Стырта Ирина : другие произведения.

Юрий Клэн. Украина

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


  • Аннотация:
    Представлен полный текст поэмы выдающего украинского поэта Юрия Клэна (1891-1947) "Украина" с переводом на русский язык (bilingual edition).

ЮРІЙ КЛЕН / ЮРИЙ КЛЭН

УКРАИНА

Перевела с украинского Ирина Стырта

УКРАЇНА

1

Зеленими горбами бовваніла, 
Вночі широким степом шелестіла, 
Молилась до Перуна і Сварога 
І ще не знала, де твоя дорога. 
Хозарин кликав до свого полону, 
В діаспору жидівського закону, 
І вабив печеніг в роздерті шатра, 
Де палахтіла жаром жовта ватра. 
Б'ючи у мідь своїх потужних дзвонів, 
Звав марно Рим Тебе у папське лоно, 
І для вина, що серце звеселяє, 
Зреклась ти Магометового раю. 
Аж кроком нечутним, сумна і строга, 
У тьмяних ризах з золота старого, 
До Тебе підійшла, не звівши вії, 
Немов легенда тиха, Візантія. 
Вона, свята, облудна і безкрила, 
Тебе цісарським пурпуром покрила. 

* * *

В варязькім панцирі, в добу жорстоку 
Ти дихала спокійно і глибоко. 
Та інколи, піднявши забороло, 
Вдивлялася в тривожне видноколо. 
З юнацьким завзяттям, з веселим криком 
Стрічала половців у полі дикім 
І, навалом татарських орд зім'ята, 
Прийняла долю, хижу і прокляту... 
Віки минали в темних сновидіннях. 
Мов щире золото з берез осінніх, 
Спадали з Тебе всі твої оздоби, 
І рвав лахміття ранньої жалоби 
Шалений вітер. Все те за Тобою 
Пливло у безвість чорною рікою... 

* * *

Де хвиля б'є об скелі круторогі 
І шумом криє зрадницькі пороги, 
Де дме над островом дніпрянський вітер, 
Вирощувала Ти спізнілі квіти 
Жорстокості, геройства і посвяти 
І ткала з них собі багряні шати. 
Ніякий чар часи ті не відкличе, 
Що ураганом прогули по Січі. 
Гучним і буйним бенкетом Богдана 
Ти завершила коло, Богом дане. 
Відтак повстань твоїх страшні заграви, 
Що відблисками спалювали трави, 
В воді баюр московських догасали, 
Мов сонце, стомлене і вже змиршале. 
Воскреслим полум'ям старої слави 
Ти спалахнула в чорні дні Полтави, 
Коли Тебе причарував навіки 
Король звитяжений, останній вікінг. 
І, стиснутий Петром в обіймах владних, 
Хрустів кістяк твій в пестощах нещадних. 
Знесилена від голоду і спраги, 
Несите черево чухонських багон 
Тоді людським Ти набивала падлом. 
І час гатив Тебе важким вагадлом. 
З твоїх кісток, що в твані скам'яніли, 
Із тіл, що на морозі зачапіли, 
Складався підмурівок, на якому, 
Немов боліт примара невідома, 
Між нетрів дебряних, де мох і глиця, 
Постала в чадній млі нова столиця... 
Поволі брякла, мов велика туша, 
Ненависна киргизам і інгушам, 
Грузинам і карелам осоружна, 
Імперія пажерлива, потужна. 
Росла, росла із вогких надр туманів 
Під свист сибірських тайг, під дзвін кайданів, 
Під шум вкраїнських грабів і каштанів. 
УКРАИНА

1

Зелеными холмами поднималась, 
Широкими степями расстилалась, 
Молилась и Перуну, и Сварогу 
И все не знала, где твоя дорога. 
Хозарин звал Тебя из тьмы полона 
В диаспору еврейского закона; 
Звал печенег под рванными шатрами, 
Где жар мерцал над желтыми кострами. 
Ударами могучих медных звонов 
Звал папский Рим Тебя к себе на лоно, 
И для вина, что сердце веселило, 
Ты рай магометанский отклонила. 
Тут подошла, ресниц не поднимая, 
Безмолвно в грусти царственной ступая, 
Одета в ризы древне-золотые, 
Как тихая легенда, Византия. 
Она - свята, обманна и бескрыла - 
Тебя цесарским пурпуром покрыла. 

