УКРАЇНА
1
Зеленими горбами бовваніла,
Вночі широким степом шелестіла,
Молилась до Перуна і Сварога
І ще не знала, де твоя дорога.
Хозарин кликав до свого полону,
В діаспору жидівського закону,
І вабив печеніг в роздерті шатра,
Де палахтіла жаром жовта ватра.
Б'ючи у мідь своїх потужних дзвонів,
Звав марно Рим Тебе у папське лоно,
І для вина, що серце звеселяє,
Зреклась ти Магометового раю.
Аж кроком нечутним, сумна і строга,
У тьмяних ризах з золота старого,
До Тебе підійшла, не звівши вії,
Немов легенда тиха, Візантія.
Вона, свята, облудна і безкрила,
Тебе цісарським пурпуром покрила.
* * *
В варязькім панцирі, в добу жорстоку
Ти дихала спокійно і глибоко.
Та інколи, піднявши забороло,
Вдивлялася в тривожне видноколо.
З юнацьким завзяттям, з веселим криком
Стрічала половців у полі дикім
І, навалом татарських орд зім'ята,
Прийняла долю, хижу і прокляту...
Віки минали в темних сновидіннях.
Мов щире золото з берез осінніх,
Спадали з Тебе всі твої оздоби,
І рвав лахміття ранньої жалоби
Шалений вітер. Все те за Тобою
Пливло у безвість чорною рікою...
* * *
Де хвиля б'є об скелі круторогі
І шумом криє зрадницькі пороги,
Де дме над островом дніпрянський вітер,
Вирощувала Ти спізнілі квіти
Жорстокості, геройства і посвяти
І ткала з них собі багряні шати.
Ніякий чар часи ті не відкличе,
Що ураганом прогули по Січі.
Гучним і буйним бенкетом Богдана
Ти завершила коло, Богом дане.
Відтак повстань твоїх страшні заграви,
Що відблисками спалювали трави,
В воді баюр московських догасали,
Мов сонце, стомлене і вже змиршале.
Воскреслим полум'ям старої слави
Ти спалахнула в чорні дні Полтави,
Коли Тебе причарував навіки
Король звитяжений, останній вікінг.
І, стиснутий Петром в обіймах владних,
Хрустів кістяк твій в пестощах нещадних.
Знесилена від голоду і спраги,
Несите черево чухонських багон
Тоді людським Ти набивала падлом.
І час гатив Тебе важким вагадлом.
З твоїх кісток, що в твані скам'яніли,
Із тіл, що на морозі зачапіли,
Складався підмурівок, на якому,
Немов боліт примара невідома,
Між нетрів дебряних, де мох і глиця,
Постала в чадній млі нова столиця...
Поволі брякла, мов велика туша,
Ненависна киргизам і інгушам,
Грузинам і карелам осоружна,
Імперія пажерлива, потужна.
Росла, росла із вогких надр туманів
Під свист сибірських тайг, під дзвін кайданів,
Під шум вкраїнських грабів і каштанів.
|
УКРАИНА
1
Зелеными холмами поднималась,
Широкими степями расстилалась,
Молилась и Перуну, и Сварогу
И все не знала, где твоя дорога.
Хозарин звал Тебя из тьмы полона
В диаспору еврейского закона;
Звал печенег под рванными шатрами,
Где жар мерцал над желтыми кострами.
Ударами могучих медных звонов
Звал папский Рим Тебя к себе на лоно,
И для вина, что сердце веселило,
Ты рай магометанский отклонила.
Тут подошла, ресниц не поднимая,
Безмолвно в грусти царственной ступая,
Одета в ризы древне-золотые,
Как тихая легенда, Византия.
Она - свята, обманна и бескрыла -
Тебя цесарским пурпуром покрыла.
* * *
В варяжском панцире, в тот век жестокий
Дышала Ты спокойно и глубоко.
Но иногда, снимая шлем надежный,
Все всматривалась в горизонт тревожный.
С отвагой молодой, с веселым гиком
Встречала половцев Ты в поле диком,
И, полчищем татарских орд подмята,
Ты бремя приняла судьбы проклятой...
Века скользили в темных сновиденьях.
