Лежу я у труні, увесь вітрам відкритий,
Дерева в інії, примружене грудневе сонце і вони:
Друзі розгублені, заплакані дружина й діти
Біля горбочка глини викопаного з глибини.
І я уже не я, лиш подих мій малий, останній,
Який несе у простір невагома, звільнена душа моя,
Щоб часом звірити труди мої, надії й сподівання,
Відвідати всі села та міста, де за життя бував я.
Моїй душі іще літати над землею і у вирій відлетіти,
Як вибір буде зроблений: буття чи небуття...
Та, може, якщо плачуть наді мною моя дружина й діти -
Я недаремно, все ж таки, прожив своє життя?
20.12.2013