* * *

В варяжском панцире, в тот век жестокий 
Дышала Ты спокойно и глубоко. 
Но иногда, снимая шлем надежный, 
Все всматривалась в горизонт тревожный. 
С отвагой молодой, с веселым гиком 
Встречала половцев Ты в поле диком, 
И, полчищем татарских орд подмята, 
Ты бремя приняла судьбы проклятой... 
Века скользили в темных сновиденьях. 
Как золото летит с берез осенних, 
Твои богатые спадали одеянья, 
И рвал лохмотья раннего страданья 
Ненастный ветер. Это все с Тобою 
Плыло в безвестность черною рекою... 

* * *

Где бьет волна о скалы-крутороги, 
Предательские пряча в шум пороги, 
Где ветер над Днепром гудит что силы, 
Цветы Ты запоздалые растила - 
Жестокости, геройства и заклятья, 
Из них багряные себе сшив платья. 
Тот час остался в памяти отмечен, 
Что ураганом прогудел по Сечи. 
Банкетом оглушительным Богдана 
Окончила Ты круг тот, Богом данный. 
С тех пор твои мятежные запалы, 
Что отблесками зажигали травы, 
В воде московских лужиц угасали, 
Как солнца луч, слабеющий, усталый. 
Воскресшим пламенем минувшей славы, 
Ты загорелась в черный день Полтавы, 
Когда Тебя причаровал в час дикий 
Победоносный швед, последний викинг. 
И, стиснутый Петром в объятьях властных, 
Хрустел костяк твой в беспощадных ласках. 
От голода и жажды близка к гробу, 
Чухонских недр несытую утробу 
Ты падалью людскою наполняла. 
И время над Тобою лютовало. 
С костей твоих, что в грязи каменели, 
Из тел, что на морозе задубели, 
Сложился тот фундамент, на котором, 
Как марево болот, налитых мором, 
Средь дебрей, где растет одна кислица, 
Поднялась в чаде новая столица. 
И стала пухнуть, как большая туша, 
Немила и киргизам и ингушам, 
Грузинам и карелам ненавистна, 
Империя прожорлива и хищна. 
Росла, росла из мокрых недр туманов, 
Под свист сибирских тайг, под звон кандАлов, 
Под шум украинских густых каштанов.
2

А Ти, Ти зріла, мов зерно, 
Що спіє в лоні невідомім, 
Щоб повернув колись стерно 
Керманич в грізний день залому, 
Якого ждали ми давно. 
І він прийшов в грозі і громі, 
І гніву Божого вино 
Плеснув із чаші ангел сьомий. 
Змішались люди і вовки, 
І стала кров дешевим плином. 
Ніхто в ті прокляті роки 
Не знав, де звір, а де людина. 
Дихнувши хаосом ночей, 
Хтось сплутав постаті і форми 
І стер всі зариси речей. 
Завили вихори і шторми. 
Зірвавшись з ланцюга, у скок 
Пішла задихана планета, 
В пекельний вплутана танок 
(Лиш крик у пітьмі: Де ти? Де ти?). 
І ось, серед уламків, брил, 
В клубках розідраних туманів, 
В первіснім танці диких сил 
Неясну постать зір доглянув. 
Мара укохана віків 
Вже прибирала образ зримий, 
Що вже яснів, синів, горів, 
Та прослизнув марою мимо. 
І голубів вночі лиш слід, 
Який поволі в небі танув. 
Летів не сніг, а білий цвіт, 
І все поглинув вир туманів... 
Тоді підвівсь столапий гад, 
Робив собі з злочинців добір 
І, всю Тебе повивши в чад, 
Почав кігтями дерти здобич... 
Тоді ж, у час програм, конвенцій, 
Вітавши хмару сарани, 
Під шум нарад і конференцій 
Усі зійшлись твої лани, 
Твій скарб і скот, і степ ділити. 
І знов (на літа чи віки?) 
Зчорнілий край, дощами змитий, 
І над полями вітряки... 
Знов невідкличність і руїна... 
О, казнь незримої руки! 
О  ч е т в е р т о в а н а  Вкраїно!
2

