На далекiм небосхилi
Постає краєчок сонця.
Вишнi вiти нiжно-бiлi
Заглядають у вiконце.
Десь пташки зацвiрiнчали,
Й знов навкруг постала тиша...
Лиш в обличчя без печалi
Вiтерець ласкаво дише.
Боже! -- думаєш,-- Навiщо
Ця краса несамовита
Ще буяє, квiтне, свище,
Променистим брудом вкрита?
Що вона зробила злого,
Що людська нечиста сила
Просто з розуму дурного
Так її занапастила?
А вона й не переймає,
Знай -- живе собi на втiху.
I нiкому не картає
За погордливiсть i пиху.
Мати нiжна, земле мила,
Що мудрiш за все на свiтi,
Все забула, все простила
Нерозумним своїм дiтям.
Неопалена купино!
Над тобою сонце сходить.
Моя люба Україно,
Мiй згорьований народе.
Поможи йому, о Доле,
Щоб iзнов не гнав за обрiй,
Нiби перекотиполе
Вiкопомний той Чорнобиль.