2

     АНОТАЦІЯ

     Сокірко О.Г. Держава та військо Козацького Гетьманату в добу

     Мілітарної революції (1648 — 1764 рр.). — Кваліфікаційна наукова праця на

     правах рукопису.

     Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за

     спеціальністю 07.00.01 — історія України. — Київський національний

     університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2025.

      

     Дисертація присвячена системному аналізу складових військово-

     політичного устрою Козацького Гетьманату в контексті модернізаційних змін

     раннього Нового часу. В центрі дослідження є політика владних еліт в сфері

     військового будівництва, еволюція військових інститутів Козацького

     Гетьманату, як складових елементів військово-політичної системи, поширення

     нових воєнних технологій і практик, військові реформи та їх зв’язок із

     політичними процесами в контексті теорії Мілітарної революції. Розвиток

     державних і військових інститутів Гетьманщини розглядається в їх

     нерозривному зв’язку в контексті війн і динамічних змін у військовій справі

     ранньомодерного часу. Фокус дослідження зосереджено на військових

     інститутах, сукупність яких утворювала військово-політичну систему

     Козацького Гетьманату (Війська Запорозького). Проаналізовано мілітарні

     інститути, механізми їх дії та взаємодії з метою відстеження того, як і наскільки

     ефективно гетьманат міг мобілізовувати воєнні ресурси для потреб свого

     існування, вплив мілітарних інститутів і війни на політичну модель держави,

     соціально-економічні процеси.

     Хронологічні межі зумовлені початком Козацької революції в 1648 р. й

     процесу створення державних, політичних і мілітарних інститутів Козацького

     Гетьманату (нижня межа), а також ліквідацією інституту гетьманської влади в

     1764 р., як політичних і військових очільників Гетьманщини, що поклало

     початок процесу ліквідації її державних і військових інститутів Російською

     імперією (верхня межа).

     3

     Територіальні межі визначені кордонами Козацького Гетьманату від часу

     його виникнення як державного утворення й подальшими змінами

     територіального складу, пов’язаними із розколом на два окремих гетьманати й

     фактичним збереженням суверенітету Лівобережною Гетьманщиною в

     подальшому.

     Актуальність обраної для дослідження проблеми полягає в тому, що

     Козацький Гетьманат (Військо Запорозьке, Гетьманщина), що виник в результаті

     Козацької революції середини XVII ст., був створений спільнотою професійних

     військових — козаками — та структурований для потреб ведення війни.

     Оскільки ця держава витворила унікальний симбіоз військових і політичних

     структур, видається надзвичайно важливим дослідження мілітарних інститутів

     Козацького Гетьманату та їхнього зв’язку із політичним устроєм. Період XVII —

     XVIII ст. був позначений інтенсивним розвитком нових воєнних технологій,

     виникненням професійних регулярних армій, змінами в характері й масштабах

     війн, котрі в сучасній історіографії окреслюють як Мілітарну революцію

     (Military Revolution). Це спонукає до аналізу виникнення, розвитку й

     трансформації військово-політичних інститутів Козацького Гетьманату в

     контексті нових тенденцій у військовому та державному будівництві, що постали

     в період його існування.

     Наукова новизна полягає у постановці та розробці актуальної проблеми,

     котра не знайшла висвітлення в історіографії й дослідження якої дозволяє

     глибше зрозуміти специфіку історії Козацького Гетьманату в європейському

     контексті. У дисертації використано велику джерельну базу, яка умовно

     поділяється на писемні, зображальні та речові джерела, що в своїй сукупності

     дозволяють всебічно відстежити й проаналізувати імпліцитні та експліцитні

     явища та процеси у військово-політичній системі Козацького Гетьманату,

     реконструювати її головні мілітарні інститути.

     В дисертації доведено, що Козацький Гетьманат був структурований для

     потреб ведення війни та увібрав у себе мілітарні риси й практики запорозького та

     4

     реєстрового козацтва, а також досвід руської шляхти що приєдналася до

     повстання 1648 р. Козацьке військо дало головні формотворчі елементи для

     політичної системи гетьманату, його адміністративного й територіального

     устрою, командна номенклатура козацького війська перетворилася на ієрархію

     державних урядів, а саме козацьке військо стало ядром збройних сил. Структуру

     збройних сил вперше законодавчо окреслив Гадяцький трактат 1658 р. Вона мала

     складатися з козацького і найманого війська, а також корпусу артилерії, з чітко

     встановленими джерелами забезпечення кожної формації, верховне

     командування якими належало гетьману. Ця структура в загальних рисах

     збереглася до кінця XVIII ст.

     Тривала війна з Річчю Посполитою за суверенітет Гетьманщини, що

     поступово втягнула в конфлікт довкола неї сусідні держави, продемонструвала

     необхідність перебудови гетьманської армії й створенні в її структурі постійних

     формувань, котрі б компенсували недоліки козацького ополчення й повстанських

     загонів. Непристосованість козацького війська до ведення затяжних воєн,

     соціальне розшарування та поляризація політичних інтересів призводили до

     поступової втрати ним боєздатності. Значною мірою цей чинник поглибив

     внутрішньополітичну кризу Гетьманщини, сприяючи її розколу на два

     гетьманати в 1663 р.

     Війни та політична нестабільність періоду Руїни поглибили кризу

     станового козацького ополчення й пришвидшили пошуки оптимальної моделі

     найманої армії. Орієнтація на місцеві організаційні моделі та ресурси дозволила

     гетьманам створити боєздатну найману армію, котра стала ефективною силою у

     відбитті зовнішніх загроз і надійною опорою центральної влади всередині

     країни. Апробовану гетьманом П.Дорошенком модель постійної армії було

     запозичено в Лівобережній Гетьманщині, де в останній чверті XVII століття вона

     розвинулася в окреме від козацького охотницьке (наймане) військо. При цьому

     козацьке ополчення залишалося основним ядром армії, а його верхівка тримала в

     своїх руках політичний провід держави.

     5

     Враховуючи високий ступінь мілітаризації суспільного устрою

     Гетьманщини існуючі збройні сили були цілком боєздатними й ефективними з

     огляду на воєнну ситуацію в регіоні. Водночас сформована військово-політична

     модель гетьманату стала заручницею суспільно-політичної стабілізації, що

     запанувала з останньої чверті XVII століття. Гетьманщина отримала військову й

     зовнішню протекцію Московської держави. Гетьмани в обмін на досить значні

     владні прерогативи зрікалися прагнень до абсолютизації своєї влади й

     отримували право на утримання відносно невеликого найманого війська.

     Фінансування професійної армії, а також акордних потреб війн із турками й

     татарами, здійснювалося за рахунок громіздкої та децентралізованої системи

     податків, зборів і натуральних повинностей. Більша їхня частина лишалася в

     руках регіональних еліт, інша потрапляла до гетьманської скарбниці, лише

     частково витрачаючись на військові потреби. Наявність величезного резерву

     неосвоєних чи слабко заселених земель дозволяла справно утримувати козацьке

     ополчення на засадах ленної системи. Водночас це не створювало для держави

     критичної необхідності встановлення монополії на насильство й контролю над

     обігом людських ресурсів для поповнення війська, як це було на Заході Європи.

     Протистояння зі східними арміям витворило специфічну тактику й стратегію,

     поділ війська, в якому первісно переважала піхота, яка, однак не була головною

     дієвою силою на полях битв, поступаючись кавалерії, й не потребували

     постійного розвитку й модернізації військової інфраструктури та вдосконалення

     фортифікацій. Ця модель цілком узгоджувалася з моделлю Козацького

     Гетьманату й в цілому справно функціонувала в умовах ведення наступальних і

     оборонних війн на Півдні кінця XVII ст.

     Північна війна 1700-1721 рр. та зростання могутності Росії, задіяність

     козацького війська на нових фронтах супроти незнаних доти супротивників і

     форм ведення війни, порушили цю крихку рівновагу, на яку козацькі еліти не

     мали адекватної й своєчасної відповіді. Вступ Гетьманщини в Північну війну на

     боці Росії, початок модернізаційних реформ Петра І, котрі припали на початок

     XVIIІ ст., змінили ситуацію кардинальним чином. Російський уряд прагнув

     6

     тіснішої інтеграції та реформування військових інститутів Гетьманату, що відтак

     ставило під загрозу й політичний устрій і прерогативи козацької еліти. Лише

     антимосковський виступ Івана Мазепи у 1708-1709 рр., послідовний опір

     імперському централізму його наступників, а також внутрішні проблеми імперії

     та невизначеність її курсу щодо автономії Гетьманщини на деякий час відклали

     справу її інкорпорації.

     З’ясовано, що після створення козацьким станом власної держави

     (Гетьманщини) в середині XVII ст., козацьке військо почало перетворюватися на

     станове ополчення, організоване за територіальним принципом. Організаційна

     полково-сотенна структура війська була результатом синтезу традицій

     військового устрою Запорозької Січі та реєстрового козацького війська. Система

     військового управління та урядів мала звичаєвий характер і сформувалася

     переважно на основі традицій і практик реєстрового війська першої половини

     XVII ст. До традиційної старшинської номенклатури наприкінці XVII ст.

     долучилося також «значне військове товариство» (бунчукові й значкові

     товариші), котрі грали допоміжну роль в управлінні військом,

     трансформувавшися в наступному столітті в привілейовану групу старшин без

     посад, своєрідний прообраз «нової шляхти» Гетьманщини. Водночас склалися

     передумови для юридичного врегулювання ієрархічної системи старшинських

     урядів та правил їх надання, котрі були втілені в т.зв. «малоросійських табелях

     про ранги» (1742 р., 1756 р.).

     Доведено, що створення в Гетьманщині найманої армії було продиктоване

     необхідністю мати постійне професійне військо в умовах поступової втрати

     боєздатності козацьким ополченням яке становило організаційне ядро збройних

     сил і головний елемент військово-політичної системи гетьманату. Створення

     найманої армії зіткнулося з кількома труднощами й перешкодами, пов’язаними з

     одного боку із опором з боку козацької старшини, що не бажала мілітарного

     посилення гетьманів, з іншого боку з нестабільністю фінансово-економічної бази

     для утримання найманців. Все це призвело до того, що наймане військо

     7

     Гетьманщини лишалося допоміжним контингентом при козацькому війську, що

     продовжувало лишатися кількісно переважаючою основою збройних сил. Це

     поєднання дозволяло доволі успішно вести оборонні війни з традиційними

     супротивниками — турками й татарами. Однак воно виявилося абсолютно

     непридатним у воєнних зіткненнях із регулярними арміями в які Гетьманщину

     було втягнуто на початку XVIII ст.

     Встановлено, що розвиток артилерії в Козацькому Гетьманаті не

     відзначався динамізмом, відтворюючи ті форми управління й організації, котрі

     склалися в першій половині — середині XVII ст. В цілому, стан артилерії

     відповідав наявним воєнним потребам, коли основними противниками

     гетьманської армії були поляки, а згодом татари й турки. Характер розвитку

     фортифікацій в Гетьманщині залежав від специфіки географічного простору та

     стратегії ведення воєнних дій в регіоні. Фортеці служили тимчасовим

     прихистком для мирного населення під час татарських набігів і опорними

     пунктами польових армій, де зберігалися запаси продовольства, боєприпасів і

     артилерія. Тривалі облоги були рідкісним явищем, тому гетьманське правління

     піклувалося лише про підтримання укріплень у належному стані, практично не

     провадячи якихось масштабних модернізацій. Відчутним недоліком оборонної

     політики Гетьманщини була відсутність гарнізонних військ та системи їх

     забезпечення й утримання. Їх брак призвів до надмірного покладання на

     московські гарнізони, котрі стали важелем тиску й плацдармом ліквідації

     автономії Гетьманщини. Постійна російська військова присутність в стратегічно

     важливих містах і фортецях регіону передала в руки імперії контроль над

     фортифікаційним будівництвом, яке впроваджувалося з врахуванням передового

     європейського досвіду й технологій, повністю витіснивши в цій сфері будь-яку

     ініціативу козацьких еліт.

     З’ясовано, що поширення західних воєнних технологій і знань мало в

     Гетьманщині обмежений характер. В умовах тяглих війн зі східними арміями,

     козацька військова еліта вважала доречним покладатися на вже вироблений в

     8

     попередні періоди бойовий досвід і практичні навички, сформовані в умовах

     степової війни, аніж на західноєвропейську систему інтелектуалізованої

     військової освіти й військову літературу. Зміни розпочалися у XVIII ст., коли

     гетьманська армія була втягнута у війни із західноєвропейськими арміями й нові

     тактичні й технічні новації почали поширюватися під впливом зростаючої

     військової присутності Російської імперії. Реформи у військовій сфері періоду

     правління К.Розумовського стали останньою спробою модернізації

     Гетьманщини, що мали на меті зміцнити й впорядкувати її інституційний

     фундамент. За ініціативи гетьмана було впорядковано на регулярних засадах

     організацію, озброєння та спорядження надвірної гвардії, уніфіковано військову

     та державну символіки, реформовано корпус артилерії. В решті галузей

     військової організації зміни (впровадження статутів і муштри, уніфікація

     одностроїв, озброєння та спорядження) носили реактивний характер. Новації,

     пов’язані зі змінами в адміністративному управлінні Гетьманщиною були

     результатом старшинських ініціатив, що прагнули утвердити своє панівне

     становище, як еліти, у військово-політичній системі Гетьманщини. Всі ці зміни,

     як реалізовані, так і плановані, викликали занепокоєння в імперського уряду,

     котрий справедливо вбачав у них ознаки зміцнення української автономії, й в

     кінцевому результаті пришвидшили початок її ліквідації, що розпочався зі

     скасування інституту гетьманської влади в 1764 р.

     Ключові слова: Козацький Гетьманат, Військо Запорозьке, Річ Посполита,

     Російська імперія, Мілітарна революція, збройні сили, військова справа, держава,

     реформи, козацька старшина, козацтво, артилерія, фортифікація, освіта,

     військова література.

     9

     Sokirko O.G. The State and Army of the Cossack Hetmanate during the Military

     Revolution (1648-1764). — Qualifying Academic Paper. Manuscript.

     Thesis for the Doctoral Degree in History, specialty 07.00.01 — History of

     Ukraine. — Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, 2025.

     The qualification work is devoted to systematic analysis of the components of the

     military-political system of the Cossack Hetmanate in the context of modernization

     changes of the Early Modern period. The focus of the study is the policy of the ruling

     elites in the field of military sphere, the evolution of the military institutions of the

     Cossack Hetmanate as components of the military-political system, the spread of new

     military technologies and practices, military reforms and their connection with political

     processes in the context of the theory of the Military Revolution. The development of

     state and military institutions of the Hetmanate is considered in their interconnection

     in the context of wars and changes in warfare of the Early Modern period. The focus of

     the study is on military institutions, which formed the military-political system of the

     Cossack Hetmanate (Zaporozhian Host). Military institutions, mechanisms of their

     action and interaction are analyzed in order to track how and how effectively the

     Hetmanate could mobilize military resources for the needs of its existence, the impact

     of military institutions and war on the political model of the state, and socio-economic

     processes.

     The chronological boundaries of the study are determined by the beginning of

     the Cossack Revolution in 1648. and the process of creating state, political and military

     institutions of the Cossack Hetmanate (lower point), as well as the liquidation of the

     institute of Hetmancy in 1764, as the political and military leaders of the Hetmanate,

     which marked the beginning of the process of liquidating its state and military

     institutions by the Russian Empire (upper point).

      

     The territorial boundaries of the study are determined by the borders of the

     Cossack Hetmanate from the time of its emergence as a state entity and subsequent

     changes in the territorial composition associated with the split into two separate

     10

     Hetmanates and the actual preservation of sovereignty by the Left-Bank Hetmanate in

     the future.

     The relevance of the problem chosen for research lies in the fact that the Cossack

     Hetmanate (Zaporozhian Host, Hetmanshyna), which arose as a result of the Cossack

     Revolution of the mid-17th century, was created by a community of professional

     military men — Cossacks — and structured for the war. Since this state created a

     unique symbiosis of military and political structures, it seems extremely important to

     study the military institutions of the Cossack Hetmanate and their connection with the

     political system. The period of the 17th — 18th centuries. was marked by the intensive

     development of new military technologies, the emergence of professional regular

     armies, changes in the nature and scale of wars, which in modern historiography are

     described as the Military Revolution. This prompts the analysis of the emergence,

     development and transformation of the military-political institutions of the Cossack

     Hetmanate in the context of new trends in military and state building that emerged

     during the period of its existence.

     The scientific novelty lies in the formulation and development of an actual

     problem that has not been covered in historiography and the study of which allows for

     a deeper understanding of the specifics of the history of the Cossack Hetmanate in the

     European context. The dissertation uses a many historical sources, which is

     conventionally divided into written, pictorial, and material sources, which together

     allow us to comprehensively track and analyze implicit and explicit phenomena and

     processes in the military-political system of the Cossack Hetmanate, and to reconstruct

     its main military institutions.

     The dissertation proves that the Cossack Hetmanate was structured for the needs

     of warfare and incorporated military features and practices of the Zaporozhian and

     registered Cossacks, as well as the experience of the Rus' nobility (Shliakhta) who

     joined the 1648 uprising. The Cossack army provided the main formative elements for

     the political system of the Hetmanate, its administrative and territorial structure, the

     command nomenclature of the Cossack army turned into a hierarchy of state

     11

     governments, and the Cossack army itself became the core of the armed forces. The

     structure of the armed forces was first legislatively outlined in the Hadiach Treaty of

     1658. It was to consist of Cossack and mercenary troops, as well as an artillery corps,

     with clearly established sources of support for each formation, the supreme command

     of which belonged to the hetman. This structure was preserved in general features until

     the end of the 18th century.

     The long war with the Polish-Lithuanian Commonwealth for the sovereignty of

     the Hetmanate, which gradually drew neighboring states into the conflict around it,

     demonstrated the need to restructure the Hetmanate's army and create standing

     formations in its structure that would compensate for the shortcomings of the Cossack

     militia and rebel detachments. The Cossack army's unsuitability for waging protracted

     wars, social stratification and polarization of political interests led to its gradual loss of

     combat capability. To a large extent, this factor deepened the internal political crisis of

     the Hetmanate, contributing to its split into two Hetmanates in 1663.

     The wars and political instability of the Ruin period deepened the crisis of the

     estate-based Cossack militia and accelerated the search for the optimal model of a

     standing mercenary army. Focusing on local organizational models and resources

     allowed the hetmans to create a combat-ready mercenary army, which became an

     effective force in repelling external threats and a reliable support for the central

     government in the country. The model of a standing army tested by Hetman P.

     Doroshenko was borrowed in the Left-Bank Hetmanate, where in the last quarter of the

     17th century it developed into a separate free-lanced (mercenary) army. At the same

     time, the Cossack militia remained the main core of the army, and its top held the

     political leadership of the state in its hands.

     Thanks to the high degree of militarization of the social system of the

     Hetmanate, the existing armed forces were quite combat-ready and effective given the

     military situation in the region. At the same time, the formed military-political model

     of the Hetmanate became a hostage to the socio-political stabilization that had

     prevailed since the last quarter of the 17th century. The Hetmanate received military

     12

     and external protection from the Muscovy Tsardom. In exchange for quite significant

     power prerogatives, the Hetmans renounced their aspirations to absolutize their power

     and received the right to maintain a relatively small mercenary army. The financing of

     the professional army, as well as the chord needs of the wars with the Turks and

     Tatars, was carried out at the expense of a cumbersome and decentralized system of

     taxes, fees and duties in kind. Most of them remained in the hands of regional elites,

     the rest went to the Hetman treasury, only partially being spent on military needs. The

     presence of a huge reserve of undeveloped or poorly populated lands allowed the

     Cossack militia to be properly maintained on the basis of the fief system. At the same

     time, this did not create for the state a critical need to establish a monopoly on violence

     and strict control over the circulation of human resources to replenish the army, as was

     the case in Western Europe. The confrontation with the eastern armies created a

     specific tactic and strategy, a division of the army, in which the infantry initially

     prevailed, which, however, was not the main effective force on the battlefields, being

     inferior to the cavalry, and did not require constant development and modernization of

     military infrastructure and improvement of fortifications. This model was fully

     consistent with the model of the Cossack Hetmanate and, on the whole, functioned

     properly in the conditions of offensive and defensive wars in the South of the late 17th

     century.

     The Great Northern War 1700-1721 and the growth of Russia's power, the

     involvement of the Cossack army on new fronts against previously unknown

     opponents and forms of warfare, disrupted this fragile balance, to which the Cossack

     elites did not have an adequate and timely response. The entry of the Hetmanate into

     the Northern War on the side of Russia, the beginning of the modernization reforms of

     Peter I, which fell at the beginning of the 18th century, changed the situation radically.

     The Russian government sought closer integration and reform of the military

     institutions of the Hetmanate, which therefore threatened both the political system and

     the prerogatives of the Cossack elite. Only the anti-Moscow uprising of Ivan Mazepa

     in 1708-1709, the consistent resistance to the imperial centralism of his successors, as

     well as the internal problems of the empire and the uncertainty of its course regarding

     13

     the autonomy of the Hetmanate postponed the matter of its incorporation for some

     time.

     After the Cossacks created its own state in the middle of the 17th century, the

     Cossack army began to transform into an estate militia organized on a territorial basis.

     The organizational regimental and hundred-strong structure of the army was the result

     of a synthesis of the traditions of the military system of the Zaporozhian Sich and the

     registered Cossack army. The system of military command and government was

     customary in nature and was formed mainly on the basis of the traditions and practices

     of the registered army of the first half of the 17th century. The traditional nomenclature

     of the officers at the end of the 17th century was also joined by the bunchuk and badge

     comrades, who played a supporting role in the management of the army, transforming

     in the next century into a privileged group of officers without positions, a kind of

     prototype of the “new nobility” of the Hetmanate. At the same time, the prerequisites

     for the legal regulation of the hierarchical system of the Cossack Officials and the rules

     for their appointment were created, which were created in the so-called "Little Russian

     Tables of Ranks" (1742, 1756).

      

     The creation of a mercenary army in the Hetmanate was dictated by the need to

     have a standing professional army in the conditions of the gradual loss of combat

     capability of the Cossack militia, which constituted the organizational core of the

     armed forces and the main element of the military-political system of the Hetmanate.

     The creation of a mercenary army faced several difficulties and obstacles associated,

     on the one hand, with resistance from the Cossack Officials, who did not want the

     military strengthening of the Hetmans, and on the other hand, with the instability of the

     financial and economic base for maintaining mercenaries. All this led to the fact that

     the mercenary army of the Hetmanate remained an auxiliary contingent of the Cossack

     army, which continued to remain the numerically dominant basis of the armed forces.

     This combination allowed for quite successful defensive wars with traditional

     opponents - the Turks and Tatars. However, it turned out to be completely unsuitable

     14

     in military clashes with regular armies, into which the Hetmanate was drawn at the

     beginning of the 18th century.

     The development of artillery in the Cossack Hetmanate was not characterized by

     dynamism, reproducing the forms of management and organization that had developed

     in the first half - middle of the 17th century. In general, the state of artillery

     corresponded to the existing military needs, when the main enemies of the Hetman

     army were the Poles, and later the Tatars and Turks. The nature of the development of

     fortifications in the Hetmanate depended on the specifics of the geographical space and

     the strategy of conducting military operations in the region. Fortresses served as a

     temporary shelter for civilians during Tatar raids and as strongholds for field armies,

     where food supplies, ammunition and artillery were stored. Long sieges were a rare

     occurrence, so the Hetmanate government cared only about maintaining the

     fortifications in good condition, practically not carrying out any large-scale

     modernizations. A significant shortcoming of the Hetmanate's defense policy was the

     lack of garrison troops and a system for their provision and maintenance. Their lack led

     to excessive reliance on Moscow garrisons, which became a lever of pressure and a

     springboard for the elimination of the Hetmanate's autonomy. The constant Russian

     military presence in strategically important cities and fortresses of the region

     transferred control over fortification construction into the hands of the empire, which

     was implemented taking into account advanced European experience and technologies,

     completely supplanting any initiative of the Cossack elites in this area.

      

     It has been found that the spread of Western military technologies and

     knowledge in the Hetmanate was limited. In the conditions of protracted wars with the

     eastern armies, the Cossack military elite considered it appropriate to rely on the

     combat experience and practical skills already developed in previous periods, formed

     in the conditions of the steppe war, rather than on the Western European system of

     intellectualized military education and military literature. Changes began in the 18th

     century, when the Hetman's army was drawn into wars with Western European armies

     and new tactical and technical innovations began to spread under the influence of the

     15

     growing military presence of the Russian Empire. Reforms in the military sphere

     during the reign of K. Rozumovsky became the last attempt to modernize the

     Hetmanate, which were aimed at strengthening and streamlining its institutional

     foundation. On the initiative of the Hetman, the organization, armament and equipment

     of the court guard were streamlined on a regular basis, military and state symbols were

     unified, and the artillery corps was reformed. In other branches of military

     organization, changes (the introduction of statutes and drills, the unification of

     uniforms, weapons and equipment) were of a reactive nature. Innovations associated

     with changes in the administrative management of the Hetmanate were the result of the

     initiatives of the elders, who sought to establish their dominant position as elites in the

     military-political system of the Hetmanate. All these changes, both implemented and

     planned, caused concern in the imperial government, which rightly saw in them signs

     of strengthening Ukrainian autonomy, and ultimately accelerated the beginning of its

     liquidation, which began with the abolition of the institution of hetman power in 1764.

     Keywords: Cossack Hetmanate, Zaporozhian Host, Polish-Lithuanian

     Commonwealth, Russian Empire, Military Revolution, armed forces, military policy,

     state, reforms, Cossack Officials, Cossacks, artillery, fortification, education, military

     literature.

     16

     СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЙНОГО

     ДОСЛІДЖЕННЯ

      

     Монографія:

     1. Козацький Марс: Держава та військо Козацького Гетьманату в добу

     Мілітарної революції, 1648–1764 [Cossack Mars: the State and the Army of

     the Cossack Hetmanate During the Military Revolution, 1648-1764]. - Київ:

     Темпора, 2023. - 912 с., іл., карт., табл.

     Рецензія: Кондратьєв, І. Рецензія: Сокирко О. Козацький Марс: Держава та військо Козацького Гетьманату в добу Мілітарної революції. 1648–1764. Київ: Темпора, 2023. 912 с., іл., карт., табл. //Сіверянський літопис. — 2024. - № 3. - C. 167–169. Рецензія: Галь Б. Революція, яка відбулася деінде. Рец. на кн.: Сокирко O. Козацький Марс. Держава та військо Козацького Гетьманату в добу Мілітарної революції, 1648—1764. Київ: Темпора, 2023. 912 с. //Український історичний журнал. - 2025. - № 1. - С. 264-269.

      

     Публікації у наукових фахових виданнях України та зарубіжних

     виданнях, що включені до наукометричних баз даних і включені до

     категорії «А»:

     2. Гетьманщина у XVIII ст.: Історична мапа //Український історичний

     журнал. - 2020. - №2. — С.222-225.

     3. At Hetmans’ Service: Natives of the Balkans and Podunavlje in the Mercenary

     Regiments of Cossack Hetmanate in the Mid-Seventeenth through Early-

     Eighteenth Centuries //Hiperboreea. — 2021. - Vol. 8, No. 2. — Р. 227-248.

     4. Репліки османської мілітарної культури у військовому побуті

     Гетьманщини кінця XVII ст. //Східний світ. - 2023. - №4. — С.39-58.

     5. Вetween East and West: Understanding Early Modern Ukraine in: Ukraine's

     Many Faces: Land, People, and Culture Revisited /Ed.by Olena Palko, Manuel

     Férez Gil. - Transcript: Independent Academic Publishing, 2023. — Р.74-82.

     6. Military Reforms during the Hetmancy of Kyrylo Rozumovs’kyi, 1750–64

     //Eighteenth-Century Ukraine: New Perspectives on Social, Cultural, and

     Intellectual History. - Toronto: McGill-Queen’s University Press and the

     Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2023. — P.247-276.

     7. Жовніри на продаж. Вербунок іноземних найманців у Козацькому

     Гетьманаті у 50-70-х рр. 17 ст. //Емінак: науковий щоквартальник. — 2024.

     - № 2 (46). — С.9-28.

     17

     8. Іван Мазепа як ранньомодерний володар //Український історичний журнал.

     — 2024. — № 5 (578). — С. 40—61.

      

     Публікації зарубіжних виданнях, що не включені до наукометричних

     баз даних:

     9. Udział wojska Hetmanatu Lewobrzeżnego w polskiej wojnie sukcesyjnej w

     latach 1733–1735 //Zeszyty naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace

     Historyczne. - №141, z. 3 (2014). - S.641–656.

     10.Jan Sobieski, Ukrainian Cossacks and the Strategy of the Raid War on the

     Ottoman Border //Eastern European History Review. - Nr. 3: Special Issue "The

     Sobieski Family: history, culture and society. Insights between Rome, Warsaw

     and Europe"/ed.by A.Boccolini. - Tuscia, 2020. - P.17-26

     11. Z kozakow u draguny: reformy woyska kozackiego z okresu Wielkiej wojny

     Północnej //Od armii komputowey do narodowej. – Toruń, 2007. – S. 127 – 140.

     12. Устроєві реформи гетьмана Кирила Розумовського та початок кінця

     Козацького Гетьманату //Studia i materiały z historii nowożytnej i najnowszej

     Europy Środkowo-Wschodniej /red. T. Kargol, W. Michałowski. - Kraków —

     Kijów 2020. - Т.1. - S.113–132

     13.La temprana Ucrania Moderna, entre Oriente y Occidente //Descubriendo

     Ucrania : Su pueblo, su historia y su cultura /Manuel Ferez Gil; Olena Palko;

     compilaciónde Olena Palko; Manuel Ferez Gil. - 1a ed. - Beccar: Poliedro

     Editorial de la Universidad de San Isidro, 2022. - P.29-35.

      

     Статті у наукових фахових виданнях України, які відображають

     основні положення дисертаційного дослідження:

     14. Військова політика Івана Мазепи кінця XVII ст. //Вісник Київського

     національного університету ім. Т.Шевченка. — Серія «Історія». — Київ,

     2004. — Вип.71/72. — С.103-108.

     15.Німецькі найманці в гетьманському війську доби Хмельниччини //Етнічна

     історія народів Європи /Київський національний університет ім.

     Т.Шевченка. — Київ, 2004. — Вип.16. — С.141-147.

     16.«Малоросійська ручниця» і переозброєння козацького війська 1728—1750

     рр. //Київська старовина. — 2005. — № 6. — С.3-12.

     17. Муштрові статути гетьманського війська 1756 року //Київська старовина.

     — 2005. — № 5. — С.67 — 81.

     18. Жолдацькі формування в Гетьманщині 1669—1765 рр. //Український

     історичний журнал. — 2006. — № 4. — С.64-77.

     18

     19. Війська українських гетьманів у Полтавській битві 27 червня 1709 р. //

     Український історичний журнал. — 2009. — № 2 (485). — С. 40-51.

     20. Малоросійська регулярна рота 1733–1739 рр. //Київська старовина. —

     2010.— №5 (345). — С. 17-28.

     21. Мобілізаційні можливості гетьманського війська у війні за «польську

     спадщину» 1733—1735 рр. //Вісник Київського національного

     університету імені Тараса Шевченка / Київський національний університет

     імені Тараса Шевченка. — Київ, 2010. — Серія «Історія». - Вип.101. - С.39-

     41.

     22. Гетьманські «німці»: війська іноземного автораменту другої половини

     ХVІІ – початку ХVІІІ ст. //Україна в Центрально-Східній Європі. — К.:

     Інститут історії України НАН України, 2011. - Вип. 11. - С.- 246-265.

     23. Мобілізаційні та оповіщувальні універсали і листи гетьманів середини

     XVII - першої третини XVIII ст. //Спеціальні історичні дисципліни

     /Інститут історії України НАН України. - Київ, 2011. - Вип.19. - С.122-134

     24. Січовики останнього гетьмана: запорозький курінь Кирила Розумовського

     1751 – 1764 рр. //Гілея. Науковий вісник: Зб. наукових праць. – Київ, 2011.

     – Вип.52. – С. 191– 195.

     25. Артилерія козацької держави: створення, розвиток, внутрішня організація

     (1648—1781 рр.) //Український історичний журнал. — 2012. — № 4 (505).

     — С. 35-51.

     26. Канцелярія та архів Генеральної артилерії Гетьманщини середини XVII —

     кінця XVIII ст. //Київська старовина. — 2012.— № 2 (404).— С. 38-50.

     27. «Степенный порядок малороссийских чинов» 1742 р. //Вісник Київського

     національного університету ім.Т.Шевченка. Серія «Історія». – 2015. –

     Вип.5 (123). – C. 52-54

     28. Сокирко О. Міста, фортеці, гарнізони. Фортифікаційно-оборонні стратегії в

     Козацькому Гетьманаті доби "мілітарної революції” //Місто: історія,

     культура, суспільство. Е-журнал урбаністичних студій. - 2017. - № 4. - С.

     89-113.

     29. Східна Європа і концепт «мілітарної революції»: історіографічні

     зауваги //Європейські історичні студії. – 2018. – Вип.9. – C.127-144

     30. Західноєвропейські військові практики і технології в Україні XVIII

     століття //Європейські історичні студії. – Київ, 2019. – Вип.13. – С.183-202.

     31.Драгунські формування в збройних силах Гетьманщини середини — другої

     половини XVII ст. //Сторінки історії. — 2024. — Вип.58. — С.21-40.

     19

     Публікації, які додатково відображають результати дисертаційного

     дослідження:

      

     32.Участь найманого війська в «мазепинському» виступі на тлі подій

     Північної війни (осінь 1708 — літо 1709 рр.) //Україна в Центрально-

     Східній Європі (З найдавніших часів до XVIII ст.) /Інститут історії України

     НАН України. — Київ, 2002. — Вип.2. — С.281-291.

     33. «Одягати і наглядати» (одяг і соціальний статус найманців Лівобережного

     Гетьманату кінця XVII — початку XVIII ст.) //Соціум: Альманах

     соціальної історії /Інститут історії України НАН України. — Київ, 2002. —

     Вип.1. — С.173-188.

     34. Козацьке військо під прицілом модернізації //Соціум: Альманах соціальної

     історії /Інститут історії України НАН України. — Київ, 2003. — Вип.2. —

     С. 101—116

     35. Гетьманщина під царським скіпетром (військове будівництво в Україна

     другої половини XVII — початку XVIII ст.) //Україна та Росія: Проблеми

     політичних і соціокультурних відносин. — Київ: Інститут історії України

     НАН України, 2003. — С.292-322.

     36. Найманець на роздоріжжі: наймане військо Лівобережної України часів

     Мазепи //Mazepa e il suo tempo: Storia, cultura, societa.— Milano, 2004. —

     S.71-101.

     37.Військова організація та воєнне мистецтво українського козацтва (§§ 8.2 —

     8.5) //Історія українського козацтва: Нариси у 2 тт. /Інститут історії

     України НАН України. — Київ: Видавничий дім «Києв-Могилянська

     академія», 2006. — Т.1. — С. 472–514.

     38. Ще раз про передумови та причини повстання Івана Мазепи 1708 р.

     //Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха: Збірник наукових праць. -

     Київ: Інститут історії України НАН України, 2008. — С.81-92.

     39.Наймити в козацькому війську другої половини XVII – середини XVIII ст. (до

     постанови проблеми) //Збірник Харківського історико-філологічного

     товариства. — Харків. 2011. — Т.14. — С.120-128.

     40. "Яко і в інних речах посполитих...": Армії Речі Посполитої та Козацького

     Гетьманату середини XVII-XVIII ст. (спроба паралельного прочитання)

     //Przemiany polityczno-ustrojowe, spoleczne, kulturalno-religijne w prowincji

     Malopolskiej w epoce nowozytnej. - Kraków, 2017. – S.41-43.

     41. На варті булави. Надвірні війська українських гетьманів середини XVII –

     другої половини XVIII ст. – Київ: Темпора, 2018. - 184 с., іл.

     20

     42. Rzeczpospolita szlachecka i rzeczpospolita kozacka: wojskowo-polityczne

     paralele od połowy XVII do końca XVIII stulecia //Polsko-Ukraińska

     Współpraca Wojskowa na Przestrzeni Dziejów. – Oświęcim, 2018. – S. 65-84.

     43. Гарматний парк Лівобережної Гетьманщини першої половини — середини

     XVIII ст. //Історія давньої зброї. Дослідження 2016: Збірник наук.праць

     /Інститут історії України НАН України; Національний військово-

     історичний музей України. - К.: Ін-т історії України, 2017. - С.408-422.

     44. Українські сердюки та османські serden-geçti (до дискусії про етимологію

     та побутування термінів) //Чорноморська минувшина. – Одеса, 2019. -

     №14.– С.3-11.

     45. Inter Arma. Aspekty wojskowe Unii Hadziackiej 1658 roku //Przegląd

     Wschodni. – 2019. - №57. – S.179-202.

     46. Козацький гетьманат і мілітарна революція в ранньомодерній Європі

     середини ХVІІ–ХVІІІ ст. //I Міжнародна наукова конференція «Війна і

     Соціум у середньовічній та ранньомодерній історії Центрально-Східної

     Європи»: Програма та тези доповідей (21–24 жовтня 2020 р., м. Кам’янець-

     Подільський) / Інститут історії України Національної кадемії наук України,

     Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка.

     Київ: НАН України, Ін-т історії України, 2020. – С.87-91.

     47. Наймане військо гетьмана Петра Дорошенка //Academia terra historiae:

     Студії на пошану Валерія Смолія /Інститут історії України НАН України. -

     Книга перша: Простори історії. - Київ, 2020. - С.301-319

     48. Гетьман Іван Мазепа: між війною та дипломатією //Іван Мазепа та

     просторово-часовий колорит його доби. Збірник наукових праць за

     матеріалами однойменного круглого столу, присвяченого 385-й річниці з

     дня народження гетьмана (20 березня 2024 р., м. Київ) /Упоряд. та відп.

     ред. О. Ковалевська. Київ: Академперіодика, 2024. — С. 19-33.

     21

     ЗМІСТ

      

     ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ..................................................................23

      

     ВСТУП...................................................................................................................24

     РОЗДІЛ 1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА

     МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ................................................33

     1.1. Стан наукової розробки проблеми дослідження..............................33

     1.2. Джерельна база дослідження..............................................................42

     1.3. Методологічні засади дослідження....................................................50

     РОЗДІЛ 2. КОЗАЦЬКИЙ ГЕТЬМАНАТ І ЙОГО ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНА

     СИСТЕМА.............................................................................................................60

     2.1. Військо Запорозьке на початку Козацької революції середини XVII

     ст...................................................................................................................60

     2.2. Гетьманське кварцяне військо і проєкт Князівства Руського (1657 —

     1659 рр.).......................................................................................................79

     2.3. Козацький Гетьманат і його військо в 1660 — 1700 рр................. 92

     2.4. Держава і армія Козацького Гетьманату в добу модернізаційних

     реформ 1700 — 1735 рр............................................................................112

     РОЗДІЛ 3. КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО.....................................................................134

      

     3.1. Структура війська...............................................................................135

     3.2. Система військового управління та урядів......................................148

     3.3. Козацький реєстр, землеволодіння та мобілізація..........................168

     3.4. Наймити в козацькому війську.........................................................180

     3.5. Виборне козацтво й реформа 1735-1736 рр.....................................185

     3.6. Спроби впровадження уніфікації та регулярних засад козацької

     служби 1728-1749 рр.................................................................................190

     РОЗДІЛ 4. НАЙМАНІ, НАДВІРНІ ТА ПРИВАТНІ ВІЙСЬКА......................201

     4.1. Початки найманих формувань 1648 — 1659 рр..............................202

     4.2. Наймані війська в 1660 — 1676 рр...................................................211

     22

     4.3. Охотницьке (наймане) військо лівобережних гетьманів 1669-1726

     рр................................................................................................................222

     4.4. Компанійські полки в 1727 — 1764 рр............................................238

     4.5. Гетьманське надвірне військо та надвірні почти козацької старшини..............................................................................................................246

     РОЗДІЛ 5. АРТИЛЕРІЯ.......................................................................................272

     5.1. Структура й організація Генеральної та полкових артилерій........272

     5.2. Канцелярія Генеральної артилерії....................................................280

     5.3. Артилерійська обслуга.......................................................................283

     5.4. Постачання артилерії, виробництво пороху й боєприпасів...........286

     5.5. Гарматний парк...................................................................................298

      

     РОЗДІЛ 6. ФОРТИФІКАЦІЙНО-ОБОРОННІ СТРАТЕГІЇ.............................308

     РОЗДІЛ 7. ВІЙСЬКОВА ОСВІТА ТА ЛІТЕРАТУРА......................................336

     7.1. Військова освіта й вишкіл..................................................................337

     7.2. Військова література...........................................................................350

      

     РОЗДІЛ 8. ВІЙСЬКОВІ РЕФОРМИ ГЕТЬМАНА К. РОЗУМОВСЬКОГО 1750 — 1764 рр...................................................................................................................367

     8.1. Проєкти впорядкування посадових рангів........................................369

     8.2. Гетьманська гвардія.............................................................................377

     8.3. Козацький статут 1756 р......................................................................385

     8.4. Впровадження уніфікованих одностроїв, зброї та символіки.........393

     8.5. Реорганізація артилерії........................................................................402

     8.5. Проєкти реформування військово-політичного устрою...................405

      

     ВИСНОВКИ...........................................................................................................414

     СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ..............................426

      

     ДОДАТКИ..............................................................................................................481

     23

     ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

      

     АЗР — Акты, относящиеся к истории Западной России

     Акты ЮЗР — Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России

     арк. — аркуш

     Архив ЮЗР — Архив Юго-Западной России

     д. — дело

     зв. — зворот аркуша/об. — обратная сторона листа

     ИМР — Источники малороссийской истории

     кн. — книга

     л. — лист

     НБУВ. ІР — Національна бібліотека України ім.В.Вернадського. Інститут Рукопису

     оп. — опис

     РГА ВМФ — Российский государственный архив Военно-морского флота

     РГАДА — Российский государственный архив древних актов

     РГБ. ОР — Российская государственная библиотека. Отдел рукописей

     РГВИА — Российский государственный военно-исторический архив

     спр. — справа

     т. — том

     ф. — фонд

     ЦДІАК України — Центральний державний історичний архів України в м. Києві

     ч. — частина, часть

     24

     ВСТУП

      

     Актуальність теми дослідження. Війна є екзистенційною реальністю

     сучасного світу й того історичного шляху, який пройшло людство, ступивши на

     шлях цивілізаційного розвитку. Військовий чинник завжди був дієвим у постанні

     та занепаді держав, націй і етносів, зміні політичних систем, економічних

     моделей, ідеологій, розвитку технологій. Особливо актуальним це є щодо історії

     України, територія якої завжди була одним з ключових регіонів на геополітичній

     карті Європи, ареною війн. Збройні сили та воєнні конфлікти завжди грали

     формотворчу роль в історії державності, формували політичні еліти, впливали на

     економіку, суспільні відносини.

     Яскравим прикладом цього є історія Козацького Гетьманату

     (Гетьманщини), який виник в результаті Козацької революції середини XVII ст.

     Ця держава (самоназва — Військо Запорозьке) була створена не лише

     спільнотою професійних військових, якими були козаки, але й значною мірою

     структурована для потреб ведення війни. Головні державні інститути

     Гетьманщини (адміністративно-територіальний устрій, владні інститути,

     управлінська ієрархія) наслідували структурно-функціональні риси козацького

     війська. Оскільки ця держава витворила унікальний симбіоз військових і

     політичних структур, видається надзвичайно важливим дослідження мілітарних

     інститутів Козацького Гетьманату та їхнього зв’язку із політичним устроєм. При

     цьому слід враховувати, що період XVII — XVIII ст. був позначений

     інтенсивним розвитком нових воєнних технологій, виникненням професійних

     регулярних армій, змінами в характері й масштабах війн, котрі значною мірою

     визначали першість держав й призвели до військово-політичного та

     економічного домінування Європи над рештою світу. Сукупність цих нових

     тенденцій та їх вирішальний вплив на історію Європи в сучасній історіографії

     окреслюють концептом Мілітарної революції (Military Revolution). Це спонукає

     до аналізу виникнення, розвитку й трансформації військово-політичних

     25

     інститутів Козацького Гетьманату в контексті нових тенденцій у військовому та

     державному будівництві, що постали в період його існування. Такий аналіз,

     поставлений на рівень самостійної наукової проблеми, ще не проведений у

     вітчизняній історіографії й дозволить глибше осягнути особливість політичної

     історії Гетьманщини в загальноєвропейському контексті.

     Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема

     дисертаційного дослідження пов’язана з проблематикою, що розробляється

     кафедрою давньої та нової історії України Київського національного

     університету імені Тараса Шевченка. Дисертацію виконано в межах комплексних

     науково-дослідних тем історичного факультету: «Історія української державності

     нової та новітньої доби» (№ 06БФ046-01), «Україна в загальноєвропейських

     історичних процесах: пошуки цивілізаційного вибору» (16БФ046-01) та «Людина

     українського середньовіччя та модерної доби» (16БФ046-01).

     Мета дисертаційного дослідження полягає в системному аналізі

     складових військово-політичного устрою Козацького Гетьманату в контексті

     Мілітарної революції періоду раннього Нового часу.

      

     Відповідно до поставленої мети визначено основні завдання

     дослідження:

     - проаналізувати стан наукової розробки теми в українській та

     зарубіжній історіографії;

     - охарактеризувати основні групи джерел з досліджуваної теми;

     - визначити методологічні підходи, дослідницький інструментарій і

     термінологію дослідження;

     - встановити роль мілітарних чинників у становленні й розвитку

     військово-політичної моделі Гетьманщини, причини й характер її змін в

     контексті геополітичних і воєнних викликів другої половини XVII – середини

     XVIІІ ст.

     26

     - з’ясувати місце й внутрішню структуру козацького війська у

     військово-політичній системі Гетьманщини, систему управління та військових

     урядів, порядок відбування козаками військової повинності, рівень боєздатності

     війська та заходи гетьманського та імперського урядів з його впорядкування;

     - визначити передумови та причини розбудови постійної професійної

     армії, встановити чисельність, склад, організацію, фінансування, тактику,

     озброєння та бойову діяльність найманих формувань, заходи гетьманів по їх

     організаційному впорядкуванню, вербунку, забезпечення та використання в

     контексті зміцнення й модернізації збройних сил Гетьманщини;

     - реконструювати організаційні засади, форми забезпечення,

     гарматний парк, рівень технічної оснащеності й боєздатності артилерії

     Гетьманщини в контексті технологічних і організаційних новацій;

     - відстежити й проаналізувати основні тенденції оборонного

     будівництва на теренах Гетьманщини, його місце у воєнній політиці козацької

     еліти, роль у мілітарній політиці Московського царства та Російської імперії в

     контексті фортифікаційних трендів ранньомодерної Європи;

     - з’ясувати стан знань і використання в збройних силах Гетьманщини

     традиційних та новітніх воєнних практик і технологій, розвиток військової освіти

     та вишколу, обіг спеціальної військової літератури;

     - реконструювати передумови та перебіг військових реформ гетьмана

     К.Розумовського, їх зв’язок із модернізаційними змінами в Гетьманщині,

     наслідки для її військово-політичного устрою.

     Об’єктом дослідження військово-політична система Козацького

     Гетьманату в контексті модернізаційних змін раннього Нового часу.

     Предметом дослідження є політика владних еліт в сфері військового

     будівництва, еволюція військових інститутів Козацького Гетьманату, як

     складових елементів військово-політичної системи, поширення нових воєнних

     27

     технологій і практик, військові реформи та їх зв’язок із політичними процесами в

     контексті теорії Мілітарної революції.

     Хронологічними межами дослідження є період 1648 — 1764 рр. Нижня

     хронологічна межа зумовлена початком Козацької революції й процесу

     створення державних, політичних і мілітарних інститутів Козацького Гетьманату

     (Гетьманщини). Верхня межа позначає ліквідацію інституту гетьманів, як

     політичних і військових очільників Гетьманщини та початок процесу ліквідації її

     державних і військових інститутів Російською імперією. При з’ясуванні

     історичних передумов і наслідків окремих складових досліджуваної проблеми, її

     аналіз інколи виходить за межі окресленої хронології.

     Географічні межі дослідження визначені кордонами Гетьманщини

     (Війська Запорозького) від часу її виникнення як державного утворення й

     подальшими змінами її територіального складу, пов’язаними із її розколом на

     два окремих гетьманати (1663 р.) й фактичним збереженням суверенітету

     Лівобережною Гетьманщиною в подальшому. В історико-географічному та

     історико-культурному аспектах ці території належать до Правобережної

     Лівобережної та Центральної України 1.

     Методологія дослідження зумовлена її предметом і завданнями. Розвиток

     державних і військових інститутів Гетьманщини розглядається в їх

     нерозривному зв’язку в контексті війн і динамічних змін у військовій справі

     ранньомодерного часу, окреслених концептом Мілітарної революції.

     Методологічний фокус дослідження зосереджено на військових інститутах,

     сукупність яких утворювала військово-політичну систему Козацького

     Гетьманату (Війська Запорозького). Аналізу підлягатимуть не лише структури,

     але й механізми їх дії та взаємодії з метою відстеження того, як і наскільки

     ефективно гетьманат міг мобілізовувати воєнні ресурси для потреб свого

     існування, вплив мілітарних інститутів і війни на політичну модель держави,

     соціально-економічні процеси. Крім того, в дослідженні було застосовано

      

     1 Заставний Ф. Українські етнічні землі. — Львів, 1993. — С.119-122, 161-162.

     28

     дескриптивний (описовий), історико-генетичний, історико-типологічний,

     біографічний, просопографічний, компаративний, проблемно-хронологічний і

     статистичний методи, методики історичного аналізу, синтезу й порівняння, а

     також прийоми джерелознавчої критики. Окреслені вище методи дозволили

     з’ясувати:

     - дескриптивний: реконструювати й створити аналітичний опис складових

     військово-політичної системи Гетьманщини, заходів політичної еліти в сфері

     військового будівництва;

     - історико-генетичний: з’ясувати витоки окремих мілітарних інститутів,

     урядів і військово-служилих груп;

     - історико-типологічний: з’ясувати структурно-функціональну

     приналежність окремих складових збройних сил Гетьманщини найманих,

     надвірних і приватних формувань);

     - біографічний: простежити кар’єрні траєкторії старшин найманого військ,

     надвірних формувань і артилерії;

     - просопографічний: встановити характеристики окремих військово-

     служилих груп (неурядової старшини, старшинського корпусу найманого

     війська, військових служителів);

     - проблемно-хронологічний: виявити періоди, характер і напрями змін у

     сфері військового будівництва Гетьманщини, окремих складових збройних сил;

     - статистичний: оприявнити кількісні коливання козацького та найманого

     війська, частотності й кількості надання титулів неурядової старшини, порядок

     витрат окремих категорій військового бюджету Гетьманщини.

     Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у постановці та

     розробці актуальної проблеми, дослідження якої дозволяє глибше зрозуміти

     специфіку історії Козацького Гетьманату в європейському контексті. Особистий

     внесок автора полягає у наведених нижче результатах, положеннях і висновках,

     які виносяться на захист:

     29

     Вперше:

     - у вітчизняній історіографії застосовано концепцію Мілітарної революції

     для структурно-функціонального аналізу військово-політичного устрою

     Гетьманщини;

     - запропоновано системну картину військового будівництва Гетьманщини

     в контексті військово-політичної історії Європи раннього Нового часу;

     - з’ясовано характер, цілі та напрямки державної політики в галузі

     військового будівництва, в т.ч. військові реформи гетьманів Д.Апостола та

     К.Розумовського;

     - висвітлено поширення європейських воєнних технологій і практик на

     розвиток військової справи Гетьманщини;

     - обґрунтовано зміни характеру військового будівництва в контексті

     процесу обмеження автономії Гетьманщини Московським царством і Російською

     імперією;

     - отримано й проаналізовано статистичні данні щодо змін чисельності

     козацького війська, приватних формувань, кількісних характеристик гарматного

     парку;

     - реконструйовано еволюцію організаційної структури, постачання та

     забезпечення Генеральної артилерії Гетьманщини, Канцелярії Генеральної

     артилерії;

     - введено до наукового обігу та проаналізовано муштрові інструкції та

     мобілізаційні універсали козацького війська, проєкти військових реформ і

     табелів про ранги козацької старшини.

     Удосконалено:

     - висновки щодо особливостей організаційних засад і стану боєздатності

     козацького війська в контексті соціально-політичних та економічних змін;

     30

     - данні щодо складу, організації, чисельності та стану боєздатності

     найманих формувань в збройних силах Гетьманщини;

     Отримали подальший розвиток:

     - дослідження військово-служилих корпорацій козацького стану,

     військових функцій неурядової старшини (бунчукових і значкових товаришів),

     генеральних та полково-сотенних старшин (осавулів, обозних, хорунжих,

     полковників і сотників);

     - вивчення історії козацького та найманого війська Гетьманщини;

     - аналіз використання фортифікаційних технологій Нового часу в

     оборонному будівництві Гетьманщини;

     Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що

     дисертаційне дослідження містить матеріали, узагальнення й висновки, які

     можуть бути використані для теоретичного забезпечення розробки стратегій

     військово-політичного будівництва. Матеріали дисертації можуть знайти

     застосування у викладанні у закладах вищої освіти курсів з історії України та

     Європи, військової історії, соціальної історії, державного управління,

     спеціальних історичних дисциплін, військово-патріотичному вихованні

     військовослужбовців та молоді, підготовці узагальнюючих праць і довідкових

     видань з історії України.

     Особистий внесок здобувача. Усі наукові результати, положення,

     узагальнення та висновки, викладені в дисертації, отримані автором самостійно.

     Усі публікації за темою дисертаційного дослідження виконані ним одноосібно.

     Апробація результатів дисертації. Результати, положення та висновки

     дисертації були представлені на міжнародних та всеукраїнських наукових

     конференціях і школах: «“Вірність-Зрада” у сприйнятті середньовічних і

     ранньомодерних соціумів» (Кам’янець-Подільський, жовтень 2004 р.), «Od armii

     komputowej do narodowej — ІІ» (Торунь, Польща, грудень 2005 р.), «Od armii

     komputowej do narodowej — ІІІ» (Торунь, Польща, грудень 2007 р.), «Северная

     31

     война и страны Европы (к 300-летию битвы при Лесной)» (Могилів, Білорусія,

     жовтень 2008 р.), «Конотопська битва: міфи і реалії в східноєвропейській історії»

     (Київ, червень 2009 р.), «Полтавська битва в історичній долі України, Росії,

     Швеції» (Полтава, червень 2009 р.), «Гетьман Іван Мазепа: постать, доба,

     оточення» (Варшава, Польща, 21 травня 2010 р.) «Берестецька битва 1651 р. в

     історії України і Польщі: дискусійні питання» (Луцьк-Берестечко, 6-7 червня

     2011 р.), «Українська гетьманська держава на соціо-політичній мапі

     ранньомодерної Європи» (Київ, 10 жовтня 2014 р.), “Спільні перемоги.

     Польсько-українське воєнне партнерство” (Київ, 16 грудня 2015 р.), VII

     Всеукраїнська науково-практична конференція Кам’янець-Подільського

     державного історичного музею-заповідника, присвячені 65-й річниці від дня

     народження М.Б.Петрова (1952-2008) та 110-й річниці від дня народження О.

     Ольжича (Олега Олександровича Кандиби) (1907-1944) (Кам'янець-Подільський

     11 жовтня 2017 р.), “Українська революція XVII століття: історична подія,

     пам'яттєві практики та історіографічні дискурси” (Київ, 30 жовтня 2017 р.),

     «Przemiany polityczno-ustrojowe, społeczne, kulturalno-religijne w prowincji

     Małopolskiej w epoce nowożytnej» (Краків, Польща, 8-10 листопада 2017 р.),

     «Великий проект. Конференція до 360-річчя Гадяцької унії 1658-2018» (Гадяч, 16

     вересня 2018 р.), «Війна і Соціум у середньовічній та ранньомодерній історії

     Центрально-Східної Європи» (Кам’янець-Подільський, 21–24 жовтня 2020 р.),

     “Київ і Київщина в часи Великої Північної війни: люди, події, пам’ятки” (Київ,

     29 жовтня 2021 р.), “Війна та насилля в історії ранньомодерних Європи й

     України: антропологічний, соціальний і політико-ідеологічний виміри” (Київ, 16

     вересня 2022р.), «Current approaches and modern technologies in the historiography

     and source research of Latvian history and cultural heritage» (Латвія, Рига, 25 — 30

     червня 2023 р.), «Rethinking empires, colonialism and great power politics:

     eigheenth-century perspectives»: Second Conference of the Ukrainian Society for

     Eighteenth-Century Studies (Полтава, 25-27 жовтня, 2023 р.), «Суспільство, влада

     та ідентичності в ранньомодерній Україні» (In Honour of Zenon Kohut on His

     Eightieth Birthday. Society, Power, and Identities in Early Modern Ukraine), (Київ-

     32

     Торонто, 17 січня 2024 р.), «Іван Мазепа та просторово-часовий колорит його

     доби» (Київ, 20 березня 2024 р.). Результати й матеріали дисертаційного

     дослідження використовувалися автором у викладанні курсів «Історія України

     (середина XVII – XVIII ст.)», «Джерелознавство історії України», «Соціальна

     історія».

     Публікації. Основні положення та результати дослідження викладені у

     наукових публікаціях, зокрема 1 одноосібній монографії, 7 публікаціях у

     наукових фахових виданнях України та зарубіжних виданнях, що включені до

     наукометричних баз даних і включені до категорії «А», 5 публікаціях у

     зарубіжних фахових виданнях, 17 статтях у наукових фахових виданнях України.

     Структура дисертації визначена метою та заданнями дослідження й

     складається зі вступу, восьми розділів, висновків, списку джерел і літератури

     (674 позиції), восьми додатків. Загальний обсяг дисертації становить 491

     сторінка машинописного тексту, з них основна частина — 389 сторінок.

     33

     РОЗДІЛ 1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ, ДЖЕРЕЛЬНА

     БАЗА ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

      

     1.1. Стан наукової розробки проблеми дослідження

      

     Військовий ракурс у дослідженнях Козацького Гетьманату присутній переважно

     у вивченні війн, котрі вплинули на його історію, зміну кордонів та суб’єктності.

     Натомість, історики меншою мірою досліджували гетьманат крізь призму

     воєнних інститутів, котрі творили основу його державного організму. Ми

     звернемо увагу на них, бо саме їхній розгляд дає ключ для розуміння його

     розвитку, діяльності еліт й зрештою його історичної долі. Важливе значення для

     нашого дослідження також мають праці з історії державності, політичних

     інститутів, соціальної та економічної історії Гетьманщини.

     Історіографію теми дисертаційного дослідження можна поділити на

     декілька тематичних груп, котрі прямо чи опосередковано стосуються предмету

     й об’єкту дослідження (важливе прикладне значення також мають праці з

     історіографії історії Гетьманщини та дотичної проблематики) 2. До першої групи

     належать дослідження, присвячені політичному та державному устрою

     Козацького Гетьманату. Інтерес до історії та еволюції устрою Війська

     Запорозького сформувався як напрям, в першу чергу в історіографії т.зв.

     “державницької школи”, зокрема, працях М.Грушевського, І.Крип’якевича,

     Л.Окиншевича. В українській радянській історіографії раннього періоду

     вивчення політичної історії та державних інститутів Гетьманщини було

     представлене роботами М.Петровського й М.Слабченка. Пізінше ця

     проблематика була визнана ідеологічно шкідливою й фактично єдиним

      

     2 Коцур Г. Історіографія історії Нової Січі (1734-1775 рр.). — К., 2011; Ясь О. Сила і безсилля. Соціальні функції козацтва в інтерпретаціях українських істориків-романтиків ХІХ ст. (методичний інструментарій та техніка викладу) //Соціум. Альманах соціальної історії. — К., 2004. — Вип. 4. - С. 215-228 та ін.

     34

     узагальнюючим дослідженням стала праця В.Дядиченка, присвячена суспільно-

     політичному устрою Лівобережної Гетьманщини. й був розвинений у

     дослідженнях істориків другої половини ХХ ст. Порівняно меншу частину

     становлять праці, присвячені формі державного устрою Гетьманщини (Війська

     Запорозького), її типологічній належності, моделі й властивостям в контексті

     політичних трансформацій раннього Нового часу стали предметом системного

     аналізу та дискусій в сучасній історіографії3. Фактично, всі найбільш глибокі

     рефлексії з цього приводу зупинилися на рівні робіт українських істориків,

     виданих у 1920-1930-х рр. й трохи розширених зарубіжною українською

     історіографією 1980-1990-х рр. відповідно тогочасних методологічних підходів

     історичної науки4. Поряд із цим доволі ґрунтовно досліджено окремі інститути й

     устроєві елементи Війська Запорозького: власне інститут гетьманської влади

     (В.Смолій, В.Степанков, Л.Мельник, В.Пришляк), військових рад, генеральних і

     полкових урядів (В.Горобець) 5, реєстрове козацьке військо (І.Крип’якевич,

     В.Сергійчук, В.Щербак, Т.Ковалець, Б.Черкас В.Заруба)6, фінансово-податкову

     систему (М.Слабченко, В.Борисенко, В.Утвенко)7, окремі державні інституції і

      

     3 Брехуненко В. Брама Європи. Козацька Україна в середині XVII – XVIII ст. — К., 2004; Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини XVII – XVIII століть. — К., 2000; Смолій В., Степанков В. Влада в Українській державі раннього нового часу //Український Гетьманат: Нариси історії національного державотворення XVII–XVIII ст. у 2 кн. — К., 2018. - Кн. 1. — С. 46-100.

     4 Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1997. — Т.9, кн.2; Липинський В. Україна на переломі. 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті //Липинський В. Твори. Архів. Студії. — Філадельфія, 1993. — Т.3; Okinshevich L. Ukrainian Society and Goverment 1648– 1781. - Munich, 1978; Sysyn F. The Khmel'Nyts'kyi Uprising: A Characterization of the Ukrainian Revolt //Jewish History. — Vol. 17, No. 2. — P.115-139 та ін.

     5 Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної та соціальної історії ранньомодерної України. — К., 2009; Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст. У 2 кн. ‒ К., 2018. — Кн. 1-2.

     6 Крип’якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького. VII. Військо

     //Крип’якевич І. Українська козацька держава і її творець Богдан Хмельницький. — Львів, 2021. — С.102-115; Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. — К., 1996.

     7 Слабченко М. Хозяйство Гетманщины в XVII – XVIIІ столетиях. - Николаев, 1925. — Т.1-4 та ін.

     35

     службові групи (В.Дядиченко, В.Горобець, І.Кривошея, В.Кривошея,

     В.Панашенко)8, територія, кордони й адміністративний устрій (О.Гуржій,

     В.Брехуненко, В.Заруба)9. В сучасній історіографії гетьманат осмислюється вже

     не тільки на рівні дослідження окремих інституцій, але й робляться спроби

     типологізації та структурно-функціонального пояснення його устроєвої моделі 10.

     Зокрема, історики дискутують з приводу того, які саме устроєві моделі

     вирішальним чином вплинули на характер державності – традиції Запорозької

     Січі (В.Смолій, В.Степанков, П.Сас, В.Станіславський), чи то реєстрового

     козацтва, модифіковані політичними практиками руської шляхти (С.Величенко,

     В.Горобець, І.Кондратьєв)11.

     У тісному зв’язку із типологією державності Козацького Гетьманату

     перебувають історіографічні дискусії стосовно термінології й критеріїв великого

     козацького повстання під проводом Б.Хмеьницького, котре дослідники

     окреслюють, як “Національно-визвольну війну”, “Українську революцію” або ж

     “Козацьку революцію”. Різниця в підходах дослідників має як спільні

      

     8 Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. — К.1959; Панашенко В. З історії національних державних інституцій: Генеральна військова канцелярія //Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво. — К., 1998. — С. 252-262 та ін.

     9 Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст.: кордони, населення, право. – К., 1996; Заруба В. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648-1782 рр. — Дніпропетровськ, 2007; Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении: историко-юридический очерк. — Одесса, 1909 та ін.

     10 Брехуненко В. Козаки на степовому кордоні Європи: Типологія козацьких

     спільнот XVI – першої половини XVII ст. — К., 2011); Грибовский В. Социальная типология казачьих сообществ //Казачество в тюркском и славянском мирах: коллективная монография. - Казань, 2018. — С. 94-172; Леп’явко С. Великий кордон Європи як фактор становлення українського козацтва (XVI ст.). — Запоріжжя, 2001 та ін.

     11 Величенко С. Володарі і козаки: замітки до проблеми історичної легітимності і тяголості в українській історіографії XVII — XVIII ст. //Mediaevalia Ucrainica: Ментальність та історія ідей. — К., 1992. — С.117-121; Горобець В. Під булавою гетьмана. Права і вольності Гетьманщини в умовах імперського підневолля. — К., 2024. — С.13-31 та ін.

     36

     знаменники (кардинальний характер перетворень), так і розбіжності (масштаби й

     сфери на які поширювалися зміни)12.

     Інституційна еволюція Козацького Гетьманату та ступінь його суверенітету

     в контексті стосунків із Річчю Посполитою, Московським царством і Російською

     імперією є предметом системних досліджень, котрі беруть під увагу характер

     дипломатичних стосунків, політичну культуру еліт, воєнні конфлікти в яких

     оприявнилися структурно-функціональні розбіжності між військово-

     політичними системами країн-учасниць. Особливо важливими в контексті теми

     дисертаційного дослідження є системні узагальнення й фактографічний матеріал,

     що стосується стосунків гетьманату із Московським цаством та Російською

     імперією, що вплинули на розвиток мілітарних інститутів і політичну модель

     Гетьманщини у XVIII ст.13.

     Спеціальне місце в історіографії посідають роботи, присвячені історії

     старшинської еліти, зокрема процесам її становлення (В.Липинський),

     біографіям окремих персоналій і старшинських родів (О.Лазаревський),

     генеалогічним розвідкам (В.Модзалевський), участі старшин в державотворчих

     процесах і війнах (В.Кривошея, В.Горобець, Т.Чухліб) 14, політичній культурі

     козацької верхівки (З.Когут, П.Сас, О.Струкевич, С.Багро) 15. Водночас варто

      

     12 Горобець В. Під булавою гетьмана. Права і вольності Гетьманщини в умовах імперського підневолля. К., 2024. — С.10-11; Смолій В. Революції у цивілізації раннього модерну: паралелі українського та світового досвіду //Український історичний журнал. - 2021. - №1. — С.4-26; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVII ст. (1648-1676 рр.). – К., 2009.

     13 Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. - К., 1998; його ж. Під булавою гетьмана. Права і вольності Гетьманщини в умовах імперського підневолля. — К., 2024; Гуржій О. Україна в суспільно-політичних комбінаціях імперського уряду Росії (30–90-ті рр. ХVІІІ ст.). ‒ К., 2019; Струкевич О.К. Україна-Гетьманщина та Російська імперія протягом 50-80-х рр. ХVІІІ століття (політико-адміністративний аспект проблеми). - К., 1996.

     14 Кривошея В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. — К., 2010; Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. — К., 2003 та ін.

     15 Когут З. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної і модерної історії

     України. — К., 2004; Струкевич О. Політико-культурні орієнтації еліти України-

     37

     відзначити, що українська історіографія, як класична, так і сучасна, писала про

     козацьку старшину, головне, як сукупність урядників, наділених певним набором

     управлінських функцій. Класичним прикладом такого описового підходу є

     роботи Д.Яворницького, канон якого успішно перекочував і до радянської

     історіографії. Натомість зовсім новим словом у дослідженнях старшини були

     роботи Л.Окиншевича та М.Слабченка, котрі аналізували старшинські уряди

     крізь призму історії еліт і інституцій, а також розвитку права16. Зрештою на

     сучасному етапі українська історіографія повернулася до розгляду старшини, як

     соціальної та політичної еліти гетьманату (В.Горобець, І.Кривошея) 17.

     Важливе значення мають також роботи з соціальної історії козацького

     стану, науковий інтерес до якої сформувався ще в народницькій історіографії,

     зокрема роботах М.Костомарова, В.Антоновича, І.Лучицького й був розвинений

     в працях наступних поколінь дослідників початку ХХ ст., які інтегрували в своїй

     роботі понятійний апарат і методологію соціальних наук (В.Барвінський,

     М.Слабченко, В.Мякотін, С.Шамрай, О.Грушевський). Важливе значення мали

     дослідження радянської історіографії, котрі поставили вивчення історії

     козацького стану в соціально-економічний контекст, дослідивши процеси

     майнового розшарування козацтва, зміну структури земельної власності й

     землекористування, що впливали в тому числі й на боєздатність козацького

     війська (І.Гуржій, В.Романовський, К.Стецюк, О.Гуржій, О.Путро,

     В.Борисенко)18.

     Гетьманщини (інтегральний погляд на питання).— К., 2002 та ін.

     16 Окіншевич Л. Генеральна Старшина на Лівобережній Україні XVII-XVIII

     вв. //Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. — К., 1926. — Вип.2; Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении: историко-юридический очерк. — Одесса, 1909.

     17 Горобець В. Генеральна старшина Війська Запорозького //Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII–XVIII ст. у 2 кн. — К., 2018. — Кн.1. — С. 101-122; Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави (XVII — XVIII ст.). - Біла Церква, 2016. — Т. 1-2 та ін.

     18 Борисенко В. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. — К., 1986; Гуржий А. Эволюция феодальних отношений на Левобережной Украине в первой половине XVIII в. – К.,1986.; Мякотин В. Очерки

     38

     Самостійне значення в контексті дисертаційного дослідження мають праці

     військово-історичного жанру, присвячені різним сферам і аспектам

     досліджуваної проблематики. Власне, збройні сили Гетьманщини, як певна

     цілісність і об’єкт самостійного дослідження постали в працях істориків початку

     — першої половини ХХ ст., що розглядали їх як один з підставових державних

     інститутів (І.Крип’якевич, М.Слабченко, В.Романовський та В.Дядиченко). Цим

     роботам був притаманний погляд на армію саме як один з атрибутів державності,

     а не як формотворчу силу при створенні самої держави. Такий дослідницький

     ракурс зберігся і в подальших дослідженнях, хоч більшість із них

     концентрувалася на вивченні воєнної історії війська Гетьманщини, а не на

     інституційній історії збройних сил (виняток становили роботи О.Апанович та

     В.Сергійчука)19. Всебічний інтерес до військової історії Гетьманщини відновився

     після 1991 р., коли історичні дослідження охопили максимально можливий

     тематичний спектр питань військової організації козацького війська (В.Заруба,

     В.Сергійчук)20, найманих формувань (А.Федорук, О.Сокирко)21, окремих

     кампаній і битв (Т.Чухліб, С.Павленко)22, персоналій полководців (В.Степанков,

     Ю.Мицик) 23 24 , військового мистецтва (І.Стороженко, І.Гаврилюк) і т.ін. Разом із

     тим, в наявній історіографії присутні лише конкретно-історичні розвідки,

      

     социальной истории Украины в XVII-XVIII вв. - Прага, 1924. — Т.1; Путро А. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века. – К., 1988 та ін.

     19 Апанович О. Збройні сили України в першій половині XVIII ст. — К., 1969; Сергійчук В. Народна армія на Україні в роки визвольної війни 1648 — 1654 (організація, озброєння, забезпечення): Автореф. дис. канд.іст.наук... — К., 1982.

     20 Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття. - Дніпропетровськ, 2003.

     21 Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726 рр. — К., 2006; Федорук А.Наймане козацьке військо (XVI - середина XVII ст.): ідеологія, організація та військове мистецтво : Автореф. дис... канд. іст. наук… — Чернівці, 2000.

     22 Павленко С. Військо Карла XII на півночі України. — К., 2017; Чухліб Т. Відень 1683: Україна-Русь у битві за “золоте яблуко” Європи. – К., 2013.

     23 Мицик Ю. Сподвижники Богдана Хмельницького. — К., 2023 та ін.

     39

     присвячені окремим ділянкам інституційної історії гетьманського війська чи

     його бойової діяльності. Натомість відсутні синтетичні праці з історії розвитку

     збройних сил Гетьманщини та воєнного мистецтва, включені в

     загальноєвропейський контекст розвитку військової справи.