Как золото летит с берез осенних,
Твои богатые спадали одеянья,
И рвал лохмотья раннего страданья
Ненастный ветер. Это все с Тобою
Плыло в безвестность черною рекою...
* * *
Где бьет волна о скалы-крутороги,
Предательские пряча в шум пороги,
Где ветер над Днепром гудит что силы,
Цветы Ты запоздалые растила -
Жестокости, геройства и заклятья,
Из них багряные себе сшив платья.
Тот час остался в памяти отмечен,
Что ураганом прогудел по Сечи.
Банкетом оглушительным Богдана
Окончила Ты круг тот, Богом данный.
С тех пор твои мятежные запалы,
Что отблесками зажигали травы,
В воде московских лужиц угасали,
Как солнца луч, слабеющий, усталый.
Воскресшим пламенем минувшей славы,
Ты загорелась в черный день Полтавы,
Когда Тебя причаровал в час дикий
Победоносный швед, последний викинг.
И, стиснутый Петром в объятьях властных,
Хрустел костяк твой в беспощадных ласках.
От голода и жажды близка к гробу,
Чухонских недр несытую утробу
Ты падалью людскою наполняла.
И время над Тобою лютовало.
С костей твоих, что в грязи каменели,
Из тел, что на морозе задубели,
Сложился тот фундамент, на котором,
Как марево болот, налитых мором,
Средь дебрей, где растет одна кислица,
Поднялась в чаде новая столица.
И стала пухнуть, как большая туша,
Немила и киргизам и ингушам,
Грузинам и карелам ненавистна,
Империя прожорлива и хищна.
Росла, росла из мокрых недр туманов,
Под свист сибирских тайг, под звон кандАлов,
Под шум украинских густых каштанов.
|
2
А Ти, Ти зріла, мов зерно,
Що спіє в лоні невідомім,
Щоб повернув колись стерно
Керманич в грізний день залому,
Якого ждали ми давно.
І він прийшов в грозі і громі,
І гніву Божого вино
Плеснув із чаші ангел сьомий.
Змішались люди і вовки,
І стала кров дешевим плином.
Ніхто в ті прокляті роки
Не знав, де звір, а де людина.
Дихнувши хаосом ночей,
Хтось сплутав постаті і форми
І стер всі зариси речей.
Завили вихори і шторми.
Зірвавшись з ланцюга, у скок
Пішла задихана планета,
В пекельний вплутана танок
(Лиш крик у пітьмі: Де ти? Де ти?).
І ось, серед уламків, брил,
В клубках розідраних туманів,
В первіснім танці диких сил
Неясну постать зір доглянув.
Мара укохана віків
Вже прибирала образ зримий,
Що вже яснів, синів, горів,
Та прослизнув марою мимо.
І голубів вночі лиш слід,
Який поволі в небі танув.
Летів не сніг, а білий цвіт,
І все поглинув вир туманів...
Тоді підвівсь столапий гад,
Робив собі з злочинців добір
І, всю Тебе повивши в чад,
Почав кігтями дерти здобич...
Тоді ж, у час програм, конвенцій,
Вітавши хмару сарани,
Під шум нарад і конференцій
Усі зійшлись твої лани,
Твій скарб і скот, і степ ділити.
І знов (на літа чи віки?)
Зчорнілий край, дощами змитий,
І над полями вітряки...
Знов невідкличність і руїна...
О, казнь незримої руки!
О ч е т в е р т о в а н а Вкраїно!
|
2
А Ты, Ты зрела, как зерно,
Что спеет в лоне незнакомом,
Чтоб кормчий повернул стерно
Когда-нибудь в день перелома,
Какого ждали мы давно.
И он пришел в трехкратной силе,
И гнева Божьего вино
Седьмой из чаши ангел вылил.
И в те проклятые года
Перемешались волки, люди.
Рекою лили кровь тогда...
Зверь, человек ли? - кто рассудит?!
Дыхнув в мир хаосом ночей,
Враз кто-то спутал жизни формы
И очертанья стёр вещей.
Завыли вихри, бури, штормы.
С цепи сорвавшись, в адский пляс
Пошла, запыхавшись, планета,
В безумный втянута экстаз
(Лишь крик в потемках: Где ты? Где ты?).
