь дерева. Це був простий маленький роздiл про чоловiка, молодого чоловiка, що залишився наодинцi з природою в недiлю, коли все iнше мiсто було в церквi. Етель була у церквi. Їй хотiлося б бути з Редом.
  Однак, якби вона була з ним... Щось ворухнулось у її думках про це. Вона вiдклала листи дешевого планшета, на якому вiн писав, i повернулася до свого столу. Рудий вийшов iз туалету. Вiн був там уже п'ять хвилин. Якби вона була з ним у сосновому лiсi, якби та невiдома жiнка, якою вiн писав, жiнка, якої, мабуть, не iснувало насправдi, якби це була вона сама. Можливо, вона зробить це сама. "Я мiг би бути дуже, дуже милим".
  Тодi, можливо, про це не було б написано. Не було жодних сумнiвiв у тому, що в написаних на планшетi словах вiн передав якесь реальне вiдчуття того мiсця, де вiн знаходився.
  Якби вона була там з ним, лежала поруч iз ним на соснових голках у сосновому лiсi, вiн, можливо, торкався б до неї руками. При думцi про це по її тiлу пробiгло легке тремтiння. "Цiкаво, чи хочу я його?" спитала вона себе того дня. "Це здається трохи абсурдним", - сказала вона собi. Вiн знову сидiв за столом у письмовiй кiмнатi i знову писав. Час вiд часу вiн дивився вгору, в її бiк, але її очi уникали дивитись на нього, поки вiн дивився. Вона мала свiй жiночий спосiб впоратися з цим. "Я поки що не готовий нiчого вам сказати. Адже ви приходите сюди менше тижня.
  Якби вона була з ним i придбала його, а вона вже вiдчувала, що могла б отримати його, якби вирiшила спробувати, вiн би не думав нi про дерева, i небо, i червонi поля за деревами, нi про Тома Шоу. мiльйонер iз бавовняної фабрики їхав до церкви на своїй великiй машинi i казав собi, що їде туди поклонятися бiдному та смиренному Христу.
  "Вiн би думав про мене", - подумала Етель. Ця думка зрадiла i в той же час, можливо, тому, що вiн був набагато молодший за неї, потiшила i її.
  Повернувшись того лiта додому, Ред влаштувався на тимчасову роботу до мiсцевого магазину. Вiн не пробув там так довго. "Я не хочу бути клерком", - сказав вiн собi. Вiн повернувся до млина i, хоч люди їм були не потрiбнi, його знову взяли на роботу.
  Там було краще. Можливо, на млинi думали: "У разi лиха вiн буде на правiй сторонi". З вiкна бiблiотеки, що розташовувалась у старiй цеглянiй будiвлi, саме там, де закiнчувався район магазинiв, Етель iнодi бачила ввечерi Реда, що йшов Мейн-стрiт. Вiд млина до будинку Олiвера був довгий шлях. Етель уже пообiдала. Червоний носив комбiнезон. Вiн носив важке робоче взуття. Коли команда млина грала у м'яч, їй захотiлося пiти. Вiн був, подумала вона, дивною iзольованою фiгурою у мiстi. "Як i я", - подумала вона. Вiн був частиною мiста, але з його частиною.
  Було щось приємне у тiлi Реда. Етель подобалося, коли його тiло вiльно розгойдувалося. Воно залишалося, навiть коли вiн втомлювався пiсля робочого дня. Їй подобалися очi. У неї стало звичкою стояти бiля вiкна бiблiотеки, коли вiн увечерi повертався додому з роботи. Її очi оцiнювали молоду людину, що йде таким чином спекотною вулицею пiвденного мiста. Щиро кажучи, вона думала про його тiло у зв'язку з тiлом своєї жiнки. Можливо, це те, чого хочу. Якби вiн був хоч трохи старший. У нiй було бажання. Бажання вторглось у її тiло. Вона знала це почуття. Ранiше я не дуже добре справлялася з подiбними речами", - подумала вона. Чи можу я ризикнути з ним? Я зможу його схопити, якщо пiду за ним. Їй було трохи соромно за свiй розважливий розум. "Якщо справа дiйде до шлюбу. Щось у цьому родi. Вiн набагато молодший за мене. Це не спрацює". Це було абсурдно. Йому було не бiльше двадцяти, хлопчику, подумала вона. -
  Вiн був майже впевнений, що врештi-решт дiзнається, що вона з ним зробила. - Так само, як я мiг би, якби спробував. Майже щовечора, пiсля роботи i коли бiблiотеку було вiдкрито, вiн приходив туди. Коли вiн почав думати про неї, це сталося, коли вiн знову пропрацював на фабрицi тиждень... йому треба було пробути в мiстi ще тижнiв шiсть-вiсiм, перш нiж вiн повернеться до школи... вже, хоч, може, вiн не зовсiм усвiдомлював, що з ним зробили, вiн увесь горiв думками про неї... - А якби я спробував? Було очевидно, що жодна жiнка не одержала його. Етель знала, що таку молоду самотню людину завжди знайдеться розумна жiнка. Вона вважала себе досить розумною. "Я не знаю, що такого в моєму минулому послужному списку, що змусило мене думати, що я розумна, але я, очевидно, так думаю", - думала вона, стоячи бiля вiкна бiблiотеки, коли мимо проходив Ред Олiвер, бачачи, але не бачачи. "Жiнка, якщо вона хоч трохи хороша, може отримати будь-якого чоловiка, якого ще не вцiнила iнша жiнка". Їй було наполовину соромно за свої думки про маленького хлопчика. Її бавили власнi думки.
  OceanofPDF.com
  2
  
  Е ТIЛЬ ЛОНГ _ ОЧI були спантеличувальними. Вони були зеленувато-блакитними та твердими. Тодi вони були нiжно-блакитними. Вона не була особливо чуттєвою. Вона могла бути страшенно холодною. Iнодi їй хотiлося бути м'якою та поступливою. Коли ви бачили її в кiмнатi, високу, струнку, добре складену, її волосся здавалося каштановим. Коли свiтло пройшло, воно стало червоним. У юностi вона була незграбним хлопчиком, досить збудливою i запальною дитиною. Коли вона пiдросла, у неї з'явилася пристрасть до одягу. Їй завжди хотiлося носити одяг краще, нiж вiн мiг собi дозволити. Iнодi їй хотiлося стати дизайнером одягу. "Я могла б досягти успiху", - подумала вона. Бiльшiсть людей її трохи боялися. Якщо вона не хотiла, щоб вони наближалися, вона мала свiй власний спосiб стримати їх. Деякi з чоловiкiв, яких вона приваблювала i якi не досягли прогресу, вважали її чимось на зразок змiї. "У неї змiїнi очi", - подумали вони. Якщо чоловiк, залучений нею, був хоч трохи чутливим, їй було легко його засмутити. Це її теж трохи дратувало. "Думаю, менi потрiбен грубий чоловiк, який не звертатиме уваги на мої забаганки", - сказала вона собi. Часто того лiта, пiсля того, як Ред Олiвер повадився при кожнiй нагодi ходити в бiблiотеку i почав думати про неї стосовно себе, вiн думав, ловлячи її погляд, що дивився на нього, що вони запросили все.
  Вiн був на Заходi з молодим чоловiком, другом, який працював на початку лiта на фермi батька друга в Канзасi, i, як це зазвичай буває з молодими людьми, було багато розмов про жiнку. Розмови про жiнок змiшувалися з розмовами про те, що молодi мають робити зi своїм життям. Обидва молодики були зворушенi сучасним радикалiзмом. Вони отримали це у коледжi.
  Вони були схвильованi. Був один молодий професор - вiн особливо любив Реда - який багато говорив. Вiн позичив йому книжки - марксистськi книжки, анархiстськi книжки. Вiн був шанувальником американської анархiстки Емми Гольдман. "Я бачив її одного разу", - сказав вiн.
  Вiн описав зустрiч у невеликому промисловому мiстечку Близького Заходу, де мiсцева iнтелiгенцiя зiбралася у маленькiй темнiй залi.
  Емма Голдман вимовляє промову. Пiсля цього Бен Рейтман, великий, розв'язний на вигляд гамiрливий чоловiк, пройшов крiзь аудиторiю i продавав книги. Публiка була трохи схвильована, трохи налякана смiливими промовами жiнки, її смiливими iдеями. У хол вели темнi дерев'янi сходи, i хтось принiс туди цеглу i кинув її вниз.
  Воно покотилося вниз сходами - бум, бум, а публiка в маленькому залi.
  Чоловiки та жiнки у залi схоплюються на ноги. Блiдi обличчя, тремтячi губи. Вони думали, що зал пiдiрвали. Професор, тодi ще студент, купив одну з книг Емми Гольдман та подарував Реду.
  - Вони звуть тебе "Рудий", так? Це значуще iм'я. Чому б тобi не стати революцiонером? вiн спитав. Вiн ставив такi запитання, а потiм смiявся.
  "Нашi коледжi вже випустили надто багато молодих продавцiв облiгацiй, надто багато юристiв та лiкарiв". Коли йому сказали, що Ред минулого лiта працював простим чорноробом на бавовнянiй фабрицi на пiвднi, вiн був схвильований. Вiн вважав, що обидва молодi люди - Ред i його друг Нiл Бредлi, молодий захiдний фермер - повиннi присвятити себе якимось зусиллям з перебудови суспiльства, бути вiдвертими соцiалiстами або навiть комунiстами, i вiн хотiв, щоб Ред, коли закiнчить школу, залишатися чорноробом.
  "Не робiть цього через будь-яку користь, яку, на вашу думку, ви можете принести людству", - сказав вiн. "Людини не iснує. Є тiльки всi цi мiльйони особистостей у дивнiй незрозумiлiй ситуацiї.
  "Я раджу вам бути радикалом, тому що бути радикалом в Америцi трохи небезпечно i ставатиме все бiльш небезпечним. Це пригода. Життя тут надто безпечне. Це надто нудно".
  Вiн дiзнався, що Ред мав таємне бажання писати. - Гаразд, - весело сказав вiн, - залишайся чорноробом. Це може бути найбiльшою пригодою у великiй країнi середнього класу - залишитися бiдною, свiдомо обрати бути звичайною людиною, робiтником, а не якимось великим жуком... покупцем чи продавцем". Молодий професор, який справив досить глибоке враження на уми двох молодих людей, сам був на вигляд майже дiвочим. Можливо, в ньому було щось дiвоче, але якщо це було правдою, то вiн добре це приховував. Вiн сам був бiдним молодим чоловiком, але казав, що нiколи не був достатньо сильним, щоб стати робiтником. "Менi довелося бути клерком, - сказав вiн, - я намагався бути робiтником. Одного разу я знайшов роботу копати каналiзацiю в мiстi на Середньому Заходi, але не витримав". Вiн захоплювався тiлом Реда i iнодi, висловлюючи своє захоплення, ставив Реда в незручне становище. "Це краса", - сказав вiн, торкаючись спини Реда. Вiн мав на увазi тiло Реда, незвичайну глибину та ширину грудей. Сам вiн був маленький i стрункий, з гострими пташиними очима.
  Коли Ред був на фермi Вестерн ранiше того лiта, вiн i його друг Нiл Бредлi, теж гравець у м'яч, iнодi ввечерi їздили до Канзасу. Нiл ще не мав шкiльного вчителя.
  Потiм у нього з'явився один шкiльний учитель. Вiн писав червонi листи, описуючи свою близькiсть iз нею. Вiн змусив Реда замислитися над жiнками, бажаючи жiнку так, як нiколи ранiше. Вiн глянув на Етель Лонг. Як добре її голова сидiла на плечах! Плечi були невеликими, але добре сформованими. Шия в неї була довга i тонка, i вiд маленької головки вздовж шиї спускалася лiнiя, що губилася пiд сукнею, i його рука хотiла йти за нею. Вона була трохи вища за нього, оскiльки вiн був схильний до повноти. Ред мав широкi плечi. З погляду чоловiчої краси вони були надто широкими. Вiн не думав про себе у зв'язку з поняттям чоловiчої краси, хоча професор коледжу, той, хто говорив про красу свого тiла, той, хто придiляв особливу увагу розвитку його та його друга Нiла Бредлi... Можливо, вiн був трохи дивним. Нi Ред, нi Нiл нiколи про це не говорили. Здавалося, вiн завжди збирався погладити Реда руками. Коли вони залишалися наодинцi, вiн завжди запрошував Реда зайти до нього в офiс у будiвлi коледжу. Вiн наблизився. Вiн сидiв за столом на стiльцi, але пiдвiвся. Очi його, перш за такi пташинi, гострi й безособовi, раптом, як не дивно, стали, як жiночi очi, очима закоханої жiнки. Iнодi у присутностi цiєї людини у Реда виникало дивне почуття невпевненостi. Нiчого не сталося. Нiколи нiчого не було сказано.
  Ред почав вiдвiдувати бiблiотеку в Ленгдонi. Того лiта було багато спекотних тихих вечорiв. Iнодi, прийшовши з роботи на млинi та з'ївши обiд, вiн поспiшав потренуватися у грi з м'ячем разом iз заводською командою, але працiвники млина пiсля трудового дня втомлювалися i не могли довго витримати це заняття. I ось Ред, одягнений у бейсбольну форму, повернувся до мiста i пiшов до бiблiотеки. Три вечори на тиждень бiблiотека працювала до десятої, хоча народу приходило мало. Часто бiблiотекар сидiв сам.
  Вiн знав, що iнший чоловiк у мiстi, лiтнiй чоловiк, юрист, полює на Етель Лонг. Це його непокоїло, трохи лякало. Вiн подумав про листи, якi Нiл Бредлi писав йому зараз. Нiл познайомився з жiнкою старшою за нього, i майже вiдразу в нього почалася близькiсть. "Це було щось чудове, заради чого варто жити", - сказав Нiл. Чи мала вiн ще одну таку близькiсть iз цiєю жiнкою?
  Ця думка привела Реда в сказ. Це також злякало його. Хоча тодi вiн цього не знав, оскiльки мати Етель померла, а її сестра, старша за неї, вийшла замiж i переїхала в iнше пiвденне мiсто, а її батько одружився з другою дружиною, їй, як i Реду, було не дуже комфортно вдома.
  Їй хотiлося б, щоб їй не довелося жити в Ленгдонi, щоб вона не повернулася туди. Вона та друга дружина її батька були майже одного вiку.
  Мачуха в будинку Лонгiв була блiдою, блiдою бiлявкою. Хоча Рудий Олiвер цього не знав, Етель Лонг теж була готова до пригод. Коли хлопчик сидiв iнодi ввечерi в бiблiотецi, трохи втомлений, прикидаючись, що читає чи пише, крадькома дивлячись на неї, крадькома мрiючи про володiння нею, вона дивилася на нього.
  Вона зважувала можливостi пригоди з молодим чоловiком, який для неї був лише хлопчиком, та iншого типу пригод iз чоловiком набагато старшим i зовсiм iншого типу.
  Мачуха пiсля замiжжя хотiла мати власну дитину, але вона не з'явилася. Вона звинувачувала в цьому свого чоловiка, отця Етель.
  Вона лаялася на чоловiка. Етель iнодi ночами, лежачи у своєму лiжку, чула, як її нова мати - думка про неї як про матiр була абсурдною - метушилася на батька. Iнодi вечорами Етель рано йшла до своєї кiмнати. Там були чоловiк i дружина, жiнка лаялася. Вона рiзко вiддавала накази: "Зроби це... зроби те".
  Батько був високим чоловiком з чорним волоссям, яке тепер сивiло. Вiд першого шлюбу у нього було двоє синiв i двi дочки, але обидва сини померли: один удома, дорослим чоловiком, старший за Етель, а другий, молодший з його дiтей, солдатом, офiцером. у Свiтовiй вiйнi.
  Старший iз двох синiв був хворий. Це була блiда чутлива людина, яка хотiла стати вченим, але через хворобу так i не закiнчила коледжу. Вiн раптово помер вiд серцевої недостатностi. Молодший син був схожий на Етель, високий i стрункий. Вiн був гордiстю свого батька. Батько мав вуса i невелику гостру борiдку, яка, як i його волосся, вже почала сивiти, але вiн її тримав у кольорi, зазвичай дуже добре її фарбуючи. Iнодi вiн зазнав невдачi або був необережний. Якось люди зустрiли його на вулицi, i вуса посивiли, а наступного дня, коли вони зустрiли його, вони знову стали чорними та блискучими.
  Його дружина розкритикувала його через його вiк. То був її шлях. "Ти мусиш пам'ятати, що старiєш", - рiзко сказала вона. Iнодi вона говорила це з добрим виглядом, але вiн знав, i вона знала, що вона не виявляє доброти. "Менi потрiбне дещо, i я думаю, ти занадто старий, щоб дати менi", - думала вона.
  "Я хочу цвiсти. Ось я блiда жiнка, не дуже здорова. Я хочу бути розправленою, потовщеною та розширеною, якщо хочете, перетвореною на справжню жiнку. Я думаю, ти не зможеш зробити це зi мною, чорт тебе забирай. Ти недостатньо чоловiк.
  Вона цього не сказала. Чоловiк теж чогось хотiв. Вiд своєї першої дружини, яка вже померла, вiн став батьком чотирьох дiтей, двоє з яких були синами, але обидва сини вже померли. Вiн хотiв ще одного сина.
  Вiн вiдчув себе трохи наляканим, коли привiв свою нову дружину до себе додому i до своєї дочки, сестри Етель, яка тодi не була одружена. Вдома вiн нiчого не розповiв дочцi про свої плани, i того ж року вона сама вийшла замiж. Одного вечора вiн i нова жiнка поїхали разом в iнше мiсто Джорджiї, нiчого не сказавши про жодний iз своїх планiв, i, коли вони одружилися, вiн привiз її додому. Його будинок, як i будинок Олiвера, був на околицi мiста, наприкiнцi вулицi. Там стояв великий старий пiвденний каркасний будинок, а за будинком, що належав йому, був пологий луг. Вiн тримав корову на лузi.
  Коли все це сталося, Етель не мав дома в школi. Потiм вона приїхала додому на лiтнi канiкули. У будинку почала розiгруватись дивна драма.
  Етель i нова дружина її батька, молода блондинка з рiзким голосом, на кiлька рокiв старшi за неї, схоже, стали друзями.
  Дружба була вдаванням. Це була гра, яку вони грали. Етель знала i нова дружина знала. Четверо людей ходили разом. Молодша сестра, та сама, яка вийшла замiж незабаром пiсля того, як усе почалося (так, думала Етель, вибираючись iз цього), не зрозумiла. У будинку нiби утворилися двi фракцiї: Етель, висока, випещена, дещо витончена, i нова блiда блондинка, дружина її батька в однiй фракцiї, i батько з чоловiком iз молодшою дочкою в iншiй. iнший.
  
  Про кохання,
  Маленька оголена дитина з цибулею i сагайдак стрiлки.
  
  Не один мудрець смiявся з любовi. Такого не iснує. Це все нiсенiтниця". Це казали мудрецi, завойовники, iмператори, королi, художники.
  Iнодi четверо виходили разом. По недiлях iнодi вони всi разом ходили до пресвiтерiанської церкви, разом гуляючи там спекотним недiльным ранком вулицями. Пресвiтерiанський проповiдник у Ленгдонi був людиною з сутулими плечима та великими руками. Його розум був нескiнченно тупим. Коли в буднi вiн гуляв по мiських вулицях, вiн висовував голову вперед i тримав руки за спиною. Вiн був схожий на людину, що йде вперед проти сильного вiтру. Вiтру не було. Здавалося, вiн ось-ось впаде вперед i порине в глибокi роздуми. Його проповiдi були довгими та дуже нудними. Пiзнiше, коли в Ленгдонi виникли проблеми з робiтниками i двоє робiтникiв у млиновому селi на околицi мiста були вбитi заступниками шерифа, вiн сказав: "Жоден християнський служитель не повинен проводити за них церемонiю поховання. Їх слiд ховати, як мертвих мулiв". Коли сiм'я Лонг ходила до церкви, Етель йшла з новою мачухою, а молодша сестра йшла з батьком. Двi жiнки йшли попереду iнших, жваво розмовляючи. Ти так любиш ходити. Твоєму батьковi приємно, що ти пiшов, сказала блондинка.
  "Пiсля шкiльного життя, у мiстi, у Чикаго... повернутися додому сюди... бути таким милим iз усiма нами".
  Етель посмiхнулася. Їй наполовину подобалася блiда худорлява жiнка, нова дружина батька. "Цiкаво, чому батько хотiв її?" Її батько все ще був сильною людиною. То був великий, високий чоловiк.
  Нова дружина була зла. "Яка вона хороша маленька ненависниця", - подумала Етель. Принаймнi Етель було не нудно з нею. Їй сподобалося.
  Все це сталося до того, як Ред Олiвер пiшов до школи, коли вiн ще навчався у старшiй школi.
  Минуло три роки пiсля весiлля її батька, а потiм весiлля її молодшої сестри, коли Етель не поверталася додому. Два роки вона працювала, а третє лiто вiдвiдувала лiтню школу. Вона здобула освiту в унiверситетi Чикаго.
  Вона здобула ступiнь бакалавра в унiверситетi, а потiм пройшла курс бiблiотечної справи. У мiстi Ленгдон було закрiплено нову бiблiотеку Карнегi. Було ще одне старе мiсто, але всi казали, що воно надто мало i недостойне мiста.
  Блондинка-дружина на iм'я Бланш пiдбурювала чоловiка з приводу бiблiотеки.
  Вона продовжувала чiплятися до чоловiка, змушуючи його виступати перед зборами мiських громадських клубiв. Хоча вiн бiльше не читав книг, вiн все ще мав репутацiю iнтелектуалу. Iснували клуб Кiванiс та Ротарi-клуб. Сама вона пiшла до редактора мiського тижневика та написала для нього статтi. Її чоловiк був спантеличений. - Чому вона так на це налаштована? - Запитав вiн себе. Вiн не розумiв i навiть соромився. Вiн знав, що вона задумала: влаштувалася бiблiотекарем у нову бiблiотеку для його дочки Етель, i її iнтерес до його дочки, майже ровесницi її, спантеличив його. Йому це здалося трохи дивним, навiть неприродним. Чи мрiяв вiн про якесь тихе домашнє життя зi своєю новою жiнкою, про втiшену нею старостi? Вiн мав iлюзiю, що вони стануть iнтелектуальними товаришами, що вона зрозумiє всi його думки, всi його пориви. - Ми не можемо цього зробити, - сказав вiн їй майже з ноткою вiдчаю в голосi.
  "Ми не можемо зробити що?" Блiдi очi Бланш могли бути абсолютно безособовими. Вона розмовляла з ним як iз незнайомцем чи як iз слугою.
  У нього завжди була манера говорити про речi з виглядом остаточностi, яка не була остаточною. Це був блеф щодо остаточностi, надiя на завершенiсть, якої з нею так i не вдалося досягти. "Ми не можемо працювати ось так, так вiдкрито, так очевидно, щоб побудувати цю бiблiотеку, просячи мiсто зробити свiй внесок, просячи платникiв податкiв платити грошi за цю велику бiблiотеку i весь час ви розумiєте... ви самi запропонували доручити цю роботу Етель.
  "Це буде надто схоже на готову рiч".
  Йому хотiлося б нiколи не вплутуватися в боротьбу за нову бiблiотеку. "Яка менi справа?" - Запитав вiн себе. Його вела та пiдштовхувала до цього його нова дружина. Вперше з того часу, як вiн одружився з нею, вона виявила iнтерес до культурного життя мiста.
  "Ми не можемо цього зробити. Це буде схоже на готову рiч.
  - Так, моя люба, це вже полагодили. Бланш смiялася з чоловiка. Пiсля замiжжя її голос став гострiшим. Вона завжди була жiнкою без особливого рум'янцю на обличчi, але до замiжжя користувалася рум'янами.
  Пiсля замiжжя вона не турбувалася. "Який сенс?" вона нiби говорила. У неї були досить солодкi губи, як у дитини, але пiсля замiжжя її губи, здавалося, пересохли. Було щось пiсля замiжжя у всiй її сутi, що наводило на думку... нiби вона належала не до тварини, а до рослинного царства. Її зiрвали. Її недбало поклали убiк, на сонцi та вiтрi. Вона висихала. Ви це вiдчули.
  Вона також це вiдчула. Вона не хотiла бути тим, що була, тим, чим ставала. Вона не хотiла бути неприємною для чоловiка. "Чи ненавиджу я його?" - Запитала вона себе. Її чоловiк був гарною людиною, яка займала почесне становище в мiстi та окрузi. Вiн був скрупульозно чесний, регулярно ходив до церкви, щиро вiрив у Бога. Вона спостерiгала за iншими жiнками, якi одружилися. Вона працювала шкiльною вчителькою в Ленгдонi i приїхала туди з iншого мiста Джорджiї, щоб працювати вчителькою. Деякi iншi шкiльнi вчителi мали чоловiкiв. Пiсля весiлля вона вiдвiдувала деяких iз них у їхнiх будинках та пiдтримувала з ними зв'язок. У них народилися дiти, i пiсля цього чоловiки називали їхньою "матiр'ю". Це були свого роду стосунки матерi та дитини, дорослої дитини, яка спала з тобою. Чоловiк вийшов i поквапився. Вiн заробляв грошi.
  Вона не могла цього зробити, не могла так ставитись до чоловiка. Вiн був набагато старший за неї. Вона продовжувала заявляти про свою вiдданiсть дочки чоловiка Етель. Вона ставала все бiльш рiшучою, холодною та рiшучою. "Як ви думаєте, що я задумав з приводу цiєї бiблiотеки, купуючи цю бiблiотеку?" - Запитала вона чоловiка. Її тон налякав i збентежив його. Коли вона говорила таким тоном, його свiт завжди, здавалося, валився у нього у вухах. "О, я знаю, про що ти думаєш", - сказала вона. "Ви думаєте про свою честь, про своє становище в очах шанованих людей цього мiста. Це тому, що ви є суддя Лонг. Вiн думав саме про це.
  Вона запекла. "До бiса мiсто". До того, як вiн одружився з нею, вона нiколи б не вимовила в його присутностi такого слова. До замiжжя вона завжди ставилася до нього дуже шанобливо. Вiн вважав її скромним, тихим, нiжним малюком. До одруження вiн дуже турбувався, хоча нiчого не сказав їй про те, що в нього на думцi. Вiн турбувався про свою гiднiсть. Вiн вiдчував, що його одруження з жiнкою, набагато молодшою за нього, викличе розмови. Часто вiн тремтiв, думаючи про це. Чоловiки стоять перед аптекою в Ленгдонi та розмовляють. Вiн думав про городян, про Еду Грейвсе, Тома Макнайте, Вiлла Феллокрафта. Хтось iз них може зiрватися на засiданнi Ротарi-клубу, сказати щось публiчно. Вони завжди намагалися бути веселими та шановними хлопцями у клубi. За кiлька тижнiв до весiлля вiн не наважився пiти на збори клубу.
  Вiн хотiв сина. У нього було двоє синiв, i обидва вони померли. Це могла бути смерть молодшого сина i тривала хвороба старшого, хвороба, що почалася ще в дитинствi, i викликала в нього власний глибокий iнтерес до дiтей. У нього виникла пристрасть до дiтей, особливо хлопчикiв. Це призвело до того, що вiн отримав мiсце у окружнiй шкiльнiй радi. Дiти мiста, тобто дiти найбiльш респектабельних бiлих, i особливо сини таких сiмей, всi знали його i захоплювалися ним. Вiн знав десятки хлопчикiв на iм'я. Кiлька людей похилого вiку, якi навчалися в Ленгдонi школярем, виросли i поїхали жити кудись ще, повернулися в Ленгдон. Така людина майже завжди приходила до суддi. Його називали "Суддя".
  - Привiт, суддя. Яка щирiсть, така доброзичливiсть була в голосах. Такий сказав йому: "Подивися сюди, - сказав вiн, - я хочу тобi щось сказати".
  Можливо, вiн говорив, що суддя зробив для нього. "Зрештою, чоловiк хоче бути шляхетною людиною".
  Чоловiк розповiв про те, що сталося, коли вiн був школярем. "Ти сказав менi те й те. Кажу вам, це запам'яталося менi".
  Суддя, можливо, зацiкавився хлопчиком i у скрутну хвилину розшукав його, намагаючись допомогти. Це була найкраща сторона суддi.
  Ти не дозволиш менi бути дурнем. Ти пам'ятаєш? Я розлютився на батька i вирiшив втекти з дому. Ти витягнув це з мене. Пам'ятаєш, як ти говорив? -
  Суддя не пам'ятав. Його завжди цiкавили хлопчики, вiн зробив хлопчикiв своїм хобi. Батьки мiста це знали. Вiн мав таку репутацiю. Коли вiн був молодим юристом, перш нiж стати суддею, вiн органiзував загiн бойскаутiв. Вiн був майстром розвiдки. З чужими синами вiн завжди був терплячий i добрiший, нiж зi своїми, був досить суворий iз власними синами. Вiн так i думав.
  "Пам'ятаєш, коли Джордж Грей, Том Еклз i я напилися? Була нiч, я вкрав у батька кiнь i вiзок, i ми поїхали до Тейлорвiлла.
  "Ми потрапили в переробку. Менi й досi соромно думати про це. Нас мало не заарештували. Ми збиралися привезти нам кiлька дiвчаток-негрiв. Нас заарештували п'яними та галасливими. Якими молодими тваринами ми були!
  "Знаючи все це, ти не пiшов поговорити з нашими батьками, як зробила б бiльшiсть чоловiкiв. Ви розмовляли з нами. Ви запросили нас до свого офiсу одного за одним та поговорили з нами. По-перше, я нiколи не забуду про те, що ти сказав.
  Значить, вiн їх витяг, зам'яв.
  "Ви змусили мене вiдчути серйознiсть життя. Я майже можу сказати, що ти був для мене бiльшим, нiж мiй батько.
  *
  Суддя був глибоко стурбований i роздратований питанням про нову бiблiотеку. Що подумає мiсто?
  Це питання нiколи не виходило в нього з голови. Для нього було справою честi нiколи не тиснути нi на себе, нi на сiм'ю. "Зрештою, - подумав вiн, - я джентльмен iз Пiвдня, а джентльмен iз Пiвдня не робить таких речей. Цi жiнки!" Вiн думав про свою молодшу дочку, яка тепер одружилася, i про свою померлу дружину. Молодша дочка була тихою та серйозною жiнкою, як i його перша дружина. Вона була гарненькою. Пiсля смертi першої дружини та до його повторного шлюбу вона була домогосподаркою свого батька. Вона вийшла замiж за городянина, який знав її ще у старшiй школi та який тепер поїхав до Атланти, де працював у торговому домi.
  З якоїсь причини, хоча вiн часто з жалем згадував тi днi, проведенi з нею в його будинку, друга дочка нiколи не справляла особливого враження на батька. Вона була гарненькою. Вона була мила. Вона нiколи не потрапляла в халепу. Коли суддя думав про жiнок, вiн думав про свою старшу дочку Етель i дружину Бланш. Чи була бiльшiсть жiнок такими? Чи всi жiнки в глибинi душi однаковi? "Тут я працював i працював, намагаючись створити бiблiотеку для цього мiста, i тепер усе набуло такого обiгу". Вiн не думав про Етель у зв'язку з бiблiотекою. То була iдея його дружини. Весь порив у собi... вiн думав про це вже багато рокiв...
  На Пiвднi читали замало. Вiн знав це з того часу, як був молодим чоловiком. Вiн так i сказав. Серед бiльшостi молодих чоловiкiв та жiнок було мало iнтелектуальної цiкавостi. У iнтелектуальному розвитку Пiвнiч, здавалося, набагато випереджав Пiвдень. Суддя, хоч i не читав бiльше, вiрив у книги та читання. "Читання розширює культуру людини", - продовжував вiн говорити. Коли потреба у новiй бiблiотецi стала бiльш певною, вiн почав розмовляти з торговцями та професiоналами мiста. Вiн виступав у Ротарi-клубi та отримав запрошення виступити також у клубi Кiванiс. Президент Langdon Mills Том Шоу дуже допомiг. У млиновому селищi мала бути фiлiя.
  Все було влаштовано, i будiвлю, прекрасну стару пiвденну резиденцiю, було куплено i перебудовано. Над дверима було написано iм'я мiстера Ендрю Карнегi.
  I була його власна дочка Етель, призначена мiським бiблiотекарем. Комiтет проголосував за неї. То була iдея Бланш. Бланш був той, хто залишився в Етель, щоб пiдготуватися.
  Звiсно, про мiсто ходили певнi чутки. "Не дивно, що йому так хотiлося мати бiблiотеку. Це розширює культуру людини, так? Це розширює його гаманець. Досить м'який, так? Брехлива схема.
  Але суддя Вiллард Лонг не був хитрим. Вiн ненавидiв усе це i навiть почав ненавидiти бiблiотеку. "Менi хотiлося б дати все це у спокої". Коли його дочку було призначено на посаду, вiн хотiв протестувати. Вiн говорив iз Бланш. "Я думаю, їй краще вiдмовитися вiд свого iменi". Бланш засмiялася. - Ти не можеш бути таким дурнем.
  "Я не дозволю згадувати її iм'я".
  "Так, ви будете. Якщо знадобиться, я спущусь туди i поставлю його сам".
  Найдивнiше в цiй iсторiї полягало в тому, що вiн не мiг повiрити, що його дочка Етель i його нова дружина Бланш по-справжньому люблять один одного. Невже вони просто почали змову проти нього самого, щоб пiдiрвати його становище в мiстi, змусити його здатися мiсту тим, ким вiн не є i ким не хоче бути?
  Вiн став дратiвливим.
  Ви приносите в свiй дiм те, що, як ви сподiваєтеся i думаєте, буде любов'ю, а виявляється, що це якийсь новий дивний вид ненавистi, який ви не можете зрозумiти. У будинок принесли щось, що отруює повiтря. Вiн хотiв поговорити про це зi своєю дочкою Етель, коли вона прийде додому, щоб обiйняти нову посаду, але вона, схоже, теж вiдсторонилася. Йому хотiлося вiдвести її вбiк i благати її. Вiн не мiг. У його головi нiчого не було зрозумiло. Вiн не мiг сказати їй: "Послухай, Етель, я не хочу, щоб ти була тут". У його головi виникла дивна думка. Це лякало i турбувало його. Хоча в якийсь момент здавалося, що цi двоє змовилися проти нього самого, наступного моменту вони, здавалося, готувалися до битви один з одним. Можливо, вони цього вимагали. Етель, хоч у неї нiколи не було багато грошей, працювала костюмером. Незважаючи на мiсiс Том Шоу, дружину багатого мiського фабриканта, з усiма її грошима... вона погладшала... Етель, очевидно, була найкраще одягненою, найсучаснiшою i стильною жiнкою. у мiстi.
  Їй було двадцять дев'ять, а новiй дружинi її батька Бланш тридцять два. Бланш дозволила собi стати неабиякою неохайкою. Здавалося, їй було все одно, можливо, вона хотiла бути невiгласом. Вона навiть не особливо виборювала в купаннi, i коли вона приходила до столу, iнодi навiть її нiгтi були брудними. Пiд нестриженими нiгтями виднiлися чорнi смужки.
  *
  Батько попросив дочку поїхати з ним у поїздку за мiсто. Вiн довгий час був членом окружної шкiльної ради, i йому довелося пiти до школи негрiв, i вiн сказав, що пiде.
  Були неприємностi через шкiльну вчительку-негритянку. Хтось повiдомив, що незамiжня жiнка вагiтна. Йому довелося пiти та впiзнати. Це був добрий шанс по-справжньому поговорити з дочкою. Можливо, вiн дiзнається щось про неї та про свою дружину.
  Що пiшло не так? Ранiше ти не був такий, як зараз... такий тiсний... такий дивний. Можливо, вона не змiнилася. Вiн мало думав про Етель, коли були живi його перша дружина та сини.
  Етель сидiла поруч iз батьком у його машинi, дешевому родстерi. Вiн утримував його в чистотi та охайному виглядi. Дочка була струнка, досить добре складена i доглянута. Її очi нiчого йому не сказали. Звiдки в неї грошi, щоб купити такий одяг, як вiн носив? Вiн вiдправив її до мiста, на Пiвнiч, здобувати освiту. Мабуть, вона змiнилася. Тепер вона сидiла поруч iз ним, виглядаючи спокiйно та безособово. "Цi жiнки", - думав вiн, поки вони їхали. Це було одразу пiсля завершення будiвництва нової бiблiотеки. Вона прийшла додому, щоб допомогти вибрати книги та взяти на себе вiдповiдальнiсть. Вiн одразу вiдчув, що в його будинку щось не так. "Я замкнений", - подумав вiн. "З чого?" Навiть якби в його будинку йшла вiйна, було б краще, якби вiн знав, у чому рiч. Чоловiк хотiв зберегти власну гiднiсть. Хiба чоловiк вчинив неправильно, намагаючись мати в одному будинку дочку та дружину, майже одного вiку? Якщо це було неправильно, то чому Бланш так хотiлося, щоб Етель була вдома? Хоча вiн був майже старим, в очах його був стурбований вираз стурбованого хлопчика, i доньцi було соромно. "Треба кинути це", - подумала вона. Потрiбно було щось залагодити мiж нею та Бланшем. - До чого тут вiн, бiдолаха? Бiльшiсть чоловiкiв були дуже втомливими. Вони так мало розумiли. Чоловiк, що сидiв того дня поруч з нею в машинi, вiв машину, поки вони їхали червоними дорогами Джорджiї, крiзь заростi сосен, над невисокими пагорбами... Була весна, i чоловiки були на полях, ораючи врожай бавовни наступного року. , бiлi чоловiки i смаглявi чоловiки керували мулами... пахло свiжозораною землею i соснами... чоловiк, який сидiв поряд з нею, її батько, очевидно, був тим, хто зробив це з iншою жiнкою... ...ця жiнка тепер її мати... як абсурдно... ця жiнка зайняла мiсце матерi Етель.
  Чи хотiв її батько, щоб вона думала про цю жiнку як про свою матiр? "Я наважусь сказати, що вiн не зовсiм знає, чого хоче.
  "Чоловiки не дивитимуться в обличчя речам. Як вони ненавидять дивитися в обличчя речам.
  "Неможливо розмовляти з чоловiком у такiй ситуацiї, коли вiн твiй батько".
  Її власна мати, коли вона була ще жива, була для Етель... ким саме вона була? Мати була чимось на зразок сестри Етель. Ще юною дiвчиною вона вийшла замiж за цю людину, батька Етель. У неї було четверо дiтей.
  "Цей факт, мабуть, приносить жiнцi величезне задоволення", - подумала того дня Етель. Дивне тремтiння пробiгло по її тiлу при думцi про матiр як про молоду дружину, яка вперше вiдчула у своєму тiлi руху дитини. У тому настрої, який був у неї того дня, вона могла думати про свою матiр, тепер уже мертву, як про ще одну жiнку. Мiж усiма жiнками було щось, що розумiли лише деякi чоловiки. Як людина могла зрозумiти?
  Там може бути чоловiк. Йому треба було стати поетом".
  Її мати, мабуть, знала, пiсля того як вона якийсь час була замiжня за своїм батьком, що людина, за яку вона вийшла замiж, хоч i займала почесне становище в життi мiста i округу, хоч i став суддею, але вiн був Я страшенно зрiлий, нiколи не стану зрiлим.
  Вiн не мiг бути зрiлим у справжньому значеннi цього слова. Етель не знала точно, що вона мала на увазi. "Якби я мiг знайти чоловiка, на якого я мiг би дивитися знизу вгору, вiльну людину, яка не боїться власних думок. Вiн може принести менi щось, що потрiбно.
  "Вiн мiг би поринути у мене, пофарбувати всi мої думки, всi мої почуття. Я - це пiврiч. Я хочу перетворитися на справжню жiнку". В Етель було те, що було й у жiнцi Бланш.
  Але Бланш була одружена з батьком Етель.
  I вона цього не здобула.
  Що?
  Було чогось добитися. Невиразно Етель почала розумiти, в чому справа. Те, що ми були вдома, у домi з Бланшем, допомогло.
  Двi жiнки не злюбили одна одну.
  Вони зробили.
  Вони цього не зробили.
  Було якесь розумiння. У вiдносинах мiж жiнками завжди буде щось, чого жоден чоловiк, можливо, нiколи не зрозумiє.
  Проте кожна жiнка, яка дiйсно є жiнкою, все своє життя хотiтиме цього найбiльше в життi - справжнього порозумiння з чоловiком. Чи досягла цього її мати? Того дня Етель уважно подивилася на батька. Вiн хотiв про щось поговорити i не знав, з чого почати. Вона нiчого не зробила, щоби допомогти. Якби розмова, яку вiн задумав, почалася, вона б нi до чого не привела. Вiн би почав: "Тепер ти тут удома, Етель... Сподiваюся, у вас iз Бланшем все буде добре. Сподiваюся, ви сподобаєтеся один одному".
  "Та заткнися." Ти не можеш таке говорити своєму батьковi.
  Щодо її самої i жiнки Бланш... Нiчого з того, що Етель думала того дня, не було сказано. - Що стосується мене i вашої Бланш... менi нiчого не варте, що ви з нею одружилися. Це рiч поза мною. Ви зобов'язалися щось iз нею зробити. -
  "Ви це знаєте?"
  "Ви не знаєте, що ви зробили. Ти вже зазнав невдачi".
  Американськi чоловiки були такими дурнями. Там був її батько. Вiн був доброю, благородною людиною. Усе своє життя вiн багато працював. Дуже багато пiвденних чоловiкiв... Етель народилася i виросла на Пiвднi... вона багато знала... дуже багато пiвденних чоловiкiв, коли вони були молодi... на Пiвднi скрiзь були смаглявi дiвчата. Хлопчику з Пiвдня було легко дiзнатися про деякi фiзичнi аспекти життя.
  Таємниця проникла. Вiдчиненi дверi. "Це не може бути так просто".
  Якби жiнка могла знайти чоловiка, навiть грубого чоловiка, який би встав. Її батько погано здогадався про жiнку, яку вибрав собi у другу дружину. Це було очевидно. Якби вiн не був таким нехитрим, йому все було б ясно ще до того, як вiн одружився. Ця жiнка обурливо поводилася з ним. Вона вирiшила отримати його i почала працювати в певному напрямку.
  Вона трохи потьмянiла i втомилася i тому пожвавiшала. Вона намагалася здаватися нехитрою, тихою, дитячою жiнкою.
  Вона, звичайно, не була чимось подiбним. Вона була розчарована жiнка. Швидше за все, десь був чоловiк, якого вона справдi хотiла. Вона все зiпсувала.
  Її батько, якби вiн не був такою благородною людиною. Вона була цiлком впевнена, що її батько, хоч i був жителiв пiвдня... в молодостi вiн не дурився з смаглявими дiвчатами. "Можливо, для нього зараз було б краще, якби вiн зробив це, якби вiн не був такою благородною людиною".
  Його новiй жiнцi потрiбна була хороша прочуханка. "Я дала б їй одну, якби вона була моєю", - подумала Етель.
  Можливо, навiть iз нею є шанс. У Бланшi була якась життєва сила, щось заховане в нiй, там, пiд її блiдiстю, пiд її брудом. Думки Етель повернулися того дня, коли вона їхала з батьком до своєї матерi. Поїздка виявилася досить тихою. Їй удалося змусити батька розповiсти про своє дитинство. Вiн був сином плантатора з Пiвдня, який володiв рабами. Деякi з акрiв його батька все ще зберiгалися на його iм'я. Їй вдалося змусити його говорити про тi днi, коли вiн був молодим сiльським хлопчиком, одразу пiсля Громадянської вiйни, про боротьбу бiлих та чорних за те, щоб пристосуватися до нового життя. Вiн хотiв поговорити про щось iнше, але вона йому не дозволила. Їм було так легко керувати. Поки вiн говорив, вона думала про свою матiр як про молоду жiнку, яка вийшла замiж за Уїлларда Лонга. У неї був хороший чоловiк, шляхетна людина, чоловiк, на вiдмiну вiд бiльшостi чоловiкiв-пiвдня, людина, яка цiкавилася книгами i здавалася iнтелектуально живою. Насправдi, це не так. Мабуть, її мати невдовзi це дiзналася.
  Жiнцi, матерi Етель, чоловiк, який у неї був, мабуть, здавався вищим за середнiй. Вiн не брехав. Вiн не ганявся таємно за смаглявими жiнками.
  Всюди були коричневi жiнки. Ленгдон, штат Джорджiя, знаходився в самому серцi старого рабовласницького Пiвдня. Коричневi жiнки були непоганими. Вони були аморальнi. Вони не мали проблем бiлих жiнок.
  Їм треба все бiльше i бiльше ставати схожими на бiлих жiнок, стикаючись з тими ж проблемами, з тими ж труднощами в життi, але...
  За її батька, в молодостi.
  Як йому вдавалося так прямо триматися? "Я нiколи цього не зробила б", - подумала Етель.
  Такий чоловiк, як її батько, пiшов би вперед i виконував певнi функцiї за жiнку. У цьому на нього можна було покластися.
  Вiн не мiг дати жiнцi те, чого вона справдi хотiла. Можливо, жоден американець не змiг би. Етель щойно повернулася з Чикаго, де вона навчалася у школi та навчалася на бiблiотекаря. Вона думала про свої враження там... про спроби молодої жiнки пробитися в життя, про те, що трапилося з нею в тих небагатьох пригодах, якi вона сама зробила, щоб утриматися за життя.
  То був весняний день. На Пiвночi, в Чикаго, де вона прожила чотири чи п'ять рокiв, ще була зима, а Джорджiї вже була весна. Її поїздка з батьком до будiвлi негритянської школи, за кiлька миль вiд мiста, повз персиковi сади Джорджiї, повз бавовнянi поля, повз маленькi нефарбованi хатини, так густо розкиданi по землi... звичайна частка врожаю становила десять акрiв... повз довгi дiлянки вихолощених земель... поїздка, пiд час подорожi дружинi... що зробило це свого роду ключем до її власних думок про чоловiкiв i можливого постiйного зв'язку з якимсь її власним чоловiком - її поїздка вiдбулася до того, як нею зацiкавилися двоє чоловiкiв мiста, один дуже молодий, iнший майже старий. Чоловiки на своїх мулах орали поля. Були коричневi люди та бiлi люди, жорстокi, неосвiченi бiлi бiдняки Пiвдня. Не всi лiси у цiй країнi були сосновими. Уздовж рiчкової дороги, якою вони їхали того дня, були дiлянки низовини. Мiсцями червона свiжозорана земля, здавалося, йшла прямо схилом у темний лiс. Смаглявий чоловiк, керуючи упряжкою мулiв, пiднявся схилом прямо в лiс. Його мули зникли у лiсi. Вони там зайшли та вийшли. Самотнi сосни, здавалося, вибiгали з маси дерев, немов танцювали на свiжiй, щойно зоранiй землi. На березi рiчки, нижче дороги, якою вони їхали, батько Етель тепер зовсiм поринув у розповiдь про своє юне дитинство на цiй землi, розповiдь, яку вона продовжувала розповiдати, час вiд часу ставлячи запитання: на березi рiчки росли болотянi клени. Трохи ранiше листя болотних кленiв було криваво-червоним, але тепер воно стало зеленим. Кизил зацвiв. Вiн свiтився бiлим на тлi зеленi нових пагонiв. Персиковi сади були майже готовi до цвiтiння, незабаром вони вибухнуть шаленим буянням цвiтiння. На березi рiчки рiс кипарис. Було видно, як iз коричневої стоячої води та з червоного бруду на березi рiчки стирчать колiна.
  Була весна. Ви вiдчули весну у повiтрi. Етель продовжувала поглядати на батька. Вона наполовину злилася на нього. Вона мала пiдтримувати його, тримати його думки зайнятими думками про його дитинство. "Що толку?.. вiн нiколи не дiзнається, нiколи не зможе дiзнатися, чому ми з його Бланш ненавидимо один одного, чому в той же час ми хочемо допомогти один одному". Її очi мали властивiсть ставати яскравiшими, як очi змiї. Вони були синiми, i в мiру того, як думки приходили та йшли, iнодi здавалося, що вони ставали зеленими. Вони були справдi сiрими, коли їй було холодно, сiрими, коли до неї приходило тепло.
  Iнтенсивнiсть зламалася. Вона хотiла це кинути. "Менi слiд було б укласти його в свої обiйми, нiби вiн усе ще був тим хлопчиком, про якого говорить", - подумала вона. Безперечно, його перша дружина, мати Етель, часто чинила так. Мiг бути чоловiк, який все ще був хлопчиком, як її батько, проте знав, що вiн хлопчик. "Можливо, з таким я впоралася б", - подумала вона.
  У нiй зростала ненависть. Того дня вона була в нiй як яскраво-зелена нова весняна рослина. Жiнка Бланш знала, що вона має ненависть. Ось чому двi жiнки могли одночасно ненавидiти та поважати одна одну.
  Якби її батько знав хоч трохи бiльше, нiж вiн знав, чим мiг би коли-небудь знати.
  "Чому вiн не мiг отримати собi ще одну дружину, якщо вiн був сповнений рiшучостi мати ще одну дружину, якщо вiн вiдчував, що вона йому потрiбна?..." Вона невиразно вiдчувала спрагу батька по сину... Свiтова вiйна взяла його останню один... i все ж вiн мiг продовжувати, як вiчна дитина, яким вiн був, вважаючи, що свiтова вихваляв вiйну, допомагав продавати облiгацiї свободи. .. вона згадала дурну промову, яку одного разу, перед смертю матерi, пiсля того, як син записався в армiю, почула вiд батька. Вiн говорив про вiйну як про лiкувальний засiб. "Воно перев'яже старi рани тут, у нашiй країнi, мiж Пiвнiччю i Пiвднем", - сказав вiн тодi... Етель сидiла поруч зi своєю матiр'ю i слухала... мати трохи зблiдла... у жiнок напевно є терпiти вiд своїх чоловiкiв багато нiсенiтницi... Етель вiдчувала, що це досить абсурдно, рiшучiсть чоловiка щодо чоловiкiв... бажання вiдтворити себе... мислення це таке жахливо важливо.
  
  "Чому, заради всього святого, якщо вiн хотiв ще одного сина, вiн вибрав Бланш?"
  "Який чоловiк захоче бути сином Бланш?"
  Усе це було частиною незрiлостi чоловiкiв, яких жiнка так втомилася. Тепер Бланш це набридло. "Якi бiсовi дiти", - подумала Етель. Її батьковi було шiстдесят п'ять. Її думки перейшли на щось iнше. "Яка справа жiнкам, чи добрий чоловiк, який може зробити з ними те, що вони хочуть, чи нi?" У неї стало звичкою лаятися, навiть у думках. Можливо, вона успадкувала це вiд Бланш. Вона думала, що вона має щось на Бланш. Вона менше втомлювалася. Вона зовсiм не втомилася. Iнодi вона думала, коли була в тому настрої, в якому була того дня... Я сильна, думала вона.
  "Я можу завдати шкоди безлiчi людей, перш нiж помру".
  Вона могла б зайнятися чимось iз Бланш. "Я могла б її виправити", - подумала вона. "Ця iсторiя з тим, що вона дозволила собi пiти, якою брудною i пошарпаною вона не була... Це може бути способом усунути його... Це був би не мiй шлях".
  "Я мiг би забрати її, змусити її трохи пожити. Цiкаво, чи вона хоче, щоб я цього зробив? Думаю, що так. Думаю, саме це вона задумала".
  Етель сидiла в машинi поряд зi своїм батьком, посмiхаючись твердою та дивною усмiшкою. Якось її батько миттю побачив це. Це його налякало. Вона все ще могла лагiдно посмiхатися. Вона це знала.
  Ось вiн, чоловiк, її батько, спантеличений двома жiнками, яких вiн затяг у свiй будинок, своєю дружиною та дочкою, бажаючи запитати свою дочку: "Що сталося?" Не наважуючись спитати.
  "Зi мною вiдбуваються речi, якi я не можу зрозумiти".
  "Так, хлопче. У цьому ви маєте рацiю. Так, дещо вiдбувається".
  Два чи три рази за поїздку того дня щоки суддi заливались рум'янцем. Вiн хотiв встановити певнi правила. Вiн хотiв стати законодавцем. "Будьте ласкавi до мене та iнших. Будьте благороднi. Будь чесний."
  "Вчини з iншими так, як ти хотiв би, щоб iншi чинили з тобою".
  Батько Етель iнодi сильно напирав, коли вона була вдома маленькою дiвчинкою. У той час вона була напiвроздирається хлопчиком, була енергiйною, легко збудливою. У свiй час у неї було шалене бажання пограти з усiма поганими хлопчиками мiста.
  Вона знала, якi були поганими. Їм можна було б сказати смiливим.
  Можливо, вони зроблять iз тобою щось подiбне.
  На Пiвднi ходили жахливi розмови про чисту i бездоганну бiлу жiнку. Краще бути негритянкою.
  "Заради бога, йдiть сюди. Постав менi кiлька плям. Не слухайте нiчого, що я говорю. Якщо я злякаюся та закричу, не звертайте на мене уваги. Зроби це. Зроби це."
  Мабуть, був якийсь сенс у дивних, напiвбожевiльних людях Росiї до революцiї, якi ходили й переконували людей грiшити.
  "Зроби Бога щасливим. Дайте Йому багато чого, щоб пробачити".
  Це могли зробити деякi з поганих бiлих хлопчикiв з Ленгдона, штат Джорджiя. Один чи двоє майже отримали шанс iз Етель. Був один поганий хлопчик, який наблизився до неї в сараї, другої ночi в полi, у полi бiля будинку її батька, де вiн тримав свою корову. Вона сама виповзла туди вночi. Того дня вiн сказав їй, що, повернувшись зi школи додому, рано ввечерi, одразу пiсля настання темряви, виповзти в поле, i хоча вона тремтiла вiд страху, вона пiшла. В очах його хлопчика був такий дивний, напiвналяканий, нетерплячий i зухвалий погляд.
  Вона благополучно вибралася з дому, але батько сумував за нею.
  "Чорт його забирай. Можливо, я чогось навчився".
  Подiбнi спогади були i Бланш. Звiсно. Вона була спантеличена i спантеличена довгий-довгий час, в дитинствi, на початку жiночностi, як i Етель, коли Бланш нарештi взяла батька Етель, пiшла за ним i придбала його.
  Цей добрий, добрий старий хлопчик. О, пане!
  Етель Лонг була жорсткою, вона блищала, катаючись разом зi своїм батьком, коли вiн одного разу поїхав вiдвiдати шкiльного вчителя-негра, який був нескромний, їхав з ним i думав.
  Не бачити того дня кизилу, що сяє на тлi зеленi на березi рiчки, не бачити бiлих i смаглявих людей, якi керують мулами i орають пiвденну землю для збирання нового врожаю бавовни. Бiла бавовна. Солодка чистота.
  Тiєї ночi її батько прийшов у поле i знайшов її там. Вона стояла в полi i тремтiла. Був мiсяць. Мiсяця було надто багато. Вiн не бачив хлопчика.
  Хлопчик пiдiйшов до неї через поле, коли вона виповзла з хати. Вона бачила, як вiн наближався.
  Було б дивно, якби вiн був таким сором'язливим i наляканим, як вона. Якими шансами ризикують люди! Чоловiки та жiнки, хлопчики та дiвчатка, що наближаються один до одного... у пошуках якогось темного раю, на даний момент. "Зараз! Зараз! Принаймнi ми можемо вiдчути смак цього моменту... якщо це Рай.
  "Так безглуздо ми йдемо. Краще пiти помилково, нiж пiти".
  Можливо, хлопчик це вiдчув. Вiн мав рiшучiсть. Вiн пiдбiг до неї i схопив її. Вiн розiрвав її сукню бiля шиї. Вона тремтiла. Вiн був iз тих, кого потрiбно. Вона обрала один iз правильних сортiв.
  Батько її не бачив хлопчика. Коли тiєї ночi батько вийшов iз дверей Довгого будинку, його важкi ноги голосно стукали по дерев'яних сходах, хлопчик упав на землю i поповз до паркану. Бiля паркану були кущi, i вiн дiстався кущiв.
  Дивно, що її батько, нiчого не бачачи, все ж таки щось пiдозрював. Вiн був переконаний, що сталося щось недобре, щось жахливе для нього. Чи були всi люди, навiть хорошi люди, такi як батько Етель, ближче до тварин, нiж вони колись давали собi знати? Було б краще, якби вони дали про себе знати. Якби чоловiки наважилися дати собi зрозумiти, що жiнки могли б жити вiльнiше, вони могли б вести приємнiше життя. "У нинiшньому свiтi людей надто багато i недостатньо думок. Чоловiкам потрiбна смiливiсть, а, не маючи її, вони дуже бояться жiнок", - подумала Етель.
  "Але навiщо менi було дано розум? В менi дуже багато жiнки i недостатньо жiнки".
  Тiєї ночi в полi її батько не побачив хлопчика. Якби не мiсяць, вона, можливо, пiшла б вiд батька i пiшла б за хлопчиком у кущi. Мiсяця було надто багато. Її батько щось вiдчув. "Iди сюди", - рiзко сказав вiн тiєї ночi, наближаючись до неї через пасовище. Вона не рухалася. Тiєї ночi вона не боялася його. Вона ненавидiла його. "Iди сюди", - говорив вiн далi, прямуючи через поле до неї. На той час її батько не був тiєю лагiдною людиною, якою вiн став пiсля того, як отримав Бланш. Тодi вiн мав жiнку, матiр Етель, яка, можливо, навiть боялася його. Вона нiколи не переступала йому дорогу. Чи боялася вона чи просто терпiла? Було б непогано знати. Було б непогано дiзнатися, чи так завжди повинно бути: жiнка домiнує над чоловiком або чоловiк над жiнкою. Вульгарного маленького хлопчика, з яким вона домовилася зустрiтися тiєї ночi, звали Ернест, i хоча батько не бачив його тiєї ночi, через кiлька днiв вiн раптово запитав її: "Ви знаєте хлопчика на iм'я Ернест Уайт?"
  "Нi", - збрехала вона. "Я хочу, щоб ти тримався вiд нього подалi. Не смiй мати з ним нiчого спiльного.
  Тож вiн знав, не знаючи. Вiн знав усiх маленьких хлопчикiв мiста, поганих i смiливих, i добрих, нiжних. Етель навiть у дитинствi мала гостре чуття. Вона знала тодi, або, якщо не тодi, пiзнiше, що собаки, коли була сука, яка мала бажання... собака скинула носа в повiтря. Вiн стояв настороже, по стiйцi смирно. Можливо, за кiлька миль звiдси шукався собака-самка. Вiн побiг. Багато собак втекли. Вони зiбралися в зграї, борючись i гарчачи один на одного.
  Пiсля тiєї ночi в полi Етель стала зла. Вона плакала i присягалася, що батько порвав їй сукню. "Вiн напав на мене. Я нiчого не робив. Вiн порвав мою сукню. Вiн менi боляче.
  - Ти щось задумав, виповзаючи сюди так. Що ти задумав?
  "Нiчого."
  Вона продовжувала плакати. Вона пiшла до хати, ридаючи. Раптом її батько, ця добра людина, заговорив про свою честь. Це звучало так безглуздо. "Честь. Гарна людина."
  "Я краще побачу свою дочку в могилi, нiж не дозволю їй бути гарною дiвчинкою".
  "Але що таке гарна дiвчинка?"
  Мати Етель мовчала. Вона трохи зблiдла, слухаючи, як батько розмовляє з дочкою, але нiчого не сказала. Можливо, вона подумала: "Ось iз чого нам треба почати. Ми маємо почати розумiти чоловiкiв, якi вони". Мати Етель була гарною жiнкою. Не дитина, яка слухає розмови батька про свою честь, а жiнка, якою стала дитина, захоплювалася i любила матiр. "Ми, жiнки, теж повиннi вчитися". Колись на землi могло б настати гарне життя, але до цього часу було дуже далеко. Це мало на увазi якийсь новий вид порозумiння мiж чоловiками i жiнками, розумiння, що стало бiльш загальним для всiх чоловiкiв i всiх жiнок, почуття єдностi людей, яке ще не усвiдомилося.
  "Менi дуже хотiлося бути схожою на матiр", - подумала Етель того дня пiсля того, як повернулася до Ленгдону, щоб працювати там бiблiотекарем. Вона сумнiвалася у своїй здатностi бути тим, про що думала, коли їхала в машинi з батьком i потiм сидiла в машинi перед маленькою негритянською школою, наполовину загубленою в сосновому лiсi. Її батько пiшов до школи, щоб дiзнатися, чи поводилася погано жiнка, негритянка. Вона запитувала себе, чи може вiн спитати її, грубо i безпосередньо. "Можливо, вiн зможе. Вона негритянка", - подумала Етель.
  OceanofPDF.com
  3
  
