Истории России как впрочем, и Украины начинаются с одной даты: 862 год. Дата эта взята за основу из летописи, которая фактически стала Библией России - «Повести Временных Лет», подлинность которой, как и справедливость большинства излагаемых в ней событий, аналогично всей истории самой России крайне сомнительны. Хотя бы даже потому, что по свидетельству константинопольского патриарха Фотия (того самого, который заложил фундамент для разделения христианской церкви на Западную и Восточную), уже в 860 году захватившие Константинополь северные варвары называли себя Русью. А были те варвары из городу Киева.

     Не из Новгорода, не из Москвы и не из Коломны, а именно из метрополии Руси - Киева.

     Москву такой поворот событий вот никак не устраивает, поэтому этот факт в ее официальной истории переизложен иначе. По официальной московской версии, Аскольд и Дир ходили на Константинополь в 866, а в 862 году, новгородцы призвали на Русь (к которой никакого отношения не имели) варягов. Которые (даже в ПВЛ написано) были не варяги, а норики - жители иллирийского княжества, что в северо-восточных Альпах.

     Но этот миф тоже ложь. Так как Россия - это некий идеализированный аналог христианской Ромейской Империи, первая дата не может быть привязана к светскому событию - она должна быть обязательно связана с верой. И так оно и есть!

     Кстати: Сам Новгород не существовал в 862 году. Самые ранние постройки Новгорода датируются X веком, а уж никак не VIII.

     Почему Украина?

     Топоним «Украина» впервые упоминается в Киевской летописи в 1187 году, в эпизоде о смерти переяславского князя Владимира Глебовича, затем — в Галицко- Волынской летописи под 1213,1280 и 1282 годах. Во всех случаях упоминание топонима в обязательном порядке применяется исключительно к территории Руси - Киева. Не употреблялись топонимы Русь и Украина никогда по отношению к Новгороду, Полоцку, а уж тем более Москве.

     Как за правило Украиной Русь начали называть в то время как она стала частью федерации славянских стран - Великого Княжества Литовского и Руського. Упоминания о Руси Украине можно найти в документах ВКЛ ХУ-ХУ1 веков.

     Так, в письме от 1500 года к крымскому хану Менгли- Гераю великий князь литовский называет «нашими Украинами»: Киевскую, Волынскую и Подольскую земли.

     Именно поэтому в привилегии от 1539 года на строительство замка в Киевском Полесье речь идет о полезности строительства таких замков «НА УКРАИНЕ»

     - «НА ЗЕМЛЕ».

     В 1580 году в универсале короля Стефана Батория пишется: «Старостам, подстаростам, державцам, княжатом, паном, рицерского стану людем НА УКРАЙНЕ РУСЬКОЙ: Киевской, Волынской, Подляшской, Браславской мешкаючим». То и есть Стефан Баторий прямо так и указывает, что «УКРАИНОЙ» называется РУСЬ, или все Руськие владения польской короны, причем не только новые, но и старые.

     В траурной поэме от 1585 года на смерть киевского кастеляна князя Михаила Вишневецкого Киевщина названа «Приднепровской Украиной» или переводя на современный манер «Приднепровской ЗЕМЛЕЙ».

     В 1621 году Украинами - Землями, пострадавшими от татар, считаются Киевская, Брацлавская, Волынская и Подольская.

     После Андрусовского перемирия от 1667 года, разделившего Украину по Днепру, в обиходе появляется термин «Малороссийская Украина», которым обозначалась территория Левобережной Украины - Малой Руси Украины отошедшей по договору Москве. Правобережная Украина, при этом, как была так и осталось Русью!

     

     Повторюсь: Москва - это государство сугубо религиозное, а потому история его - религиозная. И если разбирать первопричины всех событий ее истории, то необходимо погружаться в историю религии.

     Московия не могла называться Святой Русью - звания, которого она так вожделела, пока Киев формально был центром Руськой веры.

     Первый шаг к предательству Руси Украины сделал Богдан Хмельницкий, подписавший, пускай и с одной

     Второй, окончательно погубивший ее шаг, сделал гетман Левобережной Украины - Самойлович, которому пообещали за то, что признает главенство Московской церкви над Русью, сделать гетманом всея Руси Украины!

     В 1684 году Московский Патриарх Иоаким приказал Самойловичу поставить митрополитом Киевской Руськой Митрополии, епископа Луцкого и Острожского Гедеона. Как только Гедеон прознал о своем новом назначении, он тут же заявил, что:

     «Готов принять жезл архиепасторськийНЕ от кого другого, как от московского патриарха».

     После своего заявления, Гедеон отбыл к своим новым хозяевам на Москву, прибыв из которой, 14 декабря 1685 сообщил, что его рукоположили в присутствии царей.

     Московская митрополия, поступила как обычно полностью незаконно. Избрание Гедеона противоречило церковному закону, так как Киевская митрополия, находилась в непосредственной юрисдикции Константинополя, и для признания перехода Киевской Митрополии в подчинение к Московской необходимо было согласие Константинопольского Патриарха.

     Посему Москва, от имени российских царей Ивана и Петра отправила Константинопольскому Патриарху посольство с Грамотами - ходатайством.

     Константинополь в лице ученого-канонист Досифея категорически отказался подписывать ходатайство, назвав действия Московской Церкви в Украине беззаконием и даже воровством!

     Он открыто заявил, что: «Деяния московского патриарха Иоакима, который рукоположил Гедеона, нарушают церковные каноны, разрушают единство Православной Церкви и является образцом

     Принятие названия

     Тем не менее, официально названия Россия еще не существовало.

