Аннотация: Ця книга - про мене, реальне життя моїх батькiв та iсторiї бiльш далеких предкiв, написана за спогадами та документами. Частина друга - про моїх батькiв до моєї появи.
СИДЖУ ТА ЗГАДУЮ
Частина 2
МОЇ БАТЬКИ
МОЯ МАМА
Першi спогади
Моя мама - Нелла Григорiвна Колодєж народилася 1 грудня 1936 року у мiстi Вiнницi в Українi. Звичайно ж, як вона народилася, вона не пам'ятає. Просто знає про це за своїми паспортними даними та розповiдями мами.
Її мама, моя бабуся, Нiна Фiлiпiвна Шуклiна народилася 26 сiчня 1917 року та жила зi своїми батьками у селищi Буди Харкiвської областi. Тато - Колодєж Григорiй Аронович народився 2 вересня 1913 року у селi Полонне Хмельницької областi. У рiзнi роки адмiнiстративнi межi областей змiнювалися, тож село Полонне вiдносилося то до Хмельницької, то до Вiнницької областi.
Коли Нiнi було всього 17 рокiв, тобто 1934 року, вона познайомилася в Києвi з молодим офiцером, який приїхав до свого друга Акаловського, чоловiка старшої сестри Люби. Майже вiдразу ж виникло кохання, i вони одружилися. Спочатку жили у Харковi, потiм у Вiнницi, де першого дня зими 1936 року народилася їхня перша донька Неллочка.
З Вiнницi лише через три мiсяцi пiсля її народження, родина переїхали до Рибiнська Ярославської областi, де народилася мамина сестра Вєтта. Це був один iз перших усвiдомлених спогадiв Нелли. Коли Вєтту принесли, вся увага батькiв перейшла тiльки до неї, а про Неллочку нiби забули... Це було дуже прикро. I її лiжечко тепер вiддали сестричцi. А для неї на нiч ставили розкладачку, яка мiстилася у проходi мiж шафою та тумбочкою. Знаєте, як страшно засипати поруч iз величезним дзеркалом на всi дверцята шафи?!...
У Неллочки пiсля дифтериту виявилася сильна косоокiсть. Щоб зазирнути в чашку чи тарiлку, їй доводилося, стоячи на стiльцi, повертати голову боком. А ще перегородка мiж носом та горлом практично зникла. Коли вона їла, їжа виливалася через нiс. Довелося їздити до професора у Москву. Там вони на кiлька днiв зупинялися у маминого брата дядька Жори та його дружини Ольги. Туди ж приїхала бабуся Марiя, Маня. Неллочка пам'ятає, як читала бабусi Манi книжку. Насправдi читати вона ще не вмiла, але знала книжку напам'ять i в потрiбних мiсцях перегортала сторiнки. Бабуся подумала, що трирiчна Неллочка вже вмiє читати.
Московський професор сказав, що треба почекати до семи рокiв i, можливо, косоокiсть виправиться. А їсти треба вчитися так, без перегородки.
Невдовзi з Рибiнська тата перевели до Києва та призначили комсоргом вiйськового училища.
Тато завжди ходив у вiйськовiй формi. Нелла пам'ятає, як
вiн, сидячи за столом, годував її кашею одразу двома ложками. А ще щоранку, вмиваючись, вiн спiвав пiсеньку з кiнофiльму "Волга-Волга":
Удивительный вопрос: Почему я водовоз?
Потому что без воды и не туды, и не сюды!
Жили вони тодi в маленькiй кiмнатцi комунальної квартири - Неллочка, Вєтточка та їхнi батьки. Лiжко мами та тата стояло пiд вiкном. Уздовж однiєї стiни розташувалася велика шафа з дзеркалом на всi дверцята, а навпроти нього - стiл з парою стiльцiв i тумбочка з iграшками. Неподалiк входу стояло лiжечко Вєтточки, а для Неллочки на нiч ставили розкладачку, знову навпроти шафи з дзеркальними дверцятами. Десь був коридор, кухня, санвузол та кiмнати сусiдiв, але Неллочка, звичайно ж, нiчого цього не пам'ятає, вся квартира для неї замикалася на їхнiй єдинiй кiмнатцi та на кiмнатцi нянi у пiдвалi.
Няня - сiльське дiвчисько Вєрка рокiв п'ятнадцяти, яка постiйно поралася з дiтьми, коли батьки були на роботi - жила в пiдвальнiй кiмнатцi. У її кiмнатцi збоку вiд входу стояло її лiжко, а поруч iз ним - ще одне, де дiти спали удвох вдень. Вєрка ще й готувала їжу, а найулюбленiшою стравою Неллочки була смажена яєчня з ковбасою.
Найулюбленiшими iграшками у неї був ляльковий посуд. На тумбочцi, засланiй серветкою, було виставлено її головний скарб - порцеляновий ляльковий сервiз i порцелянова статуетка лежачого баранчика.
Мама пам'ятає сон, пов'язаний з цим баранчиком: вона стоїть на березi моря, море злегка хвилюється, i на кожнiй хвилi гойдається по одному порцеляновому баранчику, такому, як той, що лежав на тумбочцi.
Батьки перед цим розповiдали про море та говорили, що на хвилях утворюються баранчики. У її уявленнi морськi "баранчики" стали фарфоровими.
А ще вона пам'ятає страшний чорний хiд. Там було завжди темно, але саме через нього можна було потрапити на подвiр'я, куди Вєрка випускала її гуляти. Щоб повернутися додому, Неллочка стукала камiнчиками у вiкно Вєрки, i та виходила її зустрiчати, щоб провести через цей чорний хiд.
А ще вона пам'ятає перше у своєму життi свято - 1 травня. До них у гостi тодi прийшов один iз її двоюрiдних братiв Мишко, якому було вже рокiв з десять. Вiн прикрасив коляску, в якiй разом сидiли Вєтточка i Неллочка, безлiччю надутих повiтряних кульок i так всi разом пiшли на демонстрацiю. З того часу кульки завжди були для неї уособленням свята.
Неллочка та Вєтточка дуже любили дорослого Мишу, який з ними грав. Неллочка навiть сказала одного разу:
- Коли я виросту i вийду замiж, у мене народиться син, i я назву його Мишко.
Початок вiйни.
Щолiта все училище разом iз курсантами, офiцерами та їхнiми сiм'ями виїжджало до таборiв, що знаходились у селi Капiтонiвка пiд Києвом. Так було й улiтку 1941 року. На початку червня вся родина разом iз хатньою робiтницею Вєркою виїхала до табору. Сiм'ї офiцерiв розселялися по невеликих будиночках.
У сусiдньому будиночку оселилася родина генерала Сабурова. Чотирирiчна Нелла ходила до них у гостi, i Сабуров вчив її визначати час за годинником.
Через кiлька днiв пiсля приїзду до Капiтонiвки Нелла побачила, що солдати роблять огорожу з колючого дроту i спитала у хатньої робiтницi:
- Вєрко, а що це вони роблять?
- Побачиш. Завтра тут валятимуться вбитi.
Нелла не пам'ятає, чи питала вона, чому так буде, та на свiтанку прокинулася вiд канонади. Вона повернула голову до лiжка батькiв i запитала:
- Мамо, це що, вiйна?
Справдi, так розпочалася вiйна, нiмцi бомбили Київ.
Довелося термiново повертатися додому, до Києва, готуватися до евакуацiї.
Неллi було лише 4 з половиною роки, тому всього вона запам'ятати не змогла. Пам'ятає, як вони з мамою та дворiчною Вєттою вже в Києвi прийшли в гостi до маминої сестри тiтки Люби. I раптом почалося бомбардування. Тiтка Люба схопила круглий буханець хлiба, i вони всi разом з її дiтьми Свєтою та Валерою, яким було 3,5 та 1,5 роки, побiгли до бомбосховища.
Ще пам'ятає, як тато прийшов iз частини, де вiн тепер постiйно перебував, проводжати їх в евакуацiю. В евакуацiю вони вирушили 5 липня, проживши у воєнному Києвi лише близько двох тижнiв. Мамi Нiнi дозволили взяти з собою лише невелику валiзку речей, адже вони їхали ненадовго.
Улюблений Неллоччин порцеляновий сервiзик залишився стояти на тумбочцi, а щоб тато не дуже за нею нудьгував, вона залишила йому свою подушечку-думку. Надворi було дуже страшно - у небi висiли величезнi дирижаблi. В евакуацiю вирушили двадцяти чотирирiчна мама з двома дiтьми чотирьох iз половиною i двох рокiв, i п'ятнадцятирiчна хатня робiтниця Вєрка.