  ТУТ _ БУВ А сцена в головi Етель.
  Це прийшло їй на думку пiсля того, як її батько вiдвiдав негритянську школу, i вони їхали додому пiд теплим весняним сонцем, їхали червоними дорогами Джорджiї, проїжджали повз щойно зоранi поля. Вона мало бачила поля i не спитала батька, як вiн потрапив до школи з негритянкою.
  Можливо, жiнка вчинила нескромно. Можливо, її спiймали. Її батько пiшов туди, до маленької негритянської школи, а вона залишилася в машинi ззовнi. Вiн би вiдвiв учителя убiк. Вiн не мiг спитати її прямо, хоча вона була негритянкою. "Кажуть... Це правда?" Суддя завжди потрапляв до ситуацiї. Вважалося, що вiн багато знає про поводження з людьми. Етель посмiхнулася. Вона жила минулим. Дорогою додому вона повернула батька до теми його власного дитинства. Вiн сподiвався серйозно поговорити з нею, дiзнатися вiд неї, якщо можна, що не так у його власному домi, але це йому не вдалося.
  Чоловiки орали червонi поля. Червонi дороги петляли невисокими пагорбами Джорджiї. За дорогою йшла рiчка, берегами якої росли дерева, а з яскраво-нового зеленого листя виглядав бiлий кизил.
  Батько хотiв спитати її: "Що вдома? Скажи менi. Що ви з моєю дружиною Бланш задумали?
  - Отже, хочеш знати?
  "Так. Скажи менi."
  "Чорт забирай, я це зроблю. Дiзнайтесь самi. Ви, чоловiки, такi розумнi. Дiзнайтесь самi".
  Дивна стара ворожнеча мiж чоловiками та жiнками. Де це почалося? Чи це було необхiдно? Чи триватиме це завжди?
  Якогось моменту того дня Етель хотiла бути такою ж, як її мати, терплячою i доброю по вiдношенню до батька, а наступного моменту...
  "Якби ти був моїм чоловiком.
  Її думки були зайнятi драмою її власного життя в Чикаго, вона думала про неї тепер, коли все це залишилося у минулому, i намагалася її зрозумiти. Була одна особлива пригода. Це сталося наприкiнцi її навчання там. Одного вечора вона пiшла обiдати з чоловiком. У той час - це було пiсля другого шлюбу її батька, коли вона була вдома з вiзитом i повернулася до Чикаго - план зробити її бiблiотекарем нової бiблiотеки в Ленгдонi вже виношувався в умi Бланш, i, впавши завдяки цьому, Етель вдалося влаштуватися на роботу в Чикагську публiчну бiблiотеку... Вона навчалася в бiблiотецi. Iнша молода жiнка, яка теж працювала в бiблiотецi, пiшла обiдати з Етель, якимось чоловiком i своїм власним чоловiком. Це була невисока, досить повна жiнка, молода i недосвiдчена в життi, чиї люди - дуже респектабельнi люди, як i люди Етель у Ленгдонi - жили в передмiстi Чикаго.
  Двi жiнки збиралися провести нiч, вирушити в пригоду, а чоловiки, з якими вони були, були одруженими чоловiками. Це сталося щойно. Це органiзувала Етель. Вона не могла не поставити питання, як багато знала iнша жiнка, наскiльки вона невинна.
  Був чоловiк, з яким Етель мала провести вечiр. Так, вiн був дивною людиною, новим для неї типом. Етель зустрiла його одного вечора на вечiрцi. Вiн зацiкавив її. У її цiкавостi до нього було щось вiд Етель, дiвчинки в полi, що чекає на поганого маленького хлопчика з маленького мiстечка.
  Коли вона вперше зустрiла цю людину, вона була на лiтературнiй вечiрцi, i там було кiлька чоловiкiв i жiнок, якi займали чiльне мiсце в лiтературному свiтi Чикаго. По-перше, там був Едгар Лi Мастерс, а також приїхав Карл Сендберг, вiдомий чиказький поет. Було багато молодих письменникiв та кiлька художникiв. Етель забрала жiнка старша за Етель, яка також працювала в публiчнiй бiблiотецi. Вечiрка проходила у великiй квартирi неподалiк озера, на Норт-Сайдi. Вечiрка влаштувала жiнка, яка писала вiршi i вийшла замiж за багату людину. Там було кiлька великих кiмнат, наповнених людьми.
  Було досить легко визначити, хто був знаменитим. Iншi зiбралися навколо, ставили запитання та слухали. Багато знаменитостей були чоловiками. Прийшов поет на iм'я Боденхайм i курив люльку з кукурудзяних качанiв. Смердiло. Люди продовжували прибувати, i невдовзi великi кiмнати були заповненi людьми.
  Отже, це було найвище життя, культурне життя.
  На вечiрцi Етель, про яку жiнка, яка її привела, одразу ж забула, тинялася досить безцiльно. Вона побачила кiлька людей, якi сидiли окремо у маленькiй кiмнатi. Це були явно невiдомi люди, як i вона сама, i вона зайшла до них i сiла. Зрештою, вона не могла не думати: "Я тут найодягнена жiнка". Вона пишалася цим фактом. Були жiнки у дорожчих сукнях, але майже без винятку вони щось упустили. Вона це знала. Вона тримала очi вiдкритими з того часу, як увiйшла до квартири. "Як багато нерухiв серед лiтераторських дам", - подумала вона. Тiєї ночi, хоча вона була у нестямi, не будучи вiдомою письменницею чи художницею, будучи простою спiвробiтницею Чиказької публiчної бiблiотеки та студенткою, вона була сповнена впевненостi в собi. Якщо нiхто не звертав на неї уваги, то все гаразд. Люди продовжували приходити, товплячись у квартирi. До них зверталися на iм'я. "Привiт, Карле".
  "Чому, Джiме, ти тут".
  "Привiт, Сара". Маленька кiмната, в яку потрапила Етель, виходила в коридор, яким люди входили у велику кiмнату, повну людей. Найменша кiмната теж почала заповнюватися.
  Однак вона потрапила в невелику побiчну течiю вiд основного потоку. Вона дивилася та слухала. Жiнка, яка сидiла поряд з нею, повiдомляла подрузi: "Це мiсiс Вiлл Браунлi. Вона пише вiршi. Її вiршi публiкувалися в "Скрiбнерс", "Харперс" та в багатьох iнших журналах. Незабаром вона має видати книгу. Висока жiнка з рудим волоссям - скульптор. Маленький, непоказний на вигляд веде колонку лiтературної критики для однiєї з чиказьких щоденних газет.
  Були жiнки та чоловiки. Бiльшiсть людей на вечiрцi, очевидно, мали важливе значення у лiтературному свiтi Чикаго. Якщо вони ще не досягли нацiональної популярностi, вони мали надiї.
  Було щось дивне у становищi таких людей - письменникiв, художникiв, скульпторiв та музикантiв у американському життi. Етель вiдчувала становище таких людей, особливо в Чикаго, i була здивована та спантеличена. Багато людей хотiли стати письменниками. Чому? Письменники завжди писали книги, рецензiї на якi публiкувалися у газетах. Був невеликий спалах ентузiазму або осуду, який дуже швидко згас. Iнтелектуального життя справдi було дуже мало. Велике мiсто розтяглося. Вiдстань усерединi мiста були величезними. До людей, якi були всерединi, в iнтелектуальних колах мiста, було i захоплення, i зневага.
  Вони були у великому торговому мiстi, загубившись у ньому. Це було недисциплiноване мiсто, чудове, але несформоване. Це було мiсто, що змiнювалося, завжди зростало, змiнювалося, завжди ставало бiльше.
  З боку мiста, зверненої до озера Мiчиган, проходила вулиця, де стояла головна будiвля публiчної бiблiотеки. Це була вулиця з величезними офiсними будiвлями та готелями, з одного боку було озеро та довгий вузький парк.
  Це була вулиця, що продувалася вiтрами, чудова вулиця. Хтось сказав Етель, що це чудова вулиця в Америцi, i вона в це повiрила. Багато днiв це була залита сонцем i вулиця, що продувалася вiтром. Рiчка моторiв текла. Там були шикарнi магазини та чудовi готелi, i ошатно одягненi люди гуляли туди-сюди. Етель любила вулицю. Їй подобалося одягти ошатну сукню i прогулятися там.
  За цiєю вулицею, на заходi, тяглася мережа темних, схожих на тунелi вулиць, що не робили химерних i несподiваних поворотiв, як у Нью-Йорку, Бостонi, Балтiморi та iнших старих американських мiстах, мiстах, якi Етель вiдвiдала, коли вирушила у подорож. саме для цiєї мети, а вулицi, прокладенi ґратами, що йдуть прямо на захiд, що йдуть на пiвнiч та пiвдень.
  Етель, виконуючи свою роботу, була змушена вирушити на захiд, у фiлiю публiчної бiблiотеки Чикаго. Пiсля закiнчення унiверситету та навчання на бiблiотекаря вона жила в маленькiй кiмнатцi на нижньому Мiчиган-авеню, нижче за Луп, i щодня йшла Мiчиган-авеню в Медiсон, де сiдала на машину.
  Того вечора, коли вона пiшла на вечiрку i зустрiла там людину, з якою вона згодом пiшла обiдати i з якою в неї пiзнiше сталася пригода, яка глибоко вплинула на її погляди на життя, вона була в станi бунту. Вона завжди мала такi перiоди. Вони приходили i йшли, i, пройшовши через один iз них, вона досить потiшилася сама собою. Правда полягала в тому, що вона була в бунтi вiдколи приїхала до Чикаго.
  Ось вона, висока пряма жiнка, трохи чоловiкоподiбна. Вона могла б легко стати бiльш менш мужньою. Вона навчалася в унiверситетi чотири роки i, коли не навчалася в унiверситетi, працювала у мiстi чи була вдома. Її батько був далеко не багатою людиною. Вiн успадкував трохи грошей вiд свого батька, i його перший шлюб принiс йому деякi грошi, i вiн володiв пiвденними сiльськогосподарськими угiддями, але земля не приносила великого прибутку. Його зарплата була невелика, i, крiм Етель, у нього були ще дiти, про якi треба було дбати.
  Етель переживала один iз перiодiв свого бунту проти чоловiкiв.
  На лiтературному вечорi того вечора, коли вона сидiла скорiше осторонь... не вiдчуваючи себе забутою... вона знала тiльки ту лiтню жiнку, яка привела її на вечiрку... навiщо цiй жiнцi хвилюватися про неї, придбавши її там... "надавши менi таку велику послугу", - подумала вона... на вечiрцi вона зрозумiла навiть, що у неї навiть зрозумiла, що у неї також зрозумiла, що у вечiрки вона зрозумiла також, що у неї чоловiк.
  В унiверситетi був чоловiк, молодий викладач, який також писав i публiкував вiршi, енергiйний молодий чоловiк, який доглядав її. Яким дивним видовищем були його залицяння! Вона не дбала про нього, але вона використала його.
  Спочатку, зустрiвши її, вiн почав питати її, чи можна йому приїхати до неї i зайняти її мiсце, а потiм почав допомагати їй у роботi. Допомога була необхiдна. Етель мало дбала про деякi свої заняття. Вони їй заважали.
  Вам потрiбно було вибрати певну кiлькiсть дослiджень. Iспити в унiверситетi були жорсткими. Якщо ти вiдставав, тебе викидали. Якби її вигнали, її батько розлютився б, i їй довелося б повернутися в Ленгдон, штат Джорджiя, щоб жити. Молодий iнструктор менi допомiг. "Послухайте, - сказав вiн, коли мав вiдбутися iспит, - це будуть приблизно такi питання, якi ставитиме ця людина". Вiн знав. Вiн пiдготував вiдповiдi. "Ви їм так вiдповiдаєте. Ти впораєшся. Перед iспитом вiн працював iз нею годинником. Яким жартом були чотири роки в унiверситетi! Яка марна трата часу та грошей для такої людини, як вона!
  Це було те, чого хотiв батько. Вiн приносив жертви, обходився без речей i нагромаджував грошi, щоб дати їй можливiсть зробити це. Вона не хотiла спецiально бути освiченою, iнтелектуальна жiнка. Найбiльше на свiтi вона думала, що їй би хотiлося бути багатою жiнкою. "Боже,- подумала вона,- якби я мав бiльше грошей".
  У неї була iдея... вона цiлком могла бути абсурдною... вона могла почерпнути її з читання романiв... здавалося, бiльшiсть американцiв мала досить стiйку iдею, що щастя можна досягти через багатство... ось може бути життя, в якому вона дiйсно зможе функцiонувати. Для такої жiнки, як вона, з безперечним шиком, тут могло б знайтися мiсце. Iнодi їй навiть снилося, пiд впливом читання, про якесь славне життя. У книзi про англiйське життя вона прочитала про таку собi ледi Блессiнгтон, яка жила за часiв Пила в Англiї. Це було коли королева Вiкторiя була ще молодою дiвчиною. Ледi Блессiнгтон почала своє життя як дочка маловiдомого iрландця, який видав її замiж за багату i неприємну людину.
  Тодi диво. Її бачив лорд Блессiнгтон, дуже багатий англiйський дворянин. Ось вона, справжня красуня, i, без сумнiву, як Етель, стильна жiнка, захована так. Благородний англiєць вiдвiз її до Англiї, домiгся розлучення i одружився з нею. Вони вирушили до Iталiї у супроводi молодого французького дворянина, котрий став коханцем ледi Блессiнгтон. Її шляхетний пан, схоже, не заперечував. Молодий чоловiк був чудовий. Безперечно, старий лорд хотiв якоїсь справжньої прикраси для свого життя. Вона дала йому це.
  Велика труднощi з Етель полягала в тому, що вона не була бiдною. "Я представниця середнього класу", - подумала вона. Це слово вона десь пiдхопила, мабуть, вiд свого шанувальника, викладача коледжу. Його звали Гарольд Грей.
  Ось вона, лише молода американка iз середнього класу, загублена в натовпi американського унiверситету, а пiзнiше загублена в натовпi Чикаго. Вона була жiнкою, яка завжди хотiла одяг, хотiла носити коштовностi, хотiла їздити гарним автомобiлем. Безперечно, всi жiнки були такими, хоча багато хто нiколи в цьому не зiзнавався. Це сталося тому, що вони знали, що вони не мають шансiв. Вона взяла Vogue та iншi жiночi журнали, наповненi фотографiями останнiх паризьких суконь, суконь, що облягають тiла високих струнких жiнок, дуже схожих на неї. Були фотографiї замiських будинкiв, людей, якi пiд'їжджали до дверей замiських будинкiв на дуже елегантних автомобiлях... можливо, на рекламних сторiнках журналiв. Яким чистим, гарним та першокласним все здавалося! На фотографiях, якi вона бачила в журналах, вона iнодi лежала одна у своєму лiжку в маленькiй кiмнатi... це був недiльний ранок... фотографiї, що означають, що життя цiлком можливе для всiх американцiв... тобто, якби вони були справжнiми американцями, а не iноземним смiттям... якби вони були щирими й працьовитими... якщо б вони мали...
  "Боже, але я хотiла б вийти замiж за багату людину", - подумала Етель. "Якби я мала можливiсть. Менi було б начхати, ким вiн був". Вона не зовсiм це мала на увазi.
  Вона постiйно влазила в борги, їй доводилося все будувати i будувати, щоб отримати одяг, який, на її думку, був потрiбний. "У мене немає нiчого, чим можна було б прикрити свою наготу", - казала вона iнодi iншим жiнкам, яких зустрiчала в унiверситетi. Їй довелося навiть попрацювати, щоб навчитися шити, i їй завжди доводилося думати про грошi. В результатi вона завжди жила в досить убогому примiщеннi, обходячись без багатьох простих предметiв розкошi, якi були в iнших жiнок. Ще студенткою, їй так хотiлося виглядати шикарно перед свiтом i в унiверситетi. Їй дуже захоплювалися. Жодна з iнших студенток нiколи не наближалася до неї надто близько.
  Там було двоє чи троє... досить м'якi маленькi жiночнi iстоти... якi закохалися у неї. Вони писали невеликi записки та надсилали квiти до її кiмнати.
  Вона неясно уявляла, що вони означають. "Не для мене", - сказала вона собi.
  Журнали, що вона бачила, розмови, якi вона чула, книги, якi вона читала. Через перiодичнi напади нудьги вона почала читати романи, i це було помилково прийнято за iнтерес до лiтератури. Влiтку, поїхавши додому в Ленгдон, вона взяла iз собою дюжину романiв. Читання зародило в головi Бланш думка, що вона працює мiським бiблiотекарем.
  Там були фотографiї людей, завжди у славнi лiтнi днi, у мiсцях, куди ходили лише багатi. Вдалинi виднiлося море та поле для гольфу бiля моря. По вулицi ходили гарно одягненi молодики. "Боже, я мiг би народитися для такого життя". На картинах завжди була весна чи лiто, а якщо наставала зима, високi жiнки в дорогому хутрi займалися зимовими видами спорту у супроводi гарних юнакiв.
  Хоча Етель була народженою жителiв пiвдня, у неї було мало iлюзiй щодо життя на Пiвднi Америки. "Це убого", - подумала вона. Люди з Чикаго, з якими вона зустрiчалася, питали її про життя на Пiвднi. "Хiба у вашому життi там, унизу, немає величезної чарiвностi? Я завжди чув про чарiвнiсть життя на Пiвднi".
  "Шарме, чорт забирай!" Етель цього не сказала, хоч так i думала. "Нема рацiї робити себе надто непопулярним", - подумала вона. Некоторым людям такая жизнь может показаться весьма очаровательной... людям определенного склада... ни в коем случае не дуракам, она знала это... она думала, что ее собственная мать нашла жизнь на Юге, со своим мужем-юристом, который так мало понимал... так полон он был своих буржуазных добродетелей, верил в свою честность, в свою честь, в свою глубоко религиозную натуру... ее мать сумела не бути нещасною.
  Її мати могла б мати деяку чарiвнiсть пiвденного життя, люди Пiвночi люблять так балакати, негри завжди навколо будинку i на вулицях... Негри зазвичай досить спритнi, брешуть, працюють на бiлих... довгi спекотнi сумнi днi пiвденного лiта.
  Її мати прожила своє життя, глибоко занурившись у це життя. Етель та її мати нiколи по-справжньому не розмовляли. Мiж нею i свiтловолосою мачухою завжди було щось на зразок порозумiння, як пiзнiше. Ненависть Етель зростала. Чи це була чоловiча ненависть? Цiлком можливо, що це так. "Вони такi самовдоволенi, що застрягли в брудi", - подумала вона. Що ж до її особливого iнтересу до книг, того, що вона була iнтелектуалкою, то це був жарт. Багато iнших жiнок, яких вона зустрiла, коли почала навчатися на бiблiотекаря, здавалися зацiкавленими та навiть поглиненими.
  Безперечно, люди, якi написали хуки, думали, що вони щось задумали. Деякi з них справдi були. Її улюбленим письменником був iрландець Джордж Мур. "Письменники повиннi створювати життя для тих iз нас, чиє життя сiре, не таке вже й сiре", - думала вона. З якою радiстю вона прочитала "Спогади про моє мертве життя" Мура. "Кохання має бути таким", - подумала вона.
  Були цi любителi Мура в готелi в Орлi, вони вирушали вночi до маленького французького провiнцiйного мiстечка, щоб знайти пiжами, крамаря, кiмнату в готелi, який був таким розчаруванням, а потiм чудову кiмнату, яку вони пiзнiше знайденi. Не турбуйтеся про душi один одного, про грiх i наслiдки грiха. Письменник любив гарну спiдню бiлизну на своїх дамах; йому подобалися м'якi, витонченi, сукнi, що облягають, нiжно зiсковзують з жiночих форм. Така бiлизна надавала жiнкам, що носили його, щось своє елегантне, свою багату м'якiсть i твердiсть. У бiльшостi книг, якi читала Етель, усе питання приземленостi, на її думку, було надто перебiльшеним. Хто цього хотiв?
  Краще б я була висококласною повiєю. Якби жiнка могла тiльки вибирати собi чоловiкiв, це було б не так уже й погано. Етель подумала, що так думало бiльше жiнок, нiж чоловiки могли собi уявити. Вона думала, що чоловiки загалом дурнi. "Це дiти, якi хочуть, щоб їх плекали все життя", - подумала вона. Якось у чиказькiй газетi вона побачила фотографiю i прочитала розповiдь про пригоди жiнки-розбiйницi, i її серце пiдстрибнуло. Вона уявила, як входить у банк i тримає його, отримуючи таким чином за кiлька хвилин тисячi доларiв. "Якби була можливiсть зустрiти справдi першокласного розбiйника, i вiн закохався б у мене, я закохалася б у нього, гаразд", - подумала вона. У часи Етель, коли вона, на її думку, цiлком випадково, зв'язалася, звичайно, завжди на межi, з лiтературним свiтом, дуже багато письменникiв, якi тодi привертали найбiльше уваги... по-справжньому популярнi, тi, якi їй дiйсно подобалися, тi, у кого вистачило розуму писати тiльки про життя багатих, i успiшнi... якi мали гучнi iмена, Теодор Драйзер, Сiнклер Льюїс та iншi, займалися такими низькосортними людьми.
  "Чорт їх забирай, вони пишуть про таких самих людей, як я, спiйманих зненацька".
  Або вони розповiдають iсторiї про робiтникiв та їхнє життя... або про маленьких фермерiв на бiдних фермах в Огайо, Iндiанi чи Айовi, про людей, якi роз'їжджають на "Фордах", про найманця, закоханого в якусь найману дiвчину, що йде з нею в лiс. , її сум i переляк пiсля того, як вона дiзнається, що вона така. Яка рiзниця?
  "Уявляю, як пахне вiд такого найманця", - подумала вона. Пiсля того, як вона закiнчила унiверситет i влаштувалася на роботу до фiлiї Чиказької публiчної бiблiотеки... це було далеко у Вест-Сайдi... день за днем роздавала брудно-бруднi книги брудно-брудним людям... маючи веселитися i поводитися так, нiби тобi це подобається... такi стомленi, стомленi обличчя... були втомленi, стомленi особи... були втомленi, стомленi обличчя... були втомленi, стомленi обличчя... були втомленi, стомленi обличчя... були втомленi, стомленi особи... були втомленi, стомленi обличчя...
  Або молодi хлопчики.
  Хлопчикам подобалося читати про злочиннiсть, злочинцiв чи ковбоїв у якомусь смутному мiсцi, вiдомому як "Далекий Захiд". Етель не звинувачувала їх. Їй довелося їхати додому вночi трамваєм. Настали дощовi ночi. Машина пробiгла повз похмурi стiни заводiв. У машинi юрмилися робiтники. Якими чорними i похмурими здавалися вулицi мiста пiд лiхтарями, видимими з вiкон автомобiлiв, i як далеко-далеко були люди з рекламних картинок у Vogue, люди з замiськими будинками, море бiля дверей, розкинулась галявина з величезними алеями, обсадженими тiнистими деревами, якi в дорогих машинах, в багатих машинах, в багатих машинах. Деякi з робiтникiв у машинi, мабуть, були в одному й тому самому одязi день у день, навiть iз мiсяця на мiсяць. Повiтря було важким вiд вогкостi. У машинi смердiло.
  Етель похмуро сидiла в машинi i iнодi блiдла. На неї дивився робiтник, можливо, молодий. Нiхто з них не насмiлювався сидiти дуже близько. Вони невиразно вiдчували, що вона повинна належати якомусь зовнiшньому свiту, далекому вiд їхнього свiту. "Хто ця жiнка? Як вона потрапила сюди, у цю частину мiста? спитали вони себе. Навiть самий низькооплачуваний робiтник у якийсь момент свого життя гуляв деякими вулицями центру Чикаго, навiть Мiчiган-авеню. Вiн пройшов повз входи у великi готелi, вiдчуваючи, можливо, незручнiсть i недоречнiсть".
  Вiн бачив таких жiнок, як Етель, котрi виходили з таких мiсць. Спосiб життя багатих i успiшних людей, якi вони уявляли собi, дещо вiдрiзнялися вiд способу життя Етель. Це висловив старiший Чикаго. Там були великi салони, всi збудованi з мармуру, зi срiбними доларами на пiдлозi. Один робiтник розповiв iншому про один чиказький будинок проституцiї, про який вiн чув. Друг був там одного разу. "Ти потонула у шовкових килимах по колiна. Жiнки були одягненi як королеви".
  Фотографiя Етель була не такою. Їй хотiлося елегантностi, стилю, свiту кольору та руху. Уривок, прочитаний у книзi того дня, пролунав у неї в головi. Там описувався будинок у Лондонi.
  
  "Можна пройти через вiтальню, оброблену золотом i рубiнами, наповнену прекрасними бурштиновими вазами, що належали iмператрицi Жозефiнi, i потрапити до довгої вузької бiблiотеки з бiлими стiнами, на яких дзеркала чергуються з панелями з книгами в багатих палiтурках. Через високе вiкно наприкiнцi видно було дерева Гайд-парку. Навколо кiмнати стояли дивани, пуфи, емальованi столи, вкритi бiбелотами, i ледi Марроу у жовтiй атласнiй сукнi, одягнена у сукню з блакитного атласу з надзвичайно низьким вирiзом..."
  "Американськi письменники, якi називають себе справжнiми письменниками, пишуть про таких людей", - думала Етель, оглядаючи трамвай вгору i вниз, її очi розглядали трамвай, наповнений робiтниками фабрики Чикаго, що прямували додому пiсля цiлого дня роботи. робота... чорт знає якi сумнi, тiснi квартирки... верещачi бруднi дiти, що грають на пiдлозi... сама, на жаль, їде туди, куди не краще... грошей у кишенях половину часу немає... їй доводилося часто обiдати в маленьких дешевих кафетерiях... їй самiй доводилося скупитися i жерти, кохання, надiї таких людей.
  Не те щоб вона ненавидiла їх, робiтникiв i робiтниць, яких вона бачила в Чикаго. Вона намагалася, щоб вони не iснували для неї. Вони були схожi на бiлих людей з фабричного селища на околицi її рiдного мiста Ленгдон, вони були такими, якими негри завжди були для жителiв Пiвдня, тобто, принаймнi такими, якими були польовi негри.
  У певному сенсi їй доводилося читати книги письменникiв, якi писали про таких людей. Вона мала йти в ногу з часом. Люди постiйно ставили запитання. Зрештою, вона планувала стати бiблiотекарем.
  Iнодi вона брала до рук таку книгу i дочитувала її до кiнця. - Ну, - сказала вона, вiдкладаючи його, - i що з того? Яке значення мають такi люди?
  *
  Щодо чоловiкiв, якi безпосередньо цiкавилися Етель i думали, що хочуть її.
  Як приклад можна навести викладача унiверситету Гарольда Грея. Вiн писав листи. Схоже, це була його пристрасть. Декiлька чоловiкiв, з якими у неї був швидкоплинний флiрт, були саме такими. Усi вони були iнтелектуалами. У нiй було щось привабливе, мабуть, такого роду, та все ж, коли вона отримала це, вона зненавидiла його. Вони весь час намагалися залiзти в її душу або поралися з власною душею. Гарольд Ґрей був саме таким. Вiн намагався пiддати її психоаналiзу, i в нього були досить водянистi блакитнi очi, прихованi за товстими окулярами, досить тонке волосся, ретельно причесане, вузькi плечi, не надто сильнi ноги. Вiн неуважно йшов вулицею, поспiшаючи. Вiн завжди мав книжки пiд пахвою.
  Якщо вийти замiж за таку людину... вона спробувала уявити, що живе з Гарольдом. Щоправда, мабуть, полягала у тому, що вона шукала чоловiка певного типу. Можливо, це взагалi нiсенiтниця про те, що вона хоче гарного одягу та певного елегантного становища в життi.
  Будучи людиною, яка нелегко ставилася до iнших, вона була дуже самотня, часто була одна навiть у присутностi iнших. Її розум завжди був спрямований уперед. У нiй було щось чоловiче, тобто в її випадку лише якась смiливiсть, не дуже жiночна, швидка фантазiя. Вона могла посмiятися з себе. Вона була вдячна за це. Вона побачила Гарольда Грея, що поспiшав вулицею. У нього була кiмната поряд з унiверситетом, i щоб потрапити на заняття, не треба було йти через вулицю, де в унiверситетськi роки вона мала кiмнату, але пiсля того, як вiн почав звертати на неї увагу, вiн часто це робив. "Забавно, що вiн закохався в мене",- подумала вона. "Якби вiн фiзично був трохи бiльшим за чоловiка, якби вiн був мiцним, нахабним чоловiком, або великим, спортсменом чи кимось у цьому родi... або якби вiн був багатий".
  Було в Гарольдi щось дуже лагiдне, обнадiйливе i водночас хлоп'яче сумне. Вiн завжди копався серед поетiв, знаходив для неї вiршi.
  Або вiн читав книги про природу. Вiн навчався на фiлософському факультетi унiверситету, але сказав їй, що справдi хотiв стати натуралiстом. Вiн принiс їй книгу людини на iм'я Фабр, щось про гусеницi. Вони, гусеницi, повзали землею чи харчувалися листям дерев. "Нехай", - подумала Етель. Вона розгнiвалася. "Прокляття. Це не мої дерева. Нехай вони оголюють дерева".
  Якийсь час вона трималася за маленького iнструктора. Вiн мав мало грошей, i вiн працював над докторською дисертацiєю. Вона пiшла з ним гуляти. Вiн не мав машини, але кiлька разiв возив її на обiди до професорських будинкiв. Вона дозволила йому найняти таксi.
  Iнодi вечорами вiн брав її iз собою у далекi поїздки. Вони пiшли на захiд та пiвдень. За кожну годину, проведену разом, припадало стiльки доларiв та десятицентовикiв. "Я не дам йому багато за його грошi", - подумала вона. "Цiкаво, чи вистачило б у нього нахабства спробувати отримати грошi, якби вiн знав, наскiльки легко я буду для вiдповiдної людини". Їздила якомога довше: "Пiдемо цiєю дорогою", затягуючи тайм-аут. "Вiн мiг би прожити тиждень на те, що я йому змушую", - подумала вона.
  Вона дозволяла йому купувати їй книги, якi вона не хотiла читати. Людина, яка, можливо, сидить цiлий день i спостерiгає за дiями гусениць, мурах або навiть гнойових жукiв, день за днем, мiсяць за мiсяцем - ось чим вiн захоплювався. "Якщо вiн дiйсно хоче мене, йому краще щось задумати. Якби вiн збив мене з нiг. Якби вiн мiг. Думаю, це те, що менi потрiбне".
  Згадали смiшнi моменти. Якось у недiлю вона була з ним у тривалiй поїздцi на орендованiй машинi. Вони пiшли у мiсце пiд назвою Парк Палос. Йому треба було щось зробити. Це почало його непокоїти. "Справдi, - питала вона себе того дня, - чому я так його зневажаю?" Вiн щосили намагався бути з нею милим. Вiн завжди писав їй листи. У листах вiн був набагато смiливiшим, нiж колись був з нею.
  Вiн хотiв зупинитися бiля лiсу, на узбiччi дороги. Йому треба було це зробити. Вiн нервово пересувався автомобiльним сидiнням. "Вiн, мабуть, справдi страшенно страждає", - подумала вона. Вона була задоволена. Злiсть оволодiла нею. "Чому вiн не говорить те, що хоче?"
  Якщо справа в тому, що вiн надто сором'язливий, щоб використати певнi слова, напевно, вiн мiг якимось чином повiдомити її, чого вiн хоче. - Послухай, менi треба пiти до лiсу самому. Зве природа."
  Вiн був страшенно гарячий на природi... приносив їй книги про гусеницi та гнойовi жуки. Навiть коли того дня вiн нервово ерзав на сидiннi, вiн намагався видати це за захоплення природою. Вiн звивався i звивався. "Дивися, - кричав вiн. Вiн вказав на дерево, що росте бiля дороги. "Хiба це не чудово?"
  "Ти сам по собi чудовий", - подумала вона. Це був день легких хмар, що пливли, i вiн привернув до них увагу. "Вони схожi на верблюдiв, що перетинають пустелю".
  "Ти сам би хотiв побути один у пустелi", - подумала вона. Все, що йому було потрiбно, це самотня пустеля чи дерево мiж ним та нею.
  Це був його стиль: вiн говорив про природу, все говорив про неї, про дерева, поля, рiчки та квiти.
  I мурахи та гусеницi...
  А потiм бути таким страшенно скромним в одному простому питаннi.
  Вона дозволила йому страждати. Два чи три рази вiн майже втiк. Вона вийшла з ним iз машини, i вони пiшли до лiсу. Вiн вдав, що бачить щось далеко, серед дерев. - Чекай тут, - сказав вiн, але вона побiгла за ним. "Я теж хочу подивитися", - сказала вона. Жарт був у тому, що людина, яка того дня вела машину, шофер... вiн був досить крутий мiський тип... жував тютюн i плювався...
  У нього був невеликий кирпатий нiс, нiби зламаний у бiйцi, а на щоцi був шрам, наче вiд ножового порiзу.
  Вiн знав, що дiється. Вiн знав, що Етель знала, що знає.
  Етель нарештi дозволила iнструкторовi пiти. Вона повернулася i пiшла стежкою до машини, втомившись вiд гри. Гарольд зачекав кiлька хвилин, перш нiж приєднатися до неї. Цiлком iмовiрно, що вiн озирнувся б, чи не знайде вiн квiтки, яку можна було б зiрвати.
  Прикинутись, що саме цим вiн i займався, намагаючись знайти для неї квiтку. Жарт був у тому, що шофер знав. Можливо вiн був iрландцем. Коли вона дiсталася до машини, що чекала бiля дороги, вiн уже встав з сидiння водiя i стояв там. - Ти дозволив йому заблукати? вiн спитав. Вiн знав, що вона розумiє, що має на увазi. Вiн сплюнув на землю i посмiхнувся, коли вона сiла в машину.
  *
  Етель була на лiтературнiй вечiрцi в Чикаго. Чоловiки та жiнки ходили курити цигарки. Був невеликий потiк розмов. Люди зникли на кухнi квартири. Там подавали коктейлi. Етель сидiла в маленькiй кiмнатi у коридорi, i до неї пiдiйшов чоловiк. Вiн помiтив її, вибрав. Поруч iз нею стояв порожнiй стiлець, вiн пiдiйшов i сiв. Вiн був прямий. "Схоже, тут нiхто нiчого не уявляє. Я Фред Веллс", - сказав вiн.
  "Для тебе це нiчого не означає. Нi, я не пишу романiв та есе. Я не малюю i не лiплю. Я не поет". Вiн посмiявся. Вiн був новою людиною для Етель. Вiн смiливо глянув на неї. Його очi були сiрувато-блакитнi, холоднi, як i її власнi. "Принаймнi, - подумала вона, - вiн смiливий".
  Вiн наголосив на її. "Ти менi згодишся", - можливо, подумав вiн. Вiн шукав жiнку, яка б його розважила.
  Вiн був у старiй грi. Чоловiк хотiв розповiсти про себе. Вiн хотiв, щоб жiнка слухала, справляла враження i здавалася поглиненою, коли вiн говорив про себе.
  Це була чоловiча гра, але жiнки були не кращими. Жiнка хотiла, щоб її захоплювали. Їй хотiлося краси особистостi, i їй хотiлося, щоб чоловiк усвiдомлював її красу. "Я можу пiдтримати майже будь-якого чоловiка, якщо вiн вважає мене красивою", - думала iнодi Етель.
  "Послухайте, - сказав чоловiк, якого вона побачила на вечiрцi, людина на iм'я Фред Веллс, - ви не один з них, чи не так?" Вiн зробив швидкий рух рукою у бiк решти, що сидiли в маленькiй кiмнатi, i в бiк тих, хто був у великiй кiмнатi неподалiк. - Можу сперечатися, що нi. Ти так не виглядаєш, - сказав вiн, посмiхаючись. "Не те, щоб я мав щось проти цих людей, особливо чоловiкiв. Я вважаю, що вони видатнi люди, принаймнi деякi з них.
  Чоловiк засмiявся. Вiн був живий, як фокстер'єр.
  "Я сам потяг за ниточки, щоб потрапити сюди", - сказав вiн, смiючись. "Я справдi не належу. А ви? Ви лiпите? Багато жiнок так роблять. Вони виймають це в такий спосiб. Можу сперечатися, що нi. То був чоловiк рокiв тридцяти п'яти, дуже стрункий i живий. Вiн продовжував усмiхатися, але його усмiшка була дуже глибокої. Маленькi посмiшки змiнювалися один за одним на його гострому обличчi. Вiн мав дуже чiткi риси обличчя, такi, якi можна було побачити в рекламi цигарок чи одягу. З якоїсь причини вiн змусив Етель подумати про прекрасного, породистого собаку. Реклама... "найодягнений чоловiк у Прiнстонi"... "людина у Гарвардi, яка, швидше за все, досягне успiху у життi, обраний своїм класом". Вiн був у гарного кравця. Його одяг був помiтною. Вони, без сумнiву, були бездоганно правi.
  Вiн нахилився, щоб щось прошепотiти Етель, наблизивши своє обличчя до її обличчя. - Я не думав, що ти один iз них, - сказав вiн. Вона нiчого не розповiла йому про себе. Було видно, що в ньому панував якийсь рiзкий антагонiзм щодо знаменитостей, що були на вечiрцi.
  "Подивися на них. Вони думають, що вони просто покидьки, чи не так?"
  "До бiса їхнi очi. Тут гуляють з важливим виглядом, жiнки-знаменитостi пiдлещуються перед чоловiками-знаменитостями, жiнки-знаменитостi теж вихваляються".
  Вiн не сказав цього одразу. Це малося на увазi в його манерi. Вiн присвятив їй вечiр, водив її та знайомив зi знаменитостями. Здавалося, вiн знав їх усiх. Вiн сприймав речi як належне. "Ось, Карле, йди сюди", - скомандував вiн. Це був наказ Карлу Сендбергу, великому широкоплечому чоловiковi з сивим волоссям. Було щось у манерах Фреда Уеллса. Вiн справляв враження на Етель. "Бачите, я називаю його на iм'я. Я говорю: "Iди сюди", i вiн приходить". Вiн кликав до себе рiзних людей: Бена, Джо та Френка. "Я хочу, щоб ти познайомився з цiєю жiнкою".
  "Вона ж жителi пiвдня", сказав вiн. Вiн уловив це з промови Етель.
  "Вона тут найкрасивiша жiнка. Вам нема про що турбуватися. Вона не якийсь художник. Вона не проситиме тебе нi про якi послуги.
  Вiн став знайомим та довiрчим.
  - Вона не проситиме вас написати передмову до якоїсь збiрки вiршiв, нiчого такого роду.
  "Я не беру участi в цiй грi", - сказав вiн Етель, - "i все ж таки я теж". Вiн вiдвiв її на кухню квартири та принiс їй коктейль. Вiн запалив для неї цигарку.
  Вони стояли трохи осторонь, далеко вiд натовпу людей, потiшила Етель. Вiн пояснив їй, ким вiн був, все ще посмiхаючись. "Думаю, я найнижчий iз людей", - весело сказав вiн, але при цьому ввiчливо посмiхнувся. У нього були крихiтнi чорнi вуса, i, доки вiн говорив, вiн їх погладжував. Його мова дивним чином нагадувала гавкiт маленької собачки на дорозi, собаки, що рiшуче гавкає на автомобiль на дорозi, на автомобiль, що проїхав поворот.
  Вiн був людиною, яка заробила грошi на патентному медичному бiзнесi i поспiхом все пояснила Етель, поки вони стояли разом. "Я наважуся сказати, що ви жiнка з сiм'ї, будучи жителем пiвдня. Ну я нi. Я помiтив, що майже у всiх жителiв пiвдня є сiм'я. Я з Айови".
  Очевидно, вiн був людиною, яка жила своєю зневагою. Вiн говорив про те, що Етель - житель пiвдня, з презирством у голосi, з зневагою до того, що вiн намагався тримати себе в руках, як би кажучи - смiючись: "Не намагайся нав'язати менi це, тому що ти житель пiвдня.
  "Ця гра зi мною не пiде.
  "Але подивiться. Я смiюся. Я не серйозно.
  "Та! Та!"
  "Цiкаво, чи вiн схожий на мене", - подумала Етель. "Цiкаво, чи такий я?"
  Є певнi люди. Вони вам не дуже подобаються. Ти залишаєшся поруч iз ними. Вони вчать вас речам.
  Вiн нiби прийшов на вечiрку тiльки для того, щоб знайти її, i знайшовши її, залишився задоволений. Зразу ж, зустрiвши її, вiн захотiв пiти. - Давай, - сказав вiн, - давай пiдемо звiдси. Тут нам доведеться постаратися, щоби добути напої. Нiде сiсти. Ми не можемо говорити. Ми тут не маємо жодного значення".
  Йому хотiлося виявитися де-небудь, в атмосферi, де вiн мiг би здатися собi важливiшим.
  "Давайте вирушимо до центру мiста, до одного з великих готелiв. Ми можемо пообiдати там. Я подбаю про напої. Дивись на мене." Вiн продовжував усмiхатися. Етель це не хвилювало. У неї було дивне уявлення про цю людину з того моменту, як вiн вперше прийшов до неї. Було вiдчуття Мефiстофеля. Вона була здивована. "Якщо вiн такий, то я дiзнаюся про нього", - подумала вона. у центрi мiста, де вiн знайшов для неї мiсце у тихому куточку. З напоями вiн впорався.
  Вiн, здавалося, хотiв порозумiтися i почав розповiдати їй про свого батька. "Я говоритиму про себе. Ви не заперечуєте?" Вона сказала, що нi. Вiн народився в окружному мiстi штату Айова. Вiн пояснив, що його батько займається полiтикою i мав стати скарбником округу.
  Зрештою, ця людина мала свою iсторiю. Вiн розповiв Етель про своє минуле.
  В Айовi, де вiн провiв своє дитинство, довгий час все йшло добре, але потiм його батько використав кошти округу для якихось власних спекуляцiй i попався. Настав перiод депресiї. Акцiї, купленi його батьком iз маржою, рiзко впали. Його застали зненацька.
  Це, як зрозумiла Етель, сталося приблизно в той час, коли Фред Веллс навчався у старшiй школi. "Я не витрачав час на те, щоб марудити", - сказав вiн гордо i швидко. "Я приїхав до Чикаго".
  Вiн пояснив, що розумний. "Я реалiст", сказав вiн. "Я не пом'якшую слова. Я розумний. Я страшенно розумний.
  - Б'юся об заклад, що я досить розумний, щоб побачити тебе наскрiзь, - сказав вiн Етель. "Я знаю, хто ти. Ви незадоволена жiнка". Вiн усмiхнувся, сказавши це.
  Етель вiн не подобався. Їй було весело та цiкаво. У якомусь сенсi вiн навiть подобався. Принаймнi вiн принiс полегшення пiсля деяких чоловiкiв, яких вона зустрiла в Чикаго.
  Вони продовжували пити, поки чоловiк розмовляв i поки подавався замовлену ним вечерю, а Етель любила випити, хоча випивка не сильно на неї впливала. Випивка принесла полегшення. Це додало їй смiливостi, хоча напиватися було зовсiм не весело. Вона напилась лише один раз, i коли зробила це, залишилася одна.
  Це було ввечерi, коли вона ще була в унiверситетi перед iспитом. Гарольд Ґрей допомагав їй. Вiн залишив її, i вона пiшла до своєї кiмнати. У неї там була пляшка вiскi, i вона її випила. Пiсля цього вона впала в лiжко i почулася погано. Вiскi не зробило її п'яною. Здавалося, це порушило її нерви, зробило її розум надзвичайно холодним i ясним. Хвороба прийшла пiсля цього. "Я бiльше так не зроблю", - сказала вона собi тодi.
  У ресторанi Фред Веллс продовжував пояснюватися. Вiн нiби вважав за необхiдне пояснити свою присутнiсть на лiтературному вечорi, нiби кажучи: "Я не з їхнього числа. Я не хочу бути таким.
  "Мої думки такi небезпечнi", - подумала Етель. Вона цього не сказала.
  Вiн приїхав до Чикаго молодим чоловiком, який щойно закiнчив школу, i через деякий час почав знайомитися з артистичною та лiтературною публiкою. Безперечно, знання таких людей надавало людинi, такiй людинi, як вона сама, певне становище. Вiн купував їм обiди. Вiн ходив iз ними.
  Життя - гра. Знати таких людей - це лише одна рука у грi.
  Вiн став колекцiонером перших видань. "Це хороший план", - сказав вiн Етель. "Здається, це вiдносить тебе до певного класу, i, крiм того, якщо ти проникливий, ти можеш на цьому заробити, тобто немає жодної причини, якщо ти стежиш за своїм кроком, чому ти маєш втрачати грошi".
  Так вiн влився у лiтературну публiку. Вони були, подумав вiн, дбайливими, егоїстичними та чутливими. Вони потiшили чоловiка. Бiльшiсть жiнок, подумав вiн, були досить м'якими та легковажними.
  Вiн продовжував посмiхатися та погладжувати вуса. Вiн займався першими виданнями та вже мав чудову колекцiю. "Я вiдвезу тебе подивитися на них", - сказав вiн.
  "Вони у моїй квартирi, але моєї дружини немає у мiстi. Звичайно, я не чекаю, що ти пiдеш зi мною сьогоднi ввечерi.
  - Я знаю, що ти не дурень.
  "Я не такий дурень, щоб думати, що тебе можна так легко отримати, що тебе можна зiрвати, як стигле яблуко з дерева", - ось що вiн подумав.
  Вiн запропонував вечiрку. Етель могла б знайти iншу жiнку, а вiн iншого чоловiка. Вийшла б гарна невелика вечiрка. Вони вечеряли у ресторанi, а потiм йшли до нього на квартиру подивитися його книги. - Ти не гидливий, так? вiн спитав. "Знаєте, там буде ще одна жiнка та ще один чоловiк.
  - Моєї дружини ще мiсяць не буде у мiстi.
  "Нi", - сказала Етель.
  Весь той перший вечiр вiн провiв у ресторанi, пояснюючись. "Для деяких людей, найрозумнiших, життя - це просто гра", - пояснив вiн. Ти витягаєш iз цього все, що можеш. Були рiзнi люди, якi грали у цю гру по-рiзному. Деякi, за його словами, вважалися дуже респектабельними. Вони, як i вiн, займалися бiзнесом. Ну вони не продавали патентованi лiки. Вони продавали вугiлля, залiзо чи машини. Або вони керували заводами чи шахтами. Це все була одна гра. Грошова гра.
  "Знаєш, - сказав вiн Етель, - я думаю, що ти такого самого сорту, як i я.
  "Тебе теж нiчого особливого не захоплює.
  "Ми однiєї породи".
  Етель не вiдчувала себе задоволеною. Їй було весело, але водночас трохи прикро.
  "Якщо це правда, то я не хочу, щоб це було так".
  I все-таки її зацiкавила, можливо, його впевненiсть, його смiливiсть.
  Хлопчиком i юнаком вiн жив у мiстечку в Айовi. Вiн був єдиним сином у сiм'ї, i було три дочки. Його батько, здавалося, завжди мав багато грошей. Вони жили добре, для цього мiста жили досить на широку ногу. Були автомобiлi, конi, великий будинок, грошi витрачалися праворуч та лiворуч. Кожнiй дитинi в сiм'ї батько давав допомогу. Вiн нiколи не питав, на що вони були витраченi.
  Потiм сталася аварiя, i батько потрапив до в'язницi. Вiн прожив недовго. На щастя були грошi на страховку. Мати i дочки, виявивши обережнiсть, змогли порозумiтися. "Думаю, мої сестри вийдуть замiж. Вони цього ще не зробили. Жодному з них не вдалося зачепити людину", - сказав Фред Веллс.
  Вiн сам хотiв стати газетярем. Це була його пристрасть. Вiн приїхав до Чикаго i влаштувався репортером в одну з щоденних газет Чикаго, але незабаром вiдмовився вiд неї. З його слiв, грошей на це не вистачило.
  Вiн шкодував про це. "Я був би чудовим газетярем", - сказав вiн. "Нiщо не потрясло б мене, нiщо не збентежило б мене". Вiн продовжував пити, їсти i говорити про себе. Можливо, випите ним спиртне зробило його смiливiшим у розмовах, безрозсуднiшим. Це не зробило його п'яним. "На нього це дiє так само, як i на мене", - подумала Етель.
  "Припустимо, що репутацiя чоловiка чи жiнки має бути зруйнована", - весело сказав вiн. "Скажiмо, через сексуальний скандал, чогось такого роду... того, що так огидно багатьом iз цих лiтераторiв, яких я знаю, багатьом так званим людям високого класу. "Хiба вони не багато чистих?" Клятi дiти. Етель здавалося, що чоловiк перед нею, мабуть, ненавидить людей, серед яких вона його знайшла, людей, чиї книжки вiн збирав. У ньому, як i в нiй, була плутанина емоцiй. Вiн продовжував розмовляти весело, посмiхаючись, без зовнiшнього прояву емоцiй.
  Письменники, сказав вiн, вищi письменники також були безпринципними. Така людина мала роман iз якоюсь жiнкою. Що сталося? Через деякий час цьому настав кiнець. "Насправдi кохання не iснує. Це все нiсенiтниця i нiсенiтниця", - заявив вiн.
  "З такою людиною, великим лiтературним дiячем, ха! Сповнений слiв, як i я.
  "Але робить так багато чортових претензiй щодо слiв, якi вiн вимовляє.
  "Нiби все у свiтi справдi мало таке велике значення. Що вiн робить пiсля того, як усе покiнчено з якоюсь жiнкою? Вiн робить iз цього лiтературний матерiал.
  "Вiн нiкого не дурить. Усi знають.
  Вiн повернувся до своїх розмов про те, щоб бути газетчиком, i зупинився на цьому. "Припустимо, жiнка, скажiмо, замiжня". Вiн сам був одруженою людиною, одружився з жiнкою, яка була дочкою людини, яка володiла бiзнесом, яким вiн зараз займався. Чоловiк був мертвий. Тепер вiн контролював бiзнес. Якщо його власна дружина... - Їй краще зi мною не дурiє... Я такого точно не потерплю, - сказав вiн.
  Припустимо, жiнка, одружена i таке iнше, закрутить роман з чоловiком, а не зi своїм чоловiком. Вiн уявляв себе газетярем, який розповiдає таку iсторiю. Це були визначнi люди. Якийсь час вiн працював репортером, але жодна подiбна справа не потрапила до його рук. Здається, вiн шкодував про це.
  "Вони визначнi люди. Вони багатi чи займаються мистецтвом, великi люди займаються мистецтвом, полiтикою чи чимось у цьому родi". Чоловiка вдалося запустити. "I ось жiнка намагається мене обробити. Допустимо, я головний редактор газети. Вона приходить до мене. Вона плаче. "Заради бога, пам'ятайте, що в мене є дiти".
  - У тебе є, га? Чому ти не подумав про це, коли вплутався в цю справу? Маленькi дiти зруйнували своє життя. Фадж! Чи було моє власне життя зруйноване через те, що мiй батько помер у в'язницi? Можливо, це поранило моїх сестер. Я не знаю. Їм може бути важко знайти респектабельного чоловiка. Я розiрвав би її прямо на частини. Я не зазнаю пощади.
  У цiй людинi була якась дивна, яскрава, сяюча ненависть. "Я такий? Боже, допоможи менi, я такий? Етель замислилась.
  Вiн хотiв зробити комусь боляче.
  Фред Веллс, який приїхав до Чикаго пiсля смертi батька, недовго залишався в газетнiй грi. Для нього не було достатньо грошей, щоби заробити. Вiн потрапив у рекламу, в рекламне агентство як копiрайтер. "Я мiг би стати письменником", - заявив вiн. Насправдi вiн написав кiлька оповiдань. То були мiстичнi iсторiї. Йому подобалося їх писати, i вiн не мав проблем iз публiкацiєю. Вiн писав для одного з журналiв, якi друкують подiбнi речi. "Я також написав правдивi зiзнання", - сказав вiн. Вiн засмiявся, розповiдаючи про це Етель. Вiн уявляв себе молодою дружиною з чоловiком, хворим на туберкульоз.
  Вона завжди була безневинною жiнкою, але особливо не хотiла нею бути. Вона забрала чоловiка на Захiд, в Арiзону. Чоловiка майже не було, але вiн протримався два чи три роки.
  Саме в цей час жiнка з розповiдi Фреда Уеллса змiнила йому. Там був чоловiк, молодий чоловiк, якого вона хотiла, i тому вона виповзала з ним ночами до пустелi.
  Ця iсторiя, це визнання дали Фреду Уеллсу можливiсть. Видавцi журналу схопилися за це. Вiн уявив себе дружиною цього хворого. Там вiн лежав, повiльно вмираючи. Вiн уявляв, як молода дружина переповнюється каяттю. Фред Уеллс сидiв за столом у ресторанi "Чикаго" з Етель, погладжуючи вуса i розповiдаючи про це. Вiн точно описав те, що, за його словами, було почуттями жiнки. Вночi вона чекала, поки настане темрява. Були м'якi пустельнi мiсячнi ночi. Молодий чоловiк, якого вона взяла як коханець, пiдкрався до будинку, в якому вона жила зi своїм хворим чоловiком, будинку, розташованому на околицi мiста в пустелi, i вона пiдкралася до нього.
  Якось уночi вона повернулася, а її чоловiк був мертвий. Бiльше вона нiколи не бачила коханця. "Я висловив багато каяття", - сказав Фред Уеллс, знову смiючись. "Я зробив його товстим. Я неабияк ув'язнив у цьому. Думаю, все найцiкавiше, що моя уявна жiнка колись отримувала там, з iншим чоловiком, у залитiй мiсячним свiтлом пустелi, але потiм я змусив її добряче просочуватися каяттю.
  "Розумiєте, я хотiв його продати. Я хотiв, щоб це було опублiковано", - сказав вiн.
  Фред Веллс втягнув Етель Лонг збентежено. Це було неприємно. Потiм вона зрозумiла, що це була її власна провина. Одного разу, через тиждень пiсля того, як вона пообiдала з ним, вiн зателефонував їй. "У мене є дещо шикарне", сказав вiн. У мiстi була одна людина, вiдомий англiєць, письменник, i Фред приєднався до нього. Вiн запропонував вечiрку. Етель мала знайти iншу жiнку, а Фред - англiйця. "Вiн перебуває в Америцi з лекцiйним туром, i всi iнтелектуали тримають його пiд контролем", - пояснив Фред. "Ми влаштуємо йому iншу вечiрку". Чи знала Етель про iншу жiнку, яку вона могла б отримати? "Так", сказала вона.
  "Вiзьмiть живого", - сказав вiн. "Ти знаєш."
  Що вiн мав на увазi пiд цим? Вона була впевнена у собi. "Якщо така людина... якщо вона зможе щось на мене нацькувати".
  Їй було нудно. Чому нi? З нею у бiблiотецi працювала жiнка, яка могла б це зробити. Вона була на рiк молодшою за Етель, маленька жiнка, яка пристрасно любила письменникiв. Iдея зустрiчi з такою вiдомою людиною, як цей англiєць, була б для неї захоплюючою. Вона була досить блiдою дочкою респектабельної сiм'ї в одному з передмiсть Чикаго i мала невиразне бажання стати письменницею.
  "Так, я пiду", сказала вона, коли Етель заговорила з нею. Вона була з тих жiнок, якi завжди захоплювалися Етель. Жiнки в унiверситетi, якi закохувалися в неї, були саме такими. Вона захоплювалася стилем Етель i тим, що вона вважала її смiливiстю.
  "Ти хочеш пiти?"
  "О, дааа". Голос жiнки тремтiв вiд хвилювання.
  "Чоловiки одруженi. Ти це розумiєш?
  Жiнка на iм'я Хелен на мить вагалася; це було для неї чимось новим. Її губи тремтiли. Мабуть, вона подумала...
  Можливо, вона подумала... "Жiнка не може завжди йти вперед, нiколи не маючи пригод". Вона подумала... "У витонченому свiтi такi речi доводиться приймати".
  Фред Веллс як приклад витонченої людини.
  Етель спробувала все пояснити зрозумiло. Вона цього не зробила. Жiнка перевiряла її. Її надихала думка про зустрiч iз вiдомим письменником, англiйською.
  У той момент у неї не було можливостi зрозумiти справжнє ставлення Етель, її почуття начхати, бажання ризикувати, можливо, перевiрити себе. - Ми пообiдаємо, - сказала вона, - а потiм пiдемо на квартиру мiстера Уеллса. Його дружини там не буде. Будуть напої.
  "Будуть лише двоє чоловiкiв. Ви не боїтеся?" - спитала Хелен.
  "Нi." Етель була у веселому та цинiчному настрої. "Я можу подбати про себе."
  - Дуже добре, я пiду.
  Етель нiколи не забуде того вечора з цими трьома людьми. Це була одна з пригод у її життi, яка зробила її такою, якою вона є. "Я не такий уже й милий". Думки проносилися в її головi на день пiзнiше, коли вона їхала дорогами Джорджiї зi своїм батьком. Вiн був ще однiєю людиною, спантеличеною власним життям. Вона не була з ним вiдвертою i вiдкритою, як i з тiєю наївною жiнкою Хелен, яку взяла на вечiрку з двома чоловiками тiєї ночi в Чикаго.
  Англiйський письменник, який прийшов на вечiрку з Фредом Уеллсом, був широкоплечою, досить зморщеною людиною. Вiн здавався цiкавим та зацiкавленим у тому, що вiдбувається. Такi англiйцi приїжджають до Америки, де їхнi книги продаються у великих кiлькостях, куди вони приїжджають читати лекцiї та збирати грошi.
  Було щось щодо таких людей до всiх американцiв. "Американцi такi дивнi дiти. Дорогий мiй, вони чудовi".
  Щось дивовижне, завжди трохи поблажливе. "Левовi дитинчата". Вам хотiлося сказати: "Будь проклятi твої очi. Iди до бiса." З ним тiєї ночi в квартирi Фреда Уеллса в Чикаго це могло бути просто задоволенням цiкавостi. "Я подивлюся, що з себе представляють такi американцi".
  Фред Веллс був марнотратом. Вiн повiв решту пообiдати в дорогий ресторан, а потiм у свою квартиру. Це також було дорого. Вiн пишався цим. Англiєць був дуже уважний до жiнки Елен. Чи ревнувала Етель? "Я хотiла б, щоб вiн був у мене", - подумала Етель. Їй хотiлося б, щоб англiєць придiляв їй бiльше уваги. Їй здавалося, що вона каже йому щось, намагаючись порушити його самовладання.
  Хелен явно була надто наївною. Вона вклонялася. Коли вони всi дiсталися до квартири Фреда, Фред продовжував подавати напої, i майже вiдразу Хелен наполовину напилася, i в мiру того, як вона напивалася все бiльше i бiльше i, як думала Етель, ставала все бiльш i бiльш дурною, англiєць стривожився.
  Вiн навiть став шляхетним... благородний англiєць. Кров покаже. - Любий мiй, треба бути джентльменом. Чи була Етель засмучена тим, що чоловiк подумки пов'язував її з Фредом Уеллсом? "До бiса тебе", - весь час хотiлося сказати їй. Вiн був схожий на дорослого чоловiка, який раптово опинився в кiмнатi з дiтьми, якi погано поводилися... "Бог знає, чого вiн чекає тут", - подумала Етель.
  Елен пiдвелася з стiльця пiсля кiлькох напоїв, невпевнено пройшла через кiмнату, де всi сидiли, i кинулася на диван. Її сукня була безладна. Ноги були надто оголенi. Вона продовжувала бовтати ногами i безглуздо смiятися. Фред Веллс продовжував напувати її напоями. "Ну, у неї гарнi ноги, чи не так?" - сказав Фред. Фред Веллс був надто грубий. Вiн був справдi гнилим. Етель це знала. Що її обурювало, то це думка про те, що англiєць не знав, що вона знає.
  Англiєць почав говорити з Етель. "Що це все означає? Чому вiн має намiр напоїти цю жiнку? Вiн нервував i, мабуть, шкодував, що не прийняв запрошення Фреда Уеллса. Вiн та Етель деякий час сидiли за столиком, перед яким стояли напої. Англiєць продовжував ставити їй питання про неї саму, з якої частини країни вона приїхала i що робить у Чикаго. Вiн дiзнався, що вона є студенткою унiверситету. Все ще було... у його манерах... щось... вiдчуття вiдстороненостi вiд усього цього... англiйський джентльмен в Америцi... "занадто страшенно безособовий", - подумала Етель. Етель порушувалась.
  "Дивнi цi американськi студентки, якщо це зразок, якщо вони так проводять вечори", - думав англiєць.
  Нiчого подiбного вiн не сказав. Вiн продовжував намагатись пiдтримати розмову. Вiн потрапив у щось, у ситуацiю, яка йому не подобалася. Етель була рада. Як менi витончено вибратися з цього мiсця i подалi вiд цих людей? Вiн встав, маючи намiр, безсумнiвно, вибачитись i пiти.
  Але була Хелен, тепер п'яна. В англiйцi прокинулося почуття лицарства.
  У цей момент з'явився Фред Веллс i вiдвiв англiйця до своєї бiблiотеки. Зрештою, Фред був бiзнесменом. "Вiн у мене тут. У мене тут є деякi його книжки. З таким успiхом я мiг би попросити його дати їм автограф", - думав Фред.
  Фред теж думав про щось iнше. Можливо, англiєць не зрозумiв, що мав на увазi Фред. Етель не чула, що було сказано. Двоє чоловiкiв разом пiшли до бiблiотеки i там заговорили. Згодом, пiсля того, що сталося з нею пiзнiше того вечора, Етель цiлком могла здогадатися, про що йшлося.
  Фред просто вважав само собою зрозумiлим, що англiєць такий самий, як i вiн сам.
  Весь тон того вечора раптово змiнився. Етель злякалася. Оскiльки їй було нудно i вона хотiла розважитись, вона заплуталася. Вона уявила розмову мiж двома чоловiками в сусiднiй кiмнатi. Фред Веллс, що говорить... вiн не був такою людиною, як Гарольд Грей, викладач унiверситету... "Ось у мене є для вас ця жiнка"... маючи на увазi жiнку Хелен. Фред там, у тiй кiмнатi, розмовляє з iншим чоловiком. Етель зараз не думала про Хелен. Вона думала про себе. Хелен напiвбезпорадно лежала на диванi. Чи захоче чоловiк жiнку в такому станi, жiнку, яка наполовину безпорадна через пияцтво?
  Це був би напад. Можливо, знайдуться чоловiки, яким подобається завойовувати своїх жiнок у такий спосiб. Тепер вона тремтiла вiд страху. Вона була дурною, дозволивши собi потрапити у владу такої людини, як Фред Веллс. У сусiднiй кiмнатi розмовляли двоє чоловiкiв. Вона могла чути їхнi голоси. У Фреда Уеллса був рiзкий голос. Вiн щось сказав своєму гостю, англiйцю, i настала тиша.
  Без сумнiву, вiн уже подбав про те, щоб ця людина пiдписала свої книги. Вiн би їх пiдписав. Вiн пропонував.
  "Ну, бач, у мене є для тебе жiнка. Є один для тебе та один для мене. Можеш узяти того, хто лежить на диванi.
  "Розумiєте, я зробив її абсолютно безпорадною. Особливої боротьби не буде.
  "Ви можете вiдвести її до спальнi. Вас не потурбують. Ви можете залишити iншу жiнку менi.
  Мабуть, тiєї ночi було щось подiбне.
  Англiєць перебував у кiмнатi з Фредом Уеллсом, а потiм раптово вийшов. Вiн не дивився на Фреда Уеллса i бiльше з ним не розмовляв, хоча пильно подивився на Етель. Вiн засуджував її. - То ти теж у цьому зацiкавлений? Гаряча хвиля обурення охопила Етель. Англiйський письменник нiчого не сказав, але пiшов у коридор, де висiло його пальто, взяв його та накидку, яку носила жiнка Хелен, i повернувся до кiмнати.
  Вiн трохи зблiд. Вiн намагався заспокоїтись. Вiн був злий i схвильований. Фред Веллс повернувся до кiмнати i зупинився у дверях.
  Можливо, англiйський письменник сказав Фреду щось неприємне. "Я не дозволю йому, бо вiн дурень, зiпсувати менi вечiрку", - думав Фред. Стороною Фреда мала стати сама Етель. Тепер вона це знала. Очевидно, англiєць думав, що Етель була однiєю з таких, як Фред. Його не хвилювало те, що з нею сталося. Страх Етель минув, i вона почала злитися, готова до бою.
  "Було б смiшно, - швидко подумала Етель, - якби англiєць припустився помилки". Вiн збирається врятувати того, хто хоче рятуватися. "Її найлегше отримати, а не мене", - подумала вона з гордiстю. "Так ось вiн така людина. Вiн один iз чеснотних.
  "До бiса його. Я дав йому шанс. Якщо вiн не хоче цього брати, я не проти". Вона мала на увазi, що дала чоловiковi можливiсть дiзнатися про неї, якби вiн дiйсно цього хотiв. "Яка дурiсть", - подумала вона потiм. Вона не дала цiй людинi жодного шансу.
  Англiєць, очевидно, вiдчував вiдповiдальнiсть за жiнку Елен. Зрештою, вона була зовсiм безпорадною, не зовсiм зникла. Вiн пiдняв її на ноги i допомiг одягти пальто. Вона пригорнулася до нього. Вона почала плакати. Вона пiдняла руку i погладила його по щоцi. Для Етель було очевидно, що вона готова здатися i що англiєць її не хоче. "Все гаразд. Я вiзьму таксi, i ми поїдемо. Скоро з тобою все буде гаразд, - сказав вiн. Ранiше ввечерi вiн дiзнався деякi факти про Хелен, як i про Етель. Вiн знав, що вона незамiжня жiнка, яка живе десь у передмiстi зi своїми батьком i матiр'ю. Вона зайшла не так далеко, але вона зайшла не так далеко, але вона зайшла не так далеко, але. повiв її з квартири i вниз сходами.
  *
  Етель поводилася як людина, яка отримала удар. Те, що сталося в квартирi того вечора, сталося раптово. Вона сидiла, нервово перебираючи склянку. Вона була блiда. Фред Веллс не вагався. Вiн стояв мовчки, чекаючи, поки iнший чоловiк з iншою жiнкою пiдуть, а потiм попрямував прямо до неї. "А ти." Частково тепер вiн зганяв на нiй свiй гнiв на iншого чоловiка. Етель стала обличчям до нього. Тепер на його обличчi не було посмiшки. Очевидно, це був якийсь збоченець, можливо садист. Вона глянула на нього. Якимось дивним чином їй навiть подобалася ситуацiя, в яку вона потрапила. Це мав бути бiй. "Я подбаю про те, щоб ти не вичерпав мене", - сказав Фред Веллс. - Якщо ти вийдеш звiдси сьогоднi ввечерi, ти пiдеш голим. Вiн швидко простяг руку i схопив її сукню бiля шиї. Швидким рухом вiн розiрвав сукню. - Тобi доведеться роздягнутися, якщо ти пiдеш звiдси, перш нiж я отримаю те, що хочу.
  "Ти так думаєш?"
  Етель побiлiла, як крейда. Як уже говорилося, у якомусь сенсi їй ця ситуацiя скорiше подобалася. У боротьбi, що послiдувала за цим, вона не скрикнула. Її сукня страшенно порвалася. Одного разу пiд час боротьби Фред Веллс ударив її кулаком по обличчю i збив з нiг. Вона швидко схопилася. Розумiння прийшло до неї швидко. Чоловiк перед нею не наважився б продовжувати боротьбу, якби вона закричала голосним голосом.
  У тому ж будинку мешкали ще люди. Вiн хотiв завоювати її. Вiн не хотiв її так, як нормальний чоловiк хоче жiнку. Вiн напоїв їх i напав на них, коли вони були безпораднi, або заразив їх терором.
  Двоє людей у квартирi мовчки боролися. Якось пiд час боротьби вiн жбурнув її через диван у кiмнатi, де сидiло четверо людей. Це зашкодило їй спину. Зараз вона не вiдчувала особливого болю. Це прийшло пiзнiше. Пiсля цього кiлька днiв у неї шкутильгала спина.
  На мить Фред Веллс подумав, що вона в нього. На його обличчi була посмiшка трiумфу. Очi в нього були хитрi, як очi тварини. Вона подумала - ця думка спала їй на думку - вона зараз абсолютно пасивно лежала на диванi, i його руки утримували її там. "Цiкаво, невже вiн так придбав свою дружину", - подумала вона.
  Можливо, нi.
  Вiн би, такий чоловiк зробив би це з жiнкою, на якiй вiн збирався одружитися, з жiнкою, яка мала грошi, якi вiн хотiв, її власна влада, з такою жiнкою вiн спробував би створити в собi враження мужностi.
  Вiн мiг би навiть поговорити з нею про кохання. Етель хотiлося розсмiятися. "Я тебе люблю. Ти моя люба. Ти для мене все." Вона згадала, що у чоловiка були дiти, у нього маленький син та дочка.
  Вiн постарався створити в свiдомостi дружини враження того, ким, як вiн знав, вiн не мiг i, можливо, не хотiв бути, людини типу англiйця, що тiльки-но вийшла з квартири, "невдахи". благородна людина", людина, яку вiн завжди доглядав i водночас зневажав. Вiн би спробував створити таке враження у свiдомостi однiєї жiнки, водночас злiсно ненавидячи її.
  Зганяти це на iнших жiнках. Рано ввечерi, коли вони разом вечеряли в ресторанi в центрi мiста, вiн продовжував говорити з англiйцем про американських жiнок. Вiн тонко намагався зруйнувати повагу чоловiка до американських жiнок. Вiн тримав розмову на певному низькому щаблi, готовий вiдступити i посмiхаючись пiд час розмови. Англiєць залишався цiкавим i спантеличеним.
  Боротьба у квартирi тривала недовго, i Етель подумала, що добре, що цього не сталося. Чоловiк виявився сильнiшим за неї. Зрештою, можливо, вона б скрикнула. Чоловiк не наважився б завдати їй надто серйозного болю. Вiн хотiв зламати її, приручити. Вiн розраховував на те, що вона не хоче, щоб стало вiдомо, що вона була з ним наодинцi в його квартирi вночi.
  Якби йому це вдалося, вiн, можливо, навiть заплатив би їй грошi, щоб вона мовчала.
  "Ти не дурень. Коли ти прийшов сюди, то знав, чого я хотiв.
  У якомусь сенсi це було б цiлком вiрно. Вона була дурою.
  Їй удалося швидким рухом звiльнитися. Там були дверi до коридору, i вона побiгла коридором на кухню квартири. Ранiше ввечерi Фред Веллс нарiзав апельсини i додавав їх у напої. На столi лежав великий нiж. Вона зачинила за собою кухоннi дверi, але сама вiдчинила їх для входу Фреда Уеллса, полоснувши його ножем по обличчю, ледь не зачепивши його обличчя.
  Вiн вiдступив. Вона йшла за ним коридором. Коридор був яскраво освiтлений. Вiн мiг бачити вираз її очей. - Ти сука, - сказав вiн, вiдступаючи вiд неї. Ти чортова сука.
  Вiн не боявся. Вiн був обережний, спостерiгаючи її. Його очi сяяли. - Думаю, ти зробила б це, чортова сука, - сказав вiн i посмiхнувся. Вiн був iз тих чоловiкiв, якi, зустрiвши її наступного тижня на вулицi, пiднiмуть капелюх i посмiхнуться. "Ти взяв надi мною гору, але я маю ще один шанс", - говорила його посмiшка.
  Вона взяла пальто i пiшла, вийшовши iз квартири через заднi дверi. Ззаду були дверi, що вели на невеликий балкон, i вони пройшли через них. Вiн не намагався йти за ним. Пiсля цього вона спустилася невеликими залiзними сходами на невеликий лужок у заднiй частинi будiвлi.
  Вона пiшла не одразу. Деякий час вона сидiла на сходах. У квартирi нижче за ту, яку займав Фред Веллс, сидiли люди. Там тихо сидiли чоловiки та жiнки. Десь у цiй квартирi була дитина. Вона почула, як вона плаче.
  Чоловiки та жiнки сидiли за картковим столом, i одна з жiнок встала та пiдiйшла до немовляти.
  Вона чула голоси та смiх. Фред Веллс не наважився б пiти за нею туди. "Це один тип чоловiкiв", - сказала вона собi тiєї ночi; - Можливо таких не так багато.
  Вона вийшла через двiр та ворота, у провулок i, нарештi, надвiр. То була тиха житлова вулиця. У кишенi пальта мала трохи грошей. Пальто частково закривало порванi мiсця на сукнi. Вона втратила капелюх. Перед житловим будинком стояла машина, очевидно, приватна, з шофером-негром. Вона пiдiйшла до чоловiка i засунула йому в руку купюру. "У мене проблеми", сказала вона. "Бiжи, виклич менi таксi. Ви можете залишити це собi, - сказала вона, простягаючи купюру.
  Вона була здивована, розсерджена, скривджена. Найбiльше її поранив не той чоловiк, Фред Веллс.
  "Я був надто впевнений у собi. Я думав, що iнша жiнка, Хелен, була наївною.
  "Я сам наївний. Я дурень.
  "Ви пораненi?" - спитав негр. Це був великий чоловiк середнього вiку. На її щоках була кров, i вiн мiг бачити це у свiтлi, що виходив iз входу до квартири. Одне з її очей опух. Пiсля цього вiн став чорним.
  Вона вже думала про те, що розповiсть, коли дiстанеться того мiсця, де в неї була кiмната. Спроба пограбування двоє чоловiкiв напали на неї на вулицi.
  Збив її з нiг, був iз нею досить жорстокий. "Вони схопили мою сумочку та втекли. Я не хочу про це повiдомляти. Я не хочу, щоб моє iм'я з'явилося у газетах". У Чикаго це зрозумiють та повiрять.
  Вона розповiла кольоровому чоловiковi казку. Вона посварилася iз чоловiком. Вiн посмiявся. Вiн це розумiв. Вiн вийшов iз машини i побiг викликати їй таксi. Поки вiн пiшов, Етель стояла, притулившись спиною до стiни будiвлi, там, де були важчi тiнi. На щастя, нiхто не пройшов повз, щоб побачити її, побиту i в синцях, що стоїть i чекає.
  OceanofPDF.com
  4
  