И вот - средь порванных ветрил,
В клубах разодранных туманов,
В первичном танце диких сил -
Неясный облик вдруг проглянул.
Виденье жданное веков
Уж принимало образ зримый,
И он яснел, почти пришел...
Но проскользнул, как призрак, мимо.
И голубел в ночи лишь след,
Что в небе незаметно канул.
Летел не снег, а белый цвет,
И поглощал всё вир туманов.
Тогда приполз столапый гад
Бандитский закрепить обычай
И, всю тебя повивши в чад,
Когтями начал рвать добычу...
Тогда ж, среди программ, конвенций,
Принесших тучу саранчи,
Под шум собраний, конференций
Взялись всемирные рвачи
Делить твое добро и степи.
И вновь лишь черные дымки
И дождь (на годы иль навеки?),
И над полями ветряки...
Непоправимость и руина...
О, казнь невидимой руки!
З а м у ч е н н а я Украина!
|
3
В нестямі божевілля
Який страшний ясир
З Полтавщини й Поділля
Стягав тоді Сибір!
Розвіявши по нивах
Полову мертвих мрій,
Гноїли в колективах
Весну твоїх надій.
І духом чумних лілій,
Що зжерті пістряком,
Пашів простір спліснілий
Порослим бур'яном.
Де порожньо і голо
Сірів безбарвний лан,
Шугав безчолий голод.
За п'ятирічний план,
Згадавши дні татарські,
За владу всіх рабів,
За "щастя пролєтарське"
Твій темний люд згорів.
Немов колоди в струпах,
Що ваблять мокрих птах,
Здувались чорні трупи
В некошених житах.
Жах смерті у підвалі
Моторами ревів,
І кулі розбивали
Коробки черепів.
І брякли мертві лиця -
Пухкі опуки щік -
У смрадній сукровиці,
Мов в'язки стиглих фіг.
І був це час покосу,
Бо кат потів, як віл,
І в дар богам приносив
Копиці мертвих тіл.
Селянські канібали
Ловили дітваків,
Могили розгрібали
І крали з трун мерців.
Ночами стрекотіли,
Мов коники в степах,
Невтомні скоростріли,
Та цвів Молочний Шлях.
І, як перед віками,
В холоднім димі сел
Над скорбними ланами
Плеяди і Орел...
Що обри, що татари!
Що лютий печеніг!
То ж не були почвари,
Бо і Батий беріг
Твої церкви й святині:
Вівтар і златоглав.
А нині, нині, нині
Дівоцтво розтоптав
Твоє сучасне варвар
І душу загноїв.
Вже має чорна барва
Над згарищем років -
Понурий прапор смерти,
І вже з джерел віків
Снаги нам не зачерпти.
|
3
В безумии кровавом
Какой же злой ясырь
С Подолья и Полтавы
Взяла тогда Сибирь!
Развеявши по нивам
Полову мертвых слов,
Гноили в коллективах
Весну надежд и снов.
Чумным дыханьем лилий,
Поеденных грибом,
Дышал простор, как гнилью,
Взошедшим бурьяном.
И там, где пусто, голо
Серел бесцветный лан,
Безлобый бился голод.
За пятилетний план,
За злость рабов у власти,
Татарский вспомнив плен,
За "пролетарьев счастье"
Твой темный люд сгорел.
И, как колоды в струпьях,
Что манят некрофаг,
Чернели, вздувшись, трупы
В некошенный полях.
Вопль ужаса в подвале
Глушил моторов рев,
И пули разбивали
Коробки черепов.
И набрякали лица -
Припухлый мертвый лик -
В застывшей сукровице,
Как грозди спелых фиг.
И был то час покоса,
Ведь кат, как вол, потел,
Своим богам в дар нес он
Снопа забитых тел.
По селам канибалы
Вели детишек лов,
Могилы разгребали
Тела красть из гробов.
В неистовой работе -
Ночами не уснуть -
Строчили пулеметы,
И цвел Молочный Путь.
И, как перед веками,
В холодном дыме сёл
Над скорбными ланами -
Плеяды и Орёл...
Что обры, что татары!
Что печенега скок!
То ж не были шайтаны,
Ведь и Батый берёг
И церкви и святыни:
Алтарь и златоглав.