     Окрему групу історіографії становлять праці, що стосуються прикладних

     аспектів розвитку військової справи Гетьманщини. Зокрема, роботи, присвячені

     озброєнню козацького війська з’явилися ще в класичній українській історіографії

     (О.Лазаревський)25 й в наш час доповнені дослідженнями в галузі зброєзнавства

     (Д.Тоїчкін, О.Мальченко)26, вексилології (Ю.Савчук)27, уніформології

     (Є.Славутич) 28 29 й ранньомодерної археології (І.Свєшніков). Якщо дослідники

     досить ґрунтовно опрацювали хронологію та сутність змін в знаково-символічній

     сфері військової субкультури, то питання переозброєння гетьманського війська

     зачіпалися епізодично, не проектуючи їх на стан боєздатності армії та її

     ефективності у війнах. Зброєзнавчі дослідження орієнтовані переважно на

     вивчення матеріальної частини озброєння (зокрема, артилерії) 30, розвитку

     24 Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII століття. — Дніпропетровськ, 1996. — Кн.1 та ін.

     25 [А.Л.] Где изготовлялись для малороссийских козаков ружья в половине ХVIII в. //Киевская старина. - 1895. - №3. — С. 99-100.

     26 Мальченко О. Художнє лиття гармат у Гетьманщині за часів правління Івана Мазепи. — К., 2007; Тоїчкін Д. Українська шабля XVII-XVIII ст. як історичне джерело: витоки, типологія, виготовлення та поширення (за матеріалами музейних колекцій України): Дис… канд.іст. наук. — К., 2005.

     27 Савчук Ю. Національний герб та формування прапорничої традиції в Україні-Гетьманщині (на матеріалах Лубенського полку XVIIІ ст.) //Україна крізь віки: Збірник наукових праць на пошану академіка НАН України професора Валерія Смолія. — К., 2010. — С.1075-1076 та ін.

     28 Славутич Є. До історії козацького мундиру в Гетьманщині //Військово-історичний альманах. — 2009. - Ч.2 (19). — С.69-103; ч.1 (20) (2010). — С. 72-87.

     29 Свєшніков І. Битва під Берестечком. - Львів, 1992.

     30 Сидоренко В. З історії селянсько-козацької артилерії часів визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. //Праці Київського державного історичного музею. — К., 1958. — Вип.1. — С. 99-118; Мальченко О. Орнаментована артилерія на Правобережній Україні (XV-XVIII ст.). — К., 2009 та ін.

     40

     технологій та форм виробництва, оминаючи питання державної політики в цій

     галузі, а також функціонування різних видів озброєння на рівні конкретних

     військових формувань і воєнних кампаній.

     Подібну тенденцію можна спостерегти також і в роботах, присвячених

     розвитку фортифікації та оборонного будівництва Гетьманщини, написаних

     археологами, істориками архітектури й краєзнавцями (Г.Логвин, В.Ленченко,

     В.Вечерський, В.Мезенцев, О.Глушок, В.Куштан, О.Бондар, І.Ситий та ін.) 31. На

     фоні накопичення величезного фактографічного матеріалу (аналіз містобудівних

     планів, будівельних технологій і матеріалів, етапів будівництва фортець і

     оборонних ліній) наразі не спостерігається спроб узагальнення щодо тенденцій у

     розвитку фортифікаційного будівництва, його контекстуалізації в історії війн, що

     тривали на теренах Гетьманщини.

     Дотичний характер щодо проблем поширення західноєвропейських

     військових технологій і практик становить історіографія, присвячена історії

     освіти й книжності. Оскільки в наявних дослідженнях військова проблематика

     практично не ставилася їхніми авторами як самостійна наукова проблема,

     доробок цього історіографічного сегменту представлений, головне, розвідками з

     історії козацьких полкових шкіл (Г.Максимович, В.Панашенко) та освітніх

     проєктів козацької старшини XVIII ст. (В.Маслійчук, Л.Посохова), котрі

     контекстуалізували їх з точки зору впливу Просвітництва на інтелектуальну

     культуру української еліти32.

     Окремі історіографічні сегменти становлять дослідження польських і

     російських істориків, присвячених різним ділянкам історії Козацького

      

     31 Вечерський В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини:

     Формування, дослідження, охорона. — К., 2001; Глушок О. Еволюція фортифікації на Правобережжі під впливом змін у тактиці облоги (ХV-XVII ст.). - К., 2009 та ін.

     32 Максимович Г. Обучение грамоте и воинской экзерциции в Старой Малороссии в конце XVIII века //Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. — К., 1913. — Т.23. — С.89-142.; Маслійчук В. Здобутки та ілюзії. Освітні ініціативи на Лівобережній та Слобідській Україні другої половини XVIII - початку ХІХ ст. - Харків, 2018 та ін.

     41

     Гетьманату, а також польсько-українським і російсько-українським взаєминам.

     Зокрема, в полі уваги польських істориків перебували питання впливу політичної

     культури Речі Посполитої на державотворчі процеси гетьманату (З.Вуйцик, А.-

     С.Камінський, Г.Літвін), взаємини політичних еліт і спроби компромісів між

     польсько-литовською державою та гетьманатом (М.Нагельський, Т.Хінчевська-

     Хеннель, П.Кролль, М.Дроздовський). Чимало досліджень у польській

     історіографії присвячено окремим проблемам воєнної історії та військового

     будівництва Козацького Гетьманату (М.Нагельський, Т.Цесельський,

     К.Бобятинський, З.Хундерт) 33. Особливу увагу дослідники звертають на період

     Руїни в контексті зміни клімату стосунків між Варшавою та елітами гетьманату,

     впливу коаліційних війн на політичну ситуацію в Речі Посполитій та структурні

     перетворення в її військово-політичному устрої.

     В російській історіографії провідне місце займають питання стосунків

     Московії та Гетьманщини в постпереяславський період (Т.Таірова-Яковлева,

     К.Кочегаров), а також зміні їх формату на початку XVIII ст. в контексті

     розбудови Російської імперії (Я.Лазарєв), що спричинило поступове обмеження

     й ліквідацію автономії гетьманату34. Російські дослідники також розробляють

     окремі питання історії війн Московської держави в яких брала участь

     Гетьманщина й проблематику російської військової присутності в Україні

     (О.Алмазов, О. Малов, І.Бабулін) 35. Ці роботи, за невеликим винятком, мають

     33 Ciesielski T. Od Batohu do żwańca. Wojna na Ukrainie, Podolu i o Mołdawię 1652-1653. - Zabrze, 2007; Franz M. Wojskowość Kozaczyzny Zaporoskiej w XVI – XVII wieku. Geneza i charakter. - Toruń, 2002; Kroll P. Od ugody Hadziackiej do Cudnowa. Kozaczyzna między Rzecząpospolitą a Moskwa w latach 1658-1660. - Warszawa, 2008; Nagielski M. Udział Kozaczyzny zaporoskiej w wysiłku zbrojnym Rzeczypospolitej w I połowie XVII wieku //Rzeczpospolita Obojga Narodów i jej tradycje. - Siedlce, 2004. – S.103-125 та ін.

     34 Киселев М., Кочегаров К., Лазарев Я. Патроны, слуги и друзья. Русско-украинские неформальные связи и управление Гетманщиной в 1700–1760-х гг. Исследование и источники. - Екатеринбург, 2022; Таирова-Яковлева Т. Инкорпорация: Россия и Украина после Переяславской рады (1654-1657 гг.). - К, 2017.

     35 Алмазов А. Российские воеводы в Гетманщине во второй половине XVII века: степень изученности темы и нерешенные проблемы //Исторический вестник. - 2016. — Т.16. — С.24-46.; Бабулин И. Война за возвращение Украины 1668-1669 гг. —

     42

     переважно фактографічний характер, спрямований на обґрунтування тези про

     неефективність військово-політичної моделі Гетьманщину, розколотість її еліти

     й суспільства, що з погляду російських дослідників, виступали передумовами

     занепаду української державності й «возз’єднання» з Росією.

     Все викладене вище дозволяє зробити висновок про відсутність в сучасній

     історіографії робіт, котрі б представили системний аналіз військово-політичного

     устрою Козацького Гетьманату, синхронізувавши його історію із змінами у

     військовому будівництві, воєнних технологіях і характері воєн ранньомодерної

     Європи. Так само бракує досліджень, що оприявнювали б взаємний зв’язок із

     викликами воєнної модернізації та змінами у військово-політичній системі

     Гетьманщини в контексті подій середини XVII — XVIII ст.

      

     1.2. Джерельна база дослідження

     Пошук імпліцитних і експліцитних явищ та процесів у військово-політичній

     системі Козацького Гетьманату, реконструкція її головних інститутів, вимагає

     залучення дуже різних груп джерел. Їх сукупність, залучену для розв’язання

     поставлених у дисертаційному дослідженні завдань, за типологічною

     приналежністю й ступенем важливості можна поділити на писемні, речові та

     зображальні.

     Писемні джерела, використані в дослідженні, поділяються на дві великі

     групи: документальні (законодавчі, актові, діловодні, статистичні та ін.) та

     наративні (літописи, хроніки, мемуари, щоденники, епістолярія, літературні

     твори)36. В першу чергу, в цій роботі використано комплекс законодавчих

     (законодавчі та розпорядчі акти, а також правові кодекси) і адміністративних

     актів, котрі містять надзвичайно розлогу інформацію стосовно регуляції

      

     М., 2021 та ін.

     36 Литвиненко М. Джерела історії України XVIII ст. — Харків, 1970; Мицик Ю. Джерела з історії національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття. – Дніпропетровськ, 1996.

     43

     політичних і міліарних інститутів гетьманату. Йдеться, передусім, про

     гетьманські договірні статті (Зборівські статті 1649 р., Березневі статті 1654 р. та

     ін.), трактати (Гадяцький трактат 1658 р., Бендерську конституцію 1710 р.), що

     окреслювали принципи військово-політичного устрою, а також правові кодекси

     (ІІІ Литовський статут 1588 р., «Права за якими судиться малоросійський народ»

     1743 р.), що визначали критерії становості, регулювали військові повинності та

     управлінські механізми у війську. До них належать також різноманітні петиції,

     інструкції та проєкти козацької старшини, звернені до монархів і вищих органів

     влади у яких викладено політичні ініціативи, пов’язані із політичними правами

     та прерогативами, питаннями організації адміністрації та збройних сил.

     Самостійне значення для дослідження функціонування мілітарних

     інститутів гетьманату мають розпорядчі акти гетьманів, генеральних старшин,

     полковників і полково-сотенної старшини, а також центральних і місцевих

     органів влади та управління (Генеральної військової канцелярії, Генеральної

     скарбової канцелярії, Генеральної лічильної комісії, Канцелярії Генеральної

     артилерії, полкових і сотенних канцелярій)37. Йдеться про універсали, ордери й

     укази щодо надань урядів, привілеїв військово-служилим корпораціям, питанням

     мобілізації, озброєння та постачання окремих формацій гетьманського війська.

     Особливу увагу в текстологічному аналізі цих джерел було приділено питанням

     компетенцій старшин різного рівня, а також критеріям і механізмам їх добору та

     номінування на уряди. Застосування формулярного (дипломатичного) аналізу до

     гетьманських і полковницьких універсалів дозволило реконструювати механізми

     мобілізації козацького війська, котрі було співставлено із інформацією реляцій та

     донесень старшин з воєнних кампаній останньої чверті XVII — першої третини

     XVIII ст.38.

      

     37 Горобець В. Урядово-адміністративна документація //Ділова документація Гетьманщини XVIII ст. — К., 1993. — С.35-42.

     38 Сокирко О. Мобілізаційні та оповіщувальні універсали і листи гетьманів середини XVII - першої третини XVIII ст. //Спеціальні історичні дисципліни. — К., 2011. - Вип.19. - С.122-134

     44

     Самостійну роль в нашому дослідженні грали також розпорядчі, облікові й

     судові документи вищих (Ближня канцелярія, Сенат, імператорський Кабінет),

     центральних (Малоросійський та Розрядний прикази, Військова та Іноземна

     колегії) і місцевих (І та ІІ Малоросійські колегії, Правління гетьманського уряду,

     київський та азовський генерал-губернатори, міністри-резиденти при гетьманах)

     органів влади Московського царства й Російської імперії, що стосувалися

     Козацького Гетьманату. Документи цих установ і посадовців дозволяють

     відтворити масштаби й динаміку інкорпораційних процесів Московії/Російської

     імперії щодо Гетьманщини, які розпочалися з другої половини XVII ст., роль в

     них дипломатичних, військових і економічних чинників, перебіг воєн за участі

     гетьманської армії, російську військову присутність в Україні, стратегії

     інтеграції та інкорпорації збройних сил Козацького Гетьманату, обмеження та

     ліквідації його політичної та інституційної автономії.

     Надзвичайно важливими також є облікові джерела (компути (1701, 1715,

     1718, 1723, 1730, 1732, 1759, 1764 рр.), ревізії (1722 р.), реєстри (Зборівський

     реєстр 1649 р.) козацьких полків, які містять кількісні показники козацького

     стану 39. За характером інформації до них також примикають присяжні книги

     (1654, 1676, 1682 рр.), де містяться списки не тільки козаків, але й найманців 40.

     При цьому слід зауважити, що практика переукладення реєстрів в гетьманаті не

     була до XVIII ст. регулярною, а власне кількісні данні реєстрів і компутів не

     можуть вважатися точними показниками чисельності козацького війська, адже в

     них вказувалася номінальна кількість козаків, що числилися в полкових

     компутах. Відтак ці дані потребують повірки із пописами відділів, котрі брали

     участь у бойових діях (табелях, веденнях).

      

     39 Клименко П. Компути та ревізії XVIII ст. //Український археографічний збірник. - К., 1930. — Т.3. — С.57-241.

     40 Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки. – К., 2003;

     Сокирко О. Присяжні книги Війська Запорізького 1676 та 1682 років //Записки Наукового товариства ім.Т.Шевченка. – Львів, 2008. – Т. 256. – С. 561–574. 

     45

     Високу інформативність несуть в собі формуляри («сказки») з відомостями

     про службу козацьких і охотницьких старшин, а також різних категорій

     військових служителів. Цей тип облікової документації з’явився в першій

     третині XVIII ст. й дозволяє відтворити кар’єрні траєкторії не тільки окремих

     осіб, але й цілих військово-служилих спільнот і старшинського корпусу. Вони

     дозволяють також уточнити склад відділів гетьманського війська в окремих

     воєнних кампаніях.

      

     Важливу роль в дослідженні функціонування мілітарних інститутів і

     їхнього зв’язку із соціальними реаліями грають судові акти й документація 41.

     Вони дозволяють реконструювати соціальний портрет найманців, старшин

     різного рівня, корпорацій, що належали до козацького стану, критерії належності

     до козацтва, встановити соціально-економічні причини поступової

     демілітаризації козацтва та появи субститутів козацької служби, номінальний і

     реальний статус різних категорій землеволодіння, ступінь матеріальної

     спроможності щодо несення військової служби тощо. Зауважимо, що як і в

     попередніх випадках, інформація судових актів потребує ґрунтовної

     контекстуалізації та перехресної перевірки іншими джерелами.

     Специфічну групу актів становлять доволі нечисленні військові документи

     (ордери, накази, реляції, рапорти, інструкції, журнали бойових дій). Більшість із

     них жанрово виокремилася лише у XVIII ст., очевидно, під впливом діловодства

     російської регулярної армії, тоді як інформація про воєнні приготування, перебіг

     і результати бойових дій за участі формувань гетьманського війська, була

     розсіяна поміж різнотипними документами, як-от листами і реляціями старшин.

     Ця група документів, однак, має вирішальне значення при з’ясуванні

     ефективності мілітарних інститутів гетьманату, їх розвитку й особливостей. Без

     них неможливе з’ясування ступеню боєздатності та ефективності армії в цілому.

      

     41 Горобець В. Процесуально-юридична документація //Ділова документація

     Гетьманщини XVIII ст. — К., 1993. — С.1475-162.

     46

     Разом із тим, їхня інформація відзначається певним суб’єктивізмом і потребує

     ретельної перевірки й співставлення з іншими жанровими групами джерел.

     Особливо інформативними в нашій роботі виявилися щоденники (діаріуші

     Я.Марковича та М.Ханенка) й мемуари сучасників, а також приватне

     листування. Хоча в рамках дослідження ми вдавалися до спеціального розгляду

     змін в політичній культурі й світогляді, візії війни та військової служби в

     суспільстві, але бодай точково намагалися їх відзначити. В цьому нам

     допомагали наративні тексти — літописи й хроніки (літопис Самовидця, Величка

     та Грабянки), літературні твори (панегірики, поезії К.Зінов’їва, П.Орлика,

     О.Бучинського-Яскольда, «Разговор Великороссии с Малороссией» та ін.) в яких

     рясно відбилася воєнна тематика епохи. В окремих випадках, літописні тексти

     допомагали уточнити хронологію воєнних акцій і персоналії їх учасників, склад і

     чисельність сил.

     Ступінь збереженості та актуалізації джерельної бази дослідження вельми

     неоднорідний. З одного боку, чимало документів вищих і локальних владних

     установ гетьманату, як власне й особисті архіви гетьманів і старшин загинули

     внаслідок війн та внутрішніх конфліктів останньої чверті XVII – початку XVIII

     ст. Зокрема, архіви Генеральної військової канцелярії внаслідок цих факторів

     загинули чи то були розпорошені, доля архівів гетьманів у яких зберігалося

     дипломатичне листування, секретна документація й папери військово-

     політичного змісту, так само як і архіви генеральних старшин і полковників,

     фактично не були відділені від приватних паперів їхніх власників 42. Частина з

     них збереглася до наших часів у складі документальних комплексів фамільних

     архівів (наприклад, т.зв. «збірки Новицького»), де приватні листи й господарська

     документація сусідять із документами офіційного змісту. Через довгу відсутність

     практики архівування практично повністю були втрачені документи полково-

      

     42 Сокирко О. Організація архівної справи на Лівобережній Україні XVIII ст. // Нариси історії архівної справи в Україні. — К., 2002. — С.103-136; Швидько Г. Джерела з історії Гетьманщини //Український археографічний щорічник. — К., 1992. — Вип.1. — С.274-277.

     47

     сотенних канцелярій. Запровадження елементів камералізму в діловодну

     культуру установ Гетьманщини змінило ситуацію лише у XVIII ст., коли

     більшість продукованих установами різного рівня паперів більш-менш ретельно

     обліковувалася й зберігалася 43. З іншого боку, нерівномірність документальної

     фіксації різних сфер, пов’язаних із адміністрацією та мілітарними інститутами

     гетьманату, спричинена також особливостями розвитку управлінських

     інституцій та їх діловодства. Зокрема, в Козацькому Гетьманаті довгий час не

     існувало вертикалі фінансового управління, функції якого було делеговано

     Генеральній і полковим канцеляріям. Внаслідок розпорошення та знищення їхніх

     архівалій дослідники фактично позбавлені документів фінансової звітності й

     аудиту до часу виникнення постійної скарбової служби в 20-х рр. XVIII ст. Це, в

     свою, чергу надзвичайно ускладнює реконструкцію воєнного бюджету

     гетьманату, а відтак і ролі економічних і фінансових чинників у військовому

     будівництві.

     Велику частину документів, схарактеризованих вище, було введено до

     наукового обігу істориками, археографічними та архівними установами в другій

     половині ХІХ — на початку ХХ ст., як у вигляді окремих публікацій у періодиці

     («Основа», «Киевская старина», «Русский архив», «Чтения в историческом

     обществе Нестора летописца» та ін.), так і рамках серій Київської, Віленської та

     Петербурзької археографічних комісій, губернських вчених архівних комісій

     («Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Архив Юго-

     Западной России» та ін). Публікаційна активність джерел з історії Гетьманщини

     значно зросла з 90-х рр. ХХ ст., що дозволило поновити видання серій корпусних

     публікацій законодавчих джерел («Пам’ятки політично-правової культури»)

     гетьманських і старшинських універсалів («Універсали українських гетьманів.

     Матеріали до українського дипломатарію»), компутів, ревізій («Джерела до

     вивчення козацтва»), фамільних архівів, републікацію оприлюднених раніше

     43 Папакін Г. Архів Скоропадських: Фамільні архіви української родової еліти другої половини XVII — XX ст. - К., 2004; Швидько Г. Фамільні архіви Гетьманщини: археографічний аналіз публікацій //Український археографічний щорічник. — К., 2002. — Вип.7. — С.13-22.

     48

     текстів наративних джерел. Втім, ступінь введення до наукового обігу різних

     груп писемних джерел залишається нерівномірним, що спонукало в рамках

     дисертаційного дослідження звертатися до фондів архівних установ, що

     зберігають документацію центральних і місцевих органів влади гетьманату

     (Центральний державний історичний архів України в м.Києві), документальні

     колекції та фамільні архіви (Інститут рукопису Національної бібліотеки України

     ім.В.Вернадського, Відділ рукописів Російської державної бібліотеки (РФ,

     Москва), Науково-історичний архів Санкт-Петербурзького Інституту історії (РФ,

     Санкт-Петербург)), архівалії російських владних установ (Російський державний

     архів давніх актів, Російський державний військово-історичний архів (РФ,

     Москва), Російський державний архів військово-морського флоту (РФ, Санкт-

     Петербург)). Окремі документи, зокрема пов’язані із воєнною історією періоду

     Руїни було залучено з польських архівів (Головного архіву давніх актів і Відділу

     рукописів Національної бібліотеки (Польща, Варшава), Відділу рукописів

     Бібліотеки Чарторийських (Польща, Краків)). Загалом в дисертації було

     використано 36 фондів 10 архівних установ України, Польщі та Росії.

      

     Речові джерела, використані у дослідженні — це, в першу чергу, зразки

     ручної вогнепальної та холодної зброї, гармати, прапори та предмети одягу, що

     містять інформацію про матеріальний конвой мілітарної субкультури Козацького

     Гетьманату, її символічну функцію, а також озброєння й технічне оснащення

     гетьманської армії. Для нас особливо важливим був другий аспект, що проливає

     світло на ступінь боєздатності й матеріально-технічного оснащення армії

     гетьманату, що є дуже показовим маркером ефективності з огляду на інтенсивні

     зміни у воєнних технологіях, що припали а добу Мілітарної революції. В цьому

     контексті особливу увагу було звернено на вивчення матеріальної частини

     гарматного парку Гетьманщини, зразки якого зберігаються в музейних колекціях

     України, Польщі та Росії й були введені до наукового обігу, атрибутовані й

     проаналізовані О.Мальченком44. Також окрему увагу було було присвячено

      

     44 Мальченко О. Museum artilleriae Ucrainicae. Музей української артилерії XV‒XVIII століть. — К., 2011. - Ч. І: Українські гармати в зарубіжних музейних колекціях.

     49

     уніфікованим зразкам холодної та вогнепальної зброї, котрими

     переозброювалося гетьманське військо у XVIII ст.45. Аналіз речових джерел

     проводився паралельно із дослідженням синхронних писемних джерел у яких ми

     ідентифікували назви типів і видів зброї, кількісні показники її поширеності,

     стан боєготовності й використання у воєнних кампаніях. Значною мірою такий

     паралельний аналіз ускладнюється недослідженістю спеціальної термінології в

     староукраїнській актовій мові через що важко з точністю ідентифікувати

     конкретні зразки зброї із їх назвами в джерелах. Однак, загалом ця синхронізація

     писемних і речових джерел дозволяє оприявнити цілісну картину озброєння й

     спорядження збройних сил Козацького Гетьманату й є перспективним напрямом

     для подальших досліджень.

     Нарешті, ще один тип джерел дисертаційного дослідження становлять

     зображальні джерела. До них відносяться, зокрема, карти й плани фортець

     Гетьманщини, бойові карти і схеми шикувань військ (ордер-де-баталь).

     Публікації цих джерел допомагають з’ясувати ступінь поширеності в Україні

     новітніх фортифікаційних трендів і головні форми та напрями оборонного

     будівництва у другій половині XVII – XVIII ст. Бойові карти й плани

     візуалізують практику підготовки окремих битв і є важливими свідченнями

     поширення логістичних методів ведення війни, характерних для Мілітарної

     революції. Спеціальне місце займають також твору живопису й графіки —

     гравюри з батальними сценами, книжкові ілюстрації, креслення, портрети

     гетьманів і козацьких старшин. Ці джерела дають інформацію, як стосовно

     прикладних питань військової субкультури (одягу, озброєння й тактики), так і

     символічної репрезентації війни.

      

     45 Славутич Є. Озброєння козацького війська Гетьманщини у XVIIІ ст. // Військово-історичний альманах. — 2008. - №1 (16). — С. 130-154; Сокирко О. «Малоросійська ручниця» і переозброєння козацького війська 1728—1750 рр. // Київська старовина. — 2005. — № 6. — С. 3-12; Тоїчкін Д. Оснащення українського козацького війська: холодна зброя //Україна в Центрально-Східній Європі. — К., 2014. — Вип.14. — С.336-361.

     50

     Аналіз джерельної бази дослідження свідчить про те, що в своїй сукупності

     вона є достатньою для реалізації поставленої в дисертації мети й завдань,

     структурно різноманітною й інформативно змістовною. Актуалізовані джерела

     так і ті, що залучаються до обігу вперше, дозволяють системно відтворити та

     проаналізувати головні мілітарні інститути військово-політичної системи

     Козацького Гетьманату, їх структуру, функції та взаємодію.

      

     1.3. Методологічні засади дослідження

     Базовим методологічним підходом дисертаційного дослідження, крізь призму

     якого має бути описаний і проаналізований військово-політичний устрій

     Козацького Гетьманату (Війська Запорозького), є концепт Мілітарної революції,

     вперше сформульований у 1955 р. британським істориком М.Робертсом. Його

     автор підкреслював вирішальний вплив серії фундаментальних змін у військовій

     справі (розвитку вогнепальної зброї та супутніх технологій, виникненні лінійної

     тактики, впровадженні постійних армій, сталих штатів, регулярного вишколу та

     освіти вояків, логістичних методів ведення війни) на формування

     централізованих державних моделей в Європі й мілітарного лідерства Заходу в

     світовому масштабі 46.

     Узагальнення, сформульовані Робертсом на матеріалах шведської та

     нідерландської армій XVI – XVII ст., зводилися до наступного: поступ

     вогнепальної зброї спричинився до поступового зниження ролі холодної зброї, а

     відтак і зміни тактики. Масивні колони піхоти, озброєної піками й алебардами,

     поступалися місцем мушкетерам, вишикуваним у шереги різної глибини.

     Подальше вдосконалення ручної вогнепальної зброї, що підвищило її

     скорострільність і прицільність, спричинилося до того, що фронт шикування

     стрільців поступово подовжувався, перетворившися на 1-2 шерегове шикування,

      

     46 Storrs C. War and the military revolution //Interpreting Early Modern Europe. - Routledge, 2020. — P. 244-265; The Military Revolution Debate: Readings On The Military Transformation Of Early Modern Europe. - Westview Press, 1995.

     51

     яке дозволяло створити максимальну щільність рушничного вогню47. Так

     народилася лінійна тактика, котра вимагала зовсім іншого рівня підготовки

     солдата, здатного до чіткого виконання команд, складних перешикувань і,

     найголовніше, злагодженим діям із рештою вояків. Необхідність кращої виучки

     потягнула за собою потребу в організованій муштрі, збільшенню кількості

     офіцерів та сержантів, що керували рухом солдатської маси, а відтак і

     спеціальної підготовки для командного складу48. Питання керованості армії,

     базованої на дисципліні та військовому праві, стало актуальним для всіх держав,

     чиї володарі прагнули мати в своїх руках досконалі військові механізми не лише

     на період війни, але й в мирний час. Централізація військового управління

     давала хороші результати на полі бою, тож європейські монархи вирішили

     зробити цю практику постійно діючою49. Це було непростим завданням задля

     вирішення якого державою, в першу чергу, було монополізовано набори до

     війська й роздачу офіцерських посад. Арміями почали керувати не приватні

     підприємці, а штат чиновників і офіцерів, котрі приймали присягу монарху,

     маючи відповідні патенти й жалування з державного скарбу. Монополізація

     використання військової сили потягла за собою відповідні фінансові

     зобов’язання. Воєнні видатки королівської скарбниці збільшилися, змушуючи

     впроваджувати нові податки, суворий фінансовий облік і долати супротив станів

     і локальних еліт, що опиралися оподаткуванню й фінансовій централізації 50. На

     думку Робертса, ця констеляція інтересів і прерогатив влади й суспільства

     призвела до формування принципово нової моделі централізованої держави

     (well regulated state), класичним прикладом якої стала абсолютна монархія, що з

     більшими чи меншими змінами проіснувала до середини ХІХ ст.

      

     47 Roberts M. The military revolution, 1560–1660 //Roberts M. Essays in Swedish History. — London, 1967. — P.196-198.

     48 Ibid. — P. 201-202.

     49 Ibid. — P. 202-204.

     50 Ibid. — P. 205-208.

     52

     Протягом другої половини ХХ ст. концепція Мілітарної революції

     критикувалася і зазнала численних реінтерпретацій 51. Їхня сутність полягала в

     сумнівах відносно самого концепту «революції» як одномоментного й

     кардинального повороту в розвитку військової справи, а також ширшій

     інтерпретації самих змін у воєнній сфері. Не відкидаючи важливості військово-

     технічних чинників змін (озброєння, тактики), дослідники відзначали набагато

     більшу роль способів комплектування та управління арміями, форми їх

     фінансування й утримання, взаємин армії із державою та соціумом 52. Мілітарна

     революція в такій розширеній трактовці постала феноменом цивілізаційного

     рівня, в якому військові фактори тісно переплелися із соціально-політичними,

     економічними та культурними, витворивши Європу Нового часу53. Звернення до

     соціальних аспектів і наслідків Мілітарної революції накреслило панораму

     суспільних новацій, пов’язаних із виникненням постійних армій і

     професіоналізацію військової справи54.

     Розвиток історіографічного концепту “Центрально-Східної Європи”

     поставив питання стосовно того, яким чином військове минуле цього регіону

     було суголосне чи відмінне тим процесам, про які жваво дискутували історики

     Західної Європи 55. Особливості розвитку військової справи Речі Посполитої в

     добу Мілітарної революції знайшли глибоке й системне відображення в роботах

     британського полоніста Р.Фроста. На його думку, попри постійну зміну векторів

     51 Black J. A Military Revolution? Military Change and European Society 1550–1800. - Basingstoke: Macmillan, 1991; Parker G. The Military Revolution: Military Innovation and the Rise of the West, 1500–1800. - Cambridge University Press, 1988.

     52 Lynn J. The Evolution of Army Style in the Modern West, 800-2000 //The International History Review. – 1996. - Vol. XVIII (3). — P. 505-545.

     53 Maroń J. Wokół rewolucji militarnej. Wybrane problemy. - Wrocław, 2011: Brewer J. The Sinews of Power: War and the English State, 1688–1783. - London: Unwin Hyman, 1989: Glete J. War and the State in Early Modern Europe. Spain, the Dutch Republic and Sweden as Fiscal-Military States, 1500–1660. - London-New York, 2002.

     54 Corvisier A. Armies and societies in Europe, 1494-1789. - Indiana University

     Press,1979: Smith M. War and Society in Europe of the Old Regime, 1618–1780. - Leicester University Press, 1988.

     55 Hellie R. Enserfment and Military Change in Muscovy. - Chicago, 1971.

     53

     докладання військових зусиль (війни зі шведами, турками й росіянами) протягом

     XVI — першої половини XVII ст. військова машина цілком справлялася з

     новими викликами. Вона успішно переорієнтовувалася на війну з новим

     противником, дозовано запозичувала технічні й організаційні інновації та

     регенерувала свій потенціал. Кардинальні зміни, особливо розбудова постійної

     армії й розширення оподаткування, видавалися шкідливими шляхті й магнатам,

     котрі небезпідставно вважали армію небезпечним інструментом централізації та

     розширення прерогатив короля. Своєрідний пакт про ненапад, мовчазно

     укладений між аристократією і монархом унеможливив реформи, котрі, за

     великим рахунком, не були конче необхідними в умовах війн XVII ст. Натомість,

     в наступному столітті вони вже виявилися запізнілими56.

     Дуже показовим виявилося застосування концепту Мілітарної революції до

     військової історії Османської імперії, здійснене в серії робіт американського

     османіста угорського походження Г.Агостона. Вони спростували поширений в

     світовій історіографії міф про неефективність і відсталість османських збройних

     сил, їхню архаїчну структуру, системи комплектування й забезпечення, а також

     технологічну відсталість. Багато організаційних і логістичних практик,

     вироблених турками, стали взірцями для наслідування в багатьох європейських

     державах, а армії сусідів по Східній Європі, як-от польська та угорська,

     молдавська та валаська вдавалися до прямих запозичень57.

     Останнім часом з’явилися спроби вписати в контекст Мілітарної революції

     військову історію Московської держави та Російської імперії. Її вплив на

      

     56 Frost R. Potop a teoria rewolucji militarnej //Rzeczpospolita w latach Potopu. - Kielce, 1996. — S.47–165; ejsdem. The Polish-Lithuanian Commonwealth and the «Military Revolution //Poland and Europe: Historical Dimensions. Selected Essays from the 50th Anniversary International Congress of the International Congress of the Polish Arts and Sciences in America. - Boulder, Colo, 1994. — P. 19–47.

     57 Ágoston G. Empires and warfare in east–central Europe, 1550–1750: The Ottoman– Habsburg rivalry and military transformation //European Warfare, 1350–1750. - Cambridge University Press, 2010. - P. 110-134; ejusdem. Guns for the Sultan: Military Power and the Weapons Industry in the Ottoman Empire. - Cambridge University Press, 2005.

     54

     міжнародні відносини в Європі та реформи в Російській імперії пунктирно

     окреслив О.Каменський, солідаризуючись із думкою зарубіжних русистів

     стосовно асинхронності в природі військових змін у Європі та Росії 58. Роботи

     російських істориків останнього десятиліття, присвячені військами “нового

     строя”, аналізу бойових якостей помісного ополчення та неросійських

     формувань, обґрунтували тезу про спадковість тенденцій військових реформ на

     рубежі XVII-XVIIІ ст. Петровська модернізація армії та флоту, котра потягла за

     собою масштабне реформування державного управління, оподаткування й

     згодом соціальної структури, постала не як радикально новий курс, а

     продовження й інтенсифікація заходів, котрі провадилися ще старомосковськими

     елітами59. Рецепції Мілітарної революції в Росії присвячені праці В.Пєнского,

     кторий спробував співставити вектор розвитку допетровської та післяпетровської

     військово-політичних моделей із західним досвідом60.

     Досвід вивчення військово-політичних систем східноєвропейських держав

     та змін їхніх моделей протягом Мілітарної революції підводить дослідників до

     аналогічної постановки проблеми стосовно Козацького Гетьманату середини

     XVII-XVIIІ ст. За своєю площею та ступенем задіяності в геополітичних

     розкладах тодішньої Європи Гетьманщина була однією з найпомітніших

     військових сил на Сході континенту. В наші наміри аж ніяк не входить пряме

     порівняння й тим більше накладення концепту Мілітарної революції на

     гетьманську державу та військо. Йдеться не стільки про порівняння, скільки про

     співставлення, яке має на меті виявити не спільні риси, а навпаки відмінності,

      

     58 Каменский А. Российская империя в XVIIІ в.: традиция и модернизация. — М., 1999. — С. 85.

     59 Курбатов О. Организация и боевые качества русской пехоты «нового строя» накануне и в ходе русско-шведской войны 1656-1658 годов //Архив русской истории. — Вып.8. — 2007. — С.157-197 та ін.

     60 Пенской В. Великая огнестрельная революция. — М., 2010); його ж. Военная революция в Европе и вооруженные силы России второй половины XV – XVIII вв.: от дружины к регулярной армии. — М., 2004; його ж. От лука к мушкету. Вооруженные силы Российского государства 2-й половины XV — XVII вв.: Проблемы развития. - Белгород, 2008.

     55

     котрі вкажуть на особливість військово-політичної системи гетьманату. Крім

     того, ми виходимо з того, що порівнювати слід не самі військові інститути, а

     процеси всередині них та їх взаємозв’язок із політичною системою. Отже,

     феномен Мілітарної революції в Європі буде в дослідженні контрастним тлом на

     якому чіткіше оприявняться процеси, що вирізняли Козацький Гетьманат з-

     поміж його сусідів по Центрально-Східній Європі.

     Співставлення українських реалій із тенденціями, що відбувалися у

     військовому будівництві сусідніх країн, дозволить відповісти на важливі

     питання: яким чином геополітичні виклики вплинули на стан збройних сил і

     козацької держави в цілому? Як змінювалися механізми мобілізації військових

     ресурсів? Зрештою, яким чином зміни, що відбувалися у військовій сфері, котра

     була тісно пов'язана з моделлю держави, вплинули на її форму й

     функціонування? Фокус нашого дослідження буде зосереджено на військових

     інститутах, сукупність яких утворювала військово-політичну систему

     Козацького Гетьманату. Аналізу підлягатимуть не лише структури, але й

     механізми їх дії та взаємодії. Важливим є відстеження того, як і наскільки

     ефективно гетьманат міг мобілізовувати воєнні ресурси для потреб свого

     існування, роль соціального середовища й зв’язків, зрештою, вплив військових

     інститутів і війни на соціальну структуру та процеси.

     Окреслена вище методологічна парадигма та завдання дослідження

     передбачають використання понятійного й термінологічного апарату. Військо-

     державу, створену в ході Козацької революції середини XVII ст. в сучасній

     українській та зарубіжній історіографіях іменують Гетьманщиною або

     Козацьким Гетьманатом (обидві назви вживаються паралельно). Її самоназвами є

     Військо Запорозьке, та Мала Росія/Малоросія — політоніми близькі за змістом,

     що, залежно від контексту, вживалися паралельно в другій половині XVII —

     XVIIІ ст., але в жанрово різних текстах (законодавстві, судових актах, козацьких

     літописах та історичних хроніках). Також в дослідженні використовується термін

     “гетьманат” на позначення специфічної форми правління в козацькій державі,

     56

     котра встановилася в цей час61. Ще одне застереження стосується поняття

     “держава”, котру ми трактуємо не як аналог сучасної держави з чітко

     структурованими й централізованими вертикалями влади, галузевим

     управлінням, конституційним правом і масою інших атрибутів, властивих

     модерному світу62. В дослідженні ми спробуємо синхронізувати процеси у

     військовому устрої Гетьманщини із змінами в її політичній моделі, тому в

     нашому дослідженні поняття «держави» й «військово-політичного устрою»

     носитимуть прикладний характер, даючи можливість проаналізувати їх в

     структурно-функціональному вимірі. Критерії держави та її військово-

     політичного устрою ми окреслюємо набором ознак, властивих більшості держав

     тогочасної Європи: 1) суверенної влади володаря і політичної еліти над певною

     територією, 2) наявністю стійких державних інститутів, котрі однак можуть

     функціонувати не лише на засадах публічних механізмів, але й приватних

     зв’язків, 3) наявністю складно структурованих інститутів управління й права, 4)

     наявністю певної політичної культури й світогляду в правлячої еліти, 5)

     наявністю представницьких інститутів.

      

     Ще один термін, котрий потребує уточнення й певних застережень в

     рамках дисертаційного дослідження — “модернізація”. Критики концепта

     модернізації змусили істориків відмовитися від її трактовки, як жорстко

     детермінованого еволюційного явища й допустити існування в повсякденні,

     соціальних структурах, економічних процесах і політиці численних гібридних

      

     61 Горобець В. Під булавою гетьмана. Права і вольності Гетьманщини в умовах імперського підневолення. — К.. 2024. — С.5, 10-13; Яременко М. Курс "Історія Гетьманщини" та його тематичне наповнення //Docendo discimus – Навчаючи вчимося: Методологія нових ділянок історичного знання та її впровадження у навчальні практики. — К., 2020. — С.124-125.

     62 Brewer J. The Paradoxes of State Power //Early Modern Europe: Issues and

     Interpretations. - Blackwell Publishing, 2006. — P. 332-347; Shennan J. The Origins of the Modern European State, 1450-1725. - Hutchinson University Library, 1974. — P. 112-114; Strayer J. On the Medieval Origins of the Modern State. - Princeton University Press, 1970. — P. 89-111; Watts J. The Making of Polities: Europe, 1300-1500 . - Cambridge University Press, 2009. — P. 19-42.

     57

     форм, котрі могли поєднувати домодерність і модерність. Ми вкладатимемо в

     поняття модернізації XVIII ст. прикладний зміст: появу тих алгоритмів

     політичних і військових процесів, котрі в Нову добу (ХІХ ст.) призвели до

     виникнення сучасних держав і армій. Ці алгоритми в ранньомодерну епоху

     втілювалися в уніфікації, раціоналізації і стандартизації способів ведення війни і

     організації влади.

     Специфіка нашого дослідження, пов’язаного із війною та військовою

     справою змушуватиме нас часто вживати терміни “військо” та “армія”, як

     синонімічні, хоча іноді історики наполягають на тому, що вони позначають два

     різночасових явища: військо, це домодерна форма організації збройних сил,

     котра заснована на кастовому (становому) поділі суспільства, де кожній з

     соціальних верств присвоєні ті чи інші військові обов’язки. Армія є більш

     сучасним явищем, коли приналежність до неї визначається не соціальним, а

     професійним чинником; збройні сили держав, котрі монополізують в своїх руках

     контроль над застосуванням легітимного насильства називають регулярними

     арміями.

      

     Відповідно до обраного методологічного підходу й понятійного апарату, на

     різних етапах дослідження застосовуватимуться дескриптивний (описовий),

     історико-генетичний, історико-типологічний, біографічний, просопографічний,

     компаративний, проблемно-хронологічний і статистичний методи, методики

     історичного аналізу, синтезу й порівняння, а також прийоми джерелознавчої

     критики. Окреслені вище методи дозволили з’ясувати:

     - дескриптивний: реконструювати й створити аналітичний опис складових

     військово-політичної системи Гетьманщини, заходів політичної еліти в сфері

     військового будівництва;

     - історико-генетичний: з’ясувати витоки окремих мілітарних інститутів,

     урядів і військово-служилих груп;

     58

     - історико-типологічний: з’ясувати структурно-функціональну

     приналежність окремих складових збройних сил Гетьманщини найманих,

     надвірних і приватних формувань);

     - біографічний: простежити кар’єрні траєкторії старшин найманого військ,

     надвірних формувань і артилерії;

     - просопографічний: встановити характеристики окремих військово-

     служилих груп (неурядової старшини, старшинського корпусу найманого

     війська, військових служителів);

     - проблемно-хронологічний: виявити періоди, характер і напрями змін у

     сфері військового будівництва Гетьманщини, окремих складових збройних сил;

     - статистичний: оприявнити кількісні коливання козацького та найманого

     війська, частотності й кількості надання титулів неурядової старшини, порядок

     витрат окремих категорій військового бюджету Гетьманщини.

     Оскільки дисертаційне дослідження сконцентроване на дослідженні

     військових інститутів та їхньому зв’язку з політичною моделлю Козацького

     Гетьманату та її суспільством, спершу буде проаналізовано роль мілітарних

     чинників у виникненні, становленні та розвитку держави, зміни курсу

     старшинської еліти в сфері військового будівництва (Розділ ІІ) для якого було

     обрано проблемно-хронологічний підхід. Далі будуть почергово розглянуті

     найважливіші складові збройних сил — козацьке військо (Розділ ІІІ), наймане

     військо, надвірні та приватні формування (Розділ ІV), артилерію (Розділ V).

     Оскільки прикметними явищами ранньомодерної Мілітарної революції були

     технологічні новації ми спробуємо відстежити їх поширення на прикладі

     фортифікації, а також обігу спеціальних знань і військової освіти (Розділи VІ та

     VІІ). Нарешті, завершальна частина роботи буде присвячена першим системним

     змінам в мілітарній моделі гетьманату, котрі припали на правління гетьмана

     К.Розумовського, й які можна назвати реформами в модерному значенні цього

     слова (Розділ VІІІ). Кожен розділів матиме відмінну структуру: у випадку з

     козацьким ополченням, артилерією й військовими реформами середини XVIII ст.

     59

     ми дотримувалися структурно-функціонального викладу, тоді як в аналізі

     мілітарного устрою Гетьманщини й найманих військ — хронологічного (ці

     сфери були ареною перманентних і тяглих змін, тому в такий спосіб їх легше

     зафіксувати й проаналізувати).

     60

      

     РОЗДІЛ 2. КОЗАЦЬКИЙ ГЕТЬМАНАТ І ЙОГО ВІЙСЬКОВО-

     ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА

      

     Козацький Гетьманат (Військо Запорозьке, Гетьманщина) був унікальним

     політичним утворенням, характерною рисою якого був тісний зв’язок із

     мілітарними практиками українського козацтва, котрі виступили головними

     структуроутворюючими факторами в процесі виникнення державних інститутів,

     територіальної організації й політичної моделі держави. Структурованість для

     потреб війни була характерною ознакою військово-політичної моделі

     Гетьманщини на тлі решти держав ранньомодернї Європи. Завданням цього

     розділу буде аналіз того, якою мірою високий ступінь мілітаризованості

     гетьманату сприяв його становленню й розвитку в середині XVII ст., як ця

     модель реагувала на геополітичні виклики та модернізаційні зміни у військовій

     справі в контексті Мілітарної революції.

      

     2.1. Військо Запорозьке на початку Козацької революції середини XVII

     ст.

      

     Козацька революція, що почалася з чергового повстання запорозьких і

     реєстрових козаків у 1648 р., за два роки переросла рамки жовнірського заколоту

     йі досягла приголомшливих результатів. Повстанці, виступ яких підтримала

     частина руської шляхти, а також міщани й селяни, встановили контроль над

     величезною територією, яку до того не охоплювало жодне з козацьких повстань.

     Серія гучних поразок коронного війська, смерть короля Владислава IV й вибори

     нового монарха дозволили Б.Хмельницькому та верхівці повсталого війська

     диктувати Речі Посполитій свої умови припинення конфлікту, головними з яких,

     61

     окрім задоволення станових потреб козацтва (збільшення реєстру, повернення

     виборності старшин та відновлення прав, втрачених внаслідок Ординації 1638

     р.), стали вимоги передачі в їх руки влади на теренах, захоплених протягом 1648-

     1649 рр. Більшість із цих вимог була задоволена укладенням Зборівської угоди в

     серпні 1649 р., яка конституювала утворення автономної адміністративної

     області під владою козаків у складі Речі Посполитої 63. Її очільником визнавався

     командувач Війська Запорозького (гетьман), який затверджувався королем і

     сеймом і здійснював управління територіями на яких дозволялося вільне

     проживання козаків. Резиденцією гетьмана було визначено Чигирин, котрій

     разом із однойменним староством передавався у його рангове володіння (“на

     булаву”), фактично набуваючи статусу ординації. Цей пункт мав особливе

     значення, оскільки Річ Посполита вперше офіційно визнавала за козацьким

     очільником титул гетьмана (його попередники іменувалися “старшими

     реєстрового козацтва”64), а набір його військово-політичних повноважень був

     набагато більшим, ніж у великого коронного та литовського гетьманів65.

     Територія автономії охоплювала терени трьох воєводств – Київського,

     Чернігівського та Брацлавського – в яких вся повнота адміністративної, судової

     та військової влади переходила до рук козацьких старшин, а військовий поділ

     Війська Запорозького автоматично ставав матрицею нового адміністративного

      

     63 Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1995. — Т.8. — С.210-219;

     Степанков В. Зрада королю, чи законне право на виступ? (Козацьке повстання першої половини 1648 р. у сприйнятті Війська Запорозького) //Соціум: Альманах соціальної історії. — К., 2006. — Вип.6. — С. 249-256; Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми (1648 – серпень 1649 рр.). - Львів, 1993. — С. 58-61.

     64 Брехуненко В. Гетьман чи старший? За лаштунками номенклатури козацьких провідників (XVI - перша половина XVII ст.) //Наукові записки НаУКМА. — К., 2012. — Т.130. — С. 4-9; Мельник Л. До питання про титул “Гетьман Війська Запорозького” //Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — К., 2000. — Вип.7. — С. 156-165.

     65 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — Санкт-Петербург, 1861. — Т.3. — С.415-416.

     62

     устрою66. Територія краю поділялася на 16 полків, котрі приблизно порівну

     розташувалися на її право- та лівобережній частині. 6 з цих полків

     (Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Переяславський, Чигиринський і

     Черкаський) належали до старих реєстрових формувань, створених згідно

     Куруківської угоди 1625 р. й становили територіальне ядро козацької автономії 67.

     Попри позірно кардинальну зміну адміністративної сітки, чимало в ній зберегло

     старі дореволюційні реалії. Межі окремих полків центрального регіону та

     Лівобережжя майже співпадали із кордонами колишніх воєводств, староств,

     повітів і каштеляній. Так само функції нових адміністраторів – полковників,

     сотників і городових отаманів – багато в чому нагадували обов’язки

     королівських намісників. Така спадковість була цілком зрозумілою з огляду на

     те, що адміністративні межі регіонів тут складалися поступово, протягом довгих

     століть і відбивали усталений характер, оборони регону, соціальної структури

     його населення, економіки та комунікацій 68. Перезавантаження адміністративно-

     управлінської вертикалі відповідно до характеру козацької військової організації

     ідеально відповідало воєнним потребам: завдяки їй можна було швидко й

     ефективно збирати військо. Натомість налагодження цивільного управління

     потребувало вдосконалення цієї системи, так само як і меж адміністративних

     одиниць (полків), оскільки вони виявилися не лише різними за кількістю

     населення й, отже, мобілізаційних можливостей, але й за площею, що

     створювало значні труднощі в керуванні ними.

     Попри те, що сам Хмельницький та козацька верхівка вважали зборівські

     умови тимчасовими й прагнули розширення підконтрольної території, в дальшій

      

     66 Там само. — С. 415.

     67 Гружій І. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIIІ ст. кордони, населення, право. — К., 1996. — С. 13-34; Крип’якевич І. Адміністративний поділ України 1648-1654 рр. //Історичні джерела та їх використання. — К., 1964. — Вип.1. — С. 123-148; Винар Л. Початки українського реєстрового козацтва //Винар Л. Козацька Україна. Вибрані праці. - Київ – Львів – Нью-Йорк – Париж, 2003. — С.161-170.

     68 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — С.241.

     63

     часовій перспективі вони заклали фундамент для сприйняття сусідніми

     державами територіальних меж і певної суб’єктності козацької політії,

     незалежно від того в чиїй сфері впливу вона перебувала. Практично в повному

     обсязі суверенний статус і внутрішній устрій гетьманату було підтверджено

     московським царем Олексієм Михайловичем у Березневих статтях 1654 р. 69.

     Вони не лише збільшили чисельність привілейованого стану козаків до 60 000,

     але й підтвердили чільні ознаки політичного суверенітету Гетьманщини: вільні

     вибори гетьмана й старшини, право на зовнішні зносини, послуговування

     власним правом, в тому числі й традиційними “правами й вольностями”,

     наданими великими литовськими князями й польськими королями, порядкування

     власними збройними силами й ресурсами краю70.

     В основі військово-політичної системи козацької держави лежала збройна

     організація реєстрового козацтва71. В процесі складання її устроєвої моделі,

     організаційні засади козацького війська було поширено на найважливіші сфери

     внутрішнього життя – територіальний устрій, адміністрацію всіх рівнів,

     судочинство тощо. Внаслідок такої своєрідної екстраполяції, реєстрове військо

     зробилося державою й, навпаки, держава набула рис, властивих війську

     (адміністративний поділ, котрий фактично дублював військовий, номенклатура

     урядників і т.д.) 72.

      

     69 Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским. — М., 1858. — Ч.І. — С.53-58.

     70 Горобець В. , “Волимо царя східного...” Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. — К., 2007. — С. 39-50; Оглоблин О. Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини та Переяславська угода 1654 року //Український історик. — 1965. - № 1-2. — С. 5-13; №3-4. — С. 11-16.

     71 Винар Л. Початки українського реєстрового козацтва. — С. 161-170; Ковалець Т. Організаційна структура Запорозького війська у повстаннях 20-30-х рр. XVII ст. в Україні //Іван Огієнко і сучасна наука і освіта: Науковий збірник. — Кам’янець-Подільський, 2012. — Вип.9. — С. 39-46; Щербак В. Реєстрові козаки на державній службі //Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. — К., 2006. — Т.1. — С. 73-86; Nagielski М. Udział Kozaczyzny zaporoskiej w wysiłku zbrojnym Rzeczypospolitej w I połowie XVII wieku //Rzeczpospolita Obojga Narodów i jej tradycje. - Siedlce, 2004. — S. 103-125.

     64

     Дослідження перших форм самоорганізації низового козацтва кінця XV —

     XVI ст. переконливо доводять, що вони мали форму чоловічих військових союзів

     — напівзакритих вояцьких спільнот, що існували на порубіжжі кочового та

     осідлого світу. Ці союзи мали еґалітаристський характер, функціонуючи на

     засадах військової демократії 73. В другій половині XVI ст. ватаги низових козаків

     об’єдналися у велику спільноту — Військо Запорозьке (Запорозький Кіш).

     Військову ієрархію, устрій та деякі інші інституційні засади запорожців було

     перенесено й на організацію відділів реєстрових козаків, причому коронні влади

     всіляко намагалися надати цій частині козацтва більшої керованості й

     дисципліни, хоча й змушені були миритися із функціонуванням козацьких рад і

     виборністю частини старшин74. Від моменту, коли територіальна організація

     реєстрового війська була покладена в фундамент козацької автономії, слід було

     чекати, що частина її практик, заснованих на запорізькій січовій традицій рано

     чи пізно увійшла в конфлікт із алгоритмами функціонування Гетьманщини, як

     станової автономії в складі Речі Посполитої. Перш за все, січова традиція була

     позбавлена елементів, властивих осідлим суспільствам (кровно-споріднених

     зв’язків між членами спільноти, стійкої внутрішньої ієрархії, привілейованих

     статусів тощо). По-друге, надзвичайно важливим було те, що в січових козаків

     був майже нерозвинений інститут приватної власності (він носив обмежений

     характер, поширюючись переважно на рухоме майно) й відповідно не існувало

      

     72 Горобець В. Політична система та інституційна модель Української козацької

     держави //Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. — К., 2006. — Т.1. — С.1, 281-324; Горобець В., Чухліб Т. Політико-адміністративний устрій Української держави та її кордони //Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII–XVIII ст. у 2 кн. — К., 2018. — Кн.1. — С. 236-241.

     73 Грибовский В. Социальная типология казачьих сообществ //Казачество в

     тюркском и славянском мирах. — Казань, 2018. — С. 127-141.

     74 Щербак В. Реєстрові козаки на державній службі. — С.73-86; Черкас Б. Козацьке військо до середини XVIІ ст. //Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. — К., 2006. — Т.1. — С.472-480.

     65

     практики успадкування. Звідси ж походило послідовне уникання січовою

     спільнотою писаного права та взагалі писемної культури75.

     Всі ці «чужі» для запорожців інститути (родина, приватна власність, право,

     суспільні та владні ієрархії) були присутніми в реєстрових козаків, верхівка яких

     очолила повстання й новостворену автономію. Їхня наявність загострювала

     конфлікт між реєстровим та січовим козацтвом, яке вбачало в перших ренеґатів,

     котрі зрадили “справжні” козацькі ідеали й перетворилися на “панів” і “ляхів”.

     Водночас, не слід сприймати цей конфлікт виключно як екстернальний поміж

     Гетьманщиною та Запорозькою Січчю, хоча він дійсно оприявнився й набув

     значної сили під час Руїни. Чимало тих рис січової моделі були представлені в

     соціальній свідомості й реєстрового козацтва та його очільників у яких вони

     мали статус питомо “козацьких”, “лицарських” чеснот. Знадобиться багато часу,

     аби вони трансформувалися в інші, станові лицарські уявлення про державу й

     своє місце в ній на що власне піде вся друга половина XVIІ ст. Ще одним полем

     конфлікту між січовою традицією та реєстровою була конкуренція в питанні

     монополії на насильство: це було змагання між чоловічим військовим союзом,

     війна для якого була питомою формою існування, та державою (Гетьманщиною)

     для якої ведення війни та використання впорядкованої військової сили було

     однією з ознак суверенності.

     Інший комплекс проблем полягав у інституційній площині: новостворена

     козацьких автономія практично не мала готових взірців для внутрішньої

     самоорганізації, окрім військових (та й вони потребували припасування до нових

     політичних реалій і масштабів). Наприклад, традиційна козацька рада (коло) на

     Січі було головним інститутом самоврядування, але орієнтованим виключно на

     нестратифіковану спільноту, всі члени якої були рівними між собою 76. Вочевидь,

     в такому вигляді вона була малопридатною для функціонування в Гетьманщині й

     почала трансформуватися фактично одразу після Хмельниччини. Алгоритм

      

     75 Грибовский В. Социальная типология казачьих сообществ. — С.150.

     76 Там само. — С. 151-152.

     66

     заміщення урядів на Січі, кількість яких була незначною, забезпечував, у першу

     чергу, постійну ротацію, блокуючи їх успадкування, довге перебування на

     посадах, що могло б витворити потенційну загрозу еґалітарному характеру

     союзу. Натомість, в умовах Гетьманщини ця практика демонструвала свою

     неефективність і навіть згубність із точки зору функціонування держави 77.

     Після визнання прав на адміністративну, а згодом і політичну автономію

     козацтва Річчю Посполитою, принципово нового статусу набуло й власне

     козацьке військо, граючи роль ядра збройних сил нової держави, являючи собою

     кількісно найбільшу їх частину. Опріч суто воєнного значення, реєстрове військо

     посідало центральне місце в системі ціннісних орієнтирів тогочасного

     суспільства, виступаючи репрезентантом самої держави – “Війська

     Запорозького”. Ополчення рицарського стану – козаків – не тільки ходило в

     походи, воювало й ділило здобич, але ще й збиралося на “кола” – генеральні ради

     – на яких ухвалювалися важливі політичні рішення (вибори гетьманів, укладення

     договірних статей та ін.) 78. З суто військової точки зору, військо являло собою

     типове станове ополчення, але стану, який, і це є дуже суттєво, тільки починав

     формуватися як стан, ще не маючи своєї досконалої структури, жорсткої

     відсепарованості від решти суспільства й розвинених форм ідентичності.

     Обов’язок служби в ньому поширювався на кожного, хто був внесений до

     офіційного реєстру, а пізніше, коли пописи війська вже не практикувалися, той,

     хто володів “військовим” (себто козацьким) ґрунтом. В обмін на такий “податок

     кров’ю” козацтво звільнялося від решти податків і повинностей, одночасно

     утримуючи в своїх руках контроль над політичним і адміністративним життям

     країни. Ополчення формувалося за територіальним принципом, що було

     традиційною рисою практично всіх рицарських військ Європи. Кожен вояк

     мусив забезпечувати себе зброєю, одягом, спорядженням і харчами79.

     Організаційну впорядкованість військо зберігало тільки під час воєнних дій,

      

     77 Там само. — С. 149.

     78 Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини XVII – XVIIІ ст. — К., 2000. — С.6-17.

     67

     періодично розпускаючись по домівках, аби дати можливість козакам

     підтримувати в належному стані своє господарство, що було єдиним джерелом

     їхнього існування. За таких умов, сам розвиток війська в інституційному плані

     був значною мірою стихійним, а рівень його боєздатності залежав від майнового

     стану козаків80.

     В організаційному відношенні військо, й відповідно, територія

     контрольована ним, поділялося на окремі полки – вищі адміністративно-

     територіальні та військові одиниці81. Територіальну основу козацького

     гетьманату до його поділу на право- та лівобережну частини утворювали полки,

     зафіксовані Зборівським реєстром 1649 р.: Білоцерківський, Брацлавський,

     Кальницький, Канівський, Київський, Корсунський, Кропивенський,

     Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький,

     Чернігівський, Уманський, Черкаський та Чигиринський 82. Полки, в свою чергу

     ділилися на сотні й курені різної чисельності, що являли собою вже не тільки

     тактичні, але й військово-адміністративні одиниці.

     Кількість козацького війська в 40 000 або 60 000, встановлена відповідно

     Зборівською угодою та Березневими статтями, була умовною, не завжди

     відповідаючи кількості козаків, що її насправді міг мобілізувати уряд. Вона

     значною мірою залежала від матеріального становища козаків, різко знижуючись

     під час посух, неврожаїв чи епідемій, а також через небажання козаків брати

     участь в походах, невдоволенні ними гетьманською політикою тощо. Під час

     війни чисельність козацького ополчення значно збільшувалася за рахунок джур,

     пахолків і обозової челяді, яких приводила з собою принаймні третина

      

     79 Сокирко О. Військова організація та воєнне мистецтво українського козацтва //Історія українського козацтва: Нариси в 2 т. — К., 2006 .- Т.1. — С.485-487.

     80 Сокирко О. Козацький Марс. Держава та військо Козацького Гетьманату в добу Мілітарної революції, 1648 — 1764. — К., 2023. — С. 37-40.

     81 Акты ЮЗР. — СПб., 1861. — Т.3. — С. 345; Реєстр Війська Запорозького 1649 р. — К., 1995.

     82 Реєстр Війська Запорозького 1649 р. — С.504.

     68

     реєстровців83. До реєстрових полків, котрі утворювали найбільш боєздатну

     частину гетьманської армії, доєднувалися численні повстанські загони, котрі не

     мали чіткої організації, виникали й діяли стихійно. В перші роки Хмельниччини

     ще одним елементом армії стали наймані формування, котрі фінансувалися з

     державного бюджету.

     Уявлення про те, як змінився склад, організація й структура гетьманського

     війська дозволяє судити комплекс документів, що зафіксували роздачу царського

     жалування корпусу наказного гетьмана І.Золотаренка, що діяв на півдні

     Великого князівства Литовського, влітку 1654 р.84. Згідно “сметных росписей”,

     складених московськими дяками, в корпусі Золотаренка перебувало 18000

     козаків з шести полків: Ніжинського, Стародубського, Борзенського,

     Чернігівського, Ніжинського піхотного та Янжиловського (?)85. Два останніх

     полки були не реєстровими козацькими, а швидше за все “охотницькими”

     екстериторіальними формуваннями, можливо, укомплектованими випищиками й

     покозаченими. Штаб корпусу складали, окрім наказного гетьмана, шість

     полковників, військовий писар, обозний і хорунжий, два судді, три військових

     осавули. При ньому також перебував “двор наказного гетмана Ивана

     Золотаренка” в складі 88 урядників, козаків і найманих гайдуків86.

     Склад відділу був мініатюрною копією Війська Запорозького: він мав

     власного командувача, наділеного не тільки військовою владою, але й певними

     політичними повноваженнями (наказного гетьмана), а також генеральну й

     полково-сотенну старшину. Це повністю відповідало функціям, покладеним на

     корпус, котрий діяв на віддаленому театрі воєнних дій і мав взаємодіяти там із

      

     83 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. - Львів, 1990. — С.130.

     84 Таирова-Яковлева Т. Состав и численность украинского войска в Русско-польской войне 1654-1656 гг. По документам Малороссийского приказа Российского государственного архива древних актов //Вестник архивиста. — 2018. - №3. — С. 651-662.

     85 Там само. — С. 654-656.

     86 Там само. — С. 656-657.

     69

     московськими військами. Оскільки він діяв у відриві від основних сил, його

     командування, організація й управління мусили мати певний ступінь

     автономності, що якраз і передбачало збереження в мініатюрі всіх чільних

     елементів структури Війська Запорозького.

     Аналогічні риси мала структура корпусу київського полковника

     А.Ждановича, вирядженого навесні 1657 р. в Малопольщу для спільних дій із

     військами трансильванських і шведських союзників. Це формування складалося

     з Київського, Переяславського та Білоцерківського полків, а також з великої

     кількості покозачених волонтерів-“охотників”, завербованих напередодні

     походу87. За свідченнями полонених з табору союзників, захоплених поляками, в

     розпал бойових дій, Жданович мав при собі близько 6000 вояків при 6 гарматах 88.

     Корпус Ждановича мав свій штаб, до якого входили полковники, наділені

     функціями генеральних старшин: Богун мав повноваження генерального

     обозного, що найбільше відповідали обов’язкам генерал-квартирмейстера в

     західноєвропейській військовій ієрархії; посаді Ф.Сербина, якого названо

     генерал-вахтмейстером, вочевидь, відповідав уряд генерального осавула,

     оскільки в німецьких арміях генерал-фельдвахтмейстер (Generalfeldwachtmeister)

     був інспектором польових частин, стежив за боєздатністю особового складу та

     бойовою логістикою, що назагал відповідало обов’язкам осавулів у козацькому

     війську. З інших повідомлень також відомо, що в корпусі був писар Іскрицький 89.

     Аналіз складу окремих корпусів гетьманської армії дає нам уявлення про її

     загальну структуру. Її головними елементами були козацькі полки, доповнені

     волонтерськими контингентами покозачених і найманцями, посилених

     артилерією, котра була окремим формуванням. Модель управління армією

     взорувалася на традицію, вироблену в реєстровому війську, верхній поверх якої

     складався з гетьмана (наказного гетьмана) й генеральних старшин, що

      

     87 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.ІХ. — Ч.2. — С.1325-1326.

     88 Жерела до історії України-Руси. — Львів, 1911. — Т.12. — С. 484-485.

     89 Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. — К., 2015. — Т.4. — С. 95.

     70

     утворювали своєрідний штаб (обозний, писар, осавул і суддя). В зменшеному

     масштабі ця модель клонувалася при організації відділених корпусів, що діяли

     окремо від головних сил гетьманської армії. Попри те, що повстанське військо

     вже перестало бути виключно козацьким, і воєнні реалії внесли суттєві

     корективи в його соціальний склад, Хмельницький та нова політична еліта

     продовжували сприймати в категоріях питомо козацького дискурсу, як

     колективну спільноту воїнів, з’єднану приналежністю до воєнного ремесла, що

     програмувала статус її членів і форми самоорганізації.

     Важливо розуміти, що та армія, котра склалася протягом перших років

     повстання й дісталася в розпорядження Хмельницького, була геть несхожою на

     козацьке військо першої половини XVII ст. Традиційний тандем реєстровців і

     запорожців цього разу був доповнений величезною кількістю покозачених —

     вихідців з різних суспільних прошарків, які за влучним висловом Самовидця

     “ніґди козацтва не знали”. Наплив новоспечених вояків, котрі вважали себе

     козаками, до армії був настільки масовим, що здається навіть самі очільники

     повстання не вповні уявляли собі його масштаби. Хмельницький, лякаючи

     коронних або московських посланців 100 000 армією, очевидно, не надто

     перебільшував її чисельність90. Але кількісне збільшення війська кардинальним

     чином змінило його якість. Старі реєстрові полки, які в цій масі опинилися в

     меншості, розчинилися в морі новостворених формувань покозачених, рівень

     вишколу й керованості яких був дуже низьким. Чимало фактів свідчить про те,

     що гетьман і старшина часто не мали достатнього впливу на відділи покозачених

     та їхніх лідерів, що швидко відчули свій авторитет й з часом стали почуватися

     самостійною силою. Найбільшу концентрацію покозачених мали два регіони —

     право- та лівобережне Полісся, а також Східне Поділля 91. При всій своїй

     некерованості покозачені часто були для Хмельницького зручним засобом в

      

     90 Gavryliuk I. Niewygrana wojna. Sztuka wojenna Bohdana Chmielnickiego i innych dowódców kozackich w latach 1648-1651. Oświęcim: Wydawnictwo Napoleon V, 2019. – S. 48-49, 68-70, 113-114,

     91 Ibid. — S. 82-107.

     71

     стримуванні переважаючих сил противника, при проведенні оманливих

     маневрів, демонстративних акціях, що мали відволікати увагу ворога тощо. Після

     поразок під Берестечком і взяття Києва в 1651 р. Відділи покозачених, що

     контролювали прифронтову периферію, стали доволі надійним заслоном на

     шляху коронних і литовських військ, фактично спинивши їх наступ вглиб

     Гетьманщини92.

     Однак, кількісне збільшення війська та нові особливості його “людського

     матеріалу” принесли й серйозні проблеми. Очевидно, що однією з найперших,

     котру гостро відчули керівники повстання, був брак взаєморозуміння й довіри

     поміж старою старшинською гвардією й новою генерацією командирів, котрих

     здійняла на гору повстанська хвиля. Перші прояви суперечностей у середовищі

     козацької верхівки стали помітними вже після укладення Зборівської угоди 1649

     р., положення якої частина провідників повстання вважала не корисними, а сам

     мир передчасним. Зростанню напруження посприяла також необхідність

     перепису козацького вйська, котре згідно угоди мало бути обмежене 40-

     тисячним реєстром. За підрахунками істориків, сумарна кількість сил, якими

     оперував Хмельницький в кампанії 1649 р., сягала 120 000 чоловік 93, отже

     близько 60% вояків мали бути виписані з реєстру й відтак повернутися до тих

     соціальних груп і трибу життя, до яких вони мали належність раніше.

     Перспектива повернення “до звиклого послушенства” викликала обурення й

     запеклий опір, в першу чергу в козацької “черні”, а також щойно покозачених

     селян і міщан 94. Ці заворушення співпали в часі із зворотнім рухом частини

     шляхти, котра по укладенню миру, зважилася повернутися до своїх маєтностей і

     одразу потрапила під меч розлючених повстанців. На початку 1650 р. виступи

      

     92 Ibid. — S. 282-293.

     93 Bobiatyński K. W cieniu Beresteczka. Działania militarne аrmii litewskiej przeciwko Kozakom w 1651 roku //Przegląd Historyczno-Wojskowy. — 2013. — R. 14. — Nr. 3. — S. 7-30; Gavryliuk I. Niewygrana wojna. — S. 205.

     94 Степанков В. Селянська війна 1648 — першої половини 1652 років: основні події, періодизація, особливості, наслідки //Україна в Центрально-Східній Європі: З найдавніших часів до кінця ХVIII ст. — К., 2005. — Вип.5. — С.286-294.

     72

     почали набувати організованіших форм, в них з’явилися свої провідники: на

     Брацлавщині, в безпосередній близькості від демаркаційного кордону з

     коронними землями діяв Д.Нечай; на Черкащині О.Кривоносенко, котрий перед

     тим командував “гультяйськими купами” на південній Волині, а на початку

     війни очолював повстанців у володіннях Вишневецьких на Лубенщині; на

     Лівобережжі незадоволеними командував М.Небаба. Водночас на Запорозькій

     Січі, де знайшло прихисток чимало випищиків, вибухнуло повстання під

     проводом Я.Худолія 95.

     Опріч цих негараздів у Хмельницького було чимало проблем із

     забезпеченням власне того війська, котре було обмежене Зборівським реєстром.

     1649 р. виявився неврожайним, а територія Правобережжя була виснажена

     дворічними бойовими діями. Через це гетьману важко було втримати військо, що

     поверталося в домівки, від грабунків, котрі ще більше розорювали край і

     руйнували і без того слабку дисципліну 96. Вияви невдоволення вищих

     командирів, поєднані зі стихійними сплесками невдоволення старшин нижчого

     рангу й рядового козацтва набували загрозливих форм. Те, наскільки небезпечні

     наслідки може мати ситуація, коли головною політичною верствою є армія, зі

     слабкою дисципліною, та ще й незадоволена своїми командирами, показали події

     після укладення принизливого для козаків Білоцерківського договору 1651 р.

     Мирною угодою були незадоволені як провідники, так і козацька маса. Цього

     разу ще гостріше постало питання із реєстром, котрий мав бути скорочений

     навпіл — до 20 000 чоловік. Уже в ході його складання, восени 1651 р., дійшло

     до відкритих заколотів спочатку в Корсунському, а потім і в Білоцерківському

     полках97. Те, що до заворушень невдовзі могли долучитися й лівобережні полки

     свідчив факт викриття у змові проти гетьмана миргородського полковника

     М.Гладкого, якого разом із кількома іншими старшинами було страчено.

      

     95 Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет. — К., 1995. — С.365-369; Gavryliuk I. Niewygrana wojna. — S. 204-206, 311-313.

     96 Gavryliuk I. Niewygrana wojna. — S.206.

     97 Ibid. — S. 313.

     73

     Катастрофічна ситуація склалася напередодні Молдавського походу 1653

     р., коли частина старшини відмовила Хмельницькому в підтримці його намірів

     втрутитися в боротьбу за господарський престол на боці свого свата В.Лупула. За

     свідченнями московських шпигунів, котрі посилалися на слова очевидців,

     полковники, скликані на нараду до гетьмана, заявили, що “Непотребно де нам

     чюжой земли оборонять, а свою без остереганья метать, полно де нам того, что за

     себя стоять и свою землю оборонять”98. Вельми показовим є те, що на

     невдоволення козацької верхівки тоді наклалися заворушення в армії, що не

     бажала воювати за династичні інтереси Хмельницького 99. Отже, невдоволення,

     що спершу охопило рядове товариство, швидко передалося нижчій і середній

     старшинській ланці, що свідчить про досить специфічний характер дисципліни,

     котра ґрунтувалася не на артикулах військового права, а на авторитеті

     командирів і ступеню їх відповідності нормам і уявленням козацької спільноти.