А Ты, Ты зрела, как зерно, 
Что спеет в лоне незнакомом, 
Чтоб кормчий повернул стерно 
Когда-нибудь в день перелома, 
Какого ждали мы давно. 
И он пришел в трехкратной силе, 
И гнева Божьего вино 
Седьмой из чаши ангел вылил. 
И в те проклятые года 
Перемешались волки, люди. 
Рекою лили кровь тогда... 
Зверь, человек ли? - кто рассудит?! 
Дыхнув в мир хаосом ночей, 
Враз кто-то спутал жизни формы 
И очертанья стёр вещей. 
Завыли вихри, бури, штормы. 
С цепи сорвавшись, в адский пляс 
Пошла, запыхавшись, планета, 
В безумный втянута экстаз 
(Лишь крик в потемках: Где ты? Где ты?). 
И вот - средь порванных ветрил, 
В клубах разодранных туманов, 
В первичном танце диких сил - 
Неясный облик вдруг проглянул. 
Виденье жданное веков 
Уж принимало образ зримый, 
И он яснел, почти пришел... 
Но проскользнул, как призрак, мимо. 
И голубел в ночи лишь след, 
Что в небе незаметно канул. 
Летел не снег, а белый цвет, 
И поглощал всё вир туманов. 
Тогда приполз столапый гад 
Бандитский закрепить обычай 
И, всю тебя повивши в чад, 
Когтями начал рвать добычу... 
Тогда ж, среди программ, конвенций, 
Принесших тучу саранчи, 
Под шум собраний, конференций 
Взялись всемирные рвачи 
Делить твое добро и степи. 
И вновь лишь черные дымки 
И дождь (на годы иль навеки?), 
И над полями ветряки... 
Непоправимость и руина... 
О, казнь невидимой руки! 
З а м у ч е н н а я  Украина!
3

В нестямі божевілля 
Який страшний ясир 
З Полтавщини й Поділля 
Стягав тоді Сибір! 
Розвіявши по нивах 
Полову мертвих мрій, 
Гноїли в колективах 
Весну твоїх надій. 
І духом чумних лілій, 
Що зжерті пістряком, 
Пашів простір спліснілий 
Порослим бур'яном. 
Де порожньо і голо 
Сірів безбарвний лан, 
Шугав безчолий голод. 
За п'ятирічний план, 
Згадавши дні татарські, 
За владу всіх рабів, 
За "щастя пролєтарське" 
Твій темний люд згорів. 
Немов колоди в струпах, 
Що ваблять мокрих птах, 
Здувались чорні трупи 
В некошених житах. 
Жах смерті у підвалі 
Моторами ревів, 
І кулі розбивали 
Коробки черепів. 
І брякли мертві лиця - 
Пухкі опуки щік - 
У смрадній сукровиці, 
Мов в'язки стиглих фіг. 
І був це час покосу, 
Бо кат потів, як віл, 
І в дар богам приносив 
Копиці мертвих тіл. 
Селянські канібали 
Ловили дітваків, 
Могили розгрібали 
І крали з трун мерців. 
Ночами стрекотіли, 
Мов коники в степах, 
Невтомні скоростріли, 
Та цвів Молочний Шлях. 
І, як перед віками, 
В холоднім димі сел 
Над скорбними ланами 
Плеяди і Орел... 

Що обри, що татари! 
Що лютий печеніг! 
То ж не були почвари, 
Бо і Батий беріг 
Твої церкви й святині: 
Вівтар і златоглав. 
А нині, нині, нині 
Дівоцтво розтоптав 
Твоє сучасне варвар 
І душу загноїв. 
Вже має чорна барва 
Над згарищем років - 
Понурий прапор смерти, 
І вже з джерел віків 
Снаги нам не зачерпти.
3

В безумии кровавом 
Какой же злой ясырь 
С Подолья и Полтавы 
Взяла тогда Сибирь! 
Развеявши по нивам 
Полову мертвых слов, 
Гноили в коллективах 
Весну надежд и снов. 
Чумным дыханьем лилий, 
Поеденных грибом, 
Дышал простор, как гнилью, 
Взошедшим бурьяном. 
И там, где пусто, голо 
Серел бесцветный лан, 
Безлобый бился голод. 
За пятилетний план, 
За злость рабов у власти, 
Татарский вспомнив плен, 
За "пролетарьев счастье" 
Твой темный люд сгорел. 
И, как колоды в струпьях, 
Что манят некрофаг, 
Чернели, вздувшись, трупы 
В некошенный полях. 
Вопль ужаса в подвале 
Глушил моторов рев, 
И пули разбивали 
Коробки черепов. 
И набрякали лица - 
Припухлый мертвый лик - 
В застывшей сукровице, 
Как грозди спелых фиг. 
И был то час покоса, 
Ведь кат, как вол, потел, 
Своим богам в дар нес он 
Снопа забитых тел. 
По селам канибалы 
Вели детишек лов, 
Могилы разгребали 
Тела красть из гробов. 
В неистовой работе - 
Ночами не уснуть - 
Строчили пулеметы, 
И цвел Молочный Путь. 
И, как перед веками, 
В холодном дыме сёл 
Над скорбными ланами - 
Плеяды и Орёл...