Спершу довелося їхати в автобусi. Мама Нiна розповiдала, що там у них вкрали єдину валiзку з речами, але потiм зчинився переполох i хтось її повернув. Потiм їхали поїздом у вагонi-теплушцi. Народу в ньому було так багато, що дiтей до iмпровiзованого туалету - мiсця зчеплення вагонiв, передавали по руках через голови. У дорозi були зупинки та пересадки у мiстi Молотов (Перм), мiстi Куйбишев (Самара), поки не приїхали до кiнцевого пункту призначення - село Борське Борського району Куйбишевської областi.
Життя у евакуацiї.
Мама знову працювала друкаркою у вiйськовому училищi, яке готувало офiцерiв для нашої армiї. Її стiл стояв у великому кабiнетi, а навпроти неї сидiв старший лейтенант Гапонов, котрий з першого дня просто не зводив з неї очей. Це маму дуже обурювало. Вiн вiдразу ж у неї закохався i постiйно впадав за нею. Одного разу вiн прийшов до них додому, а маленька Вєтточка кинулася до нього з криком:
- Татусю! Татко! - Людину у формi вона прийняла за рiдного тата.
Вєрка приглядала за дiтьми, доки їй не виповнилося 16 рокiв i вона не вийшла замiж. Спочатку разом iз чоловiком вони жили тут же, у кутку за пiччю, а потiм переїхали.
Тепер маленькi дiти залишалися вдома самi. Вранцi, йдучи на роботу, мама залишала їм по шматку хлiба, а до її приходу Неллочка мала сама начистити картоплю. Ножа вона боялася, тому чистила її скалкою вiд шибки, що знайшла у дворi. Тут вони довiдалися, що таке голод.
Дiтей у дворi було дуже багато, всi разом грали i постiйно шукали щось їстiвне. Цим їстiвним iнодi були квiточки кашки, ягоди пасльону та ще якiсь дикi ягiдки, а також захованi курми у дровах яйця, якi на спецi ставали вареними. Ще вони любили бiгати босонiж по дуже м'якому дорожньому пилу.
Десь за селом мамi дали невеликий город, на якому вона почала вирощувати овочi. Якось мама поклала на пiдвiконня дозрiвати зеленi помiдори. До вiкна пiдiйшов двiрський козел Борька, якого всi дiти дуже боялися, бо вiн за ними ганявся. Вєтта побоялася вiдiгнати його вiд вiкна, i вiн з'їв усi помiдори. А дiсталося за нього Вєттi, адже вона ще не могла пояснити мамi, що не винна, що це не вона все з'їла.
Якось мама дала дiтям бутерброди з гiрчицею. Вєтта з'їла свiй бутерброд дуже швидко i почала просити Неллiн, але та не давала. Тодi вона взяла сапку, якою рубають м'ясо, замахнулася i стукнула сестру по лобi. Мабуть, Нелла знепритомнiла, бо далi нiчого не пам'ятала. Пам'ятала тiльки, як потiм гордо сидiла з перев'язаною головою на купi дров серед iнших дiтей - поранена!
Папа Гриша намагався писати щодня, але листи доходили не завжди. У цьому дворi жила ворожка, яка передбачала подiї. Якось вона сказала мамi, що сьогоднi вона отримає листа. Мама прийшла додому, а господиня, в якої вони винаймали кiмнату, сказала, що лист уже прийшов. За цю звiстку мама вiднесла ворожцi щось iз їжi. Всi листи мати зберiгала до кiнця своїх днiв. Вони й досi зберiгаються у Вiолетти.
Тодi ж тато написав: "Якщо я загину, ти не залишайся сама. Виходь замiж, щоб виростити наших дiвчаток".
А потiм прийшов казенний лист, який повiдомляв про те, що тато загинув. Але Нелла нiколи в це не вiрила. Все дитинство вона чекала на нього, сподiваючись, що вiн поранений, без пам'ятi, але колись до них повернеться. А Вєтта його зовсiм не пам'ятає.
Мама Нiна завела порося Машку. Нелла з Вєттою її дуже любили, вона була зовсiм маленька та смiшна. Iграшок нiяких у них не було, i вони грали з Машкою. А ще мама зробила їм ганчiркових ляльок. Та все одно ставало зовсiм туго, дiти голодували.
Дотримуючись заповiту свого коханого чоловiка Григорiя, тут же, у Борському, мама вiдповiла на залицяння викладача циклу фiзкультури вiйськового училища Гапонова Вiталiя Семеновича, Нелла татом його не називала, не вiрила, що її тато Гриша загинув i весь час на нього чекала. А маленька Вєтта, яка зовсiм не пам'ятала тата Гришу, вiдразу ж прийняла тата Вiталiя.
Дiвчата пам'ятають, як вони всi, вже вчотирьох, ходили на город, мама з Вiталiєм Семеновичем, татом Вiталiєм, як його називала Вєтта, прополювали траву, а дiвчата з цiєї трави спорудили собi крiсла i дуже затишно в них влаштувалися. А потiм почалася гроза, було дуже страшно, але їх пустили до свого куреня сторожа, що охороняли городи.
Якось на святi, коли всi сидiли за столом, сусiдка дала маленькiй Вєттi трохи горiлки. Та не знала, що це таке й випила. I майже вiдразу ж сп'янiла, почала бешкетувати i вередувати, а її за це виставили у темний коридор. Нелла дуже розлютилася - самi напоїли, а потiм карають! Вона демонстративно встала, рiшуче вийшла в коридор, взяла Вєтту за руку i привела до кiмнати, сердито й осудливо глянувши на всiх присутнiх. Карати та виганяти Вєтту бiльше нiхто не став.
Потiм училище перевели до Молотова (Перм). У цей час вже звiльнили Харкiв, де жила родина Вiталiя Семеновича. Мама з татом Вiталiєм вирiшили розлучитися. Вiталiй Семенович поїхав до Харкова, щоб перевести свою дружину та сина до Молотова. Але дружина, знаючи про його нову родину, їхати до Молотова вiдмовилася. Вони розлучилися, i батько Вiталiй повернувся назавжди. До Молотова вони поїхали вже законною новою родиною.
Перед вiд'їздом з Борського тримiсячного порося Машку довелося зарiзати, зробивши з неї ковбасу, яку залили в каструльцi жиром. Речi до Молотова вiдправили багажем, а найдорожче - каструлю з ковбасою везли iз собою. Як не хотiлося їсти, Нелла з Вєттою не змогли з'їсти анi шматочка цiєї ковбаси, так вони любили Машку. А решту їжi, вiдправлену з багажем, у них вкрали, вирiзавши з пакунка.
У Молотовi всi дружини офiцерiв з дiтьми жили в однiй величезнiй кiмнатi, на кожну сiм'ю було видiлено лише по одному лiжку.
Пiсля Молотова училище перевели до Куйбишева (Самара). Спочатку вони оселились у кiмнатi господинi, син якої воював на фронтi. Дiтей влаштували в садок, але Неллочка в нього майже не ходила, бо часто хворiла. У садочку дiтей годували. Якщо хтось поводився дуже добре, його могли посадити за окремий столик, прикрашений прапорцями, та дати ще одну порцiю.
Всi дiти голодували, а дiти виховательки, вже потiм, пiсля вiйни, у Пiонерському Калiнiнградськiй областi, розповiдали, що їм не було куди подiти грошi i тому їхня родина купувала килими. Нелла не стала нагадувати, що вони разом ходили до садка. З такими людьми вона не розмовляла.
У Куйбишевi дiвчата влаштовували iмпровiзовану сцену у дворi та розiгрували свої першi спектаклi.
Коли з фронту повернувся син господинi, сiм'ї довелося звiльнити його кiмнату i перейти жити на баржу, де вони жили в каютi з обмерзлими стiнами.
Нелла захворiла на плеврит, її поклали до лiкарнi. Папа Вiталiй зi свого пайка передавав їй масло, але його крали медсестри. Тодi мама Нiна вирiшила вiдвезти дiтей до своєї мами, до бабусi Марiї у Буди Харкiвської областi.
13 листопада 1944 року їй дали пропуск-дозвiл на поїздку до бабусi у Буди з тимчасовим проживанням у Москвi, Києвi, селi Буди Харкiвської областi та з поверненням до мiста Куйбишев, строком до 13 грудня 1944 року. Мета поїздки - за сiмейними обставинами. Таким чином, евакуацiя для Нелли та Вєтти закiнчилася.
Повернення.
