ОСЬ ВIН ПОВЕРНЕТЬСЯ...
ОПОВIДАННЯ
(10 грудня 2025 року)
Я закохалася у Сашка ще в iнститутi. Кiлька разiв зустрiчалася з ним на дискотеках, кiлька разiв вiн проводжав мене додому, а одного разу навiть залишився на нiч... Я вже мрiяла про весiлля, але пiсля випускного вiн поїхав за кордон.
"Нiчого, ось вiн повернеться..." - думала я i мрiяла про зустрiч. I вiн повернувся. Усього через два роки. Ми зустрiлися як старi добрi друзi. Друзi... Нiчого бiльше...
А потiм почалася вiйна. Ми зiбралися на зустрiч випускникiв, багато хто з наших однокурсникiв казали, що збираються на фронт. Сашко нiчого не казав. Просто сидiв поряд, тримаючи мене за руку. А коли всi почали розходитися, раптом запропонував:
- А давай до мене?
I я погодилась.
У нього в квартирi нас зустрiли бiла болонка Рiчард i рудий кiт Рiшар.
- Знайомся, члени моєї родини! - Представив вiн їх менi i пiшов на кухню, щоб нагодувати своїх домочадцiв. - Ти щось будеш?
- Нi, вже на вечiрцi наїлася. - Вiдповiла я, вiшаючи в коридорi свою шубу до шафи та знiмаючи чоботи. - А твої батьки окремо мешкають?
- У мене нiкого не лишилося. Ще на початку вiйни вони поїхали до Марiуполя, щоб забрати до нас бабусю. Там усi й лишилися... Назавжди... Ракета прямо в бабусин будинок влетiла... Тепер у мене з усiх родичiв залишилися тiльки Рiчард i Рiшар...
А потiм була нiч мрiї...
***
Прокинулася я вiд поцiлункiв, що закiнчилися ранковим сексом.
- Так... - Замислено промовив Сашко, коли я поклала голову йому на груди. - Вже майже восьма, час вставати. Менi треба до десятої бути у вiйськкоматi. Я записався добровольцем.
- Як добровольцем? - Схопилася я. - Тодi тебе треба термiново нагодувати! - I я помчала на кухню готувати снiданок.
- Придивишся за моїми? - Квапливо ковтаючи омлет, кивнув вiн на Рiчарда i Рiшара, що штовхалися бiля своїх мисок поруч з холодильником.
- Звiсно! - Ховаючи сльозу, що набiгла, бадьоро вiдповiла я i побiгла у ванну, щоб непомiтно поплакати, а заодно i прийняти душ.
Коли я вийшла, Сашко вже повнiстю зiбрався.
- Ну, до побачення... - Переступив вiн з ноги на ногу. - Ось тобi ключi вiд квартири, придивишся... Рiчарда треба виводити на повiдку, а Рiшар сам за нами ходить...
- Стривай! Я тебе проведу! - Кинулася я одягатися. - Усього пару секунд!
Ми викликали таксi й пiд'їхали до вiйськкомату навiть на десять хвилин ранiше. Довго прощатися не довелося, офiцери викликали добровольцiв на прiзвища i вiдразу ж, формуючи загони по двадцять чоловiк, кудись вiдправляли. Вiн ледве встиг цьомкнути мене в щоку.
Кiлька годин я безцiльно блукала мiстом, поки не змерзла i в мене не засмоктало пiд ложечкою. Зiбралася перекусити у найближчому кафе, але тут почалася тривога. Пiд час тривоги жоднi установи не працюють - мовляв, треба йти у сховище. А куди йти? Жодних сховищ поблизу немає. Люди продовжують юрмитися хтось бiля магазинiв, хтось бiля банкiв чи аптек, хтось чекає на лавцi бiля кафе...
Я пiшла вулицею далi. За кiлька кварталiв менi пощастило: я натрапила на пересувне кафе. З борту автiвки продавали хотдоги та каву. Цим вирiшила i пiдкрiпитися. Встала пiд козирок балкона найближчого будинку, але снiжинки все одно залiтали у склянку. Нiчого, з ними навiть смачнiше.
