Середина листопада, а менi здається - вже грудень. Морозець хазяйнує потрохи на вечiрнiх вулицях.
Бiжу додому, але раптом зупиняюсь. I так - майже пiвроку. Волохатий жалiбними очима дивиться у мiй бiк, не пускаючи на стежку.
--
Знову ти?
--
Чого вiд мене хочеш?
--
Ти вдень уже бачив, як я йшов, проводжав аж до зупинки.
--
А зараз я тремчу, та не вiд страху...
Вiн iще раз подививсь i звiльнив шлях.
За кiлька хвилин я був удома.
Надворi смеркало, морозець упевнено хазяйнував на вечiрнiх вулицях.
Старий собака штовхнув лапою дверi пiд'їзду. Пiднявся на четвертий поверх i лiг коло дверей.
Через деякий час, здалося, скрипнули дверi, але то був вiтер.
Волохатий уже не встав...
На ранок двiрник винiс його мертве тiло на смiтник.
А вiн дивився згори i все одно хотiв повернутися.