А ныне, ныне, ныне
Растлил и растоптал
И душу новый варвар.
И выше облаков
Стяг чёрный, словно Тартар,
Над пеплом тех веков -
Печальный, как могилы...
Из наших родников
Не пить нам больше силы.
|
4
Прийми поцілунок -
Полин терпкий.
Смертельний трунок
Із чаші пий!
Блукай, безвіро!
Поки страждань
Не сповниш міру,
Нуртуй у хлань.
Прямуй крізь муки,
Крізь хирі дні
У шал розпуки.
Гаси вогні
І в ніч одчаю
Сама палай,
І біль до краю,
До дна пізнай.
Простуй крізь жертви,
Крізь сохлий цвіт,
В простори мертві
Десятків літ.
Крізь смерть і сором,
В нещадний вік.
Лісам і горам
Звіряй свій крик.
Прийми наругу,
Влий в шал поем
І вічну тугу
Живи вогнем.
В жару невгаснім
Свій гнів гартуй
І долю власну
З уламків куй.
Шпурляю тричі
Закляття це
Тобі у вічі,
Тобі в лице.
Ідучи в далеч
Під звук фанфар,
Що їх заграли
У громі кар
Всі сурми туги,
Всі труби згуб,
Дійдеш потуги.
І бурий зруб
Надій безлистих
Повстане знов
Шатром барвистим.
І свіжа кров
Одягне журби
В безсмертний міт,
В вісон і пурпур
Стобарвних літ.
|
4
Прими ж ту славу -
Полынь потерь.
Смертей отраву
Из чаши пей.
Блуждай без веры!
Доколе мук
Последней меры
Не кончишь круг.
Рвись без начала -
Сквозь штиля дни -
В бездонность шквала.
Гаси огни.
Маяк теряя,
Сама пылай
И боль до края,
До дна узнай.
Иди сквозь жертвы,
Сквозь сохлый цвет,
В просторы мертвых
Десятков лет.
Сквозь стыд несчастья -
В век, что как зверь.
Горам и чащам
Свой крик поверь.
Прими глумленье,
Влей в страсть поэм
Свое мученье
И сжатый гнев.
И в жаре звонком
Себя кали,
И из обломков
Судьбу твори.
Швырну три раза
Заклятье то,
Как сталь приказа,
Тебе в лицо.
Чтоб в дальней дали,
Под звук фанфар
Их заиграли
В сверканье кар
Все сурмы боли,
Все трубы смут
В преддверье воли.
И бурый сруб
Надежд безлистных
Воспрянет вновь
Шатром цветистым.
И юных кровь
Оденет скорби
В бессмертный миф,
В виссон и пурпур
Веков цветных.
|
5
Все, що гуло
В надрах запілля,
Все, що росло
В криках безкрилля:
Стлумлений гнів,
Що клекотів
В жерлі віків,
Розпачу рев,
Марне горіння,
Шумних джерел
Дзвін і кипіння,
Помста і сказ
Вибухли враз
Шалом екстаз.
Крила пожеж
Там, над віками.
Простір без меж
Тут, перед нами.
В блисках вогнів
Колом зацвів
Обрій років.
В віддалі днів
Труби рокочуть.
Крики птахів
Грози пророчуть.
Що це дзвенить,
Що це шумить
В ранкову мить?
Чуєш, іде,
В громі і бурі,
Чуєш, гуде,
Б'є вже у мури,
Дме нам у скронь
Вихор, вогонь
Божих долонь!
|
5
Все, что ушло
В недры подполья,
Все, что росло
В криках бездолья:
Сдавленный гнев,
Что разогрел
Времени зев.
Горечи рёв,
Тщетное рвенье,
Шумных ручьёв
Звон и кипенье,
Мщенье и раж
Вырвались враз,
Будто экстаз.
Пламя и чад
Там, над веками.
Дали летят
Тут, перед нами.
В искрах огней
Кружат быстрей
Ворохи дней.
В блеске зарниц
Трубы рокочут.
Выкрики птиц
Грозы пророчат.
Что там звенит,
Что там летит
В ясный зенит?