Раптом хтось торкнув мене за ногу. Опустила очi долу - пухнаста триколiрна кiшка терлася об мої чоботи, випрошуючи шматочок сосиски.
- Зголоднiла? - Запитала я її i вiдкусила шматочок. - Будеш таке їсти?
Кiшка сказала, що буде i почала жадiбно уплiтати сосиску.
"Голодна..." - подумала я i тут згадала: "Менi ж Сашко залишив кiшку та собаку! Вони ж цiлий день голоднi! Вдома, однi, зачиненi..." I я помчала до Сашкового будинку.
Взимку темнiє рано. Коли я пiд'їхала до будинку, було майже темно. Звiрi сидiли в коридорi, мабуть, пiдбiгли до дверей, коли почули звук ключа. А може, так i сидiли, чекаючи на Сашка...
Вони одразу ж повели мене на кухню. Перевiрили вмiст мисок один в одного i почали їсти. Роздягнувшись, я пройшлася по квартирi, заглядаючи до кожної кiмнати. Кiмнат у Сашка було три - вiтальня та двi спальнi. Звiрi ходили за мною по п'ятах i, здавалося, теж оглядалися. У туалетi були повними обидва лотки.
- Ви що, обидва на лотки ходите? - Запитала я.
- Няу! - Вiдповiв Рiшар i почав ретельно "закопувати" плитку правою передньою лапою бiля зеленого лотка.
- Р-р-рррр! - Пiдтвердив Рiчард, повернувшись задом до червоного лотка i кiлька разiв "закопав" обома заднiми лапами.
- Все ясно, зараз приберу... - Я вимила лотки, потiм руки i пiшла до спальнi, в якiй ми з Сашком провели минулу нiч.
"От зараз полежу трохи, а потiм зберу звiрiв i поїду до себе" - подумала я, укладаючись прямо в одязi на покривало.
Прокинулася я посеред ночi вiд завивань сирени. Обидва звiра, притулившись до мене з обох бокiв, лежали поряд. Рiчард тихенько скавучав, Рiшар сопiв.
- Бiдолашнi... Страшно? Та ще й без Сашка... - Почала я їх гладити. - Нiчого, ось вiн повернеться... - Чомусь я думала, що коли Сашко повернеться, все стане на свої мiсця i життя налагодиться.
***
Вранцi я нагодувала звiрiв, поїла сама i збиралася їхати до себе.
- Ну що, поїдемо? - Запитала я парочку, що вже сидiла у повнiй готовностi в коридорi бiля дверей.
Рiчард притягнув свiй комбiнезон, а Рiшар поклав передi мною його повiдець. Одягнувши Рiчарда i застебнувши на ньому повiдець, я вiдчинила дверi. Першим вийшов Рiшар, оглянув сходовий майданчик, озирнувся i схвально нявкнув. Тiльки пiсля цього порiг переступив Рiчард i потягнув мене до сходiв. Я бiгла за собакою досить швидко, але перед виходом iз пiд'їзду знову першим виявився кiт. I знову вiн вийшов на вулицю першим, роззирнувся, i тiльки пiсля цього дозволив виходити нам iз Рiчардом.
Щойно ми завернули за рiг будинку, як у мене задзвонив телефон.
- Iрко! Ти чого не телефонуєш? - Кричала у слухавку моя старша сестра. - Пропала на двi доби i анi слуху, анi духу! Що там у тебе?
- Сашко добровольцем пiшов, я його проводжала. Вiн менi залишив своїх звiрiв - кота та собаку, попросив доглянути. Я з ними на обiд приїду.
- Ура! - Почувся здалеку голос мого чотирирiчного племiнника. - У нас буде кiшка та собака!
- Це ж їх годувати треба! - Вже ближче вигукнула Ленка. -
Треба корм купити.
- Я куплю дорогою. Ну, бувай! Бо мене вже кудись тягнуть!