Что обры, что татары! 
Что печенега скок! 
То ж не были шайтаны, 
Ведь и Батый берёг 
И церкви и святыни: 
Алтарь и златоглав. 
А ныне, ныне, ныне 
Растлил и растоптал 
И душу новый варвар. 
И выше облаков  
Стяг чёрный, словно Тартар,   
Над пеплом тех веков - 
Печальный, как могилы... 
Из наших родников 
Не пить нам больше силы.
4

Прийми поцілунок - 
Полин терпкий. 
Смертельний трунок 
Із чаші пий! 
Блукай, безвіро! 
Поки страждань 
Не сповниш міру, 
Нуртуй у хлань. 
Прямуй крізь муки, 
Крізь хирі дні 
У шал розпуки. 
Гаси вогні 
І в ніч одчаю 
Сама палай, 
І біль до краю, 
До дна пізнай. 
Простуй крізь жертви, 
Крізь сохлий цвіт, 
В простори мертві 
Десятків літ. 
Крізь смерть і сором, 
В нещадний вік. 
Лісам і горам 
Звіряй свій крик. 
Прийми наругу, 
Влий в шал поем 
І вічну тугу 
Живи вогнем. 
В жару невгаснім 
Свій гнів гартуй 
І долю власну 
З уламків куй. 
Шпурляю тричі 
Закляття це 
Тобі у вічі, 
Тобі в лице. 
Ідучи в далеч 
Під звук фанфар, 
Що їх заграли 
У громі кар 
Всі сурми туги, 
Всі труби згуб, 
Дійдеш потуги. 
І бурий зруб 
Надій безлистих 
Повстане знов 
Шатром барвистим. 
І свіжа кров 
Одягне журби 
В безсмертний міт, 
В вісон і пурпур 
Стобарвних літ.
4

Прими ж ту славу - 
Полынь потерь. 
Смертей отраву 
Из чаши пей. 
Блуждай без веры! 
Доколе мук 
Последней меры 
Не кончишь круг. 
Рвись без начала -
Сквозь штиля дни -
В бездонность шквала. 
Гаси огни. 
Маяк теряя, 
Сама пылай 
И боль до края, 
До дна узнай. 
Иди сквозь жертвы, 
Сквозь сохлый цвет, 
В просторы мертвых 
Десятков лет. 
Сквозь стыд несчастья - 
В век, что как зверь. 
Горам и чащам 
Свой крик поверь. 
Прими глумленье, 
Влей в страсть поэм 
Свое мученье 
И сжатый гнев. 
И в жаре звонком 
Себя кали, 
И из обломков 
Судьбу твори. 
Швырну три раза 
Заклятье то, 
Как сталь приказа, 
Тебе в лицо. 
Чтоб в дальней дали, 
Под звук фанфар 
Их заиграли 
В сверканье кар 
Все сурмы боли, 
Все трубы смут 
В преддверье воли. 
И бурый сруб 
Надежд безлистных 
Воспрянет вновь 
Шатром цветистым. 
И юных кровь 
Оденет скорби 
В бессмертный миф, 
В виссон и пурпур 
Веков цветных.
5

Все, що гуло                   
В надрах запілля,           
Все, що росло                
В криках безкрилля:
Стлумлений гнів,
Що клекотів
В жерлі віків, 

Розпачу рев,   
Марне горіння,
Шумних джерел
Дзвін і кипіння,
Помста і сказ
Вибухли враз
Шалом екстаз.

Крила пожеж
Там, над віками.
Простір без меж
Тут, перед нами.
В блисках вогнів
Колом зацвів
Обрій років.       

В віддалі днів
Труби рокочуть.
Крики птахів
Грози пророчуть.
Що це дзвенить,
Що це шумить
В ранкову мить? 

Чуєш, іде,
В громі і бурі,
Чуєш, гуде,
Б'є вже у мури,
Дме нам у скронь
Вихор, вогонь
Божих долонь!
5

Все, что ушло 
В недры подполья,
Все, что росло
В криках бездолья:
Сдавленный гнев,
Что разогрел 
Времени зев.

Горечи рёв,    
Тщетное рвенье, 
Шумных ручьёв
Звон и кипенье,
Мщенье и раж
Вырвались враз,
Будто экстаз.

Пламя и чад
Там, над веками.
Дали летят  
Тут, перед нами.
В искрах огней 
Кружат быстрей  
Ворохи дней.       