Слышишь, спешит
В бурях на смену,
Слышишь, гудит,
Бьется о стену -
Шлёт в споре воль
Вихрь и огонь
Божья ладонь!
|
6
Тобі, Праматір, шлю привіт
З років, що час їх порохом укриє.
Та що Тобі пісні цих клятих літ
І чорний жах, що вовком виє!
Це нам стерні глухий простір
І без кінця безрадісні блукання.
Тобі ж, Тобі краса далеких зір
І злота заграва світання.
Це нам іти крізь сум років,
Крізь біль наруг, крізь ніч гірку неслави,
А Ти в крилатім шумі прапорів
Колись зустрінеш буйний травень.
З полів незнаних чужини
До Тебе вітер долетить, мов спомин
Про наші в муках виплекані сни
І днів давно забутий гомін.
Та що Тобі, Т о б і до них,
Що йдеш крізь дні, прекрасні і суворі,
До дальніх мет, невидано-ясних,
Прямуючи в нові простори!
По нас, забутих на землі,
Хай час пройде важким, залізним плугом.
Майбутнього крилаті короблі
Уже стоять на рейді кругом.
Прозора височінь дзвінка,
І дужий вітер дме в шумкі вітрила,
І вже чиясь невидима рука
Ворота в далеч відчинила.
Ми відійшли в глибінь віків,
Ми, мов жорстока пісня, відлунали,
І чорні груди зораних степів,
Що їх роздерло гостре рало,
Колоссям вкрилися густим.
Благословенний дощ скропляє жито,
До сонця пнеться все стеблом тремким,
Щоб жаром дихати і жити...
|
6
Тебе, Праматерь, шлю привет
Из тех годов, что пылью жизнь покроет,
Но что Тебе стихи проклятых лет,
Где чёрный ужас волком воет!
То нам - стерня и скрип колёс,
Жизнь, полная безрадостных скитаний.
Тебе ж, Тебе - краса далеких звёзд
И зарево златых светаний.
Наш путь лежит сквозь вихрь времён,
Сквозь боль глумлений и тоску забвенья,
Тебя же завтра ждёт парад знамён
Средь мая буйного цветенья.
С полей чужих, где жили мы,
К тебе прийдет, как память, ветра голос
Про наши в муках виденные сны
И дней загубленную поросль.
Но что Тебе, Т е б е до них,
Ведь дни твои прекрасны и нескоры,
Ты дальних целей полнишься своих,
Шагая в новые просторы!
По нам, заложникам земли,
Пусть время тяжко ходит старым плугом.
Крылатые стальные корабли
Уже стоят на рейде кругом.
Прозрачная лазурь легка,
Могучий ветер паруса вздымает,
И никому не видная рука
В простор ворота открывает.
Ушли мы в глубь веков и дней,
Жестокой песней страшно отзвучали,
И чёрный лик распаханных степей
Плуги стальные разодрали,
Чтоб густо сыпалось зерно.
Благословенный дождь рожь окропляет,
Всё к солнцу в ритме рвётся - и оно
Жизнь жаром щедро одаряет...
|
7
Пурпуром древнім весна одягає лани наддніпрянські
(Верби шумлять на горбах, в полі тополі гудуть).
У багряниці старій нас вітає прадавня країна
(Сонце тресвітле вгорі, вітер і спів на землі).
Слава золоту бань, що крізь темні дерева нам мріє
(Дзвоном високих церков ширше росте височінь).
Слава тобі, о життя, що не має ні меж, ані краю.
Доля на шальки кладе муки, і щастя, і біль.
І, врівноваживши все, премудрий закон обертає
Тугу дочасну, терпку в радість, безсметрну в віках.
|
7
Пурпуром древним весна одевает простор надднепрянский
(Вербы шумят на холмах, в поле гудят тополя).
Нас в багрянице своей стародавней встречает столица
(Солнце тресветло вверху, ветер и пенье вокруг).
Слава златым куполам, что сквозь кроны деревьев нам светят
(Звоном высоких церквей шире растёт высота).
Слава тебе, эта жизнь, что не знаешь ни меж, и не края!
Доля кладёт на весы муки, и счастье, и боль.
И равновесье найдя, свой премудрый закон, обращает
Раннюю тёрпкую грусть в вечную радость в веках.
|