Рiчард тягнув мене в бiк скверу, Рiшар йшов поруч газоном, акуратно ставлячи лапки в неглибокий снiг i щось винюхуючи. "Добре, трохи погуляємо, а потiм пiдемо на зупинку" - вирiшила я. Кiт, трохи вiдставши, нявкнув. Рiчард одразу зупинився i повернувся до нього. Акуратно розкопавши ямку в снiгу, Рiшар присiв "по великому". Рiчард покрутився довкола мене i сiв просто на тротуарi.
- I що тепер робити? - Почала озиратися я. - Я ж терпiти не можу, коли люди не прибирають за своїми тваринами! А пакетики взяти я не здогадалася. Хто за вами прибиратиме?
Нiби у вiдповiдь на мої слова, Рiшар акуратно закопав свою купку i пiдiйшов до Рiчарда, який дзиґою крутився навколо мене.
- Няв! - Серйозно сказав кiт, заглядаючи менi в очi, i потягнув зубами Рiчарда за комбiнезон.
- Куди ти його тягнеш? - Запитала я i тут помiтила, що тягне кiт за кишеньку на комбiнезонi. - Що, треба розстебнути кишеню?
- Няв! - Пiдтвердив кiт.
У кишеньцi виявися пакет. Зiбравши купку Рiчарда в нього, я пiшла шукати урну.
- Якi ви, виявляється, вихованi! - Нахвалювала я звiрiв дорогою. - Самi все знаєте, самi все вмiєте, ще й мене навчите, доки Сашко не приїде...
Рiчард бiгав дорiжками, заглядався на чужих собак, тягав мене за собою. А Рiшар вирiшив дослiдити дерева.
***
- Все, ходiмо додому! - Погулявши зi звiрами близько години, я збиралася вести їх на зупинку.
Але не так сталося, як гадалося. Рiчард, порикуючи, тягнув мене в бiк Сашкового будинку, а Рiшар взагалi влаштував такий концерт, що менi довелося пiдкоритися. "Нiчого, ось звикнуть трохи без Сашка, а потiм я їх до себе перевезу" - подумала я.
Повернувшись до Сашкової квартири, я приготувала обiд, прибрала в квартирi i зателефонувала Лєнцi:
- Оленко, я, мабуть, сьогоднi додому не приїду. Звiрi нiяк не хочуть йти на зупинку.
- А як же робота? - Обурилася Лєнка. - Iрко, я, звичайно, розумiю, що ти працюєш онлайн, але ж ти не брала комп'ютер до рук вже бiльше трьох днiв! Запореш проект - не отримаєш зарплатню!
- Гаразд, постараюся ввечерi заїхати. Приготуй менi речi на кiлька днiв! I ноутбук!
Пiсля обiду я поїхала до себе. Звiрi, проводжаючи мене, сидiли в коридорi. Моя квартира була на iншому кiнцi мiста. Не наша з Оленкою, а саме моя. Тато пiшов iз сiм'ї, коли менi було дванадцять рокiв. Лєнка тодi вже закiнчувала школу. Потiм вона вступила до iнституту у Запорiжжi, там його закiнчила та вийшла замiж. У них з Андрiєм з'явився син Микита. За два роки до вiйни вони купили трикiмнатну квартиру. Тому, коли мама, поїхавши на заробiтки до Iталiї, вийшла там замiж i залишилася в Iталiї назавжди, наша двокiмнатна квартира дiсталася менi. А з початком вiйни Лєнка з сiм'єю переїхала до мене, залишатися у Запорiжжi з маленькою дитиною було небезпечно. У великiй кiмнатi розмiстилася їхня родина, а в маленькiй - я.
- Будеш вечеряти? - Прямо з порога потягла Лєнка мене на кухню. - У нас сьогоднi голубцi! А твої речi я зiбрала до сумки! - Накладаючи менi в тарiлку цiлих три голубцi, торохкотiла вона.
- А де кiшка та собака? - Сiдаючи поруч зi мною запитав чотирирiчний Микитка.
- Вони дуже втомились i їхати сюди не схотiли. - Вiдповiла я. - Може, за кiлька днiв...
- А нашого тата знову на аварiю викликали! - Довiрливо повiдомив менi Микитка. - Його тепер часто викликають, навiть уночi.