Жити у звiльненiй Українi було непросто. Голодували всi. Неллi вже було сiм рокiв, а Вєттi майже п'ять. Бабуся Маня варила суп iз лободою. Дуже допомагали родичi з Харкова - тiтка Фрiда та дядько Коля. Вєтта з голоду набрякла i зовсiм вiдмовилася їсти. Бабуся Маня та її сестра бабуся Таня тримали її за руки i годували насильно.
В обов'язки Нелли та Вєтти входило ходити приблизно за два кiлометри вiд будинку за хлiбом. Хлiба давали всього по 200 грамiв на людину, а в черзi доводилося простоювати iнодi цiлими днями, бо було невiдомо, коли хлiб привезуть. По дорозi, що йшла вздовж залiзничного полотна, вони збирали шматочки вугiлля, що розсипалося з поїздiв - адже треба було чимось топити будинок. На зворотному шляху заходили в будинок до сестри дiдуся, яка все ще працювала в колгоспi, а тому мала бiльше продуктiв. Знаючи, що вони голодують, вона завжди їх чимось пригощала - чи то козячим молоком, чи то дуже смачними пирогами з квасолею...
Якось бабуся заморозила дiвчаткам по яблучку, а потiм дала, як цукерки. Вiдталi яблучка були дуже солодкими.
Найсвiтлiшою i найпрекраснiшою мрiєю тодi для них була така:
- Ось закiнчиться ця вiйна, життя стане дуже хорошим.
- Так, i можна буде скiльки завгодно їсти картоплi!
- З цибулею! Цибулi теж буде скiльки завгодно!
Якось мама надiслала з Куйбишева посилку. На пошту треба було йти в iнше селище, дуже далеко. Нелла пiшла разом iз бабусею. Цiлий день вони йшли туди i назад голоднi, навiть вранцi нiчого не їли. Саме був Великдень. Нелла сказала бабусi:
- Ось бачиш, треба постити перед Великоднем до першої зiрочки, а ми якраз голоднi. А ось прийдемо додому i щось поїмо!
У посилцi виявилася вермiшель - казкове багатство. Вона була навiть не жовтою, а якоюсь сiрою. Бабуся вiдразу ж зварила дiвчаткам цiлу каструлю вермiшелi просто на водi, без олiї, без нiчого. Вони з'їли та й сказали:
- Ще!
Бабуся не змогла вiдмовити, зварила ще, потiм ще. Цього дня вони вперше наїлися.
Одного разу тiтка Фрiда (дружина Миколи Шуклiна, одного з братiв мами) привезла пiввiдра солоної кiльки - цього щастя вистачило надовго.
Дядько Коля потрапив у полон до нiмцiв. За це його пiсля звiльнення вiдправили до радянського табору, розташованого на якомусь iз пiвнiчних островiв. Вiн тiкав з нього чотири рази i чотири рази його повертали назад. Але потiм все ж таки
вiдпустили.
Наслiдки голоду та холоду, пережитих у Молотовi та Куйбишевi, вiдбилися на здоров'я Нелли, почалися проблеми з легенями. Тiтка Роза, батькова сестра, яка викладала у Харковi музику, мала багато знайомих лiкарiв i постiйно возила Неллу по лiкарнях, запобiгаючи туберкульозу.
На лiто всi родичi звозили своїх дiтей до бабусi. Збиралася рiзновiкова зграя з дев'яти-десяти дiтлахiв. Добре, що бабуся мала великий фруктовий сад, i всi дiти там вiд'їдалися фруктами. Тiтка Роза, сестра загиблого тата, вмiла з нiчого приготувати дуже смачнi страви i навiть пироги. Вона робила кабачкову iкру, варила варення iз фруктiв, зiбраних у саду. Так їм удалося пережити лiто i навiть пiти до школи.
До школи усi дiти ходили iз сумками вiд протигазiв. Але одного разу на горищi Нелла знайшла старий шкiряний портфель. Вiн був зовсiм потертий, i фарба з нього злiзла. Нелла сама його зашила i гордо ходила до школи зi справжнiм портфелем.
Ще вони знайшли дуже цiкаву книжку - "Iсторiя старого заповiту". То була мамина книжка, i читали її дiвчатка, як казки. Найулюбленiшу книжку вони хотiли забрати з собою, коли вiд'їжджали вiд бабусi, але посоромилися попросити. А за рiк, коли вони знову приїхали до бабусi i дiдуся, ця книжка вже висiла в туалетi з видертими сторiнками... Натомiсть тiтка Таня привозила журнали "Всемирный следопыт", якими всi зачитувалися.
У садку росла стара вишня. Дiти залазили на дерево та їли вишнi, заїдаючи їх хлiбом.
А одного разу вони знайшли скарб! Всi дiти тодi робили "секретики" - виривали в землi ямку, обкладали її фольгою або скельцями, укладали в нiй якiсь бусинки та квiточки, щоб було красиво, потiм перекривали все склом i засипали землею. Якщо пам'ятали, де саме влаштували такий "секретик", то iнодi обережно розкопували його i дивилися через скло на свої скарби. I ось одного разу, розкопуючи ямку для чергового секретика, вони знайшли ще довоєнний секрет Iгоря - там був закопаний iграшковий паровозик з вагончиками.
Всi дiти влаштували "лiсопилку", возили цим потягом "дрова" - маленькi трiсочки. Але прийшов уже чотирнадцятирiчний Iгор i всю цю лiсопилку розтоптав. Вiн взагалi був неслухняним. Нелла пам'ятає, як дiдусь писав листа його батькам, щоб вони його забрали, тому що вiн не слухається i погано поводиться.
З фронту все частiше йшли поїзди iз солдатами. Вони зупинялися бiля будинку i стояли iнодi по кiлька годин. Якось солдати почастували дiвчаток цукром - два кульочки, згорнутих iз газети, а в них коричневi кристали цукру...
Повоєннi подорожi.
Коли Нелла ще навчалася у першому класi, мама знову забрала дiтей у Куйбишев. Вiйна лунала десь далеко на заходi, наша країна вже була звiльнена. У школi додатково до карток давали по 100 грамiв хлiба. Жити стало легше та веселiше.
У травнi мама та Вiталiй Семенович поїхали працювати в пiонерський табiр-санаторiй, i взяли на лiто дiтей iз собою. Годували там дуже добре. Там навiть давали манну кашу, политу шоколадом. А ще сметану у склянцi. Якщо її збивати, виходило масло.
Мамi видали шматок парашутного шовку i вона пошила донькам ошатнi бiлi сукнi. У цих сукнях їх i сфотографували. 9 травня тато та мама репетирували з дiтьми табору фiзкультурний номер. У модi тодi були так званi "пiрамiди" з людей. Однi стояли колом, iншi пiдiймалися їм на плечi, пiдтримуючи один одного, а на самому верху цiєї пiрамiди стояла найменша спортсменка - Неллочка. I раптом хтось прийшов i повiдомив, що вiйну закiнчено i настала Перемога. Було велике свято i дiвчата вбралися у свої бiлi шовковi сукнi. Через кiлька днiв Неллочка випрала свою сукню i повiсила її сушити на балконi. Сукню хтось украв, а мама за це Неллочку лаяла.
Пiсля Перемоги до Києва вони не повернулися, у своїй квартирi бiльше нiколи не були, але Нелла все життя пам'ятала про залишений там порцеляновий ляльковий посуд i баранчика, а також про свою вишиту подушечку-думку, залишену для тата.
Оскiльки батьки були вiйськовими, родина часто переїжджала. Перший клас Нелла закiнчувала у Куйбишевi. У школi iнодi влаштовували ляльковий театр. У такi днi Нелла брала з собою Вєтту i та тихо сидiла всi уроки аж до вистави. Бiльше нiхто своїх молодших братiв та сестер до школи не приводив, але як Нелла могла залишити свою сестричку без театру?!
Пiсля вiйни всi ходили взутими у будь-що, а мамi одного разу вдалося купити для Нелли красивi туфельки. Туфельки виявилися малi, але Нелла мамi не зiзналася. Ходити в них було дуже боляче, проте красиво.
За порадою свого чоловiка Вiталiя мама почала ходити на гiмнастику. Гiмнастикою займалися дiвчатка до 16 рокiв, а мамi Нiнi тодi вже було 27. Але маленька, всього 1,50 метра на зрiст худенька жiнка виглядала не старшою за iнших. Яке ж було їхнє здивування, коли вона привела на гiмнастику двох своїх дочок - Неллочку та Вєтточку. З того часу дiти теж займалися гiмнастикою.
