нема чого боятись,
все одно.
те зрiле тiсто дивного натхнення,
або той дощ зi скривджених крапель
що по щокам тече
як мед до болю -
нехай тече, бо день помiж повiк
не знає роздiлу насамперед мiж ними,
i я слiпа
до погляду у спину, або в обличчя,
мокре пiд дощем
i маю те, дароване спочатку  
що за часiв, коли була нiма
не менше, та не бiльше всiх, хто плаче,
рiзниць немає помiж нами вже.
тому iду до тихого дощу, немов до гостiї,
хоча не мала змоги
отримати її повчальний дар,
та й занедбати те, чим є насправдi.

02.08.26