Справдi, коли ворог бомбардує iнфраструктуру, такi класнi електрики, як Андрiй стають просто незамiнними.
Я зовсiм уже зiбралася йти, взявши в одну руку сумку з речами, а в iншу портфель з ноутбуком, як раптом мене зупинила думка: "А чи не пожити менi у Сашка до його повернення? I звiрам переїжджати не доведеться, i я зможу зустрiти Сашка гарячим обiдом. Ьо ж повернеться до абсолютно порожньої квартири..."
- Що таке? Чого стоїмо? Про що мрiємо? - Помiтила мою нерiшучiсть Лєнка.
- Знаєш що? - Я поставила сумки на пiдлогу i попрямувала до своєї кiмнати. - Допоможи менi зiбратися! Я думаю переїхати до Сашка!
- На скiльки?
- Не знаю. Ось вiн повернеться... А ви поки поживете вiльно, можете Микiтцi вiддати мою кiмнату.
- Ура! В мене буде своя власна кiмната! Як у Запорiжжi! - Зрадiв племiнник i вiдразу ж потяг туди ящик зi своїми iграшками.
- Що брати будеш?
- Давай усi зимовi речi! I взуття!
- А ковдру вiзьмеш?
- У Сашка цього добра навалом.
- В якого Сашка? - Перепитав племiнник.
- Який на фронтi воює.
- Слава Українi! - Пiдвiвся по стiйцi "струнко" Микитка.
- Героям слава! - Вiдповiли ми з Оленкою.
- Це хто тут славу пiдносить? - З'явився на порозi Андрiй.
- Ми! - Кинувся на шию батьковi Микитка. - Ми Iрку виряджаємо з дому!
- Як це виряджаєте? Це ж її квартира! Ми тут тимчасово
живемо.
- А вона вiд нас йде! До собаки та кiшки! А менi свою кiмнату лишила! Я вже туди свої iграшки перетяг!
- Ти що, правда? I надовго.
- Поки Сашко не повернеться.
- Це той Сашко, що на фронтi! - Пiдкреслив Микитка.
- Добре, що ти вже приїхав, допоможи Iрцi речi вiдвезти! Заодно дiзнаєшся, де її тепер шукати. - Вибiгла з кухнi Оленка.
- А я сподiвався на вечерю.
- Буде тобi вечеря! Вiдвезеш Iрку та поїси! - I Лєнка почала навiшувати на Андрiя одразу кiлька великих дорожнiх сумок. - Цю на це плече, цю - на це... А цi в руках потягнеш!
Менi теж дiсталося три сумки, не рахуючи ноутбука.
***
Звiрi чекали на мене в коридорi. Вони смiливо кинулися ховатися до ванни, коли побачили на порозi незнайомого чоловiка. Рiчард заливисто гавкав, а Рiшар насторожено шипiв.
- Це свої! - Заспокоїла я їх. - Андрiй. Вiн зараз пiде.
- Пiду, пiду! Ось тiльки вiд сумок звiльнюся... - Почав Андрiй знiмати з себе сумки i ставити їх на пiдлогу просто в коридорi. - Ну, ти тут якось сама, а я страшенно їсти хочу. Бувай! - I Андрiй вийшов за дверi.
Коли почувся його тупiт сходами, мої звiрi обережно вийшли з ванної i почали обнюхувати речi.
- Мої. Допоможете менi їх розкласти? - Потягла я одну з сумок в порожню спальню. - Думаю, тепер ця кiмната буде моєю. Поки Сашко не повернеться...
I ми зажили втрьох. Вранцi та ввечерi тепер у мене була обов'язкова прогулянка - вигуляти звiрiв та пройтися магазинами. Вдень я працювала на комп'ютерi, вiдправляючи свої проекти до контори, а ввечерi ми всi разом лежали на Сашковому лiжку i, якщо було свiтло, дивилися телевiзор. Дверi у всiх кiмнатах завжди були вiдчиненi, тому що звiрi все одно б їх вiдчинили - вони не терпiли замкнених примiщень. Рiшар постiйно норовив i шафи повiдчиняти, але я намагалася з цим боротися, щоправда, не завжди успiшно.