  Я Т БУВ Лiтня нiч, i Етель лежала в лiжку в будинку свого батька в Ленгдонi. Було вже пiзно, далеко за пiвнiч, i нiч була спекотною. Вона не могла спати. У нiй були слова, маленькi зграйки слiв, немов лiтаючi птахи... "Людина повинна зважитися, зважитися". Що? Думки стали словами. Губи Етель ворухнулися. Це боляче. Це боляче. Те, що ти робиш, завдає бiль. Те, що ти не робиш, завдає бiль". Вона прийшла пiзно i, втомлена вiд довгих роздумiв i переживань, просто скинула з себе одяг у темрявi своєї кiмнати. спала. Етель i її батько спали в кiмнатах унизу, але Бланш перейшла нагору.
  Етель кинулася геть оголена на лiжко. Вона вiдчувала будинок, кiмнату. Iнодi кiмната у будинку стає в'язницею. Його стiни тиснуть на вас. Iнодi вона неспокiйно рухалася. Маленькi хвилi почуттiв пробiгали нею. Коли тiєї ночi вона прокралася в будинок, напiвзасоромлена, роздратована на себе за те, що сталося ввечерi, у неї було таке почуття, що Бланш не спала i чекала її повернення до будинку. Коли Етель увiйшла, Бланш, можливо, навiть тихенько пiдiйшла до сходiв i подивилася вниз. У коридорi внизу горiло свiтло, i сходи вели вгору з коридору. Якби Бланш була там i дивилася вниз, Етель не змогла б побачити її у темрявi нагорi.
  Бланш почекала б, можливо, щоб посмiятися, а Етель хотiлося посмiятися з себе. Щоб смiятися з жiнки, потрiбна жiнка. Жiнки справдi можуть кохати одна одну. Вони наважуються. Жiнки можуть ненавидiти одна одну; вони можуть поранити та посмiятися. Вони наважуються. "Я могла знати, що так не пiде", - продовжувала думати вона. Вона думала про свiй вечiр. Була ще одна пригода, з iншим чоловiком. "Я зробив це знову". То був її втретє. Три спроби щось зробити iз чоловiками. Дозволити їм спробувати щось - подивитися, чи зможуть вони. Як i iншi це не спрацювало. Вона сама не знала, чому.
  "Вiн мене не зрозумiв. Вiн мене не зрозумiв".
  Що вона мала на увазi?
  Що треба було отримати? Чого вона хотiла?
  Вона думала, що хоче цього. Це був молодий чоловiк, Ред Олiвер, якого вона бачила у бiблiотецi. Вона дивилася на нього там. Вiн продовжував приходити. Бiблiотека була вiдкрита три вечори на тиждень, i вiн завжди приходив.
  Вiн розмовляв з нею дедалi бiльше. Бiблiотека закривалася о десятiй, а пiсля восьми вони часто залишалися однi. Люди пiшли у кiно. Вiн допомiг закритися на нiч. Потрiбно було зачинити вiкна, iнодi прибрати книги.
  Якби вiн справдi придбав її. Вiн не наважився. Вона зловила його.
  Це сталося тому, що вiн був надто сором'язливий, надто молодий i недосвiдчений.
  Вона сама не виявила достатньо терпiння. Вона не знала його.
  Можливо, вона просто використала його, щоб дiзнатися, чи хоче вона його чи нi.
  "Це було несправедливо, несправедливо".
  Дiзнатися про iншого, старшого чоловiка, хоче вона його чи нi.
  Спочатку молодший, молодий Рудий Олiвер, який почав приходити до бiблiотеки, дивлячись на неї своїми юними очима, хвилюючи її, не наважився запропонувати пiти з нею додому, а залишив її бiля дверей бiблiотеки. Пiзнiше вiн став трохи смiливiшим. Йому хотiлося торкнутися її, йому хотiлося доторкнутися до неї. Вона це знала. - Чи можу я пройти разом iз тобою? - спитав вiн досить нiяково. "Так. Чому нi? Це буде дуже приємно". Вона вела з ним цiлком формальний характер. Вiн почав iнодi йти з нею додому ночами. Лiтнi вечори в Джорджiї були довгими. Вони були гарячими. Коли вони пiдiйшли до будинку, на ганку сидiв суддя, її батько. Бланш була там. Часто суддя був засипав у своєму крiслi. диван, i Бланш згорнулася на ньому. Вона лежала без сну i спостерiгала.
  Коли Етель увiйшла, вона заговорила, побачивши, як молодий Олiвер залишив Етель бiля ворiт. Вiн затримався там, не бажаючи йти. Вiн хотiв бути коханцем Етель. Вона це знала. Це було тепер у його очах, у його сором'язливiй, невпевненiй промовi... закоханий молодик, у лiтню жiнку, що раптом пристрасно закохався. Вона могла робити з ним усе, що хотiла.
  Вона могла вiдчинити йому ворота, впустити його в те, що, як вiн думав, буде раєм. Це було привабливо. "Менi доведеться це зробити, якщо це буде зроблено. Менi доведеться сказати слово, повiдомити йому, що брама вiдчинилася. Вiн надто сором'язливий, щоб рухатися вперед", - подумала Етель.
  Вона не думала про це безперечно. Вона так подумала. Було вiдчуття своєї переваги над хлопцем. Це було чудово. Це було не так приємно.
  - Що ж, - сказала Бланш. Голос у неї був тихий, рiзкий i запитливий. - Ну, - сказала вона. I "Ну", вiдповiла Етель. Двi жiнки подивилися одна на одну, i Бланш засмiялася. Етель не смiялася. Вона посмiхнулася. Мiж двома жiнками було кохання. Була ненависть.
  Було щось, що людина рiдко розумiє. Коли суддя прокинувся, обидвi жiнки промовчали, i Етель одразу пiшла до своєї кiмнати. Вона дiстала книгу i, лежачи в лiжку, спробувала читати. Вночi того лiта були надто спекотнi, щоб спати. У суддi було радiо, i iнодi вечорами вiн його вмикав. Це було у вiтальнi внизу. Коли вiн увiмкнув його i наповнив будинок голосами, вiн сiв поруч i заснув. Вiн хропiв, коли спав. Незабаром Бланш пiдвелася i пiднялася нагору. Двi жiнки залишили суддю сплячим у крiслi бiля радiо. Шуми, що долинали з далеких мiст, iз Чикаго, де жила Етель, iз Цинциннатi, iз Сент-Луїса, не розбудили його. Чоловiки говорили про зубну пасту, грали оркестри, чоловiки вимовляли промови, спiвали негритянськi голоси. Бiлi спiваки Пiвночi наполегливо й доблесно намагалися спiвати, як негри. Шуми тривали довгий час. "WRYK... CK... прийшов до вас на знак люб'язностi... змiнити спiдню бiлизну... купити нову спiдню бiлизну...
  "Почисти зуби. Сходiть до свого стоматолога.
  "Безмежно надано".
  Чикаго, Сент-Луїс, Нью-Йорк, Ленгдон, Джорджiя.
  Як ви вважаєте, що вiдбувається сьогоднi ввечерi в Чикаго? Там спекотно?
  - Точний час зараз десять дев'ятнадцять.
  Суддя, раптом прокинувшись, вимкнув апарат i пiшов спати. Минув ще один день.
  "Минуло дуже багато днiв", - подумала Етель. Ось вона була, у цьому будинку, у цьому мiстi. Тепер її батько почав її боятися. Вона знала, що вiн вiдчуває.
  Вiн привiз її туди. Вiн задумав i зекономив. Її вiдхiд до школи та вiдсутнiсть на кiлька рокiв коштували грошей. Потiм нарештi ця позицiя виникла. Вона стала мiським бiблiотекарем. Чи має вона щось йому, мiсту через нього?
  Щоб бути респектабельним... таким, яким вiн був.
  "До бiса це".
  Вона повернулася туди, де мешкала дiвчинкою, де навчалася у середнiй школi. Коли вона вперше прийшла додому, батько схотiв з нею поговорити. Вiн навiть з нетерпiнням чекав на її приїзд, думаючи, що вони можуть бути компаньйонами.
  "Вiн i я, друзi". Дух Ротарi. "Я роблю свого сина другом. Я потоваришував зi своєю дочкою. Ми з нею друзi. Вiн був злий i скривджений. "Вона збирається виставити мене дурнем", - подумав вiн.
  Це сталося через чоловiкiв. Чоловiки полювали на Етель. Вiн це знав.
  Вона почала бiгати iз простим хлопчиком, але це було ще не все. З того часу, як вона повернулася додому, вона привабила iншого чоловiка.
  Вiн був людиною похилого вiку, набагато старшою за неї, i звали його Том Рiддл.
  Вiн був мiським адвокатом, адвокатом у кримiнальних справах та заробляв грошi. Вiн був пильним iнтриганом, республiканцем та полiтиком. Вiн здiйснював федеральний патронаж у цiй частинi штату. Вiн був джентльменом.
  I його приваблювала Етель. "Так, - думав її батько, - їй доведеться пiти i залучити когось iз таких". Коли вона пробула у мiстi кiлька тижнiв, вiн зайшов до неї до бiблiотеки i смiливо пiдiйшов до неї. У ньому не було нiякої сором'язливостi хлопчика, Реда Олiвера. "Я хочу поговорити з тобою", - сказав вiн Етель, дивлячись їй прямо в очi. Це був досить високий чоловiк рокiв сорока п'яти, з тонким, посивiлим волоссям, з важким, рябим обличчям i маленькими свiтлими очима. Вiн був одружений, але його дружина померла, померла десять рокiв тому. Хоча його вважали хитрою людиною i не користувалися повагою серед видатних людей мiста (наприклад, отця Етеля, який, будучи грузином, був демократом та джентльменом), вiн був найуспiшнiшим юристом у мiстi.
  Вiн був найуспiшнiшим адвокатом у кримiнальних справах у цiй частинi штату. Вiн був живий, хитрий i розумний у залi суду, iншi адвокати i суддя одночасно боялися i заздрили йому. Говорили, що вiн заробив грошi на роздачi федерального патронажу. "Вiн спiлкується з неграми та дешевими бiлими", - говорили його вороги, але Тома Рiддла, схоже, це не хвилювало. Вiн посмiявся. З настанням сухого закону, його практика надзвичайно розширилася. Йому належав найкращий готель у Ленгдонi, а також iнша власнiсть, розкидана мiстом.
  I ця людина закохалася в Етель. - Ти менi пiдходиш, - сказав вiн. Вiн запросив її покататися з ним його машиною, i вона поїхала. Це був ще один спосiб дратувати її батька, коли її бачили на публiцi iз цим чоловiком. Вона цього не хотiла. Це не було її метою. Це здавалося неминучим.
  I була Бланш. Чи була вона просто зла? Може, вона мала Етель якусь дивну збочену пристрасть?
  Хоча сама вона, здавалося, не дбала про одяг, вона постiйно цiкавилася одягом Етель. "Ти будеш iз чоловiком. Одягни червоне плаття. Дивний погляд у її очах... ненависть... кохання. Якби суддя Лонг не знав про те, що Етель спiлкується з Томом Рiддлом i її бачили на публiцi, Бланш повiдомила б йому про це.
  Том Рiддл не намагався зайнятися нею любов'ю. Вiн був терплячий, проникливий, рiшучий. "Та я не чекаю, що ти в мене закохаєшся", - сказав вiн одного вечора, коли вони їхали червоними дорогами Джорджiї повз сосновий лiс. Червона дорога йшла вгору й униз невисокими пагорбами. Том Рiддл зупинив машину на узлiссi. "Ви не очiкували, що я стану сентиментальним, але iнодi я це роблю", - сказав вiн, смiючись. За лiсом сiдало сонце. Вiн згадав про красу вечора. Був пiзнiй лiтнiй вечiр, один iз тих вечорiв, коли бiблiотека не працювала. Вся земля в цiй частинi Джорджiї була червоною, i сонце сiдало в червоному серпанку. Було палко. Том зупинив машину i вийшов, щоб розiм'ятися. Вiн був одягнений у бiлий костюм, трохи забруднений. Вiн запалив сигару i сплюнув на землю. "Досить грандiозно, чи не так?" - сказав вiн Етель, що сидiла в машинi, - спортивний родстер яскраво-жовтого кольору з опущеним верхом. Вiн ходив туди-сюди, а потiм пiдiйшов i зупинився бiля машини.
  У нього з самого початку була манера говорити... не кажучи, без слiв... його очi говорили це... його манера говорила це... Ми розумiємо один одного... ми повиннi розумiти один одного. ".
  Це було привабливо. Це зацiкавило Етель. Вiн почав говорити про пiвденну країну, про свою любов до неї. "Думаю, ви знаєте про мене", - сказав вiн. Повiдомляється, що цей чоловiк походив iз доброї родини Джорджiї iз сусiднього округу. Ранiше люди володiли рабами. То були люди дуже важливi. Їх розорила Громадянська вiйна. На той час, коли Том народився, вони вже нiчого не мали.
  Йому якимось чином вдалося уникнути ґрунтового рабства в цiй країнi, i вiн здобув достатньо освiти, щоб стати юристом. Тепер вiн був успiшною людиною. Вiн був одружений, i його дружина померла.
  У них було двоє дiтей, обидва сини, i вони померли. Один помер у дитинствi, а iнший, як i брат Етель, загинув пiд час свiтової вiйни.
  "Я одружився, коли був ще хлопчиком", - сказав вiн Етель. Було дивно бути з ним. Незважаючи на досить грубу зовнiшнiсть, щось жорстке щодо життя, вiн мав швидку i гостру манеру iнтиму.
  Йому доводилося мати справу з багатьма людьми. У його манерах було щось таке, що говорило... "Я поганий, навiть не чесний... Я така сама людина, як i ти.
  "Я роблю речi. Я практично роблю те, що я хочу.
  "Не приходьте до мене, сподiваючись зустрiти якогось джентльмена з Пiвдня... на кшталт суддi Лонга... на кшталт Клея Бартона... на кшталт Тома Шоу". Цю манеру вiн постiйно використовував у залi суду iз присяжними. Присяжними майже завжди були звичайнi люди. "Ну, ось i ми", - здавалося, говорив вiн чоловiкам, яких звертався. "Тут необхiдно пройти певнi юридичнi формальностi, але ми обидва чоловiки. Життя таке. Так i сталося. До цього питання слiд поставитися розумно. Ми, звичайнi дубляжi, маємо триматися разом". Посмiшка. "Ось що, я гадаю, вiдчувають такi люди, як ми з вами. Ми розумнi люди. Ми повиннi приймати життя таким, яким воно є".
  Вiн був одружений, i його дружина померла. Вiн вiдверто розповiв про це Етель. "Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною", - сказав вiн. Ти мене, звичайно, не любиш. Я цього не чекаю. Як ти мiг бути? Вiн розповiв їй про свiй шлюб. "Чесно кажучи, це був насильницький шлюб". Вiн посмiявся. "Я був хлопчиком i поїхав до Атланти, де намагався закiнчити школу. Я зустрiв її.
  "Напевно, я був у неї закоханий. Я хотiв її. Шанс представився, i я взяв її.
  Вiн знав про почуття, яке Етель вiдчувала до молодого чоловiка, Реда Олiвера. Вiн був iз тих людей, якi знали все, що вiдбувається у мiстi.
  Вiн сам кинув виклик мiсту. Вiн завжди так робив. "Поки моя дружина була жива, я поводився добре", - сказав вiн Етель. Якимось дивним чином вiн став, без її прохання про це, без її будь-яких дiй, щоб пiдштовхнути його, розповiсти їй про своє життя, не питаючи її нiчого подiбного. Коли вони були разом, вiн розмовляв, а вона сидiла поруч iз ним i слухала. У нього були великi плечi, трохи сутулi. Хоча вона була високою жiнкою, вiн був майже на голову вищим.
  "Отже, я одружився з цiєю жiнкою. Я подумав, що менi слiд з нею одружитися. Вона була у сiмейному колi. Вiн сказав це так, як можна сказати... Вона була блондинкою або брюнеткою. Вiн вважав зрозумiлим, що вона не буде шокована. Їй це сподобалося. "Я хотiв на нiй одружитися. Я хотiв жiнку, потребував її. Можливо, я закохався. Чоловiк Том Рiддл так розмовляв з Етель. Вiн стояв бiля машини i плюнув на землю. Вiн закурив сигару.
  Вiн не намагався доторкнутися до неї. Вiн влаштував її зручнiше. Вiн змусив її захотiти поговорити.
  "Я могла б розповiсти йому все, всi пiдлi речi в собi", - думала вона iнодi.
  "Вона була дочкою людини, у будинку якої я мала кiмнату. Вiн був робiтником. Вiн топив котли на якомусь виробничому пiдприємствi. Вона допомагала матерi доглядати кiмнати в нiчлiжцi.
  "Я почав хотiти її. Щось було в її очах. Вона думала, що хоче мене. Знову смiх. Чи смiявся вiн з себе чи з жiнки, з якою одружився?
  "Мiй шанс з'явився. Одного разу вночi ми залишилися в домi, i я привiв її до своєї кiмнати".
  Том Рiддл засмiявся. Вiн розповiв Етель так, наче вони вже давно були близькi. Це було дивно, кумедно... це було приємно. Зрештою, у Ленгдонi, штат Джорджiя, вона була дочкою свого батька. Для отця Етель було б неможливо за все своє життя поговорити так вiдверто з жiнкою. Вiн нiколи, навiть пiсля довгих рокiв життя з нею, не наважився б так вiдверто поговорити з матiр'ю Етель чи Бланш, своєю новою дружиною. У уявленнi про жiночнiсть Пiвдня - зрештою, вона була жителiв пiвдня з так званої доброї родини - було б трохи шоковано. Етель не була. Том Рiдл знав, що її не буде. Як багато вiн знав про неї?
  Не те, щоб вона хотiла його... як передбачається, що жiнка хоче чоловiка... мрiю... поезiю iснування. Щоб розворушити, збудити, розбудити Етель, її мiг розворушити юнак, Ред Олiвер. Вона була схвильована ним.
  Хоча Том Рiддл того лiта десятки разiв возив її своєю машиною, вiн жодного разу не запропонував їй зайнятися коханням. Вiн не намагався взяти її за руку чи поцiлувати. "Та ти доросла жiнка. Ти не лише жiнка, а й особистiсть", - здавалося, казав вiн. Було ясно, що вона не мала нiякого фiзичного спонукання до нього. Вiн це знав. "Ще нi." Вiн мiг бути терплячим. "Все гаразд. Можливо, це станеться. Подивимося." Вiн розповiв їй про життя зi своєю першою дружиною. "У неї не було таланту", - сказав вiн. "В неї не було нi таланту, нi стилю, вона нiчого не могла зробити з моїм будинком. Так, вона була гарною жiнкою. Вона нiчого не могла зробити нi менi, нi дiтям, якi я мав вiд неї.
  "Я почав балуватися. Я роблю це вже давно. Думаю, ти знаєш, що я втомився вiд цього.
  Мiстом ходили рiзнi iсторiї. З того часу, як Том Рiддл приїхав до Ленгдону молодим чоловiком i вiдкрив там юридичну практику, вiн завжди був пов'язаний з бiльш грубими елементами мiста. Вiн був iз ними в гущавинi подiй. Вони були його друзями. Його приятелями з самого початку життя в Ленгдонi були гравцi, п'янi молодi жителi пiвдня та полiтики.
  Ранiше, коли в мiстi були салуни, вiн завжди був у салунах. Респектабельнi люди мiста казали, що вiн керував своєю адвокатською конторою iз салуна. У свiй час вiн зустрiчався з жiнкою, дружиною залiзничного кондуктора. Її чоловiк був далеко вiд мiста i вона вiдкрито роз'їжджала в машинi Тома Рiддла. Справа була проведена з разючою смiливiстю. Коли чоловiк був у мiстi, Том Рiддл все ж таки пiшов до нього додому. Вiн поїхав туди i зайшов. Жiнка мала дитину, i в мiстi сказали, що це дитина Тома Рiддла. "Це так", - сказали вони. -
  "Том Рiддл пiдкупив її чоловiка".
  Це тривало довго, а потiм раптом провiдника перевели до iншого пiдроздiлу, i вiн iз дружиною з дитиною виїхав iз мiста.
  Отже, Том Рiддл був саме такою людиною. Спекотно лiтньої ночi Етель лежала у своєму лiжку i думала про нього i про те, що вiн їй сказав. Вiн зробив пропозицiю руки та серця. "У будь-який момент, коли ти подумаєш про це добре, О. К."
  Посмiшка. Вiн був високим i сутулим. У нього була дивна маленька звичка час вiд часу струшувати плечима, нiби скинути з себе тягар.
  "Ви не будете закоханi", - сказав вiн. "Я не з тих, хто може викликати в жiнцi романтичне кохання.
  "Що з моїм рябим обличчям, з моєю лисиною? - Можливо, тобi набридне жити у цьому домi. Вiн мав на увазi будинок її батька. "Тобi може набридти та жiнка, з якою одружився твiй батько".
  Том Рiдл досить вiдверто розповiв про причини свого бажання мати її. "Ти маєш стиль. Ви б прикрасили життя людини. Було б корисно заробити вам грошi. Менi подобається заробляти грошi. Менi подобається ця гра. Якщо ти наважишся переїхати до мене жити, то потiм, коли ми почнемо жити разом... Щось менi нагадує, що ми створенi одне для одного. Вiн хотiв сказати щось про пристрасть Етель до молодої людини, Реда Олiвера, але виявився занадто проникливим, щоб зробити це. - Вiн надто молодий для тебе, моя люба. Вiн надто незрiлий. Зараз у тебе є чуття, але воно пройде. -
  "Якщо вам хочеться поекспериментувати з ним, продовжуйте i робiть це". Чи мiг вiн так подумати?
  Вiн цього не казав. Одного разу вiн прийшов за Етель, коли мала гра в м'яч мiж командою млина Ленгдона, тим самим, за який грав Ред Олiвер, i командою iз сусiднього мiста. Команда Ленгдона перемогла, i багато в чому саме гра Реда привела їх до перемоги. Гра проходила одного з довгих лiтнiх вечорiв i Том Рiддл взяв Етель у свою машину. Справа була не лише у його iнтересi до бейсболу. Вона була в цьому певна. Їй почало подобатися бути з ним, хоча вона не вiдчувала в його присутностi того швидкого фiзичного бажання, яке вiдчувала в присутностi Червоного Олiвера.
  Того самого вечора перед грою в м'яч Ред Олiвер сидiв у бiблiотецi за столом i провiв рукою по своєму густому волоссю. В Етель раптово спалахнуло бажання. Їй хотiлося провести рукою по його волоссю, притиснути його до себе. Вона зробила крок до нього. Було б так легко змiсти його. Вiн був молодий i голодний до неї. Вона це знала.
  Том Рiдл не вiдвiз Етель на майданчик, де проходила гра, а зупинив свою машину на сусiдньому пагорбi. Вона сидiла поруч iз ним i запитувала себе. Здавалося, на даний момент вiн зовсiм загубився у захопленнi грою хлопця. Чи це був блеф?
  То був день, коли Ред Олiвер зiграв сенсацiйно. М'ячi зi спiвом летiли до нього твердим глиняним присадибним полем, i вiн блискуче їх вiдiграв. Якось вiн очолив свою команду битою, в критичний момент, вибивши три базовi удари, i Том Рiддл звивався у своєму автомобiльному крiслi. "Вiн найкращий гравець, який колись був у нас у цьому мiстi", - сказав Том. Чи мiг вiн справдi бути таким, бажаючи Етель собi, знаючи про її почуття до Реда, i чи мiг вiн на той час бути захоплений грою Реда?
  *
  Чи хотiв вiн, щоб Етель поекспериментувала? Вона це зробила. Спекотної лiтньої ночi, коли вона лежала зовсiм оголена на своєму лiжку в своїй кiмнатi, не в силах заснути, нервова i схвильована, вiкна кiмнати були вiдчиненi, i вона почула зовнi шум пiвденної ночi, почула стiйке важке хропiння. батька в сусiднiй кiмнатi, сама засмучена, зла на себе, того ж вечора вона довела справу до кiнця.
  Вона була зла, засмучена, роздратована. "Чому я це зробив?" Це було досить просто. Там був юнак, насправдi в її очах хлопчик, що йде з нею вулицею. Це був один iз вечорiв, коли бiблiотека офiцiйно не була вiдкрита, але вона повернулася туди. Вона думала про Тома Рiдла i про пропозицiю, яку вiн зробив. Чи може жiнка зробити це, пiти жити до чоловiка, лягти з ним, стати його дружиною... як свого роду угоди? Здавалося, вiн думав, що все буде гаразд.
  "Я не натовпитиму вас.
  "Зрештою, краса чоловiка менша за фiгуру жiнки.
  "Це питання життя, повсякденного життя.
  "Iснує свого роду дружба, яка є чимось бiльшим, нiж просто дружба. Це свого роду партнерство.
  "Це переростає у щось iнше".
  Том Рiдл каже. Вiн нiби звертався до присяжних. У нього були великi губи, а обличчя було рябим. Iнодi вiн нахилявся до неї, говорячи серйозно. "Людина втомлюється, працюючи сама", - сказав вiн. Вiн мав iдею. Вiн був одружений. Етель не пам'ятала свою першу дружину. Будинок Рiддла знаходився в iншiй частинi мiста. Це був чудовий будинок на бiднiй вулицi. Там був великий газон. Том Рiдл побудував свiй будинок серед будинкiв тих людей, з якими вiн спiлкувався. Вони, звiсно, були першими сiм'ями Ленгдона.
  Коли дружина була живою, вона рiдко виходила з дому. Мабуть, вона була однiєю з тих лагiдних мишеподiбних особин, якi присвячують себе веденню домашнього господарства. Коли Том Рiддл досяг успiху, вiн побудував на цiй вулицi свiй будинок. Колись це був дуже респектабельний район. Тут стояв старий будинок, що належав до однiєї з так званих аристократичних сiмей колишнiх часiв, до Громадянської вiйни. Там було велике подвiр'я, що вело до невеликого струмка, що впадало в рiчку нижче мiста. Весь двiр зарос густими кущами, якi вiн вирубав. У нього завжди працювали чоловiки. Часто вiн брав вiн справи бiдних бiлих чи негрiв, якi мали проблеми iз законом, i, якщо вони не могли йому заплатити, вiн дозволяв їм розрахуватися з гонораром на мiсцi.
  Том сказав про свою першу дружину: "Ну, я одружився з нею. Менi майже довелося це зробити. Зрештою, незважаючи на все життя, яке вiн вiв, Том, як i ранiше, залишався у своїй основi аристократом. Вiн вiдчував зневагу. Його не турбували респектабельнi стандарти iнших, i вiн не ходив до церкви. Вiн смiявся з людей, якi вiдвiдують церкву, таких як отець Етель, i коли ККК був сильний у Ленгдонi, вiн смiявся з цього.
  У нього з'явилося вiдчуття чогось пiвнiчного, нiж пiвденного. Саме тому вiн був республiканцем. "Завжди керуватиме якийсь клас", - сказав вiн якось Етель, говорячи про своє республiканство. "Звичайно, - сказав вiн, цинiчно смiючись, - я заробляю на цьому грошi".
  "Так само в нашi днi в Америцi правлять грошi. Багатий натовп на Пiвночi, у Нью-Йорку, обрав Республiканську партiю. Вони роблять ставку на це. Я зв'язуюсь iз ними.
  "Життя - це гра", - сказав вiн.
  "Є бiднi бiлi. Для людини вони є демократами". Вiн посмiявся. - Ти пам'ятаєш, що сталося кiлька рокiв тому? Етель згадала. Вiн розповiв про особливо жорстоке лiнчування. Це сталося у маленькому мiстечку неподалiк Ленгдона. Багато людей iз Ленгдона приїхали туди, щоб взяти в ньому участь. Це сталося вночi, i люди поїхали машинами. Негра, звинуваченого у зґвалтуваннi бiдної бiлої дiвчини, дочки дрiбного фермера, шериф доставив до адмiнiстративного центру округу. З шерифом було два помiчники, i назустрiч йому по дорозi рушила низка машин. Машини були заповненi молодими людьми з Ленгдона, торговцями та респектабельними людьми. Були "Форди", заповненi бiдними бiлими працiвниками бавовняних фабрик Ленгдона. Том сказав, що це був своєрiдний цирк, публiчна розвага. "Добре, а!"
  Не всi чоловiки, якi прийшли на лiнчування, брали участь у ньому. Це сталося, коли Етель була студенткою в Чикаго. Згодом з'ясувалося, що дiвчина, яка заявила, що її зґвалтували, була ненормальна. Вона була низькою психiкою. З нею вже побувало чимало чоловiкiв, бiлих та чорних.
  Негра вiдiбрали у шерифа та його заступникiв, повiсили на дерево, зрешетували тiло кулями. Потiм вони спалили його тiло. "Здається, вони не могли дати спокiй", - сказав Том. Вiн засмiявся цинiчним смiхом. Багато найкращих людей пiшли.
  Вони стояли осторонь, дивилися i бачили негра... вiн був величезним чорношкiрим... - Вiн мiг би важити двiстi п'ятдесят фунтiв,- сказав Том, смiючись. Вiн говорив так, нiби негр був свинею, зарiзаною натовпом, як свого роду святкову виставу... респектабельнi люди йшли подивитися, як це робиться, стоячи на краю натовпу. Життя в Ленгдонi було таким, яким було.
  "Вони дивляться на мене згори донизу. Дозволь їм."
  Вiн мiг поставити чоловiкiв або жiнок як свiдкiв у судi, пiддати їх моральним катуванням. То була гра. Йому це сподобалося. Вiн мiг спотворити те, що вони сказали, змусити їх сказати те, чого вони не мали на увазi.
  Закон був грою. Все життя було грою.
  Вiн одержав свiй будинок. Вiн заробив грошi. Йому подобалося їздити до Нью-Йорка кiлька разiв на рiк.
  Йому потрiбна була жiнка, яка б прикрасила його життя. Вiн хотiв Етель так само, як хотiв би гарного коня.
  "Чому нi? Життя таке".
  Чи було це пропозицiєю свого роду розпусти, свого роду висококласного розпусти? Етель була спантеличена.
  Вона чинила опiр. Тiєї ночi вона пiшла з дому, бо не могла виносити нi батька, нi Бланш. Бланш теж мала свого роду талант. Вона записала все про Етель: який одяг вона носила, в якому настрої. Тепер її батько почав боятися своєї доньки та того, що вона може зробити. Вiн дiстав його мовчки, сидячи за столом у Довгому домi, i нiчого не кажучи. Вiн знав, що вона збиралася кататися з Томом Рiддлом i гуляти вулицями з молодим Редом.
  Червоний Олiвер став робiтником на заводi, а Том Рiдл - сумнiвним адвокатом.
  Вона ставила пiд загрозу його становище у мiстi, його власну гiднiсть.
  I була Бланш, здивована та дуже задоволена, бо її чоловiк був незадоволений. До цього дiйшло й iз Бланшем. Вона мешкала за рахунок розчарування iнших.
  Етель з огидою покинула будинок. Був жаркий похмурий вечiр. Того вечора її тiло втомилося, i їй довелося докласти зусиль, щоб йти зi звичною гiднiстю, щоб ноги не волочилися. Вона пiшла через Мейн-стрiт до бiблiотеки, неподалiк Мейн-стрiт. Вечiрнiм небом пливли чорнi хмари.
  На Мейн-стрiт зiбралися люди. Того вечора Етель побачила Тома Шоу, маленьку людину, яка була президентом бавовняної фабрики, на якiй працював Ред Олiвер. Його квапливо везли Мейн-стрiт. Був поїзд на пiвнiч. Цiлком iмовiрно, що вiн поїхав до Нью-Йорка. Велику машину вiв негр. Етель подумала про слова Тома Рiддла. "Вiн iде Принц", - сказав Том. "Здрастуйте, йде принц Ленгдон". На новому Пiвднi Том Шоу був людиною, яка стала принцом, лiдером.
  Мейн-стрiт йшла жiнка, молода жiнка. Колись вона була подругою Етель. Вони разом ходили до середньої школи. Вона вийшла замiж за молодого купця. Тепер вона поспiшала додому, штовхаючи дитячу коляску. Вона була кругла та пухка.
  Вони з Етель були друзями. Тепер вони були знайомi. Вони посмiхнулися i холодно вклонилися одне одному.
  Етель поспiшила вулицею. На Мейн-стрiт бiля будiвлi суду до неї приєднався Ред Олiвер.
  - Чи можу я пiти з тобою?
  "Так."
  - Ти йдеш у бiблiотеку?
  "Так."
  Тиша. Думки. Хлопцевi було жарко, як нiч. "Вiн надто молодий, надто молодий. Я його не хочу.
  Вона побачила Тома Рiддла, який стояв з iншими чоловiками перед магазином.
  Вiн бачив її з хлопчиком. Хлопчик бачив, як вiн там стояв. Думки у них. Ред Олiвер був збентежений її мовчанням. Йому було боляче, боявся. Вiн хотiв жiнку. Вiн думав, що хоче її.
  Думки Етель. Одна нiч у Чикаго. Чоловiк... одного разу в її нiчлiжцi в Чикаго... звичайний чоловiк... великий, сильний хлопець... вiн посварився з дружиною... вiн жив там. "Я звичайний? Я просто бруд?
  Це було саме такою спекотною дощовою нiччю. Вiн мав кiмнату на тому ж поверсi будинку на Нижньому Мiчиган-авеню. Вiн переслiдував Етель. Червоний Олiвер тепер переслiдував її.
  Вiн упiймав її. Це сталося раптово, зненацька.
  I Том Рiдл.
  Тiєї ночi в Чикаго вона була одна на тому поверсi будинку, а вiн... той iнший чоловiк... просто чоловiк, чоловiк, нiчого бiльше... i вiн був там.
  Етель нiколи не розумiла цього в собi. Вона втомилася. Обiдала вона того вечора в галасливiй жаркiй їдальнi, як їй здавалося, серед галасливих негарних людей. Вони були потворнi чи вона? На якийсь час вона вiдчула огиду до себе, до свого життя у мiстi.
  Вона пiшла до своєї кiмнати i не замкнула дверi. Цей чоловiк бачив, як вона увiйшла туди. Вiн сидiв у своїй кiмнатi з вiдчиненими дверима. Вiн був великим та сильним.
  Вона пiшла до своєї кiмнати i кинулась на лiжко. Були такi моменти, що приходили до неї. Їй було байдуже, що сталося. Вона хотiла, щоби щось сталося. Вiн смiливо увiйшов. Вiдбулася коротка боротьба, зовсiм не схожа на боротьбу з рекламником Фредом Уеллсом.
  Вона здалася... нехай це станеться. Потiм йому захотiлося щось зробити для неї: зводити її до театру, пообiдати. Вона не могла винести його зустрiчi. Це припинилося так само раптово, як i почалося. "Я був таким дурнем, що думав, що таким чином можна чогось досягти, наче я був просто твариною i нiчим бiльше, наче я хотiв саме цього".
  Етель пiшла до бiблiотеки i, вiдчинивши дверi, увiйшла. Вона залишила Реда Олiвера бiля дверей. "На добранiч. Спасибi", - сказала вона. Вона вiдчинила два вiкна, сподiваючись подихати повiтрям, i запалила над столом настiльну лампу. Вона сидiла над столом, нахилившись, обхопивши голову руками.
  Це тривало довго, думки проносились крiзь неї. Настала нiч, спекотна темна нiч. Вона нервувала, як тiєї ночi в Чикаго, у таку ж спекотну, стомлену нiч, коли вона викрала того чоловiка, якого вона не знала... дивно, що вона не потрапила в бiду... народила дитину... я просто повiя?... скiльки жiнок було, як вона, рознеслася по життю так, як вона... чи потрiбен жiнцi чоловiк, який? Був Том Рiдл.
  Вона думала про життя у будинку свого батька. Тепер її батько був засмучений i почував себе некомфортно через неї. Була Бланш. Бланш вiдчувала справжню ворожiсть до чоловiка. Жодної вiдвертостi не було. Бланш та її батько обидва вистрiлили i обидва промахнулися. "Якщо я ризикну з Томом", - подумала Етель.
  Бланш зайняла певне ставлення себе. Вона хотiла дати Етель грошей одяг. Вона натякнула на це, знаючи любов Етель до одягу. Можливо, вона просто дозволила собi пiти, нехтуючи своїм одягом, часто навiть не спромiгшись привести себе в порядок, щоб покарати чоловiка. Вона витягла б грошi у чоловiка i вiддала б їх Етель. Вона хотiла.
  Їй хотiлося торкнутися Етель руками, руками з брудними нiгтями. Вона пiдiйшла. "Ти прекрасна, люба, у цiй сукнi". Вона посмiхнулася кумедною усмiшкою. Вона зробила будинок хворим. То був нездоровий будинок.
  "Що б я зробив з домом Тома?"
  Етель утомилася думати. Ти думаєш, думаєш, а потiм щось робиш. Дуже ймовiрно, що ти виставляєш себе дурнем. Надворi перед бiблiотекою стемнiло. Час вiд часу спалахували блискавки, освiтлюючи кiмнату, в якiй сидiла Етель, свiтло маленької настiльної лампи падало їй на голову, забарвлюючи її волосся в червоний колiр, змушуючи їх сяяти. Iнодi лунали гуркiт грому.
  *
  Молодий Рудий Олiвер спостерiгав i чекав. Вiн неспокiйно ходив. Вiн хотiв пiти за Етель до бiблiотеки. Якось, рано ввечерi, вiн тихо вiдчинив вхiднi дверi i зазирнув усередину. Вiн побачив Етель Лонг, що сидiла там, пiдперши голову рукою бiля свого столу.
  Вiн злякався, пiшов, та повернувся.
  Вiн думав про неї днi та багато ночi. Зрештою, вiн був хлопчиком, добрим хлопчиком. Вiн був сильним та чистим. "Якби я побачив його, коли сам був молодим, якби ми були одного вiку". Етель iнодi думала.
  Вночi iнодi, коли вона не могла спати. Вона погано спала з того часу, як повернулася до Довгого дому. Щось було у такому будинку. Щось потрапляє у повiтря вдома. Воно у стiнах, в шпалерах на стiнах, у меблях, у килимах на пiдлозi. Воно знаходиться в постiльнiй бiлизнi, на якiй ви лежите.
  Це боляче. Це робить все величезним.
  Це ненависть, жива, що спостерiгає, нетерпляча. Це жива iстота. Воно живе.
  "Кохання", - подумала Етель. Чи знайде вона це колись?
  Iнодi, коли вона залишалася одна в своїй кiмнатi вночi, коли вона не могла заснути... тодi вона думала про юного Червоного Олiвера. "Чи я хочу його таким, просто щоб вiн був у мене, можливо, щоб заспокоїти себе, як я хотiв тiєї людини в Чикаго?" Вона була там, у своїй кiмнатi, лежала без сну i неспокiйно металася.
  Вона побачила молодого Реда Олiвера, який сидiв за столом у бiблiотецi. Iнодi очi його жадiбно дивилися на неї. Вона була жiнкою. Вона могла помiчати, що вiдбувається у ньому, не дозволяючи йому бачити, що вiдбувається у нiй. Вiн намагався читати книгу.
  Вiн навчався у коледжi на Пiвночi, i вiн мав у головi iдеї. Вона могла багато сказати по книгах, якi вiн читав. Вiн став робiтником на млинi в Ленгдонi; можливо, вiн намагався зблизитися з iншими робiтниками.
  Можливо, вiн навiть захоче боротися за їхню справу, справу трудящих. Були такi молодi люди. Вони мрiють про новий свiт, як i сама Етель у деякi моменти свого життя.
  Тому Рiддлу не снилася така мрiя. Вiн би посмiявся з цiєї iдеї. "Це чистий романтизм", - сказав би вiн. "Люди не народжуються рiвними. Деяким чоловiкам судилося бути рабами, деяким - господарями. Якщо вони не раби в одному сенсi, вони будуть рабами в iншому.
  "Є раби сексу, того, що вони вважають думкою, їжi та пиття.
  "Яка рiзниця?"
  Червоний Олiвер не був би таким. Вiн був молодий i нетерплячий. Чоловiки вклали йому в голову iдеї.
  Проте вiн був цiлком розумом i iдеалiзмом. Вiн хотiв жiнку, як Том Рiддл, хотiв Етель; вiн думав, що зробив. Таким чином, вона знялася в його свiдомостi. Вона це знала. Вона могла сказати це з його очей, погляду на неї, з його знiяковiлостi.
  Вiн був невинний, радий i сором'язливий. Вiн пiдiйшов до неї нерiшуче, розгублено, бажаючи доторкнутися до неї, обiйняти її, поцiлувати. Бланш iнодi приходила до неї.
  Прихiд Реда, його емоцiї, спрямованi до неї, змусили Етель вiдчути себе досить приємно, трохи схвильованою, а часто й дуже схвильованою. Вночi, коли вона була неспокiйна i не могла заснути, вона уявно бачила його так, як бачила, як вiн грав у м'яч.
  Вiн шалено бiг. Вiн отримав м'яч. Його тiло прийшло до рiвноваги. Вiн був, як тварина, як кiт.
  Або вiн стояв на битi. Вiн стояв напоготовi. У ньому було щось тонко налаштоване, тонко розраховане. "Я хочу щоб. Я просто жадiбна, потворна, жадiбна жiнка?" М'яч стрiмко полетiв до нього.
  Етель сiла на лiжку. Щось усерединi неї болiло. "Чи не зашкодить йому це? Я думаю." Вона взяла книгу i спробувала читати. "Нi, я не дозволю цьому статися".
  Там були жiнки похилого вiку з хлопчиками, як чула Етель. Дивною була думка багатьох чоловiкiв про те, що жiнки за своєю природою гарнi. Деякi з них принаймнi вродили, наповнилися слiпими бажаннями.
  Пiвденнi, пiвденнi чоловiки завжди романтично ставляться до жiнок... нiколи не дають їм шансу... виходять iз-пiд контролю. Том Рiддл безперечно принiс полегшення.
  Тiєї ночi в бiблiотецi це сталося раптово i швидко, як того разу з дивною людиною в Чикаго. Це було негаразд. Можливо, Рудий Олiвер якийсь час стояв бiля дверей бiблiотеки.
  Бiблiотека розташовувалась у старому будинку неподалiк Мейн-стрiт. Вiн належав якiйсь старiй рабовласницькiй сiм'ї до Громадянської вiйни чи багатого купця. Там був невеликий сходовий пролiт.
  Почався дощ, який загрожував увесь вечiр. Iшов сильний лiтнiй дощ, який супроводжувався сильним вiтром. Вiн молотив на стiнах будiвлi бiблiотеки. Пролунали гучнi гуркiт грому i рiзкi спалахи блискавок.
  Можливо, Етель того вечора вразила буря. Молодий Олiвер чекав на неї бiля дверей бiблiотеки. Люди, що проходять вулицею, бачили б його стояли там. Вiн думав... "Я пiду з нею додому".
  Мрiї молодої людини. Ред Олiвер був молодим iдеалiстом; у ньому було створення одного з них.
  Чоловiки наче її батька починали так.
  Не раз, коли вона сидiла тiєї ночi за столом, пiдперши голову руками, молодик тихо вiдчиняв дверi, щоб заглянути всередину.
  Вiн увiйшов. Його загнав дощ. Вiн не наважився її потривожити.
  Потiм Етель подумала, що того вечора вона знову перетворилася на ту юну дiвчину - наполовину дiвчинку, наполовину шибеника, - яка колись пiшла в поле до крутого маленького хлопчика. Коли дверi вiдчинилися i впустили молодого Реда Олiвера у велику головну кiмнату бiблiотеки, кiмнату, побудовану шляхом знесення стiн, разом з ним ринув сильний порив дощу. Дощ уже лив у кiмнату з двох вiкон, вiдкритих Етель. Вона пiдвела очi i побачила, що вiн стоїть там, у тьмяному свiтлi. Спочатку вона не могла ясно бачити, але в цей момент блиснула блискавка.
  Вона пiдвелася i пiдiйшла до нього. "Отже, - подумала вона. "Чи я повинен? Так, я згоден."
  Вона знову жила так, як жила тiєї ночi, коли її батько вийшов у поле i запiдозрив її, коли наклав на неї руки. "Його зараз тут немає", - подумала вона. Вона подумала про Тома Рiдла. "Його тут нема. Вiн хоче завоювати мене, зробити з мене те, чим я не є". Тепер вона знову бунтувала, щось робила не тому, що їй цього хотiлося, а щоб чомусь кинути виклик.
  Її батько... i, можливо, Том Рiдл теж.
  Вона пiдiйшла до Реда Олiвера, який стояв бiля дверей, трохи зляканий. - Щось сталося? вiн спитав. - Менi зачинити вiкна? Вона не вiдповiла. "Нi", сказала вона. "Я збираюся це зробити?" - Запитала вона себе.
  "Це буде схоже на ту людину, яка прийшла до мене в кiмнату в Чикаго. Нi, цього не буде. Я буду тим, хто це зробить.
  "Я хочу."
  Вона дуже зблизилася з хлопцем. Дивна слабкiсть охопила її тiло. Вона боролася iз цим. Вона поклала руки на плечi Рудого Олiвера i дозволила собi наполовину впасти вперед. "Будь ласка", - сказала вона.
  Вона була проти нього.
  "Що?"
  - Знаєш, - сказала вона. Це було так. Вона вiдчувала, як у ньому вирує життя. "Тут? Зараз?" Вiн тремтiв.
  "Так." Слова були сказанi.
  "Тут? Зараз?" Вiн нарештi зрозумiв. Вiн ледве мiг говорити, не мiг повiрити. Вiн подумав: Менi пощастило. Як менi пощастило!" Його голос був хрипким. "Немає мiсця. Цього не може бути тут.
  "Так." Знову не треба слiв.
  "Менi зачинити вiкна, згасити свiтло? Хтось може побачити. Дощ барабанив стiнами будiвлi. Будинок затремтiв. "Швидко", - сказала вона. "Менi все одно, хто нас бачить", - сказала вона.
  Так воно й було, а потiм Етель прогнала молодого Рудого Олiвера. - Тепер iди, - сказала вона. Вона була навiть нiжною, бажаючи бути з ним по-материнськи. "Це була не його провина". Їй майже хотiлося плакати. - Я мушу прогнати його, iнакше я... - У ньому була дитяча подяка. Якось вона вiдвела погляд убiк... поки це вiдбувалося... щось було в його обличчi... в його очах... "Якби я тiльки заслужила це"... все це сталося на столi в бiблiотецi, стiл, за яким вiн звик сидiти, читаючи свої книги. Вiн був там напередоднi вдень i читав Карла Маркса. Вона замовила книгу спецiально для нього. "Я заплачу зi своєї кишенi, якщо правлiння бiблiотеки заперечуватиме", - подумала вона. Якось вона подивилася вбiк i побачила чоловiка, що проходив вулицею, виставивши голову вперед. Вiн не пiдняв очей. "Було б дивно,- подумала вона,- якби це був Том Редл...
  - Або батько.
  "У мене багато Бланш", - подумала вона. "Смiю сказати, що я цiлком мiг би ненавидiти".
  Вона запитувала себе, чи зможе вона коли-небудь полюбити по-справжньому. "Я не знаю", сказала вона собi, ведучи Реда до дверей. Вона одразу втомилася вiд нього. Вiн говорив щось про кохання, протестуючи незручно, наполегливо, наче невпевнено, наче йому вiдмовили. Йому було дивно соромно. Вона мовчала збентежено.
  Їй уже було шкода його за те, що вона зробила. "Ну, я зробив це. Я хотiв. Я зробив це." Вона не сказала цього вголос. Вона поцiлувала Реда, холодним i забороненим поцiлунком. У її головi випливла iсторiя, iсторiя, яку хтось колись їй розповiв.
  Йшлося про повiю, яка десь на вулицi побачила чоловiка, який був iз нею минулої ночi. Чоловiк уклонився їй i заговорив з нею приємно, а вона розсердилася, обурилася i сказала супутницi: Ти це бачив? Уявiть, як вiн розмовляє зi мною тут. Тiльки тому, що я був з ним уночi, яке право вiн має говорити зi мною вдень та на вулицi?"
  Етель посмiхнулася, згадуючи цю iсторiю. "Можливо, я сама повiя", - думала вона. "Я." Можливо, у всiх жiнок десь, заховано в собi, як мармуровiсть прекрасного м'яса, є щось напруга... (прагнення повного самозабуття?)
  "Я хочу побути одна", - сказала вона. - Сьогоднi ввечерi хочу пiти додому один. Вiн нiяково вийшов за дверi. Вiн був збентежений... якимось дивним чином на його мужнiсть напали. Вона це знала.
  Тепер вiн вiдчував себе спантеличеним, розгубленим, безсилим. Як могла жiнка, пiсля того, що сталося... так раптово... пiсля довгих роздумiв, надiй та мрiй з його боку... вiн навiть подумав про одруження, про пропозицiю їй одружитися... якби вiн мiг стати смiливiстю... те, що сталося, було її справою... вся смiливiсть належала їй... як могла вона пiсля цього так вiдпустити?
  Лiтня буря, яка загрожувала весь день i була така сильна, швидко пройшла. Етель це спантеличувало, але навiть у той момент вона знала, що вийде замiж за Тома Рiддла.
  Якби вiн хотiв її.
  *
  Етель не знала цього напевно в той момент, коли Ред залишив її пiсля того, як вона витягла його через дверi i залишилася одна. Була рiзка реакцiя, напiвсором, напiврозкаяння... невеликий потiк думок, яких вона не хотiла... вони приходили поодинцi, потiм невеликими групами... думки можуть бути прекрасними маленькими крилатими iстотами... вони можуть бути гострими речами.
  Думки... нiби хлопчик пробiг темною нiчною вулицею Ленгдона, штат Джорджiя, з жменькою маленьких камiнцiв. Вiн зупинився на темнiй вулицi бiля бiблiотеки. Маленькi камiнцi були кинутi. Вони рiзко вдарилися об вiкно.
  Думки такi.
  Вона взяла з собою легкий плащ, пiшла та надягла його. Вона була високою. Вона була струнка. Вона почала робити маленький трюк, який зробив Том Рiддл. Вона розтягла плечi. Краса має дивну хитрiсть з жiнками. Це якiсть. Вiн грає у пiвтiнi. Це раптово наздоганяє їх, iнодi, коли вони думають, що були дуже потворнi. Вона вимкнула свiтло над своїм столом i пiдiйшла до дверей. "Ось так i буває", - подумала вона. Це бажання жило у нiй уже кiлька тижнiв. Молодий чоловiк, Ред Олiвер, милий. Вiн був наполовину наляканий i нетерплячий. Вiн жадiбно, з наполоханим голодом, цiлував її, її губи, її шию. Це було приємно. Це було недобре. Вона переконала його. Його це не переконало. "Я чоловiк, i я маю жiнку. Я не чоловiк. Я її не одержав.
  Нi, це було недобре. У нiй не було справжньої капiтуляцiї. Весь час вона знала... "Я весь час знала, що буде пiсля того, як це станеться, якщо я дозволю цьому статися", - сказала вона собi. Все було у її власних руках.
  "Я зробив йому щось погане".
  Люди постiйно робили це одне з одним. Справа була не тiльки в цьому... два тiла стиснулися разом, намагаючись зробити це.
  Люди завдавали один одному шкоди. Її батько зробив те саме зi своєю другою дружиною Бланш, а тепер Бланш, у свою чергу, намагалася зробити те ж саме зi своїм батьком. Яка гидота... Етель тепер пом'якшала... У нiй була м'якiсть, жаль. Їй хотiлося плакати.
  "Я хотiла б бути маленькою дiвчинкою". Невеликi спогади. Вона знову стала маленькою дiвчинкою. Вона бачила себе маленькою дiвчинкою.
  Її власна мати була жива. Вона була з матiр'ю. Вони йшли вулицею. Її мати тримала за руку дiвчинку, яку звали Етель. "Чи був я колись тiєю дитиною? Чому життя зробило це зi мною?
  "Тепер не звинувачуйте життя. Чортова жалiсть себе".
  Було дерево, весняний вiтер, вiтер початку квiтня. Листя на деревi грали. Вони танцювали.
  Вона стояла в темнiй великiй кiмнатi бiблiотеки, бiля дверей, дверi, за якими щойно зник молодий Рудий Олiвер. "Мiй коханець? Нi!" Вона вже забула його. Вона стояла i думала про щось iнше. Надворi було дуже тихо. Пiсля дощу нiч у Джорджiї буде прохолоднiшою, але все одно буде спекотно. Тепер спека буде вологою та важкою. Хоча дощ пройшов, час вiд часу все ще траплялися спалахи блискавок, слабкi спалахи, що долинали тепер здалеку, вiд бурi. Вона зiпсувала свої стосунки з молодим чоловiком Ленгдоном, який був закоханий у неї i пристрасно бажав її. Вона це знала. Тепер це може вийти iз нього. Можливо, його бiльше немає. Вона бiльше не сниться ночами - у ньому... голод... бажання... її.
  Якщо для нього, в ньому, для якоїсь iншої жiнки зараз, зараз. Чи не зiпсувала вона собi стосунки i з помешканням, у якому працювала? По її тiлу пробiгло легке тремтiння, i вона швидко вийшла надвiр.
  Це мала бути насичена подiями нiч у життi Етель. Вийшовши надвiр, вона спочатку подумала, що вона одна. Принаймнi були шанси, що нiхто нiколи не дiзнається, що сталося. Їй було байдуже? Їй було байдуже. Їй було байдуже.
  Коли в тебе всерединi безладдя, ти не хочеш, щоб хтось знав. Ти розправляєш плечi. Притиснiть до футiв. Притиснiть їх. Пхати. Пхати.
  "Все це роблять. Усi це роблять.
  "Заради Христа, помилуй мене, грiшного". Будiвля бiблiотеки знаходилася неподалiк Мейн-стрiт, а на розi Мейн-стрiт стояла висока стара цегляна будiвля з магазином одягу на першому поверсi i холом нагорi. Зал був мiсцем зборiв якоїсь ложi, i вгору вели вiдкритi сходи. Етель йшла вулицею i, пiдiйшовши до сходiв, побачила чоловiка, що стояв там, напiвприхованого в темрявi. Вiн ступив до неї.
  То був Том Рiддл.
  Вiн там стояв. Вiн був там i наближався.
  "Iнший?
  - Я теж могла б з ним... стати повiєю, забрати їх усiх.
  "Прокляття. До бiса їх усiх.
  "Отже, - подумала вона. "Вiн спостерiгав". Вона запитувала себе, як багато вiн бачив.
  Якби вiн пройшов повз бiблiотеку пiд час грози. Якби вiн заглянув. Це було зовсiм не те, що вона про нього думала. "Я побачив свiтло в бiблiотецi, а потiм побачив, як вiн погас", - просто сказав вiн. Вiн бреше. Вiн бачив, як юнак, Ред Олiвер, увiйшов до бiблiотеки.
  Потiм вiн побачив, як погасло свiтло. У ньому був бiль.
  "Я не маю на неї жодних прав. Я хочу її."
  Його власне життя було не таким уже добрим. Вiн знав. "Ми могли б розпочати. Я мiг би навчитися навiть кохати.
  Його власнi думки.
  Молодий чоловiк, виходячи з бiблiотеки, пройшов зовсiм поряд з ним, але не побачив його, що стоїть у коридорi. Вiн вiдступив.
  "Яке право я маю на неї потикатися? Вона менi нiчого не обiцяла".
  Щось було. Було свiтло, вуличний лiхтар. Вiн бачив обличчя молодого Реда Олiвера. Це не було обличчям задоволеного коханця.
  Це було обличчя спантеличеного хлопчика. Радiсть у людинi. Дивна, незрозумiла смуток у цiй людинi, не про себе, а про iнше.
  "Я думав, ти пiдеш з нами", - сказав вiн Етель. Тепер вiн iшов поруч iз нею. Вiн мовчав. Таким чином вони пройшли через Мейн-стрiт i незабаром опинилися на житловiй вулицi, наприкiнцi якої жила Етель.
  Тепер у Етель вiдбулася реакцiя. Вона навiть злякалася. "Яким же я був дурнем, яким чортовим дурнем! Я все зiпсував. Я зiпсував усе з цим хлопчиком i з цим чоловiком".
  Адже жiнка є жiнка. Їй потрiбний чоловiк.
  "Вона може бути такою дурницею, кидатися, кидатися туди й сюди, щоб жоден чоловiк не схотiв її.
  "Тепер не звинувачуй цього хлопчика. Ти це зробив. Ти зробив це.
  Можливо, Том Рiддл щось запiдозрив. Можливо, це було його випробуванням для неї. Вона не хотiла в це вiрити. Якимось чином ця людина, ця так звана крута людина, явно реалiст, якщо таке взагалi могло бути серед пiвденних чоловiкiв... якимось чином вона вже завоювала її повагу. Якщо вона втратить його. Їй не хотiлося втрачати його, бо вiд втоми i розгубленостi вона знову виявилася дурницею.
  Том Рiддл мовчки йшов поруч iз нею. Хоча вона була високою, для жiнки вiн був вищим. У свiтлi вуличних лiхтарiв, крiзь якi вони проходили, вона спробувала подивитися йому в обличчя так, щоб вiн не помiтив, що вона дивиться, що вона стривожена. Чи вiн знав? Чи вiн засуджував її? Краплi води пiсля недавнього сильного дощу продовжували стукати по тiнистих деревах, пiд якими вони йшли. Вони минули Мейн-стрiт. Там було безлюдно. На тротуарах були калюжi, а вода, сяюча i жовта у свiтлi кутових лiхтарiв, текла по жолобах.
  В одному мiсцi прогулянки не було. Там була цегляна стежка, але її забрали. Треба було вкласти нову цементну дорiжку. Їм довелося йти мокрим пiском. Сталося щось. Том Рiддл почав брати Етель за руку, але не взяв її. Був невеликий нерiшучий, сором'язливий рух. Це торкнулося щось у нiй.
  Був момент... щось швидкоплинне. "Якщо вiн, цей, такий, то вiн може бути таким".
  Це була iдея, слабка, що проносилася в її головi. Якийсь чоловiк, старший за неї, зрiлiший.
  Знати, що вона, як будь-яка жiнка, можливо, як i будь-який чоловiк, хотiла... хотiла благородства, чистоти.
  "Якби вiн дiзнався i пробачив менi, я б його зненавидiв.
  "Було надто багато ненавистi. Я бiльше не хочу".
  Чи мiг вiн, цей чоловiк похилого вiку... чи мiг вiн знати, чому вона забрала хлопчика... вiн справдi був хлопчиком... Червоний Олiвер... i знаючи, чи мiг вiн... не звинувачувати... не прощати. .. не думати про себе в неймовiрно благородному становищi людини, здатної прощати?
  Вона впала у вiдчай. "Краще я цього не робив би. Краще б я не робила цього", - подумала вона. Вона щось скуштувала. "Чи були ви колись у певному становищi..." - сказала вона Тому Рiддлу... "Я маю на увазi йти вперед i робити щось, що ви хотiли робити i в той же час не хотiли робити... що ви знали, що ви не хотiв робити... i не знав?"
  Це було безглузде питання. Вона була налякана своїми словами. "Якщо вiн щось пiдозрює, якщо бачив, як той хлопчик виходив з бiблiотеки, я тiльки пiдтверджую його пiдозри".
  Вона злякалася своїх слiв, але швидко пiшла вперед. "Було щось, чого тобi було соромно зробити, але ти хотiв зробити i знав, що пiсля того, як ти це зробиш, тобi буде ще соромнiше".
  - Так, - тихо сказав вiн, - тисячу разiв. Я це завжди роблю". Пiсля цього вони йшли мовчки, поки не дiсталися Довгого дому. Вiн не намагався її затримати. Їй було цiкаво та схвильовано. "Якщо вiн знає i може прийняти це таким чином, дiйсно бажаючи, щоб я стала його дружиною, як вiн каже, вiн є чимось новим у моєму досвiдi спiлкування з чоловiками". Було трохи тепле почуття. "Чи є це можливим? Ми обидва не хорошi люди, не хочемо бути хорошими". Тепер вона ототожнювала себе з ним. За столом у Довгому домi, iнодi в нашi днi, її батько говорив про цю людину, про Тома Рiддла. Свої зауваження вiн адресував не дочцi, а Бландла Бланш. "Скiльки розпусних жiнок було в цього чоловiка?" Коли Бланш спитала про це, вона швидко подивилася на Етель.
  Її очi казали це Етель. Ми, жiнки, розумiємо. Чоловiки - лише дурнi, вiтрянi дiти". Було б порушено якесь таке питання: Бланш хотiла поставити свого чоловiка у певне становище по вiдношенню до Етель, хотiла трохи потурбувати Етель... iснувала вигадка, що батько Етель не знав про iнтерес адвоката до його дочки.
  Якби цей чоловiк, Том Рiддл, знав про це, вiн, можливо, тiльки побавився б.
  "Ви, жiнки, врегулюйте це... врегулюйте свою власну доброту, свою власну злiсть".
  "Людина ходить, iснує, їсть, спить... не боїться чоловiкiв... не боїться жiнок.
  "У ньому не надто багато лiжка. Кожен чоловiк повинен мати щось. Ви могли б пробачити деякi.
  "Не чекайте надто багато. Життя сповнене лiжка. Ми їмо це, спимо, мрiємо, дихаємо цим". Був шанс, що до таких чоловiкiв, як її батько, добрих i солiдних чоловiкiв мiста, Том Рiддл плекав свою зневагу... "Як i я", - подумала Етель.
  Про цю людину розповiдали iсторiї, про її смiливу бiганину з розпусними жiнками, про те, що вiн був республiканцем, укладав угоди про федеральне заступництво, спiлкувався з негритянськими делегатами на нацiональних з'їздах Республiканської партiї, спiлкувався з гравцями, наїзниками... Мабуть, вiн був у всiлякi битву в життi цiєї самовдоволеної релiгiйної, зловiсної пiвденної спiльноти. На Пiвднi кожен чоловiк вважав за свiй iдеал те, що вiн називав "бути джентльменом". Том Рiддл, якби вiн був тим Томом Рiддлом, якого Етель зараз почала одужувати, раптово одужував тiєї ночi, коли вiн гуляв з нею, посмiявся б над цiєю iдеєю. "Джентльмен, чорт забирай. Ви повиннi знати те, що я знаю. Тепер вона раптово змогла уявити собi, як вiн каже це без особливої гiркоти, приймаючи якесь лицемiрство iнших як щось зрозумiле... не роблячи через це занадто образи i образи. Вiн сказав, що хоче, щоб вона стала його дружиною, i тепер вона розумiла чи раптом сподiвалася, що розумiє, що вiн мав на увазi.
  Йому навiть хотiлося бути з нею нiжним, оточити її якоюсь елегантнiстю. Якщо вiн пiдозрював... вiн, принаймнi, бачив, як Рудий Олiвер виходив iз темної бiблiотеки, але за кiлька хвилин до того, як вона вийшла... оскiльки вона бачила його на вулицi.
  Чи спостерiгав вiн за нею?
  Чи мiг вiн зрозумiти ще щось... що вона хотiла щось спробувати, щось дiзнатися?
  Вiн узяв її подивитися, як цей юнак грає у бейсбол. Iм'я Реда Олiвера мiж ними жодного разу не згадувалося. Невже вiн узяв її туди тiльки для того, щоб спостерiгати за нею?... щоб дiзнатися щось про неї?
  "Можливо, тепер ти знаєш".
  Вона була скривджена. Вiдчуття пройшло. Вона не була скривджена.
  Вiн мав на увазi чи навiть казав, що, пропонуючи їй вийти за нього замiж, вiн хотiв чогось певного. Вiн хотiв її, бо вважав, що вона має стиль. Ти милий. Приємно йти поруч iз гордою красивою жiнкою. Ви кажете собi: "Вона моя".
  "Приємно бачити її у своєму будинку.
  "Чоловiк бiльше почувається чоловiком, який має прекрасну жiнку, яку вiн може назвати своєю жiнкою".
  Вiн працював i планував, щоб отримати грошi. Очевидно, його перша дружина була чимось начебто неохайною i досить нудною. Тепер у нього був чудовий дiм, i вiн хотiв знайти супутника життя, який вестиме його будинок у певному стилi, який розбирається в одязi i вмiє його носити. Вiн хотiв, щоб люди знали...
  "Дивитись. Це дружина Тома Рiддла.
  "У неї безперечно є стиль, чи не так? У цьому є якийсь клас".
  Можливо, з тiєї ж причини, з якої така людина могла б захотiти мати стайню скакових коней, бажаючи найкращих i найшвидших. Щиро кажучи, це була саме така пропозицiя. "Давайте не будемо романтичними чи сентиментальними. Ми обидва чогось хочемо. Я можу допомогти тобi, а ти можеш менi допомогти". Вiн не використав саме цi слова. Вони малися на увазi.
  Якби вiн мiг вiдчувати зараз, якби навiть знав, що сталося того вечора, якби вiн мiг вiдчувати... - Я ще не впiймав тебе. Ви ще вiльнi. Якщо ми укладемо угоду, я очiкую, що ви дотримуватиметеся свого боку угоди.
  "Якби, знаючи, що сталося, якби вiн знав, мiг би почуватися так".
  Всi цi думки пролiтали в головi Етель пiд час прогулянки додому з Томом Рiддлом того вечора, але вiн нiчого не говорив. Вона нервувала i хвилювалася. Перед будинком суддi Лонга стояв невисокий частокiл, i вiн зупинився бiля ворiт. Було досить темно. Їй здалося, що вiн усмiхається, нiби знав її думки. Вона змусила iншого чоловiка вiдчути себе неефективним, невдалим поруч iз нею, незважаючи на те, що сталося... незважаючи на те, що вважалося, що чоловiк, будь-який чоловiк, почував себе дуже мужнiм та сильним.
  Тепер вона почувала себе марною. Того вечора бiля ворiт Том Рiдл щось сказав. Їй було цiкаво, скiльки вiн знає. Вiн нiчого не знав. Те, що сталося в бiблiотецi, сталося пiд час сильної зливи. Щоб побачити, йому довелося б пiд дощем проникнути до вiкна. Тепер вона раптом згадала, що коли вони йшли Мейн-стрiт, якась частина її мозку вiдзначила той факт, що плащ, який був на ньому, не був дуже мокрим.
  Вiн був не з тих, хто пiдкрадеться до вiкна. "Тепер почекай", - сказала собi Етель тiєї ночi. "Вiн мiг би навiть зробити це, якби подумав про це, якби вiн мав пiдозри, якби вiн захотiв це зробити.
  "Я не збираюся починати з того, що виставляю його якимсь дворянином.
  "Пiсля того, що сталося, це унеможливило б його для мене".
  При цьому, можливо, це було б чудовим випробуванням для чоловiка, людини з його реалiстичним поглядом на життя... побачити цього... iншого чоловiка та жiнку, яку вiн хотiв...
  Що вiн сказав би собi? Яке значення мало б, на його думку, її стиль, її клас, яке значення це мало б тодi?
  "Це було б надто багато. Вiн не змiг би цього винести. Жоден чоловiк не змiг би цього витримати. Якби я був чоловiком, я не став би.
  "Ми йдемо, спричиняючи бiль, повiльно навчаючись, борючись за якусь iстину. Це здається неминучим".
  Том Рiдл розмовляв з Етель. "На добранiч. Я не можу не сподiватися, що ви вирiшите це зробити. Я маю на увазi... я чекаю. Я чекатиму. Сподiваюся, це ненадовго.
  "Приходьте в будь-який час", - сказав вiн. "Я готовий."
  Вiн трохи нахилився до неї. Чи збирався вiн спробувати поцiлувати її? Їй хотiлося крикнути: "Чекай. Ще нi. Я маю час подумати.
  Вiн цього не зробив. Якщо вiн мав на увазi спробу поцiлувати її, то передумав. Його тiло випросталося. Був у ньому такий дивний жест, розпрямлення сутулих плечей, поштовх... нiби проти самого життя... нiби говорячи: "пiдштовхнися... пiдштовхнись..." про себе... розмовляє сам iз собою... як i вона сама. - На добранiч, - сказав вiн i швидко пiшов геть.
  *
  "Починається. Невже це нiколи не закiнчиться?" Етель так i думала. Вона увiйшла в будинок.
  Етель образилася. - У будь-якому разi вона нiчого не могла знати.
  "На добранiч. Те, що я сказав, має мiсце". Слова Тома Рiддла також були в головi Етель. Здавалося, вiн щось знав, щось пiдозрював... - Менi все одно. Я навряд чи знаю, хвилює мене це чи нi", - подумала Етель.
  "Так, це мене хвилює. Якщо вiн хоче знати, я краще скажу йому.
  Але я недостатньо близький до нього, щоб розповiдати йому речi. Менi не потрiбний батько-духовник.
  - Можливо, так.
  Очевидно, для неї це буде нiч iнтенсивної самосвiдомостi. Вона пiшла до своєї кiмнати, з коридору внизу, де горiло свiтло. Нагорi, де тепер спала Бланш, було темно. Вона поспiшно зняла одяг i кинула його на стiлець. Цiлком оголена, вона кинулася на лiжко. Через фрамугу в кiмнату проникало слабке свiтло. Вона запалила цигарку, але не курила. У темрявi воно здалося несвiжим, i вона встала з лiжка i загасила його.
  Це було зовсiм так. Стояв легкий, блiдий, настирливий запах цигарок.
  "Пройди милю за верблюдом".
  "Нiякого кашлю у вагонi". Це мала бути темна, м'яка, липка пiвденна нiч пiсля дощу. Вона почувала себе стомленою.
  "Жiнки. Що це за штуки! Що я за тварюка!" вона думала.
  Чи було це тому, що вона знала про Бланш, iншу жiнку в цьому будинку, яка зараз, можливо, прокинулася у своїй кiмнатi i теж думала. Етель сама намагалася щось обмiркувати. Її розум почав працювати. Воно не припинялося. Вона втомилася i хотiла спати, хотiла забути переживання ночi увi снi, але знала, що не зможе заснути. Якби її роман iз цим хлопчиком, якби вiн вiдбувся, якби це було те, чого вона справдi хотiла... - Я б тодi, можливо, заснув. Я був би принаймнi задоволеною твариною". Чому вона тепер так раптово згадала про iншу жiнку в будинку, про цю Бланш? Нiчого їй, власне, дружинi батька, "його проблема, дякувати Богу, не моя", - подумала вона. Чому в неї виникло вiдчуття, що Бланш не спить, що вона теж думає, що вона чекала на повернення додому, бачила чоловiка, Тома Рiддла, бiля ворiт з Етель?
  Її думки... Де вони були в цю бурю? Вони не ведуть машину".
  "Будь проклята вона i її думки", - сказала собi Етель.
  Бланш подумала б, що Етель iз Томом Рiддлом можуть опинитися в подiбному становищi, що стосується її чоловiка, в якому вона сама опинилася.
  Чи треба було з нею щось врегулювати, як це було з молодим чоловiком, Редом Олiвером, як i мiж нею та Томом Рiддлом ще залишалося щось улагодити? - У всякому разi, сподiваюся, не сьогоднi. На бога, не сьогоднi.
  "Це межа. Достатньо."
  I взагалi, що мало б улагодитися мiж нею i Бланш? "Вона iнша жiнка. Я радий цьому". Вона спробувала викинути Бланш iз голови.
  Вона думала про чоловiкiв, якi тепер були пов'язанi з її життям, про свого батька, про молодого чоловiка Реда Олiвера, про Тома Рiддла.
  В одному вона могла бути впевнена. Її батько нiколи не знатиме, що з ним вiдбувається. Вiн був людиною, для якої життя роздiлилося на широкi лiнiї: хороше та погане. Вiн завжди швидко ухвалював рiшення, вирiшуючи справи в судi. "Ви виннi. Ви не виннi".
  З цiєї причини життя, реальне життя, завжди ставило його в глухий кут. Мабуть, так було завжди. Люди не будуть поводитися так, як вiн думав. З Етель, своєю дочкою, вiн розгубився i заплутався. Вiн перейшов особистостi. "Вона намагається мене покарати? Життя намагається мене покарати?
  Це тому, що в неї, дочки, були проблеми, якi її батько не мiг зрозумiти. Вiн нiколи не намагався досягти розумiння. "Як, чорт забирай, вiн думає, що це доходить до людей, якщо це дiйсно доходить? Чи думає вiн, що деякi люди, добрi люди, такi як вiн сам, народжуються з цим?
  Що сталося з моєю дружиною Бланш? Чому вона не поводиться так, як має?
  "Тепер є й моя донька. Чому вона така?
  Був її батько i був молодий чоловiк, з яким вона раптом наважилася бути настiльки iнтимною, хоча насправдi вона взагалi не була iнтимною. Вона дозволила йому зайнятися нею любов'ю. Вона практично змусила його зайнятися нею любов'ю.
  У ньому була якась насолода, навiть якась чистота. Вiн не був забруднений, як вона...
  Вона, мабуть, хотiла його солодощi, його чистоти, схопилася за це.
  - Невже менi вдалося тiльки його забруднити?
  "Я знаю це. Я схопив, але не отримав того, за що схопив".
  *
  Етель лихоманило. То була нiч. Вона ще не скiнчила нiч.
  Бiда не приходить одна. Вона лежала на лiжку у темнiй, гарячiй кiмнатi. Там було витягнуте її довге струнке тiло. Була напруга, маленькi нерви кричали. Маленькi нерви пiд її колiнами були напруженi. Вона пiдняла ноги i нетерпляче штовхнула ногою. Вона лежала нерухомо.
  Вона напружено сiла на лiжку. Дверi з коридору тихо вiдчинилися. Бланш увiйшла до кiмнати. Вона пройшла половину кiмнати. Вона була одягнена у бiлу нiчну сорочку. Вона прошепотiла: "Етель".
  "Так."
  Голос Етель був рiзким. Вона була вражена. У всьому спiлкуваннi мiж двома жiнками, вiдколи Етель повернулася додому в Ленгдон, щоб жити i працювати мiською бiблiотекаркою, було щось на зразок гри. Це була наполовину гра, наполовину ще щось. Двi жiнки хотiли допомогти одна однiй. Щось ще станеться з Етель зараз? Вона мала передчуття. "Нi. Нi. Iди, - їй хотiлося плакати.
  "Сьогоднi ввечерi я зробив щось погане. Тепер зi мною щось зроблять". Звiдки вона знала?
  Бланш завжди хотiлося доторкнутися до неї. Вона завжди вставала пiзно вранцi, пiзнiше Етель. Вона мала дивнi звички. Увечерi, коли Етель не було вдома, вона рано пiднiмалася до своєї кiмнати. Що вона там робила? Вона не спала. Iнодi, о другiй чи третiй годинi ночi, Етель прокидалася i чула, як Бланш блукає по дому. Вона пiшла на кухню та взяла їжу. Вранцi вона почула, як Етель збирається вийти з дому, i спустилася вниз.
  Вона виглядала неохайно. Навiть її нiчна сорочка була не дуже чистою. Вона пiдiйшла до Етель. - Я хотiв подивитись, у що ти одягнений. Була ця дивна пристрасть - завжди знати, у що одягнена Етель. Вона хотiла дати Етель грошi на купiвлю одягу. "Ви знаєте, який я. Менi однаково, що я ношу", - сказала вона. Вона сказала це, трохи кивнувши головою.
  Їй хотiлося пiдiйти до Етель, покласти на неї руки. "Це мило. Тобi це дуже мило, - сказала вона. "Ця тканина гарна". Вона поклала руки на сукню Етель. "Ви розумiєте, що i як носити". Коли Етель вийшла з дому, до вхiдних дверей пiдiйшла Бланш. Вона стояла i дивилася, як Етель iде вулицею.
  Тепер вона була в кiмнатi, де Етель лежала оголена на лiжку. Вона тихо пройшла крiзь кiмнату. Вона навiть не одягла спальнi капцi. Вона була босонiж, i її ноги не видавали жодного звуку. Вона була як кiшка. Вона сiла на край лiжка.
  "Етель."
  "Так." Етель хотiлося якнайшвидше встати i надiти пiжаму.
  - Лежи спокiйно, Етель, - сказала Бланш. "Я чекав на тебе, чекав, коли ти прийдеш".
  Голос її тепер не був рiзким та рiзким. У нього вкралася якась м'якiсть. То був благаючий голос. "Сталося непорозумiння. Ми не зрозумiли одне одного".
  - сказала Бланш. У кiмнатi було слабке свiтло. Звук долинав через вiдкриту фрамугу вiд тьмяної лампи, що горiла в коридорi за дверима. Це були дверi, через якi увiйшла Бланш. Етель чула, як її батько хропiв у своєму лiжку у сусiднiй кiмнатi.
  "Це було давно. Я довго чекала", - сказала Бланш. Це було дивно. Том Рiддл лише годину тому сказав щось подiбне. "Сподiваюся, це триватиме недовго", - сказав Том.
  "Зараз", - казала Бланш.
  Рука Бланш, її маленька гостра кiстлява рука, торкнулася плеча Етель.
  Вона простягла руку, торкнувшись Етель. Етель одеревенiла. Вона нiчого не сказала. Вiд дотику руки її тiло затремтiло. "Сьогоднi ввечерi я подумав... сьогоднi ввечерi чи нiколи. Я думала, що треба щось вирiшити", - сказала Бланш.
  Вона говорила тихим, м'яким голосом, на вiдмiну вiд свого голосу, яким його знала Етель. Вона говорила як у трансi. На мить Етель вiдчула полегшення. "Вона ходить увi снi. Вона не прокинулася. Вирок пройшов швидко.
  "Я знав про це цiлий вечiр. "Є двоє чоловiкiв: старший та молодший. Вона ухвалить рiшення", - подумав я. Я хотiв зупинити це.
  "Я не хочу, щоби ти це робив. Я не хочу, щоби ти це робив".
  Вона була м'якою i благаючою. Тепер її рука почала пестити Етель. Воно сповзало вниз її тiлом, по грудях, по стегнах. Етель залишалася твердою. Вона вiдчула холод i слабкiсть. "Вона наближається", - подумала вона.
  Що буде далi?
  "Колись тобi доведеться ухвалити рiшення. Ти маєш бути чимось.
  "Ти повiя чи ти жiнка.
  "Ви повиннi взяти на себе вiдповiдальнiсть".
  У головi Етель проносилися дивнi спотворенi речення. Наче хтось, не Бланш, не молодий Рудий Олiвер, не Том Рiддл, шепотiв їй щось.
  "Є "я" та iнше "я".
  "Жiнка є жiнка, чи вона не жiнка.
  "Чоловiк є чоловiк, чи вiн не чоловiк".
  У головi Етель проносилося дедалi бiльше пропозицiй, явно розрiзнених. Наче в неї увiйшло щось старше, якесь витонченiше i зле, як iнша людина, увiйшло з дотиком руки Бланш... Рука продовжувала повзати вгору i вниз по її тiлу, по її грудях, над її стегнами... "Це може бути солодко", - сказав голос. "Це може бути дуже-дуже мило.
  "В Едемi жила змiя.
  "Тобi подобаються змiї?"
  Думки Етель, думки, що неслися, думки, яких у неї нiколи ранiше не було. "У нас є те, що ми називаємо iндивiдуальнiстю. Це хвороба. Я подумав: "Я маю врятувати себе". Ось про що я думав. Я завжди так думав.
  "Колись я була молодою дiвчиною", - раптом подумала Етель. "Цiкаво, чи був я добрим, чи народився я добрим.
  "Можливо, я хотiла стати кимось, жiнкою?" У нiй виникло дивне уявлення про жiночнiсть, щось навiть шляхетне, щось терпляче, щось таке, що розумiє.
  До якого бардаку може потрапити життя! Кожен каже комусь: "Врятуй мене. Врятуй мене."
  Секс спотворення людей. Це спотворило Етель. Вона це знала.
  "Я впевнений, що ви експериментували. Ви куштували чоловiкiв, - сказала Бланш своїм дивним новим м'яким голосом. - Не знаю чому, але я певен.
  "Вони не пiдiйдуть. Вони цього не зроблять.
  "Я ненавиджу їх.
  "Я ненавиджу їх.
  "Вони все псують. Я ненавиджу їх."
  Тепер вона наблизила вiч-на-вiч Етель.
  "Ми їм дозволяємо. Ми навiть iдемо до них.
  "У них є щось, що, як ми думаємо, нам потрiбно".
  "Етель. Хiба ти не розумiєш? Я тебе люблю. Я намагався донести до тебе".
  Бланш наблизила своє обличчя до обличчя Етель. Якийсь час вона досi була там. Етель вiдчувала подих жiнки на своїй щоцi. Минули хвилини. Був iнтервал, який Етель здався годинником. Губи Бланш торкнулися плечей Етель.
  *
  ЦЬОГО було достатньо. Судорожним рухом, поворотом тiла, скинувши жiнку з нiг, Етель схопилася з лiжка. У кiмнатi почалася бiйка. Пiсля цього Етель так i не дiзналася, як довго це тривало.
  Вона знала, що це кiнець чогось, початок чогось.
  Вона боролася за щось. Коли вона схопилася, вивернулася з лiжка, з рук Бланш i стала на ноги, Бланш знову стрибнула на неї. Етель випросталася бiля лiжка, i Бланш кинулася до її нiг. Вона обвила руками тiло Етель i вiдчайдушно вчепилася в нього. Етель тягла її через кiмнату.
  Двi жiнки почали боротися. Якою сильною була Бланш! Тепер її губи цiлували тiло Етель, її стегна, ноги! Поцiлунки не зачепили Етель. Вона нiби була деревом i якийсь дивний птах з довгим гострим дзьобом клював її, якусь зовнiшню частину її. Тепер їй не було шкода Бланш. Вона сама стала жорстокою.
  Вона запустила одну руку у волосся Бланш i вiдтягувала обличчя та губи вiд її тiла. Вона стала сильною, але Бланш також була сильною. Повiльно вона вiдштовхнула голову Бланш вiд себе. "Нiколи. Нiколи так", - сказала вона.
  Вона не вимовила цих слiв уголос. Вже тодi, у цю хвилину, вона усвiдомлювала, що не хоче, щоб її батько знав, що вiдбувається у його домi. - Я не хотiв би завдати йому такого болю. Ось щось, про що вона нiколи не хотiла б, щоб хтось iз чоловiкiв дiзнався. Тепер їй було б порiвняно легко розповiсти Тому Рiддлу про Червоного Олiвера... якби вона вирiшила, що хоче, щоб Том Реддл був її чоловiком... те, що, як вона думала, вона хотiла вiд юнака, експеримент, який вона провела, вiдмову.
  "Нi! Нi!"
  "Бланш! Бланш!"
  Потрiбно було повернути Бланш iз того мiсця, в яке вона потрапила. Якщо Бланш зiпсувала своє життя, то це була її власна плутанина. У неї було бажання не зраджувати Бланш.
  Вона тримала Бланш за волосся i тягла його. Рiзким рухом вона повернула обличчя Бланш до себе i вiльною рукою вдарила її по обличчю.
  Вона продовжувала завдавати ударiв. З усiєї сили вона вдарила. Вона згадала щось, що чула колись i десь. "Якщо ви плавець i пiшли рятувати чоловiка чи жiнку, що тоне, якщо вiн пручається або пручається, вдарте його. Вирубайте його".
  Вона завдавала i завдавала ударiв. Тепер вона тягла Бланш до дверей кiмнати. Це було дивно. Бланш, здавалося, не заперечувала проти того, щоб її вдарили. Здається, це їй сподобалося. Вона не намагалася вiдвернутися вiд ударiв.
  Етель вiдчинила дверi в коридор i витягла Бланш назовнi, в коридор. Останнiм зусиллям вона звiльнилася вiд тiла, що припала до її тiла. Бланш упала на пiдлогу. В її очах був вираз. "Ну, мене облизали. Принаймнi я спробував.
  Вона повернула собi те, чим жила, - свою зневагу.
  Етель повернулася до своєї кiмнати, зачинила i замкнула дверi. Всерединi дверi вона стояла, поклавши одну руку на ручку, а iншу поклавши на дверну панель. Вона була слабка.
  Вона слухала. Її батько прокинувся. Вона почула, як вiн пiдвiвся з лiжка.
  Вiн шукав свiтло. Вiн ставав старим.
  Вiн спiткнувся об стiлець. Його голос тремтiв. "Етель! Бланш! Що сталося?"
  "У цьому будинку й надалi буде так само", - подумала Етель. - Принаймнi мене тут не буде.
  "Етель! Бланш! Що сталося?" Голос її батька був голосом переляканої дитини. Вiн старiв. Його голос тремтiв. Вiн старiв i не подорослiшав. Вiн завжди був дитиною i залишиться дитиною до кiнця.
  "Можливо, саме тому жiнки так ненавидять i ненавидять чоловiкiв".
  На мить запанувала напружена тиша, а потiм Етель почув голос Бланш. "Великий Бог", - подумала вона. Голос був таким самим, як завжди, коли Бланш зверталася до чоловiка. Воно було рiзким, трохи твердим, ясним. - Нiчого не сталося, люба, - сказав голос. "Я був у кiмнатi Етель. Ми там розмовляли.
  - Iди спати, - сказав голос. У командуваннi було щось жахливе.
  Етель почув голос свого батька. Вiн бурчав. "Я хотiв би, щоб ти мене не будив", - сказав голос. Етель почула, як вiн важко лiг назад у лiжко.
  OceanofPDF.com
  5
  