     Непридатність козацької армії до тривалих виправ на великій відстані, у

     відриві від власних баз постачання, засвідчила кампанія 1657 р. в Малопольщі й

     Литві. Козацький корпус на чолі з київським полковником А.Ждановичем

     спільно із союзним військом трансильванського князя Д’єрдя ІІ Ракоці брав

     участь у операціях проти коронної армії. Окрім суперечок поміж союзниками й

     загалом неприхильному ставленні трансильванців до козаків, істотну проблему

     складав брак стабільного постачання, яке було важко налагодити у вщент

     сплюндрованому краї. Війська союзників, по суті, змагалися між собою хто

     раніше опанує терени на яких можна було знайти продовольство й фураж, часто

     сварячись і конфліктуючи між собою100. Карл Х побоювався, аби поганий

     приклад козаків і мад’ярів не поширився й на його солдатів, яким було наказано

     не зближуватися з табором Ракоці101.

      

     98 Історія України в документах і матеріалах. — К., 1941. — Т.ІІІ. — С. 246.

     99 Там само. — С. 244.

     100 Kubala L. Wojna Brandenburska i najazd Rakoczego w roku 1656 i 1657. — Lwów, 1910. — S. 152-153.

     101 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.ІХ. — Ч.2. — С. 1393.

     74

     Контингент, котрим командував Жданович складався переважно з “козаков

     новутних”, а реєстровці були в меншості, що одразу ж позначилося на

     дисципліні102. Прямі й опосередковані звістки також вказують, на те, що на

     Волині й Поділлі військо поповнилося численними “охотниками” (ex voluntariis

     Cosakis) з числа покозачених, котрі йшли на війну без жалування й забезпечення,

     сподіваючись на щедрі трофеї103. Дорогою козацькі відділи нещадно грабували

     селянські господи, монастирі й навіть маєтності шляхти, прихильної Ракоці 104.

     Попри те, що деякі дослідники вважають це помстою козаків Київського полку

     за плюндрування і насильство, яких вони зазнали від литовської армії в 1651 р. 105,

     все ж таки, зауважимо, що в інакший спосіб ця армія, що не мала належного

     постачання, просто не могла себе поводити. Дезертирство й до того поширене в

     лавах корпусу, навесні набрало масового характеру, а вночі 24 травня спалахнув

     відкритий бунт. Неконтрольований відступ з фронту частини корпусу

     Ждановича перекроїв увесь перебіг подальшої кампанії, змусивши Ракочі

     переглянути свої оперативні плани, відтепер більшою мірою покладаючись на

     шведських союзників106.

     Збої, котрі почала давати військова організація гетьманату, на початку 50-х

     рр. ще не були хронічними, але достатньо загрозливими і очевидними.

     Хмельницький цілком здавав собі справу, що війна з Річчю Посполитою, котра

     після кампаній 1651-1652 рр. вже не мала шансів на швидке завершення,

      

     102 Гурбик А. Українське військо у війні Раднотської коаліції проти Польщі: від Кракова до Бреста //Україна в Центрально-Східній Європі: Від найдавніших часів до кінця XVIII ст. — К., 2005. — Вип.5. — С. 319-321; Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. — К., 1995. — С. 567.

     103 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.ІХ. — Ч.2. — С. 1407. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. — К., 2015. — Т.4. — С. 83-85, 93-94.

     104 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.ІХ. — Ч.2. — С.1389-1391.

     105 Гурбик А. Українська армія у війні коаліційних сил проти Речі Посполитої (1656-1657 рр.) //Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — К., 2000. — Вип.7. — С. 69-78.

     106 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.ІХ. — Ч.2. — С. 1408-1410; Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. — К., 1995. — С. 578.

     75

     потребувала з одного боку кращого впорядкування власної армії, а з іншого

     залучення нових союзників, котрі могли б подати швидку й дієву військову

     допомогу. Водночас Хмельницький у переговорах із Портою та Москвою не

     втомлювався просити про присилку в Україну військових контингентів, котрі

     спільно із гетьманським військом створили б систему ефективної оборони й

     остаточно убезпечили б територію Гетьманщини від нападів польсько-

     литовського чи татарського війська. Напередодні земського собору 1653 р.,

     котрий передував прийняттю Війська Запорозького під «высокую государскую

     руку» до Москви прибуло посольство, котре, повідомляючи про критичну

     обстановку на кордонах із Кримом, прохало «чтоб государь велел прислать в

     Киев и в иные городы своих государевых воевод, а с ними ратных людей , хотя с

     3000 человек, и то для тех же государевых воевод»107. Резолюції царя Олексія

     Михайловича та бояр на козацькі петиції хоча й не містили спеціального пункту

     про статус, чисельність і розташування московських залог, впроваджували їх

     явочним порядком, зокрема застерігаючи невтручання воєвод у справи місцевої

     влади108. Крім того, в «Березневих статтях» містився доволі туманний пункт

     щодо гарнізону в Кодаку, що від 1648 р. знаходився в руках козаків 109. Питання

     московської військової присутності на початковому періоді контактів Москви й

     Чигирина, мало дуже велику вагу, принаймні не меншу, аніж відкриття воєнних

     дій проти Речі Посполитої. За місяць після Переяславської ради, в лютому 1654

     р. до Києва вступила перша московська залога в кількості 2 600 чоловік при 20

     гарматах110. За кілька років її чисельність збільшиться майже вдвічі й вона стане

     одним з найбільших московських збройних контингентів на території

      

     107 Акты ЮЗР. — СПб., 1878. — Т.10. — С.15.

     108 Источники малороссийской истории. — Ч. І. — С. 56-57.

     109 Там само. — С. 57.

     110 Іваненко А. До питання про розміщення московського військового гарнізону в Києві в 1654 році //Гілея. Історичні науки. — К., 2013. — Вип.71. — С. 41-46; Назаренко В. Російський гарнізон м.Києва (друга половина XVII – XVIII ст.): військово-політичний та соціально-економічний аспекти діяльності: Автореф. дис. канд. іст. наук. — К., 2015.

     76

     Гетьманщини. Пізніше мережу гарнізонів також було розгорнуто в ключових

     оборонних пунктах Лівобережної та частково Правобережної України

     (Переяславі, Чернігові, Миргороді, Ніжині, Полтаві, Білій Церкві та Корсуні),

     хоча на переговорах 1654 р. йшлося спочатку лише про Київ.

     Попри те, що довгий час ці сили не брали скільки-небудь помітної участі в

     бойових діях, їхня пристуність, кількісне збільшення й утвердження воєводської

     системи управління стали відчутним важелем тиску Москви на гетьманів і

     політичну верхівку 111. Царський наказ (інструція) київському воєводі

     А.Бутурліну з травня 1656 р. повелівав йому відати не тільки питаннями оборони

     міста й командування залогою ратних людей, але також перевіряти «прихожих и

     приезжих людей», що давало йому в руки широкий поліційний контроль над

     містом. На довершення всього йому також дозволялося збирати торгівельні мита,

     приймати чолобитні й вершити суд 112. Таке розширення воєводської юрисдикції

     на тлі бунтів у козацькому війську, про які йшлося вище, а також хвороба

     гетьмана Хмельницького, було зловісним сигналом для Чигирина, що ставила

     під сумнів доречність перебування в Україні московських залог. Після того, як

     московське посольство Ф.Бутурліна та В.Михайлова в червні 1657 р. заявило про

     згоду царя прислати воєвод до Чернігова, Ніжина та Переяслава, згідно

     попередніх домовленостей (що насправді не відповідало дійсності) й натякнуло

     на необхідність їх утримання за рахунок місцевих доходів, Хмельницький

     відповів різкою відмовою113. Важко сказати, наскільки серйозно Кремль

      

     111 Алмазов А. Российские воеводы в Гетманщине во второй половине XVII века: степень изученности темы и нерешенные проблемы //Исторический вестник. — 2016. — Т.16. — С. 24-46; Пирог Р. К вопросу о русских воеводах на Украине во второй половине XVII века //Отечественная история. — 2003. - №2. — С. 162-168; Шевченко Ф. Русские воеводы на Украине. Очерки взаимоотношений Украины и Московского государства во второй половине XVII столетия //Шевченко Ф. Історичні студії: Збірка вибраних праць і матеріалів (До 100-річчя від дня народження). — К., 2014. — С. 41-318.

     112 Акты ЮЗР. — Спб, 1892. — Т.15. — С. 117-134.

     113 Акты ЮЗР. — Спб., 1861. — Т.3. С. 569, 580.

     77

     розраховував в цей час впровадити в Гетьманщині пряме воєводське

     правління114. В умовах війни з Річчю Посполитою та Швецією для цього в нього

     явно не вистачало фінансових і військових ресурсів, а утримання України в

     царській протекції виглядало дуже крихким і непевним 115.

     На тлі проблем з мобілізацією козацького війська, яке чим раз більше

     виходило з-під контролю, зриваючи воєнні плани Хмельницького, сам гетьман і

     його оточення очевидно вже серйозно міркували над створенням постійної армії.

     За відсутності якихось писаних проектів чи то інформації про їх існування, ми

     лише можемо припускати в яких напрямках козацька верхівка шукала способів

     створення ефективнішого за козацьке ополчення війська. Вочевидь, за інерцією

     попередніх часів, гетьман і старшина вбачала один з можливих виходів у

     запровадженні стабільної грошової платні козакам. Після Березневих статей 1654

     р., що застерігали царське жалування для козаків і старшин Війська

     Запорозького 116, реальних його виплат не було. З одного боку, з погляду великих

     витрат у війні з Річчю Посполитою, до них не була готова царська скарбниця. З

     іншого боку, скарб Гетьманщини теж був виснажений багаторічними воєнними

     видатками, до того ж зараз йшлося про встановлення постійних виплат на

     козацьке військо, котрі до цього часу були екстраординарними, й вимагали

     цілого комплексу підготовчих заходів117. Аби якось мотивувати козаків не так до

     військової служби, як до вірності новому володареві, в Москві було вирішено

      

     114 Таирова-Яковлева Т. Инкорпорация: Россия и Украина после Переяславской рады (1654-1657 гг.). — К., 2017. — С.105-126.

     115 Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. — К., 2001. — С. 119-150; Кочегаров К. Посольство Артамона Матвеева к гетману Богдану Хмельницкому в 1657 г. //Российская история. — 2018. - №3. — С.114–120; Флоря Б. Русское государство и его западные соседи (1655–1661 гг.). — М., 2010. — С. 156-166.

     116 Акты ЮЗР. — Т.10. — С. 448-449, 451.

     117 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.ІХ. — Ч.2. — С.911-913; Крип’якевич І. Український державний скарб за Богдана Хмельницького //Крип’якевич І. Українська козацька держава і її творець Богдан Хмельницький. — С. 197-200; Таирова-Яковлева Т. Инкорпорация: Россия и Украина после Переяславской рады. — С.91-92.

     78

     разово сплатити жалування Війську Запорозькому, як знак царської милості

     новим підданим. Втім, з’ясувалося, що царських грошей забракне, оскільки їх

     було виділено на 42 000 козаків (згідно чисельності реєстра 1649 р.), а не 60 000,

     як то було встановлено Березневими статтями. Зробити новий попис гетьман і

     старшина не встигли, справедливо побоюючись бунтів і заворушень випищиків.

     Вчергове питання козацького жалування було підняте московськими

     дипломатами в серпні 1657 р. на переговорах із посольством П.Тетері, які

     завершилися безрезультатно118.

     Свої плани по впорядкуванню в Гетьманщині постійної армії мав також

     Кремль. В січні 1655 р. московське посольство А.Матвеєва подало на розгляд

     Хмельницькому, пропозицію про створення фактично альтернативної армії:

     “Великий государь, его царское величество, велел тебе гетману говорить, чтоб

     устроить для обереганья от приходу польского короля и от крымсково хана

     ратных людей тысеч с 10, а чтоб их собрать, кроме тех, которые в леестре

     написаны, и научить бы салдацкому строю; а для наученья ... царское величество

     изволит прислать полковников и полуполковников и маеоров и капитанов и

     всяких урядников салдацкого строю” 119. Москва наполягала на тому, аби

     Хмельницький не лише користав з її допомоги, але й збільшив кількість

     козацьких військ у Литві й зорганізував морську виправу на Крим. При цьому він

     мав не лише покладатися на московські війська, але й сформувати в Україні

     згадані солдатські полки. Пропозиція Матвеєва свідчила про те, що Москва

     пропонувала гетьману створити військові частини, подібні до солдатських

     полків “нового строя”, котрі мали штатну структуру, організацію, відносно

     уніфіковане озброєння й навчалися азам лінійної тактики іноземними офіцерами

     та інструкторами120. Всі ці обставини не віщували нічого доброго й у кінцевому

      

     118 Акты ЮЗР. — Т.11. — С.744-746.

     119 Національна бібліотека України ім.В.І.Вернадського. Інститут рукопису. — Ф.ІІ. — Спр. 15557-15561. — Арк. 28-29.

     120 Курбатов О. Организация и боевые качества русской пехоты “нового строя” накануне и в ходе русско-шведской войны 1656-1658 гг. //Архив русской истории: Сборник Российского государственного архива древних актов. — М., 2007. —

     79

     підсумку могли б призвести до обмеження суверенітету Війська Запорозького та

     прерогатив гетьмана на що останній, звісно, не міг погодитися121.

     За умов, коли найбільші та найсильніші сусіди Гетьманщини провадили

     масштабні реорганізації своїх армій, необхідність нагальних змін у мілітарній

     організації Війська Запорозького ставала дедалі нагальнішою. Найбільш

     оптимальною зміною у військовому устрої гетьманату було створення постійних

     професійних військ, що існували б паралельно із козацьким ополченням і

     компенсували б його недоліки. Цей проект мав спиратися на власні фінансові та

     людські ресурси, що прекрасно усвідомлювала нова еліта, та попри всі труднощі

     при його реалізації лише б він гарантував ефективність військових інститутів

     козацької політії, а відтак і збереження її суверенітету.

      

     2.2. Гетьманське кварцяне військо і проєкт Князівства Руського (1657

     — 1659 рр.)

      

     Після смерті Б.Хмельницького козацька держава, що важко виборювала

     свій суверенітет, поринула у смугу внутрішньополітичної нестабільності, котру в

     історіографії окреслюють як період «Руїни». Попри розбіжності в трактуванні

     хронології та передумов Руїни, дослідники солідаризуються в тому, що її

     сутнісними проявами були втручання сусідніх держав у внутрішнє протистояння

     між різними групами політичної еліти всередині країни122. Відколи Військо

     Вып.8. — С. 175-178; Чернов А. Вооруженные силы Русского государства в XV – XVII вв. — М., 1954. — С.133-155.

     121 Горобець В. “Волимо царя східного…”. — С. 81-127; Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.ІХ. — Ч.2. — С. 1028-1035; Таирова-Яковлева Т. Инкорпорация: Россия и Украина после Переяславской рады. — С. 101-105.

     122 Липинський В. Україна на переломі. 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті //Липинський В. Твори. Архів. Студії. — Філадельфія, 1991. — Т.3. — С. 171-200; Чухліб Т. Міжнародно-правовий статус ранньомодерної Української держави //Український Гетьманат: Нариси історії національного державотворення XVII–XVIII ст. у 2 кн. — Кн.1. — С. 373-404;

     80

     Запорозьке набуло характеру держави, її політичним інститутам і владним

     практикам бракувало усталеності й відлагодженої роботи. Чимало з них, як-от,

     наприклад вибори нового гетьмана, представництво у козацьких радах і

     заміщення вакантних урядів, що відбувалися не на рівні війська та його

     внутрішніх правил, взагалі лише створювалися й не були закріплені навіть у

     звичаєвій практиці козаків123. Робота козацьких адміністративних і судових

     установ, котрі значно розширили свою юрисдикцію, ще не була достатньо

     синхронізована із тими спільнотами та їх владними органами, що збереглися ще

     з передреволюційних часів, насамперед, із самоврядними містами й

     православною Церквою.

     Критичності ситуації, пов’язаної із дозріванням нової державності,

     додавала проблема владної еліти, котра так само знаходилася в процесі

     формування. Верхівка Гетьманщини складалася з різнорідних груп старшини, що

     різнилися між собою не тільки соціальним походженням, політичним досвідом і

     культурою, але й світоглядними та поведінковими відмінностями. Окрім руської

     (переважно православної) шляхти, котра ще перед 1648 р. нав’язала добрі

     стосунки із козацтвом, а також старої реєстрової старшини, революція вивищила

     чимало людей іншого штибу: міщан, селян і навіть священників 124. Чимало з них

     стали командирами покозачених «свавольних куп», і з їхнім авторитетом і

     військовою потугою мусили миритися навіть гетьмани. До них політично й

     соціально було близьким і товариство Запорозької Січі, котре не бажало

     миритися із тим, що центр політичного життя остаточно перемістився на

      

     Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. — К., 1998. — С. 53-59.

     123 Брехуненко В. Брама Європи. Козацька Україна в середині XVII – XVIII ст. — С. 148-167; Чухліб Т. "Руїна" Гетьманщини чи боротьба за утвердження Української козацької держави? (Спроба започаткувати наукову дискусію щодо одного історичного терміну) //Україна в Центрально-Східній Європі: З найдавніших часів до кінця ХVIII ст. — К., 2004. — Вип.4. — С.473-506.

     124 Липинський В. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького // Липинський В. Твори. Архів. Студії. — Філадельфія, 1980. — Т.2; Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років

     81

     «волость», де домінувало реєстрове козацтво та його лідери125. Витворення з

     цього строкатого конгломерату більш-менш однорідного політичного класу було

     питанням тривалого часу126.

     І.Виговський, який отримав гетьманську булаву восени 1657 р. спирався на

     ту частину козацької старшини й руської шляхти, що прагнула побудувати в

     Україні своєрідний аналог Речі Посполитої, базований на правах і привілеях

     нового політичного класу. Цей клас або ж “політичний народ”, у сприйнятті

     гетьмана та його прибічників складався не лише зі старшин козацького

     походження, але й руських шляхтичів, що в той чи інший час долучилися до

     козацтва й стали частиною нової еліти Гетьманщини. Виговський не поспішав

     поривати з московською протекцією, але новим полюсом напруження стало

     втручання московських воєвод у внутрішні справи Гетьманщини й поступове

     збільшення військових залог в Лівобережній Україні. Не останню роль в

     охолодженні й подальшому розриві стосунків із Москвою зіграла і її підтримка

     антигетьманської опозиції127.

     Виговського та його прибічників спонукали до повернення в звичний для

     них світ, до Речі Посполитої, не лише зовнішні чинники, але й внутрішні

     спонуки, що випливали з необхідності мати чітку перспективу розбудови

     держави. Надання завершеності її структурі, головним інститутам і, зрештою,

     встановлення правил суспільно-політичного життя, визначалося тим світоглядом

     і цінностями, що були набуті старшиною в річпосполитському світі. Контури

     нового політичного курсу були закріплені Гадяцькою угодою, складеною поміж

      

     XVII століття. — К., 1998. — С. 59-63.

     125 Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. — С. 108-138.

     126 Кривошея В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. — К., 2010. — С. 4-26; його ж. Українська козацька старшина. — К., 1997. — Ч.: Урядники гетьманської адміністрації: Реєстр. — С. 6-10, 15, 22, 30, 40, 48, 58, 68, 77, 84, 94.

     127 Горобець В. “Волимо царя східного…”. Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. — С.112-130; Таирова-Яковлева Т. Инкорпорация: Россия и Украина после Переяславской рады (1654-1658). — С.246-300.

     82

     представниками Гетьманщини та комісарами Речі Посполитої у вересні 1658 р.

     Вона передбачала трансформацію гетьманату у Князівство Руське, що мало стати

     рівноправним членом оновленої, тепер вже триєдиної, польсько-литовсько-

     руської федерації. Модель цієї держави мала стати синтезом нових козацьких і

     традиційних шляхетських форм державності. Три складові федерації — Польське

     королівство, Велике князівство Литовське та Князівство Руське — об’єднувалися

     в одне ціле спільною надбудовою, яку репрезентували король і сейм. Всі три

     члени цього об’єднання узгоджували між собою зовнішню політику, але мали

     при цьому окремі адміністрацію, право, судочинство, скарб та військо. Вища

     влада у Князівстві Руському належала довічно обраному й затвердженому

     королем гетьману, який діставав титул київського воєводи128. Окремі пункти

     Гадяцького трактату також застерігали виключне право посідання всіх урядів за

     місцевою шляхтою православного віросповідання. В майбутньому у Князівстві

     Руському мали бути створені уряди підканцлера, підскарбіїв і маршалків, як

     очільників шляхетських сеймиків, мережа гродських і земських судів, а також

     окремого Руського трибуналу в Києві. При цьому гідність руських урядників, в

     тому числі й сенаторів, мала б дорівнювати аналогічним коронним і

     литовським129.

     Доволі аморфними були статті угоди, присвячені власне правам шляхти й

     козацтва. Всі вони позначені певною ситуативністю, зокрема, щодо шляхти,

     котра перебувала на стороні Гетьманщини або ж служила ворогам Речі

     Посполитої мала бути видана загальна амністія, натомість щодо козацької

      

     128 Текст Гадяцького договору 6 вересня 1658 р., ратифікований сеймом Речі Посполитої //Гадяцька унія 1658 року. — К., 2008. — С.11-30.

     129 Брехуненко В. Гадяцька унія 1658 року та проблема міжнародної легітимації Гетьманщини //Pręgląd Wschodni. — T.XV. — Z. 1 (57). — S.119-131; Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.10. — С. 285-381; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. — С.178-197; Drozdowski M.R. My o nas i o innych. Szlachta Rzeczypospolitej wobec Kozaczyzny Zaporoskiej w latach 1648 -1659. - Białystok, 2015. — S. 359-415; Chynczewska-Hennel T. Idea unii hadziackiej – pięćdziesiąt lat pózniej // Kwartalnik Historyczny. – 2002. - T.CIX, z.3. – S.135-146.

     83

     старшини встановлювалася щорічна квота найдостойніших, яким сейм мав

     надавати нобілітацію130. Натомість питання про те, в який спосіб шляхетська

     спільнота інтегруватиме до свого складу решту козацтва залишалося без прямої

     відповіді. Очевидно, її не мали й самі автори проекту унії, хоча й усвідомлювали

     всю важкість і повільність процесу майбутнього замирення шляхти із козацтвом.

     Опосередковані згадки самого унійного акту, а також пізніших джерел, свідчать

     про те, що його автори зарезервували за козацтвом місце “братів менших”

     руської шляхти. Привілейованість козацького стану полягала в окремій

     юрисдикції, економічних і соціальних привілеїв, але за відсутності в них

     політичних прав шляхетського типу, найголовнішим серед яких було право

     вибору сеймових послів і участі у виборах короля. Гадяцькі пункти усіх редакцій

     та інструкції посольства на ратифікаційний сейм не ставили знаку рівняння між

     козаками та шляхтою. Таким чином, козацький стан трактувався перш за все як

     військо, котрому було надано колективні права й привілеї здебільшого

     соціально-економічного характеру131. Це суперечливе трактування козаків, як

     заслужених і шляхетних воїнів, але не “шляхетно народжених”, фактично

     зводило їх статус до категорії військово-служилої верстви, хоча й наділеної

     численними привілеями, в тому числі й політичними, але не рівними

     повноцінній шляхті.

     Укладення Гадяцьких пунктів стало одним з факторів, який пришвидшив

     розгортання війни з Московською державою, що трактувала цю подію як “зраду”

     гетьмана Виговського та його прибічників. Війна, котра фактично вже тривала

     від літа 1658 р., виявилася надзвичайно важким і серйозним випробуванням для

     Гетьманщини та її військової моделі. Цей конфлікт остаточно оприявнив не лише

     зміну політичного вектору еволюції гетьманату, але й утвердив ті зміни в його

     військово-політичному устрої, котрі назріли ще за правління Хмельницького.

     Гадяцька угода застерегла цілу низку положень, що стосувалися воєнної безпеки

      

     130 Текст Гадяцького договору 6 вересня 1658 р., ратифікований сеймом Речі Посполитої. — С. 26.

     131 Там само.

     84

     Князівства Руського і новоствореної триєдиної федерації. Першорядним в цьому

     переліку були стосунки із Московською державою, у випадку війни з якою

     Польщі та Литви, Русь могла самостійно вирішувати, чи долучатися їй до

     воєнних дій. Натомість обов’язковою мала бути її участь у війні в тому випадку,

     коли б Москва відмовилася повернути землі, анексовані після 1654 р.132.

     Коронні, литовські та будь-які інші іноземні війська не мали права

     перебувати на території України, «однак наймані війська, які перебуватимуть під

     владою гетьмана Військ Руських, можуть брати хліб з королівських і духовних

     маєтків у згаданих воєводствах (Київському, Чернігівському та Брацлавському –

     О.С.), за наказом того ж гетьмана руського» 133. У випадку сторонньої загрози,

     допоміжні війська прислані від короля мали перейти під командування

     гетьмана134. В усій своїй сукупності ці положення мали закріпити суверенітет

     Князівства Руського й утвердити військово-політичну супрематію гетьмана в

     рамках нової федерації.

     Козацькому стану, “яко людям рицерським” підтверджувалися всі

     юрисдикційні та економічні привілеї, котрі попередньо фігурували в угодах із

     Річчю Посполитою та Московською державою. Водночас Гадяцькі “пункти”

     скорочували козацький реєстр до 30 000 чоловік, але паралельно запроваджували

     10 000 затяжного (найманого) війська. Питання із чисельністю реєстра викладено

     в різних редакціях угоди та її доповненнях не зовсім ясно. Так, в остаточній

     версії, ратифікованій сеймом 12 травня 1659 р. йдеться про те, що «чисельність

     Війська Запорозького має бути тридцять тисяч, або як вельможний гетьман

     запорозький подасть у реєстрі»135. Очевидно, що в такий спосіб козацька

     старшина намагалася залишити за собою простір для маневру при майбутньому

     пописі війська і укладенні нового реєстру. Кошти на утримання найманців мали

      

     132 Там само. — С. 26-27.

     133 Там само. — С. 27.

     134 Сокирко О. Козацький Марс. — С. 82.

     135 Текст Гадяцького договору 6 вересня 1658 р., ратифікований сеймом Речі Посполитої. — С. 26.

     85

     йти з податків і зборів, встановлених у Київському, Брацлавському та

     Чернігівському воєводствах, «а також з інших від Речі Посполитої». Таким

     чином, при збереженні станового козацького ополчення, мало розбудовуватися

     нове постійне професійне військо на кшталт того, що існувало в Польщі та Литві.

     Як козацькі, так і наймані полки мали перебувати під повною зверхністю

     гетьмана, розташовуючись «в тих воєводствах і маєтках, де вони були перед

     війною»136. Гетьман Руський проголошувався командувачем козацького війська

     “Супроти їхніх стародавніх вольностей ... а як буде на Русі наймане військо, то

     також під владою гетьмана має залишатися” 137. Володіння такою сильною армією

     значно перевищувало політичний ліміт, котрий Виговський мав за Гадяцькою

     угодою, і перетворювало його на, фактично, суверенного володаря. Те, наскільки

     ці положення в умовах коаліційних війн у Центрально-Східній Європі набували

     доленосного значення, видно з реакції польських сенаторів, чимало з яких саме

     через це негативно сприйняли Гадяцьку угоду 138.

     Шляхи, якими мала піти подальша інституціоналізація війська

     Гетьманщини, відбилися також в інструкціях, які були надані козацькому

     посольству, вирядженому на ратифікаційний сейм у Варшаві 1659 р. Їх зміст

     апелював до традицій і досвіду військового будівництва, надбаного старшиною й

     шляхтою ще в річпосполитський період. Так, окрім декларативної ліквідації

     ординаційних актів 1638 р. і вимоги затвердити «постанови про затвердження

     усіх давніх прав запорозьких і привілеїв», Військо Запорозьке не забуло згадати

     й про належне потрактування козацтва і старшини «так само, як встановив цар

     московський»139. Доволі промовистим було також нагадування про рівність прав

     князів і шляхти, із тим аби перші не могли «захоплювати жодної вищої

      

     136 Там само.

     137 Там само.

     138 Кролль П. Коронна шляхта і Гадяцька унія //Гадяцька унія 1658 року. — С. 160.

     139 Олянчин Д. Пункти Івана Виговського українським послам на Варшавський сейм 1659 р. // Записки наукового товариства ім.Т.Шевченка. — Львів. 1991. — Т. 222. — С. 344.

     86

     прерогативи або першенства»140. Це означало підтвердження положень Другого

     Литовського статуту 1566 р., котрі нівелювали політичну вищість титулованої

     знаті, а заразом і її військову монополію у вигляді окремих від земського

     ополчення збройних контингентів.

     Окремим пунктом гетьман просив польського короля «щоб усі постанови

     про військову дисципліну було зібрано разом і щоб його милості пану

     гетьманові, за прикладом світлої пам’яті покійного пана Яна Замойського, була

     надана повна влада над усім лицарством, шляхтою, що є на Україні, щоб він мав

     право війни, а коли б наказав когось виключити з війська, щоб негайно і всюди

     було це виконано» 141. Зібрання військових постанов, про які йдеться, це збірник

     гетьманських артикулів і ординацій – прообраз військового статуту. Видання

     таких артикулів практикувалося й у гетьманському війську за часів

     Б.Хмельницького, про що ми маємо опосередковані свідчення. Виговський,

     таким чином, намагався надати їм в подальшому постійного та обов’язкового

     характеру, створивши своєрідний кодекс військового права (це положення

     підтверджувала «Egzekucja Pakt Hadziackich», в якій містився пункт про надання

     гетьманові повної юрисдикції (disciplina militari) над усім лицарством Князівства

     Руського)142.

     «Egzekucja Pakt Hadziackich», з уточненням положень Гадяцької угоди,

     укладена козацькими дипломатами під час ратифікаційного сейму у Варшаві в

     квітні 1659 р., містила положення, що стосувалися організації та забезпечення

     артилерії. Зокрема, на її утримання спрямовувалася чверть прибутків (kwarta),

     зібраних з Житомирського староства, котре після смерті його посесорів цілком

     мало перейти на утримання артилерії; крім цього, на її потреби а також решти

     “руського війська” мали бути обернені селітроварні промисли з усієї України.

     Підтримання у належному стані гарматного парку мала забезпечувати ливарня

      

     140 Там само. — С. 346.

     141 Там само. — С. 341.

     142 Памятники, изданные Киевской временною комиссиею для разбора древних актов. — К., 1898. — Т.3. — С. 324-325.

     87

     (Gissernią)143. Ця система, якої не існувало за попередніх часів, започатковувала

     нову практику артилерійських ординацій (замкнених і неподільних маєткових

     комплексів, з особливим юридичним статусом), що знайшла своє продовження за

     наступників Виговського 144.

     Структурну реорганізацію армії планувалося підкріпити й залученням до

     служби іноземних офіцерів, інструкторів і технічних фахівців. Так, союзний

     українсько-шведський договір, запланований ще Хмельницьким і підписаний

     Виговським у жовтні 1657 р., окрім обопільних воєнних гарантій, надавав

     українській стороні право вербувати офіцерів, солдатів, артилеристів, інженерів і

     майстрів військових спеціальностей на теренах, підвладних шведській короні 145.

     “Скільки потрібно буде Війську Запорозькому, йшлося в додаткових статтях

     договору, - зібрати і найняти на свою потребу офіцерів і вояків, а також майстрів

     і ремісників в королівстві і землях короля, він то йому дозволить”146. Крім того,

     для потреб гетьманської армії дозволялося вільно купувати й безмитно вивозити

     зброю й амуніцію 147.

     Всі окреслені вище новації в сукупності витворювали абсолютну нову

     модель гетьманської армії, закріплену відтепер на законодавчому рівні. Відтак

     вона мала складатися з трьох основних формацій – козацького ополчення,

     постійних найманих полків та корпусу артилерії. Їх головнокомандувачем був

     гетьман Князівства Руського; пізніші доповнення до акту унії застерігали також

      

     143 Олянчин Д. Пункти Івана Виговського українським послам на Варшавський сейм 1659 р. — С.344; Памятники, изданные Киевской временною комиссиею для разбора древних актов. — Т.3. — С. 323-324.

     144 Сокирко О. Артилерія Козацької держави: становлення, розвиток, внутрішня організація (1648-1781 рр.) //Український історичний журнал. — 2012. - №4.- С. 37-38.

     145 Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). — Київ-Львів, 2004. — С. 29-30.

     146 Там само. — С. 32.

     147 Там само.

     88

     існування заступника гетьмана – польного гетьмана Князівства Руського 148.

     Фінансування армії було багатоукладним, здійснюючись за рахунок військового

     скарбу, місцевих зборів і, у випадку, козацького ополчення за рахунок станової

     воєнної повинності. Основою збройних сил Князівства Руського, навіть після

     коректив, внесених Гадяцьким договором, продовжувало лишатися козацьке

     ополчення – збройна організація чільного лицарського стану, що виступав

     провідною верствою держави. Симптоматично, що в цьому відношенні,

     гетьманат був ніби дзеркальним відповідником Речі Посполитої, в якій, попри

     розвиток і розширення постійної професійної армії (кварцяного, а згодом

     компутового війська), з формальної точки зору, ядром збройних сил

     продовжувало вважатися шляхетське ополчення (посполите рушення).

     Прикметно, що один з пунктів козацькому посольству на ратифікаційний сейм

     1659 р. нагадував князям та шляхті Князівства Руського про необхідність

     «перебувати особисто» у своїх спадкових маєтностях та ленах, що означало

     поширення на них тих самих засад «земської служби», що й на козацтво 149 .

     Очевидно, все це є опосередкованим свідченням того, що в свідомості очільників

     гетьманату і козацтво, і шляхта, що лишилася в Україні після революції, в

     перспективі мали перетворитися на цілісну спільноту – лицарський стан,

     зобов’язаний військовою службою, що було підставою його соціальної вищості,

     обособленості від решти верств і джерелом політичної влади150.

     Іншою самостійною формацією гетьманського війська були затяжні

     (наймані) формування, задекларовані Гадяцьким трактатом, що складалися т.зв.

     «гетьманських німців» - мушкетерських і драгунських частин, а також найманої

     козацької піхоти. Початки затягу перших підрозділів наразі лишаються

     невідомими і про склад найманих контингентів ми можемо судити, головним

      

     148 Перналь А.Б. Річ Посполита двох народів і Україна: дипломатичні відносини 1648-1659. — С. 268.

     149 Олянчин Д. Пункти Івана Виговського українським послам на Варшавський сейм 1659 р. — С. 347.

     150 Сокирко О. Козацький Марс. — С.87-90.

     89

     чином, з відомостей про бойові дії 1658-1659 рр. Загальна чисельність найманого

     війська до кінця гетьманування Виговського була доведена до 4000 чоловік. На

     перешкоді його кількісному збільшенню стали фінансові труднощі: в грудні 1659

     р. гетьман скаржився в листі до коронного канцлера М.Пражмовського, що “і

     перед тим мав за свій кошт чотири тисячі війська”151.

     Переформатування військово-політичної системи Козацького Гетьманату

     викликало настороженість і негативну реакцію не лише з боку політикуму Речі

     Посполитої, але й частини козацтва і старшини. Реставрація владних інститутів

     шляхетської демократії й урядів королівської адміністрації, вкупі з реституцією

     втрачених маєтків, викликала незадоволення козацтва, котре вбачало в цьому

     загрозу своїм становим правам і вольностям. Втім, те, що в картині масової

     свідомості окреслювалося “зрадою” гетьмана та верхівки й поверненням України

     в підданство “ляхів”, для старшини, опозиційно налаштованої до Виговського,

     оприявнювалося в цілком конкретних загрозах, найголовнішою з яких було

     безпрецедентне посилення гетьманської влади 152. Імплементація положень,

     пов’язаних із Руським князівством, неминуче передбачала б і перегляд

     політичних практик, що склалися в гетьманаті, причому явно не на користь

     козацької старшини, особливо ж полковників, котрі становили найбільш

     впливову її частину. Зменшення чисельності козацького реєстру, а відтак і

     козацького війська, при одночасному збільшенні найманого війська,

     підпорядкованого гетьману, призвело б до ліквідації військової монополії

     козацтва та його впливу в державі.

     Карколомна зміна воєнної та політичної обстановки протягом середини

     1658 — 1659 рр. не дозволяла Виговському повноцінно зреалізувати не лише

     політичний блок Гадяцької угоди, але й військові проєкти. На перешкоді

     останнім ставав брак фінансів і часу: інтенсивні бойові дії в Києві та в

     Лівобережній Україні розпорошували сили гетьмана, а Річ Посполита, через

     151 Памятники, изданные Киевской комиссией. — Т.3. — С. 402.

     152 Nagielski M. Unia Hadziacka — niespołniona idea Rzeczypospolitej Trojga Narodów //Pręgląd Wschodni. — 2019. - T.XV, z.1 (57). — S. 57-58.

     90

     антикозацькі настрої командування коронної армії, а також залучення частини

     військ на шведському театрі воєнних дій, не могла надати йому достатньої

     збройної допомоги153. Всередині України проти Виговського виступила частина

     лівобережних козацьких полків, підтриманих запорожцями, а та частина, котра

     залишалася в його розпорядженні не надавалася для ведення динамічних

     наступальних дій, як того вимагала воєнна ситуація. В кінцевому підсумку цей

     часовий і логістичний цейтнот вкотре узалежнював гетьмана від зовнішньої

     допомоги, найдієвішою з яких була кримська. Приголомшлива поразка

     московської армії воєводи О.Трубецького під Конотопом влітку 1659 р., стала

     важливою оперативною перемогою й водночас продемонструвала високі бойові

     якості зреформованого найманого війська, а також дієвість воєнного партнерства

     із кримськими татарами, котре давало в розпорядження Виговського боєздатну

     кінноту, котрої все ще бракувало в його війську 154. Водночас, військовий союз з

     Кримом в довшій перспективі все одно виглядав непевно й рано чи пізно мав

     розпастися, як розпадалися всі його попередні версії.

     Однак, найголовніша проблема полягала в тому, що після відступу з

     Лівобережжя головних сил московської армії восени 1659 р. Виговський не мав

     достатніх сил не тільки для того, аби вести переслідування противника, але й

     знищити ворожі гарнізони, котрі залишалися у нього в тилу 155. Виснаживши свої

     сили при штурмах Гадяча, Виговський дійшов до Путивля, а потім повернув на

     Правобережжя, дорогою розпускаючи козаків по домівках 156. На початку вересня

     1659 р. поблизу Германівки, що на Київщині, Ю.Хмельницький скликав

     генеральну раду Війська Запорозького для переобрання гетьмана на яку

     зібралося близько 10 000 козаків, в тому числі й ті, що були відпущені

      

     153 Ibid. — S. 48-50, 58.

     154 Сокирко О. Конотопська битва 1659 р.: Тріумф в час Руїни. — К., 2008.

     155 Акты ЮЗР. — Т.7. — С. 296; Бульвінський А. Українсько-російські взаємини 1657-1659 рр. в умовах цивілізаційного розмежування на сході Європи. — К. 2008. — С. 403-413.

     156 Акты ЮЗР. — Т.7. — С. 297; Сокирко О. Конотопська битва 1659 р.: Тріумф в час Руїни. — С. 22-23.

     91

     Виговським157. Настрашені чутками про повернення “лядської влади”, що

     поширювалися противниками Гадяцької угоди, й підбурені промосковською

     старшиною та духовенством, козаки не бажали продовжувати війну. Бунт війська

     і “чорна рада”, що послідувала за ним, скинув з гетьманства Виговського й

     відкрив шлях для повернення московської армії в Україну 158.

     Підкреслимо, що недієздатність козацького війська, вочевидь, найменше

     була спричинена суто економічними та логістичними проблемами воєнного часу.

     Головним фактором була низька дисципліна й поляризація соціально-політичних

     настроїв, що неминуче мало б призвести до заворушень. Звісно, в цій ситуації

     армія, як організована й суворо ієрархізована спільнота фактично переставала

     існувати й різко втрачала боєздатність. Втім, це не означало, що станове

     ополчення було геть негідним матеріалом для військової служби. Лицар, козак

     або шляхтич, яким керували патріотичні почуття й станові чесноти, завжди

     вирізнявся високою мотивацією до служби, хоча ця мотивованість у періоди

     політичних криз й могла набувати амбівалентності. Те, що козацькі полки не

     втратили свого бойового духу й бойових якостей добре ілюструє і перемога

     Виговського під Полтавою в червні 1658 р., і Конотопська битва 1659 р. і,

     нарешті, героїчна оборона корпусом І.Нечая Старого Бихова від московських

     військ у травні — грудні 1659 р. 159.

     Підбиваючи підсумки щодо вектору розвитку військово-політичної

     системи Гетьманщини часів Виговського, маємо відзначити, що в ній було

     закладено ті тенденції розбудови збройних сил Козацького Гетьманату, котрі

     діятимуть фактично до кінця XVII ст. Курс на перебудову армію, розпочатий

     Б.Хмельницьким, що був продовжений і розвинений його наступником, мав на

     меті перетворення українських збройних сил з повстанського війська на

      

     157 Акты ЮЗР. — Т.7. — С. 307, 313.

     158 Бульвінський А. Українсько-російські взаємини 1657-1659 рр. в умовах

     цивілізаційного розмежування на сході Європи. — С.414-421.

     159 Горобець В. Іван Нечай та українсько-російські суперечки за Білорусь (1654-1659 рр.) //Український історичний журнал. — 1998. - №2. — С. 31-33.

     92

     багатоукладну за своїм характером армію, в структурі якої станові формування

     (козацькі й шляхетські) поєднувалися з професійними найманими. В своїх

     головних рисах ця констеляція була відображенням річпосполитської традиції, в

     певний спосіб скоригованої козацькими реаліями: козацьке ополчення,

     доповнюване найманими контингентами піхоти, кінноти й артилерії,

     утримуваних за рахунок центрального і регіонального бюджетів160. Особливо

     важливою виявилася тенденція до розбудови власне професійного найманого

     війська, представленого полками «чужоземного автораменту» та корпусу

     артилерії. Вплив організаційного і практичного досвіду Заходу не міг оминути

     військової організації Козацького Гетьманату, що від початку свого існування

     перебував в епіцентрі найбільших європейських воєнних конфліктів.

     Найважливішим здобутком І.Виговського стало створення тієї моделі армії,

     котра, успішно витримавши випробування Руїни, із незначними змінами

     проіснує в Козацькому Гетьманаті принаймні до першої чверті XVIII ст.

     Положення Гадяцької унії в цьому відношенні зіграли роль першої масштабної

     кодифікації військового устрою гетьманату, надавши організаційної оправи та

     легітимації чільним складникам мілітарної моделі Козацького Гетьманату.

      

     2.3. Козацький Гетьманат і його військо в 1660 — 1700 рр.

      

     Початок періоду Руїни, після усунення від влади гетьмана І.Виговського,

     ще виразніше показав, наскільки вразливою є мілітарна організація

     Гетьманщини. Змагання за владу й вплив на нового гетьмана Ю.Хмельницького

     в середовищі старшини, накладалися на суперечності в середовищі самого

     козацтва, котре ще не перетворилося на гомогенну в соціальному відношенні

     спільноту. В його середовищі вже намічалися процеси майнової та соціальної

      

     160 Сокирко О. Річ Посполита Шляхетська і Річ Посполита козацька: військово-політичні паралелі середини XVII – XVIII ст. //Польсько-українська військова співпраця протягом історії. — К., 2018. — С. 94-123.

     93

     диференціації, які неминуче повинні були проявитися в ході багаторічної війни.

     З іншого боку, господарський занепад, спричинений війною, не міг не

     позначатися на війську, стан боєздатності якого був незадовільним. Вдавалися

     взнаки й бойові втрати війська, в лавах якого дедалі менше залишалося

     вишколених і досвідчених ветеранів, що їх замінювали “козаки новутні”, котрі

     походили з числа випищиків або показачених селян і містян. Яскравим

     свідченням втрати ефективності військово-політичної системи Гетьманщини був

     разючий контраст між низкою яскравих перемог у битвах 1640-1650-х рр. і

     жодною виграною війною проти головних противників — Речі Посполитої чи

     Московської держави. Особливо виразно це показала чуднівсько-

     слободищенська кампанія 1660 р. для якої Хмельницький дуже довго збирав

     козацькі полки, котрі зрештою виявилися розпорошеними поміж його армією та

     московським військом В.Шереметєва. Вже у вересні гетьман майже місяць

     зволікав із рішучими діями, оскільки в ставці й самому війську тривали

     нескінченні ради на яких старшина й військо обговорювали перспективу

     продовження війни161. В цей час Хмельницький міг реально розпоряджатися

     лише правобережними полками, що було свідченням іще однієї проблеми:

     козацьке ополчення зберігало активність і було готовим до рішучих дій

     переважно коли йшлося про рідні терени, не виявляючи готовності битися з

     ворогом “за Дніпром”.

     Після укладення Чуднівської угоди 1660 р., що повертала Військо

     Запорозьке під зверхність Речі Посполитої, Хмельницький провів дві

     безрезультатні кампанії протягом 1661-1662 рр., намагаючись повернути

     Лівобережну Україну162. Стратегічною помилкою його полководців було

     розпорошення сил одразу між трьома напрямами, на жодному з яких вони не

      

     161 Kroll P. Od ugody Hadziackiej do Cudnowa. Kozaczyzna między Rzeczpospolitą a Moskwą w latach 1658-1660. — Warszawa, 2008. — S. 376-383.

     162 Kroll P. Działania wojenne na Zadnieprzu w latach 1661-1662 i dwie nieudane próby opanowania Perejasławia przez Jerzego Chmielnickiego //Hortus bellicus. Studia z dziejów wojskowości nowożytnej. Prace ofiarowane Profesorowi Mirosławowi Nagielskiemu. — Warszawa, 2017. — S. 327-352.

     94

     мали вирішальної переваги над полками лівобережного наказного гетьмана

     Я.Сомка та московськими військами. Втім, навіть коли Хмельницький намагався

     сконцентрувати свої зусилля на якомусь одному з них, наприклад кількаразово

     облягаючи Переяслав, його сили тут не перевищували 14 000 вояків, чого було

     явно замало для досягнення вирішального успіху 163. Це робило гетьмана

     залежним від допомоги коронного війська, але на той час більша його частина

     залишила Україну, утворивши військову конфедерацію, що домагалася від

     короля сплати заборгованого жалування 164. Своєю чергою, ця обставина

     узалежнила Хмельницького від військової допомоги кримських татар, що була

     дуже непевною й до того ж спричинювалася до страшних спустошень. Не

     кращою була ситуація і в його опонента Сомка, котрий так само не міг

     розраховувати на військові ресурси лівобережних полків, частина з яких

     відмовила йому в покорі. Вирішальну роль у витісненні військ Хмельницького з

     Лівобережжя, зокрема взятті Полтави, а також обороні стратегічно важливого

     Переяслава відіграли московські стрільці з лівобережних залог, а також полки

     «нового строю» Білгородського розряду165. Дворічні бойові дії на Лівобережжі

     виразно продемонстрували, що фактично розколота козацька Україна не здатна

     мобілізувати той воєнний потенціал, із яким вона могла боронити свій

     суверенітет і відновити соборність.

     Саме військова слабкість значною мірою сприяла розколу Гетьманщини

     влітку 1663 р., коли лівобережні полки сепаратно обрали своїм очільником

     І.Брюховецького, а легітимно обраний перед тим на гетьманство П.Тетеря не зміг

     ані перешкодити цьому, ані відновити територіальну цілісність держави. В обох

     випадках йому бракувало військової сили, так само як її не вистачало й

      

     163 Ibid. — S. 340.

     164 Janas E. Konfederacja wojska koronnego w latach 1661-1663. - Lublin, 1998. — S. 42-52.

     165 Kroll P. Działania wojenne na Zadnieprzu w latach 1661-1662 i dwie nieudane próby opanowania Perejasławia przez Jerzego Chmielnickiego. — S. 335-336, 345-346, 349 passim.

     95

     лівобережному гетьману, котрий кликав під свій реґімент правобережні полки.

     Тим не менше, тісний зв’язок козацького війська із політичним устроєм держави

     гарантував йому настільки ж довге життя, як і самій Гетьманщині, створеній цим

     військом. Водночас це не означало, що в середовищі козацької верхівки

     припинилися спроби радикально змінити мілітарний устрій гетьманату,

     зробивши ставку на найману професійну армію.

     Показовими в цьому відношенні були петиції, відправлені на варшавський

     сейм влітку 1664 р. гетьманом Тетерею166. В основних рисах вони зводилися до

     впорядкування державного життя Гетьманщини на тих теренах, котрі на той час

     контролював гетьман та його прибічники (це була територія Київського

     воєводства, без Брацлавщини та Лівобережжя). Проєкт Тетері передбачав

     закріплення за козацтвом попередньо наданих йому привілеїв, а також зрівняння

     статусу козацького землеволодіння із шляхетським167. При цьому зміцнювалися й

     почасти реставрувалися шляхетські інституції, як-от Руський трибунал, функції

     якого мав виконувати Київський ґрод. Шляхта Білоцерківського староства

     повинна була нести постійну службу при гетьмані, причому резиденція

     останнього переносилася з Чигирина до Білої Церкви168. В решті положень

     петиція повертала засади організації реєстрового козацтва до дореволюційного

     стану, зокрема передбачаючи встановлення реєстру в 12 000 козаків у 6 полках:

     Переяславському, Канівському, Корсунському, Чигиринському, Черкаському й

     Білоцерківському169. Особливий інтерес викликають пункти, пов’язані з

     професійним військом. Так, гетьман пропонував сформувати при кожному

     реєстровому полку затяжну (найману) хоругву, що теж виразно нагадувало

     практику, котра існувала до 1648 р. Втім, в даному випадку, очевидно, мало

      

     166 Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1664 року //Крикун М. Між війною і радою. Козацтво правобережної України в другій половині XVII – на початку XVIII століття: Статті і матеріали. — К., 2006. — С. 99-173.

     167 Там само. — С. 110-115.

     168 Там само. — С. 111-112.

     169 Там само. — С. 112.

     96

     йтися не про підрозділи коронного війська, а хоругви власного затягу, оскільки

     всі вони в сукупності мали б підпорядковуватися гетьману170. Опріч цього також

     планувалося утримувати піхотний полк при генеральній артилерії в Білій Церкві,

     котрий так само мав бути найманим 171. Загалом, ефективність професійного

     війська для Тетері, влада якого протягом 1664 р. повсякчас слабшала, була

     очевидною. В листах до короля він благав прислати йому на допомогу піхотні

     відділи, а в згаданому вище проєкті планував розташувати гарнізони німецької

     піхоти в Корсуні та Кодаку172.

     Відлуння військових положень Гадяцького трактату і проєктів Тетері

     знайшли свою продовження в матеріалах Острозької комісії 1670 р., котра мала

     виробити формулу примирення між правобережним гетьманом П.Дорошенком і

     Річчю Посполитою173. Інструкції козацьким послам до Острога апелювали до

     положень Гадяцького трактату (за винятком згадок про Князівство Руське). Хоч

     територіально кордони юрисдикції Гетьманщини окреслювалися трьома

     українними воєводствами (Київським, Брацлавським та Чернігівським),

     козацький устрій застерігався лише за 12 правобережними полками:

     Чигиринським, Черкаським, Канівським, Корсунським, Білоцерківським,

     Київським, Кальницьким, Паволоцьким, Брацлавським, Уманським, Подільским

     і Торговицьким 174. Просячи підтвердження прав козацького стану, в тому числі й

     на земельні маєтності й економічні імунітети, пункти водночас застерігали

     звільнення цих теренів від постоїв і стацій коронного та литовського війська.

     Статті застерігали, що гетьман мав бути єдиним командувачем козацьким і

     170 Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1664 року. — С. 113-114.

     171 Там само. — С. 115.

     172 Горобець В. Козацький гетьманат в соціополітичній структурі Речі Посполитої. — С. 42.

     173 Степанков В. Острозька комісія 1670 року: передумови, хід, наслідки //Україна крізь віки: Збірник наукових праць на пошану академіка НАН України професора Валерія Смолія. — К., 2010. — С. 481-512; Perdenia J. Piotr Doroszenko a Polska. — Kraków, 2000. - S. 208-209.

     174 Акты ЮЗР. — Т.9. — С. 199-201.

     97

     найманим військом, а у випадку, коли б польсько-литовські відділи за воєнної

     потреби були б уведені в Україну, то мали б так само перебувати під його

     зверхністю175. Використання козацького війська поза межами України

     дозволялося лише за королівською вимогою на певний термін і за окрему платню

     (цей пункт був фактичною калькою аналогічних положень стосовно умов

     використання посполитого рушення поза межами Речі Посполитої)176. Стосовно

     найманого війська Острозький проект повторював Гадяцький трактат у доволі

     розпливчастих формулюваннях, згадуючи що кінні та піхотні полки “для захисту

     прикордоння” мають отримувати стацію та “зимові хліби” (гіберну) з

     королівщин і духовних маєтностей з теренів трьох воєводств, звідки ж має

     надходити платня з податків, котрі встановить сейм177. Окрім цього на утримання

     артилерії мало бути передано великі рангові маєтності в межах трьох староств —

     Лисянського, Корсунського та Богуславського 178. Попри те, що Острозька угода

     так і не була ухвалена в її первісній редакції, вона подає нам свідчення того, що

     форми правової та політичної свідомості значної частини козацької верхівки

     продовжували плекати й розвивати ту модель гетьманату, яку було закладено

     Гадяцьким трактатом. Особливо показовим є те, що власне військові інститути

     незмінно фігурували в них у вигляді триєдиної формули: козацького війська, як

     ядра армії та держави, найманого війська й корпусу артилерії, що були їх

     доповненням. Ця структура була не просто виявом політичних планів гетьманів і

     старшини, але відповідала тим реаліям, які склалися в Гетьманщині фактично.

     Поступове зниження боєздатності козацького ополчення, зробило

     помітнішою роль охотницьких (волонтерських) формувань, що постали в Україні

     ще в перші роки Хмельниччини й формувалися, головне, за рахунок

     позастанових груп населення. Зручність їх залучення до війни полягала в тому,

      

     175 Там само. — С. 202.

     176 Там само. — С. 203-204.

     177 Там само. — С. 203.

     178 Там само.

     98

     що вони не були прив’язані до певної території й не потребували регулярного

     забезпечення, живучи за рахунок воєнної здобичі. Напівосідлий характер життя

     цих формувань робив їх повсякчас готовими до воєнних виправ і дозволяв не

     витрачати час на тривалі мобілізації. Зворотнім боком охотницьких загонів був

     нижчий рівень дисципліни й озброєння, аніж в реєстрових козаків. Крім того,

     командири охотників часто також мали свої політичні амбіції й мало рахувалися

     з волею гетьманів, що робило їхні відділи некерованою силою, здатною

     поламати будь-які плани кампанії. Виникаючи здебільшого в порубіжних

     регіонах, охотницькі формування так само швидко зникали, як і з’являлися,

     часто міняли місця дислокації, що нерідко призводить до плутанини з ними в

     історичнх дослідженнях. Тривале життя судилося тим з них, що обіймали

     периферійну територію на якій вирували повстанські рухи покозачених селян.

     Тим не менше, саме з охотників у 60-х рр. XVII ст. гетьмани починають

     рекрутувати найманців для служби на постійній основі, забезпечуючи їх

     грошовим жалуванням, одягом, зброєю та натуральним утриманням179.

     Хоча існування охотницьких полків і було нетривалим, вони відіграли

     дуже важливу роль в створенні найманих військ право та лівобережних

     гетьманів, коли в ході Руїни стало очевидно, що “німецька” модель розбудови

     професійного війська себе не виправдала (в гетьманів було надто мало ресурсів,

     аби наймати офіцерів-іноземців для вишколу “чужоземських” полків,

     закуповувати для них спорядження і озброєння)180. Тому набагато ефективнішим

     видавалося формувати наймані полки, спираючись на організаційно-тактичні

     взірці козацького війська, що успішно довели зорганізовані в такий спосіб

     сердюцькі полки П.Дорошенка. Витворена ним модель найманого війська в

     загальних рисах була запозичена й лівобережними гетьманами на початку 70-х

     рр., коли значна частина його найманців перейшла на службу до І.Самойловича.

     179 Сокирко О. Козацький Марс. — С. 108-109.

     180 Сокирко О. Драгунські формування в збройних силах Гетьманщини середини — другої половини XVII ст. //Сторінки історії. — 2024. — Вип.58. — С. 21-40; його ж. Жовніри на продаж. Вербунок іноземних найманців у Козацькому Гетьманаті у 50 — 70-х рр. XVII ст. //Емінак. — 2024. - №2. — С.9-28.

     99

     Ще одним ресурсом для поповнення війська, який актуалізувала Руїна,

     стали запорожці. Особливо активно вони були задіяні в армії лівобережного

     гетьмана І.Брюховецького для якого важила не лише їхня боєздатність, але й

     політична лояльність. Брюховецький, котрий значною мірою завдячував своєму

     обранню на гетьманство підтримці Коша справедливо вбачав у запорожцях силу,

     що до певної міри унезалежнювала його становище від мінливих настроїв

     лівобережного козацтва. По суті, Брюховецький був першим, хто оцінив усі

     переваги постійного професійного війська в проекіції на внутрішню політику

     краю, зробивши з жовнірських постоїв дієвий інструмент тиску на потенційно

     невдоволених його владою181. Разом із тим, опертя на запорозькі контингенти,

     вочевидь, було для Брюховецького недостатньо надійним, оскільки його

     авторитет рано чи пізно мав втратити свою вагу, а січове товариство більшою

     мірою жило за законами чоловічих військових союзів, аніж здисциплінованих

     вояцьких спільнот. Тож їхня керованість і підконтрольність гетьману явно були

     недостатніми, свідченням чого є прийняття на службу охотницьких формувань182.

     В цій ситуації, подібно до своїх попередників, Брюховецький намагався

     залучити на службу союзників, котрі б служили йому за гроші та військову

     здобич. Оскільки ногаї та кримські татари в цей час мали ворожі стосунки з

     Гетьманщиною, його вибір пав на калмицьку орду, котра перебувала у васальній

     залежності від Москви із якою гетьман намагався налагодити щонайтісніші

     зв’язки. Калмики, що вперше з’явилися в Україні в 1663 р., справили абсолютно

     апокаліптичне враження на місцеве населення, настрашивши не тільки

     противників Брюховецького, але й прихильників183. Калмицька кіннота була

     ефективною ударною силою для стрімких степових рейдів, розвідки й раптових

     контратак, а за потреби могла завдавати таранного удару списами в щільно

      

     181 Горобець В. Гетьман Руїни. Іван Брюховецький та Москва. — К., 2017. — С. 75-76.

     182 Акты ЮЗР. — Т.6. — С.52.

     183 Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 97-98.

     100

     зімкнених лавах — тих якостей, котрих бракувало козацькій кінноті184. Однак,

     дуже швидко стало очевидним, що для калмицьких відділів, котрі приходили на

     гетьманську службу був потрібний повсякчасний рух і бойові зіткнення, котрі б

     живили їх здобиччю. Натомість, їх практично було неможливо втримати на

     сталих місцях в очікуванні походу, а відсутність трофеїв відохочувала їх від

     продовження служби. В кампанії 1666 р., яка йшла з перемінним успіхом,

     Брюховецькому вдалося завербувати декілька калмицьких відділів185.

     Послаблення воєнних можливостей гетьманату відбувалося на фоні

     зміцнення військової присутності в Україні Московської держави, головне, через

     збільшення мережі гарнізонів і залог 186. Згідно укладених в жовтні 1659 р.

     Переяславських статей царські гарнізони мали бути розміщені, окрім Києва, ще й

     у Переяславі, Чернігові та Ніжині, хоч московські ратники фактично перебували

     там і до цього. Крім того, окремі московські відділи стояли залогами в Білій

     Церкві, Брацлаві та Умані187. Їхні сили були сконцентровані переважно на

     утриманні контролю над територією та наглядом за настроями козацтва, а не на

     обороні краю від коронної армії, що зокрема підтвердила відмова Кремля

     скерувати ратних людей для захисту Правобережжя про що в грудні 1659 р.

     просило козацьке посольство188. Якщо на Правобережжі (окрім Києва) царським

     гарнізонам не вдалося втриматися надовго, то в Лівобережній Україні їм

     судилося стати головним оплотом московського військово-політичного впливу.

     Значною мірою в їх ефективності та надійності Москву переконала зимова

     кампаня 1663-1664 рр., коли московські гарнізони, розташовані у стратегічно

     184 Бобров Л. Калмыцкая конница в русско-польской войне 1654-1667 гг.:

     вооружение, тактика, военная стратегия //Історія давньої зброї. Дослідження 2014: Збірник наукових праць. — К., 2014. — С. 47-63.

     185 Літопис Самовидця. — С.100.

     186 Великанов В., Лазарев В. Царские воеводы и гарнизоны на Украине 1654-1669 гг. — М., 2020.

     187 Источники малороссийской истории. — Ч.1. — С. 110; Іваненко А. Проблема розміщення царських гарнізонів на теренах Гетьманщини у контексті українсько-московських відносин 50-х років XVII ст. //Гілея. — К., 2013. — Вип.79. — С. 15-19.

     188 Акты ЮЗР. — Т.5. — С. 6, 8.

     101

     важливих містах і містечках Лівобережжя, стали дієвим фактором стримування

     наступу королівської армії. Частину з них так і не вдалося знищити й вони

     залишалися в тилу коронної армії, шкодячи її комунікаціям. Московська залога

     Глухова, посилена лівобережними козаками, взимку 1664 р. остаточно спинила

     просування військ Яна ІІ Казимира й П.Тетері в Україні 189.

     Кількість московських гарнізонів на Лівобережжі істотно зросла за

     правління Брюховецького, котрий вбачав у московській військовій підтримці не

     лише запоруку стабільності своєї влади, але й шанс для привернення під свій

     реґімент правобережних полків. Батуринські статті 1663 р., укладені на

     елекційній раді вперше врегульовували норми продовольчого утримання воєвод і

     підкомандних їм військових контингентів 190. В 1664 р. на прохання

     Брюховецького гарнізон ратних людей було введено в тогочасну столицю

     Гетьманщини Гадяч191. Згідно Московських статей 1665 р., в Україні планувалося

     розгорнути цілу мережу постійно існуючих гарнізонів, що фактично являла

     собою окрему поселену армію. В 1662 р. для координації управління й

     забезпечення гарнізонів, а також будівництва й ремонту українських фортець у

     Москві було створено Малороссійський приказ192. Окрім гарнізонів Києва,

     Переяслава. Чернігова та Ніжина, котрі вважалися головними оборонними

     пунктами, залоги також мали бути розгорнуті в Новгороді-Сіверському, Острі,

     Кременчуку, Полтаві та Кодаку, також окремий відділ ратних людей мав

     утримуватися на Запорозькій Січі. Загальна чисельність всіх гарнізонів і залог

      

     189 Пиріг П. Лівобережний похід Яна Казиміра 1663-1664 рр. //Сіверянський літопис. — 1999. - №5. — С. 15-24.

     190 Источники малороссийской истории. — Ч.1. — С. 130-131.

     191 Великанов В. Российский гарнизон в Гадяче в 1664-1668 годах (Эпизод становления российского военно-административного присутствия на Украине) //Славяноведение. — 2018. - №4. — С. 40-48.

     192 Безьев Д. Малороссийский приказ: причины создания, штаты, основные

     направления деятельности. — М., 2015. — С. 133-134, 281-283, 286, 295-302, 305-306; Окиншевич Л. Приказ “Малые России” Московської держави XVII ст. //Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. — К., 1925. — Вип.1. — С. 108-121.

     102

     мала становити 11 800 ратних людей, хоча козацька старшина попередньо

     просила лише про 8 500193. Попри те, що царські гарнізони рідко коли сягали

     штатної чисельності й часто потерпали від дезертирства, нестачі фінансування та

     матеріального забезпечення, їх роль була значною не лише у військово-

     політичному відношенні. Московські залоги швидко перетворилися на важливі

     соціальні та господарські анклави, активно поширюючи свій вплив на місцеве

     населення й економіку194. В Києві, Переяславі та Чернігові до того ж вони стали

     одними з містоутворюючих центрів, істотним чином змінивши демографічну

     ситуацію в цих містах. Під час антимосковського повстання навесні-влітку 1668

     р. частину дрібних залог було винищено, але більші гарнізони, що являли собою

     значну військову силу, практично не зазнали втрат і не здали гетьманським

     військам утримуваних ними фортець. Глухівські статті 1669 р. обмежили

     перебування гарнізонів лише п’ятьма містами Гетьманщини — Київом,

     Переяславом, Черніговим, Остром і Ніжином — але звідси вони вже не

     виходитимуть ніколи195.

     Паралельно із нарощенням стаціонарної військової присутності в

     Гетьманщині, Московська держава невпинно посилювала й свою польову армію,

     до чого стимулювало продовження війни з Річчю Посполитою. З початку 60-х

     XVII рр. ст. вона звелася, головне, до втримання контролю над козацькою

     Україною, точніше її лівобережною частиною, котра опинилася в орбіті

     московського впливу. В сфері військового будівництва збереглися й посилилися

     тренди попереднього десятиліття, коли головний акцент було зроблено на

     збільшенні формувань “нового строя”, зорганізованих і навчених за

      

     193 Источники малороссийской истории. — Ч.1, 147; Іваненко А. До питання чисельності особового складу царських гарнізонів Лівобережної України після укладення “Московських статтей” 1665 року //Гілея. — К., 2014. — Вип.85. — С. 5-8.

     194 Назаренко В. Побутові умови та господарство Київського гарнізону у другій половині XVII – XVIII ст. //Етнічна історія народів Європи. — 2015. — Вип.45. — С. 21-26.

     195 Источники малороссийской истории. — Ч.1. — С. 217-218.

     103

     західноєвропейськими тактичними стандартами196. Водночас московський уряд

     реорганізував військово-адміністративну структуру південно-західних регіонів,

     що межували із Україною та Литвою, створивши тут в 1658 р. новий військовий

     округ — Білгородський розряд, з окремим корпусом — Білгородським полком 197.

     Якщо гарнізони були опорними пунктами московського впливу й засобами

     втримання контролю над військово-політичною ситуацією в краї, то війська

     Білгородського полку виконували роль головної ударної сили, котра

     придушувала в Лівобережній Україні антимосковські виступи й відбивала

     наступи коронної армії, татар і правобережних гетьманів 198. Білгородський і

     Сєвський полки сталиь головною силою в боротьбі за Україну на завершальному

     етапі війни Московії з Річчю Посполитою й справі втримання її лівобережної

     частини в сфері московського впливу.

     Рубіж 60-70-х рр. XVII ст. став переломним в історії Лівобережної

     Гетьманщини, котра на відміну від Правобережної встала на поступовий шлях

     стабілізації. Запорукою цього стало вироблення певного компромісу між

     автократичною політикою гетьманів та старшинською олігархією, котра була

     закріплена спочатку Глухівськими статтями 1669 р., а згодом Конотопськими

     1672 р. і Коломацькими 1687 р.199. Формула цього компромісу зводилася до

     своєрідного пакту про взаємний ненапад поміж гетьманом і старшиною, коли

     перший не мав право самовільно зміщати й карати старшин, а старшини своєю

      

     196 Чернов А. Вооруженные силы Русского государства в XV – XVII вв. — М., 1954. — С. 168.

     197 Фурсов В., Дудина О. Создание и функционирование Белгородского разряда как военно-административной и территориальной единицы России второй половины XVII в. //Viva in tempore. — 2015. - №7. — С. 131-136.

     198 Великанов В. Росписи русской армии по разрядным полкам в 1650-1680 гг.: попытка создания военно-окружной системы //Военно-исторический журнал. — 2018. - №12. — С.16-17; Петрухинцев Н. Разрядная» военная реформа Алексея Михайловича и ее влияние в 1658-1660 гг. На южные служилые «Города» России (по материалам городов Липецкого края) //История: факты и символы. — 2018. - №3. — С. 106-129.

     199 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII – XVIII віках. — Варшава, 1934. — С. 93-128.

     104

     чергою не могли на власний розсуд зміщувати гетьмана з посади без царського

     дозволу. Гарантом обопільного дотримання прав і прерогатив кожної частини

     політичного класу виступав монарх, котрий вважався верховним протектором

     Війська Запорозького. При цьому сам гетьманат цілком зберігав свої суверенні

     права, окрім хіба що права на зовнішні зносини. Натомість царі підтверджували

     всі чільні права й вольності козацького стану, адміністративний устрій, право, а

     також головні інституції козацької політії, обіцяючи не втручатися в них і

     обмежувати можливі втручання з боку воєвод 200.

     Встановлений таким чином порядок гарантував баланс сил та інтересів в

     середовищі еліти й закріплював правила політичної гри. Політичної стабільності

     було досягнуто шляхом консервації недостатньо сильної й централізованої влади

     гетьмана. В руках полковницького корпусу залишалося майже безконтрольне

     порядкування місцевими податками й зборами, бльшість яких не потрапляла до

     скарбниці Гетьманщини, а залишалася на місцях. Водночас центральний скарб

     залишався позбавленим публічного контролю (посада підскарбія, котра певний

     час існувала за правління Брюховецького, була скасована) і не був відділений від

     приватних коштів реґіментаря (“гетьманської шкатули”), що слугувало

     своєрідною компенсацією для гетьмана. Гетьман мав визнавати вільну елекцію

     всіх старшинських посад, лише затверджуючи її результати, хоча поступово

     почастішала практика гетьманських призначень на посади, але виборний

     алгоритм не скасовувався й продовжував діяти навіть у випадках, коли

     намагалися настановити на уряди своїх людей. При цьому гетьмани зазвичай не

     нехтували скликанням рад генеральної старшини, де обговорювалися

     найважливіші питання державного управління.

     В цій ситуації гетьмани мали ще один інститут, на який воліли спиратися

     дедалі частіше й активніше — гетьманський двір, котрий сформувався як

     спільнота різних груп придворних урядів у останній чверті XVII ст. Двір не став

      

     200 Брехуненко В. Східна брама Європи. — С.238-243; Горобець В. “Волимо царя східного…”. — С.259-265; Мельник Л. Лівобережна Гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709 рр.). — К., 1995.

     105

     самодостатньою політичною інституцією й не фігурував у жодних настановчих

     документах гетьманту, але його урядники й служителі стали вірними

     виконавцями найрізноманітніших рейментарських доручень політичного,

     дипломатичного, судового та військового характеру 201. З числа придворної

     клієнтели реґіментарі рекрутували кандидатів на заміщення старшинських

     вакансій у козацьких і найманих полках, канцеляріях і судах.

     Витворення балансу сил й інтересів гетьманської влади та старшинської

     спільноти супроводжувалося остаточною кристалізацією військово-політичного

     устрою Козацького Гетьманату. Його остаточним оформленням слід вважати

     Глухівські статті 1669 р., котрі юридично закріпили існування найманого полку,

     фінансованого з державної скарбниці202. Кількісне збільшення найманого війська

     стало для старшини тривожним сигналом посилення гетьманської влади.

     Прагнучи за будь-яку ціну спинити його, Конотопські статті 1672 р., опріч низки

     обмежень гетьманських прерогатив, постановили ліквідувати найманий полк (а

     фактично військо). Втім, новообраний гетьман І.Самойлович не лише

     проігнорував його, залишивши на службі наймані формування свого

     попередника, але й після короткої перерви розпочав вербування нових, охоче

     приймаючи в їх лави втікачів з найманого війська Дорошенка. За правління

     Самойловича остаточно усталюється внутрішня структура найманого

     (охотницького) війська з поділо на кінні (компанійські) та піхотні (сердюцькі)

     полки, система його утримання й місце в загальній організації гетьманського

     війська. Як і раніше, охотницькі полки Самойловича були вірними охоронцями

     його влади, пильнуючи полковницьку фронду та запорожців — потенційних

     противників гетьмана. В той же час, найманці стали найбільш боєздатною

     частиною гетьманської армії в кампаніях на Правобережжі 1674-1676 рр. та в

      

     201 Васильєва О. Двір гетьманів Лівобережної України у 1663 - 1734 рр.: Автореферат дис. ... канд. іст.наук. — К., 2012.

     202 Сокирко О. Лицарі другого сорт. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669-1726 рр. — К., 2006. — С. 66-76.