Вже наприкiнцi зими я прокинулася вночi вiд дивних звукiв у коридорi. Хтось у темрявi (свiтла, як завжди вночi, не було) намагався вiдчинити вхiднi дверi. Звiрi, що спали зi мною, насторожилися, Рiчард тихенько загарчав.
- Тихо! - Прошепотiла я їм. - Зараз перевiрю! - Накинувши халат, я попрямувала в коридор, прихопивши з собою лiхтарик, який завжди лежав поряд з лiжком на тумбочцi. "Добре американцям!" - Думала я - "У них завжди пiд рукою є бейсбольна бiта! А чим захищатись менi? Хiба що сковорiдкою!" Вiд бабусi у Сашка залишилася велика чавунна сковорiдка з довгою ручкою. Нею давно нiхто не користувався, вона просто як раритет висiла на цвяху над плитою. По дорозi заскочивши на кухню, я схопила цю сковорiдку i опинилася поруч iз дверима, коли вони вже вiдчинялися. Прямо менi в очi вдарив промiнь лiхтаря.
- А-а-а! - Закричала я i замахнулася сковорiдкою.
- Стiй! - Хтось перехопив мою руку. - Це я!
З нявканням i тявканням у коридор увiрвалися мої звiрi. I раптом дали свiтло.
- Сашко? Чого ти не попередив? Ми б тебе зустрiли.
- Ще й як зустрiли! Сковорiдкою! - Почав Сашко обiймати Рiчарда i Рiшара, якi мало не обiссялися вiд радостi. - То що?.. Скучили?.. Звiрина моя! Як ви тут без мене?
- Звiрi нагодованi, вимитi, вигулянi! - Почала звiтувати я. - Зараз ми i тебе нагодуємо! Iди, прийми душ з дороги, а я все розiгрiю!
Поки Сашко мився, я розiгрiла борщ, котлети та гречану кашу, поставила чайник i дiстала печиво. Їжа в мене завжди була приготована про всяк випадок - ось вiн повернеться...
- Ов-ва! Та тут бенкет на весь свiт! Ти що, на когось чека-
ла?
- Звiсно, чекала! На тебе!
- А чому тут лишилася? Чому до себе звiрiв не взяла?
- Вони переїжджати не схотiли. Вирiшили на тебе тут чекати. Тому й менi довелося...
- Ну, дякую... - Сашко почав уплiтати все, що я поставила на стiл. - Мене всього на три днi вiдпустили... Залагодити якiсь проблеми... Але я бачу, у вас проблем немає?
- Взагалi-то, є одна... У тебе вже кiлька мiсяцiв не плачено за квартиру. Так i вiдiбрати за борги можуть, доки ти там воюєш. Прийдеш героєм з вiйни, а в тебе й квартири немає.
- Отже, треба заплатити! - Вiдносячи посуд у раковину та починаючи його за собою мити, погодився Сашко. - Платiжнi книжки у тумбочцi пiд телевiзором. Я тобi свою зарплатну картку вiддам, витрачай, скiльки потрiбно.
- А як же ти?
- А менi багато не треба, я i з телефону розплачусь, якщо що. Ти ж мене повнiстю не обчистиш?
- Нi, звичайно, тiльки на найнеобхiднiше... Ти б час вiд часу повiдомляв по телефону, як ти там, а то ми переживаємо...
- Гаразд, щовечора посилатиму плюсик. - Розставивши посуд i витерши руки, Сашко повернувся до мене. - А ти сама як?
- Працюю онлайн, гуляю з твоїми звiрами, доначу, скiльки можу...
- Плюс! Яка ж ти!... - Сашко схопив мене на руки i потяг до кiмнати. - М'яка, тепла... - Вiн уклав мене на своє лiжко i почав розв'язаувати пояс мого халата...
***
Тепер щовечора я перевiряла телефон. Плюсики вiд Сашка приходили, але не щодня. Рiчард i Рiшар сiдали поруч i дивилися менi у вiчi.