  Я Т БУВ РАНО ранок. Вiкно кiмнати в Довгому будинку, в якому жила Етель, виходило на поле, яке належало її батьковi, на полi, що спускалося до струмка, на поле, на яке вона пiшла маленькою дiвчинкою, щоб зустрiти поганого маленького хлопчика. Спекотного лiта поле майже спорожнiло; вiн обгорiв до коричневого кольору. Ти дивився на це i думав... "Коровi на тому полi багато не дiстанеш"... думав ти. У корови отця Етель тепер був зламаний рiг.
  Так! Рiг корови зламано.
  Вранцi, навiть рано-вранцi, в Ленгдонi, штат Джорджiя, спека. Якщо пiшов дощ, то не так спекотно. Ви маєте народитися для цього. Ви не повиннi заперечувати.
  З тобою може статися багато чого, а потiм... ось i ти.
  Ви стоїте у кiмнатi. Якщо ви жiнка, ви одягаєте сукню. Ви чоловiк i вдягаєте сорочку.
  Смiшно, чоловiки i жiнки не розумiють один одного краще. Їм слiд.
  "Думаю, їм байдуже. Думаю, їм начхати. Вони отримують так, що їм начхати.
  "Чорт забирай. Чорт забирай. Ноггл - гарне слово. Обдури мене. Перетнiть кiмнату. Влiзте в штани, спiдницю. Одягнiть собi пальто. Погуляйте у центрi мiста. Нiгль, нiггль.
  "Сьогоднi недiля. Будь чоловiком. Давай, прогуляйся iз дружиною".
  Етель втомилася... можливо, трохи божевiльна. Де вона чула чи бачила слово "ноггл"?
  Якось у Чикаго розмовляє чоловiк. Йому було дивно повертатися до Етель того лiтнього ранку в Джорджiї, пiсля ночi, пiсля безсонної ночi, пiсля пригоди з Редом Олiвером, пiсля Бланш. Вiн увiйшов до її кiмнати i сiв.
  Який абсурд! Прийшов лише спогад про нього. Це мило. Якщо ви жiнка, спогади про чоловiка можуть прийти прямо до вашої кiмнати, коли ви одягаєтеся. Ти зовсiм голий. Що? Яка рiзниця! "Проходьте, сiдайте. Доторкнися до мене. Не торкайся до мене. Думки, доторкнися до мене".
  Припустимо, ця людина - божевiльна. Припустимо, це лисий чоловiк середнього вiку. Етель якось бачила це. Вона чула, як вiн казав. Вона пам'ятала його. Вiн їй сподобався.
  Вiн говорив шалено. Добре. Вiн був п'яний? Чи може бути щось бiльш божевiльне, нiж Довгий будинок у Ленгдонi, штат Джорджiя? Люди могли пройти повз будинок вулицею. Звiдки їм знати, що це божевiльня?
  Чоловiк з Чикаго. I знову Етель була з Гарольдом Греєм. Ви йдете життям, збираючи людей. Ви жiнка i багато спiлкуєтесь iз чоловiком. Тодi тебе бiльше нема з ним. Отже, ось вiн, все одно частина вас. Вiн торкнувся тебе. Вiн iшов поруч iз тобою. Подобався вiн вам чи не подобався. Ти був iз ним жорстокий. Тобi шкода.
  Його колiр у тобi, трохи твiй колiр у ньому.
  У Чикаго на вечiрцi розмовляє чоловiк. Це було на iншому вечорi у будинку одного з друзiв Гарольда Грея. Це була людина, iсторик, стороння людина, iсторик...
  Людина, яка збирала навколо себе людей. У нього була гарна дружина, висока, гарна, гiдна дружина.
  У його будинку був чоловiк, який сидiв у кiмнатi iз двома молодими жiнками. Етель там була i слухала. Чоловiк говорив про Бога. Вiн був п'яний? Були напої.
  "Отже, кожен хоче Бога".
  Це говорив лисий чоловiк середнього вiку.
  Хто почав цю розмову? Це почалося за вечерею. "Отже, я думаю, кожен хоче Бога".
  Хтось за столом, за вечерею говорив про Генрi Адамса, iншого iсторика, Мон-Сен-Мiшель i Шартре. "Бiла душа Середньовiччя". Iсторики розмовляють. Кожен хоче Бога.
  Чоловiк розмовляв iз двома жiнками. Вiн був нетерплячий, милий. "Ми, люди захiдного свiту, були дуже дурнi.
  "Отже, ми взяли нашу релiгiю у євреїв... безлiчi мандрiвникiв... у сухiй безплiднiй землi.
  "Я гадаю, їм не сподобалася ця земля.
  "Отже, вони помiстили Бога на небо... таємничого бога, далеко".
  "Ви читали про це ... у Старому Завiтi", - сказав чоловiк. "Вони не змогли це зробити. Люди продовжували тiкати. Вони пiшли та вклонилися мiднiй статуї, золотому тiльцю. Вони мали рацiю.
  "I ось вони вигадали iсторiю про Христа. Хочете знати, чому? Їм довелося це пiдняти. Все губиться. Придумай iсторiю. Їм довелося спробувати спустити його на землю, де люди могли його отримати.
  Так. Так. Так.
  "I ось вони стали про Христа. Гарний.
  "Вони це вклали у непорочне зачаття? Хiба будь-яка звичайна концепцiя не хороша? Я гадаю, що це. Мило."
  На той момент у кiмнатi з цим чоловiком перебували двi молодi жiнки. Вони почервонiли. Вони слухали його. Етель не брала участi у розмовi. Вона слухала. Згодом вона дiзналася, що чоловiк, який був того вечора в будинку iсторика, був художником, дивним птахом. Можливо, вiн був п'яний. Були коктейлi, багато коктейлiв.
  Вiн намагався щось пояснити, що, на його думку, релiгiя грекiв i римлян до приходу християнства була кращою за християнство, тому що вона була бiльш земною.
  Вiн розповiдав, що зробив сам. Вiн винайняв невеликий будиночок за мiстом, у мiсцi пiд назвою Палос-Парк. Це було на узлiссi.
  Коли з Палоса прийшло золото, Щоб штурмувати ворота Геркулеса. Це правда?
  Вiн намагався уявити там богiв. Вiн намагався бути греком. "Я терплю невдачу, - сказав вiн, - але намагатися - це весело".
  Була розказана довга iсторiя. Чоловiк описував двом жiнкам, намагаючись описати, як живе. Вiн малював, а потiм не вмiв малювати, сказав вiн. Вiн пiшов гуляти.
  На березi струмка йшов невеликий струмок i росли кущi. Вiн пiдiйшов туди i зупинився. "Я заплющую очi", - сказав вiн. Вiн посмiявся. "Можливо, дме вiтер. Дме в кущi.
  Я намагаюся переконати себе, що це не вiтер. Це бог чи богиня.
  "Це богиня. Вона вийшла iз струмка. Струмок там хороший. Є глибока яма.
  Там невисокий пагорб.
  "Вона виходить iз струмка, вся мокра. Вона виходить iз струмка. Я маю це уявити. Я стою iз заплющеними очима. Вода залишає блискучi плями на її шкiрi.
  "У неї чудова шкiра. Кожен митець хоче намалювати оголену натуру... на тлi дерев, на тлi кущiв, на тлi трави. Вона пiдходить i проштовхується через кущi. Це не вона. Це вiтер дме.
  "Це вона. Ось ти де.
  Це все, що пам'ятала Етель. Можливо, чоловiк просто грав iз двома жiнками. Можливо, вiн був п'яний. Тодi вона пiшла з Гарольдом Греєм до будинку iсторика. Хтось пiдiйшов i заговорив iз нею, i вона бiльше не чула.
  Ранок пiсля дивної, заплутаної ночi в Ленгдонi, штат Джорджiя, можливо, згадався їй тiльки тому, що чоловiк говорив про кущi. Того ранку, коли вона стояла бiля вiкна i визирнула, вона побачила поле. Вона побачила кущi, що ростуть бiля струмка. Нiчний дощ зробив кущi яскраво-зеленими.
  *
  У Ленгдонi був раннiй, спекотний, тихий ранок. Негритянськi чоловiки та жiнки зi своїми дiтьми вже працювали на бавовняних полях поблизу мiста. Робочi денної змiни бавовняної фабрики в Ленгдонi працювали вже цiлу годину. Дорогою повз будинок суддi Лонга проїжджав вiз iз двома запряженими в неї мулами. Вiз сумно скрипiло. Троє негрiв та двi жiнки їхали у вiзку. Вулиця не була заасфальтована. Ноги мулiв м'яко i приємно ступали по пилюцi.
  Того ранку, працюючи на бавовнянiй фабрицi, Ред Олiвер був засмучений i засмучений. З ним щось трапилося. Вiн думав, що закохався. Багато ночей вiн лежав у своєму лiжку в будинку Олiвера, мрiючи про певну подiю. "Якби це сталося, якби це могло статися. Якщо вона...
  "Цього не буде, цього не може статися.
  "Я надто молодий для неї. Вона мене не хоче.
  "Нема рацiї думати про це". Вiн думав про цю жiнку, Етель Лонг, як про старшу, мудру i витончену жiнку, яку вiн коли-небудь бачив. Мабуть, вiн їй сподобався. Чому вона зробила те, що зробила?
  Вона дозволила цьому статися там, у бiблiотецi, у темрявi. Вiн нiколи не думав, що це станеться. Навiть тодi, зараз... якби вона не була смiливою. Вона нiчого не сказала. Вона якимось швидким та тонким способом дала йому зрозумiти, що це може статися. Вiн боявся. "Менi було нiяково. Якби менi не було так страшенно незручно. Я поводився так, нiби не вiрив у це, не мiг у це повiрити".
  Пiсля цього вiн вiдчув себе ще неспокiйнiшим, нiж ранiше. Вiн не мiг заснути. Те, як пiсля того, як це сталося, вона звiльнила його. Вона змусила його вiдчути себе не чоловiком, а хлопчиком. Вiн був злий, ображений, спантеличений.
  Пiсля того як вiн пiшов вiд неї, вiн довго ходив один, бажаючи сваритися. Були листи, якi вiн отримував вiд свого друга Нiла Бредлi, сина захiдного фермера, який тепер закохався в шкiльну вчительку, i те, що з ними вiдбувалося. Листи продовжували приходити того лiта. Можливо, вони мали якесь вiдношення до стану, в якому опинився Ред.
  Чоловiк каже iншому чоловiковi: "У мене є щось хороше".
  Вiн починає думати.
  Думки починаються.
  Чи може жiнка зробити таке з чоловiком, навiть iз чоловiком, який набагато молодший за неї, взявши його i не взявши його, навiть використовуючи його...
  Наче хотiла спробувати щось на собi. "Подивлюся, чи пiдiйде менi це, чи хочу я цього".
  Чи могла людина так жити, думаючи тiльки: "Хочу я цього? Чи буде це добре для мене?
  У цьому замiшана ще одна людина.
  Рудий Олiвер тинявся один у темрявi спекотної пiвденної ночi пiсля дощу. Вiн вийшов повз Довгий будинок. Будинок був далеко, на околицi мiста. Тротуарiв там не було. Вiн зiйшов з тротуару, не бажаючи шумiти, i пiшов дорогою, дорожнiм брудом. Вiн стояв перед будинком. Прийшов бездомний собака. Собака наблизився, а потiм втiк. Майже за квартал звiдси горiв вуличний лiхтар. Собака пiдбiг до вуличного лiхтаря, а потiм, повернувшись, зупинився i загавкав.
  "Якби людина мала смiливiсть".
  Припустимо, вiн мiг би пiдiйти до дверей i постукати. "Я хочу побачити Етель Лонг.
  "Виходьте сюди. Я ще не закiнчив iз тобою.
  "Якби чоловiк мiг бути чоловiком".
  Ред стояв на дорозi, думаючи про жiнку, з якою вiн був, з якою вiн був такий близький, але не був зовсiм близьким. Чи могло б бути так, що жiнка прийшла додому i тихо заснула пiсля того, як вiдпустила його? Ця думка розлютила його, i вiн пiшов, лаючись. Всю нiч i весь наступний день, намагаючись виконати свою роботу, вiн розгойдувався туди й сюди. Вiн звинувачував себе в тому , що трапилося, а потiм його настрiй змiнився. Вiн звинуватив жiнку. "Вона старша за мене. Вона мала знати, чого хоче". Рано вранцi, на свiтанку, вiн пiдвiвся з лiжка. Вiн написав Етель довгого листа, якого так i не було вiдправлено, i в ньому висловив дивне почуття поразки, яке вона викликала в нього. Вiн написав листа, а потiм розiрвав його та написав iнше. Другий лист не висловлював нiчого, крiм кохання та туги. Вiн узяв усю провину на себе. "Це було якось недобре. Це я був винний. Будь ласка, дозвольте менi ще раз прийти до вас. Будь ласка. Будь ласка. Давай спробуємо вкотре".
  Вiн також розiрвав листа.
  У Довгому будинку не було офiцiйного снiданку. Нова дружина суддi покiнчила з цим. Вранцi снiданок розносили номерами на тацях. Того ранку снiданок Етель принесла кольорова жiнка, висока жiнка з великими руками та ногами та товстими губами. У склянцi був фруктовий сiк, кава та тости. Батько Етель мав би гарячий хлiб. Вiн зажадав би гарячого хлiба. Вiн щиро цiкавився їжею, завжди говорив про неї, як би говорячи: "Я займаю свою позицiю. Тут я обiймаю свою позицiю. Я житель пiвдня. Тут я займаю свою позицiю.
  Вiн продовжував говорити про каву. "Це недобре. Чому я не можу випити гарної кави?" Коли вiн пiшов пообiдати до Ротарi-клубу, вiн прийшов додому i розповiв про це. "У нас була хороша кава", - сказав вiн. "У нас була чудова кава."
  Ванна в Довгому будинку знаходилася на першому поверсi, поруч iз кiмнатою Етель, i того ранку вона встала i прийняла ванну о шостiй. Вона сприйняла це холодно. Це було чудово. Вона пiрнула у воду. Було недостатньо холодно.
  Її батько вже пiдвiвся. Вiн був iз тих людей, якi не можуть заснути пiсля настання свiтанку. Влiтку у Грузiї воно настає дуже рано. "Менi потрiбне ранкове повiтря", - сказав вiн. "Це найкращий час дня, щоб вийти та подихати". Вiн пiдвiвся з лiжка i навшпиньки пройшов по будинку. Вiн вийшов iз дому. Вiн усе ще тримав корову i ходив подивитися, як її доять. Кольоровий чоловiк прийшов рано-вранцi. Вiн вивiв корову з поля, з поля бiля будинку, з поля, куди одного разу в гнiвi вирушив суддя, шукаючи своєї дочки Етель, цього разу вона пiшла туди, щоб зустрiтися з хлопчиком. Вiн не бачив хлопчика, але був певен, що той був там. Вiн завжди так думав.
  "Але який сенс думати? Який сенс намагатися щось зробити з жiнок?
  Вiн мiг поговорити з людиною, яка принесла корову. Корова, якою вiн володiв два чи три роки тому, захворiла на хворобу пiд назвою "порожнистий хвiст". У Ленгдонi не було ветеринара, i кольоровий сказав, що хвiст доведеться вiдрiзати. Вiн пояснив. "Ви розрiзаєте хвiст уздовж. Потiм кладеш сiль та перець. Суддя Лонг засмiявся, але дозволив цiй людинi зробити це. Корова померла.
  Тепер вiн мав ще одну корову, напiвджерсiйську. У неї був зламаний рiг. Коли прийде її час, чи буде краще пов'язати її з биком Джерсi або з якимось iншим биком? За пiвмилi вiд села жила людина, яка мала чудовий голштинський бик. Кольоровий чоловiк думав, що вiн буде найкращим биком. "Гольштини дають бiльше молока", - сказав вiн. Було про що поговорити. Було по-домашньому приємно поговорити з кольоровим чоловiком про щось таке вранцi.
  Прийшов хлопчик iз конституцiєю Атланти та кинув її на ганок. Вiн перебiг лужок перед суддею, залишивши велосипед бiля паркану, а потiм кинув газету. Вiн був складний i з гуркотом упав. Суддя пiшов за ним i, одягнувши окуляри, сiв на ганку i читав.
  На подвiр'ї було так добре, рано-вранцi, жодної з жiнок, що збивали з пантелику, суддi, тiльки кольоровий чоловiк. Кольоровий чоловiк, який доїв корову i доглядав її, також виконував iншу роботу по дому та у дворi. Взимку вiн привозив дрова для камiнiв у будинку, а влiтку косив i обприскував газон та клумби.
  Вiн порався з клумбами у дворi, а суддя спостерiгав i давав вказiвки. Джадж Лонг був пристрасно вiдданий квiтам i квiтучим кущам. Вiн знав про такi речi. В юностi вiн вивчав птахiв i знав сотнi птахiв в обличчя та за їхнiми спiвами. Тiльки один iз його дiтей зацiкавився цим. Це був син, який загинув на свiтовiй вiйнi.
  Його дружина Бланш, здавалося, нiколи не бачила птахiв та не бачила квiтiв. Вона б i не помiтила, якби їх усiх раптово знищили.
  Вiн наказав принести гнiй i покласти його пiд корiння кущiв. Вiн узяв шланг i полив кущi, квiти i траву, поки кольоровий тинявся навкруги. Вони говорили. Це було чудово. У суддi не було друзiв-чоловiкiв. Якби кольорова людина не була кольоровою людиною...
  Суддя про це нiколи не думав. Двоє чоловiкiв бачили та вiдчували речi однаково. Для суддi кущi, квiти та трава були живими iстотами. "Вiн теж хоче випити", - сказав кольоровий чоловiк, вказуючи на конкретний кущ. Деякi кущi вiн робив чоловiчими, деякi жiночими, як йому заманелося. - Дайте їй трохи, суддя. Суддя засмiявся. Йому це сподобалося. "Тепер трохи для нього".
  Дружина суддi Бланш нiколи не вставала з лiжка ранiше за полудень. Вийшовши замiж за суддю, вона набула звички лежати вранцi в лiжку та курити цигарки. Ця звичка шокувала його. Вона розповiла Етель, що до замiжжя таємно курила. "Ранiше я сидiла у своїй кiмнатi i курила пiзно ввечерi i випускала дим у вiкно", - сказала вона. "Узимку я задула його в камiн. Я лежав на животi на пiдлозi та курив. Я не наважився нiкому розповiсти про це, особливо твого батька, який був членом шкiльної ради. Тодi всi вважали мене за хорошу жiнку".
  Бланш пропалила безлiч дiрок у покривалi свого лiжка. Їй було байдуже. "До бiса покривала", - подумала вона. Вона не читала. Вранцi вона залишилася лежати в лiжку, курила цигарки i дивилася у вiкно на небо. Пiсля замiжжя i пiсля того, як чоловiк дiзнався про її курiння, вона пiшла на поступку. Вона кинула палити у його присутностi. "Я б не став цього робити, Бланш", - сказав вiн досить благаюче.
  "Чому?"
  "Люди говоритимуть. Вони не зрозумiють".
  - Чого не зрозумiєш?
  "Не зрозумiю, що ти гарна жiнка".
  "Я нi", - рiзко сказала вона.
  Їй подобалося розповiдати Етель, як вона обдурила мiсто та свого чоловiка, батька Етель. Етель спробувала уявити її такою, якою вона була тодi: молодою жiнкою чи молодою дiвчиною. "Все це брехня, те уявлення, яке вона собi уявляє такою, якою вона була", - подумала Етель. Вона могла б бути навiть милою, дуже милою, досить веселою та живою. Етель уявляла собi молоду бiлявку, струнку i гарну, живу, досить смiливу та безпринципну. "Вона тодi була б дуже нетерплячою, як i я сам, готовою ризикнути. Нiчого не пропонувалося з того, що вона хотiла. Вона поклала око на суддю. Що менi робити, продовжувати вiчно бути шкiльним вчителем? вона б спитала себе. Суддя входив до окружної шкiльної ради. Вона зустрiла його на якомусь заходi. Щороку одне iз громадських клубiв мiста, Ротарi чи Клуб Кiванiс, влаштовував вечерю всiм бiлих шкiльних вчителiв. Вона б поклала око на суддю. Його дружина була мертва.
  Адже чоловiк є чоловiком. Те, що працює на одному, спрацює i на iншому. Ви продовжуєте говорити лiтньому чоловiковi, як молодо вiн виглядає... не надто часто, але вставляєте це. "Ти лише хлопчик. Тобi потрiбний хтось, хто подбає про тебе". Все працює.
  Вона написала суддi дуже спiвчутливого листа, коли помер його син. Вони почали таємно зустрiчатись. Вiн був самотнiй.
  Безперечно, мiж Етель i Бланш щось було. Це стосувалося чоловiкiв. Це помiж усiма жiнками.
  Бланш зайшла надто далеко. Вона була дурою. I все ж таки було щось зворушливе в сценi в кiмнатi в нiч перед тим, як Етель назавжди покинула будинок свого батька. Це була рiшучiсть Бланш, свого роду шалена рiшучiсть. "Я збираюся щось з'їсти. Я не збираюся бути абсолютно пограбованим.
  "Я збираюся отримати тебе".
  *
  ЯКЩО батько Етель увiйшов до кiмнати в той момент, коли Бланш чiплялася за Етель ... Етель могла уявити собi цю сцену. Бланш пiднiмається на ноги. Їй було б байдуже. Незважаючи на те, що влiтку в Ленгдонi свiтанок настав дуже рано, Етель мав достатньо часу, щоб подумати, перш нiж розвиднiлося, тiєї ночi, коли вона вирiшила залишити будинок.
  Її батько, як завжди, рано встав. Вiн сидiв на ганку свого будинку i читав газету. У будинку була кольорова куховарка, дружина двiрника. Вона рознесла по хатi снiданок суддi i поставила його на стiл поруч iз ним. Це була його пора дня. Двi кольоровi люди тинялися навколо. Суддя мало прокоментував цю новину. То справдi був 1930 рiк. Газета була повна повiдомлень про промислову депресiю, що настала восени минулого року. "Я нiколи в життi не купував жодної акцiї", - сказав вголос отець Етель. "Я теж", - сказав негр iз двору, i суддя засмiявся. Там був той двiрник, цей негр, який говорив про покупку акцiй. - I я. Це був жарт. Суддя дав пораду негру. - Ну, ти дай спокiй. Тон його був серйозний... глузливо серйозний. "Хiба ти не купуєш акцiї з маржою?"
  - Нi, сер, нi, сер, я не робитиму цього, Джедже.
  Почувся тихий смiшок отця Етель, який грав iз кольоровим чоловiком, насправдi його другом. Двом кольоровим старим було шкода суддю. Його зловили. Вiн не мав можливостi втекти. Вони це знали. Негри, можливо, i наївнi, але вони не дурнi. Негр чудово знав, що бавить суддю.
  Етель теж дещо знала. Того ранку вона повiльно їла снiданок i повiльно одягалася. У кiмнатi, яку вона займала, була величезна шафа, i там лежали її валiзи. Їх поклали до шафи, коли вона повернулася додому з Чикаго. Вона запакувала їх. "Я надiшлю за ними пiзнiше того ж дня", - подумала вона.
  Марно було щось говорити її батьковi. Вона вже вирiшила, що збирається робити. Вона збиралася спробувати вийти замiж за Тома Рiддла. Думаю, так i зроблю. Якщо вiн все ще бажає, я гадаю, я це зроблю".
  Це було дивне вiдчуття комфорту. "Менi все одно", - сказала вона собi. - Я навiть розповiм йому про вчорашнiй вечiр у бiблiотецi. Я подивлюсь, чи вiн витримає це. Якщо вiн не захоче... Я займуся цим, коли прийду до цього.
  "Це спосiб. "Дбайте про речi так, як ви до них приходите".
  "Можу, а можу i нi".
  Вона ходила своєю кiмнатою, придiляючи особливу увагу своєму костюму.
  "А що щодо цього капелюха? Воно трохи не у формi". Вона одягла його i вивчала себе у дзеркалi. "Я виглядаю досить добре. Я не виглядаю дуже стомленим. Вона зупинила свiй вибiр на червонiй лiтнiй сукнi. Це було досить полум'яно, але це зробило щось приємне для її обличчя. Воно пiдкреслювало темно-оливковий вiдтiнок її шкiри. "Щекам хочеться трохи рум'янця", - подумала вона.
  Зазвичай пiсля такої ночi, яку вона пережила, вона виглядала б змученою, але того ранку це було не так.
  Цей факт здивував її. Вона продовжувала дивуватися самiй собi.
  "У якому дивному настрої я була", - сказала вона собi, проходячи по кiмнатi. Пiсля того, як кухар увiйшла зi снiданком на тацi, вона замкнула дверi. Чи буде жiнка Бланш настiльки дурна, щоб спуститися вниз i розповiсти щось про подiю минулої ночi, спробувати порозумiтися або вибачитися? Припустимо, Бланш спробує це зробити. Це все зiпсувало б. "Нi", - сказала собi Етель. "У неї надто багато здорового глузду, надто багато смiливостi для цього. Вона не така". Це було приємне почуття, яке майже подобалося Бланшу. "Вона має право бути такою, якою вона є", - подумала Етель. Вона трохи розвинула цю думку. Це багато що пояснювало у життi. "Нехай кожен буде таким, яким вiн є. Якщо чоловiк хоче думати, що вiн добрий (вона думала про батька), нехай думає так. Люди можуть навiть думати, що вони є християнами, якщо це приносить їм якусь користь i втiшає їх".
  Ця думка була втiхою. Вона впорядкувала i поправила зачiску. До сукнi, яку вона одягла, був маленький, облягаючий червоний капелюшок. Вона трохи посилила колiр своїх щiк, а згодом i губ.
  "Якщо це не те почуття, яке я вiдчував до цього хлопчика, така голодна туга, досить безглузда, яка буває у тварин, можливо, це може бути щось iнше".
  Том Рiдл був справжнiм реалiстом, навiть смiливим. "У глибинi душi ми дуже схожi". Як чудово було з його боку зберiгати самоповагу протягом усього перiоду залицяння! Вiн не намагався доторкнутися до неї, впливати на її почуття. Вiн був вiдвертим. "Можливо, нам вдасться порозумiтися", - подумала Етель. Це було б ризиковано. Вiн би знав, що це ризикована гра. Вона з вдячнiстю згадала слова старшого чоловiка...
  "Можливо, ти не зможеш мене покохати. Я не знаю, що таке кохання. Я не юнак. Нiхто нiколи не називав мене гарним чоловiком".
  "Я розповiм йому все, що спаде менi на думку, все, що, на мою думку, вiн хотiв би знати. Якщо вiн хоче мене, то вiн може взяти мене сьогоднi. Я не хочу чекати. Ми розпочнемо.
  Чи була вона впевнена у ньому? "Я намагатимусь зробити для нього хорошу роботу. Думаю, я знаю, чого вiн хоче.
  Вона чула голос батька, який розмовляв з негром, що працював надвiр на ганку. Вона вiдчула образу i водночас жалiсть.
  "Якби я мiг сказати йому щось, перш нiж пiти. Я не можу. Вiн би засмутився, коли почув би новину про її раптове замiжжя... якби Том Рiддл все ще хотiв на нiй одружитися. "Вiн захоче цього. Вiн буде. Вiн буде."
  Вона знову подумала про юного Олiвера i про те, що вона з ним зробила, випробовуючи його як ранiше, щоб переконатися, що вiн, а не Том Рiддл, той, кого вона хоче. Прийшла трохи порочна думка. З вiкна своєї спальнi вона могла бачити коров'яче пасовище, куди її батько прийшов шукати її тiєї ночi, коли вона була маленькою дiвчинкою. Пасовище спускалося до струмка, i вздовж струмка росли кущi. Той хлопчик того разу зник у кущах. Було б дивно, якби вона напередоднi ввечерi взяла юного Олiвера туди, на пасовищi. "Якби нiч була ясною, я зробила б це", - подумала вона. Вона посмiхнулася, трохи мстиво, м'яко. "Вiн пiдiйде якiйсь жiнцi. Зрештою те, що я зробив, йому не зашкодить. Можливо, вiн здобув освiту - небагато. У будь-якому разi я зробив це".
  Було дивно й незрозумiло намагатися з'ясувати, що таке освiта, що добре, а погано. Вона раптом згадала випадок, що трапився у мiстi, коли вона була молодою дiвчиною.
  Вона була на вулицi зi своїм батьком. Судили негра. Його звинуватили у зґвалтуваннi бiлої жiнки. Бiла жiнка, як з'ясувалося пiзнiше, нiкуди не годилася. Вона прийшла до мiста та звинуватила негра. Пiсля цього його виправдали. Вiн був iз якимсь чоловiком на роботi на дорозi в ту саму годину, коли, за її словами, це сталося.
  Спочатку про це не було вiдомо. Було хвилювання та розмови про лiнчування. Батько Етель був схвильований. Група озброєних заступникiв шерифа стояла бiля окружної в'язницi.
  Надворi перед аптекою була ще одна група чоловiкiв. Том Рiдл був там. З ним заговорив чоловiк. Чоловiк був мiським купцем. "Ти збираєшся це зробити, Том Рiддл, ти збираєшся зайнятися справою цiєї людини? Ти збираєшся захищати його?
  
