Як непомiтно зменшуються днi!
Снiжинки пролiтають крiзь долонi.
Усе ряснiше обсипають скронi
неталими заметами менi.
Та серце в цьому стиглому полонi
спiває соловейком навеснi:
Ти все частiш з'являєшся ввi снi
в моєму цiлонiчному безсоннi.
Попри всi помилки мої сумнi,
дурнi, незграбнi та безповоротнi,
любов, надiя, й вiра ще й сьогоднi
менi палають у твоїм вiкнi,
як олтаря пречистого вогнi,
зорею Вiфлеємською в безоднi.