- Є плюсик! У Сашка все гаразд! - Казала я їм, навiть коли нiчого не було, Рiчард радiсно потяфкував i виляв хвостиком так, що той готовий був вiдiрватися, а Рiшар лягав, спершись на мою ногу, i починав муркотiти так голосно, нiби в кiмнатi працював генератор.
Весною гуляти стало набагато приємнiше. Щоб чимось зайняти себе я щодня рахувала види квiтiв, що з'являлися.
- Ось, дивiться! - Повiдомляла я звiрам. - Це материнка! Тiльки нюхати, не рвати! Вчора в нас були пролiски, а позавчора - пiдснiжники. Отже, сьогоднi вже третя квiтка! Нарахуємо двадцять, а тодi настане лiто...
Раптом до нас пiдiйшов величезний бульдог. На повiдку вiн тяг за собою дiвчинку рокiв дванадцяти, яка, упираючись ногами i тримаючи повiдець двома руками, намагалася його втримати.
- Фу, Грiнго! Фу! - Кричала вона йому, але той не звертав на неї жодної уваги.
Я нахилилася, щоб схопити на руки Рiчарда, який перелякано гавкав, менi на плечi моментально злетiв Рiшар i грiзно зашипiв на незнайомця.
- Ви вибачте, це не мiй собака. - Почала виправдовуватися дiвчинка, що пiдiйшла. - Вернiше тепер мiй. Вiн iз Харкова евакуювався, я його у волонтерiв взяла. Шкода, такий великий, а зовсiм один залишився. Та ще й iнвалiд...
Тiльки зараз я помiтила, що у Грiнго немає однiєї задньої ноги.
- А що сталося з нiжкою?
- Вибухом вiдiрвало. Коли дiм пiдiрвали. Великий, дванадцятиповерховий... Волонтери привезли сюди всiх, кого вдалося врятувати. Кажуть, його господарi загинули...
Пес спокiйно обнюхував мене i намагався дiстатись носом до Рiчарда. Рiчард перестав тявкати i тiльки дрiбно тремтiв. Рiшар продовжував погрозливо шипiти, варто було псовi подивитися на нього.
- Гарний песик! - Погладила я Грiнго. - Песик не їстиме моїх звiрят? Он вони як перелякалися.
Пес вiдiйшов трохи убiк i сiв. Я поставила Рiчарда на землю. Вiн пiдiйшов до Грiнго i вони почали обнюхувати один одного. Рiшар продовжував спостерiгати за усiм цим з висоти мого зросту.
Тепер ми часто зустрiчалися на прогулянцi з Грiнго та його новою господаркою. Рiчард i Рiшар уже не боялися триногого велетня, Рiчард радiсно бiг йому на зустрiч, а Рiшар навiть дозволяв себе обнюхати.
***
На початку травня замiсть плюсика я отримала вiд Сашка цiле повiдомлення: "Пiслязавтра приїду на цiлий тиждень! Поклич усiх, кого зможеш! Хочу побачитися!"
Я зустрiла Сашка шикарним обiдом, прибраною квартирою, доглянутими тваринами.
- Добре, як! - Потягнувся Сашка за столом. - I борщ, i чисто, i тепло...
- Я обдзвонила всiх, кого змогла. Прийде семеро людей, домовилися на шосту вечора. - Ревно дивлячись, як Сашко обiймається з Рiчардом i Рiшаром, доповiдала я. - Макс теж на тиждень приїхав, а Тарас лише на три днi...
- Плюс...
Увечерi нас зiбралося дев'ятеро, усi - колишнi однокурсники. Хлопчакiв було лише четверо, а дiвчаток - разом зi мною - п'ятеро. Розмовляли, згадували, жартували, їли та пили...
- Ви помiтили, що Тарас повнiстю перейшов на українську мову? - Звернула увагу Свiтланка. - А ти, Сашко, коли перейдеш?
- Колись перейду. У нас на фронтi багато хто говорить росiйською. - Вiдповiв Сашко.
Я зiбрала брудний посуд та пiшла за тортом. Повертаючись до кiмнати, затрималася за дверима та при-
слухалася.