     106

     Чигиринських походах 1677-1678 рр.203. Практику використання найманого

     війська повністю перейняв наступник Самойловича Іван Мазепа204. За його

     правління охотницьке військо сягнуло піку свого розвитку: у п’яти сердюцьких і

     трьох компанійських полках перебувало близько 10 000 жовнірів. Найманці

     забезпечували охорону степового та дніпровського кордону Гетьманщини,

     утримували залоги в стратегічно важливих фортецях і були ядром гетьманської

     армії в усіх найважливіших кампаніях проти турків і татар наприкінці XVII ст.205.

     Збільшення чисельності найманого війська, а також дві затяжні війни з

     Османською імперією, які припали на кінець XVII ст., гостро поставили питання

     поповнення воєнного бюджету Гетьманщини 206. Як зазначалося вище, податкова

     система гетьманату була децентралізованою й левова частка фінансових

     надходжень залишалася в полкових бюджетах, тоді як центральний уряд

     традиційно користав з митних зборів (індукти й евекти), а також деяких акцизів,

     котрі давали доволі скромні кошти. Централізація податкової системи

     потребувала політичної санкції старшини й показово, що ані Самойлович, ані

     Мазепа ніколи не наважувалися порушувати цю систему, вочевидь керуючись

     якимись непублічними домовленостями з козацькою верхівкою.

     В цій ситуації найпростішим і вже апробованим шляхом було віддання

     права стягнення податків, котрі належали до фінансової юрисдикції вищої влади,

     в приватні руки на засадах оренди. Щороку орандар, котрий одноразово вносив

     до скарбниці річний податковий збір із певної території, отримував гетьманську

     ліцензію на право стягувати податки на цій території протягом року,

      

     203 Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття. - Дніпропетровськ, 2003. — С. 107-131; Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 77, 85-87, 236-243.

     204 Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 88-89.

     205 Сокирко О. Військова політика Івана Мазепи кінця XVII ст. //Вісник Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Серія «Історія». — 2004. — Вип.71/72. — С. 103-108.

     206 Алмазов А. Политический портрет украинского гетмана Ивана Самойловича в контексте русско-украинских отношений (1672-1687). — М., 2012. — С.75-89.

     107

     встановлюючи їхні ставки на власний розсуд. Здавання фіскальних функцій

     держави в оренду приватним особам мало дві головні переваги: необхідна сумма

     готівкових коштів швидко потрапляла до скарбниці, а її розпорядникам не

     доводилося мати клопоту із влаштуванням штату фіскалів, оскільки орендарі

     мали власних слуг і урядників. Зокрема, в 1678 р. Самойлович вдався до

     запровадження оренд на найбільш прибуткові промисли в економіці

     Гетьманщини — винокуріння та шинкування207. Втім, за декілька років

     зловживання арендарів, котрі прагнули максимально підняти збори, аби заробити

     на різниці сум, відданих до гетьманського скарбу й отриманих надходженнях,

     породили масове невдоволення практично всіх категорій населення, котрі були

     залучені у виробництво й ринок спиртного. В 1684 р. оренди були ліквідовані,

     але в 1689 р. знов відновлені, при чому гетьман Мазепа й старшина, після

     опитування козаків і поспільства, дійшли висновку, що “им лутче и сноснее

     аренду иметь”, аніж “поборы давать”. В березні 1690 р. це рішення дістало

     царське схвалення, причому ставки аренд встановлювалися по полках

     диференційовано, але відтепер вони не мали перевищувати певної межі, аби

     попередити невдоволення платників 208. Відновлення системи оренд показало, що

     гетьманське правління не має достатніх важелів впливу для переоблаштування

     податкової системи й збільшення воєнного бюджету. При всій своїй простоті, ця

     система була винятково неефективною, даючи більше можливостей для наживи

     й зловживань арендарів, аніж для стабільного поповнення скарбу. Це виразно

     засвідчили “Договоры и постановленя правъ и волностей войсковыхъ” 1710 р.,

     котрі вкотре скасовували систему аренд, які “за прикрост и утяжене у посполства

     почытаеться”, відкладаючи, однак, пошук альтернативних джерел фінансування

     охотницького війська на невизначений термін209. Ще одним способом виходу з

     фінансової скрути була спроба, апробована попередниками, монетної емісії. В

     207 Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 93.

     208 Там само. — С.93-94; Таирова-Яковлева Т. Иван Мазепа и Российская империя. История “предательства”. — М., 2011. — С. 98-106.

     209 “Пакти і Конституції” Української козацької держави (до 300-річчя укладення). - Львів, 2011. — С. 113.

     108

     1686-1687 рр. в Сєвську, з ініціативи Самойловича, тривало карбування

     особливої монети (чеха) для фінансових потреб Гетьманщини. Однак через

     погану якість (малий вміст срібла) й низьку купівельну вартість, їх виробництво

     було швидко припинене, вкотре засвідчивши, що спекуляції з монетною регалією

     ніколи не могли дати довогтривалого й позитивного ефекту.

     Відмова від західних взірців побудови професійної армії до якої дійшли

     право- та лівобережні гетьмани наприкінці Руїни автоматично означала ставку на

     козацьку модель військово-адміністративної організації найманства, й відповідно

     використання місцевих людських ресурсів: покозачених, випищиків,

     правобережних і запорозьких козаків. Відповідно, це ставило перед гетьманами

     необхідність пильно контролювати ці ресурси й потоки переселенців —

     потенційних військових заробітчан, дбаючи, аби вони не потрапили на службу до

     Речі Посполитої чи Криму. Це неминуче призводило до того, що спроби

     контролювати переходи через дніпровський і степовий кордони викликали

     протест з боку Запорозької Січі, котра вважала їх порушенням своїх традиційних

     прав і вольностей (“вільного виходу”). Відносно повноцінна можливість такого

     контролю в лівобережних гетьманів з’явилася порівняно пізно, у зв’язку із

     укладенням Вічного миру 1686 р., котрий остаточно провів розмежування сфер

     впливу Речі Посполитої та Московії в Україні, привернувши Запорожжя під

     владу останної й віддавши в гетьманське управління 210.

     Успішні дії спільного гетьмансько-січового війська в кампаніях 1686-1689

     та 1695-1698 рр. контрастували зі спробами Мазепи обмежити військово-

     політичну самостійність Коша. Запорожці домагалися не лише збереження права

     зносин із іноземними володарями, але й ведення степових промислів,

     уходництва, що передбачало міграції великих груп козаків у межі володінь

     кримського хана 211. Після укладення Бахчисарайського миру 1681 р. Січ

      

     210 Станіславський В. Гетьманщина та Запорозька Січ наприкінці XVII ст.: взаємодія і протистояння на тлі міжнародної ситуації //Українська держава другої половини XVII – XVIII ст.: політика, суспільство, культура. - К., 2014. — С.323-324.

     211 Там само. — С. 326-327, 329.

     109

     фактично була відрізана від степових ресурсів і пониззя Дніпра, що поставило

     запорожців у залежність від царського та гетьманського жалування, поставок

     боєприпасів і продовольства з “волості”. В подальшому вони намагалися вести

     збалансовану політику лавірування поміж інтересами Гетьманщини та Криму. Із

     початком чергової війни з Османською імперією в 1686 р. січовики навіть

     кількаразово проголошували про свій нейтралітет і відмовлялися брати участь у

     антитатарських виправах, аби не загострювати стосунки з ханом. Однак, ця

     політика була малорезультативною, тим більше, що Москва й Батурин прагнули

     встановити більш жорсткі засоби контролю над Січчю. Для запобігання

     самовільних виходів запорожців на море та в степ на Дніпрі, Самарі, Орелі та

     гирлах річок Берестової та Орчика розпочалося будівництво фортець

     найбільшою з яких стали Новобогородицька та Новосергіївська, збудовані в

     1688-1689 рр. 212.

     Поступова стабілізація суспільно-політичного життя, спричинена

     розмежуванням колись єдиної козацької держави на дві частини між

     Московською державою та Річчю Посполитою справила справила вирішальний

     вплив і на козацтво, котре остаточно перетворилося на провідний соціальний

     стан гетьманату. Головними тенденціями, які визначали його розвиток, були

     розшарування рядового товариства в лавах якого витворилася своя верхівка, а

     також вивищення й кількісне збільшення старшини, влада якої мала тенденцію

     до перетворення на спадкову. Обидва чинники спричинювали, в першу чергу,

     зниження воєнних можливостей козацького війська, коли частина вояків, через

     зубожіння, не могла нести службу, а решта, маючи таку можливість, не хотіла.

     Після остаточного закріплення Лівобережної Гетьманщини в московській

     протекції, кількість козаків у 10 реєстрових полках обмежувалася Глухівськими

     статтями 1669 р. до 30 000. Наступні Конотопські статті 1672 р. зменшували її до

     20 000, а Коломацькі 1687 р. знов відновлювали до 30 000213.

      

     212 Там само. — С. 328, 330.

     213 Источники малороссийской истории. — Ч.1. — С. 11,16, 309.

     110

     Водночас, внутрішня диференціація козацтва за майновою ознакою та

     наявністю чи то відсутністю певних службових привілеїв не вирішували питання

     про засадничі принципи особистого відбування служби. Соціальні процеси

     всередині козацького стану спричинили виокремлення в його середній та вищій

     верствах категорії виборних козаків 214. Перші відомості про існування виборного

     товариства сягають кінця 80 – початку 90- х рр. XVII ст. Наразі невідомо, як саме

     формувалася ця група козацтва, якими були умови її служби, правовий статус,

     система мобілізації й управління. За аналогією з пізнішим періодом, можна

     припустити, що забезпечення виборних покладалося на середньозаможне й

     незаможне козацтво, котрі мали утримувати в належному стані господарство

     виборного козака під час воєнних виправ, а також допомагати (“вспомагати”,

     “підпомагати”) йому в придбанні спорядження, фуражу й провіанту215.

     Виборні козаки становили найбільш боєздатне ядро реєстрового війська.

     Водночас, сформувавшися стихійно, служба виборних козаків не мала належного

     впорядкування та регламентації. Очевидно, це ускладнювало процес мобілізації

     й спонукало гетьманське правління до чіткішого оформлення їх статусу та

     воєнних повинностей. В концентрованому вигляді плани щодо можливих

     варіантів реорганізації виборних козаків гетьман Мазепа обговорював із

     посольством думного дворянина Ф.Шакловитого, яке відвідало Батурин в

     справах майбутнього походу на Крим в жовтні 1688 р. 216. У розмові з посланцем

     Мазепа заявив, що “чтоб казаков гультяев не было, о том он давно заботится и

     думает устроить это таким образом, чтоб при полках великороссийских войска

     козацкаго было бы не больше двадцати тысяч”. Але організаційні новації на тому

     не обмежувалися, оскільки “впредь, как он думает, осмотрясь, можно бы

      

     214 Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України. — С.413-416; Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття. — С. 87-88.

     215 Сокирко О. Козацький Марс. — С.126-131, 319-322.

     216 Востоков А. Посольство Шакловитого к Мазепе в 1688 г. //Киевская старина. — 1890. - №5. — С. 214.

     111

     устроить в городах небольшое число городовых козацких полков, чтоб в них

     козаки были самые добрые, заслуженные, оружные и конные, да держать еще

     охотных жалованных конных полков и сердюков тысяч с шесть, и тех сердюков

     для большей твердости переименовать, как государи укажут” 217.

     Отже йшлося про зміну структури й чисельності козацького війська, яка

     мала супроводжуватися його скороченням і укладенням нового реєстру, місце в

     якому належало б виключно козакам, здатним регулярно виходити в походи з

     власними кіньми, озброєнням і харчами. Водночас, решта незаможних козаків

     виконувала б роль підпомічників, допомагаючи реєстровцям в господарстві чи, в

     крайніх випадках, виконуючи допоміжну службу або функції резерву. Видалення

     з війська баласту з числа незаможних і безземельних козаків, кількість яких

     наприкінці XVII ст. постійно зростала, допомогло б значно оздоровити його, а

     відтак і підвищити боєздатність. До такої реорганізації спонукало також те, що в

     результаті майнової диференціації поділ на виборних і підпомічників уже став

     доконаною соціальною реальністю218. Тож на заваді їй могла постати лише

     проблема укладення нового реєстру, яка віщувала опір з боку потенційних

     випищиків. При зменшенні чисельності козацького війська автоматично зростала

     роль війська найманого. Таке співвідношення між традиційними (становими) і

     професійними (найманими, позастановими) формуваннями в гетьманській армії,

     навіює порівняння зі структурою збройних сил Речі Посполитої, де за умов

     існування шляхетського посполитого рушення, функцію дієвої армії виконувало

     наймане (кварцяне, згодом компутове) військо. Це поєднання є зайвим

     підтвердженням того, що сам гетьмани й політична еліта Гетьманщини, будучи

      

     217 Там само. – С.215.

     218 Термін “виборне товариство”, “козак виборний” зустрічаються в документах і при описі воєнних виправ гетьманського війська, і в тогочасній судовій і адміністративній документації, пов’язаній із козацькими домогосподарствами. з числа найкраще озброєних і досвідчених у військовій справі реєстровців з яких у воєнний час формували полки змінного складу, окремі від городових.

     112

     носіями річпосполитської політичної культури, розбудовували військово-

     політичні інститути власної держави за взірцем станової республіки219.

     Важливо зауважити, що достатня ефективність армії гетьманату,

     усвідомлювана його елітою, своєю зворотньою стороною мала потужну

     військову підтримку Московської держави. Нагадаймо, що жоден із

     зовнішньополітичних проєктів Самойловича або Мазепи, котрий передбачав

     ведення масштабних воєнних дій, чи то за приєднання Правобережжя, чи то

     знищення турецьких форпостів у пониззі Дніпра не мислився ними без збройної

     допомоги Москви 220. Кремль мав можливість порядкувати в Україні достатньо

     великими польовими арміями, що могли бути достатньо швидко використані для

     захисту кордонів, або ж бути мобілізованими для війн за межами гетьманату 221.

     Окрім цього, в містах Лівобережної України продовжувало перебувати декілька

     московських гарнізонів, що виконували функції резерву польових армій й

     опорних пунктів. Наприкінці XVII ст. всі вони мали значні запаси зброї,

     боєприпасів і продовольства, а в Києві та Переяславі крім того було облаштовано

     арсенали, артилерійські ливарні та майстерні по ремонту зброї. Воєнна допомога

     Кремля лівобережним гетьманам мала своєю ціною потенційну втрату оборонної

     самодостатності, а в подальшій перспективі й політичного суверенітету

     Гетьманщини.

      

     2.4. Держава і армія Козацького Гетьманату в добу модернізаційних

     реформ 1700 — 1735 рр.

      

     219 Sokirko O. Rzeczpospolita szlachecka i rzeczpospolita kozacka: wojskowo-polityczne paralele od połowy XVII do końca XVIII stulecia //Polsko-Ukraińska współpraca wojskowa na przestrzeni dziejów. - Oświęcim, 2018. - S. 65-84.

     220 Алмазов А. Политический портрет украинского гетмана Ивана Самойловича в контексте русско-украинских отношений. — С. 167-168, 188-190, 198-200; Таирова-Яковлева Т. Иван Мазепа и Российская империя. История “предательства”. — С. 153-164.

     221 Чернов А. Вооруженные силы Русского государства в XV – XVII вв. — С. 195-196.

     113

     Відносно стабільна геополітична ситуація в стосунках із Османською

     імперією та Кримським ханством, закріплена Константинопольським мирним

     договором 1700 р., створила мирну паузу на південних кордонах Гетьманщини.

     Відсутність необхідності докладати нові воєнні зусилля на Півдні зняли з

     порядку денного плани реорганізації козацького війська й збільшення

     чисельності найманих полків. Існуючих сил було цілком достатньо, аби в разі

     необхідності захищати кордони, стримувати потенційні татарські набіги. Однак,

     геополітична ситуація дуже швидко змінилася кардинальним чином. Початок

     Північної війни, що розпочалася взимку 1700 р., виявився невдалим для

     Московії та її головних союзників, що одразу ж актуалізувало використання

     військових ресурсів Гетьманщини222. Після розгрому московських військ під

     Нарвою восени 1700 р. Петро І був змушений взятися до створення нової армії й

     масштабної реорганізації військової системи, котра потягла за собою

     реформування практично всіх найважливіших державних інститутів,

     адміністративного устрою, законодавства й фінансів. В цей час на кордони

     Ліфляндії та Естляндії було висунуто корпус гетьманського війська, який мав

     стримувати просування шведів вглиб московської території 223. Це була перша

     виправа гетьманського війська на далекі балтійські терени, за якою мало не

     щороку послідували нові й нові. Вдаючись до тактики рейдів, дрібних сутичок,

     блокування невеликих шведських залог, козацькі та охотницькі відділи створили

     оперативний заслон, даючи можливість московському командуванню

     реорганізувати свою армію та накопичити резерви. “Мала війна”, що тривала

     протягом 1700-1702 рр. показала достатньо високу ефективність використання

      

     222 Дядиченко В. Украинское казацкое войско в конце XVII – начале XVIII

     в. //Полтава: К 250-летию Полтавского сражения: Сборник статей. — М., 1959. — С. 246-268; Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. — К., 2003. — С. 95-100, 115-121,135-139; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - С. 238-243; Чухліб Т. Український гетьманат у Великій Північній війні 1700-1721 рр.: проблеми міжнародного та воєнно-політичного становища //Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Збірник наукових праць. — К., 2008. - С. 7-42.

     223 Мельник Л. До історії участі українського козацтва у військових діях у

     Прибалтиці в роки Північної війни (1700–1702) //На пошану 80-річчя професора Теодора Мацьківа. Науковий збірник. — К., 1999. — С. 102-122.

     114

     легкої нерегулярної кінноти проти шведських військ, котрі не мали досвіду

     маневрової рейдової війни224. В наступних кампаніях 1704-1706 рр., котрі

     розгорнулися на теренах Литви ця практика використання гетьманських військ

     отримала подальший розвиток. Відтепер у військових операціях брали участь

     кількісно більші відділи чисельністю до 15 000 чоловік, включно з піхотою та

     артилерією225.

     Затребуваність військового потенціалу Гетьманщини в Північній війні

     потягла за собою й непередбачувані наслідки. Реформи в сфері управління,

     організації та комплектування армії, викликані нагальними воєнними задачами,

     поводували зміни в решті галузей дежавного устрою – системі органів влади,

     економіки, соціальної структури226. Перші заходи по реорганізації армії звелися

     до формування нової моделі військової організації, яка взорувалася на

     західноєвропейські стандарти. Ці зміни не могли не зачепити й військово-

     політичної системи Гетьманщини. Попервах вони торкнулися сфери управління,

     що на думку царя, мало краще синхронізувати дії московських і гетьманських

     відділів, пришвидшити їх мобілізацію та зосередження, централізувати

     командування227. Царські директиви з визначенням цілей і характеру дій

     адресувалися виключно московським воєначальникам і царська ставка зносилася

     особисто хіба лише з гетьманом.228 Трохи згодом козацькі полки почали

     передаватися до складу не тільки московських, але й союзних польсько-

     224 Иванюк С. Тактика малой войны русской армиии стратегические решения Петра І по ее применению в период Северной войны //Петр Великий: исследования и открытия. к 350-летию со дня рождения: материалы Международной научной конференции. — М., 2022. — С. 242-245; Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 249-259.

     225 Чухліб Т. Український гетьманат у Великій Північній війні 1700-1721 рр.: проблеми міжнародного та воєнно-політичного становища. — С. 9-10.

     226 Каменский А. От Петра І до Павла І. Реформы в России XVIII века (Опыт целостного анализа). — М., 2001. — С. 91-147; Анисимов Е. Время петровских реформ. - Л., 1989. — С. 236-239; Павленко Н. Петр Великий. — М., 1990. — С. 474-475.

     227 Письма и бумаги императора Петра Великого. Спб., 1887. — Т.1. — С. 410.

     228 ПИБ. — Т.4. — С.66.

     115

     саксонських відділів, чого також не було раніше229. Козакам доводилося брати

     участь у рейдах і дрібних сутичках, виконувати другорядні задачі по

     забезпеченню дій головних сил (утримувати пікети, караули й поштові станції),

     що за умов відсутності регулярного постачання призводило до їхнього повного

     виснаження. Російські військові відбирали в козаків харчі, здобич й навіть

     верхових коней внаслідок чого різко знижувалася боєздатність війська230.

     Впровадження практики командування українськими полками російським

     генералітетом створило передумови для виникнення нових військово-

     адміністративних органів, котрі здійснювали централізоване управління

     частинами гетьманського регіменту. Починаючи з 1701 р., функції загального

     органу управління російськими військами почав виконувати Приказ військових

     справ.231 В Гетьманщині його юрисдикція поширювалася на місцеві органи

     російського управління – київського генерал-губернатора, воєвод та комендантів

     фортець. Однак для масштабнішого використання військового потенціалу

     Гетьманщини цього було замало, оскільки ці органи управління не були зв’язані

     в одну централізовану систему. Для вирішення якихось локальних воєнних задач

     створювалися тимчасові з’єднання московських і козацьких військ, що могли

     віддаватися під командування російських командирів 232. Але московський уряд

     наразі не створював якісь нові військово-адміністративні округи в які б могла б

     бути інтегрована гетьманська армія233.

      

     229 ПИБ. — Т.3. — С. 1050.

     230 Российский государственный архив древних актов. — Ф.124. — Оп.3. — Д.1521. — Л.1; д.1525. — Л.2; Соловьев С. История России с древнейших времен. 1703 – начало 20-х годов XVIII века. — М., 2001. - Кн. VIII. — С. 38-39.

     231 Бескровный Л. Русская армия и флот в XVIIІ веке. — М., 1958. — С.50-52; Государственные сановники, управлявшие военной частью в России с 1701 года. — Спб., 1866. — С.3.

     232 ПИБ. — Т.7. — С. 681, 690.

     233 Киселев М., Лазарев Я. Историографический призрак “Украинской дивизии”: к вопросу о российско-украинских отношениях в 1706 – 1708 годах //Славяноведение. — 2013. - №2. — С. 43-45.

     116

     Перші кампанії Північної війни засвідчили, що однією з найбільших

     проблем, із якою надалі доведеться мати справи гетьманській армії була

     логістична. Козацькі відділи вперше мусили брати участь у бойових виправах,

     терени яких були дуже віддалені від кордонів Гетьманщини. Величезні обози й

     транспорти з продовольством ще більше сповільнювали й так не дуже швидку

     мобілізацію козацького ополчення, висування на театр воєенних дій і подальші

     маневри. Через брак продовольства й фуражу, підвезення яких не було системно

     організованим, козацькі відділи потерпали від голоду, хвороб і як наслідок

     дезертирства, що набуло масових масштабів 234. Тактичні особливості

     гетьманського війська також дали про себе знати. Козацькі полки вперше

     зустрілися з новим противником – шведською регулярною армією, озброєною та

     навченою за стандартами лінійної тактики. Призвичаєні до дій проти чисельно

     переважаючих турецько-татарських військ, їхньої рухливої кінноти, козаки

     виявилися не готовими до чітких і злагоджених маневрів, дій поза укріпленим

     табором, старшинам бракувало уявлень про спосіб дій ворожої армії. Атакуючи

     шведів холодною зброєю, хаотично обстрілюючи з луків і ручної вогнепальної

     зброї, козаки потерпіли від залпового вогню ворожої піхоти й артилерії, не

     витримували лобових атак лінійної шведської кавалерії. Ефективне протистояння

     новому противнику вимагало застосування бойових порядків з добре

     вишколеною піхотою, підтримуваною вогнем артилерії. Однак, непризвичаєна до

     рішучих наступальних дій, козацька й сердюцька піхота не могла істотно

     впливати на перебіг боїв і залишалася пасивною під захистом вагенбургу.

     Слабкий зв’язок між елементами бойових порядків призводив до того, що

     противник намагався скористатися відривом кінноти від піхотних шикувань і

     розбити їх поодинці, зіграти на відсутності чітких і скоординованих дій між

     родами війська. Козацька кіннота остаточно втратила роль основної ударної сили

     й виконувала допоміжні задачі. 235

      

     234 Мельник Л. До історії участі українського козацтва у військових діях у

     Прибалтиці в роки Північної війни (1700–1702). — С.118-120.

     117

     Поразки гетьманської армії в кампаніях 1706-1708 рр. змусили Кремль

     замислитися над реорганізацією козацької служби, в першу чергу в сфері її

     підпорядкування московському командуванню й забезпечення швидкої

     мобілізації. Поступове перенесення бойових дій у Литву та на смоленський

     напрям у 1704-1706 рр. стривожили Петра І й змусили його до гарячкової

     концентрації всіх наявних сил і резервів для захисту західних кордонів Московії.

     Саме в цей час виникає ідея повернутися до не зреалізованої в 1688 р. ідеї

     реформування козацького війська. Хронологічно перша згадка про плани

     проведення реорганізації війська міститься в листі Пилипа Орлика до

     митрополита Яворського з липня 1721 р., й датується в літом 1707 р.236. Йшлося

     про повернення до ідеї впорядкування виборних козаків, що обговорювалася на

     Жовківській раді наприкінці 1706 р. з подачі царя 237. М.Костомаровим був

     опублікований лист Петра І до Мазепи від 10 серпня 1707 р. з розпорядженням,

     “дабы вы по обнадеживательному слову к нам о кумпаниях, во всех

     Малороссийских палкех конечно нынешне(й) осенью и зимою определение

     учинили и неотложно к будушей кумпании оным готовы были”238. Мазепа в своїй

     відповіді обіцяв “с всяким тщателным прилежанием … старатися, дабы тот

     премощный вашего царского величества указ самым совершенством исполнен

     был”239, пишучи того ж дня канцлера Г.Головкіна про відтермінування

     реформи240. Не відмовляючись в цілому від задуму, гетьман пропонував спершу

     апробувати її лише в двох полках (Стародубському та Чернігівському), аби

     уникнути потенційного спротиву козаків 241. Аргументи гетьмана подіяли на

      

     235 ПИБ. — Т.8. — Вып.2. — С. 127, 664-665; Сокирко О. Козацький Марс. — С.136-143.

     236 Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К., 1994. — С.167.

     237 Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842. — Т.4. — С. 257.

     238 ПИБ. — Т.6. — С. 44.

     239 РГАДА. — Ф.124. — Оп.4. — Д.108. — Л. 1 об.

     240 РГАДА. — Ф.124. — Оп.4. — Д. 112. - Лл. 1 об. – 3.

     118

     Петра й вже 8 вересня 1707 р. Головкін писав, що цар погодився відтермінувати

     реформу242.

     Мазепа перебував у дуже складній ситуації, оскільки йому до кінця не

     були ясними кінцеві цілі Петра, реформа могла стати проміжним етапом до

     радикальної зміни військово-політичного устрою Гетьманщини а відтак

     ліквідації її політичної автономії. Верхівка гетьманату справедливо

     побоювалися, що вони можуть спричинити ланцюгову реакцію змін в інших

     владних інститутах країни й в кінцевому підсумку загрожуватимуть всій

     державній моделі Гетьманщини 243. Мазепа зважився лише на часткову

     організацію підрозділів виборних козків в лютому 1708 р. у засеймських сотнях

     Ніжинського полку, де було сформовано підрозділ у 750 чол. 244. Зберігся

     універсал Мазепи від 2 березня 1708 р. глухівському сотнику О.Турянському з

     наказом розписати козаків Глухівської, Кролевецької, Коропської та Воронізької

     сотень на “лучшее” та “подлійшое” товариство, з яких перші повинні були

     завжди бути готовими до військових виправ, а другі “чинити

     вспомогателство”245. Весною-літом 1708 р. цар і Мазепа були зайняті воєнними

     приготуваннями до зустрічі шведської армії в Лівобережній Україні. Крім того, в

     спілкуванні Мазепи з Петром І на перший план вийшла справа з доносом

     Кочубея та Іскри, котра відтіснила решту тем на маргінес і водночас була

     додатковим стримуючим фактором для гетьмана, котрий, вочевидь, серйозно

      

     241 Кочегаров К. Спроби реформування військової організації городових полків у 1707-1708 рр. //Українська держава другої половини XVII – XVIII ст: політика, суспільство, культура. — К., 2014. — С. 343-344; Таирова-Яковлева Т. Иван Мазепа и Российская империя. — С. 464.

     242 Там само. — С. 344-345.

     243 Сокирко О. Козацьке військо під прицілом модернізації //Соціум: Альманах соціальної історії. — К., 2003. - Вип. 2. — С. 101-116.

     244 ПИБ. — Т.7. — С.349; Кочегаров К. Спроби реформування військової організації городових полків у 1707-1708 рр. — С. 346-347.

     245 Кочегаров К. Спроби реформування військової організації городових полків у 1707-1708 рр. — С. 347-348; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — С.121.

     119

     остерігався можливого невдоволення старшин і козацтва. Розпочату

     реорганізацію козацького війська було відкладено246.

     Відкритий розрив із московською протекцією, здійснений гетьманом

     І.Мазепою в 1708-1709 рр. став надзвичайним потрясінням для Гетьманщини та

     її військово-політичної системи247. Владний табір козацької держави поділився на

     дві нерівні частини, більша частина якого, під тиском зовнішніх обставин,

     мусила лишатися по бік російського царя. З іншої сторони, зміна характеру

     стосунків між Москвою й Гетьманщиною виявилася, в першу чергу в кризі

     довіри до гетьманської форми правління й не призвела до повного демонтажу

     політичної автономії України та її еліти 248. Очевидно, Петро І не мав на меті

     повний злам гетьманської автономії й радикальне перекроєння її

     адміністративно-політичної моделі. Попри загальну нехіть до місцевих порядків,

     котрі видавалися йому хаотичними й ірраціональними, більш імовірним виглядає

     намір побудувати тут певний баланс сил між гетьманом і різними групами

     старшини, котрі б врівноважували одне одного, не даючи змоги посилитися

     жодній з них 249. Нова політика монарших призначень на старшинські уряди

     швидко стала іграшкою в руках царських наближених й замість бажаної

     стабільності, тільки загострила конфлікти між новопризначеними урядниками та

     їх високими покровителями 250. Ще одним полюсом напруженості були конфлікти

      

     246 Сокирко О. Ще раз про передумови та причини повстання Івана Мазепи 1708 р. //Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха: Збірник наукових праць. — К., 2008. — С. 81-92.

     247 Брехуненко В. Східна брама Європи. — С.287-296; Горобець В. “Волимо царя східного…”. — С. 273-278.

     248 Бушкович П. Петр Великий. Борьба за власть (1671-1725). — Спб., 2008. — С. 289-293; його ж. Последствия Полтавы: местная автономия в Российской империи при Петре I //Россия и Война: Международный научный сборник в честь 75-летия Брюса Меннинга. — М., 2018. — С. 92-121.

     249 Бушкович П. Последствия Полтавы. — С. 113-115.

     250 Горобець В. “За его бытность при дворе нашем верную службу”. Служба при царському дворі як перепустка на сотництво в Гетьманаті //Людина, суспільство, влада в давній та ранньомодерній Україні: контексти історичної презентації. — К., 2020. — С.123-137.

     120

     з російськими офіцерами та чиновниками. Козацькі старшини скаржилися на

     повне ігнорування їх статусу з боку росіян, приниження, утиски й навіть

     пограбування та розправи251.

      

     Іншим фактором, котрий повністю змінив специфіку військово-політичної

     системи Гетьманщини в післямазепинський період, стало кардинальне

     збільшення на її теренах московської військової присутності. Починаючи з 1709

     р. тут постійно знаходилася більша частина дієвої російської армії. Після 1711 р.

     в Лівобережну Україну було переведено на постої практично всю кінноту

     польової армії, іррегулярні гусарські частини, а за кілька років полки Української

     ландміліції, провіантські магазини, кінські заводи, польову аптеку 252.

     Гетьманщина стала головною опорною базою для російської армії у війнах з

     Туреччиною 1710-1713 і 1735-1739 рр. й Польщею у 1733-1735 рр. Гетьмани

     Скоропадський і Апостол докладали чимало зусиль, аби позбутися постоїв

     російського війська, але всі їхні спроби виявилися безрезультатними 253. Все це

     призводило до того, що російська армія стала паралельною владною ієрархією,

     яка вступила в конфлікт з козацькою адміністрацією254.

      

     Похід в Україну військ гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика 1710 рр.,

     засвідчував, що російської мілітарної переваги в справі утримання контролю над

     Гетьманщиною було явно замало255. Тому в шерезі обмежень українських

      

     251 Оглоблин О. Гетьман Іван мазепа та його доба. - С. 243-245; Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIIІ ст. — С. 21-24.

     252 Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIIІ ст. — К., 1969. — С. 170-208; Грушевський О. По катастрофі 1708 року: Розквартированнє росийських полків на Україні //Записки Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові. — Львів, 1907. — Т.78. — С. 5-25; Пенской В. Украинский ландмилицейский корпус в XVIII веке //Вопросы истории. — 2000. - № 10. — С.147-153.

     253 Гуржій О. Іван Скоропадський. — К., 2004. — С. 210-214; Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. — С. 128-131, 184-186.

     254 Репан О. Іржа на лезі: лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735-1739 років. — К., 2009. — С. 25-26, 82-84, 87-89.

     255 Крупницький Б. Пилип Орлик на Правобережній Україні в 1711 р. (на підставі нових даних) //За державність. — Каліш, 1934. — Т. IV. — С. 172-189; Сокирко О.

     121

     автономій, які послідували у військовій галузі, царський уряд прагнув перебрати

     на себе кадрову політику й питання матеріально-грошового постачання

     гетьманського війська. Вже з березня 1709 р. російські урядовці стежили й брали

     безпосередню участь в доборі кандидатів на заміщення вакантних посад в

     реєстрових і охотницьких полках. 256 Після мазепинського виступу, коли чимало

     прихильників гетьмана були змушені виїхати на еміграцію, або були заслані,

     практика прямого призначення старшин царськими указами стала більш

     масовою 257. Старшини, призначені Петром І, поводилися свавільно, часто

     порушуючи закон і норми моралі, не гребували хабарями, насильством,

     грабунками і переслідуванням своїх противників258. Слідом за сотниками, котрі

     були призначені на свої уряди по гарячих слідах розправ над прихильниками

     Мазепи восени 1708 — навесні 1709 рр., Петро І почав номінувати й на посади

     полковників 259. В 1718 р. гетьман Скоропадський скаржився на царських

     протекціантів, але не міг змусити їх до визнання свої влади 260.

     Не менш тривожні настрої серед старшини посіяли наступні кроки Петра,

     що почав роздавати уряди козацьких полковників російським офіцерам. Перше

     таке призначення на ніжинське полковництво в 1719 р. отримав П.Толстой.

     Цьому передувало створення інституту комендантів у найбільших містах

     Гетьманщини, яким передавався контроль над гарнізонами, військовою

     Орлик та орликівці в документах фонду канцелярії генерал-адмірала Федора Апраксіна (Російський державний архів військово-морського флоту) //Пилип Орлик: життя, політика, тексти. — К., 2011. — С. 216-222.

     256 Документы Северной войны: Полтавский период (ноябрь 1708 – июль 1709 гг.) //Труды Императорского Русского военно-исторического общества. — Спб., 1909. — С. 125.

     257 Горобець В. Служба при дворі, "вірність монархові" та покровительство царських сановників як арґументи при обранні на уряд сотника Війська Запорозького //Український історичний журнал. — 2020. - №3. — С. 22-29.

     258 Лазаревский А. Очерки из быта Малороссии в XVІІІ веке. ІІІ. Сотники //Русский архив. — 1873. — Т.11. — Кн.1. — С. 341-388.

     259 Соловьев С. История России с древнейших времен. — Кн.VІІІ. — С. 788-789.

     260 Источники малороссийской истории, собранные Д.Бантыш-Каменским и

     изданные. — М., 1859. — Ч.2. — С. 282.

     122

     інфраструктурою та ресурсами регіону, а також функції нагляду над місцевою

     старшиною. 22 жовтня 1723 р. чернігівським полковником було призначено

     колишнього чернігівського коменданта підполковника російської армії

     М.Богданова261. Протягом 1724-1725 р. Полтавським полком, за відсутності

     полковника, фактично управляв полтавський комендант І.Чичерін 262. В

     Стародубському полку полковницький пірнач послідовно належав російським

     офіцерам: в 1723-1724 рр. І.Кокошкіну, в 1724-1728 рр. І.Пашкову263, в 1730-1734

     рр. О.Дурову та в 1734-1741 рр. А.Радіщєву. В 1727 р. ніжинським полковником

     став полковник І.Хрущов, що керував ним до 1740 р. 264. Ці старшини мали

     персональні царські інструкції щодо своїх дій й відмовлялася коритися наказам

     генеральних старшин і вищих інституцій Гетьманщини 265. Під час своєї поїздки

     до Москви в 1718 р. Скоропадський намагався переконати Петра відмовитися від

     призначень іноземців на старшинські уряди, однак це виявилося марним 266. В

     січні 1723 р. петицію старшини з проханням “з межи себе волними голосами

     нового избрать межи себе гетмана, да при том же гетманском избрании и чини

     так старшини енералной, яко и полковничие ныне в Малой России вакуючие ...

     повелено бы укомплектоватъ годными и заслужоными малороссийскими людми

     для лучшого порядков содержания” також було відхилено267.

     Рубіжним пунктом в зміні кадрової політики став царський указ від 22

     січня 1715 р., котрий впроваджував новий порядок призначення полкових і

     сотенних старшин. Указ велів обирати на місці трьох достойних кандидатів, з

      

     261 НБУВ.ІР. — Ф.VIII. — Спр.2384. - Арк.21.

     262 Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. — К., 1998. — С. 227; Областные правители России, 1719-1739 гг. — М., 2008. — С. 689.

     263 Областные правители России, 1719-1739 гг.. — С. 521.

     264 Там само. — С. 671.

     265 РГАДА. — Ф.229. — Оп.2. — Кн.120. - Лл.471-472 об.

     266 Источники малороссийской истории. — Ч.2. — С. 281.

     267 РГАДА. — Ф.248. — Оп.29. — Д.1766. - Л.232.

     123

     яких гетьман мав затверджувати одного268. Номінант мав складати присягу перед

     гетьманом і російським резидентом в Глухові. Варто зауважити, що цей

     алгоритм заміщення вакансій був майже буквально запозичений з чинних правил

     чиновивищення офіцерів регулярної армії269. Слід думати, що ця деталь була

     цілком очевидною для козацької старшини й віщувала в майбутньому

     перекроєння всієї системи надання решти урядів. Після подання старшиною на

     чолі з наказним гетьманом П.Полуботком петиції про відновлення «прав і

     вольностей» Війська Запорозького та їх ув’язнення, в Україну був виряджений

     генерал О.Румянцев, якому було наказано провести люстрацію старшинського

     корпусу. Протягом осені 1723 — зими 1724 рр., Румянцевим було усунено з

     посад 20 урядників, котрих замінили лояльними Росії кандидатами. Частина з

     них була козацького походження, частина — волохами й сербами, що служили

     російському уряду270.

     Принципово нового статусу й функцій в цей час набув інститут міністрів-

     резидентів при гетьманському правлінні, заснований в 1709 р. На цих чиновників

     покладався досить широкий спектр завдань, починаючи від нагляду за козацькою

     верхівкою, закінчуючи російськими чиновниками та офіцерами, збір

     дипломатичної та військової інформації, нагляд за фінансовою та судовою

     сферами. Попри масштабність задач, резиденти були сильно обмежені в

     реальних засобах для їх реалізації й, на думку сучасних дослідників, не мали

     значного впливу ані на процес обмеження гетьманської влади, ані на формування

     політичного курсу Росії щодо Гетьманщини загалом. Тому їхня роль

     обмежувалася медіаторством у стосунках між російськими можновладцями й

     регіментарями, розбудовою системи неформальних зв'язків поміж гетьманським

      

     268 Источники малороссийской истории. — Ч.2. — С. 275-276.

     269 Дуров И. Организация военного чинопроизводства в русской регулярной армии и военно-морском флоте в эпоху Петра Великого //Меншиковские чтения-2013: Научный альманах. — Спб., 2013. — Т.4 (11). — С. 79.

     270 Горобець В. Присмерк Гетьманщини. — С. 222-224 .

     124

     двором та російськими політичними елітами271. Водночас не можна й

     недооцінювати значення цих чиновників, яким наказувалося пильно стежити за

     виборами й призначеннями в гетьманській адміністрації та війську, збирати

     відомості про стан і витрати на наймані полки 272.

     Паралельно тривала реорганізація центрального військового управління

     мілітарними ресурсами України. Царським указом від 13 лютого 1712 р. “велено

     в губерниях генералом губернатором и губернатором в городы комендантов

     выбирать по своему росмотрению”273. З 1716 р. київський генерал-губернатор,

     якому було підпорядковано російські гарнізони в Гетьманщині, був переведений

     у відання Військової канцелярії Сенату, перетвореній в 1718 р. у окрему

     Військову колегію. 274 Цим було завершено централізацію управління

     російськими гарнізонами, артилерійськими парками та провіантськими

     магазинами, що розташовувалися на теренах гетьманату. В квітні 1722 р.

     Гетьманщину й Малоросійську колегію, засновану для управління фінансами й

     судово-адміністративного аудиту, було остаточно передано до відома Сенату, що

     в такий спосіб завершило об’єднання в його колегіях центральних управлінських

     функцій275. На цей же час припадає чергова спроба повернення російського

     уряду до ідеї реорганізації військового устрою козацтва, чому значно сприяла

      

     271 Лазарев Я. Великороссийская администрация на Гетманской Украине в 1700–1727 гг.: эволюция институтов и их статуса. Автореф.дисс.на соискание уч.степени канд.ист.наук. - Екатеринбург, 2012. — С. 15-16; його ж, “Глаза и руки ли государевы?” Роль резидентов при гетманском дворе в контексте российско-украинских отношений в 10-е гг. XVIII в. //Исторический вестник. — 2013. — Т.6. — С. 82-111.

     272 Горобець В. “Волимо царя східного…”. — С. 279-283; Сокирко О. Козацький Марс. — С.164-165.

     273 Центральний державний історичний архів України в м.Києві. — Ф. 59. — Оп.1. — Спр.9. - Арк.2 зв.

     274 Государственные сановники, управлявшие военной частью в России с 1701 года. — С. 3-4; Доклады и приговоры, состоявшиеся в правительствующем Сенате в царствование Петра Великого. — Спб., 1901. — Т.6. — Кн.1. — С. 367.

     275 Архив правительствующего Сената. Опись именным высочайшим указам и повелениям царствования императора Петра Великого. 1704-1725. — СПБ., 1872. — Т.1. — С. 97.

     125

     тимчасова ліквідація інституту гетьманської влади й дедалі зростаючий вплив в

     Україні Малоросійської колегії. Указ від 16 квітня 1722 р. дозволив керівництву

     колегії зноситися з полковою владою й видавати розпорядження, оминаючи

     гетьманське правління. 276 14 листопада Сенат додатково розширив повноваження

     президента Малоросійської колегії й у військовій сфері 277. Крім цього, в його

     безпосередньому розпорядженні знаходилися 2 гарнізонних полки у Глухові, що

     виконували адміністративно-поліційні функції278.

     Дуже важливим нововведенням, котре вперше поставило армію

     Гетьманщини під повний контроль російського військового командування стало

     утворення Українського корпусу в 1723 р., котрий став новою військово-

     адміністративною одиницею в імперській мілітарній системі. 29 квітня 1723 р.

     його очільником було призначено генерала М.Голіцина, який отримав докладну

     інструкцію, перший пункт якої зазначав: “Быть тебе на Украйне над всеми

     обретающимися тамо, как над регулярными, так и над нерегулярными, войски

     малоросийских и слободцких полков” 279. Окрім цього, Голіцину мала

     підпорядковуватися й Малоросійська колегія “во всем, что касатца будет до

     воинских отправлений”. Такий обсяг повноважень перетворював командира

     Українського корпусу на фактичного головнокомандувача військовими силами

     півдня імперії та Гетьманщини. Водночас наказному гетьману Полуботку й

     генеральній старшині було наказано укази та універсали “о нарядах войска ...

     подписывать обще, а без Коллежской подписи никуда никаких указов не

     посылать и по них в городах не действовать”280.

      

     276 ЦДІАК України. — Ф. 53. — Оп.2. — Спр.73. - Арк. 3зв.- 4зв.

     277 РГАДА. — Ф.248. — Оп.7. — Кн.380. - Л.414.

     278 РГАДА. — Ф.248. - Оп.3. - К.95. - Лл.624-625.

     279 РГАДА. — Ф.248. — Оп.13. — Кн.694. - Лл.572 об. – 607; Российский государственный военно-исторический архив. — Ф.20. — Оп.1/47. — Д.2. - Лл.4-5 об.; Письма Петра Великого, хранящиеся в императорской Публичной библиотеке. — Спб., 1872. — С. 60-63.

     280 ПСЗ. — Т.7. — С. 50.

     126

     Початок війни з Персією в 1722 р. та необхідність зміцнення південних

     рубежів Російської імперії від імовірної загрози з боку турків, спричинила цілу

     серію підготовчих заходів до можливої війни на два фронти. В квітні 1723 р.

     розпочалася реорганізація української ландміліції, яку мали поповнити 6

     новосформованими полками 281. Необхідність залучення гетьманського війська до

     цих приготувань і майбутньої війни була нагальною, в той час як саме козацтво

     істотно виснажилося важкими роботами на будівництві фортець і Ладозького

     каналу. Усвідомивши нерозважливість такого використання козаків, котрі

     залишалися найчисельнішим і найкраще впорядкованим і спорядженим

     контингентом іррегулярних військ імперії, цар 4 квітня 1723 р. видав іменний

     указ козаків більше на канальні роботи не відправляти, а готувати до війни й “в

     Низовой поход неотменно идтить с поспешением”282. Саме в цій ситуації, в

     оточенні Петра І, очевидно, згадали залишену в 1707-1708 рр. без продовження

     реформу виборного козацтва, котра мала б підвищити боєздатність війська.

     Щоправда, цього разу її модель ґрунтувалася не стільки на ідеї виокремлення

     виборних компаній в реєстрових полках, скільки реорганізації козацького

     ополчення на засадах охотницького війська. 4 квітня 1723 р. президент

     Малоросійської колегії отримав ропорядження “учинить к [1]724 году

     компанейцов 15000 (ежели более нельзя) вместо реєстровых казаков, которых по

     капитуляции Хмельницкаго надлежало быть 60000, ис которых треть быть

     компанейцом, а двум третям сердюкам”283. Розуміючи, що плани по

     реформуванню козаків у найманці знов можуть призвести до заворушень,

     сенатське правління радило президенту та чиновникам колегії вести збір

     інформації в умовах суворої секретності.284

      

     281 Пенской В. Армия Российской империи в XVIII в.: выбор модели развития //Вопросы истории. — 2001. - №7. — С. 123-124.

     282 ПСЗ. — Т.7. — С. 43.

     283 Архив правительствующего Сената. — Т.1. — С.108-109; Протоколы, журналы и указы Верховного тайного совета. 1726-1730 гг. //Сборник Русского исторического общества. — 1886. — Т.55. — С. 153.

     284 Там само.

     127

     Паралельно в Петербурзі міркували й над впорядкуванням вже існуючих

     сил. 16 квітня 1723 р. Малоросійській колегії наказано приймати чолобитні й

     скарги від тих козаків та їхніх нащадків, хто був незаконно викреслений з

     реєстрів і обернений у підданство 285. Цим розпорядженням було запущено

     тривалий процес “шукання козацтва”, яким імперія, з одного боку, намагалася

     зміцнити лояльність низів, з іншого боку, дбаючи про збереження козацтва, як

     цінного мілітарного ресурсу. Крім цього, в колегії мали бути складені “именные

     наличные списки о казаках, обретающихся во всей Малой России и о прочих” 286

     за яким послідувала ревізія і укладення нового реєстру 287. Ще раніше, в серпні

     1722 р. наказному гетьману Полуботку було велено зібрати відомості про

     кількість і кошти утрмання сердюків та компанійців288. Із початком війни,

     наймані полки збиралися доукомплектувати, але попри постійні нагадування про

     це Малоросійській колегії та старшинам, через поспіх, цього так і не було

     зроблено 289.

     Попередні відомості були підготовані Малоросійською колегією вже в

     червні 1723 р., а остаточні відправлені в Петербург в січні 1724 р. 290.

     Обговорюючи навесні 1726 р. можливість відновлення гетьманства й низку

     інших “послаблений” для України, Верховна таємна рада заслухала рапорт

     Вельямінова трирічної давнини про те, що “ежели-де повелено будет в

     Малороссии публиковать, чтоб во оные полки набрать из малороссийских

     казаков, о которых он надеется, что многия пожелают и оплату возьмут менши, а

     которые за определением в те полки останутца, те желают платить подати и по

      

     285 ПСЗ. — Т.7. — С. 49.

     286 Там само.

     287 Отдел рукописей. Российская государственная библиотека. — Ф.159. - Д.3645; ЦДІАК України — Ф.53. — Оп.2. — Спр.871. — Арк.1.

     288 НБУВ.ІР. — Ф.І. — Спр.54482. - Арк.2-2 зв.

     289 ПСЗ. — Т.7. — С. 43.

     290 ЦДІАК України. — Ф.53. — Оп.2. — Спр.1052. - Арк.1-4.

     128

     той ведомости определения не учинено”291. З цього можна зробити висновок, що

     ці проекти так і не були втілені в життя через виступ козацької старшини на чолі

     з наказним гетьманом П.Полуботком в справі відновлення прав і вольностей

     Війська Запорозького, який у Петербурзі сприйняли як заколот. Ув’язнення

     частини політичної еліти, поспіх у виправленні козацького війська на війну з

     Персією черговий раз відклало реформу.

     Не наважившись реформувати козацький військово-адміністративний

     устрій, імперський уряд реорганізував рештки гетьманського найманого війська,

     що пережили події 1708-1709 рр. Після смерті Петра І імперський уряд

     найбільше був стурбований фінансовим і економічним станом країни,

     виснаженої упродовж останніх двадцяти років одразу трьома війнами292. Це

     поставило нагальне питання про скорочення бодай частини витрат, економію й

     ретельніший облік тих фінансових ресурсів, котрими володіли автономні області

     імперії з яких економічно найсильнішими були новозавойовані балтійські

     регіони та Гетьманщина. Покинувши плани реорганізації козацького війська,

     уряд імператриці Катерини І планував відновити вибори гетьмана й бодай

     частково ліквідувати податкові новації, впроваджені Малоросійською

     колегією293. Традиційним жестом монаршої милості вкотре мало стати й

     полегшення податкового тягаря, котрий для поспільства зазвичай ототожнювався

     з системою оренд податків і торгівельних монополій, а також витратами на

     наймані полки. 14 липня 1726 р. Катерина підписала обширний указ щодо

     “малороссийских дел”, один з пунктів якого передбачав “компанейских трех

     полков наличных людей скасовать в два полка ... а сердюцкому полку, кои

      

     291 Протоколы, журналы и указы Верховного тайного совета. 1726-1730 гг. — С. 153-154.

     292 Анисимов Е. Податная реформа Петра І. - Л., 1982. — С. 278-282; Бескровный Л. Русская армия и флот в XVIII веке. — С. 118-119.

     293 ПСЗ. — Т.7. — С. 414, 660; Сокирко О. Козацький Марс. — С.171-172.

     129

     служили во время походов при гетмане не быть, понеже за ними ныне в Малои

     России никакой службы нет”294.

     Лібералізація імперської політики дозволила Гетьманщині на певний час

     виступати з власними ініціативами у політиці військового будівництва 295. Одним

     з найбільш масштабних заходів, який суттєво вплинув на стан боєздатності

     козацького війська, виявилася реформа по впровадженню нової уніфікованої

     рушниці296. В травні 1728 р. гетьман Д.Апостол звернувся до канцлера

     Г.Головкіна з проханням виготовити на тульських зброярнях одноманітні

     мушкети для козацьких полків 297. Лише через три роки, навесні 1731 р. справу

     було вирішено позитивно, хоч сам процес виготовлення рушниць, пошук коштів

     на них і власне сам поцес переозброєння тривав аж до початку 50-х рр. XVIII ст.

     298 . Наступним серйозним кроком у модернізації козацького війська стала т.зв.

     реформа виборного козацтва, проведена Правлінням гетьманського уряду

     (Міністерським правлінням) в 1735 р. 299. Їй передувала невдала спроба створення

     в 1733 р. окремого козацького підрозділу, зорганізованого й спорядженого на

     кшталт напіврегулярних формувань російської армії (гусарів та чугуївських

     калмиків), який утримувався коштом малоросійського скарбу й ніс постійну

     службу300. Сутність нової реформи полягала в чіткому поділі загалу козацтва на

      

     294 ЦДІАК України. — Ф.53. — Оп.2. — Спр.647. - Арк.7 зв. - 8.

     295 Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. — К., 2004. — С. 59-141; Пришляк В. Коротка передишка часів Апостола: Гетьманщина у 1727–1734 роках //Україна крізь віки: Збірник наукових праць на пошану Валерія Смолія. — К., 2010. — С. 568–591.

     296 Сокирко О. Малоросійська ручниця і переозброєння козацького війська 1728-1750 рр. //Київська старовина. — 2005. - №6. — С. 3-12.

     297 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.1578. - Арк. 3 зв.

     298 НБУВ.ІР. — Ф.VIII. - Спр. 232 (99 ІІ). - Арк. 261 зв.; ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. - Спр. 9322. - Арк. 52; ф.55. — Оп.2. — Спр.51. - Арк.399-410 зв.

     299 Апанович О, Збройні сили України першої половини XVIII ст. — С.21-24; Репан О. Іржа на лезі: Лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735-1739 років. — К., 2009. — С. 31-46.

     300 Сокирко О. Малоросійська регулярна рота 1733-1739 рр. //Київська старовина. — 2010. - №5. — С. 17-28.

     130

     дві категорії – виборних і підпомічників згідно давно існуючої диференціації, але

     не передбачала відриву козаків від їхніх домогосподарств у мирний час301.

     Імперські адміністративні та законодавчі практики, із якими зіткнулася

     військово-політична система Козацького Гетьманату упродовж першої половини

     ХVІІІ ст., вплинули на принципово нові вектори її розвитку. Російська імперія в

     політичній моделі якої східний деспотизм і патерналізм були поєднані із

     елементами західного камералізму та раціоналізму, не могла безконфліктно

     співіснувати із гетьманською автономією, на яку рано чи пізно чекала повна

     інкорпорація. Імперська модель, поступово накопичуючи ресурси й досвід, не

     мала іншого виходу окрім поглинення гетьманату через неможливість

     функціонального співіснування із ним. З огляду на те, що в самій імперії

     системні реформи були зорієнтовані, в першу чергу, на ведення експансивної

     зовнішньої політики, всі зміни, котрі в цьому контексті заторкували

     Гетьманщину, були скеровані на залучення її військового потенціалу для потреб

     ведення імперських війн. В свою чергу, ці зміни торкаючись мілітарних

     інститутів і ресурсів гетьманату, неминуче загрожували цілісності й суб’єктності

     його військово-політичного устрою. Відтак, вони становили загрозу політичному

     суверенітету Гетьманщини в цілому.

     Підбиваючи підсумки розвитку військово-політичної системи Козацького

     Гетьманату середини XVII — першої половини XVIII ст., слід зазначити, що, від

     початку свого створення в ході Козацької революції, вона була структурована

     для потреб ведення війни, увібравши в себе структурні риси й практики

     запорозького та реєстрового козацтва, а також досвід руської шляхти. Козацьке

     військо дало головні формотворчі елементи для політичної системи гетьманату,

     його адміністративного й територіального устрою, командна номенклатура

     козацького війська перетворилася на ієрархію державних урядів, а саме козацьке

     військо стало ядром збройних сил. Структуру збройних сил вперше законодавчо

      

     301 Распоряжение князя А.И.Шаховского о разделении малороссийских казаков на «выборных» и «подпомощников» //Киевская старина. — 1902. - №2. — С. 83-88.

     131

     окреслив Гадяцький трактат 1658 р. Вона мала складатися з козацького і

     найманого війська, а також корпусу артилерії, з чітко встановленими джерелами

     забезпечення кожної формації, верховне командування якими належало

     гетьману. Ця структура в загальних рисах збереглася до кінця XVIII ст. Тривала

     війна з Річчю Посполитою за суверенітет Гетьманщини, що поступово втягнула в

     конфлікт довкола неї сусідні держави, продемонструвала необхідність

     перебудови гетьманської армії й створенні в її структурі постійних формувань,

     котрі б компенсували недоліки козацького ополчення й повстанських загонів.

     Непристосованість козацького війська до ведення затяжних воєн, соціальне

     розшарування та поляризація політичних інтересів призводили до поступової

     втрати ним боєздатності. Значною мірою цей чинник поглибив

     внутрішньополітичну кризу Гетьманщини, сприяючи її розколу на два

     гетьманати в 1663 р.

     Війни та політична нестабільність періоду Руїни поглибили кризу

     станового козацького ополчення й пришвидшили пошуки оптимальної моделі

     найманої армії. Спершу ставку було зроблено на формування частин “німецького

     автораменту”, які копіювали західноєвропейські аналоги, але через свою

     дороговизну, гетьмани перейшли до вербунків придунайських найманців, а

     також розбудову найманого війська, спираючись на організаційно-тактичні

     взірці козацького війська і місцеві людські ресурси. Переорієнтація на місцеві

     організаційні моделі та ресурси дозволила гетьманам створити боєздатну

     найману армію, котра стала ефективною силою у відбитті зовнішніх загроз і

     надійною опорою центральної влади всередині країни. В останній чверті XVII

     століття Лівобережна Гетьманщина змогла збудувати повноцінну армію, в якій

     постійні професійні формування поєднувалися із станово-міліційними. За часів

     правління І.Мазепи, на які припав розквіт Гетьманщини, сумарна чисельність

     армії становила близько 35 000 — 40 000 чоловік (в тому числі близько 7 000 —

     10 000 компанійців і сердюків). Враховуючи високий ступінь мілітаризації

     суспільного устрою Гетьманщини існуючі збройні сили були цілком

     боєздатними й ефективними з огляду на воєнну ситуацію в регіоні.

     132

     Водночас сформована військово-політична модель гетьманату до певної

     міри стала заручницею суспільно-політичної стабілізації, що запанувала з

     останньої чверті XVII століття. Гетьманщина отримала військову й зовнішню

     протекцію Московської держави, а старшинська еліта уклала своєрідний пакт

     про ненапад із Кремлем та власними виборними гетьманами. Згідно політичної

     моделі, що усталилася після завершення Руїни, гетьмани в обмін на досить

     значні владні прерогативи зрікалися прагнень до абсолютизації своєї влади й

     отримували право на утримання відносно невеликого найманого війська.

     Козацька республіка продовжувала порядкувати становою, за своїм характером

     армією, заснованою на обов’язку військової служби козацької верстви,

     структурованою за територіальним принципом й фінансованою за рахунок

     місцевих бюджетів. Наявність величезного резерву неосвоєних чи слабко

     заселених земель дозволяло доволі справно утримувати козацьке ополчення на

     засадах ленної системи, котре залишалося ядром армії. Водночас це не

     створювало для держави критичної необхідності встановлення монополії на

     насильство й контролю над обігом людських ресурсів для поповнення війська, як

     це було на Заході Європи. Протистояння зі східними арміям витворило

     специфічну тактику й стратегію, поділ війська, в якому первісно переважала

     піхота, яка, однак не була головною дієвою силою на полях битв, поступаючись

     кавалерії, й не потребували постійного розвитку й модернізації військової

     інфраструктури та вдосконалення фортифікацій. Ця модель цілком

     узгоджувалася з моделлю Козацького Гетьманату й в цілому справно

     функціонувала в умовах ведення наступальних і оборонних війн на Півдні кінця

     XVII ст.

     Велика Північна війна 1700-1721 рр. та зростання могутності Росії,

     задіяність козацького війська на нових фронтах супроти незнаних доти

     супротивників і форм ведення війни, порушили цю крихку рівновагу, на яку

     козацькі еліти не мали адекватної й своєчасної відповіді. Вступ Гетьманщини в

     Північну війну на боці Росії, початок модернізаційних реформ Петра І, котрі

     припали на початок XVIIІ ст., змінили ситуацію кардинальним чином.

     133

     Російський уряд прагнув тіснішої інтеграції та реформування військових

     інститутів Гетьманату, що відтак ставило під загрозу й політичний устрій і

     прерогативи козацької еліти. Лише антимосковський виступ Івана Мазепи у

     1708-1709 рр., послідовний опір імперському централізму його наступників,

     внутрішні проблеми імперії та невизначеність її курсу щодо автономії

     Гетьманщини на деякий час відклали справу її інкорпорації.

     134

      

     РОЗДІЛ 3. КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО

      

     Козацьке військо було організаційним ядром збройних сил Гетьманщини. Воно

     являло собою ополчення представників козацького стану, організоване за

     територіальним принципом. Час існування станових військових контингентів у

     європейських арміях, починаючи з рубежу XV — XVI ст., поступово добігав

     свого завершення, що було пов’язане із соціальним та матеріальним

     розшаруванням рицарських страт і втратою ними монополії у військовій справі

     внаслідок розвитку нових воєнних технологій. Ці процеси мали свою

     регіональну специфіку: якщо на Заході Європи роль рицарських, а також міських

     і земельних ополчень істотно зменшилася, то на Сході (в Османській імперії та

     Московському царстві), де їхнім головним бенефіціаром і розпорядником

     виступала держава, вони зберегли свою боєздатність і активно

     використовувалися у війнах302. У випадку Гетьманщини варто враховувати, що

     власне саме козацтво на середину XVII ст. ще не перетворилося на повноцінний

     стан, наділений набором прав, привілеїв та обов’язків у рамках загальної

     організації суспільства. Лави козацтва поповнилися в період Хмельниччини

     вихідцями з різних соціальних груп і навіть наприкінці XVII ст., коли процес

     витворення стану ввійшов у завершальну стадію, саме козацтво, як спільнота,

     продовжувало зберігати гетерогенну структуру. Козацький стан не був

     монолітною соціальною групою, об’єднавши в своїх рамках декілька різних за

     походженням і юридичним статусом військово-служилих корпорацій. Частина з

      

     302 Пенской В. От лука к мушкету. Вооруженные силы Российского государства во 2-й половине XV – XVII вв.: проблемы развития. — Белгород, 2008. — С. 86-90, 99-103; Ostapchuk V. The Trouble with Timars: An Excursion into a Seventeenth-Century Documentary Landscape // Ottoman War and Peace. Studies in Honor of Virginia H. Aksan. - Brill, 2020. - P. 35-62; Soyudoğa M. The Fall of Icarus: the Paradox of the Ottoman Centralization and the Abstraction of Timars //Turkish historical review. — 2017. — Nr.8. — P. 174-200.

     135

     них походила з колишніх замкових і магнатських слуг, якими були густо

     населені прикордонні Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства, інші

     були нащадками реєстрових козаків, що служили в коронній армії, решта ж

     утворилася вже в ході Козацької революції, увібравши в себе покозачених селян і

     міщан, запорожців та ін. Важливим є те, що різниця в правовому та соціальному

     статусі кожної з цих груп визначалася, в першу чергу, характером їх військових

     обов’язків. Тому структурний аналіз козацького війська, як військового

     організму, неможливий без аналізу соціальної специфіки тих військово-

     служилих груп, які творили його основу.

      

     3.1. Структура війська

      

     Характер козацького війська істотним чином змінився внаслідок великого

     повстання 1648 р., коли до нього долучилася велика маса покозачених, а саме

     повстання охопило величезну територію, котра до цього не була долучена до

     реєстрових козацьких формувань і теренів Запорозького Коша. При цьому,

     устроєва модель організації козацької армії на перших порах не зазанала

     істотних змін. В її основу було покладено полково-сотенний принцип військово-

     територіальної організації, що вже існував у реєстровому війську від 1625 р.

     Істотно змінилися лише масштаби: полків стало більше, а в самих полках зросла

     кількість сотень і чисельність козаків. В деяких регіонах новостворені військово-

     територіальні одиниці виникали на основі старих військово-служилих

     корпорацій (бояр, замкових слуг і козаків), приписаних до замкових округів,

     ленних володінь шляхти й магнатів-осадників. Частина цих анклавів не зникла в

     ході революції, а зберегла свій окремішній статус у межах козацького стану на

     рівні дрібних локальних привілеїв. В основу військової організації козацтва, як

     новоспеченого лицарського стану, було покладено територіальний принцип

     організації військових (полки, сотні й курені) і політичних інститутів (полкові й

     сотенні ради), що виразно нагадувало територіальний принцип організації

     136

     військових і політичних інституцій шляхти Речі Посполитої (посполите рушення

     та сеймики).

     Організаційну впорядкованість військо зберігало тільки під час воєнних

     дій, періодично розпускаючись по домівках, аби дати можливість козакам

     підтримувати в належному стані своє господарство, що було головним джерелом

     їхнього існування. За таких умов, рівень боєздатності ополчення залежав від

     багатьох факторів: віку і фізичного стану вояка, наявності чи відсутності

     воєнного досвіду, матеріальної спроможності купувати зброю, спорядження,

     боєприпаси й продовольство тощо. Держава мала мінімум зобов’язань щодо

     матеріального забезпечення війська. Таким чином, боєздатність, рівень мотивації

     цього станового війська значною мірою залежали від внутрішніх процесів, що

     відбувалися в козацькій спільноті, змінюючи її соціальне обличчя, економічний

     стан і групові ціності303.

     Організаційна структура козацького війська була результатом синтезу

     декількох традицій: організаційних структур реєстрового війська, в яких

     особливе значення грали положення, впроваджені Куруківськими статтями 1625

     та Ординацією реєстрового війська 1638 рр., а також січової організації козацтва.

     Перша з них, більш пізня, увібрала в себе структурно-організаційні практики

     поточної оборони й кварцяного війська (полково-сотенний поділ, командну

     ієрархію, інститут товаришів і почтових-джур/пахолків тощо). Друга, більш

     давня, базувалася на архаїчних звичаях запорозького козацтва, як вільної

     спільноти вояків, об’єднаних довкола Січі. Будучи позначена сильними

     орієнтальними впливами, вона принесла із собою практики і закони

     внутрішнього співжиття. Із кількісним збільшенням козацького війська,

     входженням до юрисдикції Війська Запорозького нових територій, постала

     нагальна потреба в більш ефективній системі збройної організації та управління.

     Ці новації, наприклад поява полкових та сотенних правлінь, канцелярій, нових

     303 Сокирко О. Військова організація та воєнне мистецтво українського козацтва // Історія українського козацтва: Нариси у 2 тт. — К., 2006. — Т. 1. — С. 472-514.

     137

     урядів і галузей управління (наприклад, судової та фінансової) виникали

     стихійно. Але в більшості з них прослідковувалося наслідування

     річпосполитських зразків і традицій, котрі, переносячись на ґрунт військових

     інститутів козацької держави, видозмінювалися й адаптувалися до поточних

     потреб війни 304.

     В структурному плані військо поділялося на полки – вищі військово-

     територіальні одиниці, що водночас були відповідниками адміністративних

     округів. Питання стосовно кількості реєстрових полків, утворених після 1648 р.,

     й досі викликає дискусії305. Головною причиною цієї невизначеності є брак

     джерел по окремих періодах, або ж суперечлиівсть їхніх відомостей. Очевидно,

     розв’язку цих суперечностей слід шукати в неусталеності кордонів Війська

     Запорозького та його внутрішнього поділу, особливо часто змінюваного до кінця

     60-х рр. XVII ст. Крім цього, певні полки, кількість яких не була сталою, мала

     екстериторіальний характер, формуючись не з осілого населення, а повстанських

     загонів і покозачених. Їхню основу складали, таким чином, не реєстрові козаки,

     що відбували службу “с войскового ґрунта”, а випищики чи

     добровольці-“охотники”. До таких полків, що іноді помилково ототожнюються

     дослідниками зі звичайними реєстрово-козацькими, відноситься група

     Подільських полків (Звягельський, Лисянський, Могилівський та ін.), а також

     Полісько-Сіверські (Мозирський, Брагинський та Овруцький).

     Організаційну основу козацького війська до поділу гетьманату на право- та

     лівобережну частини утворювали полки, зафіксовані Зборівським реєстром 1649

     р.: Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький, Канівський, Київський,

     Корсунський, Кропивенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський,

     Полтавський, Прилуцький, Чернігівський, Уманський, Черкаський та

     Чигиринський. Якщо до війни кожен з шести реєстрових полків мав фіксовану

     чисельність, то після 1648 р. вона була довільною й не регламентувалася

     304 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — С. 241.

     305 Там само. — С. 139; Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. — К., 1996. — С. 30-95.

     138

     жодними приписами, коливаючись в залежності від територіальних меж і

     кількості населення регіону306. Після розколу Гетьманщини й остаточного

     закріплення лівобережної її частини, що зберегла державність в московській

     протекції, кількість козаків у 10 реєстрових полках обмежувалася Глухівськими

     статтями до 30 000 чоловік. Наступні Конотопські статті 1672 р. зменшували її

     до 20 000, а Коломацькі 1687 р. знов відновлювали до 30 000307.

     В організаційну будову війська було покладено полковий принцип 308.

     Полки, в свою чергу, ділилися на сотні й курені різної чисельності, що являли

     собою вже не тільки військово-адміністративні, а й тактичні одиниці,

     виступаючи в окремих бойових порядках, або об’єднуючись під час походів у

     самостійні відділи, групи й корпуси. Подібно до полків, сотні й курені не мали

     сталої чисельності, нараховуючи, згідно даних Зборівського реєстру відповідно,

     від 100 до 300 й від 10 до 40 чоловік. Кількість сотень в полку коливалася від 10

     до 22. Нижчою неподільною одиницею війська був курінь – вояцька корпорація,

     що як правило, об’єднувала козаків однієї місцевості, містечка, кількох сіл і

     хуторів. Характерною особливістю підрозділів цього рівня було те, що вони

     водночас виступали в якості військово-адміністративних, тактичних і

     господарських ячейок. При курені перебував невеличкий обоз, що перевозив

     майно, боєприпаси, спорядження й продовольство його членів, спільний казан, з

     якого харчувалися “в полі”, грошова “складка”. Курінь об’єднував козаків однієї

     територіальної спільноти й, фактично, був земляцтвом, міцно спаяним

     родинними та сусідськими зв’язками.

     Організаційну основу куреня й війська взагалі утворював інститут

     «військових товаришів» — повноправних членів козацького стану, записаних у

      

     306 Реєстр Війська Запорозького 1649 р.. — К., 1995. — С. 504.

     307 Источники малороссийской истории. — М., 1859. — Ч.1, - С. 11,16, 309.

     308 Горобець В., Чухліб Т. Політико-адміністративний устрій держави та її кордони //Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII–XVIII ст. у 2 кн. — К., 2018. — С.236-246; Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIII ст.: кордони, населення, право. — К., 1996. — С. 55-78.

     139

     реєстр, що виступали на війну самостійно або в супроводі невеликого озброєного

     почту309. Витоки інституту товариства сягають епохи Середньовіччя, коли

     лицар/боярин-ленник відбував військову службу на чолі збройного загону кінних

     і піших слуг, утримуваних його власним коштом. Товариський почет був

     поширений і в піхоті, і в кінноті, а уже в XVI ст. розповсюдився на організацію

     постійної армії — “оборони поточної”, а згодом кварцяного війська 310. По мірі

     розвитку козацтва, як організованої збройної сили, система товариського почту

     поширилася і в ньому. Усталена формула звертання королівських і гетьманських

     розпоряджень до козаків, як до “товариства Війська Запорозького” була

     елементом соціального престижу й надовго закарбувалася в самоідентифікації

     військово-службової спільноти. До військового товариства в широкому сенсі

     належали всі представники стану — від рядового козака до гетьмана311.

     При товаришах на час війни служили збройні почти. Згадки в джерелах

     “джур”, “пахолків” і “черні” свідчать про те, що допоміжний контингент слуг

     майже завжди супроводжував у походах “старі” реєстрові полки. Свої збройні

     почти, що із часом розвинулися в приватні міні-армії, мали також старшини;

     імовірно, в супроводі озброєних слуг виступали також руські шляхтичі, що

     лишилися на службі Війська Запорозького й мали оборонні універсали під

     умовою відбування “земської служби”. Очевидно, що в усіх перерахованих

     випадках функціонування товариського почту було вислідом майнового стану

     товаришів, котрі належали до категорії “можних” козаків.