  - Так, i очисти його теж.
  "Ну... Ти... Ти Чоловiк був схвильований.
  "Вiн не був винен", - сказав Том Рiддл. "Якби вiн був винний, я все одно взявся б за його справу. Я все одно захищав би його.
  - Щодо тебе... - Етель згадала вираз обличчя Тома Рiддла. Вiн вийшов перед цiєю людиною, торговцем. Невелика група чоловiкiв, що стояла довкола, замовкла. Чи любила вона Тома Рiддла на той момент? Що таке кохання?
  "Що стосується тебе, те, що я знаю про тебе, - сказав Том Рiддл цiй людинi, - якщо я колись доставлю тебе до суду".
  Це все. Було приємно, коли одна людина протистояла групi чоловiкiв, кидаючи їм виклик.
  Закiнчивши збирати речi, Етель вийшла з кiмнати. У хатi було тихо. Раптом її серце тяжко забилося. "Отже, я покидаю цей будинок.
  "Якщо Том Рiддл не хоче мене, хоча вiн знає про мене все, якщо вiн не хоче мене..."
  Спочатку вона не побачила Бланш, яка спустилася вниз i перебувала в однiй iз кiмнат першого поверху. Бланш вийшла вперед. Вона не була одягнена. Вона була в костюмi брудної пiжами. Вона перетнула невеликий коридор i пiдiйшла до Етель.
  "Ти виглядаєш чудово", - сказала вона. "Сподiваюся, це буде добрий день для тебе".
  Вона стояла осторонь, поки Етель вийшла з дому i спустилася двома-трьома сходинками вiд ґанку до дорiжки, що вела до ворiт. Бланш стояла всерединi будинку i дивилася, а суддя Лонг, який все ще читав ранкову газету, вiдклав її i теж глянув.
  "Доброго ранку", - сказав вiн, i "Доброго ранку", - вiдповiла Етель.
  Вона вiдчувала, як Бланш дивиться на неї. Вона пiде до кiмнати Етель. Вона побачить сумки та валiзи Етель. Вона зрозумiє, але нiчого не скаже суддi своєму чоловiковi. Вона прокралася б назад нагору i лягла в лiжко. Вона лежала у своєму лiжку, дивилася у вiкно i курила цигарки.
  *
  ТIМ РIДДЛ нервував i був схвильований. "Минулої ночi вона була з цим хлопчиком. Вони були разом у бiблiотецi. Там було темно. Вiн трохи розгнiвався на себе. - Ну, я її не звинувачую. Хто я такий, щоб звинувачувати її?
  - Якщо я їй потрiбен, гадаю, вона менi скаже. Я не вiрю, що вона може хотiти його, цього хлопчика, не назавжди.
  Вiн нервувався i схвильований, як завжди, коли думав про Етель, i рано пiшов до свого офiсу. Вiн зачинив дверi свого кабiнету i почав ходити туди-сюди. Вiн курив цигарки.
  Багато разiв того лiта, стоячи бiля вiкна свого офiсу, прихованого вiд вулицi внизу, Том спостерiгав за Етель, що йде до бiблiотеки. Вiн зрадiв, побачивши її. У своїй запопадливостi вiн став хлопчиком.
  Того ранку вiн побачив її. Вона переходила вулицю. Вона загубилася з поля зору. Вiн стояв бiля вiкна.
  На сходах, що вели до його кабiнету, почувся звук крокiв. Можливо, це Етель? Чи ухвалила вона рiшення? Чи вона приходила до нього?
  "Мовчи... Не будь дурнем", - сказав вiн собi. На сходах почувся звук крокiв. Вони зупинилися. Вони знову вийшли вперед. Зовнiшнi дверi його кабiнету вiдчинилися. Том Рiдл взяв себе в руки. Вiн стояв, тремтячи, поки дверi в його внутрiшнiй кабiнет вiдчинилися, i перед ним з'явилася Етель, трохи блiда, з дивним рiшучим поглядом в очах.
  Том Рiдл заспокоївся. "Жiнка, яка збирається вiддатися чоловiковi, не приходить до нього в такому виглядi", - подумав вiн. - Але ж чому вона прийшла сюди?
  - Ви сюди прийшли?
  "Так."
  Двоє людей стояли обличчям один до одного. Люди не влаштовують весiлля так, в адвокатськiй конторi, вранцi... жiнка пiдходить до чоловiка.
  "Чи може бути таке?" Етель питала себе.
  "Чи може бути таке?" - спитав себе Том Рiддл.
  "Навiть не поцiлунок. Я нiколи не торкався до неї.
  Чоловiк i жiнка стояли обличчям один до одного. З вулицi долинали звуки мiста, мiста, яке вступає у свою повсякденну, досить безглузду дiяльнiсть. Офiс знаходився над магазином. Це був простий кабiнет з однiєю великою кiмнатою, великим письмовим столом iз плоскою стiльницею та книгами по праву у шафах бiля стiн. Там була гола пiдлога.
  Знизу почувся звук. Продавець у магазинi впустив коробку на пiдлогу.
  - Що ж, - сказала Етель. Вона сказала це iз зусиллям. - Ти сказав менi вчора ввечерi. - Ти сказав, що готовий... будь-коли. Ви сказали, що це О. К. з тобою.
  Їй було тяжко, тяжко. "Я буду бiсовою дурницею", - подумала вона. Їй хотiлося плакати.
  - Менi доведеться розповiсти тобi багато речей.
  "Тримаю в заклад, що вiн мене не вiзьме", - подумала вона.
  - Стривай, - поспiшно сказала вона, - я не така, як ти гадаєш. Я мушу вам сказати. Я винен. Я мушу."
  - Дурниця, - сказав вiн, пiдiйшовши до неї i взявши її за руку. "Чорт забирай, - сказав вiн, - залиши це. Що толку говорити?"
  Вiн стояв i дивився на неї. "Чи смiю я, чи смiю я спробувати, чи смiю я спробувати взяти її на руки?"
  У будь-якому випадку, вона знала, що вiн їй подобається, що стоїть тут, вагається i невпевнений. "Вiн одружується зi мною, гаразд", - подумала вона. Зараз вона не думала про щось бiльше.
  OceanofPDF.com
  КНИГА ЧЕТВЕРТА. ЗА МЕЖАМИ БАЖАННЯ
  OceanofPDF.com
  1
  
  Я Т БУЛО У ЛИСТОПАДI 1930 року.
  Рудий Олiвер неспокiйно ворухнувся увi снi. Вiн прокинувся, а потiм знову заснув. Мiж сном i неспанням є земля - земля, сповнена гротескних форм, - i вiн був у цiй країнi. Там все змiнюється швидко та дивно. Це земля свiту, та був i жахiв. Дерева на цiй землi збiльшуються у розмiрах. Вони стають безформними та витягнутими. Вони виходять з-пiд землi та злiтають у повiтря. Бажання приходять у тiло сплячого.
  Тепер ти сам, але не ти. Ви перебуваєте поза собою. Ви бачите себе бiжить по пляжу ... швидше, швидше, швидше. Земля, в яку ви потрапили, стала жахливою. З чорного моря пiднiмається чорна хвиля, щоб поглинути вас.
  I ось, так само раптово, знову все мирно. Ви знаходитесь на лузi, лежите пiд деревом, у теплому сонячному свiтлi. Поруч пасеться худоба. Повiтря наповнене теплим насиченим молочним запахом. До вас йде жiнка у гарнiй сукнi.
  Вона у фiолетовому оксамитi. Вона висока.
  Це була Етель Лонг з Ленгдона, штат Джорджiя, що йде до Реда Олiвера. Етель Лонг раптово стала милостивою. Вона була в настрої м'якої жiночностi i була закохана в Реда.
  Але нi... то була не Етель. Це була дивна жiнка, фiзично схожа на Етель Лонг, але в той же час несхожа на неї.
  Це була Етель Лонг, переможена життям, переможена життям. Бачити
  ...вона втратила частину своєї прямолiнiйної гордої краси i стала смиренною. Ця жiнка була б рада любовi - будь-якої любовi, яка до неї прийшла. Її очi казали це зараз. Це була Етель Лонг, яка бiльше не бореться проти життя, навiть не бажає перемагати в життi.
  Дивися... навiть її сукня змiнилася, коли вона йде по залитому сонцем полю до Реда. Мрiї. Чи завжди людина увi снi знає, що вона увi снi?
  Тепер жiнка в полi була в старiй поношенiй ситцевiй сукнi. Обличчя її виглядало змученим. Вона була фермеркою, працiвницею, просто йшла полем, щоб доїти корову.
  Пiд кущами на землi лежали двi невеликi дошки, i на них лежав Рудий Олiвер. Його тiло болiло, i йому було холодно. Був листопад, i вiн перебував у покритому кущами полi поблизу мiста Берчфiлд у Пiвнiчнiй Каролiнi. Вiн намагався спати в одязi пiд кущем на двох дошках, що лежали на землi, i лiжко, яке вiн зробив собi з двох дощок, знайдених поряд, було незручним. Була пiзня нiч, i вiн сiв, протираючи очi. Який сенс намагатися заснути?
  "Чому я тут? Де я? Що я тут роблю?" Життя незрозумiло дивне. Чому така людина, як вона, потрапила в таке мiсце? Чому вiн завжди дозволяв собi робити незрозумiлi речi?
  Рудий вийшов з напiвсну розгубленим i тому, перш за все, прокинувшись, йому довелося зiбратися з силами.
  Був i фiзичний факт: вiн був досить сильною молодою людиною... нiчний сон не мав для нього великого значення. Вiн був у цьому новому мiсцi. Як вiн туди потрапив?
  Налинули спогади та враження. Вiн сiв прямо. Жiнка, старша за нього, висока, працююча жiнка, жiнка з ферми, досить струнка, мало чим вiд Етель Лонг з Ленгдона, штат Джорджiя, привела його до того мiсця, де вiн лежав на двох дошках i намагався заснути. . Вiн сiв i потер очi. Неподалiк росло невелике дерево, i вiн пiдповз до нього пiщаним грунтом. Вiн сiв на землю, притулившись спиною до невеликого стовбура дерева. Це було схоже на дошки, на яких вiн намагався спати. Стовбур дерева був грубим. Якби там була лише одна дошка, широка, гладка, вiн, можливо, продовжував би спати. Вiн затиснув одну нижню щоку мiж двома дошками i був защемлений. Вiн наполовину нахилився i потер забите мiсце.
  Вiн притулився спиною до маленького дерева. Жiнка, з якою вiн прийшов у це мiсце, дала йому ковдру. Вона принесла його йому з маленького намету, що знаходився на певнiй вiдстанi, i воно вже було тонким. "Напевно, у цих людей мало постiльних речей", - подумав вiн. Жiнка могла принести йому з намету власну ковдру. Вона була високою, як Етель Лонг, але не дуже схожа на неї. Як жiнка, вона не мала нiчого спiльного iз стилем Етель. Ред був радий прокинутися. "Тут сидiти буде зручнiше, нiж намагатися заснути на такому лiжку", - подумав вiн. Вiн сидiв на землi, i земля була вологою та холодною. Вiн пiдкрався i взяв одну з дощок. "Все одно сяде", - подумав вiн. Вiн глянув на небо. Зiйшла пiвмiсяць, i пливли сiрi хмари.
  Ред знаходився в таборi страйкуючих робiтникiв на полi недалеко вiд мiста Берчфiлд, Пiвнiчна Каролiна. Це була мiсячна нiч у листопадi та досить холодна. За яким дивним ланцюжком обставин вiн туди потрапив!
  Вiн прийшов до табору напередоднi ввечерi у темрявi з жiнкою, яка привела його туди i залишила. Вони прибули пiшки, пробираючись по пагорбах - точнiше, по пiвгорах - iдучи пiшки, але не дорогою, а стежками, якi пiдiймалися вгору пагорбами i йшли краями обгороджених полiв. Таким чином, вони пройшли кiлька миль у сiрому вечорi та у темрявi ранньої ночi.
  Для Реда Олiвера це була нiч, коли все було нереальним. У його життi траплялися й iншi подiбнi випадки. Несподiвано вiн почав згадувати iншi нереальнi часи.
  Такi часи наступають для кожного чоловiка та кожного хлопчика. Ось хлопчик. Вiн хлопчик у хатi. Будинок раптово стає нереальним. Вiн у кiмнатi. У кiмнатi все неможливо. У кiмнатi є стiльцi, комод, лiжко, на якому вiн лежав. Чому вони всi здаються дивними? Запитання. "Це той дiм, у якому я живу? Чи є ця дивна кiмната, в якiй я зараз перебуваю, тою кiмнатою, в якiй я спав минулої ночi та позаминулої ночi?"
  Кожному вiдомi такi дивнi часи. Чи ми контролюємо свої дiї, тон свого життя? Як абсурдно питати! Ми - нi. Ми всi дурнi. Чи настане колись день, коли ми позбудемося цiєї дурницi?
  Знати хоч трохи й про неживе життя. Ось той стiлець... той стiл. Стiлець схожий на жiнку. Багато чоловiкiв сидiли у ньому. Вони кинулися до нього, сiли м'яко, нiжно. Люди сидiли в ньому, думаючи та страждаючи. Стiлець уже старий. Над ним витає аромат багатьох людей.
  Думки приходять швидко та дивно. Уява чоловiка чи хлопчика має бiльшу частину часу спати. Раптом усе йде навперекiй.
  Чому, наприклад, людина має хотiти стати поетом? Що цим досягається?
  Краще було б прожити життя, просто будучи звичайною людиною, живучи, їж i спить. Поетовi хочеться розiрвати речi, зiрвати завiсу, що вiдокремлює його вiд незвiданого. Вiн хоче заглянути далеко за межi життя, у тьмянi загадковi мiсця. Чому?
  Є щось, що вiн хотiв би зрозумiти. Словам, якi люди використовують щодня, можливо, можна надати нового значення, думкам - нового значення. Вiн дозволив собi пiти у невiдомiсть. Тепер йому хотiлося б тiкати назад, у знайомий буденний свiт, несучи з собою в цей свiт щось, звук, слово з невiдомого до знайомого. Чому?
  Думки групуються у свiдомостi чоловiка чи хлопчика. Що це за штука, яка називається розумом? Гра у двiйку з чоловiком чи хлопчиком виходить з-пiд контролю.
  Рудий Олiвер, перебуваючи вночi в незвичайному холодному мiсцi, смутно думав про своє дитинство. Коли вiн був хлопчиком, вiн iнодi ходив з матiр'ю до недiльної школи. Вiн думав про це.
  Вiн подумав про iсторiю, почуту там. Була людина на iм'я Iсус у саду зi своїми послiдовниками, якi лежали на землi та спали. Можливо, послiдовники завжди сплять. Чоловiк страждав у саду. Поруч були солдати, жорстокi солдати, якi хотiли схопити його та розiп'яти. Чому?
  "Що я такого зробив, що мене повиннi вести на розп'яття?" Чому я тут?" Страх приходу. Чоловiк, учитель недiльної школи, намагався розповiсти дiтям у класi недiльної школи iсторiю про нiч, проведену в саду. Чому спогади про це повернулися до Реда Олiвера, що сидiв, притулившись спиною до дерева в полi?
  Вiн прийшов у це мiсце iз жiнкою, дивною жiнкою, з якою познайомився майже випадково. Вони гуляли по залитих мiсячним свiтлом мiсцях, гiрськими полями, темними дiлянками лiсу i назад. Жiнка, з якою був Ред, час вiд часу зупинялася, щоби поговорити з ним. Вона втомилася пiд час прогулянки, не маючи сил.
  Вона трохи поговорила з Редом Олiвером, але мiж ними виникла сором'язливiсть. У мiру того, як вони йшли у темрявi, це поступово пройшло. "Вона не пройшла повнiстю", - подумав Ред. Розмова мiж ними здебiльшого стосувалася шляху. Виглядати. Там колiя. Ти спiткнешся". Корiнь дерева, що виступав на стежцi, вона назвала "колiєю". Вона вважала само собою зрозумiлим, що знає про Реда Олiвера. Вiн був для неї чимось певним, про що вона знала. робiтникiв, якi потрапили в бiду.
  Реду було соромно, що вiн не зупинив її на шляху, що не сказав їй: "Я не той, ким ти мене вважаєш".
  "Можливо, я хотiв би бути тим, ким ви вважаєте мене. Я не знаю. Принаймнi я нi.
  "Якщо те, чим ви мене вважаєте, - це щось смiливе та прекрасне, тодi я хотiв би бути цим.
  "Я хочу цього: бути чимось смiливим та прекрасним. Занадто багато потворностi в життi та людях. Я не хочу бути потворним".
  Вiн їй не сказав.
  Вона гадала, що знає про нього. Вона постiйно питала його: Ти втомився? Ти втомлюєшся?"
  "Нi."
  Коли вони пiдiйшли, вiн пригорнувся до неї. Шляхом вони йшли через темнi мiсця, i вона перестала дихати. Коли вони пiднiмалися по крутих мiсцях на стежцi, вiн наполягав на тому, щоб iти вперед, i простяг їй руку. Мiсячного свiтла було достатньо, щоб побачити її фiгуру внизу. "Вона дуже схожа на Етель Лонг", - продовжував вiн думати. Вона найбiльше схожа на Етель, коли вiн слiдував за нею стежками, а вона йшла попереду.
  Потiм вiн побiг перед нею, щоб допомогти їй пiднятися на крутий схил. "Вони нiколи не змусять вас пiти сюди", - сказала вона. "Вони не знають про цей шлях". Вона думала, що вiн небезпечна людина, комунiст, що приїхав до її країни, щоб боротися за її народ. Вiн пiшов уперед i, взявши її за руку, потяг угору крутим схилом. Там було мiсце для вiдпочинку, i вони обидва зупинилися. Вiн стояв i дивився на неї. Тепер вона була худою, блiдою та змученою. "Тепер ти вже не схожа на Етель Лонг", - подумав вiн. Темрява лiсiв та полiв допомогла подолати сором'язливiсть мiж ними. Вони разом прибули до того мiсця, де зараз знаходився Ред.
  Рудий проник у табiр непомiченим. Хоча була пiзня нiч, вiн мiг чути тихi звуки. Десь поруч заворушився чоловiк чи жiнка чи захникала дитина. Пролунав особливий звук. У якоїсь жiнки серед страйкуючих робiтникiв, з якими вiн зв'язався, була немовля. Дитина неспокiйно ворушилася увi снi, i жiнка приклала її до грудей. Вiн навiть мiг чути губи дитини, що смокче i потягує соски жiнки. Чоловiк, що знаходився вiддалiк, виповз через дверi невеликої хатини i, пiдвiвшись на ноги, стояв, потягаючись. У тьмяному свiтлi вiн здавався величезним - юнак, молодий робiтник. Ред притулився всiм тiлом до стовбура маленького деревця, не бажаючи, щоб його бачили, i чоловiк тихенько пiшов геть. Вдалинi виднiлася хижа трохи бiльшого розмiру з лiхтарем. Звук голосiв долинав iз маленької будiвлi.
  Чоловiк, якого Ред бачив потягується, пiдiйшов до свiтла.
  Табiр, до якого прийшов Ред, щось йому нагадав. Це було на пологому схилi пагорба, вкритому кущами, але деякi з них були зрубанi. Там було невелике вiдкрите мiсце з халупами, схожими на собачi будки. Наметiв було кiлька.
  Це було схоже на мiсця, якi Ред бачив ранiше. На пiвднi, в рiднiй країнi Реда, в Джорджiї, такi мiсця влаштовувалися то на полi на околицi мiста, то в селi на узлiссi соснового лiсу.
  Цi мiсця називалися табiрними зборами, i люди приходили до поклонiння. У них там є релiгiя. У дитинствi Рудий iнодi катався зi своїм батьком, сiльським лiкарем, i одного разу, коли вони їхали вночi по дорозi, вони натрапили на таке мiсце.
  Тiєї ночi в повiтрi цього мiсця було щось таке, що тепер згадав Ред. Вiн згадав своє здивування та зневагу батька. За словами батька, люди були релiгiйними ентузiастами. Його батько мало що пояснив, будучи людиною небалакучою. I все ж таки Ред зрозумiв, вiдчув, що вiдбувається.
  У таких мiсцях збиралися бiдняки Пiвдня, релiгiйнi ентузiасти, здебiльшого методисти та баптисти. Це були бiлi бiдняки з довколишнiх ферм.
  Вони поставили маленькi намети та хатини, як у таборi страйкарiв, куди зараз прийшов Червоний. Такi релiгiйнi збори Пiвднi серед бiлих бiднякiв тривали iнодi тижнями i навiть мiсяцями. Люди приходили та йшли. Вони приносили їжу зi своїх будинкiв.
  Сталося стiкання. Люди були неосвiченi i неписьменнi i приходили з дрiбних орендарських ферм або ночами з млина. Вони одягалися у свiй найкращий одяг i йшли ввечерi червоними дорогами Джорджiї: молодi чоловiки та жiнки йшли разом, лiтнi чоловiки зi своїми дружинами, жiнки з немовлятами на руках, а iнодi й чоловiки, якi ведуть дiтей за руки.
  Там вони були на таборах уночi. Проповiдь тривала день та нiч. Вимовлялися довгi молитви. Там спiвали. Бiлi бiдняки на Пiвднi iнодi поклонялися цьому, як i негри, але вони не робили цього разом. У бiлих таборах, як i в таборах негрiв, з настанням ночi панувало сильне хвилювання.
  Проповiдь продовжувалась на вiдкритому повiтрi пiд зiрками. У пiснi пролунали тремтячi голоси. Люди раптово здобули релiгiю. Чоловiки та жiнки були схвильованi. Iнодi жiнка, часто молода, починала кричати та кричати.
  "Бог. Бог. Дай менi Бога, - плакала вона.
  Або: Вiн у мене є. Вiн тут. Вiн тримає мене.
  "Це Iсус. Я вiдчуваю, як його руки стосуються мене.
  "Я вiдчуваю, як його обличчя стосується мене".
  На такi зустрiчi приходили жiнки, часто молодi незамiжнi, iнодi впадали в iстерику. Там буде молода бiла жiнка, дочка якогось бiдного бiлого фермера-орендаря з Пiвдня. Все життя вона була сором'язливою i боялася людей. Вона була трохи зголоднiла, фiзично та емоцiйно виснаженою, але зараз на зборах з нею щось трапилося.
  Вона прийшла зi своїми людьми. Була нiч, i вона весь день працювала на бавовняному полi чи на бавовнянiй фабрицi у сусiдньому мiстi. Їй довелося того дня десять, дванадцять, а то й п'ятнадцять години каторжної роботи на млинi або в полi.
  I ось вона була на таборових зборах.
  Вона могла чути голос чоловiка, проповiдника, який кричав пiд зiрками чи пiд деревами. Жiнка сидiла, маленька, худа, напiвголодна iстота, час вiд часу дивлячись крiзь гiлки дерев на небо та зiрки.
  I навiть для неї, бiднiй, зголоднiлiй, був момент. Її очi могли бачити зiрки та небо. Таким чином, мати Реда Олiвера прийшла до релiгiї, але не на таборах, а в бiднiй маленькiй церквi на околицi фабричного селища.
  Без сумнiву, подумала Ред, її життя теж вело голодне життя. Вiн не думав про це, коли був хлопчиком зi своїм батьком i коли побачив бiлих бiднякiв на таборах. Його батько зупинив машину на дорозi. На трав'янистiй дiлянцi пiд деревами почулися голоси, i вiн побачив чоловiкiв i жiнок, що стояли навколiшки пiд смолоскипом, зробленим iз соснового сучка. Його батько посмiхнувся, i на його обличчi промайнув вираз презирства.
  На таборових зборах пролунав голос, що кличе молоду жiнку. "Вiн там... там... це Iсус. Вiн хоче вас." У молодої жiнки почалося тремтiння. У нiй вiдбувалося щось не схоже нi на що, що вона коли-небудь знала ранiше. Вночi вона вiдчула, як руки торкаються її тiла. "Зараз. Зараз."
  "Ти. Ти. Я хочу тебе."
  Чи може бути хтось... Боже... дивна iстота десь у таємничих далях, яка хотiла її?
  "Кому я потрiбний, з моїм худим тiлом i втомою всерединi мене?" Вона була б схожа на ту маленьку дiвчинку на iм'я Грейс, яка працювала на бавовнянiй фабрицi в Ленгдонi, штат Джорджiя, ту, яку Червоний Олiвер побачив першого лiта, коли працював на фабрицi... тiєї, якою завжди була iнша фабрикантка на iм'я Дорiс. намагаюся захистити.
  Дорiс йшла туди вночi, пестила її руками, намагалася зняти з неї втому, намагалася вдихнути в неї життя.
  Але ви можете бути втомленою, худою молодою жiнкою, i у вас немає Дорiс. Зрештою, дориси на цьому свiтi досить рiдкiснi. Ви - бiдна бiла дiвчина, яка працює на фабрицi, або цiлий день працюєте зi своїм батьком чи матiр'ю на бавовняному полi. Ви дивитеся на свої тонкi ноги та на свої тонкi руки. Ви навiть не смiєте сказати собi: "Я хотiв би бути багатим або красивим. Я б хотiла мати кохання чоловiка". Яка буде користь?
  Але на таборових зборах. Це Iсус.
  "Бiлий. Чудовий."
  "Там нагорi."
  "Вiн хоче вас. Вiн вiзьме тебе".
  Це може бути просто розпуста. Ред це знав. Вiн знав, що його батько так само думав про табiрнi збори, якi вони спостерiгали, коли Ред був хлопчиком. Була така молода жiнка, яка дозволила собi втекти. Вона закричала. Вона впала на землю. Вона застогнала. Навколо зiбралися люди - її люди.
  "Дивiться, вона отримала це".
  Вона так цього хотiла. Вона не знала чого хоче.
  Для цiєї дiвчини це був досвiд, вульгарний, але, безперечно, дивний. Гарнi люди цього не зробили. Можливо, у цьому проблема добрих людей. Можливо, лише бiднi, смиреннi та неосвiченi люди могли дозволити собi таке.
  *
  РЕД ОЛIВЕР сидiв, притулившись спиною до деревця в таборi робiтникiв. У повiтрi цього мiсця було щось подiбне до приглушеної напруженостi, що охопила його. Можливо, це сталося через голоси людей, що долинали з хатини, де було свiтло. У темних мiсцях голоси людей говорили тихо та серйозно. Настала мовчанка, потiм розмова вiдновилася. Ред було розрiзняти слiв. Його нерви були схвильованi. Вiн прокинувся. "Господи, - подумав вiн, - я тепер тут, на цьому мiсцi".
  "Як я сюди потрапив? Чому я дозволив собi прийти сюди?"
  Це був табiр релiгiйних ентузiастiв. Вiн це знав. Вiн знав, що таке. "Ну, я не знаю", - подумав вiн. Вiн трохи сором'язливо посмiхнувся, сидячи пiд деревом i розмiрковуючи. "Я заплутався", - подумав вiн.
  Вiн хотiв приїхати до комунiстичного табору. Нi, вiн цього не зробив. Так, вiн це зробив. Вiн сидiв, сварячись сам iз собою, як робив уже кiлька днiв. "Якби я мiг би бути впевнений у собi", - подумав вiн. Вiн знову подумав про те, як його мати сповiдувала релiгiю в маленькiй церквi на околицi млина, коли вiн був вдома, ще школярем. Вiн iшов тиждень, десять днiв, можливо, два тижнi, наближаючись до того мiсця, в яке вiн зараз потрапив. Вiн хотiв приїхати. Вiн не хотiв приходити.
  Вiн дозволив собi чимось захопитися, що, можливо, його взагалi не стосувалося. Вiн читав газети, книги, думав, намагався думати. Газети Пiвдня були сповненi дивних новин. Вони оголосили про прихiд комунiзму на Пiвдень. Газети мало що розповiли Редi.
  Вiн i Нiл Бредлi часто говорили про це, про брехню газет. Вони не брехали вiдкрито, сказав Нiл. Вони були розумнi. Вони спотворювали iсторiї, змушували речi здаватися такими, якими вони не були.
  Нiл Бредлi хотiв соцiальну революцiю або думав, що хоче. "Напевно, вiн цього хоче", - подумав Ред тiєї ночi, сидячи в таборi.
  "Але чому я повинен думати про Нiл?"
  Було дивно сидiти тут i думати про те, що всього кiлька мiсяцiв тому, навеснi, коли вiн закiнчив коледж, вiн був з Нiлом Бредлi на фермi в Канзасi. Нiл хотiв, щоб вiн лишився там. Якби вiн залишився, яким iншим могло бути його лiто. Вiн не лишився. Вiн вiдчував себе винним перед своєю матiр'ю, яка залишилася самотньою пiсля смертi батька, i через кiлька тижнiв залишив ферму Бредлi i вирушив додому.
  Вiн знову отримав роботу на бавовнянiй фабрицi в Ленгдонi. Працiвники заводу знову взяли його на роботу, хоча вiн їм i не був потрiбен.
  Це також було дивно. Того лiта в мiстi були робiтники, чоловiки з сiм'ями, яким була потрiбна будь-яка робота, яку вони могли отримати. На фабрицi це знали, але вони найняли Реда.
  "Думаю, вони думали... вони думали, що зi мною все буде гаразд. Я думаю, вони знали, що можуть виникнути проблеми з роботою, що вони швидше за все прийдуть. Том Шоу досить спритний, - подумав Ред.
  Все лiто фабрика в Ленгдонi продовжувала знижувати заробiтну плату. Фабричнi люди змусили всiх вiдрядникiв працювати бiльше за меншi грошi. Вони також скоротили зарплату Реду. Йому платили менше, нiж першого року роботи на фабрицi.
  Туп. Туп. Туп. Думки продовжували проноситися в головi Реда Олiвера. Вiн був схвильований роздумами. Вiн думав про лiт у Ленгдонi. Раптом у його думках, як i увi снi, коли вiн намагався заснути, промайнула постать Етель Лонг. Можливо, саме тому, що тiєї ночi вiн був iз жiнкою, вiн раптово почав думати про Етель. Вiн не хотiв думати про неї. "Вона зробила менi бруд", - подумав вiн. Iнша жiнка, на яку вiн випадково наткнувся пiзно ввечерi i яка привела його в комунiстичний табiр, була такого ж зросту, як Етель. "Однак вона не схожа на Етель. Їй-богу, вона не схожа на неї", - подумав вiн. У його головi виник дивний потiк думок. Туп. Туп. Туп. Думки стукали у його головi, як маленькi молоточки. "Якби я тiльки мiг вiдпустити ситуацiю, як та жiнка на таборових зборах, - думав вiн, - якби я мiг почати, бути комунiстом, боротися з невдахами, бути чимось певним". Вiн намагався посмiятися з себе. "Етель Лонг, ага. Ти думав, що вона в тебе, чи не так? Вона грала з тобою. Вона висунула тебе дурнем.
  I все-таки Ред не мiг не згадати. Вiн був хлопцем. Вiн провiв з Етель мить, таку чудову мить.
  Вона була такою жiнкою, такою шикарною. Його думки повернулися до ночi у бiблiотецi. "Чого хоче чоловiк?" - Запитав вiн себе.
  Його друг Нiл Бредлi завiв собi жiнку. Можливо, листи Нiла, якi прийшли до Реда того лiта, розбурхали його.
  I раптом з'явився шанс iз Етель.
  Раптом, несподiвано, вiн побачив її... в бiблiотецi тiєї ночi, коли почалася буря. У нього перехопило подих.
  Боже, жiнка може бути дивною. Вона просто хотiла дiзнатися, чи хоче вона його. Вона виявила, що це не так.
  Чоловiк, такий юнак, як Рудий, теж був дивною iстотою. Вiн хотiв жiнку - чому? Чому вiн так хотiв Етель Лонг?
  Вона була старша за нього i не думала так само, як вiн. Їй хотiлося мати шикарний одяг, щоб поводитися по-справжньому шикарно.
  Вона теж хотiла чоловiка.
  Вона думала, що хоче Реда.
  "Я випробуватиму його, випробуватиму", - подумала вона.
  "Я з нею не впорався". Ред почувся нiяково, коли ця думка спала йому на думку. Вiн неспокiйно поворухнувся. Вiн був людиною, яка завдавала собi дискомфорту через власнi думки. Вiн почав виправдовуватися. "Вона нiколи не давала менi шансу. Лише один раз. Звiдки вона могла знати?
  "Я був надто сором'язливий i наляканий.
  "Вона вiдпустила мене - бац. Вона пiшла та забрала того iншого чоловiка. Вiдразу ж бац - наступного дня вона це зробила.
  "Цiкаво, чи пiдозрював вiн, чи розповiла вона йому?
  - Можу сперечатися, що нi.
  "Можливо, вона це зробила.
  - Ах, досить цього.
  У заводському мiстечку в Пiвнiчнiй Каролiнi стався страйк робiтникiв, i це був не просто звичайний страйк. Це був комунiстичний страйк, i чутки про нього поширювалися на пiвдень протягом двох чи трьох тижнiв. "Що ви про це думаєте... це в Берчфiлдi, Пiвнiчна Каролiна... взагалi. Цi комунiсти зараз прийшли на Пiвдень. Це жахливо."
  Тремтiння пробiгло по всьому Пiвдню. Це був виклик для Реда. Страйк стався у мiстечку Берчфiлд у Пiвнiчнiй Каролiнi, мiстечку бiля рiчки серед пагорбiв, глибоко у Пiвнiчнiй Каролiнi, неподалiк лiнiї Пiвденної Каролiни. Там була велика бавовняна фабрика... "Березова фабрика", її називали... там, де почався страйк.
  До цього на фабриках Ленгдона в Ленгдонi, штат Джорджiя, був страйк, i Ред Олiвер також брав участь у ньому. Те, що вiн зробив, було, на його думку, не дуже приємно. Йому було соромно думати про це. Його думки про це були подiбнi до шпильок, якi кололи його. "Я був гнилий, - бурмотiв вiн сам собi, - гнилий".
  Були страйки у кiлькох пiвденних бавовнопереробних мiстах, страйки спалахували раптово, повстання знизу... Елiзабет Тон, Теннессi, Мерiон, у Пiвнiчнiй Каролiнi, Данвiлл, у Вiрджинiї.
  Потiм один у Ленгдонi, штат Джорджiя.
  Червоний Олiвер брав участь у тому страйку; вiн уплутався в це.
  Це сталося як раптовий спалах - дивна, несподiвана рiч.
  Вiн був у цьому.
  Його там не було.
  Вiн був.
  Вiн не був.
  Тепер вiн сидiв у iншому мiсцi, на околицi iншого мiста, в таборi страйкарiв, притулившись спиною до дерева, i думав.
  Думки. Думки.
  Туп. Туп. Туп. Ще думки.
  "Ну, чому б тодi не дозволити собi подумати? Чому б не спробувати зустрiтися вiч-на-вiч iз самим собою? В мене є вся нiч. У мене достатньо часу, щоби подумати".
  Реду хотiлося, щоб жiнка, з якою вiн прийшов у табiр, - висока, худа жiнка, наполовину фабрична, наполовину фермерська, - шкодувала, що вона не залишила його лежати на дошках у таборi i не пiшла спати. Було б добре, якби вона була з тих жiнок, котрi вмiли говорити.
  Вона могла б залишитися з ним за межами табору, у будь-якому випадку, на годину чи двi. Вони могли б залишитись над табором на темнiй стежцi, що веде через пагорби.
  Йому хотiлося б стати бiльше жiночим чоловiком, i кiлька хвилин вiн знову сидiв, занурений у жiночi думки. У коледжi був один хлопець, який сказав: "Ви з ним зустрiчалися - вiн здавався поглиненим - вiн був дотепним - у нього були думки про жiночi бажання - вiн сказав: "У мене було багато часу на роздуми - я був у лiжку з дiвчиною. Чому ти заговорив зi мною? Ти висмикнув мене з її лiжка. Боже, вона була гарячою дiвчинкою.
  Ред почав це робити. На мить вiн вiдпустив свою уяву. Вiн програв iз жiнкою з Ленгдон, Етель Лонг, але отримав iншу. Уявляючи, вiн тримав її. Вiн почав її цiлувати.
  Його тiло було притиснуте до неї. "Припини", - сказав вiн собi. Коли вiн дiстався до табору з новою жiнкою, з якою був тiєї ночi, до околицi табору... вони тодi були на стежцi в лiсi, недалеко вiд поля, на якому було розбито табiр... ...вони разом зупинилися на стежцi на краю поля.
  Вона вже розповiла йому, хто вона така i думала, що знає, хто вiн. Вона помилилася в ньому за кiлька миль звiдси, за пагорбами, у заднiй частинi маленької хатини на бiчнiй дорозi, коли вперше побачила його.
  Вона гадала, що вiн був тим, ким вiн не був. Вiн дозволив її думкам продовжуватися. Йому хотiлося б, щоби вiн цього не робив.
  *
  ВОНА думала, що вiн, Ред Олiвер, був комунiстом, який їхав до Берчфiлда, щоб допомогти у страйку. Ред усмiхнувся, думаючи, що забув холод ночi та незручнiсть сидiння пiд деревом на краю табору. Перед невеликим табором i пiд ним йшла брукована дорога, а перед табором через досить широку рiчку перекинувся мiст. Це був залiзний мiст, i асфальтована дорога перетинала його i вела до мiста Берчфiлд.
  Млин Берчфiлд, де був оголошений страйк, знаходився через рiчку вiд табору страйкарiв. Очевидно, хтось iз спiвчуваючих володiв цiєю землею та дозволив комунiстам розбити там свiй табiр. Земля, будучи тонкою та пiщаною, не становила жодної цiнностi для землеробства.
  Власники млинiв намагалися керувати своїм млином. Ред мiг бачити довгi ряди освiтлених вiкон. Його очi могли розрiзнити контур мосту, пофарбованого в бiлий колiр. Час вiд часу асфальтованою дорогою проїжджала завантажена вантажiвка i перетинала мiст, видаючи важкий гуркiт. Саме мiсто лежало за мостом на височини. Вiн мiг бачити поширення вогнiв мiста за рiчкою.
  Його думки були про жiнку, яка привела його до табору. Вона працювала на бавовнянiй фабрицi в Берчфiлдi i мала звичай їздити на вихiднi додому на ферму свого батька. Вiн це з'ясував. Втомлена довгим тижнем роботи на млинi, вона в суботу вдень вирушила додому пiшки через пагорби.
  Її народ старiв i ослаб. Там, у маленькiй зробленiй з колод хатинi, захованої в однiй iз лощин серед пагорбiв, сидiли немiчний старий i стара. То були неписьменнi горяни. Ред мигцем побачив старих пiсля того, як жiнка натрапила на нього в лiсi. Вiн увiйшов у невеликий зроблений з колод сарай, що стояв недалеко вiд гiрського будинку, i стара мати ввiйшла в сарай, поки дочка доїла корову. Вiн бачив батька, що сидить на ганку перед будинком. Це був високий старий чоловiк iз згорбленим тiлом, фiгурою дуже схожий на дочку.
  Удома дочка двох старих була чимось зайнята у вихiднi. У Реда було вiдчуття, що вона лiтає i дає людям похилого вiку вiдпочити. Вiн уявляв, що вона готує їжу, прибирає в будинку, доїть корову, працює в маленькому саду за будинком, робить масло i наводить все гаразд ще на тиждень далеко вiд дому. Це правда, що бiльшiсть того, що Ред дiзнався про неї, було вигаданим. У ньому зародилося захоплення. "Ось жiнка", - подумав вiн. Зрештою, вона була ненабагато старша за нього. Звичайно, вона була не старша за Етель Лонг з Ленгдона.
  Коли вона вперше побачила Реда, було пiзно ввечерi в недiлю. Вона одразу подумала, що вiн той, ким вiн не був.
  Комунiст.
  Пiзно ввечерi вона пiшла в лiс над будинком, щоб забрати сiмейну корову. Щоб отримати його, їй довелося пройти через лiс туди, де було гiрське пасовищо. Вона вирушила туди. Вона взяла корову i пiшла лiсовою дорогою туди, де побачила Реда. Мабуть, вiн увiйшов у лiс пiсля того, як вона пройшла через нього вперше i до того, як вона повернулася. Вiн сидiв на колодi на невеликому вiдкритому мiсцi. Побачивши її, вiн устав i став обличчям до неї.
  Вона не злякалася.
  Думка прийшла їй швидко. - Ви не той хлопець, якого шукають, чи не так? вона спитала.
  "ВООЗ?"
  "Закон... закон був тут. Ви не той комунiст, якого шукають в ефiрi?
  Вона мала iнстинкт, який, як уже з'ясував Ред, був властивий бiльшостi бiдних людей в Америцi. Закон в Америцi був чимось, що можна було вважати несправедливим стосовно бiдних. Потрiбно було стежити за законом. Якщо ти був бiдний, то тебе дiстало. Воно брехало про тебе. Якщо у вас були проблеми, воно знущалося з вас. Закон був вашим ворогом.
  Ред якийсь час не вiдповiв жiнцi. Йому довелося думати швидко. Що вона мала на увазi? "Ви комунiст?" - знову сказала вона з тривогою. - Закон шукає тебе.
  Чому вiн вiдповiв саме так?
  "Комунiст?" - знову спитав вiн, пильно дивлячись на неї.
  I раптом - миттєво - вiн зрозумiв, зрозумiв. Вiн ухвалив швидке рiшення.
  "Це був той чоловiк", - подумав вiн. Того дня комiвояжер пiдвiз його дорогою до Берчфiлда, i щось сталося.
  Розмови були. Мандрiвник почав говорити про комунiстiв, якi очолювали страйк у Берчфiлдi, i, поки Ред слухав, вiн раптово розлютився.
  Чоловiк у машинi був товстий чоловiк, продавець. Вiн пiдiбрав Реда на дорозi. Вiн говорив вiльно, проклинаючи комунiста, який наважився прийти до пiвденного мiста i очолити страйк. Усi вони, сказав вiн, бруднi змiї, яких слiд повiсити на найближче дерево. Вони хотiли поставити негрiв нарiвнi з бiлими. Товстий мандрiвник був саме такою людиною: вiн говорив безладно, лаючись при цьому.
  Перш нiж перейти до теми комунiста, вiн хвалився. Можливо, вiн вибрав Реда, щоб перед ким похвалитися. Напередоднi, минулої суботи, вiн, за його словами, був в iншому мiстi, розташованому по дорозi, милях за п'ятдесят тому, в iншому промисловому мiстi, фабричному мiстечку, i напився там з якимсь чоловiком. Вiн i один городянин завели собi двох жiнок. Вони були замiжнiми жiнками, хвалився вiн. Чоловiк, з яким вiн був, був продавцем у магазинi. Чоловiковi довелося працювати допiзна у суботу ввечерi. Вiн не мiг доглядати свою дружину, тому продавець i чоловiк, якого вiн знав у мiстi, посадили її i ще одну жiнку в машину i поїхали за мiсто. Чоловiк, з яким вiн був, за його словами, був мiським купцем. Їм вдалося напоїти жiнок наполовину. Продавець продовжував хвалитися перед Редом... вiн сказав, що знайшов жiнку... вона намагалася його вiдлякати, але вiн затягнув її в кiмнату i зачинив дверi... вiн змусив її пiдiйти.... "Вони не можуть зi мною жартувати", - сказав вiн... i потiм раптово почав проклинати комунiстiв, якi очолювали страйкiв. "Вони просто худоба", - сказав вiн. "У них є смiливiсть прийти на Пiвдень. Ми їх виправимо", - сказав вiн. Вiн продовжував говорити так, а потiм раптом став пiдозрiло ставитись до Реда. Можливо, очi Реда видали його. - Скажiть, - раптом скрикнув чоловiк... вони їхали цiєї хвилини асфальтованою дорогою i наближалися до мiста Берчфiлда... дорога була пустельна... - Скажiть, - сказав продавець, раптом зупинивши машину. Ред почав ненавидiти цю людину. Йому було байдуже, що сталося. Його очi видали його. Чоловiк у машинi поставив те саме питання, яке пiзнiше задала жiнка з коровою в лiсi.
  "Ви не один iз них, хлопцi?"
  "А що?"
  "Один iз цих проклятих комунiстiв".
  "Так." Ред сказав це спокiйно та досить тихо.
  Несподiваний iмпульс прийшов до нього. Було б дуже весело налякати товстого продавця у машинi. Намагаючись раптово зупинити машину, вiн мало не в'їхав у кювет. Його руки почали сильно тремтiти.
  Вiн сидiв у машинi, поклавши товстi руки на кермо, i дивився на Реда.
  - Що, ти не з-помiж них... ти придурюєшся. Ред пильно подивився на нього. На губах чоловiка збиралися маленькi грудочки бiлої слини. Губи були товстими. Ред мав майже неконтрольоване бажання вдарити чоловiка кулаком по обличчю. Переляк чоловiка зростав. Зрештою, Ред був молодий i сильний.
  "Що? Що?" Слова зiрвалися з губ чоловiки тремтячими та ривками.
  "Ви провiтрюєте?"
  "Так", - знову сказав Ред.
  Вiн повiльно вийшов iз машини. Вiн знав, що ця людина не наважиться наказати йому пiти. Вiн мав маленьку поношену сумку з мотузкою, яку можна було перекинути через плече, коли вiн їхав дорогою, i вона лежала в нього на колiнах. Товстун у машинi тепер був блiдий. Його руки поралися, намагаючись якнайшвидше завести машину. Воно почалося з ривка, пробiгло два або три фути, а потiм зупинилося. У хвилюваннi вiн заглушив двигун. Машина зависла на краю кювету.
  Потiм вiн завiв машину, i Ред, стоячи бiля дороги... до нього прийшов iмпульс. Вiн мав пристрасне бажання налякати цю людину ще бiльше. Бiля дороги лежав камiнь досить великий, вiн пiдняв його i, кинувши сумку, побiг до чоловiка в машинi. "Бережись", - крикнув вiн. Його голос розносився навколишнiми полями i порожньою дорогою. Чоловiковi вдалося виїхати, машина шалено металася з одного боку дороги на iншу. Воно зникло за пагорбом.
  "Так ось, - подумав Рудий, стоячи в лiсi з фабричницею, - то ось, це був вiн, той хлопець". З того часу, як вiн залишив чоловiка в машинi, вiн двi або три години безцiльно блукав пiщаною путiвцем бiля пiднiжжя гори. Вiн повернув з головної дороги, що веде до Берчфiлда, пiсля того як комiвояжер поїхав, i повернув на бiчну дорогу. Вiн раптом згадав, що в тому мiсцi, де бiчна дорога, якою вiн йшов, виходила з головної дороги, стояв невеликий нефарбований будиночок. Сiльська жiнка, дружина якогось бiдного бiлого фермера-орендаря, сидiла босонiж на ганку перед будинком. Людина, яку вiн налякав на дорозi, напевно поїхав би до Берчфiлда, перейшовши мiст перед комунiстичним табором. Вiн би повiдомив про те, що сталося в полiцiю. "Бог знає, яку iсторiю вiн розповiсть", - подумав Рудий. "Тримаю в заклад, що вiн виставив би себе якимось героєм. Вiн би похвалився".
  "I ось" - як вiн тинявся по дорозi... дорога йшла по звивистому струмку, перетинаючи i перетинаючи його... вiн був схвильований подiєю на дорозi, але хвилювання поступово минуло... щоб бути впевненим, що вiн нiколи не збирався вдарити чоловiка в машинi каменем... "i так".
  I все-таки вiн зненавидiв цю людину раптовою, новою для неї лютою ненавистю. Пiсля цього вiн був виснажений, через нього пройшов дивний емоцiйний циклон, який залишив його, як продавця в машинi, слабким i тремтячим.
  Вiн звернув з маленької дороги, якою йшов, i пiшов у лiс, тинявся там близько години, лежачи на спинi пiд деревом, а потiм знайшов глибоке мiсце в струмку, в полi лаврових кущiв, i роздягаючись, купався в холоднiй водi.
  Потiм вiн одягнув чисту сорочку, пiшов дорогою i пiднявся схилом пагорба в лiс, де його знайшла жiнка з коровою. Iнцидент на дорозi трапився близько трьох. Було годин п'ять чи шiсть, коли жiнка натрапила на нього. Рiк уже добiгав кiнця, i темрява наставала рано, i весь цей час, поки вiн тинявся лiсом у пошуках мiсця, де можна викупатися, за ним переслiдували правоохоронцi. Вони б упiзнали вiд жiнки на перехрестi, куди вiн пiшов. По дорозi вони пiшли б питати. Вони б питали про нього - про божевiльного комунiста, який раптово розлютився, - про людину, яка напала на добропорядних громадян на шосе, про людину, яка раптово стала небезпечною i схожою на скаженого собаку. Офiцерам, "закону", як їх назвала жiнка у лiсi, було б що розповiсти. Вiн, Ред, напав на чоловiка, який його пiдвозив. "Що Ви думаєте про це?" Респектабельний комiвояжер, що пiдiбрав його дорогою. Вiн намагався вбити цю людину.
  Рудий на своєму мiсцi бiля комунiстичного табору раптом згадав, як стояв згодом iз жiнкою, яка гнала корову в лiсi, i дивився на неї у тьмяному вечiрньому свiтлi. Коли вiн купався в струмку, вiн почув голоси на дорозi. Мiсце, яке вiн знайшов для купання, знаходилося зовсiм неподалiк дороги, але мiж струмком i дорогою росла лаврова зарiсть. Вiн був напiводягнений, але впав на землю, щоб пропустити машину. Чоловiки у машинi розмовляли. "Тримайте пiстолет у руцi. Можливо, вiн ховається тут. Вiн небезпечний сучий син", - почув вiн чоловiчий голос. Вiн не пов'язав те, що сталося з собою. Добре, що чоловiки не прийшли до хащi на пошуки. "Вони б мене пристрелили, як собаку". Для Реда це було нове почуття - бути людиною, за якою полюють. Коли жiнка з коровою розповiла йому, що закон щойно був у будинку, де вона жила, i запитала, чи не бачили поблизу такої людини, як вона, Рудий раптом затремтiв вiд переляку. Офiцери не знали, що вона була одним iз страйкарiв на фабрицi в Берчфiлдi, що її самого тепер називають комунiсткою... цi бiднi робiтники бавовняної фабрики раптово стали небезпечними людьми. "Закон" думав, що вона фермерка.
  Офiцери пiд'їхали до будинку i голосно кричали, а жiнка саме виходила з дому, щоб пiдвестися на пагорб за коровою. "Ви бачили те й те?"? - вимагали грубi голоси. "Десь у цiй країнi блукає рудоволосий сучий син комунiст. Вiн намагався вбити людину на шосе. Я думаю, вiн хотiв убити його та забрати його машину. Вiн небезпечна людина".
  Жiнка, з якою вони розмовляли, втратила частину страху та поваги до закону, властивого її спiввiтчизницi. Мав досвiд. З того часу, як у Берчфiлдi спалахнув страйк, органiзований комунiстами, сталося кiлька заворушень. Ред бачив репортажi про них у пiвденних газетах. Вiн уже знав це зi свого досвiду в Ленгдонi, штат Джорджiя, пiд час тамтешнього страйку - досвiду, який змусив його покинути Ленгдон, блукати якийсь час по дорозi, засмучений, дiйсно намагаючись привести себе в порядок, прийти до тями, як тiльки до того, що вiн вiдчував з приводу зростаючих трудових труднощiв на Юге, ним пiд час страйку в Ленгдонi... вiн уже дiзнався дещо з того, що страйкуючi робiтники почали ставитись до закону i про звiти про страйки, опублiкованi в газетах.
  Вони вiдчували, що хоч би що трапилося, буде сказана брехня. Їхня власна iсторiя не буде розказана правильно. Вони зрозумiли, що можуть розраховувати, що газети змiнять новини на користь роботодавцiв. У Берчхельдi робилися спроби зiрвати паради, зiрвати спроби проведення зборiв. Оскiльки лiдерами страйку у Берчфiлдi були комунiсти, вся громада була ополчена. У мiру продовження страйку ворожiсть мiж жителями мiста та страйкарями зростала.
  На страйковi мiтинги приходили натовпи заступникiв шерифа, що прийшли тимчасово до присяги, здебiльшого крутих людей, деякi з яких були привезенi ззовнi, званих спецiальними детективами, часто напiвп'янi. Вони знущалися i погрожували страйкуючим. Промовцiв зняли з платформ, зведених для зустрiчей. Чоловiкiв та жiнок били.
  "Розбийте проклятих комунiстiв, якщо вони чинитимуть опiр. Вбий їх." Працююча жiнка, колишня фермерка з пагорбiв... без сумнiву, дуже схожа на ту, яка привела Реда Олiвера до комунiстичного табору... була вбита пiд час страйку в Берчфiлдi. Жiнка, з якою зв'язався Ред, знала її i працювала поряд з нею на млинi. правдиву iсторiю того, що сталося.
  Газети просто повiдомили, що стався страйк i що жiнку було вбито. Колишня фермерка, яка стала подругою Реда, це знала. Вона знала, що сталося. Жодного бунту не було.
  Убита жiнка мала особливий талант. Вона була автором пiсень. Вона складала пiснi про життя бiдних бiлих людей, чоловiкiв, жiнок та дiтей, якi працювали на бавовняних фабриках Пiвдня та на полях Пiвдня. Були пiснi, якi вона написала про машини на бавовняних фабриках, про прискорення роботи фабрик, про жiнок i дiтей, що заражаються туберкульозом, працюючи на бавовняних фабриках. Вона була схожа на жiнку на iм'я Дорiс, яку Ред Олiвер знав на тартаку в Ленгдонi i яку вiн одного разу чув, як вона спiвала разом з iншими робiтницями фабрики в недiлю, коли вiн лежав у високих бур'янах бiля залiзничної колiї. Вигадувач пiсень на млинi в Берчфiлдi також складала пiснi про дiвчаток, що йдуть в туалет на млинi.
  Або, як жiнки на млинах Ленгдона, вони чекали на годину, коли зможуть вiдпочити довгими ранками i днями - випити кока-колу або з'їсти щось на кшталт цукерок пiд назвою "Чумацький шлях". Життя таких людей, що потрапили в пастку життя, залежало вiд таких маленьких моментiв, як жiнка, яка трохи змiнює, йде в туалет, щоб вiдпочити там, начальник примiщення спостерiгає за нею, намагаючись викрити її в зрадi.
  Або жiнка, робiтниця фабрики, що вичавлює зi своєї мiзерної зарплати достатньо грошей, щоб купити дешевi цукерки на п'ять центiв.
  
  Двiчi на день.
  
  Чумацький шлях.
  