- Ти так i не забув Свєтку?.. Але ж вона тебе покинула... А ти знаєш, що Iрка в тебе по вуха закохана?
- Знаю.
- А ти? Що в тебе з нею?
- Дружба. I дружнiй секс. З нею дуже затишно та зручно.
"Отакої. Дружнiй секс i нiчого бiльше... Ну, нiчого, ось вiн повернеться з вiйни..." I я занесла в кiмнату торт.
***
Якось я прокинулася вiд того, що Рiчард тягнув з мене простирадло, яким я вкривалася пiд час спеки. Все, що я насипала в миски з вечора, було вже з'їдено i обидва звiра вже приготувалися гуляти, сiвши бiля дверей i з докором дивлячись на мене. Виявляється, я проспала на цiлу годину бiльше, нiж зазвичай.
- Навiть поїсти менi не дасте? - Подивилася я на них.
- Тяв! - Пiдскакуючи вiд нетерпiння, вiдповiв Рiчард.
- Ну, гаразд, перекушу десь по дорозi. Пiшли!
Гуляли ми сьогоднi в парку, це було хоч i набагато далi вiд будинку, зате там був ставок, фонтани та багато тiнi. Десь вдалинi час вiд часу бухало, але ми не звертали на це уваги - звикли. Коли поверталися додому, нас обганяли машини iз сиренами - швидкi допомоги, пожежнi, мiлiцейськi.
- Знову десь вибух. - Сказала я коту та псу.
Висадили в повiтря дев'ятиповерхiвку за два будинки вiд нашого. У нашому будинку повибивало вiкна. Причому тiльки з одного боку, того, що був ближче до зруйнованого будинку. У Сашковiй квартирi вибило вiкна в його спальнi та у вiтальнi.
Вже по обiдi прийшла комiсiя iз трьох осiб, оцiнювали збитки, записували, кому скiльки вiкон треба поставити. Вiкна обiцяли привезти упродовж трьох днiв.
- А ставити будете самi. Нам до всiх не встигнути.
Я розгублено стояла посеред зруйнованої квартири, Рi-
чард притиснувся до моїх нiг i тiльки Рiшар оглядав руїни,
обережно переступаючи лапками по розбитому склу.
Багато хто в нашому будинку теж постраждали. Був ранок суботи, майже всi були вдома. Коли полетiли уламки, вони порiзали людей, що перебували в квартирах. Добре, що Рiшар i Рiчард вивели мене на прогулянку ранiше. Скiльки людей загинуло у будинку, в який потрапила ракета, я навiть не уявляю...
- Iрко, ти як? - Зателефонувала менi Лєнка. - Ми чули, рвонуло десь у вас?
- Потрапили до сусiднього будинку, у мене вибило вiкна, розтрощило меблi, вiд телевiзора тiльки уламки... - Почала озиратися я. - Скiльки прибирати доведеться...
- Не дрейф! Прорвемося! Ми тобi допоможемо!
Вiд безвиходi i розгубленостi я почала збирати по однiй скалцi у вiдро. "Ось вiн повернеться, а тут таке ..." - тiльки й могла думати я. Раптом у дверi увiрвалася цiла купа людей. Прийшли Лєнка з Андрiєм й привели з собою наших спiльних друзiв i якихось незнайомих людей. Лєнка вiдвела мене на кухню, напоїла гарячим чаєм з м'ятою, нагодувала звiрiв, дала виплакатися на своєму плечi...
За цей час кiмнату очистили вiд уламкiв та поламаних меблiв, i навiть вимили пiдлогу.
- Завтра прийдемо бiлити та фарбувати! - Повiдомила незнайома дiвчинка рокiв дев'ятнадцяти-двадцяти.
Я залишилася сама зi своїми звiрами. У вiтальнi, крiм тумбочки вiд телевiзора, нiчого не залишилося, тiльки в кутку горою лежали порванi осколками фiранки. У кiмнатi Сашка дивом уцiлiло лiжко, але матрац, ковдра i постiль виявилися порiзаними на шматки. Вiд шафи-купе залишилися тiльки напрямнi рейки для дверей.