     Ще одним інститутом, що виводив свій родовід із річпосполитських

     реалій, було «товариство знаку». На думку І.Кривошеї, “знак” був тимчасовою

      

     309 Кривошея І. Польський інститут “товаришів хоругв” і запорозька традиція другої половини XVI — першої половини XVII століть як чинники формування неурядової старшини козацької держави //Studia historyczno-wojskowe. - Zabrze, 2015. — T.5. — S. 11-31.

     310 Plewczyński M. Zołnierz jazdy obrony potocznej za panowania Zygmonta Augusta. Studia nad zawodem wojskowym w XVI w. - Warszawa, 1985. – S. 23-25, 28-37.

     311 Кривошея І. Неурядова старшина //Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII–XVIII ст. в 2 кн. — К., 2018. — Кн.2. — С. 43.

     140

     військовою одиницею до якої належали товариші-добровольці, що

     зголошувалися до якихось особливих доручень командування. Як правило, це

     були старші товариші, досвідчені жовніри, зв’язані із ротмістрами і гетьманами

     не лише формальними, але й приватними узами. Аналогом товариства знаку в

     Гетьманщині стали значкові та бунчукові товариші, котрі попервах теж

     утворювали “штабні” підрозділі при “значках” полковників і при “бунчуку

     гетьманському”312. В їхній структурі курені значного товариства перетворилися з

     часом на окремі організаційні одиниці, зафіксовані в компутах і присяжних

     списках аж до кінця XVIII ст. 313. Чи існували аналогічні підрозділи бунчукових

     товаришів, якою була їх структура й статус наразі сказати важко314. Як окрема

     військові одиниці, вони могли зорганізовуватися тимчасово на період воєнних

     кампаній. Перший масштабний попис бунчукового товариства був проведений

     Генеральною військовою канцелярією на вимогу Малоросійської колегії вілтку

     1723 р. в ході підготовки до Гілянського походу 315. Другий відомий нам загін

     бунчукових товаришів, був сформований у складі окремого корпусу

     генерального осавула Федора Лисенка в кампаніях 1738-1739 рр.316. На рубежі

     XVII – XVIII ст. значкові й бунчукові товариші перетворилися на почесні титули

     для верхівки козацтва й старшин “без урядів”, хоча й зберегли в своїх функціях

     чимало рис від попередньої служби (виконання ад’ютантських функцій,

     службових доручень тощо)317.

     312 Окиншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII-XVIII ст. Мюнхен, 1948. — С. 116-118.

     313 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави (XVII - XVIII ст.). - Біла Церква, 2016. — Т.1. — С. 198-199.

     314 Там само. — С. 118.

     315 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.1105. — Арк.2-7; Дневник генерального подскарбия Якова Марковича: (1717-1767 гг.). — М., 1859. — Ч.1. — С. 240.

     316 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.6783. — Арк. 2-7; Репан О. Іржа на лезі: Лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. — С. 85, 124.

     317 Кривошея І. Неурядова старшина. — С. 49-73; її ж. Польський інститут “товаришів хоругв” і запорозька традиція. — С. 29; Панашенко В. Бунчукові, війькові та значкові товарищі в Гетьманщині //Істину встановлює суд історії: Збірник на пошану Ф.П.Шевченка. — К., 2004. — Т.2. — С. 291-347.

     141

     Як випливає з реєстру 1649 р., полково-сотенна структура війська не мала

     жодної уніфікації та усталеності. Наприклад, в Чигиринському полку існував

     особливий Осавульський курінь, судячи з усього, підпорядкований вищій

     (гетьмана або генерального осавула), а не полковій владі; частина сотень і

     куренів іменувалася (і можливо, формувалася) не за територіальним принципом,

     а по прізвищах командирів. Наприкінці XVII ст. виникли військово-

     територіальні формування, що виконували якісь спеціальні функції й відтак мали

     статус своєрідних еґземпцій. Найбільшим з них були т.зв. засеймські сотні

     Ніжинського полку (Воронізька, Глухівська, Коропська, Кролевецька,

     Новомлинська і Ямпільська). Засеймські сотні (назва походить від їхнього

     розташування на правому березі р.Сейм) утворювали компактний

     територіальний комплекс, витоки якого, сягають початків інтенсивної колонізації

     Чернігівщини першої половини XVІІ ст. Залюднення цих земель, що утворювали

     неспокійний рубіж із Московською державою, набуло характеру військової

     колонізації. Королівські консенси (надавчі акти) виділяли земельні ділянки

     шляхті та жовнірам козацьких хоругов коронного війська з умовою воєнної

     служби та будівництва укріплених замків 318. Початки окремішності сотень в

     адміністративно-територіальному устрої Гетьманату сягають часів Руїни 319. За

     наказом І.Брюховецького 1663 р., їх було виділено в окремий Глухівський полк.

     У такий спосіб гетьман прагнув позбавити своїх опонентів, очолюваних

     ніжинським полковником В.Золотаренком, головної ресурсної та військової бази,

     яку являла собою Ніжинщина 320. 1665 р. Глухівський полк було ліквідовано, а

     засеймські сотні повернено до складу Ніжинського полку. У 1668–1669 рр., сотні

     вилучили зі складу полку, передавши їх до відновленого Дорошенком

      

     318 Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої. 1618–1648. — К., 2006. — С. 80–96.

     319 Токарєв С. Засеймські сотні Ніжинського полку у суспільно-політичному житті Гетьманщини другої половини XVII–XVIII ст. //Література та культура Полісся: Збірник наукових праць. - Ніжин, 2011. — Вип.61. — С. 56–67.

     320 Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації. — С.400– 401.

     142

     Новгородського полку, звідки вони були повернені Д.Ігнатовичем назад у 1669 р.

     Невдовзі довкола адміністративної реорганізації сотень заходився

     І.Скоропадський, котрий 1713 р. хотів подарувати своєму швагрові, глухівському

     сотнику А.Марковичу, окреме полковництво 321.

     Пильна увага до засеймських сотень з боку гетьманів зумовлювалася

     кількома обставинами: розташуванням тут двох столиць (Батурина та Глухова), а

     також територіальною близькістю до них рангових володінь гетьманів і

     «генеральних» установ, кордони яких дорівнювали адміністративним межам

     сотень322. Статус сотень як військово-територіальної спільноти простежується в

     їх компактному використанні у воєнних кампаніях часів І.Мазепи. Сукупна

     чисельність козаків у 6 сотнях рубежу XVІІ–XVІІІ ст. становила близько 2000

     товаришів323. За характером виконуваних завдань їх можна ідентифікувати як

     своєрідний гетьманський резерв, котрий швидко мобілізовувався та висувався в

     найбільш загрожені ділянки оперативного театру324. У XVIII ст. до найбільш

     поширених видів служби засеймців належало несення почесної варти при

     гетьманських виїздах, супровід та зустріч двору ясновельможного, караульна та

     кур’єрська служба при Генеральній військовій канцелярії, охорона Глухівської

     в’язниці, охорона та супровід Генеральної артилерії325.

     В кожному реєстровому полку існували формування т.зв. «полкових

     служителів», котрі виконували допоміжні функції й знаходилися в юрисдикції

     полковника та полкової канцелярії. До них належали музиканти, артилеристи,

     польові сторожі, а також деякі категорії ремісників (цирюльники, коновали,

      

     321 Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. — С. 196.

     322 Токарєв С. Коропська сотня Нiжинського полку у другiй половинi XVII–XVIII століть //Сіверянський літопис. - 2007. - №2. — С. 36–43.

     323 Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України. — С. 420.

     324 Сокирко О. На варті булави. Надвірні війська українських гетьманів середини XVII — другої половини XVIII ст. — К., 2018. — С.95-100.

     325 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.4046. — Арк.6; Токарєв С. — С. 57–59.

     143

     ковалі, слюсарі та ін.)326. Частина з них утворювала окремі територіальні

     громади, частина жила розсіяно, але в мирний час вони не були виділенні в

     окремі організаційні формації (за винятком артилеристів і польових сторожів).

     Кошти на утримання полкових служителів визискувалися з різних джерел, в

     залежності від звичаєвої практики, котра склалася в кожному полку. В одному

     випадку їм виплачували жалування, іноді «барву» й продовольчі «датки», котрі

     стягувалися натурою або ж йшли з оренд, покуховного, зборів з млинів,

     солодовень або спеціальних зборів 327.

     Артилеристи й музиканти згадуються в запорозьких, а згодом і в

     реєстрових козаків ще в XVI ст. Музиканти (довбиші (литавристи), трубачі

     (трембачі) та сурмачі) були кількісно невеликими спільнотами, але зазвичай

     посідали привілейоване місце з-посеред інших категорій військових служителів,

     оскільки знаходилися в прямому підпорядкуванні полкових канцелярій і

     особистій протекції полковників, що часто використовували музикантів у

     приватних потребах328. Окреме загальновійськове формування, подібно до

     артилерії, творила Генеральна військова музика, що підпорядковувалася

     рейментарському двору й Генеральній військовій канцелярії 329. Невеликі відділи

     музикантів існували в реєстрових полках ще в першій половині XVII ст., а сама

     “войскова музика” - котли (литаври) — разом із булавою, прапорами й

      

     326 Горобець В. Малі соціальні та соціопрофесійні групи Гетьманату: «курінчики», «стрільці», «протекціянти», «дворяни» etc.» //Соціум: Альманах соціальної історії. — К., 2008. — Вип.8. — С. 184-201; Дядиченко В. Нариси суспільно політичного устрою Лівобережної України. — С. 300-305, 433-439, 463-466.

     327 Российский государственный военно-исторический архив. — Ф.44. — Оп.1. — Д.1. — Л.2 об.

     328 Богданов В. Організація, інструментарій та склади полкової музики

     лівобережного козацтва в Україні (друга половина ХVII — 80-ті рр. XVIII cт.) // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Мистецтвознавство. Архітектура. - Харків, 2005. — Вип.7. — С. 55-69.

     329 Багалей Д. Реестр заслуги музыки войсковой року 1711 октоврия //Киевская старина. — 1892. - №11. — С. 296; Хармак М. Військова музика – гвардія гетьманського уряду //Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірник наукових праць. — К., 2012. — Вип.21, ч.2. — С. 245-248.

     144

     гарматами, належала до категорії військових клейнодів. В ході формування

     військових інститутів Гетьманщини поступово усталився й перелік музикантів.

     До них належали довбиші (добоші) (литавристи, що грали на мідних ударних

     інструментах- ”котлах”), бубонисти (гравці на невеликих дерев’яних чи мідних

     литаврах-бубнах), трубачі (трембачі) (гравці на дерев’яних духових інструментах

     типу кларнетів), сурмачі (гравці на мідних духових сурмах) та “пищалки”

     (гобоїсти або роговики). Полкові музики були окремою від музикантських цехів

     соціо-професійною корпорацією, мали власного отамана, зазвичай

     підпорядковуючись полковій канцелярії, городовому отаману або ж

     безпосередньо полковнику. Кількість музик була різною, від 5 до 12 осіб,

     очевидно залежачи від амбіцій полкових влад та засобів на їхнє фінансування 330.

     В частині полків на їх утримання стягувався спеціальний збір, платниками якого

     могли бути навіть козаки, або ж виділялася частка з військових полкових

     доходів331. Музиканти отримували доволі високе річне жалування, продуктові

     дачі, «барву» (одяг) й іноді навіть дрова. За даними В.Дядиченка, що походять з

     “Ведения” лівобережних полків 1722-1723 рр., грошове жалування становило від

     10 до 20 руб. на рік, що в декілька разів перевищувало грошові оклади старшин

     компанійських і сердюцьких полків, що фінансувалися з гетьманського скарбу 332.

     Іншу привілейовану категорію слуг складали “цирюлики” або “лекаре”. Фах

     і спеціалізація цих врачевателів у ранньомодерній Європі були різновидом

     фельдшерства, яке передбачало елементарну грамотність і обізнаність із

     найбільш поширеними методами маніпуляційної медицини: лікування ран,

     переломів, вивихів, нескладних хвороб і гігієнічних операцій. Військові

     цирюльники, подібно до музикантів, не належали до цехової організації,

     підпорядковуючись полковій владі, що ставило їх у значно вигідніше становище.

      

     330 Багалей Д. Реестр заслуги музыки войсковой року 1711 октоврия. — С. 296.

     331 Дядиченко В. Нариси суспільно політичного устрою Лівобережної України. — С. 463-466.

     332 Там само. — С. 464-465.

     145

     Їх служба оплачувалася із загально полкових зборів або ж спеціальними зборами,

     становлячи від 10 до 25 руб. на рік до яких долучалося продуктове утримання333.

     Менш привабливою, з погляду соціального престижу й доходів, була служба

     сторожів — козаків, що займалися розвідкою та бойовою охороною прилеглою

     до теренів полку степової периферії та прикордоння. Цей уряд у переліку

     козацьких служб, очевидно, з’явився лише із середини XVII ст., хоча можна

     припустити, що він був спадкоємцем якихось давніших замкових слуг. Сторожі,

     за родом служби, поділялися на три категорії: 1) пляцових, які відправляли

     поліційні обов'язки в ратушних містах, 2) брамних, котрі охороняли вї'здні

     ворота до міста, 3) польових334. Власне перші два типи сторожів були швидше

     поліційними урядниками, і лише останній – польовий – був власне військовим

     старшиною, який відав козацькими відділами, що відбували під'їзди й чати в

     степу, стежачи за пересуваннями татар, займалися розвідкою та оповіщенням.

     Польових сторожів у південних регіонах утримували не лише при полкових

     центрах, але й у сотнях. Судячи з усього, на цю службу добиралися козаки, що

     мали значний бойовий досвід і добре озброєння.

      

     Частина корпорацій військових слуг постала на місці колишніх замкових

     служб, місце яких посіли полкові й сотенні правління та козацькі старшини. На

     думку В.Горобця, правовий статус військових слуг не був чітко визначеним.

     Єдиним привілеєм, котрим вони володіли було виокремлення з маси

     посполитого населення та пішого козацького товариства335. Втім, насправді реалії

     були, очевидно, складнішими. Громади слуг могли мати різний статус навіть в

     межах одного полку. На це впливала, в першу чергу, особа формального

     проектора — полковника чи сотника й характер їхніх обов’язків. Однозначно

      

     333 Там само. — С. 490.

     334 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.408. - Арк.2–2 зв.

     335 Горобець В. «Трембачі», «сурмачі», «цілюрники полковиє», «піщалки» та інші «військові слуги» Війська Запорозького //Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII–XVIII ст. в 2 кн. — К., 2018. — Кн.2. — С.86-88.

     146

     вищий від інших статус мали полкові музики та цирюльники, які часто

     “прислужали” при полковницькому дворі, маючи в обмін за це захист і

     покровительство. Недаремно ці категорії, а також артилеристи, що перебували в

     диспозиції полкового обозного, завжди фігурували на перших місцях після

     полкової та неурядової старшини, а також старшинських куренів, у полкових

     ревізіях і компутах, що є промовистим маркером місця в соціальній ієрархії.

     Оскільки держава практично не мала стабільного контролю ані над

     чисельністю, ані над матеріальним станом козаків, рівень їх боєздатності,

     характер озброєння й спорядження мінялися стихійно. За відсутності фіксації в

     бойових пописів козацьких полків і з’єднань, котрі збереглися лише з початку

     XVIII ст. важко однозначно відповісти на таке важливе для характеристика

     війська питання, як співвідношення в ньому піхоти й кінноти. У вітчизняній

     історіографії цього питання історики торкалися побіжно, не ставлячи його на

     рівень самостійної проблеми 336. Між тим, її постановка й вирішення є дуже

     важливими, адже співвідношення піхоти й кінноти в збройних силах є одним з

     найважливіших маркерів їх структурних особливостей та військової

     ефективності. Подібно до інших станових ополчень, в козацькому війську взагалі

     не існувало й не могло існувати сталого поділу на роди війська: власник

     службового ґрунту, володіння яким було підставою привілеїв і обов’язком

     служити, мав бути озброєним, спорядженим і готовим у будь-який час, за

     покликом держави/володаря стати до війська. В Гетьманщині, де порядок

     відбування військової повинності довгий час залишався не впорядкованим

     законодавчо, не могло бути й мови про існування сталих піхотних або кінних

     частин. Козаки озброювалися, споряджалися й виступали на війну відповідно до

     своїх майнових можливостей, а не приналежності до роду військ. Добре відомо,

     що у коронній армії козаки цінувалися в першу чергу як надзвичайно боєздатна

      

     336 Апанович О. Збройні сили України в першій половині XVIII ст. — С. 45-48; Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII ст. — С. 97-99; Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. — С. 170-184; Franz M. Wojskowość Kozaczyzny Zaporoskiej w XVI – XVII wieku. Geneza i charakter. Toruń: Wydawnictwo Adam Marszałek, 2002. – S. 125-137.

     147

     піхота. Власне, брак якісної піхоти зумовив потребу затягання козаків на

     державну службу і створення з них постійних реєстрових частин на скарбовому

     жалуванні. Саме піхота була основою гетьманського війська у переможних

     битвах 1648-1652 рр.337. Очевидно, така конфігурація війська із поступовим

     збільшенням удільної ваги кінноти і зменшенням піхоти почала складатися в

     період стабілізації соціально-економічного життя в Лівобережній Гетьманщині

     останньої чверті XVII ст., що уможливила зростання матеріального рівня козаків

     більшість із яких належала до середньозаможного прошарку землевласників і

     торговців. Кінь в козацькому домогосподарстві перестав бути ознакою

     заможності, відтепер його міг дозволити собі більшість реєстровців, які брали із

     собою в похід по 1-2 верхових та декілька тяглових обозових коней.

     Більшість козаків з категорії виборних мали по два верхових коня, а

     заможніші ще й обозових338. Великі втрати кінноти припали на перші кампанії

     Північної війни, в яких козацькі полки потерпали від холодного й сирого

     клімату, нестачі фуражу та періодичних конфіскацій коней для потреб

     регулярних російських військ. Після кампаній 1709-1713 рр., коли мобілізації

     козаків стали рідшими, чисельність козацької кінноти потроху відновилася. Про

     це свідчать данні ревізії 1723 р., яка зафіксувала чисельність піших і кінних

     козаків339. З наведених у ревізії даних випливає, що співвідношення кінних і

     піших реєстровців було на користь перших 70% проти 30%, що опосередковано

     підтверджує наше припущення про домінування в структурі ополчення кінноти й

     у більш ранній період. В трьох (Ніжинському, Переяславському та

     Чернігівському) з десяти полків чисельність кінноти була найбільшою, сягаючи 4

     500 — 6 500 чоловік і лише в одному полку (Київському) вона дорівнювала

     кількості піших козаків. Після реформи 1735 р. корпус виборних козаків мав

     стати кінним у повному складі, щоправда досягти цього показника й стабільно

      

     337 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — С. 132-133.

     338 Гордон П. Дневник. 1684-1689. — М., 2009. — С. 159.

     339 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — К., 1993. — С. 584.

     148

     утримувати його так і не вдалося340. При цьому, контингенти піших виборних

     були нечисленними та виконували допоміжну службу, загалом не впливаючи на

     співвідношення піхоти й кінноти. Ця обставина виразно дисонувала з рештою

     армій східноєвропейських держав, де головна роль належала піхоті й артилерії 341.

     Водночас, варто пам’ятати, що головним противником гетьманського війська

     були армії держав Сходу з великою питомою вагою легкої кінноти. Ближче до

     середини XVIII ст., ці якості козацької кінноти будуть з успіхом

     використовуватися у війні за польську спадщину проти коронних військ, що так

     само мали в своєму складі високу удільну вагу кавалерії, а із початком

     Семирічної війни — проти легкої гусарської кінноти прусської армії.

     З викладеного вище випливає, що протягом всієї історії Гетьманщини,

     збройна організація її провідного стану — козацтва — зберегла головні

     структурні риси, що склалися у 40 – 60-х рр. XVII ст. Її питомими рисами були

     тісний зв’язок із становим устроєм, територіальним принципом організації,

     багатоукладність військово-організаційних інститутів, а також тенденція до

     поступового перетворення кінноти на головну складову війська.

      

     3.2. Система військового управління і урядів

      

     Система управління й старшинських урядів в козацькому війську почала

     складатися ще в першій половині XVII ст. й зазнала істотних змін в результаті

     Козацької революції. Ці зміни обумовлювалися, головне, тим, що безпосереднє

     керування військом перебрало в свої руки самé козацтво, звільнившися від опіки

      

     340 Репан О. Іржа на лезі: Лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. — С. 74-105.

     341 Бескровный Л. Русская армия и флот в XVIII веке. — С. 41-42;Hochedlinger M. Austria’s Wars of Emergence. War, State and Society in the Habsburg Monarchy, 1683-1797. - Routledge, 2003. — P. 103-105; Krokosz P. Rosyjskie siły zbrojne za panowania Piotra I. - Kraków, 2010. — S. 373.

     149

     короля, сейму і коронних гетьманів. Разом із цією емансипацією, управлінська

     модель у війську зберегла кілька інститутів, котрі сформувалися ще до революції

     — уряд гетьмана (старшого) й систему рад.

      

     Формальним очільником станового ополчення був гетьман, котрому

     належало право скликання і розпуску війська та верховне командування ним.

     Владу, фактично, рівну гетьманській мали також наказні гетьмани, котрим

     доручалося військово-політичне керівництво окремими регіонами країни

     (наприклад, т.зв. «сіверські гетьмани», що призначалися командувачами над

     полками Північного Лівобережжя), або великими відділами козацької армії, які

     могли діяти, в тому числі, й поза межами країни. Принаймні до останньої чверті

     XVII ст. до вищих органів управління козацьким ополченням слід віднести й

     ради: генеральні, що репрезентували колективну волю війська, а також полкові

     ради, котрі були органами влади локальних козацьких спільнот. Компетенція

     рад, практика їх проведення й принципи представництва сформувалися під

     впливом практики військових кіл, що скликалися в коронному війську, й

     становили підставовий елемент жовнірської культури, а також традиції рад

     запорозького козацтва 342. З іншого боку, на характер козацьких рад мали істотний

     вплив традиції шляхетських сеймиків українних воєводств 343. Зазвичай ці

     інститути козацької демократії сприймаються істориками, як виключно

     політичні, хоча, згідно давніх традицій, на них приймалися й суто військові

     рішення: про початок або завершення війни/кампанії, збір і розпуск війська,

     обрання старшин тощо. Таким чином, реальна влада над військом належала не

     лише конкретним командирам, а всій лицарській спільноті, де право голосу мав

     кожен її член. Часто це негативно відбивалося на перебігу воєнних дій,

      

     342 Горобець В. Політична система та інституційна модель Української козацької держави //Історія українського козацтва: Нариси у двох томх. — К., 2006. — Т.1. — С. 281-293; Сас П. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — К., 1998.

     343 «Прикладом своїх предків...». Історія парламентаризму на українських землях у 1386 — 1648 роках: Польське королівство та Річ Посполита. — К., 2018. — Т.1. — С.227-295.

     150

     позбавляючи армію єдиноначалля, перешкоджаючи планам кампанії та

     руйнувало дисципліну. Військо перетворювалося на сеймуючий стан, до того ж

     озброєний, що могло мати катастрофічні наслідки для війни, ба навіть всієї

     козацької держави.

     Командно-управлінська вертикаль козацького війська Гетьманщини стала

     результатом синтезу архаїчної запорозької традиції, котра відбивала найраніші

     форми степових вояцьких спільнот, та практик реєстрового козацтва на яких

     позначився вплив служби в коронному війську 344. В становому, за своєю

     природою козацькому війську, навряд чи можна відокремити центральне,

     польове та стройове військове управління, за тими критеріями, якими оперує

     сучасна військова теорія. Військово-управлінські функції в більшому чи

     меншому ступені були частиною повноважень практично всіх урядників

     козацької вертикалі. Безпосереднє командування й управління полками та

     сотнями здійснювали полковники та сотники за допомогою полкових і сотенних

     правлінь (канцелярій). Однак, із утворенням держави й розширенням

     повноважень, що відтепер розповсюдилися на всі верстви населення та галузі

     державного управління, старшини часто були перевантажені поточними

     справами. Відтак підготовка до війни, мобілізація й командування козацьким

     військом потерпало від недостатнього контролю. В свою чергу, нестача

     урядників негативно відбивалася й на цивільному управлінні, очевидним

     підтвердженням чого є зміни адміністративних меж полків і сотень, що мали на

     меті, шляхом зменшення їхньої території, підвищити ефективність управління.

     Про головні старшинські посади в козацькій армії раннього періоду ми можемо

     судити, в першу чергу, з договірних статей і трактатів. В цих джерелах їхні

     обов’язки практично не згадуються, але контекст їх згадок в документах і обсяги

     жалування, опосередковано вказують на місце в загальній ієрархії.

      

     344 Грибовский В. Социальная типология казачьих сообществ //Казачество в

     тюркском и славянском мирах. — Казань, 2018. — С.117.

     151

     З-поміж генеральних старшин військовими функціями були наділені

     генеральні обозні та осавули, але жоден з них не мав суцільної повноти влади

     над козацькою армією, як інститутом, або окремими її формуваннями (відділами,

     корпусами). Кожен урядник мав обмежену сферу компетенції: обозний

     відповідав за постачання, артилерією і логістичне забезпечення війська, осавул –

     за мобілізацію, розвідку та організацію бойових дій. Таке механічне розділення

     сфер управління, скоріше за все, було результатом того, що самі уряди мали

     різне походження. Обозний (praefectus castrorum) був запозиченням з практики

     коронної армії, а осавул — зі степової тюркської традиції. Обидва урядники,

     таким чином, мали статус головних помічників гетьмана у воєнних питаннях345.

     Об’єднаннями козацьких полків зазвичай командували наказні гетьмани,

     що вказує на те, що в козацькій практиці, цей уряд мислився як більшою мірою

     політичний і лише в другу чергу військовий. Це особливо помітно по

     персоналіях наказних гетьманів, котрі очолювали формування, що воювали поза

     межами гетьманату. У XVII ст., коли йшлося про коаліційні походи та війни,

     вони наділялися ще й певними дипломатичними повноваженнями. Натомість

     пізніше командування кількома об’єднаними козацькими полками зазвичай

     доручалося комусь із реєстрових полковників. На відміну від охотницького

     війська, в козацькому так і не витворився уряд генерала, хоча він, здається, був

     добре знайомий як з річпосполитської, так і з московської практики, де вони

     з’явилися у XVII ст. Якісь невиразні згадки «генеральства» знаходимо в текстах

     дуже різних за жанровою приналежністю 346. В універсалі М.Миклашевському на

     маєтності в Стародубському полку від 13 липня 1704 р. він згадується як вірний

     слуга «гетманови и отчизнѣ на високих урядах енералских и полковницких» 347.

     Про Миклашевського відомо, що перед набуттям свого останнього уряду

     (стародубського полковника), він був генеральним хорунжим та осавулом 348. В

     “Спецификаціи оффицеровъ моихъ...”, укладеній в грудні 1719 р. гетьманом

     345 Сокирко О. Козацький Марс. — С.213-214.

     346 Источники малороссийской истории. — Ч.2. — С. 109-110.

     347 Універсали Івана Мазепи. 1687-1709. - Київ-Львів, 2002. — С. 440.

     152

     П.Орликом у Бендерах, вперше з’явився власне ранг генерала: два “Енералъ

     Адютанти” гетьмана — Г.Герцик і Ф.Мирович349. Втім, подальшого поширення в

     Гетьманщині ані цей варіант генеральського рангу, ані інші так і не отримали.

      

     Ключову роль у військовій управлінській ієрархії грали полковники, воєнні

     функції яких не були чітко окресленими. Гетьманські універсали та

     імператорські укази, котрі затверджували на полковництві, згадували про них у

     доволі обширних, але туманних формулах350. У XVIII ст. з’явилася практика

     видачі полковникам верховною владою спеціальних інструкцій 351. Військові

     функції полковників, які початково були для них головними, після утворення

     Гетьманщини доповнилися численними обов’язками й клопотами по

     адміністративному управлінню територією полку, організацією судочинства,

     збору податків і повинностей і т.д.352. Поступово сфера цивільного управління

     стала основною, витіснивши військові питання на периферію. Уряд полковника

     перетворився не просто на впливову адміністративну посаду, але й набув

     вагомих політичних прерогатив, котрі часом навіть переважали вплив ієрархічно

     вищої від них генеральної старшини. Полковницька спільнота у Війську

     Запорозькому творила той політичний клас, із інтересами й амбіціями якого

     гетьманська влада мала рахуватися в першу чергу 353. Наприкінці XVII ст.

     посідання полковницької посади гарантувало її тримачеві ще й чималі

     матеріальні вигоди, а самі полковники за рівнем статків, часом не поступалися

      

     348 Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К., 2004. — С. 53-58.

     349 Україна-Швеція: На перехрестях історії (XVII – XVIII ст.). Каталог міжнародної виставки. — К., 2008. — С. 136.

     350 Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей XVII – XVIII в. — К., 1884. — С. 79-80.

     351 Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении. — Одесса, 1909. — С.69-70.

     352 Там само. — С.79-80.

     353 Горобець В. Полковник Війська Запорозького та його влада //Український історичний журнал. - 2014. - №4. — С. 50-56, 60-70.

     153

     навіть гетьманам354. Посідання полковницького уряду залежало не від

     результатів вільних виборів на козацьких радах, а від давності роду кандидата,

     його сімейних і службових пов’язань, прихильності гетьманів і російських

     вельмож355. Полковництво перетворилося на напівзакриту корпорацію, доступ до

     якої людей, що не належали до спадкових домів козацької аристократії, був

     практично неможливим356. Полковники часто делегували вирішення більшості

     практичних задач по керуванню полком, як військовим формуванням, до рук

     полкової старшини та сотників. Опосередкованим свідченням цього була доволі

     рідкісна особиста присутність полковників у війську й безпосереднє

     командування своїм полком під час бойових дій357. Як показав аналіз участі

     полковників у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр., проведений О.Репаном,

     лише 4 з 10 виходили в походи разом із своїми козаками, тоді як решта взагалі не

     брала участі в жодній з кампаній 358. У війні за Польську спадщину 1733-1735 рр.

     особливим статусом виділялися полковники російського походження, яких

     імператорський намісник князь Шаховський наказував зовсім не виряджати в

     походи та інші службові «экспедиции», «понеже… высокий интерес больше

     требует, дабы оные великороссийские полковники были от полков своих не в

     дальнем отлучении»359.

      

     354 Його ж. Соціальні аванси та матеріальні вигоди від посідання полкового уряду в Гетьманаті: ралець, чинш, «вина панська», «добровільні роботизни» та інші прояви публічної поваги //Україна в Центрально-Східній Європі. — К., 2017. — Вип.7. — С.80-98; його ж. Соціальні аванси та матеріальні вигоди від посідання полкового уряду в Гетьманаті: шляхетство, маєтності, соболі… //Український історичний журнал. — 2017. - №4. — С.20-37.

     355 Його ж. Полковник Війська Запорозького та його влада. — С.56-65; його ж. Право вільної елекції полковника Війська Запорозького: козацькі традиції у випробуванні імперськими новаціями //Український історичний журнал. — 2015. - №5. — С.70-91.

     356 Його ж. Старшина Гетьманщини: неслужбовий вимір службової кар'єри провідної соціальної верстви //Український історичний журнал. — 2012. - №4. — С. 52-66.

     357 Сокирко О. Козацький Марс. — С.215-220.

     358 Репан О. Іржа на лезі. — С. 42.

     359 Бумаги Кабинета Министров Императрицы Анны Иоанновны : ч.3. (год

     1734 //Сборник Русского исторического общества. — Юрьев, 1900. — Т.108. — С.

     154

     Воєнні функції полкової влади на нижчому рівні дублювали сотники й

     підпорядковані ним сотенні правління360. Аналіз документів середини XVIII ст.,

     свідчить, що сотники зазвичай особисто командували не лише своїми

     підрозділами, але й полковими та зведеними командами козаків 361. Сотники,

     котрі виходили в похід, тимчасово залишаючи підкомандні їм сотенні правління,

     часто залишали їхнім членам спеціальні інструкції. Одна з них, видана в липні

     1735 р. баришівським сотником С.Сулимою, наказувала «правящим сотнею»

     старшинам «всякие государственние, полковие, сотеннние и кремѣналние дѣла

     як правителямъ в сотні всей, справлятся безъ жадного умедлѣния, посяжки и

     остановки. А бить би вамъ завсегда в трезвости, в безхмелии и жадними

     непотребностями себе не забавлять...»362.

     Отже, більш-менш впорядковану вертикаль власне військового

     управління, з чітким розподілом функцій і обов’язків урядників, можна

     говорити хіба з першої третини XVIII ст. Вперше вона була представлена в

     «Степенном Малороссийских воинского звания чинов порядке» 1742 р., який був

     долучений до «Прав, за якими судиться Малоросійський народ». Власне,

     старшини козацького війська були виокремлені в ньому у окремий блок

     «Войскового правления», поділений на 12 «степенничеств» (класів). До них

     належали: генеральний обозний, генеральні осавули, генеральний хорунжий та

     бунчужний, полковники, бунчукові товариші, полкові осавули та хорунжі,

     сотники, значкові товариші, сотенні осавули та хорунжі, курінні отамани 363.

     Кількість урядників, котра мала супроводжувати в поході мобілізовані козацькі

     команди визначалася Військовою колегію та Генеральною канцелярією щоразу

     для кожної воєнної компанії.

      

     354.

     360 Там само. — С.124-125.

     361 Репан О. Іржа на лезі. — С. 44-47.

     362 Сулимовский архив. — С. 74-75.

     363 Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743. — К., 1997. — С. 547.

     155

     В умовах Козацької революції та Руїни, коли через інтенсивні воєнні дії,

     втрати в старшинському корпусі треба було швидко поповнювати, кадровим

     резервом стає знатне військове товариство364. Кількісне збільшення війська,

     ускладнення управління ним неминуче поставили питання про залучення до

     управління більшої кількості старшин з-поза полкових і сотенних ієрархій.

     Наприкінці XVII ст. ними стали представники верхівки козацтва, що «ходили»

     під гетьманським або полковницьким «знаками» - бунчукові та значкові

     товариші відповідно 365. Очевидно, практика утримання гетьманами й

     полковниками почтів почала складатися ще в 50-х роках XVII ст. Імовірно,

     ближче оточення реґіментарів первісно складалося з родичів і слуг-міністеріалів,

     до яких часом долучилися представники знатних сімейств. Їхня служба, що

     початково базувалася на особистих зв’язках, поступово набула характеру

     публічного інституту, чільними ознаками якого, окрім походження, був цілий

     набір імунітетів: перебування в поході при особі гетьмана/полковника, окрема

     юрисдикція (підсудність гетьманському (власне Генеральному суду) або

     полковницькому суду) й вилучення з-під влади полкових і сотенних

     адміністрацій. Згаданий «Степенный порядок» малоросійських чинів 1742 р.

     позиціонував ці чини досить високо: бунчукові товариші, що відносилися до 5

     «степенничества» (класу) стояли в ієрархії одразу після полковників, а значкові

     товариші, віднесені до 9 класу, йшли одразу за полковою старшиною366.

     Інститут бунчукових товаришів до складу якого входили вихідці зі

     спадкових козацьких фамілій, чимало з яких мали шляхетське коріння, очевидно

     почав формуватися за часів правління І.Самойловича. З 1685 р. маємо перший

      

     364 Панашенко В. Бунчукові, військові та значкові товариші в Гетьманщині //Істину встановлює суд історії: Збірник на пошану Ф.П.Шевченка. — К., 2004. — Т.2. — С. 303-304.

     365 Її ж. Бунчукові товариші //Київська старовина. — 1997. - №5. — С.24-40; її ж. Бунчукові, військові та значкові товариші в Гетьманщині. — С. 291-347; її ж. Значкові товариші //Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — К., 2000. — Вип.7. — С. 165-173.

     366 Права, за якими судиться малоросійський народ. — С.547.

     156

     збережений до нашого часу універсал-пожалування знатному військовому

     товаришу Полтавського полку П.Левенцю, котрий, у стандартний спосіб

     посилаючись на практику «антецессоровъ наших покойних гетмановъ Войска

     Запорожского», дозволяє судити про правовий статус і обов’язки бунчукових.

     І.Кривошея, коментуючи цей документ, а також низку хронологічно пізніших

     актів, цілком справедливо твердить про те, що в цей період ще важко говорити

     про складання інституту бунчукового товариства367. За гетьманування Мазепи

     бунчукове товариство вже доволі виразно викристалізувалося в конгломераті

     інших гетьманських протекціантів (чинів гетьманського двору, дворян та інших

     військово-служилих категорій)368.

     Склад бунчукового товариства, судячи з усього, не підлягав ротації, на

     відміну від придворних чинів, їх привілейований статус і земельні маєтності

     підтверджувався наступними гетьманами. Землеволодіння бунчукових товаришів

     носило приватний дідичний (спадковий) характер і не передбачало надань «на

     ранг». Таким чином, цей інститут вже на початку XVIII ст. набув характер

     почесного рангу для представників козацької знаті. Найбільш сталу категорію

     бунчукових товаришів у цей час становили старшинські роди трьох полків –

     Ніжинського, Стародубського та Чернігівського 369. Це видається досить

     симптоматичним з огляду на те, що в саме цих регіонах збереглися досить

     потужні анклави руської православної шляхти, котрі в ході Хмельниччини

     швидко інтегрувалися в середовище козацької старшини й з часом обійняли

     керівні посади в Гетьманщині. Оформлення бунчукового товариства в окрему

     привілейовану спільноту старшин без урядів й юридичне закріплення її як рангу,

     відбулося за гетьманства Скоропадського, коли почали вестися компути

     бунчукових, а старшинам видаватися відповідні універсали370. Престиж

      

     367 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С.115-116.

     368 Там само. — С. 117-118.

     369 Там само. — С. 142.

     370 Там само. — С. 120-123.

     157

     посідання титулу бунчукового товариша добре демонструє тенденція до

     збільшення їх кількості. В період з 1718 по 1732 рр., котрий досить ретельно

     задокументований переписами й ревізіями товариства, його чисельність зросла

     майже вдвічі 371. Динаміка росту цієї спільноти корелюється не так із

     розширенням потреб адміністративного чи військового управління, як періодами

     роздачі титулів новообраними гетьманами372. Так, після елекцій Д.Апостола та

     К.Розумовського кількість бунчукових різко зростала з 130-140 осіб до 200-220,

     причому щонайменше третина з них отримувала чин в першому поколінні 373.

     Таким чином, інститут виконував не лише функцію інтеграції старої знаті, але й

     кооптації в її ряди нових сімейств374.

     Статистичний аналіз компутів і «сказок» бунчукових товаришів 20-70-х рр.

     XVIII ст., проведений І.Кривошеєю, свідчить, що принаймні до другої половини

     століття, це були переважно функції військового управління. Зокрема, бунчукові

     товариші виконували обов'язки адьютантів при гетьманах, генеральних

     старшинах і полковниках, а також російських генералах і штаб-офіцерах. Їхня

     служба носила характер адьютантських чергувань, прийнятих у регулярній армії,

     для яких мали бути складені спеціальні графіки із веденням журналів обліку

     документів, відряджень, «комиссий и экспедиций». Ще однією характерною

     сферою служби бунчукових було командування і супровід обозів, допоміжних

     контингентів козаків і посполитих, роздача жалування, нагляд над інженерними

     та ремонтними роботами, виконанням державних повинностей у воєнний час.

     Натомість, власне командні посади надавалися їм вкрай рідко – це могло бути

      

     371 Там само. — С. 137, 435. ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.17000. — Арк.76-94.

     372 Сокирко О. Козацький Марс. — С.259-260.

     373 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С.137-138, 141; Панашенко В. Бунчукові, військові та значкові товариші в Гетьманщині. — С. 295.

     374 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С. 142.

     158

     командування козацькими відділами на форпостах, ще рідше – наказне

     сотництво або полковництво375.

     Ґрунтовний аналіз І.Кривошеєю розпорядчих актів і службових кар’єр

     представників бунчукового товариства засвідчив, що вони мали численні

     компетенції саме у війську. У їхній службі домінували доручення військового

     характеру: відправлення “наказничества” на місці генеральних старшин і

     полковників, ад’ютантська служба при генеральних старшинах і російських

     воєначальниках, супровід і охорона гетьманів, вищого командування, мобілізація

     козацького війська, командування форпостами, окремими відділами,

     інспектування стану фортифікацій, виконання квартирмейстерської служби

     (супровід козацьких і російських частин до районів квартирування, в походах,

     доставлення продовольства, зброї та боєприпасів тощо)376. Бунчукові

     здебільшого мали добру домашню, або й академічну освіту, що найкраще

     відповідала потребам військового управління. До того ж, доволі високе й

     стабільне матеріальне становище дозволяло довгий час відбувати службу

     “своекоштно”, в оічкуванні високих кар’єрних призначень. Натомість, в

     наступний період значно зросла кількість доручень в судово-адміністративній та

     канцелярській сферах, що виглядає цілком логічним з огляду на дедалі щільнішу

     інтеграцію цієї групи у соціальну верхівку Гетьманщини. Більшість бунчукових

     товаришів цього часу була представниками тих родів, котрі упродовж кількох

     поколінь нажили значні статки й спадково тримали уряди у вищій і середній

     ланках службової ієрархії, ведучи спосіб життя, гідний верхівки.

     Менш почесною, але з більш широкими військовими обов’язками, була

     служба значкового товариства. За підрахунками І.Кривошеї, дійсну військову

     службу відбували до 60% всіх значкових. Ця категорія старшин без урядів, яка

     походила з менш іменитих і заможних родин, масово залучалася до всіх заходів

     низового військового управління. Походження та юридичну сутність уряду

      

     375 Там само. — С. 164-172.

     376 Там само. — С.167-172.

     159

     пояснює етимологія його назви – «служити під значком», означало, «ходити» під

     полковими клейнодами, головним з яких була полкова корогва (прапор) та

     значок. У воєнних реаліях того часу це передбачало буквальну присутність при

     командирі полку – полковнику та його почті 377. Перше відоме надання чину

     значкового товариша датується 1698 р. – це універсал стародубського

     полковника М.Миклашевського колишньому новгород-свіерському сотнику

     К.Мартиновичу, згідно якого останній мав відбувати військову службу не в

     складі сотні, а під полковницьким значком; Мартинович долучався до протекції

     полковника й увільнявся від послуху місцевому сотнику. Таким чином, механізм

     надання чину та сутність пов’язаних із ним привілеїв були фактично аналогом

     чину бунчукового, лише із різницею в ієрархічному поверсі. Надання чину могло

     бути індивідуальним, або ж для декількох представників роду одночасно,

     причому в другій половині XVIII ст. спостерігаємо чимало випадків, коли він

     передається в спадщину від батька до сина 378.

     Значкові товариші виступали виконавцями доручень особисто

     полковників, а вже в другу чергу полкових правлінь. Частина з них, що ближче

     стояла до своїх патронів, виконувала адьютантські доручення, решта ж

     задіювалася в управлінні полком та різноманітних воєнних приготуваннях: при

     мобілізаціях козаків, зборі, закупках і транспортуванні тяглової сили (коней,

     волів), провіанту та боєприпасів, організації фортифікаційних робіт, ремонті

     військових комунікацій379. Цікаво також, що кількісне зростання цієї групи

     протягом XVIII ст. чітко корелюється із війнами, в яких доводилося брати участь

     гетьманській армії380. По суті, на їхні плечі лягала вся чорнова робота по

     щоденному забезпеченню війська всім необхідним. Натомість, наділення

      

     377 Там само. — С. 179-180; її ж. Польський інститут «товаришів хоругв» і запорозька традиція другої половини XVI – першої половини XVII століть як чинники формування неурядової старшини козацької держави. — С. 29.

     378 Панашенко В. Значкові товариші. — С.166.

     379 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С. 201-206.

     380 Там само. — С. 202-203.

     160

     значкових самостійними командними функціями спостерігалося значно рідше. За

     таких умов, безоплатна служба з перспективи отримання посади була під силу

     лише тим товаришам, котрі володіли хоча б середніми статками. Водночас, як

     свідчить статистика, більшість з них мала у своєму розпорядженні від 5 до 20

     посполитих або підсусідських дворів, що було явно замало 381. Часто розорення й

     зубожіння, спричинені службою, спонукали до “випису” з лав значкових, або ж

     відверте нехтування службою.

      

     Саме привілейованість статусу значкового, а не збільшення в них потреби

     у війську, було причиною постійного зростання їхньої чисельності 382. Починаючи

     з середини 20-х рр. XVIII ст., чисельність значкових товаришів стабільно

     зростала383. У 1763 р. сумарна кількість значкових товаришів, враховуючи тих,

     що вийшли у відставку, становила 654 чол.384. Петербург в цій тенденції, схоже,

     вбачав «умаление» козацької служби, тому імператорським указом від 8 сепрня

     1734 р. кількість значкових в кожному полку було обмежено до 30-50 осіб

     (пропорційно до кількості рядових козаків), а надання чину вилучено з

     монопольної компетенції полковників і поставлено під контроль Генеральної

     канцелярії 385. Відтепер вивищення в ранг значкового мало відбуватися після

     службової атестації кандидата й лише за наявності вакансії. Щоправда, аналіз

     конкретних призначень свідчить, що полковники часто не дотримувалися цього

     порядку, «виводячи в чини» потрібних їм людей386. Служба значкового товариша

     могла бути привабливою переважно для козаків з числа полковницької

     клієнтели, яких не переобтяжували дріб’язковими дорученнями й частими

      

     381 Там само. — С. 196-197.

     382 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С.474-475 (Додаток 5, Таб.№1).

     383 Сокирко О. Козацький Марс. — С.265.

     384 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С. 186.

     385 ПСЗ. — Т.9. — С. 397.

     386 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С. 188.

     161

     «экспедициями». Для решти ж старшини цей чин не становив особливого

     інтересу, що з часом призвело до некомплектності значкових товаришів у

     полках. 1740 р. Генеральна канцелярія навіть видала указ, яким дозволила

     заміщати вакансії не лише козаками, але й міщанськими та священницькими

     дітьми387. Таке, на перший погляд пониження статусності чину, який перед цим

     був атрибутом приналежності до лицарського стану, дещо пом’якшувала та

     обставина, що надавався він представникам родин, «состоящих в шлехетстве»,

     що набули службові ґрунти й могли відбувати військову службу 388.

     В середині XVIII ст. чини бунчукових та значкових товаришів поступово

     набули характеру почесних рангів, носії яких не конче відбували якусь

     конкретну службу взагалі та у війську зокрема. Після судової реформи 1760-1763

     рр., котра відкрила декілька десятків вакансій у новозаснованих судах і

     Генеральному суді, до цих установ спрямувався потік охочих кандидатів,

     більшість яких походила саме зі значкового та бунчукового товариства. Після

     ліквідації гетьманства, у 1764 р. надання чинів перейшло до другої

     Малоросійської колегії, котра запровадила поділ бунчукових на

     «первостатейных» і «второстатейных», вела їх облік, видавала атестати і т.ін.

     Чин бунчукового остаточно перетворився на титул, котрий жалувався, окрім

     козацьких старшин, навіть верхівці міщанства, з перспективи отримання

     земських посад, а згодом – імперського дворянства389. Значковим товаришам в

     цій ситуації, як і слід було очікувати, пощастило менше, й їхній чин всього-

     навсього сприяв доступу на нижчі адміністративні посади, але так само втратив

     своє первісну військову функцію390.

      

     387 Там само. — С. 191.

     388 Панашенко В. Значкове товариство. — С. 168.

     389 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С. 144-146; Панашенко В. Бунчукові, військові та значкові товариші в Гетьманщині. — С. 299-303.

     390 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С. 200-201; Панашенко В. Значкове товариство. — С. 168-170.

     162

     Значна частина старшинських урядів втратила свої військові функції, а

     командна ланка полковників і сотників, що набули характеру політичних урядів,

     нерідко заміщувалася людьми, які не мали практичного військового досвіду. В

     цій ситуації, фактично єдиною категорією старшин, що відали питаннями,

     пов'язаними із життєдіяльністю козацького ополчення, як частини збройних сил,

     були осавули — генеральні, полкові та сотенні. До їх компетенції належало

     ведення реєстрів та полкових компутів, попис війська на початку кампанії,

     роздача грошового жалування і продовольства. Найважливішою функцією

     осавулів була організація мобілізації у полках і сотнях; таким чином коло їх

     обов'язків охоплювало далеко не всі сфери управління козацького ополчення 391.

     Осавули не мали при собі ані діловодних органів — канцелярій, — ані штату

     помічників. У XVIII ст. допоміжну і кур'єрську службу при них несли курінчики

     — козаки з їхніх почтів, утримуваних власним коштом. Технічне і транспортне

     забезпечення перебувало у віданні генеральних обозних, які контролювали збір і

     поставки до армії пороху, свинцю, витратних матеріалів для артилерії, а також

     численні отари коней і волів (“войскове бидло”)392.

      

     Нарешті, найнижчу командну ланку утворювали курінні отамани, які за

     своїм статусом найближче стояли до козацької маси й були міцно закорінені в

     життя місцевих громад. На превеликий жаль, ми практично нічого не знаємо про

     цю надзвичайно важливу групу старшин через поганий ступінь

     задокументованості їх служби та життєвого світу. Уряд курінних отаманів

     виводив свій родовід від січових отаманів і десятників реєстрових полків. Ці

     люди були лідерами вояцького мікросередовища, які виокремлювалися завдяки

     хоробрість, харизматичність і військовий досвід. В перших козацьких спільнотах

     отаман був «батьком» (ця форма зафіксована навіть у зверненнях запорожців до

     своїх ватажків) – старшим за віком від решти, опікуном вояцького братства,

      

     391 Sokyrko O. The Warriors of the Frontier: the Osavul Office (Aide-De-Camp) in the Military Structure of Ukrainian Cossack and Turkic Armies //Güneydoğu Avrupa Araştırmaları Dergisi. — 2020. — Vol.35. — S.119-136.

     392 Сокирко О. Козацький Марс. — С.220, 231.

     163

     виразником колективної волі й розпорядником життя і майна його членів393. Тож,

     фігура отамана залишалася дуже шанованою і принаймні до початку XVIII ст.

     вони завжди згадувалися в гетьманських універсалах, адресованих до козацької

     спільноти того чи іншого полку.

     Від початку існування реєстрового козацького війська всі старшини та

     служителі мали жалування, котре спочатку встановлювалося королівськими

     універсалами та ординаціями, затвердженими сеймами, а згодом гетьманськими

     договірними статтями. В ході Козацької революції форми утримання урядників

     урізноманітнилися – ієрархічно вищі, що належали до козацької адміністрації

     (полковники, полкова старшина, сотники й сотенні урядники) зазвичай володіли

     ранговими маєтностями, решта ж – мали або рангові землі, або ж щорічне

     грошове чи натуральне жалування. В грудні 1731 р. Сенат наказав гетьману й

     старшині обміркування питання виплати жалування всім категоріям полкових і

     сотенних старшин і служителів394. Старшинська рада постановила сплачувати

     жалування лише тим урядникам, котрі не мали рангових маєтностей, а для решти

     встановити грошові виплати, кошти на які стягувати з вільних посполитих,

     міщан і козаків пропорційно до чисельності населення полку395. Паралельно

     встановлено й норми жалування для всіх категорій старшин і урядників 396.

     Однак, ця ухвала так і не була затверджена імперською владою й виплати

     утримання та виділення рангових маєтностей продовжувало регулюватися, як і

     раніше, місцевими звичаями. Вчергове до цього питання в 1741 р. звернувся

     новий малоросійський намісник І.Бібіков, котрий пропонував розкласти річний

     бюджет грошового жалування на всі категорії населення Гетьманщини, не

     виключаючи монастирських і дідичних підданих. Ця пропозиція знов породила

     дебати між Сенатом і козацькою старшиною, що так само завершилися

      

     393 Грибовский В. Социальная типология казачьих сообществ. — С. 140, 142.

     394 РГВИА. — Ф.44. — Оп.1. — Д.1. - Лл. 2- 3.

     395 Там само. - Л.3.

     396 Там само. - Лл.3 об. – 4, 5 об. – 7 об.

     164

     безрезультатно397. На середину XVIII ст. проблема відшукання коштів для

     заплати старшинського й урядницького жалування актуалізовувалася лише з

     початком чергової війни, але так і не була вирішена.

     Порядок і співвідношення сум жалування був доволі стандартним і мало

     змінювався протягом XVII – початку XVIII ст., попри війни та економічні кризи.

     Ця традиція виникла й закріпилася в гетьманських договірних статтях із

     московськими монархами, починаючи з 1654 р., і з незначними змінами

     повторювалася в усіх наступних редакціях (див. Додаток 3.2)398. З початку 50-х

     рр. XVIII ст. маємо й перші спроби впорядкування ставок жалування, які

     доповнювали петиції старшини про зрівняння їх чинів із великоросійськими

     (див. Додаток 3.3)399. Враховуючи те, що жалування старшинам, так само як і

     рядовим козакам, виплачувалося нерегулярно, економічною основою служби

     залишалися економічні пільги на заняття торгівлею і промислами, а також

     службове землеволодіння, доповнене в деяких випадках ранговими

     маєтностями 400.

     Опріч відсутності юридично врегульованої військової ієрархії старшин,

     оплати їхньої служби, не існувало й визначеної сфери їх компетенцій. Звичка до

     довільного призначення командирами полкових і сотенних команд, які

     виступали в похід, старшин, що часто не мали для цього жодних здібностей або

     елементарного досвіду, призводила до неефективного управління військами й

     доволі низького рівня дисципліни. Вперше цю лакуну спробували заповнити

     упорядники «Прав, зя якими судиться малоросійський народ» 1743 р. Зокрема, в

     кодексі питанням воєнного управління та судочинства було присвячено Главу V

     «О службѣ государевой военной и о порядкѣ воинскомъ», до якої увійшли

     адаптовані норми ІІІ Литовського Статуту, що стосувалися організації «земської

      

     397 Там само. - Лл.14 об. – 19.

     398 Источники малороссийской истории. — Ч.1. — С. 64. 66, 218-219, 256, 309.

     399 НБУВ.ІР. — Ф.61. — Спр.1084. - Арк.12 зв. – 13.

     400 Сокирко О. Козацький Марс. — С.269-273.

     165

     оборони» та інших воєнних повинностей401. Звісно, чимало норм «Прав», в тому

     числі й у воєнній сфері, носили формальний характер і дослідникам ще належить

     з’ясовувати, яка частина з них застосовувалася на практиці.

     Розширення переліку старшинських урядів у другій половині XVII ст. і

     виділення з їхнього середовища привілейованої страти «знатного військового

     товариства» призвели до конфліктів за старшинство всередині козацької

     верхівки. Сприятливим підґрунтям для цих суперечностей була юридична

     неврегульованість старшинської ієрархії, котра продовжувала функціонувати

     згідно давніх звичаєвих норм. Не менш дражливим були питання субординації

     всередині кожної рангової групи. На думку І.Кривошеї, починаючи з першої

     третини XVIII ст., старшинство бунчукових та значкових товаришів визначалося

     роком отримання ними чину402. З певними застереженнями ця практика,

     очевидно, діяла й щодо інших категорій старшинських рангів. Ціла низка

     проблем виникала, коли козацькі старшини й російські офіцери служили в одних

     військових з’єднаннях, що неминуче ставило питання про те, хто кому й в яких

     питаннях має підпорядковуватися. Ця практика одразу породила конфлікти,

     образи й ремствування з боку козацьких старшин, котрі скаржилися на жорстоке

     поводження з ними й, що важливіше, повне ігнорування їхнього соціального

     статусу, котрий вони вважали відповідником імперському дворянству. В

     питаннях військової субординації старшини вимагали потрактування

     малоросійських чинів на рівні із російськими відповідниками, а це, в свою чергу,

     вимагало конструювання чіткої ієрархічної драбини рангів, яку б можна було

     представити для конфронтації із імперською «Табеллю про ранги» 1722 р.

     Пошук власної ієрархічної моделі козацькою старшиною підсумувався у

     створенні своєрідної «малоросійській табелі про ранги», долученій до «Прав, за

     якими судиться малоросійський народ» (1743). «Степенный порядок»

     (див.Додаток 3.1) включав до себе 48 чинів «воинского званїя от высшого до

      

     401 Права, за якими судиться малоросійський народ. — С. 68-76.

     402 Кривошея І. Неурядова старшина Української козацької держави. — Т.1. — С.143.

     166

     низшого», поділених на 12 класів у чотирьох галузях: «войскового правленїя» -

     14 чинів (29%), «артилерского правленїя» - 9 (19%), «статського правленїя» - 15

     (31%) та «полков охочекомонныхъ» - 10 (21%)403. До першої вертикалі

     відносилися старшини генеральні, полкові й сотенні, включно із виборними

     козаками, до другої – служителі Генеральної та полкових артилерій, до третьої –

     урядники Генерального та полкових судів, канцеляристи всіх рівнів, включно із

     городничими та сільськими отаманами, до четвертої – старшини компанійських

     (охочекомонних) полків і жолдацької команди, включно із рядовими жолдаками

     (при цьому, чомусь було пропущено подвійних і поєдинкових товаришів

     компанійських полків). Структура «Степенного порядку» виразно засвідчує

     наслідування ним російської Табелі про ранги 1722 р., звідки було запозичено

     поділ на класи та галузі державного управління. Втім, за своєю сутністю він

     виходив з тих традицій і реалій державного устрою, котрі становили питому

     сутність автономії гетьманату. «Порядок» являв собою першу спробу

     систематичної ієрархізації урядів козацької держави, без їхньої прив’язки до

     російських відповідників. В загальних рисах він був покладений в основу всіх

     майбутніх аналогічних проектів і склав підставове бачення старшиною-шляхтою

     своїх службових прав і обов’язків. 30 травня 1742 р. генеральна старшина подала

     в Сенат чолобитну з проханням присвоїти їм класи, подібно до російського

     чиновництва, а «малороссийские воинские и статские чины достойними класси

     пожаловать и на те всякого по его достоїнству надлежащими патентами

     снабдить» 404. 28 квітня 1746 р. Сенат відповів, що це питання знаходиться

     виключно у височайшій компетенції й він жодних рішень винести не може 405.

     Попри те, що схвалення імперською владою «Степенного порядка» 1742 р., як і

     всього кодексу «Прав» так і не відбулося, козацькі урядовці, судячи з усього,

     цілком впевнено послуговувалися його ієрархічним поділом на практиці.

     Прикметно, що це стосувалося не тільки урядової старшини, але й носіїв

      

     403 Права, за якими судиться малоросійський народ. — С. 547.

     404 НБУВ.ІР. — Ф.61. — Спр.1084. - Арк. 9 зв.

     405 Там само. - Арк.10.

     167

     титулярних рангів – значного товариства. Все це свідчить про те, що вже з другої

     третини XVIII ст. практика обрахунку старшинства урядів й відповідні уявлення,

     що стояли за нею, мали вже загалом усталений характер406.

      

     Характер управління, командної ієрархії й кар’єрних практик козацьких

     старшин було б некоректно оцінювати з точки зору уявлень про субординацію,

     ієрархію та дисципліну, властиву регулярним арміям. Козацьке військо було, в

     першу чергу, становим ополченням, лицарською спільнотою, де кожен її член,

     бодай формально, був наділений приблизно однаковим обсягом соціально-

     політичних. В перші роки Козацької революції вирішальне значення для

     ефективного управління армією мав всіх авторитет командирів, від полковника

     до курінного отамана, яких висунула на ключові ролі повстанська стихія.

     Наприкінці XVII ст., коли намітилося певне замикання козацького стану, й

     витворення старшинської верстви, що мала тенденцію до спадкового

     передавання влади, важливого значення набули різного роду приватні пов'язання

     – сімейні, сусідські, патронально-клієнтарні. Система службових зв'язків таким

     чином визначалася не абстрактними принципами субординації й публічних

     правил, а тонкими мереживами приватних зв'язків, розташованих у певній

     ієрархії, баланс між якими постійно змінювався. Службова піраміда чинів лише

     на позір визначалася усталеними традиціями чи нормами права. В реальному

     житті в її основі так чи інакше перебували стосунки пан-слуга, або родич-свояк.

     Можливо, лише на низовому рівні городових і сільських куренів сильнішу роль в

     функціонуванні територіальних корпорацій козацтва мали сусідські зв'язки. Втім

     за від сутності джерел, котрі б несли якусь інформацію про цю «мовчазну

     більшість» козацького стану, не варто відкидати в ній роль сімейних пов'язань,

     які добре видно на старшинській верстві. Все це відповідало духові й сутності

     станового козацького ополчення, котре продовжувало лишатися конгломератом

     військово-служилих корпорацій. Очевидно, що в очах козацьких старшин,

      

     406 Сокирко О. «Степенный порядок малороссийских чинов» 1742 р. //Вісник Київського національного університету ім.Т.Шевченка. Серія «Історія». — 2014. — Вип.5. — С. 54.

     168

     справність служби полягала зовсім не в дисципліні та субординації, а тих

     якостях, котрі віддавна вважалися лицарськими цнотами – вірністю володареві,

     побожністю, особистою відвагою та хоробрістю.

      

     3.3. Козацький реєстр, землеволодіння та мобілізація

      

     Чисельність козацького реєстру попервах залежала від воєнних потреб і

     платоспроможності скарбу Речі Посполитої, але вже на початку XVII ст. швидко

     набула характеру політичної проблеми в стосунках уряду з козаками 407. Це було

     пов’язано із поступовим розширенням соціальних привілеїв козаків, прийнятих

     на державну службу, котрі претендували на офіційне визнання себе окремим

     станом і наділення політичними правами, рівними шляхті. Відтак, питання

     чисельності реєстру стало питанням не лише чисельності козацького війська, але

     й питанням кількісного виміру нової привілейованої соціальної верстви 408.

     Коливання чисельності реєстру в ході Козацької революції відбивало

     траєкторію воєнних успіхів Війська Запорозького: 1649 р., згідно умов

     Зборівської декларації, козакам вперше вдалося кардинально збільшити обсяг

     реєстру, що сягнув рекордних 40 000. За два роки поразка під Берестечком

     змусила скоротити цю цифру навпіл, але ще через деякий час вона зросла до 60

     000, гарантованих Березневими статтями 1654 р.409. Щонова зміна чисельності

     реєстру спричиняла перегляд його складу, яка мала супроводжуватися виписом з

     нього понаднормових козаків. “Випищики” зчиняли бунти, до яких

      

     407 Щербак В. Запровадження козацьких реєстрів //Магістеріум. — 2010. — Вип.41. — С. 6-11; його ж. Зростання чисельності українського козацтва (кінець XVI – середина XVII ст.) //Наукові записки. Національний університет "Києво-Могилянська академія". — 2001. — Т.19. — С. 37-41.

     408 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.7. — С. 388-479; т.8. ч.2, 19-34, 125-130, 200-201; Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV - середина XVII ст. — К., 2000. — С. 194-246.

     409 Історія українського козацтва: Нариси у двох томах. — К., 2006. — Т.1. — С. 246-249.

     169

     приєднувалися інші групи покозаченого населення, особливо в порубіжних

     регіонах, як-от на Поділлі, Поліссі та південній Наддніпрянщині. Масовість і

     стихійність цих виступів, на яких намагалися грати політичні противники

     Хмельницького та його наступників, становила серйозну небезпеку для держави

     та її владних еліт 410. Тому реального переукладання реєстрів, а відтак і пописів

     козацького війська, влада всіляко уникала.

     Зборівський реєстр 1649 р. є на сьогодні фактично єдиним джерелом, що

     дозволяє з більшою чи меншою впевненістю говорити про реальну чисельність

     козацького війська-стану411. Інші джерела статистичного характеру, як-от

     присяжні книги 1654412, 1676 та 1682 рр.413 або переписні книги 1666 р.414 не

     дають повної картини кількості козацтва через погану збереженість чи неповноту

     охоплення. Зокрема, в присяжних книгах фіксувалися не лише козаки, але й всі

     категорії населення, що приводилися до присяги московським царям; відповідно,

     ті, хто від такої присяги з тих чи інших причин, не долучався, до книг не

     попадав415. Очевидно, що кількість козацького війська в 40 000 або 60 000,

     встановлена відповідно Зборівською угодою 1649 р. та Березневими статтями

     1654 р., була умовною, не завжди відповідаючи кількості козаків, що її насправді

     міг мобілізувати військовий механізм гетьманату. Вона значною мірою залежала

      

     410 Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: Причини і початок Руїни. — К., 1998. — С. 72-98.

     411 Реєстр Війська Запорізького 1649 року. — К., 1995.

     412 Акты ЮЗР. — Т.10. — С.291-307, 799-838; Присяга Кальницького полку 1654 р. //Запорозька Січ і українське козацтво: Збірник наукових праць. — К., 2013. — С. 3-36; Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки. — К., 2003.

     413 РГАДА. — Ф.229. — Оп.2. - Д.42 (1676 р.); д.54 (1682 р.); Сокирко О. Присяжні книги Війська Запорізького 1676 та 1682 рр. //Записки Наукового товариства Т.Шевченка. - Львів, 2008. — Т.256. — С. 561-574; його ж. “Хрестоцілувальні” книги Війська Запорозького останньої чверті XVII ст.: структура, склад, інформаційний потенціал //Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури. - К., 2008. — Вип.7. — С. 400-409.

     414 Переписні книги 1666 року. — К., 1933.

     415 Степанков В. Переяславська присяга 1654 р.: зміст і наслідки //Український

     історичний журнал. — 2003. - №6. — С. 36-37.

     170

     від матеріального становища козаків, різко знижуючись під час господарських

     криз чи епідемій, а також через небажання козаків брати участь в походах,

     невдоволенні ними гетьманською політикою тощо. Під час війни чисельність

     козацького ополчення значно збільшувалася за рахунок джур, пахолків і обозової

     челяді, яких приводила з собою принаймні третина реєстровців 416.

     Вписування до реєстру “старих”, себто спадкових, козаків уже в часи

     Хмельниччини було одним з маркерів внутрішньої інтеграції стану. Надалі

     єдиною формальною вимогою приналежності до стану стане козацьке

     походження (“з діда-прадіда”) й участь у походах. Майнове розшарування

     козацтва й поляризація його політичних симпатій в період Руїни поступово

     нівелювали другу умову. З цієї причини 2-й пункт Московських статей 1665 р.

     приписував “которой бы казак послушен не был и в войско ходить огурялся, и

     тот от помянутых статей (себто від всіх привілеїв та імунітетів — О.С.) отпадать

     и к градским должностям причтен быть имеет” 417, за чим очевидно, мало б

     слідувати виключення з реєстру. Вчергове про впорядкування реєстру було

     згадано Глухівськими статтями 1669 р., а пізніше Конотопськими 1672 р., якими

     вперше після пунктів Хмельницького було встановлено 30 000 ліміт козаків 418.

     При цьому мав бути проведений новий попис війська за результатами якого

     “старых казаков не достанет, то в то число принимать в казаки мещанских и

     поселянских детей”. Аналіз гетьманських розпоряджень полковникам, власникам

     рангових маєтностей, монастирям і дідичам, виданих наприкінці XVII – на

     початку XVIII ст., свідчить, що сталого контролю над переходами козаків у інші

     стани й, навпаки, посполитих у козаки не практиковано: верховна влада

     вказувала на неприпустимість обох випадків лише з приводу конкретних

     прецедентів, котрі поводували скарги, конфлікти й відповідні звернення до суду

     або рейментаря 419.

      

     416 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — С. 130.

     417 Источники малороссийской истории. — Ч.1. — С. 8.

     418 Там само. — С.11.

     171

     У XVIII ст. контроль над приналежністю до козацького стану й практику

     аудиту реєстрів перебирає імперська влада. Першим законодавчим актом в цій

     сфері став іменний указ Петра І Малоросійській колегії від 16 квітня 1723 р.,

     яким окреслено процедуру верифікації козацького статусу 420. Це розпорядження

     було пов’язане з черговими планами реформування козацького війська

     напередодні війни з Персією й мало спростити процедуру його

     доукомплектування. Втім, проблема дотримання “чистоти рядів” козацтва

     полягала не лише в спробах вписатися до реєстру вихідців з поспільства.

     Російський уряд, намагаючись в умовах війни з турками підтримати принаймні

     номінальну чисельність козаків, вводив заборони на продаж козацьких земель,

     водночас вимагаючи від власників військових ґрунтів, “служити козацко” 421. Це

     відкривало доступ до війська, а відтак служило формальною підставою для

     включення в козацькі компути монастирських селян, підсусідків і міщан. Не

     було ясності й в тому, як трактувати військові повинності козаків, що втратили

     службові землі й оселилися на приватновласницьких422. В 1744 р. Сенат

     розпорядився скласти відомості про козаків, що продали свої землі й перешли

     жити в чужі маєтності, список власників новонабутих козацьких ґрунтів, а також

     вільні маєтності, де можна було б оселити безземельних козаків, підкреслюючи,

     що “казацкого стану людям в подданстве, по правам, ни за кем быть не

     можно”423. За умов збільшення приватного землеволодіння й планомірного

     обкладання посполитих різними видами повинностей в середині XVIII ст. ці

     заходи були безрезультатними.

      

     419 Мотыжинский архив. Акты Переяславского полка XVII – XVIII вв. — К., 1890. — С. 28.

     420 ПСЗ. — Т.7. — С. 49; Экстракт из указов, инструкций и учреждений, с разделением по материям, на девятнадцать частей... 1786 года. - Чернигов, 1902. — С. 238-239.

     421 Экстракт из указов, инструкций и учреждений, с разделением по материям, на девятнадцать частей... 1786 года. — С.240.

     422 Там само. — С. 241.

     423 Там само.

     172

     Зворотною стороною нечіткого й суперечливого характеру міжстанових

     критеріїв була також відсутність ретельного обліку козаків на рівні полкових

     правлінь. Очевидно, компути полкового товариства, згідно звичаю, велися не

     надто старанно й оновлювалися в часи підготовки до воєнних виправ 424. Не

     останню роль у невпорядкованості реєстрів грала практика вписування в них

     охочих кандидатів за гроші. Звинувачення в цьому були майже стандартним

     пунктом у доносах і супліках на нерадивих старшин всіх рівнів. Тим не менше,

     звинувачення в цьому полковників свідчать про справжню розповсюдженість і

     системність цієї порочної практики425. Очевидно, відчуваючи всю

     безрезультатність обмежувальних заходів, петербурзький уряд розглядав як

     останній і вирішальний засіб остаточне прикріплення козаків до службових

     ґрунтів і заборони переходів на інше місце. В червні 1748 р. з цього приводу

     було зроблено запит до Військової колегії, що навела довідки по слобідських

     козацьких полках, де подібну практику було впроваджено ще раніше. На думку

     сенаторів, аналогічні правила мали бути поширені й на Малоросію, де вільний

     перехід дозволено “только посполитому народу, но не казакам”426.

      

     Паралельно із членством в реєстрі, іншим критерієм належності до

     козацького стану, що сформувався вже протягом другої половини XVII ст., було

     володіння “військовим”, себто козацьким, ґрунтом. Гарантії безперешкодного

     володіння землями, їх успадкування, продажу й т.ін., як одне з підставових прав

     козацького стану, були закріплені вже в Зборівському трактаті 1649 р., надалі

     підтверджуючись гетьманськими договірними статтями. Однак, довгий час

     умови й статус козацького службового землеволодіння регулювалися виключно

     звичаєвим правом, котре трактувало землю, як колективну власність Війська

     Запорозького. При цьому, через те що земельні переписи в Гетьманщині до XVIII

     424 [В.М.] Прошение сотников Черниговского полка о казачьих обидах, поданное

     императрице Елизавете в 1744 году //Киевская старина. — 1894. - №6. — С. 14-

     15.

     425 Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. — К., 1888. — Т.1. — С. 43.

     426 Экстракт из указов, инструкций и учреждений, с разделением по материям, на девятнадцать частей... 1786 года. — С. 241-242.

     173

     ст. не практикувалися, правовий статус конкретних маєтностей був до кінця не

     визначеним і з’ясовувався прецедентно (наприклад, при успадкуванні, поділі,

     продажі тощо), покликаючись на свідчення сусідів і старожилів. Фактичними

     розпорядниками земельного фонду країни були гетьман і старшини Війська

     Запорозького, з руки яких відбувалися земельні надання або конфіскації.

     Практика займанщини, тобто вільного заселення й господарського освоєння

     пусток, а також досить значний обсяг покинутих або неколонізованих земель в

     Південній Наддніпрянщині та в Лівобережній Україні, вочевидь, не ставили

     гетьманське правління перед необхідністю ретельного контролю над фактичним

     станом козацького землеволодіння. Ситуація істотним чином змінилася у XVIII

     ст., коли фонд вільних військових земель потроху почав вичерпуватися, а

     щільність населення на Лівобережжі збільшуватися. Ці фактори, співпавши із

     майновим і соціальним розшаруванням в козацькому стані, гостріше поставили

     питання про службове землеволодіння, як критерій належності до лицарської

     верстви й її матеріальної спроможності нести військову службу427.

