Хворiю тихо, начебто росту,
неначе пiр'я гостро проростає
крiзь шкiру незадублену мою
та рве її майбутнiми крилами.
I немiч сил i рот сухий пече
словами, що й казати буде лячно.
I тiльки бiль пiдтримує, лише
його ховаю вiд людей обачно -
бо йде життя, ламає сухостiй,
пiдлiткiв виганяє з поля рано,
вони злетять, щоб на крилах нести
на всi чотири сторони потраву
того життя, але воно зiйде
полями, що порушенi вiйною,
та вiдлетiлих не замiнить вже,
не вiдвiкує сказане з любов"ю.

02.09.2025