  Були такi пiснi. Безперечно, на кожнiй фабрицi у кожної групи робiтникiв був свiй пiсняр. Зi мiзерного i важкого життя були зiбранi маленькi фрагменти. Життя робилося подвiйно, в сто разiв зворушливiше i реальнiше, тому що жiнка, пiсня, будучи свого роду генiєм, могла з таких фрагментiв скласти пiсню. Це вiдбувалося скрiзь, де люди збиралися до груп i були забитi. На фабриках були свої пiснi, а у в'язницях - свої пiснi.
  Ред дiзнався про смерть спiвачки в Берчфiлдi не з газет, а вiд волоцюги з мiсця, де вiн зупинився з iншим молодим чоловiком неподалiк мiста Атланта. На околицi мiста, поряд iз залiзничними станцiями, був невеликий гай, куди вiн одного разу вирушив з iншим молодим чоловiком, якого зустрiв у товарному вагонi. Це сталося через два чи три днi пiсля того, як вiн втiк iз Ленгдона.
  Там, там, чоловiк, молодий чоловiк iз затуманеними очима... ще молодий, але з обличчям, усе в плямах i синцях, напевно вiд вживання дешевого самогону... чоловiк розмовляв з декiлькома iншими, теж волоцюгами та робiтниками, що залишилися без роботи.
  Там точилася дискусiя. - Ти не можеш пiти працювати в Берчфiлд, - люто сказав молодик iз затуманеними очима. "Так, чорт забирай, я був там. Якщо ти пiдеш туди, тебе приймуть за штруп, - сказав вiн. "Я думав, що це зроблю. Їй-богу, я це зробив. Я думав, що стану струпом.
  Чоловiк у притонi волоцюг був озлобленою i укушеною людиною. Вiн був пияком. Там вiн сидiв у притонi волоцюг, Джунглях, як вони його називали. Вiн не заперечував проти того, щоб бути хлопцем, який кривдить нападникiв у Берчфiлдi. З ним не було жодних принципiв. У будь-якому разi, вiн не хотiв працювати, сказав вiн, неприємно смiючись. Вiн був просто розорений. Йому хотiлося чогось випити.
  Вiн описував свiй досвiд. "У мене не було нi цента, i я був просто одержимий цим", - сказав вiн. "Ну ти знаєш. Я не мiг цього винести". Можливо, чоловiк хотiв не спиртне. Ред здогадався про це. Вiн мiг бути наркоманом. Руки чоловiка смикалися, коли вiн сидiв на землi в джунглях i розмовляв з iншими волоцюгами.
  Хтось сказав йому, що може знайти роботу в Берчфiлдi, i вiн поїхав туди. Вiн люто лаявся, розповiдаючи про це. "Я виродок, я не змiг би цього зробити", - сказав вiн. Вiн розповiв iсторiю спiвучої жiнки, вбитої в Берчфiлдi. Для Реда це була проста i зворушлива iсторiя. Жiнка, яка складала пiснi, колишня жiнка з ферми з пагорбiв, а тепер працює на млинi, була схожа на iншу жiнку, яка управляє коровою, яка знайшла Реда в лiсi. Обидвi жiнки знали одна одну, працювали поряд на млинi. Ред не знав про це, коли почув, як юнак iз затуманеними очима розповiдав цю iсторiю в джунглях волоцюг.
  Цю робiтницю, яка спiває i складає балади, вiдправили разом з кiлькома iншими жiнками i дiвчатами... вони стояли разом на вантажiвцi... їх таким чином вiдправили вулицями мiста Берчфiлд iз зазначенням зупинитися на переповненi вулицi i спiвають свої пiснi. Цю схему продумав один iз комунiстичних лiдерiв. Йому вдалося роздобути для них вантажiвку, дешеву вантажiвку "Форд", що належала одному з страйкуючих. Комунiстичнi лiдери були напоготовi. Вони знали технiку створення проблем. Комунiстичнi лiдери вигадали схеми, як зайняти страйкарiв у таборi страйкарiв.
  "Остерiгайтеся ворога, капiталiзму. Борiться з ним усiма можливими способами. Тримайте його у занепокоєннi. Налякайте його. Пам'ятайте, що ви боретеся за уми людей, уяву людей".
  Комунiсти, з погляду таких людей, як Ред Олiвер, також були несумлiнними. Схоже, вони не проти вiдправити людей на смерть. Вони перебували на пiвднi i очолювали страйк. Для них це був шанс. Вони схопилися за це. Було в них щось жорсткiше, безпринципнiше, рiшучiше... вони вiдрiзнялися вiд старих робочих лiдерiв Америки.
  Ред Олiвер встиг глянути на профспiлкових лiдерiв старого типу. Один з них приїхав до Ленгдону, коли там почався страйк. Вiн був за те, що вiн називав "нарадами" з босами, обговорюючи з ними все, що вiдбувається. Вiн хотiв, щоб страйкарi залишалися мирними, постiйно благав їх зберiгати мир. Вiн продовжував говорити про працю, яка сидить за столом ради з босами... "з капiталiзмом", сказали б комунiсти.
  Розмовляти. Розмовляти.
  Лiжко.
  Можливо, рiч була в цьому. Ред не знав. Вiн був людиною, яка шукає новий свiт. Свiт, у який вiн раптом майже випадково поринув, був для нього новим i дивним. Зрештою, це може бути справжнiй новий свiт, що тiльки-но зароджується в Америцi.
  З'явилися новi слова, новi iдеї, що вражали свiдомiсть людей. Самi слова стурбували Реда. "Комунiзм, соцiалiзм, буржуазiя, капiталiзм, Карл Маркс". Гiрка, довга боротьба, яка мала статися... вiйна... ось що це буде... мiж тими, хто має, i тими, хто не може отримати... народжувала для себе новi слова. Слова летiли до Америки з Європи, з Росiї. У життi людей виникнуть рiзнi дивнi новi вiдносини... новi вiдносини будуть створенi, їх необхiдно буде створити. Зрештою кожному чоловiковi та кожнiй жiнцi, навiть дiтям, доведеться стати на той чи iнший бiк.
  "Я не буду. Я залишусь тут, осторонь. Я дивитимусь, дивитимусь i слухатиму".
  "Ха! Ви будете, чи не так? Ну ти не можеш.
  "Комунiсти - єдинi люди, якi розумiють, що вiйна є вiйна", - думав iнодi Ред. "Вони вiд цього виграють. У будь-якому випадку вони виграють у рiшучостi. Вони будуть справжнiми лiдерами. Це м'який вiк. Чоловiки мають перестати бути м'якими". Що стосується Реда Олiвера... вiн був схожий на тисячi молодих американцiв... вiн отримав достатньо комунiзму, його фiлософiї, щоб його налякати. Вiн був наляканий i водночас зачарований. Вiн мiг будь-якої митi здатися i стати комунiстом. Вiн це знав. Його перехiд вiд страйку в Ленгдонi до страйку в Берчфiлдi був подiбний до метелика, що летить до вогню. Вiн хотiв пiти. Вiн не хотiв iти.
  Вiн мiг розглядати все це як чисту звiрячу жорстокiсть... наприклад, комунiстичний лiдер у Берчфiлдi вiдправив жiнку, що спiває, на вулицi Берчфiлда, знаючи, що вiдчуває мiсто, в той час, коли мiсто було схвильоване, схвильоване. ... Люди повиннi були бути найбiльш жорстокими, коли вони були найбiльше наляканi. Жорстокiсть до людини корiниться у цьому - у страху.
  Надiслати спiваючих жiнок з табору страйкарiв у мiсто, знаючи... як знали комунiстичнi лiдери... що їх можуть вбити... чи це було жорстокою, марною жорстокiстю? Одна iз жiнок була вбита, виконавиця пiсень. Про це розповiдав затуманений юнак, якого Ред побачив у бродячих джунглях, i якого вiн стояв i слухав.
  Вантажiвка зi спiваючими жiнками виїхала з табору страйкарiв до мiста. Це було опiвднi, коли вулицi були сповненi людей. Напередоднi у мiстi сталися заворушення. Страйкарi спробували провести парад, а натовп помiчникiв шерифа спробував їх зупинити.
  Деякi з страйкуючих - колишнi горяни - були озброєнi. Була стрiлянина. Чоловiк iз затуманеними очима розповiв, що двоє чи троє помiчникiв шерифа намагалися зупинити вантажiвку зi спiваючими жiнками. Окрiм власних балад, вони спiвали ще одну пiсню, яку їх навчили комунiсти. На землi не могло бути жодного шансу, що жiнки у вантажiвцi самi знали, що таке комунiзм, чого комунiзм вимагає, за що боролися комунiсти. "Можливо, це велика лiкувальна фiлософiя", - iнодi думав Ред Олiвер. Вiн почав про це думати. Вiн не знав. Вiн був спантеличений i невпевнений.
  Два або три заступники шерифа вибiгають на людну вулицю, щоб спробувати зупинити вантажiвку, навантажену спiвробiтницями. Комунiсти навчили їхню нову пiсню.
  
  Встаньте, в'язнi голоду,
  Встаньте, нещаснi землi,
  Бо справедливiсть гримить засудженням.
  Найкращий свiт вже народжується.
  
  Жоднi ланцюги традицiй бiльше нас не зв'яжуть.
  Повстаньте, раби, бiльше не поневоленi.
  Свiт пiднiметься на нових засадах.
  Ви були нiким, ви будете всiм.
  
  Не могло бути так, щоб спiвачки розумiли сенс пiснi, яку їх навчали спiвати. У пiснi були слова, яких вони нiколи ранiше не чули - "осудження" - "традицiї" - "ланцюги традицiї" - "поневолений" - "не бiльше поневолений" - але в словах є щось бiльше, нiж точний змiст. Слова живуть своїм життям. Вони мають стосунки один до одного. Слова - це будiвельне камiння, з якого можна побудувати мрiї. У пiснi, яку спiвали робiтники у вантажiвцi, була гiднiсть. Голоси пролунали з новою смiливiстю. Вони розносилися багатолюдними вулицями промислового мiста Пiвнiчної Каролiни. Запах бензину, стукiт колiс вантажiвки, автомобiльнi гудки, поспiшна, дивно безсила сучасна американська юрба.
  Вантажiвка знаходилася в серединi кварталу i продовжувала свiй шлях. Натовп на вулицях дивився. Адвокати, лiкарi, купцi, жебраки, злодiї мовчки стояли на вулицях, прочинивши роти. На вулицю вибiг заступник шерифа у супроводi двох iнших заступникiв шерифа. Рука пiдвелася.
  "Зупинятися."
  Прибiг ще один заступник шерифа.
  "Зупинятися."
  Чоловiк-водiй вантажiвки - робiтник заводу, водiй вантажiвки - не зупинився. Слова лiтали туди-сюди. "Йди до бiса." Водiй вантажiвки надихнувся пiснею. Вiн був простим робiтником на бавовнянiй фабрицi. Вантажiвка стояла посеред кварталу. Iншi легковi та вантажнi автомобiлi рушили вперед. "Я громадянин Америки". Це було схоже на те, як Святий Павло сказав: Я римлянин. Яке право вiн мав, заступник шерифа, великий йолоп, зупиняти американця? "Бо справедливiсть гримить засудженням", - продовжували спiвати жiнки.
  Хтось вистрiлив. Пiсля цього газети повiдомили, що стався бунт. Можливо, заступник шерифа просто хотiв налякати водiя вантажiвки. Пострiл почули у всьому свiтi. Ну не зовсiм. Лiдер спiвачок, у тому числi й авторка балад, впав мертво у вантажiвцi.
  
  Двiчi на день.
  Чумацький шлях.
  Двiчi на день.
  
  Вiдпочинок у туалетi.
  Вiдпочинок у туалетi.
  
  Бродяга, якого Ред Олiвер почув у джунглях волоцюг, посинiв вiд гнiву. Може, такi пострiли чулися тут i там, бiля заводських ворiт, бiля входiв у шахти, на пiкетах перед фабриками - помiчники шерифа - закон - захист власностi... може, вони й луною вiдбиваються.
  Пiсля цього бродяга так i не влаштувався на роботу до Берчфiлда. Вiн сказав, що бачив убивство. Можливо, вiн брехав. Вiн сказав, що стояв на вулицi, бачив вбивство i що воно було холоднокровним та навмисним. У ньому це викликало раптову спрагу нових, ще непристойнiших слiв - потворних слiв, що вилiтали з синiх неголених губ.
  Невже така людина, пiсля всього потворного i брудного життя, здобула нарештi справжнє почуття? "Ублюдки, бруднi сучi дiти", - кричав вiн. "Перш нiж я працюватиму на них! Смердючi ґедзi!
  Бродяга в джунглях ще був у напiвшаленiй лютi, коли Ред почув його розмову. Можливо, такiй людинi не можна довiряти - у такiй людинi гнiв. Можливо, вiн просто жадав, з глибоким, тремтячим голодом, спиртного чи наркотику.
  OceanofPDF.com
  2
  
  ТОН ЖIНКА З корова на пагорбi в лiсi в Пiвнiчнiй Каролiнi недiльного вечора в листопадi прийняла Червоного Олiвера. Вiн не був тим, ким його назвав "закон", який щойно пiд'їхав до будинку внизу, - небезпечним божевiльним, якi бiгають країною i бажають вбивати людей. Того дня - на пагорбi швидко темнiло - вона прийняла його таким, яким вiн назвав себе. Вiн сказав, що комунiст. Це була брехня. Вона цього не знала. Комунiст став для неї означати щось певне. Коли страйк стався у Берчфiлдi, там були комунiсти. Вони з'явилися раптово. Там були двоє молодих людей звiдкись iз Пiвночi та молода жiнка. Люди в Берчфiлдi повiдомили, як повiдомила газета в Берчфiлдi, що один iз них, молода жiнка серед них, була єврейкою, а решта були iноземцями та янкi. Принаймнi вони не були iноземцями. Принаймнi двоє молодих людей були американцями. Вони прибули до Берчфiлда вiдразу пiсля початку страйку i вiдразу взяли на себе вiдповiдальнiсть.
  Вони знали як. Це було щось. Вони органiзували неорганiзованих робiтникiв, навчили їх спiвати пiснi, знайшли серед них вождiв, пiснярiв, смiливих. Вони навчили їх марширувати плiч-о-плiч. Коли страйкарiв вигнали з будинкiв у млиновому селищi поряд iз млином, молодим комунiстичним лiдерам вдалося якимось чином домогтися дозволу розбити табiр на пустирi неподалiк. Земля належала старому з Берчфiлда, який нiчого не знав про комунiзм. Вiн був упертим старим. Люди в Берчфiлдi пiшли та погрожували йому. Вiн став бiльш упертим. Виїхавши з Берчфiлда на захiд, ви спустилися на половину пагорба повз млин, а потiм вам довелося прямувати шосе через мiст через рiчку, i ви були в таборi. З табору, також розташованого на височинi, було видно все, що вiдбувається навколо млина i на дворi млина. Молодим комунiстичним лiдерам якимось чином вдалося доставити кiлька невеликих наметiв та з'явилися продовольства. Багато бiдних дрiбних фермерiв з пагорбiв навколо Берчфiлда, не розбираючись у комунiзмi, приходили вночi до табору з провiзiєю. Привезли квасолю та свинину. Вони подiлили те, що мали. Молодим комунiстичним лiдерам вдалося органiзувати страйкарiв у невелику армiю.
  Було ще щось. Багато робiтникiв у Берчфiлдi ранiше страйкували. Вони належали до профспiлок, органiзованих на заводах. Союз раптово став сильним. Почався страйк i настав пiднесений момент. Це може тривати два чи три тижнi. Потiм страйк та профспiлка зiйшли нанiвець. Робiтники знали про старi профспiлки. Вони поговорили, i жiнка, яку Ред Олiвер зустрiв на пагорбi в недiлю ввечерi, - її звали Моллi Сiбрайт - почула цю розмову.
  Завжди було те саме - розмови про розпродаж. Робочий ходив угору й униз перед групою iнших робiтникiв. Вiн тримав руку позаду себе вiдкритою долонею вгору i махав нею вперед i назад. Його губи неприємно скривилися. "Профспiлки, профспiлки", - кричав вiн, гiрко смiючись. Так воно й було. Працiвники млина виявили, що життя тисне на них все сильнiше i сильнiше. У добрi часи їм вдавалося ладнати, але потiм, завжди, пiсля кiлькох рокiв добрих часiв, наставали поганi часи.
  На фабриках раптово сталося уповiльнення роботи, i робiтники почали хитати головами. Робiтник пiшов уночi додому до себе додому. Вiн вiдкликав дружину убiк.
  Вiн прошепотiв. "Вона наближається", сказав вiн. Що створило добрi часи та поганi часи? Моллi Сiбрайт не знала. Робiтникiв на заводi почали звiльняти. Менш сильнi та пильнi втратили роботу.
  Вiдбулося скорочення заробiтної плати та прискорення вiдрядної оплати працi. Їм сказали, що "настали важкi часи".
  Можливо, ти змiг би це витримати. Бiльшiсть робiтникiв фабрики в Берчфiлдi знали про важкi часи. Вони народилися бiдними. "Важкi часи, - сказала лiтня жiнка Моллi Сiбрайт, - коли ми коли-небудь знали добрi часи?"
  Ви бачили чоловiкiв та жiнок, звiльнених у млинi. Ви знали, що це означало для них. У багатьох робiтниць були дiти. Здавалося, нова жорстокiсть увiйшла до бригадира та начальника. Можливо, вони намагаються захистити себе. Вони мали бути жорстокими. Вони почали розмовляти з вами по-новому. Вам наказували туди-сюди, грубо, рiзко. Вашу роботу було змiнено. З вами не консультувалися коли вам давали нову роботу. Лише кiлька мiсяцiв тому, коли були добрi часи, до вас та решти всiх працiвникiв ставилися по-iншому. Начальство було ще бiльш уважним. У голосах, якi зверталися до вас, була iнша якiсть. - Що ж, нам потрiбний. Тепер на вашiй працi можна заробити грошi. Моллi Сiбрайт, хоч їй було лише двадцять п'ять рокiв i пропрацювала на фабрицi десять рокiв, помiтила безлiч дрiбниць. Жителi мiстечка Берчфiлд, куди вона iнодi ночами ходила з iншими дiвчатками в кiно, а iнодi просто подивитися на вiтрини магазинiв, думали, що вона та iншi такi ж дiвчата, як вона, дурнi, але вона була не настiльки дурна. як вони думали. У неї теж були почуття, i цi почуття проникли до її мозку. Завiдувачi цехами млина, майстра - часто це були молодi люди, що вийшли з рядiв робiтникiв, - у добрi часи навiть спромоглися дiзнатися iм'я працiвницi. "Мiс Моллi", - сказали вони. "Мiс Моллi зробiть це або мiс Моллi зробiть це". Вона, будучи добрим працiвником, швидким i ефективним працiвником, часом - у добрi часи - коли робiтникiв було мало, вона навiть була "мiс Сiбрайт". Молодi майстри посмiхалися, коли розмовляли iз нею.
  Була ще iсторiя про мiс Моллi Сiбрайт. Ред Олiвер нiколи не знав її iсторiї. Колись вона була вiсiмнадцятирiчної молодою жiнкою... вона була тодi високою стрункою, добре розвиненою молодою жiнкою... колись однiєю з молодих майстрiв на млинi...
  Вона й сама майже не знала, як це сталося. Вона працювала в нiчну змiну на млинi. Було щось дивне, трохи дивне у роботi у нiчну змiну. Ви вiдпрацювали стiльки ж годин, скiльки й у денну змiну. Ви стали бiльш втомленими та нервовими. Моллi нiколи б нiкому не розповiла про те, що з нею сталося.
  Вона нiколи не мала чоловiка, коханця. Вона не знала, чому. У її манерах було щось подiбне до стриманостi, багато тихої гiдностi. На млинi та в пагорбах, де жили її батько та мати, було двоє чи троє молодих людей, якi почали придивлятися до неї. Вони хотiли i не наважилися. Вже тодi, будучи молодою жiнкою, яка тiльки-но вийшла з дiвоцтва, вона вiдчувала свою вiдповiдальнiсть перед батьком i матiр'ю.
  Був молодий горець, грубий хлопець, боєць, якого вона привабила. Якийсь час вона сама була залучена. Вiн був одним iз великої родини хлопчикiв, що жили в гiрськiй хатинi в милi вiд її власного будинку, високий, худорлявий, сильний хлопець iз довгою щелепою.
  Йому не подобалося багато працювати, i вiн напивався. Вона знала про це. Вiн також виробляв та продавав спиртнi напої. Бiльшiсть молодих горян так i зробили. Вiн був чудовим мисливцем i мiг убити за день бiльше бiлок i кроликiв, нiж будь-який iнший хлопець у горах. Вiн упiймав бабака руками. Сурок був грубошерстою лютою маленькою iстотою розмiром з молодого собаку. Сурок з'їли горяни. На них дивилися, як на делiкатес. Якби ви знали, як видалити у бабака певну залозу, залозу, яка, якщо її залишити, надавала м'ясу гiркого смаку, м'ясо ставало солодким. Молодий горець принiс такi делiкатеси матерi Моллi Сiбрайт. Вiн убив молодих єнотiв та кроликiв i принiс їх їй. Вiн завжди приносив їх наприкiнцi тижня, коли знав, що Моллi повернеться з млина.
  Вiн тинявся поблизу, розмовляючи з батьком Моллi, якому вiн не подобався. Батько боявся цiєї людини. Одного недiльного вечора Моллi пiшла з ним до церкви, i по дорозi додому раптом на темнiй дорозi, на темнiй дiлянцi дороги, де поряд не було будинкiв... вiн пив гiрський самогон... вiн не пiшов з нею в гiрську церкву, а залишився зовнi з iншими молодими людьми... по дорозi додому, на порожнiй.
  Жодних попереднiх занять коханням не було. Можливо, вiн думав, що вона... вiн був чудовою молодою людиною для тварин, як домашнiх, так i ручних... вiн мiг би також подумати, що вона просто маленька тварина. Вiн намагався скинути її на землю, але випив надто багато. Вiн був досить сильним, але недостатньо швидким. Напої збентежили його. Якби вiн не був трохи п'яний... вони йшли дорогою мовчки... вiн був не з тих, хто мiг багато говорити... як раптом вiн зупинився i грубо сказав їй: щоб, - сказав вiн... - давай, я збираюся.
  Вiн стрибнув на неї i поклав їй руку на плече. Вiн розiрвав їй сукню. Вiн спробував скинути її на землю.
  Можливо, вiн думав, що вона просто ще одна маленька тварина. Моллi зрозумiла. Якби вiн був чоловiком, про якого вона досить дбала б, якби вiн iшов iз нею повiльно.
  Вiн мiг зламати молодого лоша практично самотужки. Вiн був найкращою людиною в горах по полюванню на диких молодих лошат. Люди говорили: "Через тиждень вiн зможе змусити самого дикого лоша на пагорбi слiдувати за ним, як кошеня". Моллi на мить побачила його обличчя, що притулилося до її власного, дивний, рiшучий i жахливий погляд у його очах.
  Їй удалося пiти. Вона перелiзла через низьку огорожу. Якби вiн не був трохи п'яний... Перелазивши через паркан, вiн упав. Їй довелося бiгти через поле i через струмок у своїх найкращих туфлях i найкращiй недiльнiй сукнi. Вона не могла собi цього дозволити. Вона пробiгла крiзь кущi, смужкою лiсу. Вона не знала, як їй удалося врятуватися. Вона нiколи не знала, що може бiгти так швидко. Вiн був поруч iз нею. Вiн не сказав жодного слова. Вiн пiшов за нею до самих дверей будинку її батька, але їй вдалося пройти через дверi до будинку i знову зачинити дверi перед ним.
  Вона сказала неправду. Її батько та мати лежали у лiжку. "Що це таке?" - спитала мати Моллi того вечора, сидячи в лiжку. У маленькiй гiрськiй хатинi була лише одна велика кiмната внизу i невелике горище нагорi. Моллi там спала. Щоб дiстатися лiжка, їй довелося пiднятися сходами. Її лiжко стояло бiля маленького вiкна пiд дахом. Її батько i мати спали на лiжку у кутку великої кiмнати внизу, де вони всi їли i де сидiли протягом дня. Її батько теж прокинувся.
  "Це нiчого, Ма", - сказала вона матерi того вечора. Її мати була вже майже старою. Батько i мати були старими людьми, обоє ранiше були одруженi, жили десь в iншому гiрському селищi, i обидва втратили своїх перших товаришiв. Вони одружилися лише тодi, коли стали зовсiм старими, а потiм переїхали до маленької хатини на ферму, де народилася Моллi. Вона нiколи не бачила iнших їхнiх дiтей. Її батько любив пожартувати. Вiн казав людям: "У моєї дружини четверо дiтей, у мене п'ятеро дiтей i разом у нас десять дiтей. Розгадайте цю загадку, якщо зможете", - сказав вiн.
  "Це нiчого, мам", - сказала Моллi Сiбрайт своєї матерi тiєї ночi, коли на неї напав молодий горець. "Я злякалася", - сказала вона. "Щось на подвiр'ї мене налякало.
  Думаю, це був дивний собака". То був її шлях. Вона не розповiла, що з нею сталося. Вона пiднялася нагору, у свою маленьку напiвкiмнатку, тремтячи всiм тiлом, i через вiкно побачила молодого чоловiка, що стояв у дворi, намагався напасти на неї. Вiн стояв бiля бджолиних жуйок її батька у дворi i дивився на вiкно її кiмнати. Зiйшов мiсяць, i вона могла бачити його обличчя. В його очах був сердитий i спантеличений погляд, який посилив її переляк. Можливо, це їй просто здалося. Як вона могла побачити його очi там унизу? Вона не могла зрозумiти, чому вона взагалi дозволила йому гуляти з нею, чому пiшла з ним до церкви. Вона хотiла показати iншим дiвчатам iз гiрської громади, що вона теж може отримати чоловiка. Мабуть саме тому вона це зробила. Пiзнiше вона мала б з ним проблеми - вона це знала. Лише через тиждень пiсля того, як це сталося, вiн побився з iншим молодим горцем, посварився через право власностi на гiрський перегiнний куб, застрелив цю людину i був змушений втекти. Вiн не мiг повернутись, не смiв. Бiльше вона нiколи не бачила його.
  OceanofPDF.com
  3
  
  я Н А бавовна млин вночi. Ви там працюєте. Лунає рев звуку - тривалий рев - то низький, то високий - великi звуки ... маленькi звуки. Є спiви, крики, розмови. Є шепiт. Є смiх. Тред смiється. Воно шепоче. Вiн бiжить м'яко та швидко. Воно стрибає. Нитка подiбна до молодої кози на мiсячних горах. Нитка подiбна до маленької волохатої змiйки, що тiкає в нору. Вiн бiжить м'яко та швидко. Сталь може смiятися. Воно може кричати. Ткацькi верстати на бавовнянiй фабрицi подiбнi до слонят, що грають зi слонихами в лiсi. Хто розумiє неживе життя? Рiчка, що збiгає з пагорба, по камiнню, тихiй галявинi, здатна змусити вас полюбити її. Пагорби та поля можуть завоювати ваше кохання, як i сталь, перетворена на машину. Машини танцюють. Вони танцюють на своїх залiзних ногах. Вони спiвають, шепочуть, стогнуть, смiються. Iнодi вiд виду i слуху всього, що вiдбувається на млинi, паморочиться в головi. Вночi гiрше. Вночi краще, дичнiше та цiкавiше. Це втомлює тебе ще бiльше.
  Свiтло на бавовняної фабрицi вночi холодний синiй. Моллi Сiбрайт працювала у ткацькому цеху на фабрицi у Берчфiлдi. Вона була ткаля. Вона пробула там довгий час i могла згадати лише тi часи, коли ще не працювала. Вона пам'ятала iнодi дуже яскраво днi, проведенi з батьком i матiр'ю на полях на схилах пагорбiв. Вона згадала маленьких повзаючих, що повзають i дзижчать iстот у травi, бiлку, що бiжить по стовбуру дерева. Її батько зберiгав бджолинi жуйки. Вона згадала здивування i бiль, коли її вжалила бджола, поїздку батька на спинi корови (вiн йшов поряд з коровою, яка тримала її), сварку батька з чоловiком на дорозi, нiч, вiтряну та важку. дощ, її мати хвора i лежить у лiжку, теля раптом шалено бiжить по полю - Моллi так нiяково засмiялася.
  Якось, коли вона була ще зовсiм дитиною, вона приїхала до Берчфiлда разом зi своєю матiр'ю через пагорби. У той рiк її батько був наполовину хворий i не мiг багато працювати, а на гiрськiй фермi сталася посуха та неврожай. Якраз того року млин процвiтав. Йому потрiбнi були робiтники. Млин розiслав по пагорбах невеликi друкованi проспекти, в яких розповiдав жителям гiр, як добре в мiстi, у селi. Запропонована заробiтна плата здалася горцям високою, i корова Сiбрайтiв померла. Потiм дах будинку, в якому вони жили, почав протiкати. Їм потрiбно було поставити новий дах або полагодити старий.
  Тiєї весни мати, вже стара, поїхала за пагорби до Берчфiлда i восени вiддала дочку на млин. Вона не хотiла. Моллi тодi була така молода, що їй довелося збрехати про свiй вiк. На фабрицi знали, що вона бреше. На млинi було багато дiтей, якi брехали про свiй вiк. Це сталося через закон. Мати подумала: "Я не дозволю їй залишитися". Мати йшла на роботу повз контору комбiнату. Вона мала кiмнату з сiм'єю в млиновому селi. Вона бачила там стенографiсток. Вона подумала: "Я маю освiту для своєї доньки. Вона буде стенографiсткою. Мати подумала: "Ми знайдемо трохи грошей, щоб купити нову корову i полагодити дах, а потiм повернемось додому". Мати повернулася на гiрську ферму, а Моллi Сiбрайт лишилася.
  Вона вже звикла до життя на млинi. Молода дiвчина хоче мати трохи власних грошей. Вона хоче новi сукнi та новi туфлi. Вона хоче шовковi панчохи. У мiстi є фiльми.
  Перебувати на млинi - це своєрiдне хвилювання. За кiлька рокiв Моллi перевели на нiчну змiну. Ткацькi верстати у ткацькому цеху фабрики стояли довгими рядами. Вони такi на всiх заводах. Усi млини багато в чому схожi. Деякi з них бiльше за iнших i працюють бiльш ефективно. Млин Моллi був хорошим.
  Було приємно вiдвiдати млин у Берчфiлдi. Iнодi Моллi думала... її думки були не дуже певними... iнодi вона вiдчувала: "Як приємно тут бути".
  Були навiть думки про виготовлення тканини - добрi думки. Тканина для суконь для багатьох жiнок - сорочка для багатьох чоловiкiв. Простирадла для лiжок. Наволочки для лiжок. Люди лежать у лiжках. Закоханi лежать разом у лiжках. Вона подумала про це i почервонiла.
  Тканина для банерiв лiтаючих в небi.
  Чому ми в Америцi не можемо - люди-машини - вiк машин - чому ми не можемо зробити це священним - церемонiєю - радiстю в нiй - смiхом на млинах - пiснею на млинах - новими церквами - новими священними мiсцями - тканиною створено для носiння людьми?
  Моллi виразно не думала про такi думки. Нiхто з робiтникiв заводу цього не зробив. I все ж таки думки були там, у кiмнатах млина, бажаючи перелетiти в людей. Думки були подiбнi до птахiв, що лiтають над кiмнатами i чекають можливостi сiсти в людей. "Ми маємо це забрати. Це наше. Воно має належати нам - нам, робiтникам. Колись нам доведеться вiдiбрати його у маленьких мiнял, шахраїв, брехунiв. Коли ми це зробимо. Ми повстанемо - спiватимемо - працюватимемо - спiватимемо зi сталлю - спiватимемо з нитками - спiватимемо i танцюватимемо з машинами - прийде новий день - нова релiгiя - прийде нове життя".
  Рiк за роком, у мiру того, як машини в Америцi ставали все бiльш i бiльш ефективними, кiлькiсть ткацьких верстатiв, якими обслуговував один ткач, збiльшувалася. У ткача було двадцять верстатiв, потiм тридцять, наступного року сорок, потiм навiть шiстдесят чи сiмдесят верстатiв. Ткацькi верстати ставали все бiльш автоматичними, все бiльш незалежними вiд ткачiв. Здавалося, вони все бiльше й бiльше жили власним життям. Ткацькi верстати знаходилися поза життям ткачiв, з кожним роком здавалися все бiльш i бiльш зовнiшнiми. Це було дивно. Iнодi ночами це викликало дивне почуття.
  Труднощi полягали в тому, що для ткацьких верстатiв були потрiбнi робiтники - принаймнi кiлька робiтникiв. Труднощi полягали в тому, що нитка справдi порвалася. Якби не схильнiсть нитки рватися, то взагалi не було б потреби у ткалях. Вся винахiдливiсть розумних людей, що створили машини, була використана для розробки все бiльш i бiльш ефективних способiв обробки нитки все швидше та швидше. Щоб зробити його гнучкiшим, його тримали злегка вологим. Звiдкись зверху над ниткою, що летить, падали бризки - дрiбний туман.
  Довгими лiтнiми ночами у Пiвнiчнiй Каролiнi на фабриках було спекотно. Ти спiтнiв. Твiй одяг був мокрим. Твоє волосся було мокрим. Дрiбний ворс, що плаває в повiтрi, прилип до твого волосся. У мiстi тебе називали "вороховим". Вони зробили це, щоб образити вас. Це було сказано iз зневагою. Вони ненавидiли тебе в мiстi, а ти їх ненавидiв. Вночi були довгi. Вони здавались нескiнченними. Холодне синє свiтло, що падало звiдкись зверху, проникало крiзь тонку ворсинку, що плавала в повiтрi. Iнодi у тебе дивнi головнi болi. Ткацькi верстати, про якi ви дбали, танцювали дедалi бiльше шалено.
  У майстра у примiщеннi, де працювала Моллi, виникла iдея. Вiн прикрiпив до верху кожного верстата ткацького маленьку кольорову картку, прикрiплену до дроту. Карти були синi, жовтi, оранжевi, золотi, зеленi, червонi, бiлi та чорнi. Маленькi кольоровi картки танцювали у повiтрi. Це було зроблено для того, щоб, перебуваючи далеко, можна було сказати, що в одному з ткацьких верстатiв обiрвалася нитка i зупинилася. Ткацькi верстати автоматично зупинялися, коли обривалася нитка. Ти не наважився дозволити їм зупинитися. Потрiбно було бiгти швидко, iнодi далеко. Iнодi зупинялося одразу кiлька ткацьких верстатiв. Декiлька кольорових карток перестали танцювати. Доводилося швидко бiгати туди-сюди. Довелося швидко зв'язати порванi нитки. Ви не можете дозволити своєму ткацькому верстату зупинятися надто довго. Вас звiльнять. Ви втратите роботу.
  От i насуваються танцi. Слiдкуйте за ними уважно. Дивитись. Дивитись.
  Гуркiт. Гуркiт. Який там рекет! Є танець - божевiльний, танець - танець на ткацькому верстатi. Вночi свiтло стомлює очi. Вiд танцiв кольорових карток у Моллi втомилися очi. Вночi добре в ткацькому цеху млина. Дивно. Це змушує вас почуватися дивно. Ви знаходитесь у свiтi, далекому вiд будь-якого iншого свiту. Ви знаходитесь у свiтi лiтаючих вогнiв, лiтаючих машин, лiтаючих ниток, лiтаючих квiтiв. Мило. Це жахливо.
  У ткацьких верстатiв у ткацькiй майстернi були жорсткi залiзнi нiжки. Усерединi кожного ткацького верстата з блискавичною швидкiстю лiтали човники. За польотом шатлiв, що лiтають, неможливо було стежити очима. Шаттли були схожi на тiнi - лiтали, лiтали, лiтали. - Що зi мною? Iнодi говорила Моллi Сiбрайт. "Думаю, у мене в головi ткацькi верстати". Все в кiмнатi сiпнулося. Це було уривчасто. Потрiбно бути обережним, iнакше тебе наздогнать дурницi. У Моллi iнодi траплялися посмикування, коли вона намагалася заснути вдень, коли працювала вночi, пiсля довгої ночi на млинi. Вона рiзко прокинулася, коли спробувала заснути. Ткацький верстат на фабрицi все ще був у її пам'ятi. Воно лишилося там. Вона могла це бачити. Вона це вiдчула.
  Нитка - це кров, що тече крiзь тканину. Нитка - це маленькi нерви, що проходять через тканину. Нитка - це тонкий струмок кровi, що проходить через тканину. Тканина створює невеликий потiк, що летить. Коли в ткацькому верстатi рветься нитка, ткацький верстат ушкоджується. Вiн перестає танцювати. Здається, що вiн зiстрибує з пiдлоги, нiби його поранили, ударили ножем або застрелили - як жiнку, що спiває, застрелили у вантажiвцi на вулицi Берчфiлда, коли почався страйк. Пiсня, а потiм раптом пiснi бiльше нема. Ткацькi верстати на млинi ночами танцювали в холодному блакитному свiтлi. На фабрицi у Берчфiлдi шили рiзнокольорову тканину. Були синi нитки, червонi нитки та бiлi нитки. Завжди був нескiнченний рух. Маленькi ручки та мiзинцi працювали всерединi ткацьких верстатiв. Нитка все летiла, летiла. Вона злiтала з маленьких бобiн, встановлених у цилiндрах на ткацьких верстатах. В iншому великому примiщеннi фабрики наповнювали шпульки... робили нитки та наповнювали шпульки.
  Там нитка взялася звiдкись згори. Це було схоже на довгу тонку змiю. Воно нiколи не припинялося. Воно виходило з танкiв, iз труб, iз сталi, iз латунi, iз залiза.
  Воно звивалося. Воно стрибнуло. Вiн виплив iз трубки на шпульку. Жiнкам та дiвчатам у прядильнiй майстернi потрапила нитка в голову. У ткацькiй кiмнатi завжди були крихiтнi цiвки кровi, що стiкали по тканинi. То синiй, то бiлий, то знову червоний. Очi втомилися дивитись.
  Справа в тому - Моллi повiльно, дуже повiльно це розумiла - що, щоб знати, треба працювати в такому мiсцi. Люди зовнi не знали. Вони не могли. Ви вiдчуваєте речi. Люди збоку не знають, що ви вiдчуваєте. Щоб знати, треба там працювати. Ви повиннi бути поруч довгий годинник, день за днем, рiк за роком. Треба бути на роботi, коли тобi погано, коли голова болить. Жiнка, яка працює на млинi, отримує... ну, ви повиннi знати, як вона отримує. Це мiсячнi. Iнодi це приходить раптово. Нiчого не вдiєш. Деякi почуваються як у пеклi, коли це вiдбувається, iншi нi. Моллi iнколи так робила. Iнодi вона цього не робила.
  Але вона має триматися.
  Якщо ви збоку, а не робiтник, ви не знаєте. Боси не знають, що ви вiдчуваєте. Iнодi повз заходить доглядач або президент заводу. Президент млина проводить вiдвiдувачiв своїм млином.
  Чоловiки, жiнки, дiти, якi працюють на млинi, просто стоять там. Швидше за все тодi нитки не порвуться. Це просто удача. "Розумiєте, їм не потрiбно багато працювати", - каже вiн. Ви чуєте це. Ти ненавидиш його. Ти ненавидиш вiдвiдувачiв млина. Ти знаєш, як вони дивляться на тебе. Ти знаєш, що вони зневажають тебе.
  - Гаразд, розумнику, ти не знаєш... ти не можеш знати. Ви хотiли б кинути щось. Звiдки вони можуть знати, що нитки завжди приходять i приходять, завжди танцюють, ткацькi верстати завжди танцюють... вогнi, що струмують, гуркiт, гуркiт?
  Звiдки вони знають? Вони там не працюють. У тебе болять ноги. Вони хворiли всю нiч. У тебе болить голова. У вас болить спина. Це знову ваш час. Ви дивитеся довкола. У будь-якому випадку ви знаєте. Є Кейт, Мерi, Грейс та Вiннi. Тепер настав час i Вiннi. Подивiться на темнi мiсця пiд її очима. Є Джим, Фред та Джо. Джо розвалюється на шматки - ти це знаєш. В нього туберкульоз. Ви бачите невеликий рух - рука робiтницi наближається до її спини, до голови, прикриває на мить очi. Ти знаєш. Ти знаєш, як це боляче, бо це завдає тобi болю.
  Iнодi здається, що ткацькi верстати у ткацькiй майстернi хочуть обiйняти один одного. Вони раптово стають живими. Здається, ткацький верстат робить дивний рiзкий стрибок у бiк iншого ткацького верстата. Моллi Сiбрайт подумала про молодого горця, який одного разу вночi стрибнув до неї дорогою.
  Моллi протягом довгих рокiв працювала у ткацькому цеху фабрики у Берчфiлдi своїми власними думками. Вона не смiла надто багато думати. Вона не хотiла. Головне було постiйно утримувати увагу на ткацьких верстатах i нiколи не дозволяти йому вагатися. Вона стала матiр'ю, а ткацькi верстати були її дiтьми.
  Але вона не була матiр'ю. Iнодi ночами у її головi вiдбувалися дивнi речi. У її органiзмi вiдбувалися дивнi речi. Через довгий час мiсяцi ночей, навiть роки ночей, увага фiксувалася годину за годиною, тiло поступово синхронiзувалося з рухами машин... Бували ночi, коли вона губилася. Були ночi, коли їй здавалося, що Моллi Сiбрайт не iснує. Для неї нiчого не мало значення. Вона була у дивному свiтi руху. Вогнi свiтилися крiзь туман. Кольори танцювали перед її очима. Вдень вона намагалася заснути, але вiдпочинку не було. Танцюючi машини залишились у її снах. Вони продовжували танцювати увi снi.
  Якщо ти жiнка та ще молода... Але хто знає, чого хоче жiнка, що таке жiнка? Стiльки розумних слiв написано. Люди кажуть рiзнi речi. Ви хочете, щоб щось живе стрибало до вас, як стрибає ткацький верстат. Ви хочете чогось певного, що наближається до вас, поза вами. Ти це хочеш.
  Ви не знаєте. Ви робите.
  Днi пiсля довгих ночей на млинi спекотного лiта стають дивними. Днi - кошмари. Ти не можеш спати. Коли ти спиш, ти не можеш вiдпочити. Ночi, коли ти знову повертаєшся на роботу до млина, стають лише годинами, проведеними в дивному нереальному свiтi. I днi, i ночi стають тобi нереальними. "Якби той хлопець, на дорозi тiєї ночi, якби вiн пiдiйшов до мене м'якше, м'якше", - думала вона iнодi. Вона не хотiла думати про нього. Вiн не пiдiйшов до неї нiжно. Вiн її страшенно налякав. Вона ненавидiла його за це.
  OceanofPDF.com
  4
  
  РЕД ОЛIВЕР МАВ думати. Вiн гадав, що йому треба подумати. Йому хотiлося думати, вiн думав, що хоче думати. У юностi є свого роду голод. "Менi хотiлося б усе зрозумiти - все вiдчути", - каже молодiсть. Пiсля кiлькох мiсяцiв роботи на млинi в Ленгдонi, штат Джорджiя... будучи досить енергiйним... Ред iнодi намагався писати вiршi... пiсля страйку робiтникiв у Ленгдонi, невдалого страйку... вiн не став дуже добре виявив себе в цьому... вiн думав... "Тепер я буду поряд з робочими"... потiм, нарештi, коли настав, коли настала рана... на фермi Бредлi в Канзасi... Виступ Нiлу... потiм вдома, читання радикальних книг... вiн узяв "Нову Республiку" i "Нацiю"... потiм Нiл надiслав йому "Новi меси"... вiн подумав... "Настав час спробувати подумати... ми повиннi це зробити... ми повиннi спробувати... ми, молодi американськi чоловiки, повиннi спробувати це. старi не будуть".
  Вiн подумав: "Треба почати виявляти мужнiсть, навiть боротися, навiть бути готовими бути вбитими за це... за що?"... вiн не був упевнений... "Все одно", - подумав вiн.
  "Дозвольте менi дiзнатися.
  "Дозвольте менi дiзнатися.
  "Тепер я пiду цим шляхом за будь-яку цiну. Якщо це комунiзм, то гаразд. Цiкаво, чи мене захочуть комунiсти", - подумав вiн.
  "Тепер я хоробрий. Вперед!
  Можливо, вiн був хоробрим, а може, й нi.
  "Тепер менi страшно. У життi дуже багато потрiбно дiзнатися". Вiн не знав, як би з ним було, якби дiйшло до випробування. "Ну й гаразд, залиши це", - подумав вiн. Яка йому була ранiше справа? Вiн читав книжки, навчався у коледжi. Шекспiр. Гамлет. "Свiт розхитався - зла злiсть, що я народився, щоб виправити його". Вiн засмiявся... "ха... Ох, чорт... Мене одного разу судили, i я здався... люди розумнiшi й кращi за мене здалися... але що ти збираєшся робити... ...бути професiйним гравцем у м'яч?"... Червоний мiг би бути таким; йому надiйшла пропозицiя, коли вiн навчався в коледжi... вiн мiг почати з нижчої лiги i продовжити роботу... вiн мiг поїхати до Нью-Йорка i стати продавцем облiгацiй... iншi студенти в коледжi зробили те саме.
  - Залишайся на млинi в Ленгдонi. Будь зрадником робiтникiв на заводi". Вiн познайомився з деякими робiтниками фабрики в Ленгдонi, вiдчув близькiсть до них. Якимось дивним чином вiн навiть любив деяких iз них. Люди, як i та нова жiнка, на яку вiн випадково наткнувся у своїх мандрiвках... мандрiвки почалися через його невпевненiсть у собi, через сорому за те, що трапилося з ним у Ленгдонi, штат Джорджiя, пiд час тамтешнього страйку... нова жiнка вiн знайшов i якому збрехав, сказавши, що вiн комун. прекраснiше, нiж вiн був... вiн почав так дивитися на комунiстiв... можливо, вiн був романтиком i сентиментально ставився до них... були такi люди, як та жiнка Моллi Сiбрайт на млинi в Ленгдонi.
  "Познайомтеся з начальством у млинi. Будь вiдстiй. Зростання. Розбагатiєш, може, колись. Стати товстими, старими, багатими i самовдоволеними".
  Навiть кiлька мiсяцiв, проведених на млинi в Ленгдонi, штат Джорджiя, того лiта i минулого лiта, щось зробили з Редом. Вiн вiдчув щось таке, чого багато американцiв не вiдчувають, а можливо, i нiколи не зможуть вiдчути. "Життя було сповнене дивних випадковостей. Стався нещасний випадок пiд час народження. Хто мiг це пояснити?
  Яка дитина могла б сказати, коли, де i як вона чи вона народиться?
  "Чи народжується дитина в заможнiй сiм'ї або в сiм'ї середнього класу - нижчого середнього класу, вищого середнього класу?... у великому бiлому будинку на пагорбi над американським мiстi, або в мiському будинку, або у вугледобувному мiстечку... син чи дочка мiльйонера... син чи дочка зломщика з Джорджiї, син злодiя, навiть син? законний чи незаконний?"
  Люди завжди розмовляють. Вони кажуть: "Такiсь люди добрi". Вони означають, що його чи її люди багатi чи забезпеченi.
  "Як вiн або вона народився таким?".
  Люди завжди засуджують iнших. Були розмови, розмови, розмови. Дiти багатих чи заможних... Ред бачив чимало таких у коледжi... вони нiколи за все своє довге життя нiчого до ладу не знали про голод i невпевненiсть, рiк за роком втоми, безпорадностi, яка проникає в самi кiстки, мiзерна їжа, дешевий поганий одяг. Чому?
  Якщо в такого - робiтника - захворiла мати або в робiтника захворiла дитина... вставало питання i про лiкаря... Червоний знав про це... батько його був лiкар... лiкарi теж працювали за грошi...iнодi дiти робiтникiв помирали як мухи. Чому нi?
  "У будь-якому випадку це створює бiльше робочих мiсць для iнших працiвникiв.
  "Яка рiзниця? Чи є робiтники, якi завжди отримують по шиї, якi завжди в iсторiї людства отримували по шиї, чи вони хорошi люди?"
  Все це здавалося Реду Олiверу дивним та загадковим. Побувавши трохи з робiтниками, трохи попрацювавши з ними, вiн подумав, що вони добрi. Вiн не мiг не думати про це. Була його власна мати - вона теж була працiвницею - i стала такою дивною релiгiйною. На неї дивилися бiльш забезпеченi люди в його рiдному мiстi Ленгдонi. Вiн усвiдомив це. Вона завжди була одна, завжди мовчала, завжди працювала чи молилася. Його спроби зблизитися з нею не мали успiху. Вiн це знав. Коли в його життi настала криза, вiн втiк вiд неї зi свого рiдного мiста. Вiн не обговорював це з нею. Вiн не мiг. Вона була надто сором'язлива i мовчазна, i вона зробила його сором'язливою i мовчазною. I все ж вiн знав, що вона мила, але в глибинi душi вона була страшенно мила.
  "О, чорт, це правда. Тi, хто завжди отримує по шиї, - найприємнiшi люди. Цiкаво, чому.
  OceanofPDF.com
  5
  
  ПРО НЕ ЛIТО , КОЛИ Моллi Сiбрайт працювала ночами на млинi в Берчфiлдi... їй щойно виповнилося двадцять... це було дивне лiто для неї... Того лiта вона мала досвiд. З якоїсь причини того лiта все в її тiлi i розумi здавалося затягнутим i повiльним. В нiй вiдчувалася якась втома, якої вона не могла позбутися.
  Хворi часи давалися їй важче. Вони поранили її ще бiльше.
  Того лiта машини на млинi, здавалося їй, ставали все бiльш живими. У деякi днi дивнi фантастичнi сни її днiв, коли вона намагалася заснути, вночi проникали в години її неспання.
  Були дивнi бажання, якi її лякали. Iнодi їй хотiлося кинутися в один iз ткацьких верстатiв. Їй хотiлося засунути руку чи руку в один iз ткацьких верстатiв... кров її власного тiла вплелася в тканину, яку вона шила. Це була фантастична iдея, забаганка. Вона це знала. Їй хотiлося запитати деяких iнших жiнок i дiвчат, якi працювали з нею в кiмнатi: "Ви колись вiдчували те й те?"? Вона не питала. То був не її спосiб багато говорити.
  "Занадто багато жiнок i дiвчаток", - подумала вона. "Хотiлося б, щоб чоловiкiв було бiльше". У будинку, де вона отримала кiмнату, жили двi жiнки похилого вiку i три молодi, всi робiтницi млина. Всi вони працювали цiлими днями, а вдень вона була вдома сама. Колись у будинку жив чоловiк... одна з лiтнiх жiнок була одружена, але вiн помер. Iнодi вона запитувала себе... невже чоловiки на млинi вмирають легше, нiж жiнки? Здавалося, тут було так багато старих жiнок, самотнiх робiтниць, якi колись мали чоловiкiв. Чи жадала вона сама свого чоловiка? Вона не знала.
  Потiм її мати захворiла. Днi того лiта були спекотними та сухими. Все лiто матерi доводилося ходити до лiкаря. Щоночi на млинi вона думала про свою хвору матiр вдома. Все лiто матерi доводилося ходити до лiкаря. Лiкарi коштують грошi.
  Моллi хотiла пiти з млина. Їй хотiлося б цього. Вона знала, що не зможе. Їй дуже хотiлося пiти. Їй хотiлося б пiти, як пiшов Рудий Олiвер, коли в його життi настала криза, поблукати незнайомими мiсцями. Вона не хотiла бути самою собою. "Я хотiла б вийти зi свого тiла", - подумала вона. Їй хотiлося б бути красивiшим. Вона чула iсторiї про дiвчат... вони залишили свої сiм'ї та мiсця, де працювали... вони пiшли у свiт серед чоловiкiв... вони продали себе чоловiкам. "Менi все одно. Я б теж зробила це, якби у мене була можливiсть", - думала вона iнодi. Вона була недостатньо красивою. Задавалася вона iнодi питанням, дивлячись на себе в дзеркало у своїй кiмнатi... кiмнатi, яку вона знiмала в млинi в млинi... вона виглядала неабияк стомленою...
  "Що толку?" - твердила вона собi. Вона не могла покинути роботу. Життя нiколи не вiдкриється для неї. "Тримаю в заклад, що нiколи не перестану працювати в цьому мiсцi", - подумала вона. Вона весь час почувала себе виснаженою та втомленою.
  Ночами їй снилися дивнi сни. Їй увесь час снилися ткацькi верстати.
  Ткацькi верстати ожили. Вони стрибнули на неї. Вони нiби казали: "Ось i ти. Ми хочемо тебе."
  Все для неї того лiта ставало дивним i дивним. Вона дивилася на себе в маленьке дзеркало, яке стояло в кiмнатi, i вранцi, коли приходила з роботи, i вдень, коли вставала з лiжка, щоб приготувати собi вечерю перед походом до млина. Днi стали спекотними. У хатi було спекотно. Вона стояла у своїй кiмнатi i дивилася на себе. Вона так втомилася за все лiто, що думала, що не зможе продовжувати працювати, але дивно було те, що iнодi... це її дивувало... вона не могла повiрити... iнодi вона виглядала нормально. Вона була навiть гарною. Вона була прекрасна все те лiто, але не знала цього, напевно, не могла бути в цьому впевнена. Iнодi вона думала: "Я гарна". Ця думка викликала в неї невелику хвилю щастя, але бiльшу частину часу вона не вiдчувала цього безперечно. Вона невиразно це вiдчувала, неясно це знала. Це дало їй своєрiдне нове щастя.
  Були люди, котрi знали. Кожен чоловiк, який бачив її того лiта, мiг знати. Можливо, у кожної жiнки буває такий час - її власна вища краса. Кожна трава, кожен кущ, кожне дерево має свiй час цвiтiння. Чоловiки краще за iнших жiнок давали зрозумiти Моллi про це. Чоловiки, якi працювали з нею в ткацькому цеху фабрики Берчфiлд... там було кiлька чоловiкiв... ткачi... пiдмiтальники... чоловiки, що проходили через кiмнату, пильно дивилися на неї.
  Було в нiй щось таке, що змушувало їх дивитися. Настав час її розквiту. Боляче. Вона знала, не знаючи, i чоловiки знали, не зовсiм знаючи.
  Вона знала, що вони знають. Це спокусило її. Це налякало її.
  У її кiмнатi був один чоловiк, молодий майстер, одружений, але з хворою дружиною. Вiн продовжував йти поруч iз нею. Вiн зупинився поговорити. "Здрастуйте", сказав вiн. Вiн пiдiйшов i зупинився. Вiн був збентежений. Iнодi вiн навiть торкався її тiла своїм тiлом. Вiн робив це не часто. Завжди здавалося, що це сталося випадково. Вiн стояв там. Потiм вiн пройшов повз неї. Його тiло торкнулося її тiла.
  Вона нiби сказала йому: Не треба. Будьте нiжнi зараз. Нi. Будь нiжнiшим. Вiн був нiжним.
  Iнодi вона вимовляла цi слова, коли його не було поряд, коли поряд нiкого не було. "Напевно, я трохи божеволiю", - подумала вона. Вона виявила, що розмовляє не з iншою людиною, схожою на неї, а з одним зi своїх ткацьких верстатiв.
  На одному з ткацьких верстатiв обiрвалася нитка, i вона побiгла полагодити її, прив'язати. Ткацький верстат мовчки стояв. Було тихо. Здавалося, вiн хотiв стрибнути на неї.
  "Будь нiжнiший", - прошепотiла вона йому. Iнодi вона вимовляла цi слова вголос. У кiмнатi завжди стояв гуркiт. Нiхто не мiг почути.
  Це було абсурдно. Це було безглуздо. Як може ткацький верстат, рiч зi сталi та залiза бути нiжним? Ткацький верстат не мiг. Це була людська якiсть. "Iнодi, можливо... навiть машини... абсурднi. Вiзьмiть себе в руки... Якби я мiг тiльки втекти звiдси на якийсь час.
  Вона згадала своє дитинство на фермi батька. До неї повернулися сцени її дитинства. Природа iнодi могла бути нiжною. У природi були нiжнi днi, нiжнi ночi. Вона все це гадала? То були почуття, а не думки.
  Можливо, молодий бригадир у її кiмнатi не хотiв цього робити. Вiн був людиною, яка належала до церкви. Вiн намагався цього не робити. У кутку ткацького цеху на млинi розташовувалося невелике складське примiщення. Вони зберiгали додатковi запаси. "Iди туди", - сказав вiн їй одного вечора. Коли вiн це говорив, його голос був хрипким. Його очi продовжували шукати її очi. Його очi були схожi на очi пораненої тварини. "Вiдпочинь трохи", - сказав вiн. Вiн казав їй це iнодi, коли вона не дуже втомлювалася. "У мене паморочиться в головi", - подумала вона. Подiбнi речi вiдбувалися iнодi на фабриках, на автомобiльних заводах, де сучаснi робiтники працювали на швидко лiтаючих сучасних машинах. Фабричний робiтник раптом без попередження пiшов у фантод. Вiн почав кричати. З чоловiками це траплялося частiше, нiж iз жiнками. Коли робiтник поводився таким чином, вiн був небезпечний. Вiн мiг ударити когось iнструментом, когось убити. Вiн може почати знищувати машини. На деяких фабриках i фабриках тримали спецiальних людей, здоровенних хлопцiв, якi привели до присяги в полiцiї, для розгляду таких випадкiв. Це було як контузiя на вiйнi. Робiтника мала нокаутувати сильна людина; його довелося винести з млина.
  Спочатку, коли бригадир у кiмнатi так мило, так нiжно розмовляв з Моллi... Моллi не пiшла вiдпочивати в кiмнатку, як вiн їй наказав, але iнодi, пiзнiше, вона йшла. Там були пакунки та купи ниток та тканини. Були зiпсованi шматки тканини. Вона могла лягти на купу речей та заплющити очi.
  Це було дуже дивно. Вона могла там вiдпочити, навiть iнодi трохи поспати того лiта, коли їй не вдавалося нi вiдпочити, нi поспати вдома у своїй кiмнатi. Це було дивно - так близько до лiтальних апаратiв. Здавалося, краще бути поряд iз ними. Вiн поставив замiсть неї за ткацький верстат iншу робiтницю, додаткову жiнку, i вона зайшла туди. Начальник млина не знав.
  Iншi дiвчата в кiмнатi знали. Вони не знали. Вони могли здогадуватися, але вдавали, що не знають. Вони були цiлком пристойними. Вони нiчого не сказали.
  Вiн не пiшов за нею туди. Коли вiн посилав її... це траплялося дюжину разiв за це лiто... вiн залишався у великому ткацькому цеху або йшов у якусь iншу частину фабрики, i Моллi потiм завжди думала пiсля того, що нарештi сталося: що вiн кудись пiшов пiсля того, як вiдправив її до кiмнати, борючись сам iз собою. Вона це знала. Вона знала, що вiн бореться сам iз собою. Вiн їй сподобався. "Вiн мiй такий", - подумала вона. Вона нiколи не звинувачувала його.
  Вiн хотiв i не хотiв. Зрештою вiн це зробив. Ви могли ввiйти в маленьку складську кiмнату через дверi з ткацького цеху або вузькими сходами з кiмнати нагорi, i одного разу, в напiвтемрявi, з вiдчиненими дверима в ткацький цех, решта всiх ткачiв стояла там, у напiвтемрявi. робота... так близько... танцi вимальовуються в ткацькiй так близько... вiн мовчав... вiн мiг би бути одним iз ткацьких верстатiв... нитка, що стрибає... ткана мiцна тонка тканина... ...плетiння тонкої тканини... Моллi почувала себе дивно втомленою. Вона не могла нi з чим боротися. Вона справдi не хотiла битися. Вона завагiтнiла.
  Недбайливий i водночас страшенно дбайливий.
  Вiн також. "З ним все гаразд", - подумала вона.
  Якщо її мати впiзнає. Вона нiколи цього не робила. Моллi була вдячна за це.
  Їй удалося це втратити. Нiхто нiколи не знав. Коли вона повернулася додому, у вихiднi пiсля цього, її мати лежала в лiжку, вона перепробувала все. Вона пiднялася в лiс над будинком одна, де нiхто не мiг її бачити, i щосили побiгла вгору i вниз. Це було на тiй самiй лiсовiй дорозi, на якiй вона згодом побачила Червоного Олiвера. Вона стрибала i стрибала, як ткацькi верстати у ткацькому цеху на млинi. Вона щось чула. Вона прийняла велику кiлькiсть хiнiну.
  Вона хворiла на тиждень, коли втратила його, але в неї не було лiкаря. Вона та її мати лежали в одному лiжку, але коли вона дiзналася, що прийде лiкар, вона вилiзла з лiжка i сховалась у лiсi. "Вiн тiльки вiзьме плату", - сказала вона матерi. "Вiн менi не потрiбен", - сказала вона. Потiм вона одужала, i бiльше не повторилося. Тiєї осенi у майстра померла дружина, i вiн поїхав i влаштувався на iншу роботу на iнший млин, в якомусь iншому мiстi. Йому було соромно. Коли це сталося, йому було соромно наближатися до неї. Iнодi вона запитувала себе: чи одружується вiн тепер знову? Вiн був милий, подумала вона. Вiн нiколи не був грубим i жорстоким з робiтниками в ткацькому цеху, як бiльшiсть майстрiв, i не був розумником. Вiн нiколи не ставав геєм iз тобою. Одружився б вiн знову? Вiн нiколи не знав, через що їй довелося пройти, коли вона була такою. Вона взагалi не казала йому, що вона така. Вона не могла не поставити питання, чи знайде вiн йому нову дружину на новому мiсцi i якою буде його нова дружина.
  OceanofPDF.com
  6
  