У третiй клас Нелла пiшла в Будах у бабусi, Вєтта пiшла у перший. Потiм Нелла з п'ятого по дев'ятий класи, а Вєтта з третього по сьомий навчалися у Новоград-Волинськiй школi iменi Лесi Українки. Вєттi дуже подобалася та школа. Якось до школи мали приїхати письменники, i дiти готували альбом, присвячений Лесi Українцi. Тодi Вєтта вперше написала вiршi, якi були вмiщенi на першу сторiнку альбому. Починалися вони так: Люба Леся Українка,
Ми пишаємося тобою....
Мама тепер працювала вчителькою фiзкультури у школi, а пiсля урокiв була тренеркою з гiмнастики. Успiхи мами в гiмнастицi були дуже добрими, незабаром вона почала брати участь у рiзних змаганнях, стала майстром спорту, виїжджала на змагання до iнших мiст.
Iнодi Вєтта замiсть мами проводила фiзкультуру перед всiєю школою, їй це дуже подобалося. I Вєтта, i Нелла пiд керiвництвом тренера - своєї мами - продовжували займатися гiмнастикою, Вєтта iз задоволенням, а Нелла не хотiла бути гiмнасткою, але не могла про це сказати своїй мамi. Особливо страшно було робити вправи на рiзновисотних брусах - у Нелли був слабкий зiр, i вона не завжди бачила, куди перелiтає, роблячи це навмання, тому весь час боялася промазати i впасти. Найбiльше їй подобалися вправи зi стрiчкою. Але незважаючи на свiй страх, Нелла брала участь у шкiльних та мiських змаганнях та займала призовi мiсця.
А їхня мама, якiй вже було 34 роки, продовжувала займатися гiмнастикою та їздити на змагання до iнших мiст.
Так сталося, що i Вєтта, i Нелла у Новоградi-Волинську примудрилися тонути. Ветта купалася в рiчцi i її затягло у вирву. Якийсь дядько зумiв її витягти, вiдкачати воду. Батькам Вєтта про це не зiзналася, але до води було страшно пiдходити, i ще цiлий мiсяць їй снилися кошмари.
Якось учнi двох паралельних класiв, в одному з яких навчалася Нелла, поїхали на рiчку. Усi попливли на камiнь, а Нелла залишилася на березi. Пiдiйшли двоє хлопчакiв iз паралельного класу i запитали:
- А ти чого не пливеш?
- А я плавати не вмiю.
- Зовсiм не вмiєш?
- Трохи.
- Тодi давай ми пливтимемо по краях, а ти - у центрi.
Так i попливли. Дуже добре попливли. А коли допливли до каменю i Нелла почала на нього залазити, iншi хлопцi її зiштовхнули. Довелося пливти назад. Але течiя винесла Неллу не до того ж мiсця, з якого вона почала свiй заплив, а до iншого. Тут була яма i Нелла почала тонути. Слава богу, тi ж хлопцi, якi її супроводжували, помiтили це i вчасно витягли її за волосся.
Потiм сiм'я переїхали в рибальське селище Пiонерське Калiнiнградської областi. Влiтку 1952 року, коли Нелла перейшла до десятого класу, до них приїхала бабуся Маня. Вона збиралася їхати до Москви допомагати своїй доньцi Любi та її родинi переїжджати до Харкова. Нелла поїхала з нею. Їй дали величезний список, що треба купити, але грошей було замало. Нелла ходила московськими магазинами зi списком, але купити нiчого не могла. I все ж таки вона привезла подарунок Вєтточцi - свiтлi бежевi туфельки. Але i Вєттi туфельки виявилися замалими. I Вєтта також у цьому не зiзналася. Ходити було дуже боляче, на всiх пальцях були мозолi, а потiм почали рости кiсточки.
Клас, у якому навчалася Нелла, складався з шiстнадцяти учнiв, яких усi вчителi страшенно не любили. Учнi вiдповiдали тим самим. Вони могли прямо на уроцi почати їсти моркву, зiрвану на сусiдньому городi. Подумаєш, злочин! А от бiологiчка - молоденька i дуже хороша - їх не утискувала: хочете - їжте. Тому на її уроках їсти не хотiлося.
Нелла, на вигляд дуже тиха, пiдмовляла iнших на рiзнi пiдступи i якiсь пригоди. Якось дiти зiбрали грошi на радiолу, щоб влаштовувати у школi танцi. Радiолу купили у вчительки, що їхала слiдом за вiйськовим чоловiком, а директорка забрала її собi i школярам не давала. Тодi мама пiдговорила всiх дiвчаток i хлопцiв влаштувати танцi у дворi школи, де на першому поверсi була квартира директорки.
Один хлопець прийшов з баяном, всi спiвали, смiялися, танцювали, шумiли допiзна. Чоловiк директорки вискочив i почав на них кричати. На що старшокласники вiдповiли:
- Там наша радiола, Ми не пiдемо, поки ви її не повернете!
Кричав вiн довго, вони продовжували шумiти i танцювати, доки не досягли свого.
Ненависному класу вчителi вiдмовилися робити випускний. Дiти самi з батьками органiзували його собi. Щоб було затишно, як удома, запропонували всiм принести iз собою подушечки. Взяла з собою подушечку i Нелла, щоб було на чому сидiти. Повернулася додому дуже пiзно, а дверi до квартири виявилися замкненими. Вона довго стукала, але нiхто не прокидався. Бiля дверей сусiдки лежав стос газет. Нелла пiдстелила їх пiд дверима, пiдклала пiд голову подушечку i проспала так до ранку. Вранцi знову постукала - всi прокинулися та впустили її додому.
Пiсля школи
Пiсля школи Нелла взагалi не знала, куди йти та що робити. Усi казали, що треба вступати до iнституту. Але до якого? Їй подобалося шити, тому вона навмання обрала Ленiнградський iнститут текстильної промисловостi, думала, що це пов'язано з пошиттям одягу.
Абiтурiєнтiв тодi розселяли по гуртожитках. А бiля гуртожитку Нелла побачила афiшу, де було написано, що сьогоднi святкується День мiста i буде карнавал.
- Врахуйте, пiсля одинадцятої я зачиняю дверi i нiкого до гуртожитку не пускаю! - Заявила вахтерка.
- А як же карнавал? Адже вiн лише о десятiй починається! - Здивувалася Нелла.
- А ви сюди на карнавал приїхали чи вступати? - Запитанням на запитання вiдповiла вахтерка.
Нелле стало дуже соромно, до цього вона й припустити не могла, що карнавал можна пропустити заради вищої мети.
В iнститут вона не вступила, балiв не вистачило. Хоча твiр на тему творчостi Некрасова написала найкраще. Виявляється, що якби її мати принесла документи про загиблого батька, Нелла могла б вступити, як сирота загиблого фронтовика, але цього зробити нiхто не здогадався. Довелося стати на облiк у мiську комсомольську органiзацiю Пiонерська. Там їй сказали:
- Поїдеш у село! Працюватимеш бiблiотекарем.
Нелла жахнулася: їхати з дому - у якесь село?! Але ж це сказали у райкомi, хiба можна не послухатися? Засмучена прийшла додому i розповiла мамi.
- Нiкуди ти не поїдеш! - Заявила мама. - I нiкого не слухай!
Бiльше нiхто нiчого не казав. Рiк вона не просто сидiла вдома, а стала здобитчицею. Ходила до лiсу з мамою по гриби - збирали опеньки, консервували їх на зиму.
Багато мiсцевих шукали нiмецькi скарби. Нiмцi, тiкаючи, закопували свiй посуд, сподiваючись повернутись. Люди копали городи i знаходили скарби з домашнiм начинням - порцеляновий посуд, якiсь речi. А ще Нелла їздила поїздом до Свiтлогорська, цiлими днями стояла в черзi на морозi, щоб хоч щось купити i привезти додому: то томатний сiк, то ще якусь їжу. Але вона вважала це своїм обов'язком, розмовляла в черзi з бабульками, дiзнавалася про новини i щоразу поверталася додому зi здобиччю.
Вєтта в цей час стала комсоргом у класi та навчила всiх робити стiйку на руках. Робили дiвчата це в шароварах у коридорi на перервах, поки їм не сказали, що це непристойно. Наскiльки закомплексованими тодi були вчителi, якщо стiйка на руках у спортивних шароварах вважалася непристойною!
У Вєтти випускний був у школi, а потiм весь клас пiшов до моря зустрiчати свiтанок.