За три днi Лєнкiна бригада поштукатурила, побiлила, пофарбувала менi все, що тiльки можна було. Привезли звiдкись диван, два крiсла та журнальний столик. А Лєнка з
Андрiєм притягли навiть мiй телевiзор.
- У нас у вiтальнi є телевiзор, а це твiй, з твоєї кiмнати. Микiтцi вiн поки не потрiбен, а тобi саме стане в нагодi...
А потiм кiлька днiв ми всiєю бригадою ходили допомагати розчищу вати руїни того будинку...
Наприкiнцi тижня привезли вiкна. Андрiй одразу ж знайшов майстрiв i на другий день вiкна вже стояли на своїх мiсцях. Нам зi звiрами залишилося лише купити новi фiранки, матрац та кондицiонер.
- Ось вiн повернеться, а тут усе гаразд! - Розвiшуючи фiранки, вибранi мною майже в тон старих, говорила я псовi та котовi.
Пiд час прогулянок я часто вiдпускала Рiчарда "побiгати за пташками". Починалося все з того, що Рiшар, побачивши зграю голубiв, зупинявся i ставав у мисливську позу. Рiчард застигав бiля нього, очикуючи сигналу. Рiшар робив рiзкий випад головою, нi би кажучи "Фас!", i Рiчард заливисто тявкаючи починав бiгати за голубами. Рiшар залишався на мiсцi, спостерiгаючи за цiєю бiготнею. З голубами нiчого не ставалося, а для моїх звiрiв це було додатковою розвагою.
Одного разу Рiчард, забiгавшись, раптом кудись помчав та щез з виду. Я рушила його шукати, голосно кликала, та все марно. Ще й Рiшар кудись подiвся...
"Ой, що то буде... Ось повернеться Сашко..." - я розгублено зупинилася посеред дорiжки. I тут я побачила Рiшара з повудком у зубах. Вiн вiв до мене Рiчарда. Такi не пропадуть!
***
Сашко приїхав уже у розпал лiта. Стояла сорокоградусна спека, дякувати Богу, свiтло перестали вiдключати i холодильник iз кондицiонером працювали справно.
- Перестановка? Нiчого, затишно... - Ходив Сашко своєю квартирою.
- Довелося... Он там будинок стояв, пам'ятаєш? У нього
прилетiло, а в нас вiкна вибило. Слава богу, ми тодi пiшли до парку...
- Страшно було? - Схопив вiн на руки своїх звiрiв. - Важко? - Подивився вiн на мене.
- Нiчого, впоралися. Менi друзi допомагали... Тiльки тепер звiрi ще бiльше бояться сирен...
А наступного дня, коли ми вiдпочивали пiсля ранкового сексу, Сашко раптом сказав:
- А давай одружимося.
- Що?
- Давай одружимося.
- Ти що, робиш менi пропозицiю? - Не повiрила я.
- Ну, не те, щоб... Взагалi-то, великого кохання не обiцяю, але розраховувати на мене ти завжди зможеш. Ну, i якщо зi мною щось трапиться, тобi хоч квартира залишиться. I звiрi...
Ми розписалися у його наступний приїзд. Були тiльки четверо наших спiльних друзiв та мої Лєнка з Андрiєм.
- Я знаю, що ти його любиш. А вiн тебе полюбив? - Запитала, йдучи, Лєнка.
- Поки що нi. Але ось вiн остаточно повернеться... Все в нас буде добре!
Бiльше вiн не приїхав. Загинув на початку вересня. На похорон зiбралося всього семеро: дехто теж загинув, дехто лежав у шпиталi. Я залишилася одна в трикiмнатнiй, вже своїй квартирi з двома дiтьми на руках - Рiшаром i Рiчардом...
Свою квартиру я остаточно переписала на Лєнку та Андрiя, їм все одно повертатися вже не було куди, їхнiй будинок у Запорiжжi теж згорiв.
Щовечора, за звичкою Рiшар i Рiчард, забираються до мене на лiжко i заглядають у телефон.
- Зараз подивимося. - Кажу я їм. - Так... Плюс! З Сашком все гаразд! Ось вiн повернеться...