В блеске зарниц
Трубы рокочут.
Выкрики птиц 
Грозы пророчат.
Что там звенит,
Что там летит
В ясный зенит? 

Слышишь, спешит
В бурях на смену,
Слышишь, гудит,
Бьется о стену -
Шлёт в споре воль
Вихрь и огонь 
Божья ладонь!
6

Тобі, Праматір, шлю привіт            
З років, що час їх порохом укриє.
Та що Тобі пісні цих клятих літ
І чорний жах, що вовком виє!

Це нам стерні глухий простір
І без кінця безрадісні блукання.
Тобі ж, Тобі краса далеких зір
І злота заграва світання.

Це нам іти крізь сум років,
Крізь біль наруг, крізь ніч гірку неслави,
А Ти в крилатім шумі прапорів
Колись зустрінеш буйний травень.

З полів незнаних чужини
До Тебе вітер долетить, мов спомин
Про наші в муках виплекані сни
І днів давно забутий гомін.

Та що Тобі, Т о б і до них,
Що йдеш крізь дні, прекрасні і суворі,
До дальніх мет, невидано-ясних,
Прямуючи в нові простори!

По нас, забутих на землі,
Хай час пройде важким, залізним плугом.
Майбутнього крилаті короблі
Уже стоять на рейді кругом.

Прозора височінь дзвінка,
І дужий вітер дме в шумкі вітрила,
І вже чиясь невидима рука
Ворота в далеч відчинила.

Ми відійшли в глибінь віків,
Ми, мов жорстока пісня, відлунали,
І чорні груди зораних степів,
Що їх роздерло гостре рало,

Колоссям вкрилися густим.
Благословенний дощ скропляє жито,
До сонця пнеться все стеблом тремким,
Щоб жаром дихати і жити...
6

Тебе, Праматерь, шлю привет    
Из тех годов, что пылью жизнь покроет,
Но что Тебе стихи проклятых лет,
Где чёрный ужас волком воет!

То нам - стерня и скрип колёс,    
Жизнь, полная безрадостных скитаний.
Тебе ж, Тебе - краса далеких звёзд
И зарево златых светаний.

Наш путь лежит сквозь вихрь времён,
Сквозь боль глумлений и тоску забвенья,
Тебя же завтра ждёт парад знамён   
Средь мая буйного цветенья.

С полей чужих, где жили мы,
К тебе прийдет, как память, ветра голос
Про наши в муках виденные сны   
И дней загубленную поросль.    

Но что Тебе, Т е б е до них,
Ведь дни твои прекрасны и нескоры,
Ты дальних целей полнишься своих,
Шагая в новые просторы!

По нам, заложникам земли,
Пусть время тяжко ходит старым плугом.
Крылатые стальные корабли 
Уже стоят на рейде кругом.

Прозрачная лазурь легка,
Могучий ветер паруса вздымает,
И никому не видная рука
В простор ворота открывает. 

Ушли мы в глубь веков и дней,
Жестокой песней страшно отзвучали,
И чёрный лик распаханных степей   
Плуги стальные разодрали,

Чтоб густо сыпалось зерно.
Благословенный дождь рожь окропляет,
Всё к солнцу в ритме рвётся - и оно
Жизнь жаром щедро одаряет...
7

Пурпуром древнім весна одягає лани наддніпрянські
(Верби шумлять на горбах, в полі тополі гудуть).
У багряниці старій нас вітає прадавня країна
(Сонце тресвітле вгорі, вітер і спів на землі).
Слава золоту бань, що крізь темні дерева нам мріє
(Дзвоном високих церков ширше росте височінь).
Слава тобі, о життя, що не має ні меж, ані краю.
Доля на шальки кладе муки, і щастя, і біль.
І, врівноваживши все, премудрий закон обертає
Тугу дочасну, терпку в радість, безсметрну в віках.
7

Пурпуром древним весна одевает простор надднепрянский
(Вербы шумят на холмах, в поле гудят тополя).
Нас в багрянице своей стародавней встречает столица
(Солнце тресветло вверху, ветер и пенье вокруг).
Слава златым куполам, что сквозь кроны деревьев нам светят
(Звоном высоких церквей шире растёт высота).
Слава тебе, эта жизнь, что не знаешь ни меж, и не края!
Доля кладёт на весы муки, и счастье, и боль.
И равновесье найдя, свой премудрый закон, обращает
Раннюю тёрпкую грусть в вечную радость в веках.


Copyright (перевод с украинского) Стырта, Ирина Владимировна

26 марта 2019 г.


Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"