Поки Нелла жила у батькiв в Пiонерському, вона спiлкувалася з двома подружками - Свєтою Каширiною та Томою Колесниковою. Тi часто ходили до вiйськового училища на танцi, а Нелла вiдмовлялася, посилаючись на те, що їй треба готуватися до iнституту. Перед тим, як їхати вступати до iнституту, Свiтлана i Тома сказали:
- Дай слово, що коли поступиш, то пiдеш на танцi!
- Та не поступлю я! Я вже намагалася!
- Але якщо поступиш, то пiдеш!
Тепер Нелла поїхала поступати ближче - до Калiнiнграда. Пiвнiчний вокзал все ще був зруйнований, поїзд зупинявся пiд землею. Нелла хотiла потрапити не до iнституту, а до педагогiчного технiкуму, де готували вчителiв початкових класiв, але цього року його закрили. Довелося вступати на фiзико-математичний факультет Калiнiнградського педiнституту. Цього разу Нелла поступила.
На першу лекцiю зiбрали весь потiк, розповiдали про математику, про її красу та загадки. Згадали про теореми, якi нiхто не може довести. I тут один хлопчик, щось почеркавши у своєму зошитi, раптом пiдняв руку i сказав:
- А я довiв!
Доказ перевiрили, а за кiлька днiв його забрали на навчання до Москви.
Гуртожиток також виявився напiвзруйнованим, не всi частини будiвлi було вiдновлено. Кiмнати у гуртожитку були великими, розрахованими на сiм-вiсiм осiб. Заселившись у кiмнату i опинившись найстаршою зi студенток, Нелла стала вводити свої порядки. З першого ж дня вона заявила, що нiякi хлопцi до їхньої кiмнати не повиннi входити. Хлопцi намагалися вдертися силою, але дiвчата забарикадувалися. А потiм самi зробили запор зсередини, щоб нiхто не мiг до них увiйти. Через деякий час тi самi хлопцi стали ставитися до них з великою повагою, взявши до уваги їхню принциповiсть.
Так було й у колгоспi, куди їх послали збирати картоплю. Тут усю групу - 25 осiб - поселили у великiй кiмнатi. Спати треба було на дерев'яних нарах iз солом'яними матрацами та такими ж подушками. Мiсцевi парубки теж одразу ж прийшли "знайомитися", але дiвчатка забарикадували дверi нарами. Тодi хлопцi, щоб дiвчата не могли вийти з кiмнати, заплели її вiкна дротом. Але дiвчатка потiм все ж таки вийшли у дверi.
У цьому ж будинку жила родина мiсцевих колгоспникiв. Жiнцi привозили картоплю та м'ясо, щоб вона готувала дiвчаткам їжу. М'яса Нелла не бачила, але суп був на бульйонi.
За роботу на полi грошей не обiцяли, але сказали, що розплатяться картоплею. На тi часи це було непогано. Але коли настав час їхати, бригадир напився i з дiвчатами нiхто не розрахувався. Так, пропрацювавши в колгоспi майже мiсяць задарма, дiвчатка й поїхали до Калiнiнграда.
Нелла та Вiктор
А коли Нелла у вихiднi приїхала до Пiонерського, довелося йти на танцi. Першого ж дня вона познайомилася з моїм майбутнiм татом - Вiктором Цимбалюком, своїм ровесником, який уже перейшов на четвертий курс училища.
Знайомство сталося випадково. Вiктор також нiколи не ходив на танцi, а весь вiльний час читав. Так сталося, що в той день вiн проспорив комусь, i за умовами спору мав пiти на танцi. Дiвчата танцювали, а мама танцювати не хотiла. Не танцював i вiсiмнадцятирiчний курсант-морячок, який сказав дiвчаткам, що йому 24 роки. Дiвчата вирiшили звалювати на нього свої сумочки, коли їх запрошували на танець, тож пiти вiн нiяк не мiг. А пiсля танцiв добре вихований Вiктор просто не мiг не провести дiвчаток додому. Усiх трьох.
Спочатку дiйшли до будинку Томи Колесникової, потiм до будинку Нелли. Коли Вiктор побачив, що залишилася лише одна дiвчинка, Свiтлана Каширiна, яка до того ж сказала, що вона живе зовсiм поруч, вiн, щоб не залишатися з нею наодинцi, попрощався i повернувся до казарми. Дiвчата вирiшили, що вiн проводжав їх лише через Неллу.
З того часу у вихiднi вони почали ходити на танцi, а Вiктор їх щоразу проводжав. I щоразу тiльки до будинку Нелли. Адже вiн мiг ходити i хорохоритися з групою, але залишатися з кимось наодинцi не мiг. Так i вийшло, що вони з Неллою стали зустрiчатися.
Влiтку училище знову перевели, цього разу до мiста Виборга Ленiнградської областi. Педiнститут, в якому навчалася Нелла, теж перевели з Калiнiнграда до Виборгу. Тепер Нелла жила не в гуртожитку, а з батьками i їздити до iншого мiста бiльше було не треба. Незадовго до цього Нелла з Вiктором посварилися i перестали зустрiчатися.
Мама Нiна стала ходити на курси крою та шиття, а вдома навчала дiвчаток усьому, що дiзналася на цих курсах, тому всi вони вмiли добре шити. Нелла пошила чудову сукню. У цiй сукнi її побачила мамина подруга, яка працювала фотографом. Вона сфотографувала Неллу i помiстила її портрет на виставцi в будинку офiцерiв.
Курсант четвертого курсу Вiктор Цимбалюк, як i всi, хто переїхав разом з училищем з Калiнiнграда до Виборгу, побачив цей портрет i написав вiршi, в яких говорив, що закохався у нього. Вони знову почали зустрiчатись.
А Нелла, навчаючись в iнститутi, продовжувала займатися гiмнастикою та виступати у змаганнях вже за iнститут.
Були в училищi курсанти, якi також помiтили Неллу, доньку пiдполковника та начальника кафедри. Один iз них навiть якось завiв iз Вiктором серйозну розмову:
- Поступися нею менi. Вона ж тобi зовсiм не пiдходить! Вона спортсменка i я спортсмен. У нас багато спiльного! А в тебе що?
Але тато не поступився. Вже закiнчивши училище, вiн продовжував зустрiчатися з нею, а 30 грудня 1956 року двадцятирiчний молодший лейтенант морської авiацiї Вiктор Дем'янович Цимбалюк та двадцятирiчна студентка другого курсу педагогiчного iнституту Нелла Григорiвна Колодєж розписалися.
Знову з"явилася вiйськова родина, яка об'їздила Радянський Союз вiд Ленiнграда до Сочi та Сiмферополя, вiд Карпат до Забайкалля, об'їздила вздовж i впоперек Польщу та Нiмеччину, а на пенсiю вийшла в Одесi. За роки спiльного життя вони виростили двох дочок - Галю та Марину, побачили як народився, рiс та дорослiшав їх єдиний онук Сергiй, а також правнук Iгор.
Зараз (2026 рiк) моїй мамi 89 лет и вона живе у Полтавi, в сусiдньому з нашим будинку.
МIЙ ТАТО
Довоєнне дитинство
Мiй тато, Цимбалюк Вiктор Дем'янович, був четвертим iз живих дiтей бабусi Танi та дiдуся Дем'яна. Як ви пам'ятаєте, я писала про те, що двоє його старших братiв - Євген та Валентин, яких вiн нiколи не бачив, померли пiд час Голодомору у вiцi чотирьох та трьох рокiв. Старшiй сестрi Тамарi було вже шiсть рокiв, братовi Колi - три, а братовi Костi - один рiк.
I ось влiтку, 5 серпня 1936 року в селi Кальня-Деряжня Хмельницької областi народився Вiктор. Але ця дата не точна. Пiд час вiйни всi документи великої родини згорiли, i бабуся вiдновлювала метрики вiсьмох дiтей, що залишилися, по пам'ятi, iнодi помиляючись у числах. Згiдно з метрикою, день народження тата був 5 серпня. Так ми його святкували весь час. Вже коли тато вийшов на пенсiю, до нього в Одесу приїхала вiдпочити на морi сестра Тамара. Дiзнавшись, що ми збираємося святкувати татiв день народження 5 серпня, вона заявила, що точно пам'ятає, що вiн народився не п'ятого, а сьомого серпня. Тато легко переключився на нову дату, i ми надалi вiдзначали його день народження сьомого серпня.