     В цей час піклування про недоторканість службових козацьких ґрунтів стало

     більшою мірою справою імперської метрополії, зацікавленої у боєздатності

     безоплатного козацького війська, аніж місцевої старшини, котра не завжди

     виявляла відповідну ініціативу, керуючись власними інтересами. Іменний

     імператорський указ від 10 липня 1728 р., виданий в продовження розслідування

     скандальних зловживань гадяцького полковника Милорадовича, нагадував про

     заборону вилучати в реєстрових козаків їхні землі та майно під загрозою

     покарання428. Ці ж самі гарантії козацького землеволодіння, з використанням

     давньої формули про вислужені, набуті грунти й захист майнового права вдів,

     булі підтверджені “Рішительними пунктами” 22 серпня 1728 р.429. Очевидно,

     однак, що намагання обмежити ринок обігу службових земель козацьким станом

     було приречене на невдачу. Проблеми з мобілізацією козацького ополчення у

     427 Сокирко О. Козацький Марс. — С.282-284.

     428 ПСЗ. — Т.8. — С. 64.

     429 Там само. — С. 78.

     174

     двох війнах поспіль — за польську спадщину та російсько-турецькою —

     видавалися російським урядовцям сумними наслідками розорення й

     обезземелення реєстровців. 5 лютого 1739 р. Намісник Міністерського правління

     Румянцев оголосив указ “чтоб всем казакам до окончания тогдашней войны ...

     грунта продавать и под другими виды укреплять запретить; а ис проданных

     должны службу служить те, кто на оных живет или пользуется” 430. Про

     неефективність цих розпоряджень на всіх поверхах козацької службової

     вертикалі свідчить скарга сотників і сотенної старшини Чернігівського полку,

     подана імператриці Єлизаветі в 1744 р. З неї випливає, що незаконно придбані та

     набуті іншими способами маєтності козакам так і не було повернено, а полкові

     правління не приймали відповідних скарг і навіть чинили розправи над тими,

     реєстровцямі, котрі намагалися протестувати431. В 1754 та 1760-1761 рр.

     гетьманом Розумовським були видані розпорядження згідно яких “купленние

     частями у козаков грунти оставить, поелику из осталного служба государева

     отправляется”. Себто, уряд до певної міри змирився із зменшенням обсягу

     службових земель, вимагаючи в козаків служби власне з тієї частки наділу, котра

     лишилася в них де факто 432.

     В 1764 р. Сенат видав розпорядження про беззастережне повернення всіх

     розпроданих військових ґрунтів у козацьку власність, що однак так і не було

     здійснено, ані гетьманським правлінням, ані Малоросійською колегією, котра

     його заступила. Місцеві влади покликалися не лише на складність практичного

     переведення цього указу в життя, але й певну несправедливість по відношенню

     до фактичних власників козацьких земель, набутих попри урядові заборони 433.

     Частина козаків вправно користувалася переходами з одного стану в інший,

      

     430 Экстракт из указов, инструкций и учреждений, с разделением по материям, на девятнадцать частей... 1786 года. — С. 240.

     431 [В.М.] Прошение сотников Черниговского полка о казачьих обидах, поданное императирице Елизавете в 1744 году. — С. 10, 14, 17.

     432 НБУВ. ІР. — Ф.І. — Спр.63324. - Арк.3.

     433 Там само. - Арк. 3 зв. - 4.

     175

     фактично віддаючи свої земельні ділянки в тимчасові посесії дідичам, а з часом

     розпочинала процесувати з ними, “шукаючи козацтва”. Ризикуючи залишитися

     без маєтків, за які було справно сплачені гроші, власники забирали у посполитих,

     визнаних судами козаками, їхню землю й таким чином поновлений в своїх

     правах, але обезземелений, козак все одно залишався матеріально нездатним

     служити “кінно й оружно”. Судові тяжби за повернення маєтності могли тривати

     роками, тоді як безґрунтовий козак продовжував “быть чуждым всякого

     хозяйства и жить праздно в тягость обществу” 434.

     Звичайно, всі складнощі із критеріями та порядком обліку козацтва

     неминуче мали позначитися й на стані його боєготовності, а також ефективності

     мобілізаційних механізмів, про які мала подбати держава. Першу спробу, власне

     законодавчого врегулювання засад військової служби зустрічаємо в «Правах, за

     якими судиться малоросійський народ» 1743 р. Зокрема, в кодексі питанням

     воєнного управління та судочинства присвячено Главу V «О службѣ государевой

     военной и о порядкѣ воинскомъ», що стосувалася організації «земської оборони»

     та інших воєнних повинностей435. «Права» постулювали традиційну норму

     литовсько-руського права: кожен землевласник, незалежно від шляху набуття

     маєтності, мусить відбувати відбувати воєнну службу 436. Правило стосувалося в

     першу чергу, «всих обще, званїя шляхетского и воинского, чиновных, знатных

     такожъ рядовїх людей», а також вдів і міщан. Обов’язок служби також

     поширювався на осіб козацького стану, які віддали свої ґрунти у заставу, або й

     зовсім не мали землі, живучи з торгівлі й промислів437. Увільнення від особистої

     явки у військо могло відбутися за віком, каліцтвом, хворобами й неміччю.

     Батькам дозволялося виставляти замість себе на службу повнолітніх синів, а

     родичам, що мешкали спільно на нерозділених ґрунтах – когось одно з-поміж

      

     434 Там само. - Арк. 4 зв. - 5.

     435 Права, за якими судиться малоросійський народ. — С. 68-76.

     436 Там само. — С. 68.

     437 Там само. — С. 69-70.

     176

     себе, на власний розсуд або в порядку черги. Окремі артикули встановлювали

     покарання за неявку на військові огляди, пописи, передчасне залишення війська

     й дезертирство438.

      

     Мобілізації козацького ополчення спеціально присвячено 13 артикул «О

     собранїи воинского званїя людей к походу на маршѣ», що складається з трьох

     пунктів439. За неявку чи спізнення на збір команди накладався штраф. Так само

     штрафувати належало тих, хто вийшов у військо з чужим (позиченим) конем,

     озброєнням та амуніцією440. Останній артикул розділу «О распущенїи воинскихъ

     людей з похода в доми» трактував фінальну фазу воєнних зборів. Згідно нього,

     всі команди мали слідувати на чолі з командирами, «совокупно подъ знамямъ ...

     до определенного мѣста, откуду будутъ роспущени ... дабы безпорядочнымъ

     ходомъ обывателемъ обыдъ не учинилось». По завершенні походу, всі охочі

     могли вимагати в своїх командирів «аттестати на то, что оны в государевой

     службѣ дѣйствително находились»441. Зрозуміло, що норми й положення «Прав»

     значною мірою відображали нормативну сторону мобілізації та розпуску

     козацького війська, котра насправді відбувалася згідно звичаєвих практик і

     освячених віками традицій. Втім, в нашому контексті важливо, що у свідомості

     козацького стану, його військова служба чітко корелювалася з давніми

     правовими нормами литовсько-руської доби, котрі хай і не діяли на практиці в

     повному обсязі, але із якими зберігався ціннісний зв’язок.

     На жаль, детальних відомостей про проведення козацьких мобілізацій у

     XVII ст. в розпорядженні історика практично немає. Дещо повніші данні за XVIII

     ст. свідчать, що в найнижчих військово-територіальних громадах (куренях)

     історично склалася звичаєва форма відбування служби, коли з умовного

     “войскового ґрунта” або ж “двору” виставлявся кінний або піший вояк. Оскільки

      

     438 Там само. — С. 70-71.

     439 Там само. — С.72.

     440 Там само. — С. 74.

     441 Там само. — С. 76.

     177

     за цими умовними одиницями обрахунку вояцької повинності здебільшого

     ховалися великі мультифокальні сім'ї442, можна зробити висновок, що кожне

     домогосподарство почергово виставляло у військо когось із своїх представників

     чоловічої статі. “Роскладка”, себто черга виставлення козака у похід від

     конкретного двору робилася курінними отаманами й, контролювалася сотенним

     правлінням (найімовірніше, писарями та осавулами) 443. Однак, неврегульованість

     практики почергової служби робила її неефективною через численні

     зловживання. В 1722 р. Генеральна військова канцелярія провела в

     Переяславському, Полтавському та Стародубському полках спеціальну ревізію

     для перевірки “якобы, за небереженѣемъ старшини, которые в прошломъ году,

     1722, въ походахъ были козаки, и теперь тыи жъ въ походи виправлени, и, за

     поблажкою стршихъ, убогшыи виправлени въ тую дорогу, а богатшыи

     неналежне осталися въ домахъ” 444. Намагання хоч трохи впорядкувати

     відбування черги було зроблено російським урядом 8 серпня 1734 р., коли йшли

     чергові приготування до відправлення у Польщу допоміжного козацького

     корпусу: “одиноким казакам, против тех, которые двумя, тремя и четырьмя

     избами живут, - йшлося в указі — в окладе для выдачи на полки и на другие

     общенародные повинности, облегчения не чинить” 445. Натомість багатосімейним

     домогосподарствам належало сплачувати більше полкових зборів, виряджати

     козаків “в дальния посылки и войсковые походи”, а “а одинаких казаков в

     ближние дороги и в меньшие службы посылать”446.

      

     442 Волошин Ю. Козаки і посполиті: Міська спільнота Полтави другої половини XVIII століття. — К., 2016. — С. 177-190; Сакало О. Типологія і структура домогосподарств сільського населення Гетьманщини другої половини XVIII ст.: на прикладі Лубенського полку: Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд.іст.наук. - К., 2011; Сердюк І. Полкових городов обивателі: історико-демографічна характеристика міського населення Гетьманщини другої половини XVIII ст. — Полтава, 2011. — С. 185-194.

     443 НБУВ.ІР. — Ф.І. - Спр. 55020. - Арк.127 зв.

     444 Сокирко О. Козацький Марс. — С. 291.

     445 ПСЗ. — Т.9. — С. 397; Экстракт из указов, инструкций и учреждений. — С.239.

     446 ПСЗ. — Т.9. — С. 397.

     178

     Про форму й реальні механізми мобілізації дозволяють також судити

     гетьманські універсали, котрі з перших років Козацької революції стали

     основною формою оповіщення Війська Запорозького про воєнні приготування.

     Універсал, як тип розпорядчого документу, був запозичений з річпосполитської

     практики, право видачі якого мав монарх і всі коронні урядники із гетьманами

     включно447. В середині XVII ст. розпорядження Хмельницького про збір війська в

     похід взорувалися на аналогічні приписи, публіковані коронними гетьманами, й

     мали дуже загальний характер (“і кожен полковник нехай нагадує водночас

     своїми універсалами, щоб поводилися згідно з моїми листами”)448. Зазвичай в них

     згадувалися час і місце збору полку, а також необхідність мати запаси

     продовольства й боєприпасів449. Подальше поширення гетьманських наказів та

     проведення збору війська було було обов'язком полковників, котрі розсилали у

     сотні відповідні розпорядження, взоровані на гетьманські універсали 450. Дуже

     цікавим елементом розпоряджень, яке розкриває порядок мобілізації козацьких

     полків, є застереження про кількаразове (трикратне) обсилання універсалами

     полкових правлінь, що також, очевидно, було калькою з річпосполитської

     практики згідно якої король тричі надсилав шляхті воєводств і земель свої

     мобілізаційні універсали (віци)451.

     На жаль, брак відповідних джерел дозволяє нам побачити лише дуже

     лаконічну картину збору козаків у військо. Так, влітку 1657 р. московські

     посланці, спостерігаючи приготування до чергової кампанії, нотували: “и есаулы

     учали казаков от гетманского стану отбиват, чтоб в поход шли, и казаки на

     есаулов закричали всем войском: не бейте де нас напрасно, всем войском то

      

     447 Сокирко О. Мобілізаційні та оповіщувальні універсали і листи гетьманів середини XVII – першої третини XVIII ст. //Спеціальні історичні дисципліни. — К., 2011. — Вип.19. — С. 122-134.

     448 Універсали Богдана Хмельницького. 1648-1657. — К., 1998. — С. 110.

     449 Там само. — С. 120-121.

     450 Там само. — С. 265.

     451 Там само. — С. 109, 120.

     179

     говорим, что без государева указу Полши воеват не идем” 452. В червні 1667 р.

     московський стрілець Т.Корєнєв на шляху з Києва до Батурина спостерігав

     воєнні приготування гетьманського війська, зокрема “в Кролевце видел он, как

     есаулы выбивают казаков, а выбиваючи говорят, чтобы де они шли наскоро в

     войско”453. У цьому “вигонюванню” чи то “вибиванню” допомагали осавулам

     відділи з числа рядових козаків 454. В часи Руїни, коли воєнна активність

     гетьманської армії перебувала на піковому піднесенні, до війська “загортали” не

     лише козаків, як-от напередодні кампанії 1651 р., коли Хмельницький наказав,

     “щоб усі готувалися на війну, не тільки реєстрові, а й охочі” 455. Надзвичайними

     заходами супроводжувалася підготовка до оборони Чигирина 1678 р., під час

     якої за словами Самовидця “не тилко козаков у войско гнано, але и міщан и из

     сел два третого виправовали, и убогшіе чотири пятого з оружем и борошном, як

     до войни ... так козаки, як и посполство, бо нікому не фолґовано: и войтов,

     бурмистров, райцов и ремесников всяких, навет и мужиков, скрипников,

     дудников — усіх гнано до войска”456.

     З часів Північної війни 1700-1721 рр. поступово усталюється тенденція до

     спочатку дублювання, а згодом і витіснення традиційних мобілізаційних

     розпоряджень, виданих гетьманами та урядниками Гетьманщини, відповідними

     розпорядчими актами російських вищих органів влади, командувачами з'єднань і

     частин російської польової армії. Критичною точкою нівеляції прерогатив

     гетьманського уряду в сфері мобілізаційних заходів можна вважати війну за

     польську спадщину 1733-1735 рр., коли безпосереднє проведення збору і

     концентрації козацького війська відбувалося не лише під контролем, але й за

      

     452 Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. — К., 2015. — Т.4. — С. 109.

     453 НБУВ.ІР. — Ф.ІІ. — Спр.15422. — Арк.67.

     454 Лохвицька ратушна книга другої половини XVII ст.: Збірник актових документів. — К., 1986. — С. 133; Полтавська міська книга (1668-1740). — К., 2016. — С. 148.

     455 Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький. — Перемишль — Львів, 1996. — С. 179.

     456 Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 128-129.

     180

     безпосередньої участі російського генералітету та їх штабів457. Мобілізаційні

     заходи й участь військ гетьманського реґіменту у російсько-турецькій війні 1735-

     1739 рр. вже цілком зорганізовувалися в дусі російської практики 458. Попри

     посилення контролю й санкцій за невиконання мобілізаційних приписів, їх

     реалізація лишалася в сфері реалізації старих інститутів (полкових і сотенних

     правлінь, осавулів) й не демонструвала жодних результативних змін. Особливо

     чітко це показали неефективні мобілізації козацьких полків у війнах за Польську

     спадщину 1733-1735 рр. і російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. 459. Затяжна й

     малоефективна мобілізація козаків, ухиляння старшин від служби, масове

     дезертирство, невпорядкованість фінансування й постачання, що непокоїли

     імперський уряд, стали головною причиною реформи 1735 р., котра врегулювала

     воєнні повинності козаків, поділивши їх на на виборних та підпомічників.

      

     3.4. Наймити в козацькому війську

      

     Зворотною стороною невпорядкованості обліку козаків і правил несення

     ними військової служби було розповсюдження практики наймитування, коли

     реєстрові козаки наймали замість себе замісників, які за винагороду відбували

     військові повинності. Практика наймитування майже не привертала спеціальної

     уваги істориків, які зрідка згадували про неї в контексті соціального

     розшарування й загострення класових суперечностей460. Натомість наймитування

      

     457 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.4526. - Арк.2-2 зв.; спр. 4582. - Арк. 7 – 7 зв., 44.

     458 Репан О. Іржа на лезі: Лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735-1739 років. — С. 73-132.

     459 Там само. — С. 73-132; Сокирко О. Мобілізаційні можливості у війні за “польську спадщину” 1733-1735 рр. //Вісник Київського національного університету ім.Т.Шевченка. Серія “Історія”. — 2010. — Вип.101. — С. 39-41.

     460 Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — К., 1969. — С. 30-32; Голобуцький В. Запорозька Січ в останні часи свого існування (1734-1775 рр.). - Дніпропетровськ, 2004. — С. 144-145, 354-363; Дядиченко В. Нариси

     181

     ніколи не розглядалося власне з точки зору сфери його функціонування й у

     зв'язку із загальними тенденціями розвитку козацького ополчення.

     Згадки про наймитів вперше зустрічаються в період Руїни, коли в

     тогочасної влади не вистачало достатніх важелів контролю над організацією

     мобілізацій. Інструкція послам Війська Запорозького на варшавський сейм з

     листопада 1664 р. нарікала, на те що “за корогвою козаки зараз же не йдуть,

     заледве на другий тиждень за полковником або сотником на війну збираються”,

     вимагаючи виписувати з реєстру й карати на горло 461. В одному з донесень 1664

     р. московський воєвода Г.Косагов зазначав: “а черкас в моем полку немного, все

     наймиты овчары из винниц, и малых робят много; а сами козаки живут в домах

     своих”.462 В червні 1675 р. канівський полковник І.Гурський скаржився гетьману

     Самойловичу на слабкість свого гарнізону: “а на присылных из полков к нам

     людей мало что надеятись, которых немного, и те едва не все ли наймиты и

     безвинные на такову службу посланы”463. Прямих вказівок на наймитів в

     офіційних документах XVII — початку XVIII ст. збереглося не так вже й багато.

     Причиною цього була не лише незаконність самої практики виставлення козаком

     замісника, але й архаїчний звичай писати його в компуті іменем і прізвищем

     наймача, котрий його споряджав. В рідкісних випадках, що припадають

     переважно на перший сплеск наймитства в 20-х рр. XVIII ст., навпроти прізвищ

     козаків є ремарки про виставлення ними наймитів, або ж самі наймити внесені до

     компуту із зазначенням господарів, котрі їх вирядили.

     З кінця XVII ст. усталюється й практика виставлення наймитів козацькими

     вдовами і тимчасово недієздатними козаками. Така форма замісництва, що

      

     суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст. — С. 416-417.

     461 Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII — на початку XVIII століття: Статті і матеріали. — К., 2006. — С. 113.

     462 Акты ЮЗР. — Т.5. — С. 158; Костомаров Н. Руина. — М., 1995. — С. 40.

     463 Акты ЮЗР. — Т.12. — С. 125.

     182

     найочевидніше виростала з давнішої звичаєвої практики, й сприймалася

     козацькими владами як норма. На це опосередковано вказує той факт, що в

     компутах і ревізіях реєстрових полків з початку XVIII ст. козацькі вдови цілком

     законно числяться в офіційних переліках козаків. Саме вони, яко розпорядниці

     “войскових ґрунтов” по померлих чоловіках, могли виставляти наймитів,

     очікуючи на повноліття своїх синів (згадки про них подеколи трапляються в

     реєстрах) або ж повторного заміжжя, коли до війська виправлявся б новий

     чоловік464. Так, в компуті Полтавського полку 1718 р. значиться 203 удови

     (4,12%). Компут Миргородського полку 1723 р. згадував 28 вдів (0,8%), причому

     подеколи спеціально зазначаючи, що ті виставляють наймитів або синів465. На

     початку XVIII ст. зустрічаємо й перші прецеденти увільнень знатних козаків від

     служби з можливістю виставити замість себе наймита466. Виставлення наймитів

     козаками, котрі з тих чи інших причин не могли вийти у похід, контролювалося,

     хоча й не завжди ретельно, полковими владами. Одна з перших згадок у

     джерелах — інструкція від 10 червня 1723 р. наказного гетьмана Полуботка

     ревізорам В.Полуницькому та Д.Бутовичу, відрядженим у Ніжинський полк з

     повелінням з'ясувати “сколко в походах Ладожском и Терковском козаков

     померло, самие ли господари или наймити” 467. Серед причин неявки козаків

     найчастіше виступали хвороби (“боленъ”,”увѣчен на ноги”, “со всѣмъ домомъ

     боленъ” ), задіяність у різного роду адміністративних справах (“в комисарахъ”) і,

     464 Бороденко О. Шлюб і родина православного населення Лівобережної України другої половини XVIII ‒ першої половини XIX століть: соціально-демографічний аспект. - Одеса, 2020. — С. 382-397; Волошин Ю. Жінка-вдова в полковому місті Полтаві другої половини XVIII ст. //Київська старовина. — 2011. - №1. — С. 13-32.

     465 Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної та соціальної історії ранньомодерної України. — С. 159-160; Джерела з історії Полтавського полку. Середина XVII — XVIII ст. — Полтава, 2007. — Т.1. — С. 73, 89-90, 94, 101, 109, 111-112, 115-117, 119-121, 126, 130, 138-140, 154, 156-159, 165-166, 168, 174-175, 185-186, 188-190, 198-202, 204-209, 216, 218, 223, 226-230, 234-235, 238, 240-241, 248-249, 257-259, 263-264, 266-267; Швидько Г. Компут і ревізія Миргородського полку 1723 р. - Дніпропетровськ, 2004. — С. 21, 25, 30, 32, 40, 44, 59, 65, 131, 162.

     466 Сіверщина гетьманських часів. — К., 2020. — Т.1. — С. 36-37.

     467 Універсали Павла Полуботка (1722-1723). — К., 2008. — С. 366.

     183

     зрештою, втечі та самовільні відлучки (“за побѣгомъ з домовъ и за росходомъ

     безизвѣстно”)468.

     Участь Гетьманщини у імперських війнах XVIII ст., що супроводжувалися

     максимальним напруженням мобілізаційного потенціалу країни, спричинилися

     значною мірою і до його виснаження. Вже з часів правління І.Скоропадського

     російське командування повсякчас нагадує козацьким владам про

     неприпустимість прийому наймитів у військо 469. Низові походи й залучення

     козаків до канальних робіт 1720-х рр., лише поглибили кризу станового

     ополчення, підірвавши мотивацію козаків до військової служби470. Іншим видом

     служби, котрої під різними приводами воліли уникати козаки було несення

     караулів на прикордонних форпостах та залогах Української лінії. Попри суворі

     вимоги Генеральної канцелярії та російського командування, висилати у

     відповідні команди “не старих и немалолетних, и не наймитов, но самих

     настоящих хозяев”, рапорти й ревізії полкових правлінь сповнені згадками про

     порушення цих приписів 471.

     Наймитами ставали як правило, родичі й сусіди виборних козаків, слуги й

     челядники, сезонні робітники та ін. категорії населення, що не мали постійної

     зайнятості або осідлості. Умови і термін служби, швидше за все, були предметом

     усної домовленості між наймачам і наймитом472. Тривалість служби наймита

     могла бути різною — від місяця, до кількох років473. Рівень оплати наймита в

     документах згадується лише епізодично. Наймит П.Кратоверченко, складаючи

      

     468 ЦДІАК України. — Ф.108. — Оп.2. — Спр.27. - Арк.11.

     469 Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст. — С. 416-417.

     470 ЦДІАК України. — Ф.94. — Оп.2. — Спр.19. - Арк.3-3 зв.; Сокирко О. Козацький Марс. – С.310-311.

     471 ЦДІАК України. — Ф.269. — Оп.1. — Спр.2947. - Арк.13-13 зв.

     472 Сокирко О. Наймити в козацькому війську другої половини XVII – середини XVIII ст. (до постанови проблеми) //Збірник Харківського історико-філологічного товариства. — Харків. 2011. — Т.14. — С.120-128.

     473 НБУВ.ІР. — Ф.І. - Спр.55053. - Арк.147.

     184

     скаргу на свого наймача, відзначав, що був взятий на службу козаком

     К.Максименком “з уговором таким: же... оной Максим[енко] четвертую часть на

     мене отданого грунта зорати каждого года, и заволочити когда брати мои

     посѣют, да полосмака жита сказал дам на год... а мнѣ на мѣсяць по сѣм гривен, и

     за тим приговором пошов я за него в дорогу”474. Л.Хоменко, котрий скаржився в

     червні 1726 р. на значкового товариша Д.Юрченка, вимагав сплати йому за два

     роки служби “за ровного товариша” 72 руб. (причому при найнятті, йому було

     заплачено 4 руб. на дорогу) 475. В часі походу наймити періодично діставали від

     наймачів продуктові й грошові посилки 476. Як бачимо, порядок сум був доволі

     високим (суми, заборговані наймитам козаками коливаються в межах 10-25 руб.

     в цінах 30-х рр. XVIII ст.), і, очевидно, вищім від оплати наймитів, що працювали

     на старшинських “работизнах”. Теоретично це, а ще й перспектива соціального

     авансу, могло робити наймитування у війську більш привабливим з

     “партикулярний” господарський найм.

     Остаточному викоріненню практики наймитства мав сприяти указ 1768 р.

     про впровадження персональної вояцької повинності козаків, котрий

     ліквідовував систему подвірного відбування служби477. Наймитування в

     козацькому було однією з найдавніших звичаєвих практик, своєрідним

     регулятором поміж становими обов’язками й кон'юнктурою часу. Поступова

     демілітаризація козацтва, котре перетворювалося на стан дрібних і середніх

     землевласників-зем’ян, сприяла розвитку наймитства, що ставало свого роду

     соціальним стабілізатором, практикою виживання.

      

     474 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.2745. - Арк.4.

     475 Там само. — Спр.1925. - Арк.2- 2 зв.

     476 Там само. — Спр.2082. - Арк.2; спр.2653. - Арк.2-2 зв., 3; спр.2654. - Арк. 2-2 зв.

     477 Струкевич О. Припинення існування Української козацької держави у другій половині XVIII ст. (Хронологія та зміст процесу) //Український історичний збірник. — К., 1997. — Вип.1. — С. 130.

     185

      

     3.5.Виборне козацтво і реформа 1735-1736 рр.

      

     Війна за Польську спадщину 1733-1735 рр. виразно показала Російській

     імперії неефективність наявних форм контролю й мобілізації військових ресурсів

     Гетьманщини. З перспективи чергової війни з Османською імперією, в якій

     терени України мали стати головною оперативною базою російського наступу на

     Крим, було вирішено вчергове змінити модель управління козацькою

     автономією керівництво якою після смерті гетьмана Д.Апостола в 1734 р. було

     покладене на Міністерське правління. Водночас імперський уряд усвідомлював,

     що проблеми боєздатності козацького війська неможливо вирішити лише

     шляхом змін в управлінні та підвищенні дисципліни. Отже, належало змінити

     засади і порядок відбування військової служби, котрі до того часу не були

     врегульовані законодавчо, лишаючись в площині звичаєвого права. Оскільки

     запровадження серед козаків елементів регулярної військової служби, до яких

     вдавалися російські генерали іноземного походження, виявилося невдалими,

     більш продуктивним видавався шлях використання існуючої з кінця XVII ст.

     практики поділу реєстру на заможних козаків, здатних відбувати службу

     особисто, і приписаних до них підпомічників. Подібні плани реорганізації

     козацтва розглядалися раніше і гетьманською владою, і метрополією, але з

     різних причин так і не були зреалізовані.

     В березні 1735 р. очільник Міністерського правління О.Шаховський

     представив на розгляд імператорського Кабінету доповідь про поточний стан

     справ, у якій серед іншого був пункт “об исправлении малороссийских

     казаков”478. 24 квітня 1735 р. вийшов імператорський указ про створення в

     Гетьманщині “к военному случаю” корпусу виборних козаків 479. Полкові

      

     478 Бумаги Кабинета министров императрицы Анны Иоанновны. 1731-1740 гг. Т.4: 1735 г. — С. 75.

     479 НБУВ. ІР. — Ф.І. — Спр.51423. - Арк.3 зв.

     186

     канцелярії отримали з Правління гетьманського уряду квоти виборного

     товариства, укладені спільно з Генеральною військовою канцелярією відповідно

     до загальної чисельності козаків у кожному з полків480. Розподіл виборних

     козаків по сотнях мав бути зроблений полковими канцеляріями. На той час

     частину козаків уже було мобілізовано на війну з Туреччиною, але полкові

     правління мали зробити перепис їхніх дворів, майна, угідь і промислів,

     попередньо визначивши, хто буде служити сам, а хто “з підпомогою”481. Втім,

     дуже скоро з’ясувалося, що майже повсюдно набрати “указну” кількість майже

     нереально. Своїми ордерами від 11 та 26 серпня Генеральна канцелярія навіть

     дозволила записувати в компути фактично всіх наявних козаків 482. Шаховський

     клопотався перед Петербургом, аби кількість виборних було зменшено з 30 000

     до 15 000 “на добрых лошадях и в ружье”483. Зрештою, цю чисельність виборного

     козацтва і було затверджено як остаточну імператорським указом від 11 лютого

     1736 р.484.

     Далі слід було подбати про ретельніше вироблення критеріїв для виборних

     козаків і підпомічників, а також порядку відбування ними служби. В основу її

     градації було покладено майновий принцип, який, очевидно, відповідав

     звичаєвій традиції, що склалася на той час. Виборних поділено на дві категорії —

     тих, що служили “без підпомоги” — головне, заможних господарів, річний дохід

     яких обчислювався не менше ніж 10 четвертями хліба й 50 возами сіна, або ж

     власників промислів (винокурного, шинкового, млинарського, пасічницького та

     ін.), - та козаків “з підпомогою”, статки яких були приблизно удвічі меншими від

     першої категорії485. Ці критерії були докладно викладені в спеціальному

     480 Там само. — Спр.51439. - Арк.28-29 зв.; спр.51450. - Арк.51 — 52 зв.

     481 Там само. — Спр.51440. - Арк.30-31 зв.; спр.51441. - Арк.32-33.

     482 Там само. — Спр.51437. - Арк.25 зв.

     483 Бумаги Кабинета министров императрицы Анны Иоанновны: ч.5: (1736 г.) //Сборник Русского исторического общества. - Юрьев, 1902. — Т.114. — С. 46.

     484 НБУВ. ІР. — Ф.І. — Спр.51423. - Арк.3 зв.

     485 Распоряжение князя А.И.Шаховского о разделении малоросссийских казаков на «выборных» и «подпомощников //Киевская старина. — 1902. - №2. — С. 86-87.

     187

     документі - “Форме ... выборных козаков числу, каким образом определенному

     быть, и с каких крунтов и угодий и прочаго имущества без подпомоги, а каким с

     подпомогою, выборного козака определять, и какие потребности в службе

     войсковой и в какой цене всякому выборному козаку иметь по выбору

     надлежит”, апробованій Міністерським правлінням 15 вересня 1735 р. і

     розісланій в усі полки. Форма також регламентувала одяг, спорядження і

     озброєння виборного козака486. Власне, ці положення були викладені у вступній

     частині документу й правили за головні критерії зарахування до виборної

     козацької служби. “Форма” також застерігала, що коня і спорядження можна

     використовувати лише в походах, тоді як вдома “оное платье и потребности

     содержать в сохранении и в ношение не употреблять”. Особливо

     підкреслювалося, що верхові коні, призначені для служби, не можуть уживатися

     “в работизну и на свои приваты”, повинні мати добрий корм і догляд, “чего

     должны смотреть” підпомічники й старшини 487. По мірі зношення одягу й втрати

     коней, підпомічники зобов’язувалися вносити встановлені суми для закупівлі

     нових. Окремо регламентувалася кількість боєприпасів для виборного — 5

     фунтів пороху й 5 фунтів свинцю для лиття куль, що загалом мали коштувати 2

     руб., 75 коп. 488. Безвідносно до питання про дієвість цих правил, зауважимо, що

     вони були першими нормами, які регламентували критерії придатності до

     служби, зовнішній вигляд, спорядження й озброєння козаків, прагнучи бодай

     мінімально стандартизувати ті елементи, котрі склалися протягом попередніх

     часів.

     Уже після апробації та розсилки “Форми” у вересні 1735 р. було вирішено

     провести в наступному році ревізію всіх виборних і підпомічників на предмет їх

     спроможності несення служби. Додатковою спонукою для цього було рішення

     Петербургу про скорочення кількості виборних до 20 000. На думку О.Репана,

     ревізія 1736 р. показала загалом не дуже втішну картину майнової спроможності

      

     486 Там само. — С. 85.

     487 Там само.

     488 Там само — С. 86.

     188

     козацтва. Всього в ній було зафіксовано 68 892 козаки, з яких готовими до війни

     було 22 026, що в цілому співпадало з горизонтом очікування реформи489. Козаки

     були розписані по чотирьох статтях: ґрунтові, середні, убогі та піші490. Істотною

     проблемою, однак, було забезпечення козаків двома кіньми, як того вимагали

     офіційні урядові розпорядження 491. Так, з 22 026 кінних козаків, абсолютна

     більшість — 18 462 — мали лише одного коня. Під багатьма реєстровцями, які

     писалися в компутах яко “кінні та оружейні”, були насправді не верхові коні, а

     тяглі возові 492. Полкові правління просили про дозвіл записувати до виборних і

     однокінних козаків, тоді як Міністерське правління наполягало на дотриманні

     “указної” норми про двох коней493.

     Втім, справжньою перевіркою ефективності впровадженої моделі

     виявилася російсько-турецька війна 1735-1739 рр. Першими ознаками, що

     засигналізували її слабкі сторони, стало зменшення комплекту виборних козаків і

     зокрема, кінних, яке виявили данні ревізій 1736 та 1737 рр.494. Аби підтримувати

     штатну чисельність виборного товариства, полкові канцелярії зараховували на

     їхні місця підпомічників. Однак, зубожіння внаслідок виснажливої служби, було

     об’єктивною реалією, що виразно демонструвало кількісне зменшення у

     переписах категорій “ґрунтових” і “середньо ґрунтових”495. Іншим показником

     падіння боєготовності стала статистика небойових втрат. Так, за перші півтора

     місяці кампанії 1736 р. через хвороби й дезертирство з дієвої армії вибуло від 10

      

     489 Репан О. Іржа на лезі. Лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735-1739 років. — С. 33.

     490 НБУВ. ІР. — Ф.І. — Спр.51423. - Арк.3 зв.

     491 Бумаги Кабинета Министров Императрицы Анны Иоанновны: ч.4: (1735 г.). — С. 311.

     492 Репан О. Іржа на лезі. Лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735-1739 років. — С. 33.

     493 Там само. — С. 34.

     494 Там само. — С. 37.

     495 Там само. — С. 38.

     189

     до 30% козаків496. Новий намісник Міністерського правління О.Румянцев вважав,

     що несправність виборного козацтва є наслідком лінощів самих козаків і

     халатності старшини. 16 грудня 1738 р. напередодні підготовки чергової

     кампанії, Правління та Генеральна канцелярія розіслали указ Румянцева про

     доукомплектування корпусу виборних. Указ, посилаючись на “Форму” 1735 р.

     перераховував стандартний набір критеріїв виборних козаків включно з

     майновим становищем, віком, наявністю озброєння та спорядження. 1739 р.

     указами від 13 лютого і 15 березня було велено, у випадку нестачі, записувати у

     виборні козацьких братів і свояків, а також підпомічників 497. Старшинам за

     невиконання указів загрожували штрафи й конфіскація майна. Поповнення

     корпусу мало забезпечити мобілізацію 6 000 козаків Київського, Стародубського,

     Чернігівського, Прилуцького, Переяславського, Миргородського та

     Полтавського полків до армії Мініха, і 5 300 козаків Лубенського, Гадяцького та

     Ніжинського полків до армії Лассі498. Для прискорення мобілізації у полки було

     розіслано російських офіцерів. Втім, всі ці розпорядження не мали позитивних

     наслідків: збори у похід проходили настільки мляво, що Генеральна та полкові

     канцелярії по декілька разів розсилали в сотні мобілізаційні ордери, а початок

     кампанії довелося зсунути майже на місяць. Внаслідок цього підготовку кампанії

     було фактично зірвано і армія Лассі виступила в похід так і не дочекавшися

     козаків499. Підкреслимо, що мова йшла не про тотальну мобілізацію всього

     корпусу, а лише половини від його штатної чисельності.

     Масова неявка козаків і старшин на огляди, дезертирство а також

     повільність процесів мобілізації козаків протягом 1736-1739 рр. з усією

      

     496 Там само. — С. 35.

     497 НБУВ.ІР. — Ф.VIII. — Спр.1599. - Арк.1 — 1 зв.

     498 Там само. - Арк.7 зв.

     499 Апанович О. Збройні сили України в першій половині XVIII ст. — С. 42; Репан О. Іржа на лезі. Лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735-1739 років. — С. 37-38.

     190

     очевидністю показала неефективність реформи виборного козацтва, так і не

     давши імперському уряду очікуваних результатів.

      

     3.6. Спроби впровадження уніфікації та регулярних засад козацької служби 1728-1749 рр.

      

     В низці реформ, які спіткали у XVIII ст. військо гетьманського реґіменту,

     особливе місце посідали ті з них, котрі провадилися з ініціативи гетьманів і

     старшини, а не імперського уряду. Як ми бачили, перші спроби прищеплення

     козакам “регулярства” були спрямовані, головним чином, на впровадження

     адміністративного контролю, впорядкування виконавчої дисципліни при

     одночасному нехтуванні озброєнням і бойовою підготовкою війська. Наріжною

     проблемою Війська Запорозького була якість озброєння реєстрових козаків. Як

     відомо, для цієї частини гетьманського війська традиційно не існувало жодних

     регламентацій, що б визначали види й перелік озброєння, термін його служби,

     навчання застосування тощо. На початку XVIII ст. комплекс озброєння

     лівобережного козацтва загалом мало чим відрізнявся від попереднього століття,

     складаючись з традиційних пік, шабель, різноманітних видів рушниць й іноді –

     пістолів і луків зі стрілами500. Кожен козак мусив власним коштом купувати

     необхідну йому амуніцію та зброю, вряди-годи дістаючи зі скарбу лише

     боєприпаси до неї. В умовах постійно прогресуючої майнової диференціації

     козацтва це призводило з одного боку до того, що частина збіднілого товариства

     взагалі не могла відбувати воєнну службу, а та, що була спроможною оплачувати

     спорядження, озброювалася відповідно не до воєнних потреб, а своїх

     матеріальних можливостей і бажання501.

     500 Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — С. 73-84; Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII ст. - С.101, 105-106; Сидоренко В. Вогнепальна зброя козацько-селянської піхоти XVI – XVII ст. //Український історичний журнал. — 1965. - №9. — С. 114-118.

     501 Сокирко О. Козацький Марс. — С.45-49, 330-332.

     191

     Водночас будь-яка уніфікація козацького озброєння була справою

     бажаною, але надзвичайно складною. Скарб Гетьманщини після реформ

     Малоросійської колегії й хронічної децентралізованості фінансового

     господарства навряд чи зміг би подужати проведення подібних заходів. Окрім

     того, в Україні практично не існувало ані необхідної сировинної бази, ані мережі

     зброярських підприємств мануфактурного типу, котрі б працювали на державне

     замовлення й могли б виконувати великі замовлення. Розвиток численних рудень

     Лівобережжя, котрі були зобов’язані віддавати частину продукованого ними

     заліза на потребу війська, як відомо, не призвів до їх перетворення на

     металургійні заводи. Цьому заважала конкуренція з боку імпортного російського

     заліза й бідність місцевої сировинної бази502. Не кращою була ситуація й у

     виробництві: звичайно виготовленням і ремонтом зброї для приватних потреб

     козаків і старшини, гетьманського двору й охотницьких полків займалися

     слюсарські та зброярські цехи, що працювали на малих підрядах і без

     унормованих технічних стандартів.

     Тим не менше, ініціатива щодо переозброєння козацького війська виходила

     саме з України, а не від імперії. Зокрема, в 1722 р. підряд на виготовлення

     мушкетів на тульських зброярнях для козаків Прилуцького полку було укладено

     полковником Г.Галаганом 503. В травні 1728 р. гетьман Д.Апостол звернувся до

     канцлера Г.Головкіна з проханням “в оружених вашого величества заводах

     виделат ценою невисокою … на оные полки малороссийские потребное число

     мушкетов”504. 1731 р. Колегія іноземних справ звернулася до Військової колегії з

     проханням розмістити гетьманське замовлення в Тулі, “чтоб на казенных

     оружейных заводах против присланной… казацкой рушницы, зделать за денги

     пять тысяч рушниц”505. В жовтні 1731 р. це рішення було схвалено в Сенаті й у

      

     502 Пономарьов О. Розвиток капіталістичних відносин у промисловості України XVIII ст. - Львів, 1971. — С. 12-21.

     503 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. - Спр. 1199. - Арк.2.

     504 Там само. — Спр.1578. - Арк. 3 зв.

     505 НБУВ.ІР. — Ф.VIII. - Спр.232 (99 ІІ). - Арк. 261 зв.

     192

     вигляді іменного імператорського указу відправлено в Глухів, розпочавши, як,

     виявилося незабаром, досить довгий процес переозброєння козацького війська.

     Тульські заводи й Контора артилерії склали кошторис витрат виробництва,

     згідно якого кожна рушниця замовленої гетьманом 5-тисячної партії мала

     коштувати 1 руб., 94 коп., вся сума за які, згідно попередніх домовленостей

     мусила компенсуватися коштом козаків. 1731 р. Д.Апостол відписав до

     Військової колегії, що “казаки имеютца весьма обнищаные и на дело показанных

     рушниц денег сумму определить не без трудности и тако за отсутствием моей из

     Глухова о том ружье более исполнения никакова не было” 506. В січні 1735 р. вже

     Міністерське правління продовжило клопотання про виготовлення ручниць для

     козацького війська. Після тривалої бюрократичної тяганини й збору необхідних

     коштів процес виробництва був запущений лише наприкінці 1735 р., але “за

     зимним путем” їх доставлення в Україну розтяглося аж до весни 1736 р., коли

     вийшов новий імператорський указ з повелінням виготовити ще 10 тисяч

     ручниць коштом “малороссийских доходов”507. Це розпорядження йшло рука об

     руку з реформою виборного козацтва, проведеною Міністерським правлінням.

     Однак, через завантаженість тульських заводів й плутанину в фінансових

     питаннях, перші ручниці почали надходити в козацькі полки лише наприкінці

     1737 р.508. Міністерське правління, котре попервах відало роздаванням зброї,

     намагалося забезпечити ті козацькі формування, котрі готувалися до відправки

     на фронт і несли форпостну службу509. Решта партій, котрі по мірі виготовлення

     надходили з Тули, складувалася в Глухові510.

     Видачі зброї в полках розпочалися 1736 р. й тривали з перервами аж до

     1749 р. включно 511. На їх частоту впливали, з одного боку, надходження великих

     поставок ручниць, а з іншого, – платоспроможність козаків, котрі мусили

      

     506 ЦДІАК України. — Ф.55. — Оп.2. — Спр.21. - Арк. 2 зв.

     507 Там само. - Арк. 85.

     508 Там само. — Арк.112; спр. 51. — Арк. 4 зв., 6.

     509 Там само. — Спр.21. — Арк. 107.

     510 Там само. — Арк. 214; спр.51. — Арк.4.

     193

     купувати їх власним коштом. Перші незначні партії (їх кількість не

     перевищувала 800 шт.), роздані в 1736-1738 рр., охопили переважно

     середньозаможню частину військового товариства, а пізніше – решту козаків 512.

     Сам процес видачі зброї безперервно гальмувався через бюрократичну

     плутанину й небажання чи неспроможність козаків викупати ручниці. На 1745 р.

     в Глухівському цейхгаузі лишалися нерозданими 3 000 ручниць з приводу чого

     полкова влада непокоїлася, “чтоб оние от долговремянного лежания тамо не

     могли приити в порчу” 513. Після великої пожежі, що охопила гетьманську

     столицю 1748 р., частину зброї було ушкоджено, а також знищено фінансові

     відомості, через що видача ручниць в полки тимчасово призупинилася 514.

     Генеральна відомість, складена в 1749 р., засвідчила, що загалом в полки було

     роздано 19 846 ручниць, а за уточненими дещо пізніше даними – 21 032515.

     Реформа переозброєння, ініційована гетьманом Д.Апостолом, була

     підтримана російським урядом з необхідності мати напередодні війни з

     Туреччиною добре впорядковане і дешеве козацьке військо, але виявилася

     абсолютно непродуманою в організаційному плані й до того ж непідкріпленою

     фінансово. Як і раніше, в Гетьманщині не існувало виробничої бази, котра могла

     б в майбутньому налагодити виробництво чи ремонт аналогічної зброї, що

     зробилося дуже відчутним вже за кілька років, коли частина ручниць вийшла з

     ладу або була загублена. Втім, певного результату таки було досягнуто – майже

     20 000 нових ручниць потрапили в козацьке військо, що було справді

     безпрецедентним явищем, яке заклало принаймні теоретичну можливість для

     подальшої уніфікації всього озброєння гетьманського війська.

      

     511 ЦДІАК України. — Ф.55. — Оп.2. — Спр.51. - Арк. 308-309, 319-322, 335-337 зв., 347-348 зв., 358 – 362, 366 – 369 зв., 375 – 376 зв., 384 зв. – 387, 393 – 396.

     512 ЦДІАК України. — Ф.64. — Оп.1. - Спр. 914. - Арк.1-3.

     513 Там само. — Ф.108. — Оп.2. — Спр.108. - Арк. 11- 11 зв.

     514 Там само. — Ф.51. — Оп.3. - Спр. 9322. - Арк.2 – 5 зв.

     515 Там само. — Арк. 52; ф.55. — Оп.2. — Спр.51. - Арк.399-410 зв.

     194

     Початки впровадження одноманітного озброєння, однак не знімали

     питання про впорядкування решти сторін служби козацького війська. Для

     російського генералітету найбільш оптимальним способом приведення

     козацького війська “в наилучшую исправность” була подальша уніфікація його

     внутрішнього устрою. Привід для цього подала війна за Польську спадщину

     1733-1735 рр. в якій брав участь десятитисячний корпус реєстрових козаків516.

     Один з козацьких відділів під командуванням генерального обозного Я.Лизогуба,

     що діяв разом з російськими військами в Литві та Курляндії, влітку 1733 р. був

     реорганізований в регулярну роту й відданий під командування ризького віце-

     губернатора генерал-лейтенанта Ф.Балка517. В серпні того ж року в Ригу прибули

     200 козаків з корпусу генерал-майора Ізмайлова. За поданням Балка “требовано о

     даче им жалованья и о строении мундира из имеющихся в Риге сукон”, в чому

     вже можна вбачати певні ознаки приведення їх у “регулярство” 518. Втім, цілком

     можливо, що якісь початки правильного вишколу, обмундирування та організації

     ця команда мала й раніше519.

     Що саме вкладалося в зміст “регулярства” новосформованої роти не до

     кінця зрозуміло. З аналізу листування російського генералітету із Військовою

     колегією, котрі початково опікувалися козаками, випливає, що «регулярство»

     початково полягало в присвоєнні козакам мундирів і виплаті жалування.

     Наявність такого уніфікованого одягу та озброєння згадується і в пізніших

     джерелах, коли рота потрапила на баланс гетьманських влад520. Окрім цього,

     документи часто ведуть мову про цих козаків, як про “обученных воинской

      

     516 Там само. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.4526. - Арк.2-2 зв.; Сокирко О. Мобілізаційні можливості у війні за “польську спадщину” 1733-1735 рр. //Вісник Київського національного університету ім.Т.Шевченка. Серія “Історія”. — 2010. — Вип.101. — С. 39-41.

     517 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.4443. - Арк. 43-44; Бумаги Кабинета министров императрицы Анны Иоанновны 1731-1740 гг. (1734 г.). — С. 287.

     518 Сокирко О. Козацький Марс. — С.343-346.

     519 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.7733. - Арк.51-51 зв.

     520 Там само. — Спр.6882. - Арк. 2.

     195

     экзерциции”521, що може свідчити про їх навчання, подібно до тогочасних

     напіврегулярних кінних формувань (наприклад, гусарів). Так, в донесенні

     намісника Міністерського правління О.Рум'янцева до Кабінету міністрів від 1

     квітня 1739 р. йдеться про те, що регулярні козаки “с лошадьми, ружьем,

     мундиром и амунициею и обучены воинской регуле” 522.

     Після завершення активної фази війни, імператорський Кабінет вирішив

     “приказать в военную коллегию, чтоб послали из той коллегии немедленно в

     Ригу указ, дабы оных казаков, за неимением в них нужды и за убожеством, выдав

     из вышеоказанной же суммы жалованья, каждому по 3 рубля, отпустить в домы

     их без удержания”523. Після повернення в Україну Малоросійська рота була у

     віданні Міністерського правління, яке передало поточне її утримання на баланс

     Генеральної військової канцелярії, а власне командування — офіцерам

     Глухівського гарнізонного полку 524. Значною мірою стихійність виникнення роти

     зумовила те, що підрозділ був укомплектований вихідцями з усіх полків

     Гетьманщини. Так, в ньому згадуються козаки Полтавського, Переяславського і

     Лубенського полків, кількість яких була найбільшою, а також козаки

     Миргородського, Прилуцького, Гадяцького, Київського, Стародубського 525,

     Ніжинського526 527 та Чернігівського полків. Структура і штат роти, вочевидь

     склалися явочним порядком, коли вона тільки-но формуваласяі. Вона мала в

     своєму складі сотника, хорунжого, отамана і литаврника528. Організаційну

      

     521 Там само. — Спр.7732. - Арк. 6.

     522 Бумаги Кабинета министров императрицы Анны Иоанновны 1731-1740 гг. (1739 г.) //Сборник Русского исторического общества. - Юрьев, 1907. — Т.126. — С. 310.

     523 Бумаги Кабинета министров императрицы Анны Иоанновны 1731-1740 гг. (1734 г.). — С. 409.

     524 ЦДІАК України. - ф.51. - Оп.3. - Спр.6518. - Арк. 2-3.

     525 Там само. — Спр.7285. - Арк. 15-16; спр.7732. - Арк. 1-1 зв.; спр.7733. - Арк. 1-1 зв., 61-62.

     526 Там само. — Спр.7729. - Арк. 1-1 зв.

     527 Там само. — Спр.6882. - Арк. 2.

     528 Там само. — Спр.6783. - Арк. 2 зв.

     196

     нестабільність новосформованого підрозділу яскраво ілюструє коливання його

     чисельності. Якщо при виведенні з Риги рота нараховувала близько 200 чол.

     (початок 1735 р.), то на час підготовки чергової кампанії для війни з турками

     (кінець 1737 — початок 1738 рр.), в її лавах були наявні всього 45 чоловік (4

     старшин і 41 козак) 529. Некомплект роти був наслідком постійного

     дезертирства530. Більшість козаків намагалася під будь-якими поважними

     приводами ухилитися від служби. В грудні 1737 р. 27 регулярних козаків

     отримали півторамісячний “реверс” (відпустку) на зимові свята, з якого в

     розквартирування роти повернулася лише частина, а решта прислала замість

     себе “нерегулярних”, мало не половина яких швидко втекла531. Інші козаки

     послуговувалися традиційною практикою виставлення на службу замість себе

     родичів532.

      

     Під час свого перебування в Гетьманщині Малоросійська регулярна рота

     практично не залучалася до воєнних кампаній, майже завжди перебуваючи на

     службі при генеральних установах. Попри те, що існування роти припало одразу

     на дві війни, її бойова історія виглядає надто скромною. Навесні 1738 р. роту

     було включено до чотиритисячного корпусу генерального осавула Ф.Лисенка,

     котрий мав брати участь у Дністровському поході армії Мініха 533. Чи взяв цей

     відбірний контингент бодай якусь участь у бойових діях всього корпусу наразі

     невідомо. Натомість козаків часто відправляли з “посылками” і дорученнями

     Міністерського правління, генеральних старшин, Генеральної військової

     канцелярії, глухівського гарнізону 534. Судячи з усього, основною службою для

     них стало чергування й відправлення кур'єрських обов'язків при намісниках

     Міністерського правління, генералах І.Барятинському та О.Рум'янцевому, а

      

     529 Там само.

     530 ЦДІАК України. - Ф.51. — Оп.3. — Спр.7230. - Арк. 2 - 5 зв.

     531 Там само. - Арк. 2, 4-4 зв.

     532 ЦДІАК України. - Ф.51. — Оп.3. — Спр.7285. - Арк. 37-37 зв.

     533 Там само.- Спр.6783. - Арк. 2-8.

     534 Там само. — Спр.7733. - Арк. 4-4 зв.

     197

     також “асистенция” при генерал-фельдмаршалі Б.-Х.Мініху535. Така служба

     зазвичай давала можливість козакам, подібно до інших надвірних формувань

     (жолдаків і компанійців), почуватися цілком необтяжливо, часто відвідувати

     домівку й доглядати господарство, будучи увільненими від загальнокозацьких

     повинностей. “Асистенція” ж при боці поважних персон гарантувало високе

     заступництво й захист від адміністраторів нижчого рівня536.

     Невизначеність подальших перспектив регулярної козацької роти, її

     мізерний чисельний склад і труднощі під час мобілізації до походу 1738 р. вже

     наступного року поставили питання про її ліквідацію. Готуючи війська

     гетьманського регіменту до кампанії 1739 р. генерал-лейтенант О.Румянцев,

     запропонував “для употребления их (регулярних козаків - О.С.) в партии и

     подъезды, набрать к ним охотников до 500 ч. и содержать на жалованье по

     примеру чугуевских или охочекомонных казаков”537. Імператорський Кабінет

     відповів, що за згодою фельдмаршала Мініха козаками можна поповнити

     гусарські або слобідські полки538. Остаточно доля козаків визначилася після

     консультацій із Мініхом, котрий порадив Румянцеву доукомплектувати ними ще

     одне своє улюблене дітище — Угорський гусарський полк Ц.Кумінга 539. Злиття

     мало відбутися по завершенні кампанії 1739 р. До того часу роту переводили у

     підпорядкування київського губернатора генерал-лейтенанта І.Трубецького,

     котрий мав подбати про підготовку одностроїв, забезпечення кіньми й розшук

     дезертирів540. Ротні квартири було переміщено зі столичного Глухова до містечка

     Городище на Миргородщині, що викликало невдоволення козаків 541. Рота одразу

     535 Там само. - Арк. 61.

     536 Сокирко О. Малоросійська регулярна рота 1733-1739 рр. //Київська старовина. — 2010. - №5. — С. 17-28.

     537 Бумаги Кабинета министров императрицы Анны Иоанновны 1731-1740 гг. (1739 г.). — С. 310.

     538 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп.3. — Спр.7285. - Арк. 5.

     539 Там само. - Арк.6.

     540 Там само.

     541 Там само. — Спр.7733. - Арк. 1-1 зв., 29.

     198

     ж відгукнулася на це втечами, які, зважаючи на її малочисельність, набули

     характеру масового дезертирства542. Коли в жовтні 1739 р. генерал-майор

     Кайзерлінг ревізував роту, наявними в ній виявилося всього лише 30 чоловік,

     котрі разом із сотником Д.Морозом подали київському губернатору супліку з

     скаргами й наріканнями на обтяжливість їхньої служби, зауважуючи між іншим,

     що “провиянтом так и всем доволствуются из своих домов”, зносячи від

     командування “долегливости и разорения”543. Докладно пояснюючи в петиції, що

     “никакой ревности к службе иметь невозможно”, козаки просили “отпустить (их)

     в домы свои и об уволнении от всяких общенародных повинностей”.

     Експеримент з “регулярними козаками” фельдмаршала Мініха зазнав повного

     фіаско й став останньою подібною реформою, ініційованою імперією. В наступні

     роки справа реформування і модернізації військового устрою козацтва перейшла

     до рук нового гетьмана К.Розумовського.

     Аналіз організаційної еволюції козацького війська, викладений вище

     засвідчив, що козацьке ополчення протягом середини XVII — першої половини

     XVIII ст. було організаційним ядром збройних сил Гетьманщини, являючи

     собою ополчення представників козацького стану, організоване за

     територіальним принципом. Козацький стан не був монолітною соціальною

     групою, об’єднавши в своїх рамках декілька різних за походженням і юридичним

     статусом військово-служилих корпорацій із різними видами воєнних

     повинностей. Організаційна полково-сотенна структура війська була результатом

     синтезу традицій військового устрою Запорозької Січі та реєстрового козацького

     війська. В Гетьманщині існувало декілька військово-служилих територіальних

     анклавів, що знаходилися в підпорядкуванні гетьманів і мали привілейований

     статус (білоцерківська та любецька шляхта, Засеймські сотні Ніжинського

     полку). Чисельність козацького стану й відповідно війська протягом

     досліджуваного періоду коливалася в межах 60 000 — 30 000 чоловік. Реальну

     воєнну службу відбувала лише частина козаків (переважно заможних і

     542 Там само. - Арк. 28-28 зв.

     543 Там само. - Арк. 49-49 зв - 52.

     199

     середньозаможних), що наприкінці XVII ст. виділилися в категорію т.зв.

     «виборних козаків». В кожному полку також були корпорації т.зв. «військових

     служителів» (артилеристів, музикантів, польових сторожів, цирюльників та ін.),

     що виконували допоміжні військові функції, але мали підвищений, у порівнянні

     зі звичайними козаками статус, і перебували під юрисдикцією полковників.

     Головним критерієм приналежності до козацького стану було членство в

     реєстрі або ж володіння «військовим ґрунтом». Побоюючись соціальних

     протестів, гетьманський уряд не практикував ревізій, переукладення реєстрів і

     земельних кадастрів, тому реальний бойовий потенціал війська встановити було

     доволі важко. Це також згубно позначалося на мобілізаційних процесах, оскільки

     воєнна повинність мала не особистий, а подвірний характер. Майнове та

     соціальне розшарування рядового козацтва призвело до поступового збільшення

     кількості козаків, які нехтували військовою службою або ж виставляли замість

     себе наймитів. Ця практика усталилася у XVIIІ ст., коли наймити становили від

     5 до 18% загальної чисельності війська. Чисельність полків і сотень, а також

     порядок відбування військовою службою не були до XVIIІ ст. регламентовані

     законодавчо.

     Система військового управління та урядів мала звичаєвий характер і

     сформувалася переважно на основі традицій і практик реєстрового війська

     першої половини XVII ст. Владна вертикаль війська, яку очолював гетьман,

     генеральна старшина й полковники, після 1648 р. стала основою

     адміністративної влади в Гетьманщині. Істотним недоліком урядової системи

     було суміщення в ній цивільних і військових функцій, що особливо було

     помітним на прикладі полковницьких та сотничих урядів. Таке поєднання

     призводило до перенавантаження старшин різнорідними обов’язками й згубно

     позначалося на ефективності управління. До традиційної старшинської

     номенклатури наприкінці XVII ст. долучилося також «значне військове

     товариство» (бунчукові й значкові товариші), котрі грали допоміжну роль в

     управлінні військом, трансформувавшися в наступному столітті в привілейовану

     200

     групу старшин без посад. Водночас склалися передумови для юридичного

     врегулювання ієрархічної системи старшинських урядів та правил їх надання,

     котрі були втілені в т.зв. «малоросійських табелях про ранги» (1742 р., 1756 р.).

     Табелі стали інструментом внутрішньої інтеграції старшинської спільноти,

     сприяли виробленню її корпоративного духу й у перспективі розглядалися

     козацькою верхівкою як інструмент конвертації урядів у шляхетський, а пізніше

     дворянський статус.

      

     Оскільки козацьке військо виступило формотворчою силою для

     Гетьманщини, як держави, гетьмани й політична еліта не зважувалися на

     кардинальні зміни в мілітарних інститутах і практиках козацтва, вважаючи їх

     гарантією стабільності й суб’єктності гетьманату. Однак перетворення козацтва

     на провідний суспільний стан і його внутрішнє (політичне та майнове)

     розшарування згубно позначилися на боєздатності війська. Демілітаризація

     козацтва стимулювала розбудову найманої професійної армії й водночас

     породило проєкти гетьманів і старшини по впорядкуванню й регламентації

     козацької служби (запровадження уніфікованого одягу спорядження та

     озброєння, поділ козаків на виборних і підпомічників, регламентація і контроль

     службового землеволодіння), котрі почали втілюватися вже у XVIIІ ст. Вони

     мали не лише прикладне військове значення, але й мали сприяти інституційному

     зміцненні української автономії, загроженої Російською імперією, котра

     прагнула використовувати козацьке ополчення у власних цілях.

     201

      

     РОЗДІЛ 4. НАЙМАНІ, НАДВІРНІ ТА ПРИВАТНІ ВІЙСЬКА

      

     Розбудова постійної армії, як альтернативи становому козацькому ополченню,

     була зумовлена як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами. До першої

     групи передумов слід віднести поступове зниження боєздатності повстанського

     війська в цілому й козацького ополчення зокрема, пов’язаних із залежністю

     станових формувань від економічної спроможності й соціальної стабільності

     козацької верстви, поступовою демілітаризацією козацтва, котре посіло місце

     привілейованої верстви, що призвело до поступового нехтування воєнними

     обов’язками, сезонний характер воєнної служби й т.ін. Суб’єктивні передумови,

     що обумовлювали потребу в постійному війську, були пов’язані із намаганнями

     гетьманів і прихильників автократичної моделі правління позбавити

     старшинську верхівку (в першу чергу, полковників), що контролювала козацьке

     військо, силової монополії, убезпечитися від зміни політичних симпатій і

     антипатій козацтва й мати в руках дієві та керовані інструменти силового

     впливу. Постійна армія, що комплектувалася шляхом найму, фінансована й

     контрольована гетьманами, таким чином, виступала найбільш перспективним

     засобом концентрації політичної влади в їх руках і гарантом внутрішньої

     стабільності. З цієї перспективи ми проаналізуємо контекст появи перших

     найманих формувань, їх чисельність, склад, організацію, фінансування, тактику,

     озброєння та бойову діяльність; заходи гетьманів по організаційному

     впорядкуванню найманих формувань, їхнього вербунку, забезпечення та

     використання в контексті зміцнення й модернізації збройних сил, їх місце й

     вплив на розвиток військово-політичної системи Козацького Гетьманату.

     202

     4.1. Початки найманих формувань 1648 — 1659 рр.

      

     Найраніші згадки про найманців у гетьманському війську припадають на

     початок Хмельниччини, що свідчить про те, що потреба в них виникла доволі

     рано. Вона диктувалася необхідністю мати постійний резерв добре підготованих

     вояків, котрий за потреби можна було б швидко залучити в критичних воєнних

     ситуація. З часом також виникла необхідність мати краще здисципліновану й

     контрольовану військову силу, якої бракувало в стихійному повстанському

     війську. Козацька верхівка, значна частина якої в недавньому минулому сама

     була в статусі найманців, добре усвідомлювала що саме наймані формування

     якнайкраще відповідають цим вимогам.

     До найманих формувань можна віднести: 1) відділи іноземців, котрі чітко

     відділяються від козацьких формувань, 2) контингенти українських покозачених

     і запорожців котрі “затягалися” (наймалися) гетьманами на службу. Перша

     згадка про вербунок найманців походить з конфесати повстанця, полоненого в

     червні 1649 р.: “... вийшов з Запорожжя Голота: оповідав, що за відомостями, дав

     йому (гетьман — Авт.) корогву червону з гербом Левом і хрестом білим, взяту в

     Короні, і бубни при листах приповідних (listach przypowiednych) на затяг (zaciąg)

     більшого війська”544. Згадані листи і патент — це аналоги “приповідних листів”,

     якими офіцерам в Речі Посполитій надавалося право вербувати (затягати)

     жовнірів до війська, або ж універсали “на зібрання охотника”, котрі під час війни

     видавалися королівським і земським урядникам, що зголошувалися на

     формування підрозділів поза компутом коронної армії 545.

     Першими згадками в джерелах, які дозволяють ідентифікувати в них

     іноземних найманців, є свідчення про найм Хмельницьким татар. Як відомо,

     повстанська армія успішно використовувала легку маневрову татарську кінноту,

     544 Korespondencja wojskowa hetmana Janusza Radziwiłła w latach 1646-1655. - Warszawa, 2019. — Cz.1. — S. 55.

     545 Федорук Я. Хмельниччина в документах (між Замостям та Зборовом) //Україна в минулому. — Київ-Львів, 1992. — Вип.1. — С. 125.

     203

     звівши тим самим нанівець перевагу в кавалерії коронного війська 546. Цей фактор

     значною мірою став ключем до перших перемог, тому союз із татарами зберігав

     свою актуальність і надалі. Втім, ханат сприймав успіхи козаків неоднозначно,

     побоюючись надмірного їх посилення. Через це подальша військова допомога

     залежала від розвитку воєнної ситуації в якій хан Іслам Ґерай ІІІ ставав то на бік

     гетьмана, то на бік короля547. Водночас, Крим, котрий ще в попередні роки звик

     користуватися підтримкою козацької піхоти й артилерії у конфліктах з

     черкесами, так само залежав від воєнної допомоги Війська Запорозького. Ці

     фактори, а також складні стосунки ханів із войовничими ногайськими

     татарами548, котрі формально підпорядковувалися Ґераям, але повсякчас

     намагалися вести самостійну воєнну активність, дозволяли Хмельницькому

     балансувати на цих суперечностях і отримувати бажану допомогу то від одного,

     то від іншого табору. Так, у жовтні 1648 р. полонені поляками повстанці,

     розповідаючи про суперечки Хмельницького із “військовою черню”

     (покозаченими повстанцями), говорили про те, що “Хмельницький їй не довіряє,

     має при собі 600 найманих татар. Останні несуть сторожу і сплять біля його

     намету” 549. Пізніше, наприкінці червня – на початку липня 1651 р. гетьман знов

     найняв до себе на службу 2000 татар. Після битви під Берестечком, потрапивши

     в скрутну ситуацію, він наклав на мешканців паволочі значну контрибуцію,

     кошти які було обернено на заплату найманцям550. В жовтні 1651 р. московські

      

     546 Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII ст. — Дніпропетровськ, 1996. — Ч.1. — С. 102

     547 Брехуненко В. Кримський ханат і поява та міжнародне визнання

     Гетьманщини //Між конфронтацією та взаємодією: українсько-кримські та українсько-ногайські стосунки в XVІI – першій половині ХХ ст. — К., 2018. — С. 99-101; Чухліб Т. Козаки і татари. Українсько-кримські союзи 1500-1700-х років. — К., 2017.

     548 Грибовський В. Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства //Україна в Центрально-Східній Європі. — К., 2008. — Вип.8. — С. 139-171.

     549 Мицик Ю. Визвольна війна очима полонених повстанців //Київська старовина. — 1995. - №4. — С. 17.

     550 Документы об Освободительной войне украинского народа 1648 – 1654 гг. — К., 1965. — С. 596.

     204

     шпигуни доповідали про те, що “крымских татар з гетманом з Богданом

     Хмельнитцким 6000 ... а на корм гетман Хмельнитцкой татаром дает по ефимку

     человеку на месяц”551.

      

     Для Хмельницького, як досвідченого полководця було очевидним, що

     татарські відділи могли бути лише допоміжними контингентами, тоді як для

     створення ядра постійної армії були необхідні зовсім інші формації, вищі за

     рівнем дисципліни, організації та вишколу. Найбільш придатними для цього

     видавалися ті взірці, котрі гетьман та його оточення знали з власного досвіду під

     час служби в коронному війську й ті, що в уяві сучасників відповідали

     тогочасним трендам розвитку військової справи. Таким взірцем було обрано

     війська “чужоземного автораменту”, які звично називали “німецькими”. Якщо

     брак боєздатної кавалерії в повстанському війську до певного часу

     компенсувався союзною кримською кіннотою, і потреб формувати якісь

     альтернативні відділи до певного часу не було особливої потреби, то переваги

     “німецької” піхоти, навченої злагодженим пересуванням на полі бою та

     залповому вогню, обороні польових укріплень та фортець поступово виявляли

     себе, опосередковано вказуючи на нестачу відповідних навичок у козацької

     піхоти. Під означенням “німецького” типу збройної організації в країнах Східної

     Європи XVII ст. мався на увазі цілий конгломерат стандартів і практик,

     запозичених з досвіду західноєвропейських армій (нідерландської, іспанської,

     імперської та англійської)552. “Німецький” військовий устрій стає своєрідною

     мілітарною модою, що протриває в Східній Європі до початку XVIIІ ст. Річ

      

     551 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. — М., 1954. — Т.3. — С.141, 144.

     552 Archer J. The art of War in the Western world. - Illinois, 1987. – P. 214-266; Mears J. The emergence of the standing professional army in seventeenth-century Europe //Social Science Quarterly. – 1969. – June. – P. 106-115; Parrott D. Strategy and Tactics in the Thirty Years’ War: The “Military Revolution” //The Military Revolution Debate: Readings on the Military Transformation of Early Modern Europe. - Routledge, 1995. — P. 227-251.

     205

     Посполита активно рекрутувала для цих контингентів офіцерів і, меншою мірою,

     солдат на західно- та центральноєвропейських ринках найманства553.

     Хмельницький мав змогу поповнювати своє військо “німецькими”

     жовнірами двома способами, однаково поширеними на той час в європейській

     практиці. Першим були вербунки (“затяги”) за кордоном, другим –

     переманювання на свій бік солдатів противника або схиляння до служби

     полонених найманців. Уже в листопаді 1648 р., готуючи облогу Замостя, гетьман

     відправив листа до полковника німецької залоги міста Л.Вейгера, пропонуючи

     йому перейти на бік Війська Запорозького 554. На осінь 1648 р. Хмельницький,

     очевидно, вже мав при собі якусь кількість “німців” (перевербованих або

     дезертирів). Ще одним способом залучення іноземних найманців була агітація

     полонених, що трапили до рук козаків після переможних битв. Випадки переходу

     “німецьких” драгунів на бік повстанців фіксуються вже в ході операції під

     Жовтими Водами 1648 р.555. Певна кількість “німців” потрапила до гетьманської

     армії під час воєнних кампаній у Литві 1654-1657 рр.556.

     Провадити вербунки іноземних найманців було дуже важко: Україна в

     силу свого розташування не мала безпосереднього сусідства з європейськими

     ринками найманства, найближчими з яких були німецькі князівства Священної

     Римської імперії, а також Лівонія, Курляндія, Королівська Пруссія, доступ до

     яких контролювався ворожою Річчю Посполитою. Тому Хмельницький вдавався

      

     553 Baranowski B. Organizacja wojska polskiego w latach trzydziestych i czterdziestych XVII wieku. - Warszawa, 1957; Frost R. The Polish-Lithuanian Commonwealth and the ‘Military Revolution’ //Poland and Europe: Historical Dimensions Selected Essays from the Fiftieth Anniversary International Congress of the Polish Institute of Arts and Sciences of America. - New York, 1994. — Vol. 1. — P. 19-47.

     554 Жерела до історії України-Руси. — Львів, 1913. — Т.6. — С. 130.

     555 Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов. — Т.1, ч.3. — С. 52.

     556 Таирова-Яковлева Т. Состав и численность украинского войска в Русско-польской войне 1654–1656 гг. По документам Малороссийского приказа Российского государственного архива древних актов //Вестник архивиста. — 2018. - №3. — С. 656-657.

     206

     не тільки до традиційного прийому переманювання з армії супротивника на свій

     бік більш високою платнею, але й прагнув сформувати свою сферу впливу на

     конкурентному ринку боротьби за найману військову силу. Під час зближення з

     першою на предмет укладення альянсу влітку 1656 р. гетьман запевнив Д’єрдя ІІ

     Ракоці в непорушності союзу з ним та його спільниками (Молдовою та

     Валахією), зазначивши, що “ні на чиє доручення чи вимогу ми не піднімемо

     зброї і не дамо допомоги проти них – ні ради плати, ані з будь-якого іншого

     приводу, безпосередньо чи посередньо. Ми не дозволимо набирати або

     записувати воїнів і не дамо ворогам, що йдуть на них (якщо такі знайшлися б),

     переходити через наші володіння”557.

     Проблеми з формуванням “німецьких” відділів не обмежувалися лише

     справою вербунків. Аби конкурувати з короною та навіть просто утримувати

     набрані частини, належало пильно дбати про їх фінансування й забезпечення.