  М ОЛI СIБРАЙТ, ВООЗ знайшла молодого Реда Олiвера в лiсi над будинком свого батька i подумала, що вiн був молодим комунiстом, який збирався допомогти робiтникам пiд час страйку в Берчфiлдi, i не хотiла, щоб її батько та мати знали про нього чи його присутнiсть на фермi. Вона не намагалася пояснити їм новi доктрини, яким її навчали у таборi страйкарiв. Вона не могла. Вона сама не могла зрозумiти. Вона була сповнена захоплення чоловiками та жiнками, якi увiйшли до числа страйкарiв i тепер очолювали їх, але вона не розумiла нi їхнiх слiв, нi їхнiх iдей.
  По-перше, вони завжди використовували дивнi слова, яких вона ранiше не чула: пролетарiат, буржуазiя. Було те чи iнше, що треба було лiквiдувати. Ви пiшли праворуч чи лiворуч. Була дивна мова - великi важкi слова. Вона була емоцiйно збуджена. У нiй були живi невиразнi надiї. Страйк у Берчфiлдi, що почався через питання заробiтної плати та годин роботи, раптово перерiс у щось iнше. Ходили розмови про створення нового свiту, про таких людей, як вона, що вийшли з-пiд тiнi млинiв. Мав виникнути новий свiт, у якому робiтники вiдiграватимуть важливу роль. Тi, хто вирощував їжу для iнших, хто шив тканину для одягу людей, хто будував будинки, в яких люди могли жити, цi люди раптово мали з'явитися та виступити вперед. Майбутнє мало бути в їхнiх руках. Все це було для Моллi незрозумiло, але iдеї, якi вклали їй у голову комунiсти, якi розмовляли в таборi в Берчфiлдi, хоча, можливо, й недосяжнi, були привабливi. Вони змушували тебе почуватися великим, справжнiм та сильним. В iдеях було якесь благородство, але ти не мiг пояснити їхньому батьковi та матерi. Моллi не була балакучою.
  I тодi серед робiтникiв теж сталася розгубленiсть. Iнодi коли комунiстичних лiдерiв не було поруч, вони розмовляли мiж собою. "Цього не може бути. Цього не може бути. Ти? Нас?" Була розвага. Страх зростав. Невпевненiсть зростала. I все ж страх i невпевненiсть, здавалося, згуртували робiтникiв. Вони вiдчували себе iзольованими - маленьким острiвцем людей, вiдокремленим вiд величезного континенту iнших народiв, яким була Америка.
  "Чи може колись iснувати такий свiт, про який говорять цi чоловiки i ця жiнка?" Моллi Сiбрайт не могла повiрити, але з нею щось сталося. Часом вона вiдчувала, що готова померти за чоловiкiв i жiнок, якi раптово принесли нову обiцянку в її життя та життя iнших робiтникiв. Вона спробувала подумати. Вона була схожа на Рудого Олiвера, який бореться iз самим собою. Жiнка-комунiстка, яка приїхала до Берчфiлда разом з чоловiками, була маленькою i темноволосою. Вона могла стати ранiше робiтникiв i поговорити. Моллi захоплювалася нею i заздрила їй. Їй хотiлося б бути такою iншою... "Якби я мала освiту i не була такою сором'язливою, я б спробувала", - думала вона iнодi. Страйк у Берчфiлдi, перший страйк, у якому вона коли-небудь брала участь, принiс їй багато нових i дивних емоцiй, якi вона не дуже розумiла i не могла пояснити iншим. Слухаючи тих, хто говорить у таборi, вона часом раптово почувала себе великою i сильною. Вона приєдналася до спiву нових пiсень, сповнених дивних слiв. Вона повiрила у комунiстичних лiдерiв. "Вони були молодi i смiливi, смiливi", - подумала вона. Iнодi їй здавалося, що вони надто багато смiливостi. Все мiсто Берчфiлд було повне погроз на їхню адресу. Коли страйкарi марширували з пiснями вулицями мiста, що вони iнодi робили, натовп, який спостерiгав за ними, лаяв їх. Лунали шипiння, лайки, крики погроз. "Сучi дiти, ми вас дiстанемо". Газета в Берчфiлдi помiстила на першiй сторiнцi карикатуру, що зображує змiю, що обвив американський прапор, i озаглавлену "Комунiзм". Приходили хлопцi та кидали копiї газети про табiр страйкарiв.
  "Менi все одно. Вони брешуть."
  Вона вiдчула ненависть у повiтрi. Це змусило її боятися за лiдерiв. Це змусило її тремтiти. Закон шукав таку людину, подумала вона тепер, коли випадково натрапила в лiсi на Червоного Олiвера. Вона хотiла захистити його, забезпечити його безпеку, але водночас не хотiла, щоб її батько та мати знали. Вона не хотiла, щоб вони потрапили в бiду, але, що стосується її самої, вона вiдчула, що їй байдуже. Закон одного вечора прийшов до хати внизу, а тепер, пiсля грубих питань - закон завжди був жорстокий iз бiдними - вона знала це - тепер закон поїхав гiрською дорогою, але будь-якої хвилини закон може повернутися i знову почати ставити запитання. Закон може навiть виявити, що вона сама була однiєю iз нападникiв "Берчфiлда". Закон ненавидiв страйкарiв. У Берчфiлдi вже вiдбулося кiлька напiвбунтiв: страйкарi, чоловiки та жiнки, з одного боку, i штрейкбрехери, якi прийшли ззовнi, щоб зайняти їхнi мiсця, i жителi мiста та власники фабрик - з iншого. Закон завжди був проти страйкуючих. Так завжди буде. Закон був би радий завдати шкоди будь-кому, хто пов'язаний з одним iз страйкарiв. Вона так гадала. Вона повiрила у це. Вона не хотiла, щоб її батько та мати знали про присутнiсть Реда Олiвера. Їхнє тяжке життя може стати ще важчим.
  "Нема рацiї змушувати їх брехати", - подумала вона. Її люди були добрими людьми. Вони належали церквi. Вони нiколи не зможуть бути добрими брехунами. Вона не хотiла, щоб вони були такими. Вона сказала Реду Олiверу залишатися в лiсi, поки не настане темрява. Коли вона розмовляла з ним у лiсi, у напiвтемрявi, дивлячись крiзь дерева, вони могли бачити будинок унизу. Мiж деревами був отвiр, i вона вказала пальцем. Мати Моллi запалила лампу на кухнi вдома. Вона вечерятиме. - Залишайся тут, - сказала вона тихо i почервонiла, говорячи це. Їй було дивно так розмовляти з незнайомою людиною, дбати про неї, захищати її. Частину почуття любовi та захоплення, яке вона вiдчувала до комунiстичних лiдерiв страйку, вона вiдчувала одночасно i до Червоних. Вiн був би таким самим, як вони, - безперечно, освiченою людиною. Такi чоловiки i такi жiнки, як маленька темноволоса комунiстка в таборi страйкарiв, пiшли б на жертви, щоб прийти на допомогу страйкарам, якi страйкують бiдним робiтникам. Вона вже смутно вiдчувала, що цi люди в чомусь кращi, благороднiшi, мужнiшi, нiж тi чоловiки, яких вона завжди вважала хорошими. Вона завжди думала, що проповiдники повиннi бути найкращими людьми у свiтi, але це теж було дивно. Проповiдники мiста Берчфiлд були проти страйкарiв. Вони кричали проти нових лiдерiв, яких знайшли страйкарi. Якось жiнка-комунiстка у таборi розмовляла з iншими жiнками. Вона вказала їм, як Христос, про якого завжди говорили проповiдники, пiдтримував бiдних та смиренних. Вiн пiдтримував людей, якi потрапили в бiду, людей, яких гнобили, як i робiтникiв. Жiнка-комунiстка сказала, що поведiнка проповiдника була зрадою не тiльки робiтникiв, але навiть їхнього власного Христа, i Моллi почала розумiти, що вона має на увазi i про що говорить. Все це було загадкою, i були й iншi речi, якi теж спантеличували. Одна з робiтниць, одна iз страйкарiв у Берчфiлдi, стара, церковна жiнка, гарна жiнка, подумала Моллi, хотiла подарувати одному з комунiстичних лiдерiв. Вона хотiла висловити своє кохання. Вона вважала цю людину хоробрим. Заради страйкарiв вiн кидав виклик мiсту та мiськiй полiцiї, а полiцiї не потрiбнi були страйкуючi робiтники. Їм подобалися лише робiтники, якi завжди були скромними, завжди пiдкорялися. Стара робiтниця думала i думала, бажаючи зробити щось для людини, якою вона захоплювалася. Iнцидент виявився бiльш кумедним, трагiчнiшим, нiж Моллi могла собi уявити. Один iз комунiстичних лiдерiв стояв перед страйкарями i розмовляв iз ними, i до нього пiдiйшла стара. Вона пробралася крiзь натовп. Вона подарувала йому свою Бiблiю. Це було єдине, що вона могла подарувати чоловiковi, якого любила i якому хотiла висловити своє кохання, подарувавши подарунок.
  Вiдбулося замiшання. Того вечора Моллi пiшла вiд Реда лiсовою дорогою, що наполовину заросла лаврами, i гнала корову до будинку. Поруч з гiрським будиночком стояв невеликий зроблений з колод сарай, куди треба було загнати корову на дойку. I будинок, i хлiв знаходилися прямо на дорозi, якою ранiше йшов Ред. Корова мала молоде теля, якого тримали в обгородженому загонi бiля сараю.
  Рудий Олiвер думав, що Моллi має гарнi очi. Коли того вечора вона розмовляла з ним там, нагорi, даючи вказiвки, вiн думав про iншу жiнку, про Етель Лонг. Можливо, тому, що вони були високими i стрункими. В очах Етель Лонг завжди було щось хитре. Їм стало тепло, а потiм раптово стало дивно холодно. Нова жiнка була схожа на Етель Лонг, але водночас не схожа на неї.
  "Жiнки. Жiнки, - трохи зневажливо подумала Ред. Вiн хотiв бути подалi вiд жiнок. Вiн не хотiв думати про жiнок. Жiнка в лiсi сказала йому залишатися там, де вiн був у лiсi. проведу тебе безпечним шляхом.
  Корова мала молоде теля в обгородженому вольєрi бiля сараю. Вона бiгла лiсовою дорогою. Вона голосно заплакала. Коли Моллi пропустила її через отвiр у парканi, вона з криком побiгла до теляти, i теля теж було схвильоване. Воно теж закричало. Вiн бiгав вгору i вниз по однiй сторонi обгородженої огорожi, корова бiгала вгору i вниз по iншiй, а жiнка побiгла, щоб пiдпустити корову до свого теляти. У корови виникло бажання вiддати, а в теляти з'явився плач з голоду. Вони обидва хотiли знести паркан, що роздiляв їх, а жiнка пiдпустила корову до теля i почала спостерiгати. Рудий Олiвер бачив це тому, що не слухав вказiвок жiнки залишатися в лiсi, але уважно стежив за нею. Ось воно. Вона була жiнкою, яка дивилася на нього з добротою в очах, i вiн хотiв бути поруч iз нею. Вiн був схожий на бiльшiсть американських чоловiкiв. У ньому таїлася надiя, напiввпевненiсть, що якимось чином, колись вiн зможе знайти жiнку, яка врятує його вiд самого себе.
  Рудий Олiвер пiшов за жiнкою i напiвшаленою коровою вниз пагорбом i через лiс на ферму. Вона впустила корову в загiн разом iз телям. Йому хотiлося наблизитися до неї, побачити все, бути поруч iз нею.
  "Вона жiнка. Чекати. Що? Вона може любити мене. Ось, мабуть, i все, що зi мною трапилося. Зрештою, менi може знадобитися тiльки кохання якоїсь жiнки, щоб моя мужнiсть стала для мене реальною.
  "Живи у коханнi - у жiнцi. Зайди в неї i вийдеш вiдпочившим. Вирощувати дiтей. Збудуйте будинок.
  "Тепер ви бачите. Ось воно. Тепер вам є заради чого жити. Тепер ви можете дурити, будувати плани, ладити i пiднiматися у свiтi. Чи бачите, ви робите це не тiльки для себе. Ви робите це для цих iнших. Ти в порядку."
  По краю скотарня протiкав невеликий струмок, i вздовж нього росли кущi. Рудий пiшов уздовж струмка, наступаючи на смутно видиме камiння. Пiд кущами було темно. Iнодi вiн заходив у воду. Його ноги промокли. Вiн не заперечував.
  Вiн побачив, як корова поспiшала до свого теля, i пiдiйшов так близько, що мiг бачити жiнку, що стоїть i спостерiгає, як теля смокче. Ця сцена, тиха скотарня, жiнка, що стоїть там i спостерiгає, як теля засмоктує корову - земля, запах землi, води i кущiв... тепер палаючий осiннiми фарбами бiля Червоного... iмпульси, якi рухали чоловiком у життi приходила i йшла людина... добре б, наприклад, бути простим наймитом, iзольованим вiд iнших, можливо, не, можливо, не... має значення?... Етель Лонг... щось, чого вiн вiд неї хотiв, але не отримав.
  .. О людина, яка сподiвається, мрiє.
  .. Весь час думаю, десь є золотий ключик... "вiн у когось є... вiддай менi...".
  Коли вона подумала, що теляти вже достатньо, вона вигнала корову iз загону в хлiв. Корова тепер була спокiйна та задоволена. Вона погодувала корову i пiшла до хати.
  Рудий хотiв пiдiйти ближче. У його головi вже були невиразнi думки. - Якщо ця жiнка... можливо... як чоловiк це може сказати? Дивна жiнка, Моллi, можливо, та сама.
  Знайти кохання - це також частина молодостi. Якась жiнка, сильна жiнка, раптом побачить у менi щось... приховану мужнiсть, яку я ще не можу побачити i вiдчути. Вона раптово пiдiйде до мене. Вiдкритi обiйми.
  "Дещо подiбне могло б надати менi смiливостi". Вона вже думала, що вiн був чимось особливим. Вона думала, що вiн нерозважливий i смiливий молодий комунiст. Припустимо, завдяки їй вiн раптом став чимось. Любов до такої людини може бути тим, що їй потрiбно чимось прекрасним. Вона залишила корову i на мить зайшла до хати, а вiн вийшов iз кущiв i побiг крiзь м'яку темряву в хлiв. Вiн швидко озирнувся. Над коровою було невелике горище, наповнене сiном, i там був отвiр, через який вiн мiг дивитися вниз. Вiн мiг би спокiйно залишитись там i подивитися, як вона доїть корову. Був ще один отвiр, що виходив надвiр. Будинок був недалеко, не бiльше як у двадцяти ярдах.
  Корова в корiвнику була задоволена i тиха. Жiнка нагодувала її. Хоча була пiзня осiнь, нiч не була холодною. Ред мiг бачити через отвiр на горищi зiрки, що сходять на небо. Вiн дiстав iз сумки пару сухих панчох i надiв їх. Його знову вiдвiдало почуття, яке його завжди вiдвiдувало. Саме це почуття призвело його до заплутаного роману з Етель Лонг. Його це дратувало. Вiн знову опинився поряд iз жiнкою, i цей факт схвилював його. "Чи не можу я колись перебувати поряд з жiнкою, не вiдчуваючи цього?" - Запитав вiн себе. Приходили маленькi злi думки.
  Завжди було те саме. Вiн хотiв i не змiг отримати. Якби вiн одного разу повнiстю злився з iншою iстотою... народження нового життя... щось, що змiцнило б його... чи став би вiн нарештi людиною? Цiєї хвилини вiн тихо лежав на сiнувалi, гостро згадуючи iншi часи, коли почував себе так само, як тодi. Це завжди призводило до того, що вiн продавав себе.
  Вiн знову був домашнiм хлопчиком, що йшов залiзничними колiями. Вниз по рiчцi, нижче мiста, в Ленгдонi, штат Джорджiя, зовсiм вiддаленому вiд мiського життя, як i млинове село поряд з бавовняною фабрикою, було збудовано кiлька бiдних маленьких дерев'яних халуп. Деякi з хатин були зробленi з дощок, виловлених iз струмка пiд час паводку. Їхнi дахи були вкритi розплющеними консервними банками, якi служили черепицею. Там жили крутi люди. Люди, якi живуть там, були злочинцями, скваттерами, крутими i зневiреними людьми з бiдного бiлого класу Пiвдня. Це були люди, якi робили дешевий вiскi для продажу неграм. То були курячi злодiї. Там жила дiвчина, така ж рудоволоса, як i вiн. Ред уперше побачив її одного разу в мiстi, на головнiй вулицi Ленгдона, коли вiн був школярем.
  Вона дивилася на нього певним чином. Що?
  Ви маєте на увазi це? Люди такого типу? Молодi дiвчата вийшли з таких сiмей. Вiн пам'ятав своє здивування її смiливiстю, її смiливiстю. Все одно це було приємно. Це було чудово.
  В її очах був голодний погляд. Вiн не мiг помилитися. - Привiт, давай, - сказали очi. Вiн iшов за нею вулицею, лише хлопчик, зляканий i присоромлений, тримаючись далеко вiд неї, зупиняючись у дверях, прикидаючись, що не йде за нею.
  Так само вона знала. Можливо, вона хотiла його подразнити. Вона грала з ним. Яка вона була смiлива. Вона була маленька, досить гарненька, але не дуже охайна на вигляд. Її сукня була брудною i рваною, а обличчя було вкрите ластовинням. На нiй були старi туфлi, надто великi для неї, i без панчiх.
  Вiн провiв ночi, думаючи про неї i мрiючи про неї, про цю дiвчину. Вiн не хотiв. Вiн пiшов прогулятися залiзничними колiями повз те мiсце, де, як вiн знав, вона жила, в однiй iз бiдних халуп. Вiн вдав, що приїхав ловити рибу в Жовтiй рiчцi, що протiкала нижче Ленгдона. Вiн не хотiв ловити риби. Вiн хотiв бути поруч iз нею. Вiн пiшов за нею. Того першого дня вiн пiшов за нею, тримаючись далеко позаду, наполовину сподiваючись, що вона не знає. Вiн дiзнався про неї та її родину. Вiн чув, як деякi чоловiки говорили про її батька на Мейн-стрiт. Батька було заарештовано за крадiжку курей. Вiн був одним iз тих, хто продавав неграм дешевий контрафактний вiскi. Такi люди мають бути знищенi. Їх та їхнi сiм'ї слiд вигнати з мiста. Так само Ред хотiв її, мрiяв про неї. Вiн пiшов туди, прикидаючись, що йде на рибалку. Вона смiялася з нього? У будь-якому разi, вiн нiколи не мав можливостi зустрiтися з нею, вiн навiть нiколи з нею не розмовляв. Можливо, вона весь час просто смiялася з нього. Навiть маленькi дiвчатка iнодi були такими. Вiн це з'ясував.
  I якби вiн мав шанс битися з нею, вiн у глибинi душi знав, що в нього не вистачило б смiливостi.
  Потiм, коли вiн був уже молодим чоловiком, коли вiн навчався на Пiвночi в коледжi, настав iнший час.
  Вiн пiшов iз трьома iншими студентами, такими ж, як i вiн сам, пiсля гри з м'ячем у будинок проституцiї. Це було у Бостонi. Вони грали в бейсбол iз командою iншого коледжу Нової Англiї та повернулися через Бостон. Це був кiнець бейсбольного сезону i вони це святкували. Вони випили та пiшли до мiсця, про яке знав один iз молодих людей. Вiн був там ранiше. Iншi взяли жiнок. Вони пiднялися вгору, в кiмнати будинку з жiнками. Червоний не пiшов. Вiн зробив вигляд, що не хоче, i тому сiв унизу, у так званiй вiтальнi вдома. Це був "вiтальня". Вони виходять iз моди. Там сидiло кiлька жiнок, якi чекали на обслуговування чоловiкiв. Їхня робота полягала в тому, щоб служити чоловiкам.
  Там був товстий чоловiк середнього вiку, який здався Реду дiловою людиною. Це було дивно. Невже на той час вiн уже почав вiдчувати зневагу до думки про те, що людина витрачає своє життя на купiвлю та продаж? Чоловiк у тому будинку того дня був схожий на комiвояжера, якого вiн згодом налякав на дорозi недалеко вiд Берчфiлда. Чоловiк напiвсонно сидiв у крiслi у вiтальнi вдома. Ред думав, що нiколи не забуде обличчя цiєї людини... її потворнiсть у той момент.
  Згадав вiн потiм - подумав... чи були в нього думки в цю хвилину, чи вони прийшли пiзнiше?... "Нiчого, - подумав вiн... - Я б не проти побачити п'яну людину, якби мiг вiдчути п'яний мужик як п'яний, намагається щось встановити. У людинi може бути сп'янiння... людина може сп'янiти, намагаючись посiяти мрiю. Можливо, вiн навiть намагається до чогось пiти в такий спосiб. Якби вiн був такий п'яний, тримаю парi, я б це знав.
  Є й iнший вид пияцтва. "Я думаю, це розпад особистостi. Щось зiсковзує... вiдвалюється... все розхитується. Менi це не подобається. Я ненавиджу це." Обличчя Реда, що сидiв на той час у цьому будинку, теж могло бути потворним. Вiн купував напої, витрачав грошi, якi не мiг собi дозволити, - безрозсудно.
  Вiн бреше. "Я не хочу", - сказав вiн iншим. Це була брехня.
  Ось воно. Ви мрiєте про щось як про найпрекраснiшу подiю, яка може статися в життi. Це може бути страшенно жахливо. Пiсля того, як ти це зробив, ненавидиш того, з ким ти це зробив. Ненависть наринула.
  Хоча iнодi хочеться бути потворним - як собака, що валяється у покидьках... або, можливо, як багата людина, що катається у своєму багатствi.
  Iншi сказали Реду: "Хiба ти не хочеш?"
  "Нi", - сказав вiн. Вiн бреше. Iншi трохи посмiялися з нього, а вiн продовжував брехати самому собi. Вони думали, що в нього не вистачило смiливостi... що у будь-якому разi було досить близько до правди. Вони мали рацiю. Потiм, коли вони вийшли звiдти, коли вони були бiля цього будинку на вулицi... вони пiшли туди рано ввечерi, коли було ще свiтло... коли вони вийшли, на вулицi засвiтилися вогнi. були висвiтленi.
  Дiти грали на вулицi. Ред продовжував радiти, що цього не сталося, але в той же час глибоко в собi, як вiн вважав, це був якийсь потворний кут, i йому було шкода, що вiн цього не зробив.
  Потiм вiн почав почуватися доброчесним. Це також було не дуже приємне почуття. Це було погане почуття. "Я думаю, що я краще, нiж вони". Таких жiнок, як у тому будинку, було дуже багато - ними кишав свiт.
  Найстарiша торгiвля у свiтi.
  Господи, Марiє! Ред просто мовчки йшов разом з рештою освiтленої вулицi. Свiт, у якому вiн iшов, здавався йому дивним та дивним. Начебто будинки вздовж вулицi не були справжнiми будинками, люди на вулицi, навiть деякi дiти, яких вiн бачив бiжать i кричали, не були справжнiми. То були постатi на сценi - нереальнi. Будинки та будинки, якi вiн бачив, були зробленi з картону.
  I ТАК Рудий мав репутацiю хорошого хлопчика... охайного хлопчика... приємного хлопця.
  .. Гарний гравець у м'яч... дуже захоплений навчанням.
  "Погляньте на цю молоду людину. З ним усе гаразд. Вiн чистий. З ним усе гаразд.
  Рудому це сподобалося. Вiн ненавидiв це. "Якби тiльки знали правду", - подумав вiн.
  Наприклад, у тому iншому мiсцi, куди вiн потрапив, у сараї тiєї ночi... та жiнка, яка знайшла його в лiсi... iмпульс у нiй врятувати його... якому вiн збрехав, сказавши, що вiн був комунiстом.
  Вона вийшла з дому, взявши iз собою лiхтар. Вона подоїла корову. Корова тепер мовчала. Вiн їв якусь м'яку кашу, яку вона поклала до коробки. Ред лежав бiля отвору, який дивився вниз, i вона чула, як вiн ворушиться в сiнi. - Все гаразд, - сказав вiн. "Я прийшов сюди. Я тут. Його голос став дивно хрипким. Йому довелося докласти зусиль, щоб контролювати це. "Мовчи", - сказала вона.
  Вона сидiла поруч iз коровою i доїла. Вона сидiла на маленькому табуретi, i, пiдсунувши обличчя до отвору нагорi, вiн мiг бачити її, мiг спостерiгати її рухи у свiтлi лiхтаря. Знову так близько до одного. Так далеко вiд неї. Вiн не мiг не зробити її, принаймнi в уявi, дуже близькою до себе. Вiн побачив її руки на вименi корови. Молоко поливалося вниз, видаючи рiзкий звук об стiнки жерстяного вiдра, яке вона тримала помiж колiн. Її руки, побаченi так, у колi свiтла внизу, окресленому лiхтарем... це були сильнi, живi руки робiтницi... там було маленьке коло свiтла... руки, що стискали соски - ллється молоко... сильний солодкий запах молока, тварин у сараї - запахи сараї. Сiно, на якому вiн лежав, - темрява, а там коло свiтла... її руки. Господи, Марiє!
  Теж соромно. Ось воно. У темрявi внизу було невелике коло свiтла. Одного разу, доки вона доїла, її мати - маленька зiгблена сивенька бабуся - пiдiйшла до дверей сараю i сказала дочцi кiлька слiв. Вона пiшла. Вона говорила про обiд, який готувала. Це було для Реда. Вiн це знав.
  Вiн знав, що мати цього не знає, але цi люди були з ним милi i добрi. Дочка хотiла захистити його, подбати про нього. Вона б знайшла якесь виправдання своєму бажанню взяти з собою обiд, коли того ж дня ввечерi пiшла з ферми, щоб повернутися до Берчфiлда. Мати не ставила надто багато запитань. Мати пiшла до хати.
  М'яке коло свiтла там, у сараї. Коло свiту навколо жiночої фiгури... її руки... опуклiсть її грудей - твердої та круглої... її руки, що доять корову... тепле приємне молоко... швидкi думки у червоному кольорi...
  Вiн був близький їй, жiнцi. Вiн був дуже близький до неї. Раз чи два вона обернулася до нього обличчям, але не могла бачити його в темрявi вгорi. Коли вона таким чином пiдняла обличчя, воно все ще було в колi свiтла, але її волосся було в темрявi. У неї були губи, як Етель Лонг, i вiн не раз цiлував губи Етель. Тепер Етель була жiнкою iншого чоловiка. "Припустимо, адже це все, що я хочу... все, чого дiйсно хоче будь-яка людина... це занепокоєння в менi, яке прогнало мене з дому, зробило мене бродягою, зробило мене мандрiвником.
  "Звiдки я знаю, що менi начхати на людей взагалi, на бiльшiсть людей... їхнi страждання... може, це все нiсенiтниця?"
  Вона бiльше не розмовляла з ним, поки не перестала доїти, а потiм стала пiд ним, пошепки даючи йому вказiвки, як вибратися з сараю. Вiн мав чекати її бiля маленької колиски бiля дороги. Добре, що у сiм'ї не було собаки.
  Все це було нiчим, крiм Реда... його спроби прогресувати з самим собою... зрозумiти щось, якби вiн мiг... iмпульс, почуття, яке тривало весь час, поки вiн iшов з нею... позаду вона... перед нею, на вузькiй стежцi, що пiдiймається над горою i спускається в лощину... тепер поруч iз струмком, i тепер поруч iз струмком. Найсильнiше це було в ньому, коли вiн зупинився в одному мiсцi по дорозi, щоб з'їсти принесену нею їжу... в невеликiй ущелинi бiля високих дерев... зовсiм темно... думаючи про неї як про жiнку... яка можливо, мiг би, якби вiн насмiлився спробувати... задовольнити щось таке... нiби це дало б йому? Вiн навiть сперечався сам iз собою: "Якого бiса? Припустимо, коли б я був iз тими iншими жiнками в тому будинку в Бостонi... якби я це зробив, додало б менi мужнiсть?
  - Або якби в мене була та маленька дiвчинка в Ленгдонi, давним-давно?
  Зрештою колись у нього була жiнка. Вiн мав Етель Лонг. "Добре!"
  Нiчого постiйного вiн цього не отримав.
  "Це не те. Я не зробив би цього, навiть якби мiг", - сказав вiн собi. Настав час чоловiкам проявити себе по-новому.
  I все-таки - весь час, поки вiн був з цiєю жiнкою, - вiн був таким же, як майстер на млинi з Моллi Сiбрайт. У темрявi, по дорозi в Берчфiлд тiєї ночi, йому весь час хотiлося торкнутися її руками, доторкнутися своїм тiлом до її тiлу, як це зробив майстер на млинi. Можливо вона не знала. Вiн сподiвався, що вона цього не зробить. Коли вони пiдiйшли до комунiстичного табору в лiсi - бiля галявини, де стояли намети та халупи, - вiн попросив її не розповiдати комунiстичним лiдерам про його присутнiсть у таборi.
  Йому довелося дати деякi пояснення. Вони його не впiзнають. Вони навiть могли подумати, що вiн якийсь шпигун. "Почекай до ранку", - сказав вiн їй. - Ти залишиш мене тут, - прошепотiв вiн, коли вони безшумно пiдiйшли до того мiсця, де вiн намагався заснути. - Я пiду i розповiм їм через деякий час. Вiн невиразно подумав: "Я пiду до них. Я попрошу їх дати менi зробити тут щось небезпечне". Вiн почував себе хоробрим. Вiн хотiв служити, або, принаймнi, у той час, коли вiн був з Моллi на краю табору, йому здавалося, що вiн хоче служити.
  Що?
  "Ну, можливо."
  Щось у ньому незрозумiле. Вона була дуже, дуже мила. Вона пiшла i принесла йому ковдру, можливо, свою власну, єдину, яка мала. Вона пiшла в маленький намет, де вiн мав переночувати з iншими працiвницями. "Вона гарна,- подумав вiн,- чорт, вона гарна.
  "Хотiв би я бути справжнiм", - подумав вiн.
  OceanofPDF.com
  7
  
  ТОН НIЧ БУВ проходження. Червоний Олiвер був один. Вiн перебував у станi гарячкової невпевненостi. Вiн дiстався мiсця, до якого довго йшов. Це було непросто мiсце. Чи був це шанс нарештi мотивувати своє власне життя? Чоловiки хочуть вагiтностi так само, як i жiнки, так? Щось на кшталт того. З тих пiр, як вiн залишив Ленгдон, штат Джорджiя, вiн був подiбний до метелика, що лiтає навколо полум'я. Вiн хотiв пiдiйти - до чого? "Цей комунiзм - це i є вiдповiдь?"
  Чи можна це зробити своєрiдною релiгiєю?
  Релiгiя, якої дотримувався захiдний свiт, не годилася. Якимось дивним чином воно стало корумпованим i тепер марним. Навiть проповiдники це знали. "Погляньте на них - вони ходять iз чудовою гiднiстю?
  "Ти не можеш так торгуватися - обiцянка безсмертя - пiсля цього життя ти житимеш знову. По-справжньому релiгiйна людина хоче вiдкинути все - не просить жодних обiцянок вiд Бога.
  "Не було б краще - якби ви могли це зробити - якби ви могли знайти якийсь спосiб зробити це, пожертвувати своїм життям заради кращого життя тут, а не там?" Росчерк - жест. "Живи, як летить птах. Помри, як вмирає бджола-самець - у шлюбному польотi з життям, га?
  "Є щось, заради чого варто жити, заради чого померти. Це те, що називається комунiзмом?
  Реду хотiлося наблизитись, спробувати вiддатися цьому. Вiн боявся пiдiйти. Вiн був там на краю табору. Ще був шанс пiти - погаснути. Вiн мiг вислизнути непомiченим. Нiхто, окрiм Моллi Сiбрайт, не знав би. Навiть його друг Нiл Бредлi не знав би. Iнодi вони з Нiлом розмовляли досить серйозно. Йому не довелося б навiть говорити Нiлу: "Я намагався, але в мене нiчого не вийшло". Вiн мiг просто залягти на дно i залишатися в зацiпенiннi.
  Щось продовжувало вiдбуватися, всерединi нього та поза ним. Коли вiн перестав намагатися заснути, вiн сiв i прислухався. Усi його почуття тiєї ночi здавалися надзвичайно живими. Вiн чув тихi голоси людей, якi розмовляли в маленькiй грубо побудованiй хатинi посеред табору. Вiн нiчого не знав про те, що вiдбувається. Час вiд часу вiн мiг бачити темнi постатi на вузькiй вуличцi табору.
  Вiн живий. Дерево, до якого вiн притулився спиною, було поза табором. У таборi невеликi дерева та кущi було вирубано, але на околицi табору вони вiдновилися. Вiн сiв на одну iз дощок, якi знайшов i на якiй ранiше намагався заснути. Ковдра, яку принесла Моллi, була обгорнута йому на плечi.
  Бачення жiнки Моллi, його перебування з нею, почуття, перебування в присутностi її жiнки - все це було лише подiєю, але в той же час це було важливо. Вiн вiдчував нiч, що все ще висить над табором, вагiтну, як жiнка. Людина йшла до певної справи, наприклад, до комунiзму. Вiн був невпевнений. Вiн пробiг трохи вперед, зупинився, повернув назад, а потiм знову пiшов уперед. Поки вiн не переступив певну межу, яка зобов'язує його, вiн завжди мiг повернути назад.
  "Цезар перейшов Рубiкон.
  "О, могутнiй Цезарю.
  "О, так!
  "Будь я проклятий. Я не вiрю, що будь-коли iснувала сильна людина.
  "Їй-богу... якщо вiн колись був... свiтовий марш... бум, бум... свiт зараз стане на колiна. Ось чоловiк.
  "Ну, все одно це не я", - подумав Рудий. "Не починай зараз мислити масштабно", - попередив вiн себе.
  Ось тiльки бiда - його власне хлоп'я. Йому весь час щось уявлялося - якийсь героїчний вчинок, який вiн зробив чи збирався зробити... вiн побачив жiнку - вiн подумав: "Припустимо, вона раптом - несподiвано - закохається в мене". Вiн зробив це тiєї ж ночi - робiтниця, з якою вiн був. Вiн усмiхнувся трохи сумно, думаючи про це.
  У цьому вся була iдея. Ви продумали деякi речi. Можливо, ви навiть трохи поговорили з iншими, як Червоний Олiвер розмовляв з Нiлом Бредлi - єдиним близьким другом, якого вiн придбав... як вiн намагався поговорити з жiнкою, на яку, на його думку, вiн був закоханий - з Етель Лонг.
  Реду нiколи не вдавалося багато розмовляти з Етель Лонг i вiн не мiг пояснити свої iдеї, коли був з нею. Частково це сталося тому, що вони були наполовину сформованi у його власнiй свiдомостi, а частково тому, що вiн завжди був схвильований, коли був iз нею... бажаючи, бажаючи, бажаючи...
  - Ну... вона... вона менi дозволить?
  *
  У комунiстичному таборi неподалiк Берчфiлда, через рiчку вiд млинiв Берчфiлда, панували хвилювання. Рудий це вiдчув. З грубої хатини, де, мабуть, збиралися керiвнi духи страйкарiв, долинали голоси. Тiньовi постатi поспiшили через табiр.
  Двоє чоловiкiв вийшли з табору та перейшли мiст, що веде до мiста. Ред бачив, як вони пiшли. Було трохи свiтла вiд спадного мiсяця. Скоро настане свiтанок. Вiн почув кроки на мосту. Двоє чоловiкiв збиралися до мiста. Це були розвiдники, надiсланi лiдерами страйку. Ред так i передбачав. Вiн не знав.
  У той день у таборi ходили чутки, коли Моллi Сiбрайт була вiдсутня, а на вихiдних вона була вдома зi своїми людьми. Боротьба у Берчфiлдi велася мiж страйкарями та заступниками шерифа, призначеними шерифом графства Пiвнiчна Каролiна, у якому перебував Берчфiлд. У мiсцевiй газетi мер мiста надiслав губернатору штату заклик ввести вiйська, але губернатор був лiбералом. Вiн наполовину хотiв пiдтримати працю. У штатi iснували лiберальнi газети. "Навiть комунiст має деякi права у вiльнiй країнi", - говорили вони. "Чоловiк чи жiнка мають право бути комунiстами, якщо хочуть".
  Губернатор хотiв бути неупередженим. Вiн сам був власником млина. Вiн не хотiв, щоб люди могли сказати: "Ось бачиш". Йому навiть хотiлося потай вiдступити далеко назад, отримати iм'я самого неупередженого i лiберального губернатора в усьому Союзi - цих штатах, як сказав Уолт Вiтмен.
  Вiн виявив, що не може. Був надто великий тиск. Тепер казали, що надходить держава. Приходять солдати. Страйкарям навiть дозволили пiкетувати завод. Вони могли пiкетувати, якщо трималися на певнiй вiдстанi вiд ворiт млина, якщо трималися подалi вiд млина. Тепер усе мало бути зупинено. Була видана судова заборона. Солдати наближалися. Страйкарiв треба було оточити. "Залишайтеся у своєму таборi. Гнити там. То був крик зараз.
  Але який сенс у страйку, якщо пiкетувати не можна? Новий крок означав, якщо чутки були правдою, що комунiсти заблокували. Тепер справа дiйде до нового повороту. Ось у чому була проблема з усiм цим бути комунiстом. Вас заблокували.
  "Я вам ось що - цi бiднi робiтники - їх заводять у пастку", - почали говорити фабриканти. Комiтети громадян вирушили на прийом до губернатора. Серед них були мiрошники. "Ми не проти профспiлок", - почали тепер говорити. Вони навiть хвалили профспiлки, правильнi профспiлки. "Цей комунiзм не по-американськи", - сказали вони. "Розумiєте, його мета - зруйнувати нашi iнститути". Один iз них вiдвiв губернатора убiк. "Якщо щось трапиться, а це станеться... вже були заворушення, люди постраждали... самi громадяни не зазнають цього комунiзму. Якщо кiлька громадян, чесних чоловiкiв та жiнок, будуть убитi, ви знаєте, кого звинувачуватимуть".
  Це була проблема з усiм, що мало в Америцi хоч якийсь успiх. Червоний Олiвер почав це розумiти. Вiн був одним iз багатьох тисяч молодих американцiв, якi почали потроху це усвiдомлювати. "Припустимо, наприклад, ви були людиною в Америцi, яка дiйсно хотiла Бога - припустимо, ви дiйсно хотiли спробувати бути християнином - боголюдиною.
  "Як ти мiг це зробити? Все суспiльство буде проти вас. Навiть церква цього не витримала б - не змогла б.
  "Так само мало бути - колись - коли свiт був молодшим, коли люди були наївнiшими, - мали бути благочестивi люди, бажаючi i досить готовi померти за Бога. Можливо, вони навiть цього хотiли".
  *
  Насправдi, Ред знав досить багато. Вiн отримав дозу власних обмежень, i цей досвiд, можливо, навчив його чогось. Це сталося у Ленгдонi.
  За Ленгдоном стався страйк, i вiн був у ньому i не в ньому. Вiн намагався проникнути. Це не був комунiстичний страйк. Рано-вранцi перед заводом у Ленгдонi стався бунт. Вони намагалися залучити нових робiтникiв, "струпiв", як їх називали страйкарi. Це були лише бiдняки, якi не мали роботи. Вони стiкалися в Ленгдон з пагорбiв. Все, що вони знали, те, що їм пропонували роботу. Це був час, коли робочих мiсць мало. Були бої, i Ред бився. Люди, яких вiн знав небагато - не дуже добре - чоловiки та жiнки на заводi, з якими вiн працював, билися з iншими чоловiками та жiнками. Були крики та плач. На завод iз мiста ринув натовп. Вони виїхали машинами. Було рано-вранцi, i жителi мiста скочили зi своїх лiжок, стрибнули у свої машини i помчали туди. Там були заступники шерифа, призначенi для охорони заводу, i Ред проник усередину.
  Того ранку вiн просто вийшов туди з цiкавостi. Завод був закритий тиждень тому i було розiслано повiдомлення, що його збираються вiдкрити з новими працiвниками. Там були усi старi працiвники заводу. Бiльшiсть iз них були блiдi й мовчазнi. Чоловiк стояв з пiднятими вгору кулаками i лаявся. Багато городян не виходили з машин. Вони кричали i проклинали страйкуючих. Були жiнки, якi нападали на iнших жiнок. Сукнi рвали, волосся висмикували. Стрiлянини не було, але помiчники шерифа бiгали, розмахуючи зброєю та кричачи.
  Ред втрутився у це. Вiн стрибнув. Найдивовижнiше у всьому цьому... це було справдi забавно... йому хотiлося плакати потiм, коли вiн це зрозумiв... було те, що, хоча вiн люто бився, посеред натовпу людей, що лiтають кулаки, вiн сам приймає удари, завдає ударiв, жiнки навiть нападають на чоловiкiв... нiхто в мiстi Ленгдон не знав, i навiть раб не знав, i навiть раб страйкарiв.
  У життi iнколи так буває. Життя зiграло з людиною такий чортовий жарт.
  Справа в тому, що потiм, коли бiй закiнчився, коли частина страйкарiв потягли до мiської в'язницi в Ленгдонi, коли страйкарi зазнали поразки, розсiялися... однi з них люто билися до останнього, а iншi здавались. ... коли того ранку все скiнчилося, не було нiкого нi серед робiтникiв, нi серед городян, хто хоча б пiдозрював, що Червоний Олiвер так люто бився на боцi робiтникiв, а потiм, коли все стихло, у нього здали нерви.
  Був шанс. Вiн не вiдразу покинув Ленгдона. За кiлька днiв заарештованi страйкарi постали перед судом. Там вони постали перед судом. Пiсля заворушень їх тримали у мiськiй в'язницi. Страйкарi створили профспiлку, але лiдер профспiлки був схожий на Червоного. Коли прийшло випробування, вiн пiдняв руки. Вiн заявив, що не хоче неприємностей. Вiн давав поради, благав страйкарiв зберiгати спокiй. Вiн читав їм лекцiї на зборах. Вiн був одним iз тих лiдерiв, якi хотiли сiсти за стiл ради з роботодавцями, але страйкарi вийшли з-пiд контролю. Коли вони побачили, що люди посiдають свої мiсця, вони не витримали. Лiдер профспiлки виїхав iз мiста. Страйк був зiрваний.
  У в'язницi залишилися люди, якi мали постати перед судом. Ред переживав цiкаву боротьбу iз собою. Все мiсто, мешканцi мiста вважали само собою зрозумiлим, що вiн воював на боцi мiста, на боцi власностi та фабрикантiв. У нього був синець пiд оком. Чоловiки, що зустрiли його на вулицi, смiялися i ляскали його по спинi. "Гарний хлопчик, - сказали вони, - ти зрозумiв, чи не так?"
  Жителi мiста, бiльшiсть з яких не мали жодного iнтересу до млина, сприйняли все це як пригоду. Сталася бiйка, i вони перемогли. Вони вiдчули це своєю перемогою. Щодо людей у в'язницi, хто вони були, ким вони були? То були бiднi робiтники з фабрики, нiкчемнi бiднi бiлi, бруднi голови. Їх треба судити в судi. Безперечно, вони отримають суворi тюремнi термiни. Були робiтницi фабрики, такi як жiнка на iм'я Дорiс, яка привернула увагу Реда, та блондинка на iм'я Нелл, яка також привернула його, i яких збиралися вiдправити до в'язницi. У жiнки на iм'я Дорiс був чоловiк i дитина, i Ред задумався про це. Якби їй довелося вирушити на тривалий термiн у в'язницю, чи взяла б вона з собою дитину?
  За що? За боротьбу за право працювати, заробляти життя. Думка про це викликала в Реда нудоту. Думка про те становище, в яке вiн потрапив, викликала в нього огиду. Вiн почав триматися подалi вiд вулиць мiста. Вдень, у той цiкавий перiод свого життя, вiн був неспокiйний i весь день ходив один гуляти в сосновий лiс бiля Ленгдона, а вночi не мiг спати. Десяток разiв протягом тижня пiсля страйку i до того, як настав день, коли страйкуючi мали постати перед судом, вiн приходив до твердого рiшення. Вiн пiде до суду. Вiн навiть просив, щоб його заарештували i кинули до в'язницi разом iз страйками. Вiн скаже, що боровся на їхньому боцi. Те, що вони зробили, вiн зробив. Вiн не чекатиме початку суду, а одразу пiде до суддi чи шерифа округу i скаже правду. "Заарештуйте i мене, - казав вiн, - я був на боцi робiтникiв, я воював на їхньому боцi". Декiлька разiв Ред навiть вставав уночi з лiжка i частково одягнувся, вирiшивши спуститися в мiсто, розбудити шерифа i розповiсти свою iсторiю.
  Вiн цього не зробив. Вiн здався. Бiльшiсть часу ця iдея здавалася йому дурною. Вiн лише гратиме героїчну роль, виставляючи себе дурним ослом. "У будь-якому разi я боровся за них. Чи знає хтось про це чи нi, але я знав", - сказав вiн собi. Зрештою, не в змозi бiльше виносити власнi думки, вiн залишив Ленгдона, навiть не сказавши матерi, куди прямує. Вiн не знав. Була нiч, вiн зiбрав кiлька речей у невелику сумку i вийшов iз дому. У кишенi мав трохи грошей, кiлька доларiв. Вiн покинув Ленгдона.
  "Куди я йду?" вiн продовжував питати себе. Вiн купив газети i прочитав про комунiстичний страйк у Берчфiлдi. Чи був вiн повним боягузом? Вiн не знав. Вiн хотiв перевiрити себе. З того часу, як вiн залишив Ленгдон, були моменти, коли, коли хтось раптом пiдходив до нього i питав: "Хто ти? чого ти вартий? - Вiн би вiдповiв:
  "Нiчого - я нiчого не стою. Я дешевша, нiж найдешевша людина у свiтi".
  Ред пережив ще один досвiд, про який вiн згадував iз соромом. Зрештою, це був не такий великий досвiд. Це було неважливо. Це було дуже важливо.
  Це сталося в таборi волоцюг, у тому мiсцi, де вiн чув, як людина з затуманеними очима розповiдала про вбивство жiнки, що спiває на вулицi Берчфiлда. Вiн прямував у бiк Берчфiлда, пробираючись автостопом та пробираючись на вантажних поїздах. До певного часу вiн жив, як жили бродяги, як живуть безробiтнi. Вiн познайомився з iншим молодим чоловiком приблизно свого вiку. То був блiдий хлопець з гарячковими очима. Як i людина з затуманеними очима, вона була дуже нечестивцем. Клятви постiйно злiтали з його вуст, але Реду вiн подобався. Двоє молодих людей зустрiлися на околицi мiста Джорджiї i залiзли до вантажного поїзда, який повiльно повз до мiста Атланта.
  Реду було цiкаво дiзнатися про свого супутника. Чоловiк виглядав хворим. Вони сiли у товарний вагон. У машинi було ще щонайменше дюжина чоловiкiв. Були бiлi та чорнi. Чорнi залишилися в одному кiнцi машини, а бiлi в iншому. Проте було почуття дружелюбностi. Жарти та розмови пiшли туди-сюди.
  У Реда ще залишалося сiм доларiв iз грошей, якi вiн принiс iз дому. Вiн мав почуття провини з цього приводу. Вiн боявся. "Якби цей натовп дiзнався про це, вони б його пограбували", - подумав вiн. Купюри у нього були захованi у черевиках. "Я промовчу про це", - вирiшив вiн. Потяг повiльно рушив на пiвнiч i нарештi зупинився у невеликому мiстечку, але неподалiк мiста. Був уже вечiр, i хлопець, що приєднався до Реда, сказав йому, що їм краще зiйти там. Всi iншi пiдуть. У пiвденних мiстах волоцюг та безробiтних часто заарештовували та засуджували до тюремного ув'язнення. Вони змусили працювати на дорогах Джорджiї. Ред i його супутник вийшли з вагона, i протягом усього поїзда - вiн був довгий - мiг бачити iнших чоловiкiв, бiлих i чорних, що стрибають на землю.
  Молодий чоловiк, з яким вiн був, прилип до Реда. Коли вони були в машинi, вiн прошепотiв: "У тебе є грошi", - спитав вiн, i Ред похитав головою. Коли Ред це зробив, йому стало соромно. "I все ж таки менi краще дотримуватися цього зараз", - подумав вiн. Невелика армiя людей, бiлих в однiй групi та чорних в iншiй, пройшла шляхами i звернула через поле. Вони увiйшли до невеликого соснового лiсу. Серед чоловiкiв, вочевидь, були волоцюги-ветерани, i вони знали, що робили. Вони гукнули iнших: "Ходiмо", - сказали вони. Тут був притулок волоцюг - джунглi. Там був невеликий струмок, а всерединi лiсу було вiдкрите мiсце, вкрите сосновими голками. Поруч не було будинкiв. Деякi чоловiки розвели багаття та почали готувати їжу. Вони дiстали з кишень шматки м'яса та хлiба, загорнутi до старих газет. Скрiзь валялося грубе кухонне начиння, порожнi банки з-пiд овочiв, почорнiлi вiд старих багать. Там були невеликi купки почорнiлих цегли та камiння, зiбранi iншими мандрiвниками.
  Людина, яка прив'язалася до Реда, вiдкликала його убiк. - Давай, - сказав вiн, - давай пiдемо звiдси. Для нас тут нiчого немає", - сказав вiн. Вiн пiшов через поле, лаючись, i Рудий пiшов за ним. "Я втомився вiд цих брудних ублюдкiв", - заявив вiн. Вони вийшли на залiзничну колiю недалеко вiд мiста, i молодик звелiв Реду почекати. Вiн зник надвiр. "Я скоро повернуся", - сказав вiн.
  Ред сидiв на рейках i чекав, i невдовзi знову з'явився його супутник. У нього був буханець хлiба i два сушенi оселедцi. "Я купив його за п'ятнадцять центiв. Це була моя чарка. Я випросив це у товстого сучого сина у мiстечку ще до того, як зустрiвся з тобою. Вiн зробив ривковий рух великим пальцем назад рейками. "Нам краще з'їсти це тут", - сказав вiн. - Їх надто багато у цьому натовпi брудних ублюдкiв. Вiн мав на увазi людей у джунглях. Двоє молодих людей сидiли на шпалах та їли. Знову сором опанував Ред. Хлiб був гiрким у ротi.
  Вiн продовжував думати про грошi у своїх туфлях. Припустимо, вони пограбували мене. "Що з цього?" вiн думав. Вiн хотiв сказати молодiй людинi: "Подивися, у мене є сiм доларiв". Його приятель, можливо, хотiв би пiти на арешт.
  Йому хотiлося б випити. Ред подумав: "Я примушу грошi пiти настiльки далеко, наскiльки зможу". Тепер здавалося, що воно обпекло тiло всерединi його черевикiв. Його супутник весело продовжував говорити, але Рудий замовк. Коли вони перестали їсти, вiн пiшов за чоловiком назад у табiр. Сором повнiстю опанував Ред. "Ми отримали подачку", - сказав супутник Реда чоловiкам, якi сидiли бiля маленьких вогнищ. У таборi зiбралося чоловiк п'ятнадцять. У когось була їжа, у когось нема. Тi, у кого їжа була подiлена.
  Ред чув голоси негритянських волоцюг у iншому таборi неподалiк. Там був смiх. Голос негра почав тихо спiвати, i Ред солодко замислився.
  Один iз чоловiкiв у таборi бiлих заговорив iз товаришем Реда. Це був високий чоловiк середнього вiку. - Що з тобою, чорт забирай? вiн спитав. "Ти жахливо виглядаєш", - сказав вiн.
  Супутник Реда посмiхнувся. "У мене сифiлiс", - сказав вiн, посмiхаючись. "Це мене з'їдає".
  Почалася загальна дискусiя про хворобу, що вразила цю людину, i Ред вiдiйшов в iнший бiк i сiв, прислухаючись. Деякi чоловiки у таборi почали розповiдати про свiй досвiд боротьби з тiєю самою хворобою та про те, як вони нею заразилися. Розум високої людини прийняв практичний обiг. Вiн схопився. "Я тобi ось що скажу, - сказав вiн, - я скажу тобi, як вилiкуватися".
  "Ви потрапите до в'язницi", - сказав вiн. Вiн не смiявся. Вiн мав це на увазi. "Тепер я скажу вам, що робити", - продовжив вiн, вказуючи на залiзничнi колiї у бiк мiста Атланта.
  - Ну, ти заходь туди. Отож ви де. Ви йдете вулицею". Високий чоловiк був чимось на зразок актора. Вiн ходив угору i вниз. - У тебе в кишенi камiнь - дивись. Поруч лежала половина обгорiлої цегли, i вiн пiдняв її, але цегла була гарячою, i вiн швидко впустив її. Решта чоловiкiв у таборi засмiялася, але високий чоловiк був поглинений тим, що вiдбувається. Вiн дiстав камiнь i поклав його в бокову кишеню рваного пальта. - Чи бачиш, - сказав вiн. Тепер вiн вийняв камiнь iз кишенi i широким рухом руки шпурнув його через кущi в невеликий струмок, що протiкав недалеко вiд табору. Його щирiсть змусила посмiхнутися решту чоловiкiв у таборi. Вiн проiгнорував їх. "Отже, ви йдете вулицею з магазинами. Розумiєте. Ви попадаєте на модну вулицю. Ви вибираєте вулицю, де знаходяться найкращi магазини. Потiм ви кидаєте цеглу або камiнь у вiкно. Ти не бiжиш. Ви стоїте там. Якщо вийде крамар, скажи йому, щоб вiн пiшов до бiса". Чоловiк ходив туди-сюди. Тепер вiн стояв, нiби кидаючи виклик натовпу. "З тим самим успiхом ви могли б розбити вiкно якомусь багатому сучому синовi", - сказав вiн.
  "Отже, бачите, вас заарештовують. Тебе посадять... бачиш, там тебе сифiлiс лiкують. Це найкращий спосiб", - сказав вiн. "Якщо ти просто розорений, вони не звернуть на тебе жодної уваги. У в'язницi у них народився лiкар. Туди заходить лiкар. Це найкращий спосiб".
  Рудий втiк вiд табору волоцюг i свого супутника i, пройшовши пiвмилi дорогою, впоравшись, дiстався трамваю. Сiм доларiв у його черевику дратували та поранили його, i вiн вiдiйшов убiк за кущi i дiстав їх. Деякi з людей, з якими вiн був з того часу, як вiн став мандрiвником, смiялися над ним через маленьку сумку, яку вiн нiс, але того дня в натовпi була людина, яка несла щось ще дивнiше, i увага натовпу була зосереджена на ньому. Чоловiк сказав, що вiн є безробiтним репортером газети i збирається спробувати завоювати популярнiсть в Атлантi. У нього була невелика портативна друкарська машинка. "Погляньте на нього", - кричали iншi в таборi. "Хiба ми не набрякли? Ми стаємо високолобими". Ред хотiв того вечора втекти в табiр i вiддати людям свої сiм доларiв. "Яка менi рiзниця, що вони з цим зроблять?" вiн думав. "Припустимо, вони нап'ються - яке менi, чорт забирай, справа?" Вiдiйшовши на деяку вiдстань вiд табору, вiн нерiшуче пiшов назад. Це було б досить легко, якби вiн розповiв їм про це ранiше того ж дня. Кiлька годин вiн був iз чоловiками. Деякi були голоднi. Так само, якби вiн повернувся i став перед чоловiками, вийнявши з кишенi сiм доларiв: "От, чоловiки... вiзьмiть це".
  Як безглуздо!
  Йому було б дуже соромно перед молодим чоловiком, який витратив свої останнi п'ятнадцять центiв на покупку хлiба та оселедця. Коли вiн знову дiстався до краю табору, люди, що зiбралися там, затихли. Вони розвели невелике багаття з гiлок i лежали всюди. Багато хто з них спав там на соснових голках. Вони зiбралися невеликими групами, дехто тихо розмовляв, а iншi вже спали на землi. Саме тодi Ред почув з вуст людини з затуманеними очима iсторiю про смерть жiнки, що спiває в Берчфiлдi. Молода людина, хвора на сифiлiс, зникла. Ред ставив питання, чи поїхав вiн уже в мiсто, щоб розбити вiтрину магазину, щоб його заарештували i посадили до в'язницi.
  Нiхто не розмовляв з Редом, коли вiн повернувся на околицю табору. Грошi вiн тримав у руцi. Нiхто не глянув на нього. Вiн стояв, притулившись до дерева, i тримав у руках грошi - невелику грудочку купюр. Що менi робити? вiн думав. Деякi з тих, хто перебував у таборi, були бродягами-ветеранами, але багато з них були безробiтними чоловiками, не такими молодими людьми, як вiн, якi шукали пригоди, якi намагаються дiзнатися про себе, щось шукають, а просто зрiлими чоловiками без роботи, що блукають країною. шукаю роботу. "Це було б щось чудове, - подумав Ред, - якби в ньому самому, як i у високiй людинi, було щось вiд актора, якби вiн мiг стати перед групою бiля вогнища". Вiн мiг би збрехати, як вiн зробив згодом, коли зустрiв Моллi Сiбрайт. "Погляньте, я знайшов цi грошi" або "Я затримав людину". Для грабiжника це звучало б грандiозно та чудово. Вiн би викликав захоплення. А сталося, що вiн нiчого не зробив. Вiн стояв, притулившись до дерева, збентежений, тремтячи вiд сорому, а потiм, не знаючи, як зробити те, що йому хотiлося, тихо пiшов. Коли вiн тiєї ночi увiйшов до мiста, йому все ще було соромно. Йому хотiлося кинути грошi чоловiкам, а потiм утекти. Тiєї ночi вiн влаштувався на лiжко в будiвлi YMCA в Атлантi, а коли лiг спати, знову вийняв грошi з кишенi i тримав їх у руцi, дивлячись на них. "Чорт забирай, - подумав вiн, - чоловiки думають, що їм потрiбнi грошi. Це тiльки завдає вам неприємностей. Це виставляє тебе дурнем, - вирiшив вiн. I все-таки вже пiсля тижня шляху вiн дiстався до того мiсця, де сiм доларiв показалися майже цiлий стан. "Не потрiбно багато грошей, щоб зробити людину досить дешевою", - подумав вiн.
  OceanofPDF.com
  8
  