Зi здоров'ям татовi не пощастило. Вiн єдиний iз усiх дiтей отримав вiд бабусi всi спадковi хвороби Сухорукових - жахливi головнi болi та сильнi носовi кровотечi. Роки у три Вiтя перестав рости i став стрiмко худнути. Поки батьки були на роботi, за малюками доглядала нянька - сiльське дiвчисько рокiв десяти-одинадцяти. Батько вирiшив пiдглянути за тим, як вона справляється з дiтьми i виявив, що вона просто запихала кашу в горло маленькому Вiтi. Система травлення була порушена i вся їжа виходила транзитом назовнi. Няньку вигнали, i всi її обов'язки лягли на плечi дев'ятирiчної Тамари. Її дитинство, яке i так було не радiсним, закiнчилося остаточно. Вiтя став їсти нормально, набрав вагу i знову почав рости, практично, як усi. Але проблеми зi шлунком i кишковиком у нього все ж таки залишилися на все життя. До самої смертi вiн мучився запорами, що тривали тижнями.
У п'ять рокiв у нього щось сталося з ногою. М'ясо гнило до кiстки, у лiкарнi сказали, що врятувати ногу не вдасться i її треба вiдрiзати. Повозивши сина по кiлькох лiкарнях в найближчих мiстах i отримавши таку ж вiдповiдь, батько заявив:
- Ногу вiдрiзати ми завжди встигнемо! А поки що спробуємо вилiкувати iншим способом!
То був дуже жорстокий спосiб. Напоївши сина самогонкою замiсть анестезiї та прив'язавши його до столу, ветеринар Дем'ян випалював тканини, що гнили, сiрчаною кислотою. Випалював доти, доки не залишилися тiльки здоровi.
- Були б кiстки, а м'ясо наросте!
При цьому кiстка пiд дiєю кислоти розм'якшилася. Щоб вона не деформувалася, вiн змайстрував розбiрну дерев'яну систему на шарнiрах, яка одягалася на ногу i тримала кiстку в правильному положеннi. Через деякий час Вiтя вже мiг ходити на милицях, а через рiк про цю операцiю нагадували тiльки вм'ятини на шкiрi, схожi на вiспини. Нога повнiстю видужала. Настiльки, що Вiктор потiм успiшно пройшов медкомiсiю та став кадровим офiцером. Хоча на правiй iкрi на все життя залишився розсип цих нi для кого незрозумiлих "вiспин".
Коли у п'ятої дитини - Петра - пiсля перелому неправильно зросла рука i всi лiкарi в один голос сказали, що рука не працюватиме нiколи, Дем'ян взявся за лiкування i цього сина. Лiкування почалося iз вимiрiв, розрахункiв та виготовлення спецiального пристосування з гирями. Закувавши руку Петi в цей пристрiй, Дем'ян через добу змiнював спосiб роботи свого винаходу. В один день гирi розтягували руку, розгинаючи її в лiктьовому суглобi, що зрiсся, в iнший - стискали, змушуючи суглоб згинатися назад. Приблизно за пiвроку таких "тортур" суглоб розробився, i рука стала здоровою. Згодом Петро став iнженером.
Взагалi, батько часто лiкував людей своїми особливими методами. Так, вже пiсля вiйни, у трепанацiї черепа сусiдського дiвчиська брали участь майже всi члени родини. Асистувала "хiрургу" чотирнадцятирiчна Тамара. Одинадцятирiчний Микола та дев'ятирiчний Костянтин рубали дрова, розпалювали пiч та пiдтримували в нiй вогонь. Семирiчний Петро носив воду, а восьмирiчний Вiктор кип'ятив iнструменти. До речi, набiр хiрургiчних iнструментiв дореволюцiйного виготовлення батько возив iз собою завжди. Як i книги з медицини. Навiщо вони були потрiбнi звичайному ветеринару? Мама Тетяна готувала бинти з простирадл, а п'ятирiчна Надя згортала їх у рулони.
Обривши частину голови пацiєнтки, Дем'ян зробив надрiз на шкiрi, просвердлив у черепi дiрку i щось вирiзав iз мозку. Що саме? Вiктор туди не заглядав. Вiн взагалi близько не пiдходив до столу. Просто потiм це "щось" Тамара кинула в пiч разом iз закривавленими бинтами. Дiвча вижило i потiм жило ще досить довго, навiть не згадуючи про хворобу.
Вiйна.
Як не дивно, нiмцi у життi сiм'ї Цимбалюкiв траплялися не дуже жорстокi. Дякувати Богу, їм не довелося зустрiтися з рашистами! Не знаю, в якому селi тодi жила батькова родина, але, як завжди, квартира була при школi. Це було двi-три кiмнати з кухнею та окремим входом. Декiлька нiмцiв розселилися в чотирьох класних кiмнатах самої школи.
Тато розповiдав, як вiн, тодi ще шестирiчний хлопчик, "воював" iз фашистами.
- Була зима. Снiгу випало по колiна. А туалет у нас був у дворi. Одна дерев'яна кабiнка i для сiм'ї, i для школи. Увечерi, коли було вже зовсiм темно, менi захотiлося в туалет по-великому. По маленькому взимку зазвичай ходили на вiдро. I ось я, надiвши на босу ногу валянки i накинувши стьобаний бушлат, побiг до туалету. Тiльки-но впорався зi своїми справами i почав натягувати штани, як дверi смикнув нiмець. Я злякався i затих. Нiмець смикав дверi i щось кричав нiмецькою. Менi ставало все страшнiше, i я намагався навiть не дихати. Потоптавшись хвилин з десять бiля зачинених дверей, нiмець вiдiйшов убiк i сiв за сараєм. (Звернiть увагу: не став стрiляти автоматною чергою по туалету, не став вибивати дверi ногою, i навiть не влаштовував розбiрок пiсля того, як спорожнився! Не те, що рашисти у вiйнi 2022-2026 рокiв, якi тiльки й вмiють, що воювати з дiтьми, жiнками та iншими мирними мешканцями!) А я в цей час тихенько вiдчинив дверi та кинувся до хати. Упоравшись зi страхом, я розповiв своїм братам i сестрам, як я смiливо, по-партизански, "воював" iз нiмцем!
Що робив пiд час окупацiї їхнiй батько? Коли почалася вiйна, йому, батьковi вiсьмох дiтей, було лише сорок три роки, але до армiї його не забрали. Може, просто не встигли? Чи врахували його багатодiтнiсть? Для нiмцiв вiн нiчого не робив. Вiн казав, що зовсiм не розумiється на медицинi. Що вмiє абияк справлятися з тваринами, i те не завжди вдало. А сам iнодi ночами кудись йшов, прихопивши свiй дореволюцiйний хiрургiчний набiр.
Влiтку 1942 року народився останнiй син у сiм'ї Цимбалюкiв - Юрiй. У матерi почалася сильна кровотеча, яку лiкарi нiяк не могли зупинити. (Знову ж таки, зауважте: при нiмцях в окупованих населених пунктах продовжували працювати медичнi установи для населення. Не те, що за рашистiв у ХХI столiттi!) Поборовшись за її життя, вони вiдпустили її вмирати. Батько привiз її додому на возi. Вона була непритомна. Змусив дiтей перенести з двору до будинку ванну, де вони купалися влiтку на дворi, уклав туди майже мертву дружину, залив водою i змусив дiтей стежити за градусником, пiдтримуючи температуру води 28 градусiв. А сам у цей час готував iз якихось трав зiлля. Що то були за трави? Секрет так i залишився не розкритим.
Наступного дня з лiкарнi приїхав лiкар iз санiтарами, щоб забрати мертве тiло. Яким ж був їх подив, коли "померла" зустрiла їх клопотами бiля плити i запропонувала свiжо звареного борщу!
"Цигани їдуть!"
Майже щороку родина переїжджала з одного села до iншого. Щоразу всi пожитки вкладалися на вiз, у нього запрягався кiнь, що належав особисто Дем'яну Мартиновичу, мама з молодшими теж сiдали на вiз, а старшi йшли за ним пiшки. Усi смаглявi, чорнявi, кучерявi.
Вiз пiд'їжджав до школи, вся родина починала розвантажувати речi i заселятися в директорську квартиру. Приїхала нова директорка школи, а з нею й новий ветеринар.
Найбiльше часу Вiтя проводив зi старшими Колею та Костею та з молодшим на рiк Петею. Якщо хоч когось з сiм"ї ображав хтось iз мiсцевих, всi вчотирьох потiм вистежували його, вичiкували, поки вiн опиниться один, i давали йому по заслугах, примовляючи:
- Запам'ятай та iншим скажи: Цимбалюкiв чiпати не можна!
Але й по одному вони билися вiдчайдушно. Якось увечерi до будинку прийшов один iз сусiдiв iз хлопцем рокiв чотирнадцяти. У хлопця був розквашений нiс i пiдбито око.