     Фінансова слабкість Речі Посполитої призводила до поступового погіршення

     становища чужоземських відділів (особливо піхоти), даючи в руки

     Хмельницького додатковий козир у агітації найманців. Водночас це

     зобов’язувало гетьмана до зміцнення фінансів, що в умовах війни й перманентної

     руйнації господарства було зробити вкрай важко. В квітні 1654 р., видаючи

     універсал про призначення скарбовим екзактором О.Астаматія, Хмельницький

     зазначав, що “ижъ мы, маючи великый росходъ на людей чужоземскихъ, а

     приходовъ мало маючи на такые росходи” мусили встановити маита з іноземних

     купців до військового скарбу558. Впорядкування податків і зборів в умовах війни,

     однак було замало, тому іншим кроком, що дозволяв оплачувати воєнні витрати

     була грошова емісія. Московський посланець Г. Кунаков, що в 1649 р. був у

     Варшаві, повідомляв у своєму звіті про те, що “в Чигирине де учинил Богдан

     Хмельницкий мынзу и деньги делают”559. В 1652 р. про порушення козаками

      

     557 Універсали Богдана Хмельницького: 1648-1657. — К., 1998. — С. 199.

     558 Збірка матеріалів до історії Лівобережної України та українського права XVII-XVIII ст. //Український археографічний збірник. — К., 1926. — Т.1. — С. 61.

     559 Акты ЮЗР. -Т.3. — С. 408.

     207

     королівської монетної регалії писав подільський воєвода і польний коронний

     гетьман С.Потоцький560. Аналіз нумізматичного матеріалу, накопиченого

     протягом кількох останніх десятиліть, дозволив висунути досить обґрунтоване

     твердження про те, що згадані в джерелах минзи карбували фальсифіковані

     польські монети середніх номіналів (шостаки) із зменшеним вмістом цінних

     металів561. Практика “псування” монети була цілком розповсюдженою на

     коронних монетних дворах Європи, і в кризових для економіки умовах воєнного

     часу дозволяла скарбу виграти на заощадженні золота й срібла.

     Наступник Хмельницького І.Виговський не відмовився від “німецьких”

     полків і саме в них бачив організаційне ядро постійної армії Князівства Руського.

     Під час дискусій довкола його положень з'явився пункт щодо дозволу на “вільні

     затяги в Польщі людей німецьких” - права, якого в Речі Посполитій не мала

     навіть Литва562. Водночас гетьман просив у короля допомоги не польськими

     військами, а саме німецькими формуваннями 563. Ще в процесі пошуку

     компромісів із коронними дипломатами на початку 1658 р. Виговський прагнув

     заручитися посередництвом бранденбурзького курфюрста, просячи аби польські

     та прусські комісари привели із собою 1000 рейтарів і 1000 драгунів 564. Початки

     вербунку “німців”, очевидно, збіглися із початками затягів решти частин

      

     560 Котляр Н. Кладоискательство и нумизматика. — К., 1974. — С. 118.

     561 Бойко-Гагарин А. К вопросу о возможности чеканки гетманом Богданом

     Хмельницким фальшивых монет //VIII Богданівські читання. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції з нагоди 419-річчя від дня народження гетьмана Богдана Хмельницького. — Черкаси, 2014. — С. 118-122; Нечитайло В. Українські монети Визвольної війни періоду 1648-1654 рр. та монети Петра Дорошенка періоду 1665-1676 рр. //Матеріали Міжнародної практичної конференції «Грошовий обіг та банківська справа в Україні: минуле та сучасність». - Львів, 2004. — С. 224-225.

     562 Кролль П. Коронна шляхта і Гадяцька унія //Гадяцька унія 1658 року. — К., 2008. — С. 160; Кroll P. Wojsko zaciężne na służbie hetmana Iwana Wуhowskiego //Studia historyczno-wojskowe. - Zabrze, 2009. – T.3. – S. 113-120.

     563 Акты ЮЗР. — Т.15. — С. 303.

     564 Олянчин Д. Із матеріялів до українсько-німецьких політичних зносин другої половини XVII в. — С. 126.

     208

     кварцяного війська і припали на кінець 1657 — початок 1658 рр. “Гетмановы

     немцы” згадуються російськими джерелами в бойових виправах проти

     Полтавського полку в травні 1658 р.565. В літню кампанію 1658 р. німецькі

     формування зазнали втрат і гетьман в жовтні того ж року просив литовського

     конюшого Б.Радзивілла прислати “німецького війська” з числа залоги в

     Слуцьку566. Окрім мушкетерів, в гетьманській армії були ще й драгунські

     хоругви. Переше бойове хрещення гетьманських драгунів сталося при облозі

     Полтави влітку 1658 р. 567. В Конотопській битві 27 червня 1659 р. драгунський

     полк гетьмана брав активну участь у сутичці за переправу через річку Куколку й

     у пізнішому переслідуванні війська Трубецького, зазнавши при цьому відчутних

     втрат568. Точну чисельність “німців” в армії Виговського наразі встановити

     важко, але з його листа до коронного канцлера М.Пражмовського з 17 грудня

     1659 р. випливає, що під час конотопської кампанії в його розпорядженні було

     4000 жовнірів 569.

     Кількість «німецьких» відділів в армії Виговського настільки зросла, що

     опікування ними вже потребувало спеціальної командної ієрархії, окремої від

     козацького війська. Найімовірніше ці функції було покладено на канцлера

     Великого князівства Руського Ю.Немирича, який часто згадується із чином

     генерал-майора на чолі іноземних формувань на початку кампанії 1659 р. 570.

     Восени 1659 р. він командував німецькими відділами в Ніжині та Чернігові, де

     був вбитий повсталими козаками571.

      

     565 Акты ЮЗР. — Т.4. — С.128.

     566 Мицик Ю. З листування Івана Виговського //Український археографічний щорічник. — К., 2009. — Вип. 13/14. — С. 523.

     567 Гарасимчук В. Матеріали до історії козаччини ХVІІ віку. - Львів, 1994. — С. 98.

     568 Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський. — К., 2004. — С. 73-74.

     569 Памятники, изданные Киевской коммиссией для разбора древних актов. — Т.3. — С. 402.

     570 Олянчин Д. Із матеріялів до українсько-німецьких політичних зносин другої половини XVII в. — С. 130.

     571 Акты ЮЗР. — Т.15. — С. 437.

     209

     Спроба імпортування європейських воєнних практик у їх “західній” версії

     виразно простежується вже у великому українсько-шведському договорі з

     жовтня 1657 р., до якого Немирич мав безпосередній стосунок, і котрий

     передбачав можливість вербування для потреб Гетьманщини офіцерів, солдатів,

     майстрів та ремісників, а також закупівлі озброєння та амуніції на теренах

     шведської корони572.

     На перешкоді реалізації планів Виговського постали ті ж проблеми, що й

     свого часу перед Хмельницьким: нестабільний доступ до ринків найму

     іноземних солдатів і офіцерів, великі витрати на їхнє утримання 573. Не

     відмовляючись від “німецької” моделі постійної армії, Виговський мусив

     поміркувати й над іншими, більш реальними в тій ситуації альтернативами.

     Однією з них, що вповні буде зреалізована вже наступними гетьманами, було

     залучення найманців з Балкан і Придунав’я. Ще в 1651-1653 рр. Хмельницький

     намагався створити антипольський альянс із Молдавським князівством і хоча

     йому не вдалося долучити до війни молдавську армію та політичну еліту,

     постійна воєнна присутність козаків у Придунав’ї відкривала широкі можливості

     наймати тут на службу доволі значні військові контингенти. Важливу роль грали

     також контакти з сербськими, хорватськими й волоськими найманцями. У

     вересні 1654 р. до Хмельницького прибув сербський капітан І.Юрієвич, котрий

     мав листи від інших сербських капітанів з інформацією про підготовку

     антиосманського повстання574. В кампанії 1657 р. трансильванський посол Л.

     Уйлакі зустрів під Уманню полковника Ф. Раца (Сербина) під командуванням

     якого було близько 2 000 вояків. Щоправда, Михайло Грушевський зауважував

     на тому, що не маючи точних відомостей про склад його відділу, важко

      

     572 Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). — К., 2006. — С. 31-32.

     573 Сокирко О. Драгунські формування в збройних силах Гетьманщини середини — другої половини XVII ст. //Сторінки історії. — К., 2024. — Вип. 58. — С. 21-40.

     574 Крип’якевич І. Серби в українськім війську 1650–1660 рр. //Крип’якевич І. Українська козацька держава і її творець Богдан Хмельницький. — С. 150-152.

     210

     стверджувати, складався він з волоських найманців чи то з покозачених

     охотників575.

     Серби й волохи служили при дворі й у приватних відділах Виговського. У

     1651 та 1654 рр. відповідно до Москви та Константинополя з дипломатичними

     дорученнями їздили його слуги серби В.Данилович та М. Маркович 576. На

     початку гетьманування Виговський відправив посольство Федора Коробки до

     волоського господаря, якому пропонували, у разі утисків із боку турків, перейти

     на службу в Гетьманщину577. Разом із відділами німецьких драгунів та

     мушкетерів, сербські кінні хоругви становили головну ударну силу його армії 578.

     Залучення нових найманських відділів ускладнювало проблему їх

     фінансування. Додаткові пункти до Гадяцького трактату встановлювали

     механізм фінансування затяжного війська за річпосполитським зразком,

     виділяючи на це четверту частину державних доходів, т.зв. кварту 579. Водночас

     Виговський подбав про закріплення Гадяцьким трактатом за Князівством

     Руським права окремої монетної регалії й планував відкриття монетного двору в

     Києві, навіть організувавши в місті пошуки срібних родовищ. Втім, на думку

     сучасних дослідників, до карбування власної монети справа так і не дійшла, адже

     економічна ситуація тепер була набагато гіршою, аніж десятиліттям раніше, коли

     Хмельницький мав достатньо ресурсів принаймні для випуску підроблених

     грошей580.

     Виговському та його наступникам довелося змиритися з тим, що обрана

     ним “німецька” модель професійної армії, не мала шансів до повноцінної

      

     575 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.9, ч.2. — С.1311, 1393.

     576 Крип’якевич І. Серби в українськім війську 1650–1660 рр. — С. 152.

     577 НБУВ ІР. — Ф.ІІ. — Спр.15402–15403. - Арк.5–6.

     578 Крип’якевич І. Серби в українськім війську 1650–1660 рр. — С. 152-153.

     579 Олянчин Д. Пункти Івана Виговського українським послам на варшавський сейм 1659 р. — С. 347.

     580 Козубовський Г. Проблема карбування власної монети в Україні в XVII ст. //Магістеріум. — 2001. - Вип.6. — С. 40-42.

     211

     реалізації. Гетьманський скарб не мав достатніх коштів, аби перетворити окремі

     німецькі частини на постійно існуючий корпус, здатний відігравати самостійну

     роль в складі армії. Кошт утримання іноземних частин (особливо кавалерії), для

     яких зброю, коней та амуніцію закуповували закордоном, а надто утримання

     іноземних офіцерів, обходилося надто дорого. Стабільному поповненню й

     збільшенню цих частин перешкоджала жорстока конкуренція між

     центральноєвропейськими державами на ринках найманства, в тому числі й

     Річчю Посполитою, не дозволила Гетьманщині скористатися цим джерелом

     поповнення війська. Через дороговизну й віддаленість ринків набору німецька

     піхота за часів Хмельницького та Виговського не переросла рамки надвірного

     війська й не мала шансів істотно поширитися в гетьманській армії.

      

     4.2. Наймані війська в 1660 — 1676 рр.

      

     На початку 1660-х рр. в середовищі козацької еліти ще не було чіткого

     усвідомлення, яким саме шляхом іти в розбудові постійної армії. Принаймні для

     її частини найбільш природним і практично виправданим було слідування

     річпосполитським аналогам, яке намітилося за часів Виговського, й полягало в

     розбудові регулярного «німецького» війська, посиленого формуваннями

     балканських і придунайських найманців. Водночас, козацтво, яке донедавна було

     фундаментом мілітарної потуги Гетьманщини, потерпало від економічного

     виснаження десятирічною війною та внутрішніх конфліктів. Гетьмани, та їхні

     політичні опоненти добре усвідомлювати, що військо-стан якщо не вичерпало

     свій ресурс, то принаймні втратило той бойовий потенціал, що мало на початку

     Хмельниччини. Для козацької держави розбудова постійної професійної армії

     ставала не стільки засобом для нових завоювань, скільки інструментом захисту й

     контролю завойованого і запорукою субє’ктності.

     Після розгрому німецьких відділів Виговського наприкінці 1659 р. його

     наступнику Ю.Хмельницькому довелося починати їх формування з нуля. В

     212

     Переяславських статтях 1659 р. було включено пункт згадно якого «в Войску ж

     Запорожском всяким начальным людем, кроме православных христиан, иных

     никоторых вер людем впредь не быть для всякие ссоры и прелести» 581. Після

     чуднівсько-слободищенської кампанії 1660 р., що завершилася відновленням унії

     гетьманату з Річчю Посполитою, до війська Ю.Хмельницького, в якості

     союзницької допомоги, приєдналися польські хоругви, виділені з коронної армії.

     В листопаді 1661 р. батуринський полковник П.Уманець свідчив про

     перебування в Україні 4000 “ляхів” “своевольных и найманых за гроши” (втім,

     ця цифра могла бути істотно перебільшеною) 582. Більшість “німців” була

     винищена протягом літньої кампанії 1662 р., а їхній командир полковник

     С.Виверський був поранений і потрапив у полон 583. Наприкінці грудня 1662 р.

     Хмельницький остаточно втратив підтримку козацтва й лишився без війська.

     Очевидці переповідали, що в Чигирині він був з нечисленними придворними, без

     поляків, волохів і мунтян 584.

     Сформовану на початку Руїни модель організації та використання

     “німецьких” формувань успадкував і П.Тетеря. Частина з них утворювала

     прибічну гвардію гетьмана, про що свідчить текст інструкції послів Війська

     Запорозького, поданої в листопаді 1664 р. на варшавський сейм. Зокрема, її 24-й

     пункт, пропонуючи перенести столицю до Білої Церкви, зауважував, що “зосібна

     кожен гетьман для необхідної асистенції, в якій зазвичай є його велика потреба

     як вартового спільного блага, повинен мати при собі повсякчас, на законних

     підставах, шістдесят драгунів під корогвою, на яких всі витрати мають іти зі

     староства Білоцерківського на того ж гетьмана оберненого”585. Петиція зазначала,

      

     581 Источники малороссийской истории. — Ч.1. — С. 111.

     582 НБУВ. ІР. — Ф.ІІ. — Спр.15406. - Арк.5.

     583 Там само. - Арк.56-57.

     584 НБУВ. ІР. — Ф.ІІ. — Спр.15413. - Арк.10

     585 Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Вашавський сейм 1664 року. — С. 111.

     213

     що драгуни лишатимуться “на дальші услуги Його Королівської Милості й Речі

     Посполитої при боку Пана Гетьмана”586.

     Добрий вишкіл і надійність військ “чужоземного строю” схиляла Тетерю,

     як і його попередників, не тільки до того, аби тримати їх в якості надвірних

     відділів, але й формувати на їх основі постійну армію. Доповнення до інструкції

     1664 р., зокрема, пропонували тримати для постраху бунтівної Січі 1 000

     німецької піхоти, причому не менше 600 чоловік з яких мали перебувати

     безпосередньо в Кошу, посилені реєєстровцями та хоругвою кварцяного

     війська 587. Цікаво, що ще 1663 р. при облозі Гадяча в таборі Тетері було 500

     німецьких мушкетерів, отже проект організації постійної армії, що його подано

     на сейм, мав узаконити реально існуючі формування588. Навесні 1665 р. в

     корсунському замку, на який вчинили напад війська лівобережного гетьмана

     Брюховецького, стояло 300 німецьких піхотинців. “Німці” мужньо витримали

     штурми нападників, і попри винищення міста, не здали цитадель 589. Німецькі

     драгуни Тетері згодом, очевидно, перейшли на службу до його наступника П.

     Дорошенка, а від нього, після зречення ним влади в 1676 р. - до лівобережних

     гетьманів, проіснувавши як окрема формація до початку XVIII ст. 590. Це були

     останні представники “чужоземського війська” в гетьманській армії й надалі

     розбудова його постійної складової відбувалася в оперті на більш звичні для

     східноєвропейського регіону наймані формування — легку волоську кінноту й

     піші полки покозачених “охотників”.

     В період Руїни наймані формування стали більш різнотипними, географія

     їх рекрутування значно розширилася591. Достеменно невідомий формат

      

     586 Там само. — С. 121.

     587 Там само. — С. 124.

     588 НБУВ. ІР. — Ф.ІІ. — Спр.15415. - Арк.6.

     589 Акты ЮЗР. — Т.5. — С. 266.

     590 Сокирко О. На варті булави. Надвірні війська українських гетьманів. — С. 57-58, 73, 79-80, 91.

     591 Акты ЮЗР. — Т.15. — С. 81.

     214

     стосунків, який лідери найманців підтримували з козацькими рейментарями.

     Швидше за все, він ґрунтувався на особистих зв’язках, котрі скріплювалися

     патронатом і щедрими грошовими винагородами з боку гетьманів. Такий тип

     стосунків, який був знайомий і зрозумілий козацьким старшинам ще з першої

     половини XVII ст., коли козацтво саме перебувало на становищі найманців Речі

     Посполитої. Гетьманам залежало на тому, аби прийняти на службу, в першу

     чергу, авторитетних у найманському середовищі ватажків, котрі могли б під

     певними умовами, завербувати певну кількість озброєних і досвідчених жовнірів.

     Інформацію про них збирали за допомогою купців, священнослужителів

     православних помісних церков, представників сербських, грецьких та

     вірменських громад, котрі проживали в Гетьманщині. За традицією, перейнятою

     Гетьманщиною з Речі Посполитої, гетьманська канцелярія видавала офіцеру-

     вербувальнику спеціальний документ (універсал), який засвідчував його права і

     повноваження проводити набір волонтерів до гетьманського війська 592.

     Велика кількість сербських і валаських вояків, котрі невідступно

     трималися своїх лідерів, часом викликала в гетьманів небезпідставні побоювання

     в їхній контрольованості й лояльності. За різними даними, чисельність відділів,

     що перейшли з Правобережної України на Лівобережну, ставши на службу до

     гетьмана Брюховецького, сягала 5 000 — 7 000 вояків 593, а кількість нових

     прибульців постійно збільшувалася. Одним з найбільших відділів був загін

     полковника К.Мигалевського, котрий перейшов на Лівобережжя наприкінці літа

     1666 р.594. Відділ був значною військовою силою, зорганізованою на кшталт

     виокремленого корпусу595. Мигалевського неодноразово кликав на службу

     Дорошенко, але той, очевидно, приваблений щедрою винагородою й обіцянками,

     склав присягу царю й залишився під реґіментом лівобережного гетьмана.

      

     592 Акты ЮЗР. — Т.12. — С. 2.

     593 Крип’якевич І. Серби в українськім війську 1650-1660 рр. — С. 155-158.

     594 Акты ЮЗР. — Т.6. — С. 145-146, 150.

     595 Там само. — С. 167-168.

     215

     Сприятливі умови для вступу на гетьманську службу великих найманських

     загонів створювали відкритість економічних і політичних контактів

     Гетьманщини з придунайськими державами, а також існування Буго-

     Дністровському межиріччі непідпорядкованих жодній владі військових спільнот,

     очолюваних лідерами покозаченого населення — С.Височаном, В.Дроздом та

     С.Кіяшкою-Манжосом. Їхні ватажки контролювали великі маси «збройного

     люду», котрий ходив служити то до Молдавії, то на Запорозьку Січ, то по черзі

     до правобережних і лівобережних гетьманів. Політичні симпатії та прихильності

     цих лідерів, однак, не були стабільними. В 1665-1666 р. Східне Поділля

     перебувало під контролем Дрозда (Дрозденка), котрий самовільно іменувався

     брацлавським полковником. У його загонах, за різними оцінками, окрім

     покозачених селян, служило від 4 000 до 6 000 валахів та сербів596. Інший ватаг

     подільських «охотників» (волонтерів) С.Кіяшко, спільно із відділами Дорошенка,

     брав участь у бойових діях на Лівобережній Україні влітку 1668 р., але після

     переходу Поділля під владу поляків у 1671 р., як і інші полковники, виявив згоду

     служити пропольському гетьману М.Ханенку597. Попри складену присягу й

     отриманий грошовий аванс, Кіяшко із завербованими жовнірами, замість

     долучитися до коронного війська, вирушив разом із молдавським господарем

     Г.Дукою до Волоського князівства598. У 1674–1675 рр. він знов повернувся під

     королівську протекцію і продовжив службу в наказного гетьмана Є.Гоголя, під

     орудою якого громив турків поблизу Кам’янця-Подільського599. Особливістю

     волонтерських збройних формувань на Поділлі та в Придунав’ї був їх

     напівосідлий характер, відсутність сімей і земельної власності. Здобуваючи

     «козацького хліба», волонтери-найманці з числа валахів, молдаван, поляків,

      

     596 Там само. — С. 26, 40.

     597 Акты ЮЗР. — Т.8. — С. 109, 150; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — Нью-Йорк, 1985. — С. 213.

     598 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 395.

     599 Там само. — С. 546.

     216

     русинів і вихрещених татар та євреїв легко міняли своїх командирів і місце

     служби.

     Попри те, що волохи, молдавани та серби складали найбільшу групу

     іноземних найманців у Гетьманщині періоду Руїни, але навряд чи були тим

     людським ресурсом, на який гетьмани могли б робити головну ставку. Серед

     важливих причин причин цього слід вважати статус і модель стосунків їхніх

     очільників. Сербські й волоські старшини були типовими військовими

     антрепренерами XVII ст., які пропонували свої послуги суверенним чи

     напівсуверенним державам, а часом навіть політичним авантюристам. Це

     стимулювало козацьких володарів до поступового обмеження й встановлення

     контролю над найманською вольницею. Першим кроком був відхід від

     утримання на службі великих іноземних контингентів, які дрібнили на окремі

     підрозділи, змішуючи з козаками й віддаючи під оруду призначених гетьманом

     старшин. Ця практика була широко застосована П.Дорошенком, а згодом і

     лівобережними гетьманами. Волохи й мультяни, які 1674 р. входили до складу

     залоги його столиці, Чигирина та служили в армії, очевидно належали саме до

     такого типу організації та підпорядкування600. Корпус полковника Мигалевського

     на службі в Брюховецького, під час його перебування на Лівобережжі, був

     доповнений козаками-охотниками, а гетьман призначив до нього полковим

     осавулом свою людину, колишнього запорожця О.Лабенка 601.

     Оскільки наймані полки належали виключно до гетьманської юрисдикції й

     фінансувалися з їхньої скарбниці, гетьмани номінували на уряди найманих

     полковників і старшин на власний розсуд, видаючи ліцензії на вербунок,

     сплачуючи жалування й винагороди. Таким чином, служба неминуче

     передбачала якнайтісніший зв’язок найманих вояків із володарем країни та його

     двором, що були гарантами їх привілейованого становища й більш-менш

     стабільного існування. Полковники підпорядковувалися лише гетьману,

      

     600 Biblioteka Czartoryskich w Krakowie. - Оdz. Rękopisów. – Rkps.2112. - K.741.

     601 Акты ЮЗР. — Т.6. — С. 170.

     217

     призначалися й звільнялися його наказами, діставали грошове жалування,

     земельні маєтності й щедрі подарунки. Командири найманих полків завжди

     розглядалися гетьманами, як найближча і найнадійніша опора їхнього правління.

     Балканські й придунайські найманці стали доволі ефективним замінником

     татарської кінноти, без якої гетьманська армія була позбавлена вести активні

     наступальні кампанії наприкінці 50-х рр. XVII ст. Не менш важливим був пошук

     оптимальної моделі для організації піхотних полків і артилерії, оскільки

     «німецький авторамент» виявився занадто дорогим і нерентабельним. Замість

     «німецького» мушкетера чи драгуна ставку було зроблено на найманого козак-

     мушкетер, котрий служив би на постійній основі й за гроші, а не зі станового

     обов’язку й земельного наділу. Формування таких відділів відоме вже з часів

     І.Виговського та Ю.Хмельницького 602. Головним контингентом, який

     «затягався» на службу в постійне військо, ставали «охотники»-волонтери та

     випищики – козаки, що були виписані з реєстру, але продовжували брати участь

     у походах, ідентифікуючи себе з рицарським станом. Із часом комусь із них

     щастило знову посісти місце в козацьких списках, однак іншим, особливо тим,

     хто не мав землі та постійної осілості, випадав єдиний можливий варіант –

     кочове вояцьке життя. Із цього середовища напередодні щорічних кампаній

     формувалися так звані «охотні» полки, до яких збиралися добровольці, «охочі»

     волонтери. «Охотники» зазвичай утворювали окремі від козацьких тимчасові

     полки, що виникали в порубіжних регіонах, швидко зникаючи та відновлюючись

     (до таких належать групи Подільських полків – Звягельський, Лисянський,

     Могилівський тощо, а також Полісько-Сіверських – Мозирський, Брагинський та

     Овруцький).

     Свій варіант “охотницьких” формувань до яких залучалися регіональні

     спільноти найманців почав у 60-х роках XVII ст. формуватися на Лівобережжі.

     Спочатку головним джерелом припливу цих волонтерів була Запорозька Січ.

     Запорожці, котрим за каденції Брюховецького було дозволено вільно виходити

     602 Акты ЮЗР. — Т.15. — С. 416; Мицик Ю. Чигирин – гетьманська столиця. — К., 2007. — С. 134.

     218

     «на волость» для квартирування та збирання стації, стали своєрідною

     альтернативою реєстровим полкам, серед яких не всі послідовно підтримували

     нового гетьмана. Імовірно, що ближній збройний почет Брюховецького

     формувався саме із запорожців. Частина запорозьких відділів цілком перейшла

     на гетьманську службу, одержуючи жалування зі скарбниці та «хліб» від

     лівобережних полків.

     Одним із найбільш боєздатних найманих формувань, сформованим зі

     строкатої охотницької маси стали сердюцькі полки гетьмана П.Дорошенка.

     Перші згадки про сердюків відносяться до середини 60-х рр. XVII ст. Зокрема в

     листі П.Тетері до великого коронного канцлера М. Пражмовського від 24 червня

     1665 р. повідомляється про відбиття “серденятами” й польською залогою Білої

     Церкви нападів військ Брюховецького.603 Сердюцькі полки постійно фігурують у

     військах Петра Дорошенка. Уже на початку його гетьманування, на раді під

     Лисянкою в лютому 1666 р., ми бачимо трьох сердюцьких полковників –

     Ф.Михайленка, М.Канівця та В.Волошина, а також трьох запорозьких

     полковників – С.Корсунця, П.Івановича та І.Чорнобиля 604. Козацькі полонені,

     захоплені в Барі в березні 1671 р., переповідали, що загалом при гетьмані

     перебуває 5 сердюцьких полків605.

     “Сердюками” або “серденятами” сучасники іменували спільноту

     військових заробітчан-“охотників”, які не мали постійного місця осідку,

     мандруючи на теренах Східного Поділля та правобережної Наддніпрянщини від

     одного наймача до іншого 606. В умовах політичної нестабільності, а надто –

     постійного дефіциту грошей, серденята періодично опинялися то в козацькому,

      

     603 Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на варшавський сейм 1666 року і відповідь короля Яна Казимира на неї . — С. 238.

     604 Там само. — С. 223.

     605 Acta historica res gestas Poloniae illustrantia ab anno 1507 usque 1795. - Kraków, 1880. - Vol.II. Cz.1. — S. 635-636.

     606 Сокирко О. Українські сердюки та османські serden-geçti (до дискусії про етимологію та побутування термінів) //Чорноморська минувшина. — Одеса, 2019. — Вип.14. — С.3-11.

     219

     то в польському таборах. Білоцерківський комендант Ян Льобель описує

     серденят, як відважних найманців, які “шукають служби”, але їх приймають із

     великим острахом, бо бояться зради607. Водночас, серденят цінували за відвагу й

     великий бойовий досвід, набутий на службі у різних володарів 608.

     Наймані полки відіграли вирішальну роль в утвердженні Дорошенка на

     гетьманстві протягом 1666-1667 рр. Восени 1665 – навесні 1666 рр. Дорошенко

     стягнув сердюцькі частини в західну частину Брацлавщини, межиріччя Дністра

     та Бугу, де вони воювали із його противником, полковником В.Дроздом, успішно

     усунувши його як головного конкурента на гетьманство609. Найманці стали

     головною силою армії Дорошенка в дуже важких кампаніях 1672-1676 рр. в яких

     йому довелося протистояти наступам зі Сходу військ лівобережного гетьмана

     Самойловича, посиленим московськими військами, водночас відбиваючи напади,

     коронних військ та відділів гетьмана Ханенка, котрі загрожували з Заходу та

     Півночі610.

     Використання й підтримання боєздатності найманих полків було

     неможливим без організаційно впорядкованого забезпечення й постачання. Їх

     основні форми, очевидно, вже склалися за часів Виговського й остаточно

     усталилися в 60 — 70-х рр. XVII ст. Описуючи побут найманців, московський

     посланець Сергій Щоголєв зазначав: “они у Дорошенка были и служили из

     денег, толко де у них и корысти, что пьет да ест, платья и оружье и лошеди

     добрые имеют, за то и умирают”611. В своїх головних формах забезпечення

     гетьманських найманців взорувалося на річпосполитську систему: сердюки

     отримували грошову платню («жолд»), а також продовольство («хліб

     войсковий», «хліб»), яке постачалося з дворових запасів гетьмана а найчастіше –

      

     607 Аcta historica res gestas. - Vol.II, Cz.1. – S. 603.

     608 Ibid. – S. 277.

     609 Дорошенко Д, Гетьман Петро Дорошенко. — С. 60, 64.

     610 Аcta historica res gestas. - Vol.II, Cz.1. – S. 635-636.

     611 Акты ЮЗР. — Т.12. — С. 216.

     220

     від місцевого населення («стація»), де полки перебували на «лежах»,

     «становиськах». До централізованого постачання, яке забезпечувало гетьманське

     правління, окрім жолду належали боєприпаси (порох і свинець), а також «барва»

     – особливий уніфікований комплект одягу (найчастіше жупани, чоботи, шапки й

     іноді кожухи), який символічно викоремлював найманців, як особливу категорію

     гетьманських військових слуг612.

     Не покладаючись на фіскальні методи вирішення проблем постачання,

     Дорошенко шукав швидших засобів, зокрема в карбуванні монети, до якого

     вдавалися його попередники. Польські та московські інформатори повідомляли

     про влаштування Дорошенком двох «минз» в Торговиці та Лисянці та випуск

     ними грошей613. До цього кроку спонукав дефіцит грошової маси від якого

     потерпала економіка Гетьманщини, а також Речі Посполитої і Московської

     держави, грошовими знаками яких послуговувалися в Україні. Це спонукало

     Гетьманщину до власної емісійної політики, найбільш простою і вже

     апробованою формою якої був випуск імітацій монет найбільш поширених

     номіналів. Аналіз і систематизація нумізматичного матеріалу, проведені

     В.Нечитайлом та А.Бойко-Гагаріним, засвідчили, що гетьманська монетарня

     могла карбувати з низькопробного срібла соліди, півтораки і шостаки Яна ІІ

     Казимира 614.

     Проблеми з фінансуванням і постачанням війська ставали чимдалі

     важчими в умовах тристороннього протистояння Дорошенка із Річчю

     Посполитою та лівобережним гетьманатом, підтримуваним Московією. В жовтні

      

     612 НБУВ.ІР. — Ф.ІІ. — Спр.15422. - Арк.103-104.

     613 Шугаєвський В. Чи була на Україні в XVII ст. власна монета //Записки Українського наукового товариства в Києві Історичної секції ВУАН. — К., 1926. — Т.21. — С. 114-116.

     614 Бойко-Гагарин А. Фальшивомонетничество в Центральной и Восточной Европе в эпоху Средневековья и раннего Нового времени. — К., 2017); Нечитайло В. Українські монети Визвольної війни періоду 1648- 1654 рр. та монети Петра Дорошенка періоду 1665-1676 рр. //Грошовий обіг і банківська справа в Україні: минуле та сучасність. Збірник наукових праць. - Львів, 2005. — С. 224-225.

     221

     1672 р. гетьман Собеський доносив у Варшаву, про бунт сердюків, який виник,

     очевидно, через несплату жалування: осінньо-зимовий період був часом, коли

     найманці отримували річний жолд і розташовувалися на «лежі»615. Користуючись

     із важкої політичної та фінансової ситуації Дорошенка, найманців починає

     зманювати до себе на службу його конкурент і супротивник І.Самойлович.

     Спеціальний пункт Переяславських статей 1674 р. гарантував правобережній

     старшині збереження її звань і посадових привілеїв, котрими вона володіла до

     цього. Першими, хто відгукнувся на пропозицію гетьмана, були командири

     найманих загонів М.Ханенка, які перейшли на Лівобережжя, ймовірно, відразу ж

     після зречення булави своїм патроном616. Зазиваючи до себе на службу сердюків

     Дорошенка, Самойлович ставив їм у приклад “иные компанеи пехотные полки”,

     які “не без хлеба и достойного призрения при нас живут” 617. Навесні 1675 р. на

     Лівобережжя прибула сердюцька компанія Ф.Мовчана, котра перед цим служила

     Дорошенку 618. На початок 1676 р. практично всі сердюцькі та надвірні хоругви

     Дорошенка опинилися під реґіментом Самойловича.

     Гетьманування П.Дорошенка кардинально змінило модель найманого

     війська, перевівши її у військово-технічному плані із західноєвропейських рейок

     на питомо козацьку організаційну та кадрову основу. Це не лише здешевило її,

     але й зробило релевантною по відношенню до решти гетьманського війська, в

     першу чергу, козацького ополчення. З точки зору озброєння і тактики, найманці

     майже нічим не відрізнялися від решти козацьких полків, але завдяки

     державному фінансуванню, кращому рівню організації й управління, в плані

     боєздатності стояли значно вище. В своїй основі найманий корпус відтепер

     складався з сердюцької піхоти козацького типу, озброєної мушкетами, й легкої

     кінноти, придатної для степової рейдової війни, розвідки та охорони кордонів.

      

     615 Аcta historica res gestas. - Vol.II, Cz.1. – S. 710.

     616 Акты ЮЗР. — Т.13. — С. 177.

     617 РГАДА. — Ф.229. — Оп.2. — Д. 42. - Лл. 422 об. – 423; Акты ЮЗР. — Т.12. — С. 589.

     618 РГАДА. — Ф. 229. — Оп.2. — Д. 42. - Лл.386 об. – 391 об.

     222

     Створені ним війська були частково успадковані його конкурентом

     лівобережним гетьманом Самойловичем. Лівобережні гетьмани не лише

     успадкували цінний мілітарний ресурс, але й перейняли модель організації та

     забезпечення найманого війська, що лишалася незмінною аж до першої чверті

     XVIII ст.

      

     4.3. Охотницьке (наймане) військо лівобережних гетьманів 1669 — 1726 рр.

      

     Поступова стабілізація воєнно-політичної ситуації в Лівобережній Гетьманщині,

     яка завдячувала укладенню між старшиною й Москвою пакту про взаємний

     ненапад і збереження автономії, переніс центр політичного життя з Чигирина до

     Батурина. Багато в чому ця стабілізація завдячувала спробам лівобережних

     гетьманів зміцнити свою владу шляхом опертя на професійне наймане військо.

     Початок його офіційному існуванню, як окремої інституції, було покладено

     старшинською радою в Глухові, при обранні на гетьманство Д.Ігнатовича. 3

     березня 1669 р. старшинська рада затвердила нову редакцію українсько-

     московських договірних статей, 22-й пункт яких приписував сформувати

     окремий полк з 1000 вояків і сплачувати їм жалування 619. Таким чином,

     Глухівські постанови вперше впровадили затяжне військо, як постійну складову

     гетьманської армії, відділивши найману військову службу від поземельної

     військової служби козацтва. Очевидно, затяжні відділи в Ігнатовича існували ще

     до його обрання на гетьманство й саме їм він значною мірою завдячував

     отриманням булави в 1668 р.620. Уже в травні 1669 р. члени козацького

     посольства розповідали в Москві, що “послал де гетман казаков охотников

     конных с 1000, да пеших с 2000 человек и болши, под Ромен”, а ще один кінний

      

     619 Источники малороссийской истории. — Ч.1. — С. 226; ПСЗ. — Т.1. — С. 782-783.

     620 Літопис Самовидця. — С. 106.

     223

     полк, чисельність якого невідома, діяв на північно-західних кордонах

     Гетьманщини. Навіть припустивши, що він нараховував від 500 до 1000 чоловік,

     можемо припустити, що загальна кількість найманців у 1669 р. становила 3 500 –

     4 000 чоловік.621

     Ще більшої чисельності охотницьке військо досягло за правління

     І.Самойловича та І.Мазепи. Попри те, що після перевороту 1672 р., який скинув

     Ігнатовича й настановив на його місце Самойловича, старшина домоглася

     законодавчої заборони найманих полків, їх не лише не було ліквідовано, але й

     організовано нові. Кількість затяжних полків істотно зросла також внаслідок

     масових переходів козаків і найманців Дорошенка на Лівобережжя. В 1677-1678

     рр. Самойлович, інформуючи царського резидента Василя Тяпкіна про воєнні

     приготування, згадував про перебування в його армії сердюків, “которых ныне

     будет 4 тысячи, кроме конницы, и тех тысячи с 2” 622.

     Охотницьке військо Мазепи, котре в повному складі перейшло під його

     контроль після скинення з гетьманства Самойловича, у 1687-1688 рр.

     нараховувало 3 компанійських (І.Новицького, Г.Пашковського, М.Кузьмовича)

     та 4 сердюцьких (С.Яворського, Г.Василевича, Я.Андрієвича й

     П.Кожуховського) полки 623. В наступні два десятиліття їх стало ще більше й в

     подіях 1708-1709 рр. документи фіксують участь щонайменше 10 найманих

     полків: компанійські – Ґ.Ґалагана, Ю.Кожуховського, А.Танського, А.Малами,

     Ф.Степановича, сердюцькі – Я.Покотила, Г.Бурляя, М.Самойловича, Д.Чечеля та

     Дениса (Синиці?) 624. Цей перелік підтверджуються хронологічно пізнішою

     довідкою, підготованою козацькою старшиною для Малоросійської колегії в

     серпні 1722 р., у якій зазначено, що “сердюков за бивших гетманов для службы

      

     621 Акты ЮЗР. — Т.8. — С. 202, 205.

     622 Там само. — С. 40-41, 527, 592-593.

     623 Листи Івана Мазепи. — К., 2002. — Т.1. — С. 122-123, 146.

     624 Крман Д. Подорожній щоденник (Itinerarium 1708-1709). — К., 1999. — С. 36.

     224

     государевой било пять полков, компанейцов також пять полков”625. Беручи до

     уваги середню чисельність сердюцьких полків у 800 чоловік, а компанійських у

     500 чоловік, отримуємо сумарну кількість всього найманого війська від 6 500 до

     7 500 жовнірів626.

     Ще до моменту свого об’єднання в окреме військо, затяжні полки мали

     поділ за родами війська – піхоту (сердюцькі полки або охочепіхотні) й кінноту

     (компанійські або охочекомонні). Кількісне співвідношення між ними протягом

     останньої чверті XVII ст. не зазнавало суттєвих змін, весь час складаючись на

     користь піхоти. При обороні Чигирина в 1677 р. в гетьманській армії було 7

     охотних полків, з яких 2 – компанійські (28,5%), 5 – сердюцькі (71,5%).

     Наступного року чисельність кінноти дещо зросла, втім не змінивши загальної

     пропорції627. Таким чином, піхота залишалася в більшості, складаючи від 60 до

     80% загальної кількості найманців і утворювала основу війська.

     Спеціальних штатів в організації охотницького війська не існувало.

     Найвищою тактичною й адміністративно-господарською одиницею в ньому

     виступав полк про склад і структуру якого ми можемо судити, головне, з

     нечисленних реєстрів і присяжних списках 1676 та 1682 рр. 628. Загальна

     чисельність полку могла бути різною і здебільшого залежала від справності

     поточного доукомплектування. У відповідях на пункти, надіслані з

     Малоросійської колегії у серпні 1722 р., українська старшина зазначала, що

     охотницькі полки були “един против другого комплектом неравни…, однак ниже

      

     625 НБУВ.ІР. — Ф.І. - Спр.55585 (Лаз 41 5). - Арк. 13.

     626 Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 142-143.

     627 Акты ЮЗР. — Т.13. — С. 40-41, 527, 592-593.

     628 РГАДА. — Ф.229. — Оп.2. — Д.42. - Лл.317, 361 об., 362; д.54. — Лл.274-280 об., 642-643, 648-648 об., 650-650 об., 654-654 об., 657-664 об.; Модзалевский В. К истории компанейских полков //Труды Черниговской губернской ученой архивной комиссии. — Чернигов, 1915. — Вып.11. — С. 180 – 183; Сокирко О. Присяжні книги Війська Запорізького 1676 та 1682 років //Записки Наукового товариства ім.Т.Шевченка. — Львів, 2008. — Т.256. — С. 561-574.

     225

     шестисотного числа козаков в оних небило”629. Різниця в чисельності залежала не

     тільки від роду війська, але й браку стабільних джерел поповнення й відсутністю

     штатів. На кількісний склад полку істотно впливали два чинники: бойові втрати

     й рівень дезертирства. Ще одним фактором, що впливав на некомплектність

     охотницьких полків, було дизертирство. На рубежі XVII – XVIIІ ст. втечі з

     війська можна розглядати як своєрідну данину “духу вольності” в середовищі

     найманців, котрі звикли міняти місце служби, переходячи цілими “ватагами” з

     одного боку Дніпра на інший 630. Іншу групу причин складали незадовільні умови

     служби – затримки жалування, голодування під час походів тощо. За

     інформацією полковника Чечеля, і без того “малий компут войска” Таванської

     фортеці, блокованої татарами взимку 1696-1697 рр., весь час зменшувався через

     зимову негоду й нестачу продовольства631. Незвичність театру воєнних дій,

     вороже ставлення місцевого населення і важкі умови служби далися взнаки в

     ході кампаній в Лівонії та Малопольщі 1701-1707 рр. 632.

     В тому, що постійне наймане військо стали надійним інструментом в

     справі зміцнення гетьманської влади не останню роль грало вироблення

     алгоритму стосунків між володарями булави та найманими полковниками.

     Командири найманих полків завжди розглядалися гетьманами, як найближча і

     найнадійніша опора їхнього правління. Ця категорія старшин

     підпорядковувалася лише гетьману, призначалися й звільнялися його наказами,

     діставала грошове жалування, земельні маєтності й щедрі подарунки. Формально

     статус охотницьких полковників був нижчим від полковників (городових)

     реєстрових полків633. За своїми фінансовими й владними можливостями наймані

     полковники не могли конкурувати з козацькими. Попри це, саме охотницькі

     полковники в якості безпосередніх речників гетьманської політики мали

      

     629 НБУВ.ІР. — Ф.І. - Спр.55585 (Лаз 41 5). - Арк.13.

     630 Дополнения к актам историческим. — СПб., 1869. — Т.11. — С. 76.

     631 РГАДА. — Ф.124. — Оп.3. — Д.1089. - Лл. 1-1 об.; д.1063. - Л.1.

     632 ПСЗ. — Т.4. — С. 183-184.

     633 Акты ЮЗР. — Т.13. — С. 739.

     226

     особливий статус, який прирівнював їх до інших спільнот, що перебували у

     вищій юрисдикції й користувалися протекцією гетьманів. Належність до

     гетьманського табору, й безпосередня участь в двірцевій партії гарантувала їм

     окрім гетьманського заступництва ще й добрі кар’єрні можливості, земельні

     надання й вигідні шлюбні союзи. В обмін на вірну службу, гетьман ставав

     протектором і оборонцем своїх слуг: щедро роздавав гроші та землі, переводив

     найманих офіцерів на більш почесні й доходні посади в козацькій адміністрації,

     залагоджував сімейні справи, опікувався кар’єрою та шлюбами дітей 634. Це

     викликало негативну реакцію козацької верхівки, котра відчуваючи загроженість

     своїм політичним і воєнним прерогативам, всіляко прагнула скорочення

     найманих полків і не бажала миритися зі збільшенням ролі найманих старшин.

     Відколи гетьмани оцінили всі переваги найманих військ, між ними

     розпочалися запеклі змагання не тільки за досвідчених і надійних командирів,

     але й вербунок найманих вояків. Так, після прийняття московської протекції та

     розриву із Дорошенком, Многогрішний втратив частину найманців і охотників,

     котрих йому надіслав правобережний гетьман: «те де присылные Дорошенковы

     люди из полку разбежались, а иные при нем остались». Уже за якийсь час

     Дорошенко писав до нього: «частократне мне жены тех людей, которые у вашей

     милости в охотных полках зостают, добивают челом, чтоб до вашей милости

     писал о уволнении их... понеже с нашие стороны волный путь всякому, тогда

     пусть из вашие стороны чтоб не были задержаны»635. “Охотники” прибували на

     Лівобережжя з буферних зон — запорозьких степових вольностей, подільського

     прикордоння й т.ін. Восени 1675 р. Самойлович прийняв на службу полковника

     А.Черкеса при якому було “охочих людей казаков и Волохов и Поляков с восмь

     сот человек”, котрі походили з Поділля 636. Іншим ресурсом, котрий протягом

     кінця XVII — початку XVIII ст. стабільно поповнював лави найманців стали

      

     634 Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 159-160.

     635 Акты ЮЗР. — Т.9. — С. 455.

     636 Акты ЮЗР. — Т.12. — С. 4.

     227

     козацькі формування Правобережної України637. Особливо ця практика

     поширилася після Віденської битви 1683 р., коли воєнна активність османів

     пішла на спад і коронний уряд перестав регулярно платити козакам

     правобережного гетьмана А.Могили 638.

     Поповнення правобережними козаками охотницького війська тривало й

     надалі, коли армія гетьмана І.Мазепи утримувала контроль над Правобережжям

     в ході Північної війни. В універсалі Мазепи з жовтня 1704 р. навіть згадувався

     цілий сердюцький полк, набраний “з палієвої вольниці” 639. В цей же час

     відновилася практика найму на гетьманську службу запорозьких відділів 640.

     Перші підрозділи кінних запорозьких “охотників” згадуються в кампаніях 1701-

     1702 рр., а в 1706 р. Мазепа радився з канцлером Головкіним на предмет

     прийняття на службу відділу Ґ.Ґалагана, котрий в подальшому був перетворений

     на однойменний компанійський полк641.

     Приплив найманців-волонтерів істотно скоротився в післямазепинський

     період, коли гетьманську армію було поставлено під ретельний контроль

     московської влади і наймані полки фактично не поповнювалися. 1710 р. аби хоч

     якось зміцнити їх напередодні наступу військ П.Орлика та кримського хана,

     російський уряд погодився на доукомплектування компанійських полків 642.

      

     637 Чухліб Т. Фінансування Війська Запорозького урядами Речі Посполитої та Ватикану в останні чверті ХVІІ ст. //Український історичний збірник. — К., 2002. — Вип.4. — С. 151-167.

     638 Його ж. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663-1713). — К., 2004. — С. 192-193.

     639 Научно-исторический архив Санкт-Петербургского института истории

     Российской академии наук. — Ф.238. — Оп.2. — Карт.130. — Д.74. — Л.2; Сокирко О. “Палієва держава” і сердюки в невідомому універсалі Івана Мазепи 1704 року //Іван Мазепа і мазепинці: Історія та культура України останньої третини XVII — початку XVIII ст.: Науковий збірник. — Львів, 2011. — С. 48-58.

     640 Листи Івана Мазепи. — К., 2010. — Т.2. — С. 636.

     641 РГАДА. — Ф.124. — Оп.3. — Д.1517. — Лл.1-1 об.; д.1518. — Л.2; Эварницкий Д. Источники для истории запорожских казаков. — Владимир.. 1903. — С. 980, 982-983.

     642 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.1917. - Арк.1.

     228

     Надалі вербунки проводилася лише після імператорського дозволу й проходили

     під наглядом київського генерал-губернатора або російських офіцерів. Всі

     затвердження новобранців у компутах також набували чинності після царського

     схвалення, причому полковникам не дозволялося доукомплектовувати свої

     частини без дозволу вищих інстанцій 643. Аби до них не потрапляли політично

     неблагонадійні елементи, спеціальний царський указ 1717 р. забороняв

     Скоропадському писати в сердюки запорожців.644 Все це унеможливлювало

     стабільне поповнення найманих частин, призвівши до стагнації й поступового

     зменшення їхньої чисельності.

     Збільшення кількості найманих полків і формування на їх основі окремого

     війська не могло обійтися без істотних зрушень в сфері їх фінансового й

     матеріального забезпечення. Обсяг регулярних витрат на утримання

     компанійських і сердюцьких частин був значним, хоча точно виміряти його

     масштаби через брак документів наразі неможливо. Це спонукало гетьманів

     Самойловича і Мазепу, автократичне правління яких значною мірою завдячувало

     підтримці найманої армії та її офіцерів, до пошуку оптимальної економічної

     моделі, що збалансувала б видаткову й прибуткову частини військового

     бюджету. Оглядаючи заходи гетьманів у фінансовій сфері, ми зазначали, що

     головну ставку в цій справі було зроблено на систему оренд податків від

     найбільш прибуткових промислів (винокуріння та шинкування, виробництво

     тютюну й дьогтю) й мит (індукти та евекти). Ця модель давала можливість

     відносно швидко отримати великі готівкові кошти, котрі йшли на грошове

     жалування найманців (жолд), а також екстраординарні винагороди, закупівлю

     зброї, боєприпасів та одягу. Дефіцит готівки намагалися покрити також шляхом

     поновлення монетної емісії. Однак, на відміну від попередніх реґіментарів,

     гетьман Самойлович вдався до спроби проведення грошової реформи, котра

      

     643 НБУВ.ІР. — Ф.І. — Спр.54482. - Арк.310 зв.; ЦДІАК України. — Ф.53. — Оп.2. — Спр.297. - Арк.2-3; спр.656. - Арк.2.

     644 НБУВ.ІР. — Ф.VIII. - Спр.229 (97 VI). - Арк.107-108.

     229

     передувала випуску нової монети (т.зв. «сєвських чехів»)645. Втім, через те, що

     справа карбування монет і технічна організація процесу тепер були в руках

     московської корони, а не самого гетьмана, проект випуску нових чехів

     кількаразово відкладався й, зрештою, розпочавшися в 1686 р. протривав недовго,

     так і не спричинивши очікуваного покращення фінансової ситуації 646.

     Гетьман Мазепа, намагаючись стабілізувати фінансування воєнних витрат,

     вдався до більш гнучкої системи поповнення бюджету. Оренди податків, спершу

     скасовані Коломацькими статтями 1687 р., згодом поновилися, але вже в статусі

     тимчасового фіскального інституту. Аби уникнути соціального невдоволення та

     напруженості замість них періодично запроваджувалися шинкові збори647. Якщо

     вірити свідченням старшин в ході Бендерській комісії, прибутки скарбу від оренд

     сягнули 180 000 золотих, а від індукти й евекти — 60 000 золотих, щоправда, це

     кардинально не покращувало фінансування найманого війська та інших воєнних

     потреб, яке лишалося дефіцитним 648. Однак, попри всі зусилля гетьманської

     влади, грошове утримання найманців у цей час не зросло, залишаючись вельми

     скромним. Річне жалування жовніра наприкінці XVII ст. в середньому складало

     близько 60 золотих, часом, разом із екстреними виплатами, сягаючи 100

     золотих649. Скарб рідко коли міг дозволити додаткові “грошові дачі”, які

     здебільшого припадали на періоди особливо важких воєнних кампаній, коли

     гетьманам залежало від настроїв найманців і вони не скупилися на гроші. Але

     645 Шуст Р. Нумізматика: історія грошового обігу та монетної справи в Україні. — К., 2009. — С. 173-177.

     646 Алмазов А. Политический портрет украинского гетмана Ивана Самойловича в контексте русско-украинских отношений (1672-1687 гг.). — С. 83-85; Петровський М. До історії путивельських «чехів» //Науковий збірник за рік 1928: Записки Українського наукового товариства в Київі (тепер Історичної секції Всеукраїнської Академії наук). — К., 1928. — Т.XXVII. — С. 67-70.

     647 Таирова-Яковлева Т. К вопросу о внутренней политике Ивана Мазепы //Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха: Збірник наукових праць. — К., 2008. — С. 74-79.

     648 Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи //Мазепа: Збірник. — Варшава, 1930. — Т.1. — С. 120.

     649 Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 174.

     230

     так чи інакше, жалування, навіть підвищеного обсягу, аж ніяк не могло бути

     джерелом накопичення статків, покриваючи щоденні потреби вояків650. Таким

     чином, жолд заледве міг покрити поточне утримання найманого вояка, що було

     далеким від задовільного.

     Фінансова ситуація істотно погіршилася протягом перших років Північної

     війни, набувши мало не катастрофічного характеру в 1708-1711 рр. Восени 1709

     р., коли в Бендерах відбувався поділ решток військового скарбу, старшини

     свідчили, що жолд компанійцям і сердюкам не сплачувався протягом 18

     місяців651. В 1709 р. ставка річного жалування компанійця знизилася до 8

     золотих, що надзвичайно знизило боєздатність охотницьких полків, які

     залишилися на боці Скоропадського й навіть були “отставлены” від бойових

     дій652. 1716 р. жалування знов зросло до 15 золотих на рік, але не могло

     покривати бодай елементарних потреб, що вочевидь, опосередковано свідчило

     про те, що забезпечення війська трималося переважно на натуральних

     виплатах653.

     Ця ситуація аж ніяк не була унікальною й не являла собою

     безпосереднього наслідку недосконалості фінансової системи Гетьманщини.

     Радше тут ми бачимо цілий комплекс проблем, із якими повсюдно зіткнулися

     державні бюджети тих країн, що бажали мати в своєму розпорядженні постійні

     професійні війська. Війна, котра в деяких випадках могла тимчасово зменшити

     фінансовий тягар, годуючи армію трофеями й реквізиціями з ворожих територій,

     в інших випадках могла перетворитися на економічний колапс, через параліч

     торгівлі й спустошення сільських місцевостей, наслідком яких ставали

     припинення податкових надходжень і господарська руїна 654. Порятунком від

      

     650 Там само. — С. 178-179.

     651 Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи. — С. 121.

     652 Источники малороссийской истории. — Т.2. — С. 235.

     653 НБУВ.ІР. — Ф.VIII. — Спр.1820. - Арк. 126 зв.; спр.1840. - Арк. 195.

     654 Glete J. War and the State in Early Modern Europe: Spain, the Dutch Republic and Sweden as Fiscal-Military States, 1500-1660. - Routledge, 2002. — P. 213-217; Parker G.

     231

     бідності для жовнірів, особливо у мирний час, коли не було можливості

     живитися трофеями чи реквізиціями, ставало заняття промислами чи ремеслами

     655 .

      

     В умовах фінансової недостатності військового скарбу, значна удільна вага

     в утриманні найманців припадала на натуральні поставки й грошові виплати за

     рахунок місцевих ресурсів. Лівобережні гетьмани практично повністю

     скопіювали систему леж і стаційних повинностей, котрі дісталися їм в спадок

     разом із найманими формуваннями Дорошенка. Наприкінці XVII ст. “стації” в

     Гетьманщині мали форму натуральних зборів з податного населення (переважно

     посполитих, хоча іноді стація могла стягуватися з козацьких підсусідків і

     монастирських селян), що декілька разів на рік збирався козацькими урядниками

     в тих регіонах, де на постоях перебували охотницькі полки656. Стація могла

     стягуватися як продуктами, так і одягом, а в деяких випадках фуражом, возами та

     інженерним реманентом. В останніх десятиліттях XVII ст. розміри стацій

     починають унормовуватися з розрахунку на кількість найманих жовнірів та

     старшин, котрі перебували на постої657. Окрім цього, Генеральна військова

     канцелярія щорічно видавала “кормові устави” 658 — переліки продуктових і

     фуражних поставок для утримання компанійців і сердюків (швидше за все, вони

     була кальками з аналогічних устав, запроваджених в коронному й литовському

      

     The Military Revolution: Military Innovation and the Rise of the West, 1500-1800. - Cambridge University Press, 1996. — P. 61-81.

     655 НБУВ.ІР. — Ф.ІІ. - Спр.14326, 14345, 14334; РГАДА. — Ф.124. — Оп.3. — Д.1089. - Л. 1; д. 1220. — Л.1.

     656 Шамрай Г. Стація в лівобережних містах XVII віку //Науковий збірник за рік 1927: Записки Українського наукового товариства в Київі (тепер Історичної секції Всеукраїнської Академії наук). — К., 1927. — Т. XXІV. — С. 39-43; Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 182-184.

     657 Батуринский архив и другие документы по истории Украинского гетманства 1690-1709 гг. — Спб., 2014. — С. 243.

     658 НБУВ.ІР. — Ф.ІІ. - Спр.14216, 14230, 14583; Стороженки. Фамильный архив. — К., 1908. — Т.6. — С. 158.

     232

     війську на початку XVII ст.), відповідно до яких мали стягуватися стаційні

     повинності.

     Особливим видом натурального постачання була “барва” — однотипний

     одяг певного кольору, котрий отримували охочепіхотні полки. В Лівобережній

     Гетьманщині барва з’явилася як данина звичаю, поширеному в сердюцьких

     полках Дорошенка, більшість яких в 70-х рр. XVII ст. перейшла на службу до

     Самойловича659. Одноликість, вбраних у барву сердюцьких полків, “кои служили

     во время походов при гетмане” 660 виглядала ефектніше, аніж строкато вбране

     реєстрове козацтво661.

     Однією з найважливіших повинностей для утримання найманого війська

     була квартирна. Розміщуючи сердюків і компанійців на постої (лежі) в

     селянських, а часом навіть і козацьких домогосподарствах, влада не тільки

     вирішувала проблему розквартирування постійних військ, але й їхнього

     утримання 662. Жовнірські постої мали для гетьманської влади ще й додаткову

     функцію, якою був контроль і нагляд за місцевими урядниками й ширше —

     регіональними елітами. Так, в 1676 р., після усунення з уряду стародубського

     полковника П.Рославця, на вакантний уряд мали бути проведені вибори нового

     полковника, фаворитом яких став гетьманський ставленик Т.Алексієвич. В липні,

     напередодні елекції на Стародубщині було розташовано на квартири

     компанійський полк, що перед тим стаціонував біля Чернігова, а його командир

     Новицький отримав від Самойловича наказ пильно стежити за перебігом і

     результатом виборів 663. Самойлович, який мав погані стосунки з чернігівським

     архієпископом Лазарем (Барановичем), прагнучи усунути його від керівництва

      

     659 Там само. — С. 203-223.

     660 ЦДІАК України. — Ф.53. — Оп.2. — Спр.647. - Арк.8.

     661 Сокирко О. На варті булави. Надвірні війська українських гетьманів середини XVII — другої половини XVIIІ ст. — С. 76-89.

     662 Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С.182-183.

     663 АЗР. — Т.5. — С. 137.

     233

     Київською митрополією, часто дозволяв найманцям ставати на постої та

     “вибирати борошна” в архімандричих селах Чернігівської єпархії664.

     Охотницькі полки відігравали важливу роль у війнах, в які було втягнено

     Гетьманщину наприкінці XVII — на початку XVIII ст. 665. Найбільшими з них

     стали війни з Османською імперією та Кримським ханатом 1676-1681 та 1686-

     1700 рр., котрі продемонстрували ефективність найманого війська й фактично

     зробили його бойовим кістяком гетьманської армії. Озброєння й тактика

     сердюків і компанійців мала чимало спільного із козацькими аналогами.

     Сердюки були піхотою, озброєною шаблями та важкими мушкетами, навченою

     вести бій в рухомому таборі й поза ним. Компанійці являли собою легку кінноту,

     озброєну шаблями, легкими ручницями та бандолетами; якась частина

     товариства наприкінці XVII ст. ще мала легкі кавалерійські списи, а також

     сагайдаки з луками й стрілами. Головною функцією цієї легкої кінноти була

     розвідка та бойовий супровід, переслідування противника, а також атакування

     під прикриттям рухомих таборів, які захищали піхота й артилерія. Бойові якості

     охотницьких полків вирізняв кращий вишкіл і злагодженість дій, аніж в

     реєстрових козаків, а також відносно одноманітний характер озброєння 666.

     Зрештою, чи не останньою сторінкою в бойовому літописі сердюків стала мужня

     оборона ними Батурина від московських військ у листопаді 1708 р. 667.

     Незамінними були також бойові якості сердюків і при штурмі ворожих фортець;

     тут вони відзначилися у взятті турецьких фортець у пониззі Дніпра в 1695 р. та

     664 Там само.

     665 Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття. — Дніпропетровськ, 2003; Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 236-249.

     666 Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття. — С. 250-318; Кочегаров К. Потери Войска Запорожского в Чигиринской кампании 1678 г. //Единорог: Материалы по военной истории Восточной Европы эпохи Средних веков и Раннего Нового времени. — М., 2011. — Вып.2. — С. 348-431; Мицик Ю. Чигирин — гетьманська столиця. — С. 230-287; Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 228-243.

     667 Сокирко О. Сердюцькі полки батуринської залоги 1708 р. //Батуринська

     старовина. — Чернігів, 2009. — С. 158–169.

     234

     Азова у 1696 р.668. Поряд із цим, наймані полки активно діяли й в складі польових

     армій протягом Кримських походів 1687 та 1689 рр.669. Вершиною бойового

     застосування охотницьких полків стала серія рейдів гетьманських військ на

     турецькі фортеці в пониззі Дніпра, Дністра й Бугу наприкінці 80-х — на початку

     90-х рр. XVII ст. Тут сердюки й компанійці діяли спільно з реєстровими

     полками, складаючи відділи від 2 000 до 5 000 вояків із 3-5 гарматами670. Тактика

     рейду полягала в швидкому нападі на фортецю в якому частина відділу

     відволікала на себе сили ворожого гарнізону, заманюючи його в засідку, а решта

     в той самий час нападала на посад і, за сприятливих обставин, захоплювала

     цитадель.

     Втім, Північна війна і новий противник в особі шведської армії

     кардинальним чином змінили стан боєздатності гетьманського найманого

     війська, як і всієї військово-політичної системи Гетьманщини. Проблеми, котрі з

     часом набули системного характеру й неабияк підірвали стан боєздатності

     найманих полків почалися із забезпечення. Відірваність військ гетьманського

     реґіменту від своїх домівок і баз постачання, загалом неефективна й громіздка

     система доставлення продовольства й амуніції, евакуація поранених і хворих, на

     великих відстанях дуже швидко почала давати збої й зрештою призвела до

     повної дисфункції постачання. При цьому, Петро І достатньо тверезо оцінював

     бойові якості професійного війська, котре імпонувало йому більше від козаків,

     повсякчас просячи Мазепи присилати до армії саме охотницькі частини. Іншою

      

     668 Дядиченко В. Участь українських козацьких полків у азово-дніпровських походах 1695-1696 рр. //Наукові записки Інституту історії України АН УРСР. — К., 1952. — Т.4. — С. 160-180; Игнатьева А. К вопросу о потерях украинских казаков Ивана Мазепы во время осады и штурма турецкой корепости Казикермен в 1695 г. //Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. — Спб., 2010. — Вып.1. — С. 213-223; Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 247-248.

     669 Заруба В. Українське козацьке військо. — С. 339-364; Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 238-242.

     670 Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 243-247; Чухліб Т. Іван Мазепа як полководець: військові походи до Хаджибею, Північного Причорномор’я та Криму у 1687 – 1699 рр. // Чорноморська минувшина. — 2015. — Вип.10. — С. 3-16.

     235

     проблемою забезпечення стали фінансові труднощі скарбу, котрий був неготовий

     до великих і частих екстраординарних воєнних виплат. Все це призвело до того,

     що охотницькі полки зменшувалися від браку поповнення й дезертирства. Тим

     часом інтенсивність бойових дій зростала й виявилося, що найманцям

     протистоїть не звичний для них противник (турки й татари), а регулярна армія,

     привчена воювати за більш ефективними стандартами. Втрати від зіткнень зі

     шведами, здебільшого програні гетьманськими військами, стали ще одним

     фактором, котрий спричинився до поступового зниження боєздатності найманих

     відділів. Попри кілька спроб провести “затяги” для поповнення вибулих

     жовнірів, а також акордні виплати грошового заохочення, вони не могли

     істотним чином виправити ситуації. Наслідком цього було те, що в критичній

     ситуації осені 1708 р. Мазепа, піднімаючи антимосковське повстання, не зміг

     спертися на наймане військо 671.

     Поразка антимосковського виступу Мазепи мала нищівні наслідки як для

     тих найманців, котрі пішли за ним, так і ті, що лишилися в таборі новообраного

     гетьмана Скоропадського. Частина їх була знищена в ході бойових дій 1708-1709

     рр., частина опинилася у вигнанні. Відносну організаційну єдність зберегли лише

     ті полки, котрі присягнули на вірність Петру I й Скоропадському, але й їхня доля

     була сумною. З 10 колишніх полків залишилося 4: 1 сердюцький та 3

     компанійських672. Хоча компанійці й брали участь в складі військ

     Скоропадського в кампаніях 1710-1711 р. проти татар і військ гетьмана Орлика,

     їх стан дедалі погіршувався.

     Царський указ від 16 квітня 1722 р., який, розширив повноваження

     Малоросійської колегії в адміністративних і фінансових справах, дозволив її

     керівництву зноситися з полковою владою й видавати їй розпорядження,

     оминаючи гетьманське правління673. Ліквідація інституційно незалежної

      

     671 Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С.107-113.

     672 НБУВ.ІР. — Ф.І. - Спр.55585 (Лаз 41 5). - Арк.13.

     673 ЦДІАК України. — Ф.53. — Оп.2. — Спр.73. - Арк.3 зв.- 4зв.

     236

     центральної влади, яка стала доконаним фактом, відтепер відчутно змінила

     статус найманих полків у військово-політичній системі Гетьманщини. Тоді ж

     було реорганізовано розкладку податків і управління фінансами, в результаті

     чого гетьманське правління втратило одноосібний контроль над забезпеченням

     найманих частин.674

     В новій війні із Персією, яка розпочалася в 1723 р. й у якій мали бути

     задіяні війська гетьманського регіменту, Петербург, вже не розглядав наймані

     полки як важливий воєнний ресурс. За даними спеціального “ведения”,

     складеного Генеральною військовою канцелярією, напередодні реформи

     охотницького війська восени 1726 р., сердюцький полк Бурляя налічував 248,

     компанійський Тонконога – 277, Ковбаси – 100, Часника – 359 чоловік. 675 На

     жаль, точну чисельність залишків війська в цей час встановити важко. Докладні

     відомості щодо неї збереглися тільки для другої половини 20-х рр. XVIII ст.,

     коли російський уряд вдався до ретельного обрахунку жалування й стаційних

     виплат, готуючи поступове скорочення частин, за “которыми ныне службы

     никакой нет”. В березні 1726 р. майже одразу після рішення Верховної таємної

     ради про відновлення гетьманства, на її засіданнях розпочалося вивчення

     документів і відомостей про охотницькі й козацькі полки, надіслані свого часу

     президентом Малоросійської колегії С.Вельяміновим.676 Цілком можливо, що

     імперські сановники мали намір повернутися до задуму реформи 1723 р.,

     пов’язаної з реорганізацією козацьких полків на кшталт охотницьких, але

     кошторис, необхідний для цього виглядав для російської скарбниці непосильним.

     В умовах прогресуючої кризи фінансової системи й значних ускладнень у

     забезпеченні армії, Петербург не міг піти на розширення витратної частини

     бюджету, аби «підтягнути» до регулярних стандартів війська гетьманського

      

     674 Горобець В. Малоросійська колегія та фінансова реформа на Україні-Гетьманщині (1722-1727) //Середньовічна Україна. — К., 1994. — Вип.1. — С. 136-139.

     675 ЦДІАК України. — Ф.53. — Оп.2. — Спр.649. - Арк.14а, 15а зв., 22 зв, 27.

     676 Протоколы, журналы и указы Верховного тайного совета. 1726-1730 гг. — С. 153-154.

     237

     регіменту677. Перекладення ж цих видатків на плечі українського поспільства

     також не входило в плани Катерини І, яка, заграваючи з старшиною й козацтвом,

     планувала знизити обсяги податків і поборів з Гетьманщини.678

      

     Про відновлення найманого війська на користь посилення гетьманської

     влади не могло бути й мови, тому імперський уряд вирішив провести редукцію

     залишків охотницьких полків, скорочення видатків на які виглядало б ефектним

     жестом по відношенню до «малоросійських підданих». 14 липня 1726 р.

     імператриця підписала указ в “малоросійських справах”, в 5-му пункті якого

     військовим органам Сенату приписувалося “компанейских трех полков

     наличных людей скасовать в два полка… а сердюцкому полку, кои служили во

     время походов при гетмане не быть, понеже за ними н[ы]не в Малои России

     никакой службы нет”.679 Два охочекомонні полки, що лишилися після реформи,

     мали налічувати по 600 чоловік кожен, а “впредь, смотря по нужде учинить по

     1000 ч[е]л[о]в[е]к”. Поповнення полків новобраняцями й поточне

     доукомплектування указ велів здійснювати “из волных как то наперед сего

     чинилось”, а найманцям, які б не побажали продовжити службу, дозволялося

     вийти у відставку.680

     Безпосереднє керівництво редукційною формою покладалося на

     Малоросійську колегію, яка 4 жовтня 1726 р. розіслала полковим командирам

     розпорядження з’явитися на огляд під Глухів.681 За його результатами найбільш

     боєздатні й справно споряджені охотники залишалися на службі, а решта

     абшитувалася. Малоросійська колегія планувала некомплектний компанійський

     полк Андрія Ковбаси, що налічував всього 104 чол., злити з “Чужинним” полком

      

     677 Бескровный Л. Русская армия и флот в XVIIІ веке. — М., 1958. — С. 118-119.

     678 ЦДІАК України. — Ф.53. — Оп.2. — Спр.1024. - Арк.74 зв. – 75, 76 – 76 зв.; Протоколы, журналы и указы Верховного тайного совета. 1726-1730 гг. — С. 25.

     679 ЦДІАК України. — Ф.53. — Оп.2. — Спр.647. - Арк.7 зв. – 8; Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 120-122.

     680 ЦДІАК України. — Ф.53. — Оп.2. — Спр.647. - Арк.8.

     681 Там само. - Спр. 1024. - Арк. 21- 21 зв.

     238

     Григорія Тонконога, а призначений до розпуску сердюцький Гаврила Бурляя – з

     компанійським Карпа Часника, доукомплектувавши їх відповідно до

     призначених штатів.682 Полкові архіви й клейноди описувалися Генеральною

     військовою канцелярією та передавалися до Сенату. На середину листопада у

     двох переформованих компанійських полках залишилося 715 чоловік. 683

     Наслідки цієї реорганізації виявилися доленосними, фактично

     ліквідувавши наймане військо, як самостійну формацію. Внаслідок скасування

     останнього сердюцького полку в збройних силах Гетьманщини як рід війська

     ліквідовувалася наймана піхота, а власне охотницьке військо, у складі якого

     залишалися тільки кінні частини, втрачало свою структурно-функціональну

     цілісність. Таким чином, у військовому й організаційному відношенні

     найманство втратило самостійність, а охотницьке військо як окрема формація

     гетьманського реґіменту перестало існувати. Імперський уряд остаточно закріпив

     за собою управління найманцями, право визначати їх організацію, принципи

     комплектування, забезпечення та основні засади функціонування684.

      

     4.4. Компанійські полки в 1727-1764 рр.

     Після виснажливих Низових походів і скорочення охотницьких полків у

     1726 р., наймане військо фактично перестали існувати, як окрема формація

     гетьманського реґіменту. В травні 1728 р. новообраний гетьман Д.Апостол

     отримав з Петербургу т.зв. “Рішительні пункти”, що частково відновлювали

     суб’єктність козацької автономії. Зокрема, 6-й їх пункт стосувався

     компанійських полків: “милосердуя к народу Малороссийскому, для убежания

     им в сборах на платеж тех полков тягостей, ... иметь таких три полка, в которых

      

     682 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.19686. - Арк.10 зв. – 11; ф.53. — Оп.2. — Спр.649. - Арк.89, 92-93 зв.

     683 Там само. — Спр.19686. - Арк.1, 10; ф.53. — Оп.2. — Спр.649. - Арк.98.

     684 Сокирко О. Козацький Марс. — С.486-490.

     239

     быть по пяти сот человек”685. Справа створення нового полку зрушила з місця

     лише в ході російсько-турецької війни 1735-1739 рр. В лютому 1737 р. колишній

     член Міністерського правління бригадир А.Барятинський, котрий відав

     поповненням і забезпеченням армії Мініха, просив Петербург про термінове

     доукомплектування наявних компнаійських полків і формування ще одного 686.