     В международном договоре между царем Петром I и Речью Посполитою Польською и ВКЛ от 28 июня 1703 года, везде упоминается «Монарх Московский» и «война Московская». Ни слова о России.

     В 1703году в Москве стали выискать газету под названием «Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах».

     Опять ни слова о России.

     И лишь только после окончания Северной войны, 2 ноября 1721 года, во время празднования Ништадтского мира Сенат поднёс царю Петру I титул императора России.

     С тех пор и стала называться Московия - Русью, точнее на греческий манер: Российской империей, как и Византия называла себя Римской империей, но на греческий манер - Ромейской. Хотя Русь как была, так и осталась Киевской, и вера ее никакой не православной, а руськой.

     Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український учений В. Скляренко (Скляренко В. Звідки походить назва Україна? // «Україна». - 1991. - № 1. - С. 20, 39.), процес становлення поняття «Україна» був досить тривалим і мав декілька етапів.

     Іменник край із значенням «відрізок, шматок; шматок землі» був ще у спільнослов'янській мові (*кгаїь) \ нині відомий багатьом слов'янським мовам. Оскільки слов'янські племена споконвіку мали свої території, які здебільшого відділялися природними рубежами - річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньослов'янське слово край «відрізок, шматок землі» набуло нового значення - «територія, що належить племені», а згодом також і значення «крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег».

     На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (бої + іпа = боїіпа «долина», піх + іпа = пігіпа «низина»). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (кгаі + іпа) у значенні «територія, яка належить племені».

     Разом з іменником край у праслов'янській мові був також іменник украй (*икгаіь), що означав «відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина території племені; крайня межа відділеної частини території племені».

     Уже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних слов'ян від слова украй за допомогою того самого суфікса -ін-а виникло слово україна (*uкгаіnа) . Протягом ХУ-ХУІ ст. у слові україна відбувався процес зміни наголошування: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос на себе (пор. батько - батьківщина - батьківщина, горох - горошина - горошина, риба - рибина - рибина, хуртовина - хуртовина; так само Україна -Україна). Цей процес, який не завершився й досі, спричинився до паралельного вживання обох акцентологічних варіантів - Україна й Україна протягом кількох століть. Порівняйте, наприклад, у Т. Шевченка: «Свою Україну любіть»; «...а я Тільки вмію плакать, Тільки сльози за Украйну...»; «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну»; «Це той Перший, що розпинав Нашу Україну» та ін. У сучасній українській літературній мові міцно, закріпилася форма з новішим наголосом - Україна.

     На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Україною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву «Слободская Украйна»). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний реґіон і стала спільною для всієї етнічної території українців.

     Зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією аґресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в «общерусском море». В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України - Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і поширила його й на мешканців історичної Русі - України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «єдиного русского народа от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка об'єднала в одне ціле такі історичні й географічно не схожі між собою реґіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор'я і - Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття.

     Присвоївши собі давню назву нашого народу, імперська Москва тим самим сподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення до самобутності (Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - С. 117.).

     Отже, для нас дуже важливим є той факт, що, незалежно від свого походження, слово Україна позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким. Звичайно, ніякою «окраїною» Російської імперії вона не була і весь час претендувала на повну державну самостійність. Саме через це вживання слова Україна в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна знищити і стерти з пам'яті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як «окраїна Росії», тобто вклали в це слово принизливий і невластивий йому зміст.

     З історією виникнення назви Україна тісно пов'язане правило вживання прийменників "на" і "в" при позначенні місця або простору. Як правильно сказати: живу на Україні чи в Україні? Приїхали на Україну чи в Україну?

     Прийменник в (у) у просторовому значенні вживається тоді, коли йдеться про щось ціле, докладно окреслене, компактне, центральне (наприклад, про країни, міста, населені пункти): в Англії, у Франції, в Угорщині, у Росії, у Польщі, у Литві; у Львові, у Ніжині, в Овручі, у селі. У цих випадках нікому не спадає на думку сказати: на Англії, на Франції, на Угорщині, на Росії, на Львові, на Овручі тощо.

     Коли ж ідеться про складову частину країни, про якусь її етнографічну територію, про частину міста, віддалені від центру околиці, тоді вживається прийменник на: на Волині, на Поліссі, на Донбасі, на Запоріжжі, на Полтавщині, на Подолі, на Засуллі, на хуторі, на селі (тобто «не в місті»).

     Щоправда, у деяких випадках і частини країни, і частини міста з огляду на особливі історичні умови могли виступати своєрідними політичними, культурними або адміністративними центрами чи осередками суспільного життя, тому стосовно них також узвичаїлося вживання прийменника в (у): у Квебеку, у Галичині, у Дарниці, у Святошині, але таких випадків порівняно небагато.

     Оскільки українамиспочатку називалися окремі удільні князівства, що відокремилися від цілої держави, а потім і Україна як уся східна частина етнічної території українців перебувала у складі Росії, при просторових визначеннях щодо України здавна закріпився прийменник на. Проте і в народних піснях, і в літературній мові обидва прийменники "на'' і "в" часто вживалися паралельно: на Україні і в Україні з переважанням тієї або іншої конструкції в окремих письменників або в окремих літературних жанрах і стилях.

     Нині, коли Україна вже самостійна, суверенна й незалежна держава, немає жодних підстав вживати необґрунтовану й по суті образливу конструкцію з прийменником на. Отже, єдино правильна форма - в Україні. Але виправляти фольклорні та літературні твори, де вживається вислів на Україні, не варто.

     Джерело: litopys.org.ua

     скриншоты на украинском