- Ось, подивiться! Це ваш зробив!
Дем'ян Мартинович гаркнув:
- Ану, за зростом ставай!
Всi хлопцi вийшли в передню кiмнату i вишикувалися в шеренгу по зросту.
- Який? - Коротко запитав батько i погрозливо подивився на найстаршого - тринадцятирiчного Колю.
- Ось цей! - Схлипуючи, показав пальцем побитий на маленького та худого десятирiчного Вiктора.
Батько хлопця крякнув. Його оболтус був на три роки старший, на голову вищий i вдвiчi ширший.
- Точно цей? - Здивувався Дем'ян Мартинович. - Може, он той?
- Нi, цей! Ай! - Його батько вiдважив йому дзвiнкого ляпаса i потяг на подвiр'я.
- Ти мовчав би, що такий шкет тебе перемiг! Сором! Я думав, що це старший!... - Так з тумаками i ляпасами вiн i погнав свого сина додому.
Взагалi-то, в тi часи тумаки, ляпаси, биття ременем або рiзками в усiх сiм'ях вважалися звичайними методами виховання. Навiть мама Таня могла вiдважити ляпас будь-якому зi своїх дiтей i навiть огрiти полiном, що пiдвернулося пiд руку. Батько на все це дивився крiзь пальцi, тiльки одного чiпати не дозволяв:
- Вiктора не бий! З нього вийде або видатна людина, або великий ледар.
Вчитися у школi, де директорує мама, було дуже складно. До своїх вона висувала пiдвищенi вимоги. Тому вже з четвертого класу Вiктор переводився до школи, яка iнодi знаходилася за кiлька кiлометрiв вiд свого села. У будь-якiй iншiй школi вiн був вiдмiнником, а у своїй мiг розраховувати лише на трiйки.
Всi Цимбалюки, як я вже казала, були чорнявими та кучерявими. Один хлопчик постiйно дражнив Вiктора за це його пружинне волосся. Вiктор переживав, а потiм випадково дiзнався, що той, виявляється, дражнив його вiд заздрощiв, а сам ночами намагався накручувати своє волосся на саморобнi бiгудi, але в нього нiчого не виходило.
Незважаючи на iнтелiгентнi посади, батьки змушенi були утримувати господарство. То були i птахи, i свинi, i кiнь, i город. Усi обов'язки було розподiлено мiж дiтьми. Треба було i в городi попрацювати, i в нiчне влiтку з конем ходити, i їжу щодня на десятьох приготувати, i випрати, i пошити, i посуд помити... Мiй тато казав, що всi цi роботи дiти виконували порiвну. Але його сестра Надя розповiдала, що все вiдбувалося трохи iнакше. Вiктор дуже багато читав, мав феноменальну пам'ять i вмiв дуже цiкаво розповiдати про прочитане. Коли всi починали, наприклад, чистити картоплю, вiн теж брав нiж, сiдав у спiльне коло та починав розповiдати. А коли вiн розповiдав, вiн не помiчав, що нiж у його руках перестає чистити картоплю, а починає виконувати зовсiм iншу функцiю, пiдкреслюючи розповiдь.
- Вiн розповiдає, нiчого навколо не помiчаючи, а ми слухаємо та робимо роботу за нього. - Розповiдала Надя.
- Ось не розумiю, чому, коли фараон вирiшив об'єднати Пiвнiчний та Пiвденний Єгипти в єдину країну, пiвнiчний народ став цьому чинити опiр? Адже це так здорово - одна, єдина, велика i сильна держава!
Один iз мужикiв спокiйно запитав:
- А де хлiб вирощували?
- У Пiвнiчному Єгиптi.
- Ось тобi й вiдповiдь. Кому захочеться своєю працею годувати дармоїдiв?
Це був перший дзвiнок сумнiвiв щодо доцiльностi для народiв виникнення великих iмперiй та Радянського Союзу зокрема.
Але тодi Вiктор ще вiрив i соцiалiстичнiй пропагандi, i iдеям комунiзму, i правильностi вчинкiв комсомолу. Так, наприклад, десь там нагорi вирiшили, що необхiдно заборонити людям ходити в українських вишиванках. Прибравши традицiйний одяг iз повсякденного життя українцiв, влада таким чином сподiвалася вiдтiснити й iншi українськi традицiї на другий. план. Комсомольцi-старшокласники мали стояти зранку на входi до школи i не впускати до неї тих, хто прийде у вишиванцi. Вiдвiдування школи учнями рiзко знизилося. Коли Вiктор задумався над цим, то зрозумiв, що у багатьох у тяжкi повоєннi часи iншого одягу просто не було. Де його було купити i за що? А вишиванки передавалися у спадок iз поколiння до поколiння i зберiгалися у скринях. Однi одягалися щодня, iншi - лише у свята. Якщо не можна ходити до школи у вишиванцi, то що, голими приходити?
А 1947 року знову настав голод. Тамара вже навчалася у медичному училищi та з родиною не жила. Треба було рятувати сiмох дiтей, що залишилися, яким було 14, 12, 11, 10, 8, 7 i 5 рокiв. Вiктор пам'ятав, як вони бiгали селом, полями, лiсом у пошуках їжi. Знаходили якiсь корiнцi, пташинi яйця, їжакiв - все це було їстiвним. Мама пекла хлiб iз трави, варила суп iз чогось незрозумiлого, що просто не лiзло в горло. Тато перед кожним прийомом їжi шикував усiх дiтей у чергу, брав велику ложку i змушував кожного випити з неї самогонку - для апетиту, яку сам iз чогось гнав для медичних цiлей. З того часу Вiктор не мiг пити нiчого спиртного до кiнця життя. Проте цей голод пережили всi!
Вiйськове училище.
Коли тато закiнчував десятий клас, йому було лише 15 рокiв, бо за один iз навчальних рокiв вiн примудрився пройти два класи. У село приїхав агiтатор вiд вiйськово-морського училища i став мальовничо розписувати, яка прекрасна доля чекає на того, хто його закiнчить. Багато хто йому повiрив, але поступати поїхали всього троє. Серед них був i Вiктор.
Влiтку 1952 року в Калiнiнградське училище морської авiацiї з трьох успiшно склав iспити лише вiн один. Двоє його товаришiв вирушили додому. Заповнюючи папери про вступ до училища, хтось раптом помiтив, що йому ще нема шiстнадцяти рокiв! Що робити? Якщо повернутись назад, то всi подумають, що i вiн не зумiв скласти iспити... До його шiстнадцятирiччя залишалося менше мiсяця. Була скликана рада викладачiв.
Однi викладачi пiдкреслювали його чудове знання шкiльної програми, iншi наголошували на здоров'ї, адже тодi, пiсля вiйськового та голодного дитинства не у всiх воно було задовiльним. Начальник циклу фiзичної пiдготовки пiдполковник Гапонов помiтив його незвичайну силу.
- Такий худий, але мiцний i жилавий! Вiн пiдтягується на турнiку, як справжнiй спортсмен, менi саме таких не вистачає. Ви тiльки подивiться, скiльки вiн вiдтиснув на силометрi!
Справдi, його сила, згiдно з записами пiсля силометра, займала одну з найвищих позицiй. Насправдi Вiктор схитрував. У той час, як вiн стискав пружину силометра, вiн робив рiзкий рух рукою вниз i непомiтно стукав себе по стегнi - удар на пружину припадав з двох сторiн i результат був значно бiльшим. Але цього нiхто не знав, тому було прийнято компромiсне рiшення, що вiн зараховується до училища без присяги, а присягу здасть окремо, у серпнi, коли йому виповниться 16 рокiв.
Цього ж лiта родина Цимбалюкiв переїхала на нове мiсце - Тетяну Сергiївну призначили директором середньої школи No4 у мiстi Тернополi. На той час Тамара вже працювала хiрургiчною медсестрою в однiй iз лiкарень Тернополя, вийшла замiж i народила сина Євгена. Коля та Костя навчалися у технiкумах. З батьками залишилася молодша половина дiтей - Петя, Надя, Шура та Юра.
Вирушаючи у свою першу вiдпустку пiсля закiнчення першого курсу, Вiктор як найдорожчий подарунок вiз два буханцi хлiба. Яке було його здивування, коли приїхавши до Тернополя i вийшовши з вокзалу, вiн побачив на вiтринах магазинiв хлiб та жодних черг до них! Голоду вже не було.