     Однак, новий компанійський полк, командиром якого призначено Г.Часника,

     було однак утворено й укомплектовано лише в 1738-1739 рр.687.

      

     26 березня 1742 р. Генеральна військова канцелярія розпорядилася

     приймати до охочекомонних полків “казацких детей и братьев в службе

     находящихся, кои ту службу исправляют з грунтов своих под сотнями, також и

     посполитих людей охотников, кои грунтов не имеют и с места на место

     переходят, приказать в обявленние компанейские полки на убилие места

     набирать, также и ахотников, какие де по-прежнему в Малой России по

     обикновению били набирани” 688. Умови вербовки компанійців були пізніше

     уточнені ордером гетьмана Розумовського від 19 листопада 1750 р., яким

     приписувалося полки “укомплектовать ... из семьянистых козацких детей и

     братьев с нераздельных грунтов, и из охочих малороссиян, и из посполитых, кои,

     не имея грунтов, переходят с места на место; при том смотреть, чтоб оные от

     дватцати до тритцати пяти лет были, а не моложе и не старее, притом же были

     видные и постоянные, а не пьяницы”689.

     Формуляри компутів і табелів компанійських полків, на жаль, не фіксували

     соціальне походження компанійців, тому судити про нього можна лише з

      

     685 ПСЗ. — Т.8. — С. 77.

     686 ПСЗ. — Т.10. — С.128.

     687 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.6832. - Арк. 9; ф.64. — Оп.1. — Спр.808. - Арк.1а.

     688 ЦДІАК України. — Ф.64. — Оп.1. — Спр.986. - Арк. 1; Сокирко О. Козацький Марс. — С. 493-495.

     689 Экстракт Из указов, инструкций и учреждений… - С. 246.

     240

     відомостей про прийняття новобранців, котрі збереглися фрагментарно 690. Понад

     50% з них становили неосілі “люзаки”, котрі були одним з головних, хоч і не

     дуже стабільних, контингентів поповнення найманих полків ще з минулого

     століття. З іншого боку, вже на початку XVIII ст. почала формуватися стійка

     тенденція до спадкової служби компанійців, коли приналежність до полкового

     товариства й наслідування відповідного статусу передавалися від батька до сина

     або ж комусь із родичів по чоловічій лінії. Опосередковані данні свідчать про те,

     що такий механізм утвердився в незаможних і небагатодітних родинах. Так,

     наприклад, у проханні про абшит компанійця полку Павлова В.Саранчі від

     жовтня 1748 р. зазначалося, що в полку служать його сини Андрій і Микита,

     котрі жили в с.Богуславці Золотоноської сотні Переяславського полку “в едином

     дворѣ нераздѣлно”691. Компанієць цього ж полку М.Позняк, який просив у 1749

     р. звільнити від податей і постоїв “жилой свой домишко” в Срібрянській сотні

     Прилуцького полку, згадував, що жив там із покійним батьком і дядею, котрі

     служили в полку Часника692.

     Свої юридичні і економічні імунітети компанійці намагалися поширити не

     лише на себе, але й на своїх родичів 693. Місцеві влади, в свою чергу, намагалися

     не звільняти посполитих домогосподарів, котрі записалися в компанійці від

     повинностей. Стародубська полкова канцелярія в 1743 р. наказувала сотенним

     правлінням “вписавшихся в компанѣйци посполитихъ дворовъ и грунтовъ от

     нарядовъ и надлежащихъ в тѣхъ маетностяхъ платежей и общенароднихъ

     повинностей неуволнят ... якожъ оные в тѣ компанійские полки вписуются своей

     охотою и тамо ... получают жалованіе”694.

      

     690 ЦДІАК України. — Ф.269. — Оп.1. — Спр.2076. - Арк. 3-6.

     691 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.9518. - Арк. 7 зв.

     692 Там само. — Спр.9994. - Арк. 1-2зв.

     693 Сокирко О. Козацький Марс. — С.496-498.

     694 ЦДІАК України. — Ф.64. — Оп.1. — Спр.1017. - Арк. 2-2 зв.

     241

     Некомплектність охотницьких полків була хронічним явищем. 1751 р.

     гетьман К.Розумовський наказав проінспектувати стан компанійських полків й

     доукомплектувати кожен з них до штатної 500-ї чисельності. Генеральний осавул

     М.Скоропадський, якому було доручено опікування компанійцями, вимагав від

     місцевих влад, аби у охочекомонні полки скеровували “семьянистых” й осілих

     козацьких родичів, поведінка й служба яких була б пильнішою 695. Однак, як

     засвідчила наступна ревізія, ця спроба виявилася провальною: згідно іменної

     відомості 2-го компанійського полку станом на липень 1752 р. в ньому замість

     500 нараховувалося лише 262 козаки і старшини 696. Комплектування полків до

     штатної чисельності було нерегулярним і до нього вдавалися, як правило, перед

     воєнними виправами. Так, в жовтні 1757 р. було проведено терміновий набір

     волонтерів до Тисячного компанійського полку, котрий мав вирушити на

     Семирічну війну 697. Однак, новобранців вирішили лишити “при домах их” до

     наступного року, провівши вишкіл та обмундирування 698. Поспішаючи

     підготувати полк до дієвої армії, гетьманське правління навіть дозволило

     вербувати виборних козаків, котрі могли б “быть в оной (службі — О.С.) при

     исправлении от себе всем надобним, тоесть мундиром, лошаддю и воинским

     оружіем”699. Втім, серед козаків охочих вступити на службу й вирушити на війну,

     так і не виявилося700.

     Право номінування на уряди охотницьких полковників належало

     гетьманам, однак у XVIII ст. воно часто порушувалося по мірі посилення

     контролю російської влади в кадровій сфері, що було особливо помітно у

     періоди безгетман’я. Показовою є в цьому відношенні “пропозиція” генерала-

     аншефа Д.Кейта до Генеральної військової канцелярії про призначення на

      

     695 ЦДІАК України. — Ф.269. — Оп.1. — Спр.70. - Арк.5-5зв.

     696 Там само. — Спр.804. - Арк. 3-5.

     697 Там само. — Спр.2140. - Арк.1-2.

     698 Там само. — Спр.2628. - Арк.2.

     699 ЦДІАК України. — Ф.108. — Оп.2. — Спр.462. - Арк.1а зв.

     700 Там само. — Арк. 5-15 зв.

     242

     вакансії компанійських полковників Василя та Гната Часників у січні 1748 р. 701.

     Втручання в цю справу Кейта, колишнього намісника Міністерського правління,

     котрий на той час вже перебував у відставці, свідчить про поступове формування

     в середовищі спадкової охотницької старшини, до якої належали Часники,

     клієнтели російських можновладців. Не менш важливу роль при заміщенні

     старшинських урядів грали протекція і родинні зв’язки. Показовим прикладом є

     кра’єра А.Крижановського, який походив з вихрещених євреїв і був одним з

     найбільших відкупників індукти та евекти в Гетьманщині. Підприємливий та

     енергійний Крижановський зміг стати довіреною особою в голови

     Міністерського правління Кейта, отримавши завдяки його сприянню уряд

     глинського сотника в Лубенському полку. Ще одним його покровителем став

     генеральний писар А.Безбородько, котрий в обмін на щедрі хабарі та послуги

     клопотався про надання Крижановському маєтностей. В грудні 1755 р. він

     отримав підвищення й став командиром 1-го компанійського полку. Мережа

     зв’язків і впливу колишнього лихваря й відкупника розширилася до

     фантастичних масштабів і принесла йому в січні 1761 р. чин бригадира шлезвіг-

     голштинської армії, командувачем якої був великий князь і спадкоємець

     престолу Петро Федорович. Після того як патрон Крижановського став

     імператором Петром ІІІ, той отримав уряд Гадяцького полковника на якому

     пробув до кінця свого життя702.

     Сотенну старшину і курінних отаманів компанійських полків призначали

     полковники на основі балотування кандидатів, висунутих сотенним

     товариством703. Це право чиновивищення підтверджувалося Генеральною

     військовою канцелярією або ж гетьманами. Ордер Розумовського з березня 1752

     р. командиру 3-го компанійського полку Г.Часнику, з дозволом на заміщення

      

     701 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.8121. - Арк.1.

     702 Лазаревский А. Люди старой Малороссии. Крыжановские //Киевская старина. — 1885. - №5. — С. 7-13.

     703 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.8960. - Арк.2-2 зв.; спр.9483. - Арк. 2-2 зв.

     243

     вакантних сотничих урядів, приписував надавати їх “нераді какого своиства,

     посулов и другой какой страсти, но смотря по заслугам”704.

     В сфері забезпечення й утримання охотницьких полків жодних суттєвих

     змін не відбулося. Як і раніше, їх головним утримувачем залишався військовий

     скарб, котрий забезпечував грошове жалування, одяг та боєприпаси. Водночас, за

     відсутності стабільного фінансування, порядок їх утримання, включно із

     фінансовим обліком і звітністю, став більш бюрократизованим. Витрати на

     утримання 3-х компанійських полків були більш ніж скромними. Їх незначне

     зростання було пов’язане із намаганнями гетьмана Апостола збільшити їх

     чисельність, дотримуючись п’ятисотенного полкового штату. Однак, на фоні тих

     економічних перипетій, які переживав бюджет Гетьманщини за його правління

     та в пізніші часи, ця мета виявилася недосяжною. Сумарні витрати на утримання

     трьох компанійських полків в середині XVIII ст. сягали 4 587 руб., що слід

     визнати доволі скромною сумою в порівнянні, наприклад, із утриманням

     гетьманського надвірного війська705.

     Натуральне забезпечення надходило з районів квартирування

     компанійських частин у вигляді традиційної “стації” до якої окрім продовольства

     й фуражу часом входили предмети одягу (кожухи, рукавиці, чоботи й шапки). З

     1720-х років, очевидно під впливом російської армії, поширилася практика

     обрахування натурального утримання “порціями” (провіант) та “раціями”

     (фураж) — своєрідними обліковими одиницями з фіксованим ставками, залежно

     від чину. Порції та рації (т.зв. “консистентські дачі”) збиралися з козаків і

     посполитих Гетьманщини, починаючи з 1717 р., відколи тут було запроваджено

     перманентні постої полків російської польової армії. Збором і доправленням

     продовольства у військові частини відали спеціальні комісари, які обиралися в

     полках і сотнях706. Виплата порцій і рацій, під час війн здійснювалася наперед у

      

     704 ЦДІАК України. — Ф.269. — Оп.1. — Спр.692. - Арк. 3.

     705 Там само. — Спр.4412. - Арк 48; спр.10759. — Арк. 8, 28, 40.

     706 Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — С. 180-186.

     244

     грошовому еквіваленті, і нерідко ставала непідйомним завданням для скарбу.

     Так, в лютому 1758 р., напердодні відправлення збірного компанійського полку в

     Східну Пруссію, на його потреби в конях, зброї й одностроях мало бути

     виплачено 1 312 руб., й ще 9 274 руб. належало видати за піврічні порції трьом

     компанійським полкам, котрі лишалися в Гетьманщині, тоді як в скарбі було

     наявно лише 8 000 руб707. Згодом, вже під час участі полку у воєнних кампаніях

     ця заборгованість постійно збільшувалася708.

      

     Як і раніше, однією з головних форм утримання охотницьких полків до

     повного забезпечення яких скарб не мав достатніх можливостей, залишалася

     постійна (“квартирна”) повинність. В мирні періоди найманці часто стаціонували

     в одному й тому самому регіоні цілорічно, не сходячи зі своїх “леж”. Однак,

     згодом було перейнято російську систему квартирування, котра мала сезонний

     характер. Частину року компанійський полк перебував або на форпостах, або ж в

     польових таборах (“кампаментах”). У вересні полковий штаб отримував з

     Генеральної військової канцелярії наказ про переведення на зимові становища

     (“вінтер-квартири”), в якійсь із козацьких полків. Комісари, делеговані

     місцевими владами, розводили компанійців по селах і містечках, де завчасно

     були відведені домогосподарства у яких вони мали зимувати. Штаб полку з

     старшинами й канцеляристами розташовувався в одному населеному пункті при

     якому додатково поселялося до 20 козаків “для разныхъ посылокъ”709. Така

     система, скопійована з практики регулярних армій, сприяла підтриманню

     дисципліни й, в разі потреби, дозволяла провести швидку мобілізацію.

     Озброєння компанійців складалося з великого асортименту ручної

     вогнепальної зброї (фузей і легких ручниць), шабель і списів, що не виходили з

     їх арсеналу до середини XVIII ст.710. Більшість цієї зброї все ще вироблялася

      

     707 ЦДІАК України. — Ф.269. — Оп.1. — Спр.2631. - Арк.2-2 зв.

     708 Там само. — Спр.3983. - Арк. 2-2 зв; спр.4011. - Арк.1а-1а зв.

     709 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.9290. - Арк.4-4зв., 42-44зв.

     710 Славутич Є. Однострої Надвірної компанійської корогви гетьмана Кирила Розумовського //Історико-географічні дослідження в Україні. — К., 2004. — Вип.7.

     245

     кустарно або потрапляла до рук найманців у вигляді трофеїв (принаймні жодної

     інформації про якість централізовані закупівлі або виготовлення зброї до 1730-х

     рр. в джерелах не збереглося). В 1736 р. компанійців почали озброювати

     ручницями тульського виробництв 711. В 1758 р. для компанійців на тульських

     заводах було замовлено новий комплект озброєння (рушниці та шаблі), яке

     почало надходити в охочекомонні полки тільки наприкінці 1760 р.712.

     Після розформування охотницького війська в 1726 р. його рештки у

     вигляді компанійських полків стали на шлях невпинної втрати свого бойового

     значення. Після затяжної паузи, коли було відновлено їх фінансування та

     доукомплектацію, охотницькі частини дедалі більше залучалися до виконання

     небойових завдань: караульної і кур’єрської служби при генеральних установах

     Гетьманщини, супроводі іноземних дипломатичних місій, охороні прикордонних

     комісій, парадах і урочистостях і навіть конвоюванні злочинців 713. Компанійські

     полки, завдяки кращому вишколу й пристосованості до несення постійної

     служби, використовувалися для поповнення гетьманського надвірного війська 714.

     Полки та окремі підрозділи компанійців брали участь в усіх більш-менш значних

     війнах до яких залучалися збройні сили Гетьманщини: Низових походах 1723-

     1729 рр., війні за польську спадщину 1733-1735 рр., російсько-турецькій 1735-

     1739 рр. та російсько-шведській 1741-1743 рр. війнах. Останнім досвідом

     бойового застосування компанійців стала Семирічна війна 1756-1763 рр.715.

     Події Семирічної віни стали однією з останніх сторінок в бойовій історії

     компанійських полків. Після ліквідації гетьманства в 1764 р. контроль над ними

     — С. 167–168.

     711 Його ж. Озброєння козацького війська Гетьманщини у XVIII ст. //Військово-історичний альманах. — К., 2008. - №1 (16). — С. 138-139; Сокирко О. Малоросійська ручниця і переозброєння козацького війська //Київська старовина. — 2005. - №6. — С. 7, 9.

     712 ЦДІАК України. — Ф.269. — Оп.1. — Спр.3243. - Арк.36-36зв., 42, 51, 54.

     713 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.14285. - Арк.2.

     714 Сокирко О. На варті булави. — С. 110-112.

     715 Сокирко О. Козацький Марс. — С.515-519.

     246

     перейшов до Малоросійської колегії. В наступному воєнному конфлікті —

     російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. охочекомонні полки понесли значні

     втрати, на фоні загальної дезорганізації військових інститутів Гетьманщини, що

     стало прологом до їх остаточного інкорпорації до складу російської регулярної

     армії716.

      

     4.5. Гетьманське надвірне військо та надвірні почти козацької старшини

      

     Збройні формування, головним завданням яких була охорона гетьманів і

     старшин, а також зовнішня репрезентація їхньої сили та величі, стають

     постійними атрибутами й супутниками державної влади в Гетьманщині 717.

     Головними формаціями цього типу були гетьманські та старшинські надвірні

     війська, що були складовою частиною гетьманського або старшинського двору,

     як політичного інституту і складного соціально-економічного організму718.

     Військова складова гетьманського двору увібрала в себе всі збройні

     формування, які перебували в особистому підпорядкуванні гетьмана. Основу цих

     формувань становили гетьманські надвірні підрозділи – піхотні та кавалерійські

     контингенти, на яких лежав обов’язок супроводу й охорони гетьмана та членів

     його родини. Опріч них до надвірного війська також треба зарахувати

     гетьманських дворян (служителів двору з числа старшин і покозаченої шляхти,

     які виконували різноманітні гетьманські доручення адміністративного та

     судового характеру, допомагали в управління резиденціями та господарством,

     716 Соколовский М. К генеалогии компанейских или охочекомонных полков (1668-1775 гг.) //Журнал Императорского русского военно-исторического общества. — 1913. — Кн.4. — С. 202-206; Тинченко Я. Від козаків до гусарів. Як було зламано козацькі звичаї у XVIII столітті. — К., 2018. — С. 43-55.

     717 Сокирко О. Козацький Марс. — С.523-528.

     718 Васильєва О. Двір гетьманів Лівобережної України у 1663-1734 рр.: автореф. дис. ... канд. іст. наук за спеціальністю 07.00.01. - К., 2012. - 16 с.; її ж. Урядники та служителі гетьманського двору часів правління Данила Апостола (1727-1734 рр.) //Київська старовина. - 2009. - №1-2. - С.131-168 та ін.

     247

     улаштуванні гетьманських подорожей, посольств тощо)719. За потреби, всі

     дворяни, які мали зброю, могли також бути мобілізовані для захисту резиденції

     або ставки гетьмана. До них слід долучити також козацькі військово-служилі

     корпорації, що мали господарські функції, але фактично були парамілітарними

     формуваннями, підпорядкованими господареві гетьманського двору: мисливські

     курені стрільців, пташників та бобровників, котрі постачали дичину для

     гетьманської кухні720. Окремим формуванням, належним до гетьманської

     протекції («до гетьманського бунчука»), були різноманітні військово-служилі

     територіальні корпорації покозаченої шляхти і козаків: білоцерківська та

     любецька шляхта, шість засеймських сотень Ніжинського полку (Воронізька,

     Коропська, Кролевецька, Новомлинська, Ямпільська та Глухівська). Вони були

     виведені з підпорядкування полкових влад і перебували в диспозиції гетьманів і

     Генеральної військової канцелярії. У воєнних виправах ці контингенти

     виділялися для охорони і супроводу парку Генеральної артилерії та Похідної

     військової канцелярії або ж перебували окремим відділом при гетьманській

     ставці.

      

     Інститут гетьманської влади з усіма його атрибутами – в тому числі й

     власним двором – постав у середині XVІІ ст., тобто одразу з появою Козацького

     Гетьманату як автономного державного утворення. Найближчими його

     аналогами були двори магнатів Речі Посполитої, чиїми клієнтами і слугами було

     чимало козацьких старшин і покозачених шляхтичів. Надвірні війська магнатів,

     зокрема руських князів (у вузькому значенні прибічної варти), являли собою

      

     719 Васильєва О. Гетьманські дворяни й слуги наприкінці XVII – у першій третині XVIII ст.: порівняльний аналіз //Гілея. - К., 2012. - Вип.66. - С.44-49.

     720 Васильєва О. Стрільці в структурі козацького стану (друга половина XVII – XVIII ст.) //Гілея. - К., 2011. - С.185-191; Горобець В. Малі соціальні та соціопрофесійні групи Гетьманату: “курінчики”, “стрільці”, “протекціянти”, “дворяни” etc. //Соціум. Альманах соціальної історії. - К., 2008. - Вип.8. - С.184-201; Корноухов Е. Судьба бобровников, стрельцов и пташников Черниговской губернии //Труды Черниговской губернской архивной комиссии. - Чернигов, 1913. - Вып.10. - С.56-73.

     248

     осердя і кадрове ядро більшого військового механізму – власних армій, що

     складалися з різних груп залежної шляхти, військових, слуг і збройної челяді721.

     Гетьманське надвірне військо займало проміжне становище між власне

     двором та армією. Із двірським середовищем його поєднували насамперед

     репрезентаційні функції, щоправда, до епохи Розумовського, військо ніколи не

     належало до складу самого двору, будучи частиною збройних сил Гетьманщини.

     Фінансування надвірних хоругов здійснювалося зі скарбу, котрий аж до першої

     чверті XVIII ст. не знав поділу на “державну” та “приватну” частини. Гетьмани

     обертали на військо прибутки, отримані як з рангових гетьманських маєтностей,

     так і з загальнодержавних зборів. На відносно незалежний від гетьманської особи

     характер надвірного війська, як інституції, приналежної до “булави”, а не

     конкретного її володаря, свідчить той факт, що воно зберігалося навіть в часи

     безгетман’я (1723-1727 та 1734-17450 рр.). В ці періоди військо перебувало під

     управлінням Генеральної військової канцелярії й фінансувалося за рахунок

     скарбу. Лише за правління Розумовського його було підпорядковано

     генеральним осавулам, а безпосереднє управління забезпеченням віддано

     Домовій канцелярії гетьмана.

     Початки надвірного війська Гетьманщини сягають часів гетьманування

     Б.Хмельницького. У жовтні 1648 р. полонені повстанці розповідали на допитах

     про гострі суперечності між Хмельницьким і черню, вказуючи на те, що

     «Хмельницький їй не довіряє, має при собі 600 найманих татар. Останні несуть

      

     721 Гаврилюк І. Приватні війська князя Владислава Домініка Заславського (1618-1656 рр.) в контексті розвитку надвірних армій в ранньомодерній Європі XVII ст.: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд.іст.наук... - К., 2015; його ж. Функціонування приватних магнатських армій протягом перших років Хмельниччини (1648-1649 рр.) //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2013. - Т.З (І16).- С. 14-17; Кривошея І. Надвірні козацькі формування магнатів Потоцьких на Уманщині у XVIII ст. //Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — К.,2012. — Вип. 21, ч. 2. — С. 164-168; Dembski К. Wojska nadworne magnatów polskich w XVI і XVII wieku //Zeszyty naukowe uniwersytetu im. A. Mickiewicza w Poznaniu. - Poznań, 1956. - Zeszyt 1. Historia. - S. 49-96.

     249

     сторожу і сплять біля його намету»722. Кількість найманих татар, що служили в

     особистій варті гетьмана поступово збільшувалася723. Відомо також про

     перебування при гетьманській ставці німецьких найманців. В донесеннях

     бранденбурзького дипломата фон Сомніца у серпні 1655 р. згадано німецьких

     полковників О.Ахіллеса та Бендікса, котрі, перебували при ставці

     Хмельницького724. В квітні 1653 р. на боці молдавського господаря В.Лупу

     билося 300 німецьких солдатів, присланих з України зятем господаря

     Т.Хмельницьким725.

     Організаційно і кількісно рейментарський двір і надвірне військо істотно

     збільшилися у період Руїни. Прибічна гвардія І. Виговського згадується в

     джерелах у контексті затяжного (найманого) війська. До неї належали т.зв.

     «німецькі» формування (драгуни та мушкетери), караульний підрозділ жолдаків

     та наймані піхотні підрозділи, зорганізовані на кшталт угорської або козацької

     піхоти 726. У походах гетьмана також супроводжували його власний кінний

     найманий полк і полк його брата Ю.Виговського, що складався з трьох

     хоругов727. Вартову службу при гетьмані несли також жолдаки – караульна

     формація, озброєна та споряджена на кшталт козацької або угорської піхоти, яка

      

     722 Мицик Ю. Визвольна війна очима полонених повстанців // Київська старовина. – 1995. – № 4. – С. 17.

     723 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. – М., 1954. – Т. 3. – С. 141.

     724 Олянчин Д. Українсько-бранденбурзькі зносини в XVII ст. //Записки Наукового товариства ім.Т.Шевченка. – Львів, 1931. – Т. 151. – С. 175–177.

     725 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 9. – Ч. 1. – С. 510–511; Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990. – С. 134; Costin M. Latopis ziemi Mołdawskiej i

     inne utwore historyczne. – Poznań, 1998. – S. 201–202.

     726 Сокирко О. На варті булави. — С.47-48.

     727 Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський. – К., 2004. – С. 73; Кroll P. Wojsko zaciężne na służbie hetmana Iwana Wуhowskiego //Studia historyczno-wojskowe. – Zabrze, 2009. – T. 3. – S. 118.

     250

     виконувала ще й функції церемоніального підрозділу 728. Ще однією формацією

     найманого війська Виговського були кінні сербські й волоські роти729.

     Сформовану на початку Руїни модель надвірного війська, оперту на відділи

     найманої кінноти, в загальних рисах успадкували Ю.Хмельницький та П.Тетеря,

     доповнивши її деякими новаціями 730. Зокрема, 24-й пункт інструкції послів

     Війська Запорозького, поданої в листопаді 1664 р. на варшавський сейм, який

     містив прохання про перенесення столиці Гетьманщини до Білої Церкви,

     зауважував, що «зосібна кожен гетьман для необхідної асистенції, в якій

     зазвичай є його велика потреба як вартового спільного блага, повинен мати при

     собі повсякчас, на законних підставах, шістдесят драгунів під корогвою, на яких

     всі витрати мають іти зі староства Білоцерківського на того ж гетьмана

     оберненого»731. У 66-му пункті прохань ішлося про «драгунію небіжчика

     Виговського ... сто двадцять чоловік», котрі лишатимуться «при боку Пана

     Гетьмана»732. Новацією в облаштуванні військової безпеки двору було

     переведення до його юрисдикції білоцерківської шляхти733.

     Надвірне військо П.Дорошенка в загальних рисах мало чим відрізнялося від

     його попередників. Воно складалося з «німецьких» підрозділів, кінних найманих

     хоругов козацько-волоського типу та сердюцьких (охочепіхотних) частин.

     Командиром німецької драгунської хоругви був капітан Бідерман, призначений

     комендантом чигиринської залоги734. Драгунська хоругва залишалася в Чигирині

     ще у жовтні 1676 р., коли Дорошенко вже зрікся гетьманства735. Полонений

     запорозькими козаками Мазепа розповідав у Москві про сили чигиринського

     728 Акты ЮЗР. – Т. 15. – С. 350.

     729 Акты ЮЗР. – Т. 4. – С. 146.

     730 Сокирко О. На варті булави. Надвірні війська українських гетьманів... - С.51-53.

     731 Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині ХVІІ – на початку ХVІІІ століття: Статті і матеріали. – К., 2006. – С. 111.

     732 Там само. – С. 121.

     733 Там само. – С. 112.

     734 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – Нью-Йорк, 1985. – С. 303, 665.

     735 Акты ЮЗР. – Т. 12. – С. 775.

     251

     гарнізону: «войска де ныне при Дорошенке пехоты серденят 1300 человек,

     полковник де над теми серденяты Шулга; да кременчужской сотни пехоты,

     которые при пушках, 500 человек. Да в верхнем городке драгунов 90 человек, да

     полк запорожских конных казаков 500 человек, полковник у них его Дорошенков

     зять Иван Яненченко; да другой полк конной же казаков, а в нем 150 человек, а

     полковник у них Молчан, черемисов конных 200 человек»736.

     Самостійна історія надвірного війська лівобережних гетьманів

     розпочинається з 1663 р., коли козацька держава розпалася на два гетьманати –

     право- та лівобережний. Перший лівобережний гетьман І.Брюховецький

     спирався на запорозькі відділи, які допомагали йому здобути булаву 737. Його

     наступник Д.Ігнатович мав у своєму розпорядженні драгунську роту, а також

     козацькі та волоські хоругви738. Відомо, що в Батурині, який став новою

     столицею Лівобережної Гетьманщини, вартували підрозділи охотницького полку

     П.Ворошила 739. Про значну довіру гетьмана до надвірних формувань і найманого

     війська свідчать численні доноси на них антигетьманської опозиції, котра

     інформувала царський двір про «зрадницькі» наміри Ігнатовича740.

     Досвід своїх попередників повною мірою врахував І.Самойлович, за

     правління якого гетьманський двір набув свого класичного вигляду. Перша

     згадка про надвірну хоругву Самойловича під командуванням Я.Павловського

     згадується лише в листопаді 1674 р., коли вона конвоювала російське посольство

     В.Тяпкіна741. Прохаючи в царів дозволу сплатити жалування найманим полкам у

     липні 1677 р., гетьман просив грошей «также и на знамя Павловского полтораста

     человек, которые прежде еще Молчановского полку742 при мне работают, в

     736 Акты ЮЗР. – Т. 11. – С. 565.

     737 Сокирко О. На варті булави. Надвірні війська українських гетьманів... - С.66-68.

     738 Там само. – С. 88; Источники малороссийской истории. – Т. 1. – С. 207; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 212.

     739 Сокирко О. Лицарі другого сорту… – С. 68–75.

     740 Акты ЮЗР. – Т. 9. – С. 672.

     741 Акты, относящиеся к истории Западной России. – СПб., 1855. - Т. 5. – С. 134.

     742 РГАДА. – Ф. 229. – Оп. 2. – Д. 42. – Лл. 386 об. – 391 об.

     252

     розных походах воинских будучи»743. Цей підрозділ до того перебував на

     надвірній службі в М.Ханенка й перейшов на Лівобережжя в 1674 р. Окрім цього

     підрозділу в джерелах згадуються також піхотна та драгунська роти. У травні

     1677 р. Самойлович вирядив на допомогу обложеному турками Чигирину

     сердюків, «также роту драгунии своїй» 744. В липні 1677 р. гетьман говорив

     стольнику Карандєєву про своїх «дроганий 500 человек»745. Отже, у

     розпорядженні Самойловича протягом його правління перебувало три надвірних

     формування – одна піхотна рота та 2 кінні хоругви (компанійська та драгунська),

     чисельність яких коливалася в межах 1000 осіб.

     Утримання надвірних військ лівобережних гетьманів успадкувало питомі

     риси забезпечення найманих формувань, що склалися в попередні часи. Згідно

     джерел, забезпечення поділялося на два види: грошове (власне жалування) й

     натуральне (харчі, одяг і боєприпаси). Залежно від економічної ситуації, засоби

     надходили з різних джерел – військового скарбу чи місцевих зборів. Грошове

     жалування за періодичністю виплат поділялося на дві категорії: «дорочное»

     («рокове»), виплачуване зі скарбниці раз на рік, кошти на яке прибували від

     різноманітних зборів, стягуваних на користь казни, й «місячне», що збиралося з

     податного населення тих місцевостей, де квартирували гетьманські жовніри, –

     відповідно сплачувалося щомісяця або раз на квартал (“чверть”) 746. Відомо, що

     лише частина надвірних підрозділів увесь час перебувала при гетьмані, де їхнім

     побутом опікувалися двірські служби, а решта жовнірів розташовувалася на

     квартирах в Прилуцькому та Переяславському полках 747.

      

     743 Акты ЮЗР. – Т. 13. – С. 176–177.

     744 Акты ЮЗР. – Т. 13. – С. 234, 362.

     745 Там само. – С. 190.

     746 Акты ЮЗР. – Т. 13. – С. 176–177; Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины от Хмельниччины до мировой войны. – Ч. 1.: Хозяйство Гетманщины в XVII–XVIII ст. – Одесса, 1922. – Т. 4. – С. 4–9, 31-33, 149–151; Сокирко О. Лицарі другого сорту... – С. 168–202.

     747 АЗР. – Т. 5. – С. 143–147, 151.

     253

     Попри придворний статус, надвірним військам судилася не лише почесна

     столична, але і бойова служба – в розвідувальних чатах, рейдах і виправах. У

     серпні 1676 р. хоругва Павловського разом із компанійським полком Новицького

     прикривала зосередження гетьманських військ біля Костянтинова, а місяцем

     пізніше охороняла мешканців Корсуня від «прельщений» Гоголя 748. Під час

     першого Чигиринського походу в серпні 1677 р. хоругва охороняла ставку

     Самойловича, котрий поспішав на допомогу обложеному місту749. Восени, уже

     після завершення бойових дій, Павловському було доручено пильнувати відділи

     запорозьких та донських козаків, розташованих у Гетьманщині на зимових

     квартирах, а згодом – спільно з компанійцями тримати розвідувальні чати понад

     Бугом750. У другому Чигиринському поході хоругва окрім власне охоронних і

     бойових виконувала ще й поліційні функції: в серпні 1678 р. надвірні жовніри

     стояли в Жовнині, ведучи розвідку уздовж Дніпра, а під час відступу

     московсько-українських військ з-під Чигирина виловлювали дезертирів і

     мародерів. Після завершення кампанії хоругву приєднали до компанійських

     відділів, які чатували в правобережному Придніпров’ї751.

     Про роль надвірних жовнірів у перевороті 1687 р. під час Коломацької ради

     можемо судити, спираючись на відомості про участь у цих подіях найманих

     полків. Більшість охотницьких полковників була в добрих стосунках із головним

     претендентом на булаву І.Мазепою, тому оборона найманцями табору

     Самойловича від збунтованої черні закінчилася його видачею, решта ж старшин

     поводилася індиферентно752. Немає сумніву, що надвірні ротмістри, більшість

     яких (як і охотницьких полковників) походила з правобережної старшини, стали

     на бік Мазепи, котрий одразу по Коломацькій раді кількаразово звертався до них

     із «зычливими» листами, «не тылько рейментарски, яко з власной волѣ Божой,

      

     748 Там само. – С. 139–141.

     749 Акты ЮЗР. – Т. 13. – С. 248.

     750 АЗР. – Т. 5. – С. 143–147.

     751 Там само. – С. 151, 153–154.

     752 НБУВ. ІР. – Ф. ІІ. – Спр. 14778. – Арк. 218.

     254

     милости монаршой и любовѣ войсковой обраный гетман, але яко и брат ваш»,

     обіцяючи «всѣ слушные жаданья и потребы ваши контентувати»753. Усе це

     дозволяє зробити висновок, що з кінця XVII ст. гетьмани й старшина добре

     засвоїли практику використання надвірних та охотницьких формувань у

     внутрішньополітичній боротьбі, протегуючи кар’єри найманих старшин і

     впливаючи на них фінансово. Фактор матеріальної стимуляції, особисті зв’язки із

     реґіментарями відігравали для надвірних контингентів винятково важливу роль і

     визначали ступінь їх вірності.

     Гетьманування І.Мазепи можна вважати кульмінацією розвитку надвірного

     війська як складової частини реґіментарського двору, що вражав сучасників

     своєю пишністю та витонченістю754. Певне уявлення про склад і чисельність

     гетьманського почту дають матеріали посольств Мазепи до Москви 1690 р.

     Зокрема, документи Малоросійського приказу занотували, що «всего з гетманом

     было всякого чина людей 528» 755. Анонімна польська авіза з вересня 1705 р.,

     описуючи марш гетьманського війська в околицях Крилова, писала: «першим

     йде полк Фастівський Михайлів, він і місце для табору обирає і стає на передній

     сторожі. Потім ідуть полки війська компанійців і сердюків. Потім іде

     ясновельможний його мость пан гетьман. Перед ним носять булаву, над ним –

     бунчук з немалою і пристойною асистенцією. Потім ідуть городові полки лінією

     і на флангах»756.

     Прибічну гетьманську гвардію у вузькому значенні цього терміна складала

     драгунська хоругва 757. Пішу варту при ясновельможному несли жолдаки, які крім

     реґіментарського правління, ймовірно, охороняли також приміщення

      

     753 АЗР. – Т. 5. – С. 211.

     754 Сокирко О. Гетьманські преторіанці. Надвірні формування Івана Мазепи кінця XVII -початку XVIII століття //Theatrum Humanae Vitae. Студії на пошану Наталі Яковенко. — К., 2012. — С.500-510.

     755 РГАДА. – Ф. 229. – Оп. 2 – Д. 115. – Лл. 290 об. – 291.

     756 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. – К., 2007. – С. 602.

     757 РГАДА. – Ф. 229. – Оп. 2 – Д. 115. – Л. 290 об.

     255

     «генеральних» установ Гетьманату758. Головним місцем її служби був Батурин і,

     можливо, інші гетьманські резиденції, де Мазепа бував найчастіше. Окремий

     надвірний підрозділ утворювала легкокінна волоська хоругва. В бойовому

     літописі роти була не тільки придворна служба, але й справжні бойові виправи

     на турецькі фортеці – в 1693 та 1697 рр. на Казикермен, у 1694 р. – на Азов759.

     Особливе місце належало сердюцькому полковнику Д.Чечелю, котрого

     сучасники вважали однією з найбільш довірених осіб у гетьманському оточенні.

     Донос В.Кочубея прямо вказує на участь у підготовці замаху на Петра І (який

     готувався в Батурині) сердюків, котрим Мазепа наказав «з добрим заряженим

     оружьем, бути в поготовости, и поставил их около двора своего в тайних местах,

     и приказал им: “Мѣли бисте что якого галасу почути в дворѣ моем, то того ж

     часу давайте добрый поратунок и, не глядячи никому, кто ні есть, бисте за ружья

     смѣлей!”»760. Відомості про підготовку замаху на царя, зважаючи на

     суперечливий характер свідчень Кочубея та Іскри під час слідства, навряд чи

     можна сприймати буквально, проте характеристичними є самі згадки про

     перебування при гетьманському дворі охотницьких полків як вірних слуг і

     охоронців Мазепи.

     Наприкінці XVII ст. вже можна чітко побачити внутрішню спеціалізацію

     надвірних формувань, що свідчить про певну рафінованість гетьманського двору.

     Частина з них утворює ближню варту гетьмана в резиденції та під час походів,

     часто правлячи за суто церемоніальний почет. До таких належали драгуни та

     жолдаки. Інші, як-от волоські та компанійські хоругви й сердюки, відігравали

     роль гвардійських частин, які за потреби могли виконувати самостійні бойові

     задачі, охороняли резиденції та вищі установи.

     Полтавська поразка та еміграція старшини й козаків на чолі з Мазепою

     фактично знищили придворну гетьманську гвардію, одна частина якої загинула в

     758 НБУВ. ІР. – Ф. І. – Спр. 55022. – Арк. 131.

     759 НБУВ ІР. – Ф. VIII. – Спр. 228. – Арк. 609–623; Літопис Величка. – Т. 2. –С. 459, 555; Листи Івана Мазепи. – Т. 2. – С. 374–375; Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – Т. 3. – С. 137.

     760 Источники Малороссийской истории. – Ч. 2. – С. 88–89.

     256

     боях із росіянами, а інша розчинилася серед козацтва, що опинилося в

     бендерському таборі. У розпорядженні обраного під контролем росіян у

     листопаді 1708 р. лівобережного гетьмана І.Скоропадського перебували

     залишки найманих полків, засеймські сотні та рештки жолдацької команди – усе,

     що залишилося від надвірної гвардії 761.

     Відродження надвірного війська в колишніх масштабах і формах відбулося

     вже за нового володаря Гетьманщини Д.Апостола. Стараннями гетьмана було

     відновлено кінну надвірну хоругву 762. Це була виокремлена сотня з

     компанійського полку Г.Тонконога 763. Відроджена надвірна хоругва, як і все

     надвірне військо загалом, відтепер остаточно втратили своє бойове значення.

     Замість участі у воєнних кампаніях, надвірні компанійці скеровувалися «для

     посилок» за різними дорученнями гетьмана та придворних, адміністраторів

     рангових маєтностей, Генеральної військової канцелярії, супроводу

     гетьманських дворян і конвоювання злочинців 764. Постійним обов’язком

     надвірних козаків стає також доставка кореспонденції ясновельможного і вищих

     державних установ765.

     Одночасно з відновленням кінної хоругви новий гетьман збільшив штат

     жолдацької команди до 60 осіб, перетворивши її на окрему роту. 5 листопада

     1731 р. із Генеральної військової канцелярії командиру роти капітану

     А.Негефелю було надіслано гетьманський указ та інструкцію, яка стала фактично

     першим писаним регламентом жолдацької служби766. Жолдацькі караули до

     рейментарського двору мали надсилатися по черзі, а капітану наказувалося «если

     которий жолдакъ по своем преступлении подлеглий будет вине[н], того по

      

     761 Сокирко О. На варті булави. — С.105-107.

     762 Судиенко М. Материалы для отечественной истории. Т. 1. – Отд. 2. – С. 9.

     763 ЦДІАК України. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 4179. – Арк. 87; спр. 4498. – Арк. 5 зв.

     764 [А. Л.] Гетманская надворная корогва //Киевская старина. – 1901. – № 9. – С. 78.

     765 ІР НБУВ. – Ф. І. – Спр. 53763. – Арк. 20.

     766 НБУВ ІР. – Ф. І. – Спр. 51207. – Арк. 47; спр. 51208. – Арк. 48.

     257

     важности дела наказовать без жадних накладовъ и взятковъ» 767. Утримання

     жолдаків, як і раніше, складалося з грошової та матеріальної (хлібна порція і

     мундир) частин768. За періодичного дефіциту готівки у скарбі та довгій процедурі

     отримання дозволів на сплату жалування, його видачі були нерегулярними 769.

     Після смерті Апостола головним їхнім розпорядником стала Генеральна

     військова канцелярія, що упродовж 1734–1750 рр. керувала всіма

     адміністративними, військовими та господарськими справами Гетьманщини.

     Канцелярія використовувала надвірні формування на для караульної та

     кур’єрської служби при вищих установах, так само як і в попередні роки,

     послідовно утримуючи їх у «генеральній» юрисдикції та обороняючи

     компанійців і жолдаків від утисків локальних влад.

     Окремий різновид надвірних формацій, що посідали проміжний статус між

     приватними та державними збройними силами, становили надвірні почти

     козацької старшини — генеральних старшин і полковників. Їх виникнення

     відбувалося, з одного боку, шляхом навернення до приватної служби козаків,

     котрі вилучалися з-під державної військової служби, а з іншого, через

     рекрутацію підданих і слуг, котрих перетворювали на приватні збройні

     контингенти. Обидві категорії старшинських надвірних жовнірів були тісно

     пов’язані із двором, що був інститутом влади (в залежності від статусу його

     очільника – влади публічної (реґіментаря, старшини, урядовця), чи то –

     приватної (дідича, державця)) й соціальною спільнотою з власною ієрархією, що

     мала цю владу реалізовувати, забезпечувати та гідно репрезентувати. В стосунку

     до двору козацької старшини, як верхівки лицарського стану й керівної ланки

     держави та армії, особливо важливим був військовий сегмент двору – дворяни,

     курінчики, бояри, стрільці та інші категорії слуг, яких об’єднувала спільна

      

     767 НБУВ ІР. – Ф. І. – Спр. 51208. – Арк. 48.

     768 Сокирко О. На варті булави... - С.114-115, 122, 128-129.

     769 ІР НБУВ. – Ф. І. – Спр. 53763. – Арк. 10.

     258

     функція охорони і захисту свого патрона, його «дому», силова реалізація його

     владних повноважень770.

     На середину — другу половину XVII ст. уявлення про збройну асистенцію

     старшини дають матеріали козацьких посольств до Варшави й Москви. Таку

     інформацію подають реєстри коронного скарбу з травня 1659 р. про виплату

     жалування членам козацького посольства, виправленого на варшавський сейм.

     Усього на сейм прибуло 34 посли, а також делегати від тринадцяти козацьких

     полків і Коша; загальна чисельність посольства, разом із козаками, слугами й

     челяддю, становила 511 чол 771. Власні надвірні роти, що складалися з сербів,

     волохів і мунтян, мали брацлавський полковник І.Сербин та генеральний

     бунчужний Д.Мигаль. Зокрема, останній утримував сербську кінну роту, подібну

     до тієї, котра існувала при гетьмані. Як відомо, сербські та волоські формування

     стали досить розповсюдженим явищем за правління Виговського, котре збіглося

     в часі з черговим припливом мігрантів з Балкан та Придунав’я. У серпні 1659 р.

     Мигаль потрапив у полон до переяславських козаків Цицюри, «а взяли его на

     перевозе, перевозился с ротою своею Днепр, и роту его сербов переяславские

     казаки всех побили»772.

     Яку структуру мав власне військовий сегмент старшинського двору

     можемо скласти більш-менш повне уявлення на прикладі куренів полковників і

     старшини, котрі відбилися в компутах та “вѣдениях” козацьких бойових відділів

     початку XVIII ст. Хронологічно найдавнішим таким документом є компут двох

     козацьких корпусів, виправлених влітку 1700 р. на театр бойових дій Північної

     війни. Перший з них під командуванням полтавського полковника І.Іскри (1 345

     козаків Полтавського, Прилуцького та Стародубського полків, в т.ч. 75

      

     770 Сокирко О. «На послугах дому»: надвірні почти козацької старшини другої половини 17–18 ст. //Patrimonium: Студії з ранньомодерної історії Центрально-Східної Європи. – К., 2015. – Т.1. – С.307–327.

     771 Кулаковський П. Козацьке посольство на сейм 1659 року //Гадяцька унія 1658 року. - К., 2008. - С.110-112.

     772 Акты ЮЗР. – Т. 7. – С. 312; Крип’якевич І. Серби в українськім війську 1650– 1660 рр. – С. 86.

     259

     курінчиків) був виряджений до Риги, а другий на чолі з ніжинським наказним

     полковником Л.Шрамченком (1 100 козаків Ніжинського полку та Засеймських

     сотень, в т.ч. 150 курінчиків) – до Новгорода773. Кількість збройних слуг і

     курінчиків була достатньо значною, складаючи від 5 до 13% бойового складу

     відділів. Ще більшою була чисельність старшинських почтів, котрі перебували у

     відділі Чернігівського полку (287 чол.) на чолі з Ю.Лизогубом у Прибалтиці

     протягом 1701-1703 рр. Зокрема, курінчиків нараховувалося 77774. Цікаво, що

     окремий курінь мав полковничий син Я.Лизогуб, що не посідав на той час

     жодного уряду, а також те, що курінчики полкового обозного та значкових

     товаришів (їх у відділі нараховувалося 17), були об’єднані в одному підрозділі.

     Кожен з куренів мав свого отамана, а полковницький, окрім отамана, очолювався

     значковим товаришем М.Третяком. Як бачимо, старшинські почти тут

     утворювали практично третину бойового складу відділу.

     До нашого часу дійшли також два компути миргородського полкового

     товариства, вирядженого у рейд під Нові Санжари навесні 1722 р., котрі

     зафіксували перелік і склад військово-служилих корпорацій козацтва, що

     відбували службу на двір миргородського полковника Д.Апостола й, очевидно,

     відображали ще більш архаїчні практики цієї служби, що склалися в

     попередньому столітті. Зокрема, при боці Апостола перебував окремий «курѣнъ

     Его Милости дворовий» на чолі з отаманом І.Перевозним, курінь «возовыкив» з

     отаманом Х.Трусируною, 12 «дворан», 2 курені «стрілців Его Милости» з

     отаманами Г.Ілляшенком та Д.Александренком, «козакі Его Милости

     служивие»775 з отаманом П.Герасимовичем, а також ще 3 територіальних курені –

     попівський на чолі з Г.Виприском, бакотівський на чолі з І.Моцовитичем та

      

     773 Горобець С., Рябцев В. До історії участі українських козаків у подіях початкового етапу Північної війни (1700-1702 рр.) //Сіверянський літопис. – 2011. - №3. – С.23-38.

     774 Там само. – С.33-34.

     775 Присяга Миргородського полку 1718 року. – К., 2012. - С.33,41.

     260

     хомутянський на чолі з М.Бубликом776. Загалом почт нараховував 135 козаків, з

     яких лише 18 обозових товаришів не мали власне воєнних функцій. В іншому

     компуті, датованому цим же роком, фігурувала «короговъ дворянская» на чолі з

     військовим товаришем І.Тернавським, отаманом В.Мурзаком і хорунжим

     Константієм, «короговъ стрілецкая» з отаманом С.Терещенком і хорунжим

     А.Бандуренком й ще 2 територіальних стрілецьких курені – городиський з

     отаманом І.Головкою та потоцький з отаманом Грицьком777.

      

     Як бачимо, перелік формацій військових слуг був досить сталим:

     найближчий почет складали козаки власного куреня й дворяни, доповнені

     кількома стрілецькими формуваннями, котрі в мирний час постачали дичину для

     полковницької кухні, й козаки територіальних куренів, що несли, очевидно,

     допоміжну службу. Імовірно, ближчий почет перебував при особі полковника

     повсякчасно, тоді як допоміжні формації мобілізовувалися лише на час походів

     (цікаво, що наприклад, наказний гетьман Я.Лизогуб під час польських походів

     1733-1734 рр. мав при собі лише 29 курінчиків (втім, йому додатково виділили

     300 козаків засеймських сотень, що конвоювали його ставку778)).

      

     Полкова старшина мала значно менші почти, ніж генеральні старшини та

     полковники. Так, в компуті миргородського товариства 1722 р. зазначено, що

     полковий обозний В.Родзянко мав при собі курінь в 15 козаків, полкові осавули

     К.Петрашевич та М.Зарудний – по 18 і 12 козаків відповідно, полковий

     хорунжий І.Черкас – 7 козаків, і троє значкових товаришів Р.Лісницький,

     І.Рубльовський та Т.Джелемен – 8, 3 і 2 козаки відповідно779.

     Аналогічну кількість козаків мало при собі й бунчукове товариство. Так,

     «ведение» куренів, що перебували при 70 бунчукових товаришах корпусу

      

     776 ЦДІАК України. – Ф.102. – Оп.2. – Спр.101. – Арк.13-14

     777 Там само. – Арк.131-133.

     778 ЦДІАК України. - Ф.51. – Оп.3. – Спр.4520. – Арк.5, 9.

     779 ЦДІАК України. – Ф.102. – Оп.2. – Спр.101. – Арк.14-15.

     261

     Я.Лизогуба в Польщі в листопаді 1733 р. подає інформацію про 384 курінчиків 780.

     На одного бунчукового товариша припадало в середньому від 4 до 8 курінних

     козаків. Величина й склад почту старшини в поході, або якійсь більш-менш

     віддаленій виправі (прощі, поїздці до родичів або службовій “експедиции”),

     напряму залежали від його рангу й статків. У воєнні походи Я.Маркович

     зазвичай мав при “своєму боку” щонайменше 8-15 чоловік. Прізвиська слуг,

     занотовані у щоденнику, дозволяють припустити, що частина з них виконувала

     звичні функції домашньої прислуги (камердинер, кухар, кравець та візник),

     частина ж, очевидно, мала дбати про безпеку свого пана та його “обозца” 781.

     Сучасні дослідження підтверджують тезу В.Мякотіна про те, що група

     курінних козаків почала формуватися ще в перші роки існування гетьманату, а у

     XVIII ст. розвинулася в розгалужену мережу службових спільнот 782. Очевидно,

     цей інститут мав ще давніші витоки, що сягали початків реєстрового козацтва,

     зорганізованого на засадах товариського почту. Звертає увагу той факт, що

     значна частина старих козацьких “фамілій”, що спадково володіла збройними

     почтами, розпочинала свою службу в реєстрових або магнатських козацьких

     формуваннях першої половини – середини XVII ст. Скажімо, родоначальник

     роду Апостолів Павло, “вийшовши” до Речі Посполитої з Молдавії, став на

     службу до володаря Лівобережжя князя Я.Вишневецького і зберігав вірність

     своєму патрону аж до смерті князя в 1651 р. Апостол отримав у винагороду

     маєтності на Миргородщині (с.Хомутець), де за якийсь час він посяде

     полковницький уряд, увійшовши до старшинської еліти Гетьманщини 783. В

     такому випадку двір магната та організація його збройної асистенції ставала

     прикладом для наслідування для його слуг, котрі після вибуху Козацької

      

     780 ЦДІАК України. - Ф.51. – Оп.3. – Спр.4520. – Арк.3 зв. – 4 зв.

     781 Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. - Т.1. - С.234; т.4. - С.260).

     782 Мякотин В. Очерки социальной истории Украины в XVII-XVIII вв. - Прага, 1924. - Том I. – Вып.3. – С.52.

     783 Крупницький Б. Миргородський полковник Павло Апостол (1618-1678) //Праці Українського історично-філологічного товариства у Празі. – Прага, 1944. – Т.5. – С.42.

     262

     революції самі заходилися облаштовувати власні двори та клієнтарні мережі. З

     часом, старшинські почти перетворювалися на спадкові формування з числа

     рядових козаків, взоруючись, а можливо іноді й зрощуючись (особливо на

     Наддніпрянщині й Лівобережжі) із анклавами боярських служб при замках та

     воєводських урядниках. На жаль, джерела вкрай скупо освітлюють службові

     традиції цього регіону та їх вплив на пізніші козацькі структурні аналоги.

     Своєрідним синтезом козацьких і річпосполитських практик можна вважати

     існування при старшинських дворах категорії бояр (очевидно, козацького

     походження), котрих не залучали до полкової служби навіть у першій чверті

     XVIII ст.784.

     Коло обов'язків військових слуг і курінного товариства було дуже

     широким. В історіографії домінує думка про їх виключно “служебницький” та

     економічний характер, хоча сама традиція службового куреня початково мала

     переважно воєнний характер, зберігаючи його і в подальшому. У воєнній виправі

     обов'язком курінних козаків було постійне перебування при особі свого патрона

     — в таборі, у поході, на бойовищі й навіть при похороні. Коли 1721 р. в

     Ладозькому поході помер генеральний хорунжий І.Сулима, було велено “якъ

     значковымъ при тѣлѣ ити, такъ и курѣнцямъ всемъ его милости и музицѣ

     войсковой”785. Очевидним є також, що вже на початкових етапах формування

     військового двору старшини не менш важливою його функцією була участь у

     різноманітних «наїздах» - нападах на маєтки сусідів, грабунках і вбивствах

     політичних супротивників або економічних конкурентів, а то й просто

     з’ясовуванні сусідських стосунків, що стало невід’ємною частиною побуту

     Гетьманщини, успадкованою від річпосполитських часів. Наприклад, своїх бояр

     полтавський державець Ф.Кочубей у 1717 р. відправляв до сусідніх полків

      

     784 Журнал, тобто насушна записка справ, що траплялися у військовій Генеральній канцелярії… //Київська старовина. – 1994. - №3. – С.29.

     785 Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей XVII — XVIII в. - К., 1884. - С.41.

     263

     мститися за кривди, заподіяні його підданим786. У 1745-1746 рр. абшитований

     прилуцький полковник Г.Ґалаган насилав своїх курінчиків і бояр на

     вереміївських і липовських козаків, що мешкали на його землях, змушуючи їх до

     підданства787.

     Збройні слуги були також вірними помічниками своїх патронів і надвірних

     служителів, в часи, коли старшинський двір поступово перебрав на себе частину

     адміністративних і управлінських функцій над цілими полками і сотнями.

     Полковницькі слуги (дворецькі, старости та ін.) виконували функції публічних

     урядників, нерідко усуваючи їх від влади, принижуючи та зневажаючи; від імені

     патрона виконували офіційні доручення, збирали податі, керували громадськими

     роботами або вершили суд. Картину того, як приватний двір полковника ставав

     керівним центром управління публічним життям регіону подають численні

     скарги козаків і поспільства на службові зловживання старшин і матеріали

     слідств щодо них. За словами суплікантів, котрі описували «проступства»

     гадяцького полковника М.Милорадовича, той «отдал власть над полком и

     судовое управление слугам своим; а те слуги чинят в полку великие бедствия… и

     стало теперь у нас так: что слуга – то и судья, а полковые есаулы – слуги да

     возницы! Полковничий приказчик – полковник наказный» 788. В усіх подібних

     випадках збройною підтримкою свавільних старшин або їхніх мажордомів

     виступали дворові козаки, челядь і дедалі частіше козаки сотенної служби,

     записані до полковницького куреня. В уже згаданій супліці гадяцьких полчан,

     козаки нарікали на те, що їх невиправдано часто залучають до охорони

     полковницького двору, різного роду посилок, а також «чорних роботизн» при

     будинку Милорадовича.

      

     786 Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий //Русский архив. – 1876. – Т.12. – С.451-452.

     787 Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – К., 1892. – Т.1. – С.111, 115.

     788 Лазаревский А. Люди старой Малороссии. Милорадовичи //КС. – 1882. - №3. – С.481.

     264

     З іншого боку, наближеність до впливового старшини гарантувала

     військовим слугам, захист, безкарність, увільнення від військових постоїв,

     сплати податків і повинностей, а отже й чималі матеріальні вигоди. Так,

     господар стародубського полковника Л.Журавки Шаркевич перехопив і силоміць

     утримував у 1719 р. бунчукового товариша А.Гудовича, котрий їхав до Глухова

     зі скаргою на полковника; згодом дворовий слуга ніякийсь Федір безкарно

     «наїхавши» маєтності Гудовича, перестрів їх власника в Стародубі й

     «дерзновенно полаявши, палицею в лице ударил» 789. Прикметно, що при цьому

     Журавка, як вказували чолобитники, «слугамъ дворовимъ за домовую прислугу

     ратушные села понадавалъ своїми універсалами во владініе»790.

     В сучасній історіографії не існує усталеної картини соціального і

     майнового статусу, традицій служби курінного козацтва. Дослідники, вслід за

     документальними згадками, чітко фіксують дві групи курінного товариства: тих,

     чия служба була спадковою, й тих, що потрапляли «на послугу» тимчасово, на

     період якоїсь воєнної кампанії. Прикладом першої групи можуть бути курінчики

     с.Диканьки Першої полкової сотні Полтавського полку, котрі несли службу «на

     дом» полтавського полковника Ф.Жученка, згодом його зятя В.Кочубея, а по

     ньому – удові Л.Кочубей 791. Спадкова служба, судячи з усього, складалася в тих

     регіонах, котрі перебували у дідичній власності старшин. Очевидно також, що ця

     модель формування збройних почтів була давнішою, зародившися ще у XVII ст.

     й була достатньо поширеною. На її узвичаєність вказує, наприклад, супліка до

     гетьмана Апостола кролевецького козака Ф.Басанського з жовтня 1731 р. в якій

     він просив прийняти його на службу в двір гетьманський, мотивуючи це тим, що

     «якъ прежнихъ годовъ служилъ я при домі Вашой Ясневелможности козацко,

     такъ и тепер ревнуя тому вседушне отлучитис нежелаю»792.

      

     789 Ділова документація Гетьманщини XVIII ст. - К.,1993. - С. 209-210.

     790 Там само. – С.212.

     791 Горобець В. Влада та соціум гетьманату... – С.168; Мякотин В. Очерки социальной истории... - С.53.

     792 ЦДІАК України. – Ф.51. – Оп.3. – Спр.3692. – Арк.1-2.

     265

     Такі курінчики не були кріпаками, як на тому наполягала радянська

     історіографія, до їх лав, очевидно, потрапляли заможні й середньозаможні

     господарі, яким залежало на отриманні протекції від старшин. Показовим у цьо-

     му відношенні є універсал генерального писаря С.Савича з квітня 1715 р. до

     старшини Прилуцького полку в якому, зокрема, йдеться: «свойствений и

     курѣнчик мой пн. Никифор Савуїско, мѣючи в сотнѣ Красноколядинской под

     селом Талалаевкою куплений свой хутор з млином, там построеним, для

     управления и моїх нѣкоторих, в будучом там же поблизу маетности моей селѣ

     Ведмежом приключающихся дѣл, перейшол з Конотопу до оного на мешкане.

     Зачим, аби ему, пну Никифору Савойсковы, яко моему свойственному, в

     спокойном в помянутом хуторѣ житиї нѣ од кого [з ко]заков, панов старшини и

     чернѣ полку Прилуцкого, жадной не било трудности и нѣ до яких войскових и

     посполитих повинностей не притягано прошу, обѣцуючи тому учинкови всякою

     моею отвдячати приязнию, ибо он, пн. Савуйско, повинен будет за в те при мнѣ в

     куренѣ войсковую, когда позовет слу[жи]ти, отправовати службу»793.

     Натомість дещо іншою була ситуація, коли курінчики призначалися «на

     підпомогу» новопризначеним старшинам й рекрутувалися з підлеглих їхньому

     уряду місцин або ж рангових маєтностей. Найвпливовіші представники козацької

     аристократії такі як Апостоли, Кочубеї, Лизогуби могли у XVIII ст. набирати

     курінчиків як у приватних, так і рангових володіннях через що їхня чисельність

     була найбільшою.

      

     Так само не вповні зрозумілими виглядають соціальний статус і рекрутація

     дворян і стрільців. Про деяких з полковницьких дворян, як-от полтавського

     полковника Кочубея, що проживали в с.Жуки, відомо, що вони були «з мужи-

     ков»794. Натомість, дворянська хоругва миргородського полковника Апостола бу-

      

     793 Мицик Ю. Універсали гетьмана Івана Скоропадського (за матеріалами Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім.В.Вернадського //Рукописна та книжкова спадщина України. – Київ, 2017. – Вип.21. - С.411-412.

     794 Горобець В. Влада та соціум гетьманату... – С.172.

     266

     ла сформована, найочевидніше, з козацтва, причому «можнейшого» та «значно-

     го», а також старшинських дітей і родичів. Так, у 1718 р. в її списках значаться

     син лубенського полковника, в майбутньому генеральний підскарбій та автор ві-

     домого «Діаріуша» Я.Маркович, син миргородського полкового осавула і

     значного військового товариша Ф.Чорниш 795, син миргородського сотника

     В.Короленко796. Крім того, до дворянської хоругви після Прутського походу 1711

     р. влилася якась частина волохів і мунтян, що служили Д.Кантеміру (наприклад,

     М.Гораний (Горонескул) 797. Звертає на себе увагу той факт, що згадки про дворян

     в джерелах поступово стають рідкіснішими, практично зникаючи з кінця 30-х рр.

     XVIII ст. Так, якщо в присяжних записах Миргородського полку 1718 р. дворяни

     ще згадуються як окрема формація, то в аналогічному документі 1732 р. їх вже

     немає.

      

     Умови служби в старшинських почтах фіксує компут Миргородського

     полку 1723 р., до якого були вписані практично всі категорії полковницьких слуг

     за винятком хіба що дворян. Так, в ньому зазначалося, що «придворные козаки,

     которые службу отбуваютъ на его (полковника Апостола – О.С.) конях и его

     оружям, и плата а когда случай воєнний позоветь, а походах и харчъ імъ его пана

     полковника дается» 798. Аналогічне становище посідало і «особливое товариство

     сотнѣ Кременчуцкой, іменуються стрілці куреня пана полковника

     Миргородского, которимъ видается з дому его конѣ і оружа, а когда позоветъ

     военний случай до походу, тогда онимъ видается і харчъ з дому пана полковника

     ж»799. При цьому, всі згадані вище категорії збройних слуг фігурували як «з дѣда

     отца козаки»800. У випадку, коли в куренях були великі домогосподарства, що

      

     795 Присяга Миргородського полку 1718 року. – С. 33-40.

     796 Там само. - С.99.

     797 Там само. - С.32-40.

     798 Швидько Г. Компут і ревізія Миргородського полку 1723 р. – Дніпропетровськ, 2004. – С. 45-49.

     799 Там само. – С.94, 100.

     800 Там само. – С. 89, 94.

     267

     включали декілька кревно споріднених сімей, що було звичним для козацького

     середовища, ревізори робили помітку про те, що курінці «на одном дворі живут,

     почережно отбувают службу»801. Варто, однак, зауважити, що невелика кількість

     курінчиків могла перебувати при особі старшини постійно, творячи прибічну

     варту тілоохоронців, як-от невеличкий «курѣнъ дворовий» загаданого Апостола,

     що нараховував 8 козаків на чолі з курінним отаманом802.

     Чим вищим був козацький урядник, тим ширше сягала його протекція над

     слугами. Захист та податкові імунітети поширювалися не лише на курені, що

     мешкали в безпосередній близькості від резиденції старшин й “ходили” під ними

     у походи й виправи, але й на більш віддалених теренах, де їхні патрони не

     посідали жодних урядів, маючи натомість “господарські” курені при

     маєтностях803. Паралельно із кількісним збільшенням урядницької верстви й

     виокремлення знатного військового товариства, зростала потреба в курінчиках.

     Очевидно, що старі козацькі “фамілії”, котрі в кількох поколіннях посідали

     старшинські уряди цілком давали собі раду, послуговуючись тими козаками й

     залежною челяддю, що спадково служила їм “на потребу домову” 804. Натомість

     бунчукове, військове й значне товариство, а також урядники новостворених

     сотень, котрих протягом XVIII ст. відчутно побільшало, “для отправованя

     служеб” лишалися без жодної “підпомоги”. В таких випадках гетьман або

     Генеральна канцелярія дозволяли старшинам набирати курінчиків акордно, на

     час воєнної кампанії або відрядження, як-от у 1733 р., коли бунчуковим

     товаришам Ніжинського полку гетьман Апостол дозволив набрати курінчиків,

     згідно давнього звичаю805. Володіння хай і невеликим почтом військових слуг

     було не лише ознакою соціального, але й службового, урядницького статусу.

      

     801 Там само. – С.45-46 та ін.

     802 ЦДІАК України. – Ф.102. – Оп.2. – Спр.101. – Арк.13.

     803 ЦДІАК України. - Ф.51. - Оп.3. - Спр.4815. - арк.2-3; спр. 4903. - Арк. 1-2.

     804 ЦДІАК України. - Ф.51. - Оп.3. — Спр.401. - Арк.2-2 зв.

     805 ЦДІАК України. - Ф.51. – Оп.3. – Спр.4385. – Арк.2 зв.; Окиншевич Л. Значне військове товариство... - С.163

     268

     Бунчуковий товариш С.Лизогуб скаржився гетьману Апостолу, що «безъ

     курѣнчиковъ служебъ войсковыхъ ему отправоватъ не без трудности и обиды

     будетъ»806.

      

     Зворотним боком розповсюдження практики приватної служби козацтва на

     “дом” було поступове перетікання військової служби з публічної до приватної

     сфери. Держава довгий час не впорядковувала військові повинності козацтва, що

     базувалася на традиціях звичаєвого права, й до того ж несла мінімум фінансових

     зобов’язань щодо неї. Ці фактори, а також відсутність сталого контролю над

     реєстром, слабкість і недостатність низової адміністрації спричинилися до того,

     що клієнтарні зв’язки у війську почали витісняти легальні, зводячи нанівець

     офіційну військову ієрархію та її правила. За дуже приблизними підрахунками, у

     війську Гетьманщини XVIII ст. до сфери приватного контролю належало до 20%

     всіх військових формувань. Особисті зв’язки та неформальні механізми, отже,

     на деякий час виявилися більш стабільними й ефективними в управлінні армією,

     але ця система швидко втрачала рівновагу в середині XVIII ст.

     Після створення козацьким станом власної держави в середині XVII ст.,

     козацьке військо почало перетворюватися на станове ополчення, організоване за

     територіальним принципом. При всіх своїх позитивних якостях і перевагах ця

     армія, однак, не була пристосована до ведення тривалої й масштабної війни,

     більше надаючись до оборони краю. Козацькі політики, більшість яких мала

     жовнірське походження й добре розумілася на військовій справі, швидко

     усвідомили це й вдалися до спроб побудови професійного війська, котре б

     компенсувало недоліки козацької військової організації. Так в Гетьманщині

     постало власне наймане військо — найбільш оптимальний, як на той час, формат

     постійної професійної армії. В перше ж десятиліття по Козацькій революції

     кількість найманих відділів швидко зростала, а їх існування як неодмінної

     складової держави було зафіксоване в Гадяцькому трактаті 1658 р. Створення

     найманої армії зіткнулося з кількома труднощами й перешкодами, одні з яких

      

     806 Мякотин В. Очерки социальной истории … - С.56.

     269

     були тимчасовими, інші ж набули характеру перманентних: проблема пошуку

     кваліфікованих офіцерських і сержантських кадрів для найманих полків, котрі у

     військово-організаційному відношенні спершу взорувалися на “німецькі”

     (західноєвропейські) стандарти організації й тактики; неможливість користати з

     традиційних ринків вербунку таких кадрів, а також дороговизна цієї воєнної сили

     змусили козацьких володарів переорієнтуватися на внутрішні ресурси — найм

     покозаченого населення та випищиків з козацьких реєстрів, котрих в Україні

     було більш ніж достатньо. Своєю чергою, це потягло за собою відмову від

     європейських взірців організації, озброєння й тактики найманців, віддавши

     перевагу питомо козацьким. В основу організації та забезпечення постійної армії

     було покладено алгоритми (система “леж” (постоїв), “жолду” (грошового

     жалування) і “стацій” (натурального забезпечення), успадковані від військової

     організації Речі Посполитої, складовою частиною якої донедавна були реєстрові

     козаки.

     Нездоланною перешкодою, що постала на заваді подальшій розбудові та

     використанню найманої армії стали фінансові проблеми. Пошук грошей був

     найбільшою проблемою європейських держав в справі розбудови постійних

     армій протягом XVI — XVIII ст. і Гетьманщина на цьому тлі не була винятком.

     Головною проблемою фінансової системи країни була її децентралізованість.

     Навіть в умовах воєнного часу тут збиралося достатньо грошових і натуральних

     податків, але більшість із них осідала в кишенях місцевих влад — козацьких

     полковників і магістратах заможних міст. Гетьманська скарбниця на перших

     порах обертала на фінансування найманих полків екстраординарні надходження

     (трофейні та контрибуційні кошти) й декілька разів пробувала налагодити

     карбування монети для сплати жалування. Ситуацію не змінило навіть

     встановлення прямих зборів на найманців (експортно-імпортні мита і податки на

     винокуріння й шинкування) і в часи економічного розквіту Гетьманщини

     наприкінці XVII — на початку XVIII ст. засобів на їх утримання хронічно не

     вистачало.

     270

     Все це призвело до того, що наймане військо Гетьманщини лишалося

     допоміжним контингентом при козацькому війську, що продовжувало лишатися

     кількісно переважаючою основою збройних сил. Це поєднання дозволяло доволі

     успішно вести оборонні війни з традиційними супротивниками — турками й

     татарами. Однак воно виявилося абсолютно непридатним у воєнних зіткненнях із

     регулярними арміями в які Гетьманщину було втягнуто на початку XVIII ст. Це

     показали події Північної війни та антимосковського виступу І.Мазепи в яких

     нечисленне й погано фінансоване наймане військо не змогло стати надійним

     опертям гетьманської політики.

     XVIII ст. стало останнім періодом існування класичних форм найманства в

     Гетьманщині. Найбільш успішні європейські країни поступово “приручили”

     найманську вольницю, поставивши її на жорстко здисциплінований фундамент

     регулярної військової служби й монополізувавши право на збройне насильство.

     В Україні, після поразки мазепинців, військові інститути перейшли під

     частковий контроль Російської імперії. Після ліквідації сердюцьких полків у

     1726 р. та скорочення компанійських, гетьманське правління не мало достатніх

     політичних та фінансових важелів впливу на наймані формування. Нечисленні

     охотницькі полки, служба в яких ставала спадковою й дедалі більше нагадувала

     козацьку, поступово перетворилися на гетьманську гвардію й перестали грати

     скільки-небудь помітну роль у війнах.

     Надвірні війська в Гетьманщині сформувалися, головним чином, як

     рецепція давніх форм збройної асистенції князівського та великопанського

     середовища річпосполитської епохи. Самі козаки нерідко служили в надвірних

     загонах українських магнатів чи то окремими відділами, чи то як поодинокі

     збройні слуги. Визрівання козацтва як соціально-політичної сили так само було

     пов’язане зі службою «кінно й оружно» при дворах українних можновладців або

     ж участю в їхніх збройних суперечках із конкурентами. В ході Козацької

     революції середини XVІІ ст. гетьмани, генеральні старшини та полковники, як

     нова політична еліта, заходилися до формування й утвердження власних груп

     271

     впливу, економічної могутності та збройної підтримки. Для провідників часів

     Хмельниччини та Руїни власне приватне військо, відокремлене організаційно від

     козацького, стало питанням не лише безпеки, але й символічної репрезентації

     високого становища, потуги і «значності». Подібно до дворів річпосполитської

     знаті, двір українських гетьманів включав до свого складу як збройні загони

     (кінні та піхотні роти), що безпосередньо охороняли особу ясновельможного,

     його оточення, резиденцію та ставку, так і збройні формування військово-

     служилих корпорацій, склад яких змінювався протягом усієї другої половини

     XVІІ ст., починаючи від покозаченої шляхти, закінчуючи виокремленими з-під

     відання полкової адміністрації козацькими відділами, що виступали на службу

     під гетьманським бунчуком переважно у великих воєнних виправах. За потреби,

     регіментарі нашвидкоруч могли зібрати 3 000 – 4 000 війська (включно із

     гетьманськими дворянами та озброєною челяддю) – невелику міні-армію, котра

     в неспокійний час внутрішніх та зовнішніх війн нерідко ставала дієвою силою