  ЕЙ _ БУЛИ ТО той самий хлопчик, той же юнак - ось що було найдивнiше. Вони були американськими молодими людьми i читали однi й тi самi журнали та газети... чули однi й тi самi розмови по радiо... полiтичнi з'їзди... людина, яка... Амос i Ендi... мiстер Гувер з Арлiнгтона, мiстер... Хардiнг i мiстер Вiлсон в Арлiнгтонi... Америка - надiя миру... погляди свiту на нас. Вони дивилися однi й самi звуковi фiльми. Життя також продовжує рухатися. Вiдiйдiть убiк i подивiться, як вiн рухається. Iдiть убiк i побачите славу Господню.
  Ви бачили нову машину Форда? Чарлi Шваб каже, що ми всi зараз бiднi. Так!
  Звiсно, цi двi молодi люди пройшли через багато з одного й того ж досвiду - дитячого кохання - матерiалу для наступних романiв, якби вони були письменниками - школи - бейсболу - купання влiтку - звичайно, не в одному i тому ж струмку, рiчка, озеро, ставок... "Наступна революцiя буде економiчною, а не полiтичною". Розмовляйте в аптеках, у судах, на вулицях.
  Увечерi молода людина отримує машину свого батька. Нед Сойєр зробив це бiльше, нiж Ред. Вiн був молодим чоловiком, який почував себе вiльнiше i вiльнiше рухався в атмосферi, в якiй народився.
  Його мати i батько вiдчували себе вiльнiше у своїй атмосферi - жоден з них нiколи не був бiдним i не належав до робiтникiв, як мати Реда Олiвера. Їх поважали, на них дорiвнювали. Вони пiдписалися. Батько Неда нiколи не був пияком. Вiн нiколи не ганявся за розпусними жiнками. Мати говорила м'яко та нiжно. Вона була добрим членом церкви.
  Якщо ви такий молодий чоловiк, як Нед Сойєр, у нашi днi ви ввечерi берете сiмейну машину та їдете за мiсто. Ти пiдбираєш дiвчину. Автомобiль, безперечно, змiнив життя. З деякими дiвчатами ви можете зайнятися великим петтiнгом. З деякими не можна.
  Для дiвчаток теж проблема - гладити чи не гладити. Як далеко безпечно заходити? Яка лiнiя найкраща?
  Якщо ви молода людина, ви переживаєте часи депресiї. Деякi молодi люди люблять читати книги. Вони займаються тим, що iнтелектуали. Їм подобається заходити в кiмнату з книгами i читати, а потiм вони виходять i розмовляють книжковими розмовами, тодi як iншi молодi люди всi за дiї. Їм треба щось робити, iнакше вони збанкрутують. Екстраверти та iнтроверти, привiт.
  Деякi молодi люди добре ставляться до жiнок, iншi ж нi. Нiколи не можна передбачити, що жiнка отримає.
  Двоє молодих людей, якi так дивно i трагiчно зустрiлися одного ранку в мiстечку Берчфiлд у Пiвнiчнiй Каролiнi, навiть не пiдозрювали, що вони такi схожi. Вони нiколи ранiше не бачили один одного i не чули одне про одного. Звiдки їм було знати, що вони такi схожi?
  Чи були вони звичайними молодими американськими чоловiками середнього класу? Що ж, ви не можете звинувачувати себе, будучи представником середнього класу, якщо ви американець. Хiба Америка не є найбiльшою країною середнього класу на землi? Хiба його мешканцi не мають бiльше зручностей середнього класу, нiж будь-який iнший народ на землi?
  "Звичайно."
  Одного юнака звали Нед Сойєр, а iншого - Червоний Олiвер. Один був сином юриста з маленького мiстечка Пiвнiчної Каролiни, а iнший сином лiкаря з маленького мiстечка Джорджiї. Один був досить кремезний статури, широкоплечий молодик з густим, досить жорстким рудим волоссям i тривожно-запитальними сiро-блакитними очима, а iнший був високим i струнким. У нього було жовте волосся i сiрi очi, якi iнодi ставали запитальними i стурбованими.
  У випадку з Недом Сойєром не йшлося про комунiзм. З ним все було не так однозначно. "Проклятий комунiзм", - сказав би вiн. Вiн не знав про це i не хотiв про це знати. Вiн думав про це як про щось неамериканське, дивне i потворне. Проте були у його життi й тривожнi речi. У його час в Америцi вiдбувалося щось, приховане протягом питань, майже беззвучних, що його турбувало. Вiн не хотiв, щоб його турбували. "Чому ми, в Америцi, не можемо продовжувати жити так, як жили завжди?" було про те, що вiн думав. Вiн чув про комунiзм i вважав його чимось дивним i далеким вiд американського життя. Iнодi вiн навiть говорив про це iншим молодим людям, яких знав. Вiн зробив заяви. "Це чуже нашому способу мислення", - сказав вiн. Так? Ви думаєте? Так, ми вiримо в iндивiдуалiзм тут, в Америцi. Дайте кожному шанс i дозвольте дияволу забрати тих, хто вiдстає. Це наш шлях. Якщо в Америцi нам не подобається закон, ми його порушуємо i посмiємося. Це наш шлях". - ось за що я виступаю".
  "Але", - сказав йому друг молодого чоловiка. "Але?"
  Один iз двох молодих людей, згаданих вище, застрелив iншого. Вiн убив його. Все сталося таким чином.
  Єдиний хлопець на iм'я Нед Сойєр приєднався до вiйськової роти свого мiста. Вiн був надто молодий, щоб брати участь у свiтовiй вiйнi, як i Червоний Олiвер. Справа була не в тому, що вiн думав про бажання вiйни, про бажання вбивати i таке iнше. Вiн цього не зробив. У Недi не було нiчого жорстокого чи дикого. Йому сподобалася ця iдея... компанiя людей, якi ходять вулицею або дорогою, все у формi, i вiн сам один з них - сам командувач.
  Хiба не було б дивно, якби цей iндивiдуалiзм, про який ми, американцi, так любимо говорити, виявився чимось, чого ми, зрештою, не хочемо?
  В Америцi теж є дух банди.
  Нед Сойєр навчався у коледжi, як i Ред Олiвер. Вiн також грав у бейсбол у коледжi. Вiн був пiтчером, тодi як Ред грав на позицiї шорт-стопу, iнколи ж i на другiй базi. Нед був досить добрим пiтчером. Вiн мав швидкий м'яч з невеликим стрибком i дражливий повiльний м'яч. Вiн був досить добрим, впевненим пiтчером для гри по кривому м'ячу.
  Одного лiта, ще навчаючись в iнститутi, вiн поїхав до офiцерського тренувального табору. Йому це сподобалося. Йому подобалося командувати людьми, i пiзнiше, коли вiн знову повернувся до свого рiдного мiста, його обрали чи призначили старшим лейтенантом вiйськової роти свого мiста.
  Це було чудово. Йому це сподобалося.
  "Четвiрки - прямо в лiнiю".
  "Подаруйте зброю!" Нед мав добрий голос для цього. Вiн умiв гавкати - рiзко та приємно. -
  Це було приємне почуття. Ви взяли молодих людей, свою компанiю, незграбних хлопцiв - бiлих чоловiкiв з ферм недалеко вiд мiста та молодих хлопцiв iз мiста - i вивчили їх бiля школи на пустирi там нагорi. Ви взяли їх iз собою по Черрi-стрiт у бiк Мейна.
  Вони були незграбними, i ви зробили їх не незграбними. "Давай же! Спробуйте це ще раз! Лови! Лови!
  "Один два три чотири! Порахуйте це в розумi ось так! Зробiть це швидко, зараз! Один два три чотири!"
  Це було приємно, приємно - влiтку ввечерi виводити чоловiкiв таким чином надвiр. Взимку в холi великої ратушi все було не так уже й несмачно. Ви вiдчували себе замкненими там. Тобi це набридло. Нiхто не дивився, як ви тренуєте людей.
  Ось де ти. У тебе була вродлива унiформа. Офiцер купив собi форму. Вiн носив меч, i вночi вiн блищав у мiських вогнях. Адже, знаєте, бути офiцером - це було, все це визнавали, бути джентльменом. Влiтку молодi жiнки мiста сидiли в машинах, припаркованих уздовж вулиць, якими ви водили своїх чоловiкiв. На тебе дивилися дочки найкращих людей мiста. Капiтан роти займався полiтикою. Вiн став досить товстим. Вiн майже нiколи не виходив.
  "Руки на плечах!"
  "Засiкайте час!"
  "Компанiя, стiй!"
  На головнiй вулицi мiста почувся гуркiт прикладiв, що вдарилися об тротуар. Нед зупинив своїх людей перед аптекою, де тинявся натовп. Чоловiки мали унiформу, надану ним державою або нацiональним урядом. "Будь готовий! Будь готовий!"
  "За що?"
  "Моя країна, правильно це чи нi, але завжди моя країна!" Навряд чи Нед Сойєр коли-небудь думав... звичайно, нiхто нiколи не згадував про це, коли вiн вирушив до тренувального табору для офiцерiв... вiн не думав про те, щоб вивести своїх людей i зустрiтися з iншими американцями. У його рiдному мiстi була бавовняна фабрика, i деякi хлопцi з його компанiї працювали на бавовнянiй фабрицi. Їм було приємно, подумав вiн, у компанiї. Зрештою, вони були робiтниками на бавовнянiй фабрицi. В основному це були неодруженi працiвники бавовняної фабрики. Вони жили там, у млиновому селi на околицi мiста.
  Справдi, треба визнати, що такi молодi люди були дуже вiдiрванi вiд мiського життя. Їм було приємно отримати такий шанс приєднатися до вiйськової роти. Щороку влiтку чоловiки вирушали до табору. Вони отримали чудову вiдпустку, яка їм нiчого не коштувала.
  Деякi працiвники бавовняної фабрики були вiдмiнними столярами, i багато з них лише кiлькома роками ранiше вступили до Ку-клукс-клану. Вiйськова компанiя була набагато кращою.
  На Пiвднi, як ви розумiєте, першокласних бiлих людей не прийнято працювати руками. Першокласнi бiлi люди не працюють руками.
  "Я маю на увазi, як ви розумiєте, тих людей, якi створили Пiвдень та традицiї Пiвдня".
  Нед Сойєр нiколи не робив подiбних заяв навiть самому собi. Вiн два роки навчався у коледжi на Пiвночi. Традицiї старого Пiвдня руйнувалися. Вiн це знав. Вiн би посмiявся з думки про те, що зневажає бiлу людину, якiй доводиться працювати на фабрицi або на фермi. Вiн часто так казав. Вiн сказав, що є негри та євреї, з якими все гаразд. "Деякi з них менi дуже подобаються", - сказав вiн. Нед завжди хотiв мати широкий кругозiр та лiбералiзм.
  Його рiдне мiсто в Пiвнiчнiй Каролiнi називалося Сiнтакс i там розташовувалися фабрики Сiнтакс. Його батько був провiдним прокурором мiста. Вiн був адвокатом фабрики, i Нед мав намiр стати адвокатом. Вiн був на три або чотири роки старший за Реда Олiвера i в той рiк - у той рiк, коли вiн вирушив зi своєю вiйськовою ротою до мiста Берчфiлд - вiн уже закiнчив коледж, Унiверситет штату Пiвнiчна Каролiна в Чапел-Хiлл, а пiсля Рiздва цього року вiн планував вступити на юридичний факультет.
  Але справи у його сiм'ї стали трохи жорсткiшими. Його батько втратив багато грошей на фондовому ринку. То справдi був 1930 рiк. Його батько сказав: "Нiд, - сказав вiн, - я зараз трохи напружений". Неда ще мала сестру, яка навчалася в школi i працювала в аспiрантурi Колумбiйського унiверситету в Нью-Йорку, i вона була розумною жiнкою. Вона була страшенно яскравою. Нед сам би це сказав. Вона була на кiлька рокiв старша за Неда, здобула ступiнь магiстра i тепер працювала над докторською дисертацiєю. Вона була набагато радикальнiшою, нiж Нед, i ненавидiла, як вiн їздив до офiцерського тренувального табору, а пiзнiше зненавидiла i те, що вiн став лейтенантом у мiсцевiй вiйськовiй ротi. Повернувшись додому, вона сказала: "Бережись, Нед". Вона збиралася здобути докторський ступiнь. економiки. У таких жiнок у головi виникають iдеї. "Будуть проблеми", - сказала вона Неду.
  "Що ти маєш на увазi?"
  Влiтку вони були вдома i сидiли на ганку свого будинку. Сестра Неда на iм'я Луїза iнодi раптово зривалася на нього ось так.
  Вона передбачила майбутню боротьбу в Америцi - справжню боротьбу, сказала вона. Вона була не схожа на Неда, але була маленькою, як мати. Як i в матерi, її волосся було схильнi передчасно сивiти.
  Iнодi, коли вона була вдома, вона вискакувала на Неда, а iнодi й на батька. Мати сидiла та слухала. Мати була з тих жiнок, якi нiколи не висловлювали свою думку, коли поряд були чоловiки. Луїза сказала чи Неду, чи батьковi: "Так тривати не може", - сказала вона. Батько був джефферсонiвським демократом. У своєму окрузi Пiвнiчна Каролiна його вважали захопленою людиною, i вiн був навiть добре вiдомий у штатi. Якось вiн вiдбув термiн у Сенатi штату. Вона сказала: "Батько - або Нед - якщо тiльки всi люди, у яких я навчаюсь - якщо тiльки професори, люди, якi повиннi знати, люди, якi присвятили своє життя вивченню таких речей - якщо вони всi не помиляються, щось станеться станеться в Америцi - днями - можливо, скоро - це може, якщо вже на те пiшло, статися у всьому. Щось трiщить... Щось вiдбувається".
  - Трiскається? Нед мав дивне почуття. Здавалося, щось, можливо, стiлець, на якому вiн сидiв, збирався пiддатися. - Трiскається? Вiн рiзко озирнувся довкола. У Луїзи був такий чортовий спосiб.
  "Це капiталiзм", - сказала вона.
  Якось, сказала вона, ранiше, те, у що вiрив її батько, могло бути правильним. Томасе Джефферсон, подумала вона, можливо, був би в порядку тiльки свого часу. "Чи бачите, тато - чи Нед - вiн на щось не розраховував.
  "Вiн не розраховував на сучасну технiку", - сказала вона.
  У Луїзi було багато розмов. Вона заважала сiм'ї. Iснувала своєрiдна традицiя... становище жiнок i дiвчаток в Америцi i особливо на Пiвднi... але вона теж почала давати трiщину. Коли батько втратив бiльшу частину своїх грошей на фондовому ринку, вiн нiчого не сказав нi дочцi, нi дружинi, а коли Луїза повернулася додому, вона продовжувала говорити. Вона не знала, як це боляче. - Чи бачите, вiн вiдкривається, - сказала вона, виглядаючи задоволеною. "Ми досягнемо цього. Люди середнього класу, як ми, отримають це зараз". Батьковi та синовi не дуже подобалося, коли їх називали представниками середнього класу. Вони здригнулися. Вони обоє любили Луїзу i захоплювалися нею.
  "У нiй було так багато хорошого i навiть чудового", - подумали вони обоє.
  Нi Нед, нi батько не могли зрозумiти, чому Луїза не вийшла замiж. Вони обоє подумали: "Боже, але з якогось чоловiка вона могла б стати доброю дружиною". Вона була пристрасним малюком. Зрозумiло, нi Нед, нi батько не дозволили цiй думцi висловити себе вголос. Житель пiвдня - джентльмен - не подумав - нi про сестру, нi про дочку - "вона пристрасна - вона жива. Якби в тебе була така сама, якою прекрасною коханкою вона могла б бути!" Вони так не думали. Але...
  Iнодi ввечерi, коли члени сiм'ї сидiли на ганку свого будинку... це був великий старий цегляний будинок iз широкою цегляною терасою перед фасадом... там можна було сидiти лiтнiми вечорами, дивлячись на сосни. лiси на невисоких пагорбах вдалинi... будинок знаходився майже в центрi мiста, але на височини... Там жили дiд i прадiд Неда Сойєра. Через дахи iнших будинкiв можна було заглянути в далекi пагорби... Сусiди любили заглядати туди вечорами...
  Луїза сидiла на краєчку стiльця свого батька, обхопивши його м'якими оголеними руками за плечi, або сидiла на краєчку стiльця свого брата Неда. Лiтнiми вечорами, коли вiн одягав форму i пiзнiше збирався до мiста тренувати своїх людей, вона дивилася на нього i смiялася з нього. "Ти виглядаєш у ньому чудово", - сказала вона, торкаючись його унiформи. "Якби ти не був моїм братом, я б закохався в тебе, присягаюся, я закохався б".
  Проблема з Луїзою, як iнодi казав Нед, полягала в тому, що вона завжди аналiзувала. Йому це не сподобалося. Йому хотiлося б, щоб вона цього не зробила. "Я думаю, - сказала вона, - це ми, жiнки, закохуємось у вас, чоловiкiв у вашiй формi... ви, чоловiки, виходите вбивати iнших чоловiкiв... у нас теж є щось дике та потворне.
  "У нас теж має бути щось брутальне".
  Луїза подумала... iнодi вона висловлювалася... вона не хотiла... їй не хотiлося турбувати батька та матiр... вона подумала i сказала, що якщо в Америцi нiчого не змiниться швидко, "новi мрiї", сказала вона. "Виростаючи, щоб зайняти мiсце старих образливих iндивiдуалiстичних мрiй... мрiї тепер повнiстю зiпсованi через грошi", - сказала вона. Вона раптом стала серйозною. "Пiвднi доведеться гiрко заплатити", - сказала вона. Iнодi, коли Луїза ввечерi так розмовляла з батьком i братом, обидва були радi, що поряд не було нiкого... людей мiста, якi могли б почути, як вона каже...
  Не дивно, що чоловiки, пiвденнi чоловiки, вiд яких можна було б очiкувати залицяння за такою жiнкою, як Луїза, її трохи боялися. Чоловiкам не подобаються iнтелектуальнi жiнки. Це правда... тiльки з Луїзою - якби чоловiки тiльки знали - але байдуже, що...
  У неї були дивнi уявлення. Вона потрапила саме туди. Iнодi батько вiдповiдав їй майже рiзко. Вiн був наполовину злий. - Луїзо, ти страшенно маленька руда, - сказав вiн. Вiн посмiявся. Все одно свою рiдну дочку вiн любив її.
  - Пiвдня, - серйозно сказала вона Неду чи батьковi, - йому доведеться заплатити i заплатити гiрко.
  "Ця iдея старого джентльмена, яку ви тут, люди, вибудували - державний дiяч, солдат - людина, яка нiколи не працює своїми руками - i таке iнше...
  "Роберт Еге. Лi. У ньому закладено спробу виявити доброту. Це чисте заступництво. Це почуття побудовано рабствi. Ти знаєш це, Нед, чи батько...
  "Це iдея в нас, що укорiнилася в нас - синах добрих пiвденних сiмей, таких як Нед". Вона пильно подивилася на Неда. "Хiба вiн не iдеальний у своїй формi?" вона сказала. "Такi люди не вмiли працювати руками - вони не наважилися працювати руками. Це було б ганьбою, чи не так, Нед?
  "Це станеться", - сказала вона, i iншi стали серйозними. Тепер вона говорила за межами свого класу. Вона намагалася їм пояснити. "Тепер у свiтi є щось нове. Це машини. Ваш Томас Джефферсон, на його думку, на це не розраховував, чи не так, тату? Якби вiн був живий сьогоднi, можливо, вiн би сказав: у мене є iдея досить швидко, тепер машини викинули всi його думки в купу металобрухту.
  "Це почнеться повiльно", сказала Луїза, "свiдомiсть пiд час пологiв. Вони почнуть дедалi бiльше розумiти, що вони не мають надiї - дивлячись на таких, як ми".
  "Нам?" - рiзко спитав батько.
  - Ти маєш на увазi нас?
  "Так. Розумiєте, ми середнiй клас. Ти ненавидиш це слово, чи не так, Батьку?"
  Батько був роздратований, як i Нед. - Середнiй клас, - зневажливо сказав вiн, - якщо ми не перший клас, то хто?
  - I все ж, батьку... i Нед... ти, батько, юристе, i Нед буде їм. Ви адвокат працiвникiв фабрики тут, у цьому мiстi. Нед сподiвається на це.
  Незадовго до цього стався страйк у заводському мiстечку на пiвднi, у мiстi у Вiрджинiї. Луїза Сойєр вирушила туди.
  Вона приїхала студенткою економiчного факультету, щоби вивчити, що вiдбувається. Вона щось бачила. Йшлося про мiську газету.
  Вона пiшла з газетярем на страйковий мiтинг. Луїза вiльно перемiщалася серед чоловiкiв... вони довiряли їй... коли вони з газетярем виходили iз зали, де проходив страйковий мiтинг, до газетяра кинулася маленька схвильована товста працiвниця. .
  Працiвниця мало не плакала, розповiдала пiзнiше Луїза, розповiдаючи про це батьковi та братовi. Вона притиснулася до газетяра, а Луїза стояла трохи осторонь i слухала. Мав гострий розум - у цiєї Луїзи. Вона була новою жiнкою для свого батька та брата. "Майбутнє, бачить Бог, таки може бути за нашими жiнками", - казав iнодi батько собi. Ця думка спала йому на думку. Вiн не хотiв так думати. Жiнки - принаймнi деякi з них - мали спосiб дивитися в обличчя фактам.
  Працiвниця з мiста Вiрджинiя благала газетяра. "Чому, о, чому б тобi не дати нам по-справжньому вiдпочити? Ти тут на "Орлi"? The Eagle була єдиною щоденною газетою у мiстi Вiрджинiя. "Чому б вам не укласти з нами чесну угоду?
  "Ми люди, навiть якщо ми робiтники". Продавець газети намагався її заспокоїти. "Це те, що ми хочемо зробити - це все, що ми хочемо зробити", - рiзко сказав вiн. Вiн вiдсунувся вiд збудженої маленької товстої жiнки, але потiм, коли вiн був на вулицi з Луїзою, i Луїза спитала його прямо, вiдверто, у своїй манерi: "Ну, ти укладаєш з ними чесну угоду?"
  - Чорт забирай, нi, - сказав вiн i засмiявся.
  "Якого бiса", сказав вiн. "Юрист фабрики пише редакцiйнi статтi для нашої газети, а ми, раби, маємо їх пiдписувати". Вiн теж був озлобленою людиною.
  - Тепер, - сказав вiн Луїзi, - не кричи на мене. Я говорю вам. Я втрачу роботу".
  *
  "Отже, ви бачите", - сказала Луїза згодом, розповiдаючи про цей iнцидент своєму батьковi i Неду.
  - Ти маєш на увазi, що ми? Це казав її батько. Тид слухав. Батько постраждав. У цiй iсторiї, розказанiй Луїзою, було щось таке, що торкнулося батька. Ви могли б це сказати, дивлячись йому в обличчя, поки Луїза говорила.
  Нед Сойєр знав. Вiн знав, що його сестра Луїза, говорячи про такi речi, знав, що вона не хотiла завдати шкоди нi йому, нi його батьковi. Iнодi, перебуваючи вдома, вона починала так казати i потiм припиняла. Спекотного лiтнього вечора сiм'я могла сидiти на ганку будинку, а на деревах у дворi щебетали птахи. Через дахи iнших будинкiв можна було бачити далекi пагорби, що поросли соснами. Дороги в цьому районi Пiвнiчної Каролiни були червоно-жовтими, як у Джорджiї, де жив Ред Олiвер. Почувся тихий нiчний крик птаха до птаха. Луїза починала говорити, а потiм зупинялася. Це сталося одного вечора, коли Нед був у формi. Унiформа, здавалося, завжди збуджувала Луїзу, викликала в неї бажання поговорити. Вона була налякана. "Колись, можливо, скоро, - думала вона, - такi люди, як ми - представники середнього класу, добрi люди в Америцi - поринуть, можливо, у щось нове i жахливе... якi ж ми дурнi, щоб не побачити цього... чому ми не можемо цього побачити?" бачити?
  "Ми можемо розстрiлювати робiтникiв, на яких усе тримається. Тому що вони - робiтники, якi виробляють все i починають хотiти - з усього цього американського багатства - нового, сильнiшого, можливо, навiть домiнуючого голосу... засмучуючи у своїй всю американську думку - все американськi iдеали... .
  "Думаю, ми думали - ми, американцi, справдi вiрили, що у кожного тут рiвнi можливостi.
  "Ви продовжуєте говорити, думати це про себе - рiк за роком - i, звичайно, ви починаєте вiрити в це.
  "Вам зручно вiрити.
  - Хоча це брехня. В очах Луїзи з'явився дивний вираз. "Машина пожартувала", - подумала вона.
  Цi думки в головi Луїзи Сойєр, сестри Неда Сойєра. Iнодi, коли вона була вдома iз сiм'єю, вона починала говорити, а потiм раптово припиняла. Вона встала зi стiльця i пiшла до хати. Якось Нед пiшов за нею. Вiн теж був стурбований. Вона стояла пiд стiною i тихо плакала, а вiн пiдiйшов i взяв її на руки. Вiн не сказав батьковi.
  Вiн сказав собi: "Зрештою жiнка". Можливо, батько сказав собi те саме. Вони обоє любили Луїзу. Того року - 1930 року - коли Нед Сойєр вiдклав вiдвiдування юридичної школи до Рiздва - його батько сказав йому - вiн засмiявся, говорячи це: "Нед, - сказав вiн, - я в скрутному становищi. Я вклав багато грошей в акцiї", - сказав вiн. "Думаю, у нас все гаразд. Я думаю, вони повернуться.
  "Ви можете бути впевненi в тому, що зробите ставку на Америку", - сказав вiн, намагаючись бути веселим.
  "Я залишусь тут, у вашому кабiнетi, якщо ви не заперечуєте, - сказав Нед, - я можу тут навчатися". Вiн думав про Луїза. Вона мала спробувати захистити докторський ступiнь. того року, i вiн не хотiв, щоб вона зупинялася. "Я не згоден нi з чим, що вона думає, але в неї мiзки всiєї родини", - подумав вiн.
  - От i все, - сказав Неду. - Якщо ти не проти почекати, Нед, я можу провести Луїзу до кiнця.
  "Я не розумiю, навiщо їй щось про це знати" i "Звичайно нi", - вiдповiв Нед Сойєр.
  OceanofPDF.com
  9
  
  МАРШУВАННЯ _ З СОЛДАТИ У передсвiтанковiй темрявi вулицями Берчфiлда Неду Сойєру було цiкаво.
  "Атен-шун".
  "Вперед - ведiть праворуч".
  Волоцюга. Волоцюга. Волоцюга. По тротуару почулося човгання важких невпевнених нiг. Прислухайтеся до звуку крокiв тротуарами - нiг солдатiв.
  Чи подобається ногам це переносити тiла людей американцiв туди, де їм доведеться вбивати iнших американцiв?
  Звичайнi солдати - звичайнi люди. Це може вiдбуватися дедалi частiше. Давай, ногами, мiцно вдарися об тротуар! Моя країна належить Тобi.
  Настав свiтанок. Три або чотири роти солдатiв були вiдправленi до Берчфiлда, але рота Неда Сойєра прибула першою. Його капiтан, будучи хворий i хворий, не приїхав, i тому командував Нед. Компанiя зiйшла з поїзда на залiзничнiй станцiї через мiсто вiд млина Берчфiлд та табору страйкарiв, на станцiї досить далеко на околицi мiста, i в цей досвiтнiй час вулицi мiста були пустельнi.
  У кожному мiстi завжди є кiлька людей, якi до свiтанку будуть за кордоном. "Якщо ви спите допiзна, ви пропустите найкращу частину дня", - кажуть вони, але нiхто не слухає. Їх дратує, що iншi слухають. Вони говорять про повiтря рано-вранцi. "Це добре", - кажуть вони. Розповiдають, як рано-вранцi, влiтку на свiтанку, спiвають птахи. "Повiтря таке гарне", - продовжують вони говорити. Чеснота є чеснота. Чоловiк хоче похвали за те, що вiн робить. Вiн навiть хоче похвали за свої звички. "Це хорошi звички, вони мої", - каже вiн собi. "Розумiєте, я постiйно курю цi цигарки. Я роблю це, щоб дати людям роботу на сигаретних заводах".
  У мiстi Берчфiлд мешканець побачив прибуття солдатiв. Жив-був маленький худорлявий чоловiк, який володiв магазином канцелярських товарiв на бiчнiй вулицi Берчфiлда. Вiн був на ногах щодня, i його ноги були чутливими. Вночi вони побили його так, що вiн довго не мiг спати. Вiн був неодружений, неодружений i спав на лiжку в маленькiй кiмнатцi в заднiй частинi свого магазину. Вiн носив важкi окуляри, якi збiльшували очi в очах iнших. Вони були схожi на очi сови. Вранцi, перед свiтанком i пiсля того, як вiн трохи поспав, у нього знову почали болiти ноги, тож вiн устав i одягнувся. Вiн пiшов головною вулицею Берчфiлда i сiв на сходинки будiвлi суду. Берчфiлд був окружним мiстом, i в'язниця була одразу за будiвлею суду. Тюремник теж уставав рано. Це був старий iз короткою сивою борiдкою, i iнодi вiн виходив iз в'язницi, щоб посидiти з продавцем канцелярських товарiв на сходах будiвлi суду. Продавець канцелярських товарiв розповiв йому про його ноги. Йому подобалося говорити про свої ноги, i йому подобалися люди, котрi його слухали. Було якесь зростання. Це було надзвичайно. Таких нiг не було в жодного чоловiка в мiстi. Вiн завжди збирав грошi на операцiї i за своє життя багато читав про ноги. Вiн їх вивчив. "Це найнiжнiша частина тiла", - сказав вiн тюремнику. "У ступнях стiльки маленьких тонких кiсток". Вiн знав скiльки. Була рiч, яку вiн любив поговорити. "Знаєте, тепер солдати", - сказав вiн. "Ну, ти береш солдата. Вiн хоче вийти з вiйни чи бою, тому стрiляє собi в ногу. Вiн чортiв дурень. Вiн не розумiє, що робить. Чортовий дурень, вiн не змiг би застрелитися в найгiршому мiсцi. Тюремник теж так думав, хоч з ногами в нього все було гаразд. "Знаєте, - сказав вiн, - знаєте що... якби я був молодим чоловiком i солдатом i хотiв пiти з вiйни чи бою, я сказав би, що я вiдмовився вiд вiйськової служби за переконаннями". То була його iдея. "Це найкращий спосiб", - подумав вiн. Тебе можуть кинути до в'язницi, але що з того? Вiн вважав, що в'язницi це нормально, досить гарне мiсце для життя. Вiн говорив про чоловiкiв, якi перебувають у в'язницi Берчфiлд, як про "моїх хлопчикiв". Вiн хотiв поговорити про в'язницi, а не про ноги.
  Була ця людина, продавець канцелярських товарiв, який прокинувся i знаходився за кордоном рано вранцi, коли Нед Сойєр повiв своїх солдатiв до Берчфiлда, щоб придушити тамтешнiх комунiстiв - затиснути їх у таборi - змусити їх припинити спроби пiкетувати заводи Берчфiлда. ...змусити їх припинити спроби брати участь у парадах... бiльше нiяких спiвiв на вулицях... нiяких бiльше публiчних зборiв.
  Продавець канцелярських товарiв прокинувся на вулицях Берчфiлда, а його друг, тюремник, ще не вийшов iз в'язницi. Шериф округу прокинувся. Вiн був на вокзалi з двома заступниками шерифа, щоб зустрiти солдатiв. У мiстi ходили чутки про наближення солдатiв, але нiчого певного не було. Час їхнього прибуття не було названо. Шериф та його заступники мовчали. Власники млина у Берчфiлдi пред'явили ультиматум. Була одна компанiя, яка володiла млинами у кiлькох мiстах Пiвнiчної Каролiни. Президент компанiї наказав керуючому Берчфiлда говорити рiзко з деякими видними жителями Берчфiлда... з трьома банкiрами в мiстi, з мером мiста та з деякими iншими... з деякими найвпливовiшими людьми. торговцям казали... "Нас не хвилює, чи керуватимемо ми нашою фабрикою в Берчфiлдi чи нi. Ми хочемо захисту. Нам байдуже. Ми закриємо млин.
  "Ми не хочемо бiльше проблем. Ми можемо закрити завод та залишити його закритим на п'ять рокiв. У нас є iншi млини. Ви знаєте, як справи в наш час".
  Коли прибули солдати, продавець канцелярських товарiв iз Берчфiлда не спав, а шериф та двоє його заступникiв були на дiлянцi, i там був ще один чоловiк. Це був високий старий, фермер на пенсiї, який переїхав до мiста i теж став до свiтанку. Коли в його саду не було роботи... була пiзня осiнь... рiчнi роботи в саду добiгали кiнця... цей прогулявся перед снiданком. Вiн пройшов головною вулицею Берчфiлда повз будiвлю суду, але не зупинився, щоб поговорити з продавцем канцелярських товарiв.
  Вiн просто не став би. Вiн не був балакуном. Вiн був не дуже товариським. "Доброго ранку", - сказав вiн продавцевi канцелярських товарiв, що сидiв на сходах будiвлi суду i, не зупиняючись, пiшов далi. Була якась гiднiсть у людинi, що йде порожньою вулицею рано-вранцi. Яскрава iндивiдуальнiсть! До такого чоловiка не можна було пiдiйти, посидiти з ним, поговорити з ним про задоволення рано вставати, поговорити з ним про те, як гарне повiтря - якi дурнi, що лежать у лiжку. З ним не можна було говорити про свої ноги, про операцiї на ногах i про те, якi тендiтнi штуки ноги. Продавець канцелярських товарiв ненавидiв цю людину. Вiн був людиною, сповненою безлiччю маленьких i незрозумiлих ненавистi. Ноги в нього болiли. Вони постiйно болять.
  Неду Сойєру це сподобалося. Йому це не сподобалося. Вiн мав свої накази. Єдина причина, через яку шериф зустрiв його того ранку на залiзничнiй станцiї в Берчфiлдi, полягала в тому, щоб показати йому дорогу до млина в Берчфiлдi та до комунiстичного табору. Губернатор штату ухвалив рiшення щодо комунiстiв. "Ми їх замкнемо", - подумав вiн.
  "Нехай вони там смажаться на власному жирi", - подумав вiн... "жир довго не протягне"... i в Неда Сойєра, який того ранку командував ротою солдатiв, теж були думки. Вiн подумав про свою сестру Луїзу i пошкодував, що не пiшов на вiйськову службу у своєму штатi. "Все-таки, - подумав вiн, - цi солдати лише хлопчики". Солдати, такi солдати, якi належали до вiйськової роти, у той момент, коли їх викликають, вони шепочуть один одному. Чутки ходять рядами. "Тиша у лавах". Нед Сойєр зателефонував до своєї компанiї. Вiн вигукнув цi слова - рiзко випалив їх. На даний момент вiн майже ненавидiв людей своєї роти. Коли вiн витяг їх з поїзда i змусив вишикуватися в роту, всi вони були трохи з сонними очима, всi трохи стурбованi i, можливо, трохи наляканi, настав свiтанок.
  Нед щось побачив. Поруч iз залiзничною станцiєю у Берчфiлдi знаходився старий склад, i вiн побачив, як двоє чоловiкiв вийшли з тiнi складу. Вони мали велосипеди, i, сiвши на них, вони швидко поїхали геть. Шериф не бачив. Нед хотiв поговорити з ним про це, але не став. "Ви повiльно їдете до цього табору комунiстiв", - сказав вiн шерифу, який приїхав на його машинi. "Рухайтеся повiльно, i ми пiдемо за вами", - сказав вiн. "Ми оточимо табiр.
  "Ми їх закриємо", - сказав вiн. У той момент вiн також ненавидiв шерифа, людину, якої вiн не знав, досить товсту людину в крислатому чорному капелюсi.
  Вiн повiв своїх солдатiв вулицею. Вони були сильно змученi. Вони мали рулони ковдр. Вони мали ременi, наповненi зарядженими патронами. На Мейн-стрiт перед будинком суду Нед зупинив своїх людей i змусив їх закрiпити багнети. Деякi солдати - зрештою, це були переважно ще недосвiдченi хлопчики - шепотiли в рядах. Їхнi слова були маленькими бомбами. Вони лякали одне одного. "Це комунiзм. Цi комунiсти мають бомби. Бомба може висадити в повiтря цiлу компанiю таких, як ми. Людина не має шансiв". Вони побачили свої молодi тiла, розiрванi страшним вибухом у тому числi. Комунiзм був чимось дивним. Це було не американською. Це було чужо.
  "Цi комунiсти вбивають усiх до одного. Вони iноземцi. Вони роблять жiнок громадською власнiстю. Вам варто подивитися, що вони роблять iз жiнками.
  "Вони проти релiгiї. Вони вб'ють людину за те, що вона поклоняється Боговi".
  "Тиша в рядах", - знову крикнув Нед Сойєр. На Мейн-стрiт, коли вiн зупинив своїх людей, щоб вони полагодили багнети, вiн побачив маленького продавця канцелярських товарiв, який сидiв на сходах будiвлi суду i чекав свого друга-тюремника, який ще не з'явився.
  Продавець канцелярських товарiв скочив на ноги, а коли солдати пiшли, вiн теж вийшов надвiр i зашкутильгав слiдом. Вiн також був ненависником комунiстiв. "Їх слiд знищити, кожного з них. Вони проти Бога. Вони проти Америки", - подумав вiн. З того часу, як до Берчфiлда прийшли комунiсти, було приємно мати щось, що можна ненавидiти рано-вранцi, перш нiж вiн встане з лiжка, коли в нього заболять ноги. Комунiзм був якоюсь невиразною iноземною iдеєю. Вiн цього не розумiв, говорив, що не розумiє, говорив, що не хоче розумiти, але ненавидiв це i ненавидiв комунiстiв. Тепер комунiсти, якi так порушили лад у Берчфiлдi, мали це отримати. "Боже, як добре, як добре, як добре. Боже, як добре, - бурмотiв вiн про себе, кульгаючи позаду солдатiв. Вiн був єдиною людиною в Берчфiлдi, не рахуючи шерифа i двох його заступникiв, який бачив, що сталося того ранку, i все життя вiн повинен був радiти цьому факту. Вiн став шанувальником Неда Сойєра. "Вiн був крутий, як огiрок", - сказав вiн згодом. Йому було про що подумати, про що поговорити. "Я бачив це. Я бачив це. Вiн був крутий, як огiрок", - плакав вiн.
  Двоє чоловiкiв на велосипедах, якi виїхали з тiнi складу бiля вокзалу, були розвiдниками комунiстичного табору. Вони поїхали до табору, на шаленiй швидкостi проїхавши на велосипедах головною вулицею, вниз похилою дорогою повз млин i через мiст до табору. Бiля ворiт млина чергувало кiлька заступникiв шерифа, i один iз них кричав. "Стiй", - крикнув вiн, але двоє чоловiкiв не зупинилися. Депутат дiстав револьвер i вистрiлив у повiтря. Вiн посмiявся. Двоє чоловiкiв швидко перетнули мiст i увiйшли до табору.
  У таборi все було хвилююче. Настав свiтанок. Лiдери комунiстiв, пiдозрюючи, що станеться, не спали усю нiч. Чутки про прихiд солдатiв дiйшли до них. Вони не пускали своїх розвiдникiв. Це мало бути випробуванням. "Воно прийшло", - сказали вони собi, коли велосипедисти, залишивши колеса на дорозi внизу, пробiгли через табiр. Червоний Олiвер бачив, як вони прибули. Вiн почув пострiл iз револьвера заступника шерифа. Чоловiки та жiнки тепер бiгали вулицею табору. "Солдати. Солдати йдуть". Страйк у Берчфiлдi тепер мав би привести до чогось певного. Це був критичний момент, випробування. зробили?
  Можна було битися iз заступниками шерифа та городянами - кiлькома чоловiками, здебiльшого збудженими та непiдготовленими, - але як щодо солдатiв? Солдати - сильна рука держави. Згодом про комунiстичних лiдерiв у Берчфiлдi говорили: "Ну, бачите, - казали люди, - вони здобули те, що хотiли. Вони хотiли використовувати цих бiдних робiтникiв iз заводу у Берчфiлдi лише для пропаганди. Ось що вони задумали".
  Ненависть до комунiстичних лiдерiв зросла пiсля справи у Берчфiлдi. В Америцi лiберали, люди широкого кругозору, iнтелiгенцiя Америки також звинувачували комунiстiв у цiй жорстокостi.
  Iнтелiгенцiя не любить кровопролиття. Вони ненавидять це.
  "Комунiсти, - казали вони, - пожертвують будь-ким. Вони вбивають цих бiдних людей. Їх виганяють iз роботи. Вони стоять осторонь i пiдштовхують решту. Вони одержують накази з Росiї. Вони одержують грошi з Росiї.
  "Я ось що вам скажу - це правда. Люди голодують. Тож цi комунiсти заробляють грошi. Добросердi люди дають грошi. Чи годують комунiсти голодуючих? Нi, ви бачите, що вони цього не роблять. Вони принесуть у жертву будь-кого. Вони божевiльнi егоїсти. Вони використовують будь-якi грошi, якi отримують для своєї пропаганди".
  Щодо загибелi когось, то на краю комунiстичного табору чекав Рудий Олiвер. Що вiн зробив би зараз? Що з ним?
  Пiд час страйку в Ленгдонi вiн, як вiн думав, боровся за профспiлки, а потiм, коли справа дiйшла до наступних випробувань - це означало б потрапити до в'язницi - це означало б кинути виклик громадськiй думцi його власного мiста - коли прийшло випробування, вiн вiдступив.
  "Якби це було просто питання смертi, питання про те, як пiдiйти до неї, просто прийняти її, прийняти смерть", - сказав вiн собi. Вiн iз соромом згадав випадок iз сiмома доларами, захованими в його черевику в бродячих джунглях, i про те, як вiн збрехав про грошi товаришу, пiдiбраному дорогою. Думки про цей момент або про його невдачу на той момент не давали йому спокою. Думки його були подiбнi до осам, що лiтають над його головою i шкодують його.
  На свiтанку в таборi почувся гуркiт голосiв, натовп людей. Страйкуючi, чоловiки та жiнки, збуджено бiгали вулицею. Посеред табору було невелике вiдкрите мiсце, i жiнка серед комунiстичних лiдерiв, маленька єврейка, з розпущеним волоссям та сяючими очима, намагалася звертатися до народу. Голос її був пронизливий. Пролунав дзвiнок по табору. "Чоловiк i жiнка. Чоловiк i жiнка. Зараз. Зараз."
  Рудий Олiвер почув її голос. Вiн почав повзати з табору, а потiм зупинився. Вiн обернувся назад.
  "Зараз. Зараз."
  Який дурень людина!
  У будь-якому разi нiхто, крiм Моллi Сiбрайт, не знав про присутнiсть Реда у таборi. "Людина говорить та говорить. Вiн слухає розмову. Вiн читає книжки. Вiн потрапляє у таке становище".
  Голос жiнки у таборi продовжувався. Голос чути по всьому свiту. Пострiл почули у всьому свiтi.
  Банкер Хiлл. Лексiнгтон.
  Лiжко. Банкер Хiлл.
  "Зараз. Зараз."
  Гастонiя, Пiвнiчна Каролiна. Мерiон, Пiвнiчна Каролiна, Патерсон, Нью-Джерсi. Згадайте Ладлоу, штат Колорадо.
  Чи є серед комунiстiв Джордж Вашингтон? Нi. Це рiзношерстi люди. Розкиданi люди на землi - робiтники - хто щось про них знає?
  "Цiкаво, чи боягуз я? Цiкаво, чи я дурень".
  Розмовляти. Пострiли. Вранцi, коли солдати прибули до Берчфiлда, низько над мостом лежав сiрий туман, а внизу протiкала жовта Пiвденна рiчка.
  Пагорби, струмки та поля в Америцi. Мiльйони акрiв багатi на жир землi.
  Комунiсти говорили: "Тут достатньо, щоб усiм було комфортно... всi цi розмови про те, що чоловiкам немає роботи - це нiсенiтниця... дайте нам шанс... почнiть будувати... будуйте для нової мужностi". - будуйте вдома - будуйте новi мiста... використовуйте всю цю нову технiку, винайдену людським мозком, на благо всiх. Кожен може працювати тут протягом ста рокiв, забезпечуючи багате та безкоштовне життя для всiх... тепер кiнець старому жадiбному iндивiдуалiзму".
  То була правда. Все це було правдою.
  Комунiсти були жорстокi логiчнi. Вони сказали: "Спосiб зробити це - почати це робити. Знищи того, хто стане на шляху".
  Маленька група божевiльних рiзношерстих людей.
  Пiдлога мосту в Берчфiлдi щойно з'явилася з туману. Можливо, комунiстичнi лiдери мали план. Жiнка з розпатланим волоссям i сяючими очима припинила спроби вмовляти людей, i троє вождiв почали виганяти їх, чоловiкiв i жiнок, з табору на мiст. Можливо, вони думали: "Ми дiстанемося туди до того, як прийдуть солдати". Там був один iз комунiстичних лiдерiв, худорлявий високий молодик з великим носом - дуже блiдий i того ранку без капелюха - вiн був майже лисий - який прийняв командування. Вiн подумав: "Ми дiстанемося туди. Ми почнемо пiкетувати". Новим робiтникам - так званим "струпам", якi зайняли на млинi мiсця страйкарiв, було ще надто рано приходити до ворiт млина. Лiдер комунiстiв подумав: "Ми дiстанемося туди i займемо позицiю".
  Як генерал. Вiн намагався бути схожим на генерала.
  "Кров?
  "Потрiбно лити кров в обличчя людей".
  То була стара приказка. Один житель пiвдня одного разу сказав це в Чарльстонi, Пiвденна Каролiна, i спровокував початок громадянської вiйни. "Кинь кров'ю в обличчя людей". Комунiстичний лiдер також читав iсторiю. "Подiбнi речi вiдбуватимуться знову i знову".
  "Руки робiтникiв беруться до справи". Серед страйкуючих у Берчфiлдi були жiнки з немовлятами на руках. Iншу жiнку - спiвачку, сочинительку балад - уже вбили в Берчфiлдi. "Припустимо, тепер вони вбили жiнку з дитиною на руках".
  Чи продумали комунiстичнi лiдери це куля, що пройшла через тiло немовляти, а потiм через тiло матерi? Це послужило б службу. Це навчило б. Це можна було б використати.
  Можливо, лiдер це продумав. Нiхто не знав. Вiн висадив страйкуючих на мосту - Червоний Олiвер слiдував за ними по п'ятах... зачарований тим, що вiдбувається, - коли з'явилися солдати. Вони марширували дорогою, Нед Сойєр очолював їх. Страйкарi зупинилися i, збившись у купу, стояли на мосту, а солдати пiшли далi.
  Нинi було ясно. Серед страйкуючих запанувала мовчанка. Навiть вождь замовк. Нед Соєр розмiстив своїх людей через дорогу бiля входу на мiст з боку мiста. "Стiй".
  Щось не так iз голосом Неда Сойєра? Вiн був хлопцем. Вiн був братом Луїзи Сойєр. Коли рiк чи два тому вiн поїхав до офiцерського тренувального табору, а потiм, коли пiзнiше став офiцером мiсцевої мiлiцiї, вiн на це не розраховував. На даний момент вiн був сором'язливий i нервував. Вiн не хотiв, щоб його голос здригнувся, затремтiв. Вiн боявся, що так буде.
  Вiн сердився. Це було б за допомогою. "Цi комунiсти. Чорт забирай, такi божевiльнi люди". Вiн про щось подумав. Вiн також чув розмови про комунiстiв. Вони були як анархiсти. Вони кидали бомби. Це було дивно; йому майже хотiлося, щоби це сталося.
  Йому хотiлося злитися, ненавидiти. "Вони проти релiгiї". Незважаючи на себе, вiн продовжував думати про свою сестру Луїзу. "Ну, з нею все гаразд, але вона жiнка. По-жiночому не можна пiдходити до таких речей. Його власне уявлення про комунiзм було розпливчастим та туманним. Робiтники, якi мрiють взяти реальну владу до рук. Вiн думав всю нiч у поїздi, прямуючи до Берчфiлда. Припустимо, що, як сказала його сестра Луїза, правда, що все, зрештою, залежить вiд робiтникiв i фермерiв, що всi справжнi цiнностi в суспiльствi спочивають на них.
  "Неможливо засмутити ситуацiю насильством".
  "Нехай це вiдбувається повiльно. Нехай люди привчаються до цього".
  Нед якось сказав своїй сестрi... вiн iнодi сперечався з нею... "Луїза, - сказав вiн, - якщо ви, люди, женетеся за соцiалiзмом, iдiть до цього повiльно. Я був би майже з тобою, якби ти пiдходив до цього повiльно".
  Того ранку на дорозi бiля мосту гнiв Неда зростав. Йому подобалося, щоб воно росло. Йому хотiлося роздратуватися. Гнiв утримав його. Якби вiн досить розсердився, вiн би також охолонув. Його голос буде твердим. Воно не тремтiтиме. Вiн десь чув, читав, що завжди, коли збирається натовп... одна холоднокровна людина, що стоїть перед натовпом... у "Гекльберрi Фiннi" Марка Твена була така постать - пiвденний джентльмен... натовп, чоловiк. - Я зроблю це сам. Вiн зупинив своїх людей на дорозi, спрямованiй до мосту, i перекинув їх через дорогу, обличчям до входу на мiст. Його план полягав у тому, щоб загнати комунiстiв i страйкарiв назад до їхнього табору, оточити табiр, затиснути їх. Вiн вiддав команду своїм людям.
  "Готовий."
  "Навантаження."
  Вiн уже подбав про те, щоб багнети були закрiпленi на солдатських рушницях. Це було зроблено на шляху до табору. Шериф та його помiчники, що зустрiли його на вокзалi, вiдiйшли вiд справи на мосту. Натовп на мосту тепер просувався вперед. - Не пiдходь далi, - рiзко сказав вiн. Вiн був задоволений. Його голос був гаразд. Вiн вийшов уперед своїх людей. - Вам доведеться повернутися до свого табору, - суворо сказав вiн. Йому спала на думку думка. "Я їх блефую", - подумав вiн. "Перший, хто спробує вийти з мосту.
  .. "Я пристрелю його, як собаку", - сказав вiн. Вiн вийняв заряджений револьвер i тримав його у руцi.
  Ось воно. Це було випробування. Чи це було випробуванням для Реда Олiвера?
  Що стосується комунiстичних лiдерiв, то один iз них, молодший iз двох лiдерiв, хотiв би того ранку пiти вперед, щоб прийняти виклик Неда Сойєра, але йому завадили. Вiн почав йти вперед, думаючи: "Я розкрию його блеф. Я не дозволю йому уникнути покарання", - коли його схопили руки, жiночi руки вчепилися в нього. Однiєю з жiнок, чиї руки простяглися i вчепилися в нього, була Моллi Сiбрайт, яка напередоднi ввечерi знайшла Червоного Олiвера в лiсi серед пагорбiв. Молодший лiдер комунiстiв знову був втягнутий у масу страйкуючих.
  Настала хвилина мовчання. Чи блефував Нед Сойєр? -
  Один сильний чоловiк проти натовпу. Це працювало у книгах та оповiданнях. Чи це спрацює в життi?
  Чи це був блеф? Тепер iз числа страйкарiв уперед вийшла ще одна людина. То був Ред Олiвер. Вiн також був злий.
  Вiн також казав собi: "Я не дозволю йому зiйти з рук".
  *
  I ТАК - для Реда Олiвера момент. Чи мешкав вiн заради цього?
  Маленький продавець канцелярських товарiв з Берчфiлда, людина з хворими ногами, пiшов за солдатами на мiст. Вiн iшов, кульгаючи, дорогою. Червоний Олiвер бачив його. Вiн танцював на дорозi за солдатами. Вiн був схвильований i сповнений ненавистi. Вiн танцював на дорозi, скинувши руки над головою. Вiн стиснув кулаки. Стрiляти. Стрiляти. Пристрiли цього сучого сина". Дорога круто спускалася до мосту. Червоний Олiвер побачив маленьку фiгурку над головами солдатiв. Здавалося, воно танцювало в повiтрi над їхнiми головами.
  Якби Ред не помстився робiтникам тодi в Ленгдонi... якби в нього не послабшали колiна тодi, у той, на його думку, вирiшальний момент у його життi... потiм пiзнiше, коли вiн був з молодим чоловiком, у якого був сифiлiс - людина, яку вiн зустрiв на дорозi... вiн замовкнув про сiм доларiв у той раз - вiн збрехав про це.
  Ранiше того ранку вiн намагався вислизнути з комунiстичного табору. Вiн склав ковдру, яку дала йому Моллi Сiбрайт, i акуратно поклав її на землю бiля дерева.
  А потiм -
  У таборi настало хвилювання. "Це не моя справа", - сказав вiн собi. Вiн намагався пiти. Йому це вдалося.
  Вiн не мiг.
  Коли натовп страйкарiв ринув до мосту, вiн пiшов за ним. Знову виникло дивне почуття: "Я з них i не з них..."
  ...як пiд час боротьби при Ленгдонi.
  .. людина такий дурень...
  "...це не моя боротьба... це не мiй похорон...
  "... це... це боротьба всiх людей... це прийшло... це неминуче".
  .. це...
  "... це не..."
  *
  На мосту, коли молодий комунiстичний лiдер вiдступив до страйкуючих, Рудий Олiвер рушив уперед. Вiн пробирався крiзь натовп. Навпроти нього стояв ще один юнак. То був Нед Сойєр.
  - ...Яке право вiн мав... сучий син?
  Можливо, людинi доведеться це зробити - у такий час їй доводиться ненавидiти, перш нiж вона зможе дiяти. У Редi на той момент теж було полум'я. Усерединi раптово виникло легке печiння. Вiн побачив безглуздого маленького продавця канцелярських товарiв, що танцював на дорозi за солдатами. Вiн теж щось уявляв?
  У Ленгдонi жили мешканцi його мiста, його спiввiтчизники. Можливо, саме думки про них змусили його зробити крок уперед.
  Вiн думав -
  Нед Сойєр подумав: "Вони не збираються цього робити", - подумав Нед Сойєр перед тим, як Ред вийшов уперед. "Вони в мене є", - подумав вiн. "У мене є нахабство. Я маю це на них. У мене є їхня коза.
  Вiн потрапив до абсурдного становища. Вiн це знав. Якби один iз нападникiв вийшов зараз уперед, з мiстка, йому довелося б його застрелити. Не дуже приємна справа - стрiляти в iншу людину, можливо, беззбройну. Що ж, солдат є солдатом. Вiн погрожував, i люди його роти почули цю загрозу. Командир солдатiв може ослабнути. Якби один iз нападникiв не виступив найближчим часом уперед, не розкрив би свiй блеф... якби це був просто блеф... з ним було б усе гаразд. Тид трохи помолився. Вiн хотiв звернутися до страйкуючих. "Нi. Не роби цього, - йому хотiлося плакати. Вiн почав трохи тремтiти. Йому стало соромно?"
  Це могло тривати лише хвилину. Якби вiн виграв, вони повернулися б до свого табору.
  Нiхто з нападникiв, крiм жiнки Моллi Сiбрайт, не знав Реда Олiвера. Вiн не бачив її того ранку в натовпi страйкуючих, але знав про неї. - Б'юся об заклад, що вона тут - шукає. Вона стояла в натовпi серед страйкарiв, її рука стискала пальто комунiстичного лiдера, котрий хотiв зробити те, що зараз робив Червоний. Коли Рудий Олiвер ступив уперед, руки її опустилися. "Бог! Дивитись!" вигукнула вона.
  Ред Олiвер вийшов iз числа нападникiв. "Ну й чорт", - подумав вiн. "Якого бiса", - подумав вiн.
  "Я дурний осел", - подумав вiн.
  Нед Сойєр так думав. "Якого бiса", - подумав вiн. "Я дурний осел", - подумав вiн.
  "Навiщо менi залазити до такої ями? Я виставив себе дурнем.
  "Немає мiзкiв. Жодних мiзкiв". Вiн мiг би змусити своїх людей кинутися вперед - iз примкнутими багнетами, кидаючись на страйкарiв. Вiн мiг би їх здолати. Їм довелося б поступитися дорогою i повернутися до свого табору. "Бiс дурень, ось хто я", - подумав вiн. Йому хотiлося плакати. Вiн розлютився. Його гнiв заспокоїв його.
  "Чорт", - подумав вiн, пiднiмаючи револьвер. Револьвер заговорив, i Рудий Олiвер рвонувся вперед. Нед Сойєр тепер виглядав крутим. Згодом маленький продавець канцелярських товарiв з Берчфiлда сказав про нього: "Я вам ось що скажу, - сказав вiн, - вiн був крутий, як огiрок". Рудого Олiвера було вбито вiдразу. Настала хвилина мовчання.
  *
  З вуст жiнки почувся крик. Це зiрвалося iз губ Моллi Сiбрайт. Застрелений чоловiк був тим самим молодим комунiстом, якого вона всього кiлька годин тому знайшла тихо, що сидить тихо в тихому лiсi, далеко вiд цього мiсця. Вона з натовпом iнших чоловiкiв i жiнок iз робiтникiв рвонулася вперед. Нед Сойєр був збитий з нiг. Його штовхнули. Його побили. Згодом було сказано - це було пiд присягою продавцем канцелярських товарiв у Берчфiлдi та двома заступниками шерифа, - що командир солдатiв не стрiляв того ранку доти, доки не напали комунiсти. Були й iншi пострiли... деякi пострiли виходили iз страйкарiв... багато хто з страйкарiв були горцями... у них теж була зброя...
  Солдати не стрiляли. Нед Сойєр зберiг розум. Хоча його збивали з нiг i штовхали, вiн пiдвiвся на ноги. Вiн змусив солдата дубинити зброю. Багато страйкарiв були збитi з нiг внаслiдок стрiмкого наступу солдатiв. Деякi були побитi й у синцях. Страйкарiв вiдiгнали через мiст i через дорогу в табiр, а пiзнiше того ж ранку всiх трьох лiдерiв, з кiлькома страйкуючими, всiх побитих... у яких були синцi i у яких були такими дурнями, що залишилися в таборi... багато хто бiг у пагорби за табором... були вивезенi з табору... пiзнiше були засудженi до ув'язнення. Тiло Реда Олiвера було вiдправлено додому до його матерi. У кишенi вiн мав листа вiд його друга Нiла Бредлi. Це був лист про Нiла та його любов до шкiльної вчительки - аморальний лист. Це був кiнець комунiстичного страйку. Через тиждень млин у Берчфiлдi знову запрацював. Не було жодних проблем iз залученням великої кiлькостi робiтникiв.
  *
  РЕД ОЛIВЕР був похований у Ленгдонi, штат Джорджiя. Його мати вiдправила його тiло додому з Берчфiлда, i багато жителiв Ленгдона прийшли на похорон. Хлопчик - молодик - запам'ятався там таким славним хлопчиком - розумним хлопчиком - чудовим гравцем у м'яч - його вбили пiд час комунiстичного бунту? "Чому? Що?"
  Цiкавiсть привела жителiв Ленгдона на похорон Реда. Вони були спантеличенi.
  "Що, молодий Ред Олiвер комунiст? Я не вiрю в це".
  Етель Лонг iз Ленгдона, нинi мiсiс Том Рiддл, не пiшла на похорон Реда. Вона сидiла вдома. Пiсля замiжжя вона i її чоловiк не говорили про Реда i не говорили про те, що трапилося з ним у Берчфiлдi, в Пiвнiчнiй Каролiнi, але одного разу вночi, влiтку 1931 року, через рiк пiсля похорону Реда, коли вiдбулася раптова сильна гроза - така сама, як у ту нiч, коли Ред вирушив до тiєї ночi, коли Ред вирушив до тiєї ночi, коли Ред вирушив до тiєї ночi, коли Ред вирушив до Ендо. на машинi. Була пiзня нiч, i Том Рiдл був у своєму офiсi. Коли вiн прийшов додому, дощ барабанив по стiнах його будинку. Вiн сiв читати газету. Марно вмикати радiо. Радiо такої ночi марно - занадто багато перешкод.
  Це сталося - його дружина сидiла поруч iз ним i читала книгу, але раптом встала. Вона пiшла та взяла плащ. Тепер вона мала власну машину. Коли вона пiдiйшла до дверей, Том Рiдл пiдвiв очi i заговорив. - Якого бiса, Етель, - сказав вiн. Вона зблiдла i не вiдповiла. Том пiшов за нею до дверей будинку i побачив, як вони бiгли через двiр до гаража Рiддла. Вiтер трiпав гiлки дерев над головою. Iшов сильний дощ. Раптом блиснула блискавка i розкотився грiм. Етель вигнала машину з гаража та поїхала. День був ясний. Верхню частину автомобiля було опущено. То була машина спортивної моделi.
  Том Рiддл так i не розповiв своїй дружинi про те, що сталося тiєї ночi. Нiчого особливого не сталося. Етель на шаленiй швидкостi поїхала своєю машиною з мiста до села.
  Плотва в Ленгдонi, штат Джорджiя, це пiщано-глинянi дороги. У хорошу погоду це гладкi та хорошi дороги, але у сиру погоду вони пiдступнi та ненадiйнi. Дивно, що Етель не вбили. Вона люто проїхала своєю машиною кiлька миль путiвцями. Шторм продовжувався. Машину винесло на проїжджу частину та винесло за межi дороги. Це було у канавi. Воно вистрибнуло. Якось вона просто не змогла перейти мiст.
  Її охопила якась лють, наче вона ненавидiла машину. Вона була наскрiзь мокрою, i її волосся було безладно. Її намагалися вбити? Вона не знала де знаходиться. Одного разу пiд час поїздки тiєї ночi вона побачила чоловiка, що йшов дорогою i несе лiхтар. Вiн кричав на неї. "Iди до бiса!" - кричала вона. Насправдi це країна безлiчi бiдних фермерських будиночкiв, i час вiд часу, коли блищала блискавка, вона могла бачити будинок неподалiк дороги. У темрявi було кiлька далеких вогнiв, схожих на зiрки, що впали на землю. В одному будинку неподалiк мiста за десять миль вiд Ленгдона вона почула, як тоне жiнка.
  Вона замовкла i повернулася до будинку чоловiка о третiй годинi ночi. Том Рiдл пiшов спати. Вiн був проникливим i здiбним людиною. Вiн прокинувся, але нiчого не сказав. Вiн та його дружина спали у рiзних кiмнатах. Того вечора вiн не розповiв їй про її поїздку, а потiм не спитав, де вона була.
  КIНЕЦЬ
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"