В училищi було непогане харчування та режим. Вiктор, який голодував ранiше став рости i вирiс настiльки, що до кiнця навчання на четвертому курсi їхню роту називали "Ротою гончих псiв" - всi в нiй були високими, стрункими, швидкими i сильними.
Але спадковi хвороби нiкуди не подiлися. Якщо головний бiль можна було приховати, то носовi кровотечi приховувати не завжди вдавалося, адже вони могли початися прямо на лекцiї або пiд час фiзпiдготовки. Вiктор скiльки можна було приховував вiд начальства, але коли це не вдавалося, його вiдправляли до шпиталю на лiкування. Чого тiльки з ним не робили! I припiкали слизову, i вiдшаровували її, i чимось кололи! Зрозумiло, нiщо не допомагало, а вiдмовитись тодi було не можна, це вважалося б симуляцiєю.
В одному зi звiльнень вiн познайомився з дiвчиною на iм'я Лариса, вона йому навiть сподобалася, особливо її маленькi бiлi зубки, схожi на перли. Про це вiн писав в одному зi своїх юнацьких вiршiв. Лариса жила у своїй квартирi, а де були її батьки, невiдомо. У них була чудова бiблiотека, що й привабило Вiктора, який любив читати. Лариса навчалася в iнститутi i дозволила приходити читати книги навiть за її вiдсутностi. У тi часи люди жили настiльки бiдно, що злодiї по квартирах майже не лазили. Багато людей ховали ключi вiд квартири пiд килимком бiля дверей. Навiть ми вже у 1965 роцi теж так робили.
Якось Вiктор пiшов у звiльнення i вирушив на квартиру Лариси. Вдома її не було, але ключ, як завжди, був пiд килимком. Вiктор вiдчинив квартиру, знову поклав ключ пiд килимок, зайшов у коридор i зачинив дверi. У кiмнатi вiн вибрав якусь книгу i почав читати, сiвши за стiл. Раптом у замку повернувся ключ i в коридорi почулися голоси. Лариса прийшла не одна, а з хлопцем. Вiктор пiдскочив, схопив книгу i сховався у шафi, залишивши собi невелику щiлину.
Пара, що увiйшла, вiдразу ж впала на лiжко i почала цiлуватися. На пiдлогу полетiв одяг. Не чекаючи, поки почнеться "найцiкавiше", Вiктор зiрвав з вiшалок купу одягу, що висiв у шафi, прикрився ним i, прикидаючись захопленим зненацька злодiєм, кинувся до дверей. На сходах вiн розкидав "вкрадений" одяг i вискочив надвiр.
Бiльше у звiльнення Вiктор не ходив, на училищнi танцi теж. Навiщо, коли в училищi є чудова бiблiотека? Весь вiльний час вiн читав, iнколи писав вiршi. (Зошит з його курсантськими вiршами на початку сiмдесятих рокiв я знайшла на горищi бабусиної тернопiльської квартири).
Тiльки одного разу вiн щось проспорив своїм однокурсникам i змушений був пiти на танцi, куди, теж уперше, прийшла Нелла Колодєж. Обидва вперше прийшли на танцi i одразу ж знайшли одне одного! Спочатку вони зустрiчалися в Калiнiнградi, потiм, коли училище перевели до Виборгу, вже там.
Взимку 1956 року курсант Цимбалюк прямо на однiй з лекцiй виступив з критикою полiтики Сталiна. Це було нечувано! Його одразу ж посадили у кам'яний мiшок Виборзької фортецi. Там не було навiть нар, було холодно, з кам'яних стiн капала вода, свiтло в камеру не надходило, а в темрявi по кам"янiй пiдлозi бiгали пацюки.
Їсти йому не давали кiлька днiв. Потiм раптом чомусь почали годувати та викликати на допити. Розпитували про його позицiю дуже чемно, не били. Основним та щоденним питанням було:
- А хто в тебе є у Кремлi? Якийсь родич? Якийсь знайомий?
Вiктор нiчого не розумiв. Знаючи про Сталiнськi репресiї, про штучний Голодомор в Українi, про депортованi iз Захiдної України тисячi людей, про масовi розстрiли та табори, вiн вважав, що йому вже не жити. I раптом, за кiлька днiв ввiчливих допитiв, його звiльнили та вiдновили в училищi.
Виявляється, 25 лютого 1956 року Хрущов виступив iз трибуни ХХ з'їзду КПРС iз критикою полiтики Йосипа Сталiна. Газета "Правда" опублiкувала цей виступ, i вiн майже повнiстю збiгався з тим, що говорив курсант Цимбалюк. Але ж не мiг дваддцятирiчний хлопчик сам додуматися до таких висновкiв! Очевидно, йому про це хтось розповiв. Хтось близький до Кремлiвських кiл... Вiдпустити його вiдпустили, але справу на нього завели. До кiнця розпаду Радянського Союзу воно займало безлiч томiв. Iз цiєю справою тато ознайомився вже пiсля знаменитого ГКЧП - серпневого перевороту 1991 року.
Пiсля кiлькох днiв, проведених у темрявi, холодi та голодi кам'яного мiшка Виборзької фортецi, здоров'я Вiктора похитнулося. Вночi вiн прокинувся в темрявi, навпомацки вийшов у коридор i спитав:
- Дневальний, ти на мiсцi?
- Так точно.
- А лампочка у тебе горить?
- Горить.
- Тодi викликай лiкаря!
Вiн повнiстю ослiп. Кiлька днiв спокою, тепла та гарного харчування швидко повернули його до норми. Але поки вiн лежав у шпиталi, з ним стався дивний випадок. Був ясний сонячний день. Вiктор лежав на лiжку один у палатi. Раптом перед ним постала жiнка в чорному. Вона стояла i мовчки дивилася на нього. Вiктор спробував iз нею заговорити, але вона не вiдповiдала. Тодi вiн пiдвiвся i пiдiйшов до жiнки. Та вiдiйшла на кiлька крокiв назад. Вiн простягнув до неї руку i рука пройшла крiзь тiло. Хтось, може, й злякався б, але мiй тато завжди любив ставити експерименти. Вiн почав обходити жiнку, але вона, не розвертаючись, увесь час опинялася до нього обличчям. Вiн проходив крiзь неї i рiзко розвертався - вона стояла обличчям до нього. Так вiн експериментував хвилин з десять, доки не втомився. Тодi вiн лiг у лiжко i заснув. Коли вiн прокинувся, нiякої жiнки у палатi бiльше не було.
Влiтку на останньому курсi, коли Вiктор уже зустрiчався з Неллою, вiн, за прикладом iнших курсантiв, скуштував пиво з бочки. Усi пили та розхвалювали, а Вiкторовi воно не сподобалося. Молоко було набагато смачнiше. Вiктор пiшов у магазин, купив лiтрову пляшку молока i одразу, у магазинi, почав пити. Усi покупцi дивилися на нього, як на якесь диво - моряк п'є молоко! Бачачи таку увагу, Вiктор став навiть покрякувати вiд задоволення i залпом допив пляшку. Деякi з чоловiкiв теж пiшли купувати молоко. Ось така безкоштовна реклама молока!
Випускнi iспити теж сталися iз пригодами. Просталiнськи налаштоване керiвництво училища вирiшило випустити Цимбалюка без диплома. Мовляв, не зумiв скласти випускнi iспити. Але так сталося, що в цей час до училища приїхав iз перевiркою генерал iз Москви. Хоча Вiктору i було сказано, що вiн до iспитiв не допущений, той з'явився на iспит i вiдрапортував:
- Курсант Цимбалюк для складання випускного iспиту прибув!
- Кругом! Кроком руш! - Наказав начальник.
- А що таке? - Запитав московський генерал. - Чому кругом?
- Курсант Цимбалюк до iспитiв не допущений!
- Чому?
- Через неуспiшнiсть.
- Покажiть журнали!... Але тут однi п'ятiрки?! У чому проявляється неуспiшнiсть?
- Курсант Цимбалюк не готовий до складання iспиту!
- Курсант Цимбалюк, Ви готовi до iспиту? - Звернувся генерал до Вiктора.
- Так точно, товаришу генерал! - Вiдповiв Вiктор.
Начальники довго сперечалися i, нарештi, вирiшили, що всi iспити Цимбалюк має скласти прямо зараз, за один раз, з усiх предметiв, у присутностi всiх начальникiв кафедр та самого генерала. Хоч як намагалися викладачi "завалити" невгодного курсанта, їм це не вдалося. Усi його вiдповiдi були не просто правильними, а блискучими. Не смiючи суперечити генералу, вони були змушенi присвоїти випускнику звання молодшого лейтенанта та видати диплом.